Гетьман Іван Виговський

VII

Другого таки дня Зiнько задумав сказати матерi й батьковi, що вiн хоче слати старостiв до Маринки Павловської. Старий Лютай того дня вранцi сам помазав воза, запрiг конi i поїхав у поле; вiн повiз полудень косарям: в полi косили овес. Вже надвечiр вернувся старий з поля i все гримав та сердився: овес трохи перестояв i вже сипався. Лютай посiяв багата вiвса, бо догадувався, що овес буде швидко потрiбний для козацьких коней... Вiн вже знав, що гетьман задумав вернути Україну Польщi, знав, що ця справа не обiйдеться без вiйни, i вiн заздалегiдь готував овес не для коней прихильникiв гетьманської справи, не для польського вiйська, а для коней гетьманських та польських супротивникiв...

Настав вечiр. Косарi вернулись з поля. Вони поставили грабки рядком, поспинавши їх на стрiху. Грабки стримiли над стрiхою. Косарi посiдали вечеряти пiд хатою коло ганку на дошках, котрi вони поклали на обрубках колодок. Сама Лютаїха виносила страву в мисках i ставила миски на довгiй i широкiй дошцi, покладенiй на двох круглих дзигликах. Старий Лютай винiс чималу пляшку горiлки i почастував косарiв. Почастувавши усiх чоловiкiв, Лютай сiв рядом з косарями вечеряти. Вiн все бiдкався, що спека дуже велика, i овес сиплеться додолу, як полова. Вже надворi зовсiм смеркло, як косарi встали, попоївши всмак, перехрестились на схiд сонця i подякували господаревi й господинi за вечерю. Забравши грабки, косарi тихою ходою пiшли з двору. Лютай сiв на лавi на ганку; вiн зiтхнув, неначе пiсля довгої важкої та втомної роботи. Син сидiв проти його. Незабаром вийшла й Ольга Лютаїха, сiла на лавцi i почала балакати з Демком про господарськi справи, про овес, про жито, що вже половiло, достоювало на полi.

- А чого ти, сину, вчора загаявся в дорозi? - спитав в сина Демко. - Вчора ввечерi наймит попередив тебе з волами i пригнав воли до двору ранiше, нiж ти вернувся на конi. Чого це випало так, що воли стали прудшi за твого коня?

- Та я, тату, трохи збочив в дорозi: поскакав конем не битим шляхом, а...

- А манiвцями... - обiзвалась мати. - Я й догадуюсь, куди ти завертав манiвцем.

- А куди, мамо? Ануте, чи вгадаєте?

- До Суботова, до гетьманського двору. Певне, заїздив в гостi в гетьманський двiр, - сказала Лютаїха.

В двiр не заїжджав, а коло двору був, це правда, - сказав син.

- Хотiлось тобi побачити Маринку? Чи вглядiв же її де-небудь? - спитала.

- Бачив її, мамо, в садку i поговорив з нею через частокiл, - сказав син.

- I через частокiл перелазив? Чи не наробив ти часом шкоди? Не звалив часом частоколу? - сказав батько. - I понесло ж тебе, ледащо, валяти частоколи та плутатись в гетьманському гарбузиннi...

- Нi, я в садок не лазив, бо менi Маринка i так сказала з садка, щоб я слав до неї старостiв хоч i зараз.

- От тобi й на! Шити-бiлити: завтра Великдень! - жартував батько. - Заманулось Маринцi в Петрiвку мерзлого: давай їй в жнива криги! Видко, що шляхтянка. А ти ж їй що?

- А я сказав, що готовий хоч i зараз старостiв до неї слати, - сказав Зiнько.

- Ого-го! кидаймо овес, нехай висипається на втiху голубам та дрохвам, кидаймо й жито! Давай грати весiлля та танцювати! - жартував старий Лютай. - Ану, стара! заходжуйся шити новi червонi сап'янцi, бо танцювати прийдеться в самi жнива, та ще й швидко.

- Ох, ох! - зiтхнула стара Ольга i тiльки голову похилила, пiдперши долонею щоку, передпочуваючи лихо.

- Заздалегiдь, стара, зiтхаєш i ще за рiк або за два до весiлля, - сказав старий Демко. - Мабуть, охаєш на запас, бо запас бiди не чинить.

- А може, й вчинить бiду, - обiзвалась стара Ольга. - Бог його святий знає.

- Яка ж це буде, мамо, бiда, як я оженюся? Адже ж люди женяться, та од цього немає ж бiди, - обiзвався син.

- Чи ти, Зiньку, бавишся в кохання, чи справдi надумався оженитись з Маринкою? - спитав батько i з його очей зслизла насмiшкуватiсть. Очi глянули з-пiд густих брiв поважно i трохи сердито.

- Я, тату, не бавлюся в кохання, а таки справдi думаю сватати Маринку, як ви, тату, i ви, мамо, поблагословите менi слати до Маринки старостiв, - сказав скн несмiливо i не дивлячись батьковi в вiчi.

Старий Демко пiдвiвся з жвавiстю, непiдхожою до його лiт, схопився з мiсця, як обпечений, i випростався на ввесь свiй велетенський зрiст.

- Щоб я тобi дав благословення сватати шляхтянку? Нiколи цього не буде! Вибирай собi козачку або просту селянку, тодi я тобi поблагословлю женитись! - крикнув батько.

- Коли, тату, моє серце вибрало Маринку. Хто ж винен, що вона шляхетського роду? - несмiливим тихим голосом промовив син.

- Чуєш, Зiньку? Не дурiй! Молоде серце дурне. Нехай твоє серце трохи пристарiється, тодi ти й сам не схочеш сватати шляхтянки. Знаємо ми, козаки, шляхту, i католицьку, та й православну. Залила вона нам за шкуру сала. Багато покотилось додолу козацьких голiв через оту шляхту. Уся шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кiт на сало, бо звiдтiль на неї сипалось усяке добро, i панщина, i усякi привiлеї.

- Але ж, тату, Маринка i її мати не з таких шляхтянок, що поглядають на Польщу ласими очима. Вони i нашого роду, i нашої вiри, - сказав син.

- Говори, говори! Не такi! Усi вони однаковi. Он приїздив до нашого табору пiд Кумейками наш таки шляхтич, нашого ж роду i нашої вiри Адам Кисiль; приїздив нiбито за посланця од короля, щоб помирити козакiв з Польщею. Ой, хитра лисиця! Наговорив, наказав усяких обiцянок козакам: казав, що й Польща видасть нам i плату од скарбу за чотири роки, бо нам тодi з польського скарбу не давали плати поспiль чотири роки; наговорив нам Кисiль усяких обiцянок, аби ми тiльки не пiднiмались на Польщу, сипав облесливими словами, як горохом. А чому? Тим, що сам став польським сенатором, знайшов ласку в короля, сiв в сенатi, брав добрi грошi од полякiв, опасся i вгодувався польською ласкою, як кабан, i став готовий продати i козакiв, i мужикiв, i всю Україну полякам за лакомство погане. Отакi тепер стали нашi шляхтичi, нашi пани! Така, певно, i твоя Маринка.

- Не така, тату! Я її знаю i духом почуваю, що вона не Киселевого заводу, - обiзвався син.

Старий Демко сiв на лавцi, схилив голову i сперся на поручата. Вiн важко зiтхнув. Пригадав вiн i облесливого Ада-ма Киселя, i його облесливi слова, котрими вiн дурив козакiв, i його зрадливiсть Українi й козакам, i йому стало важко на душi за грiхи православної української шляхти, котра тягла до Польщi i для своєї особистої вигоди була готова i сполячитись, i продати Польщi i хлопiв, i козакiв, i свою вiру, i всю Україну.

- Потривай, сину i не хапайся! Нехай ми придивимось до Маринки i до її матерi. Не можна ж таки так похапцем брати нам невiстку в свою хату, не розвiдавши добре, яка вона людина, який її рiд, - тихо промовила мати. - Ой Боже наш милостивий! Боюся я тих шляхтянок! Ох!

- А який її рiд? Князi Любецькi, князi Соломирецькi, Огiнськi, Стеткевичi. Цiла метка князiв, хоч вози на ярмарок на продаж! Як не третина, то добра половина їх вже спольщилась, пристала до католицької вiри, стала ворогом нам, потягла до Польщi, - [сказав Демко].

- Ой Боже мiй єдиний! Ох! - почала стара Ольга, поправивши старий парчевий очiпок на головi. - Та воно ж нездатне нi спекти, нi зварити, нездатне показати й розказати наймичкам, як варити борщ, як спекти паляницi та хлiб, нездатне нi до чого, бо має бiлi ручки, бо звикло панiти i не бралося i за холодну воду. Ох! ох! Аж коло серця менi здавило.

- Хто його зна, мамо! Може, Маринка тими бiлими ручками вмiє i спекти, i зварити, - обiзвався син. - Розвiдайте попереду, розпитайте, та тодi вже й гудьте.

- Та так, стара! В тих панiв так! Тiльки їм подай або прийми! Бiльше вони нiчого не тямлять. А хлоп нехай їм усе робить, нехай запрягається до панщини в ярмо. Ти, Зiньку, i не думай, i в головi собi не покладай брати нам за невiстку шляхтянку! Сам чорт вигадав парувати козакiв та мужикiв з шляхтянками. Сватай краще чортицю! Це для мене буде краща невiстка, нiж шляхтянка.

- Ой, що ти говориш! Де ж таки говорити таке та ще й проти ночi! Ще й присниться, що чортиця стоїть з кочергою коло моєї печi. Дух святий при нас та при нашiй оселi! Оце старий! Договорився ти з досади не знать до чого! - сказала мати i тричi перехрестилась.

Старий Демко Лютай од злостi схопився з лавки i прожогом дременув у сiни. Вiн спересердя забувся навiть нахилити голову в низьких дверях i з усiєї сили стукнув лобом об одвiрок.

- Ов-ва! Ще нi сiло нi впало, а от тобi на перший гостинець батьковi од невiстки-шляхтянки! Дай, Боже, i тобi, стара, таких гостинцiв! - сказав Демко i неначе пiрнув в темряву сiней.

Син i мати довгенько сидiли мовчки на лавцi. Мати мовчала i все важка зiтхала, її чорнi блискучi очi стали жалiбнi й журливi, їх блиск неначе припав росою та пилом.

- Не журися, сину! Менi стара Павловська, Маринчина мати, дуже припала до душi: весела, добра й негорда. Може, й Маринка в неї вдалася. Потривай з сватанням! Не хапайся! Нехай я розпитаю в людей i сама придивлюся до Маринки. Людське життя, як те море: з берега тихе й ясне, а десь далеко ревуть бiлi хвилi. Виходити в море, хоч i тихе з берега, небезпечно. Не журися, сину!

- Розпитуйте, мамо, в людей, придивляйтесь! бо без вашого й батькового благословення я не буду женитися, - сказав син, - навiщо менi гнiвити Бога? Навiщо менi викликати на себе кару з неба самохiть? Боюся, мамо, щоб менi часом не довелося в водi потопати, в огнi погоряти або вмерти якоюсь наглою смертю. Побачите Маринку, придивляйтесь до неї добре, навиглядайте її, розпитуйте. Я знаю, що вона й вам припаде до вподоби, як i менi.

- Не знаю, сину! Не знаю! Дай, Боже, щоб було по-твоєму, - сказала мати, - але все-таки я боюсь тiєї шляхти... Ой, боюся, сину! Ой, боюся шляхтянки, хоч i рада вволити твою волю.

Минув тиждень, минув i другий. Зiнькову душу поривало до Суботова, до Маринки, але тодi саме настали жнива. Йому не було часу лiтати конем до Суботова: батько загадував йому усяку роботу. Пiсля обжинкiв якось одного дня надвечiр прибiг козак-вiстовець з Суботова в Лютаїв двiр. Лютай, Лютаїха i Зiнько сидiли на ганку i балакали, одпочиваючи пiсля роботи довгого лiтнього дня.

- Козак од гетьмана... - тихо сказав Зiнько.

- Чого треба гетьмановi од мене? - ще тихiше промовив старий осавул.

Козак зняв шапку, поклонився Демковi i промовив:

- Просили гетьманша i гетьман, щоб ти, осавуле, з жiнкою та з сином не забули про гетьманшинi iменини i щоб прибули до їх в Суботiв завтра на пiзнiй обiд.

- Спасибi, спасибi за честь та за ласку! - сказав Дем-ко. - Але я вже старий: не менi їздити на iменини. Моя стара з сином, коли схотять, то нехай їдуть. Подякуй гетьмановi i гетьманшi од мене за честь, а тим часом випий чарку-другу горiлки та йди до пекарнi пiдвечiркувати, - сказав Демко.

Зiнько винiс пляшку з горiлкою, i старий батько сам випив i почастував з своїх рук посланця, а Ольга винесла на тарiлцi пирогiв i подала козаковi на закуску. Козак випив всмак пiсля дороги, аж крякнув пiсля другої здорової чарки, i пiшов до пекарнi.

- Ну що, стара? Поїдеш до гетьманшi в гостi? -спивав Демко в жiнки.

Син подивився на матiр пильним i прохаючим поглядом.

- Поїду! - сказала Ольга. - А ти, Демку, поїдеш?

- Чого я туди поїду? Не бачив Беньовських та Соломирецьких, та усяких панiв, чи що? Надивився я доволi на тих панiв. Буде з мене на ввесь останнiй вiк! Та й погуляли в гетьмана не доведеться. Молода гетьманша не любить, їцоб в гетьманському домi козацька старшина напивалася досхочу. Знаю я, що вона неначе видавцем дає гостям меди, вина та горiлку. Чи так же було за старого гетьмана Богдана, як, було, старшина збереться до його в гостi? Ет! не поїду я на тi iменини до Олесi-преподобницi! їдьте собi самi, коли хочете. Там же побачите i Маринку, що Зiньковi од неї свiт замакiтрився.

Другого дня вранцi Ольга Лютаїха убралася в найкраще убрання: завертiла голову шовковою намiткою, надiла жовтi сап'янцi, убралася в шовкову юбку та парчеву плахту i звелiла синовi запрягати конi. Син запрiг чудовi баскi конi в простий кiнський вiз, обшитий новими лубками, намостив в задок сiна i застелив сiно новим квiтчастим килимом.

- Та поснiдайте ж добре, - говорив старий Демко, - бо будете голоднi. Я вже знаю тi пiзнi панськi обiди. Як почне варшавський кухар партолити якiсь панськi потрави, то вас i за живiт потягне. Але й ти, стара, прибралася, неначе хочеш йти замiж! Чи не хочеш ти часом запаморочити свiт якомусь прудиусовi в гетьманському палацi? - жартував старий Демко.

- Оце Господи! Не надiну ж я буденної одежi, коли їду в гетьманський двiр. Там же будуть усякi полковницi, а може, й шляхтянки та княгинi наїдуть з Києва до гетьманшi. Не буряки ж шкромадити я прибралась, i не капусту буду шаткувати, а буду сидiти поруч з гетьманшею. Може, приїде й Маринчина мати Якилина Павловська...

- Бодай їй колеса розпались в дорозi, коли вона їде з Києва! Про Маринку менi й не згадуй i не дуже там з нею панькайся. Чуєш, стара? Не дуже цiлуйся та милуйся з нею, щоб вона часом не подумала, що ти готова її i в пазуху сховати i в пазусi привезти менi на гостинець.

- Ох, ох! Ой Мати Божа почаївська! Буде так, як Бог дасть, а не так, як люди хотять... - сказала навздогад Ольга.

Син з матiр'ю, поснiдавши, сiли на вiз. Конi, баскi та лихi, як змiї, так i шугнули в одчиненi ворота i полетiли улицею, тiльки густа курява пiднялася з-пiд копит та колiс i закрила вiз нiби густою хмарою.

- Господи, не споспiшай! Дай, Боже, час недобрий! - крикнув вслiд воза старий Демко, перевертаючи навпаки народне приказування.

Баскi степовi конi так швидко долетiли до Суботова, що стара Ольга i незчулась, i не стямилась, як перед її очима заманячiли двi церкви по обидва боки широкого майдану, як забiлiли ряди крамниць по один бiк майдану.

- Ой сину! спини конi пiд оцими вербами. Повставаймо з воза та обтрусимо з себе порох. Чи ти знаєш, що в тебе ввесь вид припав порохом, неначе ти тiльки що трусив сажу в коминi? Скажуть панни, що приїхав в гостi чигиринський сажотрус, - сказала Ольга.

Син оглянувся до матерi

- Та й ви, мамо, зчорнiли од пилу, аж страшно на вас дивитись: i ви стали такi, неначе тiльки що вилiзли з комина, - обiзвався син.

- Ой, лишенько! Ще налякаю гетьманшиних гостей, як отака страшна увiйду в покої; скажуть: приїхала якась мара.

Мати й син повставали з воза пiд старими вербами i почали обтрушувати одне другого. За перелазом в одному городi було видко криничку. - Якась дiвчина брала воду з криницi. Ольга перелiзла через перелаз, попросила дiвчину злити води їй на руки. Дiвчина зливала з вiдра в пригорщi, а осавулиха помила руки i вмилася. Зiнько витяг рушника з воза i подав матерi. Мати втерлась i подала рушник Зiньковi. Зiнько двiчi вмився i двiчi втерся, поки обмив пилюгу з виду та з рук.

Обтрусившись i причепурившись, мати i син посiдали на вiз i поїхали до гетьманського двору. Ворота в двiр стояли одчиненi, неначе самi запрошували гостей до двору. В дворi стояло багато возiв усякої мастi: мiж ними лиснiли i багатi екiпажi пана Беньовського та iнших православних панiв.

Ольга увiйшла в свiтлицю. Гетьманша встала з канапи i пiшла до неї назустрiч до самої середини свiтлицi, привiтно привiталась до неї, поцiлувалась i посадила поруч з собою на канапi, рядом з старшою дочкою гетьмана Богдана, Катериною Виговською. Лютаїха примiтила, що гетьманша була дуже ввiчлива й привiтна до неї, привiтнiша, нiж в Чигиринi, як вона була в гетьманшi в гостях.

"Це добрий знак.. для мого Зiнька, але не для мене i не для мого старого. Мабуть, не дурно гетьманша тепер така привiтна до мене" - подумала Лютаїха, сiдаючи на канапi рядом з гетьманом. - Гетьманша гордовито поводиться з нами, козаками, а це чогось..."

Зiнько, поцiлувавши гетьманшу та полковниць в руку, сiв на стiльцi в куточку i неначе прищулив плечi. Вiн окинув очима гостей. Мiж ними не видко було Маринки. Молодий козак опустив очi додолу i задумався.

- Чом же осавул Демко не приїхав до нас в гостi? - спитала в Ольги гетьманша.

- Не приїхав, бо вже старий мiй Демко: ще, борони, Боже, розсипався б в дорозi, як старий вiз! - сказала Демчиха i засмiялась.

- Ну, осавулихо! ваш старий мiцно збудований: сплоха не розсиплеться! - сказала жартiвлива й весела Катерина Виговська i засмiялась. - В цiлому Чигиринi нема мiцнiшого й здоровшого чоловiка, як ваш Демко.

- Та вiн мiцний, це правда, але лiта своє беруть, - сказала Ольга. - Якби, борони, Боже, розсипався в дорозi, то ми б його вже й не полагодили.

- Лiта руйнують i старi мурованi палаци, не тiльки мiцних людей, - обiзвалась гетьманша, - а все-таки шкода, що осавул пожалував себе, не схотiв потурбувати себе ради моїх iменин. Я була б рада його приїзду до нашого двору, - сказала гетьманша з докором.

- Та коли б ти, гетьманшо, знала... то вiн не такий мiцний, як тобi здається: вiн тiльки веселий на вдачу та вдався собi жартiвливий: все пiднiмає мене на смiх, i мене, й iнших, - промовила Ольга Лютаїха.

- Сказати правду, твiй пан Демко так зумисне одникує од нашого гетьманського двору... неначе цурається нас... - промовила гетьманша i трошечки насупила свої тонкi брови.

- За мого покiйного панотця-гетьмана Демко вчащав до гетьманського двору: все, було, бачу його мiж гiстьми, - обiзвалась Катерина Виговська. - Я любила його, як була малою, любила його за жарти. Все, було, жартує i з нами, дiтьми, i з старими, i з самим гетьманом. Демко i мiй панотець все, було, розмовляють про битву з поляками пiд Кумейками та Мошнами, про гетьмана Павлюка, про смiливого козацького полковника Скидана, котрий захопив скарбовi гармати i перевiз їх в Сiч та й сказав: "Отут їм мiсце!"

- Ти, осавулихо, попроси свого пана Демка, нехай вiн не цурається нашого хлiба-солi та прибуває до нас в гостi. Ми будемо йому завсiди радi, - сказала гетьманша i замовкла, бо не любила говорити багато i була зроду нерозмовна.

За неї говорила Катерина, її найближча приятелька. Вона часто бувала в гетьманшi в гостях в Суботовi. Гетьманша кликала її до себе, як тiльки до неї збирались якiсь поважнi гостi, жiнки козацької старшини й шляхтянки. Катерина була розумна, як її батько, гетьман Богдан, ще й до того вдалась весела й любила жартувати.

- Нехай твiй пан Демко в другий раз не побоїться дороги. Як розсиплеться в дорозi, то ми його отут поскладаємо, наб'ємо обручами та й посадимо за стiл, - жартувала Катерина Виговська.

- Чи буде ж веселий ваш гiсть, набитий обручами? - промовила Ольга, смiючись.

- О, буде! Осавул такiвський, що буде жартувати i набитий обручами, - додала Катерина i зареготалась.

- Що буде, то буде жартувати; це ти, Катерино, вгадала, - сказала Ольга Лютаїха.

- От ваш Зiнько то вже не такий: все чогось сидить мовчки та задумується, - промовила Катерина, зирнувши на Зiнька, котрий i справдi сидiв мовчки, похнюпивши голову i втупивши очi в пiдлогу.

Катерина зумисне кидала камiнець в Зiнькiв огород: вона знала, чого Зiнько задумався: в свiтлицi не було паннiв, не було Маринки.

- Скучно тобi, Зiнько, слухати нашу старечу раду. Йди в садок! Там, певно, знайдеш молодшу за нас i приємнiшу для себе раду, - сказала Катерина.

Зiнько взяв шапку i пiшов в садок. Там гуляло кiлька паннiв-козачок, котрi поприходили з матерями в гостi до гетьманшi. Маринки i в садку не було видко. Молодi козачки приставали до його, зачiпали, але вiн гуляв з ними по садку i тiльки свiтом нудив. Йому так хотiлось спитати в їх, де дiлася Маринка, та вiн не смiв спитати.

Стара Ольга все ждала, що в свiтлицю ввiйде Маринка з подругами, а Маринка не приходила. Ольгу вже брала нетерплячка, їй страх як хотiлось поговорити з Маринкою, розпитати її й навиглядiти, щоб довiдатись хоч трохи, яка вона людина.

- Чи це в вас, гетьманшо, пересипали дiм, чи приставляли новi кiмнати? - спитала в гетьманшi Ольга Лютаїха.

- Нi, не пересипали, а тiльки трохи поновили та приставили кiлька кiмнат, щоб були в запасi для гостей або для чужоземських посланцiв; та й гетьманiв батько тепер живе в нас, переїхав оце недавно з Києва, то й для його треба було окремої кiмнати, - сказала гетьманша.

- Пiду я подивлюся на новi покої! - сказала Ольга i встала з мiсця.

Ольгу цiкавили не покої: їй забажалось знайти Маринку i побалакати з нею та ще й на самотi.

Ольга смiливо пiшла вандрувати по великому палацi, заглядаючи в усякi кiмнати й закутки. Вона зайшла на самий край просторного дому, перейшла через довгi сiнцi i одчинила однi дверi: там була пекарня. Кухар з Варшави парився коло печi з кiлькома молодицями. Коло довгого ясеневого столу Ольга вглядiла Маринку й Христину. Вони вдвох робили плачинду: розтягали тонесенький корж, вхопивши його в пальцi з двох бокiв.

Маринка вглядiла осавулиху i почервонiла, як макiвка:

Їй здавалось, що дверi от-от одчиняться вдруге i ввiйде в пекарню Зiнько, бо догадувалась, що вiн прибув в гостi з матiр'ю. Христина зирнула на рум'янi Маринчинi щоки i осмiхнулась.

- Добридень тобi, Маринко! Здорова була, Христинко! Що це ви робите! Господарюєте, чи що? -сказала Ольга Лютаїха, приступаючи до столу.

- Доброго здоров'я, тiтко, - сказала Христина. - А йдiть до нас до помочi!

- Доброго здоров'я, тiтко! - обiзвалась i Маринка. - Але ж, Христино, тiтка прибула до нас в гостi задля того, ш,об їсти плачинду, а не задля того, щоб позакочувати рукави та розтягати коржi, - сказала Маринка.

"Отже ж, ця Маринка, мабуть, хазяйновита зроду. З неї, певно, буде добра господиня, коли вона заходилась коло роботи тодi, як в домi повно гостей та ще й панянок", - подумала стара, i зрадiла.

- Бувши, Маринко, на твоєму мiсцi, я б зроду не пристала на те, щоб смикати отi коржi на плачинду в пекарнi, а пiшла б у садок та гуляла з паннами в хрещика, - говорила, пiдступаючи з хитрощами, стара Ольга.

- Коли, тiтко, я знала, що ви любите плачинду, та оце й заходилась коло неї, бо варшавський кухар не так то гаразд готує цю молдавську потраву, а мене мама вивчила готувати плачинду i вiртути, - сказала Маринка.

"Чи ти ба! - подумала Ольга. - Маринка таки думала й про мене, ждучи мене в гостi. - Добра дитина! Їй-богу добра!"

- От i спасибi тобi, Маринко, що й про мене пам'ятаєш, - промовила голосно Лютаїха.

- Я матерi догоджу! бiду постiль постелю! А ти, серце, ходи! мене вiрно люби! - почала тихесенько спiвати, неначе через зуби, жартiвлива Христина, але голосно промовила-тiльки першi слова пiснi i потiм схаменулась i останнi слова неначе проковтнула.

Маринка й Христина розтягли корж i розстелили його на здоровiй сковородi, котра стояла на столi. Потiм Маринка помазала увесь корж пiрцем, вмоченим в розтоплене масло, а Христина розтерла ложкою по коржi печенi тертi яблука. Маринка одiрвала шматочок тiста, трохи розкачала його качалкою. I знов чотири маленькi бiленькi ручки вхопили той коржик i почали проворно розтягувати його на всi боки. Корж все ширшав i став тонiсiнький, аж свiтився наскрiзь. Дрiбнi пальчики бiгали на коржi, неначе лоскотали його. Стара осавулиха задивилась на ту роботу, неначе на iграшку.

Маринка зирнула набiк на варшавського кухаря. Кухар чогось вийшов в сiни. Маринка побачила, що кухар вийшов, i промовила до осавулихи:

- Моя мама сказала менi, щоб я розпитувала в цього кухаря, як роблять деякi потрави, такi, що в нас їх не знають. Але хитрий кухар розказує менi, та не все, як я дiзналась. А я оце зумисне прийду в пекарню та й заходжуюсь робити якусь роботу: або мiшу тiсто на мнишики, або перетираю печенi яблука та збиваю бiлки, а тим часом все скоса придивляюсь, як кухар готує деякi печенi, як вiн сiче начинку до поросят або до курчат. А я нiби й не дивлюсь на його роботу, а тим часом все чисто примiчаю та навиглядаю. Ой, цей кухар хитрий! Не все вiн менi розказує.

- Мабуть, через те, що боїться: думає, ти одiб'єш в його хлiб, вивчишся куховарити та ще й станеш в гетьманшi за кухаря, - жартувала Христина.

- За кухаря я не стану, а доброю куховаркою буду; бо й моя мама так добре вмiє готувати усякi потрави, вмiє зварити такий борщ, вмiє спекти такi паляницi, що, було, як прийдуть до нас в гостi князi Любецькi та Соломирецькi, то хвалять та уплiтають страву на всi заставки, - говорила Маринка.

- Ото й добре, моє серце, що ти вчишся куховарської справи. Все це колись стане тобi в пригодi, - сказала стара осавулиха. - I я й тепер дякую своїй матерi, що мене добре навчила i пекти, й варити. Вчися, серце! На старiсть буде як нахiдка, як приказують люди.

Маринка, думаючи про Зiнька, ставала неспокiйна, її пальчики спорсали з коржа, розтягували корж нерiвно, пробивали наскрiзь. Пiд її пальцями корж почав свiтитись, неначе решето. Маринка заглянула в одне вiкно, що виходило в садок, i вглядiла Зiнька. Корж вийшов з-пiд її рук подiрявлений, неначе кулями прострелений.

- Але менi вже остогидло смикати оцi коржi! - сказала жвава Христина. - Давай ще будемо їх рвати, як рвуть дранi галушки!

I Христина смикнула корж так, що вiн перервався пополовинi. В Маринчиних руках телiпався тiльки дiрявий шматок коржа, неначе шматок дiрявої хусточки.

- Та не жартуй-бо, Христино! Ще покладемо два коржi та вже й завершимо плачинду, - говорила сердито Маринка i розстелила на плачиндi обидвi тоненькi половинки коржа.

Молодi дiвчата ще розтягли пальчиками два коржi, розмазали по них м'ятi яблука i потрусили плачинду зверху сiченими зернами з волоських горiхiв, ще й залили їх густою патокою. Кухар взяв сковороду з плачиндою з стола i всунув в пiч. Маринка i Христина помили руки i заглянули в пiч, щоб подивитись, чи добре загнiтилась плачинда. Кухар розiклав в челюстях сухi трiски на гнiт, щоб плачинда зверху загнiтилась i була рум'яна.

Впоравшись з плачиндою, Маринка й Христина вийшли в садок. В садку гуляли молодi панни. Осторонь стояло кiлька молодих козакiв. Зiнько сидiв на лавцi пiд старою грушею i розмовляв з товаришами. Несподiвано вiн углядiв Маринку й Христину. Вони вибiгли в садок рум'янi, аж червонi. Полум'я в печi розпекло їм щоки.

Зiнько схопився з мiсця, привiтався до Маринки та Христини здалеку, скинувши шапку, але й тепер не насмiлився приступити до Маринки: кругом неї та Христини роєм вилися дiвчата i неначе змовилися обороняти Маринку, щоб Зiнько не насмiлився i приступити до неї. Молодi дiвчата гуляли й бавились окремо: молодi козаки стояли осторонь i не приставали до паннiв, як i тепер поводиться у селян. Зiнько тiльки здалеку милувався рум'яним личком своєї милої.

Несподiвано, дверi в ганок одчинились i в дверях з'явилась гетьманша Виговська, за нею йшла Катерина та Грушова, найближчi приятельки гетьманшинi, а за ними вийшов довгий рядок гостей, жiнок полковникiв та сотникiв в парчевих та оксамитових кунтушах. Молодi козаки повставали з лавок, на лавках в холодку попiд грушами посiдали старi. Молодi дiвчата й козаки подалися в садок i розсипалися по дорiжках. Маринка одбилась од гурту i пiшла ледве протоптаною стежечкою в гущавину садка. Кущi збоку коло неї зашелестiли, i Маринка й сама незчулась, як коло неї неначе з землi вирiс Зiнько, виступивши з-за густих кущiв.

- Здорова була, Маринко! От нам довелося-таки побачитись i побалакати. Чого це ти розчервонiлась, неначе пiвонiя?

- Та це я з Христиною робила в пекарнi плачинду, бо знаю, що твоя мати любить плачинду, та напеклася коло печi. Твоя мати заходила в пекарню i застукала там мене й Христину.

- Чи говорила ж з тобою мати? - спитав Зiнько.

- Говорила, ще й дуже ласкаво.

- Може, моя мати й не спротивиться, щоб я тебе сватав, - сказав Зiнько.

- А батько? - спитала тихенько Маринка.

- Про батька не скажу... з батьком буде менi багато тяганини та клопоту. Батько - чоловiк завзятий, - сказав Зiнько i опустив вiка на свої яснi очi. Маринка важко зiтхнула i втупила очi в землю. - Але чи так, чи iнак, ти будеш моя, хоч би й батько сперечався зо мною: погримає, посердиться, але таки поблагословить нас на шлюб: вiн хоч завзятий, але добрий.

- Вiн не любить гетьмана й гетьманшi. Я про це чула од самої гетьманшi. А я . гетьманшина небога: ще одна хмара висне над нашими головами, - сказала Маринка, i по її щоках покотились двi сльози.

Зiньковi стало жаль молодої дiвчини. Вiн взяв її за руку.

- Не плач, серце! не журися! Я настренчу свою матiр. Я її впрохаю, а вона вблагає батька. Дасть Бог, все буде гаразд! - промовив Зiнько.

- Я знаю, що твiй батько не любить шляхти, а я шляхетського роду, хоч i православної вiри. Не прийме твiй батько мене за невiстку.

- Або добути, або дома не бути, - обiзвався до Маринки Зiнько словами приказки. - Буду благати батька, щоб вiн поблагословив менi тебе сватати; без його благословення не буде нам в життi щастя-долi. Треба менi доконечне випрохати в його благословення.

Несподiвано Маринчине лице неначе затiнила чорна хмара, її журливi очi стали ще сумнiшi. Знов двi сльози покотились по її щоках: вона постерегла, що без батькової волi Зiнько не насмiлиться слати до неї старостiв. Вона чула вже про старого Демка, чула, що вiн завзятий, запеклий чоловiк.

- Не плач, серце, не журися! Ще ж я не просив батька i не знаю, що вiн менi скаже. На що тобi заздалегiдь надаремно сльози лити? Може, наша справа обiйдеться без тяганини, без змагання. Хто ж може знати думки мого батька? Хто ж заглядав в його серце, в його душу? Не плач, не засмучуй i себе, й мене. Ще не час сльози лити, - втiшав Зiнько Маринку.

За кущами та густими яблунями почувся гомiн: наближались дiвчата, гуляючи по садку. Зiнько неначе пiрнув в кущi i сховався в зелених гiлках. Маринка побiгла стежечкою, обiйшла квiтник i пристала до дiвчат.

Гетьманша сидiла на лавцi з гiстьми i мовчала. Катерина говорила за неї i забавляла розмовою полковниць. Лютаїха сiла й собi на лавцi i завела розмову з своєю братовою, жiнкою обозного Тимоша Носача. Вже вони переговорили про все, що мали на думцi, а гетьманша не просила до столу. Сонце звернуло з пiвдня. Лютаїсi хотiлось їсти. I полковницi були вже голоднi пiсля раннього снiдання. Розмова не йшла. Всi сидiли мовчки, неначе потомились пiсля важкої роботи: всi ждали обiду, неначе рiдного батька. Одна говорюча Катерина говорила i за себе, i за гетьманшу, неначе й про обiд забула.

"Ну, правда, що в гетьманшi панськi обiди! - думала голодна Лютаїха. - Не дай, Боже, як в гетьманшi обiд буде аж пiд полудень... А я, хапаючись в дорогу, з'їла тiльки п'ять пирогiв. Чом би було не з їсти ще зо три? Ой, їсти хочеться!" Лютаїха мовчала i все поглядала на ганок та на дверi, чи не вийде хто просити на обiд.

З дверей на ганок вийшов гетьман, рiвний станом, як стрiла, в малиновому кунтушi. Слiдком за ним вийшов пан Беньовський, бiлявий, повновидий, вже сивуватий, в старопольському убраннi, в зеленому оксамитовому кунтушi, в жовтих сап'янцях з срiбними пiдковами. За Беньовським вийшла козацька старшина, все прихильники Польщi й приятелi Беньовського: вийшов Павло Тетеря, вже немолодий, з широким лицем, з хитрими темними, невеличкими очима, з розкiшними кучерями на головi; за ним виступав вже пристаркуватий Тимiш Носач, далi йшов Богданович-Зарудний, високий, кругловидий, з високими та широкими бровами. Беньовський вертiвся коло гетьмана i все сипав словами, неначе брав їх десь з мiшка цiлими пригорщами.

Гетьманша встала з лавки. Встали й полковничi.

- А що, моя дорога гетьманшо? чи готовий вже обiд? - гукнув з ганку гетьман.

- Мабуть, вже готовий! Прошу вас всiх до столу! - промовила гетьманша до полковниць.

"Слава тобi. Господи! аж на серцi стало легше! - подумала Лютаїха. - Я звикла рано обiдати, а тут на тобi в гостях шляхетський звичай! Вже мене аж за серце тягне".

- А! панi осавулиха в нас в гостях! - крикнув гетьман i вiн не пiшов, а побiг до Лютаїхи, вхопив її за плечi й поцiлував в плече. - А де ж ваш старий? Я його не бачу тут, в садку.

- Демко все нездужає, старiється. Важко йому їздити. Я приїхала з сином, - сказала Лютаїха.

- О, шкода, шкода! Недобре зробив осавул, що не приїхав до нас. Шкода! Так йому й скажiть. Вiн Богданового двору не цурався, а од нас одцурався, зовсiм одцурався. Шкода, шкода! А от i ваш Зiнько! Здоров був, молодий козаче! Спасибi, що хоч ти приїхав до нас, коли батько полiнувався, - гукнув гетьман до Зiнька ласкаво й привiтно.

- Батько все нездужає: старий став, - обiзвався Зiнько, скинувши шапку i поклонившись гетьмановi.

- Прошу ж, Зiньку, до столу! Проси й своїх товаришiв. Гей, панни! йдiть обiдати! годi вам цвiрiнькати в кущах! Моя люба гетьманшо! позаганяй тих пташок в свiтлицю та посип їм сiм'я або проса...

З садка виринули панни, неначе райськi птицi вилетiли, в ясний плахтах та юбках, в червоних черевиках; за ними йшов Зiнько з молодими товаришами. Гетьман знов заговорив до Зiнька, спинивши його на ганку, i все розпитував про батька, неначе запобiгав ласки в старого осавула.

В свiтлицi стояли столи довгими рядами, вже понакриванi. Усi ввiйшли в свiтлицю.

"Ану, де то мене посадовить гетьманша? чи близько од себе, чи далеко?" - подумала Лютаїха i зирнула на гетьманшу.

- Моя дорога осавулихо! сiдайте отут, коло мене! Ми ж так давно бачились! - сказала гетьманша.

- Та я сяду де-небудь! не турбуйтесь, гетьманшо! Є тут старшi за мене.

Осавулиха все одмагалась сiдати поруч з гетьманшею, просила її садовити на пошановних мiсцях полковниць.

- Сiдайте, сiдайте, панi осавулихо! Ви ж мiж нами найстарiша людина, а ваш старий Демко товаришував з славним Богданом, - обiзвався гетьман, - а от в нашому чоловiчому рядку за столом велика дiрка без старого Демка. Шкода, що не приїхав! шкода! Сiдайте ж, осавулихо! Вам од нас честь поперед усiх. Я люблю старого осавула, як любив його i гетьман Богдан. Так йому й скажiть, осавулихо!

Осавулиха ще трохи покомизилась i таки сiла мiж гетьманшею та Катериною. Вона запишалась i спустила очi додолу, неначе соромилась такої великої честi. За довгий ряд столiв сiли старшi. По один бiк сiв гетьман i посадив коло себе пана Беньовського, а за Беньовським посiдали полковники та сотники. Проти їх сiли рядочком полковницi. За меншими столами сiли рядками молодi козаки та панни, однi проти других. Зiнько сiв проти Маринки та Христини. Молодi панни й козаки сидiли мовчки, неначе їх i в хатi не було. Полковницi говорили нишком, неначе когось боялись. Навiть полковники не насмiлювались говорити голосно. Всiм неначе було нiяково сидiти за столом, де сидiла молода гетьманша в парчевому золотистому кунтушi, в намистi з перлiв i з брильянтовою дiадемою на розкiшних русявих косах. Молода гетьманша-шляхтянка неначе всiм зацiпила рот. Один пан Беньовський та говорюча Катерина смiливо й голосно говорили неначе за всiх, неначе накупились говорити за всiх.

Несподiвано дверi одчинились. В свiтлицю увiйшов гетьманiв батько, Остап, старий, сивий, аж бiлий, трохи згорблений, в темному кунтушi, в зелених чоботях. Старий спирався на сукуватий цiпок. Всi встали. Остап Виговський поклонився разом до всiх, сiв в кiнцi стола поруч з гетьманшею та гетьманом i закашлявся. Гетьман попросив усiх сiдати i спитав батька про здоров'я. Старий тiльки рукою махнув i ледве одкашлявся. Недавно вiн перейшов з Києва на життя до сина в Суботiв: довга важка дорога до Суботова трохи не запровадила старого дiда на той свiт.

Усi сiли i замовкли. Замовк навiть говорючий пан Беньовський, щоб не тривожити своєю веселою голосною розмовою старого Виговського. В свiтлицi знов стало так тихо, неначе усi повиходили з дому в садок. Тiльки й чуть було кахикання старого гетьманового батька. Вже й старече кахикання перестало, але гостi ще не зразу заговорили, неначе боялись своїм голосом роздратувати старечий кашель та старечi стиски в грудях в гетьманового батька.

Столи трохи не гнулись од важкої дорогої посуди, котрою були заставленi од краю до краю. На столах лиснiли ряди срiбних тарiлок, полумискiв, срiбних позолочених здорових кубкiв та пугарiв, срiбних пляшок та невеликих бутлiв з горiлкою та винами, штучно прикрашених, вироблених в штучнi, але чудернацькi форми. Кругом з усiх бокiв краї столiв були застеленi бiлими вишиваними рушниками, щоб утирати губи та пальцi. Столи аж лиснiли од срiбла та золота. Все то були скарби старого гетьмана Богдана, котрi запопав в свої руки гетьман Виговський.

Гетьман налив чарку горiлки, поздоровкався з усiма i випив. Срiбна чарка ходила кругом стола помаленьку, неначе стара баба пленталась. Не лiтала чарка кругом стола, як було колись за столами гетьмана Богдана, неначе якась чарiвниця заворожила її крила. Гетьманша тiльки пригубила чарку i не випила й пiвчарки. Чарка була чимала, але не така здоровецька, як пили за столом в старого гетьмана Богдана. Старим полковникам страх як хотiлось випити й по другiй, й по третiй. Сам гетьман, хоч не любив пити i нiколи не був п'яний, скоса поглядав на чарку. Але гетьманша поглядала на його i неначе говорила очима: "I сам не пий другої чарки, i не смiй частувати бiльше гостей!" Гетьман прочитав цю грамоту в очах своєї Олесi, не посмiв сам пити i других не посмiв частувати.

Почали подавати страву. Гостi трохи розохотились, повеселiшали i почали стиха розмовляти. Але говорили голосно тiльки двоє: пан Беньовський, як королiвський посол, та Катерина Виговська, найближча приятелька гетьманшi. Неохоча до розмови гетьманша вряди-годи обзивалась до когось словом i бiльше мовчала. За другим столом, де сидiли молодi гостi, панни та молодi козаки мовчали або говорили нишком, неначе за столами десь сидiла дуже висока особа: або сам король, або київський митрополит та архiєреї. Та особа, перед котрою не насмiлювались дуже голосно говорити i кричати усi гостi, була молода гетьманша-шляхтянка. Пiсля другої потрави невеличка чарка знов пiшла кругом стола i вернулась до гетьманшi. Гетьманша i в руки не взяла чарки i посунула її до старого Остапа Виговського. Та маленька зовсiм-таки не козацька чарка тiльки дражнила навiть стару осавулиху Лютаїху.

"Ну, не вп'юся я за обiдом такою чарочкою! - думала осавулиха, випиваючи до дна чарку. - Не встигнеш притулити чарку до губiв, а вже й дно видко. Правду казав мiй Демко! Чи так же було за старого гетьмана? Ох-ох-ох!"

Одначе за обiдом осавулиха примiтила, що потрави були смачнi й непростi, бо їх готував варшавський кухар. В кiнцi обiду сам гетьман поналивав для усiх гостей кубки венгерським мiцним вином. Кубки були чималi, але не тi здоровецькi, з котрих частував вином гостей старий гетьман Богдан.

Потрав подавали багато, але гостi не багато їли, бо мало пили. Етикет за столом неначе одбивав смак i апетит в гостей, а гетьманша мовчала i не дуже припрошувала гостей їсти й пити.

В кiнцi обiду на столi поставили плачинди. Осавулиха помiтила, що на тому кiнцi стола, де вона сидiла, поставили ту невеличку, але пухку плачинду, котру робила Маринка, а серед стола поставили бiльшу, але гiршу, котру стулив кухар. Гетьманша своїми руками одрiзала шматок плачинди, поклала на срiбний полумисок i подала гетьмановому батьковi, а другий шматок поклала на тарiлочку i поставила перед осавулихою, а потiм вже одкраяла невеличкий шматочок для себе.

"Честь менi оддає... це недурно... Гетьманша запобiгає в мене, пiддобрюється до мене... Треба вговорювати свого старого, щоб дозволив синовi старостiв слати до Маринки", - подумала осавулиха, беручи пальцями здоровий шматок пухкої та смачної плачинди. Осавулиха примiтила навiть подiрявленi Маринчиними пальцями тонiсiнькi коржi.

Ще подали двi солодкi потрави на меду. Гостi ще випили по одному пугаревi вина. Розмова пiшла голоснiша. Навiть молодi козаки почали тихо розмовляти з паннами. Але всi неначе шепотiли i говорили нишком: в здоровiй свiтлицi неначе шелестiло листя на тихому вiтрi. Тiльки принизуватий рiзкий голос Беньовського розносився по хатi, неначе рiзкий свист вiтру в шумi та шелестi листу в садку. Беньовський все розказував про Польщу, хвалив польськi давнi порядки, нарiкав на московських воєвод та бояр i доказував, що для козацької старшини була б найкраща й найвигiднiша спiлка з Польщею та з польською шляхтою.

Якось дуже тихо й нешумливо гостi встали з-за столу, перехрестились до образiв, подякували гетьмановi й гетьманшi за обiд. По всьому було знать, що обiд був невеселий для гостей, хоч i смачний. Всi неначе сповнили не дуже приємний обов'язок, промкнутий наскрiзь нудьгою, i похапцем насторочились тiкати з-за тих багатих, пишно прибраних, але невеселих столiв. Панни першi прожогом побiгли з свiтлицi в ганок та в садок, неначе ватага овечок кинулась в затiнок пiд вербами над водою в важку лiтню спеку. За ними хапком рушили молодi козаки, неначе їх визволили з тюрми, а слiдком за ними вийшли й полковницi та полковники. Гостi розсипались по садку, посiдали на лавках, на ганку, заговорили голосно й весело, неначе защебетали пташки, випущенi з клiтки на волю. Усi почували, що їм у саду пiд вольним небом стало легше на душi. - Але старi козаки й козачки були, очевидячки, незадоволенi, бо встали з-за столiв, хоч не голоднi, та не п'янi.

- Не те, не те, що було колись в гетьманському дворi! Не тi веселi п'янi бенкети, якi справляв колись старий Богдан! - гомонiли нишком старi полковники.

Незабаром винесли в садок стiл, а на столi поставили срiбнi жбани з варенухою. Варенуха була чудова, зварена з меду, з узвару, з родзинок та калини, з дорогої горiлки i дорогого вина. Катерина поналивала варенухи в срiбнi кубки та кухлики, здоровi й маленькi. Гетьманша запросила гостей до варенухи i своїми руками подала здоровий, найкращий кухлик осавулисi. Медовий та винний дух з кубкiв та кухликiв розлився попiд грушами i змiшався з важкими пахощами квiток, василькiв, м'яти, рути та гвоздикiв. Гостi кинулись до столу, як бджоли до меду, i обступили стiл. Солодкий i наркотичний дух варенухи в гарячому повiтрi приманив навiть паннiв з садка, приманив i бджiл з великих пасiк. Кубки та кухлики з стола швидко розхапали.

- Цього добра можна дати й паннам, тiльки не по кухлику, а по чарцi, - сказав гетьман. - Гетьманшо! Звели принести чарочки та поналивати паннам по чарцi цього добра.

Принесли чарки, i Катерина поналивала i роздала паннам.

- Менi дайте не чарочку, а кухлик! - крикнула Хри-стина.

- А то навiщо? Ти ж панна, - обiзвалась гетьманша.

- Я хочу впитись, бо ще зроду не була п'яна. Хочеться менi знати, що станеться з людиною, як вона стане п'яна, - сказала Христина.

- Почнеш спiвати, а потiм, може, пiдеш i танцювати, та ще й без музик, - сказала Катерина. - Але я тобi не дам здорового кухлика.

- Та дай-бо, Катерино! Менi хочеться спробувати, яка я буду п'яна, - говорила Христина i вхопила кухлик з варенухою.

Катерина одняла од неї кухлик i подала їй невеличку чарку.

- Та дайте, панi полковнице, i паннам по кухликовi! то, може, вони нам i заспiвають якої веселої. От i нам, старим, буде веселiше, - сказав пан Беньовський, взявши з столу кухлик i подавши його Маринцi.

Маринка подякувала i не схотiла брати кухлика, а взяла маленьку чарочку.

- Я не хочу бути п'яною i нецiкава знати, який то буває чоловiк п'яний, - сказала Маринка.

Гостi розговорились. Розмова пiшла голосна й шумлива. Мiцна пахуча варенуха зразу вдарила усiм в голову i забила памороки. На чистому повiтрi, пiд гiллястими грушами гостi забули i про гетьманшу, i про її шляхетський етикет, занесений в вольний козацький край. Декотрi з гостей не церемонились: приступали до столу i самi наливали собi по другому кухликовi. Гаряче повiтря було напахане й промкнуте запашною парою. Здоровий жбан парував, неначе казан з окропом. Налетiли бджоли з ближчих Богданових пасiк i вкрили стiл, падали в порожнi кухлi, билися об жбани, об кубки, падали на дно спорожнених кухлiв: дзижчали i билися, неначе й вони стали п'янi од вина та меду, змiшаного з перцем. Бджоли вилися роєм над столом, над головами гостей, над їх кубками. Гетьманша одмахувалась од бджiл хусточкою. Полковницi скоса поглядали на жбан, на гетьманшу, їм хотiлося випити ще по одному кухликовi, але гетьманша не почастувала їх, не попросила випити по другому.

Випивши по чарцi варенухи, панни i справдi повеселiшали i стали жвавiшi й смiливiшi; вони почали бiгати по стежках i доганяти одна одну, неначе грали наввипередки. Осавулиха випила один кухлик до дна i розласувалась: в неї аж губи злиплись од варенухи. Гаряча пара, солодка й пахуча, аж дражнила її. Вона ждала, щоб її почастували другим кухликом, але гетьманша i не думала просити її.

"Чи вона скупа, оця нова гетьманша? Чи не любить п'яних? - думала осавулиха, поглядаючи скоса на гетьманшу. - Це диво та й годi! Я знаю добре, що й шляхтичi, й князi скрiзь добре кружляють горiлку й вина, добре п'ють i впиваються незгiрше козакiв. Але ж i добра варенуха! Я ще зроду не пила такої пахучої! I з чого вони її варили? Мабуть, якогось дорогого вина налили в мед, бо й горiлку насилу чути. От коли б ще випити хоч кухлик! Аж губи злипаються. Ой, хочеться менi отiєї варенухи! - Осавулиха поглядала на гетьманшу, але гетьманша i не думала частувати її вдруге. - Ой, попрошу сама другого кухлика варенухи! Ой, не втерплю! Аж лоскоче в носi отой солодкий та перцевий дух! - думала осавулиха, але таки не насмiлилась просити в гетьманшi другого кухлика. - Ця гетьманша не частує, а тiльки дратує гостей чарками та кухликами. Ой Господи! Який тепер свiт настав! Ох-ох!" - I осавулиха глянула жалiбними очима на жбан варенухи i трохи не заплакала.

Панни бiгали й пустували. Трохи запамороченi матерi не дуже наглядали за ними. Молодi козаки бiгали з паннами i ганялись за ними по садку, як парубки ганяються за сiльськими дiвчатами. Солодкий дух варенухи, свiже повiтря, i свiт ясного дня, i пишний садок, i Маринчинi очi, розворушили серце молодого Зiнька, неначе залоскотали його. Зiньковi забажалось зайти з Маринкою вдвох в гущавину садка i напитись з її гарячих рожевих уст розкошi, щастя, кохання.

- Панни, а давайте грати наввипередки! - гукнув Зiнько. В його була думка догнати Маринку i хоч доторкнутись до її рук, до її стану, дихнути хоч на одну мить одним духом з нею.

- Ми не граємо наввипередки з хлопцями! - обiзвались панни.

- А я буду грати! Ану, Зiньку, ставаймо вряд! Ану, хто кого випередить? - крикнула Христина.

Зiнько став вряд з Христиною, i вони обоє покатали по травi. Христина покатала, неначе полетiла стрiла, кинута з тугого та цупкого лука, i випередила Зiнька.

- Зiньку! час нам вже додому їхати! Вже сонце стало на вечiрньому прузi! - гукнула з-за кущiв осавулиха.

- Потривайте, мамо! Ми ще трохи побiгаємо по садку, - обiзвався Зiнько.

- Ти б, мабуть, i до свiта бiгав з дiвчатами, але в мене од сидiння вже й спина заболiла.

Осавулиха наблизилась до купи паннi в i пристала до Маринки. Стара розпитувала Маринку про її матiр i просила передати од неї поклiн, як вона поїде до Києва i побачиться з своєю матiр'ю.

- Прощайте, панни! Прощай, Маринко! - сказала осавулиха дуже ласкаво i поцiлувалась з Маринкою. Маринка поцiлувала осавулиху в руки.

- Запрягай сину, конi, а я тим часом попрощаюсь з господарями та з гiстьми, - сказала осавулиха.

Зiнько з неохотою попрощався з паннами, кинув ласкавими очима на Маринку i насилу поволiк ноги по стежцi: йому так хотiлось зостатись з Маринкою в садку, гуляти до смерку, гуляти нiч до самого сонця... "Ой дiвчино моя мила! Оддав би за тебе усi битви, за твою красу, за твої очi оддав би свою козацьку славу!" - думав Зiнько, запрягаючи конi в вiз.

- Поклонiться ж од мене старому Демковi i скажiть, що я дуже, дуже невдоволений, що вiн не прибув до мене. За нашим гетьманським столом без Демка була велика дiрка. Скажiть йому, осавулихо, що я його жду в гостi, бо такий гiсть завсiди буде для мене приємний, - говорив гетьман осавулисi на прощаннi.

- Кланяйтесь вашому старому i од мене! - промовив пан Беньовський. - Скажiть йому, що я не забув про його, що не забув про його i польський польний гетьман Потоцький, i наш найяснiший король, що король готовий i тепер показати свою ласку до його, - говорив на прощаннi Беньовський, маючи на думцi притягти до згоди з Польщею стару козацьку партiю Лютая, дуже ворожу до полякiв.

Гостi почали прощатись i роз'їжджались. Мiж ними не було нi одного п'яного. Молода гетьманша викошкала з гетьманського двору козацьку гульню, випивачку та п'янство.

- Не така я верталась колись од гетьмана Богдана, - говорила осавулиха дорогою до сина. - Ця гетьманша i її гетьман чи скупi на вина та на меди, чи не люблять п'яних.

Вже смерком Зiнько з матiр'ю приїхали додому. Старий Демко сидiв на ганку i ждав їх з вечерею.

- Ну, що ж? Добре вас вiтала гетьманша на своїх шляхетських iменинах? - спитав старий в жiнки.

- Було що їсти, та не було чого пити, i принуки не було, - сказала осавулиха. - Гетьманша привiталась до мене дуже ласкаво, посадила мене за столом коло себе, але принуки до вина та меду не гурт-то було. Чарка обiйшла кругом столу двiчi чи тричi, неначе сонна, та неначе лягла на одпочинок на шляхетськi перини i бiльше не вставала до гостей. Лiнивi чарки в цього гетьмана! Ой, лiнивi! Ой Господи! Як то мiняється свiт! як то мiняються люди! Ой-ой-ой!

- Я це знав добре i через те не поїхав до гетьмана, - сказав Демко.

- Що правда, то правда! - сказала Лютаїха. - Од гетьмана Iвана не вийдеш п'яна... Кланявся тобi гетьман i запрошував до себе в гостi, навiть сердився, що ти не приїхав сьогоднi до його в гостi.

- Нехай сердиться! недовго йому прийдеться гетьманувати, - сказав понуро Демко.

- Ще й пан Беньовський велiв передати тобi поклiн i казав, що польний гетьман Потоцький i досi має до тебе ласку.

Демко кинув на ту ласку таку лайку, що аж осавулиха крутнула головою.

- А про Маринку скажу, що кращої i добрiшої невiстки я й не знайду. Я i в гетьманську пекарню таки заглянула... Приходжу туди, аж там Маринка з Христиною Стеткевичiвною розтягують коржi на плачинду. Маринка знала, що я люблю плачинду, i сказала менi сама, що готувала її задля мене. З Маринки вийде добра господиня: не цуратиметься вона простої роботи, нездатна вона валасатись без дiла.

- То це вона купила тебе за плачинду? А я звелю стулити для тебе двi плачинди та й перекуплю тебе в Маринки, - сказав Демко. - Ой, хитрi ви усi баби, i старi, й молодi.

- Жартуй, як хоч, а таки поблагослови Зiньковi до Маринки старостiв слати, - сказала Ольга Лютаїха. - Наш Зiнько вже станiвний парубок, час його оженити.

Зiнько впав батьковi в ноги i просив в його благословення слати старостiв до Маринки.

- Ну, коли вже твоя мати хоче взяти собi невiстку-шляхтянку, то й я вже не буду сперечатись i заступати тобi дорогу. Твоя мати нiколи нi в чому не помилялась на своєму вiку. Дай, Боже, щоб вона i теперечки не помилилась. Я тобi не ворог. Боже тобi благослови! - сказав старий i перехрестив сина.

Зiнько подякував i поцiлував батька в руку, щасливий та веселий. Нiколи на своєму вiку не був вiн такий веселий, як того вечора.

- Але пам'ятай, Зiньку, що при Маринцi нам не можна буде нiчого говорити про гетьмана Йвана та гетьманшу-шляхтянку, бо Маринка i нам не ворог, але не ворог вона i гетьманшi. Коли б часом вона не переносила, як сорока на хвостi, в гетьманський двiр того, що ми будемо говорити. Не забувай, Зiньку, що я й ти - супротивники Польщi, а гетьмановi i його Олесi тiльки й сниться, i привиджується Польща. Тепер, сину, їж борщ iз грибами - держи язик за зубами! Через тебе, сину, i для тебе я мушу бути на весiллi в домi тих, на котрих вважаю хоч не як на ворогiв, але як на недоброхотiв для України. Але... поживемо-побачимо, куди поверне Виговський старого козацького воза: чи соб, чи цабе

Згасло небо на заходi. Нiч тиха й тепла вкрила землю. Висипали яснi зорi i замигали, неначе живi очi. Спокiй запанував на хуторi. I стара мати, i молодий Зiнько почували спокiй в серцi. Один Демко задумався, дуже задумався, сидячи на ганку i згорнувши старi сухi руки на старих грудях. Не те говорили йому яснi зорi, не те шепотiв йому листом старий садок, що говорили зорi, що шепотiв старий садок молодому синовi.

Другого дня вранцi Демко сказав синовi:

- Запрягай, Зiньку, конi та їдь до Києва до старої Павловської та спитай в неї, чи видасть вона за тебе свою дочку. Поки вона не благословить тебе, нема чого до Маринки й старостiв слати i час дурно гаяти.

- Ваша правда, тату, - сказав син, - без матерi шкода й заходу коло цього дiла.

I другого дня старий осавул та його жiнка вирядили сина в дорогу.

Якилина Павловська привiтала Зiнька дуже радо, поблагословила йому слати старостiв до Маринки i, не гаючи часу, сiла на вiз з Зiньком i прибула до Чигирина. Другого дня пiсля приїзду додому Зiнько поїхав з старостами в гетьманський двiр до Суботова, i Маринка подавала йому й старостам рушники. Через два тижнi в гетьманському дворi в Суботовi справляли Маринчине весiлля. Старий Демко мусив їхати на весiлля до нелюбого гетьмана, сидiв на весiллi надутий та насуплений. Гетьман, знаючи норови старого козарлюги, часто частував Демка винами та медами, балакав з ним весело, запобiгав в його, але не розважив старого осавула i не пригорнув до себе його серця. Виговський знав, що старий Богданiв товариш не спочуває до Польщi, не спочуває до з'єднання України з Польщею, i догадувався, що Демко через те одвертається i од його, i од його гетьманського двору.

"Ой, стане менi ворогом, i, може, лютим ворогом цей старий дiдуган! Коли б вiн не вчинив менi навпiсля якої капостi!" - думав гетьман, подаючи Демковi чарку за чаркою то старого меду, то вина, щоб пiдiйти пiд смак старого козака, котрий звик до гульнi та випивачок при дворi старого гетьмана Богдана.

Гетьманша, одначе, справила для Маринки не бучне весiлля. Гостей запросила небагато. Гетьманша не звiлiла виставляти на столи багато горiлки, медiв та вина. Гостi встали з-за столiв тверезiсiнькi. Демковi тiльки трохи зашумiло в головi. Як тiльки почало смеркатись надворi, осавулиха попросила, щоб гетьманша дозволила скривати молоду. Свiтилки та свашки винесли на вiку дiжi парчевий очiпок та дорогу бiлу намiтку. Маринцi завертiли голову намiткою. Конi стояли вже позапряганi. Час було перевозити молоду, а од Суботова до Чигирина було неблизько. Молодих посадили на один вiз, старi сiли на другий. Гостi вийшли їх проводжати. Сам гетьман почастував на дорогу Демка, i його жiнку, й молодих. Гостi й господар випили "до колiс". Демко й стара Демчиха запросили гетьмана, гетьманшу i гостей до себе на обiд на другий день. Конi рушили i полетiли з двору, неначе їм хто приставив крила. Зiнько гнав конi що було сили, неначе хотiв як можна швидше наздогнати в дорозi свою долю.

Другого дня прибули на хутiр до осавула Виговський, гетьманша, Якилина Павловська, брат осавулихи Тимiш Носач i ще кiлька значних гостей. Приїхала й стара гетьманша Ганна Хмельницька. Значнi гостi вже застали в Демковiй свiтлицi i на ганку чимало козакiв, осавулових родичiв та знайомих з давньої козацької старшини, котрi вже покинули козакування i одпочивали на старостi лiт по своїх хуторах, левадах та садках. Демчиха звелiла накривати столи на причiлку хати в садку, бо свiтлиця була невелика й тiсна. За довгими столами посiдали гостi. Демко викотив з льоху старої горiлки. Демчиха заставила стiл здоровими бутлями з горiлкою та старим медом. Демко не жалував горiлки та медiв i часто частував гостей. Чарка ходила кругом так швидко, неначе її хто поганяв батогом. Гетьман пив мало, i то бiльше для людського ока. Гетьманша випила тiльки пiвкухлика меду i сидiла мовчки. Катерина Вйговська i тут говорила i за себе, i за гетьманшу. Козачки, родички Демковi, сидiли мовчки i тiльки поглядали скоса на гетьманшу. Гетьманша все мовчала.

- Горда наша гетьманша! не хоче з нами говорити, навiть не дивиться на нас, - шепотiли козачки одна до другої. - Горда, бо шляхтянка; нехтує нами, козачками, а гетьман добрий та ласкавий: говорить з усiма.

Ганну Хмельницьку посадили за столом поруч з гетьманшею, але стара гетьманша й слова не промовила до молодої гетьманшi i все говорила з своїми пасербицями, Катериною та Оленою.

З початку обiду усi сидiли за столом тихо; усiм було нiяково говорити голосно за столом, де сидiла гетьманша-шляхтянка. Але, випивши по шостiй та по сьомiй чарцi, старi козаки забули про гетьманшу i заговорили голосно.

Пiднявся веселий гомiн, пiшла розмова весела й смiлива. В кiнцi обiду багато козакiв було п'яненьких. Старi козаки кружляли мед здоровими кухлями. Чарка все частiше ходила кругом, аж бiгала, неначе стала навiжена. Гетьманшi не подобалося це частування, не подобався той гомiн та крик п'яних козакiв. Вона була рада, як обiд скiнчився i декотрi гостi встали з-за стола. Музики посiдали на ослонi i зараз вдарили метелицi. Молодшi козаки та козачки не втерпiли i пiшли в танець. Земля застугонiла пiд козацькими пiдкiвками. Закаблуки рвали траву цiлими кущами. Трава летiла вгору i в одну мить протоптане мiсце зачорнiло, неначе вбитий довбнею тiк. Старi полковники та козаки сидiли за столом i дивились на танцi. I не в одного з них дрижали жижки до танцiв пiд червоними сап'янцями. Не один з них згадав лiта молодi.

- Та й танцюють же палко, нема де правди дiти! Ото танцюють! ото працюють! Неначе в битвi б'ються з татарами, - промовив Демко.

Гетьманша трохи посидiла, подивилась на танцi i попросила осавулиху подавати варенуху в свiтлицю. Вона встала i пiшла в свiтлицю. За гетьманшею пiшла Якилина Павловська, дочка Богдана Катерина Виговська, Олена Нечаєва, осавулиха та ще кiлька старих козачок. Решта гостей i гетьман зостались за столом, щоб допивати горiлку та меди. Напившись варенухи, гетьманша й гетьман попрощались з Демком та Ольгою, попрощались з гiстьми i виїхали з двору. Гостi сидiли за столами i пили, доки не смерклось надворi.

Маринчина мати ще три днi пробула в Демка; ще три днi збиралася до Демкової хати рiдня та близькi товаришi-козаки. Ще три днi гуло одгуком весiлля в Демковiй хатi, в Демковому садку.

Четвертого дня гостi розiйшлися. В Демковому хуторi настала тиша. Маринцi все здавалось, що вона в гостях в осавула на хуторi, що вона ще трохи погостює i швидко виїде з Зiньком до матерi в Київ. Четвертого дня вранцi Маринчина мати виїхала в Суботiв до гетьманшi. Маринка заплакала, прощаючись з матiр'ю. Аж тепер, на прощаннi з матiр'ю несподiвано спало їй на думку, що вона зостається з старим осавулом, котрий не любить шляхти, не любить гетьмана й гетьманшi. Вона забула на той час i про Зiнька, i про ласкаву до неї осавулиху, i в її думках все з'являлась здорова постать старого свекра, його неласкавий вид, насупленi товстi брови, їй чогось здалося, що вона зостається на хуторi тiльки з одним старим осавулою, i сльози рiчкою полились з її очей.

- Не плач, дочко! Звикнеш до нового мiсця. I я колись плакала, як мене привезли сюди, в хутiр, а тепер, хвалить Бога, звикла i вiк свiй iзжила в цьому хуторi i люблю тепер цю оселю, як оселю рiдного батька. Те буде i з тобою. Ой Господи милостивий! Така вже наша жiноча доля. Не там доводиться вiк вiкувати й помирати, де ми родились та дiвували. Ой Господи наш милосердний! - говорила осавулиха i сама не зоглядiлась, як i собi заплакала i тiльки завдала Маринцi жалю.

Старий батько увiйшов у свiтлицю i кинув оком на Маринку та свою жiнку.

- А чого це ви розревлися, неначе на похоронi? I стара чогось проливає сльози? - сказав осавула. - Чи не надумала оце ти, стара, мене кидати на старостi лiт? Ти, Маринко, не дуже вважай на свекрушинi сльози та зiтхання. Твоя свекруха ладна щогодини зiтхати та щодня сльози лити, чи там за курчатами, чи за каченятами, чи за телям, а то й за чортма-чим. Така вже в неї кисла вдача, неначе вона все носить кислицi в пазусi та все їх куштує. А коли ти вдалася в свою свекруху, то ви вдвох, боронь. Боже, ще затопите мiй хутiр своїми сльозами.

Маринка втямила нiби в неласкавому голосi свого свекра потайнi жарти i разом перестала плакати. Але вона все боялась свого свекра, одникувала од його, боялась зоставатись сама з ним в хатi. Старий свекор чогось нагадував їй здорового степового орла, од котрого вона ховалась пiд крила то доброї свекрухи, то свого коханого Зiнька. Вона примiтила, що Демко все поглядає на неї скоса, все неначе не йме їй вiри, все неначе дише на неї важким козацьким духом... "Ой, коли б не заклював мене на смерть цей страшний степовий орел, цей осавул!" - думала бiдна Маринка, поглядаючи на старого осавула, на його довгi вуса, неначе жменi пом'ятих конопель, висмикнутих з його здоровецької голови, неначе з повiсма.

- Годi вже вам пхикати та сльози лити, а то ще в свiтлицi од ваших слiз стане повiддя. Йдiть лучше до пекарнi та готуйте обiд, бо вже час наставляти борщ, - говорив старий осавул.

Осавулиха з Маринкою пiшла до пекарнi i заходились варити обiд. Впоравшись коло печi, вони накрили стiл. Усi посiдали за стiл обiдати. Наймичка подала борщ. Борщ вийшов не дуже смачний. Осавул насупився. Зiнько виголодався i мотав, не розбираючи, чи добрий був борщ, чи недобрий.

- А котра варила борщ? чи стара, чи молода? Щось борщ не дуже смачний, не козацький, а нiби шляхетський, солоденький, - сказав старий осавул, не то жартiвливим, не то докiрливим голосом.

- Та це я варила, - обiзвалась осавулиха, - Маринка тiльки накладала в горщок закришки та м'яса.

- Чи через сльози та кислицi, чи через весiлля не вдався тобi борщ? - чiплявся старий до жiнки.

Зiнько мовчав. Мовчала й Маринка. Не огризалась i стара мати. Смутнi Маринчинi очi стали ще сумнiшi: їй все здавалось, що вона сiла за стiл обiдати з ворогами.

- Привикай тепер, Маринко, до простих козацьких звичаїв, до простої їжi, до простої страви. Часом моя стара спартолить таку потраву, що зветься жеримовчки. Ти, певно, не їла такої козацької потрави. Привикай i до простої роботи, бо ми люди небагатi й простi i не любимо посиденьки та походеньки справляти, як буває в панiв, - обiзвався старий, уплiтаючи на всi заставки шматки печенi, котрi вiн брав з полумиска - дерев'яною здоровою ложкою з загнутим держалном, схожим на карлючку.

- Я, тату, звикла до роботи в своєї матерi, бо й мама робить усяку роботу, i менi загадувала робити усяку роботу, - несмiливо обiзвалась Маринка.

- Ото й добре!

Маринка спустила вiка на очi i поклала ложку на стiл:

Їжа не йшла їй на думку од докорiв старого свекра.

Старий осавул перестав гримати, як побачив, що Маринка i не думає панiти i береться до роботи вкупi з старою свекрухою та з наймичкою. Але вiн все поглядав на Маринку скоса, все кидав навмання жартами проти Маринки, хоч Маринка силкувалась робити усяку догоду старому свекровi. Вона почувала в тих жартах докiр, але мовчала. Тiльки як родився в Маринки син Ярема, старий зовсiм оговтався, звик до невiстки-шляхтянки i перестав кидати докорами на Маринку.