Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі

СВІТОВА ВЕЛИЧ І ФАТАЛЬНА ПОМИЛКА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Жодний з історичних діячів України давніх століть не може зрівнятися з Богданом Хмельницьким за кількістю створених про нього праць. Важко навіть перелічити види наукових розвідок і творів художньої літератури й мистецтва, в яких описується, досліджується, змальовується, згадується постать великого гетьмана. Наукові монографії, статті, розвідки й документальні публікації, записки, мемуари й спогади… Народ у своїй творчості: історичних піснях, думах, легендах, переказах, у прикладному мистецтві завжди приділяв особливу увагу славетному сину української землі. Про нього написано романи, повісті, оповідання, поеми, драми, створено кінострічки, картини й скульптури.

Коли б хто-небудь спробував зробити карту місць, де виникали всі ці наукові; літературні та мистецькі твори про Богдана Хмельницького, то довелося б включити до неї багато країн світу. Цей загальнолюдський доробок свідчить про глобальний інтерес до нашого славного предка, світовий характер подій, у центрі яких він перебував. «Так ось оце той Хмель, що його слава та ім'я лунають по світу», — писав його сучасник Павло Алеппський, арабський мандрівник XVII ст.

Історія підняла на своїх хвилях українського гетьмана насамперед тому, що він утілив прогресивні вимоги свого часу в історичній обстановці тогочасної України. Богдан Хмельницький належав до тих типових постатей доби, що дала світові в різних країнах видатних діячів політики, науки, культури, наділених найрізноманітнішими талантами.

На цьому історичному діячеві зійшлися прагнення, зусилля, інтереси всього українського суспільства XVII ст. Водночас він сам був породженням цієї доби. Українське життя XVI–XVII ст. виховало його саме таким, яким він став, — вождем повсталого українського народу в боротьбі за визволення від іноземного панування.

Народився Богдан Хмельницький у 1595 р. Однак досі документально не встановлено, де саме побачив уперше світ майбутній гетьман України. Існує кілька припущень. Проте відомо, де пройшов перший період його життя, в яких умовах формувалася непересічна індивідуальність.

Батько Богдана — Михайло Хмельницький, який служив осадником у корсунсько-чигиринського старости магната Яна Даниловича, засновував (осаджував) нові поселення на українських землях, що потрапили до рук польського феодала Даниловича за королівськими даруваннями. Михайло Хмельницький осадив містечко Чигирин, а пізніше, коли став чигиринським підстаростою, хутір Су ботів, що став його родовим маєтком.

Чигиринщина тоді була степовим прикордонням, поряд із яким розкинулося Дике поле, де царювали хижі татарські орди. Не випадково поселенцями на Чигиринщині були переважно селяни-втікачі, які, рятуючись від феодально-кріпосницького гноблення, шукали вільного життя на незаселених, хоч і небезпечних землях. Щоб привабити таких поселенців, феодали змушені були надавати їм пільги, звільняти від податків і повинностей на десять, двадцять і більше років. Тому навіть тут, у феодальних маєтках, хоч і тимчасово, селяни відчували себе вільними від панського ярма. Проте переважаючим населенням цих міст, як і взагалі Черкащини та Канівщини, були козаки. Вільні виробники, вони не визнавали панської влади, мали своє самоврядування, свої закони.

Богдан Хмельницький з дитинства вбирав у себе це вільне повітря покозаченої України. Тим більше, що мати його — дружина Михайла Хмельницького — була козачкою з Переяслава. Навіть фізично Богдан загартувався в небезпечних умовах життя степового прикордоння, де виживали, витримували найсміливіші, мужні, міцні люди. Ось і виріс із Богдана сильний юнак, подібний до справжнього козацького дуба. На цій землі набрав Богдан і першого військового досвіду, оскільки все населення прикордоння було озброєне й брало участь в обороні країни.

Безперечно, козацьке оточення справило великий вплив на формування характеру майбутнього гетьмана, збагачення його життєвого досвіду. Пройде недовгий час, і він, що був за походженням дрібним шляхтичем, назавжди пов'яже своє життя з козацтвом.

Потім Богдан навчався в українській школі, де саме — невідомо, але на це вказує лексика його листів — тогочасна українська літературна мова. Вчився Богдан і в єзуїтському колегіумі у Львові, пройшов там класи граматики, поетики й риторики, добре засвоїв латинську мову, що була тоді міжнародною літературною мовою й мовою тогочасної дипломатії. Венеціанський посол Віміна, що приїздив до Чигирина в 1650 р., вже під час визвольної війни, доповідав, що переговори з ним Богдан Хмельницький вів латинською мовою. А ще раніше французький посол де Бріжі, що зустрічався з Хмельницьким у Варшаві в 1641 р., засвідчує добре знання ним латинської мови й називає його «людиною освіченою, розумною».

Єзуїтські колегіуми в Україні створювалися польсько-шляхетським урядом для боротьби проти православ'я, проти української культури, з метою окатоличення та ополячення української молоді. Однак світ чужої віри не заполонив душу молодого Хмельницького, який пізніше, в ході війни, вимагав закриття єзуїтських колегіумів на визволеній території України.

Молодий Хмельницький не тільки спостерігав неволю, гноблення і страждання. Він і на собі особисто відчув нещастя й горе, трагедію народу, його пекучі рани. Поневірявся Хмельницький в турецькому полоні. В бою під Цецорою, у Молдавії, в жовтні 1620 р., коли польське військо гетьмана Жолкевського, а з ним і загін «охочих стрільців» із Чигиринщини, було розбите турецько-татарськими військами, Богдана та його батька захопили в полон. Сам Богдан потім розповідав, що він «лютої неволі два роки зазнав», перебуваючи в Константинополі — на одній із галер турецького флоту. Викуплений запорожцями з неволі, Богдан повернувся додому, оволодівши турецькою й татарською мовами та сповнений ненависті до агресорів і свідомості близької нещадної боротьби з ними.

Справді, Богдан Хмельницький не раз візьме участь у козацьких походах на султанську Туреччину та Кримське ханство, виступаючи керівником деяких з цих походів. Козацькі війни з султанською Туреччиною та Кримським ханством були важливою ланкою загальноєвропейської боротьби з турецькою навалою. Козаки відвертали значні сили Туреччини, зокрема майже увесь її флот, од Європи й тим самим сковували агресивні наміри Порти.

Богдан зазнав також переслідування та свавілля польських панів. Коронний гетьман Станіслав Конецпольський та його син Олександр руками своїх урядників пограбували й спалили хутір Суботів, забили канчуками Богданового сина, а його самого переслідували, наче хижого звіра. Він відчув цілковиту безпорадність легальним шляхом добитися справедливості там, де панувало беззаконня магнатів.

Однак не особиста образа штовхнула Хмельницького на повстання проти польської шляхти. Визвольна боротьба українського народу стала для нього справою життя Ще в далекі роки юнацтва. По суті, майже півстолітній період життя Богдана Хмельницького до визвольної війни хронологічно вкладається в період козацько-селянських повстань, які почалися наприкінці XVI ст. й тривали до 1638 р.

Одне з перших з цих повстань (1594–1596 років), кероване Северином Наливайком, можна було б вважати своєрідним салютом на честь народження людини, якій судилося в майбутньому довести до найвищого злету боротьбу, що почалася в перший рік її життя. «Він був пособником Тараса», — свідчить сучасник — польський історик Коховський про участь Богдана Хмельницького в Переяславській битві 1630 р., в якій повсталі, керовані Тарасом Федоровичем (Трясилом), перемогли польсько-шляхетські війська, очолювані Конецпольським. У повстаннях 1637–1638 років Богдан Хмельницький відіграв керівну роль, займаючи видатне становище серед козацької старшини.

Участь у козацько-селянських війнах відіграла важливу роль у формуванні Хмельницького як державного діяча, політика, полководця. Ці війни мали міжнародне значення й набули загальноєвропейського резонансу. До визвольної боротьби українського народу постійну зацікавленість виявили держави, які визначали тоді політичний клімат європейського континенту, — Франція, Іспанія, Швеція, Росія й особливо Ватікан.

Річ Посполита, що приєдналася до агресивного католицького феодального табору контрреформації, який очолювали Ватікан і династія Габсбургів, з останньої чверті XVI ст. перетворилася на «східний бастіон» феодальної кріпосницької реакції в Європі.

Політичні діячі й дипломати, оцінюючи, зокрема, повстання 1630 р., в якому брав участь 35-річний Богдан Хмельницький, робили висновок, що внаслідок виступу українського народу було поставлене під загрозу саме існування шляхетської Польщі. Блискучі успіхи козаків у визвольній боротьбі сприяли швидкому зростанню їхньої військової репутації в Західній Європі. Володарі європейських країн прагнули перетягти їх на свою службу, серед них — шведський король, що називав козаків «дияволами», правителі Трансільванії та Голландії.

Наприкінці Тридцятилітньої війни, в 1645–1646 роках, козацький корпус, який очолив Богдан Хмельницький, був залучений на французьку службу й у складі війська принца Конде брав участь в облозі та штурмі фортеці Дюнкерка.

Отже, Богдан Хмельницький ще до Визвольної війни 1648–1657 років розумівся на політичній ситуації європейського континенту, збагнув місце і роль України в змінах цієї ситуації. Він пройшов добру школу міжнародних відносин у Запорозькому Війську, оскільки запорозьке козацтво здавна намагалося провадити свою, незалежну від уряду Речі Посполитої зовнішню політику. Вже у 1637 р. Хмельницький був генеральним писарем і не тільки керував військовою канцелярією, а й здійснював листування з іншими державами, вів переговори з іноземними послами.

Повстання 1637–1638 років було розгромлене, Хмельницький як генеральний писар підписав акт про капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 р. Так звана «сеймова ординація» 1638 р., обмеживши козацьке самоврядування, ліквідувала вищий козацький апарат управління, призначивши на вищі старшинські посади польських шляхтичів.

Є історичні дані, що вже в 1645 р. Хмельницький із деякими старшинами готував нове повстання, котре почалося, як відомо, в 1648 р. Хмельницький сформував перший повстанський загін. Запорозька Січ дала йому гетьманську булаву, і як український гетьман Богдан Хмельницький очолив визвольну війну, що за своїми; масштабами, напруженням і наслідками була найвищим, найвеличнішим етапом у боротьбі українського народу проти іноземного панування.

Богдан Хмельницький був творцем збройних сил повсталого українського народу. Француз П'єр Шевальє, що залишив свої записки «Про війну козаків з поляками», свідчить, що саме масова участь населення у визвольній війні мала фатальні наслідки для польського війська. «Поляки чинили завжди опір усім, навіть найгрізнішим ворогам, і все-таки ці війни не здавалися їм такими небезпечними, як війна з козаками, що розпочалася 1648 р., майже в момент смерті короля». Павло Алеппський, який безпосередньо спостерігав козацьке військо під час війни, зауважував: «Ці вояки раніше були простими селянами, без усякого досвіду, але поволі навчилися».

Заслугою Богдана Хмельницького є саме те, що він протягом першого року війни за допомогою досвідченої козацької старшини з розрізнених селянських і козацьких загонів, що виникали в Україні під час повстання, зумів створити народно-визвольну армію. Починаючи війну, він вийшов із Запорозької Січі з тритисячним повстанським загоном. Під Зборовом, за свідченням самого українського гетьмана, чисельність війська досягла 360 тисяч чоловік. Нечуваний для того часу кількісний склад! Європейські армії, котрі брали участь у Тридцятилітній війні, не перевищували 40–50 тисяч чоловік. Богдан Хмельницький перетворив селянські загони в дисципліновані полки, які перемагали добре навчених шляхетських вояків.

Створюючи збройні сили повстання, що мали народний характер, їхній головнокомандуючий спирався на запорозьке козацтво, яке було в них військове навченим ядром. Служба генеральним писарем, а потім сотником у козацькому війську до 1648 р. дала можливість Богдану Хмельницькому досконало вивчити принципи комплектування, організації, керування в цьому війську, систему підготовки до походу. Використавши, розвинувши цей досвід, український гетьман виявив себе як найталановитіший організатор армії, яка відбивала традиційні риси січового військового ладу.

З ім'ям Богдана Хмельницького пов'язане створення козацької кінноти як роду військ. Артилерію повстанського війська, по суті, теж створив Хмельницький. Спочатку він володів тільки кількома гарматами, які дала Запорозька Січ. Під кінець війни народно-визвольна армія мала вже понад 400 гармат. Хмельницький збільшив кількість гармат за рахунок організації і поширення їх виробництва в полках, а також за рахунок трофейних і надісланих російським урядом. У результаті в ряді битв (під Зборовом, Берестечком, Білою Церквою, Охматовим) козацька артилерія перевершувала польську. Хмельницький закріпив за кожною гарматою постійну обслугу з числа кращих стрільців і додав до кожної польової гармати упряжку коней, а дрібнокаліберні гармати поставив на двоколесні візки, що були прообразом тачанки часів громадянської війни 1918–1920 років. Як відомо, тачанку запровадили саме в українській селянській армії, керованій визначним полководцем Нестором Махном, який в умовах степового характеру театру воєнних дій певною мірою використовував традиції козацької тактики.

У Визвольній війні 1648–1657 років Богдан Хмельницький продовжував основні напрями стратегії й тактики козацько-селянських повстань і розвинув головні риси запорозького військового мистецтва, яке він добре засвоїв, вступивши до Запорозького Війська і перебуваючи на Запорозькій Січі. Богдан Хмельницький поєднав це з досвідом західноєвропейського військового мистецтва, з яким він познайомився в період перебування у Франції, в бурхливі роки Тридцятилітньої війни.

У війні 1618–1648 років, що охопила значну частину країн Європи, діяли найвидатніші полководці багатьох народів. Тут застосовувалися різні напрями стратегії й особливі засоби ведення бою, випробовувалися різні види зброї й перевірялися в дії різні системи організації військ.

Полководець Богдан Хмельницький піднявся до найвищих щаблів тодішнього світового рівня військового мистецтва. З Ганнібалом та іншими полководцями античності, що вважалися еталонами воєнного генія, порівнювали сучасники українського гетьмана. Військове мистецтво українського народу, підняте Богданом Хмельницьким, випередило західноєвропейське в головних напрямах стратегії й тактики.

Український полководець вважав, що переможний кінець визвольної війни проти Речі Посполитої буде досягнутий тільки внаслідок знищення головного угруповання сил — польсько-шляхетського війська — на західному театрі бойових дій. Тому козацький стратег забезпечував його максимальною кількістю засобів і сил, зосереджуючи тут основні сили повстанської армії. На північний театр війни проти литовських військ він посилав невеликі загони.

Хмельницький проводив лінію активного, рішучого наступу і концентрованого удару, що вирішило долю битв на користь повстанців під Корсунем, Пилявцями, Збаражем і Зборовом. Палкий поборник наступальної стратегії, він шукав ворога й завдавав удару там, де вважав для себе корисним. Першим починаючи битву, полководець міцно тримав в руках ініціативу, нав'язував противникові свою волю, застосовуючи резерв для остаточного розгрому ворога.

Одним із класичних прикладів може бути Корсунська битва, коли Хмельницький, керуючи 15-тисячним повстанським військом, примусив 20-тисячну польсько-шляхетську армію покинути зайняті нею позиції, а потім прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості — Горохова Діброва — під час спуску обозних возів та артилерії в глибокий яр. Шеститисячний резерв Кривоноса, що вдарив із тилу, із засідки, остаточно вирішив переможну для козаків долю другої битви війни. Такі ж принципи стратегії й тактики Хмельницький застосував і в битві під Пилявцями, що відбулася на початку вересня 1648 р.

32 тисячі шляхтичів, 8 тисяч німецьких ландскнехтів, а також озброєна обозна обслуга й шляхетські слуги, які за своєю чисельністю перевершували основну армію мало не втроє, сунули на Україну. Сейм після тривалих дебатів доручив командування цією армією трьом магнатам: Заславському, Остророгу та Конецпольському. Жоден із них не відзначався ні воєнними здібностями, ні іншими талантами. Шляхта обрала їх унаслідок компромісу між тими магнатськими угрупованнями, які неодмінно хотіли мати свого представника в командуванні, не дбаючи про те, якою мірою такий представник був придатний для керування воєнними операціями. До трьох верховних головнокомандуючих сейм прикомандирував іще 32 радників із титулами «військових комісарів» і з невизначеними повноваженнями.

В польській армії недооцінювали свого противника. Корсунські уроки нічому не навчили гонористу шляхту. Самовпевнені пани зневажливо говорили, що їм навіть шкода орудувати зброєю, бо щоб розбити «хлопів», вистачить «канчуків і нагаїв». Дізнавшися про виступ польського війська, Хмельницький за короткий строк мобілізував бойові сили України й сформував 35 козацьких полків і кілька селянських загонів. Близько 70 тисяч козаків, селян і міщан об'єднував під своєю булавою український гетьман. Армія Богдана Хмельницького значно поступалась перед поляками якістю озброєння та кількістю кінноти, але бойовим духом, своєю організацією, командним складом незмірно підносилася над шляхетською.

Козацький гетьман розмістив своє військо в зручній для нього місцевості, далеко від ріки — на рівнині. Щоб зблизитися з ним, противник мусив був пройти берегом Пиляви, що розлилася від осінніх дощів. Нерівна, горбкувата місцевість, порізана струмками та озерами, вкрита осінньою багнюкою, неминуче повинна була утруднити як просування та зосередження військ, так і встановлення табору та спорудження земляних укріплень. Коли ж згадати, що однією з переваг польської армії була її кіннота, то стане зрозуміло, що в подібних топографічних умовах використати повною мірою свою перевагу шляхетська армія не могла.

Майже наосліп рухалось польсько-шляхетське військо. Командування його не мало інформації ні про сили та стан українського війська, ні про плани та задуми Богдана Хмельницького. Польські роз'їзди, як і в попередніх боях, не могли дістати «язика» або зібрати будь-які відомості у місцевого населення. Народ не хотів давати інформацію ворожій армії. На противагу цьому розвідка в повстанському війську була добре налагоджена.

9 вересня польська армія підійшла до Пиляви. Два дні закладався просторий табір на незручній місцевості — пересіченій заболоченій території. Підступити до козацької армії польське військо могло тільки через земляну греблю, що з'єднувала обидва береги ріки. Хмельницький наказав викопати шанці на греблі. Бій за неї тривав цілий день. І тільки ввечері польська піхота й великі з'єднання кінноти змусили відступити захисників греблі до козацького укріпленого табору.

13 вересня військо Хмельницького, вирушивши проти польського табору, зав'язало бій із польською кіннотою, атакуючи водночас і польську піхоту, яка засіла в шанцях на березі. Атаку підтримували з табору козацькі гармати, що безнастанно обстрілювали греблю, перешкоджаючи переправі польських підкріплень із протилежного берега. Після першого штурму Мазовецький полк, що перебував у цьому редуті, втік. Сандомирський полк уперто захищався. Одначе й він не витримав натиску козаків і мусив залишити редут. Увесь цей полк був розсіяний. За першим редутом козаки захопили другий, витиснувши звідти кіннотні й піхотні частини та захопивши артилерію. Дезорганізація в польському війську досягла крайньої межі. Накази командуючих не мали ніякої сили. Начальники корогов під тим чи іншим приводом відмовлялися вести в бій свої загони. Польські війська відступили в напрямі Старокостянтинова.

Козаки продовжували свій переможний наступ і вночі. Це викликало паніку в польсько-шляхетському війську, воєначальники якого вирішили залишити табір, кинути обоз і відступати верхи. Почався не відступ, а нестримна панічна втеча. Першими, потай від війська, втекли головнокомандуючі, за ними кинулися комісари й начальники корогов. Помітивши це, кинулася тікати кіннота, залишаючи зброю та припаси. Кинуто було все: прапори, гармати, вози, яких нараховувалось кілька десятків тисяч, багате майно. «Страх і жах перед козацьким військом гнав утікачів», — свідчив один польський шляхтич. Деякі зупинилися тільки біля самої Вісли.

Козацький полководець діяв усупереч стратегії й тактиці західноєвропейських армій. В них панувало прагнення до оборони та облоги фортець і ухиляння від битв, оскільки це завдавало великих втрат найманим військам, що дорого оплачувалися. Хмельницький не витрачав часу й не розпорошував сили на облогу фортець. Перемоги у війні він добивався польовими боями, йшов прямо до головної мети — зав'язати бій з основними силами противника й розгромити їх.

Влітку 1648 р. українська армія пішла в рішучий наступ проти польсько-шляхетського війська, хоча в тилу залишалися ще в руках ворога фортеця Кодак і ряд замків на литовському кордоні. Водночас перемога під Пилявцями дала змогу визволити Волинь і Поділля, й жодне укріплене місто вже не чинило опору козацькій армії. Після Пилявецької битви Хмельницький не чекав наслідків облоги Кам'янця, Бродів та інших фортець, а продовжував похід, залишивши позаду укріплений Львів і виступивши на Замостя.

Гетьман розвинув запорозьку тактику маневрування, яку він теж використовував з метою рішучого розгрому ворога. Йдеться про застосування складного тактичного маневру — охоплення ворога з флангів і вихід у його тил. Так, уже в першій битві під Жовтими Водами повстанські загони за наказом свого гетьмана оточили військо Стефана Потоцького і Шемберга з флангів і вийшли в його тили.

Великого значення надавав Хмельницький факторові раптовості. У 1649 р. під Зборовом йому вдалося до останньої хвилини приховувати свої сили й захопити ворога зненацька, несподіваним наступом. 2 серпня 1650 р. у своєму універсалі білоцерківському полковникові гетьман наказував: «Щоб ви, години не відкладаючи, до завтра з доброю зброєю виходили, вдень і вночі поспішали на Уманський шлях, не треба задержуватись за борошном і в дорозі добувати, тільки на коні сідайте, бо треба, щоб ми випередили неприятеля, а не нас наші неприятелі».

Керівник визвольної війни також широко використовував не перевершене ніким у минулому розвідницьке мистецтво запорозьких козаків. До високої досконалості довів український гетьман козацьку майстерність у переслідуванні ворога.

Значне місце в ході битви відводив Хмельницький козацькому фортифікаційному мистецтву — спорудженню земляних укріплень, використанню індивідуального захисту від вогню ворога. Про козацький метод індивідуального окопування під час війни 1648–1657 років розповідає в своїх записках уже згадуваний Павло Алеппський: «Кожний має свій окремий захист — яму в землі. Ставши на ноги, вони стріляють з рушниць: випускають свій набій, а коли стріляє противник, ховаються в ямах, і жодна куля в них не влучить».

Активно застосовував Хмельницький табір — оригінальний і найпопулярніший у козаків особливий бойовий порядок. За наказом Хмельницького під Зборовом табір був побудований «у кількадесят рядів». Під Берестечком він простягнувся на сім верст у ширину та довжину. Під Білою Церквою в 1651 р. табір розклали серед балок і оточили подвійним валом. Укріплення козаки могли будувати з надзвичайною швидкістю. 1649 р. під Лоєвом 10 тисяч козацьких кіннотників спішилися й за чверть години побудували в густому лісі могутній табір, укріпили його засіками й відбили атаку військ литовського гетьмана Радзивілла. «Наша литовська кіннота не могла його заступити», — писав учасник бою. Під час Визвольної війни 1648–1657 років табір настільки довів свою ефективність, що навіть невеликі селянські загони пересувалися під захистом своїх «табориків».

Успіх військової, політичної та державної діяльності Богдана Хмельницького, крім інших факторів і причин, визначався ще й тим, що гетьман зумів зібрати навколо себе сузір'я талантів, вихідців із козацтва, селянства та міщан, найкращих знавців військової справи, загартованих у попередніх повстаннях проти шляхетської Польщі, непримиренних ворогів магнатів, талановитих, мужніх, незламних військових керівників.

Того часу народ взагалі щедро народжував таланти, як це завжди буває у вирішальні, переломні періоди. Визвольна війна висунула ряд видатних козацьких полководців та багато ватажків окремих повстанських загонів, які розвивали далі українське військове мистецтво. Це — Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Степан Побадайло, Нестор Морозенко, Антон Жданович, Матвій Гладкий, Мартин Пушкар, Прокіп Шумейко, Мартин Небаба, Іван Золотаренко, Філон Джалалій, Дем'ян Лисовець, Іван Кричевський.

Очоливши процес формування Української держави, Хмельницький вів активну й широку державну та політичну діяльність. На визволеній території України виник новий державний апарат, прототипом якого були установи, що існували на Запорозькій Січі. Свої знання та досвід у сфері дипломатії Хмельницький як керівник Української держави, що склалася в ході визвольної війни, використовував у дипломатичних відносинах із багатьма країнами.

Зовнішні відносини, дипломатію Хмельницький теж підпорядковував визволенню українського народу від гніту шляхетської Польщі, утвердженню Української Гетьманської держави.

Зберігся уривок листа Олівера Кромвеля, в особі якого Англія, що переживала тоді буржуазну революцію, звертаючись до українського гетьмана, висловлювала йому велику пошану. Блискучий політичний і дипломатичний талант українського гетьмана ставив його в перший ряд керівників європейських держав.

У березні 1654 р. у Москві відбулося укладання україно-російського договору, ініціаторами якого були Богдан Хмельницький і козацька старшина. В дипломатичну практику та історичну дійсність цей договір увійшов під назвою «Статті Богдана Хмельницького» або «Березневі статті 1654 року».

Розпочинаючи в 1648 р. війну з Польщею, Богдан Хмельницький шукав союзників. Першим (хоча і дуже ненадійним, як виявилося надалі) став кримський хан, через якого козаки намагалися одержати підтримку Туреччини. До того ж робилися певні кроки для встановлення тісних контактів з васалами султана — Молдавією, Волощиною, Семиграддям. Природним було й намагання встановити союзні відносини з єдиновірною Московією, яка неодноразово вела (щоправда, не досить успішно для себе) війни з Польщею.

Спроба вступити в переговори з царським урядом була зроблена вже наприкінці першого року визвольної війни. Коли в грудні 1648 р. Богдан Хмельницький після блискучих перемог над військовими силами Речі Посполитої прибув із козацьким військом до Києва, він радився з представниками вищого київського православного духовенства. Разом з українськими церковними ієрархами гетьман і старшина дійшли висновку про необхідність звернутися до Москви за військовою й дипломатичною допомогою. Єрусалимському патріархові Паїсію, який їхав через Київ до Москви, доручили просити московського патріарха вплинути на царя, щоб той в інтересах православної віри допоміг Україні військовою силою в її війні з католицькою Польщею.

З Паїсієм відправився український дипломат Мужиловський. Треба було довести, що царю не варто триматися Поляновського мирного договору 1634 р. з Польщею, котрий підтверджував Деулінське перемир'я 1619 р., за яким Москва віддала Речі Посполитій Смоленські, Чернігівські та Новгород-Сіверські землі. Однак сподівання виявилися марними. Цар не надав Україні ні військової, ні дипломатичної допомоги. Хоча Москва й прагнула взяти в Польщі реванш за недавно заподіяні втрати, втім вона не наважилася розірвати угоду з Річчю Посполитою.

Богдан Хмельницький наполегливо продовжував робити все можливе, щоб утягнути Московську державу у війну з Польщею. На кожних переговорах він обов'язково й постійно висував головну пропозицію: Україна заради протистояння наступу Польщі готова прийняти протекторат царя, який у свою чергу надасть Україні військову допомогу. Після Зборівського договору з Польщею 1649 р., на який Богдан Хмельницький вимушений був піти внаслідок сепаратної угоди кримського хана з королем, козацький гетьман посилив свої домагання московської допомоги.

Після невдалої для козаків Берестецької битви (знову-таки через невірного союзника — хана), що призвела до польсько-української Білоцерківської угоди 1651 р., котра значно урізала навіть Зборівські умови 1649 р., гетьман активізував відносини з Москвою. А військові дії тим часом тривали. Виснаження українського народу дійшло краю: міста зруйновані, ніякої допомоги ззовні.

1 жовтня 1653 р. у Москві відбувся Земський собор, на якому були присутні, крім бояр, дворянства, духовенства та царських чиновників, представники міст, купецтва, селянства й стрільців. Учасники Земського собору, опитані «по чинам, порознь», висловились за рішення: «Гетмана Богдана Хмельницького і все Войско Запорожское принять». 9 жовтня 1653 р. в Україну відправилося посольство в складі ближнього боярина й намісника Цверського В. В. Бутурліна, окольничого й намісника Цуромського І. В. Алфьорова, думного дяка Л. Д. Лопухіна.

9 грудня 1653 р. московське посольство прибуло до українського міста Переяслава, де відбулися наради послів із гетьманом Богданом Хмельницьким і старшиною, а 8 січня 1654 р. — Переяславська рада, на якій було проголошено приєднання України до Московської держави. На Раді були присутні генеральна старшина, полковники з полковою старшиною та нечисленними представниками козацтва, а також козаки й міщани Переяслава. Загальна кількість учасників Переяславської ради була відносно невеликою і не перевищувала тисячі осіб. Звичайно козацькі ради збирали по кілька тисяч і навіть по кілька десятків тисяч учасників. Так, наприклад, рада в Сухій Діброві 1621 р. налічувала понад 50 тисяч осіб.

На Раді в Переяславі Богдан Хмельницький у своїй промові, змалювавши вкрай тяжкий стан України, в якому вона опинилася після шестирічної виснажливої кривавої війни, продовженням якої загрожувала Польща, зазначив, що єдиний порятунок — це віддатися під захист сильної держави, щоб одержати від неї військову допомогу — Туреччини, Кримського ханства чи християнського православного царя. Свою промову гетьман закінчив такими словами: «А буде, хто с нами не згоден тепер, куди хоче вільна дорога».

Учасники Переяславської ради — старшина всіх рангів, козаки й міщани висловились: «волим під царя московського православного». На Раді посли вручили Богдану Хмельницькому царську грамоту, який передав її писарю, а той зачитав «всем людям явно». В грамоті говорилося, що цар «велел принять под свою высокую руку гетмана Богдана Хмельницкого й все Войско Запорожское с городами и с землями и будет вспомоществовать им против недругов ратными людьми».

Наступного дня, 9 січня, у зв'язку з церемонією присяги гетьмана і старшини в церкві, виникли серйозні ускладнення. Гетьман зажадав від царських послів, щоб вони наперед присягнули від імені царя Олексія Михайловича в тому, що цар не видасть їх польському королю, не порушить їхніх вольностей і надасть їм на їхні маєтності свої грамоти. Царські посли категорично відмовилися присягати за царя. Тільки піддані присягають царю — «чинят веру царям», доводили вони, а цар «учнет их держати в своем государском милостивом жалованьи и призрении», тобто гетьман, старшини, козаки, міщани мусять покладатися на «царське милостиве слово».

Гетьман сказав, що він бажає поговорити про це з полковниками і «усіма людьми», й вийшов із церкви. Невдовзі прийшли переяславський і миргородський полковники Павло Тетеря і Григорій Сахнович, котрі повторили вимогу Богдана Хмельницького, посилаючись на те, що «козаки не вірять; сії останні домагаються присяги за государя». І знову посли висловлювалися, що «непристойно за государя присягати подданим».

Бояри хотіли прищепити козацтву ті принципи, ті поняття, на яких тримався московський лад: цар стоїть над правом, кожен акт царя — це ласка, пожалування, й не може бути рівноправних стосунків між ним і людьми. Такі форми взаємин не сприймалися українською свідомістю, вихованою на західноєвропейських, конституційних принципах.

В Україні існували інші порядки, ніж у самодержавній Московії, де вимагалося беззастережно, як милість і благо, сприймати кожне царське слово. Всі царські піддані вважалися рабами, холопами, й той же Бутурлін, ближній боярин і царський намісник, звертаючись до царя, мусив дотримуватись формули: «Я, Васька Бутурлін, холоп твой».

Богдан Хмельницький і козацька старшина вперше відчули, що це означає — абсолютистська тоталітарна царська держава. Проте вони покладали великі надії на допомогу Москви у війні з Польщею і, щоб не зірвати переговори, вимушені були погодитися на свою однобічну присягу царю. Наступного дня присягали сотники, осавули та козаки Переяславського полку, а також міщани Переяслава. З боку міщан виявилася опозиція, тому їх силою мусили гнати до церкви. Хворого переяславського війта (керівника магістрату) понесли до церкви в ліжку, після чого на другий день він помер. Не було в Переяславі представників Запорозької Січі. Не присягали Уманський і Брацлавський полки. Категорично не сприйняв ідею Переяславської ради полковник Іван Богун, якого, після Богдана Хмельницького, вважали головним козацьким стратегом.

І все ж Хмельницький із старшинами, не задовольнившись «царським словом» і туманними запевненнями послів, заявили, що вони бажають вести переговори з царем добитися від нього договірних гарантій і зобов'язань. Таким чином уперше було твердо поставлено питання про укладення з Москвою угоди, оформленої міждержавним юридичним письмовим договором.

Головним у тодішній ситуації було те, що козацькі старшини на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким, дбаючи про подальшу долю Української держави, прагнули захистити її самостійність і автономні права гарантійним міждержавним договором. І, безперечно, їх же непокоїло, що повноважні московські посли у Переяславі відмовилися прийняти від імені царя присягу й скласти такий договір.

14 січня Бутурлін виїхав до Києва, Ніжина та Чернігова приймати присягу. Не все йшло гладко. Київські міщани присягнули, а духовенство на чолі з митрополитом Косовим і шляхта відмовилися від присяги. Під жорстким наполяганням Богдана Хмельницького митрополит і київське духовенство склали все ж таки присягу, але, як каже сучасник, «за слізьми світу не бачили». Боярин, прийнявши присягу від ніжинців і чернігівців, повернувся до Москви, а царські урядовці продовжували виймати присягу в інших українських містах. Не обійшлося без опозиції й протистояння, наприклад, у Чорнобилі на Київщині, а в Полтавському та Кропив'янському полках царських урядовців навіть побили киями.

Переяславська рада була предтечею українсько-російського договору, який на кілька століть мав фатальні наслідки для долі України. Ні сучасники, ні наступні покоління не надавали якогось особливого значення тії раді. Суттєво те, що справжнє її місце в історичному процесі аж ніяк не відповідало тій гіпертрофованій ролі в історії України, яку їй приписувала радянська історіографія, й не лише вона.

У 1953 р. були видані «Тези до 300-річчя возз'єднання України з Росією», схвалені ЦК КПРС. У «Тезах» реальний історичний процес в Україні висвітлювався страшенно спотворено, наводились абсурдні твердження, до яких слід віднести й такий термінологічний нонсенс, як «возз'єднання України з Росією». Вся історія України фальсифікувалася. Переяславській раді надавалося значення найголовнішої, центральної події всієї української історії. Узвичаювалося, що це був акт «возз'єднання України з Росією». У січні 1954 р. радянський уряд провів помпезне офіціозне святкування 300-річчя Переяславської ради і «возз'єднання України з Росією».

Це була свідомо організована злочинна акція імперсько-комуністичної системи, спрямована проти українського народу. Згаданим «Тезам» надавався статус канонічного, нормативного, ідеологічно-партійного документа, який абсолютно всі мусили беззастережно сприймати й виконувати як закон. Найменше висловлювання всупереч «Тезам» убивча радянська цензура викреслювала або ж узагалі не допускала працю до друку. Деякі автори таких праць зазнали репресій, і вигнання з роботи було найменшою з них. Отож і займалися радянські історики міфотворчістю, писали антинаукові, антиісторичні праці, які виступали своєрідними ілюстраціями до капеересівських тез.

Із сторінок книг, часописів, газетних шпальт, по радіо й телебаченню проповідувалося, що нібито Переяславської рада, яка передувала договору 1654 р., не тільки підсумовувала всю попередню історію українського народу, а й визначала її подальший розвиток.

Стверджувалося, що Переяславська рада «здійснила споконвічну мрію, багатовікове прагнення й увінчала боротьбу українського народу протягом сторіч за возз'єднання України з Росією, що було величезним благом для України». Виходило, ніби український народ був, мабуть, єдиним народом на нашій планеті, який боровся проти власної національної незалежності й мріяв тільки про те, як би влізти в той імперський зашморг.

Українських історичних діячів, котрі очолювали національно-визвольний рух нашого народу проти царської Росії, таврували, навішували їм ярлики «мерзенних, підлих зрадників», «ворожих ставлеників», «слухняних агентів різних держав», «одвічних, найлютіших ворогів українського народу» і т. ін. Десятиріччями зухвала брехня вбивалася в свідомість українського суспільства. Кілька поколінь народжувалося, виростало, виховувалося, здобувало освіту за такої безприкладної фальсифікації історії. Це входило в генетичну пам'ять, деформувало національну свідомість і гідність, породжувало комплекс національної неповноцінності, якоїсь історичної вторинності українського народу. У людей складалося фаталістичне уявлення про неможливість самостійного існування, неспроможність створити свою незалежну державу.

Після від'їзду царських послів козацька старшина з гетьманом прийнялися за вироблення умов майбутнього договору з Москвою. Відбулися старшинські наради в Корсуні та Чигирині. 17 лютого 1654 р. українське посольство відправляється з Чигирина до Москви для укладання міждержавного договору. Очолили це посольство високі представницькі особи з середовища правлячої козацької старшини — генеральний суддя Самійло Богданович і переяславський полковник Павло Тетеря. Посольство супроводжували брацлавський осавул Григорій Кирилович, чигиринські отамани — Герман Гапанович та Ілля Харитонович, писар і тлумач Яків Іванович і окремий посланець гетьмана до царя Конрад Якимович. Вони везли з собою грамоту Богдана Хмельницького до царя й проект договору, який включав 23 статті.

12 березня посли прибули до Москви. Наступного дня їх прийняв цар, і в цей же день почалися переговори з царськими уповноваженими — боярином князем Трубецьким, боярином Бутурліним, окольничим Головніним, думним дяком Алмазом Івановим. Переговори велися протягом двох тижнів, збиралися на конференції шість разів. Українські посли подали свій проект договору, підписаний Богданом Хмельницьким. Він мав 23 статті. За винятком п'яти останніх пунктів, які торкалися важливих проблем поточного моменту, український проект договору мав конституційний характер.

У договорі обумовлювалися права та вольності України, непорушність прав, наданих князями та королями «духовним і мирянам»; визначалася чисельність її збройних сил — 60 тисяч; утверджувалося право обирати голову держави — гетьмана — на загальновійськовій Раді; суверенність фінансової політики (прибутки від збору податків залишаються в Україні, за винятком певної грошової данини Москві). Йшлося в договорі й про автономію суду, право незалежних міжнародних зносин; висловлювалося бажання отримати підтверджуючі царськi хартії на вольності й права козаків, на їхні маєтки й щоб ці права переходили до вдів і дітей козаків, а також на права та вольності української шляхти й військової старшини, ставилося питання про встановлення їй платні. Нарешті, йшлося й про надання чигиринського староства на гетьманську булаву.

Московська сторона висловлювала своє відношення до українського проекту договору царськими указами й резолюціями бояр на кожну статтю. Десять статей було прийнято беззастережно, в решту вносились обмеження, поправки, інші формулювання. Деякі статті навіть відкидалися.

21 березня українські посли подали новий проект договору в 11 статтях, який був ратифікований царем і боярами за винятком однієї статті. Однак у трьох царських грамотах, що були видані послам 27 березня, не тільки санкціонувався другий варіант договору з 11 статтями, а й по суті ратифікувалися ті статті з першого варіанту договору, які не ввійшли до остаточного варіанту.

Коли укладався українсько-російський договір 1654 р., Україна була цілком незалежною державою. Вона фактично характеризувалася тими ознаками, що визначають державу: територією, яку охоплювала державна організація; людністю, котра не визнавала за собою іншої влади, крім влади свого гетьмана; загальновійськовою радою й гетьманським урядом, які здійснювали владу на території України; збройними силами — козацьким військом; самостійними міжнародними відносинами; власним судочинством; суверенною економічною політикою.

Для Хмельницького договір 1654 р. був передусім звичайним оборонним договором, складеним для того, щоб дістати військову допомогу царя у війні проти Польщі. З іншого боку, уряд Богдана Хмельницького цим договором ставив завдання закріпити за Україною її права та вольності, не допустити в майбутньому їх порушення та обмеження царизмом. В умовах даної історичної доби, політичних і фактичних обставин було використано звичайну для того часу, всім тоді знайому форму договору між двома державами, так звану форму протекції, коли вдаються за допомогою до сильного сусіда в боротьбі проти свого ворога. До такої форми договору вдавалися всі монархи та володарі.

Під час тривалої боротьби з Польщею Богдан Хмельницький не вперше складав договори з сусідніми державами, та й із самою Польщею. Так, у ході війни з нею двічі формулювалися юридичні стосунки між Україною й Річчю Посполитою у Зборівському і Білоцерківському договорах 1649 і 1651 років. Але ці укладені державно-політичні умови були зірвані Польщею, війна тривала. Богдан Хмельницький сподівався, що на підставі українсько-російського договору Україна одержить військову допомогу від Москви й водночас заманіфестує перед світом своє цілковите визволення від Польщі. Московський цар діставатиме за це певну грошову данину.

Самостійність України визнавалася і в аспекті її міжнародних відносин. Передусім Польща в своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу, могутністю котрої лякала інших володарів. Посол польського короля в Криму доводив ханові, що «осібна держава», яку робить з України Богдан Хмельницький, буде небезпечною для сусідів. Польські дипломати залякували Семигородського князя, що Богдан Хмельницький стане монархом із стотисячною армією, з владою над усіма руськими землями. Тогочасний французький часопис «Gazett de France» 21 березня 1654 р. писав, що Хмельницький в об'єднанні з Москвою шукав союзників для боротьби проти Польщі: «Щоб знайти Польщі ще одного ворога, Богдан Хмельницький піддався під протекцію московського великого князя та присягнув йому від імені козаків».

Сусідні країни оцінювали Україну періоду Богдана Хмельницького як самостійну державу. Богдан Хмельницький здійснював широко розгалужену міжнародну діяльність і мав дипломатичні відносини з багатьма державами, листуючися з ними, укладаючи договори, обмінюючись посольствами. Монархи, князі та інші родовиті голови держав зверталися до Богдана Хмельницького, називаючи його «приятелем», «другом», «братом», як це було прийнято в стосунках між володарями незалежних держав. Отже, чужоземні монархи та держави трактували Україну, незважаючи на договір 1654 р., як окрему від Москви державу, а гетьмана — як самостійного государя. Значення цього договору вони оцінювали тільки як «протекцію» в тодішньому розумінні, часто номінальну. Таким чином, договір не стояв на перешкоді їхнім дипломатичним відносинам з Україною на високому державному рівні.

Хоч оцінка договору московським урядом із часом мінялася, однак спочатку він погоджувався з переважаючим у ту добу поглядом на «протекційні» договори і вважав Україну за окрему, вільну, незалежну державу. Маючи з Богданом Хмельницьким відносини ще перед тим, як укладався договір, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, котрими відав Посольський приказ — по суті московське міністерство закордонних справ, що взагалі керувало відносинами Москви з чужоземними державами. Україну відокремлювали від Москви державний кордон і митні установи.

Але Московське царство було за своєю природою й характером абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава — з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною, без феодального примусу, працею на землі, покозаченим селянством — була своєрідною історичною антитезою. Отже, неминуче, рано чи пізно царський уряд повинен був розпочати наступ на автономію України, щоб узагалі зліквідувати її.

При укладанні договору це виявилося в більш-менш прихованому прагненні і царя й бояр установити контроль над внутрішнім економічним і воєнним життям, а також над міжнародними відносинами України. Однак українські посли відповідно до твердих і рішучих інструкцій Богдана Хмельницького протистояли цим прагненням, хоча в ході обговорень деяких статей їм доводилося йти на компроміс.

Одним із визначальних факторів незалежності Української Гетьманської держави була влада гетьмана. В договорі 1654 р. вона не обмежувалася. Гетьман залишався верховною владою й головою Української держави. Титули, які надавались гетьманові в офіційних документах, свідчили, зокрема, про його повну владу щодо внутрішніх справ Гетьманської держави — «верхній владця і господарь Отчизні нашої», «зверхнійший властитель».

Договір визначав, що гетьман одержував свою владу за вибором Війська Запорозького, тобто обирався на козацькій раді, де, як правило, були присутні представники інших станів, і мав цю владу «доживотно». Царя зобов'язані були лише «извещати» про вибори, а гетьман мусив скласти присягу цареві. І на майбутнє після смерті кожного гетьмана в Україні мали право, як формулювалося у жалуваній ратифікаційній царській грамоті, обирати гетьмана «по прежним их обычаям, самим меж себя».

У пропонованому проекті договору гетьман і Військо Запорозьке вимагають уже в першій статті непорушності автономії України, зокрема в судочинстві. Суд тоді вважали за одну з найважливіших функцій влади, і в Україні їй надавали великої ваги. «Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник в суди військові не вступали, але від старших своїх щоб товариства суджені були: де три чоловіка козаків, тоді два третього повинні судити». Ось у такій формулі була висловлена теза про цілковиту незалежність від царського уряду Війська Запорозького у сфері судочинства.

27 березня 1654 р. цар ратифікував першу статтю договору без жодних змін. «Пожаловали, велели им быть под нашего царского величества высокою рукою, каковы им даны от королей польских й от великих князей литовских, и тех их прав и вольностей нарушивать ничем не велели, и судиться им велели от своих старших по своим прежним правам».

Коли заглибимося в аналіз статей, пов'язаних із проблемою податків, і простежимо хід її обговорення, то переконаємося, наскільки вона була для України життєво важливою. Певною мірою ця проблема була пов'язана зі збройними силами. Для нас, сучасників і жертв болісного процесу розпаду останньої величезної імперії в світі, ці суперечки 350-річної давності зберігають свою актуальність і деяку повчальність. Адже з цими суперечками перегукуються ті імперські тенденції, які виявилися в прагненні «центру» нав'язати народам колишньої радянської імперії то «оновлений Союз», то «Союз суверенних держав», над котрими «центр» волів поставити ще одну державу, тобто відновити імперію.

Коли Україна визволилася з-під польської влади і утворилась Українська Гетьманська держава, її фінансова політика набрала характеру суверенності. Всі податки, які людність України повинна була давати до королівського скарбу, на короля, католицькі монастирі та церкви, на панів, були передані до скарбу Війська Запорозького, Української Гетьманської держави. До того ж Богдан Хмельницький установив мито з чужоземного краму. Податки з меду, пива, горілки також давали великий прибуток Українській державі.

Отже, український гетьман, укладаючи договір із царем, прагнув, щоб увесь прибуток і надалі залишався в Україні, за винятком певної грошової данини Москві. Московські бояри не прийняли цієї умови в запропонованій редакції. Вони прагнули самі визначати характер і розміри податків, а, головне, щоб фіскальні органи належали Москві, тобто стягування податків здійснювалося збирачами, надісланими царем. Важко навіть було те передбачити, яких масштабів набудуть згодом безконтрольність, свавілля, зловживання московських фіскалів.

У результаті обговорень дійшли компромісу. Одноразова грошова данина замінялася збиранням податків, але місцевими українськими органами, які вже передавали кошти до царського скарбу через відряджених від царя людей. Отже, змінився спосіб виплати данини. Зберіглися фіскальні права України та українська фінансові адміністрація, а роль московських агентів обмежувалася тільки прийняттям зібраної данини. І все ж для державного українського скарбу виплата данини в розмірі більшої частини безпосередніх податків була тяжкою втратою, оскільки позбавляла Українську державу значної частини фінансових засобів.

Царський уряд намагався встановити військовий контроль над внутрішнім життям України, забезпечивши це введенням у головні українські міста своїх воєвод із військовими залогами. Щоб надати подібним діям законного характеру, бояри домагалися зафіксувати це в договорі 1654 р., однак безуспішно.

Взагалі, розмова про місце царського воєводи в Україні виникла вперше у 1653 р., тобто ще до укладання договору, її ініціатором був Богдан Хмельницький, який через свого посла Лавріна Капусту просив у Москви військової допомоги проти Польщі й пропонував вислати до Києва тритисячне військо під командуванням воєводи». Під час переговорів у Переяславі в січні 1654 р. Бутурлін нагадав Хмельницькому про його прохання й попросив дати перепустку воєводі на приїзд до Києва. Богдан Хмельницький погодився одержати військову допомогу від царя, зауваживши, що в разі ворожого наступу до весни бажано навіть збільшити кількість царського війська.

У наказі від 30 січня 1654 р. цар чітко вказав призначеному в Київ воєводі князю Куракіну його функції, котрі обмежувалися військовим захистом України від ворожого наступу: «по челобитию гетмана велел государь быть в Киеве ратным людям для бережения от приходу поляков и всяких воинских людей». Проте через три роки воєводи з царськими військами були вже не тільки в Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині. А в 1657 р. виряджений до Богдана Хмельницького царський посол — окольничий Ф. Бутурлін — вимогливо запитував у гетьмана, чому немає воєвод в інших великих українських містах. Богдан Хмельницький відповів, що своїм послам у Москві в 1654 р. він наказував не погоджуватися на присутність царських воєвод в українських містах, окрім Києва, та й на переговорах у Переяславі саме так полагодив справу.

Міжнародні відносини України обговорювалися Богданом Хмельницьким із московськими послами ще в Переяславі, а потім гетьманськими послами — Богдановичем і Тетерею — з боярами в Москві. Ці питання порушувалися в обох проектах договору, однак українська та московська редакції значно відрізнялися одна від одної.

Богдан Хмельницький вважав, що в міжнародній сфері мову слід вести лише про взаємну інформацію щодо сусідніх держав та їхніх воєнно-дипломатичних планів, а за необхідності — про спільні заходи для оборони. Саме такі стосунки встановлювалися між самостійними державами, які укладали взаємооборонний союз. За цим принципом і була сформульована перша українська редакція статей.

У відповідь 19 березня бояри оголосили послам царський указ: «чтоб гетману з польским королем и турецким султаном не ссылаться». А в наступному указі цар не тільки обмежував дипломатичне активне право України щодо Туреччини та Польщі, а й її пасивне право — приймати та відпускати послів. Царський уряд хотів поставити це під свій контроль.

Таке однобічне обмеження чужоземних зносин суперечило волі та дійсним намірам Богдана Хмельницького. Українська сторона вважала, що при союзних договорах обмеження чужоземних зносин мусять бути двосторонніми й торкатися тільки контактів з ворожими обом державам країнами. Тому посли й заявили боярам, що з погляду взаємних союзних обов'язків Москві теж не слід мати відносини з цими двома ворогами-сусідами — Туреччиною та Польщею. Але навіть і обмежуючий царський указ усе ж таки визнавав у принципі право України як окремої держави на встановлення відносин з іншими державами, хоч і під певним контролем з боку Москви.

Умови воєнного характеру спочатку виконувалися. Об'єднані російські та українські сили весною 1654 р. виступили проти Польщі на білоруському театрі. Хоча і ця ситуація мала деякий нюанс — саме в аспекті послідовного виконання умов договору Богдан Хмельницький розраховував, що російські війська об'єднаються з козацькими, щоб захистити Україну від наступу польських сил. Проте цар залучив козацькі війська передусім для відвоювання земель, які втратила Московська держава за Поляновським миром із Польщею.

У квітні 1654 р. цар Олексій Михайлович вирушив а військом на Смоленськ. Йому на допомогу Богдан Хмельницький вислав 20-тисячний український корпус під проводом полковника Івана Золотаренка, визначного воєначальника й політика. Об'єднані козацько-московські сили відвоювали Білорусію й більшу частину Литви. Міста Білорусії добровільно піддавалися козакам, які на південних білоруських землях, сусідніх із Гетьманщиною, заклали новий козацький полк. У цих перемогах важливу роль відіграло воєнне мистецтво Богдана Хмельницького, який, залишаючи за собою верховне командуванні козацькими військами, продовжував розвивати далі стратегію Запорозького Війська, зокрема, наказував Золотаренкові не затримуватися біля фортець, не втрачати часу на їх облогу, а громити головне військо ворога в польових битвах.

У травні 1655 р. Хмельницький писав Золотаренкові: «Не баритися під курниками, як минулого року, а треба йти туди, де голова або де б стояли які-небудь окремі ворожі полки. Бо й минулого року багато доброго було би зроблено, коли б біля тих курників не барилися, а то мало що доброго вдіяно, тільки тратили людей… Промишляй, ваша милість, над головою, а з хвостом вже піде легше».

Восени 1654 р. відкрився західно-український фронт. Польська 30-тисячна армія, об'єднавшися з новим для себе союзником — кримським ханом, вирушила в похід на Україну. Пройшовши «огнем і мечем» по Брацлавщині, це об'єднане вороже військо обернуло її в руїну.

В перший місяць 1655 р. Хмельницький із козацьким та московським військом виступив на відсіч. Генеральні битва між козацько-московськими та польсько-ханськими військовими силами відбулася 29–30 січня в Дрижипольському урочищі під Охматовим на Київщині, недалеко від Білої Церкви. Тоді стояли люті морози. З великими зусиллями, в ході кривавих боїв Хмельницькому вдалося розірвати блокаду польсько-татарських сил і вивести армію з небезпечної ситуації. На полі бою з обох воюючих сторін полягло 15 тисяч вояків, із них — дев'ять тисяч московських. Багато людей замерзло. Польське військо відступило на Захід. Татари пішли до Криму, спустошивши середню Київщину й набравши там десятки тисяч полонених. Таке завершення першого року після прийняття договору дуже послабило надії українців на московського царя як на могутнього протектора, котрий зміг би забезпечити Україні свободу та спокій.

Москва, укладаючи договір, розуміла, що Україна є самостійною й незалежною державою, однак водночас вона дивилася на Україну, як на новий набуток свого царства, прагнула обмежити українську державність, маючи за кінцеву мету замінити протекторат на повну інкорпорацію України. Однак протягом трьох років після укладення договору, тобто до кончини Богдана Хмельницького, Москва досить обережно вдавалася до спроб обмежувати державну незалежність України й порушувати договір. Вона навіть не змогла здійснити ті свої обмеження, які внесла указами царя в текст одинадцятистатейного варіанту договору. Надто великими були авторитет і влада гетьмана Богдана Хмельницького в Україні. Крім того, він твердо й послідовно протидіяв тиску царизму, відстоюючи права України.

Умови договору щодо збирання податей і передання їх до царської казни взагалі тривалий час не реалізувалися, в усякому разі за життя Хмельницького, хоча цар уже в травні 1654 р. вислав в Україну царських дворян для опису та збирання податей. Оскільки йшли бойові дії, Богдан Хмельницький попросив відкласти цю справу. В 1657 р. царський посол Ф. Бутурлін докоряв Хмельницькому, що цар і досі не одержує доходів з України й що не допускаються в її міста царські воєводи. Український гетьман відповів Бутурліну, що у нього й на гадці не було давати інструкцію своїм послам — генеральному судді Самійлові Богдановичу та полковнику Павлу Тетері, щоб вони діяли у такому напрямі.

Не брав до уваги Богдан Хмельницький і ті застережені царськими указами умови договору, які обмежували державну самостійність України у сфері міжнародних відносин. Гетьман продовжував проводити активну та пасивну дипломатію з чужоземними державами, укладав договори міжнародного характеру й брав міжнародні зобов'язання, навіть не повідомляючи царя, зокрема з Фрідріхом-Вільгельмом, Волощиною, Кримом, Туреччиною, з якою після приєднання до Москви Богдан Хмельницький відновив стосунки.

У гетьманській резиденції в Чигирині на початку 1657 р. перебували акредитовані й спеціально вислані посли до гетьмана Богдана Хмельницького: австрійський, турецький, ханський, два шведських, два від князя Ракочі, три з Молдавії, три з Волощини, посол польського короля й окремо — посол польської королеви, представник Литви, московські посли.

Умови договору між Україною та Росією щодо міжнародних відносин навіть у царській редакції не виконувала й сама Москва, яка 1656 р. уклала зрадницьку щодо України сепаратну Віленську угоду з Польщею. Не повідомивши Богдана Хмельницького, не запросивши українських представників на польсько-московські переговори, царський уряд по суті змовницьки (з ворогом України) вирішував її долю.

У Богдана Хмельницького виникла думка зовсім відійти від Москви. Він шукав нових союзників, інших політичних комбінацій. Найбільше значення мали для нього стосунки зі Швецією, яка довгий час вела війни з Польщею. Ще у 1650 р. розпочав Богдан Хмельницький зносини зі Швецією, пропонуючи цій країні союз проти Речі Посполитої. Проте тоді шведська королева Христина не бажала воювати. Карл-Густав X, який змінив її на престолі, вирішив відновити війну. Разом із князем Семиграддя (Трансільванія, Угорщина) він створив союз протестантських держав проти католицьких країн — Польщі та Австрії, котрі належали до реакційного габсбурзько-католицького табору в Європі. Отож король Карл-Густав закликав Богдана Хмельницького до спільної боротьби, й той з охотою пристав до цього військового союзу.

Весною 1655 р. Карл-Густав відправився в похід на Польщу. Богдан Хмельницький в цей час вирушив з українською армією та допоміжним московським корпусом Бутурліна проти польських військових сил, які ще перебували в Україні. Вони вибили поляків із Поділля й перенесли військові дії в Галичину. Після того, як польське військо розбили під Городком, Хмельницький вдруге, як і в 1648 р., взяв в облогу Львів. Він не штурмував його, а обмежився невеликою контрибуцією, не бажаючи віддавати це місто Москві. Царські воєводи ті українські міста, які відвойовувались силами союзників — козацьких і московських військ, вважали здобутком царя й вимагали, щоб такі міста присягали царю на вірність.

Шведський король прагнув вплинути на Хмельницького, щоб він негайно розірвав з Москвою, доводячи, що царський уряд через свій самодержавний устрій «не потерпить у себе вільного народу». Однак Хмельницький тоді ще мав намір зробити Україну нейтральною державою під протекторатом і Москви, і Швеції.

Водночас польські політики висунули проект вибору московського царя Олексія Михайловича на польський престол після смерті Яна-Казимира, за що цар мав оборонити Польщу від шведів. Цар пішов назустріч таким пропозиціям і у травні 1656 р. оголосив війну Швеції, а через три місяці, в серпні, в місті Вільно почалися переговори Москви з Польщею без української делегації. Стало відомо, що на переговорах дискутувалося питання про повернення України під владу Польщі.

Віленське перемир'я розцінили в Чигирині як зраду царя. В жовтні 1656 р. у гетьманській резиденції відбулася генеральна рада, яку охопило загальне обурення Москвою, котра понад головами українців укладала договори з ворогом і влаштовувала торги за українські землі. Багато старшини дорікало Хмельницькому за московські справи. Гетьман на ці нарікання, як доносив Іван Виговський московським боярам, «прикро вражений, кричав немов божевільний і несамовитий, що нема іншого виходу, як відступити від Москви й шукати собі іншої помочі». За свідченням очевидців, на завершення ради «усі полковники, осавули й сотники склали собі взаємно проміж себе присягу, що коли хто-небудь на них наступатиме, то вони проти того ворога всі, як один муж, разом стояти будуть».

Гетьман через свого посла-полковника Тетерю, якого він відправив у 1657 р. до Москви, заявив, що не приймає Віденську угоду. Й не тому, що не хоче миру, а хоче війни, а тому, що цю угоду вважає «несправедливою», крім того, вони мають відомості, що цар хоче козаків «уступити по-старому коруні польській».

На дорікання гетьману з боку царського посла Ф. Бутурліна за укладення договору з Ракочі та допомогу шведам проти Москви Богдан Хмельницький заявив про самостійність своїх рішень у міжнародній політиці й звинуватив царя в шкідливому для України замиренні, з Річчю Посполитою: «Ніколи не відстану я від шведського короля, з яким маю дружбу вже шість років. Шведи — люди правдиві, вміють заховати приязнь та обіцянки. А великий государь вчинив було наді мною та над Військом Запорозьким немилосердіє своє, замирився з поляками, бажаючи звернути їм нашу Отчизну».

Справді, український гетьман, хоч поки й не розриває явно з Москвою, не бажаючи вступати з нею зразу в збройну боротьбу, однак дуже енергійно займається утворенням коаліції зі Швецією, Семиграддям, Брандербургом, Молдавією, Волощиною та Литвою. Ця коаліція була спрямована проти Польщі та Криму, а також певною мірою й проти Москви. Беручи в ній участь, Богдан Хмельницький мав на меті відвоювати у Речі Посполитої загарбані нею західноукраїнські землі, котрі ще не ввійшли до складу Гетьманської Української держави.

У січні 1657 р. семиградський князь Юрій Ракочі з 30-тисячним військом із мадяр і волохів перейшов Карпати і ввійшов у Галичину. До нього приєдналося 20-тисячне козацьке військо на чолі з київським полковником Антоном Ждановичем (три реєстрові полки і з'єднання «охотників», які з власної ініціативи йшли в похід). Богдан Хмельницький на той час був уже настільки хворим, що особисто не міг очолити військо. В порадники Ждановичу він дав одного з найкращих тоді своїх соратників — генерального суддю Івана Креховецького.

Жданович, пройшовши Галичину до Перемишля, об'єднався тут з Ракочі. Разом з козацькими полками та військом Ракочі діяли й шведи. Союзники взяли Ланцут, розбили під Замостям коронного гетьмана Потоцького, оволоділи Краковом, зайняли Берестя й нарешті Варшаву. Жданович, зайнявши Берестя, порозумівся з шляхтичами Пінського повіту, цієї стародавньої української землі, яка за княжих часів мала назву Турово-Пінської. Шляхта — і православна, і католицька — звернулася до гетьмана з заявою, що вона з цілим своїм повітом добровільно прилучається «на вічні часи» до Української держави. Богдан Хмельницький видав їм «асекурацію», приймаючи їх у підданство й забезпечуючи права та вольності, а особливо свободу католицької релігії. Звернулася до українського гетьмана й шляхта Волині з проханням прийняти її під свій протекторат. Приєднувалися до цих прохань і такі могутні магнати, як, наприклад, Степан Четвертинський.

Однак після такого тріумфу Української Гетьманської держави й кульмінації престижу її керівника гетьмана Богдана Хмельницького вже літом того ж 1657 р. справи для коаліції склалися якнайгірше. Політичні й воєнні успіхи українського гетьмана та його союзників викликали занепокоєння сусідніх держав, почалися дипломатичні перешкоди. Згодом Данія оголосила Швеції війну, а Австрія вислала на поміч Янові-Казимиру корпус війська. Трохи пізніше прибув до поляків і кримський хан.

Проте найважливішим було те, що страшне нещастя, котре впало на Польщу й загрожувало їй загибеллю як державі, розбудило у поляків дух патріотизму. Всі верстви польського суспільства, в тому числі шляхта й магнати, які пристали до шведського короля, були обурені безчинствами шведів, котрі, будучи протестантами, зневажали католицькі святині, грабували костьоли, обтяжували населення величезними контрибуціями. Викликали гнів також спустошення й насильства, які чинили війська Ракочі. Всі поляки бралися до зброї, піднімалися на визвольну боротьбу проти чужинців. Шведський король вимушений був вивести свої полки з Польщі, війська Ракочі поляки й татари спочатку оточили, а потім і розгромили. Сам він ледве врятувався.

У козацьких полках виникли інші складності. Серед них почався заколот, призвідцем якого була Москва, котра висилала до Богдана Хмельницького посольство за посольством, вимагаючи розірвати союз із шведами та Ракочі. Не добившися тут нічого, царський уряд послав в Україну агентів, які почали підбурювати народ проти гетьманського уряду, дискредитувати його політику. До війська Ждановича прислали царського дворянина Желябужського, котрий проводив серед козацтва провокаційні і демагогічні розмови. До того ж козаки були невдоволені Ракочі, який не хотів радитися із Ждановичем, а сам здійснював кампанію без усякого плану, безглуздо. Козаки не схотіли більше воювати й вирушили додому, в Україну.

Загітованими Желябужським виявились й козаки, які під проводом Юрія Хмельницького стояли під Корсунем для охорони України від татар. Коли прийшов від гетьмана наказ іти в Польщу на поміч Ждановичу, козаки збунтувалися. Ці відомості завдали гетьману великого удару. По звістці про самовільний відступ корпусу Ждановича Богдана Хмельницького розбив параліч, і за кілька днів великого гетьмана не стало. Закінчив він свій земний шлях 6 серпня 1657 р. у Чигирині.

Після втрати свого могутнього керманича, під проводом якого український народ визволився від іноземного панування і створив незалежну самостійну державу, Україна надовго поринула у суспільно-політичний розбрат. Її подальша історія — це поступове обмеження, скорочення, нищення суверенності, а потім і остаточне скасування Української Гетьманської держави московським самодержавством. Це — відчайдушні спроби, героїчні намагання вирватися з лещат московського протекторату.

Богдан Хмельницький зробив велику помилку, уклавши договір із царем. Згодом він усвідомив це й захотів визволитися від Москви, відмовитися від договору, але не встиг. Однак, мабуть, і в найстрашнішому сні не міг би він передбачити, в яку безодню нещастя, біди, страждань, наруги, рабського поневолення, етноциду був кинутий на довгі століття український народ через цей договір…