Гетьманська Україна

§1. УКРАЇНА ЗА ГЕТЬМАНУВАННЯ МАЗЕПИ ТА СКОРОПАДСЬКОГО

Після завершення Національної революції середини XVII ст. наша країна опинилася в скрутному соціально-економічному і політичному становищі. Пошматована на окремі частини (Лівобережжя та Слобожанщина перебували в складі Російської держави, Правобережжя - Речі Посполитої й частково під протекторатом Туреччини, Південь, що тільки-но почав більш-менш освоюватися, відчував близкість володінь і влади кримського хана), вона зазнала значних матеріальних і людських втрат. Десятки великих міст і містечок, сотні сіл були зруйновані, а їхні мешканці загинули чи розбіглися під тиском ворога. Сучасник тих подій, арабський мандрівник Павло Алеппський (Халебський, бл. 1627-1669 pp.) так писав про Україну в своєму нотатнику: "Що нам сказати про цей благословенний народ? З них убиті за ці роки під час походів сотні тисяч, і татари забрали їх у полон тисячі; пошесті вони не знали, але в ці роки вона з'явилась у них, забравши з них сотні тисяч у сади блаженства". Проте дух козацький, волелюбність українців залишились нездоланними. Поступово в них дедалі яскравіше виявлялось національне самоусвідомлення. Найчисельніша група населення - розкріпачене селянство Гетьманщини - проти кріпаків Росії з її консервативним монархічним правлінням мала більше можливостей для суспільного розвитку та визрівання самобутніх етнічних рис у галузі художнього життя, побуті та звичаях. Порівнюючи власні враження від перебування в Москві, а потім у Києві, Павло Алеппський зазначав: "Цілі два роки в Москві колода висіла на наших серцях, а розум був геть чисто стиснений і придушений, бо в тій країні (Росії - авт.) ніхто не може почуватися хоч трохи вільним і задоволеним, хіба лише ті люди, що там виросли... Зате Козацька країна була для нас начебто власний рідний край, а її мешканці були нашими добрими приятелями та людьми, наче ми самі".

Що ж конкретно становили в кінці XVII ст. українські землі, котрі відійшли до Російської держави? Згідно з Андрусівською угодою між урядами Росії й Польщі, в якій повністю ігнорувалися інтереси власне України, територія на правому березі Дніпра опинилася у сфері впливу польської корони. Тільки Київ із навколишньою місцевістю (кілька верств довкола) передавався на два роки під московський скіпетр.

Польща повертала також Сіверську землю та офіційно визнавала входження Лівобережжя до складу Російської держави.

Частина Гетьманщини, що розташовувалася на лівому березі Дніпра, у військово-адміністративному аспекті, як і в попередні роки, й далі поділялася на полки. На той час їх налічувалося десять: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський і Чернігівський. Всі вони були поділені на сотні: від семи до двадцяти в кожному. Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав і деякі інші міста мали самоврядування, користувалися магдебурзьким правом, наданим їм ще до Визвольної війни. Міська верхівка, маючи певні соціальні й економічні пільги, нерідко ставала в опозицію до старшинської адміністрації в полках і сотнях, прагнучи вибороти собі ще більшу повноту влади на місцях. Після Б.Хмельницького гетьмана обирали на військовій раді з наступним затвердженням царем. При ньому дорадчим органом залишалася генеральна старшина (генеральні обозний, суддя, писар, два осавули, хорунжий, підскарбій і бунчужний).

На кінець XVII ст. з переселенців були сформовані слобідські полки: Острогозький (Рибинський), Охтирський, Сумський, Харківський та Ізюмський, які також поділялися на сотні. Політико-адміністративним устроєм у регіоні керував, головно, царський уряд. Як і на Лівобережжі, полкове управління тут очолювали полкова (обозний, суддя, осавул, хорунжий, два писарі) й сотенна (сотник, отаман, осавул, хорунжий і писар) старшина.

Гетьман Іван Самойлович

Спочатку старшин обирали переважно на козацьких радах, а з XVIII ст. їх уже призначає влада Москви. На першому етапі існування правління полків підпорядковувалося Розрядному приказові, з 1688 р. - Посольському, а з 1708 зосередилося в руках азовського військового губернатора.

Запорозька Січ законодавчо підпорядковувалась адміністрації обох країн (воля гетьмана не бралася до уваги). Західний кордон між Річчю осполитою і Російською державою визначався по Дніпру, починаючись від порогів і доходячи до нижньої течії р.Сож. Від останньої по межі Речицького повіту (охоплював "кут" південно-східного району нішої Мінської губернії на берегах Дніпра, Прип'яті та Березані) й частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія повертала на схід за Сож і дуже ламано окреслювала східний кордон, встановлений ще Поляновським трактатом від 1634 p.

Отже, більшість здобутків українського народу, завойованих протягом майже двадцятилітньої кривавої війни за національне визволення, розчерком пера фактично була принесена в жертву дипломатичним міркуванням Росії та Польщі. Оцінюючи цей факт, літописець Самійло Величко зазначив, що "всем козакам (тут: українцям - авт.) не полезен Андрусовский торг". "Страшним ударом" для Української держави назвав його відомий історик Омелян Терлецький.

Договір про "Вічний мир" між Росією і Польщею від 26 квітня (6 травня) 1686 р. підтвердив попереднє рішення про поділ України, але в значно категоричнішій формі. Він остаточно (не тільки юридично, а й фактично в міжнародному розумінні) закріпив за Москвою право на володіння Гетьманщиною. Згідно з ним, р.Орель окреслила південну межу краю, а Польща відмовилася від протекторату над Запорозькою Січчю. Північно-західний рубіж володінь Війська Запорозького і Речі Посполитої пройшов від Січі вгору по Дніпру та гирлу р.Тясмин, а звідти до Чигирина й далі до Чорного лісу.

З початком нового століття, після оголошення війни Швеції в 1700 р., Петро І перетворює Україну (передусім її прикордонні з Польщею землі) в свою заручницю при розв'язанні великодержавницьких проблем. Так, укладаючи з польським королем Августом II Сильним (роки правління - 1697-1706, 1709-1723) угоду про спільні дії проти шведського короля Карла XII (1697-1718 pp.), він, нехтуючи інтересами Української держави, обіцяє "уступити" Речі Посполитій кілька "городів" на Правобережжі й окремі села Стародубського полку. А вже після цього відправляє до гетьмана Івана Мазепи, щоб розвідати, як той поставиться до такого рішення, дяка Бориса Михайлова з таємними" статтями.

Гетьман добре розумів тактику і загальну політику царського двору щодо України. В цій справі для нього майже не існувало таємниць. Тому, щоб не сваритися з Петром І, Мазепа вирішив повністю не відмовляти посланцю й після дворазової зустрічі з ним "в тайне наедине ж" погодився віддати полякам Трахтемирів, Стайки і Трипілля. Але зажадав, враховуючи попередній досвід і "многое непостоянство польское", зафіксувати цю угоду в конституції на сеймі, а сам зміст її опублікувати. Очевидно, так він хотів убезпечити Українську державу від подальших зазіхань і королівської, і царської влади. На всі інші пропозиції гетьман не пристав.

Іван Мазепа протягом усього свого правління не полишав надії знову возз'єднати під власною булавою Правобережжя й Лівобережжя.

Цікаво відзначити, що навіть в іменних указах і грамотах його нерідко називали гетьманом "Войска Запорожскаго обоих сторон Днепра". Зокрема, таке титулування знаходимо в царському указі й "изволеніи" 1688 р. чернігівським полковнику Я.Лизогубу та старшині, котрі були відсутні під час обрання нового гетьмана, про їх "во всяких делах послушаніе и повиновеніе" Мазепі. Таке ж титулування міститься й на сторінках багатьох тогочасних офіційних документів. Мазепа тим часом здебільшого підписувався так: "Гетьман Войска его царскаго пресветлаго величества Запорожскаго".

На суспільно-політичне й економічне життя українців у Російській державі істотно вплинула реформаторська діяльність Петра І (1672-1725 pp.), царювання якого розпочалося в 1682 р. Він кілька разів відвідав Україну, зустрічався з гетьманами І. Мазепою та І.Скоропадським, представниками місцевої соціальної еліти. Його реформи провадилися, головно, в інтересах панівних верств Росії, але до певної міри сприяли й розвиткові господарства та виробничих відносин "окраїнних областей". Зокрема, деякі царські укази та заходи передбачали значне поширення в сільському господарстві України окремих технічних культур, культивування нових овочів і фруктових рослин, поліпшення виробництва полотна і канатів, розвиток скотарства і т.ін. Іменний указ від 31 грудня 1719 р. про рудокопні "заводи", згідно з яким майстрових рудокопних підприємств звільняли від державних повинностей і податків та виконання військової служби, викликав значне переселення працездатних людей із Правобережжя на Лівобережжя, а також обумовив прибуття фахівців цієї галузі з Польщі. Указ від 18 січня 1721 р. певною мірою сприяв "розмноженню" місцевих заводів. На початку 20-х pp. Камер-колегією було утворено спеціальну контору для нагляду за хліборобством і забезпеченням корінних жителів хлібом під час неврожаїв і стихійних лих. Імператор вимагав надсилати йому відомості про кількість зібраного хліба, поліпшення обробітку землі й збільшення освоєних земель. У вересні 1723 р. Петро І видав указ Берг-колегії про посилання "нарочних" на Дніпро "для сыску руды и каменнаго угля", яким започатковувалися пошуки й розроблення корисних копалин на українських землях. Цій справі надавалося загальнодержавного значення. Ще на самому початку XVIII ст., під час підготовки до Північної війни, Петро І підтвердив своєю жалуваною грамотою колишні права і привілеї на вільну торгівлю населення Харківського, Охтирського, Сумського, Ізюмського і Острогозького полків. Очевидно, слід вказати і на той факт, що під час Азовських походів 1695-1696 pp. російські війська і козацькі загони завдали кількох поразок турецько-татарським завойовникам, а це примусило останніх на певний час припинити спустошливі напади на Україну (до 1710 p.).

Гетьман Іван Мазепа

Відзначаючи реформаторські здібності Петра І, слід водночас наголосити на тому, що він був відвертим деспотом і кріпосником, твердим прибічником абсолютистської влади та диктатури дворянства. Олександр Пушкін писав про його закони як про жорстокі, примхливі й написані батогом, що нібито вирвались у нетерплячого самовладного поміщика. За роки свого правління Петро І розгорнув активну (то приховану, то явну) боротьбу за підпорядкування гетьманської влади російському урядові. Від самого початку царювання він пильно стежив за всіма міжнародними контактами Запорожжя, представників старшинської адміністрації Гетьманщини та Слобожанщини, суворо забороняв їм вести будь-які самостійні переговори з послами іноземних Країн. Законодавче це вкотре затвердили так звані "Коломацькі статті" - договірні умови між старшинами і урядом Росії, ухвалені на козацькій раді в Коломаку 25 липня 1687 p. під час скинення з гетьманства Івана Самойловича й обрання на цей ранг (посаду) Івана Мазепи. Ці статті, як порівняти їх із попередніми, містили кілька принципово нових пунктів, згідно з якими посилювалася влада царату на українських землях, що входили до складу єдиної Російської держави. Наприклад, лівобережному гетьманові заборонялося позбавляти старшину керівних посад без прямої згоди на це царя, а старшинам не дозволялося самочинно обирати гетьмана.

З 1708 p. фактично призначений царем (хоча формально й обраний на старшинській раді в Глухові) новий гетьман Іван Скоропадський підпав під особливий нагляд довіреної особи Петра І - боярина Андрія Ізмайлова, котрому таємно наказувалося за будь-якого "народнаго возмущенія" або "чьей-либо измены" застосовувати "великороссийские полки". В 1722 р. сюзерен видав особливий указ про створення в Україні так званої Першої малоросійської колегії. Її безпосередні функції (нагляд за всією діяльністю гетьмана, генеральних, полкових і сотенних старшин, дозвіл на видачу ними розпоряджень щодо управління краєм тощо) як вищої апеляційної інстанції на території регіону ще більше зміцнили позиції російських сановників. Такого політичного удару гетьман І.Скоропадський, будучи в літах, не зміг пережити й незабаром після виходу царського указу від хвилювання занедужав і помер. Проте й ця смерть не стала на заваді Петру І в здійсненні його великодержавних планів. Навпаки - він узагалі заборонив вибори наступного гетьмана. Наказним (у сучасному розумінні слова: виконуючим обов'язки) гетьманом призначили Павла Полуботка (1722-1723 pp.), котрий дуже швидко за свої відносно незалежні погляди потрапив до Петропавловської фортеці, де після тяжких моральних і фізичних страждань помер. Імператор фактично придушив спробу угруповання старшин відстояти свої політичні й соціальні права.

Для Петра І взагалі були характерними репресивні заходи, нехтування людським життям. Так, коли І.Мазепа повів самостійну політику, спрямовану на відрив України від Росії, й "зрадив" Петра І у війні з Карлом XII (1708 р.), цар наказав покарати багатьох людей, причому постраждали не тільки прихильники гетьмана, а й зовсім невинні особи. Значну кількість старшин він позбавив маєтків і урядових посад, їхні місця посіли "вірні" чиновники з росіян, а також іноземці або ж космополіти.

Місто Батурин. З гравюри XVIII cт.

"Не відставали" від сюзерена і його "васали", такі, наприклад, як Олександр Меншиков. Саме він наказав жорстоко винищити не тільки залогу, а й усе населення Батурина - від малого до старого - за те, що мешканці міста виступили на боці І.Мазепи. Гетьманська столиця була спалена дощенту.

Неймовірно тяжкими випробуваннями для корінних жителів стали примусові канальні роботи, спорудження фортифікаційних будівель, воєнні "низові" походи тощо. Козаків і посполитих нерідко "гоняли" до Петербурга, Астрахані, на Кавказ. Українці змушені були воювати в Білорусії, Литві, Ліфляндії й Фінляндії за чужі їм інтереси. До цього залучалися найбільш фізично здорові та економічно забезпечені рядові козаки, селяни і міщани. З них додому поверталося від 30 до 60%, а решта вмирала від нестерпних умов життя, епідемій, каліцтв тощо. Така внутрішня політика Петра І фактично вела до поступового знищення українського генотипу (адже мова йшла про смерть десятків тисяч людей). Щоправда, до нижчих верств власного, російського, населення він ставився нічим не краще. В одному з документів того часу - описові полковником Іваном Черняком праці козаків на Ладозькому каналі в 1722 р. - читаємо: "... Велика кількість козаків хворих і померлих знаходиться, і щораз більше множаться тяжкі хвороби - найбільше вкорінилася гарячка і опух ніг, і мруть з того, однак приставні офіцери, не зважаючи на таку нужду бідних козаків, за наказом пана бригадира Леонтьєва... б'ють їх при роботі палками, - хоч і так вони її не тільки вдень і в ночі, а навіть і в дні недільні й святкові відправляють - без спочинку..." (Праця в неділю та святкові дні в християнському світі вважалася великим гріхом.) Далі полковник зазначив: "Боюся я отже, щоб козаків тут не погубити як торік - що їх хіба третя частина в минулім році до дому повернулася..."

Прикладом нетерпимості царя до самобутності українського народу й, зокрема, його своєрідних збройних сил, може служити ліквідація в травні 1709 р. Запорозької (Старої) Січі. Але й перед цим запорожці неодноразово скаржилися, що за Петра І "терпят шкоды в вольностях, здобычах и промыслах".

"Гетьманша" Анастасія Скоропадська

В кінці XVII - першій чверті XVIII ст. помітними стали деякі обмеження царського уряду в сфері економіки України. Зокрема, дедалі частіше місцевим купцям і торговельним людям заборонялося займатися закордонною торгівлею. Вводилася державна монополія на багато товарів. Широко застосовувалася необхідність перекуповувати різноманітні товари лише у російських купців, з чого останні мали неабиякий зиск. Нерідко центральною владою наперед визначалися торги, ярмарки, а особливо порти в Росії, де могли торгувати українці. У зв'язку з цим особливої гостроти набуло в ті часи питання про торгівлю із Запорожжям. Спеціальні розпорядження царату взагалі забороняли її. Хто ж порушував такого роду укази, міг зазнати "жестокаго наказанія" і бути засланим до Сибіру. Так, 9 червня 1721 р. царський уряд надіслав гетьману І.Скоропадському "грамоту" про покарання "кнутом" і заслання до Сибіру полтавців С.Кирильченка та А.Пархоменка за недозволену торгівлю на Запорожжі. Незважаючи на своє загалом позитивне ставлення до будь-якої промислової діяльності, імператор значно обмежив українців, які їздили на південь країни по сіль, рибу та звіра.

Отже, наведені факти незаперечно свідчать: Петро І фактично скасував вільну українську торгівлю.

Досить негативною економічною санкцією можна вважати прагнення російського уряду збувати на території українських земель "лихі" мідні гроші, щоб срібні й золоті залишалися по змозі в обігу населення Росії, якомога більше зосереджувались у державній скарбниці.

Суттєво підривали місцеву економіку постійне перебування в Україні великого числа російських військ (часом понад 10 тис. чоловік), які утримувалися, головно, коштом простого люду, а також стрімке зростання податків. Так, тільки з Лівобережжя до царської скарбниці в 1722 р. надійшло 45,5 тис. карбованців, у 1723 - 85,9 тис., а вже в 1724 - 241,3 тис.

З середини 80-х pp. XVII ст. українська Церква підпадає під значний вплив московської патріархії, що не раз викликало невдоволення і протест не тільки в середовищі українського духівництва, а й поміж широких верств простих християн. У 1721 p. навіть "Святе письмо" дозволялося передруковувати не з давніх книжок, виданих в Україні, а лише з "московських".

І все ж, попри ці та деякі інші негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо) народне господарство в краї розвивалося. Збільшення попиту на сільськогосподарську продукцію зумовило в досліджуваний період значне розширення оброблюваних площ, відбулося поглиблення спеціалізації окремих районів. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв зростанню посівів технічних культур, зокрема, тютюну, льону, коноплі. Сталися зрушення в системах обробітку ґрунту. Нові явища особливо виразно виявились у мануфактурному виробництві, яке розвинулося на базі дрібних селянських промислів і міського ремесла. Так, у 1720 p. розпочала виробляти продукцію Путивльська суконна мануфактура, споруджена за указом Петра І вільнонайманими майстрами та робітними людьми. Підприємство з виготовлення шовку-сирцю працювало в Києві. Сама поява та функціонування мануфактур активно впливали на руйнацію старих відносин і заміну їх більш прогресивними - буржуазними.

Гетьман Іван Скоропадський

Антиукраїнській політиці Петра І постійно, то приховано, то явно, протистояла опозиція з представників різних суспільних верств місцевого населення. Наприклад, козацький старшина, родич генерального писаря В.Кочубея Петро Іваненко, відомий як Петрик, на початку 90-х pp. XVII ст. утік на територію Кримського ханства, де від імені фактично не існуючого "удільного князівства Київського, Чернігівського та Війська Запорозького" підписав угоду про перехід Лівобережжя під владу Туреччини, а себе проголосив "гетьманом". Про свої наміри Петрик начебто заявив так: "Я стою за посполитый народ, за самых бедных и простых людей. Богдан Хмельницкий избавил народ из неволи лядской, а я хочу избавить его от новой неволи москалей и своих панов". Він зібрав до 500 козаків і виступив проти Мазепи, наголошуючи, що тим самим захищає Україну від утисків Московії. Проте авантюрні заходи цього діяча ні до чого доброго не привели, навпаки - спровокували кілька нападів татарських можновладців на українські землі. Мало ким підтриманий, Петрик діяв до початку XVIII ст., хоча деякі науковці припускають, що він був забитий ще в 1696 р. козаком Вечіркою. За іншими даними, на "зрадницькі дії Петрика благословив" сам І.Мазепа. Найбільш відомим серед супротивників московської антиукраїнської політики був відвертий прибічник І.Мазепи, генеральний писар у 1702-1708 pp. Пилип Орлик (1672-1742 pp.), якого в 1710 р., в еміграції, група козаків і старшин обрала гетьманом. У його оточенні 16 квітня того ж року були складені так звані "Пакти та Конституція прав і вольностей Війська Запорозького". Згідно з ними, українська православна Церква мала перейти у підпорядкування від московської патріархії до візантійської; відновлювався попередній кордон Української козацької держави по р.Случ; Запорожжю поверталися Трахтемирів, Кодак, Келеберда, Переволочна і землі біля р. Ворскла; неабияк зростали влада і самостійність гетьмана, генеральної старшини, полковників та значення козацьких рад; обмежувалися податки й повинності козаків і посполитих тощо. І хоча ці плани не знайшли реального втілення в життя, вони відіграли важливу роль, бо формували в свідомості багатьох українців ідею, яким саме шляхом за інших обставин міг би піти державотворчий процес в Україні.

Запорозькі козаки, переслідувані й гнані царським урядом, проголошені зрадниками після "мазепинських подій" 1708-1709 pp., зайшли в конфлікт із гетьманською владою й змушені були покинути межі власної держави. Частина з них під керівництвом отамана Якима Богуша знайшла притулок у володіннях кримського хана. З дозволу останнього десь у 1711 р. "низове товариство" розмістилося в урочищі Олешки біля Кардашинського лиману (на південь від впадіння р. Інгул у Дніпро, на території сучасного м.Цюрупинськ Херсонської області), де й проіснувало 17 років. Позбавлені права споруджувати тут військові укріплення і мати гармати, вони фактично були беззахисними перед кримськими можновладцями. Якось трапилося одному козакові рибалити на східному боці Дніпра і там, на змитому весняною повінню березі, він побачив невелику гармату. Розповів про ту знахідку кошовому. Біля неї козаки відкопали ще 50 гармат, імовірно, полишених у період кримських походів 1687 та 1689 pp. Очевидно, скористатися ними запорожці не могли, а тому приховали на тому ж місці, сподіваючись на "кращі часи". Можливість застосувати гармати виникла значно пізніше, коли царський уряд дозволив заснувати так звану Нову Січ. Тому місце перебування запорожців у Олешках лише умовно можна називати Січчю. Їх часто вбивали, забирали в полон, примушували до виснажливих фортифікаційних робіт і сплати всіляких податків до ханської скарбниці. Наприклад, неодноразово близько 3 тис. січовиків повинні були ходити ладнати Перекопську лінію в Криму. Коли ж хан доручав якомусь мурзі чи іншому знатному татаринові з інспекцією відвідати Січ, щоб припинити там суперечки або з іншою метою, то посилав з ними до 200 чоловік почту, яких, а також їхніх коней нерідко протягом триваго часу власним коштом мали утримувати козаки. До всього, останні мусили щедро обдаровувати "гостей" під час від'їзду. Було від чого впасти у відчай. Проте чи не найтрагічнішим було те, що татари вимагали від них ще й участі в своїх грабіжницьких нападах на українське та російське мирне населення.

Запорожці

Уже в кінці зими - на початку весни 1711 p., як свідчить "Чернігівський літопис", коли ще не зійшов сніг, кримський хан Девлет-Гірей з "всіми ордами", 1 тис. яничарів, 2-3 тис. запорожців вдерся в Слобідську Україну й у Харківському полку захопив "городи" Водолов (Водолаг) і Мерефу. А коли дійшов до містечка Вольне, то тамтешній сотник Пляка перейшов на бік нападників, місцеві ж жителі, обтяжені й незадоволені військовими постоями, видали кримчанам царських солдатів, за що згодом дуже поплатилися, зазнавши репресій і розорення від Петра І. Після загарбання ще кількох населених пунктів, зокрема "городка" Кочережки (Кечережки), хан залишив у деяких із них своїх резидентів-мурз ("президію"), кілька сот татар і "підданих" козаків, а сам із ордою "пошол в свою землю никим же гоним". Він тоді взяв великий ясир - багато тисяч невільників.

Щоб забезпечити захист прикордонних земель Російської держави від Кримського ханства, київський генерал-губернатор князь Д.Голіцин дав розпорядження гетьману І.Скоропадському разом із частиною царських військ під головуванням генерала І.Бутурліна вибити татар і запорожців із Слобожанщини, укріпитися в зручних місцях та більше не допускати неприятеля. Що й було зроблено в травні того самого року.

Приблизно тоді ж на правому березі Дніпра разом із татарами виступили загони "гетьмана" в імміграції Пилипа Орлика та улюбленця Девлет-Гірея, кошового отамана Костя (Костянтина) Гордієнка, який періодично обирався керманичем Олешківської Січі.

Подальші стосунки між Туреччиною, її васалом - кримським ханом, Російською державою та Україною на певний час визначив Прутський трактат від 12 (23) липня 1711 р. Деякою мірою він стосувався й козаків Олешківської Січі. Згідно з ним, Росія зобов'язувалася повернути Порті Азов з навколишньою територією, а також зруйнувати незадовго до цього побудовані фортеці Таганрог, Кам'яний Затон і Новобогородицьку в гирлі р.Самара, дати спокій козакам у землях, підвладних Кримському ханству. Петро І, здобувши мир, міг уже звертати менше уваги на низовиків, з якими до початку війни з Туреччиною в 1710 р. пробував загравати й схиляти їх на свій бік у "кримських справах". Після підписання угоди до олешківських січовиків прибув із загоном К.Гордієнко й заходився зводити там будівлю для помешкання. Попервах татари, а через них і турки сприйняли прихід козаків у Олешки цілком позитивно. Стали виплачувати їм "жалування": частково - грошима, частково - провіантом. Згодом для їх утримання передали право на прибутки від значних перевозів на Дніпрі та Бузі. Дозволили безкоштовно брати з кримських соляних озер сіль.

Василь Кочубей

Однак уже взимку 1711/1712 р. становище запорозьких козаків під владою хана, очевидно, значно погіршилося, бо вони чимраз активніше через гетьмана "шукають" ласки і прихильності царя, просять вибачити їх за скоєне. "И просят, дабы он, гетман, - читаємо в листі кошового отамана до І.Скоропадського, - не скрываючись от них в самом скором времени (!) конечное и крайнее о милости и немилости, праведно движимое от его царскаго величества за грех их измены, донес прошеніе, понеже ныне войско их из служб военных от хана отпущены, и уже они от части пребывают все вкупе (підкреслення наше - авт.), и ежели его царскаго величества злобу и безчинства их, в том бы их на погибель а ни его гетманский грех не привлекаючи, обнадежил, и в которое бы время и час, ныне ли, или на весне, належало им притти от протекціи ханской и к державе православнаго монарха..." Далі козаки висловили надію, що цар видасть їм спеціальну грамоту, яка захищатиме їхні права і визначить статус у майбутньому.

Проте реальної підтримки ні від гетьмана, ні від Петра І козаки не дочекалися. Навпаки, деякі царські сановники вбачали в цьому хитрість низовиків, намагання одержати продовольчі запаси, а самим "оставаться на своем постоянстве".

Російський уряд, імовірно, мав підставу не довіряти козакам у їхній обіцянці служити Москві чи Санкт-Петербургу. Адже ще під час підписання Прутського трактату П.Орлик надіслав до Константинополя делегацію з шести осіб, серед яких був і К.Гордієнко, з проханням до турецького уряду примусити Петра І назавжди відректися від України й вивести за її межі "свои военныя силы и выпустить на свободу задержанных в прошлую войну і сосланных в Сибирь или другія отдаленныя места наших начальников, чиновных лиц и всякаго званія людей украинскаго происхожденія, в числе их посланцев из Запорожской Сечи, задержанных в Лебедине, а также тех запорожских товарищей, которыя, будучи приглашены на работы в Петербург за деньги, впоследствіи были задержаны, одни в Севске, другія в Вильне, а потом отправлены в каторжный работы..." Крім того, автор звернення доводив, що "козаки, живущія в низовьях Днепра имеют право по прежнему обычаю (підкреслення наше - авт.) заниматься рыбными й звериными промыслами по всем рекам, речкам и урочищам вплоть до Очакова, без всяких препятствій со стороны блистательной Порты".

Дійсність підтвердила, що це не просто заяви козацької верхівки у вигнанні. В 1712 p. К.Гордієнко самочинно призначив уманським полковником свого прибічника - "січового товариша" Поповича, якому з Січі був надісланий і відповідний пернач. Також він спробував встановити власне керівництво в містечках Калниболот і Городище під Корсунем, для чого послав туди загін з кількох сотень чоловік, розповсюджував там свої "листи" на захист "гультяїв". Тоді ж кримський хан розпочав воєнні дії проти кабардинських черкесів і примусив близько 3 тис. січовиків виступити на його боці.

У 1713 р. внаслідок підписання Росією чергового договору про мир із Туреччиною її південний кордон пройшов між річками Орель і Самара. Через це запорозька торгівля, вихід її на територію Російської держави значно звузилися. Зменшився й приплив на Січ втікачів - основного джерела поповнення місцевого козацтва. Одірвана від земель Запорожжя, Олешківська Січ здавалася досить сумною та малопридатною для життя місцевістю. Річка Конка з вузьким річищем і піщаними берегами, що тут протікала, нічим не нагадувала низовикам могутнього Дніпра. Невисока церква, яка радше схожа була на курінь з очеретяними стінами, ніж на Божий храм, також не сприяла піднесенню козацького духу. Особливо пригнічувала низовиків свідомість того, що татари, яких православні називали "поганцями" - ворогами святого хреста, биті не один раз прадідами, дідами і батьками січовиків, тепер їх самих примушували воювати на боці "бусурман".

Козацькі порохівниці

Так, у липні того ж року І.Скоропадський сповістив барона П.Шафірова про новий напад кримчан і "гультяйства запорожскаго" з ватажком Алістратенком під містечком Царичанка на березі Орелі й захоплення ними кількох тамтешніх женців. На це той 9 серпня відповів, що царські посли вже неодноразово звертали увагу вищої влади Оттоманської Порти на неприпустимість, "за учиненіем мирных договоров" між Росією і Туреччиною, подальших збройних нападів на "малоросійські" міста. Однак султан і візир з цього приводу обмежувалися лише погрозами низовикам і татарам не чинити такого "под жестким наказаніем".

Боротьба козаків, яка супроводжувалася перемогами то про-, то антиросійської партій, поступово згасала. Окремі з них у складі невеликих груп поверталися в рідні місця. В 1714 р. замість "непримиримого" К.Гордієнка кошовим отаманом було обрано найповажнішого серед січовиків, прихильника зверхності Московії Івана Малашевича. Він звернувся до царського уряду з проханням дозволити йому з військом повернутися назад. Небажання Петра І ускладнювати стосунки з Портою обумовило негативну відповідь царського уряду. Тоді три з половиною сотні запорожців самочинно перетнули кордон і зосередилися в північних районах Гетьманщини під Глуховом і Конотопом. Центральна влада погодилася на це неофіційно, але встановила над прибулими пильний нагляд. Питання про повернення запорожців із Олешківської Січі мусило якось вирішуватися. Це розуміли всі - і гетьман, і цар. Деяким із козаків від імені Петра І було навіть обіцяно "что вины их будут отпущены, и ежели прибудет их сот до пяти или больше, то со оными как поступать определить-бы его царскаго величества указом". Передбачалося вглиб України січовиків не пускати, а селити недалеко від "великоросійського" кордону й слідкувати, щоб "от них какой противности" не виходило. Про це йшлося в листі графа Г.Головкіна до І.Скоропадського від 11 квітня 1714 р.

Однак до реального розв'язання проблем, пов'язаних із січовиками, було ще дуже далеко. Восени того ж 1714 р. новим кошовим став Василь Йосипович (Иосифов). Він продовжив пошуки шляхів повернення "высокую руку царскаго величества". Про це дізнався хан і побажав, щоб козаки вийшли на Каланчак і склали йому присягу на вірність. Крім того, татари перекрили їм усі виходи до Дніпра й зажадали високого мита від рибалок. Обурені січовики знову надіслали прохання до Санкт-Петербурга.

Тим часом П.Орлик, перебуваючи в Адріанополі, уважно стежив за розгортанням подій у Січі, бо неабияк розраховував на козаків під час здійснення власних політичних намірів. Він закликав їх не схилятися до Росії.

У 1715 р. К.Гордієнко відвідав у Бахчисараї хана Каплан-Гірея й спробував переконувати його в необхідності поліпшення стосунків Криму з козаками Олешківської Січі. За свою "вірність" колишній отаман одержав у "подарунок" Кизикерменський перевіз на Дніпрі з правом забирати собі всі прибутки з нього.

Незабаром гетьман передав у столицю Російської держави листа січовиків, ще й долучив від себе особисто прохання дати дозвіл "торговельним" і "промисловим" людям Гетьманщини їздити для торгівлі в Крим, добувати там звіра й рибу, а звідти пропускати козаків із сіллю та рибою.

10 лютого 1715 р. він одержав відповідний царський указ, яким насамперед передбачалися: пробачення вини тільки тим козакам, котрі "покаялися"; повернення їх у місця попереднього мешкання; гарантія, що вони не будуть покарані й відправлені в заслання; надання старшинам "знатних" урядів, згідно з їхнім соціальним і майновим становищем, мірою "вірності" й наявністю належних посад у полках; дозвіл на торгівлю з Кримом усім, окрім низовиків-"зрадників" (тобто тих, які залишилися на антиросійських позиціях); заборона гетьману вести приватне листування з останніми, а про їхні звернення до нього повідомляти у вищі інстанції; у випадку виникнення конфліктів "малоросів із запорожцями доводити це до відома київського губернатора.

Проте, коли І.Скоропадський наказав купцям, що їздили торгувати в південні області, обминати Запорожжя, тамтешні козаки стали жорстоко помщатися, нападати й грабувати торговців поблизу своєї території. Хан підтримував їх у цьому. Ситуація з олешківцями знову загострилася. Взагалі ж "вільне мандрування" колишніх січовиків у "турецькі області" заборонялося. Зокрема, Г.Головкін у листі до гетьмана із Санкт-Петербурга від 6 квітня 1715 р. зазначав: "...людей, которыя были в измене, и хотя пришли с повинною и в верности учинили вновь присягу, на Запорожье и в Крым и никуда в Турецкую область ни для чего и ни под какими претексты не отпускали, и к тому еще приказали за ними прилежно смотреть, дабы они своевольно такожде в тамошнія краи не ездили; ибо довольно им той милости царскаго величества, что вины отпущены, и велено жить по прежнему в домах своих". Але такого роду царські укази й постанови російських урядовців та гетьманської влади не виконувалися козаками, через що вони знову наражалися на всілякі неприємності.

Печатки Війська Запорозького

У 1716 р. вкотре взяла гору група січовиків, яка підтримувала І.Малашевича. Третього травня той написав до дуже впливового в Гетьманщині миргородського полковника Данила Апостола (майбутній гетьман Лівобережної України) листа, в якому "слізно" просив заступитися, бути благим і милосердним до Запорозького Війська. Згодом щось схоже він написав І.Скоропадському. У відповідь кошовий отаман, та й то з великим запізненням, одержав тільки підтвердження попереднього дозволу на переселення в Малоросію окремим запорожцям, "непричетним до зради", з умовою служити сердюками і не повертатися на Запорожжя. Зрозуміло, січовиків це не могло задовольнити, їм треба було якось існувати, а потрібний харч у купців діставати ставало щораз важче. Тому козаки відновили грабіжницькі напади на ближчі землі Російської держави та Речі Посполитої. Крім того, хан зобов'язував їх брати участь у походах татарської кінноти на Кубань. Якщо до 1718 р. ногайці не з'являлися на Дніпрі, то відтепер їхні чабани дедалі частіше заходили сюди в пошуках кращих пасовиськ. Почастішали сутички поганців з олешківцями. Вони почали відбирати у козаків землі від пониззя Дніпра й великого лиману аж до порогів, переслідувати їх за всілякі втрати в майні, стадах і т.ін. Січовики за все мали відповідати власним "добром", а траплялось - і життям. Коли ж відважувалися звертатися офіційно до місцевого суду, де засідали лише мусульмани, то їм ніхто не вірив, а отже, ніколи не виправдовував.

Переслідувала січовиків і влада Речі Посполитої, коли вони приїздили туди торгувати. Зокрема, незважаючи на мирні угоди між Туреччиною і Польщею, брацлавський воєвода схопив кількох козаків і повісив на базарній площі. На прохання Коша втрутитися в цю справу хан жодним чином не відреагував. Навпаки, взяв під свій захист поляків:

"Отамани курінні, оголошую всім вам: перед нас, хана і всього панства кримського, за скаргою ляхів покликані були до суду за вказівкою нашою в Крим отаман кошовий з іншими отаманами курінними. Після розгляду справи цієї, хоча ляхи за багатьох убитих своїх братів та євреїв, за пролиту кров християнську хотіли декілька тисяч талерів відшкодування, а ми вас тільки до виплати 15 кісей (гаманців, близько 6 тис. левів або 5 тис. карбованців - авт.) засуджуємо. Ці гроші ми зараз же від посланців ваших узяли і цим нашим ханським листом всім вам, курінним отаманам, повеліваємо, щоб ви по своїх куренях ніяких злодіїв та свавільних людей не тримали і не таїли, а присуджену з вас суму зібрали або у когось позичили. Якщо ж надалі будете якісь крадіжки й насильства будь-кому чинити, то вже однією платнею не відбудетеся, а всіх вас, отаманів і стариків, покликавши до себе, погубити, а решту свавільників, пославши на них орду ногайців, винищити і з Коша розігнати велю. І ти, пане кошовий, якщо не будеш своїх полковників від свавілля стримувати, і нас, панство кримське, соромом покривати не перестанеш, і сам смертної кари сподівайся. Вже багато разів у невинності своїй ви присягали, а винуватців досі не відшукали. Надалі, усіх вас знищу. Про це стократ нагадуючи вам, залишаюсь - Каплан-Гірей-хан з усім панством кримським".

Нестерпні умови життя, непевність становища змушували олеш-ківців щораз частіше скаржитися володареві Кримського ханства. Новий, з 1719 р., хан Саадет-Гірей так дратувався цим постійним невдоволенням, що наказував хапати окремих козаків і продавати в рабство.

Ніщо не допомагало січовикам, навіть клопотання за них П.Орлика перед монархами багатьох країн, окрім ненависного гетьману царського уряду. "Якож и упросивши у королевскаго величества шведскаго причинных за собою листов і за вашими милостями, добрыми молодцами, - читаємо в листі П.Орлика до запорожців від 11 січня 1721 р., - до цесарскаго величества христіянскаго, до королевскаго величества английскаго, до королевскаго величества польскаго, также до Блистательной Порты Оттоманской, до наяснейшаго хана, его милости и до иных, выехал я щасливо из Штокголму 11 октября, и переправившися Божію помощію чрез море, а прибывши в Немецкую землю, поотсылал те все письма при моих листах до наяснейших монархов христіянских, одни з Ганноверу, з дедичного княженія королевскаго величества англинскаго, а другія отсель, из Шліонска и города Бряцлавля, где прибыл я сего настоящего году, 8 генваря, до Наяснейшей Порты Оттоманской лист причинный королевскаго величества шведскаго, и до наяснейшего везиря, при себе еще удержал, ожидая лист, также причинный, от королевскаго величества английскаго до Наяснейшой Порты Оттоманской, который когда отберу, не омедля с ним и з листами королевскаго величества шведскаго, отсель туда, куда надлежит, поспешу..." Єдиною вимогою П.Орлика до запорожців при цьому було, щоб вони "абысте в хвалебном своем взятій статечно и постоянно знайдуючися, на жадныя московскія прелести и неподлинное надеяніе, ушей своих не преклоняли, и сердце свое мужественное от оных отвращали; зде же если бы не дай, Боже, непріятель прелести своими вашей милости, добрых молодцов, войско Запорожское, уловил и до своей стороны и соединенія потягнул, подлинно б народ весь погубили, в вечную неволю оных и себе самих отдали, и перед целым светом нестаток свой наказали, чего яко нигде по Ваших милостех, добрых молодцах, войску Запорожском, милой братіи моей, не сподеваюся..."

У 20-х pp. напруження в стосунках січовиків і ханської влади зростало. Враховуючи це, Ібрагім-паша під час російсько-турецьких переговорів у 1722 р. порушив питання про можливість повернення козаків у межі Гетьманщини. Однак питання тоді так і залишилося невирішеним.

§2. ЛІКВІДАЦІЯ ГЕТЬМАНСТВА

Після смерті І.Скоропадського Петро І взагалі заборонив вибори нового гетьмана. Тимчасово його заступив, тобто, став наказним, чернігівський полковник П.Полуботок (1660-1724 pp.), якому судилося відіграти велику роль в українській історії. Народившись у відомій на той час сім'ї козацького старшини Леонтія Полуботка (у різні часи був переяславським полковником, генеральними осавулом і бунчужним), Павло, як довів сучасний дослідник О.Коваленко, замолоду поділяв політичну програму гетьмана І.Самойловича в обстоюванні автономного устрою Гетьманщини в складі Російської держави. До самого кінця він так і не позбувся ілюзій щодо можливості досягнення на цьому ґрунті компромісу із сюзереном. Будучи одним із ймовірних претендентів на гетьманський уряд у 1708 р., Полуботок не став керманичем козацької держави тільки тому, що Петро І запідозрив у ньому можливого зрадника своїх інтересів в Україні. "Этот очень хитер, он может Мазепе уравняться", - нібито сказав цар. Проте в 1712 р. П.Полуботку разом з генеральною старшиною було доручено до обрання чергового гетьмана порядкувати справами всього лівобережного регіону. Тоді-то й виник гострий конфлікт між наказним гетьманом і президентом Малоросійської колегії С.Вельяміновим. Останній погрожував козацькій верхівці: "Согну я вас, что и другия треснут. Уже ваши давнины (права, традиції - авт.) переменить велено, а поступать с вами по новому". Як видно з подальшого перебігу подій, П.Полуботок спільно з деякими іншими прихильниками широкої національної автономії для українців вирішив рішуче боротися за "давні" козацькі права й привілеї. Попервах він начебто домігся свого: Сенат і особисто О.Меншиков, переслідуючи власні інтереси, скасували окремі розпорядження Малоросійської колегії. Проте активізація опозиційної діяльності П.Полуботка призвела до того, що навесні 1723 р. його разом із старшинами С.Савичем та І.Чарнишем було викликано до Санкт-Петербурга, допитано в Таємній канцелярії, а в листопаді ув'язнено в Петропавловській фортеці. Там наказний гетьман Лівобережної України 18 грудня 1724 p. і помер. Сучасники тих подій свідчать, що перед смертю П.Полуботка Петро І прислав нього власного лікаря, щоб підтримати фізичний стан заарештованого. Гетьман же нібито промовив: "Нащо мені жити, коли не можу послужитися Вітчизні".

Наказний гетьман Павло Полуботок

Після смерті Петра І, яка сталася 28 січня 1725 p., таку ж політику щодо України провадила його дружина - імператриця Катерина І (померла в 1727 р.). Так, 22 квітня у рік кончини свого чоловіка вона надіслала азовському генерал-губернатору Г.Чернишову інструкцію "Про управління губернією", в якій, зокрема, йшлося про ставлення до запорожців. Інструкція підтверджувала заборону торгівлі на Запорожжі "под жестоким наказаніем и отнятіем всего того, с чем кто туда дерзнет пріехать"; не дозволяла перетинати козакам-"зрадникам" кордони Російської держави (виняток становили тільки запорожці "с повинною или с другими какими письмами или словесными приказами", яких передбачалося затримувати, а про них сповіщати безпосередньо князю М.Голіцину і в Сенат); забороняла будь-яке листування "обивателів" з низовиками, які "не повинилися" перед царським урядом; усіх таких "правопорушників" слід було переслідувати будь-де "в землях императорскаго величества", а "в Турецкой области" радити робити це пашам і кримському ханові.

На нове обрання гетьмана пішов у 1727 р. уряд російського імператора Петра II (1727-1730 pp.) - онука Петра І, сина царевича Олексія Петровича і принцеси Софії Шарлотти Вольфенбюттельської. Петро II після падіння і заслання Олександра Меншикова проголосив себе руйнатором дідових перетворень. Гетьманом став миргородський полковник Данило Апостол. Укладені двома державами "традиційні" статті-угоди (гетьманські "Нужды малороссийския" й царські "Решительныя резолюции" на них) вже не визнавали Гетьманщину юридичне самостійною стороною, а національні органи її влади фактично позбавляли номінальних функцій, бо майже повністю підміняли їх російськими установами чи окремими сановниками.

Незабаром після обрання до гетьмана потрапив лист кошового отамана Павла Федоріва "з товариством", в якому містилося прохання поклопотатися, щоб цар прийняв їх "під свою високу руку". Запорожці хотіли передовсім забрати військові клейноди, залишити Олешківську Січ і перейти на стару.

Гетьман Данило Апостол

З цього знову нічого не вийшло. Росія не бажала через запорожців ускладнювати свої стосунки з Туреччиною. Тому-то князь М.Голіцин через Д.Апостола звелів передати низовикам, що вони мусять "сидеть непорушно" та "не чинить крымцам и никому из турецких подданых никаких шкод и зацепок". Однак надалі, очікуючи воєнних дій проти Порти, царський уряд усе-таки сподівався мати козаків на своєму боці.

Допоміг останнім змінити своє становище випадок. У грудні 1727 p. друга особа після хана - Калга-Салтан - прибув на берег Бугу, де полювали на звіра та рибалили низовики (приблизно 2 тис. чоловік). Він наказав їм негайно все облишити й рушати з ним, нібито за велінням самого хана, на Буджак утихомирювати повсталих мурз (середніх і дрібних можновладців). Козаки пристали на те й почали битися проти татар Білгородської орди. Раптом з'ясувалося, що такого наказу насправді не було. Хан із великим військом прибув на місце боїв, заарештував Калга-Салтана й відрядив зі своїми охоронцями до Стамбула на страту. Запорожців же, обеззброївши, звелів продати в рабство для праці на галерах.

Дізнавшись про це, "товариство" на всіх річках і лугах Запорожжя вирішило рішуче виступити проти не тільки татар, а й усіх прихильників їхньої зверхності. В Олешках спочатку взяло гору "старе" козацтво, яке виступало проти московських порядків. 23 травня 1728 р. відбулася рада, на якій кошовим було обрано К.Гордієнка. Наступного дня з верхньої течії Дніпра, з колишньої Старої Січі, прибуло 40 малих суден під проводом давнього і запеклого ворога "бусурман" Івана Гусака. Зійшовши на берег, прибулі козаки несподівано закували в кайдани К.Гордієнка, а колишнього отамана Карпа Сидоренка побили. Потім вони зайшли до церкви, перехрестилися кілька разів перед святими образами й позбирали все, що там було, зокрема, бубни, хоругви, булаву тощо. На Січі розгромили крамниці й шинки вірменів та греків, а їхніх господарів примусили тікати до Криму. У заможних олешківців повідбирали великі стада різної худоби, наприклад, лише в одного Шишацького, якого тоді не було на Січі, - 500 голів коней. Підпаливши січові будівлі, всі козаки разом із майном та худобою подалися через Дніпро під Кизикерменом на правий берег, а далі - на місце Старої Січі, до гирла Чортомлика.

Якою ж була Олешківська Січ напередодні залишення її низовиками? Д.Яворницький навів більш-менш детальний опис її 1728 р., розшуканий ним в архіві міністерства іноземних справ у Москві: "Нынешняя их Сечь ниже Казикермана в семи милех имеет свое положеніе, над речкою Конскою, в урочище Олешках, по сю сторону Днепра; а в ней ныне куреней 38, а людей всегда в оной может быть с полторы тысячи; а другіе запорожцы кочуют куренями по рекам Богу, по Великом Ингулу, по Исуни, по Саксагани, по Базавлуку, по Малой и Великой Камянках и по Суре, которыя реки суть по ту сторону Днепра; а по ею сторону по рекам-же Протовчи, по Самаре и по самом Днепре по обоим оного сторонам, взявши от границы по самое устье Днепра и Богу (Бугу); а по оным всем кочевьям и по других малых речках может их, запорожцев, считаться многія тысячи людей, толко о подлинном оных числе знать невозможно".

Перебравшись на Чортомлицьку або, як її ще називали, Базавлуцьку Січ, низовики обрали Івана Гусака кошовим отаманом й розіслали по всьому Запорожжю звістку про перехід Коша на старе місце. Проте тяжкий час і лихі умови перебування в Олешках назавжди закарбувалися в пам'яті народній, відбилися й у давній історичній думі:

Інкорпорація Української держави Росією поступово набирала обертів. При цьому чиновники останньої дедалі частіше перебирали на себе повноваження старшинської адміністрації під час вирішення прикордонних суперечок, що виникали між жителями Гетьманщини і Речі Посполитої. Нерідко їх розглядали за прямими вказівками сюзеренів. Як один із характерних прикладів, можна навести позов пограничного шляхтича Михайловського до мешканців с.Засусе Стародубського полку за землю. Хоча в цій справі й визнавалося, що польський шляхтич, назвавши "себе комисаром нарушив государственную межу іздавна между Великаго княжества Литовскаго и Малою Росиею", вирішувалася вона відповідно до іменного указу, надісланого в Топольську канцелярію. Запорожці ж для торгівлі на Лівобережжі зобов'язані були проходити кордон через митниці, маючи спеціальний письмовий лист-дозвіл кошового отамана і прикордонних урядників. У 1734 р. вкотре було скасовано гетьманське правління, за розпорядженням представників царського уряду місцеві козаки стали залучатися до охорони кордону з "Польщею".

На середину XVIII ст. припадає кілька спроб, уже з боку російського уряду, чітко визначити й виміряти кордон між двома державами. Зокрема, зберігся опис його в районі Дніпра з правою притокою Тясмин та лівою Ірклій, а також лівих приток Південного Бугу - Великого Інгулу та Синюхи, зроблений у 1741 p. й "засвідчений" інженер-капітаном Федором Молкановим, київським полковником Антоном Ганським і "протчими старожилами". Згідно з ним, кордон традиційно йшов по Дніпру до гирла Тясмину, по ньому вгору до гирла Ірклія (33 версти 380 сажен),[1] далі до його "самых вершин" і "проворотья" між Мотронинським і Чорним лісами (18 верст 250 сажен): по правому боці - "Государства Полского", а по лівому - Російської імперії. Звідти межа доходила до "Круглого леска" (2 версти 450 сажен), далі до верхнього кінця Чорного лісу (12 верст 390 сажен), а потім ще 5 верст до "двух курганов". Від них до "проворотья" між лісами Нерубаї й Плоський (2 версти 300 сажен) і далі в тому ж напрямі на версти 390 сажен. При цьому ліс Нерубаї мав увесь час залишатися праворуч, а Плоський - ліворуч. Кордон доходив до лісу під назвою "Балтиш" і верхів'я Великого Інгулу (18 верст 400 сажен), далі до р.Вись, балки Дідової, "Прилуцької могили" (8 верст 300 сажен), спускався по Висі до її гирла й досягав гирла Тікача Горського (Гірський Тікич) і витоків Синюхи (69 верст 375 сажен). Від верхів'я останньої він тягнувся до Південного Бугу (76 верст 125 сажен): з лівого боку - Російська імперія, з правого - Річ Посполита. Загальна ж довжина цієї "демаркаційної лінії" від Дніпра до гирл Тясмина і Синюхи, а звідти до Бугу становила 251 версту 320 сажен. Україну як одну з юридичних сторін у документі навіть не згадано. Замість неї виступає "Всеросійська" держава.

Приблизно на той час можна спробувати "окреслити" й межі земель запорозьких козаків "по реке Днепру с Крымской стороны". Наприклад, "Опис хуторів і зимівників" низовиків, складений капітаном ландміліцького Путивльського полку Семеном Шиповим у 1742 р., називає такі крайні точки: урочище Кам'яний Затон, де в 1736 р. було збудовано редут; урочище "Агису" чи "Адису" (турецькою мовою), або ж Білозерка (25 верст від Кам'яного Затону); перехід через затоку Кам'яний Затон на Дніпро (була завдовжки 2 версти й містилася в області Великого Лугу); далі вниз по Дніпру, Великим кримським шляхом (від Білозерки - 35-40 верст) до урочища Рогачин; по тому йшла лінія від Кам'яного Затону до р.Кінські Води, "отъехав" верст 5; урочище під Кучугурами на березі Кінських Вод (ще 15 верст), урочище під Лисою Горою, де р.Кінські Води, "пришев із степу", впадала в Дніпро; звідтіля по р.Кінські Води вгору 22 версти.

Уряди Російської імперії, Польщі й Кримського ханства прагнули зберегти недоторканність кордонів своїх держав. Тому питанням, пов'язаним з прикордонними землями, завжди приділялася пильна увага. Так, Колегія іноземних справ Росії в 1745 р., посилаючись на те, що державні кордони з Річчю Посполитою ще остаточно не визначені, спеціальним указом заборонила видавати польським шляхтичам документи на право володіння маєтками в прикордонній смузі. В тому ж році кримський хан Селім-Гірей вказував київському генерал-губернатору М.Леонтьєву на недоречність сутичок на кордоні між запорозькими козаками і ногайськими татарами. Водночас розглядалися питання про перехід мешканців Правобережної України в межі Російської держави. Урядовці Речі Посполитої, в свою чергу, уточнювали відстані від сіл і містечок до польсько-українського кордону.

В кінці 40-х та на початку 50-х pp. ускладнення міжнародного становища спонукало російське керівництво і безпосередньо імператрицю Єлизавету Петрівну (1741-1762 pp.) - дочку Петра І і Катерини І - задовольнити окремі домагання козацької старшини, зокрема щодо "обрання" (фактично - призначення) нового гетьмана. Іменним указом від 16 жовтня 1749 p., виданим Колегії іноземних справ, це доручалося здійснити графові Гендрікову. Можливо, стався простий збіг обставин, але через кілька днів після виходу цього указу на ім'я імператирці було подано "Доношеніе" військового писаря Запорозької Січі Петра Чернявського з проханням від "всієї" низової старшини змінити порядок "виборів" кошового отамана, а саме: призначати його мала цариця, щоб позбавити "чернь" можливості обирати "ей нужнаго атамана" (оригінал документа датовано 22 жовтня 1749 р.).

Під час добору кандидатури гетьмана вибір впав на К.Розумовського (1728-1803 pp.), який у дитинстві випасав батьківську худобу, а після "випадку" зі старшим братом Олексієм, котрому випала доля некоронованого чоловіка цариці, став графом (з 1744 p.). Після затвердження указом від 5 червня 1750 р. на посаді гетьмана України Кирило Григорович переселився в Глухів, де, оточивши себе "двором" і охоронцями, зажив, мов "царьок". Спочатку Єлизавета Петрівна пішла на значні поступки новообраному гетьманові. Нею особисто чи з її відома були повернуті всі рангові маєтності "на булаву", відновлено право самостійного фінансового управління в регіоні, відкликані російські сановники зі старшинської адміністрації, генерального суду, Комісії економії тощо, а також скасована Канцелярія міністерського правління. 24 липня 1751 p. Сенат видав указ про підпорядкування Коша Запорозької Січі гетьманові й надіслав його до канцелярії К.Розумовського. Цими заходами практично відмінялася більшість адміністративних "реформувань" Петра І, Петра II та Анни Іоаннівни, а Гетьманщині повертався політичний статус, який вона мала в період обрання гетьманом І.Скоропадського.

Гетьман Кирило Розумовський

Сам гетьман, незважаючи на те, що між ним і урядом власне Росії не було укладено ні "статей"-угод, ні договору, почав на свій розсуд розширювати автономне управління Української держави: відновив склад генеральної старшини і суду, функціонування суспільно-політичних установ, дещо реформував торгівлю й судочинство (наприклад, скасував російський "суд по формі"). К.Розумовський взявся також за реальне підпорядкування Запорозької Січі гетьманській владі. Конкретно це стосувалося й питання розмежування земель низовиків і жителів Лівобережжя. Так, у 1752 p. він видав Кошу "ордер" про необхідність прибуття з Січі "депутатів" у зв'язку з суперечкою за так звані старосамарські землі. 19 липня 1653 p. царський уряд спеціальним декретом заборонив вибори на Січі кошового отамана, писаря й осавула, обмежив довільне висування козаків на старшинські посади.

У 50-х pp. гетьман розгорнув справжню "боротьбу" за підкорення собі Києва, який і на той час багато в чому ще зберігав середньовічне самоврядування.

У 1753-1754 pp. уряди трьох держав - України, Росії й Польщі - продовжували уточнювати кордон. Зокрема, тоді було зроблено "Опис на карте Россійской імперіи с Полскою областию границ, по каким оная ныне урочищам и знакам лежит, також с показаніем на оных спорных мест, по каким же рекам и урочищам прежния границы имелись", а також виготовлена "Карта специальная Российской имперіи с Полскою областию Стародубовского полку спорным грунтам разным владелцов..." В них міститься дуже детальна демаркаційна лінія між одним із найбільших лівобережних полків - Стародубським - та Річчю Посполитою, з позначкою понад 40 "внутрішніх" форпостів. Слід відзначити, що місцями кордон не відзначався стабільністю. Наприклад, окремі форпости взимку чи навесні могли переноситися на інші місця через повінь, кригу й т. ін.

Однак саме тоді, в 1754 p., дуже підозрілий до дій К.Розумовського царський уряд завдає кілька відчутних ударів по розбудові Української держави. У липні Сенат законодавче ліквідовує й без того досить прозорий кордон між Україною та Московією, припиняє функціонування державних митниць у цьому районі, запроваджує на території України загальноімперську митну систему. В радянській історіографії ці заходи царизму розглядалися як цілком позитивні: мовляв, це робилося для поліпшення економічних зв'язків між Україною та Росією, сприяння їх спільному народногосподарському розвитку. Насправді ж ідеться про скасування однієї з найважливіших ознак української автономії.

Втім, митниці на кордонах, підпорядковані вже чиновникам із Росії, існували й далі. Складений у 1756 p. "Реестр портовым и пограничным таможням" називає, зокрема в Київській губернії, такі з них: при Васильківському форпості, "вверху и внизу реки Днепра в тех местах, где оная река Днепр россійскую границу к Полской стороне пресекает, две малыя таможни Межигорская й Стайковская", вгору по Дніпру до Смоленської губернії в розкольничих "государевых слободах" - Добрянці, Злинці (Білянський форпост); униз по Дніпру - в Переяславі й Кременчуці, а між ними "одна малая" митниця при Секеринському форпості, в Переволочні. У Воронезькій губернії - в Царичанці й Бахмуті. Останній підпорядковувалися "две малыя" митниці в Ізюмі та Луганську. В тому ж році Київська полкова канцелярія відповідно до постанов вищих установ видала "ордер" про закриття на території полку Злинської митниці й відкриття Вишківської (с.Вишків належало Києво-Печерській лаврі). Уточнювалися також прикордонні межі володінь Троїцького Іллінського Чернігівського монастиря. На початку 60-х pp. загострюється питання про Запорозьку Січ та про землі, які належали низовикам. У його вирішенні беруть участь як царський уряд, так і гетьманське правління. Так, у 1760 р. К.Розумовський надсилає до Сенату, а той приймає до розгляду "рішення" гетьмана щодо перенесення Січі на нове місце. 8 грудня 1761 p. кошовий отаман Григорій Федорів своїм "рапортом" сповіщає гетьмана про отримання ним "ордера" щодо прийняття у "відомство" Війська Запорозького старосамарських земель із поселеннями, за які не один рік точилися суперечки з адміністрацією Полтавського полку. В тому ж році К.Розумовський повторно ставить перед Сенатом і Кошем питання про перенесення Січі в урочище Микитне. Не були байдужими до запорозьких володінь прусський король і, зрозуміло, кримський хан. Так, в одному з документів 1762 р. згадується про те, що "земля вся, которою запорожцы владеют, уже обещана (Росією - авт.) была через прусского короля хану крымскому к присовокуплению до Крыму". Але вступ на престол Катерини II (1762-1796 pp.) завадив здійсненню цих намірів.

У січні 1764 p. Катерина II наказала К.Розумовському прибути до Санкт-Петербурга й під загрозою кари за "зраду" примусила його зректися гетьманства. 10 листопада того ж року вона видала указ про утворення замість старшинського управління Малоросійської колегії на чолі з графом Петром Рум'янцевим. А указом від 17 листопада призначила "главным малороссийским командиром" генерал-губернатора.

Остаточно ліквідувавши інститут гетьманства в Україні,[2] Катерина II передала новопризначеному генерал-губернатору П.Рум'янцеву "секретну" інструкцію щодо управління краєм. У ній, зокрема, пропонувалося припинити переходи селян всіма "удобовозможными способами", розмежувати функції "перепутанаго и перемешаннаго там правлення воинского с гражданским", пильно наглядати за економікою та сприяти збільшенню податків з населення. Для успішного виконання всіх цих завдань генерал-губернатор зобов'язаний був "искусно изворачиваться" та "иметь и волчьи зубы, и лисий хвост". Проте оцінювати інструкцію однозначно негативно, як це інколи робиться в історіографії, було б, на наш погляд, неправильно. Адже в ній були також вимоги про обмеження розкрадання казенних прибутків і земель (п.5); перевищення вивезення товарів над їх ввезенням; заміну "грошової" торгівлі сіллю з Туреччиною натуральним обміном[3] (п.6); збереження лісів (п.9); поліпшення і розширення водних шляхів (п.11) тощо. Хоча всі ці заходи й планувалося здійснювати в інтересах не стільки населення, оскільки в загальноімперських і фіскальних, вони мали певною мірою позитивно вплинути на розвиток господарства України.

В цілому ж, наголосимо на цьому ще раз, у ставленні Катерини II до суспільно-політичного устрою в Україні виявлялася її великодержавна, колоніальна політика, спрямована на поступову русифікацію корінного населення. Вона хотіла, щоб місцеві жителі "обрусіли і перестали б дивитися, неначе вовки в ліс". Скасовуючи ж уряд гетьманства, вона прагнула одного: щоб і цей час, і сама назва "гетьман" зникли назавжди. Цікаво відзначити, що син останнього гетьмана - сенатор О.Розумовський (1748-1822 pp.) - також був прихильником русифікації національних регіонів Російської імперії.

В часи Руїни на великому лівобережному просторі багато міст, містечок і сіл було зруйновано. Замість білих чистих осель залишилися купи попелу та обдерті чорні димарі. Гетьман Іван Самойлович активно шукав матеріальної підтримки від Московії, внаслідок чого дедалі глибше залазив у кабалу. Українська Церква нерідко виступала проти такого "нерівного" зближення, не очікуючи від нього жодного добра, а хіба що обмеження власних прав і привілеїв. Гетьман потроху усував "неспокійне" духівництво.

У 1683 p. помер архімандрит Києво-Печерської лаври (з 1656 p.) і управитель лаврської друкарні Інокентій Гізель - "муж знатный, учительный", який почав захищати інтереси Української держави ще під час переговорів Чигирина з Москвою в 1654 р. Його трактат "Мир с богом человеку" (1669 р.), в якому містилося багато відомостей з історії України XVII ст., мав гуманістичну спрямованість і містив досить критичний аналіз сучасних авторові подій. За це в 1690 р. твір було заборонено Синодом. Самойлович та деякі інші прихильники підпорядкування української Церкви московській патріархії, зокрема патріарх Яким, прагнули на місце архімандрита призначити "свою" людину. Проте обраний вільними голосами Варлаам Ясинський не справдив їхніх сподівань: замість посвяти в російській столиці він поспішив прийняти її з рук чернігівського архієпископа. І згодом Ясинський не виявляв бажання їхати до Москви, щоб там затвердили його обрання. Втім, не маючи змоги зноситися з константинопольським патріархом, він через деякий час змушений був поступитися.

У лютому 1685 р. царський уряд спонукав Самойловича до нагального проведення нових виборів київського митрополита. При цьому від володаря булави вимагали, щоб надалі православній Церкві в Україні владу константинопольського патріарха "отложить, в каком почитаніи гетмана, старшину и все войско Запорожское иметь, и о всяких церковных делах писать к св. патріарху московскому, а к св. константинопольскому патріарху ни о чем не писать, и не посылать, причитанія никакого к нему не иметь, под послушаніем у него не быть, и из под его паствы, за разстояніем дальняго пути, совершенно отстать... А новоизбраннаго митрополита, для архипастырскаго рукоположенія, отпустить в Москву".

Микільський собор у Києві.

Кінець XVII cт.

Отже, царський уряд самочинно порушив права константинопольського патріарха щодо української Церкви, прагнучи підпорядкувати її московській патріархії.

Незабаром він домігся свого. 8 листопада 1685 p. пройшли вибори київського митрополита. Ним став єпископ Гедеон. На зібрання прибуло багато посланців, серед яких виділялися генеральний осавул І.Мазепа та переяславський полковник Л.Полуботок. Саме вони активно підтримували дії гетьмана. Представників духівництва налічувалось обмаль: не приїхали "значні" особи на чолі з архієпископом Л.Барановичем. Загалом церковні правила забороняють проведення виборів за відсутності такої кількості осіб вищого духівництва, але їх усе-таки провели. На думку великого ієрарха нашого часу, митрополита Іларіона (професор Іван Огієнко), в цій справі "сильно допоміг Москві гетьманський осавул Іван Мазепа, і це йому було доручено зробити вибори, згодні Москві. І.Мазепа постарався, а вдячна Москва через два роки зробила його гетьманом".

Українське духівництво відразу спробувало опротестувати легітимність такого обрання. Навіть Самойлович прагнув дещо пом'якшити коли не саму суть події, то хоча б її форму. Він порадив сюзеренові "впросити" константинопольського патріарха, щоб той "відступив" українську Церкву. Однак було вже запізно. Руїна охопила всі галузі суспільно-політичного життя, в тому числі й релігію. Після тридцяти двох років відносної самостійності (1654-1686 pp.) Церква як на Лівобережжі, так і на Слобожанщині поступово опинилася в тенетах царату. Цьому процесові, окрім згаданих вище старшин, сприяли й деякі інші представники соціальної еліти України. Так, ще в 1676 р. стародубський полковник Петро Рославець (Рословець, Рославченко) звернувся до Москви з пропозицією підпорядкування їй місцевих монастирів. Були й інші подібні випадки. Характерно, що в своїх непатріотичних діях державці нерідко прикривалися іменем "всього українського народу".

Негативні наслідки підпорядкування української Церкви московській патріархії не забарилися. Уже в січні 1688 p. Гедеонові наказано було підписуватися "митрополит київський, і галицький і Малої Росії" замість "митрополит київський, і галицький і всієї Русі". З 1721 p. Петро І дозволив київському митрополиту зватися тільки архієпископом. Щоправда, в 1743 p. йому знову повернули титул митрополита (до 1767 р.). Згодом існував "митрополит київський і галицький".

Протягом останньої чверті XVII і 60-х pp. XVIII ст. царський уряд не лише поступово підривав економічну базу та суспільну значущість української Церкви, а й періодично скорочував чисельність її служителів. Одним із стратегічних заходів у цьому напрямку стало те, що, провадячи постійну агресивну міжнародну політику, Москва збільшувала свої збройні сили. Духовних осіб нижчої ланки та їхніх дітей часто примушували до виконання військової служби. Царський указ від 28 вересня 1736 р., зокрема, вимагав проведення перепису дітей духівництва, щоб "малолетних отдать в школу, а прочих отдать в службу, для... комплектованія армій и гарнизонов". В указі від 6 лютого 1737 р. "строжайше повелевалось" завершити перепис не пізніше середини жовтня того ж року і всіх чоловіків від 15 до 40 років, "без разбора, взять в воєнную службу, для замещенія же церковных чинов, употреблять из малолетних церковнических детей (!) (підкреслення наше - авт.), а равно и тех, кому свыше 40 лет". Ці постанови стосувалися як Російської держави в цілому, так і України зокрема. Безпосередньо Київській, Чернігівській і Переяславській єпархіям у 1734 р. "высочайше" було наказано: "Из малороссійской старшины и Козаков и козачьих и старшинских детей без атестатов полковников и старшины полковой, а знатным - без позволенія Войсковой канцелярии, в дьяконы и попы посвящать не велено, понеже многіе число духовных не у места суть и дабы от того козакам и службе... (військовій - авт.) умаленія быть не имело". Подібне мало місце й на Слобожанщині.

Великі негаразди від проведення такої політики сам імперський уряд констатував у 1739 р.: "...За неименіем священников, люди без покаянія и принятія Св.Таин помирают, следственно, надлежит и тому быть, что в отдаленных от церквей местах люди принуждены жить без принятія от церкви брака, и тако многія души погибают напрасно..."

Петро І фактично скасував виборність духовних осіб. Тяжкий стан релігійних справ в Україні не поліпшився і в майбутньому. Залякане й загнане місцеве духівництво, до всього, часто-густо зманюване до Росії, не наважувалося на рішучий протест ні проти самодержавства, ні проти правопорушень з боку Святійшого Синоду.

* * *

Отже, протягом останньої чверті XVII - 60-х pp. XVIII ст. в Україні сталися помітні зрушення в сільському господарстві, промисловості й торгівлі. Не на краще змінилися аграрні відносини і суспільно-політичне життя. Фактично було скасовано найголовніші здобутки Національної революції: українську державність, економічну самостійність Гетьманщини, Слобожанщини та Запорожжя, відносну свободу козацького стану. В усьому обсязі відновилися кріпосницька залежність і обезземелювання посполитих. Реакційна самодержавна політика російського царату призвела до загибелі великої кількості фізично здорових, боєздатних і економічно спроможних українців.