Жертва забутого майстра

Жертва забутого майстра

Вони повертались і займали ті самі міста, звідки одного разу війська Третього Райху вже відступили. Їхня частина вирвалася із оточення, яке згодом військові історики назвуть Яссо-Кишинівським котлом. Затяті нацисти їхньої роти відверто раділи й вірили в непереможність сили, якій були віддані. А ті, хто сприймали цю війну як ганьбу й лихо Німеччини, — в їхній роті й таких було немало — похмуро йшли осіннім лісом, намагаючись якомога менше стріляти в кущі, як наказував ротний командир.

Вони увійшли до галицького містечка, гарного, як дитячий сон. І такого ж похмурого й порожнього. Тут два місяці тому уже стояла Червона Армія, але знову, як і в сорок першому, відступила. Тепер вони знову йдуть сюди, і вся ця краса по праву знов належатиме їм.

Була осінь. І здавалося, весь світ зосередився в маленькому просторі цього міста, що його стіною оточував містичний мідний ліс. Від маленької центральної площі з ратушею дерлися вгору вузенькі вулички. На одному узвишші поступово зливався з ранніми сутінками собор із двома симетричними баштами, на другому світилися руїни старовинної фортеці. Ріхард мимоволі зупинився й рушив далі тільки тоді, коли задні підштовхнули його. Всі були втомлені, всі йшли неохоче, мріючи лише про відпочинок.

А на ранок наступного дня вони розпочали те, з чого починали скрізь, де з’являлися. На горі Федір біля руїн старовинної фортеці з’явилась огорожа з колючого дроту й кілька вартових. Туди зганяли тих євреїв міста, які три роки тому примудрилися втекти до маленьких глухих сіл серед густих лісів і перечекали там біду, а цього літа повернулися до рідного міста, до своїх осель.

Їхній ротний знав, які квартали містечка належали євреям. До війни їх у тут було більше, ніж християн. Солдати їхньої роти неохоче обійшли ті, здебільшого, двоповерхові будинки. Ріхарду пощастило: того дня він не брав участі в рейді.

Настав вечір, і його включили до складу патрулів, які ходили колись єврейськими кварталами й дивились, чи не засвітяться часом вікна в тих помешканнях, де удень нікого не знайшли — ротний чітко контролював ситуацію. Затримка виникла, коли в одній з кімнат знайшли померлу стару жінку, і командування не дійшло згоди, чи лишати її на місці, а чи тягти до тих, хто помре завтра. Ріхард сотні разів згадував той вечір, але так і не згадав, як розв’язали питання зі старою єврейкою, котра того дня померла у своєму ліжку. Але він добре пам’ятає, як ротний обурився, побачивши у вікні на другому поверсі нахабно яскраве світло. Невже якийсь єврей запалив не боязкий каганець, а всі сім свічок у своїй менорі? І він послав саме Ріхарда подивитися, хто насмілився вчинити таке.

...Вони довго стояли один перед одним, двадцятирічний білявий арієць Ріхард Адлер і старий єврей на ймення Велвл Готліб. Вони ніколи не дізнаються імен одне одного, і їхній контакт триватиме не довше хвилини. Але то була хвилина, варта років. Старий мав довгу кучеряву бороду й пронизливий погляд. Раніше Ріхард думав, що така біблійна борода й такі очі можуть бути тільки у мармурового Мойсея різця Мікелянжело Буонаротті. Німецький солдат несподівано розгубився, і його обличчя зробилося наївним. Він не хотів убивати старого Велвла, хоч його послали саме для цього. Єврей заговорив німецькою. Ріхард знав: ця територія не так давно належала Австро-Угорщині, і старші люди тут добре розмовляють німецькою.

— Сам Бог послав мене тобі, guter Mann! — промовив старий єврей несподівано лагідним голосом, що погано в’язалося з його грізним виглядом і з усією тією пронизливою ситуацією, яка їх звела. Цього діда треба було виштовхнути багнетом з кімнати й гнати до руїн старовинної фортеці на горі Федір, де вже кілька сотень таких, як він, чекали свого кінця.

Але Ріхард Адлер не хотів ставати справжнім нацистом, як на те сподівалися ті, хто виключив його з третього курсу університету й відрядив сюди, на Східний фронт. Він розумів, що німці воюють не за велику Німеччину, а за те, щоб зграя бандитів протрималася при владі зайвий рік. І хай навіть вермахт знову наступає. Цей повторний наступ дасть стратегам і солдатам кілька зайвих місяців, не більше. Усе це було написано на молодому гарному обличчі Ріхарда, і старий Велвл дивом зумів прочитати це.

— Потрібна допомога? — крикнули знизу.

— Ні, я сам, тут нема проблем, — відповів Ріхард.

— Так, проблем нема, — підтвердив старий. Він стояв біля письмового столу, на якому лежала купа паперів і горіло кілька свічок. Серед паперів, списаних квадратними значками, схожими на ті, що вибиті на надгробках єврейських цвинтарів, лежав пожовклий аркуш з готичними літерами.

— Візьми це, добрий чоловіче, — старий єврей простяг йому німецький лист у безвість, і Ріхард сховав старовинний папір у своєму ранці. — Прочитаєш, коли повернешся додому. А тепер я полегшу твоє завдання, — старий узяв маленьку пляшечку, випив невідому рідину з неї і тут же замертво впав на крісло, театрально звісивши стару руку з набряклими венами й широкими суглобами на довгих пальцях. Ця рука просто вимагала бути увічненою в мармурі або в дереві. Ріхард був католиком, і в храмах він найбільше любив ці скульптури, в яких навіки завмер немислимий порив чийогось духу. Він учився, щоб колись написати дослідження про олтарні скульптури Європи. В одному з храмів Південної Німеччини колишній студент бачив вирізьблену з дерева композицію погребіння, де рука святого небіжчика звисала з нош так само, як рука цього старого єврея.

...Так, усе, що відбулося на другому поверсі будинку в маленькому містечку Галіції, тривало не більше однієї хвилини. Але то була хвилина, де кожна секунда важить неймовірно багато. Щоб детально описати словами події тих шістдесяти секунд, буде потрібна година. Ріхард дмухнув на свічі й рушив униз. Нехай самі вирішують, як бути з черговим єврейським небіжчиком. У морально знищеного молодого німця, якого навесні сорок четвертого визнали неблагонадійним, виключили з університету й попри слабке здоров’я відправили на Східний фронт, з’явився сенс життя. Він має дожити до кінця цієї жахливої війни, щоб привезти додому старовинний німецький манускрипт, який саме йому з невідомих причин віддав перед смертю старий єврей. Зараз він не зможе прочитати його. Це буде пізніше. Але хлопець неодмінно вчитає рукопис і збагне, що відбулося в ту хвилину. Ріхард має дійти до кінця війни, мінімізувавши число відпущених на його долю убивств, уникнути власної смерті, повернутись до країни, де на нього ніхто не чекає, й прочитати бляклі літери рідною мовою на шляхетних пожовклих сторінках.

...Тепер я й сама розумію, що на даному етапі мені може допомогти одне: якомога ретельніше все розкласти по поличках. Розповісти самій собі про все, що сталося зі мною три роки тому. Я маю зробити спробу якось структурувати ті дивні події, свідком і учасником яких я була впродовж кількох тижнів. Щоб вони перестали мучити мене... Мучити? Ні, мучити — не те слово, що правильно являє сенс мого зв’язку з тією коловертю неймовірних збігів і містичних відкриттів, які сталися зі мною тоді. Мені здається, що мучать мене не так самі події, як їхня цілковита незбагенність і фатальна заплутаність. Думаю, зрештою, я не шкодую, що доля втягла мене у вир усього, що сталося, хоча наприкінці тієї дивної пригоди й пережила чимало моментів екстремального досвіду, а потому кілька тижнів почувалася серйозно хворою.

Але час лікує. А я хочу максимально розібратися в тих подіях, бо на сьогодні це єдиний спосіб, щоб вони менше... тривожили... Бо відтоді мені періодично ввижаються виразні вилиці божевільних дерев’яних янголів, коли забуваєш, що вони дерев’яні, бо, вочевидь, витесані й вирізьблені з дерева життя. І лик мертвого Христа, який іще не воскрес. Адже в тому, щоб попрати смертію смерть, також присутня велика мука, не тільки радість... Я раніше не думала про таке. А тепер почала, і з тими думками до мене прийшли і безсоння, і дивовижні сновидіння. І з цим уже треба щось робити. Бо це не лише шлях до самопізнання та пізнання світу й Бога. Це також і ймовірний шлях до божевілля.

Раніше я не вірила, коли читала або чула від людей про сни, ніби записані на кіноплівку, і які сняться по кілька разів. Мені здавалося, що такі оповідачі брешуть, начитавшись містичної літератури, вважаючи, що, розповідаючи таке, виглядатимуть особливо тонкими, непересічними натурами. Або ж кажуть неправду несвідомо, бо, побачивши такий сон уперше, не можуть зрозуміти, що потрапили в полон дежавю.

Але тепер я сама переконалася, що такі сни бувають. Я певна, що то не дежавю, а таки безсумнівне повторення баченого, бо можу пригадати мало не всі ночі, коли бачила той сон. У тому сні я стою на пагорбі в осінньому лісі й бачу перед собою жінку в довгому темно-червоному вбранні, бачу золоті смужки, що ними розшито її важку сукню. А головне, бачу її негарне, проте дуже виразне й досить молоде обличчя, його дуже емоційну міміку, а ще — виразну напружену жестикуляцію. Іноді вона завмирає, здійнявши руку, як у кіно зупиняють кадр. І найцікавіше, що в тому сні я — чоловік, не жінка, і мене це зовсім не дивує. Бічним зором я бачу власні великі ноги, взуті у важкі стоптані черевики. Все відбувається, як у талановитій книзі, написаній від імені чоловіка, коли читачка мимоволі ідентифікує себе з оповідачем. Мене цей осінній сон тривожить не так своїм змістом, як тим, що завжди уривається до того, як я можу збагнути, чого хоче від мене та жінка.

Щоосені мені до болю хочеться повторити той неймовірний маршрут, яким я їздила й ходила зі своїм дивним супутником. Хочу проїхати ним сама, але бракує не стільки грошей, скільки часу й життєвого ресурсу. Восени, після літа, завжди багато роботи, хоча глибокого змісту в тій роботі немає. Проте присутня стійка ілюзія вмотивованого існування.

Отже, я маю роботу й друзів. Маю чим заповнити і дні, і вечори. Але в моєму віці вже не тягне щовечора сидіти в барі чи ходити до театру тричі на тиждень. Однаково повернешся додому, до своєї звичної півтемряви, яку, зрештою, любиш. І тоді без попереджень у неосвітленому кутку може виникнути видіння мого французького супутника, з яким тієї осені ми шукали сліди загадкового Іоанна Георга Пінзеля у львівських прохідних дворах і на пошарпаних дерев’яних сходах. Він сидітиме в темряві спокійно, ледь блимаючи чорними прегарними очима, просто сидітиме, бо йому подобається сидіти у темному кутку кімнати, коли жінка сидить в освітленій частині. Я настільки зримо чую, як він ледь покашлює, сидячи на софі або в кріслі, що мимоволі підводжуся і йду до вимикача. Коли на стелі засвічується люстра, він іде з мого помешкання, і я чую, як тихо клацають вхідні двері.

Мені порадили записати максимально відверто всі події, що призвели до сум’яття почуттів. Саме записати. Не ділитися з подругами. Не переповідати спонтанно випадковими знайомими. І, можливо, тоді видіння, які періодично тривожать мене, здобудуть більшу ясність, незрозумілі символи бодай частково розшифруються, а події й люди, які були їхніми учасниками, стануть зрозумілішими... Але наразі я тільки ще більше заплутую плетиво різнобарвних ниток, які хочеться розплутати, не вдаючись до ножиць. І тому спробую розпочати по порядку.

Отже, мене звуть Леся, Леся Касовська, але це значення не має. Адже інформації про мене інтернет не містить. Можу тільки сказати, що, розлучаючись зі своїм колишнім чоловіком, поетом Степаном Велетом, я знову перейшла на прізвище своїх батьків. Мені за сорок, я маю дорослого сина, якого народила досить молодою. Закінчила відділення французької філології романо-германського факультету ще в радянські часи. По його закінченні кілька років працювала у відділі науково-технічної інформації; тоді вважалося, що мені пощастило, бо не потрапила до школи вчителькою іноземних мов. Після розвалу СРСР науково-технічна інформація почала втрачати і престиж, і грошове забезпечення. Кілька років прожила в кричущих злиднях, у безнадії й розгубленості. Знайти іншу роботу не щастило, хоча шукала досить наполегливо, ґвалтуючи і друзів, і знайомих. Але тоді ніхто мене нікуди не порекомендував, всі й самі, як то кажуть, висіли у повітрі.

Вичерпавши раціональні способи піднесення свого життєвого рівня, скористалась способом ірраціональним, який виявився напрочуд продуктивним. У середині дев’яностих побачила у популярній газеті оголошення: «Робота для неординарних жінок будь-якого віку зі знанням іноземних мов. Інтим тільки за домовленістю й за додаткову неоподатковану платню». Я тоді судомно читала всі можливі оголошення про роботу, але користувалася ними вкрай рідко, маючи стару, ще радянську установку: нічого вартого уваги за об’явою не знайдеш. У всьому треба покладатись лише на знайомство, і то з людьми перевіреними.

Чому мене привабило те авантюрне оголошення? Мабуть, дуже дістали злидні. І досі пам’ятаю свій переляк, коли набирала номер і чекала відповіді. Але чоловічий голос, який привітно запросив мене на зустріч, викликав ірраціональну довіру. Я записала адресу й домовилась про час зустрічі.

Офіс міститься у відомому в Києві будинку старого міста. Жінка на вахті ствердно киває, коли кажеш, що тобі до Карена Пепербаума. Ліфт відвозить на сьомий поверх, далі серед дверей до приватних помешкань треба було розшукати металеві, пофарбовані тією ж фарбою, що й стіни. Відчинити їх і піднятись вузькими сходами на сьомий-А поверх, де й розміщено офіс Карена Пепербаума. На темних сходах злякалась, подумала, чому не попередила когось зі знайомих, куди йду, якщо раптом зі мною щось не так... Але вгорі світилося світло, на порозі з’явився чоловік з приємною посмішкою, хоча й демонічної південно-східної зовнішності, й запросив до невеличкого офісу з білими стінами й низькою стелею. Страх зник і більше не з’являвся. В офісі не було письмового столу, лише журнальний, і стояв кутній диванчик, в протилежному кутку на тумбочці блимав комп’ютер. Чоловік, який назвався Кареном Пепербаумом, поставив мені кілька запитань і налив чашку якогось дивовижно духмяного чаю. І пояснив, чого б він хотів від мене та інших неординарних жінок зі знанням іноземних мов.

Існує певна кількість громадян Західної Європи або Сполучених Штатів, які приїздять в Україну в пошуках — ні, не дружин (Пепербаум скривився — таку ординарщину він не обслуговує), а якихось різноманітних і досить незвичних речей. Хтось хоче анонімно віддячити дівчині, нині бабусі, яка пожаліла недобитого офіцера Вермахту у сорок четвертому. Небіжчик-батько не раз розповідав про неї, і от уже немолодий син хоче втілити в життя те, чого батько так і не зробив. А хтось хоче проїхати маршрутом, з якого його, туриста в СРСР 1978 року, зняли, бо він рвонув кудись самовільно, відставши від організованої групи в Києві. Хтось надумав знімати документальне аматорське кіно про темношкірих дітей колишніх студентів з африканських країн. І, звичайно ж, у такі нестандартні дороги надійніше вирушати з провідником. Або з провідницею. Чоловікові завжди більше подобається, щоб його супроводжувала жінка. Навіть якщо вдома в нього кохана дружина, якій він зберігає вірність упродовж тридцяти шести років. Я погодилась. І на тривалий час знайшла собі заробіток та ще й на додачу — цікаві враження від подорожей у ті місця України, куди сама не зібралася б нізащо. Жодного разу в мене не виникло нічого непередбаченого, бо відразу ставилась до своїх клієнтів як до людей, котрим пощастило в тому сенсі, що мають гроші на виконання своїх дивних бажань. Я не завжди могла стовідсотково вдовільнити їх, бо іноді для цього треба було б підняти з могили давно померлих. Але моїх клієнтів зазвичай задовольняла перевірена інформація про смерть тих, кого вони шукали. Вже згодом я довідалась, що у закордонних рекламних газетах і на інтернет-сайтах фірма Пепербаума надання особливих послуг так і називалась: Таємне бажання. Secret Desire. Désir caché. Geheimwunsch.

Таємне бажання не обов’язково демонічне. Ті, чиє таємне бажання полягало в тому, щоб розважитись із неповнолітньою дівчинкою чи хлопчиком, звертались не до нас. А зібратися й вирушити в забуте Богом містечко на півдні України, про яке так багато розповідала бабуся, коли хлопчик хворів у дитинстві — то чому б у цьому не допомогти людині за її гроші?

Зрештою, в мого сина, коли йому було 10-12 років, таємне бажання полягало в тому, щоб доїхати до метро «Дніпро» й годину простояти на платформі, дивлячись у воду... Пропрацювавши кілька років на Пепербаума, я, бувало, замислювалася про власні таємні бажання й не могла сформулювати нічого, окрім збільшення числа замовлень і підвищення платні за них. І тільки після пригоди, про яку я почала розповідати, таємні бажання виникли й у мене.

А Пепербаум став для мене надійним роботодавцем. Обіцяну суму завжди сплачував вчасно, навіть тоді, коли вся країна здригалася в судомах хронічних невиплат. Щоправда, робота була не завжди. Але коли жодне таємне бажання не давало заробітку, доводилося проживати гроші від виконаних попередніх.

Пепербаум поставив досить дивну умову, точніше, радше попросив, і я погодилась, бо не побачила в тому жодної дискримінації, — не повідомляти клієнтам наших справжніх імен.

— Як тобі ім’я Маріанна? — спитав він.

— Гаразд. Нехай для тебе буду Маріанною.

— Все одно ні з ким із них у тебе не складеться тривалих стосунків. Я знаю цей тип співпраці. Поки ви разом, вам дуже цікаво, і здається, знайомство неодмінно триватиме. А щойно роз’їхались, як усе забувається.

Мені було трохи прикро почути ті слова, але кілька років у фірмі Пепербаума довели, що так воно і є. І навіть коли якось у Маріанни склались оті самі стосунки з режисером-аматором зі Швеції, який робив безбюджетну стрічку про промзони України, продовження не було. Леся й досі носить вишуканий шкіряний плащ класичного крою, який він купив їй, себто мені, в дорогому бутіку в Донецьку. Одяг, який змушує щодвароки купувати черевички дорожчі, ніж до його появи. Але загалом, коли закінчується один етап роботи й розпочинається інший, спогади про дивні подорожі навіки лягають в архіви, до яких майже не звертаєшся.

І навіть сам шеф Карен Пепербаум, з яким маєш справу не так і багато, переважно з клієнтами, поза безпосередніми контактами з ним, майже не згадується. Точніше, десь так: якогось дня починає крутитися думка — щось він давно не озивався. І щойно ця думка промайне, лунає дзвінок від Пепербаума.

— Маріанно? Чи не бажаєш трохи попрацювати?

Я майже не знаю інших жінок, яких тоді, в середині дев’яностих, спокусило оголошення «Таємного бажання». Ми ніколи не збираємося ні на Новий рік, ні на Великдень. Лише раз Пепербаум запросив нас не для робочої пропозиції, а на свято, на свій ювілей. Сказав, що йому виповнилось п’ятдесят, і в рамках кількаденного святкування цієї дати він хоче випити по келишку з нами також. До знайомого офісу прийшло кілька отих «неординарних жінок зі знанням іноземних мов» різного віку. Жодної з модельними параметрами, але кожна по-своєму колоритна. Усі мали гучні імена: Евеліна, Аделаїда, Мікаела, так, як і в мене, імена для роботи. Виявилося, що в маленькому офісі на сьомому-А поверсі є двері, яких жодна з нас раніше не помічала. Двері вели до значно більшої кімнати, про існування якої ми не здогадувались. Там було накрито стіл, офіціант розливав вина — завелика честь для десятка дамочок, я вже й не пам’ятаю, скільки точно нас було. Пригадую, що поруч зі мною з тарілкою для канапок і келихом чомусь крутилася саме «Аделаїда», яка весь час намагалася побудувати бесіду зі мною щодо того, якої національності Карен Пепербаум. Я відповідала, що його національне коріння, вочевидь, дуже розгалужене, але її, здається, цікавила частка саме ТОЇ крові в жилах нашого роботодавця.

Це було давно, незадовго до міленіуму. А те завдання Пепербаума, про яке я розповідаю, мені доручили наприкінці серпня два-три роки тому. Закінчувалось літо, яке завжди з’їдало всі гроші, зароблені раніше. Влітку в «Таємному бажанні» роботи майже нема: люди реалізують ніяк не таємні, а досить зрозумілі бажання відвідати той чи той курорт. Я кляла той нібито не рубіжний рік і думала, чи не взяти якийсь нудний технічний переклад, до чого вже давно ставилася зневажливо. І раптом у мобільному, який завдяки роботі на Пепербаума був у мене ще тоді, коли ніхто з друзів і колег його не мав, прозвучало: «Привіт, Маріанно!» Я, природно, зраділа. Тим паче світ, де я Маріанна, здебільшого цікавіший за той, де я Леся.

Я сиділа в «Кофіумі» біля Арсенальної. Пропивати останні гроші в дорогих кав’ярнях — це мій стиль. Остання п’ятдесятка ніколи не рятує. І на рахунку мобільного було тридцять копійок. Подзвонити нікому не могла, тільки прийняти дзвінок. І тут рятівне «Привіт, Маріанно!» За півгодини вже була на сьомому-А поверсі, сиділа навпроти Пепербаума на кутньому диванчику й, слухаючи його, чомусь шукала очима двері, які були відчинені на його вечірці кілька років тому, й не знаходила їх. Невже він поставив шафу так, щоб їх не було видно? Чи замаскував їх у який інший спосіб?

— Тобі щось говорить прізвище Пінзель?

— Знову єврей? — минулого чи позаминулого разу ми з одним громадянином французької Канади шукали сліди такого собі Аврума Пінзелевича. Були в Житомирі й на Житомирщині. Нічого не знайшли, але замовник залишився задоволеним і сказав, що тепер його сумління спокійне, бо він зробив усе, що міг.

— Ні, цей Пінзель, наскільки я розумію, не єврей, і навіть навпаки.

— Що значить «навпаки»?

— Здається, німець. Це історична особа. Скульптор. Він різьбив олтарні скульптури. У Львові є його музей.

— Не чула про такого, — мені стало трохи ніяково, бо Пепербаум вважає мене освіченою жінкою та ерудиткою. Якщо не начитаною, то «нахватаною».

— То довідайся про нього все, що можна.

— Гаразд, звичайно, — зраділа я, бо місії, що передбачали збір попередньої інформації, передбачали й аванс. — Знову якийсь докторат?

— Схоже на те. Громадянин Франції Мішель Арбріє, цікавиться Пінзелем. Чи то книгу про нього хоче писати, чи то кіно знімати. Питає про дозвіл на фільмування по церквах. Ось дані на цих панів — і замовника, і клієнта. Мсьє Арбріє приїде, коли для нього зберуть трохи інформації про цього митця. Але не дуже затягуй, він хоче приїхати до холодів.

Увечері вдома я зігнала сина з інтернету й подивилася в пошукових системах обох. Про Мішеля Арбріє в інтернеті жодної інформації не було. Як, зрештою, й про більшість наших клієнтів. Відомі люди рідко зверталися до нашої служби, вони мають інші канали для своїх подорожей і пошуків. Тоді я не думала, що замовник теж може використовувати чуже ім’я... А про Пінзеля дещо довідалася. Про нього писали на сторінках культури ті газети, які я зазвичай проглядаю, але цю цікаву постать пропустила. Отже, Іоанн Георг Пінзель, скульптор другої половини XVIII століття... робив дерев’яні скульптури в храмах на території Львівщини й Тернопільщини... Досяг у цій справі великих висот... Його навіть іменують «українським Мікелянжело»... Щедрим меценатом і замовником Пінзеля був магнат Речі Посполитої граф Микола Потоцький... Загадковим є життя скульптора, який, як пишуть журналісти, прийшов нізвідки й пішов у нікуди. Достеменно відомо, що він одружився у місті Бучач із вдовою Єлизаветою Маріанною Маєвською 13 травня 1751 року. Тут я вперше здригнулась і навіть двічі. По-перше, як і багато жінок, відомих друзям і знайомим як Леся, але за паспортами є Олександрами, Ларисами, Олесями, Єлизаветами — я належу до числа останніх. А по-друге, зі своїм колишнім чоловіком я розписувалася теж 13 травня. Подруги казали: перенеси весілля з травня на червень, бо будеш «маятись». Я вирішила не «маятись» і розлучилася.

Але, зрештою, факти мого життя наразі не мали аж такого значення. На світі трапляються ще й не такі збіги. Ймовірність їхня, як підказує життєвий досвід, не така вже й мала. Якби не Пінзель, був би хтось інший. І, якби не я, також була б інша... Отже, в родині Пінзелів народилося двоє синів, Бернард і Антон. Про це теж, напевне, є записи в церковній метричній книзі, що збереглася... А в 1762 році Пінзелева вдова взяла новий шлюб. Але запису про смерть олтарного майстра нема. Міг померти в іншому місці, його кончину, певне, зареєстровано в іншій церкві, й цього запису ще не знайдено. В давніх архівах нема єдиної системи пошуку, опрацьовувати всі архіви — може й життя не вистачити.

А найбільше матеріали, пов’язані з іменем Пінзеля, кричали про варварське ставлення до його безцінної спадщини. Журналісти писали про те, скільки дерев’яних скульптур було знищено, в якому сумному стані ті, що дивом збереглися. До цього лейтмотиву я звикла за роки своєї роботи на Пепербаума. Кожному другому клієнту, якого я супроводжувала по Україні, доводилося розповідати, чому не збереглись цвинтарі, пам’ятники, будинки, які так реально виглядали на світлинах в альбомах їхніх бабусь, що багато років хотілося приїхати й вклонитись... Натомість доводилось фотографувати промзону чи бетонний житловий масив. А будиночки кінця XIX століття пощезли.

Я лила сльози разом з ними за зруйнованими будинками й викорчуваними віковими дубами, але сльози, принаймні мої, ллються тільки з конкретного приводу. Іоанн Георг Пінзель тоді ще не став для мене конкретним. То що тут дивного? Коли я подорожувала по Донбасу, де народився мій батько, із тим єдиним з моїх клієнтів, з яким у нас зав’язався роман, то відчула, що не змогла б навіть приблизно реконструювати життя рідного батька, принаймні його молоді роки, про які він дуже не любив розповідати.

Тоді мене ще не заворожила таємниця того майстра. Зрештою, будь-яке людське життя, та ще й два сторіччя тому, нам уявити майже неможливо. Діяли зовсім інші закони, панувала інша мораль, існували інші побутові умови, інші хвороби врешті-решті Що ж відтоді збереглося незмінним, де ключ до розуміння давньої особистості? Адже в списку побажань, які роздрукував для мене Пепербаум, так і було зазначено: якомога повніша реконструкція особистості. І навіщо це потрібно приватній особі? А втім, мій замовник відрекомендувався чи то мистецтвознавцем, чи то письменником, чи то кінематографістом. Певне, хоче переконливо написати якийсь мистецький проект. У нас траплялися такі замовники: їздили по Україні за свої, занотовуючи яскраві прикмети, складаючи кошторис, щоб згодом у всеозброєнні шукати мецената.

Приблизно так думала я тоді, ще не знаючи, які пласти вічного й проминущого сколихнемо ми з тим, хто назвався Мішелем Арбріє, коли потривожимо прах загадкового скульптура, який знайшов спокій невідомо де, а може, не знайшов узагалі й досі ходить серед живих і мертвих дерев, шукаючи потрібне для постаті воскреслого Христа...

А в той час я подумала, що досі ніколи не доводилося мені для клієнтів... заглиблюватись у глиб віків на таку глибину... без потрійної тавтології цю думку висловити не виходить. «Моя» психоаналітик сказала, що пошук потрібних слів, а не вживання перших-ліпших, є дуже важливим для вивільнення внутрішнього вантажу тягаря. Але по-іншому й не скажеш. Глибина й направду глибока. І не лише глибока, але й така непрозора, й настільки каламутна... Жоден із моїх попередніх клієнтів не цікавився вісімнадцятим століттям. Здебільшого їх цікавив період Другої світової, зрідка — громадянська війна. А така сива давнина — чи може вона взагалі бути предметом не наукового, а приватного зацікавлення?

Я принесла Пепербауму інформацію про Пінзеля на дискеті, він відправив її замовнику електронною поштою й сказав, що зателефонує мені, щойно отримає відповідь, це може статися дуже скоро, бо клієнт нервовий, пише часто й багато. Я затрималась на сьомому-А поверсі на якісь п’ятнадцять хвилин — попити традиційний запашний чай Пепербаума — й пішла. І коли до мене вже підповзав викликаний ліфт, Пепербаум гукнув зі свого горища:

— Маріанно! Прийшла відповідь!

Я повернулася до офісу по сходах. Складалося враження, ніби наш електронний співрозмовник сидів біля комп’ютера, не відводячи очей від екрану й напружено чекаючи відповіді. Як, буває, сидять біля телефонного апарату, чекаючи потрібного дзвінка.

Мішель Арбріє писав, що йому дуже важливо з’ясувати місце проживання його героя у Львові, де той працював, для нього важливі львівські контакти Пінзеля, тобто з ким той спілкувався, до кого міг ходити на гостину. Хоч мої знання історії досить неглибокі, я одразу відповіла, що навряд чи це буде легко. Мені вже було відомо, як важко з’ясовувати місце проживання певної людини навіть двадцять років тому. А що вже казати про вісімнадцяте століття! Можливо, він має якісь додаткові дані, що полегшать пошук, але навіть ті дані не будуть достеменними. Адже періодично з’являються матеріали, де висловлюються сумніви навіть щодо правдивості меморіальних дошок! Тим більше, коли йдеться про Львів, чиї мешканці дуже люблять усіляко вдосконалювати міфи й легенди про своє місто, розповідаючи до речі й не до речі байки про розстрижених монахів та чорнокнижників, які ходять львівськими вулицями вночі, шукаючи прощення своїм гріхам. І якщо когось із схильних до містики львів’ян почати розпитувати про Пінзеля, вони спочатку скажуть, що не знають нічого, але тут-таки згадають, що небіжчиця-бабця чула від своєї бабці, а та від своєї, що автор скульптури Юрія-Змієборця таки ходить вулицями Львова і в ніч весняної повні його можна зустріти біля ресторану «Кілікія» й розпитати про те, де він, власне, жив, працюючи над цієї окрасою Львова... Якщо мій новий клієнт готовий довіряти такій інформації, то я готова її надавати, і нехай весняна чи осіння повня буде запорукою правдивості тих байок.

А ще мій клієнт запитував: якщо Пінзель писав трактат, то де такий трактат може зберігатися? В архіві? В бібліотеці стародруків? У музеї Пінзеля? Я сказала, що наразі не можу дати відповідь на такі запитання. Можливо, щось з’ясую у Львові.

За кілька днів на рахунок Пепербаума надійшли гроші від замовника, і я на один день вирушила до Львова, щоб знайти житло для себе й Мішеля Арбріє на десять днів — він неодмінно хотів провести у Львові саме стільки часу. Зазвичай, інші клієнти просили менше часу під свої таємні бажання. Такі тривалі відрядження траплялися надзвичайно рідко. А поки ніч у потязі туди, ніч — назад, за день можна дещо встигнути.

Тоді я відчувала певне розчарування, що цього разу знову працюватиму у Львові, де доводиться бувати доволі часто. Як я вже згадувала, мені подобалася робота на Пепербаума не лише за грубі гроші, а й за можливість неординарних подорожей. А тут знову Львів. Мало не з половиною клієнтів Маріанни, які приїздили в Україну своїм автом, зустрічалася саме у Львові. Сиділа у «Віденській кав’ярні», чекаючи сигналу на мобілку, щоб у належний час вийти до пам’ятника Міцкевичу чи Шевченку й зустріти чергового бадьорого дядечка, щоб далі вирушити в дорогу в його «Рено» чи «Вольво». Деякі з них виявляли бажання на день затриматись у Львові, аби оглянути місто, яке дивувало тим, що ніяк не відповідало уявленням багатьох іноземців про колишній СРСР. Доводилося вкотре обводити їх навколо Ратуші, вести до Арсеналу, деякі хотіли ще й піднятися на Високий Замок. Потім їх треба було зводити вниз, заводити в Італійський дворик, і, залежно від їхніх доходів, обідати або там, або на проспекті Свободи «У пані Стефи».

Раніше Львів вважався острівцем Європи на території колишнього совка. Автентичні будинки XVI-XVII століть, вежі зі шпилями, вузькі віконця, внутрішні подвір’я. І гарні кав’ярні, яких не було навіть у столиці. Потім, ті, хто побачив справжню Західну Європу, могли порівняти справжні європейські містечка з пошарпаним підгнилим Львовом і вічним запахом старого дерева у львівських під’їздах і арках, які львів’яни іменують вкрай незвичним для киян словом «брама»...

...Так само пахло від дерев’яних фігур у музеї Пінзеля. Забронювавши два маленькі помешкання в приватному готельчику в історичній частині Львова, відразу пішла шукати Митну площу, де, як виявилося, вже кілька років в приміщенні колишнього костела монастиря кларисок існує його музей. Один зал із кількома фігурами, стан яких таки справді не найкращий. Зал тьмяний, фігури підсвічено, висока стеля, лункі кроки. Я була в музеї сама. Жіночки, які продавали квитки, відчули до мене довіру й пішли зі своїми розмовами про президентські вибори наступного року до каси, а мене полишили наодинці з вічністю. Поступово приходило розуміння, що задля цього майстра в Україну їхати варто.

Я не отримала релігійного виховання, але вважаю себе цілком адекватним споживачем мистецьких цінностей. Храми люблю за височезні склепіння й релігійні співи. Пам’ятаю, як мене мало не знудило в милій київській церкві, де хор безбожно фальшивив. Так само лякають і обурюють нездарні дешеві ікони. Культові споруди особливо не терплять фальшу!

Я спробувала уявити себе віруючою жінкою другої половини вісімнадцятого століття. Жінкою, яка не ходила ні до музею, ні до театру, лише до церкви. А тут не дешеві ікони, обвішані православними тюлевими рушниками, а такі експресивні скульптури! А коли вони були новими, і всі дерев’яні десниці являли прихожанам свої божественні жести? Я дивилася на Авраама, який збирався зарізати кривим ножем свого сина Ісаака й думала: які почуття мала викликати ця скульптурна група у парафіянки тих часів? Будь-яку з них притягли б до суду, якби вона вирішила вбити власну дитину, навіть мотивувавши тим, що, мовляв, так наказав Бог...

Потім я зайшла до Львівського архіву старих документів, який стоїть буквально поряд із музеєм. Пам’ятаю своє почуття ніяковості, бо не знала як слід, про що запитувати. До мене вийшов чемний науковець, який геть не здивувався, що відвідувачку цікавить усе, пов’язане з олтарним майстром вісімнадцятого сторіччя. Мовляв, у них ще й не таке питають. Працівник архіву уточнив, що саме я знаю про Пінзеля і що хотіла б дізнатися ще.

Щодо шлюбу Пінзеля, народження його дітей, нового шлюбу його дружини, тобто вся інформація, яку наводять автори популярних дописів про скульптора, напевне, є в бучацькій церковній метричній книзі, що зберігається у варшавському архіві. Поляки вивезли всі свої архіви до Польщі у сорок шостому році. А в їхньому, Львівському архіві є багато документів щодо будівництва храму святого Юра, які можна переглянути і навіть побачити розписку Пінзеля про отримання платні за Змієборця. Але цей документ тільки підтвердить, що він різьбив ту скульптуру, і не більше. Щодо трактату, який буцімто писав Пінзель, то він, звісно, може глянути в каталог: якщо рукопис є в їхньому сховищі, він неодмінно там описаний. Чемний науковець подивився в каталог і сказав, що жодних даних про трактат Пінзеля у нього нема. І ще сказав, що інформації про Пінзеля в їхньому архіві ще ніхто не шукав. Якби шукали, мали б залишити посилання, в яких саме документах є згадки про скульптора. А втім, може, хтось і шукав, але не вирішив за потрібне залишати орієнтири для інших.

Я пообідала в «Домашній кухні» біля Опери. Залишалося ще багато часу до потяга. Був холодний вересневий день, щоправда, дощ не падав. Після третьої львівської кав’ярні від кави почало нудити. Я вирішила піднятися до храму Святого Юра, на порталі якого стояла фігура Юрія-Змієборця, розписка за виконання якої вже третє століття лежить у львівському архіві.

Чи шукатиме бодай хтось дані про нас за кілька поколінь по тому, як ми відійдемо в інший світ? А може, в тому й полягає сенс життя, щоб залишити по собі таємницю? До того ж таємницю, яка б інтригувала по-справжньому, спонукала б шукати істину?..

У храмі Святого Юра було дуже багато людей, бо була друга Пречиста. Жінки стояли на колінах просто на площі перед храмом, плакали й хрестилися. Потім мені сказали, що і для Львова нехарактерний такий релігійний екстаз, а в Києві такого взагалі не побачиш. А тоді мені знову згадалися олтарні скульптури в музеї Пінзеля. Мені уявилося, що ці жінки прийшли сюди просто з вісімнадцятого століття. Як реагували вони на ті сакральні фігури, що їх робив непересічний майстер? Чи помічали вони різницю між його виробами й простішими скульптурами біля численних католицьких і греко-католицьких олтарів? Чи підсилювали вони їхнє релігійне почуття, чи його генерували якісь інші чинники, а скульптури стояли понад юрбою в очікуванні інших глядачів?..

А наступного ранку, вже вдома, під враженням від скульптурної групи з Авраамом та Ісааком у музеї Пінзеля, я вирішила перечитати двадцять другий розділ Книги Буття. Так сталося, що української Біблії на полиці не було, певне, син переглядав і не поклав на місце, стояли тільки французька й латинська версії. Знайшла потрібну сторінку й мимоволі здригнулася: виявилося, що вчинок, який Авраам збирався зробити з Ісааком, у французькій Біблії і в латинській Вульгаті іменувалося словом «Голокост».

Мішель Арбріє мав прилетіти до Києва у жовтні. До того я мала зустрітись із київськими фахівцями — істориками та мистецтвознавцями — й спробувати з’ясувати у них те, про що просив замовник. Тоді мені здалося, ніби витягла з них усю інформацію, яку вони були готові надати.

Я не належу до тих кіл. Доводилося виходити на потрібних людей через знайомих знайомих, у тому числі й через колишнього чоловіка поета Степана Велета. Мені було трохи ніяково відволікати від роботи дуже завантажених людей, ставлячи їм дивні запитання, які, одначе, їх не смішили й не обурювали, навпаки, ті поважні люди поставились до них досить толерантно. Мовляв, і історія, й мистецтво ставлять перед наступними поколіннями безліч божевільних питань, на які, проте, відповідь можна й треба шукати.

Із мистецтвознавців мені зорганізували зустріч з Дариною Костюк. Її рекомендували як найавторитетнішу особу, котра може знати найбільше про загадкового скульптора. Якщо не про його долю, то принаймні про творчість.

Ця пані дуже відрізнялась від мого уявлення про поважних мистецтвознавців. На ній не було екстравагантного вбрання типу довгих спідниць з торочками чи величезних хусток через плече, що, як мені здавалося, неодмінно мають носити натхненні інтерпретаторки мистецтва. Ні, одягнена була вона дуже звичайно, і я запам’ятала її зовнішність тільки завдяки принципово незафарбованій сивині. Особисто я радикально міняю колір волосся від попереднього випадкового заробітку до наступного, що, до речі, завжди схвалював Пепербаум.

(На маргінесах варто зазначити, що я досить детально намагаюся пригадати усіх, хто був бодай якось пов’язаний із тими подіями, реконструювати свої контакти з ними і враження від них, бо мене зорієнтовано на те, що будь-яка деталь може допомогти з’ясувати початки мого душевного дискомфорту, а отже, згодом допоможе позбутися його).

Тому ще трохи про Дарину Костюк. Отож, вона радше скидалася на ділову жінку середнього рівня, ніж на богемну особу. Ця жінка була звичайною, поки вимовляла чергові формули чемності, але зробилася дуже цікавою, коли заговорила по суті. Вона розповіла мені, що Пінзель є неймовірним новатором у самому жанрі олтарної скульптури. Ця тема ще не розроблена у фаховій літературі належно, і прийоми його майстерності досі не описані й не досліджені. Так, на перший погляд то звичайні постаті Христа, Божої Матері та інших святих, які асоціюються із оздобленням католицьких храмів. Але насправді ці скульптури абсолютно некласичні. Це модерна скульптура, замаскована під предмети культового призначення. У цьому сенсі скульптури Пінзеля є чимось на кшталт ікон Врубеля.

— Але ж Врубель був психічно хворою людиною!

— А хто знає, яким був Пінзель? Феноменальна працездатність, трапляється, цілком узгоджується з психічними розладами. Недарма ж прикметники «блаженний», «одержимий» однаково пасують і митцям, і ментально хворим. А ще Пінзель є й містичною постаттю. Почати з того, що його твори, навіть у покаліченому вигляді, справляють надзвичайне враження на глядача. Можна тільки уявити, яким був ефект, коли ці скульптури перебували в доброму стані й стояли на своїх місцях у храмах.

Я погодилась із пані Дариною, пам’ятаючи свої відчуття у львівському музеї Пінзеля. Жодна скульптура в моєму житті ще не змушувала так замислюватися про сенс буття, як ті дерев’яні янголи та біблійні герої.

— Правда ж?! — вигукнула вона у відповідь. — І ви таке саме відчули? Це абсолютно унікальний скульптор! Він провокує такі думки, до яких, я переконана, без нього й не додумаєшся!

— І я не можу пригадати, коли б саме скульптури, а не картини, справляли на мене подібне враження. Хіба що собор Петра й Павла у Вільнюсі, який я бачила дитиною ще в часи СРСР.

— У соборі Петра й Павла вражає ансамбль. А жодна скульптура сама по собі не дотягує до експресії Пінзеля.

— Але у витвори Пінзеля треба вдивлятися. Для неуважних то будуть просто шматки старого дерева.

— А ви знаєте, і тут не все так просто. Ці фігури подеколи просто змушують звернути на себе увагу. Пам’ятаю, була я на практиці в реставраційній майстерні у Львові, й раптом відчула, що мені кепсько. Відчула якусь неймовірну млость, нічого не боліло, але млоїло страшенно. Я навіть не можу описати той стан. Виявилося, поблизу лежала Пінзелева Єлизавета. Вона хотіла звернути на себе увагу! А спершу, я так, як ви кажете, подумала собі: і що то за колода лежить! А тепер можу довго дивитись на неї, і мені здається, ніби поговорила зі старою приятелькою.

— І вам робиться добре? — я згадала ту старшу єврейську жінку в музеї Пінзеля по правій стіні високої зали, згадала, як довго стояла перед нею й мені захотілось довідатись, що думає фахівець про ту скульптуру.

— Я не можу сказати, що мені робиться добре. Біля неї тривожно, незатишно. Але там добре думається. Чи не так?

І я згадала, про що подумала сама, стоячи біля тієї триметрової скаліченої жінки. Тоді мені думалося: ось вона, матір Івана Предтечі. Вона народила хлопчика в ніч літнього сонцестояння. Цей хлопчик виріс і став Предтечею Христа. Тобто першим визнав того, хто замість поганської стихії дасть народам вищий моральний закон. І постраждав за те, що вчив людей чекати на швидкий прихід Месії. Чому ж день його народження вважається святом, коли навіть ревним християнам дозволено впадати в язичницький транс[1]?..

І тут пані Дарина поставила запитання, що його я трохи боялась, але до якого була готова:

— А скажіть мені, будь-ласка... Ви казали по телефону, але я не зовсім збагнула... З якою метою ви збираєте інформацію про Пінзеля? Ваш друг скульптор чи мистецтвознавець?

— Він мені не друг, а клієнт. Я перекладатиму для нього, а він мистецтвознавець із Франції.

— А з якого університету? З восьмого Парижа? Чи з Нансі? Добрі праці з середньовічної скульптури є в одного професора з університету Бордо... І яка організація дала йому грант на це дослідження?

— Я ще не знаю, звідки він. До мене звернулись зі служби побуту приїжджих, просили перекладача. І когось на кшталт асистента.

— Так, я знаю, в Європі Пінзелем цікавляться. Але... ви довіряєте цьому чоловікові?

Чому мені стало трохи неприємно і навіть незатишно від цього запитання? Ніби я збиралася стати співучасницею якогось потенційного криміналу?..

— Я не перший рік працюю в службі допомоги іноземним громадянам. І ще ніколи ніхто з моїх клієнтів не зробив нічого шкідливого для України.

— Я не підозрюю вас у сприянні так званому світовому чорному аукціону. До речі, ви знаєте, що це таке?

— Не знаю, але думаю, що це якийсь кримінальний аукціон витворів мистецтва.

— Цілком правильно. І ви ж розумієте, наша країна не викупатиме там власне добро, як це роблять заможніші країни! Дивіться, щоб вас не використали з цією метою.

— Ви радите мені відмовитись від участі у цьому проекті?

— Я не можу вам цього радити. Всі ми заробляємо в житті хто як може. Але раджу гарненько з’ясувати коло наукових зацікавлень вашого клієнта, його друковані праці, зв’язок з науковими кафедрами та видавництвами.

— А невже справжні мистецтвознавці не можуть бути шахраями?

— Тільки експертами шахраїв! Можете повірити, я добре знаю своїх колег. Але знаю й тих, хто не продасться ні за які гроші. До речі, ви ж із вашим науковцем їдете до Львова?

— Звичайно!

— Тоді я вам пораджу звернутися до Миколи Браницького. Власне, Пінзеля для України знайшов саме він. Він урятував його скульптури від фізичного знищення й передав їх до музею Пінзеля, де ви побували. Він говорить неохоче, але, можливо, коли ви відчуєте довіру до вашого науковця... як до речі, його ім’я?

— Мішель Арбріє.

— Не чула. Але це нічого не означає. Він молодий?

— Не знаю. Я поки що спілкувалася з ним лише електронною поштою.

Якщо чесно, тільки через Пепербаума.

— Зайдіть до Миколи Браницького. Він може вам багато розповісти. А я бажаю вам успіхів.

Ми розпрощалися, й пані Дарина не дозволила заплатити за нашу каву в кафе на Прорізній. Пепербаум видав мені на підготовчий період значно більшу суму, ніж давав від клієнтів, які оплачували попередні пошуки. Я мала би платити за все сама, тим більше ця зустріч була потрібна мені, а не їй. Пам’ятаю, що тоді її жест трохи дряпонув мене. Тепер розумію: те, що вона не дозволила мені навіть торкнутись шкіряної теки з рахунком, я підсвідомо витлумачила, як її упевненість у своїй правоті. І як недовіру коли не до мене, то до мого замовника.

А з істориків мені влаштували зустріч із самою Тетяною Йосипенко. Вона погодилася зустрітись зі мною на кафедрі у своєму університеті. То була надзвичайно завантажена жінка. До неї повсякчас забігали то студенти, то аспіранти. Мені було незручно, що я забираю час у такої поважної університерки, як називав учених жінок і викладачок один із клієнтів Маріанни, який трохи знав нашу мову. Але пані Йосипенко повторювала, що їй самій цікаво трохи поспілкуватися зі мною, адже будь-яка історична проблема породжує інші, утворюючи безмежне поле для досліджень.

Я сказала їй, що допомагатиму французькому письменникові працювати над книгою про скульптора Пінзеля й перерахувала нечисленні достеменно відомі факти. Пані Йосипенко зауважила, що відомо не так уже й мало, й підказала, в який спосіб можна шукати далі. Якщо довідатись, за кого втретє вийшла заміж Маріанна Єлизавета, то можна спробувати простежити його походження та його подальші пересування. Важливо довідатись, чи був третій чоловік Пінзелевої з того ж Бучача, а чи він прийшов звідкілясь. Ці дані можна знайти в Бучацькій метричній книзі. Також можна поцікавитись, хто він був за фахом — того ж ремесла, що й Пінзель, чи з інших міщан.

А щодо того, звідки прийшов Іоанн Георг на землі Миколи Потоцького, то варто дослідити пересування численних Потоцьких — хто з них бував у Баварії чи Моравії, звідки нібито прийшов наш сницар[2], якщо судити за стилем його робіт. Пінзель не міг бути бастардом, навпаки, він неодмінно мав бути чесного роду, інакше ніхто б не порекомендував його в дім Потоцьких, хай яким обдарованим майстром він був. Так само не зміг би він одружитись із вдовою, а ще й у лоні такої суворої установи, як римо-католицька церква. І, звісно ж, автор книги про Пінзеля має на власні очі побачити бучацьку метричну книгу, яка зберігається у варшавському архіві. З цього треба й починати. А вже потому дивитися його скульптури у львівському музеї й по бучацьких храмах. До всього, деякі мистецтвознавці не всі скульптури вважають його витворами.

Мій клієнт цікавився, якого роду трактат міг писати Пінзель, якби насправді писав. Пані Йосипенко певна, що якби він щось і писав, то тільки лише безпосередньо про технологію свого ремесла: яке дерево і коли варто рубати, які молитви при цьому проказувати, щоб ефект задовольнив мецената. І Бога.

Після зустрічі з працівником львівського архіву в мене виникло переконання, що стихія минулих часів — це безмежний і бездонний океан, де орієнтується тільки дуже досвідчений навігатор, якому до того ж сприяє доля. А Тетяна Йосипенко навпаки, запропонувала таки для того безмежного океану певну систему координат, побудова якої залежатиме не так від долі, як від знання. Пошук можливий, адже деякі пошуковці починають з геть мізерних даних. Але, звісно, ретельний історичний пошук, який грунтується на сумлінному опрацюванні джерел, може тривати не один рік... А сучасним людям, які зацікавились постаттю в минулому зазвичай бракує терпіння задля копіткої роботи в архівах, яка тільки й може бути надійним джерелом у подібній справі. Письменники, ті взагалі здебільшого спираються на уяву, закорінену в сьогодення, на фантазії й містичні осяяння, коли треба спиратись на документи. А потім з’являються так звані історичні романи, від яких пересічний читач у захваті, а історик хапається за голову. І спробуй тоді, спростуй чергову антинаукову концепцію, яка міцно вкорінюється в голові обивателя.

Вочевидь, жоден історик ще серйозно не вивчав постать Пінзеля. Тільки мистецтвознавці. Або, що набагато гірше, митці й усілякі екзальтовані особи. Певне, до числа таких пані Йосипенко зараховувала й мого замовника. Ясна річ, в авторитетної «університерки» такі «дослідники» довіри викликати не могли апріорі. Згодом виявилося, що вона як у воду дивилася. А тоді, прощаючись із нею на кафедрі, я, принаймні, була вдячна, що дослідниця не висловила підозри щодо мого пособництва у вивезенні історичних цінностей. Тільки у живленні чиїхось ірраціональних примх.

Остання моя попередня зустріч напередодні приїзду гостя відбулась, хоч як дивно, з психоаналітиком. Глибокою скіпкою засіли в мені припущення Дарини Костюк про можливу психічну хворобу Пінзеля. Я навіть купила книгу «Історія психіатрії», де цілий розділ було присвячено ставленню до душевно хворих у ті далекі немилосердні часи. А потім вирішила пошукати ще й психіатра, бо лишились незасвоєні кошти, передані на попередні розшуки. Хоча ніхто від мене звіту не вимагав, але відсоток від наданої суми, який я могла чесно покласти до власної кишені, був таким великим, що мені стало незручно, і я, знов-таки через приятелів знайомих вийшла на Марію Миколаївну Хохляк, психіатра, яка в процесі своєї нелегкої роботи перекваліфікувалася на психоаналітика. Вона була авторкою кількох матеріалів про психоаналіз малярства, зокрема, я прочитала в бібліотеці її матеріал про того ж таки Мікелянжело. Ця розвідка справила на мене враження нестандартним підходом до тлумачення джерел його творчості.

Що міг порадити мені представник цього модерного фаху, який почав масово збурювати свідомість тільки в XX столітті? Не так уже й мало. Марія Миколаївна досить довго розглядала мої саморобні фотокартки, які я наклацала старою «мильницею», ховаючись від наглядачок, покликаних стежити за порядком у музеї сакральної скульптури.

— Дивно, — сказала вона. — Якість світлин не найкраща, а вони все одно справляють надзвичайно сильне враження. Ні, тут напевне не спостерігається ні шизофренії, ані маніакально-депресивного психозу. Нема ознак деградації особистості або її роздвоєння, навпаки, можна відзначити виняткову цілісність натури. Проте невротичні явища цілком простежуються. І є велика травма. Можливо, дитяча, вони найглибші. Можна не позбутись ціле життя. Ви бачите, вся його творчість — то суцільний біль! Погляньте, Лесю, на цю Єлизавету! Зовні вона ніби спокійна, навіть урівноважена. Але яка образа в її погляді! Образа, про яку вона не має права говорити! А ці янголи! Вони пізнали муку янгольства! Хіба це амурчики, які ширяють по стінах православних церков? Це справжні angeli[3], Божі вісники, якщо йти від першооснови слова. А які вісті можуть іти від Бога?

— Нічого доброго, — погодилась я.

— Якщо Бог чинить добро, — впевнено вела далі Марія Миколаївна, — він не висилає своїх гонців. Добро просто входить у наші оселі, в наші душі. Лихі ж вісті треба повідомляти через них, — вона кивнула в бік світлин. — А син Авраама Ісаак? Як син дивиться на батька? Він же не розуміє чому раптом його приносять у жертву. Завжди був слухняним, догоджав батькові, а йому раптом мають перерізати горлянку.

— Ви б бачили ці очі в оригіналі! Це одна зі скульптур, яка збереглася найкраще.

— А батько? В його очах — велике горе? Він сповнений жалю до дитини, яку має прирізати?

— Та ні. Радше, бажання вислужитися перед Господом.

— Може, ця скульптурна група — ключ до персональної драми вашого Пінзеля. Хоча, звісно, тут можливі варіанти. Можливо, то не його особистий досвід, може, вразило щось побачене в дитинстві. Таке теж буває.

— А Христос? Тут ніби все традиційне, але...

— Так, розтиражований візуальний образ розп’яття, який майже нікого не хвилює. Він став майже сексуальним символом, як кулон.

— Жінки прикрашають ним глибокі вирізи на сукнях.

— Розп’яття вже не хвилює навіть нібито віруючих.

— А у Пінзеля наче повертаєшся до хресної муки першого століття від різдва Христова...

— І до проблеми Воскресіння! Ви знаєте, Лесю, яка то мука — воскреснути до нового життя? Значно легше лишатись померлим[4]...

Все, про що я писала раніше, є так би мовити «передсловом». А зараз розпочинається «слово». Настав день зустрічі мого гостя. Мішель Арбріє прибував із Парижа літаком AIR FRANCE. Я стояла в натовпі зустрічальників біля розсувних дверей і думала: «Навіщо йому така дорога авіакомпанія?» Ті, хто літає за свої, здебільшого послуговуються «Авіалініями України» або польською компанією LOT. Вкотре мене... ні, не вразила, але привернула увагу не так заможність, як схильність до марнотратства мого нового гостя, його готовність щедро платити за все. Серед клієнтів фірми «Таємне бажання» злидарів немає, але переважають люди, які гроші рахують. А тут із першого ж кроку розмах дорослого хлопчика, який гуляє не на свої.

Я відразу впізнала його, гарного й стрункого, (фотокартку його мені вчора видав Пепербаум разом із другим траншем гонорару, який, як я вже згадувала, суттєво перебільшував мої попередні винагороди.) Коли я перераховувала гроші в офісі на сьомому-А поверсі, у вухах звучало попередження Дарини Костюк: «Дивіться, щоб вас не використали».

А втім, що я можу? Якщо в якийсь непрямий спосіб (тоді я не могла ще уявити, в який саме) за моєю «наводкою» Мішель Арбріє примудриться відшукати ще одну триметрову скульптуру Пінзеля й зробити спробу переправити її за кордон, то нехай його зупиняє славна українська митниця. Згадалися мої нечисленні поїздки за кордон і неприємний контакт із митниками, які чомусь полювали на сувенірні іконки з Андріївського узвозу, що ніякої цінності не мали.

Літак Мішеля сідав о другій, отже, я зустріла його близько третьої. Він запрагнув одразу ж взяти перше-ліпше таксі хоч я переконувала, що, пройшовши десять кроків до виходу, ми знайдемо дешевшу машину, а, вийшовши з будівлі аеровокзалу, ще дешевшу. Але у «хлопчика», як я відтоді про себе почала його називати, з’явились вередливі нотки в голосі, і я гукнула того, на кого він тицьнув пальцем, і той миттю підхопив його валізу й поніс її до свого авта.

Мішель висловив побажання одну ніч провести в київському готелі, а тоді вже їхати до Львова. Але я твердо сказала, що міняти квитка не буду, що в нас комфортабельне купе, куди я взяла квиток заздалегідь, а назавтра такого може й не бути. І завважила, що коли з «хлопчиком» говорити суворо, він одразу погоджується з «мамою». Якщо ж намагатись йому догоджати, то він немилосердно варитиме воду.

Отже, ми спокійно приїхали на залізничний вокзал і здали його валізу до камери схову, де вже стояла моя. Я переконала хлопчика, що побіжна екскурсія по Києву йому не потрібна, бо він їде до Львова, і там будуть зовсім інші враження. А в Києві можна буде затриматися на день чи два на зворотньому шляху, адже в нього квиток із відкритою датою. Він трохи поопирався, але таки погодився з «мамою», і ми пішли до ресторану «Підземне місто», де мали залишати свої гроші забезпечені іноземці, яких доля закидала на київський «жеде».

І тільки тут ми сіли одне навпроти одного й подивилися очі в очі. Серед клієнтів «Таємного бажання» ще не було таких гарних чоловіків, принаймні серед тих, яких накидали Маріанні. Яскрава зовнішність Мішеля мимоволі викликала в мене сум. Це безпорадний, але, мабуть, цілком природний потяг розлученої жінки хай жартома, але «приміряти» на себе усіх чоловіків, з якими зводить доля. Мішель Арбріє геть не пасував на роль можливого «френда» такої жінки, як я. І річ не лише в тому, що в нього красива артистична зовнішність і на десять років молодший за мене. Річ у тім, що мені досі подобаються шляхетна сивина й батьківський погляд. Я звикла давати собі раду сама. Але, якщо вже сходжусь із чоловіком, то чекаю від нього турботи й оборони. Ще й досі з мужчиною мені хочеться бути «дівчинкою», а не «мамою»! Бо якби хотіла, то й досі жила б зі своїм колишнім чоловіком поетом Степаном Велетом.

А втім, хіба я розглядала свою роботу в «Таємному бажанні» як пошук чоловіка чи коханця? Мені треба відробляти щедрий гонорар і не ганьбити честь фірми. Отже, ми сидимо одне навпроти одного, і я не відводжу своїх зелених підфарбованих очей від його чорних.

— Ви мистецтвознавець, Мішелю?

— А яке це має значення, Маріанно? — раптом обурюється він, і я зітхаю. Знову треба ставати суворою «мамою».

— То чому ж ви зацікавились Пінзелем?

— А по-вашому, Пінзелем можуть цікавитись тільки фахові мистецтвознавці?

— Ні. Але ж це фахове зацікавлення.

— Чому ви так вирішили?

— Я не перший рік працюю в «Таємному бажанні».

— Якби я був мистецтвознавець, Пінзель не був би моїм ТАЄМНИМ бажанням. То було б цілком... — я відчула, що він шукає потрібне слово, — désir argumenté, ...цілком обгрунтоване бажання якомога більше довідатись про нього. А в мене це справді таємне бажання, про яке я не готовий говорити ні з ким...

— То як же ви хочете, щоб я вам допомогла?

— Ви вже допомагаєте мені, Маріанно! Ви навіть самі не уявляєте, як ви мені допомагаєте!

Він підвівся, обтер губи від салату й поцілував мені руку, а я відчула себе ідіоткою. Мені захотілося витерти руку, але я знала, що виглядатиму вкрай нечемно. Згадалися слова Дарини Костюк про те, що мене мимоволі можуть використати. А найприродніший шлях тут — причарувати того, через кого плануєш діяти. Я не причаруюся! Якщо мене не пройняли вірші, що їх мені присвячував Степан Велет, то що вже говорити про химерні залицяння хлопчика з Франції?

— Ви мешкаєтете в Парижі? — запитала я, щоб наразі перевести плин розмови в нейтральне річище.

— Так, звичайно. Але народився не там... Поки що я не можу казати вам, де народився, — і він чомусь боязко озирнувся.

О господи! Знову проблема! Про що ж із ним говорити, щоб хлопчик заспокоївся? Для нього все — заборонена зона. Навіть місце, де він народився.

— А ви вперше на території колишнього Союзу?

— Якого союзу? — з цікавістю перепитав він.

— Я знаю з вашої біографії, яку ви знайшли за потрібне передати в наш офіс, що в Україні ви вперше. А в Росії чи в Білорусії ви раніше бували?

— Не бував. Мене геть не цікавлять ці країни. Я католик. Мене цікавить католицька культура.

— Отже, й екскурсія по Києву вам була не потрібна, і не треба було вередувати. Київ — православне місто. Якщо бути точним — безбожно-православне.

Він розсміявся. Йому дуже сподобався мій вислів orthodoxie irreligieuse.

— А в Польщі ви бували?

— Так, звичайно. Я був у Вроцлаві, бачив у костелі розп’яття Пінзеля. Їздив до Кракова. Я шукав там монастир, де помер Пінзель.

— А звідки ви можете знати, що він помер у монастирі? — вражено спитала я. — Адже загадка смерті Пінзеля — то одна з найбільших загадок нашого Майстра!

— Ні, то не найбільша з його загадок. Помирають усі. Але не всі лишають по собі бажання розгадати таємницю їхнього життя.

— Так, помирають усі. Але не в усіх дата й місце смерті лишаються невідомими.

— Я б охоче помолився на його могилі. Але ще більш охоче розшукав би те, заради чого я тут. І сподіваюсь, ми вдвох зможемо це зробити. За ваше здоров’я, Маріанно! — він підняв свій келих з вином.

У потязі хлопчик швидко заснув, випивши якісь ліки. Уві сні його гарне тридцятилітнє обличчя стало зовсім дитячим. Я довго сиділа через прохід від нього, не вимикаючи світла над своєю канапою й дивлячись на гарного юнака. Тоді я вперше подумала: а яким із себе був Жан Жорж Пензель, як вимовляв його ім’я мій французький гість? На кого зі створених ним героїв був схожий він сам? На екзальтованого Івана Богослова? На дивакуватого Святого? Чи на переляканого Ісаака? Чи, що скоріше за все, ні на кого з них? Мені здавалося, якщо абстрагуватися від усього і ввімкнути не уяву, а якийсь підсвідомий зв’язок між епохами й особистостями, в існування якого невеличка частинка мого єства все-таки вірить, то яке обличчя висвітлиться тоді на таємних носіях?..

Львів зустрічав нас яскравим сонцем і прозорим синім небом. Дякувати Богові, вересневі холоди минулися, розпочалася золота осінь, яку любиш більше, ніж весну. Я запропонувала хлопчику для екзотики проїхатися у львівському трамваї. Він погодився. Але згодом, коли через кілька зупинок від вокзалу в трамвай набилося повно людей, він почав скиглити й проситися на таксі. Але ми все-таки в переповненому трамваї доїхали до Руської, де зійшли, ледь протягши його валізу крізь юрбу галасливих львів’ян.

Від зупинки трамваю кілька кварталів ми тягли наші валізи на коліщатках бруківкою до кам’яниці на Вірменській, де на нас чекали заброньовані помешкання. Він озирався, як дитина, коли ми кам’яними сходами зійшли на третій поверх, а потім з під’їзду увійшли до внутрішнього подвір’я, оточеного галереєю, куди виходили двері кімнат приватного готельчику, де ми житимемо ці кілька днів. Тоді ми ще не знали, які страхіття переживемо в цих стінах. Страхіття до божевілля — в сенсі неймовірних відкриттів, точніше, наближення до них. І божевілля у прямому, психотичному сенсі... Але все по порядку.

Наразі ж ніщо не віщує ніякого божевілля. Навпаки, панує осінній благодатний спокій. Нас зустрічає адміністратор і розводить по кімнатах. Реєструє кожного в його номері, отже, жоден з нас не бачить, що ми обоє тут під чужими іменами. Старі пошарпані апартаменти не позбавлені певного історичного шарму. В кутку лишились кахляні пічки. Риплять і прогинаються дошки підлоги в малесеньких кімнатці та кухоньці. Ще ризикованіше хилитаються дошки під ногами на галереях. У широких щілинах світиться нижній поверх. Внизу стрімко сіріє квадрат каміння внутрішнього подвір’ячка з клумбою посередині. Біля клумби стоїть візочок із немовлям, яке спить під мережаною пелюшкою. Наразі це єдиний свідок нашого заселення до приватного готелю «На Вірменській».

Коли ми зустрічаємось за півгодини, хлопчик запрошує мене подивитись на своє помешкання. Його оселя — на протилежному боці галереї. Поряд зі входом до його тимчасового житла — ніша з іржавим середньовічним туалетом. Робиться моторошно, коли мимоволі уявляєш ті часи, коли ним активно користувалися. Мій гість каже, що йому тут подобається. Чимось тут навіть краще, ніж у середньовічних містах Західної Європи, бо більше автентики. До речі, в Парижі теж є такі готельчики. Про них немає жодної реклами, там зупиняються тільки свої. Можливо, й у тебе, Маріанно, колись буде нагода... Я знаю ціну тим словам. Усі клієнти «Таємного бажання» мальовниче розповідають про ті місця, звідки вони, й обіцяють запросити. Якби я чекала тих запрошень, то давно померла б із туги за нездійсненними таємними бажаннями.

Ми вирушаємо в місто, і він дає мені ключа від свого помешкання, бо боїться загубити. Починаємо мандри сонячним осіннім Львовом з того, що йдемо пити каву на Вірменській — через дорогу від нашого готелю. Ця кав’ярня була тут ще за Союзу. В ній майже нічого не змінилося. Щоправда, тоді каву на піску відвідувачам пропонували доглядати самим. Я чомусь розповідаю йому про ту несуттєву деталь. Він уважно слухає. Цілий ранок ми не можемо перейти до мети нашої поїздки.

— Отже, які плани, Мішелю?

— Жодних планів. Ми ходимо по місту, і воно саме розкриє нам те, що вважатиме за потрібне.

— А якщо не розкриє?

— Тоді я поїду назад, а колись зберуся сюди ще раз.

— У мене ще не було такого дивного замовника, як ти. Навіщо тобі компаньйонка, та ще й досить дорога, якщо ти збираєшся просто гуляти по Львову?

— На випадок, якщо я заблукаю й не знайду дорогу сюди, — він махнув рукою в бік нашого будинку.

Кілька днів ми просто гуляли по старій частині Львова, насолоджуючись старовинним містом і доброю погодою. Я знаю, що багато киян закохані у Львів, кожна поїздка туди для них — свято (щоправда, жоден із них ні за що не перебрався б до Львова зі столиці на постійне проживання). Я не належу до числа фанів столиці Галичини. Коли доля вкотре закидає сюди, завжди думаю: скільки ще не відвіданих міст у тій же Україні! Це ніби коли чекаєш сигналу від чоловіка, з яким хочеш зміцнити знайомство, а озивається старий набридлий залицяльник. Але тієї осені Львів несамовито причарував мене. Як старий друг, який зумів підійти до жінки по-новому й зробити для неї те, чого вона від нього навіть не чекала.

Можна було насолоджуватися життям: тобі платять гроші, частують у ресторанах, є де жити, а за це ти маєш всього-навсього гуляти гарним містом із дивним, проте приємним чоловіком.

Але до почуття безтурботності, яке в ті дні таки панувало в моїй душі, домішувалася й тривога. Я погано спала вночі (ми тоді ще спали окремо), й почуття дискомфорту виникало не лише тому, що мене дратувала невизначеність моєї ролі при чудернацькому французові. І не тільки тому, що боялася не отримати третього траншу грошей за свою, цього разу геть незрозумілу роботу. Певне, головною причиною мого неспокою все-таки було те, що мені передавався знервований стан самого хлопчика. Він, одначе, намагався приховати, ажітацію причин якої, як з’ясувалося потім, він і сам до кінця не розумів.

Ось я пропоную Мішелеві піднятись на Високий замок, місце, де неодмінно мають відмітитись усі туристи. Але він зупиняє мене біля Арсеналу й каже, що далі ми не підемо. Бо ж саме тут кордон Львівського середмістя XVIII століття. І ставить мені аж надто несподіване запитання:

— Тут був східний мур?

— Ти ставиш мені дивні запитання, Мішелю. Я не знаю, на сході чи на заході Львова ми стоїмо.

— Ми з тобою — в серці Львова. Але межа, яка під цією горою — східна чи північна?

Я пропоную пошукати газетний кіоск, купити карту Львова, десь сісти й розібратись зі сторонами світу. Мішель каже, що карта Львова в нього є. І навіть краща за ту, яку можна придбати в місцевому газетному кіоску. Отже, справді треба десь сісти за кавою й розібратись Ми виходимо за межі старовинного середмістя, перетинаємо трамвайну колію й, трохи піднявшись угору, доходимо до Порохової вежі, я пам’ятаю, що там має бути непогана кав’ярня.

Мішель розгортає путівник по Львову, виданий десь в об’єднаній Європі. Підписи — французькою. Не випивши своєї кави, ми довго крутимо буклет і навіть ходимо навколо столика, аби встановити відповідність між вулицями, якими щойно ходили, і позначками на плані. Підвальна вулиця є умовним східним кордоном Старого міста.

— А нам потрібен західний! — вигукує Мішель.

— Чому саме західний? — я дивуюся його категоричності щодо міста, в якому він уперше.

— Бо нам потрібна кам’яниця... — він зазирає до свого записника... — Рорайка... Ти не знаєш, де така кам’яниця?

Я не можу зрозуміти, коли він вимовляє зі своїм легким грасируванням кумедне слово «Рорайка». Мені смішно.

— Ти такі запитання ставиш, Мішелю. Якщо тобі з якихось джерел відоме ім’я колишніх власників котрогось із львівських будинків, то треба шукати істориків Львова.

— А як ти думаєш, ця кам’яниця ще стоїть?

— Є велика ймовірність, що кам’яниця таки стоїть. Але дуже мало шансів, що там мешкають спадкоємці родини, яка мешкала у часи Пінзеля.

— Там... жертва, — прошепотів Мішель, і я вперше серйозно замислилась про його психічне здоров’я. Принаймні, невроз досить яскраво виражений. Дуже шкодую, що не вмію вести психоаналітичну розмову, аби змусити його пояснити мені, чого він хоче. Зрештою, може, він хоче виконати у Львові якийсь містичний ритуал, тоді хай принаймні пояснить мені, в чому він полягає і до чого тут якась загадкова Рорайка.

— Яка жертва? Послухай, або ти мені все розповідаєш, або я вертаю тобі гроші й їду додому. А ти шукаєш свої жертви сам.

— Ти не можеш так вчинити, — відповідає він. — Повернімося у старе місто. І давай походимо біля західного кордону.

Західний кордон старого Львова — вздовж сучасного проспекту Свободи. Як на мене, це найпохмуріша частина Старого міста. Коли звертаєш від широкого і жвавого Проспекту Свободи в бік площі Ринок, завжди відчуваєш певний спротив, який треба долати. Потім стає легше. Але ті кам’яниці біля Катедри якісь особливо похмурі, й депресивні.

— А ти певен, що ця твоя Рорайка, — я знову долаю сміх, — стояла саме в межах середмістя? За валами теж були забудови.

— Ні, — він знову зазирає до записника, який тримає у внутрішній кишені піджака, — pas loin du la mur de l'Ouest, неподалік від Західної Брами.

Це один з епізодів тих кількох днів, поки з нами ще нічого не трапилося і я ще нічого не розуміла. Не можу відтворити година по годині ті дні. Аби відтворити все по порядку, треба було вести нотатки, до чого я тоді не додумалась, і що, до речі, робив він. А отже, мені доведеться переповісти найяскравіші моменти з того часу без чіткої хронології.

Звісно ж, ми відвідали музей Пінзеля. І річ не в сльозах на його очах — те, що хлопчик дуже вразливий, і здається, не придурюється, я вже тоді добре усвідомлювала. І не в тім, що він став на коліна перед Жертвоприношенням Авраама — зрештою, він правдивий екзальтований католик, який незбагненним дивом зберігся в сьогоднішній цілковито антиклерикальній Франції. Тітоньки з музею поглянули на нього в ту мить з повагою й розумінням, хоч скульптурна група стоїть не в храмі, а в колишній культовій споруді, наразі перетвореній на музей.

А річ у тім, що хлопчик знову здивував мене дивним запитанням. До того ж він раптом надзвичайно легко перейшов від містичного осяяння до дуже практичного, я б навіть сказала, прагматичного дискурсу.

— У чреві жертви... — він так і сказав — au ventre du sacrifice. — Чи може бути щось заховане всередині Ісаака? Він же робився не з цілісного дерева, а з шматків...

Якби не наївний скорботний погляд хлопчика, я б подумала, що таки маю справу зі зловмисником, який має на меті те, проти чого застерігала Дарина Костюк. Пам’ятаю, тоді в моїй голові майнула рятівна думка: певне, в музеї є сигналізація, якщо цей ненормальний раптом вирішить перевірити своє припущення.

— Мішелю, ти вимовляєш sacrifice, тобто це вся композиція. Якби ти казав victime, тоді ще можна було б напевне думати, що золоті дукати заховані у чреві Ісаака. А може, вони у чреві Авраама? Ми ж не можемо ламати обох.

— Там не золоті дукати...

— Тим більше ця скульптурна композиція дорожча за золото.

— А це розп’яття... Це мертвий Христос. Його зроблено з мертвого дерева. І Вроцлавський Христос мертвий. Пінзель шукав живе дерево для воскреслого Христа. Це те, чого він так і не знайшов. Бо для такого була потрібна велика жертва...

І Мішель рушає від Розп’яття в центральному нефі до Жертвоприношення Авраама.

У музеї ми розмовляємо пошепки і погано чуємо одне одного. Але потреба поговорити ще більша, аніж стояти біля тих скульптур. Ми виходимо на Митну площу. Тітоньки запрошують заходити ще. Мішель каже, що зголоднів. Я пропоную пошукати щось пристойне, але він, як неслухняна дитина, тягне «маму» до кіоска з пітами. Ми беремо по великому бутерброду з наповнювачем і сідаємо до пластикового столика під парасолькою. Мішель питає, з якого костелу Жертвоприношення. Я кажу, що це з Городенки, невеликого містечка неподалік. Він просить повезти його до Городенки. Я відповідаю, що Авраам з Ісааком вже тут, там тільки порожній костел із суттєво тривіальнішими оздобами. Зрештою, якщо вже так кортить проїхатись по пінзелевських місцях, то треба їхати не в Городенку, а в Бучач. Там він жив зі своєю загадковою родиною і там є два храми, оздоблені його скульптурами.

— Бучач... — натужно вимовив Мішель, — Бучач...

Я знаю, як важко французам вимовляти літеру «ч». Так само, як нам важко навчитись пристойно вимовляти їхні назальні або з належною шляхетністю програсирувати паризьке «р». Мішель мав би сказати щось на кшталт «Бушаш». Але несподівано вимовив слово твердо, з правильним наголосом, хоча французи уперто ставлять наголос на останній склад в усіх словах, які для них іноземні.

— Бучач, — знову прошепотів він, — що завгодно, тільки не Бучач. Те, що ми шукаємо, у Львові. Або ніде.

Увечері того дня він запросив мене до своєї кімнати на келих вина. Я подумала: «Коли він встиг купити вино, адже ми весь час ходили разом?» Вино привезено з Франції, я кілька разів намагалася запам'ятати його назву, але так і не змогла. Певне, назву тому вину дав не сорт винограду й не місцевість, а родина-виробник. Я щиро не хотіла пікантної ситуації. Ловила себе на тому, що порівнювала його не зі своїми коханцями, а з власним сином. І порівняння було не на користь Мішеля — мій син, молодший на дванадцять років, вже тоді був набагато самостійніший у прийнятті рішень.

Того вечора Мішель таки попросив мене лишитись у нього. По-дитячому сказав, що йому самому страшно. Я запропонувала йому спати зі світлом. А ще — замовити собі дівчинку за викликом. У Львові таких повно. Він сказав, що не захоплюється подібним і, як каже мій син, «з’їхав» з теми, мовляв, як я гадаю, чи не користався Пінзель послугами таких дівок, коли працював у Львові далеко від домівки. В Городенці чи Годовиці таких спокус, мабуть, не існувало, а от у Вавилоні-Львові щось подібне трапитись могло... Це було складне запитання. За останні дні мимоволі я міркувала про загадкового скульптора саме з тієї позиції, якою була його суб’єктивність. І що більше я думала про Пінзеля, то більше видавався він мені... абсолютно асексуальним... Я роблю паузу, тому що це сучасне поняття погано узгоджується з його загадковою постаттю, навіки закоріненою в ті часи. Проте ми з Мішелем зрозуміли одне одного. В його творіннях стільки болісного пориву, стільки бентежного почуття, а от чуттєвості нема. Дерев’яні постаті зафіксовані в ті моменти буття, коли про плоть забувають, коли навіть драперії передають духовний злет.

Мішель поцілував мені руку, тільки-но я вимовила оте «on oublie de charnel». Мабуть, він у такий спосіб висловив своє захоплення від збігу наших думок.

Ми допили вино і попри те, що він знову озвучив своє прохання залишитися, я пішла до себе. Дісталася свого помешкання галереєю, яка підступно прогиналась під ногами, й відімкнула двері, освітлюючи мобілкою вхід до щілини. Була вже ніч. Я сподівалася, що після вина принаймні краще спатиму. І справді, спала, не прокидаючись. Але саме тієї ночі мені вперше наснилося те неспокійне видіння, яке я вже згадувала напочатку, сновидіння, що подеколи навідується до мене й зараз. Жінка в старовинному вбранні чогось хотіла від мене. Я пам’ятаю її міміку й жести, але не пам’ятаю голосу. Я була чоловіком у тому сні, бо пам’ятаю навіть вигляд «власних» великих ніг і стоптаних черевиків.

Але найбільший сюрприз чекав на мене за ранковою кавою. Хлопчик чомусь запропонував мені розповісти свій сон. Якби він таки змусив мене говорити першою, я б не повірила. Але першим розповів він. Йому снилося приблизно те саме, що й мені. Тільки сукня в «його» жінки була іншого кольору — у вбранні переважала золота барва.

З-поміж вражень тих днів, коли ми ще не стали коханцями, а хлопчик — відвертішим, запам’ятався наш візит до Миколи Браницького, до якого порадила звернутися Дарина Костюк.

Хлопчика повсякчас непокоїло «чрево жертви». Або «серце жертви». Він намагався розвивати шизофренічну ідею про рентгенівський знімок вмісту Пінзелевих скульптур, він не просив пиляти їх, боронь Боже! Я могла припустити, що він має якусь сумнівну інформацію, буцімто Пінзель щось заховав «у чреві жертви». Цей вислів можна вважати метафоричним, тут може бути глибокий сенс, якого ми не розгадали. І тому я запропонувала: аби не виглядати повними ідіотами, спробувати з’ясувати в людини, котра врятувала від знищення скульптури Пінзеля, якісь факти його біографії, можливо, відомі тільки йому.

Мішель погодився представитись письменником, який задумав писати книгу про Пінзеля.

— Власне, так воно і є. Я напишу про нього книгу. Тільки спочатку треба про нього більше довідатись. Що я й роблю з твоєю допомогою.

Я розшукала телефон Браницького, і він погодився на зустріч. То був старший чоловік, стрункий і сивий, до якого, попри його більш ніж поважний вік, пасувало слово «гарний». У його геть нешляхетному захаращеному кабінеті був лише один стілець для відвідувачів, тому ми обоє стояли перед його письмовим столом, як школярі. Він теж стояв, скидаючись на суворого вчителя.

Пан Браницький довго розповідав про те, як рятував скульптури Пінзеля і які з них де валялися, чекаючи на долю дров, і я перекладала Мішелеві те, що говорив сивий чоловік, досить недбало, бо той не робив пауз. Мішель вставив свої п’ять копійок, мовляв, скульптури, навіть дерев’яні, якщо вони зроблені з живого дерева, ніколи не згорять і не згниють. Я переклала цю заувагу Браницькому, і той одразу прокоментував її:

— Можливо, так воно і є. Бо живе дерево Бог убереже від вогню. Як це сталося з «Жертвоприношенням Авраама». Пан — скульптор? — звернувся Браницький до Мішеля.

Пізніше я збагнула, що живе й мертве дерево — це щось із професійного жаргону сницарів і різьбярів, який Браницький, вочевидь, знав.

Я автоматично, як на конференціях, не вдумуючись у сенс сказаного, переклала Мішелеві:

— Es-tu sculpteur[5]?

Хлопчик чомусь злякався цього запитання, і Браницькому не сподобався той переляк, а я, не почувши відповіді, сказала:

— Він письменник, наскільки мені відомо.

— А звідки ви вперше довідались про Пінзеля? — запитав Браницький. Я подумала, що варто було б і мені з’ясувати це питання. Мішель уже зібрався з думками й відповів, що вивчав теорію мистецтва у Греноблі й уперше почув про Пінзеля від свого викладача польського походження.

Жодної інформації про перебування Пінзеля у Львові — де той міг жити, чи винаймати кімнату, чи мешкав у якійсь родині — Браницький говорити не хотів. Можливо, він про це нічого не знав. Може, йому не подобалось, що його запитують про щось таке, чого він не знає. Він дуже добре знав долю скульптур Пінзеля відтоді, як їх знайшов і до того, як вони опинилися в музеї. Можливо, він щось знає про долю якихось витворів загадкового майстра, які перебувають у руках можновладців моєї держави, і він не знає, як відібрати скульптури для музеїв. Наприклад, ніхто не знає долю олтаря з костелу Тринітаріїв, який було помилково висаджено у повітря під час революції 1848 року, що докотилася навіть до Львова. Повоєнну долю творів Пінзеля Браницький, судячи з усього, знає набагато краще, ніж історію їхнього створення. А тих, хто цікавився таємничою долею Пінзеля, цілком обгрунтовано підозрював у тому, що вони шукають потаємні схованки, до яких усі війни на цій землі чомусь не дісталися.

Коли ми вже йшли від Браницького, він затримав мене на порозі:

— Пані! Ви українка! Невже ви могли б сприяти тому, щоб скарби нашої землі опинилися поза нею?

— У мене немає підстав думати, ніби цей чоловік має на меті якусь контрабанду. Та ще й розмір цих скульптур... — я посміхнулась, Браницький теж, і посмішка його була привітна.

— Я розумію, ви довіряєте цьому чоловікові й думаєте, що він шукає саме факти біографії Пінзеля для сенсаційної книги. Але будьте обережні! Зовсім недавно до мене заходили двоє. Вона — німкеня, а чоловік, здається, звідси. Вони напевне шукають боццетті Пінзеля, хоча й не зізнаються. Пам’ятайте, пані, ви відповідаєте за все, що знайде ваш супутник на території України, пов’язане з Іоаном Георгом Пінзелем. За це відповідаєте саме ви. Не переді мною, не перед законом, а перед Богом. Щасти вам! — він на прощання посміхнувся мені несподівано тепло й привітно, стиснув руку й пронизливо глянув у вічі. І його погляд справив на мене таке саме враження, як очі Пінзелевих скульптур.

— Цей чоловік вважається найкращим знавцем Пінзеля у вашій країні? — спитав Мішель.

— Він зберіг його скульптури від нищення в радянські часи, створив його музей. Він зберігає його спадщину. А найкращого знавця, напевне, просто немає... А що таке боццетті, ти не знаєш, Мішелю? Якщо справді вивчав теорію мистецтва?

— Таки вивчав, — відповів Мішель, і мені здалося, що це правда.— Боццетті — це маленькі фігурки, які скульптор робить, перш ніж робити великі скульптури. Це ніби проект великого твору. А чому ти питаєш?

— У Пінзеля теж були такі фігурки?

— Мабуть, були. Скажи, про це говорив той чоловік?

— Говорив. Ти їх шукаєш?

— Ні, я шукаю інше. Скажи йому, що коли я раптом знайду котрусь із боццетті, то віддам їх йому. Я сам умію робити...

— То ти таки скульптор?

— Так... Ні... Але я не хочу брати фігурок...

Зрозуміло. Зрозуміло, що нічого не зрозуміло.

Я добре пам’ятаю, що після тої розмови, ідучи з ним від Браницького по осінньому парку, сама собі заставила питання: чи шукає Мішель Арбріє тут, у Львові, якісь історичні цінності України з метою їхньої контрабанди? У мене не було жодних певних свідчень ні «за», ні «проти», але я відчувала, що він має якусь ірраціональну мету, якої не може мені пояснити. Він уже казав мені раніше, що Пінзель не виходив на зв’язок за допомогою спіритичного сеансу. А його викликала найкраща спіритуалістка Франції! Цьому може бути тільки одне пояснення: загадковий скульптор помер без покаяння.

— Але ж ти, Мішелю, кажеш, ніби він помер у монастирі? Як же можна в монастирі померти без покаяння?

— Якщо померти раптово, не збираючись цього робити. Наприклад, від раптового серцевого нападу. Його відспівали й поховали, але не причастили перед смертю, — Мішель був щиро здивований моїм нерозумінням основ християнських таїнств. Що вдієш, відсутність релігійного виховання дається взнаки.

А втім, для мене завжди було загадкою, коли треба, як то кажуть, «кликати священика». Можна почуватися вкрай погано, але ще не стояти на межі. А злиття католицтва й спіритизму мене теж здивувало. Та пам’ятаю напевне, що розмова з Браницьким чомусь переконала мене: Мішель — не антикварний шахрай, який «косить» під дивака, хоч сам старший чоловік хотів змусити мене думати інакше. Мішель був справжній дивак, який, до речі, невдовзі почне поступово розкривати свою душу.

Постать Миколи Браницького справила на мене величезне враження. Він у якийсь загадковий спосіб умів робити свої слова незабутніми. Його останні слова й пронизливий погляд несподівано й невблаганно згадувалися мені в усі ключові моменти наших пошуків, визначаючи їх і корегуючи мою поведінку.

Такими були найяскравіші епізоди нашого перебування у Львові до Покрови. Повторюю, я відтворила їх не в хронологічному порядку, але порядок не має суттєвого значення. То були окремі епізоди, які ще не творили того ланцюжка подій, де кожна ланка чіпляється за іншу.

І ще один момент, який варто згадати: у натовпі на площі Ринок мені здалося, що неподалік промайнув профіль Пепербуама. У нього цілком могли бути якісь свої справи у Львові. Або то взагалі міг бути зовсім не він. Але силует, зафіксований бічним зором, теж розтривожив мене і змусив у ніч на Покрову спати неспокійно.

Наше зближення почалося не з того, що ми переспали, а з зовнішніх обставин, які нібито до нас і до предмета нашого пошуку не мали навіть віддаленого стосунку.

Отже, прийшла Покрова. Вдень ми ходили університетським парком до собору Святого Юра. Але не змогли залишитись наодинці ні з Богом, ні з видатними майстрами, які зводили цей храм, бо і всередині, і на майдані перед ним метушилися суєтні парочки, які стояли в черзі на вінчання. Я згадала релігійний екстаз, який спостерігала тут на другу Пречисту, тих жінок на колінах і сльози на їхніх очах. Хотіла показати Мішелеві щось подібне, але тепер тут усе було інакше. Жодної екзальтації, самі лише стурбовані поправляння корсетів на грудях наречених, заклопотаних тільки тим, як вони виглядатимуть біля вінця, поки мами й цьоці розкладають серпанок на їхніх оголених плечах. А їхні наречені, чекаючи своєї черги, вже утворили неподалік чоловічу зграйку, де курили, обговорюючи або політику, або риболовлю.

Ми обійшли храм і побачили за ним якісь побляклі будиночки, пофарбовані жовтою фарбою мало не в часи Пінзеля. Фіранки на перекривлених вікнах свідчать про те, що там хтось мешкає. Ці приміщення з’єднувалися з соборним майданом маленькими хиткими місточками. Напевне, ці будиночки стояли тут ще в часи Пінзеля. Можливо, саме тут жив майстер, коли робив постать Георгія-Змієборця, який зараз спокійно дивиться на шлюбну метушню під його ногами, де наречених так багато, ніби весь Львів шлюбного віку вирішив вінчатись на ту Покрову.

— Ти одружений? — спитала я Мішеля.

— Хіба ти не відчуваєш мого вітру свободи? Я твій відчуваю.

— Але я заміж колись виходила. І навіть народила сина.

— Жінки виходять заміж, а потім розлучаються. Моя сестра була одружена. І мама була одружена, і навіть народила сина, себто мене. Ти на них схожа. Я так і подумав, що ти була одруженою, а потім розлучилась.

— І я, до речі, так і подумала, що ти не в шлюбі. Але твого вітру свободи я не відчула. Навпаки, ти не свобідний, ти скутий і не довіряєш мені.

Він зітхнув і поклав мені руку на плечі. Будиночки за спиною Святого Юра йому подобалися більше, ніж пишний фасад. Так само, як і мені. Ми потроху рушили вниз і довго йшли мовчки. Поволі дійшли до Опери, куди ведуть усі львівські шляхи. На Львів опускалися ранні сутінки, все-таки надворі був жовтень. І перш ніж іти вечеряти, ми зупинилися біля групи людей різного віку, які стояли біля пам’ятника Шевченку, співали пісні, танцювали парами. На деяких були старі однострої. Мішель поцікавився, що то за люди. Мені здалося, що то були воїни УПА, хоча, можливо, то були не вони. Я, що знала, розповіла йому про них і про ставлення до них влади та людей у різних регіонах України.

Хоч як дивно, він уважно слухав і ставив слушні запитання, хоча, здавалося б, ця тема не повинна була б його цікавити. Ми підійшли до них ближче, чоловік у формі награвав на акордеоні «Ой, чути, чути стріли-гармати», жінки підспівували йому, і атмосфера свята захопила нас. Нам теж захотілося танцювати біля пам’ятника Шевченку з тими людьми.

Я розповіла йому, що торік у Львові був парад воїнів УПА, і хто бачив його, казали, що були зворушені до сліз. Багато років цих людей змушували соромитися своєї причетності до УПА. І навіть після розвалу СРСР, коли було проголошено незалежність України.

— А мій батько служив у гітлерівській армії, — раптом сказав Мішель.

— Він був колабораціоніст? — спитала я.

— Ні, він був німець. Він занадто глибоко вивчав католицьке мистецтво в університеті у Фрайбурзі. І його послали на Східний фронт. Він був саме в цих місцях.

— Твоя поїздка якось пов’язана із твоїм батьком?

— Так. Пов’язана.

— Чому ти раніше не говорив про свого батька?

— Я не знав, як ти поставишся до сина солдата гітлерівської армії.

— Ти сам щойно сказав, що він був... несправжній нацист.

— Він узагалі не був нацистом. Але служив у тій армії. Носив форму, зброю.

— Це було давно.

— Але це було... У Франції й досі пам’ятають нацизм. Щоправда, старші люди, молодшим байдуже. Але я не люблю говорити, що мій батько був у Росії... в колишній Росії в сорок четвертому.

— Життя складалось по-всякому. Серед нас чимало дітей сталінських катів. Сталінізм не засуджено міжнародним трибуналом, але то теж був страшний етап у нашій країні, і він тривав довше, ніж нацизм. Я не ставитимусь до тебе гірше, довідавшись, що твій батько служив у вермахті. По-всякому складається життя. До речі, серед моїх клієнтів траплялися такі люди, як твій батько. Точніше, їхні діти. Вони хотіли приїхати сюди й переконалися, що пекло тут закінчилось, що про нього тут уже майже не згадують. Щоправда, ті люди були старші за тебе.

— Я народився, коли батько був уже досить немолодим. Це його другий шлюб. Моя мама — французька єврейка. А народився я на Святій землі, так захотіла мама... Вони з батьком невдовзі розлучились...

— І ти лишився з батьком?

— Лишився з мамою, але жив у батька.

За вечерею й по дорозі додому він розповідав мені про свою родину, про маму, яка була занадто свобідна, щоб жити в родині. Але вони з батьком дуже любили одне одного й часто бачились. А його старша сестра, батькова дочка від першого шлюбу, не любить його маму. Вони з мамою одного віку, сестра навіть трохи старша. Сестра любить поговорити, що мама ніколи не любила батька, і він її не любив. Просто у батька склався комплекс вини перед євреями, а мама вміло користала з того і тягла з нього гроші. Його сестра взагалі буває дуже нестерпна, але він жаліє її, бо вона дуже нещасна: її покинув чоловік, якого вона хотіла тримати при собі. Та ще їй не щастить з її галереєю. Жоден із тих молодих художників, якими вона опікується, не вибився в люди. Прибуток від галереї мізерний, коханого чоловіка поряд нема, отже, його сестра геть нещаслива, і тільки він, буває, пожаліє її. А от мати його сестри — то справжня відьма. Вона ще жива, хоча й дуже стара. А батько помер два роки тому.

Він говорив і говорив, розповідаючи мені всілякі нові деталі про свою родину, і я подумала: бідний хлопчик їхав здалеку, щоб знайти жінку, якій зможе переповісти нюанси стосунків у своїй родині. Він почав говорити так швидко, що я вже ледь розуміла його й попросила говорити повільніше. Я думала: «Можливо, для нього й той Пінзель був тільки ширмою. Просто в сорок четвертому рота його батька, якого він дуже любив і втрату якого так тяжко пережив, стояла в Бучачі. І кілька днів солдат вермахту дивився на бучацьку ратушу, оздоблену скульптурами Пінзеля. Той вояк, який брав участь у розстрілі євреїв на горі Федір, потім розповідав сину: він не стріляв у нещасних старих людей, які якимось дивом заціліли в Бучачі після трирічної окупації. Але ж інші стріляли. І старі голі люди із сивими кучерявими бородами падали до ями за руїнами старої фортеці. А на горі навпроти стояв порожній Василіанський монастир і байдуже дивився на чергове страхіття історії. Немає у світі містечка, красивішого, ніж Бучач, і немає містечка, від думок про яке так розривається серце.»

Ми піднялися хиткими сходами на галерею. В колодязі внутрішнього подвір’я горіли зорі.

— Ми маємо поїхати в Бучач, — сказала я йому, стоячи на галереї. Ти ж заради цього їхав сюди, Мішелю!

— Невже ти покинеш мене самого в цю ніч? — спитав він мене, і від інтонацій його голосу також розривалося серце.

Коли він роздягнувся, то вже не був такий гарний, як у светрах грубого плетіння, які любив носити. Мав абсолютно біле незасмагле тіло, без волосся на грудях, а плечі були вутлі й вузькі. Він ніколи не вдягав сорочок і піджаків, завжди ходив у артистичному светрі, що дуже йому пасував, і якого він зараз зняв. І я чомусь згадала, як читала колись, що євреям заборонялося тренувати своє тіло фізичними вправами, і правовірні євреї й досі не долучаються до іміджу спортивного мускулястого хлопця. А потім згадався рядок із Біблії, з Книги Левіт, про те, яким страшним гріхом є «зріти наготу» когось, хто не є твоїм подружжям... Мабуть, у тому, щоб «зріти наготу» античних греків, які й без інтимних ситуацій лишились у віках напівголі, набагато менше інтимності, аніж у тому, щоб побачити незахищених, за інших обставин герметично прикритих юдеїв. А ще я згадала напнуті жили й гострий борлак на дерев’яній шиї Пінзелевого Іоанна Богослова і розхристаний комір його вбрання. І мертве тіло розіп’ятого Христа з потойбічними янголами по праву й ліву руку. Ні, Пінзель не був другорядною постаттю в плетиві подій, які змусили Мішеля, котрого я досі знала під прізвищем Арбріє, звернутись до фірми «Таємне бажання»!

...Хоч як дивно, та ніч, перша з п’яти, що їх я провела з Мішелем, була першою з моїх львівських ночей, коли мені справді спалося міцно і спокійно. He снилося нічого подібного до сновидіння, яке навідалося до мене напередодні, натомість мене поглинув глибокий спокійний сон тимчасового забуття.

Вранці наступного дня ми вирішили їхати до Бучача. Взяли таксі й доїхали до автовокзалу. Маршрутка на Бучач уже пішла. Але за гроші можна зорганізувати все. Нам запропонували приватного водія, і ми скористались його послугами, хоча ціна, яку він запросив, видалася мені завеликою. Але Мішель на неї погодився, і за кілька хвилин ми вже виїхали з міста і рухалися по трасі на Тернопіль.

Водій трапився мовчазний. Ми з Мішелем теж мовчали на задньому сидінні, і він міцно тримав мене за руку цілу дорогу. Ми їхали в якомусь потойбічні, обоє вражені тим, що стали коханцями і ще не могли знайти жодного грунту під тим, що відбулося. Їхали близько трьох годин, проминувши кілька чарівних містечок — Бережани, Монастириська, і водій старанно хрестився на всі церкви, повз які ми проїздили. Це дуже дивувало Мішеля, і він тихо штовхав мене щоразу, коли водій це робив.

Таксист висадив нас у центрі Бучача, дав свій мобільний, сказав, до якого часу повідомити, чи ми ночуємо тут, чи їдемо до Львова увечері, а потім десь зник. А ми лишилися біля дошки, де місцеві мешканці дають оголошення про наміри купити чи продати нерухомість або транспорті засоби. Ми переходимо через трасу й прямуємо до славетної занедбаної ратуші. Скульптур Пінзеля на ній вже не видно. Але однаково споруда вражає — добре пам’ятаю, що не змогла збагнути, чим саме. Підказав Мішель:

— Для цього ландшафту була потрібна саме така споруда.

Так, бучацька площа дуже маленька, бо її оточує багато пагорбів. І ратуша в периметрі невеличка. Тому на майдані лишається досить багато місця. Ми обходимо будівлю покинутої ратуші, на дверях якої висить символічний іржавий замок. Цікаво, чи ночують у ній круки?..

Та будівля видалася нам обом водночас і казково гарною, і казково занедбаною[6]. Вона ніби промовляла, що таємниці того, хто більш ніж два століття тому оздобив її неймовірними скульптурами, нам не розкрити. Принаймні шляхом раціональних пошуків. Для цього потрібні ірраціональні, містичні зусилля. Я пам’ятаю, що тоді мене вразило саме словосполучення «містичні зусилля», efforts mystiques[7] як сказав Мішель. Справді, аби побачити якісь одкровення, таки потрібні направду великі зусилля. Одне невідомо — в який спосіб їх докладати. Як сказав Мішель, треба дуже сконцентруватись на тому, що шукаєш. Але як саме?

Мішель побачив знизу руїни старовинної фортеці XIV століття, але не пішов туди. Кілька разів він чув від свого батька розповіді про те місце, надто в останні роки той часто й безжально згадував трагічні події й свою участь у них. Навіть їздив до Відня зустрічатися з Симоном Візенталем, який, до речі, теж має стосунок до Бучача, бо народився тут. Передав невтомному Шимону дані про свого ротного командира, який виконував доручену йому місію з великим задоволенням.

Щоб відволікти увагу Мішеля від сумних спогадів про його батька, я поцікавилася, чи в його уяві Бучач поставав таким самим, як насправді. Він замислився і відповів, мовляв, не уявляв, що в Бучачі так багато пагорбів. І сказав, що хоче в Бучацький ліс. Бо саме там Пінзель зустрічався з ребе Нухе й провадив з ним свої тривалі розмови. Я запитала, чи він напевно знає про зустрічі олтарного майстра Іоанна Георга Пінзеля з ребе Нухе. Мішель відповів, що саме це він знає точно. Не шляхом містичної концентрації, але знає. Отже, річ не лише в батькові Мішеля, справа в Пінзелі також. Мені лишалось тільки чекати, що поступово Мішель розповість і про ребе Нухе.

Ми піднялися на протилежне узвишшя, де розмістився монастир отців Василіан, збудований під патронатом того самого магната Потоцького, який був меценатом нашого скульптора. Погода й далі тішила нас, хоч сьогодні було прохолодніше, ніж учора у Львові. Але сонце сяяло так само сліпучо, і краса осіннього Бучача справді дивувала й викликала пронизливий щемний сум. Сум через те, що так поруйновано його унікальні пам’ятки. І тому, що так багато людей страждали в цьому прегарному куточку. А ще тому, що все зникає, і відтворити минуле, навіть найяскравіші його моменти, ніколи не вдається. Можна лише щось вигадувати, але то не істина, а всього-навсього її бліда імітація.

— Це тут є скульптури Пінзеля? — запитав Мішель про Хрестовоздвиженський костел Василіанського монастиря, біля якого ми стояли.

— Ні, наскільки мені відомо, це в Покровській православній церкві й в Успенському костелі.

Бучач, повторюю, дуже маленький, і не треба було жодних зусиль, тим більше містичних, щоб знайти два храми. Покровська церква стояла біля самої траси. Її було зачинено, на дверях стояли металеві грати, але я від імені Мішеля запропонувала деяку пожертву на храм, і жінка-служниця відчинила нам. Ми впізнали експресію Пінзелевих святих, їхній порив у небо і піднесену екзальтацію. Здалеку ці скульптури чомусь нагадували постаті в куртуазному танці, що було дико для олтарних фігур. Але, підійшовши ближче, ми збагнули, що то були пози екзальтації чи то молитви, або ж звернення до Бога, хоч і геть у позаклерикальному сенсі. Незважаючи на те, що їх було виготовлено саме як предмети культового призначення. Єдине що, знижувало їхню виразність порівняно з барвами скульптур у львівському музеї, було те, що вони були пофарбовані у білий колір[8]. Мішель довго стояв, звівши очі вгору. Жінка терпляче стояла біля грат, поки ми не відводили очей від святих.

— Вони всі — євреї, — сказав Мішель, вказавши на олтарних святих. — Подивися на їхні обличчя, міміку чи пози. Це, певне, бучацькі євреї.

— То біблійні євреї, — відповіла я.

Ми вийшли з церкви, й жінка заквапилась замикати грати.

— Але жертви тут нема. Жертва — у Львові.

— Розкажеш мені, звідки ти це знаєш?

— Так, розповім. Уночі, — він поклав мені руку на плече.

А потім ми пішли до Успенського костелу. Певне, саме там Іоанн Георг Пінзель вінчався з Єлизаветою Маріанною, Кейтовою вдовою з роду Маєвських. І певне, у метричній книзі саме цього костелу, яка зараз лежить у Варшаві, є записи, за якими можна відстежити певні факти його життя.

— Маріанна не була щаслива з ним, — раптом сказав Мішель.

— Звідки ти знаєш?

— Я читав її лист.

— А як він до тебе потрапив?

Він промовчав. Я повторила запитання, він мовчав. З цим хлопчиком не можна розмовляти просто так. Треба завжди мати на увазі його дивну натуру, небажання говорити, яке, однак, поєднується з бажанням виговоритися.

— А він з нею був щасливий?

— Йому було однаково. Але потім він пожертвував за малим не всім.

Мішель говорив дуже впевнено, а я не знала, які документи можуть підтвердити його слова.

Успенський костел стояв на узвишші, над яким височіли ще пагорби. Ми увійшли до храму, тихо наблизилися до малахітового олтаря, що його оздоблювали біблійні юдеї, одна лише жінка з книгою в руках не мала яскравих рис біблійної героїні. Тоді як чоловіки, з їхніми кучерявими бородами й характерними довгими носами видавали міцне біблійне коріння. Шукаючи для Мішеля матеріали про Пінзеля, я вичитала, що до Бучача євреї прийшли з Іспанії. Вони вважали себе сефардами, а не ашкеназі. Проте жодного з них не лишилося тут. Якщо в Бучачі нині й живуть євреї, то вони аж ніяк не нащадки тих, хто складав більшість населення міста, в якому зачепився біля вдови Маріанни Єлизавети скульптор Іоанн Георг Пінзель, котрий прийшов сюди невідомо звідки. І пішов невідомо куди.

В Успенському костелі Мішель знову ставав на коліна, сплітав пальці, ворушив губами. Коли ми вийшли, я запитала, чи вважає він себе католиком. Мішель сказав, що так. Його мати, людина вільної професії, на яку подеколи нападали юдейські екстази, приміром, народжувати дитину неодмінно в Ізраїлі, аж ніяк не є послідовною юдейкою. А батько був послідовним католиком тоді, коли це не дуже заохочувалось. Я поцікавилася, невже католицтво було чимось на зразок опору нацизму, адже папа Пій XII благословив Гітлера? Мішель відповів, що батько відчував певний дискомфорт у війську серед солдатів, вірних лютеранської церкви, до якої належав сам Гітлер.

Ми втомилися ходити пагорбами і сіли на лаві неподалік від ратуші. Біля нас присів якийсь дядечко. Спершу він дратував мене, а коли я почала прислуховуватись до його балачок, готова була схопити його за руку, доки він не розповість усе, що знає. А Мішель добув зі своєї великої сумки на плечі блокнот, який я вже не раз бачила в нього, і почав щось занотовувати туди, думаю, враження від сьогоднішнього дня. Краєм ока я побачила, що писав він німецькою, мовою, якої я не знала. Я підхопила розмову з бадьорим немолодим чоловіком, який першим заговорив зі мною.

Я знічев’я слухала його балачку, коли він раптом згадав Пінзеля. Нічого дивного: мешканці Бучача знають, що їхню ратушу оздоблено фігурами «галицького Мікелянжело». Щоправда, цей дядечко знав трохи більше. А згодом з’ясувалося, що він щось таки знав, але...

Отже, його звуть Микола Зиновійович Лущук. Мав би бути Готлібом, але ви знаєте, як було жити в СРСР із прізвищем Готліб? Батько — єврей, мати — українка. У сорок першому його батько був юнаком, йому не було й п’ятнадцяти. Вони лишилися удвох зі старим дідом, себто його прадідом. І перед самим приходом німців до Бучача їм і ще кільком сотням євреїв пощастило втекти з міста й знайти притулок у глухому селі в тутешніх лісах. Ті села були такі глухі, що в деякі з них німці ніколи не заходили. Його батько дуже юним зустрів його майбутню матір, місцеву дівчинку, родина якої прихиситла їх із дідом. Вони кохалися, дівчина завагітніла, і мати дівчини сказала, як таке, значить, треба вінчатись. У сорок другому народився він, Микола. Він — дитя війни і дитя кохання. А дід, старий Велвл, дуже переймався, що онука не просто не обрізали, а більше того, охрестили.

— Ви казали, ніби щось знаєте про Пінзеля? — перепитала я.

— До цього я й веду. Дідові щось заважало сприйняти мою появу як чудо життя серед шабашу смерті. Він молився по-своєму. Батько розповідав, як він виходив на вулицю й молився зорям, бо синагоги в тому селі, цілком зрозуміло, не було. Влітку він зустрічався з такими, як сам, і вони розмовляли на галявинах серед непролазного лісу. Про це розповідала мені й бабуся, мовляв, дивні ті євреї, дякуй Богові, що вижили, а вони по кілька кілометрів лісом ходили одне до одного, щоб поговорити, зводячи руки до неба.

— А ви знаєте, я, хоч як це дивно, добре запам’ятав свого єврейського прадіда. Мені було два рочки, коли він пішов від нас. Ранньої осені він стояв на галявині, за його спиною ворушилися мідні дерева. Він мені подеколи сниться.

Випадало на те, що чоловікові, який назвався Миколою Зиновійовичем, дуже хотілося поговорити про свого діда, а Пінзель був просто приводом згадати своє раннє дитинство.

— Потім ми дізналися, що Червона Армія звільнила Бучач. Але моєму батькові теща, себто моя бабуся, сказала, що відпустить його до Бучача тільки коли скінчиться війна, не раніше. Хіба можна ризикувати родиною? Вона, виходить, урятувала життя батькові й мені? Адже потім німці вдруге взяли Бучач і добили всіх євреїв, які повернулися з лісу! Здебільшого то були старі діди. «Саме їх розстрілював батько мого хлопчика», — подумала тоді я. І наш дід пішов у Бучач, і більше вони його не бачили. А коли він туди йшов, то сказав дуже дивні слова. Він сказав, що має розшукати папір, котрий двісті років тому Пінзель, який будував нашу ратушу, залишив у ребе Нухе, його прапрапра..., одне слово, ви розумієте, правда?... Дід казав, що вони так швидко тікали з Бучача, коли наступали німці, що він не взяв усіх своїх паперів. Книгу, до речі, свою, із літерами справа наліво, він узяв із собою, а коли йшов назад, лишив її батькові. Думаю, моя бабуся знищила ту книгу. Бо євреї були чимось підозрілим як для німців, так і для совітів. А треба ж було виживати! Бабуся обізвала діда Велвла ненормальним, коли він ішов від них, але що вона могла зробити?

Мій батько добре запам’ятав їхню розмову з дідом в той день, коли батько йшов до Бучача. Він казав дідові: «Не йди, всі папери згоріли, і що вже ті папери, коли стільки людей загинуло?» А дід казав, що деякі папери дорожчі за людей. Що він усе життя віддав би, аби зберегти деякі папери. І що ті папери, які Пінзель... ну, отой, що робив фігури на ратуші... що їх євреї можуть прочитати, тільки кілька разів прочитавши Тору, а мій батько її взагалі не читав, то йому й не можна читати паперів Пінзеля... А ще він казав... Але ви розумієте, це мені переповідав батько, а йому казав його старий дід... Мій батько весь час повторював, що дід казав, ніби деякі папери — дорожчі за людей...

Я уважно слухала чоловіка, який не мав яскравих ознак єврейської крові і який дуже гарно розмовляв українською, хоч більшість життя прожив на сході України, куди переїхав з батьками по війні. Його регулярно привозили до бабусі в село, де він народився, відтак він вивчив українську. Його батьки прожили разом надзвичайно гарно, рідко кому так щастить. Іноді вони навіть думають, як так сталося, що своїм щастям вони зобов’язані війні, але й таке буває...

— Але ж ви казали про Пінзеля, казали, що у вашого діда...

— У прадіда!

— ...Були папери, які його предкові дав сам Пінзель.

— То ж я про що! Той самий Пінзель, який робив оці фігури, раніше вони тут були, коли ми з батьком приїздили в Бучач, щоб далі їхати в село до бабусі...

Тут Мішель закінчив свої записи, заховав блокнот до рюкзака й показав мені на годинника, мовляв, треба телефонувати водієві, їдемо ми сьогодні до Львова чи ні. Я вибачилась перед своїм співрозмовником, мовляв, хочу ще поговорити з ним. Мішель сказав, що хоче переночувати в бучацькому готелі. Я сказала: «Гаразд, хто платить, той і замовляє».Тоді я зв’язалася з нашим водієм, і ми домовилися, що завтра о дванадцятій він чекатиме на нас біля готелю. Ще й встигне зранку з’їздити до Чорткова, чомусь знайшов за потрібне повідомити нам наш мовчазний водій. Щойно я домовилася з таксистом, як побачила, що мій попередній співрозмовник зник, ніби його й не було. Перед нами була порожня площа. Невеличка, але перетнути її Микола Зиновійович аж ніяк не встиг би за той час, поки ми домовлялися з водієм.

Мені стало прикро. Втратити такий раптовий шанс! Можна було б щось довідатись, але Микола Зиновійович зник. Проте Мішель не слухає мою розповідь. Він сказав, що зголоднів. Ми пішли шукати ресторан. Він спитав, чи є ресторан при готелі, я сказала, що навряд, готелі в провінційних містах України здебільшого дуже скромні. Ми вирішили спочатку зняти номер, а потім шукати ресторан. Пішли вздовж траси в бік готелю. Нас обганяли авта й маршрутки. Стара частина міста закінчилась, ліворуч постали забудови радянських часів, праворуч, нижче траси, у проваллі стояли приватні будиночки. А над усім темнів і грав міддю бучацький ліс. У готелі нам запропонували двомісний номер із ліжками через прохід. Я запропонувала Мішелю лишити сумку в кімнаті, але він відмовився.

Найближчим харчовим закладом було кафе «Над Стрипою». Стрипа — це річка, на якій стоїть Бучач. Ми були занадто втомлені, щоб шукати вишуканіше місце, яке в цьому містечку, мабуть-таки, було. А в «Над Стрипою» було скромно, проте чистенько. До їжі ми взяли по кухлю легкого «Микулинецького» пива, єдиний місцевий колорит. Мішель сказав, що пиво буде добрим вступом до провансальського вина, пляшку якого він узяв з собою.

До готелю дісталися в повній темряві. І коли ми опинилися в номері, він дістав пляшку вина. Я пригадала, що коли пила його вино, то по тому бачила дивний сон. Спитала, чи не тому ми бачили однакові дивні сни, що до вина було щось домішано?

— До вина нічого не домішано. Просто це вино з Аквітанії, з країв провансальської єресі. До цього вина не треба нічого домішувати. Досить його просто пити.

Тільки як пити, коли є лише гранчасті готельні склянки? Мішель дістав із торби коробку з келихами, яку він завбачливо взяв із собою. Купив він їх у Львові чи привіз із собою, не знаю. Так само не знаю, куди вони поділися вранці. Як не пам’ятаю смаку того червоного вина, можливо, в ньому не було нічого особливого. Зате пам’ятаю, що тієї ночі ми не розмовляли, відразу ж заснули, і мені снився старий єврей, прадід Миколи Зиновійовича, який стояв серед лісу й говорив, що манускрипт Пінзеля зберігся. Рукопис повернувся до християн, а що ті з ним зроблять, то їхня справа. Той дід нахиляв свою голову ліворуч і повертав обличчя до неба, і мав таке саме волосся й бороду, як у скульптури біля малахітового олтаря в Успенському костелі.

Дорога з Бучача до Львова промайнула трохи веселіше. Дорогою назад Мішель дякував мені за ідею з’їздити до Бучача. Він ніби побачився зі своїм небіжчиком-батьком. Але він певен, «жертва» не там.

Яка жертва, Мішелю, хлопчику? Аби ж то він розповів мені, що він, власне, шукає! Я цілком зрозуміла, коли він довго не наважувався розповісти про свого батька, котрий шістдесят років тому був у Бучачі як солдат гітлерівської армії. Але ж сказав, і нам обом стало легше. Скажи решту, і пошуки йтимуть продуктивніше.

Нас довезли просто до нашого прихистку на Вірменській одразу по обіді. Ми піднялися кожен до себе, щоб зустрітись за кілька хвилин. І тут на мене чекала прикрість: хтось напевно побував у моєму помешканні. Все було не так, як я залишила. Можна було б подумати, що в кімнаті прибирали під час нашої відсутності. Але до числа послуг цього приватного готелю прибирання, здається, не входило, та й готельні прибиральники працюють по-іншому. Вони можуть пересунути валізу й застелити ліжко, але ніколи (боронь Боже!) не виявлять, що рилися в речах гостя чи його паперах. Нічого не зникло, проте побачений гармидер не тільки обурив, але й посилив тривогу й навіть страх, завжди присутні у моїх мандрах із Мішелем. Досі ці відчуття існували в приспаному, неявному вигляді, а тепер прокинулися і посилилися.

Я побігла до нього, щоб довідатись, чи з ним теж таке трапилося. Добре пам’ятаю, що переймалася, як він сприйме безлад у своїй кімнаті. «Треба звернутися до адміністраторів, — подумала я тоді. — Зрештою, саме вони несуть відповідальність за спокій пожильців. Вони ще мають бути у своїй кімнатці на горищі...»

Я вийшла зі своєї кімнати на галерею. Ще не сутеніло, але атмосфера вже згустилася. Господи, як довго ми їхали! А скільки часу треба було Пінзелю, щоб дістатися з Бучача до Львова? І як він діставався? Ішов пішки чи їхав верхи? А може, винаймав карету? Чи користувався власною[9]? Можливо, карету за ним присилали замовники? Я добре пам’ятаю, що мало не всі наші з Мішелем дії я вже тоді починала порівнювати із вчинками нашого давнього героя. Навіть коли ми сьогодні обідали в дорозі в ресторанчику на трасі, то говорили про те, які заїжджі двори були тоді при дорозі й що в них подавали.

Я добре пам’ятаю, що постукала у двері до Мішеля, а він не відчинив. Може, заліз до ванни, вирішила я. І тоді рушила до готельного офісу на мансарді. Там мені теж не відчинили, хоч і казали, що до послуг гостей працюють допізна. Довелося повернутися. Мішель розгублено стояв на галереї біля своїх дверей. Його речі теж виявилися не на своїх місцях. Пам’ятаю, як він сказав тоді:

— Невже вона й тут мене дістала? А може, вона це все й зорганізувала?

У його кімнаті теж побували. І порпалися в його речах. Це навіть я могла відзначити, бо в Бучач ми вирушали саме з його кімнати. Але він сказав мені, що ВСЕ НАЙВАЖЛИВІШЕ носить із собою. Він і справді завжди носив на плечі досить велику сумку (невже тягає там усе привезене вино?).

Але навіть якщо нічого не зникло, що це за неподобство? Чому хтось риється в наших речах, коли ми йдемо з готелю? Разом з Мішелем ми зійшли нагору й довго стукали в кабінетик адміністраторів, двох спритних і назагал приємних хлопців. Ніхто не відчинив, хоча вони запевняли, що принаймні один з них завжди на місці. Мішель сказав: «За дверима хтось є.» «Але ж у нас нема ордеру на обшук чи на арешт», — пожартувала я, запропонувавши чекати, поки хтось вийде. Тоді він запропонував не ставити ЇХ у незручне становище й піти звідси. Я зробила так, як хотів Мішель. Зрештою, якщо хтось на когось полює, то лови йдуть на нього, не на мене. Я тут узагалі нічого не важу й не розумію. Намагаюся вгадати таємне бажання клієнта, бо він не хоче його сформулювати. Або ж із якихось причин не може.

Таким було повернення до Львова з Бучача. Але ніч була гарна. Настільки гарна, що забулися всі тривоги й того дня, і перед ним. Обіймаючись із Мішелем у темряві, я розповідала йому про Миколу Зиновійовича. Він слухав дуже уважно і сказав: «Як дивно, певне, то його прадід дав моєму батькові лист, який Пінзель залишив ребе Нухе.»

— А хто такий ребе Нухе?

— Бучацький аптекар. Принаймні, так казала моя мама. Вона прочитала рядок, який ребе Нухе написав на манускрипті Пінзеля.

— Твоя мати знає давньоєврейську мову?

— Колись вона вчила її. А потім захопилася чимось іншим. Але єврейською мовою було написано один рядок. Ребе Нухе написав, що взяв цей рукопис у жовтні 1761 року. Тобто він був серед останніх, хто бачив Пінзеля живим.

— Але чому Пінзель віддав рукопис якомусь євреєві?

— А чому він вирізьблював якихось євреїв?

— То вже справа мистецтва. Але ж у ті часи між євреями і католиками була страшна прірва! Нерівні шлюби — то була абсолютна катастрофа! І це зберігалось аж до початку XX століття! Не знаю, як у Європі, а в нашій країні євреї перестали бути чимось дуже окремим тільки після революції. Та й зараз ще є особливе ставлення до євреїв.

— Я знаю. І в євреїв до нас — також. Але між нами й ними подеколи трапляється й діалог. Колись давно бували навіть релігійні диспути між єврейськими й християнськими філософами. Я про це читав. Навіть у Іспанії ще в XIII-XIV століттях. Чому цього не могло бути в бучацькому лісі у XVIII столітті?

— Могло, але...

— Але в нас немає документальних свідчень про це. А це ще не означає, що такого не могло бути. До речі, минулої ночі мені снилося щось подібне... А ти віриш, ніби десь у Всесвіті є особливі архіви, де заховано знання про все, що було на землі?

— Якщо навіть є, то ми не знаємо, як до них звернутись...

— А було б добре, аби могли!

— Для цього потрібні якісь неймовірні зусилля.

— І знання...

— Ми з тобою дійшли до такої сфери, де все можливо. Аби ще знати, як... Але тут би дати раду зі звичайними земними історичними архівами.

— Я маю свідчення, що ребе Нухе отримав від Пінзеля кілька листів паперу, які через дві сотні років віддав моєму батькові старий єврей у Бучачі. Який потім випив отруту й миттєво помер. Мій батько задув свічку й пішов з того дому. Сказав, буцімто там нікого нема. А його ротний поставив хрестик, що цей будинок обстежено. Батько подумав: «Як знайдуть діда, скажу, що він прийшов туди вже після нього. Прийшов і Помер.»

«Усім чомусь хочеться говорити про старого безіменного єврея, а не про Пінзеля», — подумала я тоді, згадавши загадкового Миколу Зиновійовича, який збирався розповідати про Пінзеля, а його все тягло говорити про свого прадіда.

— І як воно так сталося, що поряд опинився правнук чоловіка, який дав твоєму батькові папери, писані Пінзелем? Це й справді містика якась! І потім він так загадково зник! Ніби хотів поговорити, похвалитись, що знає щось про міську знаменитість, а потім зник...

— Він знає не більше за мене, Маріанно. Він не знає, як загинув його прадід. А я — знаю.

— А може, то був і не він?

— Може, й не він. Тоді тим більше нема чого шкодувати, що він зник.

— Але скоріш за все, то був-таки він. Навряд чи Пінзель роздавав свої папери кільком...

— Він роздавав кільком, — перебив мене Мішель. — У тому записі, який потрапив до мого батька, а потім — до мене, зашифрована інформація, де лежить те, що він віддав на зберігання іншим.

— Але ж, можливо, якщо ми якимось дивом знайдемо те, про що йдеться в листі, який потрапив до тебе, там буде не мета пошуку, а посилання на подальші схованки. І так без кінця.

— Можливо. Але шукати треба. І мені здається, що доля нам допоможе.

— Гадаю, Пінзель не думав, що шукати почнуть тільки через два століття.

— Він знав, що прирікає себе на забуття!

— Мішелю, якщо ти хочеш, щоб я допомагала тобі, то маєш розповісти мені все, що знаєш сам. Я не використаю проти тебе те, що ти довіриш мені!

Я майже дослівно пам’ятаю нашу розмову тієї ночі. Пам’ятаю також, як вона урвалася. Банально і солодко. А потім ми знову обіймалися й говорили про мету нашого пошуку. Але на такому шляху буде неможливо щось знайти.

— Як ти гадаєш, — питав він, — вони з Єлизаветою теж вели вночі сердечні розмови?

— Вони були подружжям.

— А я не можу уявити чоловіка, який вирізьбив усі ті неземні скульптури, а потім так по-земному обіймав жінку в темряві під ковдрою — чим там укривались тоді подружні пари на своїх ліжках?

— Не знаю. Але історики, які пишуть про побут тих часів, твердять, що всі тоді спали в одній кімнаті з дітьми.

— У них було тільки двоє дітей. А його дуже часто не було поряд.

— Що ти хочеш цим сказати? Що вона пускала під свою ковдру когось іншого?

Ми розмовляли впівголоса, як зазвичай розмовляють двоє в ліжку, і раптом він почав шепотіти мені на вухо, ніби виказував якусь страшну таємницю, якої ніхто не повинен чути:

— У мене є її лист до Андрія Масовскі.

— Чий лист і до кого?

— Лист Маріанни Єлизавети до Андрія Масовскі, — він вимовив те ім’я з незвичністю людей латинської культури до слов’янських прізвищ. — Це той чоловік, за якого вона вийшла заміж, коли Пінзель зник.

(Так, він уже казав раніше, ніби має лист Пінзелевої до іншого чоловіка. Тільки не договорив: щось відвернуло нашу увагу. Як важко зосередитися на чомусь одному! І як тяжко мені зараз відтворювати той наш діалог у рипучому ліжку в приватному готелі на Вірменській вулиці у Львові. Але я маю це зробити. І для себе, і для нього. І перед Богом).

— Господи, і звідки в тебе міг з’явитися той лист? Тут ніхто не знає, де шукати кінці Пінзеля, а в тебе листи його дружини!

— Поки що лише один лист. Моя мати купила його на чорному аукціоні як подарунок до мого дня народження. Там можна купити все, що завгодно.

— Твоя мати? — здивовано перепитала я, а він швидко змінив тему.

— Після смерті батька я почав шукати Пінзеля. Батько просив мене з’ясувати про Пінзеля якомога більше. Він був такий безпорадний в останній рік свого життя.

— Хто? Пінзель?

— Ні, мій батько. Я читав йому книги вголос, показував фільми та слайди, поки він лежав. А він розповідав мені про свого професора у Фрайрбурзі, який у сорок третьому читав лекції про Дюрера й Лукаса Кранаха, і в самих тих читаннях про великих німців минулого вже був виклик страшній добі.

— Гаразд, Мішелю, а що ми робимо завтра?..

А завтра ми знову вешталися по Львову, і це вже не було так приємно, оскільки відразу після нашої поїздки до Бучача дуже похолодало. Коли я пакувалася в дорогу, стояла блаженна золота осінь, здавалося, так буде до кінця віків, отже, теплих речей взяла обмаль. А ходити по крамницях, щоб купити щось нове, не було часу. Та й покинутий дім також став непокоїти. За всієї моєї глибокої зацікавленості й Пінзелем, і Мішелем, мандри почали обтяжувати. І я нагадала йому, що в нас лишилося три дні. Мене «зафрахтовано» на десять днів, які добігають кінця, а далі на мене чекають інші клієнти зі своїми таємними бажаннями. І тоді він похапцем витяг гроші й простягнув мені:

— Візьми. Коли зі мною раптом щось станеться, щоб я не був тобі винним, — то був третій етап оплати, який клієнт «Таємного бажання» сплачував своїй помічниці в самому кінці, коли роботу було зроблено.

— Що ж із тобою може статися, хлопчику?

— Не знаю. В мене таке відчуття, що скоро ми все знайдемо. Але я заплачу за це високу ціну. Як ти розумієш, я маю на увазі не гроші... Ти віриш у долю, Маріанно?

— Інколи вірю, а іноді й ні. Коли щастить — вірю, коли ні — вірити не хочеться.

— А я вірю, що в долі є щось таке, чого не уникнути.

— В тебе античний погляд на ці речі?

— Так. Доля сильніша від богів.

— І навіть сильніша за Бога?

— Буває, що й сильніша. Думаю, Пінзель це теж відчував.

Протягом того дня сталося кілька подій, які справді наблизили нас до, так би мовити, матеріальної розв’язки наших пошуків. Але не до істини. А може, в певному сенсі й віддалили. На вулиці стяла холоднеча, коли несамохіть шукаєш будь-якої нагоди увійти в приміщення. Я попросила Мішеля вийти за межі старого передмістя й наблизитись бодай до палацу Потоцького. Я розповіла йому, що «за Совітів» саме там був Палац одружень.

— Там вінчали замість церкви? — здивовано спитав хлопчик.

— Там провадили цивільну церемонію. За радянських часів вінчання в церкві майже не практикувалося, тому великого значення надавали цивільному обряду.

Дорогою до вулиці Коперніка, де стоїть палац Потоцького, я зупинилася біля вітрини книгарні. Мою увагу привернула книга про старий Львів. Ми увійшли до книгарні погортати цю книжку. І коли я побачила, що тут є карта Львова XVIII століття, то запропонувала Мішелеві придбати її[10]. Потім мені захотілося у комфортних умовах переглянути її, і ми спустилися в підвальчик «У Ольги», де замовили обід, і, поки чекали салат, я відкрила книгу, а Мішель, як завжди, почав занотовувати свої враження до блокнота.

На карті було зображено кам’яниці львівського середмістя, і будинки були розфарбовані в різні кольори залежно від національності власників — поляків, євреїв, Вірменіє, українців. Поряд був список прізвищ господарів будинків. Ті прізвища мені нічого не говорили, однак я почала пробігати їх очима, і ця розкішна карта на крейдяному папері потрапила в грецький салат, який пані Ольга вже встигла мені поставити.

— Щось цікаве? — неуважно спитав Мішель, продовжуючи писати своє.

— Ти називав дивне слово «Рорайка», коли говорив про те, де знаходиться жертва Пінзеля.

Він здригнувся, рвучко обернувся в мій бік, відсунувши свій блокнот і мало не скинувши зі столу плетену тарілку з хлібом.

— Серед домовласників львівського середмістя є прізвище Рорайські. Їм належала одна зі львівських кам’яниць у польській частині міста...

— Так, так. Поляки, вірмени, євреї... — далі він вимовив кілька слів німецькою, і, як мені здалося, то були поетичні рядки. — А ти знаєш, — раптом геть не в тему перебив він сам себе, — йому у Львові після Бучача було погано!

— Чого ти так подумав?

— Тому що мені після Бучача погано. Спершу мені у Львові було добре, а тепер не так.

— Це, можливо, тому, що хтось заліз до наших кімнат і порпався в наших речах. До речі, ми не пошукали адміністраторів сьогодні вранці.

Але він, здається, дуже не хотів обговорювати ту прикру подію. А далі, здається, знову заговорив про Пінзеля, мовляв, йому у Львові було не так, як в Бучачі та інших містечках, де він працював.

Несподіваним підтрвердженням цих слів стала наша наступна зустріч того дня. Ми ще раз пішли до музею Пінзеля, мимоволі порівнюючи їх із тими скульптурами, які в Бучачі стояли на своєму місці — біля олтаря. І в порожнечі костелу монастиря кларисок зустріли ще одного фаната давнього скульптора. То був молодий хлопець-фотограф. У лункій тиші музею він пошепки почав розповідати нам, що періодично ходить туди, щоб фотографувати ті скульптури, і вже зробив надзвичайно багато знімків. Хлопець сказав, що наразі не планує пропонувати свою роботу видавництвам чи рекламним агенціям, а робить ці світлини для пізнання світу й себе. Ми вийшли з музею на Митну площу, і фотограф запросив нас до себе подивитись його роботи. Ми погодилися, тим більше він сказав, що живе неподалік, у старій частині міста.

Пам’ятаю, як ми йшли за ним вузькими, вже багато разів ходженими вуличками, зіщулившись від дрібного дощу і піднявши коміри на плащах. Але знання міста — це не знання вулиць і кав'ярень. Справжнє знання міста — це вміння орієнтуватися серед арок і прохідних дворів. Далі вже є тільки вищий пілотаж — таємне знання під’їздів, які у Львові також іменуються брамами, горищ і виходів на дах, доступне одиницям. Я давно відкрила, наскільки в Києві я, вроджена киянка, мудріша за приїжджих, навіть за тих, які добре знають і люблять Київ. І тепер відчула це у Львові з протилежного боку, ідучи за фотографом. Він пірнув в одну з арок на площі Ринок, провів через анфіладу крихітних внутрішніх подвір’ячок, менших за кімнату, і підвів нас до якогось під’їзду. Фотограф набрав код і, хоч як дивно, знайомий запах старого дерева не потривожив наших носів.

— Наші старі сходи завалилися, зробили нові, бо не було як діставатись на поверхи, — пояснив він новизну сходів у своєму під’їзді.

Вузькість внутрішніх подвір’їв і тісного під’їзду дивно контрастувала з розміром кімнати, куди нас завів фотограф. Приміщення, де він мешкав, було величезним, проте з одним єдиним вікном на зрізаному куті п’ятикутної кімнати, біля якого стояв письмовий стіл із комп’ютером. Він увімкнув його, показав, як міняти світлини, а сам пішов варити каву за шафку.

Мішель захоплено сів за стіл і почав клацати мишкою, а я стояла в нього за спиною й дивилась, як один і той самий Мойсей із бучацького Успенського костелу залежно від ракурсу зйомки то плакав, то сміявся, то радів, то сумував, то дивився, сповнений піднесеного пафосу, то іронічно оцінював натовп тих, хто прийшов на відправу.

Закінчились білі біблійні персонажі з бучацьких храмів, далі пішли позолочені зі Львівського музею. Невиразний, уже кілька разів бачений Самсон на екрані комп’ютера постав перед нами із виразом піднесеного божевілля, ніби забутий майстер вирішив через віки посміятись над тими, хто вважатиме його героєм. А в грізної Єлизавети несподівано з’явився лагідний турботливий погляд, чого не можна було помітити в музеї. І тільки Авраам та Ісаак не мінялись. У погляді Авраама не було жалю до сина, в ньому світилося прийняття Божої волі. А в погляді Ісаака було таке ж категоричне неприйняття долі.

— Ми з батьком переглянули дуже багато творів із цим біблійним сюжетом. І він казав, що ніколи не віддав би мене Богові. Краще потрапив би до Нього в немилість, — прошепотів Мішель.

— Мішелю, — поцікавилася я, можливо, й недоречно, але те, про що давно хотіла запитати, — ти розмовляв із батьком німецькою чи французькою?

— По-різному. Із сестрою я завжди розмовляв німецькою, з мамою — франзуцькою, а з батьком — по-різному. Він любив говорити французькою, але не дуже добре вмів. Ти розмовляєш краще.

Фотограф приніс каву. Сів ліворуч від комп’ютера на стіл і запропонував мені сісти праворуч. Я добре пам’ятаю, як Мішель трохи неохоче забрав зі столу свою велику сумку, звільняючи місце для мене, і поставив її собі на коліна. Фотограф трохи знав німецьку, якої я не знаю, і між хлопцями розпочалася розмова, якої я зрозуміти не могла. Тому зосередилася на каві. Кажуть, якою б ексклюзивною не була кава у львівських кав’ярнях, але у приватних помешканнях Львова вона ще краща. Не знаю, наскільки обгрунтований цей міф, але та кава й справді була виняткова, гіркувата, зі стійким смаком. Вона скінчилася, і на дні лишилася гуща. Я перевернула чашку на блюдце, яке правдиві галичани називають тарільчиком. Мене почала дратувати власна бездіяльність тут, на столі біля комп’ютера, і я думала, як би його приєднатися до їхнього спілкування.

Я почала дивитись у вікно, яке виходило не в крихітні депресивні внутрішні подвір’ячка, а на вулицю, і навпроти в стіні сірого будинку побачила несподівано світлий грот із Дівою Марією.

— На вас чекає зміна долі, — фотограф урвав розмову з Мішелем і звернувся до мене українською, піднявши перевернуту чашку, по-львівськи горнятко, і тлумачачи візерунки гущі, — до того ж — різка зміна долі. Він знайде те, що шукає, а ви змінитесь... А якою ж мовою ви з ним розмовляєте? — спитав мене фотограф, і в його голосі почулася легка зневага. Пам’ятаю, як це мене зачепило. До слова, сам фотограф розмовляв німецькою досить невпевнено, і навіть у процесі спілкування зазирав у словник.

— Ми розмовляємо французькою. Він живе у Франції, — відповіла я.

— Він живе у Німеччині, — впевнено відповів фотограф, і в його погляді сяйнула неприємна зверхність.

А тим часом Мішель за комп’ютером збільшував і зменшував фрагменти світлин, захоплений цією грою. І раптом якась жінка з’явилася в глибині темної кімнати й відбилася в уламку дзеркала, яке стояло на столі, притулене до підвіконня. Тут Мішель зненацька різко підвівся, подав мені руку, щоб я злізла зі столу, і сказав, що ми йдемо звідси. Дивно, але фотограф ні про що не питав і не затримував нас. Треба йти, то йдіть. Жінка в глибині кімнати зникла. Я не встигла розгледіти її. Можу тільки сказати, що то була жінка. Хоча, здається, вона була в штанях і коротко стрижена.

— Чому ти так хутко втік звідти? — спитала я вже на вулиці.

Він зупинився, а потім зітхнув:

— Я й сам не знаю, що зі мною. Мені всюди вважається вона.

— Хто вона?

— Довго розповідати. Але ходімо звідси швидше. Ходімо кудись, щоб я прийняв пігулку від манії переслідування.

У фотографа було холодно, на вулиці — теж. Мимоволі приваблювали нові арки, де можна було заховатись від вітру з дрібним дощем. Ми відразу пірнули до першого-ліпшого підворіття неподалік. Ні їсти, ні пити не хотілось. Але на вулиці настільки знегодило, так завивав вітер і сіяв дрібний сніг, що треба було десь перечекати негоду. Кав’ярня, до якої нас занесло цього разу, була такою приємною, що мир у наших душах досить швидко поновився. Нам налили кави в чашечки, на денці яких палало синє полум’я, на столику теж запалили свічку. Все сприяло задушевній відвертій розмові, яка таки розпочалась. Мішель відігрівся саме з настанням холодів і заговорив про те, що я витягала з нього по краплині протягом усього тижня, який ми провели разом.

Отже, в тому манускрипті, що його старий бучацький єврей дав Мішелевому батькові, містилася інформація про те, що Пінзель має «піти» з цього світу — означало це смерть чи інший спосіб відходу, невідомо, але Мішель був певен, що скульптор із якихось причин імітував свою смерть. Проте річ не в тім. Таємницю смерті Пінзеля ми зараз не шукаємо, її розкриватимуть інші. Зустріч із фотографом потвердила здогади Мішеля про те, що Пінзель у своєму XVIII столітті працював на майбутнє. І то на далеке майбутнє.

— Ти бачила ті фотокартки, Маріанно? Ти не розуміла нашої розмови, але бачила картинки на екрані його комп’ютера. Ти збагнула, що фотографія — а це також мистецтво, не ремесло (те саме говорив мені мій друг зі Швеції, який знімав промзони Донеччини, пам’ятаю, він мені тоді на якусь мить пригадався) — так от, світлини Пінзелевих скульптур — це нова мистецька якість, відмінна від оригіналів. Особливо яскраво я це зрозумів на прикладі безликого в оригіналі Самсона. Я зустрічався з фотографами творів мистецтва у Німеччині, моя сестра робила їхні виставки у себе в Мюнхені, то я тобі скажу напевне: навіть скульптури Мікелянжело не дають цього так званого ефекту четвертого фотовиміру, який дають фігури Пінзеля! І цей фотограф сказав мені, що знімає його давно, але тільки цифрові технології дали такий ефект. А в нього є проект зробити з його скульптур лазерні розп’яття для новітніх екуменічних церков! Він шукає спонсора для цього проекту.

Пам’ятаю, я дала Мішелеві виговоритись на предмет його захоплення роботами нашого нового знайомого, з дому якого ми пішли так несподівано. Я знала, що цього разу Мішель повернеться до суті свого таємного бажання. Отже, манускрипт Пінзеля залишений ребе Нухе 5321 року після створення світу. Мішель витяг зі своєї сумки шкіряну теку, витерту на згинах, а з неї — ксерокопію давніх записів. Пам’ятаю старанно виписані готичні літери заголовків. Текст був німецькою мовою, якої я не розуміла. Та ще й готика! До речі, мій колишній чоловік таке читати вміє. Але його зараз тут нема. Поруч зі мною мій химерний друг Мішель, який показує папери, яких я не вчитаю, але бачу, що вони таки справді нагадують відбиток з прадавнього манускрипту. В цьому тексті, який сучасна німецькомовна людина цілком може вчитати, міститься інформація про те, що, по-перше, Іоанн Георг Пінзель, олтарний майстер магната Потоцького, має «піти навіки» з цих місць, де він працював так плідно. А по-друге, пишеться про те, що саме у місті Вавилоні, «у чреві жертви», він лишає щось для того, хто неодмінно одного дня знайде це «щось». Мішель водив пальцем по зачитаних аркушах ксерокопії, де було написано оте дивне словосполучення «у чреві жертви».

Це було вже друге наближення до таємного бажання Мішеля, який назвався прізвищем Арбріє. Перше полегшення я відчула на проспекті Свободи під час святкування річниці УПА, коли Мішель нарешті розповів про свого батька. Тоді почалося моє розуміння його таємного бажання. Але того було замало. Після відвідин фотографа, в кав’ярні, яка, до речі, називалася «Синя пляшка», відбулося друге наближення до його таємного бажання. Я тоді ще не знала, що згодом отримаю третє наближення до таємниці Мішеля й таємниці Пінзеля, яке приголомшить мене не так підґрунтям тієї загадки, як способом наближення до неї.

А поки Мішель намагається з моєю допомогою Структурувати думки, які навідувались до нього й раніше, але тільки після зустрічі з фотографом постали чітко.

— Ти пам’ятаєш, Маріанно, серед ряду світлин на екрані раптом з’явилась абсолютно банальна — вершника зі списом?

— Пам’ятаю. Я навіть подумала, що то не Пінзель.

— То львівський Пінзель. То Юрій-Змієборець із того храму, де було багато весіль.

— Ото він такий зблизька? Справді банально. Знизу він виглядає непогано, але на світлині... ніби це й не Пінзель.

— Це Пінзель, але львівський Пінзель, не бучацький і не городенківський. У Львові в нього почав пропадати дар.

— Можливо, тому, що Микола Потоцький зі своєю екстравагантністю не обмежував його свободи творчості, а тут, у Львові, були зовсім інші замовники.

— Можливо. Але причини тут не мають значення. А тут іще дані з листа Маріанни Єлизавети, який вона писала Андре Масовскі. Вона писала, що її колишній чоловік, — тут Мішель витяг з тієї самої теки роздрук німецького тексту, а не ксерокопію зі старовинного рукопису. Він пояснив мені, що то для нього зробили переклад з польської листа Пінзелевої до її наступного чоловіка, а оригінал зберігається у його домашньому сейфі. Пінзелева писала, що її колишній чоловік нікого з цеху не втаємничив у свої подальші задуми, десь їх заховавши, і немає способу їх знайти. Вона ніби просить вибачення в свого адресата, що ця втрата пройшла повз її увагу. І певна в одному: в Бучачі нема чого шукати. Тут вона знає все. А у макабричному Львові, де сам чорт ноги поламає, Пінзель мав знайомства, які вона не могла проконтролювати.

Я усвідомлюю, що переповідаю лист Пінзелевої дуже по-сучасному. Але думка, яку висловлював Мішель, була саме такою. Пінзель не довіряв дружині, хоча й не хотів застосовувати до неї ті права, які давав йому тодішній статус патріархального чоловіка. Він дав їй свободу від себе, але найсвятіше, дар свого життя, жінці не довірив, а заховав у Львові «у чреві жертви».

— Що саме він міг заховати? — запитала я.

— Не знаю, Маріанно, але я маю це знайти. Цього хотів мій батько. Він до старості був бадьорим чоловіком, тільки останній рік дуже хворів. У вашій країні відбулися зміни, і можна було приїхати до вас, ще коли він міг мандрувати. Тим паче, фірма «Таємне бажання» існує від середини дев’яностих. Але він не міг приїхати сюди й дивитись у вічі тим людям, у чиїх батьків він стріляв. І тому приїхав я.

— Гаразд, ти не знаєш, що знаходиться «у чреві жертви». Але де міститься саме «чрево», ти знаєш? У старій частині Львова? В домі Рорайських? Можливо, поряд із їхнім будинком? І де певність, що все те й досі там? Ще можна в якийсь спосіб уявити, ніби це саме «чрево жертви» і його вміст спокійно долежали на своєму місці до тридцять дев’ятого, коли «освободітєлі» увійшли до Львова. Але ж потім почалися страшні історичні катавасії. Те, чого не встигли «совіти», доробили «фріци», себто «боші». Поляки зі Львова повтікали. Євреїв перестріляли на Янівському цвинтарі. У кам’яницях Рорайських і Єндруховських оселилось радянське начальство, а певний час там жило начальство нацистське. Вони теж могли поцупити Пінзелеву жертву.

— Я все це знаю. Але ми ще не шукали.

— А як шукати?

— Фотограф казав, що можна поспитати у львівських антикварів. Я бачив, тут, у старому місті, є чимало антикварних крамниць.

— І що саме в них питати?

— А ми зайдемо, і доля сама підкаже.

— А ти питав фотографа про «чрево жертви»?

— Я питав, чи може щось бути всередині скульптури Ісаака. Він сказав, що ні. Та я й сам розумію, що ні. Його задум заховати щось «у чреві жертви» виник, коли Авраам та Ісаак вже стояли у храмі в Городенці...

Коли ми вийшли з «Синьої пляшки», нам було так тепло, що мокрий сніг на вулиці вже не заважав. Ми знову пройшли анфіладу крихітних внутрішніх подвір’ячок і вийшли на вулицю, яка вивела на площу Ринок. А звідти рушили до себе, зіщулившись під мокрим снігом.

«День дев’ятий», — з такою думкою прокинулася я вранці того похмурого дня. Мішель спав. Я встала й надягла халат. Він не прокинувся. Я побачила на столику біля ліжка упаковку ліків. Певне, вчора ввечері випив снодійного. Як я пригадую, він весь час ковтав якісь таблетки. То не міг заспокоїтись, то навпаки, ніяк не міг вийти із сонного стану. Перерахувала гроші, які він дав учора. Там була більша сума, ніж було домовлено. Мені стало прикро. Доплачує за те, що я ділю з ним ліжко. Вирішила повернути йому різницю. Успішні жінки мого віку мають самі доплачувати за хлопчиків, якщо їм заманеться. Пам’ятаю, що мені того ранку було особливо прикро дивитися в порепане свічадо у ванні. Мої вилиці й тіні під очима зробили обличчя схожим на обличчя янголів біля Пінзелевого розп’яття. Тієї ночі мені нічого не снилося, і спала я добре. Мені взагалі набагато краще спалося, відколи ми зблизилися з Мішелем. Але я добре пам’ятаю депресію того ранку. Такі здебільшого бувають після безсонних ночей. Я думала і про марність прожитих літ, і про недаремність пошуків, і про засадничу нездійсненність таємних бажань. У православних церквах завжди є ікона Несподіваної Радості. Не знаю, чи її є аналог у католиків. Повноту буття мені завжди давали не таємні бажання, а несподівана радість. А втім, чи не є це тим фаталізмом, який сповідує мій Мішель і на який так покладається?

О дев’ятій він не прокинувся, і я пішла його будити. Мішель прокидався важко й неохоче. Машинально я взяла упаковку від ліків, намагаючись прочитати їхню назву. Він рвучко прокинувся, побачивши в мене ту коробочку, й вирвав її з рук, хоч мені однаково нічого не сказала б їхня назва — чи то ліки від головного болю, чи якісь серйозні антидепресанти.

Але, вийшовши з душу, він збадьорився і знову сповнився віри в долю. Може, у ванні ковтнув ще якусь пігулку. За сніданком я поцікавилася, до якого антиквара вирушаємо спершу. Чи до того, лавка якого розташована тут поряд, на Вірменській, чи до якогось іншого — їх у старій частині міста кілька.

Було холодно, і я пам’ятаю, що напнула на голову велику хустку, яку в теплі дні носила на плечах. У ній я нагадувала жінок з олтаря. Він надяг довгий плащ і кумедний капелюх. «Зовсім хлопчик», — подумала я.

В антикварній крамниці ми довго розглядали картини у важких рамах, вази й сервізи, а також китайські віяла й псевдояпонські ширми. І раптом мою увагу привернула дерев’яна скринька з біблійним сюжетом на покришці. Я попросила показати мені ту річ і побачила, що не помилилась: на ній справді були вирізьблені Авраам та Ісаак. Мішель байдуже поглянув на скриньку, а я відкрила її й провела пальцями по дну. Вміст цього, як кажуть галичани, пуделка цілком можна трактувати як «чрево жертви». І про що думав майстер, який різьбив сцену жертвоприношення Авраама й Ісаака на скриньці для дамських прикрас? Я спитала, чи є в продажу інші предмети з такою ж біблійною сценою, мовляв, цей пан з Франції колекціонує будь-які вироби з цим сюжетом. Антиквар відповів, що в нього немає більше нічого з подібним сюжетом — ні картин, ні гравюр, але можна спитати в крамничці на Староєврейській. Ми подякували й рушили з Вірменської на Староєврейську. Мішель слухняно йшов за мною, а я тоді й сама не знала, куди йшла. Але добре пам’ятаю, що мною володіло глибоке відчуття, ніби мене веде доля. Ні до, ні по тому в мене такого переконання не було.

Дорогою я сказала Мішелеві, що, як на Староєврейській не знайдемо кінців «чрева жертви», то всі пошуки перенесемо на наступний раз. А зараз робимо останню спробу. Можливо, щоб більше довідатися в антиквара зі Староєврейської, треба буде в нього щось купити. Мішель сказав, що немає проблем, і зняв у банкоматі чергову суму грошей.

Ми знайшли антикварну крамницю на Староєврейській. Вона була дешевша й жвавіша. Двоє відвідувачів розмовляли з антикваром, я не дуже прислухалась, але вловила велику обізнаність немолодого продавця не лише щодо того, що продається в нього чи інших крамницях, але й що лишається по старих львівських помешканнях, бо власник і антиквар не узгодили ціну. Я почала розглядати виставлені товари. Ні сервізи, ні скриньки для коштовностей, ні портсигари не зацікавили мене, аж раптом мою увагу привернув релігійний польський календар на 1907 рік, де серед інших сюжетів було й жертвоприношення Ісаака. Звичайно, у тій літографії не було Пінзелевої експресії, але був яскраво виражений шарм давнини. Мішель заплатив за календар 200 гривень, не торгуючись, тоді ми дочекались, доки з крамниці пішли покупці, і я почала розмову з антикваром.

Я спитала в нього те саме, що в антиквара з Вірменської:

— Ось цей пан колекціонує всі вироби, пов’язані з жертвоприношенням Ісаака. Чи маєте щось іще з цим сюжетом? Ціна значення не має.

Він сказав, що наразі нема, але чи цікавлять нас картини? Так, передусім картини, ще, можливо, скульптури. Картини з таким сюжетом трапляються, він зателефонує своїм клієнтам. Антиквар простяг нам картку своєї крамниці. Я сказала, що ми неодмінно скористаємося його люб’язністю, але скоро їдемо зі Львова. І тому, може, він знає львівські помешкання, де могли б зберігатись такі предмети, може, можна було б зустрітися з господарями? Комісійні йому неодмінно перепадуть, цей пан дуже порядний.

Антиквар знизав плечима, а потім неохоче вимовив:

— Та є тут одна сімейка на Галицькій, матуся з синочком, їм місце на Кульпаркові[11], вони, зрештою, по черзі туди й потрапляють. Вони викликали нас оцінити своє добро. Ми недавно продали їхню люстру. В них лишились предмети від старих мешканців, ще поляків, які тікали в тридцять дев’ятому. Мають картину «Жертвоприношення Ісаака».

— У Матюшенків? — перебив антиквара жіночий голос із підсобки. — Вони вселились у сорок шостому, не в тридцять дев’ятому. Але до них порядних людей посилати не можна.

Пам’ятаю, тоді я дуже злякалась, що мені не дадуть адреси Матюшенків. Але спокійно перепитала, що в них за картина. Можливо, в нас така є.

— Картина стара, але бездарна. Вона справді XVIII століття. Але якась базгранина, а не жертвоприношення Ісаака. Навіть пропорції належним чином не витримані, що вже казати про інше. Але можете спробувати з ними поговорити. Десь у мене був їхній телефон.

— Краще б адресу... — тихо попросила я, сама не знаю чому.

— Так, телефон у них, здається, відключений, але й двері вони не завжди відчиняють. Власне, чому ми з ними не сторгувалися? Вони хотіли шалених грошей за ту картину, казали, там справжня дубова рама. Але ж рами в мене йдуть окремо, до чого тут картини? — антиквар показав на розкішні багети, які стояли в кутку. — Спробуйте поговорити з ними, якщо не боїтесь. Мені та картина не потрібна. Все, що вони мали пристойного, ті люди прожили ще за совітів.

— Одразу після розвалу, — знову втрутився голос невидимої жінки, — за совітів вони жили добре, всі їхні стреси й шизи почалися після розвалу.

Антиквар дав нам адресу Матюшенків і більш-менш детально пояснив, як дістатися до них. Сказав, що вони завжди вдома, але можуть і не відчинити. Порадив нам сміливо казати, ніби з житлової контори, тоді вони підуть на якийсь контакт. А далі хай Бог помагає.

Ми вийшли на холод, і Мішель знову запропонував десь присісти. Вкотре кава й тістечка, я добре пам’ятаю, як мене тоді вже нудило від них, а Мішель ще й замовив по шматкові торта величиною з блюдце. Ми розгорнули план старого Львова, вже добряче заляпаний львівськими стравами, до яких тепер додався крем з наших тістечок. Знайшли кам’яницю Рорайських. Ідентичність між старим і новим планом встановлювалась не автоматично, проте згадана кам’яниця була в тому самому кутку старого Львова, де й оселя Матюшенків. Це було десь поблизу західної межі львівського середмістя.

Ми сиділи при столику біля самого вікна, він дивився на вулицю й неуважно слухав, що я казала. І раптом схопив мене за руку. Мені здалося, ніби він щось чи когось побачив за вікном. Він поцікавився, як я дивлюся на те, щоб піти туди завтра. На що я відповіла: «Сьогодні або ніколи». Тоді він запитав: «А може, поблукати Львовом і піти до них у другій половині дня?» Я сказала: «Навіщо ходити в темряві під львівськими арками, коли все-таки це можна зробити при денному світлі». А втім, якщо він мені пояснить, чому не варто йти зараз, я готова його вислухати. Він мовчки зітхнув, і ми рушили на Галицьку.

Цього разу потрібний нам під’їзд був у першому ж внутрішньому подвір’ї. Код спрацював, і ми рушили вгору в абсолютно темному просторі, присвічуючи собі дорогу мобілками. Квартира дванадцять. Звісно, нам потрібна квартира тринадцять. Це поверхом вище. У темряві ми долаємо ще один поверх і намацуємо одвірок. Шукаємо дзвінок. Синій промінь мобілки мляво освітлює латинський напис на стіні: Clavis non penis in tenebrum non venis.[12] О, Львів — культурне місто, там на стінах не пишуть російське слово з трьох літер чи глобалістський англійський матюк, виводять латинські сентенції. Я мимоволі розсміялася, згадавши хуліганську латину на задній сторінці університетського конспекту. А Мішель, який також зрозумів той напис, зреагував досить несподівано, сказавши, що напис неправильний, бо граматика вимагає не in tenebrum, а in tenebris.

Ми дзвонимо у двері тринадцятого мешкання, і дзвінок деренчить на весь під’їзд. Жіночий голос питає: «Хто там?» Я відповідаю запитанням на запитання: «Чи вдома пані Матюшенко?» «А хто ви?» Ми за жертвою. По «Жертвоприношення Авраама».

Хоч як дивно, після такої репрезентації нам відчиняють і просять увійти. Передпокою нема, ми одразу потрапляємо до вітальні. Перше, що впало мені тоді у вічі, це грізна жінка з покритою головою та юнак із біблійними кучерями поруч. Потім збагнула, що то ми з Мішелем, який зняв свого кумедного капелюха, відбиваємося у свічаді, яке висить на стіні. Ми виглядали цілком як люди, котрі урочисто прийшли по те, що протягом двох століть ховалося «у чреві жертви».

— Нам сказали про вас в антикварній крамниці на Ствроєврейський. У вас має бути картина «Жертвоприношення Авраама». Ми дамо ту ціну, якої вам не дали в крамниці.

Перед нами — жінка із сивим рідким волоссям, накрученим на металеві бігуді. З-під темного халату із залишками шляхетності виглядає нічна сорочка, до якої ззаду причепилася коричнева панчоха, що тягнеться за жінкою, як шлейф. Антиквар зі Староєврейської сказав, що вони спродали все ще за совітів. Але, здається, ще не все. Певне, якусь цінність має чорний буфет, по-львівськи креденс, з різьбою, щоправда, посуду в ньому майже нема. Та й стягти це одоробло сходами темного під’їзду, мабуть, неможливо. А ось і потрібна картина. Так, на ній та сама біблійна сцена, і вона таки направду бездарна. Ісаак оголений по пояс і має недоречний торс античного героя. Авраам з обличчям Бога-отця зі школярських православних ікон тримає Ісаака за горлянку й заніс руку з кинжалом, а янгол з параметрами Купідона ширяє біля тієї руки.

— І скільки ви даєте за цю картину? — знущальним високим голосом питає особа, яка вийшла з якогось кутка. Особа виявилася патлатим чоловіком незрозумілого віку з дрібним зморшкуватим обличчям, у сорочці, застебнутій не на ті гудзики, в штанях, підкачаних до колін, зі страшними виразками на оголених литках. Він стояв перед нами босий, похитуючись на своїх огидних ногах.

— Спочатку скажіть вашу ціну.

— Ні, спершу ви назвіть свою.

— Ціну першим зажди каже той, хто продає.

— А ми нічого не продаємо. Ви прийшли сюди самі! Вас ніхто не кликав!

— Але ж ви пропонували свою картину антиквару!

— Пропонували! А тепер не пропонуємо! За цією картиною мають колись прийти! Ми продавали, коли мамі треба було в лікарню. А тепер нам не горить.

— Так-от, ми — саме ті, хто має прийти по цю картину! Але ми готові її купити!

— А як ви доведете, що ви — саме ті? — на обличчі чоловіка з’явилася страшна гримаса, яка зробила його й без того бридке обличчя ще потворнішим.

— Я тобі завжди казала, що по неї прийдуть! Рано чи пізно! А ти лазив туди! Тому ми й не люди, а якісь чуда-юда! Все через тебе! — почала кричати жінка, від подолу якої так і не відчепилася панчоха.

— Та що за дурниці? Зараз усі такі, як ми! Аврик з Іциком тут ні до чого, — почав дражнитися чоловічок.

— Навіть твій батько не чіпав цієї картини! Хоча й був членом комуністичної партії! Але навіть він знав, що по картину прийдуть, і він з місця її не зрушив! Ти хіба забув, що казала Ядзя?

— А клав я на ту Ядзю! — «мужчинка», так я про себе назвала те жалюгідне створіння, зробив непристойний жест середнім пальцем. — Вона мене змалечку лякала тією картиною! Казала, не будеш слухатися тата, він тобі зробить отаке! — «мужчинка» середнім пальцем показав у бік картини. — Ідіотка! Хіба таке можна говорити дитині? — «мужчинка» жалісно заплакав.

— Коли ми заселялися в цю квартиру за постановою Львівського горкому партії, — у голосі жінки в бігудях забриніла гордість з приводу тієї давньої події, — тут жила Ядзя, її лишили старі господарі, які втекли до Польщі. Ядзя працювала в нас помічницею по господарству, поки не померла, і вона, навіть помираючи, казала: «Матко Боско! Не чіпайте цієї картини! Бо буде погано не тільки моїм панам у Польщі, а й вам також. По неї прийдуть!»

— А хай вони доведуть, що прийшли за нею! Хай доведуть! — закричав «мужчинка».

— Ми прийшли не по саму картину, а по те, що в ній усередині, — сказала я, згадавши не раз чуте від Мішеля «у чреві жертви».

— Ну от. От тобі й доказ! А ти вже звідти все витрусив і продав за пляшку водки!

— А там нічого й не було! Хай доведуть, що там щось було!

— А це твої ноги доводять! А це мої кістки доводять! Всі наші болячки це доводять!

— Про що це вони? — вперше подав голос Мішель, який весь час стояв поруч, тримаючи мене під лікоть.

— Ну от дивіться! Там нічого нема! Це ще ті поляки все забрали, як драпали у свою Польщу! А Ядзю лишили нам невідомо навіщо!

— Це ти все виніс, не бреши. Але віддай бодай те, що лишилось! Двісті років лежало, а ти все спаскудив!

— А там більше нічого й не було!

«Мужчинка» підходить до стіни, де висить картина, й намагається її зняти. Підштовхую Мішеля, щоб він допоміг йому. Вони вдвох знімають важку картину й кладуть її лицем униз на круглий стіл, захаращений якимись ліками, й кілька пляшечок темно-коричневого скла падають додолу й котяться в різні боки, але на це ніхто не зважає. «Мужчинка» легко відсовує дерев’яну дощечку, яка ходить в пазах зі споду картини. Певне, він це робить не вперше. Нашим очам відкривається простір між полотном і відсунутою задньою дощечкою, який поділено дерев’яними перегородками на невеличкі порожні ятки[13].

— Дивіться, тут нічого нема й не було! Все забрали ті кляті поляки! А нам тільки локшину на вуха навішали! Мовляв, не можна чіпати, не можна чіпати! — кричить чоловік.

Порожні вічка мали розміри, як мені запам’яталось, десь п’ять на десять сантиметрів, може, трохи більші. Я ніколи не забуду той ляльковий олтар, створений для потаємних молінь для посвячених. Одне з вічок довгасте, і в ньому лежить щось обсноване павутинням. Мішель нервово хапає річ, яка віддалено нагадує кілька згорнутих у трубку аркушів паперу. Він притискає згорток до грудей, лишаючи на темному плащі сірий слід від пороху століть, а потім похапцем кладе його до внутрішньої кишені, не переймаючись забрудненістю того манускрипту. Мішель певен: це — мета його пошуку. Він тягне мене якнайшвидше йти з дому Матюшенків. Мені теж не хочеться тут затримуватись.

— А допомогти повісити картину назад? — верещить «мужчинка».

— А хто тобі допомагав, коли ти її знімав раніше? — питає жінка в бігуді, наступаючи на панчоху й відфутболюючи її в куток кімнати.

На вулиці я намагаюсь обтрусити Мішеля від пилюки, але йому байдуже. Він іде швидко і не в той бік. Я хапаю його під руку, рвучко зупиняю і ми повертаємо до себе. Старий Львів невеликий, до свого хистку на Вірменській ми доходимо за десять хвилин. Але цей час був тяжким і болісним, як буває, коли треба добігти додому зі страшним головним болем, бо може початись блювота — тоді й близька дорога виявиться далекою. Він іде до своєї кімнати, і я відчуваю: він не хоче, щоб я йшла за ним, хоче, щоб пішла до себе. Але я все-таки йду за ним, попри його очевидне роздратування. Я була певна тоді, що маю на це право.

Що гнало мене за ним? Бажання вдячності? Цікавість, що саме було в тому манускрипті? Чи закарбовані в пам’яті слова Миколи Браницького, що я відповідальна перед Богом за будь-що, пов’язане з Пінзелем, знайдене Мішелем з моєю допомогою на території України? Мабуть, усе разом. Не знаю, який із тих чинників був найвагомішим. Щодо вдячності, то, по-перше, він мені пристойно заплатив. По-друге, я сама хотіла знайти загадковий предмет «у чреві жертви», і, коли того дня зранку налаштувала своє єство «на хвилю долі», то, певне, хотіла передусім свого власного звільнення. Що ж до моєї цікавості до змісту знайденого манускрипту... Коли я вперто стояла поряд з Мішелем, поки він тремтячою рукою ніяк не міг потрапити ключем у щілину (мимоволі воскрешаючи пікантний напис біля входу до помешкання Матюшенків), для мене цілком зрозумілим було бажання сина знайти те, що так трагічно було пов’язано з його батьком. Тут-таки згадалися слова з розмови з Тетяною Йосипенко: «Якщо Пінзель і писав якийсь трактат, то скоріш за все то було якесь керівництво з його ремесла. Яке дерево коли пиляти, яку молитву при цьому прочитати». Отже, зміст манускрипту не видавався мені сакральним.

Але сакральним був сам факт його існування! Папір, якого торкалась рука загадкового скульптора! Тепер можна буде звірити почерк на розписках в архіві Потоцького з цим почерком. Але зовсім скоро Мішель завезе цей манускрипт до чужої країни, не має значення, Франції чи Німеччини, а Україна знову втратить цінний документ. Так, це він натхненно шукав рукопис, виконавши заповіт батька, якого, видно з усього, дуже любив. Але, зрештою, якщо його батька так мучило сумління за те, що він прийшов на нашу землю зі зброєю в руках, то його син має добрий шанс повернути цій країні якусь частину боргу бодай у вигляді знайдених культурних цінностей цієї землі.

А Мішель ніяк не міг устромити ключа. І я затримала його руку, сказавши: «Заспокойся, хлопчику! Ти бачиш, двері тебе не слухаються. Ходімо до мене, заспокоїшся, почитаєш той документ. Мої руки так не тремтять. І двері в мене відмикаються легше. Пам’ятаєш, одного разу так уже було...»

Він послухався, і ми пішли до моєї кімнати. Він скинув плаща, сів у крісло і витяг манускрипт. Обтрусив павутиння, струсив пилюку, ніскілечки не дбаючи про свій одяг. Я запитала, чи він певен, що знайшов саме те, що шукав. Мішель проглянув кілька сторінок, я не поспішала. Він сказав, що скоріш за все, це саме той текст, який він шукав. Тоді я запитала: «Що дорожче, зміст тексту чи він сам як матеріальний носій?» Мішель відповів, щиро глянувши мені в очі. Я завжди згадую той його погляд, коли думаю про нього. Саме в ту хвилину, коли він сидів у старому кріслі в моїй кімнаті, а я присіла навпочіпки перед ним. То був його останній осмислений погляд, за кілька хвилин почалося божевілля. Але тоді я ще не знала, що буде за кілька хвилин. І він сказав, що його цікавить лише зміст того документу, який ми в такий химерний спосіб знайшли. Він вважає, що має право на той зміст, оскільки без нього документ ніхто б не шукав, і ті «абрюті»[14], в яких ми його видерли, продали б його за склянку горілки. Але сам документ він готовий віддати мені, щоб я відвезла його тому старшому сивому чоловікові, до якого ми заходили ще до поїздки в Бучач. Він лише зробить собі якісну фотокопію цього манускрипту. Тут, у Львові! А потім ми пообідаємо з шампанським, і ми пригадаємо, як шукали трактат Пінзеля у тих страшних людей.

— А ти детальніше розкажеш мені, що, власне, було в тому листі, який дав твоєму батькові старий єврей у Бучачі?

— Гаразд. А тепер ходімо до мене, я перевдягнуся, бо геть замазався пилюкою дуже давніх часів!

Кілька хвилин нам обом було радісно й весело, як рідко буває двом людям разом. Цей стан тривав рівно стільки, скільки треба було, аби обігнути внутрішнє подвір’я по галереї, дійти до його помешкання й відімкнути його, увійти в кімнату й запалити світло в ранньому присмерку жовтневого дня...

Відвертих слідів чужого вторгнення в його кімнаті не було. Проте посеред ліжка, яке ми лишили розібраним, лежав якийсь чорний предмет, який нагадував крука серед снігового поля. Мішель страшно закричав, коли побачив ту річ:

— Вона мене таки дістала! Отже, то була вона!

Від тієї хвилини бідний хлопчик зробився неадекватним. Він і раніше був досить дивним, але в мить, коли посеред його ліжка (нашого ліжка) з’явився чорний предмет, його дивацтва миттю стали дикістю, і контакт, який потроху встановився між нами, став рватися, і я пам’ятаю, як боляче це було.

Що з’явилося посеред ліжка? Воно й тепер у мене. Лишилося на згадку про ті божевілля. То невеличка фігурка з чорного дерева або ж пофарбована так, що дерево видається чорним. Напишу про неї зараз, хоча й порушу хронологію, бо роздивилася її тільки згодом. І вписала в контекст Пінзеля також тільки згодом. Отже, тепер про загадкову фігурку.

Це була маленька дерев’яна статуетка, довжиною з мою долоню, схожа на велику шахову фігуру. Певне, десь так виглядали боццетті, що їх, олтарні майстри виготовляли, щоб показати своїм замовникам, перш ніж робити великі скульптури. То було зображення дещо демонічної особи, схожої лицем якщо не на чорта, то на античного сатира, але не напівголого з ратицями на ногах, а в довгому одіянні, як годиться зображувати олтарних святих. Потім, іще раз роздивляючись світлини олтарних скульптур, я побачила: щось подібне можна побачити в постаті одного з Пінзелевих святих у бучацькому Успенському костелі. Там один з олтарних святих мав певні й досить яскраві риси чи то поганського божества, чи то християнського демона. Але автор фігурки перейшов ту межу, біля якої зупинився Пінзель. А втім, хіба людство в цілому не перейшло всі ті межі, біля яких дехто й сьогодні ще зупиняється?..

А ті, чи той, чи та, хто цькував Мішеля, діяли, не зупиняючись ні перед чим, знаючи, в які точки треба бити, щоб вибити з ладу його й без того неврівноважене єство. Він став нервово ходити по кімнаті, розкидати предмети, вивалювати речі зі своєї валізи, щось шукати, робив спроби зателефонувати по своєму мобільному, але потім скидав дзвінки. Я боялася, що він почне бити вікна або стане соціально небезпечним в якийсь інший спосіб. Також пам’ятаю, що за себе я тоді не боялась. У мене навіть майнула думка схопити знайдений нами манускрипт, за який я буцімто відповідальна, і втекти. Тим більше, він пообіцяв його мені. Але також я дуже добре пам’ятаю своє тодішнє співчуття до нього. Я ще сподівалася, що той реактивний стан може минутись, і він стане таким, як був. Я намагалась заспокоїти його, розпитати, що саме його так налякало, обнімала його, цілувала, але нічого не допомагало. Тепер мені знов-таки важко в хронологічному порядку відтворити те, що почалося з ним після з’яви маленького дерев’яного чорного демона посеред ліжка. Спочатку, як я пригадую, він почав говорити досить плутано, проте його мовлення ще зберігало певну адекватність. Як я зрозуміла, якась особа — його сестра? його мати? ще якась жінка, якої він не згадував? — завжди намагалася маніпулювати ним, вона провалила його виставку, віддала його до лікарні, посварила з батьком, але разом з тим підкинула йому ті гроші — у Пінзеля також було багато грошей, але його це не врятувало, він кинув усе й пішов світ за очі, і йому доведеться зробити те саме, щоб позбутися її. Він знайшов те, що шукав, але вона в нього все відбере, як це він раніше не здогадався... далі він почав плутати французькі й німецькі слова, а потім зовсім забув французькі, заговорив винятково німецькою мовою, якої я не знаю.

Я відчула себе жахливо безпорадною. Я абсолютно не знала, як заспокоїти його, як вивести з того стану. Я не знала, чи можу я викликати швидку допомогу для іноземця. Я не знала, з ким порадитись. В мене були у Львові якісь знайомі, але нікому з них я не могла б навантажити цю проблему.

Я ще ніколи не була свідком того, щоб справдження чийогось таємного бажання завершилося божевіллям. Принаймні з нашими клієнтами такого не бувало. І тому в мене не було досвіду, як поводитися. Пам’ятаю, що була в стані паніки. Пригадуючи той день тепер, я розумію, що, певне, діяла б по-іншому, аби була готова до такого повороту подій. А тоді я навіть не могла на п’ять хвилин присісти, щоб обміркувати ситуацію. Адже він весь час був поряд зі своїми дикими реакціями на все. Пам’ятаю: відчувала тоді, що не можу кинути його, як не могла б кинути власного сина в біді. Але пам’ятаю, що так само чітко в моєму єстві звучали слова Миколи Браницького, що я відповідальна навіть не перед Україною, а перед Богом за всі, пов’язані з Пінзелем, знахідки мого друга. Отже, я мала діяти так, щоб допомогти хлопчику і, разом з тим, зберегти той документ, який ми з ним щойно розшукали в нетрях львівської маячні. Мені боляче усвідомлювати, що мені не вдалося ні того, ні іншого.

В наших помешканнях телефонів не було. В мене була мобілка, тільки де вона? Я її, здається, лишила в себе. Замкнула його в кімнаті, пішла до себе. Моя кімната не була замкнена, можливо, я її й не замикала, коли ми пішли до себе. Не треба когось підозрювати в нападі, скоріш за все я сама її й не замикала. Так, воно і є: ось і ключ від моєї кімнати, а ось і мобілка. Тепер я замикаю свою кімнату. Добре усвідомлюю, як роблю це. Мобілка в сумці на плечі, там і ключ від його кімнати, він там сидить замкнений на ключ. А ось ключ від моєї кімнати, який я ніяк не можу витягти з металевої щілини. А ось я нарешті висмикнула його, і він падає мені під ноги, потрапляє у щілину між розхитаними дошками підлоги галереї, і я чую в темряві його дзенькіт об брук внутрішнього подвір’я. Спокійно, спокійно. Без паніки. І не те буває. Я добре пам’ятаю, як заспокоювала себе тоді. Зараз ти спустишся на перший поверх, вийдеш у внутрішнє подвір’я, присвітиш мобілкою і знайдеш ключ. Так воно й сталося. Було б тільки того горя. У внутрішньому подвір’ї ні кущів, ні смітника, тільки асфальт. А ось твій ключик. Все гаразд. А тепер іди до свого хлопчика.

Було зовсім темно. Але ще було досить рано. Просто надворі осінь, друга половина жовтня. І день похмурий. Похмурий та холодний. Холоду я більше тоді не відчувала. Коли я відмикала свого хлопчика, не було й сьомої вечора, я це запам’ятала, бо глянула на годинник. Він ходить по кімнаті, як лев у клітці, й щось говорить сам до себе німецькою мовою. Звертається до мене, забув, що німецької я не знаю. А я не знаю, чи є серед тої купи ліків, які він тягає за собою, щось таке, що може зняти його теперішній стан. Я телефоную в Київ до знайомого психіатра, який свого часу порадив мені Марію Миколаївну. Я дуже перепрошую, що турбую його, але в мене безвихідний стан. Той чоловік відповідає, що мій стан і правда проблематичний. Треба шукати в його паперах документи про його медичне страхування, телефонувати туди. Вони зобов’язані захищати його на території будь-якої країни. Я пригадую, так, мої інші клієнти, особливо старші, іноді показували мені такий документ і телефон на ньому. В Україні вже кілька років є представництва міжнародних страхових медичних компаній. Але Бог боронив, мені ще жодного разу не доводилось користатися з того.

Поки він ходить по кімнаті, як звір, продовжуючи свій незрозумілий емоційний монолог із артистичними, і тому ще страшнішими жестами й гримасами, я починаю ритися в його речах. Я лізу до сумки, яку він завжди носив з собою на плечі. Нібито знаходжу папку з документами, але подібного документу серед них нема. Я бачу, що за документами мій хлопчик має прізвище Адлер. Мікаель Адлер. Так, звичайно, його батько німець. І він має його прізвище.

Я пам’ятаю, що усвідомлювала своє тодішнє роздвоєння особистості, коли одна половина мене нервово шукала медичну страховку Мішеля, а друга продовжувала міркувати над мотиваціями його дивної поведінки. А втім, можна було говорити навіть про розтроєння: третя іпостась мене нервово й послідовно шукала манускрипт Пінзеля. Але його ніде не було. Звичайно, в мене не було навичок вести обшук. Але цілком можливо, поки я ходила кидала вниз свого ключа, він примудрився кудись подалі заховати старовинний документ, за який я відповідальна перед Богом і Україною. Або й знищити його.

Я надибала шкіряну папку, звідки Мішель витягав ксерокопії нібито того, що бучацький єврей віддав його батькові — до всього, що фігурувало в наших пошуках, я тепер маю додавати прийменник «нібито». Але у хлопчика, очевидно, була вироблена стійка реакція: цього предмета ніхто, крім нього, не може торкатися. Він вихопив з моїх рук ту папку й міцно притис її до грудей. Довелося шукати в інших місцях. Ось папка, де був його авіаквиток і паспорт. Там немає поліса про страхування — я приблизно знала, як виглядають подібного роду документи. І от у паспорт Мікаеля Адлера вкладено картонну картку: телефон сестри. І довгий ряд цифр, куди були вписані й коди.

Із карткою в руках я сіла й замислилась. Сестра, вочевидь, далеко. Якщо вона й вилетить миттєво, то буде у Львові бозна-коли. Що мені робити з ним до того? Але, може, вона підкаже мені, які таблетки всунути йому в рота, щоб він, принаймні, заснув? Бо робити ін’єкції я не вмію, навіть якби й знала, які треба, і не знайду тут, у Львові, ні ліків, ні медсестри, яка б мені в цьому допомогла.

Це тривало близько двох годин. Він ходив по кімнаті, притиснувши до грудей свою шкіряну папку з паперами, які вели його на пошуки спадку Пінзеля, зміст яких він довірив мені тільки частково, але в яких, схоже на те, зосередились усі його особисті страхи й комплекси. Але я можу з певністю сказати одне: в ту папку, розміром із книгу поезії, не міг влізти досить об’ємний старовинний зшиток, який ми нібито в той день знайшли. Я думала про те, що робити з Мішелем, але й паралельно думала, як би знайти манускрипт. Тим більше, він цілком був готовий віддати його мені, аби тільки мати собі його копію, щоб вчитати його зміст. Він дивився божевільними очима, як я перебрала речі в його валізі й нічого не казав мені. Певне, його хворе єство знало, що там нічого нема. Я позасувала руку в усі рукава його плащів і светрів, але манускрипта не було ніде. Він дивився на мене спідлоба й мовчав. Або починав говорити, звертаючись не до мене, а до якогось незримого співрозмовника, на нього й дивлячись. Іноді він поривався піти з помешкання, і тоді я мала тягти його від дверей всередину, обхопивши руками за пояс. Тоді він сідав у крісло, підгинав під себе ноги, починав тремтіти, і я чула, як його зуби клацали на всю кімнату. Я відчувала, що, як це триватиме довше, я можу якщо не збожеволіти, то дуже підірвати своє психічне здоров’я. І почала нервово набирати телефон його сестри. Набрала код Німеччини. А потім довгий номер мобільного телефону.

Жіночий голос швидко відповів. Я почала говорити по-англійськи, жінка відповіла по-російськи із акцентом. Так розмовляли студентки з НДР, які траплялися в нашому університеті на заходах клубу інтернаціональної дружби. Жінка не дослухала мене, попросила назвати адресу і номер коду на дверях. Сказала, що вона поблизу. Візьме таксі й скоро буде.

Важко описати, які джмелі загули тоді в моїй голові. Я знала, що мобільні телефони, зареєстровані в європейських країнах, на території України працюють, і за телефоном власник може бути в Німеччині, а фізично — в сусідній кімнаті. Певне, це вона, ця сестра, і є злим генієм мого — тепер вже не мого — хлопчика. Вона була тут, у Львові, мало не весь, а то й весь час, поки тут перебуваємо ми. Це вона рилася в наших речах в день, коли ми їздили до Бучача, це вона стежила за нами, вселяючи гіркий неспокій в його душу, а за одно й у мою, це вона підкинула йому чорну фігурку, яка спровокувала його нинішній напад божевілля — певне, вона добре знала, як саме ввести емоційно неврівноваженого Мішеля у психотичний стан. А я зараз кидаю його із вогню в полум’я, викликаючи її сюди. Але що мені було робити? За законами авантюрного жанру ми мали б тікати від неї по львівських дахах, перестрибуючи через внутрішні подвір’я, притискаючи до грудей знайдений «у чреві жертви» документ. Але та авантюра, в яку я була втягнена, розгорталася за іншими законами, яких я не розуміла... Коли у двері постукали, мій нещасний клієнт тремтів на диванчику поряд зі мною, поклавши мені голову на плече.

Я підвелася, щоб іти до дверей, він став затримувати мене, але назад дороги не було. Я спитала, хто там, відповіли тою ж ламаною російською, що то сестра Мікаеля. Я відчинила. Жінка невиразної зовнішності, невизначеного віку, струнка, висока, сива, коротко підстрижена увірвалась до кімнати й кинулась до Мішеля — я й надалі називатиму його по-французьки. Вона заговорила до нього по-німецьки, він довго нічого не відповідав, але потім почав відповідати їй. Вона, очевидно, знала, як викликати його на контакт у такому стані. А я стояла і не знала, чи йти мені звідти геть, чи лишатись. Рідко коли зі мною бували незрозуміліші ситуації. Коли я нарешті сказала, що піду, вона зробила мені знак затриматись.

Коли жінка звернулась до мене, Мішель, який був трохи заспокоївся, знову почав поводитись неадекватно: став викидати речі з валізи, ніби щось шукаючи, став ревіти без слів, як звір. Я подумала: вона б мала зараз зробити йому якусь ін’єкцію, вона, певне, знає, яку. І шприця повинна з собою мати. Але замість шприця вона дістала зі своєї великої сумки картонну дошку із закріпленим на ній аркушем паперу й срібний олівець і простягла це йому. Мішель схопив ці предмети, як дитина, сів на крісло й тут же почав малювати. Мені здалося, що малює він професійно. Так воно й виявилося згодом. У мене зберігся той малюнок Більше того, мені пояснили, що той малюнок був проектом майбутньої скульптури.

Жінка, якої, якщо бути чесною, я боялась, більше того, той переляк, який я відчувала в її присутності, був одним з найнеприємніших відчуттів за все моє життя, звернулась до мене досить привітно, і мене попустило. Хоча я прекрасно розумію: трохи прихилити до себе жертву є один з можливих способів маніпулювати нею, докладаючи менше зусиль. Але сестра Мішеля заговорила приязно, і мені стало трохи легше. Вона подякувала мені за увагу до її молодшого брата, який є людиною вкрай вразливою й емоційною, і з ним трапляються нервові зриви. Я мало не сказала їй, як він злякався чорної фігурки на ліжку, але мене стримало небажання афішувати наші стосунки і наше розстелене ліжко. Але я сказала, що так і не зрозуміла, що саме так пильно шукав він у Львові.

— Да, да! — підхопила сестра Мішеля. — Но ві что-то нашлі? — вона дуже ретельно зробила наголос на слові «что-то», і пильно глянула мені у вічі.

Знов-таки, я не була готова до такого допиту. Я розповіла про манускрипт і про те, що Мішель кудись заховав його, хоча й обіцяв віддати його мені, а собі мати фотокопію.

— А фігурки? Фігурки, там були? — улесливо спитала вона.

— Ніяких фігурок не було, — обурено відповіла я.

Тоді вона звернулась до нього. Присіла навколішки перед кріслом, де він сидів, підібравши ноги, зі своїм малюванням на колінах.

— Wo sind die Figuren? Ich frage dich, wo sind die Figuren?[15] — спитала вона його. А потім ще раз, ще раз. Я не знаю німецької, але те «возіндіфігурен» звучить у мене у вухах і досі, вимовлене огидним, їдким голосом тої жінки.

Це тривало мало не годину, а втім, я не дивилась на годинник. Я зрозуміла, що не допоможу Мішелеві й не дістану пінзелевого манускрипта. Я рушила до дверей, а вона затримала мене:

— Точно нічево не било? Точно?

Я обернулася до Мішеля, щоб якось попрощатися з ним, хоча розуміла всю його тодішню неконтактність. Я торкнулась його плеча й сказала йому:

— Au revoir, Michel! A bientôt!

А він замість прощання мовчки простяг мені свій малюнок. То було зображення чи то демона, чи то поганського бога, в позі олтарної скульптури. Від малюнка було ще моторошніше враження, аніж від чорної фігурки, яка лежала посеред незастеленого ліжка. Мішель простягав малюнок мені, але я його не взяла, бо його схопила вона, глянула на малюнок брата і сказала:

— Вот что будет, еслі так долго смотреть в очі скульптурам Пінзеля, — її акцент та інтонація знову нагадали мені говір ендеерівських німкень.

Я повернулася до себе й у темряві почала відмикати двері своєї кімнати. І знову ключ вирвався з моїх рук і полетів у розпір між дошками підлоги й дзенькнув об асфальт внутрішнього подвір’я. Але тепер та пригода майже не засмутила мене. Я вже знала, куди йти. Цього разу внизу стояли люди — в когось на першому поверсі були гості, стояв веселий галас, горіло світло. Якийсь чоловік люб’язно підняв мого ключа й поніс його мені — ми зустрілися на сходах. Я знайшла в собі сили посміхнулися тому чоловікові й таки відімкнула свою кімнату, а потім згадала, що маю ще раз навідатися ТУДИ — з’ясувати, чи вони йдуть звідти сьогодні, і, якщо так, забрати ключа, бо завтра наш останній проплачений день, я мала повернути обидва ключа адміністраторам.

Я знову пішла хиткою галереєю до них і побачила, що вони зникли, поки мій ключ падав. Ніби вона зурочила мене з тим ключем, щоб зникнути непомітно. Їхній ключ стирчав у щілині, а двері були незамкнені. Я увійшла в порожнє мешкання й запалила світло.

Так, нікого не було. На телевізорі стояла фатальна чорна фігурка. На підлозі, окрім уривків німецьких газет, розлетілось кілька клаптів паперу. Серед них був щойно намальований Мішелем напівдемон-напівсвятий, а також два зачитаних аркуші відксереного готичного тексту із гебрейською поміткою навскоси, який нібито ребе Нухе отримав від Пінзеля, а через дві сотні років його нащадок нібито передав батькові Мікаеля Адлера.

Назавтра був день, який мав бути нашим останнім в цьому приватному отелі на Вірменській. Пам’ятаю, коли ми заселялись, Мішель з’ясував, що виселятися треба вранці, й проплатив на одну добу більше, щоб не вештатись по місту з речами, а мати пристановище також і протягом останнього дня. Отже, весь той день я могла лишатися в кімнаті, що було дуже доречно, оскільки на такий сонячний і золотий у день нашого прибуття Львів звалився мокрий сніг із вітром змінних напрямків.

Весь день я провела в кімнаті, боючись залишити її, щоб ключ знову не падав униз, бо втретє я його більше не знайду. Пам’ятаю, що я дивилася телевізор і кілька разів телефонувала синові додому. І мляво думала про те, що відбулося. Тоді я ще не знала, як довго пам’ятатиму ті події. А ввечері, вирушаючи на вокзал, постукала в кабінет адміністраторів, щоб віддати їм ключі, й вони вибачилися, ховаючи очі. Певне, не без їхньої згоди потрапляла в наші кімнати чи то сестра Мішеля, з якою я мала щастя познайомитися вчора, чи то якась інша особа, її спільниця.

Я повернулася до Києва сама в двомісному купе, в якому мала їхати з Мішелем. Лютувала страшна завія. Кінець жовтня — початок листопада був у той рік рідкісно паскудними, і викликали апокаліптичні відчуття. Я була щаслива, — якщо доречним буде слово щастя, — що в домі були гроші, які я заробила на таємному бажанні Мішеля Адлера, якого, я, здається, так і не виконала. Можна було деякий час відпочити, не думаючи про наступну роботу. Щось мені підказувало, що працювати на Пепербаума я більше не буду, але багаторічна робота у фірмі «Таємне бажання» навчила мене жити сьогоднішнім днем, не переймаючись днем якщо не завтрашнім, то післязавтрашнім напевне.

А непогода не вщухала, і мені здавалося, що причиною тої недоречно ранньої зими, яка звалилась того року на Україну, було божевілля мого Мішеля і втрата для України трактата Пінзеля. Мій син, який був першим, кому я розповідала про свої львівські пригоди тої осені, а отже, і першим співрозмовником, з ким я намагалася осмислити ті події, висловив припущення: а може це й логічно, що писаний німецькою трактат німецького скульптора повернувся до Німеччини? Адже жоден із нащадків ребе Нухе не віддав того манускрипту нікому з місцевих християн. Чи не символічно, що чекали людей з Німеччини, дарма що ті прийшли як страшні завойовники.

Я розумію, син хотів, щоб я перестала каратися тим, що не зуміла «відбити» в Мішеля та його сестриці того манускрипту. А може, Мішель заховав Пінзелев трактат десь у своїй кімнаті, щоб той не дістався його сестрі, а в мене був день пошукати, поки кімната стояла вільна, чим я не скористалась?

Але я була тоді в такому прибитому стані, що навряд чи щось знайшла, навіть якби й шукала. Простіше було б йому віддати мені трактат до приходу сестри. Він вже добре познайомився зі мною протягом тих десяти днів і міг бути певним, я неодмінно передала б йому фотокопію.

А також я намагалася пояснити сама собі, чому Мішель назвався чужим іменем. Певне, то був вплив його сестри або іншої натхненниці його пошуків. Він сам у розмові десь згадав, «вона дала мені гроші, але вони мені не допомогли. У Пінзеля також було багато грошей». (Гонорари загадкового майстра, як свідчать його розписки в архівах Потоцького, були, як на той час, фантастично великі, але, знов таки, я їх не бачила, цитую журналістів, які перецитовують одне одного).

Перше пояснення цілком прагматичне. Він з манускриптом перетинає кордон України. А я, яка знає, що манускрипт у нього, даю про це сигнал, але митники шукають Мішеля Арбріє, не Мікаеля Адлера, який благополучно привозить трактат додому і виставляє його на чорний аукціон. Але щось в мені опиралося такій цинічній прагматиці мого хлопчика.

По-французьки дерево — arbre, арбр. Слова арбріє у французькій мові нема, але, згідно з формальними правилами французької лексикології, арбріє — це щось або хтось, пов’язаний з деревом. Мішель добре говорив по-французьки, навіть занадто добре. Я знаю цей рівень володіння мовою, якого я не досягла. Коли іноземець вивчає мову краще, ніж носій, але йому все одно чогось бракує. Так говорив по-французьки Мішель. Знаючи його схильність до втаємничених символів, він міг у такий спосіб маскувати свою прихильність до роботи по дереву.

— Певне, від твого Пінзеля таки правда можна збожеволіти, — жаліє мене син. — Подивися на себе! На кого ти схожа! Встаєш серед ночі, смикаєшся від телефонних дзвінків. Також, мабуть, задовго дивилася у вічі Пінзелевим скульптурам. І Миколі Браницькому, певне, також дивитися у вічі було не варто. Ну не могла ти врятувати той манускрипт! Навіть якби ризикнула собою, не змогла б! Твоє сумління чисте!

А зараз кілька слів про мого колишнього чоловіка Степана Велета, оскільки він також відіграв деяку роль якщо не в самій тій історії, то в її осмисленні.

З чоловіком — хай дарують його друзі львівські поети, але Стефком він для мене ніколи не буде, завжди лишатиметься Стьопою — ми розлучилися давно, хоча й одружувалися по любові. Але коли народився наш син, з’яву якого він оспівував у віршах, він відчув, що дитячий крик є вкрай шкідливим для поетичного натхнення, і шукав нагоди не бути вдома ні вдень, ні вночі. Але, оскільки із зароблянням грошей у Стьопи також не склалося, то він ніяк не міг знайти потрібну позицію по відношенню до родини, яка кілька років існувала винятково за інерцією. Перекладати Рільке чи Готфріда Бена його з якихось причин не брали, а перекладати технічну документацію до ткацьких верстатів із НДР він органічно не міг, хоча й мову знав винятково добре.

Коли син підріс і з ним треба було багато гуляти, то батько неодноразово губив своє дитя, мотивуючи це ображеним: «А він тікає! А його не наздоженеш!» А коли синові стало вже більше трьох років, я мала клопіт постійно боронити сина від його батька, коли другий нещадно бив першого. Причому то не була оборона бідного хлопчика від грізного батька, радше молодшого братика від великого і дурного старшого. На якомусь етапі я відчула, що в мене немає сил на двох синів, один з яких великий і дурний, і я залишилася з одним. Замість батьківства Стьопа повністю присвятив себе поезії, видав кілька збірок і навіть брав участь у якомусь міжнародному поетичному фестивалі.

Ми з ним іноді спілкуємось. Принаймні, коли мені буває потрібно щось перекласти з німецької, він робить це для мене безкоштовно. Німецьку мову Степан знає дуже добре, оскільки закінчив відділення німецької філології з відзнакою — я до відзнаки не дотягла, бо народжувала сина на останньому курсі.

Поки ще лютувала дика непогода, яку я напряму пов’язувала із божевіллям мого Мішеля та потривоженим трактатом Пінзеля, наш тато прийшов до нас у гості на чашку чаю. Чаю так і не випив, бо зосереджено читав текст зачитаної ксерокопії. Я почала вводити його у контекст, але він не слухав. Почав ворушити губами й хитати головою. А коли я спитала, чи не підігріти чаю, роздратовано крикнув: «Ти можеш замовкнути чи ні?» Я перехрестилася, благословила долю, що це добро не живе у мене вдома, і залишила його наодинці з Пінзелевою готикою.

За пару годин він таки почав питати мене, звідки в мене ці папери, хто їх мені дав і за яких обставин... Дивна річ, сонет у вісімнадцятому столітті. А що тут дивного Стьопо? А те, що у вісімнадцятому столітті сонетів ніхто не писав. Тобі це відомо чи ні?

— А коли писали?

— У сімнадцятому. А потім вже у дев’ятнадцятому.

— А тепер пишуть?

— Тепер іноді пишуть.

— То він був ретроград чи, навпаки, провісник нового?

— Важко сказати...

Ми говорили довго, а за вікном ревла непогода. А потім він попросив у мене чистий аркуш і якомога розбірливіше переписав переклад сонету, який складав частину того писання, яке Іоанн Георг Пінзель передав ребе Нухе восени 1761 року.

Я прочитала переклад. Стьопа сказав, що сонет перекладався досить легко, от як швидко він це зробив, і що відніс би цей сонет до числа необарокових. Я згадала, як цитував якісь німецькі вірші Мішель. Так... схоже на це... Але тут у тебе у «у лоні жертви». А може, «у чреві жертви»?

— В оригіналі «im Leibe des Opfers», у чреві жертви. Якщо тобі більше подобається так, нехай буде «у чреві жертви» — і він виправив «лоно» на «чрево»:

Ну от. Ось звідки те «чрево жертви», яке так доймало Мішеля. Я подякувала Стьопі й дала йому з собою два бутерброда із сирокопченою ковбасою. Він пішов, а я багато разів перечитувала ці рядки й починала розуміти, чому вони так заворожили Мішеля. І навіть стали якщо не єдиним, то вагомим чинником його таємного бажання. Настільки таємного, що він і сформулювати його не міг жінці, яку найняв для того, щоб вона йому його справдила. А жінці Бог не дав мефістофелевої гостроти, отже, вгадати це бажання вона не могла.

Жахливий період ранньої зими поступово минувся, і листопад того року став теплим і сонячним, мало не як золота осінь. Мені поступово ставало легше, почуття тривоги за Мішеля й почуття вини за втрачений трактат Пінзеля стали мучити мене менше — я все-таки перераховую ці чинники саме в такому порядку.

Мені треба було з кимось поділитися своїм вантажем, і я зважилася ще раз потурбувати Дарину Костюк. Вона не забула мене й охоче погодилась на зустріч зі мною. Я взяла з собою переклад вірша «Католики, вірмени, іудеї...», взяла малюнок Мішеля та чорну демонічну фігурку, взяла з собою всі матеріальні артефакти, які лишилися в мене від моїх недавніх пригод.

Я розповідаю пані Дарині основне про наші львівські мандри в пошуках трактату, писаного Пінзелем[16]. Звичайно ж, я обминаю той факт, що ми стали коханцями, хоча мого зворушливого ставлення до хлопця не приховати. Я переповідаю їй не все, хоча слухає пані Дарина дуже уважно, та розповідати про все було б задовго. Але не забуваю про нашу зустріч із Миколою Браницьким. Дарина Костюк вірить, що я абсолютно щиро хотіла зберегти трактат, але не зуміла втримати його у своїх руках, і мене тішить її віра.

— Ми поки не скажемо Миколі Богдановичу про те, що ви тримали в руках трактат Пінзеля. Він звик до авантюрних пошуків і ймовірних втрат, але про цю вашу пригоду ми йому поки не розповідатимемо. Можливо, ще з’явиться нагода вийти на зв’язок із вашим Мішелем.

— Але як? У мене нема його координат.

— Будемо сподіватись на долю! Доля допомогла вам розшукати трактат Пінзеля «у чреві жертви», причому в абсолютно неймовірний спосіб. Вона ж допоможе повернути його в Україну. Адже писався він на нашій землі. І саме тут було створено те, що лишилося після Пінзеля.

Мене дивує, що Дарина Костюк виявляє себе такою прихильницею містичних ідей. На мою думку, такими можуть бути митці, але не мистецтвознавці. Я кажу їй про це, вона сміється. Каже, що для розуміння мистецтва треба бути ще глибшим містиком, ніж для створення мистецьких виробів. Я даю їй малюнок Мішеля, й вона довго й зосереджено дивиться на нього.

— Так малюють у стані божевілля, — каже вона.

Я розповідаю їй, за яких обставин було його створено, але бачу, що вона не слухає. Я показую їй чорну фігурку. Вона робить мені знак помовчати, ці предмети викликають в неї якісь незбагненні асоціації, на яких вона хоче зосередитись. Потім вона просить в мене дозволу надати їй копії цих предметів. Я готова позичити їй і оригінали. Але вона не хоче брати ні малюнка, ні фігурки, мовляв, ці речі, вочевидь, надзвичайно дорогі. «Не такі, як вироби Пінзеля, яким взагалі немає ціни, але я відчуваю, що ці ваші трофеї також мають неабияку цінність. І матеріальну, і не тільки... Дайте мені, будь-ласка, ваш телефон, я подзвоню вам за пару днів.»

Поки я розплачуюся за каву, Дарина фотографує своєю мобілкою чорну фігурку, а із малюнка Мішеля ми робимо ксерокопію. А за пару днів вона схвильовано телефонує мені й просить зустрітись, але не на каві, а в офісі її видавництва. Каже, що їй потрібна моя консультація. Я ще не відчуваю себе таким знавцем мистецтва, щоб давати консультації, хоча й за останній час здобула нове знання і про мистецтво, і про митців.

Я натискаю кнопку дзвоника мистецького видавництва, яке знаходиться в приватному помешканні, довгими коридорами мене проводять до пані Дарини. Вона сидить перед комп’ютером і пропонує мені сісти поряд з нею. Набирає в пошуковій системі «Мікаель Готтесльойгнер». Пошук видає їй купу матеріалів, які помічені як такі, які вже проглядали. В одному з вікон — фото того чоловіка. Фото невеличке, скульптор поряд зі своїми виробами. Але знайомі чорні кучері, знайома худорлява постать і вузькі плечі.

— Він?

— Здається, він...

— Я так і думала! Я згадала, що бачила щось подібне в іноземному мистецькому ілюстрованому журналі.

Пані Дарина демонструє мені вже збережені раніше матеріали про Мікаеля Готтесльойгнера. Це — один з найпомітніших скульпторів сучасної Європи. Про нього багато матеріалів німецькою, є й англійською, й французькою. Дарина Костюк роздруковує для мене найяскравіші матеріали про мого Мішеля. У мене є шанс довідатись про хлопчика більше, ніж я знала при безпосередньому контакті з ним. Декілька вечорів я матиму, що читати. Та й сама тепер можу стежити за ним через інтернет.

Я дякую Дарині Костюк і на прощання кажу їй:

— Але ж яке гостре око в Миколи Браницького! Він відразу зрозумів, що Мішель — скульптор!

— А що я вам казала? Це надзвичайний чоловік! Добре, що ви зустрілися з ним, хоча він безпосередньо не допоміг вам у ваших пошуках. Але не мучтеся через втрачений трактат. Я відчуваю, ми знайдемо його. Можливо, якось зорганізуємо виставку вашого Мішеля в Києві. Триматимемо контакт!

Чим більше я читала в інтернеті про Мікаеля Готтесльойгнера, тим більше переконувалася в тому, що він і Мішель Арбріє — то одна й та сама особа. Його інтерв’ю мені нецікаві, він багато говорить про стан сучасної європейської скульптури, про що я нічого не знаю, і тому нічого не розумію. Про себе він не говорить, хоча його й питають про ставлення його родини й друзів до його творів. Він завжди обминає ті відповіді, сповзає на загальні фрази.

Але на сайтах є декілька світлин його скульптур. Оце мені й таки направду цікаво. Я впізнаю його нервовий стиль, його пошуки і його подібністю до Іоанна Георга. Звичайно, фотографії скульптур не дають уявлення про них. Світлини можуть розкрити якісь нові сутності статуй, відсутні при безпосередньому спогляданні, як це ми бачили у випадку з Пінзелем. Але для того потрібні особливі знімки фрагментів скульптур, а таких на сайті Мішеля нема. Є звичайні інформативні фотографії. Але й вони дають певне уявлення про його роботи. Він працює в дереві й використовує релігійні мотиви у світських скульптурах Чи не тому він взяв собі псевдонім Боговідступник[17]? Але ж від якого Бога він відступав? Від клерикального? То від нього у XX столітті багато хто відступав. А Пінзель, як на мене, відступав від нього ще у XVIII-му. Я можу сказати, що мені більше сподобалося б, аби він назвав себе Мішель Апостат.

Я багато думаю про Пінзеля. Продираюсь крізь пласти щільно спресованого часу, намагаюсь щось почути крізь гомін часів. Я думаю про нього не як про видатного митця — новатора скульптури. Я думаю про нього як про людину, яка вставала вранці, щось їла, ставала до праці, задирала голову, розфарбовуючи їхні тіла й одіння. І чим більше я думаю про нього, тим більше переконуюся, що він був зовні дуже схожий на Мішеля. То також був високий, худорлявий, навіть тендітний, гарний юнак, який виглядав молодше свого віку й абсолютно не переймався своєю чоловічою вродою. Він шукав розуміння в цьому світі, а його не розумів ніхто. Його цінували, але не розуміли. Він виражав себе у своїх виробах, але цього замало навіть для великого митця. Його вінчана жінка хотіла не того. Вона також почувала себе самотньою поряд із ним. Вона зустріла чоловіка, поряд з яким відчула себе повноцінно. А той чоловік банально захотів заволодіти цінностями Пінзеля. Рівень пристрастей знизився з неба на землю. Труд в ім’я священної мети злився з гіркою безбожною метушнею.

І ще кілька слів про те, яким є моє життя зараз, і як я сама розумію свої тривоги. По-перше, я чітко ділю своє життя на «до» і «після». Таємне бажання Мішеля Арбріє стало поворотним у моєму житті. Тепер таємні бажання з’явилися й в мене. Такі, про які я не з усіма можу говорити. Це не безлике «Хочу в Париж!» І не цілком зрозуміле жіноче «Хочу бачити його!» Це непояснене й непрояснене бажання, не більше, не менше, розгадати таємницю буття. Я сама не можу сформулювати його, і, може, в тому й полягає причина не так його нездійсненності, як того, що воно мене тривожить. Хоча моє життя відтоді складається більш-менш вдало. Принаймні, якщо розглядати його зовнішні прояви.

...А тоді мало не до середини січня ми з сином, ще студентом, жили на гроші, зароблені завдяки Мішелю. Потім гроші почали закінчуватись, і тільки-но я почала подумувати, що варто було б десь пошукати заробітку, і взагалі, чи триватиме моя робота у Пепербаума, як мені зателефонували й запропонували роботу в жіночому глянцевому журналі. Я пройшла період випробування й потрапила в штат, де успішно працюю й досі. Тепер у мене трапляються відрядження за кордон, а якщо по Україні, то тільки у великі міста. У Львові відтоді була один раз. Зупинялася в готелі «Жорж». Графік роботи був дуже стислий: показ мод в Палаці мистецтв, прийом в ресторані «Під Левом» — на сантименти, підворіття й брами часу не було.

Мій син закінчив університет, знайшов собі непогану роботу й милу гарну дівчину. Син пам’ятає про те, яке враження справила на мене моя остання робота в «Таємному бажанні». І щоразу, коли десь бачить матеріал про Пінзеля, завжди показує його мені. Ще жоден автор газетних матеріалів не написав чогось такого, чого б я не знала.

Більше того, я можу сказати, що рік тому завдяки своїй роботі в журналі я познайомилася з чоловіком, який став моїм близьким другом. Ми тільки зустрічаємося, ще не живемо разом, але це може трапитися, оскільки той чоловік налагодив добрі стосунки і з моїм сином, і з моїм колишнім чоловіком, який іноді заходить пограти з сином в шахи. Це спокійний солідний чоловік, який, принаймні, на даному етапі, готовий виконувати бажання коханої жінки. Але щось заважає мені розповісти йому про Мішеля й про Пінзеля. Хоча про свою багаторічну роботу в «Таємному бажанні» я йому розповідала. Він готовий поїхати зі мною до Бучача, але туди я б хотіла поїхати не з ним. Краще навіть самій. Колись моя мати казала, що для жінки близькість із чоловіком може бути виправдана лише двома речами: або коханням, або наміром влаштувати свою долю. Все, що поза тим, є блудом. Загалом, я згодна з мамою. Але у випадку з Андрієм все зрозуміло: я ціную його підтримку, він мені приємний і як чоловік, і як людина. А щодо Мішеля не зрозуміло нічого. Але в мене є відчуття, що моя близькість із Мішелем Боговідступником також не була блудом. Тільки мені бракує слів і понять довести цю істину.

Мої контакти з Дариною Костюк, на жаль, урвалися. Одного разу я бачила її по телебаченню, вона розповідала про своє видавництво. Але до мене вона не озивалася, певне, була дуже завантажена іншими проектами. Та й що могла сказати їй я? Що в мене нічого нового?

Від Пепербаума не надходило жодної пропозиції, хоча, як мені здається, «Таємне бажання» існує й досі. В мене немає прямих доказів, але мені здається, що мене в журнал порекомендував саме Пепербаум, якому в якийсь спосіб стало відомо про божевілля моєї останньої місії. Мені б хотілося зустрітися з ним, але немає нагоди й часу.

А Пінзель і Мішель бентежать мене й досі. Ці два загадкових скульптора є джерелом мого неспокою, і, одночасно, могутньою рушійною силою моєї зацікавленості великим світом. Крім того, що я й досі занепокоєна, чи вернеться в Україну трактат Пінзеля, мене бентежить його зміст і те, чим він міг бути корисним Мішелю. Мене бентежить, чому Мішель не говорив мені, що він — скульптор. Мене тривожить, хто так уміло цькував його. Так, вочевидь до того причетна його сестра, але чому вона так чинила? І чому чорна фігурка викликала у Мішеля такий нервовий зрив?

Коли я довго не думаю про них, вони обоє починають снитися, і ті сни несуть мені велику тривогу і змушують не забувати. Як Пінзелева Єлизавета, яка змушувала Дарину Костюк звернути на себе увагу тим, що викликала в неї запаморочення.

Корнела Любаєвич дочитала останній аркуш. Вона не могла відірватись від читання, поки не дійшла до кінця. То був роздрук сповіді її колеги. Десь місяць тому Леся Касовська, завідуюча відділом закордонних зв’язків жіночого часопису «Олеся», попросила її, психолога, яка співпрацює з їхнім журналом, про допомогу.

Жінка, яка за критеріями цієї країни цілком може вважатися і гарною, і успішною, скаржилася, що бачить тривожні сни, не може позбутися нав’язливих спогадів. Іноді ці проблеми видаються їй навіть досить серйозними.

Тоді Корнела Любаєвич навмисне назвала астрономічну суму, за яку вона б взялася проробляти її проблеми. Але можлива суттєва знижка, якщо клієнтка докладно викладе все, що її непокоїть, у письмовій формі. Звичайно ж, з колеги вона таких грошей ніколи б не брала. Але вона знала цей метод: якщо клієнт детально опише свою проблему, нерідко тим самим вже наполовину позбудеться її.

Коли від Лесі їй передали великий конверт з її сповіддю: роздрукована чотирнадцятим шрифтом, вона займала вісімдесят сторінок. Корнелі стало зле. Вона не чекала від ділової Лесі такої феноменальної працьовитості. Оце стільки сидіти писати вечорами після роботи! А їй стільки читати! Якби авторка сама передавала їй опис своїх таємних негараздів, вона б звеліла їй втричі скоротити написане. Але так сталося, що текст лежить в неї на колінах, а треба дочекатись головного редактора, щоб узгодити з ним формат її наступних коментарів. Читати нове число глянцевого журналу немає сил, досить, що вона для нього пише. А сидіти без діла Корнела також не звикла. Мимоволі почала читати твір Лесі Касовської. А тут іще з конверту випали світлини дивовижних скульптур. На одних ззаду написано «Іоанн Георг». На інших «Мішель». Ці світлини також спонукали читати сповідь Лесі Касовської, і не просити, щоб вона її скоротила.

З’ясувавши питання з головним редактором, Корнела поїхала додому, не заходячи в магазин, щоб скоріше дочитати Лесину сповідь до кінця. Ця жінка дуже відповідально поставилась до її завдання. Коли ж вона запропонувала їй написати це? Всього три тижні тому, коли було ще тепло. Так, за тиждень до Покрови. Тоді, із початком бабиного літа, Лесі нестерпно захотілося до Львова й до Бучача. А тут вечірка з приводу дня народження головного редактора. Поряд з Лесею гарний спокійний мужчина, з яким вона цілком може почуватися дівчинкою. А їй не дає спокою невротичний, але до біса талановитий хлопчик. Тільки котрий із них? Той, який пожертвував своїм здоров’ям заради своїх творчих осяянь? Чи той, який два століття тому світ за очі пішов зі Львова у розквіті своєї слави, пожертвувавши усім заради якоїсь химерної ідеї?

Корнела стала читати Лесину сповідь вдруге. Тепер вже з олівцем в руках. Робила позначки на полях, підкреслювала ключові моменти. Завтра вона прогляне цей текст іще раз, побачить якісь деталі, яких не вловила зараз. І, вочевидь, зможе збагнути те, чого не збагнула сама Єлизавета-Маріанна, он яке ім’я має Леся Касовська.

Недарма роботу психолога порівнюють із роботою детектива. Леся добросовісно описала всі події, по змозі пригадала основні деталі. Добре, що цей манускрипт, а вірніше, роздрук дістався Корнелі саме так, як воно сталося, і вона не змушувала Лесю скорочувати цей текст. Інакше б вона просто відлякала цю жінку, а не допомогла їй.

За кілька днів дві жінки зустрілися. Корнела не захотіла сидіти в кафе, запропонувала пройтися осіннім парком, тим більше дні стоять сірі, мокрі, але теплі. Під ногами шарудить поблякле скрючене листя, нагадуючи, що надворі закінчується місяць листопад. Різкі лінії гілля в темряві нагадують обриси химерних готичних скульптур.

— Як ви бажаєте, Лесю, щоб я називала вас Маріанною?

— Як вам зручніше, Корнело.

— Ви бачите, яке у мене ім’я? Прямо для «Таємного бажання». Але це моє справжнє ім’я.

— Називайте мене так, як вам зручніше. Але в цьому світі я Леся.

— Гаразд, Лесю. Отже, у вас виник дуже тісний духовний зв’язок із тим чоловіком, якого ви називаєте «хлопчиком». Настільки тісний і глибокий, що ви й самі не можете збагнути його глибини.

— Але я ніколи не розраховувала на нього, Корнело.

— Я розумію. Але доля вирішила за вас. Доля вас тісно пов’язала. А потім та ж сама доля боляче розвела вас. І вас мучить так званий ефект незавершеної дії. У психології є таке поняття: незавершена дія. Так, ви цілком були готові, що ваші стосунки урвуться. Але урватися вони мали по-іншому! Він мав віддати вам трактат, ви мали віддати йому його фотокопію. Він мав підтвердити, що це саме те, що він шукав. Адже ви зіграли ключову роль в розшуку цього документа. І витратили на це чимало душевних зусиль.

— Це вийшло само собою. Я цього не можу пояснити.

— Але, повторюю, ви витратили чимало зусиль, ви виснажились під час видалення трактату з чрева жертви. Ви не шкодуєте про втрачені зусилля. Аби тільки знати, що вони не були намарними. Також вас бентежить не лише сам розрив ваших стосунків, а й недовіра вашого коханого до вас.

— Він навіть не сказав мені, що він скульптор!

— Якби він вам це сказав, він мав би розповісти вам, навіщо він шукає його трактат. Але він, з ваших слів, дуже вразливий і міг боятися, що не знайде розуміння свого містичного світобачення.

— Але ж він розповів мені про батька!

— Так! Але то була не єдина причина! Його вів на пошуки Пінзеля цілий комплекс міцно пов’язаних між собою причин. Знаючи, що він скульптор, він мав пояснити, навіщо йому трактат іншого скульптора, який працює у спорідненій творчій манері.

— Він шукав документ, який був пов’язаний з особистістю його батька, з його долею.

— Так, але не тільки! Я так думаю, він шукав трактат Пінзеля, бо сподівався розшукати в ньому якісь откровення, пов’язані з його особистим творчим самовираженням. А ви могли б не зрозуміти цього.

— Якби я й не зрозуміла, я б зробила вигляд, що цілком розумію. Робота в «Таємному бажанні» привчила мене шанувати бажання клієнтів.

— Але ж він хотів не послужливої працівниці фірми, а жінки, яка б усе розуміла. Поступово він розкривався для вас. Але не встиг сказати всього. Наскільки я зрозуміла, ви мали їхати зі Львова наступного дня після тої катастрофи, вже й мали квитки на потяг. Але ж квитка на літак він іще не компостував?

— Ні. Але в Air France це можна зробити й в аеропорту. Тому ця авіакомпанія така дорога.

— Він, певне, розраховував іще побути з вами в Києві, і тоді він скоріш за все б розповів вам, що в трактаті Пінзеля він сподівався знайти якісь орієнтири для власної творчої роботи. В якомусь сенсі, шукаючи Пінзеля, він шукав себе. Він вважав себе чи не саме тим, кому загадковий Пінзель передав свій дар. Це звучить дивно і фантастично. Але хіба не фантастично робити те, що робив Пінзель, а тепер робить Мікаель Боговідступник?

— Не знаю, робить чи робив...

— Отже, тривога за нього, як він там, чи здоровий, чи лікувався у клініці, а певно, що був змушений, все це тривожить вас, бо ви любите його. І це також не дає вам спокою. Ваші сни — свідчення тому.

— Але мені значно частіше сниться не Мішель, а Пінзель!

— Тому що Пінзель став для вас уособленням його душі. Незрозумілі стосунки загадкового скульптора з його не менш загадковою дружиною непокоїли Мішеля, бо він мимоволі ідентифікував себе із ним не лише в творчому, ай в людському вимірі. Бути одруженим із жінкою, яка після твого зникнення миттєво виходить заміж, але разом з тим бути байдужим до тої жінки, бо всі сили поглинає робота, побачити, що цілком ймовірно, як у неї складаються стосунки з іншим, пережити народження дитини від іншого, і разом з тим стримувати роздратування проти хлопчика, бо, можливо, сам був у такому ж стані нелюбої, проте законної дитини. Бути чесного роду, як казала ваша історик. Звідти дитячі травми, звідти така напружена рефлексія стосовно жертви Авраама.

— Але ж в ті часи й звичайна патріархальна родина з грізним батьком на чолі могла принижувати дитину, роблячи їй оті самі дитячі травми...

— Тут справді потрібен історичний підхід і в нас мало фактів. Таємниця Пінзеля, звичайно ж, залишається таємницею. Тут ми можемо тільки здогадуватися, чим жертвував він, заради кого чи заради чого. Але ваш Мішель цілком сприйняв ту ідею, що жертвував загадковий майстер заради нього. А його сестра підступно використала містичні шукання хлопця у своїх корисливих цілях.

— Ви вважаєте, то була саме його сестра? А втім, хто б іще.

— Так, немає сумнівів, то була його сестра. Про це говорять зовнішні факти. Як ви пригадали у вашій сповіді, Мішель неодноразово когось боявся, саме жінки, казав «невже вона це зробила», «невже вона тут?» і таке інше. Скоріш за все боявся він не сестри, а когось іншого. Матері або якоїсь іншої жінки, можливо, коханки, про яку вважав нетактовним розповідати вам, може, колишньої коханки. А сестра всіляко імітувала дії саме тої жінки. Адже, побачивши сестру, коли почався його психотичний стан, він не злякався її, а навпаки, почав заспокоюватись.

— Схоже на те. Він, напевне, не злякався її. Вона знала, як себе з ним поводити, коли він в такому стані. Вона дала йому олівець і папір.

— Ви про це писали. Він довго не малював, бо не хотів цього робити при вас. Це також могло його невротизувати. Ми не знаємо звичного ритму його роботи. Очевидно, його сестра зупинялася в домі фотографа, і якимось чином підіслала його в музей Пінзеля, коли там були ви. Але в темряві на великій відстані могла спробувати бути схожою на іншу жінку, саме на ту, якої боявся ваш коханий. Але в неї мав бути спільник. Тоді, при наявності мобільних телефонів, вона б і правда могла ефективно стежити за ним і маніпулювати ним.

— А сама вона шукала боццетті.

— Очевидно! Але хотіла знайти їх його руками. До речі, ота чорна фігурка, яка спровокувала загострення його стану...

— Так, до речі, чому ця фігурка стала такою фатальною?

— Це треба спитати в неї. Можливо, та річ символізувала для нього щось, наприклад, провал якоїсь його виставки, чи ще якусь його особисту катастрофу. Чи його конфлікт із кимось дорогим йому.

— А сестра так уміло використала цей символ.

— Можливо, вона чекала якогось іншого ефекту. Може, в такий спосіб хотіла сказати йому, що знайдені ним боццетті йому не дістануться... І, скоріш за все, саме вона знайшла привід в якийсь спосіб передати Мішелю солідну суму грошей, імітувала виграш в лотерею чи щось подібне, мовляв, сама доля дає гроші, щоб він зважився оплатити своє таємне бажання. Ви відчули відразу, що він «гуляє не на свої».

— Але тепер та баба має трактат Пінзеля. Його, певне, також можна продати на чорному аукціоні.

— Думаю, вона не поспішатиме цього робити. За боццетті вона взяла б суттєво більше... А Микола Браницький, напевне, має дар гіпнозу! Я, до речі, здається, чула про того чоловіка. Як він зумів навіяти вам вашу відповідальність перед Богом за трактат. А ви не змогли його втримати. Це почуття вини також невротизує вас.

— Це я розумію й без психолога. Але я б могла заволодіти трактатом, аби була спритнішою.

— Ви не могли, — твердо сказала Корнела. — Ви зробили все, що могли. Більше б не зміг зробити ніхто. Так, документи бувають дорожчі за людей. Але за документи можна ризикувати тільки власним життям і здоров’ям. Ви не могли ризикнути за трактат ні, життям, ні здоров’ям Мішеля.

— Аби тільки знати, що він потрапив у його руки...

— А це у ваших руках.

— Ви гадаєте, його можна буде знайти?

— Я скажу вам іще одну причину, яка бентежить вас. У вас незавершені стосунки не лише з Мішелем. У вас незавершені стосунки й з Кареном Пепербаумом. Він не був вашим близьким другом, але був вашим добрим знайомим, хоча й також є загадковою постаттю.

— Але його таємниці мене не цікавлять!

— Але ж вам цікаво, як відчиняються двері до великої кімнати!

— Цікаво! — розсміялася Леся.

— Вас, якщо не мучить, то трохи бентежить той факт, що чоловік, який завжди був порядним для вас, повівся по відношенню до вас трохи не так. Адже стеження за Мішелем, напевне, було зорганізовано не без його допомоги!

— Можливо! Але про це я не думала! Стільки інших таємниць звалилося на мою голову!

За кілька днів у посольстві Угорщини було прийняття, і Леся Касовська була запрошена туди. Вона пішла з редакції раніше, щоб доїхати вчасно. Андрій довіз її, і вона опинилася там, де їй було потрібно, на годину раніше. Ще досі працює звичка виходити заздалегідь, ніби їдеш на метро чи на маршрутці.

І от Леся перед тим будинком, на сьомому-А поверсі якого було українське представництво міжнародної фірми «Таємне бажання». Леся витягла із сумочки мобілку. Почавши працювати в «Олесі», вона придбала новий апарат мобільного телефону. Але перенесла до нового електронного записника телефон Карена Пепербаума, хоча й перестала контакувати з ним. А зараз натиснула на кнопку його номера й підвела голову вгору, ніби Пепербаум от-от визерне через віконце мансарди, і вона його побачить.

— Маріанно? Це ти?

— Я поряд з твоїм офісом.

— Ну то заходь, як маєш час. Заходь на чашку чаю.

Та сама вахтерка киває біля входу, той самий ліфт везе на сьомий поверх, ті самі сходи ведуть на сьомий-А. Той самий чоловік чекає на порозі.

Деякий час Леся й Пепербаум мовчки п’ють ;чай. Ніби їм немає що сказати одне одному. А потім розпочинають розмову.

— Таке зі мною було вперше. Зі своїм таємним бажанням звернувся не сам хлопець, а якась жінка від його імені. Потім приєднався й він сам. Я довго не міг розібрати, де він, де вона, обоє писали поганою англійською. Я мав би відмовитись, сказати, що, згідно з нашим статутом, ми обслуговуємо тільки некомерційні таємні бажання. А не розшуки історичних пам’яток на території України. Але що в них було на меті, я зрозумів тільки згодом. Та жінка писала, що хлопець неврівноважений, йому кортить шукати трактат Пінзеля, а вона має стежити за ним, щоб він не потрапив у невротичний стан.

— Він і без того був у невротичному стані. А вона увела його в психотичний.

— Я того не розумів. Спочатку мені здавалося, що вона його оберігає. А втім, звичайно ж, я спокусився на її гроші. Треба було відмовитись від роботи з нею тоді, коли вона попросила знайти для того Мікаеля жінку, яка б знала французьку й НЕ знала німецької.

— Вона саме таку компаньйонку й замовляла?

— Так, Маріанно, саме таку. Саме тоді я почав думати, що в неї нечисті цілі. Але, замість того, щоб відмовлятись, я запросив тебе. Всі мої працівниці мають різні комплекти іноземних мов. Англійська, німецька. Англійська, іспанська. Французька, німецька. А так, щоб французька без німецької — тільки ти.

— Он як! Завжди мені допомагало знання тої чи іншої іноземної мови. Цього разу допомогло незнання.

— Ти вибач, Маріанно. Ти стільки натерпілася з тим ненормальним. А ми не змогли вчасно втрутитися. Вибач.

— Що значить «ми»? Ти також був у Львові тої осені?

— Маріанно, в мене в штаті немає чоловіків-компаньйонів. Тільки жінки. Ще жодного разу до мене не зверталася жінка з таємним бажанням. Все тільки чоловіки. Навіщо мені було тримати чоловіків? Для них не було б роботи.

— То ти працював сам? Дуже цікаво, — розсміялася Леся, — з тобою варто було б зробити розмову для нашого журналу! Таємні бажання бувають тільки в чоловіків! А жінки існують тільки для виконання таємних бажань чоловіків!

— Моя організація працює на самоокупності. Жінки не звертаються до нас. Аби звертались, я б тримав чоловіків. Та й Хельга звернулася не зі своїм таємним бажанням, а за тим, щоб проконтролювати хід виконання таємного бажання свого родича.

— І заодно пошукати боццетті Пінзеля.

— Це я зрозумів уже згодом. Коли назад дороги не було. А тебе тероризував той хворий пацан.

— Він не тероризував мене. Його тероризувала ота... Хельга. Вона навіть влазила в наші кімнати, коли ми їздили до Бучача.

— Вона сказала, що хоче покласти йому ліки, які він забув. А я стояв на вулиці, дивився, чи не з’явитесь ви, щоб попередити її по мобільному.

— А з адміністраторами готелю домовлявся ти?

— Маріанно, облиш мене! Я винний!

— Послухай, а тоді ти допомагав їй везти його до аеропорту?

— Не нагадуй, Маріанно! То був такий жах! А ти була моєю найкращою компаньйонкою! Я мав на тобі найбільший відсоток! Тебе рекомендували друзям! А робота в журналі тебе влаштовує? Я довго думав, як допомогти тобі. І порекомендував тебе в журнал, бо знаю вашого головного. Я виправдався. Ти так натерпілася з тим ненормальним! Певне, тобі й досі не дають спати вночі його шизи!

Тут Пепербаум мало не потрапив у яблучко. Але все-таки «мало не».

— Мені дуже подобався Мікаель. Він талановитий скульптор.

— Маріанно, скажи чесно, ти вибачила мене?

Леся знизала плечима.

— Я не маю на тебе образи. Я не шкодую, що познайомилася з Мішелем. Тоді це було дуже тяжко пережити, але зараз я рада, що доля звела мене з ним. І з Пінзелем також.

— Це правда? Ти говориш усе це щиро?

— Абсолютно. Можливо, ти мав би зателефонувати мені, попередити про Хельгу, я б поводилася з ним по-іншому.

— Господи, то потрійна гра, я й подвійної не витримував. Але ти кажеш правду, ніби була рада знайомству з тим прибацаним хлопцем?

— Кажу правду, Карене.

— Тоді я маю віддати тобі оце.

Пепербаум підвівся з дивані рушив до стіни. Несподівано легко відсунув її, як дверцята купе. Увійшов до тої кімнати, де його працівниці були на його ювілеї, повернувся звідти з купою роздруків.

— Ось, це тобі. Якщо хочеш, можеш надалі зв’язуватися з ним сама.

То були листи від Мішеля до Маріанни, які він з певною періодичністю надсилав на електронну пошту «Таємного бажання». Леся подумала, що жоден з її клієнтів цього не робив. І кіноаматор, якому кортіло зняти промзони, жодного разу не надіслав навіть їй привітання на Різдво. Для нього те, що було між ними, завершилося. А Мішеля також мучив ефект незавершеної дії. Так само, як і її. А тим більше, їх з Маріаною поєднували не дегуманізовані індустріальні краєвиди, а живі скульптури великого Пінзеля. Навіть якщо котрісь із них були виготовлені з мертвого дерева.

Леся сховала до бенкетної сумочки листи від Мішеля. Вони ледь влізли туди. Андрій обіцяв зустріти її з прийняття. Доведеться відкласти читання цих листів на потім. Адже чекала довше. Аж три роки.

Андрій не залишився на ніч. Вони не посварилися з Лесею, але він поїхав, і їй стало водночас і сумно, і добре. Вона не могла прямо зараз сісти читати листи від Мішеля. Для цього настане час, але не зараз. Вона неодмінно вчитає його листи і знайде в них особливий сенс, хоча це всього-на-всього роздруки електронних листів, не шляхетний старовинний манускрипт. Але це трохи згодом. А зараз вона підійшла до комп’ютера, ввімкнула його, знайшла файл зі своєю сповіддю. І дописала туди:

Жовтень-листопад 2006 року.

«Жертва забутого майстра» є художнім твором. Всі збіги з реальними особами є випадковими. Невигаданою є тільки особа самого «забутого майстра».