Життєпис Білого Ворона

Зшиток шостий Князь Вогню

Спливають дні, і я вже гублюся в спогадах… Пуделечко мирно спочиває на столі… Ніхто не приходить, аби перевірити виконання вироку… Схоже на те, що про мене забули… Або полишили суду власної совісті, як ото Ратимира Вовчура…

Всі ці два роки я умовляв себе, що не є аж такою падлюкою, як той Ратимир… До речі — я ж його зовсім не знав… Я добре знав його діда Чорноту, того самого, що так добре списався у влаштованому моанцями полюванні на відьом, знав його батька Новомира, який колись набив мене за «моанську пику», знав його численних дядьків — Вовчурів з Вовчого Лігва, котрі давно вже мали власні хати і родини…

Новомир, мій одноліток, був наймолодшим з синів Чорноти. Тому, за поконом він зостався у Вовчому Лігві доглядати батька. Мати його на той час уже померла… Дружина, мати Ратимира, теж довго не прожила… Хлопець був у батька одинаком… Десь на рік, на два старшим від Вогнедана. Коли Вогнедан жив у Лелечому Гнізді, ще до школи чоррів, вони з Даною подружились з сусідським хлоп’ям. За їхньої відсутньости Ратимир грався з малими Лелегами… Словом — друг дитинства. Один з найближчих.

Ще раз повторюю — я його зовсім не знав… Я ж дуже мало спілкувався зі шляхетською молоддю з оточення Вогнедана. Це були вже зовсім інші люди, аніж мої однолітки. У них не було отої зреченості, яка охоплює воїна, коли той відає, що перемогу побачать лише його онуки. Якщо побачать взагалі… Вони не просто в ту перемогу вірили, — вони знали, що переможуть… Адже поруч з ними зростав Вогнедан… Дитя пророцтва… Дещо з його здібностей часом проявлялося перед очима ближніх, ще більше утверджуючи їхню віру. Ратмир бачив те, що бачили інші. Можливо — бачив навіть більше. Чому він зрадив? Чому зрадив я?… За себе — то можу сказати — чому… Мені показали відрубані пальці сина і мовили — «Веди»… Я повів… Не виправдовуюсь… Так сталося… Але ж Ратимира ніхто не ставив перед таким вибором — життя за життя… Дана, бідолашна князівна, в усьому звинувачувала себе… Та віддати друга на муки за те, що його сестра відповіла відмовою на освідчення у коханні… Чи не занадто це? Не знав я їхніх стосунків… Говорили, ніби Ратмир заздрив Вогнеданові як чистокровному дивному… Але, знов-таки, і Вогнедан був не зовсім чистокровним, і Вовчури були спокревені з дивними, як майже вся чорногорська шляхта. Рід їхній був стародавнім, у гербі — вовк, що готується стрибнути, і гасло теж не зле: «Краще згинути вовком, ніж жити псом».

Я тому гербу з гаслом, пам’ятаю, ще заздрив у дитинстві… Дійсно, у Лелегів був більш мирний герб. Лелека, котрий розкинув крила на тлі сонця, що сходить. І гасло… «Завжди вільний…». Поруч з отим вовком це було трошки… Скажімо, менш войовничим… Навіть у Чорногорських князів, на мій дитячий погляд, не було такого розкішного гасла… На гербі Пардів був напис — «Шляхетність — моя оборона…» А на забороненому Імперією Гербі Данаділу, котрий одночасно був гербом Повелителів, вився в язиках полум’я золотий саламандр на блакитному тлі. І гасло теж було незле, тільки я малим цього не розумів… «У вогні — холод, у величі — спокій»

Словом, оповідатиму лише те, що мені відомо… А відомо в основному з чужих слів. Ми з Дарином, опісля того як здихалися свого ішторнійського супроводу, рушили спершу до Ігворри, де я відвідав тодішнього начільника замкових гриднів, до речі — Ратимирового дядька, Сіроманця Вовчура, сказав йому гасло, котре, щоправда вже застаріло на півроку, і попередив щодо охорони Лелечого Гнізда.

Сіроманець був розумним чоловіком… Не знаю, чи повірив він нам з Дарином, але щодо охорони Лелечого Гнізда я був певен — зробив усе, що потрібно. Мене він не пізнав… В дитинстві я з ним не дуже спілкувався, бо він був від мене старшим, та якби ми колись і гралися разом, дуже важко було б пізнати білявого хлопчика у зарослому бородою вішальнику, вихудлому так, наче він все життя прожив у голодних краях. У Пагалуні нас з Дарином трохи відгодували, та й м'язи від тяжкої роботи ми мали не хлялі, але — все одно вигляд у нас був такий, що хоч зараз під шибеницю.

У Ігворрі ж ми привели себе до ладу, поголилися, придбали нове вбрання за ішторнійський завдаток… Авжеж, тисячу червінців ми вже отримали… Все як слід… І вирушили до Боговлади. Там я мав або віднайти Ольга, або залишити звіт в умовному місці і очікувати подальших розпоряджень.

Боговлада зустріла нас слідами пожеж і побитими ядрами стінами Старого Міста. Дарин одразу ж кинувся додому, а я теж принаглив коня і лише тоді відітхнув, коли побачив Гніздо Ворона… З домом було все гаразд… Та я ще здаля запримітив, що корогву князя Чорногорського на мурі Старого Міста було спущено до половини. Це робилося лише в разі тяжкої хвороби правителя… В разі ж його смерти, небіжчика накривали цією корогвою.

Найсінь був вдома. Він кинувся мені на шию і почав обіймати. Я аж трохи отетерів. В стриманості лоянці навіть перевершували дивних

— Що тут було — спитав я, — і де Наньгун?

— Була бить-ва, — відповів Найсінь поважно, — а мій гун нині у замку… Ясна панна тяжко хвора…

— Так хто хворіє? — мовив я непорозуміло, — Дана чи князь?

— Обидва, — сказав лоянець, і…заплакав. Я очманів ще більше. Воїн-«тигр» не плакав навіть тоді, коли померла Немлінь.

Насінь міг оповісти лише про подробиці облоги. Виявляється, князь Фотін Зелемінський задумав позбутися свого головного суперника на Півдні. В Імперії нині коїлося казна-що… Поки Іркан Шостий палко молився, країну розідрали буквально на наділи, як у старовину… Центральна влада майже не діяла… Кожний магнат нині відчував себе великим паном, і перетворював свою особисту охорону на маленьке військо… Зовсім, як у Лояні за тих часів, коли я туди потрапив… Час прийшов! Той час, якого терпляче очікували дивні..

Прийшов-то він прийшов, але на кілька років раніше… Всього на кілька років. Вогнеданові довелося вступати у борню, ще не володіючи як слід отими своїми здібностями. Втім, щось подібне передбачав ще Воїн… Нині Вогнеданові виповнився двадцять один рік, стільки ж, скільки було його юному батькові, коли той злетів на вогняних крилах до гаю дубового… А визволення Ельберу мало розпочатися через два роки… Я бо не забув, що відповів Воїн сотнику Круку на його питання — «Чи довго ще чекати?» «Двадцять літ, — сказав мій побратим, — двадцять літ і три роки»

Отже, князь Фотін, користуючись слушною хвилиною, вирішив витіснити Вогнедана з Данаділу і відібрати у нього Данадільське намісництво. Спершу він підгодовував банди розбійників з ріжного гулящого люду. Ці банди залякували мешканців Північного Данаділу і доходили вже трохи не до Боговлади. Вогнедан зібрав шляхетське ополчення і вирушив в поле. Ольг керував розвідкою… Розгром Фотінових найманців був страшним… Полонених Вогнедан наказував вішати без суду, перед очима у місцевого населення, яке ці розбишаки грабували і нищили. Допомогло… Набіги припинилися. Тоді князь Фотін вигадав ще одного виверта… Він змовився з полковником Зелемінського полку чоррів… Здається того звали Зекар Лотін… Не знаю, як вдалося князеві умовити полковника чоррів виконувати чиїсь накази окрім імператорських… Але ж таки умовив… Це ще раз доводило, що Імперія тяжко хвора, і від того немає ліків.

Словом, Зелемінський полк вийшов з Зелібору нібито на маневри… Це трохи збило з тропу Ольгових «тіней»… Брами Старого Міста довелося зачиняти трохи не під носом у зелемінських чоррів. До фортеці збіглися майже всі мешканці передмість, покинувши будинки і майно. Чорри, передбачаючи облогу, притягли з собою навіть гармати… Вогнедан звелів підняти на стіни гармати зі свого арсеналу… Словом, заходилося на довгу битву.

Але тут чоррам не пощастило… Пан Лотін вирішив зробити міщанам таку пропозицію… Видати головою князя Чорногорського і всіх нелюдей. Тоді, мовляв, боговладцям буде збережено життя і майно…

Вогнедан тоді був на стіні біля гармат… І на нього накотила «вогняна хвиля». Так бо вони називали оце між собою, князь та його друзі. Юнак спустився вниз туди, де шикувалася рать з боговладських ремісників і звелів відчинити браму.

Ратники злегка очманіли. Їхній воєвода, склодув з Вишневого передмістя, оповідав мені потім, що вирішив, ніби князь збожеволів і справді хоче здатися. Ремісник схилив коліно і почав благати чорногорця не ганьбити їхнього міста, адже подумають, нібито це вони видали правителя у ворожі руки. Вогнедан, як оповідав склодув, підняв його з землі трохи не в повітря і поцілував у чоло. А тоді таки звелів відчиняти. Жаром від нього вже несло, — оповідав склодув, — як від плавильної печі… Мечислав, було, кинувся за приятелем, але той звелів йому лишатись біля брами. І вийшов на міст…

Бачив я опісля той міст… Хвиля жару, що котилася попереду вогняного ельфа лише звуглила дерев’яні дошки настилу… Юнак, видимо, стримувався до останньої хвилини… Тим страшнішим був удар вогню… Чорри не встигли навіть нічого запідозрити… Зекар Лотін загинув одним з перших — він же й стояв попереду, з усміхом очікуючи поганьблення нелюді… Хтозна, що наказав їм пан Фотін… Навряд чи убити чорногорця, швидше, судячи з подальших подій, доставити до Зелібору живим… Та де… Ті чорри, котрі не потрапили під вогняну хвилю, тікали, не оглядаючись, до самого Зелібору. Навздогін їм з Боговлади одразу ж вирушив кінний загін під проводом Мечислава. Веданг ще додав перцю у це вариво, наштовхнувшись у Північному Данаділі на князя Фотіна з його гриднями, котрий не витримав і вирушив до Боговлади сам… Він трохи не прикінчив Фотіна, навхрест розтявши йому лице ельберійським мечем. Досить вродливий князь Зелеміню став нині просто таки страховиськом… Ох, як Мечислав кляв себе потім, що не вбив паскуду одразу, а затіяв з нею оцю «драконівську» гру… І відплата не забарилася…

Найсінь знав лише, що Ратимиру Вовчуру якось вдалося здати князю Фотіну Вогнедана… І трохи не вбити Мечислава… Веданг, здається, відбувся переляком… А Вогнедан… Князя Чорногорського привезли з Зелібору напівмертвим… Нині він конав у замку Старого Міста, а його сестра, котра дуже багато зробила для його визволення, впала у транс, схожий на той, що погубив колись Ружену Ведангську.

Не встиг я все це дослухати, як у двері застукотіли… Дарин… Він побував удома і почув від матері те саме… Його брат теж був у замку… Там нині знаходилася вся місцева знать.

Гридні-охоронці спершу не хотіли нас пропускати. Коли я чемно попрохав покликати старшого за чином, юний воїн, котрий охороняв браму, ледве не плюнув мені в лице… «Моанська пика»… Не допомогло навіть заступництво Ставського, котрий знав хлопця. Врешті, замість сотника чорногорської княжої охорони, до мене вийшов Ольг Лелег.

Батько наче й не здивувався моїй появі. Мовив хляло, що одразу зрозумів, який це моанець добувається в таку мить до замку, і тому сам вийшов мене провести, аби чого не сталося. Ми зі Ставським пройшли до покоїв, які князь Чорногорський відвів своєму стрию, і я почав складати звіт з наших поневірянь.

Ольг слухав, задавав питання по суті… Але був він якимось не таким… Я не пізнавав Князя «тіней»… Рухався він так плавно, наче боявся щось розбити, або впасти. Врешті, я наважився спитати, чи він не хворий.

— Ні, - вимовив батько, — нічого… Вербена напоїла мене яким-то зіллям… До повного отупіння… Я зараз нічого не відчуваю… Я вмер…

— То може, ми зайдемо пізніше? — несміливо спитав Ставський. Він знав Ольга як князевого стрия і анітрохи не здивувався, побачивши його у ролі мого зверхника.

— Ні, все гаразд, — мовив Ольг протягло, — я все розумію… Мені лише нічого не болить… Отут…

Батько безпомічним яким-то рухом поклав руку на груди. Я подумки вилаяв Вербену. Опинилася вона тут цілком вчасно — можливо за нею послали навмисне, але ж невже вона не могла придумати нічого кращого, аніж напоїти наркотиками «Князя «тіней»?

— Вибач, — вимовив Ольг, наче почувши мої думки, — вибач, любий… Тобі довелося стільки винести, а я… Я просто нічого не відчуваю…

Посидівши у ішторнійській «келії», я почав вірити у цілющу силу слова. Тому сказав м’яко:

— То розкажіть же, що сталося…

— Моя вина, — мовив Ольг все тим же занадто спокійним голосом. — тільки моя…

Опісля я почув з десяток оповідей про ті ж самі події — і кожен брав вину на себе… Мечислав, брати Лелеги, Дана, сотник княжої охорони, воїни, котрі пропустили Ратимира до будинку, де тоді був Вогнедан… Про мене — не було там нічиєї провини. Була ота проклята судьба, від якої, як відомо не втечеш.

— Ти знаєш, — майже шепотів Ольг, — про оте пророцтво… Щодо Визволителя… Але може не чув, що пророцтво те ніхто не прочитав до кінця… Пророцтво те виголосив певний волхв з Сіллону. Срібний дивний на ім’я Вишезір… Трохи не одразу опісля падіння Ельберу. До нього звернувся через надійних людей Влад Пард, аби запитати його про долю Краю. Так пророцтво потрапило до Чорногори. І, аби вороги не зв’язали його з якимось певним родом, або родиною, вже чорногорські жерці розділили пророцтво на кілька частин, та ще й записали мовою Богів… Вербена, котра вишукувала у давніх записах ріжні наукові дива, знайшла одну частину… Потім другу… Третя і остання віднайшлася кілька років тому… Коли Вогнедан повернувся з Неззу до Чорногори.

- І що там було? — спитав я.

— Окрім того, що вже відомо, — сказав батько, — там говорилося, що майбутній Повелитель задля того, щоб володіти вогнем, мусить тричі пройти крізь вогонь… Крізь біль і наругу. І останній раз буде найтяжчим, хоча б тому, що його зрадить один з найближчих йому людей..

— Людей? — спитав я

— Так вдалося перекласти, — тягнув далі Ольг, — зрештою — це на Сіллоні все чітко… Дивні, напівкровні, люди…. А у Чорногорі… Дивна кров є майже в кожній шляхетській родині… І не тільки у шляхти… Та менше з тим… Окреслив я собі коло підозрюваних… Не хотів я, аби Вогнедан ще й таке пережив… Він і з Неззу-то повернувся — самі очі та голос… Найближчих у нього — не так уже й багато… Дана, я сам, Мальва з Вересом… Молоді Лелеги… Мечислав… Це — рідня… Ну, і друзі… Вовчур, друг дитинства, та оті його чорри недовчені — брати Ставські й Зореслав Лемпарт. Вибач, Дарине…

Ну, Мальву та Вереса я одразу відкинув… Як і Дану з Вишенькою… А даремно… Воно і Вереса тут провина є, і дівчат, котрі закоханими крутили як хотіли… Дана… Ой, і кружила вона хлопцям голівоньки… А Вишенька — за нею…

— Жорстока панна, — пробурмотів Дарин. Я зрозумів, хто були ті двоє дівчат, через яких ми потрапили до ішторнійської глибки.

- І у кожного, — провадив далі Ольг все тим же мертвим голосом, — я який-то привід міг знайти, аби… Навіть у самого себе — адже це я прямий спадкоємець трону Ельберу… Ось вона, влада… Вже майже поряд… А обійме її юнак, який і половини того не пройшов, що я… Онуки мої… теж могли б таке подумати… Мечислав… ну той Руженич… дитя наруги. Щось та має бути у нього від Шрежіна… Ну і решта троє — вибач, Дарине, — колишні джури чоррів… Сім років промивання мізків…

Ольг взявся за голову обіруч.

— Тільки його, — сказав, — тільки його не підозрював… Тільки у нього не знайшов приводу для зради…

Історія, яку оповів батько, була якоюсь… несамовитою… Вже пізніше я зрозумів, що подібне могло статися лише тому, що всі вони, оці князеві найближчі, вкупі з самим Визволителем, були такими юними… Закоханими дітьми… Незважаючи на те, що більшість з них уже пройшла через недитячі випробування…

В цьому колі близьких Вогнедану людей було лише двоє дівчат — красуня Дана і зовсім юна Вишенька, якій на той час ледве виповнилося п’ятнадцять літ. Обидві панни не знали відбою від залицяльників. Особливо Дана, чия врода якраз розквітла буйним цвітом. Князівна Чорногорська вражала серця, що називається, насмерть. Серед закоханих у неї називали Ратимира Вовчура, Богдана Ставського і навіть Мечислава Ведангського, хоча «Меч Ельберу» начебто був байдужим до жіночої вроди і весь час шкилював над панночками. У Вишеньки був один, але відданий залицяльник — Богодар… Молоді Лелеги ще не думали про панночок, окрім Горицвіта, котрий уже років зо два був закоханим у якусь панну Шипшину з роду Трембичів.

Щодо самого Вогнедана — то вогняний ельф рано дозрів і спізнав смак жіночого кохання… Його дивна врода зваблювала пань і панночок наче вогник свічі — метеликів. Про імператрицю Альдону я вже згадував, як і про баронесу Гровтіну… Мечислав натякав, що, опісля звільнення, Вогнедан таки подарував отій страхолюдині з Неззу нічку кохання… В самій лише Боговладі у князя Чорногорського було кілька шляхетних, і не дуже, панн, між якими він розподіляв вільний час. Те саме було в Ігворрі, і в будь-якому іншому місті, де йому траплялося бувати.

Були між закоханими і непорозуміння… Вишенька несподівано покинула Богодара, звинувативши його в тому, що він теж залицяється до її сестри у других… Ратимир Вовчур викликав на поєдинок і трохи не вбив якогось ішторнійського дворянина, котрий насмілився похвалити очі панни Дани… Шипшина Трембич прогнала від себе Горицвіта, але потім вони помирились… І раптом цій мирній картині настав край.

Вовчур був з біса ревнивим юнаком. Він ревнував Дану навіть до брата. З Богданом Ставським він теж прихитрився поєдинкувати, але не встояв проти колишнього чорри і теперішньої «тіні». До речі… Не зважаючи на те, що Ольг не підозрював Вовчура, він і не залучав його до таємних справ, як усіх інших князевих друзів. Сам Вогнедан нині теж був посвячений у хитросплетіння Павутини… А ось Вовчур — ні… Чому? Інтуїція? А може те, що Ратимир якось нічим особливим не виріжнявся…Завжди на другому плані… Він і бився-то на мечах поганенько, незважаючи на численні поєдинки, які, до речі, геть усі програвав, окрім отого з ішторнійцем… І почуття гумору у нього було напріч відсутнє, тому він не ладнав з Мечиславом, для якого сміх був і мечем і щитом. І особливих талантів у нього не визначалося ніколи… І характер…

Словом — це був другий Верес… Я один час навіть підозрював, чи не ночував у дружини Новомира сусід, коли чоловіка вдома не було… Недарма Ратимир аж здружився з Вересом, котрий йому у батьки годився. З власним батьком він не ладнав — Новомир, як і всі Вовчури, вбивав словом як кулею, а схильність до жартів успадкував від батька Чорноти. А у Вереса хлопець пропадав днями. Мальва ще бурчала, що її чоловік любить сусідське дитя більше од власних синів.

І от настав час, коли молодий Вовчур вже не міг стерпіти безкінечного залицяння. Він запропонував Дані стати його дружиною. До цієї приємної пропозиції він долучив цілий список вимог, яким мала відповідати його суджена.

Не знаю, що там було, у тому списку, але Дана повелася жорстоко… Вона показала того списка усім. В тому числі і тим, кого Вовчур вважав за суперників… Найперше — Мечиславу… А тому тільки потрап на язичок… Вже до вечора була готова пісня про отой список дівочих цнот… Досить різка і жорстока пісня… Я не виправдовую юнака… Єдине, що можна сказати в його захист — він теж кохав… І теж — Дану Пард. Чудовисько покохало красуню…

Вогнедан повівся в оцій халепі дуже нерозважливо… Він рішуче заборонив Мечиславу поєдинкувати з Ратимиром… «А то ти мені його уб’єш» — мовив князь Чорногорський при багатьох свідках. Гордість Вовчура було принижено ще раз… Може він і волів загинути, аніж стати загальним посміховиськом.

Вовчур прийшов до Дани і став вимагати відповіді… Вона бо тоді сказала, що подумає… Дана не звикла до вимогливого тону і відповіла гнівно… Вони були у покоях сам на сам… Дівчата-дивні довіряли своїм залицяльникам…

Словом, Вовчур вирішив домогтися свого силою… Забувши про зв’язок двійнят. Вогнедан був недалеко… Він увірвався до сестриних покоїв, наче буревій… Ні, він не вдарив невдаху-закоханця… Просто витягнув вперед правицю… Було у нього нині і таке вміння — рухати на відстані предмети… Ну князь і двигонув отим своїм вмінням. Від серця… Мечислав потім єхидно оповідав, що Ратимир висадив спиною двері до вітальні, пролетів по ній наче камінь, пущений з пращі, і вилетів у вікно, на щастя відчинене і на першому поверсі.

Коли Вовчур вилікував усі синці і рани, він прийшов до двійнят просити пробачення. Ось про цей випадок вони не оповіли нікому… Посоромились чи що? А треба було б Вогнеданові одразу прогнати сучого сина під три чорти. Та Дана пробачила… Пробачив і князь. А Вовчур вже тоді замислив зраду.

Він відпросився у Вогнедана, нібито навідати батька. А сам подався до Зелібору, до князя Фотіна, котрий лікував рубці на пиці і теж мріяв про помсту.

Словом, двоє сучих синів розробили план отієї помсти. Вогнедан якраз зі своїм двором перебрався до Північного Данаділу, який він тим часом взяв під захист з благословення… моанського імператора. Вірніше — напівкровного принца, котрий стояв тепер найближче до влади, відтіснивши Астеонів. Зупинився князь у містечку, що звалося Волинець… Місцеве населення вітало його як визволителя і бажало лише одного — аби Фотінові розбишаки ніколи не з’являлися у їхніх краях.

Північний Данаділ напряму змикався з Зелемінем та колишнім Ведангом. І ось Ратимир привів до Волинця чоррів, яких йому ласкаво вділив князь Зелемінський. То були вояки з решток Зелемінського полку, якими нині командував сам князь Фотін, що теж колись учився у тій самій військовій школі. Страх перед Вогнеданом у них був величезним, але Ратимир зумів переконати чоррів, що він все владнає…

І паскуда таки владнав. Я, здається, говорив, що у нього не було особливих талантів? Ні, один таки був… Він добре вмів підробляти голоси… І людей, і тварин… Ось цим він і скористався. Спершу покликав Веданга голосом сотника чорногорців. Коли Дракон вийшов — було це серед глупої ночі — то отримав у скроню каменем з пращі… Серед верховинських вівчарів це була улюблена зброя… І на відстані б’є, і шуму ніякого.

Веданга відтягли на берег річки за Волинцем… Зідрали чорний оксамитний одяг і прикраси, якими обдарував його сам Вогнедан… Срібний кований браслет у вигляді язичків полум’я, зчеплених один з одним… Чорна перлина-сережка… Срібний родовий оберег на ланцюжку. Ратимир одягнув на себе вбрання непритомного і оті дорогоцінності. Постаттю Вовчур нагадував Дракона… Зверху ж він накинув ще й ішторнійського плаща з каптуром.

Потім, вже під такою машкарою, Ратимир повернувся до Волинця… Не до тієї дільниці, де розмістилися чорногорці. Вогнедан ночував у чергової панни, яку вже й тут встиг звабити. Охороні він не велів за ним ходити, але сотник-чорногорець був пильним… І відправив на ту вулицю двох вояків… так, про всяк випадок.

І ті вояки пропустили Дракона… Голос, прикраси, чорний оксамит… Лице закрите, але ж людина говорить, що справа наглить… А чорногорські хлопці набачилися у князя гостей… В тому числі — і з закритими обличчями… Хтозна, звідки примчав Веданг у такому поспіху, що й плаща забув скинути… Бідолахи потім хотіли руки на себе накласти, і лише очікували — помре чи виживе їхній князь. Вогнедан, як трохи отямився, звелів їх поставити перед своїм ложем і чітко вимовив лише два слова: «Я забороняю».

Вогнедан, почувши Мечиславів голос, квапливо одягнувся, попрощався з панною і вийшов… Надворі його очікувала знайома постать… І раптовий біль в усьому тілі… Юнак осунувся на землю, так і не зрозумівши, що сталося…

Ратимир сам відтягнув зомлілого городами, до річки Волинки. А там уже очікували чорри… З човном… І з Ведангом, який і досі був непритомним. Вони думали забрати до Зелібору й Мечислава. Але у Вовчура були інші плани. Він залишив Веданга під ранок, в зелемінському лісі, прив’язаним до сухого дерева. Мечислав тоді якраз отямився. Вовчур розповів бідоласі, за що той має вмерти, і підпалив довкола нього завбачливо зібраний хмиз…

Врятувала родича Дана… У цієї юної дивної ніби і здібностей не було ніяких… Та я просто не знав… Дівчина теж вміла дещо… Коли Мечислав у розпачі попрощався з нею подумки, вона попросила його передати їй картинку місцевості… І з’явилася біля нього… Вогонь уже розгорявся… Попеклись обоє сильно, але Дані вдалося витягти хлопця. Він-то і розповів їй, що брат у біді.

А Вогнедану дісталося — крий Боже… Вовчур, виявляється, вистрелив у нього голкою з отрутою. Правильно розрахувавши, що смертельна для людини доза лише обезвладнить дивного такої міці. В Зелиборі юнак отямився… Краще б він і не опритомнював…

Зореслав Лемпарт був в той час у Зелиборі у таємних справах… Бачив він все те на власні очі… Князь Зелемінський не знав уже, як і зневажити полоненика. Від замку до міського майдану Вогнедана вели зв’язаним, в якійсь ряднині, босим… Юнак ледве йшов, змагаючись з болем… Зелиборці… Я говорив колись, що це досить гидке містечко? Свого часу зачищене моанцями… В полоненика дозволялося плювати і кидати всім, окрім каміння… Аби випадково не вбити. На ешафоті йому обстригли волосся — оту чорногорську косу, що він заплітав на старовинний лад… Відтяли кінчики вух, «щоб були схожі на людські»…. Я, коли до цього дослухав, розчавив у руці якусь прикрасу зі столику Ольга. Про Дарина я взагалі мовчу — він уже давно тихо плакав…

Та зелемінець був невичерпним у вигадках… Він наказав катувати свого ворога, затягуючи йому довкола голови вузлуватого мотуза… Щось подібне я бачив і в Лояні. Біль при такому стягуванні — неймовірний, люди божеволіли від нього. Слід від цього мотуза зостався у Вогнедана на все життя. «Замість корони» — як мовив тоді князь Фотін… З того часу князь Чорногорський не з’являвся на людях без гаптованої стьожки довкола чола. Не тому, що стидався рубця… Здогадалися? Правильно… Це було некрасиво.

Потім юнака ще били… Отим моанським батогом, яким карають злодіїв… Зомліти йому вдалося, коли кількість ударів перевалила за півсотні. До вечора його було прип’ято до ганебного стовпа, а на ніч — відведено, тобто віднесено до в’язниці замку.

Пан Фотін тим часом приготував разом зі своїм правником акт зречення Вогнедана від його прав на Данадільське намісництво. Вовчур, хай скарають його Боги, порадив князю Фотіну загрозити бранцю осліпленням, в разі, якщо той відмовиться підписати. Сам сучий син все ще розігрував перед полонеником Веданга. Та Вогнедан, опісля першого розпачу, таки здогадався… Хоча розпач був…Страшним був той німий розпач. Він і у маренні, опісля, твердив одне: «Дракони не зраджують».

Врятувала змученого брата князівна Дана. Їй вдалося перенести до зелиборської ратуші себе, Мечислава і трьох Лелегів. Ратуша була для неї орієнтиром. З-під ратуші до замку вів хід. Це був ще давньоельберійський звичай — аби в разі якоїсь навали мати можливість швидкого зв’язку між містом і замком.

Про подальші події Ольг мовив якось невиразно… Вогнедана вони витягли… Фотін при тому загинув. Паскуда прийшов до темниці разом з Ратимиром і привів з собою ще й ката з залізним прутом та жаровнею… Прийшов, коли там уже були Дана з Мечиславом і Горицвітом, а двоє молодших Лелегів стояли на варті замість убитих чоррів….Фотіна Мечислав прикінчив на місці, а ось Вовчура Дана звеліла захопити з собою. «Для справедливого суду» — як вона сказала друзям. З ратуші, куди вони перенесли Вогнедана, дівчина відправила всіх до Боговлади. А тоді ще доставила з Чорногори Вербену… Тим же шляхом… І провалилась у транс, з якого могло й не бути виходу.

Чого Ольг не розповів, мені оповів опісля Мечислав… Коли ми вдвох виконували завдання Ольга у Страгії… Виявляється тоді їх обох зірвало з ланцюга… І його, Мечислава, і Дану. За її наказом молоді Лелеги прив’язали пана Фотіна там, де перед цим лежав зранений Вогнедан. Просто в калюжі його крові. І він, Мечислав, розпік отого прута, яким брату мали випекти очі, і увіткнув паскуді в живіт. Перед очима у панни свого серця… Так вони його й залишили, князя Зелемінського… На крик не прибіг ніхто, дуже часто кричали люди у тих підземеллях… А коли сучий син попрохав, аби його добили, попрохав Дану, яко дівчину, аби мала жалість, колишня весела красуня мовила з тою ж холодною люттю, яка колись так налякала мене в маленькому Вогнеданові: «Мій брат не благав у тебе жалості».

Я ще не міг зрозуміти, де Ратимир взяв отруєну голку. Якщо він не був «тінню». І чому Ольг говорив про вину Вереса в цій біді. Пізніше я довідався, що голку Вовчур випрохав у Вереса. Ще до свого сватання. Голки ці виробляла Вербена, а Верес майстрував трубки… І духові і з пружинами, такі, як ото була у Сокола Птахи. Верес дав йому і трубку, і крадькома взяв у Вербени голку… Зробив, так би мовити, подарунок своєму улюбленцеві… З цієї трубки Вовчур і вистрелив у Вогнедана.

Словом — усе сплелося одним страшним вузлом… Опісля цієї оповіді, яку Ольг тягнув над силу, наче язиком каміння ворочав, ми з Дарином, очманілі і прибиті горем, попрохали дозволу навідати пораненого.

- Ідіть, — вимовив батько так само в’яло, — та тільки не пізнаєте ви його… І він нікого не пізнає… І Дана лежить, наче спляча красуня… І обидва вони згасають… Він іде геть, і сестру тягне за собою… Ідіть… Простіться… Я знаю, ви любили Вогнедана… Ви не заздрили ні його вроді, ні вогню… Як той… А той позаздрив… Він же не тільки за Дану його видав ворогу… А й за те, що йому ніколи таким не стати… Ну ось він і домігся свого… Зів’яла Вогнеданова врода на зеліборському ешафоті…

Поки ми йшли знайомими коридорами замку, я пригнічено обмірковував почуте. Дарин крокував поруч зі мною, опустивши голову. Сльози йому висохли. Хтозна, про що він думав.

Вогнеданова спочивальня була перетворена на лазарет. Ложе князівни теж перенесли сюди — Вербена хотіла спостерігати за ними обома… У кабінетику поруч сиділи оті найближчі… Спершу ми якраз туди і зайшли. Молодший Ставський загледів брата і кинувся Даринові в обійми. Крім нього тут ще сиділо троє Лелегів — Горицвіт, найстарший, схожий чимось на напівкровного… Юнак був високим, широкоплечим і дуже світлошкірим. Очі мав як у Мальви і Ольга… Карі, з золотими блискітками… Влад та Ігворр, ще одні двійнята Трьох Родів, теж дуже нагадували діда. Особливо Влад… Поруч з ними принишкло заплакане карооке дівча. Вишенька… На канапі дрімав ще якийсь юнак, Рисами обличчя він нагадував південця, а волосся мав світле… Певне — Зореслав з Зелеміню…

Хлопці були такими пригніченими, що не звернули уваги на мою «моанську пику» Навіть зацікавлення не виявили. Богдан тільки зиркнув запитливо то на мене, то на Дарина. Йому траплялося бачити нас разом, і меткий хлопець напевне зрозумів, звідки ноги ростуть у цієї дружби.

Нас пропустили до спочивальні. Там поралася Вербена. Виважено і спокійно, як завжди… Глянула на мене і сказала, наче ми тільки вчора бачились:

— Не пройшло й двох десятків літ — явився волоцюга…

— Вуйно, — видушив я, — як я радий вас бачити…

— Нема чого радіти, — буркнула жриця, — Бачив Ольга?

— Так…

— Все знаєш?

— Так..

— Ну, підійди… Там, біля нього Мечислав. Не їсть, не п’є, не можу прогнати. І сина твого теж… від Дани. На підлозі спить.

Два ложа стояли, відділені одне від одного столиком з ліками. Біля ліжка Дани просто на підлозі скулився мій Терночок. Я його ледве пізнав, так він виріс… Вже майже юнак… Дана спочивала, наче в обіймах смерти. Бліда і непорушна… На сусідньому ж ложі лежало щось, замотане бинтами… Обличчя не було видно… Лиш прорізи для очей і вуст…

Мечислав сидів біля ложа, охопивши руками коліна. Я привітався, він кивнув мені, тоді Дарину… Дуже сповільнено, наче у сні. Мабуть вони тут всі були на Вербениних травках.

— Руженичу, — мовила Вербена, — іди спочинь… А то доведеться ще й тебе рятувати.

— Та як я можу піти, — протягло озвався Веданг, — він же кличе мене… Весь час кличе… Як я можу піти…

— Ведангу, — раптом вимовив поранений, — ти де, Ведангу?

— Я ось, брате мій, — мовив Мечислав, зводячись, — я біля тебе…

— Ти ж зі мною, мій охоронцю, — озвався знову Вогнедан, — мій клинок, мій меч…

— Я тут, біля тебе, — лагідно вимовив Руженич, — я завжди поруч… В житті, і у смерті…

— Водички, брате… Палить…

Дракон взяв зі столика мису, змочив у ній полотнинку. Дуже обережно зволожив другу спечені вуста.

— Пробач мені, брате, — знову вишептав поранений, — за те, що повірив…

— Минуло, все минуло, — заспокоював Мечислав, — все закінчилось…

— Я не торгую землею, пане Фотіне, — раптом вимовив Вогнедан вже зовсім іншим голосом, — отой ваш папір Вогнедан Чорногорський не підпише ні живим, ні мертвим…

Мечислав опустився на коліна, і взяв руку пораненого в свої. Дарин упав поруч, як підтятий, і ткнувся чолом у краєчок ложа…

— Але ж я пізнав тебе, — сказав Вогнедан різко, — що ти зробив з моїм братом, гниль? Як ти добув його одяг? Кажеш — загинув? Не вірю! Слухай сюди! Ти не вовк, ти — пес! Ти здатен лише глумитись над безборонним… Гаразд! Ти певне про це давно мріяв — стояти так як нині… Поставити князю Чорногорському ногу на груди… Але ти не переміг мене в бою… І тому мені байдуже до ваших знущань… Що хочете… Сонце ще зійде… Сонце…

— Я не можу, — простогнав Дарин, — Мечиславе, Ратимир ще живий?

— Ще…, протягнув Веданг, — чекає… Або його одужання, або…

— Сонце, — простогнав Вогнедан, — так пече… Водички… Ой, ні…Ідіть, ненько… Ідіть, бо напитаєте лиха…

— Зорик говорив, — пробурмотів Мечислав, — що там йому якась жінка води хотіла дати…На ешафоті, опісля… Вибили у неї з рук корець з водою… Навіть вуст змочити не дали…

— Та я ж не маю права вмирати, — заговорив поранений, наче сперечався з кимось, — ну то й що… Нехай там немає болю… Я не піду… Не хочу… Татку, скажіть їм… Ви такий гарний… Я ж вас ніколи… Тільки малювання… Ні, мамо… Нехай… Я терплячий… Я витримаю… Я ж маю підняти з попелу… Те, що давно загинуло… Від Зелеміню до Чорногори… Я не подам руки… Зоставте мене тут… Татку, ви ж самі говорили, що я мушу… А тепер прийшли за мною…

— Панно Вербено! — зойкнув Мечислав, — живчик пропадає! Зробіть що небудь!

— Забирайся геть! — мовила Вербена різко, — і поклич сюди Горицвіта. Я у нього вже двічі брала кров, але зараз ніколи перевіряти на сумісність… І ви йдіть до біса, обидва! Без вас вистачає клопоту!

Горицвіт уже був у кімнаті. За ним кинувся Терночок, котрий миттєво прокинувся від шарварку. Вербена вклала молодого Лелега на ложе, поруч з Вогнеданом, підсунула йому подушечку під оголену руку, і видобула з каструльки, що стояла на спиртівці, скляного циліндрика з металевою насадкою і дивацької форми голочку.

— Забирай, Білозіре, сина, — ще раз наказала відьма, — і котися звідсіля разом з іншими… Не відволікай мене…

Звісно, ми нікуди не пішли… Так і зосталися у тому кабінетику, що, певне, був робочою кімнатою молодого князя… Терночок потім знову пробрався до спочивальні, і сповістив, що поранений заспокоївся і, ніби, спить. А ясна панна все в тому ж стані… Бідолашне моє дитя навіть не здивувалося, коли мене побачило. Від недосипання та Вербениних заспокійливих настоїв хлопчина очманів не менше за всіх.

Кров Вербена брала і у інших… В тому числі й у мене… Моя кров підійшла. Перевіряла це Вербена просто — впустить трохи у жили пораненого через оту голку по якій-то трубочці і вичікує. Не погіршає — далі ллє. І бурчить, що дуже ризикує. Влад з Ігворром, чия кров чогось не підійшла, почали стиха шипіти, що вони, мовляв, родичі… Як це… Їхня кров не підходить… Вербена скористалася цим, аби прочитати нам довге повчання щодо крові, та її сумісності, що не залежить від ступеня спокревеності. Пам’ятаю, я ще дивувався її непробивному спокою в ситуації, де зламався Князь «тіней». Пізніше лише зрозумів — у кожного свій захист від душевного болю. У моєї вуйни він був саме таким — бурчати і повчати. Та й то — якби не її витривалість, двійнята Парди не втрималися б на цьому світі…Кажуть же, як побачиш мертвих родичів — то все… А Вогнедан видно уже бачив те місце, де немає болю… І юного Воїна… І Конвалію. Бачив — і не подав руки…

***

Два тижні корогву Чорногори на замковій вежі було спущено до половини… Два тижні Вогнедан Чорногорський знаходився між життям і смертю. Я за той час і дома бував, і по вулицях тинявся, і на спокійні річкові води дивився, і знову сидів у тому кабінетику, сповненому книг і милих дрібничок… На всі питання Вербена відповідала коротко: «Без змін». Або — «Так само».

Ольг прийняв до відома мою оповідь про те, що Орден прирік Вербену на смерть. Сказав, що виділить їй охорону. Він уже трохи отямився і поволі ставав колишнім. Змирився, одним словом з судьбою… Якщо виправити нічого не можна, треба рятувати те, що є…

Якось я вийшов зранку з дому у гидкущому настрої… До смерти захотілося якоїсь духовної розради… Згадав я тоді, що є мейдистом і подався до церкви.

Церков у Боговладі було — по одній у кожному передмісті. І Замкова церква, збудована на підмурівках Храму Сонця, який колись панував над усією Боговладою. Так, принаймні, оповідав Ольг… Та коли я підійшов до Вишневої церкви, яка звалася насправді церквою Святого Іркана, то здивовано побачив на дверях замок і оголошення. Оголошення сповіщало, що храм закрито через хворобу панотця…

Панотця від Святого Іркана я знав… Це був такий же наївний вірний, як і ігворрський панотець Ардгом, але не такий дурний, і далеко не такий злобний. Походив він з давнього боговладського роду і, щонайдивніше, навіть дженджиком не був. Тобто ніби й був, але більше ззовні… Звали його — Рохан… Пані Миляна, котра була мейдисткою… Авжеж, вона згадала про мене, ця мила пані, котра любила зціляти розбиті серця… Так от, пані Миляна оповідала розчулено, що панотець Рохан постійно молиться за одужання молодого правителя. Я хотів послухати службу, а може й поговорити зі священиком. Лише сповідатися не хотів — то я превелебному Дастені міг брехати, як собі бажав, а тут ніби й соромно було.

Найближчим до Вишневого передмістям було Персикове… Я подався туди… Там якраз церква була — Святого Зельма… Мейдистського покровителя Вогнедана. Цього поштивого святого невдячні лугербці віддали, як — то сказано було в писаннях, «на оплювання й поругання»… Отже, Святий Зельм, на мою думку, як ніхто мав зрозуміти Вогнедана і чимось допомогти…

В Персиковому передмісті я бував нечасто… Тому аж здивувався трохи, почувши моанську мову, і то не тільки в місцевому виконанні. Служба якраз починалася. Я поставив свічку перед образом святого і попросив гарненько, аби той опікувався Вогнеданом. Хоча чорногорець напевне потаємно сповідував віру предків, але ж милосердя мало бути одним для всіх…

Я настільки заглибився в роздуми, що отямився лише від голосу панотця, котрий розпочав свою проповідь… І розпочав, певне, давненько… Принаймні, я не запам’ятав, як він підвів оповідь саме до цього гріха…

— Гординя — ось що є найтяжчим гріхом, — урочисто промовляв проповідник, — а особливо гординя вищих, князів в шовках та оксамиті… Господь крушить цю гордість залізним жезлом, як гончар — невитворний глек…

«Оце тобі, - подумав я, — дожилася матінка-Моана… То церква не сміла й рота відкрити, коли людність страчували сотнями… А тепер, бач, як нападається на можних… Чисто селянський ватажок…»

- І ми маємо приклад ваги десниці Господньої, - чулося далі з підвищення, — чи давно проїздив цими вулицями син гордині, зодітий в блакитне? Чи давно пишався він одежею і конями, зброєю і приятелями? Чи давно був наділений владою не від Бога — від диявола! А нині смерть у нього в узголів’ї ложа, а навпроти неї — незмивна ганьба! Навіть якщо і виживе цей син погибелі, жодна людина не служитиме князю, котрого прилюдно сікли батогом, наче злодія, або збіглого кріпака…

У мене і ноги відібрало, і мову… Лише це врятувало дурня в рясі. Спокій… Тільки спокій… Не вистачало лише бійки у церкві… Я згадав — дійсно, є у Моанії такий закон… Засуджений за щось моанський шляхтич перед простолюдом має єдиний привілей — померти не під батогом. І не біля стовпа ганьби. Якщо до такого покарання засуджували знатну особу — вона тим самим втрачала все… Титул, землі, шляхетство… О, князь Фотін знав, що робив, коли вигадав саме таку муку для свого ворога… Звичайно, аби узаконити позбавлення прав, потрібен був указ імператора… Але зараз, під загальний безлад, може достатньо буде і самих чуток…

Як я вибрався з церкви — не пам’ятаю… Оце так відпочив душею… І чого мене понесло в це моанське кишло? Якщо вже так потягло до справ духовних, міг би навідати храм у Замку. І заодно дізнатися, як там Парди… Син гордині та його ніжна сестра… Коли я вибирався з натовпу, то почув, як панотець назвав Дану блудницею… Бідолашна панна сердець молодих воїнів… Хіба оця жаба в брудній рясі повірить в твою і їхню чисту приязнь? Запідозрив же колись панотець Отон мене з Воїном в тому, про що і мовити вголос соромно чорногорцеві… Якби Святий Старець повернувся назад, на тому ж крилатому леві, котрий забрав його з наготованої ним собі гробниці, він вжахнувся б своїх послідовників.

Попереду мене йшло двоє шляхтичів, з вимови — нібито столичні моанці. Один все хихотів:

— Який тепер з нього князь, — розчув я, — битий батогами… Це Господня кара! Божа кара нелюді оцій за дикунські звичаї та оту їхню свинячу мову… Ти не повіриш — приходжу я, моанський дворянин Солтін, до того гостровухого чорта на прийом у земельних справах, а він говорить зі мною… через товмача!

Я лише відмітив, що Вогнедан останнім часом теж почав трохи пришвидшувати події… Через товмача… Опісля семи років моанської школи… Бідний, змучений ельф… Він вже не в силах був очікувати слушної миті.

— Але говорять, — хихикнув співбесідник Солтіна, — що нині вуха у нього — як у всіх нас, многогрішних… Їх трохи підправили з волі князя Зелемінського…

— Однак, я чув, — мовив Солтін, — ніби князя Зелемінського грець побив у власному замку… Нині у Моахетанзі нема кому ставити чоло цьому поріддю пекла… Треба було б і голову йому стяти разом з вухами…

— Та він же помре! — з надією сказав другий моанець, — напевне помре… Третій тиждень ота ганчірка над Замком не піднімається…

— Я вже так про це молився, — озвався Солтін, — трохи коліна не стер…

І отут уже зірвало з ланцюга мене…

— Молилася свиня, — сказав я голосно, — аби з небес замість дощу лайно лилося! Та Господь її не почув!

— Що ти маєш на увазі, скотина?! — гаркнув Солтін, обертаючись. Ну, так і є… Моанська пика… Та ще й трохи подібна до моєї — сіроока, ледь вилицювата… Спадщина від пращурів-ординців… Ну, тримайся ж, сучий сину…

— Я маю на увазі, - мовив я з усією чемністю, — що пан є свинею! І ця гидка тварина насмілилася молитись за погибель кращого за себе! Краще б ти, гнидо моанська, молився за власне здоров’я, бо зараз у тебе його поменшає!

— Реджі, будь свідком! — сказав Солтін, буряковіючи на очах, — це — образа чести мого імені! Хто ти такий, таке і таке твоїй матері? Ти дворянин? Ти моанець? Куди прислати секунданта?

— Пан думає, що я з ним буду битись на поєдинку? — ґречно поцікавився я, — але ж це не наш старий, добрий моанський звичай… Ці заморські дурощі увійшли до моди лише за Його Могутньости Корога Першого. А до того шляхетні моанці просто били один одному морди! Що і я зараз зроблю!

І з цими словами я зацідив пана Солтіна по зубам… Що було далі — пам’ятаю ледь-ледь… На мене накотило оте моє північне шаленство, я завив, наче вовк з астеонських лісів, і пішов молотити… Я бив і бив цих двох, потім бив уже когось одного, потім копав ногами вже лежачого, аж поки хтось мене не вирубив дуже чистим ударом під щелепу…

Отямився я на березі Дани… Якраз біля мосту від Персикового передмістя до Замку. Біля мене сидів Ольг і зосереджено кропив мені лице водичкою. Пика моя розпухла, а в очах і досі мерехтіло.

— Татку, — ледве вимовив я, — це не ви мене так?

— Синку, — лагідно мовив Ольг, — але ж ти поводився як божевільний… Я був у тебе вдома, мені сказали, що ти пішов до церкви… Сюди, у Персикове… Я підійшов до кінця відправи, і раптом бачу, що мій Ольжич виє, наче астеонський вояк, котрий нажерся мухоморів, і лупцює якогось чоловіка… насмерть. Я не міг тебе від нього відтягти, ти і мені зацідив добряче…

— Батьку, — мовив я покаянно, — я ж вас не помітив… Я що, його убив?

— Кого? — спитав Ольг зацікавлено.

— Солтіна… І там був ще який-то Реджі…

— Якого-то Реджі я бачив в кінці вулиці, - мовив Ольг, — якщо це, звісно був він. Чоловік мав переламаного носа і на весь голос благав порятунку… А того, другого, ти звісно збив на квасне яблуко… Котрий з них Солтін, я так і не втямив… Чого ти на них накинувся, синку? Наступили у церкві на мозоля?

«О, пан Лелег уже жартує, - відмітив я про себе, — отже в замку, принаймні не гірше».

— У церкві, - сказав я, — проповідь була… Про гріх гордині…

— А, — озвався Ольг, — зрозуміло… Але чому тут дивуватися? Це ж Персикове… Маленька Моана… Якщо вони на панотця Рохана найняли чотирьох кримінальників, котрі й відлупцювали бідолаху так, що той з дому вийти не може… Це ж, до речі, твій приход…

— Паскуди, — мовив я від серця, — ох і гниди…

— Ну, а цим панкам за що дісталося? — спитав батько, — підвернулися під руку? Відповідай по щирості, я віднині твій правник… Тебе ж напевне потягнуть до суду.

— Ці моанські свині, - мовив я, знову закипаючи, — над ним глумились… Над Вогнеданом… Над його ранами… Батьку, невже його позбавлять шляхетства?

— Шляхетство, синку, — мовив Ольг лагідно, — не можна вибити з людини моанським батогом…

— Я не забув, — озвався я сумно, — але ж ви — не князь Чорногорський, хоча може маєте і більше влади… Вогнедан — це право Ельберу на волю… Право і печатка… Тепер поганці матимуть проти нього зброю… Битий батогами князь…

— Дитя моє, Ольжичу, — сказав батько заспокійливо, — коли ми проголосимо незалежність — нам буде байдуже до моанських законів і прав… Ельберійці Вогнедана ще більше поважатимуть, а якщо моанцям не сподобається володар, який витерпів муки нарівні зі своїм народом — шлях на Північ відкритий… І не лізь більше у бійку, синку… Кожній сволоті рота не затулиш… А Вогнедан не помре… Сьогодні він попрохав бульйончику і з задоволенням випив. Вербена говорить, що це — добрий знак… І Дана ніби порожевіла… Твій Терн присягає, що вона вже розплющувала очі… Вони виживуть, бо дуже цього хочуть. Ти ж, сину, маєш відпочити. Це ще тобі боком виходить ота покора, якій тебе вчили ішторнійські ченці… Зірвешся отак на завданні — і все… Відпочинь… Коханку маєш — сходи до неї… І не побивайся…Щось зрушило у кращий бік…

— Гаразд, татку, — зітхнув я і обмацав розпухлу щелепу, — але ж на силі ви не підупали… Що ж, буду чекати виклику до суду…

До суду мене так і не викликали. Чи-то Ольг підмазав кого слід, чи-то мене просто не стали шукати… Бо піднялася корогва над замком… Таки піднялася… Люди обнімалися на вулицях і плакали… Свині? Свині сиділи по домівках, боячись покарання за занадто буремну радість з нагоди князевих страждань…. До мене ввалився один із сусідів, отой самий склодув, що доводив ратниками під час облоги, і ми на радощах хильнули вина. За одужання князя Чорногорського…

Але до повного одужання, звісно, ще було далеко… Вербена говорила, що замінила Вогнеданові отруєну кров отими переливаннями, але він все ще майже не володів власним тілом… Ледве руки зводив та й то з великою напругою… Найближчі ні на мить не полишали його самого… Мечислав, як тільки стало можна, почав виносити друга до саду на руках… Горицвіт змайстрував йому крісло з відкидною спинкою… Всі інші — намагалися розважити чим могли. Особливо — Вишенька Лелег, котра не відходила від князя на правах сестрички.

Дана підвелася з ложа, як тільки її брату покращало. Вона дуже посерйознішала, стала майже такою, якою я її знав у дитинстві… Задумливою і зосередженою… Де й поділися насмішки та жарти… По замку Боговлади гордо ходила княгиня — дивна… Нині Дана замість брата займалася справами Данаділу й Чорногори. І у неї добре виходило. Так, принаймні, говорив Ольг.

А мене Ольг, опісля відпочинку, знову послав до бою. На цей раз — самого, без напарника. Мусив я їхати до Моани, а там зараз інородців били лише за те, що вони інородці… Дарин «мани» накидати не вмів, а отже мав би там клопіт, у наших справах зовсім не потрібний. Тож я мав їхати сам… Ставський дуже жалкував про це, та і я теж, бо вже звик до хлопця…

Перед від’їздом зайшов я до замку, навідати Вогнедана… Я — то не раз його і бачив, опісля того, як він отямився, і розмовляв з ним… Першого разу, пам’ятаю, він наказав зібрати усіх, хто дбав про нього ці страшні тижні… Хто давав йому кров із власних жил… Хто ходив за ним, як за власним дитям…Найближчих, Вербену, замкову челядь… Мене теж покликали… Вогнедан ледь підвів обплутану пов’язками голову і вишептав — голосно говорити він ще не міг: «Я вдячний вам за вірність…»

Слуги потім отримали ще й винагороду, а для найближчих досить було уже почути голос друга, що промовляв не в маренні… Для кожного він знаходив кілька ласкавих слів… Мені ж мовив, усміхнувшись: «Пам’ятаєте ту пісню, родичу Білозіре? Я ж більш ніколи її не грав. І навіть опісля цього спробую не згадати…»

Отож, прийшов я проститися з сином Воїна… Мене провели до саду, на який осінь вже накинула свій сумовитий візерунок… Вогнедан сидів у альтанці, дбайливо загорнений у шерстяне верховинське покривало. Я знав, що він уже намагається навіть ходити… Голова його знову була в пов’язках, від чого лице нагадувало малювання у білій рамці. Малювання, на якому митець зобразив на білому лику статуї видовжені очі неймовірної синяви.

— Пане Вогнедане, — мовив я з усією шанобливістю, — я маю їхати у торгових справах, і тому зайшов дізнатися, як ви…

— Вербена відточує на мені свою майстерність, — хмикнув князь, — три дні тому вона відновила мені форму вух… Шляхом, як вона говорить, пересадки шкіри… Аби не потривожити цнотливості родича, я краще промовчу, звідки вона брала… матеріял для пересадки…

Я спершу очима закліпав, тоді спробував усміхнутися. Вогнедан спостерігав за мною з легкою насмішкою.

— Родичу Білозіре, — сказав врешті, - ви наче боїтесь зробити мені боляче… Не бійтесь… Я не соромлюсь бойових ран… Те, що сталося у Зеліборі, я сприймаю як битву… І я виграв її — оту битву… Вони мене не зламали… Гляньте мені в очі… Я — живий…

Вони таки дійсно сміялися, ті очі… І усміх вигнув поблідлі, наче різьблені вуста.

— Незламний, — сказав я стиха, — Сокіл Птаха пишався б вами… Батько Воїн пишався б вами, Повелителю…

— Сила повернеться, — мовив Вогнедан, — аби їй було куди повертатися… І до кого повертатися. Я заслужив на те… трохи. А вам бажаю на дорогу… Аби Сонце сяяло вам вдень, а вночі — Сіллон… Аби мужність була вам мечем, а воля щитом…

Це було звичаєве прощання дивних воїнів. Я подякував, і підніс до вуст маленьку руку, на зап’ястку якої ще багряніли рубці від пут…

— Та не треба мене аж так жаліти, — сказав Вогнедан і доторкнувся до моєї вологої щоки, — ну потрапив у біду… Частково з власної дурості…Занадто самовпевнений був…А частково… Хто ж міг подумати…Він завжди такий був… тихий, цей… друг дитинства.

— Пане Вогнедане, — мовив я прохально, — дозвольте лишень… Я не знаю, чого ви тримаєте його в ув’язненні… Якщо не хочете, щоб ваші дивні бруднили об цю погань руки, дозвольте мені… Ми з моїм Найсінем згадаємо своє лоянське минуле і зробимо з ним таке, що він проситиме, аби його просто відшмагали моанським батогом.

— Я хочу, родичу, — відмовив князь, — дізнатись — чому… Те, що він мені говорив тоді… від імені Веданга… може він подібне й відчував… Але ж він… не є…негарним… Звичайний чорногорець… таких багато… Не є й дурним… Ну, трохи незграба… Мені, здається, що оце все — якась хвороба розуму… Ногу на груди… Не ворогу — брату… З якою насолодою він мене топтав…тоді. Я з ворогом найлютішим не зміг би зробити подібного, хоча б тому, що поважаю вояцьку честь… Це зелемінських ґвалтівників я вішав без суду, коли захопив їх в Данаділі… Але ж то не воїни… То — гидь. А Ратимир — він же воїн… І я — воїн… Я хочу його судити, родичу Білозіре. Шляхетським судом… А на той суд я мушу прийти… у силі і славі. Не таким, як зараз. Колишнім Вогнеданом.

— Гордість, — зітхнув я, — о, гордість дивних… Одужуйте, мій князю…

— Будьте обережні, - вимовив Вогнедан. Певне, він мав уявлення про мою торгівлю.

***

Знайомою дорогою до Моани я міркував про те, що починаю старішати. Мені дуже не вистачало Дарина. Хоч би за тим, аби просто словом перемовитись…. Мені вже почало набридати кочове життя, і відсутність постійної подруги у Гнізді Ворона. Пані Миляна була не від того, аби зайняти її місце, однак… Я сам не знав, чого хотів.

«Думати взагалі вадить, — сказав я собі, проминувши в’їзд до столиці з незмінною шибеницею, і одразу вирушив до Іноземної дільниці.

З Роллою, якого я навідав одразу ж, було усе гаразд… За столом його розкішної вітальні гуляла п’яна компанія. Моя поява викликала море захвату і у самого Ролли, і у пана Келата Веркіна, чиє самостійне життя яко лікаря і обмивав оцей весь гурт. Я із задоволенням присів до столу, трохи випив, і, під оце п’яне ревище почав роздумувати про своє завдання.

Справа була досить темною… Цитадель підібралася заблизько до Торгового Дому Росавів. Через моанське відділення Дому мав пройти транспорт срегійських самородків… Де взялося таке диво? З потаємних незаконних копалень, за розробку яких взагалі-то четвертували. Якщо вдавалося піймати… Хазяїн транспорт прийняв, а трохи не наступного дня на крамничку налетіли «тайняки»…

В крамничці не знайшли нічого, окрім контрабандного цукру і тютюну. Але господар, «сіра тінь», отой непримітний чорногорець отруївся при арешті. Аби уникнути слідства, котре в Моанії завжди супроводжувалося… самі знаєте чим. Я мав розслідувати цю справу, а, якщо пощастить, то знайти і золото.

Зупинився я у Ролли. Наступного ж ранку вичекав, коли він о похмелиться і почне хоч щось розуміти, й почав нарікати, що в Моані нині не можна купити пристойного вина. Хотів, мовляв, подивитись у крамничці чорногорських вин, а її зачинено… Ролла приклав пальця до вуст:

— Не заговори про це при Келаті… Він сам перелякався… Дурень…. У нього приятель один є… Напевне — «тайняк»… Це отой приятель запідозрив хазяїна, коли вони зайшли купити щось випити. У державній зраді… Я думаю, що це — лише вигадки його хворого мозку… І якраз приятель отой і нацькував людей Цитаделі на оту крамничку. Пан Гаратто, до речі, вважає, що там був притон контрабандистів… Знайшли там якісь товари з непроплаченим митом. За це — батоги і тавро. Недарма бідолашний продавець наклав на себе руки…

«Ага, — подумав я, — потрібно зайнятися отим не в міру спостережливим приятелем».

— Наступного тижня маю день народження, — оповідав далі Ролла, — доведеться запросити й цього Режіна… Разом з Келатом… Може він і справді «тайняк», тоді його потрібно умаслити, а то шкоди наробить. Вірно?

— Куди вірніше, — хмикнув я, — але ж Ролло… Попередь тоді й гостей, аби позашивали роти. Або, принаймні, не пили стільки.

— Авжеж, — зітхнув Ролла, — ти теж приходь… Або краще — нікуди не йди. Залишайся у мене… Сумно мені, друже… Нема з ким і поговорити… окрім начільника таємної служби.

— Краще я житиму в заїзді, - мовив я півжартома.

— Ми ніколи не говоримо про справи, — заспішив Ролла, — іноді, звісно, він щось розповідає… Але в основному…. Він музику любить… Тварин… Він — єдина освічена людина на всю столицю. Вся моанська знать…це щось жахливе… Ні, вони мають і картини, і дорогу порцеляну… І оркестри з кріпаків, які грають твори Револли… У одного магната є оркестр, котрий виконує класичну музику на… мисливських ріжках. Уявляєш — сидить людина в тому оркестрі і рахує, коли їй видути з ріжка свою одну ноту…

— А помилиться — різки, — закінчив я, — людей тут — незміряно… Запорють кількох — кріпачки ще народять. Все це дійсно сумно, але це — моя вітчизна, друже. І таке в ній життя. На моє щастя, я син торговця, а не раба. Це — не моя заслуга, а воля випадку.

— Дивакуватий ти який-то, Ешіоре, — зітхнув Ролла, — до речі — ти й досі Еттін Келлі?

— Авжеж, — одмовив я, — чужий поміж своїми… До іноземців не так чіпляються, та я вже й звик до того, що є шоррогцем.

— Я один час думав, — зітхнув Ролла, — що ти зв’язаний з яким-то рухом опору… Ну, ота історія з князем Чорногорським…. До речі, я щось чув таке, недобре… За нього. Від напівкровного принца… Генд говорив, що князь Зелемінський зовсім розперезався… Розвів у Зелиборі бандитське гніздо… А коли князь Чорногорський взявся відновлювати лад на Півдні, спершу на його місто напав, а тоді його самого захопив якось, і трохи на смерть не замордував. Принц, до речі, дуже поважає князя Зельма… Вони листуються, ти знаєш? Принц нині налаштований віддати князю намісництво над Північним Данаділом… І можливо — навіть над Зелемінем. Адже князь Фотін загинув в отій усобиці…

Я одразу відчув у всьому цьому руку Ольга… І не тільки Ольга… Повіддя шаленого скакуна таємних воєн міцно стисла маленька тверда рука, здатна обернути на перемогу власну ганьбу і біль… Північний Данаділ… В перспективі — Зелемінь, що зостався без князя… Ельбер… Ось що з’єднували докупи ці руки з тонкими пальцями музики… І як Вогнедану вдалося провести Генда? Адже напівкровний принц не довіряв родичу…

— Пан Генд, — оповідав тим часом Ролла, — у захваті від листів князя Зельма… Вони, до речі — далекі родичі, через принцесу Шанілу. Він, принц тобто, показував мені одного листа… Крий Боже… Я й не думав, що князь Чорногорський є таким патріотом… Він так писав про свою любов до Вітчизни, що у мене сльози виступили на очах…

Я аж келиха поставив на стіл… Сину Дракона, ти ідеш по лезу ножа… Генд далеко не дурень… Але тут попався і він… Ти писав щиру правду, юний зранений воїн… Не написав лише одного — як зветься Вітчизна, яку ти обожнюєш…

День народження пройшов пречудово… Гостей я не знав, окрім, звісно, Келата. Всі вони були медиками, і майже всі — іноземцями. Приятель Келатів теж приперся… Тут зі мною сталося легке запаморочення… Ну, звісно ж… Ролла трохи переплутав прізвище… Переді мною сидів не хто інший, як батько Мечислава… Шордон Шрежін… Кеян-Шордон.

Я аж руки під столом потер на радощах… Дуже зрідка вдається «тіні» сумістити приємне з корисним… Та ще так, аби й часу було не обмаль, і натхнення побільше… А часу у мене буде досить… Головне — не злякати злодюгу, і взяти його чисто… Треба якось навідатися до Келата у гості… А потім обережно дізнатись, коли його навідує дружок із Цитаделі… Зараз брати сучого сина не можна — підозра впаде на Роллу, а через нього вийдуть на мене…

Спати я подався десь опівночі, полишивши п’яниць їхній долі… Ролла відвів мені покої для гостей на другому поверсі. Я настільки був чогось намореним, що лише чоботи скинув, і повалився на ліжко.

Прокинувся я від того, що у кімнаті нібито горіло світло… Рука моя одрухово потяглася до метального ножа, якого я тримав у піхвах, зодягнених на лівицю. І дійсно — в кутку кімнати непорушно стояла якась постать. Свічка, яку я загасив, лягаючи, коливалася жовтим вогником.

Постать рушила вперед. Я стис у руці зброю. Однак… Це був не чоловік… Жінка у світлій довгій прямій сукні, а швидше — сорочці… На голові — біле покривало, яке утримував обруч. Коли вона підійшла поближче — я роздивився гаптовані рукави і поділ… І гаптування на грудях… Червоне з чорним… Цікаво… Панна, котра розгулює по Моані в ельберійському вбранні? З золотими підвісками-ковтами, прикріпленими до обруча?

— Хто ви? — озвався я першим, — що вам потрібно?

Я відчув подих гарячого вітру. Свіча на столику спалахнула високим вогнем, і я побачив обличчя нічної гості…

Такого страху мені більше ніколи не доводилося відчувати. Переді мною стояла… Ружена Ведангська. Давно мертва і похована подруга моїх юнацьких літ… Чорна Троянда Півдня… Її «драконівські» очі горіли червоним вогнем… Наче вуглини у вогнищі. Мені заціпило…Я лежав і мовчки дивився на юне лице сестри Воїна.

— Брате Білозіре, — прошелестів, наче подих вітру, дівочий голос, — милий брате…

Принаймні, вона прийшла не по мою душу… Ця думка була єдиною в моїй раптово спорожнілій голові.

— Брате Білозіре, — сказав привид, — допоможи звершитися справедливій помсті… Двадцять літ я очікую своєї години…

— Все що зможу, — вдалося мені вимовити.

— Віддай мені Шрежіна… Зніми з нього срібло… Він носить на шиї срібну гривню… І срібний пояс на тілі… Я не можу наблизитись до нього…

— Моя панно, — спромігся я на слово, — спочивайте у спокої… Я все зроблю сам. Поганцю буде дуже зле…

— Я заблукала і не бачу дороги, — прожебонів дівочий голос, — я не можу знайти предківського гаю… Я мушу виконати присягу…Допоможи мені, милий брате… Задля спаленого серця твого побратима….

— Добре, — вишептав я, — зроблю…

— Присягни ж, — пронісся кімнатою голос, схожий на шерех мертвого листя, — присягни тій, що не знала кохання, не взнала материнства… Мій вінок дістався гієні… Хіба ж я не була красунею, гідною дивного воїна… Хіба не могла народити сина для коханого?

— Ружено, — ледве вимовив я, — ти маєш гідного сина… Мечислава Руженича, вірного роду в житті і у смерті… Заспокойся… Зостав помсту живим…

Подих гарячого вітру пройшов зовсім поруч… Свіча мигнула, оплавляючись до гнотика, і згасла… Пальці, що палали, наче у хворого на гарячку, стисли мені зап’ясток.

— Присягни, — повторила Ружена.

— Присягаю, — ледве вимовив я, — пам'яттю твого брата…

Отямився я в холоднім поту. За вікном ледве сіріло.

«Оце сон, — подумав, — хай Боги милують»

Правий зап’ясток у мене чомусь занімів. Я глянув на руку, і моє серце на хвилю зупинилося, а тоді зробило кілька зайвих поштовхів.

На моїй світлій шкірі чітко було видно п'ять синьо-червоних плям. Саме там, де Ружена стисла мені руку. Я підірвався з ложа і, в чому стояв, вибіг з кімнати.

Ролла, якого я ледве добудився, сказав, що мені це все привиділося… Подробиць я йому, звісно, не оповідав. Сказав, що бачив привид давно померлої жінки просто перед своїм ліжком. Лікар спершу дав мені заспокійливе, тоді зітхнув, і приніс вина.

Більше я в тій кімнаті не лягав… Але й піти від Ролли не мав сили… Раптом таке примариться мені десь у заїзді… Хай Боги милують… Стелили мені тепер на канапі у вітальні, двері з якої вели до спочивальні приятеля. Лікар говорив, що у мене нервовий зрив… А напевне… Всяке зі мною було, але мерці ще не ввижалися… Щоправда, був отой дубовий гай, і загиблий Воїн, котрий прийшов проститися зі мною… Та страху такого я тоді не відчував. Ружена була не просто духом загиблої дівчини, яку я колись знав… Це вже була нежить з чорногорських страшних оповідок… Мертвий дух помсти, що переслідує ворога роками…Неприкаяний і жорстокий… До чого мені таке приверзлося? І оці пальці…Синці… Їх-то не могла пояснити вся наука мого любого Ролли.

Та нічні страхи не могли мені завадити робити свою справу за білого дня. Отже, десь через тиждень, я пішов навідати Келата, до його помешкання у дільниці, котра милозвучно звалася Совині Пагорби. Мав я при тому надію, що молодий лікар виведе мене на свого приятеля. Пан Веркін мені зрадів. Від нього на милю несло якимось трупним запахом, а пляшку горілки, яку я завбачливо прихопив з собою, він прийняв як божий дар, і одразу ж трохи не переполовинив… Похмілля, до речі, це страшна штука… Гидкішими за нього є лише ішторнійські молитви на порожній шлунок.

— В якій могилі ви ночували, пане лікарю? — поцікавився я

Келат приклав пальця до вуст:

— Чого не зробиш задля науки… Препарував вішальника… Всеньку ніч… Разом з Роллою. Він-то і платить кату. Але ж і дорого бере чортів майстер заплічних справ. Зате — напевне… Красти на цвинтарі небезпечно, та й не завжди там є те, що потрібно. Опісля ми трошки випили — і ось…

— Вчися, хлопче, — зітхнув я, — тільки я до тебе під ніж не ляжу.

— Чому б це? — спитав зацікавлено Келат.

— П’єш забагато.

— У мене тверда рука і вірне око, — образився Роллин учень.

— Вірне у тебе око, — пирхнув я, перейшовши за моанським звичаєм на «ти», наче ми були вже близькими друзями, — маєш приятелем злодюгу… Ролла непокоїться…

— А, Шрежін? — спитав Келат ледь розгублено, — та який же він злодюга? Він у Цитаделі працює за протекцією Астеонських князів. Писарем…

— А личко твоєму писареві, - мовив я єхидно, — подряпали гусячим пером?

— Та то його у Моахетанзі інородці отак розмалювали. Коли він виконував свій військовий обов’язок. Він же відставник… І шляхтич. Говорить, що збіднів, а раніше мав навіть маєток. Та інородці, говорить, зробили так, що він мусив виїхати і покинути все… І землі, і майно. Вони ж там усі нас ненавидять… Майже у кожного — зброя… Вішали їх наші батьки, та видно — мало.

— Я так тоді до Моахетангу й не дібрався, — сказав я потульно, — а звістки від мого торгового представника начебто не дуже тривожні… Хотілося б послухати очевидця.

— Та він і обіцяв сьогодні зайти, — мовив молодик зраділо, — вип'ємо, поговоримо…

Келат мешкав буквально на горищі, яке знімав за невисоку ціну у місцевого чоботаря, котрий знав його батька. Я зостався у нього в гостях, послав хазяйського хлопчика по випивку та закуску до найближчого шинку і почав очікувати. Веркін сяк-так розгріб на столі сміття, порозганяв тарганів і протер посуд.

— Найми поденницю, — порадив я, спостерігаючи за його зусиллями.

— Нема за що, — зітхнув хлопець, — ось матиму власну практику…

— Тоді сам прибирай…

— Не чоловіче це діло…

— Ти хоч руки мив опісля вішальника? — поцікавився я, ледве стримуючи сміх.

Келат почухав потилицю і пішов униз. Повернувся він уже зі Шрежіним, у якого певне був нюх на дармову горілку. Новий гість хазяйновито розташувався на єдиному у кімнаті стільці. Я вмостився на ліжку, а для себе Келат пристосував перекинуте цебро.

Почуявши випивку, зайшов і хазяїн будинку, у якого Веркін наймав горище. Налили і йому. Невдовзі усі вже були на «ти», і наче сто літ знайомі. За що я люблю своїх земляків — так це за їхню дитячу безпосередність і впевненість в тому, що добрі люди не тільки повинні, а просто зобов’язані їх годувати. Сам я пив мало, а слухав багато і з цікавістю спостерігав усі стадії сп'яніння своїх нових приятелів.

Найуважніше я слухав, звісно ж, Шрежіна… Поганець розповідав про своє життя на Півдні, та про хетанських бандитів, котрі його отак понівечили. Натякав, що і тоді працював на Цитадель… Цікаво, чим же його так налякав Ольг, що паскуда ніде й словом не прохопився про оту оборудку, яку батько провернув з його зреченням? Щоправда, він за те відігрався. На Мечиславі… Коли ото навчав сина співати…

— …а баб ми там мали просто дивовижних, — просторікував тим часом Шрежін, — ріжні, звичайно, траплялися… Була у мене одна… гостровуха, не розбереш, чи жінка, чи вовчиця… Спершу брикалася, а тоді так присохла до мене, що я вже й не знав як і спекатися того дива. А вона візьми й завагітній…І все щебече, якого-то матимемо синочка… А як сплодила — подивився я, а воно ж і на людину не схоже…Видиме страхіття… Матуся пологів на щастя не пережила, а вовченя я записав у реєстр — думав, може знадобиться мисливських собак на ньому навчати… На що інше воно не годилося… Вірите — за п'ятнадцять літ воно й слова по-нашому нездатне було вимовити. Щось там намагалося лепетати…говіркою, та й то ледь-ледь…

— Та може то й не твій син, — зареготав хазяїн дому, — може відьма його у лісі з вовком пригуляла…

— А може, — погодився Шрежін, — ну, а згодом трапилося так, що оте щеня іще й непослух почало виказувати. Тут уже така мене злість розібрала… Наказав я висікти хлопчиська — що ж ви думаєте? Замість подякувати за науку — утік з маєтку…І по всьому.

— Хетанці — народ невдячний, — погодився Келат, — мій батько говорив, що чим менше їх зостанеться в Імперії, тим краще. Це ж дивіться, несправедливість яка! На Півдні і тепло, і земля родюча…Оце князь Зелемінський переселяв туди наших людей і правильно робив… За що наші батьки кров проливали, як не за те, аби моанець скрізь почувався як удома?

Я сидів, слухав і усміхався… Я знову вповні володів собою, і знав, що не зраджу своїх почуттів. Бідолашна Ружена… Мабуть, недарма мені привидівся твій невпокоєний дух…Це ж Ольг за клопотами мабуть просто забув про цю паскуду, котра розтоптала твій вінок з багряних троянд. Але я тут, пане Шрежін, і я очікую… Терпляче очікую… А опісля матиму і час, і натхнення….

Моанські пиятики мають таку цікаву рису — вони самодостатні… Коли закінчилася моя горілка, хазяїн спустився вниз, і ми чули, як він горлав на свою жінку… В результаті бідолаха, ховаючи підбите око, внесла сулію мутної вологи та таріль з простенькими наїдками, серед яких найперше місце займала смажена на салі яєчня. Коли все це було випите і з’їдене, Шрежін, зітхнувши, дістав з кишені пляшку «казьонки» і загорнутий у полотнину шмат ковбаси… Опісля за горілкою побіг Келат… І ще раз пішов — але вже з моїми грішми… В результаті десь опівночі за столом лишилися тільки двоє переможців — Шрежін та я… Хазяїн мирно спав під столом, а Келат, за своїм звичаєм — на стільці, ткнувшись обличчям в таріль з недоїдками. Але ж і міцна голова у колишнього князя… Сам я не стільки пив, скільки вигляд робив, і то мене трошки розібрало.

На вулицю ми зі Шрежіним вивалилися вдвох… За цей тиждень я обмізкував, куди мені затягти клієнта, аби нам ніхто не завадив обговорити торгові справи… Совині Пагорби змикалися зі знайомим мені Дівочим Лісом, де я і облаштував криївку у поруйнованому льосі якоїсь покинутої садиби. Отже, доки пан Шрежін нічого не запідозрив, я рубонув його ребром долоні по шиї…

І прорахувався… Срібна гривня… Вона охоплювала шию поганця, наче нашийник… Це вже я потім роздивився, а зараз довелося додати досить ризикований удар у скроню. Ризикований, бо Шрежін міг опісля нього і не отямитись, а мені він був потрібен живим.

Я закинув руку знепритомнілого Шрежіна собі на шию, і поволік його до злодійської дільниці… Обійшлося без пригод. Я затягнув Кеяна-Шордона до льоху, зв’язав приготованою заздалегідь мотузкою, запалив ліхтаря, сів і почав очікувати, граючись викидним лезом чорногорського ножа.

Коли сучий син отямився, він був звісно дуже здивованим… Я ґречно порадив йому не горлати, бо звідси його все одно ніхто не почує.

— Хто ти такий? — спитав Шрежін вже більш спокійно, — що тобі потрібно?

— Та нічого особливого, — сказав я лагідно, — так… познайомитись… Пане Шордон… Кеян-Шордон…

— Ти ж не хетанець, — мовив Шрежін, — Ні…

— А ти очікував хетанця, — поцікавився я, — чи ще чогось? Судячи з кількості срібла на твоєму тілі, ти, певне, боїшся нападу упиря?

Шрежін аж затрусився весь, але нічого не сказав.

— Давай почнемо спочатку, — мовив я, — отже бідний напівкровний моанець, незаконнонароджений Кеян покидає матір у злиднях і наймається на службу до князів Астеонських… І перша його справа… Давай поворожимо… Будиночок біля моря… Подружжя… Дитина… І княжич Ріфін сам керує вбивством…

Я цього точно не знав… І Ольг мені цього не казав… Я просто подумав, що, коли вже він йшов по сліду Ольга до самої Страгії, то, напевне, або сам приймав участь у вбивстві подружжя Керіних, або, принаймні, був десь поряд.

Шрежін нічого не заперечив… Я наче вперше побачив, що його попелясте волосся майже зовсім сиве… Скільки ж йому було тоді літ, гниді, коли він прийшов убивати Ітаора та Елу? Разом з маленьким Ешіором… Молодий веселий найманець… З почуттям гумору — бач, як складно вміє оповісти про свої походеньки… Тільки зараз йому чомусь заціпило.

— Потім, — продовжив я, — ти перехопив у Страгії чоловіка, котрий віз оте дитя, яке вам не вдалося замордувати… Що ти зробив з ним, гниль? Що ти зробив з тим чоловіком? А де ти втратив вухо? Чи не в тому ж заїзді?

— Ти — оте щеня, — раптом упевнено сказав Шрежін, — диви, вижив, годованець нелюдей… Авжеж, вухо мені відтяла та, друга нелюдь… Чию дочку я потім… мав. Розказати тобі як?

— Не треба, — мовив я холодно, — я чув про твої любовні пригоди… Я знаю, як ти катував сина Ружени… Я бачив рубці, які ти лишив на грудях у мого названого батька… Лише цього було б достатньо, аби отут тебе й закопати… Але ти ще маєш мені розповісти про крамничку з чорногорськими винами…

— Зрадник вітчизни, — сказав Шрежін люто, — вони тебе добре виховали…

— Авжеж, — погодився я лагідно, — холодна й жорстока нелюдь — це моє друге ім’я… Якщо ти зараз не заговориш — я відріжу тобі друге вухо… А тоді подивлюся, чим ти дівчат псував… З оцим от ножем у руці… Як ти думаєш — здригнеться моя рука, коли я почну тебе валашити?

Шрежін подивився мені в очі, і, мабуть, зрозумів, що не здригнеться. Торговця винами він запідозрив випадково… Купували вони з Келатом там вино на честь якогось свята, і отой дурник Веркін почав і старому чорногорцеві оповідати, як-то Велика Моанія несла істинну віру і культуру темним дикунам… Старий слухав, не суперечив, але спостережливий Шрежін помітив, що торговець ледве стримує чи-то гнів, чи-то огиду… І — готово… Чоловік загинув. «Тайняків» нацькував на крамничку, ясна річ, наш любий друг Кеян. Просто за те, що торговець не любив Велику Моанію…

Я трохи відітхнув. Звичайно, шкода старого, але, принаймні, «тайняки» вийшли на нього не по сліду транспорту з самородками. Тепер залишалося прикінчити Шрежіна, і я задумався над тим, чи зробити це швидко, а чи все-таки зробити з паскудою наостанку таке, щоб він і на тому світі згадував…

Та тут трапилося таке, про що я і досі згадую з холодним жахом… Шрежін раптово перервав оповідь про те, як він доносив на торговця винами, і витріщився кудись мені за плече. Його безбарвні очі трохи не вилізли з орбіт. Я мимоволі обернувся і заціпенів. За мною стояла Ружена… В тому ж гаптованому одязі і з золотими ковтами, котрі видзвонювали якусь жахливу «музику вітру».

— Брате Білозіре, — прошелестіло мертве листя її голосу, — ти присягнув… Зніми з цієї тварини срібло. Зостав його без захисту… Зроби це, милий брате, і я приголублю свого чоловіка. Він же так прагнув мого кохання…

Шрежін завив… Я зрозумів, що він бачить оце не вперше… Ну, звичайно… Недарма він тоді не жив у замку… Окрім срібної гривні на поганцеві був ще й пояс зі срібних важких кілець… А на шиї ще й ланцюг зі срібними ж образками… Коли я побачив всі ці захисні обереги, то зрозумів, в якому страху жив Шрежін всі ці роки… І не каявся… Ну, то здихай!

Я рвонув застібку гривні. Шрежін бився у путах, як проклята душа. Ружена очікувала, і очі її горіли червоним вогнем… Оті бездонні очі Ведангів, якими я милувався колись… Нині в них дійсно не було дна… Наскрізні діри у потойбіччя, а в них — багряне полум’я…

— Не роби цього! — кричав Шрежін, — не підпускай до мене цю упирицю!

— Я ж твоя кохана дружина, — вимовила мертва трохи не лагідно, — ти так називав мене тоді… І сміявся… Чого ж ти тепер не смієшся? Я прийшла, як обіцяла… Ну, обійми ж мене, любчику…

Гарячий вітер пронісся повз мене… Я відступив, тримаючи в руках оберемок срібних прикрас… Ружена підпливла до Шрежіна, розвела руки притиснула його до себе… І зникла…

Ніхто не повірить, навіть сам я згадую про те, наче про жахливий сон… Поганець наче вибухнув зсередини… Як розчавлена жаба… Але він був ще живим… Він борсався на підлозі, і кричав, кричав…

— О, Веданги, — прошепотів я неслухняними вустами, задкуючи до дверей льоху, — сила вашого духу непомірна! Зупиніть Ружену! Заберіть до себе!

— Наступним буде його виродок, — шелеснуло в льосі, - прощавай, Білозіре… Пам’ятай Ружену!

***

Нема чого й оповідати, як я тікав з того льоху… Прибіг до будинку, де жив Келат… Тихцем піднявся нагору… Веркін та його господар мирно спали в тих же самих позах. Я впав на Келатове ліжко і почав робити дихальні вправи.

Поволі моє серце повернулося від горла у відведену йому ділянку грудей… Те, що я бачив — не було ні сном, ні видивом… Принаймні — Шрежіна воно прикінчило насправді… Отже — над Мечиславом нависла страшна небезпека… Що на ньому було срібного? Отой браслет, дарунок Вогнедана…Здається, він мав ще якийсь срібний же оберіг на грудях… Але ж це — його мати… Мати, яку він обожнював, бідолашний Руженич… Прийде отаке до нього — він сам зніме срібло і кинеться в обійми нежиті…

Словом, я ледве заснув… Вирішив, що, коли повернуся до Боговлади — розкажу про все Мечиславу, а там нехай вирішує… Може там потрібна поміч Вербени… Або ще якогось жерця, котрий на цьому розуміється… Тільки б вона не дібралася до хлопця раніше…

Та до Боговлади я потрапив нескоро… Справа була в отих срегійських самородках… Транспорт ми знайшли…в головках цукру, загорнутих в синій папір. Зверху був цукор, знизу золото. «Тайняки» шукали паперів, зброї, чи чогось такого… Перепсували вони й кілька десятків цукрових головок, але до золота не дібралися… Тархом, з яким я знову мав справу, передав мені наказ від Ольга перейняти командування над всім незаконним видобуванням цього металу…. Нині Князь «тіней» вимагав лише одного — золота, яке перетворював на зброю.

В срегійських пущах я просидів років зо два… Ох і впеклися мені ті самородки… Я очолював охорону родовищ, і відповідав за транспорт… Доводилося воювати то з ватагами збіглих каторжан, то просто з розбійниками, а то і з військовими командами. Транспорти йшли через Астеон і Моану далі на Південь…

В Астеоні тим часом сталися невеличкі зміни… Помер мій дядечко, князь Ріфін… Я так і не встиг його поспитати, де він був в ніч загибелі моїх батьків… Жив він на світі лише завдяки тому, що був «на гачку» у Ольга, і робив йому послуги, сам не знаючи, хто його шантажує…Добрі люди у Пеллі говорили, що у князя була якась дивна хвороба… Поїв, мовляв, грибочків, і… А автором цієї салати ті ж добрі люди називали сина князя Ріфіна, княжича Короната…

Князь Коронат Астеонський, мій брат у перших, у перші ж місяці свого правління збільшив астеонцям податки так, що вони збунтувалися… До них приєдналася частина Срегії… Доводив повстанцями неякий Сірд Ралін, колишній моряк… Мої золотошукачі стрибали, наче пси на шворках… Їм дуже хотілося битись. Не маючи ніяких вказівок, я таки озброїв своїх людей — яке там уже потаємне добування золота могло бути на театрі воєнних дій — і рушив на з’єднання з повстанцями Сірда.

Ох, краще б я цього не робив… Мої хлопці, що майже всі були ельберійцями, тільки очима кліпали, коли побачили оце так зване військо… Порядку ніякого, командири весь час міняються, на спробу навести який-то лад, натовп одразу починає горлати, що вони нині люди вільні, а тому не визнають над собою нікого і нічого.

Бідолашний Сірд міг розраховувати лише на збунтовані команди Сейвігурської фльоти, які він привів з собою з Сейвігуру… Цих моряків Коронат списав на берег і почав робити з них піхотинців… Для чогось новоспеченому князю потрібно було підсилити сухопутні частини Північної Ровти, воєводою якої він став по смерти батька.

Словом, став я при цьому хлопцеві військовим радником… Ельберійців моїх Сірд поставив на чолі селянських загонів, і вони таки дали їм раду… Військом це ще не можна було назвати, але все ж таки…

Почалася війна, яка до болю нагадувала мені Квітанське повстання… Коронат зачищав власне князівство, наче на чужій землі воював… А втім, він і був тут чужим, цей моанський вишкребок…І, як я зрозумів потім, прагнув правити не лише Астеоном.

І от, в одній із сутичок, я отримав три кульових рани… Одна з них була у живіт, і трохи не звела мене в могилу. Коли четверо бойовиків — південців, котрі були моєю охороною, витягли мене з битви, я був дуже схожим на небіжчика… На моє щастя, вони здали мене на руки одній місцевій відунці… Чудова була стара, з вовками розмовляла… Її так і називали — Вовча Мати. Вона-то й залатала мене, незгірше за Вербену…

Та коли я одужав, все було вже скінчено…. Повстання потопили в крові, Сірда стратили в Моані… Повторилася ота історія, що в Моозі: коли стало припікати, гурт колишніх кріпаків, яких Сірд оголосив вільними, видали його головою в надії на помилування. Ельберійці мої були біля мене, усі четверо. Решта — хто загинув, а хто вже давно вибрався з цього пекла на Південь. Вирішив і я пробиратися додому.

Я знову став шоррогським шляхтичем Келлі, а четвірка бойовиків грала ролі моїх слуг. До Моани ми дібралися без пригод… Тіло бідолашного Сірда все ще висіло на шибениці біля в’їзду до міста. Я потиху пробурмотів мейдистську заупокійну… Колишній моряк мені подобався, та й провели ми разом незлих півроку… Чого варта ота битва на льоду ріки Пеллани, куди ми заманили кінноту князя Короната… Ех, аби його селянам та побільше впевненості… Відвага-то у них була — люди йшли до бою з косами, настромленими вертикально на держак… Замість зброї… Ох, наробили вони тоді, на Пелланській кризі, отими косами… Страшні зимові жнива… А потім… Потім пересварилися за здобич… Потім найгірші з них перерізали охорону Сірда з отих його матросів і видали свого керманича паскуді Коронату… Думаєте — їх помилували? Помиляєтесь… Князь Коронат заявив, що не веде перемовин з бидлом, і наказав готувати шибеницю… Сірд їх пережив — його урочисто повісили в столиці…

З Моани я вирушив, перебувши трохи у Ролли. Рани мої чогось розболілися, і я вирішив довіритися лікареві. Сказав — напали розбійники. Белатець лише головою покрутив… Певне, в ньому знову ожили давні підозри… Але він два тижні відпоював мене якимись настоянками і робив перев'язки. Опісля я нарешті виїхав до Боговлади все з тим же супроводом. Коли ми дібралися до Зелеміню, я вийшов з карети, і поцілував землю Ельберу, бажаючи собі тут і вмерти… Досить з мене було пригод і подорожей… Я хотів додому… Я ж свого сина майже не знав, покинувши його на руки охоронця… Я хотів…

«Ти служиш у війську без права на відставку, — прокинулась нарешті моя совість, яка до того дрімала собі, немов ведмідь у барлозі, - а тому перестань скиглити і підтягнись… Тобі просто треба відпочити»

«Пане сотнику, — відповів я совісті як завжди ввічливо, — хоч і говорять, що ми, моанці, нащадки кочівників, але з мене вже цього їй-Богу досить… Хочу побути вдома, хоча зараз дійсно вже земля горить під ногами.»

Гніздо Ворона виявилося порожнім. Покоївка, котра за ним дивилася, розповіла мені, що мої лоянці поїхали до Чорногори разом з панною Даною. Відпочити у Лелечому Гнізді. Терночок зоставив мені записку. Я прочитав — і обімлів… В записці, запечатаній перстеником з лелекою, який я якось привіз малому з якоїсь поїздки, було лише: «Вони говорять — ти загинув, я не вірю… Тату, повернися живим!»

Я пішов до замку… Князеві гридні скерували мене до приймальні, мовивши, що його ясновельможність якраз нині приймає городян у справах. Я не став виправляти помилку — пізнати мене зараз було важко: знову борода, цього разу по груди, лице аж зелене від втрати крові і вбрання заморського гостя… До того ж було цікаво, як — то Вогнедан приймає відвідувачів.

Було десь пополудні, і у приймальні сиділо лише двоє… Ремісник-південець, котрий притискав до грудей який-то старезний папір з багатьма печатками, і моанський дворянин, котрий теж тримав у руках цілу купу документів. Носа у дворянина колись було незле зламано… А, так це ж Реджі, не знаю як там далі… З Персикового передмістя… Я порадів ще раз, що трохи змінився на виду… Не вистачало мені тільки, аби мене просто з князевої приймальні потягли до суду.

За столиком у кутку сидів секретар-правник у чорному камзолі з білим комірцем. Усе, як належить… З кабінету вийшла якась пані в білому вдовиному вбранні, весь час втираючи платочком засльозені очі. Підійшла до молодого правника, віддала йому записочку, певне від князя. Юнак кивнув головою:

— Завтра буде готове, — сказав, — заберете у канцелярії.

Пані пропливла до виходу. Правник кивнув моанцю, і той поспішно рушив до дверей. На лиці секретаря з’явився який-то чудний усміх. Він не сів, а лишився стояти.

З кабінету почувся чийсь обурений голос… Не чийсь, а таки пана Реджі… Ну, ну…і чим ми так не задоволені… Дзеленькнув дзвоник над дверима. Секретар трохи відчинив двері, і я почув Вогнеданів голос:

— Ростиславе, мені потрібна ваша допомога… Відвідувач не знає ельберійської мови… Співчуваю йому в його темнощах, але…

Правник зайшов, і зачинив за собою двері… Я трохи не розреготався вголос… Отже, незламний князь продовжує таки оці свої мовні досліди… І як це на нього ніхто ще й досі не доніс? Ні, справді, куди котиться Велика і Могутня…

Ремісник, котрий лишився у приймальні, аж хихикнув… Глянув на мене і знову посміхнувся… Певне, уявив собі, як князь і мене вшановує промовою про моанську тупість розуму… Ох, Вогнедане, Вогнедане… Оце, мій князю, ви уже не від батька успадкували, а від діда Воїслава.

Тим часом пан Реджі вилетів з кабінету червоний, наче печений рак. Ростислав вийшов за ним слідом і гукнув:

— Куди ж ви, пане шляхтичу? Треба ж іще все записати… Зайдіть завтра до канцелярії… Там, до речі, є й товмач, і перекладач… Вам навіть думати не треба буде — все само зробиться.

Пан Реджі на мить зупинився і добірною моанською мовою виклав Ростиславові все, що він думає і про товмачів, і про перекладачів, і про удільних князьків, котрі, користуючись слабкістю трону, зовсім розперезалися і поводяться як бидло…

— Скажіть про це йому, — спокійно порадив секретар, — чому ж ви там такого не казали?

Пан Реджі аж запінився і вилетів геть, наче камінь з пращі. Ростислав кивнув ремісникові, і той пройшов до кабінету, не випускаючи з рук отого свого паперу.

Ремісник пробув у князя недовго, і товмач йому не знадобився. Виніс секретареві записочку, той прочитав, кивнув і мовив:

— За чотири дні… У канцелярії…Справу буде вирішено на вашу користь.

Ремісник подався до виходу, а я встав… Ростислав кивнув головою і пішов за мною.

— Юначе, — сказав я з чорногорською вимовою, — мені не потрібні ваші послуги… Займіться паперами…

Краєчком ока я з задоволенням побачив трохи очманіле лице молодого правника, і переступив поріг князевого кабінету.

Вогнедан мене теж не пізнав. Він сидів за різьбленим столиком і роздивлявся той папір, що залишив йому ремісник…До молодого чорногорця повернулася його колишня дивна краса, але та юнацька ніжність, котра так вразила мене свого часу, зникла без сліду. Переді мною сидів Повелитель… Не той Вогнедан, якого я бачив колись у видінні… Сильніша людина для страшніших часів…Чи дивний, коли ваша ласка… Зодягнений він був у блакитний, шитий золотим листям кунтуш стародавнього крою… Голову обвивав такий же оберіг з золотим плетеним візерунком…. Волосся заплетене в ще коротку косу… Юнак поклав документа на стіл і підвів голову.

— Я вас уважно слухаю, шановний, — сказав він ельберійською зі звичною своєю данадільською вимовою, — чим можу допомогти?

— Та власне нічим, пане Вогнедане, — сказав я, — я тільки-но повернувся до Боговлади і дуже хотів вас побачити…

— О, ні…, - мовив князь якось розгублено, — родичу Білозіре?!

Він піднявся з-за столика… Розгубленість на обличчі змінилася такою радістю, що мені аж стало незручно.

— Власне, що тут такого, — сказав я здивовано, — може мені не варто було заходити до приймальні?

— Але ж ви загинули, родичу, — сказав князь, зупинившись навпроти мене, — стрий Ольг вдягнув по вам жалобу… Прийшла звістка з Астеону, що вас убито… Там були заворушення… Я теж у жалобі, - він вказав на пришпилену до рукава кунтуша білу стрічку, — бо ви є моїм стриєм у перших з материного боку… І раптом небіжчик приходить до мого кабінету, та ще й питає, що тут такого…

Отут лишень я зрозумів чудернацьку записку Терночка… Бідний мій син… Бідолашний Ольг…

— Мій княже, — сказав я, — дозвольте мерцеві стрічечку на пам’ять…

Вогнедан, сміючись, став трохи боком, і я відчепив від його рукава ознаку жалоби. Відмітив, що Вербена постаралася на славу — слідів тортур видно не було… Хтозна, що приховувала стрічка на чолі, але вуха знову були загостреними і гарної форми… Лише сиві скроні над юним лицем вказували на те, що пережив цей чоловік.

— Як сумно мені, - раптом вихопився у мене хтозна коли, ще, мабуть з Вогнедановим батьком прочитаний вірш, — побачити сніг на гілках

у вишні, що квітне…

— Подув буревій, — миттєво відповів Вогнедан своїми, чи чужими словами, не відаю, -

І хльоснув мороз, залишаючи слід на корі,

Та вижила вишня…

— Брате Вогнедане! — провуркотів ззаду знайомий ледь хрипкуватий низький голос, — дозволь же й мені подарувати воскреслому жалобну стрічечку!

— Мечиславе! — вигукнув я, обертаючись. Веданг стояв на порозі кімнатки, двері до якої були затулені завісою.

— Родичу Білозіре! — вигукнув юнак, — Ой, жити вам до ста літ, а вашим ворогам піти під лід… Ми ж всі було впевнені, що вас убито в Астеоні! А ви тут як тут, та ще й говорите віршами, наче придворний піїта! Та дозвольте ж вас обійняти, аби переконатися, що ви не упокійничок…

І непогамовний Дракон, затягнений як завжди, в чорний оксамитний кунтуш, кинувся мені в обійми… Я притис до себе юнака, і раптом відчув десь поряд мстивий подих гарячого вітру…

«Ні, Ружено, — мовив я подумки благально, — ні….»

Мене всадовили у крісло, Вогнедан дзвінком покликав Ростислава і сказав, що на сьогодні все. Попереджений Ростиславом паж, юний чорногорець, приніс вина і фруктів. Вино, ясна річ, було росавське… Опісля отого горлодраю, який ми з Сірдом пили в астеонських снігах — і такий делікатес… Я аж зітхнув.

— Розповідайте ж, — звелів Вогнедан, опісля того, як було випито за зустріч, — як так сталося, що ми вас поховали і оплакали.

Я коротко описав повстання і свою участь в ньому. Про золоті копальні промовчав, бо не знав, до якого ступеня Вогнедан з Мечиславом посвячені у таємні справи. З мого оповідання виходило, що був я в Астеоні, займався там торгівлею, і там же вліз у чужу війну…

— Зрештою, я ж астеонець, — закінчив я смутну історію поразки селянського війська Раліна, — от і не витримав…

— Це було, — мовив Вогнедан докірливо, — дуже необережно…

— Дозвольте, — зітхнув я, — зробити вашій ясновельможності одне зауваження… Тільки-но я зустрів у приймальні чоловіка з перебитим носом, який матюкався як моанський швець. Носа, до речі, колись перебив йому я, аби він тримав його по вітру… Пане Вогнедане, ще не час вчити їх нашої мови… Він же донесе на вас!

— От я говорю брату про те саме, — підхопив Мечислав аж ніяк не докірливо, — чого він ото голову собі ламає… Ростислава змушує робити дурну роботу… Я ж пропонував дуже простий спосіб… Поставити у дворі перед вікном шибеницю… І як зайде отаке до кабінету, наче випадково розсунути завіси…

— Діти мої, - вихопилось у мене, — ви такого натерпілись… Невже ви ще не зрозуміли, що навіть конаючий звір може вбивати?

— Та все ми розуміємо, — м’яко мовив Вогнедан, — не турбуйтесь, родичу Білозіре… Мені в Моані покровительствує Імператорський Намісник… Він не віддасть мене пану Гаратто, навіть якщо той дуже цього захоче.

— То напівкровного принца Імператор призначив Намісником? — здивувався я, — Відстав я від життя у лісі сидячи… Але ж, пане Вогнедане… Генда не можна довго дурити…

— Довго — не можна, — погодився князь, — та вже лишилося трішки… Отже, пане Білозіре… Наказую вам їхати до Чорногори і відпочивати… Вам треба поправити здоров’я… З Ольгом я зв’яжуся сам… А ви їдьте просто до Лелечого Гнізда… Там зараз ваш син і отой лоянський приятель… І Дана… І ми прибудемо за тиждень — відпочити опісля боговладських справ…

— Авжеж, — хмикнув Мечислав, — у нас тут є три види відвідувачів… Одні добрі люди товмача не потребують… Трапляються між ними і дурнуваті, але ж без товмача легше розібрати, чого людина хоче… Потім — ті, хто без товмача «не розуміє», але боїться слово мовити, а верещить у приймальні, перед Ростиславом… А зовсім зрідка трапляються й такі, що брат кличе мене, яко другого секретаря… Вірніше, навіть не кличе — я сам пропоную допомогу… Був тут один пан Солтін…

— Ну і ну, — сказав я зацікавлено, — і що?

— Тільки не говоріть мені, пане Білозіре, — засміявся Веданг, — що й цього панка ви розмалювали… Він тепер з паличкою ходить, але все такий же злобний… В нього там яка-то справа з успадкуванням, що він її без намісника ніяк вирішити не може… Так він тут… Оце опісля того я і запропонував брату поставити у дворі шибеницю… Не хоче брат… Негарне, мовляв, видовище… А те, що оцей паскудник брата безвухою нелюддю в очі назвав, це, виходить, гарно… Та будь-який інший князь, і я навіть, повісив би гада на поталу гайворонню та ще й знайшов би в цьому щось красиве.

— Але ж той панок, — всміхнувся Вогнедан, — мене не образив, бо вуха на місці маю… А ти, брате Мечиславе, йому трохи власні не одірвав…

— Я лише провів його за вухо до двору, — пирхнув Веданг, — а по дорозі пояснив ельберійською мовою, що може статися зараз з його вухами… І знаєш що, брате Вогнедане? Цей пан зрозумів мене без товмача…

Обидва дивні розсміялися… Я поволі підвівся з-за столу.

— Дозвольте, — сказав, — відкланятись…

— То що, їдете? — спитав Вогнедан.

— Та якось мені, - мовив я незручно…

Вогнедан пильно подивився мені в лице.

— Хоч досі зостався, — сказав

Сум в серці лелеки

Та рада почути вона журавля в небесах…

Я мимоволі почервонів як хлопчик… Ну, звісно ж… Мальва — князева друга мати. Мати-годувальниця… Щось він та має знати про отой сум в лелечому серці…

— Поїду, — мовив врешті, - скільки ж можна ховатися від власного сорому….

— Вона пробачить, — прошепотів Вогнедан, — опісля школи чоррів мене відігріло тепло її серця… Зостаньтесь їй братом…хоча б.

Коли я прощався з Мечиславом, то одвів його набік і сказав:

— Два роки тому загинув Шордон Шрежін… Ви не знали про це, пане Мечиславе?

— Ні, - відповів Дракон опісля короткої задуми, — що ж… Я за ним не плакатиму… У мене ніколи не було батька, а від матері зосталося гробовище… Та як такий батько — то краще ніякого…

— Пане Мечиславе, — сказав я, — якщо ви побачите раптом привід жінки, схожої на портрет князівни Ружени — не знімайте срібного ланцюжка…

— Я зроду не бачив навіть привиду неньки, — мовив Веданг, — тож був би навіть радий тому… Але для чого мені знімати ланцюжок? Я ніколи не знімаю обереги. Це зображення родового герба — його мені дала Купава, котра зняла оберег з моєї мертвої матері… Вона убрала матір як князівну… Шрежін трохи не збожеволів, коли дізнався, що вона вдягнула на неї старовинні ковти з чистого золота… Що з вами, пане Білозіре?

— Нічого, — вимовив я, — пам’ятайте мої слова. Колись я розкажу більше.

***

Отже, я таки виїхав до Чорногори. На свій сором — у найманій кареті, бо рани мої дошкуляли мені все більше і більше… Дібрався таким чином до Ігворри, а звідти вже поїхав верхи.

Лелече Гніздо зустріло мене незвичним гамором… У дворі з’явилася кузня, з якої чутно було дзвін заліза. Скрізь лунали молоді голоси… На мене, що потиху зліз з коня біля воріт, ніхто навіть уваги не звернув…

Почувся дівочий сміх… З будинку вибігли Дана з Вишенькою…Зодягнені як верховинки — у вишиванки, спідниці-дерги та кептарики… На гарненько зачесаних голівках видзвонюють чільця. А за ними поважно вийшов Терночок… У вишиванці, підперезаний верховинським чересом з бляшками, в полотняних, гаптованих по низу, штанях та постоликах…. Коли я його таким уздрів, мене аж сміх розібрав… Якщо вони і Найсіня зодягли у кип тар…

Терночок і побачив мене першим… Він зістрибнув з ґанку і кинувся до мене. Хвилина, і мій вже такий дорослий хлопчик повис у мене на шиї… Потім на тій же шиї опинився букет з чілець, намист, вишиванок і дівочих сліз… Коли я трохи відбився від Дани з Вишенькою, то побачив на ґанку Мальву….

В ній не змінилося нічого, окрім вбрання. Вона була у жалобі… По мені, напевне… І ще — вона була в намітці заміжньої пані з Чорногори, яку не могла вдягнути, бувши моєю дружиною. Адже ми змушені були приховувати свій шлюб… Свій шлюб Княжої Ночі, найкоротшої в році… Свою любов, котру я потім зрадив…

— О, ні…, - промовила вона знайомим до болю голосом, — Білозіре… Ти — живий?!

Авжеж, адже мене і тут уже поховали… Я одразу ж пояснив, що, звісно ж, живий, і помирати не збираюся.

Мене затягнули в дім, до знайомої зали-вітальні. Там теж нічого не змінилося — той же дубовий поставець, круглий стіл, стільці з округлими спинками… Під жіночий писк я зрозумів, що поговорити з Мальвою сьогодні мені не випаде.

З кузні прибіг Горицвіт, а зверху, звідти, де колись була моя спочивальня, збігли Влад з Ігворром… Довелося витримати ще й обійми цієї трійці. Потім прийшла Вербена, яка навідувала болящих за своїм звичаєм. Вона-то не обіймалася…

— Нарешті! — пирхнула, — не минуло й двох літ, як зволив навідатись до вуйни…

— Вуйно, — спитав я, — де батько?

— У Ігворрі, - відповіла Вербена, — він же тут є намісником Вогнедана. Я пошлю за ним.

Найсінь прийшов останнім. Він, виявляється, вправлявся на задньому дворі, відточуючи мистецтво бою свого давно покинутого краю… Кептаря на ньому не було, але гаптовану сорочку він таки вбрав… Коли ми обійнялись, як-то завелося у нас віднедавна, колишній «тигр» мовив трохи сумовито наріччям лоянського князівства Нань:

— В країні чужій птах змінився — і голос і пір’я — все інше…

— Тобі навіть личить, Найсіню, — всміхнувся я, тамуючи розчулення.

— Людині личить вбиратися так, як пращури, — одмовив мій лоянець, — і бути похованим в землю предків… Найсіня, гвардійця імператора Сінь, поховають напевне у вашій землі, князю Ессінь… І вберуть у висиванку… На все воля Небес… Я радий, що ви живі, мій ване…

Обід плавно перейшов у вечерю… Всі хотіли знати, де я був, чому мене вважали за мертвого, чому я не приїздив сюди раніше… Я ледве встигав відповідати…. Мальва сиділа на чолі столу і усміхалася смутним усміхом, якого я у неї не знав.

Дивувала відсутність Вереса. Але питати де він я не хотів. Тим більше, що до вечері примчав з Ігворри верхи Ольг… У жалобі… Він не питав нічого. Тільки застогнав, як поранений, і притис мене до себе.

Лише, коли всі вгамувалися, я зміг скласти батькові звіт про оті копальні, самородки та повстання Раліна. Мальва постелила нам з ним в одній кімнаті, колишній спочивальні Ольга та Ясмини. Нині це був батьків кабінет у Лелечому Гнізді. І тут таки стояло його широке дерев’яне ложе, на якому ми й розмістилися вдвох.

Ольг позирнув на сліди від куль, що прикрашали моє тіло, і сказав:

— Я не буду карати бойовика за те, що він не перевірив відомості… Тут легко було помилитись… Дитя, моє, Ольжичу… Я думав уже, що втратив тебе… Але десь, в глибині серця — все ще сподівався. Якось мені не боліло, розумієш…

— Я трохи розгубився, — мовив я, — зайшов у Боговладі до князя, а вони з Мечиславом, виявляється, мене оплакують… Я одразу подумав про сина… І про вас.

— Мене розшукував княжий гонець, — мовив Ольг, — а я тим часом навідував Ясногора Парда. В горах. Повертаюся, а вони мене очікують: гонець і наймит з Лелечого Гнізда. Я навіть біле вбрання змінити забув… Ну, що ж… Добре те, що й закінчилось добре. Нині маєш відпустку, аби поправити здоров’я.

— Батьку, — спитав я обережно, — а де це Верес? Все таки я його двадцять років не бачив. Міг би й привітатися…

— У Верховині, - відповів Ольг, — на хуторі Терхів. Він завжди любив там бувати. Там спокій, тиша… Лад… Його там слухають…

— То він не живе з Мальвою? — вирвалося у мене.

— Ну, прилюдно вони не розлучалися, як-то у нас заведено, — сказав батько, — але життя… Мені ось подобається, що у Лелечому Гнізді знову гамірно… Що молоді багато, що вона галасує, співає… Його від цього верне. Але ж не може він вигнати з хати власних синів… З моєї хати, до речі… От і тікає на свій родовий хутір. Це маєтність Алтеї, він успадкував її від матері.

— Зрозуміло, — мовив я, подумки зітхнувши полегшено. Якщо Верес за двадцять літ не змінився, навряд чи ми всиділи б з ним в однім будинку.

— Як тут що? — поцікавився я знову, — як сусіди? До речі… Я ж так і не насмілився спитати у князя, на якій гілляці він наказав повісити молодого Вовчура?

— Гілляку я можу тобі й показати, — одмовив Ольг, — але ніхто того хлопця не вішав…То було самогубство.

— Не зрозумів, — сказав я ошелешено, — він що, утік з-під варти?

— Ні, - мовив Ольг з яким-то непередаваним виразом на обличчі, - Вогнедан його відпустив.

— Батьку, — сказав я, — напевне мене ще й у голову поранило, а я того не помітив. Розкажіть…

— А що тут розповідати, — сказав Ольг знехотя, — був суд… І Вогнедан вирішив, що Ратимир є божевільним і не відповідає за свої вчинки. Наказав відправити його до Чорногори, під батьківський нагляд…

— Бідолашний Новомир, — мовив я щиро, — а старий Чорнота… Як їм усе це пережити?

— Чорноти вже нема, — зітхнув Ольг, — він помер від серця ще тоді, коли з Боговлади приїхав гонець з повідомленням про те… що сталося. Сіроманець — пам’ятаєш його — начільник оборони Ігворри…

— Авжеж…

— Хотів скласти повноваження, я не дозволив… А Новомир… Він же опісля смерти Чорноти сам лишився у Вовчому Лігві з роду… А ще, як привезли Ратимира, то з двору зійшли навіть наймити. Ніхто не знає, що там було, між батьком і сином. Оповідають навіть, що Новомир, а він здатний на подібне, сам дав сину мотуз і вказав смереку, на якій… Словом, хлопець повісився, та й годі…

— Ніколи не розумів Вогнедана, — мовив я щиро, — малим весь світ спалити хотів, нині зрадника пробачив, наче святий Мейді…

— Не пробачив він його, — знову якось знехотя мовив Ольг, — це помста була, синочку… Страшна помста Вогнеданова… Тому бідоласі… Ти б чув, що він на суді ніс, молодий Вовчур… Хотілося померти геройською смертю. Він один, мовляв, розкусив Вогнедана, намагався зупинити оце чудовисько, що рветься до влади… Він, мовляв, ніякої смерті не злякається… Мечислав на цьому місці промови на коліна впав перед Вогнеданом і каже: «Себе ганьблю, брате, і рід Драконів, бо ніхто з нас ще не стояв на колінах ні перед ворогом, ні перед другом… Віддай мені поганця, я вже зможу його налякати…» А Вогнедан йому відповів лише: «Візьми звіра на ланцюг, Мечиславе…»

— Здається, — пробурмотів я, — я його зрозумів… Він полишив покарання судьбі… Аби його люди і дивні не звикали до вигляду ешафотів на площах… Аби звір в безоднях духу не гуляв на волі… Але ж це яка витримка потрібна…

— Ти б бачив, як він сидів на тому суді, - зітхнув Ольг, — наш Вогнедан… Повелитель…

— Батьку, — поцікавився я спроквола, — що в цьому не так?

— Я втрачаю контролю, — відповів Ольг, — скоро онук моєї сестри вийде з-під мого впливу. Аби була воля Богів на те, щоб він хоча б приймав мої поради.

— Але куди ж він без вас, — спротивився я, — у вас в руках страшна сила… І влада…

— Таких, як я, — відповів батько сумовито, — опісля перемоги знищують по використанні…

— Тільки не Вогнедан, — вирвалося у мене, — тільки не він…

— Лягай краще спати, синку, — зітхнув Ольг, — не будемо загадувати наперед.

Вогнедан з Мечиславом приїхали, як і обіцяли, за тиждень. Зустріли їх, ясна річ, обіймами й поцілунками, переодягли у верховинський одяг — серед чорногорської шляхти це була остання мода, введена князівною Даною, нагодували від серця і розважали від душі.

Вечорами молодь палила ватру неподалік Лелечого Гнізда, на посиденьки приходили з Лелегів дівчата та хлопці… Регіт та витівки там не вщухали. Іноді до молоді приєднувалися ми з Мальвою, Вербена, або й Ольг, котрий навідувався додому з Ігворри.

З Мальвою ми так і не поговорили від серця. Вона поводилася так, наче між нами нічого не було… Наче повернувся її заблуканий брат, якому вона дуже рада. І я все не мав нагоди запитати — чи пробачила… Чи не тримає жалю… Зазвичай вечорами ми сиділи на колодах біля вогнища, і слухали молодечі баляндраси.

Верховодив, ясна річ, Мечислав… Від його побрехеньок засміявся б і помираючий… Коли Веданг втомлювався плескати язиком, то показував сільським хлопцям прийоми бою з двома мечами одразу… Або, починав кружляти у «смертельнім танку», наче чорний смерч… Якось, у відповідь на його нахваляння, з колоди підвівся Вогнедан… Смерч і блискавка… Найсінь опісля сказав мені, що йому зосталося лише вклонитися цим двом юнакам…

Наступним і неодмінним учасником усіх вистав був Горицвіт…Юнак, виявляється, був винахідником… Схильність до всіляких дослідів, він напевне успадкував від Вербени. Захоплювався він тими дослідами так, що нічого довкола себе не бачив… Я зрозумів, чому Ольг покинув надію виростити собі наступника зі старшого онука…

— Не можна, — говорив Князь «тіней» цілком серйозно, — забивати гвіздки дорогою порцеляною… Цей хлопець — мозок майбутнього Ельберу… І я маю його оберігати, а не використовувати як фігуру на шаховій дошці.

Найулюбленішою історією в колі біля ватри була байка про «політ Горицвіта»… Старший син Мальви ще зовсім хлопчаком змайстрував собі якусь штуку, схожу на крило… І — найдивніше — таки спланував на ній зі схилу Розради — гори… Щоправда, закінчився цей політ тим, що поривом вітру хлопця кинуло на скелю, і він зламав ногу. Та юнак не здавався. Нинішня його летюча штуковина легко ширяла у повітряних потоках, і Горицвіт навчав літати всіх бажаючих. Він і мені пропонував, але я сказав, що мені і на землі непогано…

Старший Лелег майстрував для Вербени медичні інструменти, опанував ремесло ливарника, склодува й теслі, дуже добре знав ковальську справу, і весь час щось винаходив… Найбільше він працював по зброї, яку невпинно вдосконалював… Ольг якось натякнув, що по кресленням Горицвіта, чорногорські ливарники потаємно відливають якусь диво-гармату, дуже далекобійну, яка буде для ворога неприємною несподіванкою.

Словом, відпочивалося мені чудово… Несподівано прибули ще два гостя — пард Верен зі своєю подругою… Видовище зустрічі забути було нелегко… Вогнедан єдиний не розгубився, коли Стражі Гір безгучно стрибнули у освітлене ватрою коло. Він обійняв їх за шиї і добрих півгодини пестив, гладив, і трохи сам не вуркотів. Опісля Верен заявив через Вогнедана, що ми всі — лихі істоти, бо дозволили, аби його другу завдали болю. Він з Горяною покине рідні гори, аби такого більше не повторилося і стане для свого приятеля найкращим охоронцем. Мечислав з цього приводу лише руками розвів:

— Ой, лишенько, куди котиться світ… Нині, аби бути тілоохоронцем у князя, треба не меча мати, а хвоста і чотири лапи…

Однак, парди не жартували. Вони поселилися неподалік, харчувалися дикими кролями і терпляче очікували, коли можна буде приступити до несення служби.

— Тут панотця з Ігворри вже грець побив, — пророкував Мечислав, — коли той побачив одного Верена… А що станеться з Боговладою, коли князь вернеться з таким супроводом? Персикове передмістя спорожніє, слово даю!

Відвідав я якось і Новомира Вовчура… Його садиба поволі руйнувалася… Сам Новомир був схожим на живого мерця… Мене він спершу не пізнав, а пізнавши — зрадів… Ми посиділи, випили, згадали дитинство, «моанську пику», панотця Ардгома… Про Ратимира ні він, ні я ні промовили ні слова. Я не насмілився запитати, що тут сталося, коли юнак повернувся додому.

— До речі, - мовив на прощання Вовчур, — ви ж з Мальвою колись кохалися… Умовив би ти її знову зійтися з тобою… Отой її чоловік — лише ззовні на дивного схожий… Він мені і сина зіпсував… Все розмови з ним вів про недосконалість світу, та про те, яким лихим є Вогнедан… Отією школою чоррів попрікав, наче Пард винен у тому… Весь час натякав, що зрадить нас князь, бо моанської крові в його жилах якась там доля… А зрадником, бач, інший став… Загубить Мальву таке заміжжя… Вона ж чого і досі з ним…. Бо він твоє дитя виховував всі ці роки…

Отут у мене навіть дихання сперло.

— Горицвіт? — спитав я, — та не може бути!

— Та чого не може, — пирхнув Вовчур, — порахуй…

— Вона ж князева молочна мати! А Вогнедан молодший за Горицвіта!

— Молодший більш як на півроку, — мовив Новомир, — коли двійнята народились, хлопчині місяців десять було… Та ти лише подивись на нього! Від Лелегів у Горицвіта самі очі та вуха… І думаєш, чого Мальва так серцем присохла до твого Терна? Отой твій вузькоокий приятель, як приїхали вони сюди вперше, руки перед грудьми склав і мовить: «Перша дружина князя Ессінь! Моя пані була його другою дружиною… Перед смертю вона склала вам шану, і доручила дитину, яку назвала по-вашому Терном…» Мальва довго на нього дивилася, а тоді питає: «Це такий звичай?» «Звичай» — відповідає твій друг. Тут підскакує Верес: «Вона ніколи не була дружиною того волоцюги!». Приятель твій ледь розгубився, а Мальва раптом і мовить з серцем: «Мені краще знати! А хочеш доказів — подивись на мого старшого сина!»

Від Вовчого Лігва я майже біг… І Боги були до мене милосердними… Дім був порожнім. Молодь гайнула в гори, Вербена подалася до своїх скляночок і колбочок… Я застав Мальву саму.

— Ми можемо поговорити? — спитав я.

— Тільки не треба вибачатися, Білозіре, — сумно мовила дивна, — що було — пішло за водою.

— Я знаю, що зробив тобі боляче… Я мучився цим двадцять літ…

— Минулого не повернеш, братику… Ми маємо дорослих дітей…

— Мальво, — спитав я, не витримавши, — Горицвіт є моїм сином?

— Моїм! — різко відповіла Мальва, — не починай цієї розмови, брате… Невже недостатньо, що ти загубив мені юні літа… Що через тебе я змушена терпіти поруч нелюба… Я знаю… Знаю, що ти торгуєш вином разом з моїм батьком… Малиновим вином… За це я пробачила тобі ту зраду… Але — не згадуй минулого… І не чіпай Горицвіта….Нехай все зостанеться як є.

— Але ж я, — пробурмотів я покаянно, — лише хотів дізнатись…

— Він міг би бути твоїм сином, Білозіре, — сказала жінка різко, — аби ти не повіявся тоді у світ! І ці, інші — теж… Я могла б народити тобі багато синів, бо дуже тебе кохала! Може я любила тебе занадто сильно, бо згодилася взяти чорногорський шлюб з людиною іншої віри… Адже ви вважаєте за повію ту, що не постояла з вами півгодини у церкві і не послухала побрехеньок панотця…

— Мальво! — вигукнув я, — навіть тоді я так не вважав!

— А хто ж розбив наше щастя, як не отой панотець Отін? Чого він тобі тоді наговорив, що ти чкурнув як опечений? Навіть не простився! Батько цілий рік чорний з лиця ходив… Він знав, де ти, я певна… Що ти накоїв тоді? Мовчиш? І ти ще питаєш у мене від кого Горицвіт? Дай мені спокій, Білозіре! Досить з мене Вереса з його вічною злобою… Він не тільки твого сина ненавидить, він і власних дітей терпіти не може… Бо вони, на їхнє щастя, не вдалися в нього! Не говорімо більше про це… Зостанься мені братом і мовчи!

— Лелеко, — мовив я трохи не пошепки, — пробач журавлю…

З очей Мальви раптом покотилися сльози.

— Вогнедан, — сказала вона, — це слова Вогнедана… Час нічого не лікує… Отак і скажи йому… Не лікує нічого…

Словом, я зрозумів, що мене прощено, але не розгрішено… І припинив на тому покаянні розмови… Тим більше, скоро почалося таке, що мені стало не до душевних терзань…

Вже кілька днів поспіль я чув «музику вітру»… Дзеленькотіння золотих ковтів… Я не міг пояснити, чому дивні, з їхньою чутливістю, не чують нежиті… Сказати прямо я цього нікому не міг… Ружена доводилася Мечиславу матір’ю, а Вогнедану — вуйною… Вона була кращою подругою Мальви… Хто б мені повірив… Вербені розказати? А сенс… Жриця була прекрасним лікарем, але чи вдалося б їй зладнати з невпокоєним духом? Почали хвилюватися парди… Вони не розуміли, що коїться, але нервово металися довкола Лелечого Гнізда… Я вже навіть почав бачити вночі те, що й вони — згусток темряви з палаючими багряними очима.

Припинилися посиденьки біля ватри… Якось самі собою… Вогнедан мовив, що має їхати до Боговлади… Мечислав, ясна річ, був поруч з другом… І тоді я зібрався теж…

Здоров’я моє на той час покращало, і до Боговлади я дібрався верхи без пригод. Терночка з Найсінем Дана обіцяла взяти з собою, коли сама вирушить до стольного міста. Я не заперечував — справа, за яку хотів я взятися, не потребувала свідків.

Отже, прибувши до Боговлади, я зазвав Дракона до себе в гості. Самого, без Вогнедана. Мечислав прийшов якийсь смутний і затривожений…

— Оце, родичу Білозіре, — розпочав він, — щось мене тисне… Ніколи зроду так себе не почував… Як камінь лежить на грудях… Мама снитися почала… Просить повернути їй оберіг… Оцей, що ношу на собі… Я й повернув би, аби знав як… Може на могилку з’їздити?

Цього лишень не вистачало… Я наважився.

— Пане Ведангу, — сказав, — слухайте-но… Того року, коли загинув Шрежін…

Мечислав слухав мене, не перебиваючи.

— Мертвий дух помсти, — сказав опісля, — бідна моя матуся… Ні, я просто мушу їхати до Гнізда Драконів… І без Вогнедана… Не хочу його ще й цим…ранити. Зараз його на отих прийомах парди охороняють, тож він відпустить мене навідати дім…

— Там щось лишилося, в тому домі? — спитав я.

— Купава нині управителька, — мовив юнак, — вона зробила, що могла… Вона й тоді… Заховала у тій вежі малювання роду. Шрежін туди і носа поткнути боявся, а я щодня приходив… Витезслав… Воїбор… Воїслав… Воїн… І Ружена… Чорна Троянда Півдня… Малювання з дядька я опісля Вогнедану подарував, він його повісив поруч з материним портретом, у робочому кабінеті… А собі звелів зробити копію… І інші речі збереглися… Сучий син же майже не жив у замку… Оце, було, приїде зранку, з посіпаками, накаже перепороти всю челядь, а тоді знову зникає на півроку… Жодного разу не ночував. Я думаю — він теж її бачив..

— Срібла, — сказав я, — на тисячу червінців… На собі носив… Звісно, він бачив духа… Але чому про неї не було чути стільки років.

— Коли я став себе пам’ятати, — мовив Веданг, — вона уже не з’являлася. Я так мріяв її побачити… Я все життя мріяв про матір… Звісно, і Купава любила мене, і пані княгиня Конвалія, і пані Мальва… Але мами мені… все життя не вистачає… І раптом таке… Нежить... Полює на мене… Я ж не став таким, як вона боялася… Я…я не скривдив жодної жінки… Я взагалі ще… ні з ким… не кохався. За що їй мене убивати?

— Вона уже не відчуває ні добра, ні зла, — мовив я стиха, — вона просто йде по сліду, як націлений жах… Націлений її власним прокляттям… Страшна сила духу Ведангів… Пане Мечиславе… Я не покину вас самого… Поїдемо вдвох…

— Тоді звіть мене Мечиславом, або просто Мечем, — сказав юнак, — і полиште оце «ви»… Можна вважати вас другом?

— Можна, — сказав я, — а чого ж….

***

Коли ми з Мечиславом звернули з битого шляху на дорогу до Гнізда Драконів, то минуле стало переді мною наче в яві… Юний Воїн… Красуня Ружена… Грізний Воїслав… У Мечислава до речі був голос, дуже схожий на голос діда… І та сама схильність до єхидних жартів… Тільки що Воїслав був набагато серйознішим… Мати Пава… Маленька Півонія… Як там, до речі, живеться у Сіллоні Півонії Птасі? Де ви всі, Дракони? Чи настане той час, коли ви не гинутимете молодими?

Купава зустріла нас з великою радістю. Мене вона пригадала, а ось я її зовсім не пам’ятав… Зате добре пам’ятав Змагора Тополину, чиє прізвище вона носила понині… Купава так і не вийшла заміж вдруге.

— Я його вигодувала власним молоком, — говорила вона за вечерею, з любов’ю позираючи на Мечислава, — моє дитя померло якраз за день до його народження…. О, як боліли у мене груди, а ще більше боліла душа… Ружена… Все це коїлося перед моїми очима… Я б і сама пішла за нею від туги, аби не оце дитя…

— О, нене, — лагідно мовив молодий князь, — ви не лише мені врятували життя. Ви вклали в мене душу… Аби не ви — ходити б мені нині в зеленому однострої. Ви наточили меч Ельберу… Для битви і оборони… Незмінний і вірний…

— В житті, і у смерті, - зітхнула Купава, — живи довго, дитя моє..

Коли Мечислав пішов відпочити з дороги, Купава взялася мене допитувати так, наче ми все життя знали одне одного… Я зрозумів, що тільки така жінка і могла вигартувати дух Дракона. Вона і сама мала вояцьку душу.

— Пане Білозіре, — почала вона, — ви ж не просто так собі приїхали! Чому він сам? Він же без сина Воїна кроку не ступить, особливо після того, як Вогнедана трохи не замучили на смерть кляті північани… І раптом мій Руженич приїздить сам, чимось затривожений… Я ж його з пуп’янка знаю… Що сталося?

— Купаво, — мовив я, — це тяжка розмова для нас обох… Що це за історія була з привидом Ружени?

Купава схилила голову, і на її обличчі прозирнув добре знайомий мені затятий вираз, з яким ельберійці бережуть таємниці.

— Купаво, — почав я знову, — я бачив смерть Шрежіна… Його убила нежить з обличчям Ружени… Тепер це полює на молодого Веданга… Розкажи все, що знаєш… Може нам удасться якось це припинити…

— Що ми зможемо, — мовила врешті Купава, — тут волхв потрібен… Можливо — навіть з самого Сіллону… Опісля смерти старого Святомира в цих краях нема волхва такої міці, щоб зладнав з цим… Це ж Святомир і запечатав її вперше…

— То вона таки і справді блукала по замку? — спитав я трохи не пошепки і мимоволі озирнувся.

— А, так…, - вимовила Купава, — ну, що тут було — ви, певне, чули… Я усе розповіла вашому батькові, коли він побував в Гнізді Драконів…Панна Ружена отямилася під час пологів… До того вона була не при собі… Дитя народилося маленьке, кволе… Та ще й з отим його кедазьким личком… Тільки очі… Присягаю, пане Білозіре… Я задушила б його сама, аби не очі Драконів…

Я слухав мовчки. Бо не знав, що сказати.

— Я обмила дитя, сповила і приклала панні до грудей, — оповідала далі Купава, — і тут вона….Вона почала його душити… Я ледве встигла вихопити у неї немовля… А вона тоді сіла на ложі, бліда, в очах отой червонястий вогонь, і кричить мені: «Ружена Ведангська не годуватиме щеня гієни! Убий його! Я наказую тобі!» Тут заходить він…падлюка оця, Шрежін… Усміхається до мене єхидненько і говорить: «Ну ось і маю спадкоємця»… І ось тут вона і прокляла їх обох… І батька, і сина…

— Від чого вона померла, — спитав я, згадуючи Немлінь.

— Зійшла кров’ю, — зітхнула Купава, — та мені здається, що вона просто наказала собі вмерти. Вмирала моя панна при здоровому розумі. І при тямі… І весь час просила вбити немовля… А являтися вона почала на сороковий день після смерти. Дитя тим часом ледве животіло… Воно наче знало, бідняточко, що прокляте від народження… Все кволилося, кволилося, пищало… Та жалісно так… І ось, сорокової ночі прокидаюся я — а вона стоїть над колискою, панна… В тому самому вбранні, що я на неї власними руками вдягнула, перед тим, як покласти у домовину. Дитя вже не плаче, хрипить… «Панно, — почала я благати, — спиніться… Залиште його мені, я сама нині у світі…» А вона повернулася і пальцем на мене отак… посварилась. І зникла… Я тоді дістала срібний оберіг з гербом Драконів. Може ви пам’ятаєте — у князя Воїна теж був такий, ще їхній батько замовив місцевому майстру два, для двійнят…

Я згадав… Той оберіг був на грудях Веданга до останньої миті… З ним Воїн ступив у вогонь.

- І вдягнула я, — продовжила Купава, — на дитину оцей оберіг… А наступної ночі я вже не спала… Вона знов прийшла… Кружляла довкола колиски як вовчиця… Тоді обернулася до мене, очі горять багряним вогнем… А на мені теж оберіг… З ликом Веданга-воїна, найпершого Пращура… І вона пішла… Тільки знову пальцем посварилася… У мене трохи ноги не віднялись.

— Я б там і вмер, — сказав я щиро.

— Цієї ж ночі, - оповідала жінка, — Шрежін вистрибнув з вікна спочивальні без штанів і перебудив всю челядь. До ранку ніхто не спав, у дворі горіли смолоскипи, у кімнатах свічі… Ранком сучий син поїхав до Дубного і привіз священика… Кропив той кропив могилу, і замок, читав молитви, читав, та з тим і поїхав… А Шрежін дурнем не був. Зайшов — я якраз дитину годувала — і побачив у малого на шийці оцього ланцюжка. Помчав він до Дубна і там ото замовив все те срібло, що було на ньому… А панну тим часом бачили вже десятки людей. Найчастіше вона стояла на вежі, ніби брата виглядала… Зрештою, Шрежін не витримав, і подався геть. Прислав управителя, теж собаку…

— А що зробив Святомир? — спитав я.

— А Святомир, — відмовила Купава, — звелів відкрити могилу і запечатав труну… Чарами, ясна річ… І домовину звелів відкрити, аби вдягнути на неї срібний ланцюжок… Сварив мене, що я срібло зняла, а вбрала її в золоті прикраси… Але ж я хотіла як ліпше…. Коли відкрили гріб, всі, хто там був — заціпеніли… Панна лежала наче жива… Ні плямочки, ні виразки… І тіло, ніби, тепле… Хлопці з селища, котрі допомагали волхву, трохи не збожеволіли… Казав Святомир, що треба зробити їй вогняне поховання, але ж собака-управитель не давав дихнути — все шпигував… Ми не наважились… За таке — суд і копальні в срегійських снігах… А як вдягав Святомир на неї ланцюжок, то у бідолашної панни живі сльози поповзли з-під повік! Присягаю! Як я сама там з розуму не зійшла…

— Отже, — сказав я, — виповнився строк печатки…

— Авжеж, — зітхнула Купава, — я її теж бачила…нещодавно. Ще й пораділа, що мій Руженич дуже зрідка навідується додому… А їй, бач і відстань не перепона… Боюся я за Мечислава, пане Білозіре…

- Є, - спитав я, — у селищі хоч знахар якийсь?

- Є Далебор, — відповіла Купава, — жрець з потаємного капища і майстер «смертельного танку». Це він Мечислава вчив… Але він більше… воїн. Ні, він і лікує теж… Але я не знаю, чи зможе він дорівнятися Святомиру.

Словом, спати я ліг не гасячи світла… А прокинувся від золотого дзвону…Темно було у кімнаті, і чорний згусток тьми схилився наді мною… Тьма, а в ній два рубінові вогники…

— Не заважай! — прошелестіло мертве листя голосу, — уб’ю…

Якщо Шрежін вискочив колись зі спочивальні без штанів, то я теж вибіг до коридору лише в нічній сорочці. Одразу ж кинувся до Мечислава. Молодий князь спав спокійно… І без світла, знаючи все… А втім, він мав чисту совість, цей юний Руженич… Хоча скинувся од моїх кроків — певне давалася взнаки вояцька звичка.

— Що сталося, родичу? — спитав…

— Світло, — пробурмотів я, — будь ласка…

Він зрозумів… Намацав на столику кресало, бризнули іскри… Нахилив свічу у підсвічнику до тліючого труту…

— Вона? — спитав, — пане Білозіре, вам треба теж чогось… срібного. Я зараз пошукаю…

Піднявся, пройшов у кут, і ковзнув рукою по стіні… Потаємна шафка… Шрежін про неї, певне не знав… Веданг присвітив, чимось брязнув, і вийняв оберегу… Підійшов до мене і вдягнув її мені на шию.

— Що там? — спитав я

— Дана-захисниця, — відповів юнак, — якраз для Лелега… Носіть… Це пан Ольг колись подарував моєму дідові… Той носив його постійно, а перед отим арештом — загубив… Перервався ланцюжок. Потім челядь знайшла в його спочивальні…

— Завтра, — мовив я, — ми з тобою сходимо до Далебора…

— Вже сьогодні, - всміхнувся Дракон, — не вертайтесь туди… Лягайте тут…

Я ліг… Нехай вважають мене за боягуза, але я не міг залишитися сам… Веданг залишив свічу горіти і приткнувся на ложі скраєчку.

— Заважаю я тобі, - мовив я незручно…

— Зовсім ні, - відповів юнак, вже провалюючись в сон, — наче батько поруч…

«Ти не тільки за матір’ю тужиш, — подумав я розчулено, — ти хотів би собі гарного батька, синочок…»

Далебор жив на хуторі Воєць, неподалік одного з драконячих сіл, що звалося Воїданове. При слові «волхв» я уявляв собі або дивного з Сіллону, такого, ото як Богун… Або поштивого старця з довгою бородою… Але нам назустріч вийшов з пасіки чоловік десь мого віку… Зодягнений як селянин і з вусиками підківкою. Воїна в ньому видавали лише очі… Холодні і зосереджені на чомусь в глибині його власного духу.

— Доброго здоров’я, пане княже, — мовив він радісно.

— Учителю, — вклонився Веданг, — хай прибуде вам сил, а мені уміння…

— О, — мовив Далебор, — мій князь з тих учнів, що перевершують учителя…

— Пан Білозір Лелег, — відрекомендував мене Мечислав, — мій родич… Власне — ми у справах…

Далебор вислухав нас уважно, тоді довго щось міркував…

— Не знаю, — вимовив, — що і порадити… Я ж не навчався у Святомира… Моїм навчителем був князь Воїслав, хай славиться й надалі ім’я Дракона… Він передав мені все, що вмів… Я міг навіть ставити чоло його сину Воїну… Чого Воїн і залишив мене у Веданзі, коли вирушав до Квітану… Він сказав мені тоді: «Ти маєш навчити бою юного Дракона…» Я думав, що мова йде про його власного сина, а вчити довелося небожа…. Хоча пан Вогнедан б’ється незле… Якось ми з ним… пробували… Блискавка…

— Але ж мусить бути який-то спосіб, — мовив Мечислав, — заспокоїти… маму. Чи може, мені з’їздити на Сіллон?

— Ви можете не встигнути, — зітхнув Далебор, — нежить… вона швидко набирає силу… І швидко перестає відріжняти друзів від ворогів. Вона націлена на вас, пане Мечиславе… Це не ваша мати — це згусток її зненависті, ганьби і болю… Вона не слухатиме ваших виправдань… Я знаю лише один спосіб — вогняне поховання… Щоправда вона вже є настільки сильною, що не зникне… Але ослабне… А тоді вже можна їхати й на Сіллон.

— Якби я міг, — з силою вимовив Мечислав, — випустити з жил половину крові… Гаразд! Готуйте краду, учителю…

Від Далебора ми подалися на цвинтар Драконячого Гнізда… Зазвичай Веданги намагалися спалювати своїх померлих, що тут, під оком Дубненських воєвод, було набагато важче зробити, аніж у Чорногорі… А найчастіше — не було кого спалювати… Забагато воїнів цього роду гинуло далеко від дому. Тоді на цвинтарі встановлювали пам’ятний камінь з ім’ям загиблого…

— Тіло діда Воїслава, — оповідав Веданг, зупинившись біля каменю з ім’ям Ольгового побратима, — ваш батько зумів викупити у Дубненського воєводи… Його поховали у вогні… Як належить… Від прадіда Воїбора — лише камінь… І від дядька Воїна теж… Вогнедан говорив, що Воїн загинув, підірвавши себе разом з чоррами, котрі лізли до криївки… Я іноді йому заздрю, брату… Він хоч і не бачив батька ніколи, але малювання з нього носить, говорить з ним… Наче з живим… А я… Одне слово — Кеян… Гірший за байстрюка…

— О, ні… - раптом вимовив він, обірвавши оповідь.. — Ні….

Цвинтар було всаджено вербами… І в тіні одної з них коливався згусток пітьми…

— Спокійно, — сказав я, — нежить не може вийти з тіні… Я, перш, ніж сюди їхати, багато чого про це перечитав… Але ж вона уже і вдень… Це зле… Дуже зле…

В тіні верби стояла жінка в гаптованій сукні. Подзенькувало золото.

— Мама, — тихо сказав Веданг, — така ж, як на малюванні… Мама…

Жінка простягнула руки:

— Такий сильний, — прошурхотів вітер у листі, - такий дорослий… Підійди до мене, синку…

Дракон рушив вперед… Я теж відчув силу, яка тягнула до погибелі молодого Руженича… Вона охопила його розум одразу ж, знищивши страх і непевність. Тепер юнак бачив тільки маму… Маму своїх дитячих снів…

Я рубонув його ребром долоні по шиї… Юнак осунувся в цвинтарну траву навіть не скрикнувши.

— Білозіре, — прошурхотів мертвий вітер, — уб’ю… Тебе теж…

Коли Мечислав отямився, нічого вже не було. Світило сонечко… Шелестіла верба… Нічого…

— Але ж і рука у вас, родичу, — мовив Веданг, розтираючи шию.

— Не відходь від мене, — порадив я, — я не знаю, чи зможе вона зачепити одразу двох… Поки що не може, а там… Скажи мені, Мечиславе, за оці два роки, що пройшли від смерти Шрежіна, ти нічого не відчував?

— Та ніколи мені було відчувати, — зітхнув юнак, — ми з Вогнеданом металися по Північному Данаділу…Він же тепер його намісник… Укріплювали позиції, приглядалися до Зелеміню… Зо дня на день принц Генд має підписати Вогнеданові протекторат над цим князівством… Щось, звісно відчував… Тугу якусь… Постійно — якусь тугу… Та я уваги не звертав — думав, що перевтомився…

— Чому її не чують дивні? — спитав я, — Вогнедан…

— Я думаю, — озвався юнак, — що її того й не було видно два роки, що вона силу набирала… Аби її не відчували наші. Я-то чув, бо вона… За що, пане Білозіре… З чого вона взяла, що я виросту ґвалтівником?

— Мечиславе, — зітхнув я, — хоч Купава і говорить, що твоя мати помирала при тямі, але щось таки у ній та надвередилось, опісля перенесених знущань… Вона навіть уявити собі не могла сина Шрежіна поруч з Визволителем... Не звинувачуй її… Пожалій…

В темних очах Дракона сяйнув рубіновий вогонь.

— Так, — озвався він з похмурою гордістю, — доля кидалася мені до горла скаженим псом, але я добре наточив свого меча.

Перепоховання було призначене на наступний день… Ніч ми з Ведангом провели при світлі… Вона була поруч… Оцей гарячий вітер… І дзвін прикрас… Я знав, що від нападу її стримують лише два тоненьких срібних ланцюжка з оберегами, і мене трусило, наче у лихоманці. У замку ніхто не спав… Чорна сила Ружени наче огорнула Гніздо Драконів…

Далебор приступив до обряду на світанку. Зійшлася вся замкова челядь на чолі з Купавою. Прийшли воїданівські селяни… З розмов я втямив, що панну бачили не тільки у замку. Поки що вона нікого не зачіпала, але люди почали жахатися виходити вночі на вулицю… А коли вже хтось загледів панну серед білого дня… Словом, всі вважали, що перепоховання робиться саме вчасно.

Краду Далебор зробив за цвинтарем… Я бачив багато вогняних поховань в Лояні, і одне — в Чорногорі, коли ховали діда Станимира… І там і там у вогні ховали воїнів… Або людей з вояцьких родин.

Четверо найсміливіших хлопців з Воїданова, вдягнувши на себе обереги, зібрані трохи не з усього села, почали розкопувати могилу Ружени… Далебор давав Ведангу останні настанови:

— У неї на грудях має бути срібний ланцюг… Отой, що вдягнув Святомир, коли накладав печатку. Якщо вона зуміла вийти — то ланцюга нині розщеплено. Такі печатки накладаються років на сотню, але вона — донька Драконів… Я й то дивуюсь, як Святомирові вдалося втримати її аж два десятки літ…

— У нас у Чорногорі, - втрутився я, — багато є балачок про отакі випадки… Того й говорять, що не можна перед смертю нікого клясти. А Ружену я знав… Навіть один час був в неї закоханий… Мені здається, що це, що йде по сліду — не вона… Вірніше — не вся вона…

— Правильно здається, — буркнув жрець, — панна не може знайти шлях до дубового гаю пращурів, бо її злоба і помста блукають по землі… Княже Мечиславе… Я знаю, у вас тверда рука і непомильне око… І дух не слабший від духу вашої матері… Зараз відкриють домовину… Ви побачите там… Жінку… Не кістяк… Сплячу жінку… На грудях вона мусить мати розірваний срібний ланцюг… Ось ніж… Лезо із срібла… З’єднайте ланки….ножем. Ударте… Це має зробити той, на кого вона… націлена. Зробіть це — і вона стане тим, чим є… Прахом… Тоді ми спалимо труну… Навіть це не з’єднає розколоту душу бідолашної панни, але вона вже ніколи не матиме тієї сили, що зараз…

Мечислав мовчки взяв ножа. Руки йому не тремтіли, але смагляве лице аж зсіріло від напруги. Ми чекали… Нарешті копачі добулися до труни, і зверху їм кинули мотуззя.

Обплутану мотуззям домовину поволі підтягували вгору. Копачі, і ті, хто їм допомагав, ледве стримували страх… Та й то, хлопці вискочили з ями як опечені… Я знав, що половина люду точно б розбіглася, аби не славетний гонор ведангців, який мало чим відріжнявся від гордості їхніх князів.

Віко підважили сокирами… Веданг з отим ножем став у головах… Коли підняли кришку, то воїданівські хлопці трохи не впустили її знову. Вони знали, що можуть побачити… Але, одне діло знати, а інше…

Жінка, вмерла і похована двадцять три роки тому, лежала у домовині, наче жива… З ніжним рум’янцем на щоках… У білесенькому вбранні… Ланцюг зі срібла було перервано в одному місці… Здавалося, ніби його сточила іржа…Але ж срібло не іржавіє… Зуби мої почали вибивати дріб… Веданг опустився на коліна.

— Мамо, — вимовив з такою ніжністю, що котрась з жінок заридала вголос, — красива моя мамо…

І тут жінка в труні розплющила очі…

Можете вірити, можете не вірити… Можете вважати, що всі мешканці Гнізда Драконів вкупі з воїданівськими селянами наїлися отруєних грибів… Якщо я одразу не втік, то не тому, що аж такий хоробрий. Мене наче прицвяхувало до місця. Розгубився навіть Далебор.

— Синку, — почувся тихий голос, схожий на шелест, — ти виріс, синку… Дитя мого горя… Послухай мами, синку… Віддай мені оберіг… Це мій оберіг… Такий же був у мого брата… Віддай…

— Вдарте, княже! — крізь зуби вицідив Далебор.

Мечислав з хвилину вагався, тоді рвучко відкинув срібного ножа. Він не був завороженим голосом нежиті, принаймні, я можу присягнути, що він добре знав, що робив.

— Ні, мій княже! — вирвалося у Далебора.

Оберіг хилитався в руці Мечислава… Він не став возитися з защібкою, а просто обірвав ланцюжок.

— Мамо, — вимовив, — я люблю тебе, мамо… Я його син, але я й твоє дитя… Обніми мене, мамо… Боги свідками, як я тужив за тобою… Я прийшов до тебе без зброї і без захисту… Я певен, аби ти зосталась тоді живою, ти б полюбила мене… Не одразу… Пізніше… Полюбила б… Тому, що я — Веданг, і дух Драконів увійшов в твого напівкровного сина… Я покажу тобі дорогу до гаю дубового… Мамо… люба…

Я хотів його зупинити… Майже одночасно кинувся Далебор, котрий теж трохи остовпів від цієї промови. Але було пізно… Мечислав сам підняв з домовини мертву і притис її до себе… Дзенькнув ланцюжок обереги, котрий зіслизнув до труни…

Багато хто з присутніх бачили на власні очі згусток темряви, що вирвався з поміж матері з сином і пішов у землю… Веданг розтис обійми і повалився набік поруч з домовиною… Далебор та я були найближче, то ж перші й побачили — щось змінилося.

В труні були лише кістки… Як-то і мало статися через стільки років. Добре збереглися важезні коси на голові померлої… Поблискували золоті ковти… Гаптована сукня облягала кістяк і прах… Тут більше не було Ружени… Ні лихої, ні доброї… Ніякої…

— Врятував, — сказав Далебор трохи не з захватом, — він зробив неможливе! Врятував….

Купава вже голосила над своїм годованцем. Мечислав лежав, наче мертвий… На негарному його обличчі застигла тінь усміху. Я аж трохи не за голову взявся, уявивши собі, як буду пояснювати Князю Чорногорському смерть його брата у перших… Опустився поруч, обійняв юнака, намацав живчик на шиї… Жила билася… Поволі, з великими перервами… Живий…

Веданг раптом зі схлипом втягнув в себе повітря. До того він дихав ледь-ледь… Розплющив очі…

— Ну, — вимовив поволі, - а чого стільки галасу?… Я ж тільки мамі дорогу показав…

За годину труну поставили на складені чотирикутником дрова, і Мечислав сам підпалив хмиз… Похорон відбувся як належить. Далебор проказав вояцькі молитви, воїданівці насипали гробовище на місці прогорілої кради і перенесли туди камінь з колишньої могили Ружени.

Увечері ми з Ведангом трохи випили. Не напилися — Мечислав не брав до вуст нічого, міцнішого за виноградний сік. Але тут і він ковтнув вина…. Ковтнув і одразу ж закашлявся.

— Добре, що все закінчилося, — сказав, — вона нині обіймає брата… І батька Воїслава…

— Але ж ти був необережним, синку, — мовив я докірливо, — чого ти не послухав Далебора?

— Мама б тоді страждала, — сказав юнак, роздивляючись недопитого келиха з вином, — а нині її розколотий ненавистю дух з’єднався в одне ціле… Я певен — вона полюбила мене…

Юнак дістав з кишені оберег з розірваним ланцюжком.

— Я його тоді — мовив, — здається, до труни упустив… А потім — знайшов у себе в кишені…Дарунок… Від мами… Вона залишила його мені… На пам’ять про дочку Драконів.

— Синку, — сказав я, — ти знаєш, що ти — неймовірна людина?… Або, якщо хочеш, дивний…

— Я — Меч Ельберу, — озвався юнак півжартома, — тільки меч… До речі, якщо ви вже звете мене сином, то можна і я зватиму вас — батьку Білозіре? Тим більше — ви казали, що вам… подобалась мама.

— Авжеж, — відповів я, відчуваючи, як мокріють у мене очі, - синку…

***

У Боговладі, куди ми з Мечиславом повернулися опісля описаних вище подій, усе було по-старому. Хіба що в повітрі бриніла якась напруга… Ні, не було ніяких заворушень, ніхто не бив моанців лише за те, що вони моанці, але в Персиковому передмісті почали порожніти будинки… Багато хто з заможних північан приїздив на Південь лише на літо… Або — навпаки, на зиму… Ці виїхали першими… Коротше, чутливіші почали тікати, нечутливі знахабніли ще більше.

Ольг не з’являвся, і з «руною наказу» від нього ніхто не приходив. Тож я і далі вважав себе відпускником… З Чорногори повернулася князівна Дана з Терночком та Найсінем. То я хоч з сином наговорився вдосталь… Тринадцять літ… Тринадцять літ тому я втратив Немлінь… Тринадцять літ нині виповнилось нашому сину… Він був спокійним, розважним і не по-дитячому серйозним… Мабуть, це був вплив Найсіня. Шкода, що я не міг йому всього розповісти… Не міг розповісти, чому зникаю надовго, часто навіть не попередивши… Я з жахом згадував, як тоді, на лоянському човні, говорив, що ніколи не зможу полюбити дитя, котре забрало у мене кохану… Особливо тепер, коли я дізнався, що весь цей час мав ще одного сина, і цей син втрачений для мене навіки, Терночок став мені ще дорожчим.

Терн Лелег був відданим Ельберу і його князям… Вірніше — обом Пардам, князю і князівні. Вогнедана він боготворив, а Дану — обожнював. А от Мечислава чомусь недолюблював… Веданг тепер часто забігав до мене, і мій Терночок часом аж кривився, почувши, як Дракон вимовляє: «Батьку Білозіре». Я думав, що синок просто ревнує мене до нового приятеля, але потім зрозумів, що помилявся.

З’явився у мене в Боговладі і ще один приятель. На цей раз — старий… Якось Терночок прибіг із замку, де ніс службу пажа, з запискою від князя. Вогнедан хотів мене бачити… Я причепурився, і подався до Старого Міста.

Знайомий уже мені Ростислав провів мене до князевого кабінету, де він приймав відвідувачів. Це було щось дивне — зазвичай родичі проходили до його робочого кабінетику, там, де над столом висіли малювання з Воїна та Конвалії. Вогнедан стояв біля вікна і дивився у двір. У кімнаті стояла спека… Це при тому, що на дворі було досить прохолодно, незважаючи на літо…

— Пане Вогнедане, — озвався я, — ви хотіли мене бачити?

— Хотів, — мовив князь, відчинивши вікно навстіж, — вибачте, родичу, за незручності… Я трохи розхвилювався…

Якщо це називалося — трохи, то що ж буває, коли князь хвилюється сильно… Про те знають хіба-що зелемінські чорри, та й ті нікому уже не розкажуть… Однак… Що могло аж так стривожити Вогнедана?

— Пане Білозіре, — сказав Вогнедан, помовчавши, — ви добре знаєте такого собі Роллу?

— Звичайно ж, — сказав я ледь здивовано, — це придворний лікар Імператора, белатець за походженням. До речі — мій добрий друг.

— Як ви вважаєте — що він за людина?

— Ну, як вам сказати, мій княже, — мовив я з ще більшим здивуванням, — Любить випити й погуляти… Гроші любить, але не збирати, а витрачати… Лікар з нього чудовий… Свого часу закінчив університет в Ільзноні… Досі займається якимись там дослідами…

— Я його пам’ятаю, — мовив Вогнедан, — він вправляв мені руки, тоді… в Цитаделі. І весь час просив, аби я не кричав, бо пан Гаратто був упевнений, що ми з Мечиславом обидва не відчуваємо болю…

— А чому він раптом згадався вам, мій княже? — спитав я уже зовсім нічого не розуміючи.

— Пане Білозіре, — мовив Вогнедан, не відповідаючи, — а такого собі Келата Веркіна ви часом не знали?

Я мимоволі розреготався. Тепер уже князь глянув на мене здивовано.

— Не звертайте уваги, — мовив я, віддихавшись, — звісно, що я його знаю… Моанець, з бідної родини. Батько — колишній вояк, і ветеран квітанських зачисток. Нині — чоботар. Сам Келат є здібним лікарем, і має схильність до науки. Улюблений учень Ролли, до речі… Але — пияк… Я оце згадав, як він жалівся до тарелі з недоїдками, що його ніхто не любить… Великий патріот Великої Моанії…Ненавидить інородців, а південців особливо. Напевне, через батьків вплив. Дуже жалкував, що вам ото тоді не стяли голови.

— Кров хотів побачити, — якимось дивним голосом сказав Вогнедан, — що ж, тоді зрозуміло… Шкода, що його не було у Зеліборі, коли… Коли з мене її вицідили трошки забагато…

— Але, мій княже, — мовив я розгублено, — вам-то чого хвилюватися через цього дурника… Таких як він — вся Велика Моанія ледве вміщає…

— Пан Ролла, — мовив Вогнедан, — зо дві години тому був у мене на прийомі… Разом з отим паном Веркіним. Він, Ролла тобто, просив у мене притулку… І що говорить на його користь — не нагадав за Цитадель…

— Не може бути! — вигукнув я, — Ролла покинув імператорську службу?

— У нього великі неприємності, - пояснив Вогнедан, — його розшукує Духовний Суд по звинуваченню в оскверненні могил.

— Оце тобі й наукові досліди, — хмикнув я, — невже не можна було обійтися вішальниками? Стривайте, мій Вогнедане! Ролла просить у вас притулку… разом з паном Веркіним?

— Він відрекомендував його, — сказав князь з виразом легкої огиди, — як свого учня і… майже сина… Словом, якщо я відмовлюсь прийняти їх обох, вони помандрують далі…

— Авжеж, — пробурмотів я, — в Ішторні у нього дядечко Дастені… Але пан превелебний нині навряд чи пробачить небожеві його безвір’я… Ні, до Ішторну їм не можна…

— То яка ваша думка? — спитав Вогнедан, — прийняти вашого друга з оцим… додатком?.

— Мій Вогнедане, — спитав я лагідно, — що сталося?… На вас лиця немає… Оця спека… Ви часом не понівечили оте дитя моанських передмість?

— Ні! — відтяв князь серйозно, — але ледве втримався. Особливо, коли він нагадав мені про… Про Зелібор… Про батоги… Про те, що мене збезчещено… І я раптом згадав… Той день… Тоді теж було літо… І отакі морди… І кров, що бризкала на дошки помосту… Моя кров… А вони сміялись… Зайди… Там дуже багато зайд, у Зелиборі… З такими ж пиками, як у цього Веркіна… Вони кидали мені під ноги бите скло… Я слід кривавий тягнув за собою, коли дійшов до ешафоту з отим стовпом… А їм було весело… Я ще розумію, коли людей зганяють дивитись на таке силою, але ж вони билися за передні місця… Я раптом зрозумів, пане Білозіре, що нічого не забув… І не пробачив… Пам’ятаєте, в дитинстві, я хотів випалити все, що смердить Моаною? Я трохи його не вбив, отого Веркіна… Я зміг себе зупинити лише тоді, коли на ньому затлівся камзол… Ваш бідолашний белатець теж міг загинути… Коли у мене оце… починається, я собою не володію… поки що… Це зле… Але що я міг зробити?

— Перестаньте виправдовуватися, — сказав я і обережно обійняв його за плечі… Жаром від Вогнедана несло, наче від хворого на гарячку, — де ці двоє? Я зараз же скажу Роллі, аби він забирався під три чорти разом зі своїм Келатом…

— Ні, ви не так мене зрозуміли, — мовив князь рівно, — оскільки вони покинули приймальню… е… дуже швидко, знайдіть пана Роллу… Напевне, він зупинився в якомусь заїзді. Віддайте йому захисну грамоту, її ви візьмете у Ростислава… І скажіть, що князь Вогнедан вдячний йому за гарне лікування… вивихів суглобів плеча. А оте… бидло попередьте, щоб воно не розпускало язик. За половину того, що він мені наговорив, його нині можуть прибити просто на вулиці. Отакі гарячкуваті люди, як ви, пане Білозіре…

— О небеса! — мовив я розчулено, — я ще й гарячкуватий… Знаєте, про нас, астеонців навіть байки розповідають…Як одному з наших дали по морді вчора, а він відповів післязавтра… Це в мені матінка-Моана грає, коли я раптом комусь переламаю носа… І сьогодні я це зроблю… У Келата там і ламати нічого, я просто вдавлю йому ту його кирпу трошки глибше…

— Пане Білозіре, — мовив Вогнедан докірливо, — не смійте… Це наказ…

— Гаразд, — мовив я потульно, — але я його хоч полякаю…

— Та я його уже налякав, — усміхнувся князь. Він потроху отямлювався, і хвиля жару почала спадати, — аби ви бачили його обличчя… Ролла — той якось спокійніше зреагував, а цей… як заверещить. Мечислав аж з кімнати своєї вискочив, подумав, що тут у мене породілля… невчасно народжує.

З кабінету я вийшов трохи очманілим… Ах, Келат… Ах, паскуда…. Ах, гнида… І диви, яка сміливість… Дивно, однак, про що ж вони могли розмовляти, коли вже дійшло до особистих образ? А Ролла… Це ж треба додуматися — привезти до Боговлади оцього сина героя квітанських зачисток…

Белатця я знайшов у другому по рахунку заїзді Вишневого передмістя. Спочатку я обдивився Персикове, але там не знайшов нікого, і вже почав думати, що Ролла з Келатом втекли з міста. Але, коли прийшов у своє рідненьке Вишневе, у заїзді «Вишневий сад» мені сповістили, що такі двоє у них зупинялися, і що пан Ролла нині у себе.

— Догрався? — спитав я замість привітання, — нещасна жертво науки? Яку могилу ви розкопали, що на вас полює Духовний Суд?

— О, Ешіоре! — зрадів Ролла, — я і хотів тебе знайти… Ти ж колись говорив, що маєш дім у цьому місті.

— Маю, — сказав я, — ти давно приїхав?

— Позавчора, — мовив Ролла смутно, — але скоро, напевне, вирушу далі. Не знаю, тільки куди… До речі, звідки ти знаєш, що нас засуджено?

— Я тільки що від князя, — мовив я. Ролла аж голову в плечі втягнув.

— Ой, ні…- сказав, — що то у тебе за папір? Часом не смертний вирок?

— Охоронна грамота, — сказав я і поклав папір на стіл, — де ота руда воша — твій учень? Я його зараз буду бити і добряче.

— Я б його і сам побив, — зітхнув Ролла, — та тільки це нічого не виправить… Спершу я думав, що пан князь викличе варту і відпровадить нас під арешт. Але коли він… Це був такий жах, Ешіоре… Я думав, що нам кінець, але все одно приглядався… Я ж дослідник… Спершу почало нагріватися повітря… Тоді…

— Я бачив здібності його ясновельможності, - перервав я, — забудь про них… Він просив передати тобі, що вдячний за гарне лікування вивихів у виняткових умовах. І тому дозволяє лишитися тут. І тобі, і твоєму рудому блазню. Але за життя пана Келата він не відповідає… Якщо твій Веркін скаже комусь у Вишневому передмісті, що князя Чорногорського і намісника Данаділу збезчестили у Зеліборі два роки тому, та ще й порадіє з цього — його приб’ють просто на вулиці. До речі, як до такого дійшло?

— Через місцеву говірку, — зітхнув Ролла, — тобто ельберійську мову… Дивно, звісно, тоді в Цитаделі, князь прекрасно говорив моанською… Навіть з такою столичною вимовою, що я її досі не засвоїв… А тут він покликав товмача… Ну, Келат і завівся… Забув про те, що ми вигнанці і злочинці… Що маємо прохати тут про захист… Мені так все одно — товмач, так товмач… Я ж дійсно не знаю південної говірки… Та й Келат, до речі, теж… Але б ти чув, Ешіоре, що він князеві казав… «Ви ж, — каже — все одно не розумієте». Тут вийшов отой другий шляхтич, що був з ним тоді в Цитаделі… Пан…

— Мечислав, — сказав я, — Мечислав Ведангський…

— А мені здається, — мовив лікар, — ніби його звали якось інакше… Але менше з тим… І хотів вивести Келата геть. Князь не дозволив… Стоїть біля вікна, слухає… Отой його секретар перекладає стиха, тоді замовк… Князь тоді почав говорити, знову таки по-своєму. А товмач говорить: «Князь Вогнедан дозволив цій тварині говорити, бо йому цікаво було подивитись на простого моанця… Щирого і доброго… Схожого на тих, що несли культуру його народу…. До того він бачив таких тварин лише у зграї, коли вони терзали його, беззахисного… І зробив висновок, що ця окрема особа нічим не відріжняється від інших псів.» Перекладає той хлопчик і все блідне, блідне… А у кімнаті наче згущується спека… Мечислав той щось сказав, князь його зупинив… А у самого очі… Віриш, Ешіоре…Як колодязі… Або — як дула гармат… Келат нарешті заткнувся, бо побачив, що тут щось не те… І тут на ньому почала тліти одежа….А потім загорівся камзол… Мечислав тоді кинувся до князя, ухопив його в обійми, і голову його притис собі до грудей… Я думаю, якби не це — нам би з Келатом був гаплик. А так князь, аби не пошкодити другу, зумів стримати себе…

— Ні, я таки наб’ю Келату морду, — сказав я рішуче, — і чого ти з ним злигався, Ролло Латені?

— Бачиш, — сумно мовив Ролла, — у мене ніколи не було родини. Іноді мені здається, що Келат — мій син… Дурне, невдатне, пришелепувате дитя… Але ж таких і люблять найбільше.

Рипнули двері, і в них з’явилося щось… Чорне і смердюче. Ми з Роллою витріщилися на прояву. Мара простогнала жалісно:

— Допоможіть!

— Келат? — спитав Ролла

— А хто ж? — просипів привид, — Ролло, я й години більше не залишуся в цьому проклятому місті!

Я мимоволі розреготався. Келат зашипів.

— Ролло, — сказав я сміючись, — у Боговладі нині неспокійно… Повтори йому ще раз князеву пораду. І жени у двір, до криниці, нехай одмивається. Здається, він знову розпустив язика…

— Здається, — мовив Ролла замислено, — мені доведеться навчитись ельберійської мови… Ти не можеш дістати мені словник?

— Зможу, — одмовив я, — і пораджу, де купити дім. Поруч з моїм продається незла хатинка… Ліворуч від мене живе моя коханка… До неї не підморгувати. А праворуч жив один торговець, він вирішив згорнути справу і перебратися до Ігворри. У тебе є гроші, чи вам довелося тікати у чому були?

— Гроші є, - зітхнув Ролла, — і готівка, і записи на пред’явника.

— Гаразд, — сказав я, — ну то запам’ятай… Квіткова сім… Це мій дім, що його ще звуть Гніздом Ворона. Приходь завтра, я попереджу сусіда. Тільки оце убоїще не приводь.

Я подався геть, полишивши Роллу одмивати Келата. Наступного дня лікар прийшов до мене, і ми швидко полагодили справу і зі словником, і з продажею будинку… Трохи непокоїло мене, що Келат буде мозолити очі усій моїй вулиці, але я не хотів, аби Ролла селився у Персиковому. Я бо сумував за ним і щиро радів з того, що він житиме поруч.

Спершу у Ролли були труднощі… Через його біляве волосся багато хто приймав його за моанця… А боговладці-ельберійці під ніжною рученькою князя Вогнедана геть розперезалися. Бідоласі лікарю доводилося ходити по крамничках зі словником, котрий я йому люб’язно позичив. Він заходив до крамниці, показував словник, пояснював, що він белатець, і тільки тоді його починали обслуговувати… Словник цей, до речі, було заборонено імператорською цензурою. Раз, мовляв, ельберійської мови не існує — то до чого словник. Звався він Чотириглав і був чотиримовним. Одною з мов словника була белатська, так що Ролла особливо не напружувався. Пам’ять він мав добру, а вимову ставив йому я… Чорногорську… Десь через місяць йому вже доставляли харчі додому, а у приймальні, котру він влаштував в колишній крамничці, очікувала черга болящих.

У Келата тим часом аж дим валив з ніздрів та вух. Бити його не били, але скоро він став загальним посміховиськом. На мене він теж дивився чортом і майже не розмовляв. Особливо, коли побачив серед моїх приятелів Мечислава. Веданг, виявляється, не обмежився тим, що врятував Келату життя. Він вийшов з приймальні, взяв Келата під щелепу, як ото колись його дядько Воїн — мене, підняв у повітря і мовив тихо, моанською: «Я не стану навчати тебе мови… Просто — уб’ю». З того часу Келат боявся Мечислава як і самого Вогнедана.

Коли ми з Роллою вже звикли до того, що є сусідами, до Гнізда Ворона завітав Ольг… З добрими вістями — Імператорський Намісник затвердив протекторат над Зелемінем. Вогнедан став повновладним правителем колишньої власності князя Фотіна. А оскільки нащадків князь Зелемінський не залишив, то Вогнеданові права могли подовжуватися роками.

Ольг оповів з деякою зловтіхою, що з Зелеміню почали тікати північани і дженджики. Особливо захвилювався Зелібор… Оті панки, яким було приємно дивитись на Вогнеданові муки, тепер спішно пакували речі. Князь мав вирушити до Зелеміню. Ольг хотів, аби я їхав з ним, яко радник по загадковій моанській душі. Я лише зітхнув… Хоча я утримався і не налупцював Келата, це ще не значило, що я розкаявся і відростив собі янгольські крила замість кулаків.

Однак, я поїхав… Серед наближених Вогнедана був, звичайно ж, Зореслав Лемпарт, прозваний ще Болотяною Риссю… Сам зелемінець, і напівкровка, Зореслав був ще одним князевим радником по цій заблудлій провінції.

Наш в’їзд до Зелібору — це, звісно, було видовисько… Міські старшини зустріли нас аж за брамою і кланялися в землю. Вогнедан посміхався… Спокійно і лагідно… Опісля того, як його оце прорвало на Келата, князь знову став зразком витримки і спокою. Він їхав верхи, на вороному коні, оточений чорногорською охороною і ласкаво кивав городянам, що вийшли на вулиці, спонукані цікавістю і страхом. І лише ми з Мечиславом бачили, як набухли жилки на маленькій руці, що стискала повіддя вороного. Допомогти ми йому нічим не могли — вогняний ельф мусив зладнати зі спогадами сам.

Розрядила напругу якась пані, вбрана у стародавній зелемінський одяг — висока шапочка-«кораблик» на голові, та сукня з тонкої шерсті, гаптована квітами по рукавах і коміру. Пані була вже немолодою, але миловидною. Вона сміливо проштовхалася вперед серед нашорошеного мовчазного натовпу і простягнула Вогнеданові троянду. Темно-багряну, як кров…

Лице Вогнедана спалахнуло. Він звелів охороні зупинитись і зіскочив з коня.

— О, ні, - мовив ніжно, — з вами все гаразд? Я тоді за вас злякався… При тому, що тоді коїлося, — подати мені води, це треба було відваги…

— Я рада, — тихо відповіла жінка з шиплячою зелемінською вимовою, — що з вами все гаразд, наш гордий ельф… Я сподівалася, що не помру, доки не побачу вас у силі і славі… Ви повернули мені сина… Моє дитя згадало мову й звичаї…Опісля того, як побачило вас…того дня. Його вразила сила вашого духу…Скажіть мені, що ви не покинете Зелемінь… Що будете нам захистом і обороною…

— Я — меч і оборона Зелеміню, — вимовив Вогнедан слова древньої присяги, — і кличу Духа землі у свідки, що захищатиму її…

— Я — дружина пана Сереженя, другого старшини, — мовила жінка, — Рогдана Сережень. Я запрошую пана князя на святковий обід до нашого дому…

Вогнедан схилив голову на знак згоди. Жінка відступила у натовп, гордо тримаючи голову у високій шапочці.

— Пані Рогдана, — задумливо мовив Вогнедан, коли знову сів верхи, і ми рушили до замку, — її чоловік тоді аж сходив злобою…А вона… Певне, вони не ладнають…

— Сережень? — втрутився Зорик Лемпарт, — Власне, того панка прізвище зараз Сереженін… Він його змінив, аби на моанське було схоже… І сина я їхнього знав — чистий дженджик… Хіба прозрів раптово… А пані Рогдана завжди була… такою Ніколи не змовчить. З чоловіком вони і справді не ладнають — він дженджик, а вона — з наших. Добрий старовинний рід… Тихоради…

— Доведеться, — мовив Вогнедан задумливо, — сходити до другого старшини на обід.

— А це не може бути пастка? — втрутився Мечислав.

— Не бійся, там нас не отруять, — хмикнув Вогнедан, — я б цій жінці за той корець води корець би золота відсипав, та тільки не візьме вона мого золота.

Замок пана Фотіна було пограбовано його ж найманцями й чоррами. Перелякана челядь ледве опорядила нам кілька кімнат. Майже одразу ми подалися знову в місто, до ратуші, де Вогнедан узяв в оборот місцевих старшин. Опісля прийому справ стольного міста, ми таки пішли обідати до пані Рогдани.

Сам другий старшина, сидячи за столом, тремтів як холодець. На Вогнедана він боявся дивитися. Я його розумів…Опісля Зорик потиху оповів мені, що це була ідея цього панка — вирівняти нелюді вуха… Сама Рогдана насолоджувалася страхом благовірного… Мені аж трохи було незручно за цим столом, але Вогнедан з Мечиславом наче нічого й не помічали. Вони мило розмовляли з хазяйкою дому, говорили їй гарні слова, цитували стародавніх поетів, причому Рогдана продовжувала трохи не кожну цитату. Її син, юнак, трохи молодший за самого князя, ловив кожне їхнє слово. Рогдана відрекомендувала його як Рогволода.

— Я прошу дозволу, — мовив юнак, трохи запинаючись, — служити вашій ясновельможності. Збройно… Я непоганий вояк… Служив у Зелемінському полку.

У мене одвисла щелепа. Вогнедан же і оком не моргнув.

— Чому ви залишили військо? — запитав.

— Батько говорив мені, - відповів хлопчина, ще плутаючись в ельберійських словах, — що Чоррін Ідрен — найкращий шлях для юнака, котрий мріє стати військовим… Я прослужив там два роки і зрозумів — не моє… А скинув я однострій того дня, коли подивився на… на вас біля ганебного стовпа… Вас же…катували мої колеги. А мати сказала мені, що вона не змогла мене зупинити, коли я виконуючи батькову волю, вбрався в зелене, але, якщо я візьму до рук бича, вона мене прокляне. Я і так би не зміг… У вас страшна воля, ваша ясновельможність… Схиляюсь…

— Отже, ти не взяв…. - протягнув Вогнедан, пильно вдивляючись в хлопця, — а за відмову виконувати наказ…

— Двадцять і п’ять, — мовив Рогволод тихо, — менше, чим вам, мій пане… І рік військової в’язниці… Я вийшов, і подав у відставку.

— Добре, — сказав Вогнедан, — напевне, мені буде потрібна твоя служба, Рогволоде Сережень.

Коли ми вже підіймалися з-за столу, Мечислав не витримав і мовив до хазяїна дому:

— М’яту заварюйте на ніч, пане Сереженін… Тоді руки не тремтітимуть…

Ввечері, у замку, той же Мечислав докоряв Вогнеданові:

— Брате мій, до чого ми докотимось, коли будемо брати на службу колишніх чоррів…

— Я сам — колишній чорра, — незворушно відповів князь, — і Зореслав теж… А щодо Рогволода… Він служив у чоррах в мирні часи, і то йому щось муляло. Зазвичай, чорри про таке не думають, але у хлопця мати… Правильна мати. А тоді йому дали до рук батіг і показали зранену людину, яку треба мучити далі. Оце ось його і добило. а зовсім не моя якась особлива витримка… Вигляд я мав тоді — кращим в труну кладуть.

- І ти справді візьмеш його на службу? — спитав Мечислав ошелешено.

— Не тільки візьму, а й зроблю офіцером, — одказав Вогнедан, — мріяв він про військо — буде військо… Хотіли ми з Ольгом протягнути ще рік — та, певне, не вийде… Час прийшов!

Ольг, який приїхав наступного дня, підтвердив слова Вогнедана:

— Все висить на волосині… Квітан знову хвилюється…Трохи зарано починається гра, мій Ольжичу… Тут яка біда…Заколот на Півдні відтягне на нас урядові війська… Під проводом Генда, котрий з Імператорського Намісника стане Імператорським Воєводою. Якщо Генд нас розіб’є, то князь Коронат Астеонський вдарить принцу в спину і захопить Моану. Недарма ж він укріплював Північні Ровти. А якщо ми переможемо Генда, Коронат свіжими силами вдарить на нас…

— Навіть так? — вимовив я, — погано… Отже, виграє завжди третій…

— Побачимо, — відповів батько, — на наше щастя, ніхто навіть не підозрює про наші справжні наміри. Усі впевнені, що Вогнедан бореться за трон Моани. Як всі інші князі і принци.

— Батьку, — мовив я, — а що, як і справді? Спробувати захопити Моану… Уявіть собі, що ви — стрий Імператора… А пан Гаратто в Цитаделі гріє для вас чай і бігає за бубликами…

Ольг засміявся…. Такого дзвінкого сміху я у батька давно не чув.

— Вам хіба не жаль людей… не ельберійців? — продовжував я, — я оце побував в Астеоні… Якби і їх визволити… А маючи імператорську владу, ви б з Вогнеданом такого б могли наробити…

— Ну, і що саме? — здвигнув плечима Ольг.

— Ну, я знаю… Скасувати кріпацтво… Рівність народів… Ніяких там інородців… Хіба зле?

— Синку, — мовив Ольг, — але ж ми не можемо дати волю тим, хто не знає слова «воля». В країні почнеться безлад… Власне — він уже почався… Народи Імперії люто ненавидять одне одного. Їх утримують разом лише меч і ланцюг. Варто прибрати меча, і послабити пута — почнеться різанина, яку можна буде зупинити тільки тим же мечем і ланцюгом.

— Ну, нехай Вогнедан, — підкинув я, — проголосить республіку… Як у Белаті. І розділить Імперію на країни, з яких вона постала…

— Мій любий мрійнику, — мовив Ольг, — ти виходиш з того, що всі прагнуть до волі. Як ми… Але багатьом в ярмі затишніше. І вони на волі плакатимуть за мискою кріпацької юшки, яку пан видавав їм щодня… Ні, досить з нас Ельберу… Тут ось один Зелемінь ще завдасть нам клопоту.

— Я оце чомусь згадав імператора Іркана, — сказав я, зітхнувши. — Він нині нагадує ще живу лань, над якою вже кружляють орли.

— Сину мій, Ольжичу, — вимовив Ольг, раптово ставши серйозним, — мені теж шкода цього нещасного каліку. Але такі ситуації, як нині, бувають раз на сотню років. І дурнем буде той, хто з них не скористається. Задля цих ось днів, синку, я мовчав на тортурах, і гибів на копальнях… Задля них загинули Воїслав та Воїбор… Задля них страждав мій батько Станимир… Задля них Воїн спалив себе, а його сина розіп’яли на ганебному стовпі… Це лише воїни Трьох Родів, а ти знаєш, якої довжини поминальник у князя Непобора?

— Я все це знаю, — зітхнув я, — а скільком ще доведеться загинути?

— Слабкі руки не втримали стерна, — сказав Ольг, — і галеру несе на каміння… Що робити прикутим гребцям?

— Розбивати кайдани, — мовив я і стис батькову руку, — навіть якщо галеру строщить об скелю.

— Добре, синку, — усміхнувся Ольг, — або житимемо, або помремо вільними.

***

Розв’язка настала, як завжди, несподівано… До речі — у мене перед очима… Ми тоді об’їжджали Зелемінь. Князь особливу увагу приділяв місцям біля колишнього кордону… Шукав… Видивлявся… Ми всі розуміли, що Вогнедан підшукує місце для битви…

Збраслав колись був прикордонним містечком… Там навіть збереглися рештки оборонних валів. За переказами, саме цей ключ від Ельберу і здав найперше ворогу князь Лемпарт Зелемінський, він же святий Кеян… Збраслав перекривав єдиний шлях з півночі на південь, котрий пролягав через болота Кедагу, нині — Страгійського воєводства. Тепер це було просто собі провінційне містечко, мешканці якого дивилися на нового володаря трохи нашорошено, але в цілому приязно. Близькість кедазьких боліт, де завжди ховалися незадоволені і просто розбишаки, дало в цьому містечку досить великий відсоток язичників по вірі, і ельберійців по розуму. У місцевих навіть у звичку ввійшло — при будь-якій спробі зачистки тікати на болота… І там пересидіти усі нальоти князя Фотіна з його чоррами. Оскільки Вогнеданові чорногорці поводилися зразково, збраславці врешті перезнайомилися з ними — і пішло братання.

Вогнедан оселився просто в ратуші, в кімнатці, що одночасно служила йому й робочим кабінетом. Днями вони з Ольгом та Мечиславом сиділи над мапами місцевості, щось собі гадаючи. Часом запрошували й мене, але чим я їм міг допомогти… В болотах я не воював… Щоправда, підказав спосіб перекрити обхідний шлях, аби майбутній противник не зміг обійти Збраслав… Так колись зробили імператорські гвардійці в Лояні — нарили земляних пасток, аби не могла розвернутися кіннота князя Лянь. А коли таки й справді почалися загадкові земляні роботи силами місцевих селян, і прибулих з Данаділу ремісників, я зрозумів, що саме на полі під Збраславом ми або вистоїмо, або помремо.

І ось, одного чудового дня наприкінці місяця Цвітіння лип, до Вогнедана прибули посланці з Квітану.

Я якраз був у князевому кабінеті і спостерігав це видовище. Посланцем був не хто інший, як Крук Вигорич… У напіввійськовому строї — облягаючий брунатний камзол, схожий на однострій, такі ж штани, пояс, шабля… Поруч з ним стояв зовсім юний квітанець, дуже на пана сотника схожий… Дантур…

— Слухаю вас, панове, — мовив приязно Вогнедан.

— Мій Повелителю, — сказав Вигорич, весело блиснувши очима, — ми є посланцями вільного Квітану…

— Тобто? — непорозуміло спитав Вогнедан.

— На день тезоіменитства Імператора, — пояснив Вигорич, — обидва полки Чоррін Ідрен — Дарійський та Жердельський — були п’яні в дим… Ну як ми могли пропустити таку нагоду? Тим більше, коли по схронам нині стільки зброї? Ми їх одним ударом… Сволота навіть з казарм вибігти не встигла…

Він раптом замовк… Вогнедан глянув на нього — наче з пістоля пальнув. Князь поблід, крізь тонку шкіру обличчя аж проступили високі ельфійські вилиці.

— Пане Вигоричу, — мовив він врешті, - вам було наказано очікувати гасла… Ви порушили наказ… Через місяць тут буде імператорське військо… Половина міці Імперії… У нас ще нема нічого… Я встигну підтягнути лише половину сил, на які розраховував… Можливо — трохи більше. Але — все одно нас буде менше, ніж моанських псів… Ви погубили Ельбер, пане Вигоричу… Ви, квітанці, завжди воювали, не маючи над собою керманичів, але нині у вас є Повелитель. І Повелитель наказав вам чекати… Що заслужили ви за порушення наказу?

— Смерти, — озвався Вигорич. Він теж поблід, але не від страху. Певне, зрозумів, що вони накоїли… Поволі зняв з себе пояс зі зброєю і дав сину до рук.

— Дантуре, — сказав, — слухайся Повелителя, як слухав мене. Я був одним з керманичів нашої оборудки — мені й платити за дурість… Кличте охорону, Повелителю…

— Пане Вигоричу, — вимовив Вогнедан, — ви знаєте — я не жалісливий. Як і ви… Ви пройшли крізь пекло — я теж… Я не накажу вас розстріляти, але не від жалості, а тому, що у мене нині не вистачає людей. Я призначаю вас Квітанським воєводою… Дійте за тим планом, за яким ви мали діяти…Дайте мені військо! А судити вас будуть опісля битви. Або я, або моанці. І моліться, аби суддею був я…

— Та вже ж, — мовив Крук трохи бадьоріше, — зловити грудьми кулю легше трошки, аніж сісти на палю… Буде виконано, мій Повелителю! Ходімо, Дантуре…

Коли вони вийшли, Вогнедан аж застогнав, наче від болю.

— Квітан, — промовив, — О, цей Квітан… Вічні повстанці, хай їм добре сниться… Пане Білозіре, знайдіть мені стрия Ольга.

Ольг уже входив до кабінету… Певне, він теж бачив Вигорича.

— Ну, — промовив, — гра почалася… Перший хід зроблено. Квітан… Знову Квітан…

— Стрию Ольже, — мовив Вогнедан вже спокійніше, — починаємо діяти за планом «Триглав». Сьогодні ж… І хай помагають нам Боги…

— Хай Сонце нам сяє вдень, а вночі Сіллон, — озвався Ольг, — ми мусимо встигнути.

Що то в біса за «Триглав», я не знав. Ольг з Вогнеданом в останні дні зовсім звихнулися на секретності. Напевне — план загальної мобілізації… Увечері Вогнедан зібрав шляхетську раду і оголосив, що війна розпочалася.

Я й досі пам’ятаю ту нічну нараду… Мапи, плани, кількість військ, імена воєвод та їхніх замісників… Воєводою Чорногори мав бути Сіроманець Вовчур… Його замісником — ваш покірний слуга Білозір Лелег. Воєвода Данадільський — Богодар Ставський, замісник — Богдан Ставський… Самі родичі, однак… Воєвода Квітанський — Крук Вигорич (колишній пан сотник на тій нараді навіть очей не підводив від підлоги), замісник — Колодар Влотко, єдиний син повстанця Коловрата, котрому вдалося врятуватися двадцять три роки тому опісля взяття моанцями Дару. Воєвода Ведангу — звісно ж князь Мечислав, а хто ж іще? Замісник…Ну тут я трошки здивувався — князівна Дана Пард… Воєвода Зелемінський — Зореслав Лемпарт, замісник — хто б ви думали — колишній чорра Рогволод Сережень… Чорта з два він би вислужився так швидко у Чоррін Ідрен. Зовнішня розвідка — пан Ольг Лелег… Він же — забезпечення внутрішньої безпеки… Помічники — Влад та Ігвор Лелеги… Артилерія — Горицвіт Лелег… Шпиталь — панна Вербена Лелег, помічниця — пані Мальва Лелег… Авжеж… Цілком родинна справа — оця війна… Наче й не виїздив з дому.

Наступний місяць я крутився, наче чорт в окропі. З Чорногори прибували люди… Їх потрібно було розташовувати, годувати — як замісник, я відповідав ще й за харчування війська, і, ясна річ, озброювати. Пану воєводі Круку було легше — квітанці підходили вже озброєними загонами, а мої чорногорці прихопили з собою — хто бартки, хто пістолі, аби йти не зовсім голіруч…. Зброя, котра зберігалася в Північному Данаділі (недарма Вогнедан провів там стільки часу) мала бути підвезена зо дня на день.

Мечиславу було клопотів ще більше — йому довелося арештувати і роззброїти моанські залоги Дубна та Радина. З моанськими ж воєводами на чолі. Несподіванка для тих панків була такою великою, що вони здалися без бою…. Видовисько, дійсно було не для слабодухих — князь Ведангський на чолі опришків… Мечислав своїх людей навіть як слід озброїти не встиг, а вломився до Дубна з загоном, який дуже нагадував квітанських сокирників у їхні найгірші часи… Північним шляхом, повз Збраслав, почав сунутися потік біженців… З Квітану, Ведангу, Зелеміню, Данаділу… Вогнедан суворо заборонив чіпати утікаючих, а тим більше — грабувати. Втікали «тутешні моанці», і моанці приїжджі… Втікали дженджики… З родинами, з дітьми… Квітанькі панки взагалі бігли в тому, у чому застала їх «ніч ножів», влаштована Вигоричем… Звісно — були і жертви… Особливо в Квітані… Там повстанці пролили найбільше крові. У інших князівствах життя зайд та дженджиків залежало від їхнього ставлення до своїх кріпаків. Декого й повісили власні ж селяни… Не без того. Оскільки моя совість продовжувала дрімати, я гуртував чорногорців, годував їх, озброював і зовсім не переймався долею своїх земляків з Півночі… Саме тоді я вповні відчув себе ельберійцем.

Страху не було… Була якась весела завзятість… Саме весела… Жарти і смішки не сходили з язиків…Табір поволі зростав… Прибула і зброя… Підвезли артилерію… Багацько воїнів новоствореного ельберійського війська мали уявлення про військову справу. То були в основному квітанці, чорногорці, данадільці та підданці Драконів з Воїданова та Воїнова — отих їхніх двох сіл з войовничими назвами. Виявляється, таємні навчання в воєводствах, контрольованих князем Чорногорським йшли уже два роки… Квітанців і вчити не треба було — кожен з них напевне і народжувався з шабелькою у руці…І ними керувала знать… А от решта Ведангу й Зелемінь дали у військо селян та ремісників. Невчених бою… Заняття йшли просто тут, на Збраславському полі, і Рогволод Сережень аж голос зірвав, командуючи.

Траплялися й несподіванки… Ріжного штибу… Наприклад — Мечислав заповзявся вербувати собі вояків у дивний спосіб. Він зупиняв обози біженців, котрі тягнулися на північ. Пани давно прогуркотіли собі у каретах, а обози з майном вели селяни на чолі з управителями. І от подібний обоз зупиняла ватага з грізним ельфом-воїном на чолі, і князь Ведангський, граючи чортячими очиськами, запитував: «Ельберійці є?»

Відповідали по ріжному… Хто одразу горлав: «Є!», хто відповідав ухильно: «Та ми, пане дивний, тутешні…» Моанська челядь зазвичай у цей час ховалася під вози і не сміла й голосу подати. Тоді Мечислав виголошував промову, від якої возіям хотілося теж залізти під воза.

— Що ж ви, — мовив він голосом, з якого аж наче сочилася драконяча отрута, — панове тутешні… Чи ви є сторожовими псами майна всіляких зайд? У вас немає роду? Ви забули обличчя своїх батьків і імення дідів? Чи й у вас немає імені, а є тільки прізвисько — хетанець? Ви не хочете волі? Вам до смаку моанські канчуки? Ви за ними їдете аж до Моани? Ви давно загубили і гордість і честь? Звідки обоз? З-під Радину? Сучі сини, ви ж ганьбите древній Веданг! А ну, хто не є моанським псом, кидайте оті лахи зайдам, і шикуйсь під мою руку!

І що ж ви думаєте — і кидали… І шикувались… Часом траплялося так, що моанська челядь, полишена на себе, кидала обоз, прихопивши скільки можна панського добра, і тікала вже на власну руч. Покинутими возами Мечислав наказав укріплювати табір… А навчати новобранців приставив панну Дану… Охочих навчатися у таборі Дракона відтоді побільшало трохи не вдвічі… Вогнедан спершу був трохи незадоволеним отими «драконячими жартами», але потім вже й сам сміявся над витівками Веданга.

Ще одна несподіванка очікувала на мене у польовому шпиталі. Окрім панни Вербени, Мальви, та цілителів, серед яких був знайомий мені Боговит з Квітану, до прийому поранених готувався Ролла Латені. А за ним, наче прикутий, ходив…пан Келат Веркін.

Я, коли загледів цю парочку, трохи не обімлів… Ролла, у відповідь на моє здивування, мовив загадково:

— Нині має виповнитися пророцтво… Щодо мене.

— Яке ще пророцтво? — витріщився я

— Пам’ятаєш, — мовив Ролла, — тоді, в Гіразані… Коли ми зустріли старого, котрий жував лоянське зілля, і стверджував, що є ясновидцем?

— Авжеж, — відповів я, — тільки ж ти йому не повірив… Я уже й забув, що він тобі наговорив.

— Що я помру в країні, якої немає, - відповів поважно лікар, — а служитиму блискавці в людському тілі… Три звіра дали тіло для полум’я — ящер, дракон і пард… Пан Вогнедан Пард є, якщо вірити боговладським пліткаркам, сином ельфа-воїна з роду Драконів, а його бабуся по матері — походить з роду Саламандрів, Вогняних Ящерів… І вперше я побачив його у ланцюгах… Такого точного сповнення наркотичного видіння сучасна наука ще не знала. Я залишаюсь тут, бо від долі втекти неможливо.

— Ролло, — мовив я, — ти трохи не уявляєш, чим буде ця війна… Ми для моанців — не люди, бидло… При чому навіть для їхнього бидла, яким є твій приятель Келат. Якщо нас тут розіб'ють — земля не прийме крові загиблих ельберійців. І якщо ти думаєш, що моанці пощадять лікаря — то помиляєшся. Їм траплялося і парламентерів вішати, і поранених катувати. Подумай, перш ніж зостатися тут. А вже щодо пана Веркіна, так йому тут і зовсім робити нічого.

— Але тільки не треба мене лякати, — ламаною ельберійською мовою сказав белатець, — я теж не…як тут у вас говорять…не з дуба впав! І боягузом Латені не був ніколи! А щодо Келата — нехай послужить князю, якого він так образив. І викупить свою провину. Поранені є поранені, незалежно від народності й віросповідання.

Я тільки головою покрутив… Великий науковець повірив у пророцтво… Я пояснював собі все набагато простіше… Вогнедан… Страшна сила, що оточувала вогняного ельфа притягувала до нього людей, наче метеликів на вогонь. Його або проклинали, або боготворили, та байдужим до нього не залишався ніхто. Не залишився і Ролла… Але Келата він притяг сюди даремно… Моанця в разі чого прикінчать свої ж… Зрештою я махнув рукою — мені-то чого за нього дбати… Шкоди він не наробить, бо є боягузом, а до всього іншого — на все воля Небес.

Чогось я почав згадувати те, що мені наговорив отой гіразанець… Щось про ненародженого, якому я не маю права зробити зла… І про людину — меч… Мечислав? Яке зло я можу зробити юнаку, до якої маю батьківські почуття? Чорна квітка, що виростає на могилах зрадників… Мені чогось аж моторошно стало, наче хтось пройшов по місцю, де мене поховають… Я наказав собі відігнати геть дурні думки, і подався до своїх чорногорців.

Одного дня приємно здивувався весь табір. Десь по обіді від шляху почулися переливи срібного ріжка, такі знайомі мені по моїх корсарських походеньках… До табору входив загін сіллонців. На чолі «морської піхоти» крокував князь Непобор в своєму білесенькому вбранні і з незмінною стрічкою-оберегом довкола чола. За ним колоною по двоє йшли сіллонські добровольці… Екіпажі кораблів, та мешканці незалежного острова… З офіцерами — срібними на чолі… Подивитися на ельфів Сіллону збігся весь табір. Вогнедан вийшов зі свого намету з таким усміхом, що наче просвітліло все довкола. Князь Непобор зупинив своє військо і схилив коліно перед Повелителем.

— Я присягнув собі, - мовив, — що доживу до цієї миті… Я до неї дожив. Мої корсари шкодують лише, що сюди не можна підвести море… Так би ми билися ще краще… Але сіллонці зроблять все можливе і неможливе, Повелителю…

— Я знаю, — мовив Вогнедан розчулено, — я не кликав вас, бо не хотів, аби гинули срібні.. Вас так мало…

— Якщо не буде Ельберу — не стане і нас, — відповів правитель Сіллону, — нехай постане він з попелу і житиме вічно!

— Слава! — озвалися сіллонці, і крик цей розкотився по всьому табору. Поява корсарів додала бойового духу й тим, хто потиху не вірив в успіх нашої ризикованої справи.

Ольг вже підрахував ворожі сили… Підрахунок був не дуже втішним… Проти нас мали виступити Південні Ровти імперського війська на чолі з напівкровним принцом, котрого імператор Іркан призначив Імператорським Воєводою. Окрім того, в Страгії стояв Зелемінський полк чоррів, відведений туди на переформування опісля невдалого штурму Боговлади і Вогнеданового полону. Генд, як імператорський намісник, навіть змістив тоді офіцерів, котрі прийняли командування замість загиблого полковника і приймали участь в катуванні князя Чорногорського. Полк нині був заново поповнений і готовий до бою… Окрім того до битви мав піти Моанський Особливий полк Чоррін Ідрен, а також курсанти військових шкіл…Чисельна перевага була досить значною, трохи менше, чим вдвоє… Артилерію, щоправда, Південні Ровти мали поганеньку, і Ольг сподівався, що новітні гармати Горицвіта накриють їх ще на початку битви.

На початку руєню трапилася нова несподіванка, що розвеселила весь табір. Пан князь та воєвода Ведангський одружився зі своєю замісницею. Занадто тісна співпраця та меч, що навис над нашими головами, спонукали Дракона відкрити своє серце… Виявляється, він кохав ясну панну Дану з п’ятнадцяти літ… Відтоді, як дібрався до Ігворри, обірваний, голодний, але з предківським мечем за спиною, що його зберегла для нього Купава, і побачив там це диво дивної вроди.

Мечислава я розумів — в Дану міг закохатися навіть придорожній камінь. Але красуня князівна… Хіба що вона вже не бачила його обличчя, а тільки душу, що відблискувала так, як його мечі у битві. Гуляти не було коли, ведангці обмежилися тим, що підняли закоханих над головами, поставивши їх на кришки від скринь, де зберігалася зброя, і урочисто пронесли їх по табору.

Того ж вечора до мого намету раптом прийшли Найсінь з Терночком. Я обімлів, думав бо, що вони у Боговладі, у відносній безпеці. А вони, виявляється, були весь цей час серед данадільців. Найсінь збирався прийняти участь у битві, а щодо Терна незворушно мовив, що молодий ван уже досяг такого віку, коли в Лояні «тигра» пускають у бій. Щоправда, при тому вони обидва чомусь намагалися не навертатися мені на очі… Мабуть знали, що я їм скажу… Але зараз… Терн був в якомусь трансі, його всього трусило. Найсінь видимо злякався за хлопця, тому й вирішив привести його до мене.

Марно я намагався розговорити сина… Хлопчина мовчав, наче мертвий. Найсінь, певне, щось знав, але теж мовчав. Врешті, коли Терночок заснув, я наказав Найсіню говорити. Як князь Ессінь.

— Ясна панна вийшла заміж, — мовив неохоче лоянець, — молодий ван сподівався, що коли він виросте… Я говорив йому, що це порожні мрії, але…

— Дев’ять років ріжниці, - сказав я, коли вповні втямив звістку, — на що він сподівався… І таке кохання… Найсіню, він же зовсім дитя…

— Мені було трохи менше, коли я…, - вимовив Найсінь і замовк. Потім додав знехотя:

— Панна Вишня Лелег… Вона є молодшою від Повелителя…. Набагато… На сім літ…

— На шість, — одрухово виправив я, тоді знову витріщився на Найсіня, — що ти хочеш сказати?

— Панна Вишня і мій ван, — мовив лоянець, — відкрили одне одному серця… Вони кохають брата і сестру… Давно кохають… Але панна Вишня нині хоче відкрити серце для Повелителя, і подарувати йому… як-то тут говорять… кетяг калини… А молодий ван спізнився з освідченням.

Я з хвильку обмірковував почуте. Отже, «жорстока панна» Богодарових пісень не просто так відмовила закоханому в неї Ставському. Але мій син… Закохатися в дорослу дівчину… Набагато старшу… Втім, чи не говорив я, що в Дану Пард міг би закохатися і камінь при дорозі. Бідний мій хлопчик… І бідолашна Вишенька… Хоча останні два роки Вогнеданові було не до жінок, принаймні кількість його коханок різко скоротилася, але навряд чи він колись дивився яко чоловік на молодшу сестричку у других.

Наступного дня табір гудів новими чутками… Тепер одружився Повелитель… Обряд освячувала Вербена в присутньості батьків дівчини… Отже — і Верес у таборі… Дивно, як це я його не помітив… Боги, чи уся ця шляхетна молодь подуріла у передчутті небезпеки? Ну, Мечислав з Даною — гаразд, але ж Вогнедан… Кого-кого, а Вишеньку я поруч з ним не уявляв… Ні, вона була гарнесенька, але ж іще… таке дівча. Однак, пішов привітати… І коли побачив, як молодий правитель дивиться на свою юну подругу, зодягнену у чоловічий стрій — кунтуш, штани та високі шнуровані чобітки, то зрозумів, що помилявся. Ці двоє були створені одне для одного… І напевне, призначені судьбою…

«Діти мої, - подумав я трохи не з розпачем, — чи переживете ви битву? Чи переможете?»

На військо оці швидкісні шлюби справили, однак, чудове враження. Чутки ходили такі — Повелитель настільки впевнений у перемозі, що навіть вибрав собі подругу для заснування династії ще до вирішального бою. Те саме шепотіли про Веданга з Даною. Ельберійці завжди серйозно ставились до продовження роду, тому в подібному чині бачили лише прояв сили. Тільки мені здавалося, що дивні кинулися одне одному в обійми у передчутті якщо не погибелі, то, принаймні, поразки. Однак, я про свої почуття помовчував і продовжував муштрувати чорногорців.

Імператорське військо підійшло до Збраслава під Осіннє Рівнодення і стало табором якраз там, де й розраховував Вогнедан. Ми спостерігали, як метушаться на тому краї поля зелені та сірі однострої… Усе ж таки їх було забагато… Двоє до одного…

— Ельберієць, — переконував Мечислав на черговій нараді, насолоджуючись самим звучанням того слова, яке добру сотню літ на вимовляли вголос, — зладнає і з трьома рекрутиками у сірому. Я сам беру на себе принаймні п’ятьох.

Вогнедан та Ольг проте не були такими безжурними. Особливо їх непокоїли два полки Чоррін Ідрен, та юні курсанти — фанатики. Вже не вперше моанські імператори знищували ельберійців руками ельберійців… Чорри завжди билися не на життя, а на смерть… І напевне, їх мали поставити на вістря головного удару.

— Зазвичай, — говорив Ольг, вдивляючись в дими ворожого табору, — моанці починають битву атакою шляхетської кінноти… Так було в Астеоні, так було в Моозі… Коли центр селянського війська зім’ятий цією атакою, піхота добиває вцілілих. Артилерія то використовується, то ні… В Астеоні князь Коронат гармат не вживав, можливо через сильний мороз, і через те, що битва йшла на льоду замерзлої річки…

— Артилерію ми задавимо, — сказав Вогнедан, — тільки-но вони стануть на позиції… Задавимо. По центру поставимо чорногорців-стрільців…. Як тільки ворог рушить — піші розмикаються, пропускаючи нас…

— Тобто ти хочеш, — мовив Ольг, — одразу ввести до бою нашу шляхту?

— Авжеж, — сказав Вогнедан, — в чистому полі піший кінному — не суперник. А от коли ми зчепимося з їхніми конниками, і звільнимо шлях, в битву двинуться піші… Просто тому, що вони мусять іти… Старі звички нелегко ламаються. А вже піхоту їхню наші здолають… От тільки оці Чоррін Ідрен… Якщо вони вдарять туди, де стоять селянські загони, тобто ліворуч, нам прийдеться несолодко…

— Треба розділити квітанців, — підказав Ольг, — на обидва фланги…

— Ні, - сказав Вогнедан, — треба, аби чорри пішли на центр… А втім, цього легко домогтися… Там же буде чорногорська корогва… Вони підуть…полювати на парда.

— А ти поведеш кінних? — спитав Ольг замислено, — а не занадто ризиковано?

— Не занадто, — мовив молодий князь, — Ні…

— У мене думка є, - протягнув Князь «тіней», — доволі непогана… Давайте, запропонуємо Генду відступного…

— Тобто? — спитав Вогнедан здивовано.

— Викуп за відокремлення провінції… Я говорив з Непобором… Задля цього він віддасть усе. Там у нього одного піратського золота вистачить, аби скупити півМоанії.

— Не візьмуть вони викуп, — мовив князь, — там, де справа торкається єдності і неподільності Великої Моанії… Навіть їхня зажерлива знать не візьме. Тим більше — не візьме Генд… Він-то й насправді…бажає добра вітчизні.

— Але ж спробувати можна, — сказав Ольг, — я ладен задля цього навідати напівкровного принца… Як парламентер…

— Не ви, стрию, — твердо сказав Вогнедан, — тим більше панове моанці мають лиху звичку вішати тих, хто прийшов на переговори. Ви ж — дипломований правник, і знаєте закони Імперії… Вони не ведуть перемовин з повстанцями…

— Послухайте, шановне панство, — сказав я, — на перемовини піде не хтось там, а пан Ешіор Керін, брат у перших князя Астеонського… І я не є повстанцем… Я — тільки посередник…

Усі присутні — а на нараді були присутні всі воєводи, вкупі з замісниками, подивилися на мене… Добре подивилися… Навіть скажу, не вихваляючись, з захопленням подивилися… Справа дійсно була ризикованою. Але я за неї взявся… Спитаєте чому? Не вірив я, що Вогнеданові ельберійці здолають регулярне військо. Відступне було єдиною, хоч і слабкою можливістю відділитися без битви.

Словом, ввечері пов’язав я на рукав білого шарфа і подався через поле до ворожого табору. Вартовим пояснив ввічливо, що є моанським дворянином і посередником. І що мені дуже потрібно переговорити з Його Високістю …В кишені у мене був лист князя Чорногорського до Імператорського Воєводи. Що було у тому листі — я не знав… Вогнедан написав його при мені, запечатав і дав до рук.

Пан Генд прийняв мене у своєму шатрі опісля досить довгого очікування. Перед цим мене доволі грубо обшукали і відібрали листа… Я мило посміхнувся насупленим охоронцям в зеленому — воєводу охороняли Чоррін Ідрен, і почав обмірковувати, чи була б у мене можливість убити Генда посеред усього цього збіговиська… Потім почав обирати спосіб, і захопився так, що ледве почув, як мене запросили до намету.

Генд був теж в зеленому однострої. До його призначення Імператорським Воєводою, напівкровний принц був покровителем Моанського Особливого… Відзнак він не мав — тільки голову яструба, нашиту на лівий рукав однострою. Мене він упізнав одразу… Вогнеданів лист лежав на столику, і печатку на ньому було зламано… Прочитав…

— Пан Ешіор Керрі? — спитав Генд різко.

— Керін, коли ваша ласка, — ввічливо виправив я, — Ешіор Керін, астеонський шляхтич…

— Стривайте, — примружився принц, — я знаю історію родини Керіних… Ці родичі астеонських князів загинули від рук бандитів разом з малолітнім сином…

— Малолітній син — то я, Ваша Високість, — мовив я з усією шанобою, — мене врятував приятель мого батька… Південець…

— А чим ви доведете, що не є самозванцем? — різко спитав Генд.

— Мій названий батько, — сказав я, — має всі документи, котрі засвідчують моє походження.

— Гаразд, — мовив принц, — це дещо пояснює… Принаймні — у питанні вашого…посередництва. Ви читали цього листа?

— Як я міг? — спитав я здивовано, — листа було запечатано… До того ж, хто я такий, аби ставати між пардом і яструбом?

Генд уважно глянув на мене і простягнув мені листа.

— Читайте, — мовив, — що пард пише яструбу…

«Мій добрий друже, — прочитав я і ледве стримав здивування. Я-то знав, що вони листуються — Вогнедан з напівкровним принцом, і то дуже давно — але не думав, що у них аж такі близькі стосунки. Тоді, коли я просив принца, щоб він влаштував для Ольга побачення з Імператрицею, Генд начебто недолюблював князя Чорногорського…

«Коли ти читатимеш цього листа — ми будемо ворогами, — читав я далі рядки, написані знайомим почерком, що так нагадував мені руку загиблого побратима, — не тому, що ненавидимо один одного… Це просто судьба… Я не дурив тебе, описуючи свою любов до вітчизни… Я її справді люблю… Від Зелеміню до Чорногори… Люблю так, що ладен віддати за неї і тіло, і душу.

Ти хотів, опісля смерти хворого брата, зайняти трон і зробити мене Імператорським Намісником… Другою особою в державі… Мій любий друже, мені не потрібна Імперія… Мені потрібен край моїх предків, в якому мені жити і вмирати…

Друже мій, я пропоную тобі мир…І відступного для твоєї Імперії…Мій Ельбер дасть за себе викуп, так як бранець, котрий звільняється з полону. Твоя країна конає, їй потрібне золото, якого вже не вистачає в срегійських копальнях… Викуп відстрочить агонію, принаймні до кінця твого життя. Я не хочу, аби Збраславське поле заллялося кров’ю… Це дуже негарне видовище, коли людині, яка є нащадком Вишніх, розколюють шаблею череп, або стріляють упритул…

Сподіваюся на твою славетну розважливість…

І меч іржавіє, і зненависть може заснути

І тільки загиблих

Не зможемо ми повернути…

Вогнедан…»

— Що ж, — сказав я оговтавшись, — незла мирна пропозиція. Не смію щось радити Вашій Високості, але тут є здоровий глузд.

Генд взяв у мене листа… З хвилину дивився на знайомий почерк, тоді підніс до єдиної свічі, що горіла на столику.

— Адже ви — моанець, — мовив до мене, — як ви можете навіть думати, що я прийму таку…пропозицію.

— Ваша Високосте, — сказав я, — послухайте поради, а робіть як знаєте… Імперія конає зараз тому, що проковтнула більше, ніж може перетравити. Ельбер — це отрута в її жилах. Очистіть свою країну від отрути, і вона ще житиме довго і щасливо. А Півдню дайте спокій. Вони ніколи не стануть моанцями… Швидше усі отут поляжуть. Я жив серед них… Я добре їх знаю… Прийміть відступне, і відведіть війська… Вони вам ще знадобляться — над столицею навис князь Коронат з Північними Ровтами… Він хоче стати Імператором, і може навіть не буде очікувати, коли Іркан Шостий помре своєю смертю. Бийтеся з ним за владу у своїй країні… А ця земля — не для вас.

Генд не відповів. Він мовчки дивився на догоряючий лист. Тоді розтоптав ногою попіл.

— Пане Керін, — мовив врешті, - я міг би вас повісити як зрадника вітчизни. Але йдіть до свого князя… І скажіть йому…Його лист — це крик відчаю… Він озброїв селян, але це його не врятує… Скажіть йому, що коли йому не вдасться загинути у битві, я не віддам його на ганьбу і муки…Я дам йому можливість красиво вмерти… Його розстріляють на світанку, і він востаннє побачить сонце, яке так любить… І росу на траві… І пожовклий осінній лист… Я знаю, що він здатен насолоджуватися таким видовищем навіть під дулом пістоля… Якщо його захоплять разом з князем Ведангським, я дам їм можливість обійнятися і разом відійти у світ, кращий за цей… Це все, що я зможу для нього зробити. А тепер ідіть…

— Ваша Високосте! — сіпнуло мене за язик…Нічого не можу зробити з оцією своєю звичкою лізти на рожен, — князь Чорногорський буде вдячний вам за добре до нього ставлення, але ви невірно витлумачили його листа… Це не крик відчаю, це крик жалю… До вас, пане Генд… Він занадто високо цінить вашу дружбу, аби прикінчити вас у бою…

З цим я повернувся і рушив до виходу. Вже коли взявся за завісу шатра, Генд кинув холодно:

— Стривайте!

«Повісить, і не змигне оком, — подумав я обертаючись, — ех, матінка-Моанія, для чого ти сплодила мене язикатим дурнем?»

Генд підійшов до мене і мовчки пхнув мені до руки якийсь уривок паперу. Звиклий до усяких таємниць, я тут-таки сунув його до рукава. Затим напівкровний принц мовив сухо:

— Вам пощастило, що ви є тільки посередником… Забирайтесь геть! І тікайте з цього поля якнайдалі. Опісля перемоги мої воїни не подивляться на те, що ви — моанець і дворянин.

Я вклонився, і вийшов. Мене навіть не страх колотив — якесь дивне збудження. Принцові охоронці довели мене до зовнішньої варти і відпустили, досить боляче штовхнувши в спину. Я не те не завважив, а рушив швидким кроком до своїх.

Вогнедан очікував мого повернення. В його шатрі сидів лише Ольг, котрий видимо нервувався. Обоє дивних аж просяяли, мене побачивши. Я розумів тепер Сокола Птаху, ладного віддати життя за свого керманича. Я сам стільки років ризикував життям для Ольга, а тепер… тепер ласкавий погляд Повелителя був для мене дорожчим за все золото князя Непобора.

— Ні, - сказав я, — нічого не вийшло…

— Я був певний цього, — стиха озвався Вогнедан, — стрию Ольже, я ж говорив вам, що занадто добре знаю…напівкровного.

Коли я переказав нашу з Гендом розмову, Вогнедан усміхнувся…

— Бідолашний друг, — мовив, — він так певен моєї поразки… Ні, з отим розстрілом на світанку він добре придумав… Ніхто з моанців не здатен вшанувати переможеного…Для цього треба й справді…мати в жилах нашу кров. Та тільки він трохи помиляється… Поразки не буде.

— Мій князю, — сказав я обережно, — але ж переважаюча чисельність… І наші напівобучені бійці проти регулярного війська…

— Пане Білозіре, — всміхнувся Вогнедан, — імперці добре вміють воювати проти власних народів… Але ви самі були свідком, як астеонські селяни кремсали регулярне військо… Косами замість списів… Моє військо озброєне за останнім словом воєнної науки… Моя шляхетська кіннота рветься до бою так, наче вірить в своє безсмертя… Але чому — наче? Вона в нього вірить — у безсмертя духу. А проти нас виступлять панки, впевнені, що селянське військо князя Вогнедана розбіжиться від одного їхнього вигляду… Та їх же не бояться навіть оті недовчені зелемінці, за яких ви так переживаєте. Усі ті, хто завтра піде за мною до битви — ельберійська знать… І вони це знають… І знають, що, в разі загибелі, шляхетство успадкують їхні діти… І ви не вірите, що ми переможемо? З військом, що складається з самої шляхти? З вільними людьми, проти рекрутів, набраних з моанських кріпаків? З людьми, котрі знають свій родовід до дванадцятого коліна, проти Чоррін Ідрен, що забули, як звати і їх самих? З людьми, що стоять на своїй землі, і ладні її захищати від Зелеміню до Чорногори? Я був про вас кращої думки, пане замісник воєводи Чорногорського…

— Добре, — відмовив я, ошелешений цією палкою впевненістю. До цього я вважав, що сам Вогнедан сумнівається в перемозі, - до речі, Його Високість передав вам записку.

Вогнедан взяв у мене з руки уривок паперу, прочитав, зітхнув і віддав мені.

— Це відповідь, — сказав, — ви читали листа? Подивіться…

Я глянув… Три рядки ельберійською… Відповідь…

«За помилки предків

Ми платимо кров’ю чужою й своєю

О, чому вітчизна твоя не єдина з моєю…»

— Мій Повелителю, — мовив я щиро, — життя — це така сумна повість, що мені вже набридло її читати… Просто цікаво — а чим все таки вона закінчиться.

***

В день битви я піднявся дуже рано. Ще раз обдивився позиції верхи на конику, котрого звали просто і звичайно — Вороньком. Коли повернувся, воєвода Вовчур вже піднімав чорногорців.

Стояти ми мали на вістрі головного удару… Ольг — а він не помилявся ніколи — запевняв, що головною метою моанців буде — зоставити бидло без керманича. Тому удар буде направлено на корогву Чорногори. Праворуч від нас розташувалися квітанці та зелемінці, а ліворуч — ведангці та данадільці. Після довгих обговорень ми таки відмовились від попереднього плану — розділити загін Квітану і просто підсилили їх менш досвідченими зелемінцями. Те саме зробили і зліва, де більш досвідчені данадільці стояли поруч з селянськими загонами Старого Ведангу. Так бо тепер називали майбутнє князівство Мечислава.

Ми облаштувалися так. Попереду, в заздалегідь відритих шанцях, стояло три лінії стрільців з важкими рушницями на підставках, за ними — три лінії заряджаючих. Далі — мусила вишикуватись кіннота, а основні сили чорногорців, якими доводив ваш покірний слуга, мусили зайняти позиції, коли кінна шляхта рушить до бою. Вогнедан розраховував притиснути головну ударну силу ворога до отих пасток, що їх було наготовлено місяць тому, і посікти її в капусту… Конників у нього було менше, ніж у Генда, але Повелитель сподівався виграти сутичку шаленою відвагою своїх шляхтичів.

Тим часом на нас мусили рушити чорри… І не просто собі чорри, а, як доносили вивідачі Ольга, чорри Особливі Моанські… Гвардійці Імператора… От же щастить мені на сутички з фанатиками… Оцих сучих синів ми і мали стримувати, доки Вогнедан не розіб’є ворожих конників… Ну, а далі… Далі — що Боги схочуть… Або йдемо до наступу, або кіннота йде нам на підмогу, і знов — таки йдемо до наступу. Про те, що може доведеться відступити, ніхто й говорити не хотів.

Отож, Сіроманець Вовчур подався кінно до стрільців, а я шикував своїх воїнів. Видовисько це було ще те… Були вони в місюрках, з яких звисала сталева кольчужна сіточка, в легких кольчугах для пішого бою… Кожен мав оті вдосконалені пістолі, креслення яких я колись добував в Белаті та на Глоді, а також вигнутого чорногорського меча, дехто — і два мечі одночасно.

Але ж мої любі землячки повдягали поверх кольчуг чистесенькі вишиваночки… З такими візерунками, що аж очі вбирало. І підперезались празниковими чересами… І прихопили з собою бартки, які позатикували за оті череси. Хто не знає, що це таке — скажу… Сокирка, схожа на квітанську, але менша і на довшому держаку. Однак, якщо нею добре розмахнутися… Кінного воїна з коня збиває запросто…Сам бачив.

До речі, гаптованим вбранням відсвічувало все військо. У ельберійців повір’я таке, що вишиванка, та ще коли її гаптує матір, або кохана, рятує від куль і від іншої зброї. Не рятує, звісно, скільки я бачив мертвих у таких сорочках, залляних кров’ю… Але бойовий дух піднімає добряче. Ну й красиво, звісно, а ворогів злість бере.

Самому мені, до речі, Терн приніс зрання чорногорську сорочку. Не сказав від кого, але я здогадався… Мальва… Хай тобі лише добре сниться, а всі сини повернуться живими…

Мій же син разом з Найсінем подалися до данадільців, де мали шикуватися. Я ще раз подумки вилаяв Найсіня і змусив себе викинути тривогу з голови. На все воля Небес…

Коли перевіряв бойовий стрій, то нарешті побачив Вереса. А поруч з ним — Новомира Вовчура… Батько зрадника стояв у лаві без кольчуги, в сорочці, розхристаній на грудях. І з самою барткою. Смертник… Я знав, що умовляти людину, котра твердо вирішила полягти у битві, безсенсовно, і тому, лише йому рукою махнув. Вірніше — їм обом. Новомир відповів і усміхнувся, а Верес навіть голови не підвів… Ну і грець з тобою, чи й не клопіт.

Сонце вже трохи піднялося, коли почала шикуватися кінна лава… На чолі з Повелителем. Мечислава я побачив поруч з братом, отже Дракон передав командування над ведангцями Дані… В руках у Веданга я побачив згорнуту і зачохлену корогву…

Корогви й короговки вже давно майоріли над військом, що шикувалося… Я тільки приглядався. Корогва Чорногори була поруч зі мною… Білий пард на блакитному тлі… І напис… «Шляхетність — моя оборона». Тримав її родич неньки Ясмини Верхослав Готур і дуже пишався з того.

Праворуч майоріла малинова корогва Квітану. Повстанці йшли до відкритого бою під корогвою вперше. Я бачив її зблизька, воєвода Крук показував її з великою гордістю, а до битви дав нести власному сину. На малиновому тлі зображено було чорного меча. І гасло незле для цих селян-воїнів «Відкуто з орала…»

Зелемінцям корогву було даровано перед битвою. До того Зелемінь мав короговку князя Фотіна, яка, звісно, не годилася, а старий знак — стрибаючий лемпарт на зеленому тлі теж не підходив, бо був знаком зрадницького і загубленого роду. Вогнедан вшанував князівською гідністю Зореслава Лемпарта, і його герб — Болотяна Рись, нині прикрашав зелену корогву Зелеміню. Гасло у Болотяних Рисей було таким: «Пребудемо достойні». Князь Зореслав довірив корогву якомусь своєму приятелеві, шляхтичу на прізвище Тихорад, родичу по матері його замісника Рогволода…

Ліворуч я загледів корогву Ведангів, яку за своєю княгинею ніс волхв-воїн Далебор… Золотий Дракон на чорному тлі… По корогві прозвали і князя, котрий нині мав охороняти правителя, зоставивши у битві кохану… «Незмінний і вірний… В житті і у смерті»…

Там же билася на вітрі корогва Данаділу… Десь там був мій син… Імені данадільського прапороносця я не знав. Подейкували, однак, що корогву понесе до битви Ольг Лелег… Я, звичайно, не очікував від батька такого божевілля, адже в бою з чотирьох прапороносців виживав останній… Напевне тримає прапора хтось інший. Блакитний шовк, на ньому — Вогняний Ящер в язиках полум’я… «У вогні холод, у величі спокій».

За нами стояли у дві лави сіллонці… Резерв…У цих маяла на вітрі біла короговка з Блакитною Зіркою на ній… «Світи нам вічно…Світи, наша зірко…»

Поки я гапився довкола і повторював про себе кольори і гасла, аби задавити в собі хвилювання, у ворожому таборі заграли сурми. Певне, там зараз теж шикуються… У них корогва одна… Багряна, з жовтою головою яструба на ній… І всі полкові прапори грають ріжними відтінками червоного… Похмурий Генд очікує, доки йому осідлають коня… Чомусь я був певен, що він не в настрої. Мабуть уявляє, як віддає наказа розстріляти на світанку наступного дня єдиного друга, якого послало йому небо… Або як побачить його мертвим… Ой, ні, пане напівкровний… Нас так просто не візьмете! Якби не довелося Вогнеданові оплакувати вас…

Ззаду, від табору, ревнули трембіти… Я аж підскочив, хоча всі сигнали знав напам’ять. Цей звук на зелемінській рівнині здавався якимось несамовитим. І тут таки вдарили гармати…

Оце немає у битві гіршого, ніж просто стояти… Я стояв… Вірніше сидів на своєму Воронькові, і слухав гарматний гук… Це стріляли Горицвітові дальнобійні… Розривними… Це теж була вигадка Лелега — начинене порохом ядро, котре ще й вибухало в гущі ворожих вояків… Моанці відповідали… Авжеж… Вони зробили трохи шкоди лівому флангу — і по всьому… Я не міг бачити, що накоїли Горицвітові смертоносні «красуні», які він назвав дівочими іменами — Шипшина, Вишня, Ружена, Конвалія… Здається в тому переліку імен родичок не було лише Мальви, котра заборонила синові назвати її ім’ям отаке страхіття. Але потім оповідали, що ядра з моанських гармат ледве-ледве зачіпали наші лави, а Горицвіт розніс сучим синам півтабору, та ще й під час бою продовжував стріляти по лавам, додаючи страху й смерти.

Знову ревнули трембіти — спостерігачі сповіщали, що рушила ворожа кіннота… Я сидів… Між ударами гармат почулася стрілянина з рушниць. Я уявив собі, що там коїться зараз… Перша лінія — вогонь… Друга заряджай… Перша — лягай, друга — стріляй, третя — заряджай… Друга — на коліно, третя — стріляй… А з трьох запасових ліній вже передають набиті рушниці… Для перших… Ох, скільки ми відточували всю цю забаву, аж поки чорногорці почали діяти вже не думаючи… Одрухово…

Та ось залпи припинилися… Ельберійська кіннота, через лави якої я майже нічого не бачив, нарешті посунула вперед.

— Я оце думаю, — мовив біля мене прапороносець Готур, — пане наміснику воєводи… Чогось не вистачає нашому війську… От у мене корогва Чорногори… А там — корогва Данаділу… Онде — Веданг… І інші… Але ж ми — держава… Усі вкупі… Тому корогву мусимо спільну мати. А її нема…

— А й правильно, — мовив я, — дійсно, що ж це ніхто не подбав…

І раптом згадав про зачохлений прапор в руці Дракона.

Ще раз закричали трембіти… Голосно і гнівно… Клич до бою… Час прийшов…

Поміж кінними до нас відбігали стрільці, тягнучи важкі рушниці… Я підвівся на стременах, шукаючи очима Веданга… А, ось і Мечислав… В незмінному чорному кунтуші… Він хоч кольчугу під нього піддів, шаленець? Ось він зриває чохол з корогви… Ось вже вона розгорнулася на вітрі, торкнувшись обличчя Повелителя, котрий стояв у лаві обабіч прапороносця… Ось вони обидва вже виїхали перед лаву, і Веданг ще вище підніс прапора…

Я навіть описів його ніде не читав… Про нього теж не говорили вголос…. З того часу, коли, якщо довіряти «Безіменному сувою», завойовники зірвали його з Палацу Повелителів у Боговладі. Легенда говорила також, що Богиня Дана дарувала цю корогву оновленому Ельберу, котрий з’єднався в одне ціле опісля нападу хото… Що цю корогву Боги принесли з собою з-під Зорі Сіллон. Але я ніколи не бачив Триглава. Саме так звалася корогва Ельберу. А гасло… гасло я прочитав у тому ж сувої… «Світи — творить, Світло — береже, Тьму — нищить»

Я встиг побачити лише блакитний повів шовку і золоте плетиво ліній. Кіннота пішла до битви під корогвою Ельберу… Всього Ельберу… Чорногорці, не очікуючи команди, дружно ревнули:

— Ельбер! Слава!

Мені вже не просто кортіло битись, я ледве стримав себе, аби не рушити за кіннотою… Ой, нема нічого гіршого, як очікувати… Хлопці мої теж тремтіли як струни… У Вереса аж вилиці виступили на лиці від напруги, Верхослав весь час міняв руку, перекидаючи корогву то праворуч, то ліворуч… Новомир… Цей, здається, єдиний не хвилювався… та й чого хвилюватися тому, хто вже помер.

— Ой із гори, з Верховини, дує вітер, дує! — раптом вивів дзвінко молодий голос, перекривши навіть гарматний гук, — Чогось в мене, моя нене, серденько банує..

— Чогось в мене, моя мати, вмліває серденько, — підхопив поруч зі мною молодий Готур, — та як лише стане грати сопілка дрібненько…

Десь і справді засвистіла сопілка. Я зрозумів, що зараз буде… Ніколи такого не бачив — лише чув… Перша лава трохи висунулася наперед, а друга, що стояла за мною — друга звилася в коло… «Аркан»…

— А як будеш, моя нене слати лист до мене — пиши його пером срібним, писаннячком дрібним..

Засій його, моя нене, писанням як маком, посилай ‘го, моя нене, чорноперим птахом…

Поле перед нами вже зазеленіло ворожими одностроями… Чорри йшли рівними лавами під барабанний дріб. З офіцерами на чолі… Красиво йшли. А ззаду крутився «аркан».

Вже, коли ворог був зовсім близько — «аркан» розвернувся в лаву… Перша лава хитнулася назад, пропускаючи «воїнів Гнівного Сонця»… Шаленців у бойовому божевіллі… Людей, що не відчували ран, не бачили крові… ні своєї, ні чужої… Приречених на смерть не від ран — від виснаження… Але кожен з «сонячних бійців» був вартий десятка звичайних воїнів.

— Слава! — ревнула перша лава. «Воїни Сонця» мовчали… Їм було не до крику… Їхня кров зараз не бігла — струмувала по жилам… Їхні тіла набирали силу… Кожний — за десятьох бійців…

І тут над полем рознісся не крик, ні… Звірячий рик… Так ревіли парди Чорногори, кидаючись на ворога. З цим криком і кинулися на чоррів чорногорці другої лави… А ми — за ними…

Ох, ото була битва… З часів моїх лоянських пригод я не бачив подібного. Навіть бій на річковій кризі Пеллани, коли я командував повстанцями Раліна, не був таким затятим. Запеклість наштовхнулася на ще більшу запеклість… Кров Ельберу — на кров Ельберу… Десь, за нашими плечима були домівки оцих хлопців в зелених одностроях, котрі забули власні імена і обличчя батьків… Вони йшли «приборкувати дикунів»… Ну й отримали те що хотіли… Навіть не дикунів — звірів…Які, здавалося, не падали навіть мертвими…

Я притягував до себе особливу увагу… Ну, по-перше, я був верхи, як і Сіроманець Вовчур… Отже — командир. По-друге — «моанська пика». По-третє — поруч був прапороносець, якого я намагався прикривати… Та ось він уже поточився і впав, наче стятий серпом колос… А корогву перехопив я…

Я заповзявся довести сучим чоррам, що прапороносець може вижити і другий… Не четвертий. То все — військові забобони… Поруч зі мною опинився Новомир зі своєю барткою. Не випадково. Тепер він прикривав мене… Виробляв чоловік при тому своєю сокиркою таке, що я аж диву давався, не перестаючи сам сікти й рубати…

Скінчилося тим. що піді мною вбили коня… Авжеж, протримаєшся тут верхи… Нічого, панове — я встиг зіскочити, і навіть корогву не упустив… Новомир все ще тримався на ногах. Сорочка його з червоно-чорним гаптуванням була геть залляна кров’ю, та чоловік оскаженів без всякого аркана і не відчував болю.

Зовсім поруч я побачив цікаве видовище… На Вереса насіло аж троє чоррів… Вони явно намагалися захопити його в полон, бо не дуже насідали, але тисли на нього добряче, забираючи вбік від гурту… А що ж таке? Ну, певне… Дивний біля корогви… Вони що — прийняли його за Вогнедана? Доведеться виручати — родич все ж таки…

Хоча прапор мені таки відчутно заважав, я принатурився орудувати металевим держаком як щитом… Чорри не очікували від мене чогось особливого… Даремне, хлопці… У мене було аж два нарукавники з метавками, а з лівиці я метав так само, як і з правиці… Шабля повисла на зап’ястку на ремінці.. Платівки розчистили мені дорогу і звільнили Вереса. Я посміхнувся йому і крикнув:

— Тримайся!

Відповіді не було ніякої… Ну і йди до біса… Бо чорри втікали… Втікали… Ось Сіроманець збиває лаву для наступу… Онде вертається переможниця — кіннота… Ось вона врізалася поміж лави чоррів, котрі виступили на допомогу своїм битим колегам… Ми вже бігли вперед… За нами знову ревнули трембіти… Наступ… І в цьому страшному реві ніжною піснею продзвенів «Тихий ранок» сіллонського резерву…

На полі вже змішалося все… Піші, кінні… Новомира, як і Вереса я у цій веремії давно загубив… І раптом я побачив Веданга… З отим його Триглавом… Чорри оточили його, намагаючись дібратися до прапора… Та де… Навіть я вже міг роздивитися, що чортів Меч Ельберу прикував собі держака з корогвою до нарукавника на лівиці. Щоб добути прапора, треба було відтяти руку прапороносцю… Що й хотіли зробити чорри, аби Веданг підпустив їх до себе для такої лихої справи. Він наче зрісся і з конем, і з мечем… Страшний, в роздертому кунтуші, з-під якого виглядала лише чорногорська вишиванка — певне дарунок Дани… Коли я підскочив до нього ще й зі своїм прапором, допомігши розігнати чоррів, юнак аж розреготався.

— Слава! — гукнув, — Слава Чорногорі! Ельбер!

— Хай славиться! — відповів я вже трохи задихано, — як ти, синку?

— Гаразд, — відповів Дракон, затуливши мене конем, аби я міг перепочити, — Повелитель тільки… Рознесло нас в різні боки… З ним там, правда, Верен з Горяною… Захистять…

Раптом Веданг різко розвернув коня ліворуч… Прямо на нас неслися двоє моанських кіннотників з піднятими шаблями… Просто у мене над головою сяйнуло лезо клинка. Я затулився держаком корогви, але кінь супротивника збив мене на землю… Я перекотився набік і звівся на коліно. Знову мигнув клинок. Останнє, що я побачив — вороний Веданга врізався поміж мною і ворожим кіннотником. Удар, націлений мені в голову лише ковзнув по місюрці і розсік чоло. Але й цього мені вистачило, аби провалитися в щось багряне…

Малинове вино.. Я падав просто в його гарячі хвилі. І хвиля накрила мене…