Життя у позику

3

Кашель перестав. Виснажена Ліліан лягла знову. Ранкова жертва була складна, то була плата за день. І за попередній вечір також. Чекала, поки по неї прийде медсестра. На сьогодні припадала щотижнева рентгеноскопія. Вона знала аж до огиди цей ритуал, який щоразу викликав у неї роздратування.

Ліліан ненавиділа інтимність рентгенівського кабінету. Ненавиділа стояти з оголеною грудиною і відчувати на собі погляд асистента.

Далай-лама їй не перешкоджав. Для нього вона була буденністю, для його асистента – жінкою. Її дратувала не сама голизна її тіла, а те, що вона поставала перед екраном голіша голої. Адже тоді була гола також під шкірою, гола наскрізь аж до кісток і внутрішніх пульсуючих органів. Для окулярів, що зблискували у червонавій темряві, вона була голіша, ніж коли-небудь бачила й могла бачити саму себе.

Упродовж якогось часу Ліліан ходила на рентгеноскопію разом з Аґнес Сомервіл. Вона бачила тоді, як Аґнес раптом із прекрасної молодої дівчини змінюється на живий скелет, у якому легені та шлунок, наче бліді звірятка, розтягувалися, мовби вижирали життя. Бачила, як скелет рухається з боку на бік і вперед, як дихає і говорить, і знала, що в неї усе це виглядає так само. Подеколи їй здавалося річчю геть сороміцькою, що асистент може оглядати її такою, коли чула в темряві його подих.

Прийшла медсестра.

– Хто переді мною? – запитала Ліліан.

– Панна Савіні.

Ліліан вбрала халат і рушила за сестрою до ліфта. Побачила у вікні сірий день.

– Зимно сьогодні? – поцікавилася вона.

– Ні. Чотири градуси.

Незабаром прийде весна. Хворий вітер, фен, важке повітря, вона мало не задихнулася вранці. З рентгенівського кабінету вийшла Марія Савіні. Стріпуючи головою, поправила своє чорне волосся.

– Як було? – запитала Ліліан.

– Він нічого не каже. Має поганий гумор. Тобі подобається мій новий халат?

– Чудесний шовк.

– Справді? То від Ліссі з Флоренції. – Марія скривила помарніле обличчя і розсміялася. – Що нам іще залишається? Коли ми не можемо ніде вийти ввечері, то мусимо гарцювати тут у своїх хатніх дрескодах. Прийдеш увечері до мене?

– Ще не знаю.

– Панно Дюнкерк, професор чекає, – нагадала сестра у дверях.

– Приходь! – сказала Марія. – Інші також прийдуть! Я маю плити з Америки. Фантастичні!

Ліліан зайшла до оповитого сутінками кабінету.

– Нарешті! – сказав Далай-лама. – Я хотів би, щоб принаймні раз ви були пунктуальні.

– Мені прикро.

– Та добре! Діаграма температури.

Медсестра подала йому картку. Він почав її вивчати, обмінюючись пошепки заувагами зі своїм асистентом. Ліліан намагалася зрозуміти, про що вони говорять, але їй це не вдалося.

– Загасити світло! – звелів Далай-лама. – Прошу ліворуч. Ліворуч. Ще раз.

Фосфоресціюючий відблиск екрана падав на лису голову й окуляри асистента. Ліліан щоразу робилося трохи недобре, коли вона мусила так дихати й зупиняти дихання, – це нагадувало момент, який передував непритомності.

Дослідження тривало довше, ніж зазвичай.

– Прошу ще раз показати мені медичну картку, – сказав Далай-лама.

Сестра увімкнула світло. Ліліан стояла біля екрана й чекала.

– Ви мали два запалення плеври? – запитав Далай-лама. – Одне з яких через власну необережність?

Ліліан відповіла не одразу. Навіщо він питав? Усе ж було написано в медичній картці. Хіба що Крокодилиця розбовкала, а він хоче тепер освіжити ті старі історії, щоб влаштувати її новий прочухан?

– Це правда, панно Дюнкерк? – повторив професор.

– Так.

– Ви мали щастя. Майже жодних зрощень. Однак звідки… от шляк! – Далай-лама підвів очі. – Прошу зайти до бічної кімнати й підготуватися до наповнення пневмографа.

Ліліан пішла за медсестрою.

– Що таке? – шепнула вона. – Якась рідина?

Медсестра заперечливо похитала головою:

– Можливо, перепади температури.

– Але ж це не має нічого спільного з моїми легенями! То тільки хвилювання! Від’їзд міс Сомервіл! Фен! Адже я негативна! Я не позитивна! А може, так?

– Ні, ні. Будь ласка, лягайте! Ви мусите бути готові, коли прийде професор.

Медсестра присунула апарат. «Усе намарно, – подумала Ліліан. – Упродовж цілих тижнів я робила все, що від мене вимагали, і замість покращення мені знову погіршало. Те, що я відірвалася вчора, не може бути приводом, адже сьогодні я не маю температури – може, навіть і мала б її, якби не виходила з санаторію, – хтозна. Що він тепер хоче зі мною зробити? Буде мене бурувати й колоти, чи тільки знову мене наповнить, як м’яча?»

До приміщення зайшов професор.

– Я не маю температури! – проторохтіла Ліліан. – То тільки легке знервування. Уже тиждень я не маю гарячки, та й раніше я мала її тільки тоді, коли була рознервована.

Далай-лама сів біля неї і провів долонею по її тілу, шукаючи місце для уколу.

– Наступні кілька днів прошу вас залишатися у своєму покої.

– Я не можу безперервно лежати в ліжку. Саме тому в мене буває гарячка. Це доводить мене до безумства.

– Достатньо, що зостанетесь у своєму покої. А сьогодні в ліжку… Настоянку йоду, сестро, тут.

Перевдягнувшись у своєму покої, Ліліан приглядалася до брунатної плями після йоду. Потім витягнула з-під білизни пляшку горілки і, прислухаючись до відголосів з коридору, налила собі склянку. Щохвилини має прийти медсестра з вечерею, не хотілося попастися на питті. «Я ще не така худа, – подумала вона, стоячи перед дзеркалом. – Я поповніла на пів фунта. Великий подвиг». З іронічною посмішкою випила сама і сховала пляшку. Ззовні почула візок із вечерею. Сягнула по якусь сукню.

– Одягаєтесь? – поцікавилася медсестра. – Але ж вам не вільно виходити.

– Я одягаюсь, бо тоді краще почуваюся.

Медсестра похитала головою.

– Чому не ляжете до ліжка? Я б хотіла, щоб колись мені подали їжу до ліжка!

– То полежіть собі на снігу, поки дістанете запалення легенів, – сказала Ліліан. – Тоді вам подаватимуть їжу до ліжка.

– Якщо йдеться про мене, то все дарма. Я хіба б лише застудилася й одержала легкий катар. Тут є якась пачечка для вас. Мабуть, квіти.

«Борис», – подумала Ліліан, беручи білу картонну коробку.

– Не відкриєте? – запитала зацікавлена медсестра.

– Пізніше.

Ліліан хвильку покопирсалася виделкою в тарілці, після чого попрохала забрати їжу. Тим часом сестра заправила її ліжко.

– Налаштувати вам радіо? – поцікавилася медсестра. – Варто трохи розважитися!

– Як хочете.

Медсестра покрутила кружальцями. З’явився Цюрих із передачею про Конрада Фердинанда Майєра й Лозанна з новинами. Крутнула далі – і враз з’явився Париж. Якийсь піаніст грав Дебюссі.

Ліліан підійшла до вікна й чекала, поки сестра закінчить і залишить покій. Вдивлялася у вечірній туман і слухала музику з Парижа, але не могла її витримати.

– Ви знаєте Париж? – запитала медсестра.

– Так.

– Я ні. Мабуть, він чудесний!

– Коли я там була, він був зимний, темний, похмурий і окупований німцями.

Медсестра розсміялася.

– То давно минуло. Тепер, я певна, все таке ж, як і до війни. Вам не хочеться ще раз туди поїхати?

– Ні, – сухо відказала Ліліан. – Хто ж їздить до Парижа взимку? Ви закінчили?

– Так-так, зараз. Куди ви так поспішаєте? Адже в санаторії вже й так нема чого робити.

Нарешті медсестра пішла. Ліліан вимкнула радіо. Справді, тут не було вже чого робити. Можна було тільки чекати. Чекати, але на що? На те, що життя далі складатиметься тільки з чекання?

Відкрила коробку, перев’язану голубою шовковою стяжкою. «Борис вирішив залишитися тут, у горах, – подумала, – принаймні він так казав. А я?»

Розгорнула тонкий папір і враз випустила коробку додолу, мовби всередині побачила змію. Втупила погляд в орхідеї на підлозі. Упізнала ці квіти. Збіг, огидний збіг, це інші квіти, не ті самі, інші, схожі! Водночас Ліліан знала, що такі збіги не трапляються, а в селі ніхто не мав запасів цього виду орхідей. Вона сама таких шукала і, не знайшовши, замовила з Цюриха. Порахувала квіти на гілці. Число збігалося. Потім помітила, що в найнижчої квітки бракує пелюстки, і нагадала собі, що зауважила це, коли прийшла коробка з Цюриха. Не було вже найменшого сумніву – квіти, що лежали перед нею на килимі, були тими самими квітами, які вона поклала на труні Аґнес Сомервіл.

«Я стаю істеричкою», – подумала Ліліан. Усе це мусить з’ясуватися, не могли ж ці квіти їй примаритися, хтось пожартував з неї дуже негарним чином, але чому? І як? Як ці орхідеї опинилися знову тут? І що повинна означати ця рукавичка збоку, що скидалася на мертву почорнілу руку, яка висунулася з землі, наче символ якоїсь мафії духів?

Ліліан кружляла навколо гілки, мовби та й справді була гадюкою. Квіти вже не нагадували квітів: зіткнувшись зі смертю, вони справляли тепер несамовите враження, і їхня білина була білішою над усе, що досі бачила. Рвучко відчинивши двері на балкон, вона обережно вхопила папір, а через папір гілку й викинула все на вулицю. Услід за квітами викинула коробку.

Хвильку прислухалася. Крізь туман пробивалися віддалені голоси та звуки дзвіночків на санях. Повернувшись до покою, побачила на підлозі рукавичку. Тепер Ліліан упізнала й нагадала собі, що мала її, коли була з Клерфе в барі. Клерфе… що він має з цим спільного? Вона мусить довідатись! Негайно!

Спливло кілька хвилин, перш ніж він підійшов до телефону.

– То ви прислали мені рукавичку? – запитала Ліліан.

– Так. Ви забули її в барі.

– А квіти також від вас? Ці орхідеї?

– Так. Ви не бачили моєї картки?

– Ні! – Ліліан ковтнула слину. – Ще ні. Звідки ви взяли квіти?

– З квіткарні, – відказав Клерфе, не приховуючи подиву. – Чому ви питаєте?

– У селі?

– Так, але що ж таке? Хіба вони були крадені?

– Ні. Хоча, може, й так. Я не знаю, – Ліліан замовкла.

– Я можу приїхати? – запитав Клерфе.

– Так. За годину… тоді тут буде спокійніше.

Ліліан, полегшено зітхнувши, поклала слухавку. Дякувати Господу, то був той, кому не треба нічого пояснювати. Той, кому вона була байдужа і хто не піклувався про неї так, як Борис.

Клерфе чекав її біля бічних дверей.

– Ви не зносите орхідей? – здивувався він, показавши на сніг. Квіти й коробка ще лежали там.

– Де ви їх узяли? – поцікавилася Ліліан.

– З малої квіткарні внизу – недалеко за селом. Чому ви запитуєте? Ці квіти зачаровані?

– Ці квіти… ці самі квіти… – сказала Ліліан із зусиллям, – я поклала вчора на труну моєї приятельки. Я бачила їх ще перед тим, як забрали труну. У санаторії не залишають квітів з домовин. Усе було забрано. Я запитувала в санітара. Усе відіслано до крематорію. Я не знаю, яким чином…

– До крематорію? – запитав Клерфе. – Добрий Боже! Крамниця, у якій я купив квіти, розташована неподалік від крематорію. Така вбога крамничка, я ще навіть здивувався, звідки взялися там ці квіти. Тоді все ясно! Якийсь працівник крематорію, замість спалити квіти, перепродує їх для квіткарні.

Ліліан витріщила на нього очі.

– Невже таке можливе?

– Чом би й ні? Квіти як квіти і загалом не надто відрізняються між собою. Шанс викриття шахрайства незначний. Можливість, що рідкісна орхідея потрапить знову в ті самі руки, які її вислали, така виняткова, що ніхто з нею не рахуватиметься.

Клерфе взяв Ліліан під руку.

– І що ми зробимо? Ми дістанемо шок чи просто посміємося з нестримної підприємницької жилки людства? Пропоную посміятися – бо якби ми цього не робили час від часу, то потонули б у сльозах нашого прекрасного двадцятого сторіччя.

Ліліан поглянула на квіти.

– Це огидно, – прошепотіла вона. – Украсти в померлої…

– Не менш і не більш огидно, ніж багато інших речей, – відказав Клерфе. – Я також ніколи не думав, що коли-небудь обшукуватиму трупи в пошуках хліба й цигарок, але я це робив. Під час війни. Спочатку це жахливо, але потім людина звикає, особливо коли дуже голодна й довго не курила. Досить спогадів, ходімо чогось вип’ємо.

Але вона й далі дивилася на квіти.

– Хай тут і залишаться?

– Авжеж. Вони не мають уже нічого спільного ані з вами, ані з померлою, ані зі мною. Завтра надішлю вам нові. З іншої крамниці.

Клерфе відчинив дверцята саней. При нагоді він звернув увагу на обличчя візника, чий погляд спокійно, але з цікавістю спинився на орхідеях, і знав, що опісля той повернеться сюди й забере квіти. Бог знає, що станеться з ними пізніше. Хвильку Клерфе розмірковував, чи не затоптати їх – але навіщо самому вдавати Бога? Такі забави ніколи нікому особливо не сприяли.

Сани зупинилися. Перед входом до готелю на мокрому снігу лежали дошки. Ліліан вийшла. Спортсмени у важких лижних черевиках і у светрах тупотіли туди й сюди, коли худенька Ліліан проходила поміж ними, трохи нахилившись уперед у своїх вечірніх черевичках, притримуючи на грудях плащ, овіяна похмурим чаром своєї хвороби серед кипучого довкола неї здоров’я, скидаючись на майже екзотичну істоту.

«У що влізаю, – подумав він. – І з ким?» У будь-якому разі це було щось інше, ніж Лідія Мореллі, яка годину тому зателефонувала до нього з Рима. Лідія Мореллі, яка знала кожен телефон і не забула жодного.

Клерфе наздогнав Ліліан біля дверей.

– Сьогодні ввечері, – сказав він, – ми розмовлятимемо тільки про найбанальніші речі під сонцем.

За годину бар уже був повний. Ліліан зиркнула на двері.

– Прийшов Борис. Я мала б це передбачити.

Клерфе зауважив росіянина вже раніше. Волков повільно протиснувся між людьми, які, мов грона винограду, висіли коло буфету, і промовив, цілковито ігноруючи Клерфе:

– Твої сани чекають, Ліліан.

– Відішли сани, Борисе. Я їх не потребую. Це Клерфе. Якщо вже ти його зустрів.

Клерфе підвівся з місця дещо по-панібратськи.

– Справді? – сказав Волков. – Ах, справді! Пробачте! – Борис поглянув у бік Клерфе, але оминаючи його погляд. – У спортивному авті, яке сполохало коней, правда?

Клерфе відчув приховане глузування. Нічого не відповів, але продовжував стояти.

– Мабуть, ти забула, що завтра тебе знову чекає рентген, – сказав Волков Ліліан.

– Не забула.

– Ти мусиш відпочити й виспатися.

– Я знаю про це. Ще є час.

Вона говорила повільно, так, як звертаються до дитини, яка не дуже розуміє. Клерфе здогадався, що для неї це єдиний шанс пригальмувати свій гнів, викликаний контролем. Йому стало майже шкода росіянина, який опинився в безнадійній ситуації.

– Може, сядете? – поцікавився не цілком безкорисливо.

– Дякую, – відказав Волков холодним тоном, мовби відповідав офіціантові, який запитав у нього, чи не хоче щось замовити. Він, як і Клерфе хвилину тому, теж відчув глузування.

– Я мушу ще декого зачекати, – звернувся він до Ліліан. – Якби ти захотіла тим часом сісти в сани.

– Ні, Борисе! Я хочу ще залишитися.

Клерфе втратив терпець.

– Міс Дюнкерк прийшла сюди в моєму товаристві, – спокійно сказав він. – І вважаю, що я в змозі відвезти її назад.

Волков окинув його швидким поглядом. Вираз його обличчя змінився за одну мить. Він усміхнувся.

– Боюся, що ви погано мене зрозуміли. Але будь-які пояснення не мають жодного сенсу.

Борис схилив голову перед Ліліан, і якусь хвилю здавалося, мовби маска пихи ось-ось спаде, однак хутко опанував себе й підійшов до буфету. Клерфе сів. Він був незадоволений собою. «Що я тут роблю? – думав він. – Мені ж уже не двадцять років!»

– Чому ви не повертається разом із ним? – роздратовано поцікавився Клерфе.

– Хочете мене позбутись?

Клерфе поглянув на неї. Ліліан здавалася безпорадною, але він знав, що саме безпорадність у жінках найгрізніша – бо жодна жінка насправді не безпорадна.

– Звичайно, ні.

– Ну, то лишаймося. – Вона зиркнула в бік бару й шепнула: – Не йде. Стежить за мною. Думає, що погоджуся.

Клерфе взяв пляшку й наповнив келихи.

– Добре. Перевіримо, хто перший утомиться.

– Ви його не зрозуміли, – сказала Ліліан гострим тоном. – Він не ревнивий.

– Ні?

– Ні. Нещасний і хворий, і піклується про мене. Легко вигравати, коли ти здоровий.

Клерфе відставив пляшку. Що за лояльна мала бестія! Ледве була врятована, а вже клює руку рятівника.

– Можливо, – сказав він байдужим тоном. – Але чи бути здоровим – то злочин?

Вона обернулася до нього.

– Очевидно, що ні. Я не знаю, що кажу. Краще вже піду.

Ліліан сягнула по торбинку, але не встала. Клерфе також мав її вже досить на сьогодні, але нізащо у світі не дозволив би їй відійти, поки Волков стоїть ще біля буфету й чекає на неї. «Я не такий уже й старий», – подумав він і сказав:

– Ви не мусите поводитися зі мною, як із яйцем, я не надто вразливий.

– Тут кожен вразливий.

– Але я не звідси.

– Отож. – Ліліан усміхнулася. – Про це й мова.

– Про що?

– Про те, що нас дратує. Що ви єдиний, хто не належить до нас. Хіба ви не зрозуміли цього? Невже й за Ґольманном цього не помітили?

– Цілком можливо, – відказав Клерфе заскочено. – Мабуть, я не повинен був приїжджати.

– Можливо. Тож навіщо завдавати собі стільки зусиль, щоб і я це відчула?.. – А за хвилю додала: – Він виходить.

Клерфе теж це побачив.

– А ви? Ви ж теж повинні бути раніше в санаторії?

– Хто це знає? Далай-лама? Я? Крокодилиця? Бог? – Ліліан підняла келих. – А хто відповідальний? Хто? Я? Бог? І хто за кого? Ходімо танцювати!

Клерфе не ворухнувся з місця. Вона витріщила на нього очі.

– Ви теж боїтеся за мене? Чи вважаєте, що я мушу…

– Я нічого не вважаю, – сказав Клерфе. – Просто я не вмію танцювати, але якщо хочете, можемо спробувати.

Вони вийшли на паркет.

– Аґнес Сомервіл завжди робила все, що їй рекомендував Далай-лама, – сказала Ліліан, коли оточили їх галасливі туристи, гучно тупочучи. – Все.