Жорстокий ліс

ЧАСТИНА ПЕРША

Сонце схилилося на спадень. Воно сідало в червону хмару, й Бутурлак подумав, що завтра буде вітер. Облизав засмаглі губи: до завтра треба дожити… Обтер рукавом гімнастерки піт з чола — спека, повітря нерухоме, насичене гіркувато-духмяним запахом якихось квітів чи трав — цей запах робив спеку ще важчою, від нього паморочилася голова й хотілося спати.

А на завтра червона хмара над обрієм віщує вітер. Зараз би його, щоб висушив гімнастерку на плечах та відігнав нахабних ґедзів, які жалять і крізь одяг. А тобі й відігнати їх не можна — лежиш, втиснувшись у землю, намагаючись не виказати себе жодним рухом.

Бутурлак скосив очі праворуч, де під лозняком угадувалося велике й важке тіло Іванова. Дивно: Іванов більший за них усіх, а найнепомітніший. Чи йому просто щастить, чи вміє заздалегідь вигледіти добре місце, чи інтуїція в нього вже така, вироблена поколіннями сибірських мисливців, а прослизає він крізь рідкуваті чагарники узлісся зовсім непомітно — не трісне гілка й не ворухнеться листочок…

Іванов показав Бутурлакові очима на кущі вдалині й зробив якийсь знак, ледь усміхнувшись куточками губів. Іванов посміхався рідко, і ця усмішка могла означати лише щось гарне й приємне, та що могло бути приємне в їхньому становищі?

Бутурлак знизав плечима, з огидою відчувши, якою липучою й брудною стала майка.

Іванов розсунув кущі, підповз спритно й нечутно. Видихнув лейтенантові гаряче у вухо:

— Річка там… — тицьнув коротким, наче обрубаним пальцем у низькорослі кущі, які стелилися за узліссям.

— Горинь? — перепитав Бутурлак, одразу відчувши всю недоречність цього запитання: вони пробивалися до Горині, й інших річок попереду не могло бути. — Звідки знаєш?

Іванов на мить заплющив очі. Пошкріб бруднуватими пальцями неголене підборіддя, зиркнув на лейтенанта як на дивака, котрий чомусь не може збагнути очевидного.

— Річка… — повторив упевнено. — Ну… он лоза починається, чагарники рідшають, пісок… І пахне річкою!

Лейтенант незадоволено скривився й потягнувся до планшета з картою. Він і сам знав, що річка десь тут, недалеко, та, відбиваючись од гітлерівців, вони кружляли густим листяним лісом з підліском і втратили орієнтацію. Єдине, що він знав, — Горинь рано чи пізно перепинить їм шлях, і обов'язково слід переправитись через неї. Там, за цією невеличкою поліською річкою, вважалося, стане легше, наче гітлерівці, які нав'язали їм бій і весь час переслідували по п'ятах, втратять за Горинню слід. А може, саме тут, на підступах до річки, фашисти вже встигли створити заслін і лише чекають, поки розвідники викажуть себе: у рідких прибережних лозняках сховатися важко, та й підходи до річки переважно заболочені, легко прострілюються. Форсувати Горинь — справа нелегка.

Бутурлак розгорнув карту. Півгодини тому вони бачили на галявині невеличкий лісовий хутір — якщо це Безрадичі, як свідчить карта, то справді до Горині від узлісся залишилось метрів триста й нюх Іванова і на цей раз не підвів його.

Лейтенант озирнувся. За сусіднім кущем, відкинувши руку, лежав горілиць Васюта: Бутурлак не почув його важкого дихання, та побачивши, як часто підіймається на Васютиних грудях гімнастерка, зрозумів, що єфрейторові нелегко. Куля влучила йому в передпліччя, відразу перев'язати не було змоги, і Васюта втратив багато крові. А потім увесь день гітлерівці не давали їм ані хвилини перепочинку.

До Васюти притулився Горянський. Ліг щокою на приклад автомата й дивився на товариша чи то докірливо, чи то співчутливо. Певно, все ж співчутливо, бо лише божевільному прийде в голову докоряти, що потрапив під ворожу кулю: щастя, що не зачепила кістку, а то невідомо, чи витримав би єфрейтор цей справді безумний день.

Лейтенант повільно склав карту так, щоб, розстебнувши планшет, одразу визначити своє місцерозташування. Подивився на Іванова. Той зрозумів його погляд, та, мабуть, ще сердився за секундне недовір'я, дивився відчужено: мовляв, вирішуй сам…

А що вирішувати?

Єдиний шлях — уперед, через Горинь. Єдиний шанс. Це останній шанс відірватися од переслідувачів хоча б чотирьом із десяти, які залишилися живими.

Дві доби тому вночі десять парашутистів приземлилися в лісі — бойова група, очолювана лейтенантом Володимиром Бутурлаком, якій належало розвідати гітлерівські укріплення в районі між двома поліськими річками, визначити найголовніші вузли опору та розташування фашистських частин.

Спочатку фортуна була на боці розвідників. Просуваючись уздовж шосе, вони встановили: саме в цьому районі пролягає потужна система оборони ворога — підходи до неї прострілювалися з дзотів та вкопаних у землю танків, усе це було добре замасковане, і штурмувати цей укріплений район довелося б великими силами.

Сигнали про оборонні роботи в цьому районі командування Червоної Армії одержало від місцевих партизанських загонів, та розвідати систему гітлерівських укріплень партизанам не вдалося. Тоді й виникла ідея закинути в тил ворога групу, до складу якої увійшли аси фронтової розвідки.

Але, виявляється, і асам іноді не щастить: вже другого дня розвідники наштовхнулися на есесівську засідку. Бутурлак наказав відходити до лісу — кілометр болотистої низини, що поросла чахлим чагарником.

Есесівці притиснули їх до землі кинджальним кулеметним вогнем і обстріляли з мінометів.

Одна з мін вибухнула за два кроки від радиста. Толя Михайленко, певно, не відчув навіть болю — осколок влучив йому в потилицю, другий розтрощив рацію.

Бутурлак, який сам прикривав відхід Михайленка, розуміючи, з яким нетерпінням чекають у штабі фронту їхніх передач, майже не криючись, перебіг поміж кущів до радиста. Побачивши, що Толі вже нема, схопив рацію, та відразу ж кинув і вилаявся. Залишався єдиний вихід: якомога скоріше пробиватися через лінію фронту…

Поки дісталися лісу, втратили ще старшого сержанта Юхана Аарму, двадцятирічного естонця, який народився й виріс в Абхазії, в одному з естонських сіл на березі Чорного моря. Крім естонської, російської та абхазької, Юхан знав ще й німецьку та англійську, в очах товаришів він був людиною незвичайною, мало не професором, хоча закінчив лише один курс університету.

Лейтенант не бачив, як і де впав Аарма. Коли розвідникам вдалося трохи відірватись од есесівців, Бутурлак зібрав членів групи і, побачивши, що нема Аарми, запитав про нього.

Іванов мовив похмуро:

— Там… на узліссі…

Більш нічого не слід було додавати, не мали часу навіть для співчутливих слів, та все ж Горянський сказав:

— Його скосили з кулемета, коли підвівся з гранатою…

Отже, Юхан намагався затримати есесівців.

Бутурлак зняв кашкета, віддаючи данину подвигові Аарми, та мовив не про старшого сержанта, і всі зрозуміли його:

— Отут, у планшеті, — постукав кінчиками пальців по твердій коричневій шкірі, — карта із схемою гітлерівських укріплень. Загину я, візьме найближчий.

Ніхто не відізвався. За гущавиною нараз вдарили з автоматів — есесівці підійшли до сосняка й зараз прочісуватимуть його. Лейтенант встиг ще попередити:

— Бій приймати лише в крайньому випадку! Відходьте тихо, може, вдасться відірватися…

Не вдалося. Розрахунок на те, що есесівці злякаються лісу, не справдився. Навіть уночі вони не дали спокою розвідникам, і лише в передранковому тумані група Бутурлака відірвалася від переслідувачів.

Коли почало розвиднятися, лейтенант вирішив дати бійцям короткий перепочинок.

Залягли в неглибокому лісовому вибалку, який заріс молодим осичняком. Дві години сну — зовсім мало для людей, що падали від утоми, але ніхто не перечив. Дві години — це навіть розкіш. Дві години — це, зрештою, сто двадцять хвилин, а хто з них не мріяв хоча б про десятихвилинний відпочинок?

Опівдні вони вийшли до якоїсь маленької річки і, знайшовши одразу перекат, де вода діставала лише колін, непомітно перебрели на другий берег. Так їм здавалося — непомітно, та, виявляється, їх засікли й повідомили по радіо координати пересувній есесівській групі. Есесівці обстріляли розвідників на підступах до якогось села, скосили кулеметними чергами ще двох, тоді ж Васюта й дістав кулю в передпліччя.

Есесівці переслідували їх цілий день, і ось уже лише четверо лежали в кущах біля Горині, чекаючи, коли сонце розчиниться в червоній хмарі над обрієм.

Нарешті Іванов сказав:

— Ви лишайтеся тут, а я… — махнув рукою в бік річки. — Поки не стемніло, треба знайти брід. Та й засідки можуть бути.

Бутурлак схвально нахилив голову: в розвідку мусив іти Іванов. Йому все за іграшку — буцім нема за плечима виснажливого переходу: дихає рівно, наче щойно підвівся з ліжка після спокійного сну, зараз потягнеться й запитає: «А як, товаришу лейтенанте, із сніданком?»

— Давай! — наказав. — Тільки, гляди, обережно.

Він міг не казати цього Іванову, та, певно, той і не почув застереження: нечутно розсунув кущі, і Бутурлак побачив, як мелькнули в гущавині ще зовсім не стерті підошви його чобіт, підбиті двома рядами блискучих цвяхів, — Іванов цінував взуття, знаючи, як важко старшині дістати чоботи сорок сьомого розміру, і кілька днів тому власноручно поставив нові підбори.

Лейтенант знов обтер рукавом гімнастерки обличчя й прислухався. Сюрчать коники, й над вухом дзижчить ґедзь. Цвірінькнула пташина — несміливо й немов злякано, чи просто спека зморила її? Десь далеко-далеко загавкав пес, либонь, на лісовому хуторі, і чомусь це ледь чутне гавкотіння заспокоїло лейтенанта, пес брехав беззлобно, якось по-домашньому ліниво і відразу замовк.

Бутурлак підповз до Васюти.

— Поспи, — запропонував. — Поки повернеться Іванов.

Єфрейтор поклав поранену руку на груди, заплющив очі й заснув відразу, мабуть, не встиг і дослухати лейтенанта — обличчя його набрало дивно спокійного, умиротвореного виразу, наче не було ані війни, ані есесівців, наче не пекла поранена рука, а він лежав дома в м'якому ліжкові.

Бутурлак знав цю властивість Васюти, якій заздрили розвідники, — єфрейтор завжди вигадував на відпочинкові принаймні кілька хвилин, — та зараз лише знизав плечима, підморгнув Горянському й наказав:

— Ти також спи, а я повартую.

— Ви ж відпочивали менше за нас… — зробив той не дуже впевнену спробу заперечити.

— Я підійму тебе за годину, — пообіцяв лейтенант.

— Спати! — повторив Бутурлак.

Тепер це прозвучало як наказ, і Горянський підкорився. Солодко позіхнувши, поклав під голову пілотку, обхопив обома руками автомат, притиснув до грудей, як дитину, і заснув, дихаючи рівно й безшумно, — обличчя в нього порожевішало, і щоки, вкриті легким пушком, який Горянський називав бородою і вперто двічі на тиждень зголював, округлилися.

«Зовсім ще пацан», — подумав Бутурлак. Йому також захотілося спати, кліпнув повіками, заснувши на мить, та лише на мить — сильно потер чоло долонею, відганяючи сон, повернувся горілиць, втупившись у небо, по якому повільно просувалися рожеві хмарки.

Раптом відчув себе маленьким-маленьким, піщинкою під глибоким бездонним небом зараз знову пролунають постріли і життя відлетить від нього кудись в оту височінь, а байдужі рожеві хмарки все пливтимуть небом над поліськими лісами й озерами. Пливтимуть вічно, коли, можливо, не буде тут лісу і не залишиться нічого від Горині, і житимуть на світі зовсім інші люди, які не знатимуть війн і свій розум та енергію спрямовуватимуть не на знищення, а на утвердження життя на землі.

Потім Бутурлак подумав, що, стріляючи зараз з автомата в есесівців, вбиваючи їх, він хоч трохи наближує оте щасливе майбутнє, хоча б на одну секунду, та все ж наближує, і не така вже він мізерна піщинка — командир цілої бойової частини, від якої залежить в кінцевому підсумку розвиток наступу на великій ділянці фронту.

А хмари сунули й сунули небом, навіваючи дрімоту, лейтенант потер неголені щоки, відігнав нахабну кусючу муху, яка дзижчала біля вуха, й зиркнув на годинник. Півгодини, як нема Іванова, і це починало турбувати Бутурлака — невже щось трапилось?

Але ж в разі чого почалася б стрілянина, не такий Іванов, щоб його могли безшумно взяти…

І все ж тривожні думки не полишали Бутурлака. Він уявляв, як нервується зараз полковник Колотов, начальник фронтової розвідки, як дзвонять йому з штабу, а він відбувається невизначеними обіцянками і у глибині душі кляне його, лейтенанта Бутурлака, не знаючи, що від закинутої в тил ворога розвідувальної групи лишилося менше половини і взагалі невідомо, чи вдасться й цим чотирьом живим пробитися до своїх…

А муха знов дзижчала над вухом, і лейтенант роздратовано відігнав її.

Зрештою, коли полковник Колотов впевниться, що від Бутурлака марно чекати повідомлень, він сформує нову розвідгрупу… Якщо навіть і ті розвідники загинуть, все одно через місяць або трохи раніше чи пізніше розпочнеться черговий наступ, і всі ці гітлерівські доти та лінії укріплень будуть стерті з лиця землі, все одно ворожі полки й дивізії бігтимуть поліськими путівцями на захід.

Але цього буде досягнуто більшою кров'ю, значно більшою — не одна сотня й навіть тисяча солдатів загине, штурмуючи нерозвідану лінію гітлерівських укріплень.

Бутурлакові перехотілося спати. Чорт, чому не повертається Іванов?

Лейтенант вирішив почекати ще чверть години і тоді вже посилати слідом за Івановим Горянського, проте не минуло й п'яти хвилин, як у сусідніх кущах затремтіло листя — Бутурлак підвів автомат, та одразу опустив його, побачивши Іванова.

Сержант обтер бруднуватою хусточкою спітніле обличчя і доповів лаконічно:

— Горинь за півкілометра. Береги заросли лозняком, і перекат недалеко. Я почекав, чи не об'явиться засідка, і недаремно. Двоє есесівців на тому березі поблизу переката.

— Річка широка?

— Швидка, і Васюті доведеться важко, — зрозумів його Іванов. — Ми з Горянським перепливемо вище за течією і знімемо засідку.

— Так, іншого виходу нема, — погодився лейтенант. — Дочекаємося лише темряви.

— За ніч мусимо відірватися від них…

— Там почнуться такі ліси, що й сам чорт нас не знайде.

— Чорт — ні, — похмуро всміхнувся Іванов, — а есесівці… Вчепилися, як собаки в горлянку!

— Мусимо загубитися в лісах, — зсунув брови Бутурлак. — Рушимо о десятій. Тепер спи. Вартуватимеш після Горянського.

Це було справедливо, й Іванов не заперечував.

Зміняючись через кожну годину, вони проспали до десятої. В темряві підповзли до крутого берега Горині. Бутурлак з Васютою залягли в лозняку, а сержант з Горянським поповзли до виру, де кущі купалися в швидкій воді. Горинь тут звужувалась і була глибокою. Плавців мусило знести, та Іванов розраховував дістатися того берега до повороту, який прикривав їх від есесівців.

Бутурлак нагріб собі під груди нагрітого сонцем і не вистиглого ще піску, умостив зручно автомат.

Жодного підозрілого звуку, лише вище за течією хлюпнуло.

Лейтенант витягнув шию — невже хтось із хлопців необережний? Та хлюпнуло ще раз ближче, і Бутурлак зрозумів, що скидається на плесі велика риба.

Минула мало не година, а на тому березі все було спокійно — жодного звуку, наче не ховалися в кущах понад берегом двоє есесівців.

Низько над водою безшумно пролетіла сова, знову скинулася риба, сонно засвистів перепел. Спочатку Бутурлак не зрозумів, що це — умовний сигнал, так натурально свистів птах, та Васюта торкнув його за плече й прошепотів:

— Чуєш?

Лейтенант, не відповідаючи, поповз до води. Побачив на тому березі тінь у кущах, знов почув свист перепела й свиснув, озиваючись. Пропустив уперед Васюту й перебрів річку слідом за ним. Води було по шию, вона приємно холодила, Бутурлак зачерпував її жменями, жадібно пив і не міг напитися.

Острожани розкинулись на березі лісового озера — величезні дуби розступилися, й криті соломою хати тулилися до самої води.

Озеро було другим годувальником — землі не вистачало, та й що збереш на пісному піщаному грунті: трохи жита, вівса, кілька мішків картоплі… А в озері гуляли щуки й кілограмові окуні, сазани й лящі, не кажучи вже про плотвицю, красноперів та іншу дрібноту.

За рибу в Северина Романовича Жмудя можна було одержати і хліба, і крупи, і гасу. Северин Романович мав добрих коней і возив рибу на базар до міста, за рибу й вибудував чепурний будинок під бляхою відразу коло церкви — єдиний під бляхою в Острожанах. Навіть церковні бані тут були тесові, і цей ясно-зелений дах височів над солом'яними чорними шапками інших острожанських хат гордовито й незалежно.

Розбитий піщаний путівець веде від озера до лісу попід Жмудевою хатою. Северин Романович єдиний в Острожанах прибудував до неї відкриту веранду і полюбляє вдень пити тут чай, неквапливо, не звертаючи уваги на покупців, які юрмляться біля крамнички, до котрої з веранди веде вимощена червоною цеглою доріжка.

Крамничка також належить Жмудеві, вона — єдина на всі Острожани, раніше на лісовому кінці села була ще Борухова, та, слава богу, нова влада позбавила Северина Романовича від конкурента, відправивши Боруха Гольцмана із старою Гольцманихою та підростаючими гольцманятами до концтабору, і це був ще один козир на користь цієї влади.

У глибині душі Северин Романович лише терпів цю нову владу — не дуже-то й приємно кланятись якомусь миршавому німцеві, який там, у своєму фатерлянді, скидав капелюха перед найдрібнішими чиновниками. Але, зрештою, з цим можна миритися, той же миршавий німчик, не вагаючись, наказав повісити всіх активістів, які не встигли виїхати з Острожан і список яких Северин Романович склав задовго до того, як перший гітлерівський мотоцикліст прогуркотів попід вікнами його будинку.

Повісили отих червоних на гілках дуба, що ріс між церквою і верандою Северина Романовича, всі обминали цей страшний дуб, а Северин Романович із своїм молодшим братом Кирилом, який і привів есесівський загін до Острожан, з приємністю пили на веранді горілку, закушуючи добре підсмаженими коропцями.

Кирило сидів спиною до дуба й пив самогон маленькими чарочками, більше налягаючи на коропців, а Северин Романович не міг відмовити собі в приємності раз по раз, піднімаючи склянку, зиркати на дуба, на нижній гілці якого гойдався клятий Степан Дуда. Той самий голодранець, який організував рибальську артіль і намагався позбавити Северина Романовича монополії в торгівлі рибою.

— Твоє здоров'я, Кириле! — цокнувся з братом. Зиркнув на Кирила вивчаюче. Одне запитання крутилося в нього на язиці, але стримувався, не хотів спіймати облизня й показати свою селянську неосвіченість.

Щоправда, в тому, що Кирило вивчився на адвоката, є і його, Северинова, заслуга. Хто щомісячно надсилав гроші до Львова? Він, старший брат. Але потім їхні шляхи розійшлися: Северинові довелося мало не два роки сидіти під більшовиками, а спритний Кирило встиг утекти до Кракова — там, кажуть, він і прибився до самого Степана Бандери — вельмишановного вождя ОУН,[1] який обіцяв українцям повну свободу й незалежність, правда, під егідою Адольфа Гітлера, але дідько з ним, Гітлер то й Гітлер, нехай навіть сам диявол, аби не було голопузих червоних, аби батяр Степко Дуда світив репаними п'ятами з дуба…

Нарешті Северин Романович з шумом відсунув склянку й запитав прямо:

— Як там, Кириле, з нашими?.. Ну, значить, провідниками? Відносно уряду, про який ти колись казав?

Кирило не відірвав погляду від повної чарки. Покрутив її тонкими білими пальцями, не розливши ані краплини.

Що міг відповісти? Що «уряд» Стецька, створений у Львові, проіснував лише кілька днів?

Зрештою, так Стецькові й треба, аби не був дуже розумний і не оточував себе підлабузниками й балакунами — не міг простити цьому новоспеченому прем'єрові того, що відсунув у тінь його, меценаса[2] Кирила Жмудя, коли портфель міністра юстиції законно належав тільки йому…

Відповів ухильно:

— Рано ще балакати про уряд. Не до цього. Ось візьмуть німці Москву, тоді…

Северин Романович дихнув йому винним перегаром просто в обличчя. Скрутив дулю.

— От що тоді матимете! Запізно буде! Тепер, коли ще потребують допомоги…

Він влучив у найболючіше місце: Кирило сам був переконаний у цьому, та не міг отак зразу визнати, що не справдився жоден з їхніх розрахунків. Хоча чому — жоден? Червоних вигнали, і якщо розумно взятися за справу…

Більш впевнені нотки прозвучали в його голосі:

— Мусимо довести Берліну, що без справжніх українських патріотів їм буде не з медом! А тут, — обвів рукою навколо, — в наших лісах і поготів. Дуду повісили, а скільки дуденят лишилося? Я тобі скажу, — довірливо перехилився через стіл до брата, — без нас у німців руки тут зв'язані. Ось ти, староста, скільки маєш поліцаїв?

— Четверо.

— Тьху… — зневажливо махнув рукою Кирило. — У навколишніх лісах тільки оточенців зараз у сто разів більше! І всі озброєні!

— Що ж робити? — очі в Северина Романовича злякано забігали.

— Організовуватись! — впевнено відповів Кирило. — Самі візьмемося до зброї, самі й наведемо порядок.

— Проти німців? — жахнувся Северин Романович.

— Ти що! Розчавлять! — Кирило приклав пальця до вуст. — Тут хитрість потрібна. Німці дадуть зброю, потихеньку, щоб ніхто не довідався. А ми, мовляв, і проти німців, і проти червоних, за самостійну Україну! Ось і гасло…

Северин Романович роздумливо потер чоло. Мовив категорично:

— Розкусять! Бидло — воно тепер розумне.

Зневажлива посмішка майнула Кириловим обличчям.

— Коли розкусять, запізно буде. По-перше, — заклав білого пещеного пальця, — ми зорганізуємося. Служба безпеки, трибунали — кількох розстріляємо, інші тверду руку відчують. По-друге, не без того, щоб і німців іноді вкусити. Вони самі це розуміють, і я днями мав розмову…

Северин Романович наставив вухо.

— З ким?

Та Кирило вже збагнув, що бовкнув недозволене.

— Не все одно? З особою гейби авторитетною.

Він так і не сказав, з ким, наче підкреслюючи цим свою зверхність над звичайним сільським крамарем — брат чи сват, а не лізь куди не треба, кожен мусить знати лише те, що йому належить, це — принцип нового порядку, з яким Кирило не міг не погодитись.

З часу тої розмови минуло вже три роки, і Северин Романович мав змогу оцінити всю братову мудрість. Любив навіть похвалятися після чарки в колі добрих знайомих, що діловий нюх ніколи не підводив його, він завжди витрачав гроші недаремно, не помилився навіть, оплачуючи колись навчання усім відомого тепер діяча УПА[3] Кирила Жмудя.

Усі схвально кивали головами й погоджувалися з Северином Романовичем — догадувалися, що острожанський староста давно з лихвою повернув собі витрачене на Кирилове навчання: лише нещодавно з вирізаного бандерівцями поліського села вивіз чотири чи п'ять фір усілякого добра, та на всяк випадок помовчували. У кого є бажання зв'язуватися із самим Коршуном — так тепер називався Кирило Жмудь?

Так, авторитет Коршуна багато в чому спричинився до того, що в будинку під зеленим дахом у центрі Острожан усього було по вінця.

Северин Романович прибудував до свого дому флігель, обставив покої виміняними за продукти в сусідньому містечку шафами й диванами, привіз навіть рояль, хоч ні жінка, ні син Грицько не розумілися на музиці. Але як не скористатися з нагоди — за гарний блискучий рояль просили всього два пуди сала, Северин Романович сторгувався за пуд і ще мішок картоплі, сам ішов за возом, щоб, бува, не зламали рояль на лісових вибоях, а потім півдня ходив навколо блискучого інструмента, зрідка тицяючи пальцем у клавіші й дивуючись звукам, що народжувались під полірованим деревом.

Увечері приїхав Кирило з двома своїми підлеглими. Вони почали глузувати з Северина Романовича — мовляв, для чого йому рояль, та ще й такий коштовний — «Беккер»?

Жмудь набундючився й заявив, що випише для Грицька вчителя з містечка: цими вошивими вчителями зараз хоч греблю гати, а він для своєї дитини нічого не пошкодує…

Один із прибулих, зареготавши, почав переконувати Северина Романовича, що його дитині більше личить автомат чи в крайньому разі карабін, він бачив учора, як вправно глушив хлопець рибу гранатами, але старий Жмудь лише посміхався загадково: знав, що за гроші можна все, он брат Кирило в дитинстві в латаних домотканих штанях швендяв, а за гроші на адвоката вивчився…

Уявляв Грицька в чорному піджаці й афішу, на якій великими літерами написано: «Григорій Жмудь».

Його син — музикант!

Кирило почав перебирати клавіші, потім сів і заграв щось, певно, гарне, бо Северинові Романовичу захотілося плакати, він обіперся обома ліктями на рояль, поклав підборіддя на кулаки й дивився, як швидко бігають випещені Кирилові пальці по клавішах.

Нараз згадав, які товсті й незграбні пальці в Грицька — з обкусаними чорними півмісяцями нігтів, — і збагнув, що, либонь, ніколи не побачить афіші з своїм прізвищем.

На мить зробилося тоскно, з ненавистю зиркнув на Кирила, наче той завинив перед ним, та схаменувся й запросив дорогих гостей до столу.

Відтоді лише зрідка заглядав до кімнати, де стояло чорне одоробло, неприязно зиркав на нього, та наказував щодня витирати пилюгу із дзеркальної поверхні й сердився, коли це забували зробити.

Взагалі останнім часом настрій у Северина Романовича псувався частіше, ніж належало людині з його становищем, і не тому, що торгівля йшла гірше чи щось у господарстві було не так, — ні, слава господові, свині гладшали й риба ловилася, і вже четверо коней стояли в стайні за клунею, та як подумаєш, для чого все це, коли червоні вже взяли Київ і просунулися аж на Полісся!.. Зупинилися, правда, десь за сотню кілометрів, якщо вірити Геббельсу, назавжди, і скоро доблесна німецька армія, вчасно скоротивши лінію фронту, перейде в наступ, але Кирило розповідав, що німці будують укріплення десь там на заході, отже…

Що — отже — було зрозуміло й так…

Коршун запевняв, правда, що в нього вистачить сил, аби контролювати навколишні ліси, і ні німці, ні червоні не насміляться пхати туди свого носа, а потім…

Северин Романович лише зітхав у відповідь.

Червоні, якщо розтрощать гітлерівців, чхатимуть на Бандеру й Мельника разом узятих, у них сила, велике військо, а проти сили не підеш…

І все ж крихка надія жевріла в ньому: а якщо Геббельс не бреше?

Та про всяк випадок почав потихеньку різати свиней — за сало давали золото, траплялися й дорогоцінні камені, а з золотом йому плювати на все, не тільки того світу, що Вкраїна, он у Канаді скільки земляків влаштувалися й хазяйнують добряче… То більше, що Северин Романович мав тверду домовленість з Кирилом, щоб вчасно попередив, коли виникне реальна небезпека й потреба тікати на захід. У повітці за стайнею стояли дві добрячі фіри, міцні й змащені, Северин Романович сам прискіпливо оглянув їх і заборонив використовувати в господарстві. Лише раз дозволив упрягти в них коней — тої ночі, коли грабували польське село, але тут сам бог велів, і гріх було б не скористатися з панського добра…

Проте Северин Романович дедалі частіше поглядав на схід, вночі його мучили страшні видіння, часто підхоплювався, пив холодний терпкий квас, хрестився, про всяк випадок звертаючись до божого заступництва, сам же не вірив ні в бога, ні в чорта, покладався лише на себе, на свою кмітливість, силу і вдачу.

Сьогодні перед світанком Северин Романович прокинувся й сів на ліжку, немов щось штрикнуло його. Не знав — що, але затривожився одразу до холодного поту й недаремно, бо з вулиці донісся гуркіт мотора і світло автомобільних фар ковзнуло по вікну.

Жмудь поспішливо намацав штани, тремтячими руками почав застібувати, та ґудзики вислизали з пальців, і Северин Романович, плюнувши, пролопотів босоніж на веранду, не забувши сунути в кишеню подарований братом німецький «вальтер».

Міркував: якщо приїхали на автомобілі, значить, якесь німецьке начальство, а в нього з начальством стосунки дай боже кожному… Щоправда, може, передислоковується якась військова частина, це погано, ой, як погано, перепаскудять усе, примусять годувати, не дай боже побачать коней…

Серце тенькнуло — тут не допоможе навіть Кирило, хоч і хвалиться, сучий син, що контролює всю округу…

Северин Романович прочинив двері й винирнув на вулицю. Побачивши за ворітьми автомобіль, трохи заспокоївся й запалив свічку. Із свічкою у високо піднятій руці вийшов на веранду, запитав голосно:

— Хто тут?

Автомобільні фари вже згасли, хвіртка заскрипіла, й цегляною доріжкою до веранди посунули двоє.

Северин Романович стиснув у кишені руків'я «вальтера», але, побачивши у тремтливому світлі свічки високий офіцерський кашкет, ступив крок назустріч, зобразив на обличчі посмішку, немов офіцер міг у пітьмі побачити її.

— Прошу, панове, — вклонився чемно. — Якась нагальна справа до мене?

Двоє піднялися сходами, зупинилися напроти. Один дивився на Жмудя мовчки й холодно, другий, одягнутий у блискучий плащ, виступив з-за його спини й запитав по-українськи:

— Прошу пана, ви — Северин Жмудь?

— Так є, — вклонився Северин Романович ще чемніше. — Маю честь бути старостою цього села.

Офіцер щось прогелготів стиха. Северин Романович уже трохи насобачився з німецької мови, принаймні міг порозумітися з своїм начальством, та зараз чи то з хвилювання, чи то зі сну не збагнув нічого.

— З вами розмовляє гауптман Ліблінг, — мовив чоловік у плащі. — Нам терміново потрібний ваш брат Коршун.

Жмудь відступив, запрошуючи гостей до хати, та вони не зрушили з місця.

Северин Романович переступив з ноги на ногу — відчував себе незручно босоніж і в нічній сорочці.

Крім того, з Кирилом у них домовленість: він не знає, де Коршун, і взагалі вперше чує про Коршуна, хто б не запитував — котіться під три чорти…

Певно, перекладач правильно зрозумів його мовчання, бо вів далі впевнено:

— Коршун мусив попередити вас, що його може розшукувати Марко Степанюк… Він казав вам про Марка Степанюка?

У Северина Романовича трохи одлягло від серця.

— Отак би й відразу, — мовив. — Прошу шановних панів до покоїв…

— Справа нагальна, — зупинив його перекладач. — Гауптман хоче знати, коли Коршун буде тут?

Жмудь відповів ухильно:

— Зараз пошлю хлопця верхи…

– І все ж, коли?

— Ну, години через півтори.

— А швидше?

«Що я, дурний, коня заганяти?» — хотів заперечити Жмудь, але пообіцяв:

— Можливо, й швидше…

Чоловік у плащі й гауптман погелготіли між собою.

Тепер Северин Романович збагнув, у чому справа, й не чекаючи, що скаже офіцер, загукав голосно, перехилившись через бильця веранди:

— Андрію, йди-но сюди! Прокинься, кажу тобі, Андрію! Ось я тебе, сучого сина, батогом зараз!

— Чого лаєтесь? — почулося з клуні. — Наробишся, а тобі й поспати не дадуть!

— Я тобі посплю! Сідлай Сірка, батяре клятий, та швидше! — озирнувся на гауптмана — чи задоволений? — і вказав на двері, мовивши: — Прошу, панове, до покоїв, я нараз підніму господиню, либонь, зголодніли з дороги…

Він провів гостей до вітальні, засвітив гасову лампу, підсунув зручні шкіряні фотелі, а сам, розбудивши жінку, подався до Андрія — якщо не простежиш, нічого не зробить, шляк би його трафив, не молодь зараз, самі злодюги й ледацюги, чухатиметься, поки не нагримаєш.

Перевіряючи, чи правильно засідланий Сірко, Северин Романович мовив тихо, мало по пошепки:

— Поскачеш до хутора Грабового отим путівцем, що повз смердюче болото. Обережно тільки, біля болота злізеш і коня проведеш. Знаєш, де на хуторі Кондратюк мешкає?

— Чом би не знав? — пробуркотів Андрій.

— Мусить одразу знайти Кирила Романовича. Перекажи: його Марко Степанюк питає. Най їде терміново сюди.

Андрій скочив на Сірка, погладив коня по вигнутій шиї.

— А якщо запитуватимуть, що то за один, Марко Степанюк?

— Не твоє діло! — зсунув брови Северин Романович. — Скажеш, Марко Степанюк, вони самі знають. Ну, рушай!

Він сам відчинив ворота й трохи постояв, чухаючи груди під розстебнутою сорочкою.

Думав: цей гауптман Ліблінг, певно, велике цабе. Приїхав вантажною машиною, легковою їхніми лісовими путівцями не проїдеш, і охорона — півдесятка солдатів. Та й справу мають до Кирила дійсно важливу: наскільки зрозумів розмову офіцера з перекладачем, йдеться про пошук у тутешніх лісах якихось червоних розвідників…

Коршун примчав до Острожан разом з Андрієм. Розшукувати його не довелося: ночував саме на хуторі Грабовому, де розташувався штаб його загону, якщо можна було назвати загоном дві сотні бандерівців, розкиданих по навколишніх лісових хуторах.

Німці мали гарнізон лише в містечку, передовіривши всі поліцейські функції банді Коршуна.

Кирило Жмудь прибув у супроводі охорони — двоє вершників з автоматами зістрибнули з ухорканих коней слідом за ним. Кинули поводи Андрієві й попхалися на веранду слідом за начальством, куди вже вискочив, зачувши стукіт копит, Северин Романович.

— Хто? — запитав його Кирило. Старший Жмудь виразно покосував на охоронців.

Коршун зрозумів його і наказав:

— Почекайте надворі біля коней! — Коли загупали чобітьми по сходах, повторив: — Хто?

— Двоє якихось… гауптман і перекладач…

Коршун шарнув поглядом на ворота, за якими стояла вантажна машина з німецькими солдатами.

— Бігме, гауптман Ліблінг… — спохмурнів. — Ти накажи, щоб нагодували коней, та подивись…

Северин Романович зрозумів, що його усувають від розмови — сам би не пішов, до одного місця йому їхні військові таємниці, але отак-от, неввічливо… Зрештою, зітхнув, якщо він захоче, Кирило не посміє не розповісти.

Ця думка заспокоїла, креснув у долоні, наказав:

— Андрію, заводь коней до стайні. І мішок з вівсом візьми на спіжарні, отой, уже початий!

Побачивши Коршуна, гауптман Ліблінг широко посміхнувся й простягнув йому руку. Вказав на вільне місце навпроти, і Кирило Романович зрозумів, що розмова передбачається важлива.

Про це він і сам догадувався — не буде ж офіцер абверу пхатися вночі лісом до Острожан із-за дрібниць: щоправда, партизанів тут нема, але ж хтось із Коршунових хлопців, незважаючи на сувору заборону, міг обстріляти машину.

Але тепер остаточно переконався: вперше Ліблінг поводився з ним, як з рівним.

Що ж, ще й не те буде, як накрутять вам червоні хвоста!..

Коршун сам здивувався з парадоксальності цієї думки — невже і він радіє з перемог червоних? Ні і ще раз ні — хоч би цей Ліблінг почав навіть принижуватися перед ним. Зашилив губи в догідливій посмішці, запитав:

— Що трапилося, гер гауптман? Такий терміновий виклик!..

— Ну, що ви — виклик! — перебив його Ліблінг. — Просто трапилось непередбачене, і я не мав іншого виходу…

Коршун зручніше вмостився в фотелі: ось якої заспівали, шановні! Кинув сухо:

— То я слухаю вас.

Гауптман розклав на столі карту.

— Ось тут, — тицьнув олівцем, — в районі хутора Безрадичі сьогодні приблизно між дванадцятою і першою годинами ночі Горинь форсувала група російських розвідників. Вони зняли наш патруль і заглибилися в ліс, що починається за два кілометри. Певно, просуваються сюди, — намалював стрілку. — Обійти Щедре озеро їм буде важко. Між цим озером і Чорним близько двадцяти кілометрів. Біля озер — зона боліт, і лише тут залишається прохід…

— Ви хочете сказати, — потарабанив пальцями по карті Коршун, — що нам потрібно…

— Це дуже важливо! — Ліблінг кинув на карту олівець. — Вони не повинні пройти. За будь-яку ціну.

— Чим ці червоні дошкулили доблесній німецькій армії? — не зміг приховати іронії Коршун.

Ліблінг блиснув очима, та одразу приховав роздратування.

— Справа вельми серйозна, — мовив підкреслено сухо. — Гадаємо, що їм вдалося розвідати, можливо, частково, систему наших оборонних споруд. Але є підстави вважати, що розвідники не встигли зв'язатися із своїм командуванням: в одній із сутичок осколок міни розтрощив їхню рацію. Есесівські групи весь час насідали їм на п'яти, то, на жаль, ось в цьому лісі, — окреслив пальцем на карті, — розвідникам вдалося замести сліди. А потім форсувати річку…

— Скільки їх? — запитав Коршун.

— Четверо чи п'ятеро.

Коршун потер тильною стороною долоні чисто виголене підборіддя. Почав розмірковувати вголос.

— Від річки до Острожан шістдесят кілометрів. Вони вже йдуть годин шість чи сім. По три кілометри на годину, гущавина, більше не зроблять, отже, до озера ще лишається сорок. Ну, тридцять п'ять… Вдень відпочиватимуть, ви ж їм передиху не давали, будуть тут вночі або завтра. Якщо, звичайно, будуть…

Гауптман схвально нахилив голову:

— Наші розрахунки сходяться, — мовив. — І командування розраховує на вас, пане Коршун!

Він вперше назвав Коршуна паном, не лише сьогодні, а взагалі вперше, хоч знайомі вони були понад два роки — з того часу, коли Кирило Жмудь очолив бандерівський загін у цих місцях і встановив контакти з абвером.

Коршун зиркнув вивчаюче: чи не глузують з нього? — та гауптман дивився серйозно і навіть доброзичливо, не зверхньо, як раніше, і Кирило заспокоївся. Перевів погляд на стіл з напівпорожніми тарілками.

— Я перебив шановному панству сніданок, — мовив. — Чи не продовжимо? Я також сьогодні це снідав.

— Але ж ці розвідники… — спробував заперечити Ліблінг.

— Нікуди вони не дінуться! — сказав Коршун самовпевнено. — Якщо справді йдуть сюди… Тут між озерами майже суцільне болото, і ми перекриємо усі можливі проходи. По території, зайнятій моїми загонами, їм не пройти!

Оце «моїми загонами» вирвалося в нього мимовільно, і Коршунові на мить самому стало ніяково — щоб приховати збентеження, висунувся у вікно й загукав:

— Северине, йди-но сюди, будь ласка! Ти ж бо не снідав, то склади нам компанію.

– Іду! — одізвався від стайні Северин Романович. — Іду, де тільки цей батяр завіявся? Андрію, де ти, сучий сину, коней купати треба!

— Полиш своїх коней… — невдоволено мовив Кирило. — І звели насмажити яєчні, бо на столі все охололо.

Хвисьнутий батогом жеребець підвівся дибки, скаламутивши воду.

— Го, чорт прицюцькуватий! — зареготав Грицько, відстрибуючи. — Я тобі зараз!.. — він ще раз змахнув батогом, та Андрій перехопив його руку.

— Не тре… То звір! Якщо його голомшити, зовсім осатаніє!

Грицько невдоволено опустив батіг. Цвіркнув слиною крізь зуби.

— Сам знаю, — процідив зневажливо. — Не твоє діло, мій кінь, що хочу, те й роблю!

Андрій наколющився.

— Але спитають з мене! А ти тільки й знаєш, що батькові скаржитись. Хто вчора казав: Андрій, мовляв, коні запалить, йому що — не свої, хазяйські…

— А що, неправду казав?

— Ще раз скажи, — насварився кулаком Андрій, — не подивлюсь ні на що!

Грицько відступив, поплескав по воді долонями.

— Овва, не дуже-то й став себе!

Андрій загрозливо ступив до нього, та Грицько, замість тікати, голим пузом гепнувся на воду, оббризкавши Андрія, мовив примирливо:

— Розшкипидорився! Я ж так, не зі зла…

— Дивись мені. Я довідне знаю, хто нашіптує батькові… — Не чекаючи на відповідь, побіг, високо підіймаючи коліна й розбризкуючи прозору воду. З розгону скочив на Сірка, розпластався голим тілом на кінській спині, обхопив руками шию. Сірко скосив на нього велике синє око, форкнув і пішов у воду, задоволено обмахуючись хвостом. На мить зупинився, нахиливши голову й вдивляючись у миготливість води, заіржав весело, задерикувато, наче був не статечний кінь, а пустотливе лоша.

Купаючи коней, Андрій раз у раз зиркав на берег, чи не видно в кінці вулиці білої кобили Демчуків. Ще вчора Пилип казав, що вранці поїдуть з батьком по дрова, — вже перейшло за полудень, де ж вони забарилися? Пилип так потрібен йому!

Пилипова хата — друга від озера, приземкувата, з маленькими вікнами, вкрита напівзогнилим тесом. Тес поріс мохом, і Демчук іноді сумно жартував, що зелений колір покрівлі ріднить його оселю із Жмудевою.

Андрій бачив, як з хати в сарай мелькнула синя хустка Пилипової матері, мабуть, побігла доїти корову.

Хлопець зіскочив з Сірка, ліниво похлюпав на нього водою. Любив купати коней, та зараз перехотілося. Дивився, як беркицькається у воді Грицько, і заздрив йому.

Щасливий Грицько: щоосені батько відвозить його до міста в школу. Коли ще була жива Андрієва мати, Северин Романович присягався, що вивчить і племінника, мати плакала перед смертю, благала, а він казав, що слово його тверде.

Мати відписала Северину Романовичу все їхнє майно — щоправда, майна того було: хата, корова та свиня, — з умовою, що брат дасть Андрійкові освіту, та вуйко забув свою обіцянку вже першої ж осені. Зібрався одвозити Грицька, а Андрієві мовив:

— Не виходить зараз. Я гомонів там, — невизначено махнув рукою, — але відмовили. Ось розіб'ють німці червоних, тоді вже…

Андрій відступив, дивлячись на дядька широко розплющеними очима й ще не вірячи.

— Ви ж обіцяли матері… — почав, стиснувши кулаки. — Домовились, що за гроші від хати…

— Які гроші, сльози, — скривився Северин Романович. — Тих грошей тобі на сподні не вистачить. Почекай рік, хлопче, за рік нічого не станеться.

Минув уже не рік, а два, восени Грицько знову поїде до міста, а Андрієві лишається чистити гній у корівнику та слухати вуйкові нарікання, що їсть хліб дарма.

Хіба дарма? Хто корів пасе й за кіньми ходить?

Андрій поплескав Сірка по крупу: любив коней, мало не спав у стайні, це, певно, було єдине, що тримало у вуйка. А так — не малий уже, чотирнадцять скоро, подався б сам до міста. Там мешкала батькова двоюрідна сестра, мати казала — душевна жінка й радила звернутися до неї в разі потреби. Але було страшно рушити самому у велике й голодне місто, начувся від Северина Романовича, як живуть городяни, а в тітки Михайлини двоє ротів, бракувало їй ще одного нахлібника…

Грицько щось кричав йому, та Андрій не обертався. Той підбіг, запитав:

— Коні на ніч поженеш сьогодні?

Андрій зиркнув спідлоба: цей Грицько наче читає його думки…

— Я знаю?.. Як накаже батько… — відповів ухильно.

— Скажеш батькові, щоб відпустив і мене.

Це аж ніяк не входило в Андрієві розрахунки.

— Після того, як ти нічліжив з нами, мати казали — кашляв. І звеліли більш не пускати.

— Ти от що, — по-змовницькому підморгнув Грицько, — не згадуй про це. А я тобі дам протитанкову гранату. — Він занурився у воду по шию, обережно поплескав долонями й раптом ударив так, що в повітря полетів цілий сніп бризок. — Хочеш, разом рибу глушитимемо?

Андрія загорілись очі: і де цей чортяка поцупив протитанкові гранати?

Спокуса була настільки велика, що вирішив погодитись — зрештою, можна було б узяти гранати, а потім якось обдурити Грицька, — та в останній момент здоровий глузд переміг, і він відповів роблено байдуже:

— Котись ти із своїми гранатами!..

Але Грицька важко було збити з пантелику. Хитро глянув на Андрія заскаленим проти сонця оком і запропонував мало не урочисто:

— Ну, а міномет?

— Який міномет? — одразу не зрозумів Андрій.

— Який? Звичайний ротний міномет і ящик мін до нього. Важкий, шляк би його трафив, ледь допер!

— Де знайшов?

— Де знайшов, там уже нема.

— Вкрав?

— Ну, ти обережно! — вдав, що обурився Грицько, і Андрій зрозумів: точно, вкрав, поцупив у якомусь дядьковому загоні — головотяпи паршиві, ці бандерівці, в них не лише міномет, похідну кухню вкрасти можна.

А Гриць вів далі змовницьки:

— Хочеш, село обстріляємо? З того берега?.. Ото буде сміху…

— Ти що, здурів? По людях же!

— А ми по околицях… Для страху!

— Звідки знаєш, як стріляти?

— А придивився. Там гвинтики різні… Пристріляємось!

Андрій подумав: Грицько із своїм мінометом нікуди не дінеться. Міни він бачив і тримав у руках, а от пускати їх ще не доводилось…

— Міномет — то штука! — Грицько задерикувато підстрибнув у воді. — Скажеш батькові?

— Подивимось… — неохоче пообіцяв Андрій, щоб тільки відчепився. Знав: зробить усе, щоб Грицько залишився вдома. — Давай жени коней, досить їм мокнути!

Вони вивели коней на берег, Андрій скочив на Сірка і під'їхав до Демчукової хати. Гукнув тітку Ганну, сказав, що збирається нічліжити — най Пилип здибає його.

Пилип прибіг до Жмудевого подвір'я вже по обіді, коли Северин Романович ліг відпочивати, а Грицько сидів під наглядом матері розв'язував задачки — мав на осінь екзамен з математики, й мати примушувала щодня братися за підручники.

Андрій покликав Пилипа до клуні, де на горищі мав затишний куточок — тут зберігав і найбільші свої цінності: шкатулку з фотографіями батька й матері, власною метрикою, останнім листом від батька, в якому той сповіщав, що їхня частина відступила до Тернополя, і захований між балкою і стріхою «шмайсер». Тут же влітку він і ночував — на м'якому сіні спалося краще, ніж в маленькій кімнатці у флігелі, де стояли два ліжка — його і Павла, мовчазного літнього чоловіка, який наймитував у Северина Романовича вже кілька років.

Хлопці влаштувалися на сіні, і Андрій сказав притишено:

— Я таке почув сьогодні! Клянись матір'ю, що нікому не скажеш!

— Овва, наче вперше мене бачиш!

— Ти не жартуй, — блиснув очима Андрій, — а клянись! Бо припадком скажеш кому…

Пилип приклав руку до серця, мовив, втупившись немиготливо в товариша:

— Клянусь! Клянусь матір'ю, нехай язик у мене відсохне, коли скажу комусь!

— То слухай, — почав пошепки Андрій. — Сьогодні вночі підняв мене вуйко Северин і послав верхи на Грабів хутір по Коршуна. Той, коли почув, що викликає якийсь Марко Степанюк, одразу на коня й сюди. Та ніякий то не Степанюк — німецький офіцер, і з ним ще один. Приїхали з охороною на машині. Той другий, либонь, також якийсь чин. У плащі такому довгому…

— Може, есесівець?

— Ні, блискавок на петлицях не було. Сіли в машину й поїхали, а Коршун одразу наказав сідлати коней. Поки його хлопці вовтузились, я й почув… — Андрій знову сторожко озирнувся. — Вони з вуйком Северином сиділи на веранді й не бачили мене. Розумієш, цей німець приїздив до Коршуна, аби той перехопив розвідників…

— Яких розвідників?

— Не розумієш, яких? Радянських, звичайно. Вони чомусь ідуть від Горині сюди, чому — не дочув, мабуть, пробиваються до своїх, і Коршун мусить їх перехопити. Між нашим озером і Чорним.

— Ну й що?

— Знаєш, що буде, коли потраплять до бандер?

— Постріляють! Але що ми можемо?

— А попередити.

— Овва, попередити! А як? До Чорного озера двадцять верст, і Коршунові вояки не спатимуть.

Андрій одразу якось знітився: він і сам знав, що навряд чи вдасться попередити розвідників, але чому не спробувати?

— Я гадав так… — почав не дуже впевнено. — Біля озер місця заболочені, без провідника не пройти. А за Голомбами сухо. Скажемо, що поженемо коней на ніч, а самі — за Голомби. Може, й перестрінемо їх.

Пилип наморщив свого кирпатого носа, мовив повчально:

— Сам казав, що бандери шукатимуть розвідників. А вони не такі вже й дурні — також там поставлять варту.

— А ми поперед неї.

— Не пропустять.

— Спробуємо через Гадючий яр.

Пилип невизначено стенув плечима.

— Через Гадючий яр можна, — погодився. — У тих хащах — єдина стежка, її мало хто знає. Але чи пройдуть коні? — засумнівався раптом.

— Пройдуть, я їздив, коли шукали заблукалу корову.

Пилип підвівся, підтягнув і без того короткі полотняні штани, оголивши худі кісточки. Хвилину стояв, задуманий, потім покліпав очима й запитав нерішуче:

— А може?.. — рум'янець розлився його веснянкуватим обличчям. — А може, візьмемо автомати і…

Андрій відповів не одразу. Лежав, підмостивши долоні під голову. Йому й самому хотілося взяти автомат, навіть руки засвербіли. Він зовсім непогано стріляв. Разом з Пилипом, давно-давно, коли фронт тільки прокотився через Острожани, вони знайшли біля лісового хутора, де тримала оборону рота радянських бійців, кілька «шмайсерів» і німецький ручний кулемет, замотаний у ганчір'я, він лежав зараз у клуні під сіном. Тоді ж вперше і опробували зброю: встановили в лісі мішень і стріляли, змагаючись, поки не навчилися за сто кроків прошивати короткою чергою.

А тепер могли вступити в справжній бій.

Андрій уявив, як вони пробираються лісовою стежиною верхи, з автоматами на грудях, як коршунівці перепиняють їм шлях, а вони прориваються з боєм.

Від цього передчуття бою, смертельної небезпеки його дрібно затрусило, і Андрій, щоб приховати тремтіння, сів, обхопивши руками коліна, і мовив глухо:

— Про зброю забудь. Ти що, здурів? Все діло погубиш!

Пилип незалежно поклав руки в кишені й заперечив гордовито:

— Ми б їм дали прикурити! Отим Коршуновим воякам…

Андрій осудливо кивнув головою.

— Хвалько! — одповів. — Бараняча голова!

Пилип спочатку образився: шморгнув носом і підвів стиснуті кулаки, та одразу збагнув, що зараз не до зведення рахунків, крім того, либонь, Андрій має рацію, і його півняча задерикуватість збоку виглядає смішною.

Проте не хотілося одразу здаватися.

— А якщо у них і в Гадючому яру засідка? — запитав. — Як проб'ємося?

— А там побачимо.

— Ось з автоматами й погомоніли б…

— Тільки галасу наробимо.

— Без зброї то й без зброї, — несподівано легко погодився Пилип. — Як хочеш.

— А батько тебе пустить нічліжити?

— А вони на ніч ятери збираються ставити. То й вранці вибиратимуть. Нікуди не поїдуть.

— Попередь одразу.

— Якщо навіть їм Білка буде потрібна, я все одно з тобою. Тільки Сергійко може прилипнути. Як з ним, брати?

— Звичайно. Побуде з кіньми, бо нам доведеться відлучатися.

— То я побіг, бо мати лаятимуться. Казали, щоб огірків набрав до обіду.

Пилип шмигонув до отвору, з якого стирчали кінці драбини, і зник безшумно, наче розчинився у наваленому в клуні сіні. Його худеньке тіло взагалі видавалося невагомим, самі кістки під шкірою, через це Пилип, хоч і були вони з Андрієм однолітками, виглядав значно молодшим за товариша, ніхто не давав йому більше десяти-одинадцяти років, і це часто сердило хлопця.

Андрій ще трохи полежав на сіні горілиць, потім непоспішливо спустився драбиною до двору.

Грицько вже закінчив навчання й подався у якихось своїх справах на вулицю. Андрій приступив до веранди, де сиділа тітка. Глипнув сюди-туди, почухав потилицю, вдаючи нерішучість, і тітка Ганна одразу помітила це.

— Ну, що тобі? — запитала.

— Та нічого…

— Я ж бачу, щось свербить.

— Та ніц у мене не свербить. Тільки хотів запитати, чи можна Грицькові сьогодні зі мною нічліжити?

— А він хоче?

— Проситься, і мені вдвох краще, але дивіться… Перекупався сьогодні і знов бухикає.

— Щось не помітила.

— Стримується при вас. Дуже йому на нічліг кортить. Я й кажу, аби не дозволяли без ватянки.

— Сам поїдеш. Не пущу Грицька. У тебе здоров'я на двох вистачить, а він хлопець хворобливий…

— Мені що… Я й сам упораюсь, та він просився… — Андрій був задоволений: тітка Ганна тепер кістьми ляже, а не відпустить свого коханого бовдура.

Отже, і цю справу можна вважати залагодженою.

Попереду на Сіркові їхав Андрій. Кінь ішов спокійно, зрідка форкаючи, і хлопець час від часу гладив його по крутій оксамитовій шиї.

Слідом за Сірком на Білці трюхикав менший Пилипів брат — Сергійко. Стискав тонкими ноженятами круті боки кобили й сидів, випроставшись, з прямою спиною, либонь, уявляв себе справжнім вершником — навіть лозину тримав, як шаблю, зрідка змахуючи нею й рубаючи кущі.

Озираючись, Андрій ловив його напружені погляди і вже шкодував, що відкрили малому свої справи. Правда, Пилип ручався за брата, та й Андрій знав, що Сергійко проковтне язика, а не викаже таємницю, і все ж тривожився: якщо Коршунові вояки зупинять їх, може злякатися і щось бовкне…

Притримав Сірка і, коли Сергійко порівнявся з ним, попередив:

— Зараз Гадючий яр, і там нас можуть зупинити… Ти мовчи, я сам розмовлятиму.

Сергійко насмішкувато скосив на нього свої великі очі. Він був зовсім не схожий на свого старшого брата. Той — білявий, мов льон, що вигорів на сонці, з синіми очима й кирпатий, а в Сергійка очі темні, вирячкуваті, пронизливі, ніс з горбинкою й чуприна чорна — справжній циганчук.

Мати казала, що вдався в прадіда — той прийшов у поліські ліси з Карпат, тікаючи від суду, збудував хатину над озером — від неї і почалося село, третина мешканців його була родичами Демчуків.

— Не роби з мене вар'ята, — по-дорослому відповів Андрієві Сергійко і шльогнув лозиною молоду берізку. — Ти гейби чогось перестрашений…

— То ж дивись… — Андрій відчув себе незручно під насмішкуватим поглядом малого. Хотів уже від'їхати, але таким чином визнав би Сергійкову перевагу — цього ж допустити не міг. — Тримай язика за зубами! — наказав і, не чекаючи на відповідь, пустив Сірка.

Вони спустилися в Гадючий яр вузенькою стежкою, що в'юнилася в густому вільховому підліску. Тепер, обертаючись, Андрій бачив лише Сергійка, певно, Пилип припав до спини вороного жеребця, ухиляючись від гілок, що нависали над стежиною. Андрій і сам ледь не розпластався на спині Сірка, один Сергійко продовжував сидіти прямо, лише іноді відгинаючи особливо довгу гілку.

Коні йшли обережно, Сірко припинив форкати й брижити шкіру. Він витягнув голову, наче міг побачити щось у лісовому мороці, й сторожко щулив вуха.

Гадючий яр проліг на два кілометри, хлопці вже майже проминули його, і Андрій вирішив, що бандерівці не поставили тут поста. Стежка пішла вгору, хащі порідшали, хлопець стукнув босою п'яткою Сірка у бік, та кінь нараз зупинився й захропів, наче хтось метнувся йому навперейми.

Андрій хвисьнув Сірка лозиною, та кінь тільки переступив з ноги на ногу, і цієї миті хлопець побачив попереду тіні — темряву прорізав тонкий промінь ліхтарика, він осліпив Андрія, хлопець мимовільно підвів руки, затуливши очі долонями.

— Стій, — наказали з лісу сердито — стій, бо стрелю!

Андрій опустив руки, натягнув повід, притримуючи коня, і одповів несподівано тонким голосом:

— То стоїмо ж, хіба не бачите?

— Хто такі? — виступив із кущів високий чоловік у кашкеті й з автоматом на грудях. Обмацав хлопця променем. — Чого тут вештаєтесь?

— Та нічліжити! — Андрій поступово почав оговтуватись. — На Дубову галявину.

— Повертай! — високий перевів промінь на Білку, потім на вороного. Мовив захоплено: — Коні ж добрячі які! — Схопив Сірка за повід, кінь захропів і присів на задні ноги, але високий не випустив повід, поплескав коня по морді. — Чиї такі гарні коні?

— З Острожан ми, — одповів Андрій, — а коні, може, чули, Жмудя… Северина Романовича, якщо знаєте…

Високий випустив повід.

— Справжній ґазда має справжні коні, — мовив з повагою. — То чого вас із Острожан аж сюди занесло?

— Тамті луки вже витолочені, а на Дубовій галявині трава! — пояснив Андрій. — І болота нема.

— Трава — всюди трава, — пробуркотів високий невдоволено. — Але наказано не пускати.

— Чого це? В лісі місця вже мало стало?

— Сказано — не пускати! — виступив з-за високого ще один, з карабіном за плечима. — Ану, повертай!

— То що ж, даремно десять верст гнали? — в голосі хлопця з'явилися сльозливі інтонації. — Коней не напасемо, і вуйко лаятимуться!

— Йди ти з своїм вуйком… — почав другий бандерівець, та перший осмикнув його:

— Тихо будь! Не чув, що острожанський Жмудь?.. — він не доказав, та Андрій зрозумів, що високий знає про родинні стосунки Коршуна. Вирішив іти напролом:

— Сьогодні вранці був у нас вуйко Кирило, — мовив упевнено, — і він не казав, що вже не можна й нічліжити.

— Кирило Жмудь твій вуйко? — запитав високий. — Чого одразу не сказав? То я ласкаво перепрошую… А хто з тобою? — знову ввімкнув ліхтарик, спрямував промінь на Білку.

— Наші, острожанські, — заспокоїв його Андрій.

Високий вимкнув ліхтарик. Присунувся до Андрія, мовив чомусь пошепки, наче хтось міг підслухати:

— Ви там уважайте, якщо з'явиться хтось, повідомте нас.

— Хто тепер у лісі? — недовірливо запитав Андрій. — Крім ваших, нікого нема.

Він сказав «ваших» — і одразу збагнув, що помилився. Слід було сказати — «наших». Та високий нічого не помітив. Вів далі так само пошепки:

— Дотепер мо' й не було нікого, та уважайте на совітських вояків. Якщо зобачите, то швиденько-швиденько сюди або до колишнього лісництва, що за Дубовою галявиною!

— Яке спалили торік?

— Так, десь там наші обертаються…

— Добре! — випростався на коні Андрій. — Зробимо так, як ви наказуєте!

— Северинові Романовичу уклін… — відступив високий, даючи дорогу. — Скажеш — від Фрося Івана Васильовича, вони знають, з Підгірців ми…

Андрій попустив повід, і Сірко легко виніс його з Гадючого яру. Хлопець притримав коня, тепер стежка поширшала, і можна було їхати поруч Пилипа. Запитав гордовито:

— Ну, як я його?

— Дай боже, абисьмо завжди так… — зареготав той. — Вважає, що ти — Грицько!

— Тепер ми свої люди в бандер, — ствердив Андрій. — Чув про тих, що біля лісництва?

— Як не чути?

— Ви з Сергійком розкладете вогнище, а я там обдивлюся.

— Сергійко й сам упорається.

— Негоже малого кидати.

— Певно, негоже, — зітхнув Пилип. Андрій зрозумів його.

— Я залишуся з Сергійком, а ти підеш до лісництва. Дивись тільки, щоб не злапали!

— Мене злапають! Та я весь у батька!

— А він як вовк по лісу ходить… — додав Андрій, посміхнувшись. — Знаю, що скажеш. Але ж батько твій — не хвалько…

— Я — хвалько? Від такого чую!

— Добре, не гарячкуй. Пожартував я. А до лісництва заходь з острожанського боку. Краще з тилу, де не чекають.

— Там спіжарня стара лишилася, — роздумливо мовив Пилип. — Вони сіна туди натягали й, мабуть, сплять. Один вартує, а інші сплять.

— Ці, бач, не спали, — обернувся Андрій в бік Гадючого яру. — До речі, якщо тебе затримають, пошлешся на Фрося. Мовляв, віні сказав, що на лісництві коршунівська застава. Чогось там наплетеш.

— Та наплету, — погодився Пилип і нараз засміявся тихо й упевнено. — Відбрешуся.

Вони вже під'їжджали до Дубової галявини. Спутали коней, пустили пастися.

Андрій із Сергійком пішли по хмиз. Пилип постояв трохи — вже жалкував, що сам напросився йти до лісництва, не тому, що боявся бандерівців, був упевнений, що, зрештою, йому нічого не зроблять, у крайньому разі затримають до ранку, просто було трохи моторошно одному йти лісом, де в гущавинах, мабуть, водилися лісовики й мавки. Пилип знав, що вони ніколи перші не чіпають людей, і все ж було лячно та й ще сич завів своє одноманітне «пу-гу».

«Сича злякався?» — підштовхнув сам себе хлопець. Вирізав з ліщинового куща міцного дрючка й нечутно сковзнув у чагарники, якими поросли береги невеличкого лісового ручая; балочкою, яку утворив цей ручай, і вирішив дістатися до лісництва.

… Андрій поколупався ломакою в золі, викотив картоплину. Здув попіл, перекидаючи в долонях, попробував вістрям складаного ножика й кинув картоплину Сергійкові.

— Спеклася вже. — Він викотив другу картоплину, обдмухав і розломив на дві частини, присолив і поклав на траву, чекаючи, щоб охолола. — Щось Пилип забарився…

Сергійко не відповів. Їв картоплю, голосно вдихаючи повітря, щоб не попекти піднебіння. Дістав ще одну картоплину, з'їв і лише тоді запропонував:

— А може, й нам туди гайнути?

— Скажеш! — ущипливо зауважив «Андрій. — Коней кинемо, та й оті, — махнув невизначено рукою в бік, протилежний лісництву, — можуть прибитися.

— З кіньми нічого не станеться, — легковажно заперечив Сергійко. — Та й взагалі… — він не докінчив, але Андрій зрозумів його. Можливо, хлопчисько й має рацію: навряд чи розвідники підуть на вогнище — обходитимуть десятою дорогою. Правда, вони мусять пройти десь тут поблизу, бо обабіч Дубової галявини тягнуться болота, і все ж у темряві за десять метрів можна прослизнути непомітно поза деревами, а, певно, ці розвідники вміють ходити лісом.

Андрій забув про картоплину. Ліг горілиць, підмостивши долоні під голову. Дивився в зоряне небо й думав: коли вже, нарешті, не буде ані бандер, ані гітлерівців і в їхньому селі відкриють школу, приїдуть вчителі, і він триматиме в руках підручники…

Либонь, далеко-далеко до цього дня…

Підвівся на ліктях і запитав Сергійка:

— А ти не боїшся смерті?

— Чого? — не зрозумів той.

— Смерті, питаю, не боїшся?

Хлопець подмухав на картоплину, відповів байдуже:

— Коли це ще буде… Справді — коли!

Дивлячись на дорослих, Андрій і сам думав, що оті тридцять чи сорок років, котрі розділяють, їх, безмежні, що перед ним — ціла вічність, і йому ніколи не доведеться й думати про смерть, зрештою, поки він виросте, людство щось придумає, й він житиме вічно — бо як можна полишити оці ліси, ніколи не бачити безмежного зоряного неба, не купатися в їхньому теплому й прозорому озері?

У такі хвилини йому ставало до сліз шкода матері, яку закопали у вогку землю на сільському цвинтарі, батька, про якого казали, що загинув за Львовом на сьомий чи восьмий день війни. Він служив у Перемишлі в Червоній Армії й відступав із своєю частиною до Тернополя — хтось переказував, що ця частина хоробро билася з гітлерівцями, і Андрій був переконаний, що батько поклав не одного фашиста.

Він пишався своїм батьком, але ніхто не знав про це, окрім Пилипа й Сергійка, бо пишатися таким батьком було небезпечно. Северин Романович, гніваючись на племінника, обзивав його «червоним батяром» і буркотів, що саме такими, як Андріїв батько, мусить гидувати кожен справжній українець, бо злигався з червоними й боронив Совітську владу.

У глибині душі Андрій не вірив у загибель батька, чекав на нього. Адже батька могли поранити, й товариші витягли з поля бою. Нарешті, хтось міг помилитися, просто батько спіткнувся і впав, а тепер десь воює з гітлерівцями і скоро подасть про себе звістку — ось і фронт уже наблизився до їхніх лісових країв…

Правда, Северин Романович упевнений, що німці зупинять Червону Армію на старому кордоні, а тут, у західноукраїнських областях, вони під захистом бандерівців порядкуватимуть самі, без совєтів і колгоспів…

Зовсім недавно до Андрія дійшла чутка, яка вже давно ходила селом: мовляв, Северин Романович сам пустив поголос про смерть свояка, щоб прибрати до рук сестрине майно.

Спочатку Андрій хотів піти до вуйка й розпитати його самого, та, подумавши, вирішив не робити цього: Хто ж добровільно зізнається у власній підлості?

Северин Романович ще й нагримає на нього й матиме рацію: не вір чуткам — брехня селом сама ходить.

І все ж тепер Андрій твердо знав, що батько живий і скоро повернеться, мав навіть потаємну надію, що він серед отих радянських розвідників, — чому ні, адже хто краще за нього орієнтується в тутешніх лісах, а командування знає, кого посилати в розвідку. Оце відчуття, що батько десь зовсім близько, весь час не полишало Андрія, тривожило й збуджувало, хотілося кудись бігти й щось робити, а він мусив лежати біля вогнища і їсти картоплю.

Де ж Пилип? Невже злапали бандери?

Андрій уявив, як коршунівці тягнуть товариша до напівзруйнованої спіжарні, котра залишилась на території лісництва, і злоба зсудомила його обличчя.

— Ти чого? — помітив гримасу Сергій. — Болить щось?

— Та ніц… Подумав, чи не затримали бандери Пилипа.

— А що зроблять? Мусять відпустити.

— Малий ти ще і не знаєш…

Сергійко обтер руки об штанці, заперечив з гідністю:

— Який малий, вже десятий пішов. І знаю, що до чого… Серед тих коршунівців є не такі вже й злі. Он вуйко Євмен з нашого села — бандера, а добрий.

— Сказав — вуйко Євмен… Та він же дурний, його хто хоче навколо пальця обведе. Северин Романович наказав, він і пішов до загону.

— А Василь Байда? Теж дурний?

— Він гарячий, Василь, — зітхнув Андрій. Подумав трохи й мовив довірливо: — Коли Коршун уперше приїхав до Острожан і за бандер агітував, дуже вже красно говорив, та й зброю давав… От Василь і спокусився на автомат. Йому ж тоді шістнадцять було.

— Автомат — гарна штука! — ствердив Сергійко. — Я вже стріляв.

— Ну і як?

— То-то штудерно! — похвалився Сергійко. Поклав дрючка до плеча, повів над вогнищем. — Та-та-та… За сто метрів у пляшку влучав.

— Не бреши.

— За п'ятдесят — точно.

А якщо по правді?

Чесно — п'ятдесят.

— Най буде п'ятдесят. Пилип давав «шмайсера»?

— А хто ж іще?

Андрій подивився на хлопця з цікавістю. Не такий уже й малий, виявляється.

Сергійко потягнувся за картоплиною, та не взяв, прислухався.

— Ходить хтось…

На краю освітленого кола майнула тінь, і Пилип, важко дихаючи, гепнувся на теплу землю біля вогнища.

— Гарно влаштувалися: картоплю їдять, гріються… — Сів, підставивши до вогню забрьохані холоші штанів. — Ніч росяна, — поскаржився, — змерз я…

— Ну? — тільки й запитав Андрій.

— Нічого втішного. — Пилип викотив картоплину, почав жадібно їсти, не обчищаючи.

— Кажи вже!

— Дві засідки. Одна біля самого лісництва, а друга на березі ручая.

— А до Осикового урочища не доскочив?

— Далеко, та й для чого?

— Так, — погодився Андрій, — туди все одно не підемо. Звідти стежка лише до Грабового, а там…

— Бандери тебе не засікли? — поцікавився Сергійко.

— Скажеш таке! Я до лісництва від сосняка вийшов, де їм помітити? Сидять під спіжарнею, курять. А ті, що біля ручая, почули й гукнули. Я затаївся, вони знову гукнули й заспокоїлися. Довелося задкувати й через молодняк дряпатись. А у вас що? Грієтесь?

— Що малисьмо робити?

— Ну, — невпевнено мовив Пилип, — у лісі повештатись… Далі від вогнища.

— Зараз світатиме, — погодився Андрій, — ми з Сергійком підемо, а ти погрійся. Гайнемо до боліт, — вказав ліворуч, — і назад.

— А може, Сергій з кіньми залишиться? Малий ще…

Андрій скосував на Сергійка, хотів уже сказати про автомат, та хлопець застережливо похитав головою, і Андрій промовчав.

— Не такий вже й малий, — заперечив. — Піде зі мною. А ти, коли відпочинеш, вздовж ручая походи.

— Буде зроблено, пане начальнику! — Пилип приклав розчепірені пальці до скроні. — Пан має ще вказівки?

— Я тебе тільки раз цюкну, то вже й не базікатимеш!

— Гречана каша сама… — почав Пилип, та не закінчив. — Може, кіньми? — запропонував.

— Та нехай пасуться. Від них тільки галас…

Андрій затягнув ремінець ще на одну дірку.

— Пішли! — зробив рішучий знак Сергійкові і зник за освітленим колом.

Пилип полежав на боці, гріючи спину й дивлячись хлопцям услід. Потім з'їв ще кілька картоплин і пішов до коней, що паслися біля ручая. Білка підскакала до нього, тицьнулася теплою мордою в плече, наче запитуючи, що потрібно хазяїну?

Вороний форкнув невдоволено, певно, не схвалював Білчине підлабузництво. Нараз він настовбурчив вуха і втягнув у себе повітря — принюхувався. Форкнув тривожно, буцім відчув небезпеку. Білка також насторожилася.

Пилип зрозумів: щось стурбувало коней, може, якийсь звір…

Тривога коней передалася хлопцеві — метнувся до найближчого дуба, припав до могутнього, в кілька обхватів, стовбура і одразу відчув полегкість, наче дуб міг захистити його.

Небо на сході вже побіліло, і між деревами лягли передранкові тіні. Пилип висунув голову з-за стовбура й помітив, що одна з цих тіней обережно рухалася поміж дубами в бік згасаючого вогнища, яке звідси видавалося мерехтливим світлячком.

Пилип не спускав з рухомої тіні очей, вже збагнувши, що це — чоловік, який, трохи зігнувшись, перебігає від стовбура до стовбура.

Обережно, щоб не тріснула під ногою гілка, хлопець сковзнув до найближчого дуба, визирнув. Чоловік зник, тінь розчинилася в гущавині. А може, Пилипові все це тільки видалося?

Але ж і коні почули чужого…

Згадка про тривогу коней остаточно надала Пилипові певності, і він посунув до гущавини, де зник невідомий.

Тут пахло прілим листям і грибами, продиратися поміж молодих дубків, які переплелися вітами, було важко, та Пилип ступав обережно, нечутно відхиляючи гілки й намагаючись не дихати. Ось уже й кінець заростей — хлопчик визирнув і побачив за кілька кроків чоловіка, який дивився з-за дерев на вогнище. Він був у пілотці, плащі й тримав у руці автомат.

Спочатку Пилипові здалося, що це гітлерівський солдат. Хлопець позадкував, щоб сховатися в гущавині, та на якусь невловиму мить його погляд зупинився на автоматі. Пилип ледь не скрикнув од радості й сміливо вийшов із свого укриття.

— Вуйку! — погукав неголосно. — Ідіть-но сюди!

Пилип почув, як клацнув затвор автомата. Не німецького «шмайсера» з ріжком, а з круглим диском і дерев'яним прикладом: такими автоматами були озброєні, і Пилип знав це твердо, лише радянські солдати.

— Вуйку, — повторив, — не стріляйте, бо я тут один і хочу вам щось мовити!

Минуло кілька секунд — либонь, солдат хотів упевнитися, що Пилип справді один, — нарешті він виступив з-за стовбура й запитав:

— Це ти розклав вогнище?

— Так.

— Що робиш тут?

— Та нічліжимо. Коні в нас…

— Підійди.

Пилип рушив повільно і якось невпевнено — все трохи боявся чи тривожився — йшов, витягнувши шию й відкинувши назад голову. Лише наблизившись до людини в пілотці, побачив, яка вона висока. Пилип у житті не бачив таких високих, мабуть, якщо б став на плечі Андрійкові, і тоді був би нижчий.

Солдат нахилився до нього, огледів уважно, запитав приязно:

— Кажеш, нічліжите?.. А де ж інші?

— А вони вас шукають.

— Як це нас? — солдат мимоволі схопився за автомат і озирнувся. — Звідки знаєте?

— Ви, вуйку, не хвилюйтесь, я вам зараз усе розповім. — До Пилипка почала повертатися впевненість. — Ви ж радянські розвідники?

Солдат раптом присів перед ним навпочіпки, тепер його обличчя було врівень з Пилиповим, він взяв хлопця за плечі великими важкими руками — Пилип одразу відчув, які сильні ці руки, йому зробилося щімко й захотілося плакати, та стояв і не відводив погляду від уважних і вивчаючих очей солдата.

— Що ти сказав? — запитав той.

Пилип знав тепер, що це точно радянський розвідник, на якого вони так довго, чекали і вже майже не сподівалися побачити. Якась тепла хвиля підступила до горла, і він заговорив швидко, немов боявся, що його зупинять і він забуде все, що мусить сказати:

— Якщо ви розвідники, то стережіться! Ми навмисне тут нічліжимо, щоб попередити… Андрій дізнався, що бандери полюють на вас, це він довідне знає, бо почув від самого Коршуна. Німці йому наказали, і бандери засіли тут…

Солдат трохи стиснув йому плечі, і Пилип зупинився, наче кінь, якого взяли в шенкеля.

— Що за Коршун і при чому тут бандерівці? — запитав. — Ану, давай все по порядку.

Пилип шморгнув носом, засоромившись, обтерся рукавом і розповів, що почув від Андрія.

Солдат слухав, дивлячись немиготливо й не перебиваючи. Вислухавши, підвівся й погладив Пилипа по голові. Мовив, неначе поскаржився:

— Не всі слова твої я зрозумів, та в основному ясно. Друзі твої пішли нас шукати? Куди?

— До боліт.

— Далеко туди?

— Версти чотири.

— От що, — вирішив солдат, — пішли!

Пилип озирнувся на Білку, що підійшла зовсім близько, й солдат зрозумів його.

— За коней не хвилюйся, — заспокоїв, — тут недалеко, розкажеш усе лейтенантові. — Він узяв хлопця за руку, наче боявся, що той втече, і, нахилившись, розсунув плечем чагарники.

Лейтенант Бутурлак, вислухавши Пилипа, спохмурнів. Розкрив планшет, підкликав хлопця.

— На карті розумієшся? — запитав.

— Ні, — похитав той головою.

— Ех ти ж, а ще й хлопець, — несхвально мовив лейтенант, — в якому вже класі вчишся?

Пилип одповів ніяково, наче сам завинив у цьому:

— Школи в нас нема…

Та Бутурлак уже зрозумів свою помилку. Очі в нього заблищали, поплескав Пилипа по плечі, пообіцяв:

— Недовго потерпи до осені. — Нахилився над картою. — Лісництво тут позначене, а там, кажеш, засідка? — помітив олівцем. — І тут, де ручай… Приблизно за кілометр від лісництва?

— Вони ще Гадючий яр стережуть. — Пилип також нахилився над картою, намагаючись щось збагнути в тих лініях і позначках. — Гадючий яр — від Щедрого озера мало не до Дубової галявини. Ми ним їхали, там бандери також сидять.

— Гадючий яр це, певно, тут… — лейтенант провів на карті звивисту лінію. — І багато їх там?

— Та є гадюки…

— Що нам гадюки! — посміхнувся Бутурлак. — Про бандерівців питаю.

— Ми бачили двох, та ще, мабуть, є…

— Чому так вважаєш?

— На лісництві у засідці не менше п'ятьох і на ручаї також. Андрійко чув — четверо вас. Куди ж двом проти чотирьох?

— Логічно. — Лейтенант похитав головою. — Усі шляхи перерізали, й залишається болото.

— Не пройдете, — сказав Пилип. — Там тільки батько мій ходить, але ж він лісником був.

— Тутешні болота — загибель! — Іванов, який стояв поруч, спершись спиною на стовбур вільхи, зітхнув. — Мало не такі, як у нас у тайзі…

— Що ти пропонуєш? — сердито скинувся Бутурлак.

— Як на мій характер, краще прийняти бій.

— Перечекати до вечора, — схвалив Горянський, — у сутінках вдарити по бандерівцях і пробитися.

— А якщо вони вдень ліс прочісуватимуть? — єхидно запитав Бутурлак. — Полюватимуть на нас, як на куріпок.

— Може бути, — згодився Іванов.

— Ти і вашим і нашим! — блиснув очима Горянський.

— Може, Андрійко знає дорогу через болото? — роздумливо мовив Пилип. — Він тут усі стежки знає.

— Давай сюди свого Андрія! — наказав лейтенант. — Де він?

— Мусить скоро бути. Пішли з Сергієм вас шукати.

— Не можемо гаяти часу. Скоро вже зовсім видно буде. Онисиме, — не наказав, попросив Іванова, — піди, будь ласка, з хлопцем, пошукай малих. А ми в цьому дубнячку перебудемо.

Сержант, не кажучи ні слова, взяв автомат.

— Ми швидко, — пообіцяв.

І справді, вони побачили Андрія й Сергійка десь за кілометр від Дубової галявини. Вірніше, побачив Іванов.

— Вони? — вказав пальцем на двох хлопчаків, що збігали з пагорба. Зникли в підліску й знову з'явилися.

— Сергійку! — гукнув Пилип, та Іванов цитьнув на нього. Він дочекався, поки хлопці збігли у видолинок, і вийшов на галявину, тримаючи Пилипа за руку. Андрій зупинився, затуливши собою Сергійка, так і стояв, поки сержант Іванов не підійшов упритул.

— Ти шукав нас, — мовив сержант, — ось і знайшов.

— Ви один?

— Нас ще троє.

— Коршун і казав: четверо чи п'ятеро, — чомусь полегшено зітхнув Андрій. Хотів запитати про батька, але промовчав. Огледівся навколо.

— Вони біля Дубової галявини, — пояснив Пилип і не втримався, щоб не похвалитися: — Я перший їх помітив.

— Так, перший, — ствердив Іванов, і Пилип з вдячністю підвів на нього очі. Пішов би зараз за цим чоловіком у самісіньке пекло.

— Треба йти, — потягнув сержанта за руку.

— Так, на нас чекають, — погодився Іванов, — рушили…

Лейтенант зміряв Андрія вивчаючим поглядом. Хлопець сподобався йому: високий і, певно, виглядає старшим за свої роки. Білявий і очі сині, хоч це, кажуть, не є свідченням сильного характеру, але обличчя видовжене й підборіддя не круглясте, та ще й рання зморшка прорізала чоло — отже, вольовий. Очі розумні, й дивиться відкрито: такому можна довіритись.

Андрій глянув на двох солдатів, що сиділи на траві, і тінь розчарування сковзнула його обличчям. Бутурлак помітив це й витлумачив по-своєму:

— Звичайно, з пораненим у болотах буде важче, проте не турбуйся, допоможемо. Проведеш нас через болота, Андрію?

Хлопець замахав руками, немов захищаючись. Ступив два кроки назад.

— Не можна, тільки вар'ят зараз туди піде…

— Хіба ми схожі на божевільних? — похмуро всміхнувся Бутурлак. — Просто не маємо іншого виходу.

– Є, — заперечив Андрій, — прошу повірити мені, і ми проведемо вас.

— Але ж усі підходи до озера контролюються бандерівцями.

— Пане лейтенанте, — Андрій приклав долоню до серця, — ми отих бандер, що в Гадючому яру, візьмемо на себе, а вам уже тільки гав не ловити… — мовив, та одразу схаменувся, здається, бовкнув дурницю, і лейтенант може образитись. — Ми їм скажемо, що бачили вас тут, вони — сюди, а ми — до яру…

Почувши це, навіть Васюта, який, здавалося, дрімав, привалившись спиною до дерева, зацікавлено заворушився.

— Ну, а далі? — запитав Бутурлак. — Яром вийдемо до озера, а там — Острожани…

— На березі недалеко від села є рибальська хижа. Його батька, — кивнув на Пилипа, — там вони сітки тримають, весла… У хижі переднюєте, а вночі проведемо далі. Там вас уже не шукатимуть.

Лейтенант обвів поглядом своїх підлеглих. Видно щось прочитав на їхніх обличчях, бо мовив ствердно:

— Чудова пропозиція! Але ж… — раптом зупинив себе, — хижа на березі, і якщо хтось?..

— Хлопці повартують, — поклав край його сумнівам Андрій. — Замкнуть хижу, щоб ніхто носа туди не пхав, і поруч крутитимуться. Але нікого вдень там не буває.

— Так тому й бути, — схвалив лейтенант, та Горянський нараз підвівся.

— Можна мені одне запитання, товаришу лейтенант?

Бутурлак знизав плечима: звичайно, можна, тут кожен вільний висловлювати свої думки й сумніви, правда, за ним останнє слово, та поки він не віддав наказу, нехай запитує.

— Твій кінь? — коротко запитав Андрія Горянський, тицьнувши пальцем у Сірка, що скуб траву неподалік.

— Мій.

— Добрячий кінь! — чомусь несхвальні інтонації почулися в голосі Горянського. — А той також твій?

— Не мої то коні, — раптом збагнув Андрій і почервонів так, що кров, здається, лише випадково не чвиркнула з вух. — Вуйка мого, а ви, якщо не вірите!..

— Чекай, — приступив до нього Горянський, — рідного дядька коні? І Коршун, я так зрозумів, саме до нього приїжджав цієї ночі?

Кров відлила від обличчя Андрія. Мовив гнівно:

— Можете не вірити мені, бо і Коршун — мій рідний вуєк. Материн брат, от хто він! А я живу у вуйка Северина, бо мати померла, а батько в Червоній Армії. — Він хотів ще додати, як сподівався зустріти батька серед цих чотирьох, та горло нараз перехопило, він задихнувся, на очі накотилися сльози, і Андрій відвернувся, щоб цей підозріливий солдат не помітив їх.

— Ти що, з глузду з'їхав? — смикнув Горянського за галіфе Васюта.

Горянський зло зиркнув на нього, багатозначно кашлянув, дивлячись на Бутурлака, але той махнув рукою.

— Відставити, Горянський!

— Слухаюсь! — відповів похмуро, та було видно — залишається при своїй думці.

— Вперед піде Сергійко, — запропонував Андрій, — він скаже бандерам, що ми побачили вас і пішли слідом. А я буду весь час з вами…

— Пропонуєш себе заложником! — невесело посміхнувся лейтенант. — Не треба, хлопче, ми тобі віримо. Це тільки дехто, — недобре глянув на Горянського, — вважає, що тут усі — бандерівці. От що, — вів далі рішуче, — вперед підете ви всі троє. Бо малий може щось наплутати.

— Я наплутаю?! — образився Сергійко.

— Звичайно, ні, — поблажливо посміхнувся Бутурлак, — але краще, коли вертатиметесь усі троє, бо постові можуть щось запідозрити.

Хлопці спіймали й розпутали коней, посідали верхи, розвідники вервечкою рушили за ними.

… Фрось, почувши форкання коней, виступив з кущів.

— Це ви, хлопці? — гукнув.

— Вуйку, там… — удав хвилювання Андрій, — солдати! Ми бачили — кілька солдатів обігнули Дубову галявину й подалися до боліт.

— Які солдати? — не збагнув той.

— Ви ж самі казали, совітські вояки! Щоб ми, як побачимо, повідомили.

— Ох, боже, — заклопотався Фрось, — це ж розвідники! І багато їх?

— Троє чи четверо.

— Точно, вони. Ану, хлопці, вилазьте з кущів, за мною! То кажете, до боліт від Дубової галявини подалися? І як давно їх бачили?

— Щойно, вуйку… Ми одразу на коней і сюди. Як ви й наказували.

З кущів вилізли ще п'ятеро чоловіків, одягнутих у ватянки. Обличчя заспані, недобрі.

— Ти, Сидорчук, давай до лісництва, — розпорядився Фрось, — попередь тамтих, щоб гав не ловили. Ми цих розвідників з тилу, а вони з флангу, притиснемо до болота, нікуди не дінуться. Давайте, хлопці, потихеньку поза кущами, поза деревами, як тіні, прошу я вас. Ми зараз отих совітських вояків накриємо. У спину їм вдаримо, в спину, прошу я вас, так, щоб не втік ніхто…

Бандерівець з карабіном схопив Сірка за вуздечку.

— Ану, злазь! — наказав Андрієві.

— Ви що? — нараз Андрій зрозумів, чого той хоче. — Не віддам коня, — крикнув, — я вуйку скаржитимусь!

— Злазь! — замахнувся той гіллякою.

— Тихо будь, — перехопив його руку Фрось. — Я ж кажу, тихесенько, ти тінню будь, розчинися в лісі — на коні тебе за півверсти видно, а мусиш поза кущами… Ну, чого стоїш? — озлився раптом. — Я казав — до лісництва!

Бандерівець з карабіном вилаявся пошепки, та відпустив вуздечку. Фрось махнув рукою й побіг стежкою, що вела до дубової галявини, за ним — інші четверо.

Бандерівець з карабіном рушив праворуч, де починався молодий сосняк. Зупинився, насварився на Андрія зброєю.

— Ви чого стовбичите? Ану, марш до яру! — і як тінь зник у сосняку.

Проїхавши сотню метрів, Андрій зіскочив з коня, передав повід Пилипові. Прислухався. Тихо, буцім і не було тут нікого, лише ятель довбає суху гілку.

— Чекайте тут, — наказав Андрій і югнув у гущавину. Продерся крізь густий горішник, яким суціль заросли підходи до Гадючого яру, побіг до вільшняка, де залишив розвідників. Нараз дорогу йому заступив Іванов.

— Ви? — здивувався хлопець. — Мусили ж чекати там…

Сержант поблажливо усміхнувся.

— Хлопці чекають, а я хотів вас підстрахувати, аби чого не трапилось. — Він засвистів дроздом, прислухався й свиснув ще. — Зараз усі будуть тут, — пояснив. — А ти молодець, класно обдурив бандерівців!

Неподалік засвистів дрозд, і з-за дерев висковзнули розвідники.

— Перечекаємо трохи, — запропонував Бутурлак, дивлячись, як важко дихає Васюта.

— Ні, — заперечив той, — не можна час гаяти!

Вони продерлися через горішник до коней.

— Вуйку, до мене, — поплескав по Білчиному крупу позаду себе Сергійко. Васюта не одразу збагнув, що запрошують його, і хлопець пояснив: —Прошу вас сідати, вуйку, тримайтеся за мене, я моцний.

Горянський допоміг єфрейторові сісти позаду Сергійка, намагався не дивитися хлопцеві у вічі — певно, сам картав себе за підозріливість, але, зустрівшись з відвертим поглядом Сергійка, усміхнувся й собі дружелюбно. Взяв кобилу за повід і хотів уже рушати, та Іванов зупинив його:

— Сідай і ти, — поплескав Сірка по широкій спині, — і ви, товаришу лейтенант. Бандерівці можуть повернутися, побачать сліди…

— Резонно, — схвалив Бутурлак.

— Ви — до мене, — гукнув сержанта Пилип.

— Але ж, — засумнівався той, — нас семеро…

— Я піду попереду, — запропонував Андрій. Погойдав босою ногою. — Такий слід нікого не насторожить.

Іванов зламав гілку, обдивився навколо, замів сліди. Легко скочив на вороного.

— Рушили! І хай все буде добре.

Сонце високо піднялося над лісом, риба клювала мляво, але Грицько затявся, кидав та й кидав, сподіваючись, що витягне хоча б підлящика. Тут риба брала завжди, сьогодні ж як відрізало. Це сердило хлопця, адже збирався похвалитися перед Андрієм — клятий голодранець, втік нічліжити з Демчуками, знайшов собі компанію, такі ж голодранці, як і сам.

Спочатку Грицько кидав блешню, сподіваючись витягнути півпудового щупака — такі ходили тут в очеретах, не риба, а ціла колода.

От би з таким щупаком зайти до двору, хай би позаздрив, батяр недорізаний!

А тут навіть підлящики не беруть, шляк би їх трафив, у коші всього півдесятка плотиць, коропець та окуні в долоню — на чверть юшки не вистачить.

Нарешті Грицько збагнув, що сьогодні так і не вдасться похизуватися виловом. Риба одразу перестала цікавити його, спорожнив кіш просто в озеро і погріб до берега, де — давно запримітив — зранку крутилися обидва Демчуки.

Важкий човен ішов повільно, нарешті розсунув носом очерети й тицьнувся в пісок.

Грицько витяг весла, поклав акуратно вздовж бортів, вискочив на берег. Зсунув солом'яного бриля на потилицю, примружився, підставивши сонячним променям веснянкувате обличчя. Постояв трохи — гарно жити на світі, коли гріє ранкове сонце і ніц не треба робити.

Якби ще не задачки!

Мати знову лаятимуться, що не розв'язав, зрештою, полаються й відчепляться, йому це не первина, а чи варто забивати собі голову задачками, коли з лісу пахне травами і в озері скидається риба?

Згадка про рибу трохи зіпсувала настрій, але не дуже, і Грицько почимчикував до Демчукової рибальської хижки, біля якої стриміла з очеретів голова одного з цих гицелів.

Ще за сотню кроків Грицько здогадався, що то Сергійко — вітерець куйовдив його чорну чуприну.

— Агов, Сергію, — покликав, — іди-но сюди!

Той обернувся невдоволено, приклав пальця до губ, вимагаючи тиші.

— Що там у тебе? — не вгамовувався Грицько.

Сергійко ворухнувся. Нараз почулося ляскання крил — молода качка вискочила ледь не з-під ніг хлопця, піднялася над очеретами і відразу важко впала в них, ховаючись.

— Ех, ти ж, — збуджено загорлав Грицько, — дрючком треба було її, помітив і відразу дрючком, тут без дрючка й ходити не можна!

Сергійко вибрався з очеретів. Стояв і дивився спідлоба, і у вирластих очах його Грицько помітив причаєний переляк, а може, це тільки здалося йому, бо хлопець відвів погляд і запитав не до ладу:

— Ти що тут?..

— Гайда купатися, — запропонував Грицько, — риба не бере, та біс з нею.

— Спекотно, — солідно пояснив Сергійко, — от і не бере.

— А де Пилип?

Малий озирнувся, і Грицько знову помітив у його очах тривогу.

— Додому побіг.

— Ви чого тут зранку вовтузитесь?

— Батько сітку звеліли полагодити. — Сергійко кивнув у бік розтягнутої на дрючках рибальської сітки.

— А-а… нудна робота… То підеш купатися?

— Не хочу.

— А я скупаюся. — Грицько підійшов до озера, очерети відступали тут від берега, вкритого білим піском, далі тягнулася мілизна, вода тут прогрівалася ще зранку, і купатися було приємно — вода прозора, зайдеш по груди й бачиш, як сновигають під ногами великі озерні раки.

Нараз Грицько зупинився. Примружив хитре око, кивнув на руку, яку малий заклав за спину.

— Що там у тебе?

Побачив, як відлила кров од щік Сергійка, ступив крок убік, зазирнув хлопцеві за спину. Тримає стиснутий кулак, а що в ньому?

Грицько вдав, що Сергійкова таємниця йому ні до чого. Роздягнувся, залишившись у синіх сатинових плавках із зав'язками збоку. Такі плавки мав на селі тільки він, — хлопці купалися голяком, — і дуже пишався ними.

Перев'язав мотузок, а сам не спускав ока з закладеної Сергійком за спину руки. Цікавість мучила його що там у малого в кулаці?

– Іди сюди! — покликав, та Сергійко не зрушив з місця. — Я тобі покажу щось…

— Що покажеш?

— Ти знаєш, що в мене є? Дві протитанкові гранати. Сьогодні глушитимемо рибу! — Побачив, як загорілися в малого очі, вів далі, інтригуючи: — Увечері поїдемо човном до соснового берега, і там на глибині…

Сергійко облизав язиком засмаглі губи, витиснув з себе жалібно:

— Сьогодні не зможемо.

— Чом не зможете?

— Та батько звеліли… — хлопець зам'явся. — Щось там у них по господарству…

— Не бреши! По очах бачу… — Грицько нараз пружно ступнув до Сергійка, схопив його за руку, вивернув. — Ну, показуй, що тут?

— Не чіпай! — малий смикнувся, але Грицько тримав міцно. — От зараз Пилип повернеться, він тобі дасть!

— Ми твого Пилипа — одною лівою! — Грицько почав викручувати Сергійкову руку.

— Пусти!

— Покажеш? — нараз Грицько закричав і випустив хлопця. — Ти що, кусатися! Я тобі зараз! — наздогнав малого, який відскочив до очеретів, підставив ногу і штовхнув на пісок. Навалився всім тілом, викрутив руку й нарешті розтиснув пальці.

Сергійко лежав, уткнувшись обличчям у пісок, і плакав.

Грицько тримав червону зірку з серпом і молотом — такі зірки носили радянські солдати на пілотках і кашкетах, він сам бачив їх, коли відступали з боями через Острожани, навіть зірвав одну з кашкета вбитого командира. Зберігав кілька днів, поки батько не побачив — облаяв і викинув на смітник.

А тут — блискуча червона зірочка…

— Де взяв? — запитав гнівно.

— У лісі знайшов. — Сергійко дивився злякано.

— Брешеш! — схопив малого за вуха, притиснув потилицею до землі. Вдивлявся пильно в чорні очі. — Кажи правду, де взяв?

Сергійко заскиглив жалібно:

— Пусти, боляче

— Де взяв?

— Та давно вона в мене!

Раптом Грицько побачив в очах малого торжество. Не встиг здивуватись, як щось важке й гаряче навалилося на нього, боляче стиснуло шию.

Грицько відпустив Сергійка і закричав тонко й жалібно, бо, здалося, прийшла його остання хвилина.

Пилип налетів на Грицька, мов коршун. Кинув клунок з продуктами, який прихопив з дому, впав з розгону, схопив за чуприну й тицяв обличчям у мокрий пісок.

— У-у, гад, тебе хто вчив на малих кидатися? Їж землю, вар'ят паршивий, ось тобі!

Грицько вже оговтався, він був сильніший за Пилипа — спритно викрутився й зробив спробу підім'яти того під себе. Та Сергійко потягнув його за ногу, а Пилип навалився знову — Грицько зрозумів, що проти двох йому не впоратись, і одразу заканючив:

— Пустіть мене, двоє на одного, це чесно, га?

— А ти на малого — це чесно? — Пилип ще раз тицьнув його носом у пісок. — Ану, просися!

— Я не хотів… Пожартував тільки…

— Проситимешся?

— А нікому не розповідатимете?

— Потрібен ти нам!

— Простіть….

— Отож… — Пилип відпустив Грицька, той спритно відскочив убік, насварився кулаком.

— Я вас, гадів, поодинці спіймаю! Голота клята!

— Ох ти ж свиня! — здивувався Пилип. — Та ми тебе зараз!..

— Плювати я на вас хотів! От вуйку Кирилові скажу, хто червоні зірки ховає. Разом із своїм батьком на дубі гойдатиметесь!

Пилип озирнувся на Сергійка, що стояв, похнюпившись, і, згадавши, як поранений радянський єфрейтор подарував малому зірку з пілотки, збагнув, що загострювати стосунки з Грицьком аж ніяк не можна. Махнув рукою, мовив примирливо:

— Колись і в тебе таку бачили.

— То в мене, а то у вас… Голота нещасна, знаємо, чим дихаєте!

— Ах ти ж куркульський вилупок!

— За вилупка ти мені заплатиш!

— Теж мені ґазда! Не ґазда, а фирцик! — Пилип підняв грудку сухого глею, швиргонув у Грицька. Ледь не вцілив. Той відскочив, погрозив кулаком і побіг до села. Нараз зупинився, постояв трохи, роззираючись по боках, і рушив, низько пригнувшись до землі, буцім щось винюхував.

Пилип чув, як винувато дихає за спиною брат, та нічого не сказав малому, мовчки почав підбирати огірки, що розсипалися з клунка».

— Я йому не показував, — першим почав Сергійко. — Він питає, що в руці, а потім налетів і розтулив пальці.

— До хижі не підходив?

— Що йому там робити? Але ж дали ми йому! — Сергійкові явно хотілося перевести розмову на інше. — Більше з нами не задиратиметься!

Пилип підняв з трави півхлібини, суворо попередив малого:

— Я взяв з комори, і мати не бачили. Якщо питатимуть, мовчи.

— Дай, я віднесу, — Простягнув руку за хлібом Сергійко.

— Зірку заховай у хижі.

— Навчений

— Попитай, може, потребують чого…

Пилип обдивився, чи нема нікого близько, і, відімкнувши замок, пропустив Сергійка до хижі.

Андрій крутився біля комори з півгодини, поки тітка Ганна поралася там, але все даремно: тітка не відлучалася, і пролізти в комору не було ніякої можливості.

Нарешті, коли вже терпець урвався, допоміг щасливий випадок.

Тітка визирнула з комори, побачивши, що свиня пролізла до городу, схопила дрючка й, голосно лаючись, побігла виганяти.

Андрій югнув до відчинених дверей, схопив шмат сала, засунув за пазуху, підстрибнув і зірвав кільце копченої ковбаси, обережно визирнув і заховався за спіжарню.

І там ніс у ніс зустрівся з Грицьком.

Андрій удав заклопотання, хотів проминути Грицька, але той зупинив його. Дихав збуджено, видно, щось дуже схвилювало його і не міг не поділитися з кимось.

Запитав:

— На нічліг обидва Демчуки з тобою їздили?

Андрій склав руки на грудях так, щоб хоч трохи прикрити пазуху.

— Ну, обидва… То й що?

– І нічого не трапилось?

У Андрія похололо всередині. І все ж знайшов сили відповісти байдуже:

— Нічого. А що таке?

— Розумієш… — Грицько присунувся, гаряче задихав у вухо. — Щось у них не те… Хтось там у хижі… У їхній рибальській…

Певно, Андрій пополотнів, та, на щастя, Грицько нічого не помітив.

— Звідки знаєш? — запитав Андрій.

— Хотів я там скупатися. Бачу, малий на березі. І криється од мене… Щось мене штрикнуло — отак відразу збагнув — криється. Ховає кулак за спиною, а очі бігають. Питаю, що в тебе, а він мовчить. Виявилося — червоноармійську зірку ховав. А тут другий налетів на мене. Я, звичайно, дав їм, аби не лізли! Ну, поголомшив їх трохи. Пішов, раптом дивлюсь — хижа замкнута. Ніколи такого не було, а тут, бач, замок повісили. Пилип із собою клунок притяг, коли швиргонув я його, клунок розв'язався — півхлібини випало і огірки розсипалися. Для чого хліб, питається?

— На обід, як для чого!

— Овва, на обід! Так їм мати півхлібини й дасть! На тому тижні в батька півпуда муки позичили — до врожаю, збагнув? А тут півхлібини!

— Може, поцупив десь? — висунув припущення Андрій. Це було негарно — казати таке про Пилипа, та, здається, не залишалося іншого виходу.

— Де поцупиш? Хіба що в нас… Та комора на замку й ключ у матері.

Андрій відчув, як сало липне до спітнілого живота.

— А-а… — мовив так, буцім щойно згадав. — Вони пса привели, знайшли десь приблудного, мабуть, його в хижу замкнули.

– І огірки для пса?

— Го, якщо голодний, і огірки жертиме. У кривої Теклі сучка недопалки ковтала, їй-бо, сам бачив.

— А може, вони пса вкрали? — очі в Грицька загорілися. — Я завжди знав, що Демчуки — злодії!

— Тиць тобі… вкрали… Приблудний! Я ще не бачив, та Пилип казав — великий. Я його, нахвалявся, вивчу — тепер ніхто не підступиться!

— Пішли глянемо.

— Зараз не можу, треба по траву для корови їхати.

— Слухай… — улесливі нотки з'явилися в Грицьковому голосі. — Якщо пес справді гарний, скажи Пилипові, аби продав. Я йому дві протитанкові гранати дам. Мені свій пес от як потрібний!

— Тьху, гранати… Пес і гранати! Може, за міномет? — Андрій згадав учорашню розмову.

— А осьо-сьо… — скрутив дулю Грицько, та одразу позадкував. — Хоча, якщо пес справді великий… Я можу ще сала шмат додати.

— Завтра я з Пилипом домовлюсь, — пообіцяв Андрій.

— Ходь сьогодні, коли привезеш траву… — занетерпеливився Грицько.

— Там подивимось… — Андрій шмигнув до стайні, заховав сало й ковбасу під якесь шмаття на фірі, полегшено зітхнув. І як ще Грицько не винюхав цю злощасну ковбасу?

Андрій дістав ганчірку і обтер замащений салом живіт. Лише тепер збагнув усю серйозність того, що трапилось.

Добре, що Грицько наскочив на нього і повірив у того пса. Але ж може розповісти ще комусь — в Андрія обважніли руки, коли подумав про це. Слава богу, Северин Романович поїхав дивитися на покоси й повернеться лише після обіду. А тітці Ганні оті розповіді про хліб та замкнену хижу ні до чого — знає тільки свою комору й крамницю.

Андрій вийшов із стайні, постояв, виглядаючи Грицька. Тривога все більше охоплювала його. Нараз вирішив: заклав два пальці в рот, свиснув пронизливо. Почекав трохи і, не почувши відповіді, свиснув ще раз.

— Чого тобі? — почулося з веранди. Грицько стояв з підручником у руці.

— Гайда зі мною по траву.

Той безнадійно махнув рукою.

— Задачки… Мати не пустять.

— Ну й сиди над своїми задачками! — в Андрія трохи відлягло від серця: тітка Ганна затримає Гриця принаймні на дві години, за цей час він встигне обернутися.

Швидко запріг Сірка, і фіра покотилася дорогою, що вела до озера.

Андрій ще здалеку побачив Пилипа, який порпався біля сітки. Дорога тут роздвоювалася: одна вела до лісу, куди й потрібно було Андрієві, друга йшла навколо озера. Зупинивши фіру на розвилці, Андрій підкликав друга.

— А де Сергійко? — запитав.

— У хижі… з ними…

Андрій дістав з-під шмаття ковбасу та сало.

— Тримай!

— Де це ти?

— Де було, там нема. Що тут з Грицьком у вас було?

— На малого наскочив. Ну, я йому й дав!

— Дав… дав… — передражнив Андрій. — Роззява, клунок упустив, а Гриць хліб побачив, аж півхлібини. Звідки й для чого питається?

— Невже? — злякався Пилип. — Що ж буде?

— Я йому про пса набрехав. Мовляв, ви собаку приблудного в хижі тримаєте.

— Хитрий він, — засумнівався Пилип. — Поки сам не впевниться…

— Я до темряви з нього очей не спущу.

— Все одно погано. Слід лейтенанта попередити.

— Для чого? Най відпочивають спокійно. — Андрій скочив на фіру. — В селі ж бандер нема, якщо Гриць і бовкне комусь, поки Коршунові повідомлять…

— Лячно мені.

— А мені не лячно? — розсердився Андрій. — Ну, прощавай, бо мені по траву треба. Мушу обернутися, поки Гриць задачки розв'язує.

Він попустив віжки, й Сірко з місця взяв риссю.

Андрій повернувся з травою, коли Грицько щойно відклав зошита й нудився перед обідом на веранді.

Побачивши Андрія, зрадів і побіг слідом за фірою до корівника.

Северин Романович колись мав п'ять корів, тепер лишилося три, двох довелося віддати німцям, і Жмудь цілий тиждень лаяв їх останніми словами — що це за влада, яка бере навіть у своїх! — та швидко заспокоївся. Що корови — тьху! Дай боже, щоб все влаштувалося й червоних зупинили, тоді й про худобу можна подумати.

Хлопець навалив повні ясла конюшини. Чорнявка сковзнула по ньому байдужим поглядом і потягнулась товстими губами до бур'янини, Андрій пнув її коліном у бік — не любив цю корову за ненажерливість, через неї тітка Ганна часто шпетила його й обзивала неробою.

— Свиня, а не корова! — вилаявся, а краєм ока стежив за Грицьком — чого припхався до корівника?

Той не примусив довго чекати.

— Бачив Демчуків? — запитав.

— Кажеш так, буцім жити без них не можу.

— За озеро ж по траву їздив… Питаю, бачив?

— Це ти про пса? — вдав, що здогадався Андрій. — Тонку кишку маєш. Вони за нього аж два кіла сала правлять. — Знав, що навіть Грицько не зможе одразу дістати стільки сала, а йому потрібна була відстрочка лише до ночі.

— Два кіла! — вигукнув Грицько. — Та два кіла сала за них обох не дадуть! Бач. чого захотіли!

— Отож я й кажу — забагато. Хотів з ними стокмитися за кіло, й розмовляти не хочуть. Кажуть — вівчарка…

— Що-що? — не повірив Грицько. — Вівчарка?

Андрій ледь помітно всміхнувся. Знав, на який гачок підчепити Грицька — той давно мріяв про вівчарку, просив навіть вуйка Кирила дістати десь, але вівчарки були лише в есесівців, і дістати такого пса не зміг навіть Коршун.

— Либонь, від німців колись відбився пес, — інтригував далі Андрій. — Худий, кажуть, усі ребра видно, та злий — не підступишся!

— Як же вони його?..

— Голодний, — авторитетно пояснив Андрій, — коли пес голодний, за ким хочеш піде.

— То я ж його годуватиму! — зрадів Грицько та одразу й спохмурнів. — Два кіла сала мати не дадуть.

— Так, не дадуть, — погодився Андрій. — Може, коли всі задачки розв'яжеш.

— Слухай, — улесливо почав Грицько, — хочеш, я тобі протитанкові гранати віддам?

— Хочу.

— Ти от що, — по-змовницькому зашепотів Грицько, — коли мати до комори підуть, гукнеш їх, мовляв, до крамниці хтось кличе…

— Так вона й зірветься знеобачки! Замкне комору за собою.

— Може, й забудуть?

— Все може бути. Та навряд.

Грицько озирнувся злодійкувато.

— Тоді я… — він не доказав, але Андрій здогадався, що задумав Гриць: певно, витягне ключа в матері і залізе вночі в комору.

Поколупавши в носі, Грицько запропонував:

— Я зараз хотів би глянути на того пса. Гайнемо разом?

— А стайню хто чиститиме?

— То я побіжу сам…

— Злі Демчуки на тебе, — застеріг Андрій. — Пилип нахвалявся, що вуха обірве.

— У-у, гицель собачий, — насварився кулаком Грицько. Та згадавши, що саме від цього гицеля залежить, чи матиме він вівчарку, полагіднішав. — Коли звільнишся, збігаємо? — попросив.

Андрій кивнув невизначено і, захопивши вила, подався до стайні. Не встиг ще прибрати гній з-під коней, як у щілину між стулками дверей просунулося збуджене Грицькове обличчя.

— Швидше, — мовив, — там батько їдуть, а мати в коморі, то гукни її! Мовляв, батько кличуть…

— А потім усі шишки на мою голову!

— Е-е, скажеш — помилився…

Андрій знав, що Грицько не відчепиться, але й не хотів допомагати. Та, зрештою, нехай ризикне: якщо навіть Грицькові і вдасться поцупити сало, можна буде ще щось вигадати. Головне — дотягнути до вечора.

Хлопець увіткнув вила в купу гною, вийшов із стайні. Грицько з надією дивився на нього.

— Чого стовбичиш? — пригримнув Андрій.

Той посміхнувся улесливо, югнув за ріг стайні і заховався в кущах смородини.

Побачивши бричку Северина Романовича, що завертала до воріт, Андрій гукнув голосно:

— Тітко Ганно, вуйко приїхали!

Тітка визирнула з комори, обтерла руки білою ганчіркою і заклопоталася:

— У мене борщ охолов, і він того не потрапить, що крутишся цілий день… — вона щезла в коморі і з'явилася через кілька секунд з кільцем ковбаси. Андрієві здалося, що затрималася на мить біля дверей і туди-сюди глипнула очима, та, либонь, тільки здалося, бо задріботіла до кухні, охкаючи.

Хлопець провів її уважним поглядом, скосував на смородинові кущі, з-за яких визирав Грицько, невдоволено гмикнув: цьому пуголовку таланить…

Щойно мати увійшла в кухню, Гриць кількома стрибками подолав відстань од кущів до комори і спритно прослизнув у двері.

— Гей, — загорлав з вулиці Андрієві Северин Романович, — помер ти, чи що? Відчиняй ворота!

Хлопець побіг до воріт і не побачив, що мало не тої ж секунди безшумно прочинилися кухонні двері і тітка Ганна метнулася до комори.

Андрій узяв коня за вудила й завів у двір, Северин Романович зістрибнув з брички, скинув кашкета, обтер спітніле чоло рукавом, хотів щось сказати Андрієві, та не встиг, бо в коморі почувся лемент, звідти визирнула тітка Ганна, замахала руками, підкликаючи чоловіка.

— Йди-но сюди, Северине, подивись на свого сина, злодія клятого! Він спричиниться до моєї загибелі, все йому пхаєш і пхаєш, а йому все мало й мало!

Северин Романович потягнувся, розминаючись з дороги. Запитав байдуже:

— Чого заґелґотіла?

Кинув батіг на сидіння — видно було, що притомився і йому не до сімейних чвар.

— Це я гелгочу! — вибухнула жінка. — Подивись ти на нього! — вона виштовхнула з комори засоромленого Грицька — дивився спідлоба, наїжачившись. — Глянь, що в нього за пазухою! — Засунула руку й витягла величезний шмат сала. — Я ще вдень помітила — кільце ковбаси зникло. На того батяра подумала, прости господи, — кивнула на Андрія, — ну, вирішила, я ж тебе підловлю, а, виявляється, ось хто! Кажи, для чого воно тобі? — вдарила салом по шиї. — Чи не годують тебе, голодний ходиш?

Грицько блиснув очима, але промовчав. Северин Романович потягнув батога з брички. Грицько одразу помітив це й заскиглив:

— Уже сала шматка жалко! Просив я колись у вас? Може, мені ось як потрібно, — різонув краєм долоні по горлу, — в кого ж узяти, як не в себе?

— Добро цвиндрити! — обличчя в Северина Романовича почало наливатися кров'ю. Хвисьнув батогом, схопив сина за комір сорочки.

— Не бийте, хочете, на коліна стану, але не бийте! — заканючив Грицько, крутячи шиєю. Смикнувся, намагаючись вирватися, та батько тримав міцно. — Простіть мене!

— Для чого брав? — заніс батога Северин Романович, та, перехопивши Андріїв погляд, опустив руку. Підштовхнув сина до веранди. — Пішли до хати, там розберемося.

Він швиргонув батога в бричку, Грицько збагнув, що головні неприємності вже позаду, непомітно підморгнув Андрійкові, та одразу обличчя його знов набрало жалісного вигляду, в очах навіть з'явилися сльози — попрошкував до хати згорбившись.

— Мені бігме погано зробилося, коли побачила його в коморі! — докинула ще жару у вогонь тітка Ганна. Вона замкнула двері комори і, недобре зиркнувши на племінника, наче він був винний в усіх її неприємностях, почимчикувала до кухні.

Андрій почав розпрягати коня, та одразу кинув. На серці було неспокійно. Прислухався — голоси доносилися з кімнати, вікна якої виходили на вулицю і майже завжди були зачинені. Андрій повагався лише секунду, переліз через бильця веранди і пробіг до коридора. Став за дверима, прислухався.

— Я вже просив вас, — почув сльозливий голос Грицька, — щоби дістали вівчарку. А оті Демчуки десь злапали пса і хочуть за нього два кіла сала. Я й подумав…

— Подумав… подумав… — сердито забуркотів старий Жмудь. — А того не збагнув, що вони усі в нас ось де! — Андрій уявив, як Северин Романович стиснув свого величезного кулака. — Самі б привели того пса, та й ще дякували!

— Звідки я знаю?

— Ти син ґазди й мусиш це знати. Голоті сало носити… За одне це тебе канчуками нагодувати треба!

— Вже й канчуками! — в голосі Грицька з'явилася зухвалість. — Тільки й чуєш…

Северин Романович позіхнув.

— Хвали бога, що притомився я. А то б почастував.

— Скажіть матері, щоб дала сала.

— А може, твої Демчуки воліють ще домашньої ковбаси? Чи шинки копченої?

Це було мовлено з таким сарказмом, що Грицько, певно, відразу усвідомив марноту своїх сподівань. Та все ж не здався:

— Тоді накажіть Демчукам, щоб віддали мені вівчарку.

— Ти бачив того пса?

— Андрій казав — гарний.

— Андрій казав, Андрій зробив… Сам, питаю, бачив?

— Та ні. Вони його в рибальській хижі замкнули.

— Піди подивись.

— Я з ними побився, не покажуть.

— Чого бився?

— Та малий зірку не хотів показувати.

— Зірку? — здивувався Северин Романович. — Яку зірку?

— Знайшов, каже. Звичайна зірка, червоноармійська.

Пружини дивана, на якому сидів Северин Романович, голосно застогнали.

— Сам бачив її?

— Бачив, то й що? Така сама, яку ви відняли колись у мене.

На кілька секунд запала мовчанка.

— Справді, міг знайти, — зітхнув нарешті Северин Романович. Помовчав і запитав: — А зірка та яка?

— Червоноармійська, кажу…

— Не те питаю. Ну, видно, що в лісі лежала? Заіржавіла чи почорніла?

Андрій сперся плечем на стінку, бо коліна зрадницьки затремтіли.

— Я й сам подумав, чому нова зірка? — почув Грицькову відповідь.

Знову застогнали пружини дивана.

— Може, він її пісочком відчистив? — висловив припущення Северин Романович.

— Не все одно… — зітхнув Грицько. — Я вам про пса, а ви — зірка…

— Ану, помовч! — наказав Северин Романович. По хвилі запитав: — Не бачив — хижу замкнуто?

— Та висить замок.

— Не заходив всередину?

— Я ж казав — побився з ними. А що?

— Чужих людей поблизу не бачив? Вояків совітських?

— Де ж їм тут взятися?

— Бачив, що вуйко Кирило вранці приїжджав? Німці совітських розвідників ловлять.

– І ви гадаєте?..

— Нічого я не гадаю. Підозріло тільки — зірка ота…

— Слухайте, — швидко мовив Грицько, — а Пилип ще клунок ніс. Півхлібини і огірки… Сам бачив, розсипав він.

Диванні пружини знову застогнали.

— Ану, поклич Андрія, — наказав Северин Романович, та одразу позадкував: — Хоча, не треба. Бери коня, мерщій скачи до Грабового.

Андрій обережно висковзнув з коридора. Попід стіною спіжарні перебіг до брички, почав розпрягати коня.

«Що ж робити? — міркував схвильовано. — Вуйко спершу хотів послати до Коршуна мене, та передумав. Невже не довіряє? Адже ж вночі посилав…» — не встиг щось вирішити, як Северин Романович гукнув з веранди:

– І досі Сірка не випряг?

— Та я, вуйку, стайню закінчував прибирати, щоб коня вже на чисте, завести.

— Засідлай Грицькові вороного.

— Куди це він проти ночі? — якомога байдужіше запитав Андрій. — Кінь гарячий і темряви боїться.

— Сам знаю, чого боїться, чого ні…

— Зараз, тільки випряжу Сірка.

— Сам випряжу. — Северин Романович спустився з веранди. Мало не одразу за ним вискочив Грицько, одягнений у парусинову куртку.

— Ти куди? — запитав Андрій. Хлопець зробив утаємничене обличчя.

— Справи, — одповів невизначено.

— Вівчарку вже завтра подивимось? — запитав Андрій.

Северин Романович кинув розпрягати Сірка. Приступив до племінника.

— Ти сам пса бачив?

Андрій знизав плечима.

— Гарний собака, вівчарка…

— Сам бачив, питаю?

Андрій одразу прийняв рішення: «Якщо скажу, що бачив на власні очі, можливо, повірять, підуть дивитися, а там будь що буде — можна замкнути обох у хижі, протримати до вечора…»

— Чом не бачив, показували…

– І до хижі заходив?

— Звичайно.

— Нікого там не було?

— Хто ж може бути?

Северин Романович перезирнувся з Грицьком. Видно, тверді Андрієві відповіді похитнули його рішучість.

— А на горищі? — запитав Грицько.

– І на горищі нікого.

— Звідки знаєш? — втупився в нього уважним поглядом Северин Романович.

Андрій завагався лише на мить, та Жмудь уже запідозрив племінника. Ніяк не виказав сумніву, навіть рукою махнув байдуже.

— Як чоловіка щось штрикне, — мовив спокійно, — то він сам не свій робиться. Хай йому грець тому псові — завтра подивимось. Виводь вороного, — наказав Андрієві.—А ти не жени, — повернувся до сина, — переночуєш у Заозерному, сьогодні не вертайся, кінь і справді темряви боїться. Скажеш Іванові Йосиповичу, що я завтра навідаюсь.

Андрій зрозумів, що все це мовиться про людське око — либонь, Северин Романович підморгує зараз синові, мовляв, Андрій напевно змовився з Демчуками і слід задурити йому голову…

Грицько відповів упевнено:

— Я все зроблю, але ж завтра треба того пса…

— Буде твій, — пообіцяв Северин Романович.

Грицько скочив на коня, Северин Романович пішов одчиняти ворота, а Андрій стояв і дивився, як виграє вороний.

Жеребець добрячий, він доскочить до Грабового за півгодини, ще чверть години чи хвилин десять, поки Коршун збере своїх вояків, хвилин сорок на зворотний шлях — коні в них не такі добрі, — всього через годину й двадцять хвилин будуть тут, нехай через півтори години…

Негайно треба діяти, але як?

Северин Романович обізвався від воріт:

— Чого гав ловиш? Заводь Сірка до стайні, зараз я води принесу. А потім поїмо й бричку лагодити треба. Заднє ліве колесо ледь тримається.

«Він стежитиме за мною й не відпускатиме ні на крок, — майнула думка. — Але за будь-яку ціну треба попередити розвідників. Правда, додому тоді не буде вороття… Нехай так… Попрошу розвідників, щоб узяли з собою…»

Андрій метнувся до клуні, дістав із схованки автомат. Загорнув у ватянку разом із запасним ріжком.

Северин Романович витягав воду й виливав у довгі дерев'яні нецьки. Побачивши Андрія, наказав:

— Заводь коня.

— Зараз, лише поводжу трохи.

— Гаразд, — згодився.

Андрій взяв Сірка за вуздечку. Йшов трохи збоку, щоб кінь затуляв його од дядька. Розчинив хвіртку. Клямка брязнула, Северин Романович озирнувся, крикнув щось, та Андрій уже не чув. Скочив на Сірка, вдарив голими п'ятами в боки, пустив коня чвалом — встиг побачити, що вуйко вискочив на вулицю й грозить йому обома кулаками.

Попереду зблиснуло озеро. Андрій натягнув повід, осаджуючи коня біля Демчукового залишавілого паркану.

— Вуйку Антон! — гукнув.

Демчук визирнув з-за сарая — у білих домотканих штанях, такій же сорочці навипуск. Тримав сокиру й дивився невдоволено, видно, хлопець одірвав його од термінової роботи.

— Чого тобі? — застромив сокиру в колоду, потягнувся за капшуком з махоркою — Демчук курив величезні цигарки, курив часто, від чого вуса й кінчики пальців у нього були темно-коричневі.

— Вуйку, — почав Андрій швидко, — не можна гаяти ані хвилини… Знаєте, хто у вашій рибальській хижі? Прошу вас, там совітські солдати, а зараз тут будуть бандери. І ви мусите тамтих солдатів вивести!

Демчук витягнув з рота ще не припалену цигарку. Підійшов, шкутильгаючи, до паркану: ліва нога в нього була трохи коротшою, ще в дитинстві зламав, і кістки зрослися неправильно. Радили податися в місто до лікаря, та де тих грошей на лікарів наберешся?

Сперся на паркан, запитав, пильно дивлячись маленькими світлими очима:

— Ти що мелеш? Які совітські вояки?

— У вашій хижі… — Андрія почала дратувати Демчукова нетямущість. — Ми, коли нічліжили, спіткали четверо совітських розвідників. Заховали їх до вашої хижі, Пилип з Сергійком там наглядають. А вуйко Северин дізналися й Грицька до Коршуна верхи послали.

До Демчука нарешті дійшла суть справи. Спохмурнів, обличчя навіть почорніло, розім'яв товстими шорсткими пальцями цигарку, викинув.

— Душу б з вас вимотлошити! — мовив загрозливо. — За це бандери всіх нас…

Андрій витяг з-під ватянки автомат, повісив на шию.

— Якщо ми дамося! — одповів зухвало.

— Дурень ти, ось хто! — нараз розсердився Демчук. Потер тильною стороною долоні підборіддя, обернувся до хати, погукав:

— Катре! Чуєш, Катре!

Демчукова дружина була повновида, вродлива й голосиста — перша співачка на селі. Дехто дивувався, чому така красуня пішла за бідаря, ще й кульгавого, та згодом навіть найзлостивіші сільські пліткарки принишкли, побачивши, у якій злагоді живуть Демчуки.

Катерина Семенівна визирнула у вікно, запитала:

— Що тобі, щастя моє?

Отак завжди: «щастя моє» чи «радість моя», а він: «пташечко моя співуча»…

— Запрягай Білку, рибонько, й швидше!

— Що так горить?

— Не розпитуй, скоро тут будуть бандери, і не зносити нам голови!

Демчук швидко, майже не кульгаючи (коли поспішав, рухався плавно, мов розраховував кожний крок), збіг на ґанок, взяв піджака, що висів там; жінка також вискочила на ґанок, схопила його за руку.

— Діти де?

— Там, — махнув рукою на озеро. — Зі мною підуть… Ти збирайся швидко, півгодини маєш, речі візьми найнеобхідніші та продукти. Поїдеш лісовим путівцем до Заозерного, у тітки Олени переночуєш, а вранці — на хутір до сестри. Там і спіткаємось.

Вона стояла, опустивши безвільно руки. Нараз мовила:

— Радьте собі, як знаєте… Нікуди я не поїду й синів не пущу! Що нам робити в сестри?

Демчук приступив до неї.

— Знаєш, що твої сини наробили? Совітських вояків переховують, і бандери зараз тут будуть. — Побачивши, як сполотніла дружина, пригорнув її. — Не страшися, ластівко. Все, бігме, перемелеться, абисьмо живі були…

Жінка легенько відштовхнула його.

— Чого ж ти стоїш? Поспішай!

Демчук поцілував дружину. Заліз на коня позаду Андрія. Той пустив повід, і Сірко, пританцьовуючи, рушив до озера. А Демчук дивився назад — бачив, як заметушилася дружина, — дивився, поки подвір'я не сховалося за поворотом.

Коршун, вислухавши племінника, розгнівався.

— Ану, Олексо, поклич Фрося! — наказав начальнику служби безпеки — довгому і на перший погляд хирлявому чоловікові з уважними й хитрими очима, що стовбичив у дверях і уважно слухав дещо плутану розповідь Грицька.

— Сучий син, цей Фрось! — мовив есбіст переконано. — До стінки б його!

— До стінки завжди встигнемо. Поклич, кажу!

Фрось з'явився хвилин через п'ять, погупав важкими чобітьми на сходах, зупинився в дверях, зайнявши ледь не весь отвір, приклав руку до брудного напіввійськового кашкета.

— З'явився за вашим наказом, пане Коршун!

— Ех ти ж, ворона! — Коршун підійшов до нього близько, міг дотягнутися рукою. — Проґавив розвідників…

— Ми прочесали ліс до болота. Нам синок Северина Романовича повідомив, що бачив тамтих вояків за Дубовою галявиною.

— Цей? — відсунувся Коршун, показуючи Грицька, що примостився на стільці.

— Ні, той вищий був, кирпатий…

— Оце мій племінник, а ви повірили якомусь…

— Андрій то був, — втрутився Грицько.

— Я й кажу, — зрадів Фрось, — коні добрячі, такі коні тільки в Северина Романовича…

— Тихо будь! — зупинив його Коршун. — Чому вирішили, що розвідники в болоті загинули?

— А куди ж їм дітися? — зовсім по-домашньому розвів руками Фрось. — Ми ж весь ліс прочесали, певно, вони нас помітили й вирішили через болота пробиватися, а там… самі розумієте…

— Так, через болота їм не пройти, — згодився Коршун. — Але ж хлопаки могли обдурити вас. Ви — до Дубової галявини, а вони провели їх Гадючим яром. Збагнув?

— Але ж племінник ваш… — похитав головою Фрось, а Коршунові стало ясно, що Фрось мав рацію: кому ж вірити, якщо не родичеві самого Коршуна?

— От що, Фросю, — пом'якшав, — піднімай своїх хлопаків і — швидше до Острожан! Він вас проведе, — кивнув на Грицька. — А може, я сам? — завагався, та лише на секунду — згадав, що розвідники пробилися через усі есесівські заслони, вони — справжні солдати, легко в руки не дадуться, для чого ж підставляти свою голову під кулі? — Хоча тут у мене справи… Загін пошлеш дорогою лівіше від села, відріжеш їм шлях до Темного лісу, а там оточиш рибальську хижу — хлопець тобі покаже. Якщо вони там взагалі є… — додав раптом непевно.

— Там вони, ось побачите, — просунув голову в двері над Фросевим плечем есбіст.

— Ти, Олексо, бери його загін, — розпорядився Коршун, — і гайда! Поспішайте, аби заступити їм дорогу до темряви.

— Дайте мені й другий загін, — попросив есбіст. Знав, що тільки назва — загін, насправді ж у Фрося під рукою двадцять два чи двадцять три стрільці.

— А коней де візьмеш? — запитав Коршун, і есбіст лише стенув плечима. Справді, у них всього три десятки коней. А поки дістанешся до Острожан пішки…

— Добре, пане, — погодився, — Фросевів загін полку вартий.

— З богом, — відпустив їх Коршун. Коли вже виходили, попросив: — Постарайтеся живими їх взяти. Хоча б двох чи одного. Привезете сюди, разом допитаємо.

Есбіст озирнувся, довге й похмуре обличчя його посвітлішало.

— Буде зроблено, пане. У мене на цих червоних вояків давно вже дуже руки сверблять.

Бутурлак, ще здалеку побачивши двох на коні, затурбувався.

Коли вершники під'їхали ближче і в бінокль можна було розібрати, що попереду сидить Андрій, трохи заспокоївся.

Але ж хто другий? Якийсь старший чоловік, вусатий, у білих штанях, босий. І чому в хлопця на шиї автомат?

– Іванов, займіть позицію на горищі! — наказав. — Контролюйте підходи з боку лісу. Горянський, станьте біля дверей. Стріляти тільки за моєю командою! — лейтенант підтягнув до себе автомат, клацнув затвором.

Андрій, зістрибнувши з коня, попрямував до дверей хижі, та, згадавши про замок, гукнув Пилипа:

— Відчиняй швидше!

— Замок там тільки для годиться… Лейтенант так наказав…

«Звичайно, — подумав хлопець, — а коли б тут щось трапилось? Виламуй двері?..»

Він штовхнув двері плечем і ледь не потрапив в обійми Горянського. Той поклав одну руку йому на плече, другою схопив автомат.

— А-а… — здогадався Андрій. Віддав солдатові зброю, пошукав очима лейтенанта. Нарешті звик до напівтемряви, побачив, що Бутурлак сидить біля вузенького віконечка на ослоні. Під його допитливим поглядом зробилося соромно, наче він завинив у тому, що сталося.

Андрій опустив голову, мовив, похнюпившись:

— Пробачте нас, трапилось таке… Скоро тут будуть бандери, і вам слід тікати! — гадав, що зараз усі почнуть розпитувати, але лейтенант, здавалося, не змінив і пози. — Ми не винні, так вийшло…

Бутурлак запитав коротко:

— Хто це з тобою?

— Вуйко Антон. Пилипів батько.

— Добре… — кивнув головою лейтенант. — Поклич вуйка Антона сюди.

Старий Демчук виговорював щось Пилипові. Почувши, що його гукають, зайшов до хижі, став біля дверей, та Горянський вказав йому місце перед лейтенантом.

— Тепер розповідай, — наказав лейтенант Андрієві.

Хлопець говорив збиваючись і не дуже складно, але Бутурлак слухав, не перепитуючи.

Коли нарешті Андрій замовк, лейтенант перевів погляд на старого.

— Отже, ви, дядьку Антоне, зможете провести нас? — запитав. — Яким шляхом?

— Прошу, пане-товаришу, є дві дороги. Або ж навколо села до Темного лісу, або ж болотами. Якщо до Темного лісу, то на бандер можна натрапити, а болотами, правда, небезпечно… Але пройдемо.

— Там тільки вуйко дорогу знають, ніхто з села не ходить, навіть я, — швидко вставив Андрій. — Якщо вони кажуть, що проведуть, то проведуть, не сумнівайтеся.

— А ми й не сумніваємось. — Лейтенант розгорнув планшет. — Йдіть до світла, дядьку Антоне.

Андрій слухав, як лейтенант обмірковує із старим Демчуком шлях через болота, й дивувався.

Хлопець досі перебував у гарячково-збудженому стані, від нетерпіння переступав з ноги на ногу. Гадав: почувши, що бандерівці дізналися про їхню схованку, розвідники стривожаться, почнуть негайно збиратися, а лейтенант спокійно схилився над картою, наче раніше не мав часу вивчити її. Не знав, що цей зовнішній спокій свідчив про високу внутрішню зібраність солдатів, готовність будь-якої секунди прийняти смертельний бій з ворогом.

Нарешті лейтенант клацнув кнопками планшета й підвівся.

Сержант Іванов зісковзнув з горища, став за спиною Бутурлака. Горянський відступив од дверей, даючи дорогу. Та лейтенант стояв, машинально поправляючи ремінь автомата. Зиркнув на Андрія, перевів погляд на Демчука й запитав у старого:

— Бандерівці, звичайно, дізнаються, хто допоміг нам. Що станеться з вами?

— Най пан офіцер не сушить цим собі голови. — Демчук поліз у кишеню за махоркою, та передумав. — Жінка моя, певне, уже зібралася, а ми з хлопаками пересидимо десь у лісі. — Осміхнувся у вуса. — Пересидимо, якщо наші не дуже баритимуться, так і скажіть начальству: зачекалися тут. Точно кажу, зачекалися, най не думають, що всі тут бандери, скоро їм в'язи скрутимо!

Така довга тирада, видно, далась йому нелегко — усміхнувся сором'язливо й розгладив вуса.

— Що з цим? — Горянський підважив на руці відібраного в Андрія «шмайсера».

Бутурлак сковзнув поглядом по хлопцеві. Махнув рукою і мовив:

— Твій він, чи що? Віддай.

— Спасибі, вуйку! — Андрій радісно схопив зброю.

Пилип, побачивши, що Андрієві повернули автомат, поліз у куток хижі, відкинув старі сіті, зсунув ящик і також витягнув «шмайсера».

— Ах ти ж, малий вар'яте! — не витримав батько. — Ану, дай сюди!

Пилип відступив у глиб хижі, дивився рішуче й зброю тримав міцно.

— Я за сто метрів пляшку розбиваю, — пояснив, і це прозвучало, як гідна відповідь батькові.

— Що поробиш, війна… — мовив Бутурлак. — Під час війни всі дорослішають.

Старий дав лейтенантові дорогу. Подумав: війна таки загартовує людей. Цьому лейтенантові років двадцять чи двадцять один, а вже офіцер, і той сорокарічний здоровань беззаперечно слухається його наказів. Зніми ж із лейтенанта мундир і одягни в сорочку — звичайний собі сільський парубок, ну, трохи старший за Пилипа. І по шиї можна дати, якщо за діло…

Сергійко стояв, заклавши руки в кишені штанів, і дивився, як вислизають солдати з хижі. Останнім вийшов батько, потягнув сина за собою.

— Тримайся мене, — наказав. Роззирнувся довкола, обличчя його посвітлішало, гукнув лейтенанта. — Там човен, — тицьнув пальцем на очерети. — Човен Северина Романовича, і всі ми вліземо…

— Для чого?

— А ми навскіс через озеро. Навкруж — верст дев'ять, а тут чотири.

Бутурлак завагався.

— Але ж нас восьмеро.

— Троє хлопчаків. У них ваги… Добрячий човен, сам Жмудеві робив, знаю. Дуже прошу тільки лягти на дно, бо хтось може побачити вас. А так думатимуть — старий з хлопчаками по рибу подався.

Бутурлак не перечив. Можливо, старий мав рацію, хоча не зовсім: либонь, тому Жмудеві пальця в рот не клади — давно збагнув, що до чого, і годі сподіватися, що їхні маневри лишилися нерозгаданими.

Пилип з Андрієм сіли на весла, Демчук узявся кермувати, а Сергійко примостився на носі. Розвідники полягали на дно й старалися не дуже ворушитися, бо човен сів глибоко й міг бортами зачерпувати воду.

Бутурлак дивився, як вправно веслують хлопці, наче то була для них не робота, а розвага.

Славні хлопці — щастя, що все так влаштувалося. Якщо б не ці кирпаті веснянкуваті поліщуки, вночі розвідники обов'язково натрапили б на бандерівську засідку, і невідомо, чи довелося б йому бачити синіюче передвечірнє небо, чути рипіння кочетів і лебедіння води за кормою.

Андрій, перехопивши уважний погляд лейтенанта, зрозумів його по-своєму.

— Ми звичні, — пояснив. — Ось вуйко Антон не дадуть збрехати: до Заозерного за годину діставалися, а від Острожан туди навпростець шість верст.

— Ти скільки класів закінчив? — запитав Бутурлак. Побачив, як спохмурнів хлопець, і зрозумів, що торкнувся болючого місця.

— Чотири… — Раптом Андрій подумав, що лейтенант може витлумачити це не так, як треба, і уточнив:

— Ми з Пилипом ще перед війною вчилися, семирічка в нас була.

— Фашисти зліквідували?

— Так.

— До Німеччини багатьох забрали?

— Звичайно. Правда, дехто на хуторах переховується, а двоє хлопців у бандери подалися. Кажуть: у бандерах якось переб'ємося, а в рейху точно загинемо.

— Оце так! — похитав головою Васюта. — Значить, переб'ємося… З автоматом у руках! Автомат — не іграшка, з нього стріляти треба…

— А вони несвідомі, — подав голос Пилип. — Та й Коршун казав: з фашистами воюватимуть…

— А воюють з нами!

— Я от що скажу, — мовив старий Демчук. — Скоро тамтих коршунівців поменшає. Люди починають розуміти, що до чого. Звичайно, куркулів там багато, і ті руки гріють…

— Нічого, дядьку, — пообіцяв лейтенант. — Скоро ми їм на хвіст наступимо! — піймав Андріїв погляд, усміхнувся відкрито. — Вчитися хочеш?

Андрій ствердно кивнув головою. Стиснув зуби так, що випнулися вилиці й обличчя набрало рішуче-впертого виразу.

— Він у Гриця книжки краде, — підморгнув лейтенантові Пилип. — Це брат його двоюрідний, у містечку в школі вчиться. Ми колись попросили в нього підручники, так не дав. Ось і доводиться брати потихеньку, він все одно влітку книжок майже не читає.

— Недовго вже чекати, — підбадьорив лейтенант, — восени підете в школу.

— Згоріла наша школа, есесівці спалили.

— Нову збудують.

— Чекати довго, — поскаржився Андрій. — Та нічого, ми до Заозерного ходитимемо.

— Це там? — визирнув з-за борту лейтенант.

— Десять верст берегом. А взимку, коли озеро замерзає, вдвічі менше.

— Славне у вас озеро! — лейтенант перекинув руку через борт, похлюпався. — І велике, як море.

— П'ятнадцять верст завдовжки, — ствердив Андрій.

— Колись по війні на юшку приїдемо.

— Ми вам такої риби зловимо! — обізвався з носа Сергійко. — Окунів настьобаємо.

— У нас тут кілограмові окуні ходять, — похвалився Пилип. — А щупаки! Весною батько принесли пудового. А сазан як візьме — тримай тільки!

— У нас на Дніпрі лящів багато, — почав Бутурлак і не скінчив: десь на березі гахнуло — лейтенант висунувся з-за борту, прислухався.

Тиша, тільки вода хлюпається…

І раптом далека і якась начебто несерйозна автоматна черга…

Ще здалеку побачивши рибальську хижу, Фрось зупинив коня й загорлав на підлеглих:

— Давай, хлопці, спішуйся! Ти, Пецух, бери трьох і заходь з тамтого боку! Від лісу їх відріжте, щоб не втекли, а ми звідси навалимось!

Пецух з трьома стрільцями побігли аж до узлісся, яке починалося метрів за чотириста від берега. Фрось одразу збагнув їхній маневр, закричав навздогін:

— Куди, сучі сини? Я вам дам у лісі ховатися!

Але ті або не почули, або вдали, що не чують: залягли в густому молодняку — подалі від гріха й автоматних куль червоних розвідників.

Фрось витягнув бінокль, оглянув хижу.

Спокійно, нікого не видно — жодного підозрілого руху. Двері ледь прочинені, замок висить на скобелі. Рвана сіть гойдається на вітрі.

Підкликав Грицька.

— Ти казав, що хижа замкнута? — запитав. Сунув хлопцеві бінокля. — Ану, глянь!

Грицько жадібно схопився за бінокль. Одразу відчув свою значимість — сам пан Фрось радиться з ним!

Засопів од задоволення, простягнувся на траві, спершись на лікті, навів бінокль на хижу. Добре пам'ятав: двері були замкнуті, а зараз прочинені.

Раптом перехопило дух, здалося, хтось висунув з дверей дуло карабіна, чорний отвір наведено просто на нього, зараз виплюне вогонь…

Грицько відкинув бінокль і злякано втиснувся обличчям у траву.

— Що там? — затривожився Фрось.

— Хтось є… — губи в Грицька побіліли. — Цілився в мене і ледь не влучив.

Фрось відібрав у нього бінокль.

— Влучив? — зареготав. — А постріл ти чув?

— Але ж я бачив! — тепер Грицько був певен, що справді хтось хотів підстрелити його. — Карабіном водив…

Фрось прилип до бінокля. Чудово: якщо червоні розвідники в хижі, то відспівали вже своє. До лісу їм не дістатися — мало не півкілометра лугу, кожен метр прострілюється…

Не відриваючись од бінокля, запитав Грицька:

— Ти казав про якихось хлопчаків. Щось не бачу…

— Сховались або до села побігли.

— Біс із ними. — Фрось підвівся на коліна, махнув рукою. — Матлюка до мене!

Матлюк, хлопець років двадцяти, короткошиїй і червонощокий, підбіг до сотника, втупився відданими очима.

— Візьми гранати, прошу я тебе, — мовив Фрось, — і вужем, вужем попід очеретами. Подивись, хлопче, хто там у хижі, — кинь їм у віконечко гранату, нехай не будуть такими розумними!

Матлюк покліпав очима, заперечив нерішуче:

— Але ж тоді вони всі… — провів ребром долоні по горлу. — А ви ж казали, треба взяти червоних живими.

— Ти, хлопче, не лізь поперед батька в пекло, прошу я тебе. Гранатою їх, бо поки братимемо живими, вони не одного нашого покладуть. Збагнув?

— Слухаюсь, пане! — Хлопець засунув гранати за широкі халяви німецьких чобіт, прудко сковзнув у рідкий прибережний лозняк.

— Гарний хлоп… — засміявся йому вслід Фрось. — Спритний хлоп. — Зітхнув скрушно, та не дуже щиро. — Шкода буде, якщо його скосять. Але тоді точно знатимемо, що совітські вояки в хижі. — Він знову озброївся біноклем, та відразу одклав. Грицько потягнувся, щоб взяти, але Фрось відштовхнув його руку ліктем.

— Я хотів глянути…

— Сиди тихо, хлопче, — скосував на нього Фрось, — і ховайся, бо зараз тут така стрілянина вчиниться!..

Та Фросеві прогнози не здійснилися. Від хижі глухо гахнуло — і тиша.

Фрось схопився за бінокль, глянув, потім підвівся й побіг до хижі. За ним рідким цепом трюхикали бандерівці. На Грицька ніхто не звертав уваги, і він побіг слідом, намагаючись триматися за спиною кремезного стрільця в темно-синьому жупані.

Хижа горіла. Матлюк стояв неподалік, із задоволенням спостерігаючи, як язики полум'я вириваються з маленького віконечка.

— Як я її! — похвалився Фросеві.

— Там хтось був?

— Нікого, — зітхнув Матлюк з удаваним розчаруванням. — Але якщо б і були…

— Файно зробив, — похвалив Фрось.

Побачив Грицька, поманив пальцем. Мовив невдоволено:

— Отже, помилочка вийшла…

— Але ж ми гадали…

— Усі гадають! — повчально підвів пальця Фрось. — І не вгадали!

— Не вгадали, — погодився Грицько. Нараз витягнув шию, вдивляючись в очерети. — А де ж човен? — запитав розгублено. — Я залишив там човен, — тицьнув пальцем в очерети, — а його нема.

Фрось насторожився.

— Який човен?

— Наш, рибальський. Вони могли скористатися ним.

Фрось одразу зрозумів Грицька. Побіг до берега, скочив на містки й прилип до бінокля. Грицько й неозброєним оком помітив чорну цятку на тлі темніючого неба.

— Правіше дивіться, вуйку! — закричав схвильовано. — Бачите — правіше!

Фрось навів бінокль і завмер.

— Ось вони, батяри… — промимрив крізь зуби. — Не наздогнати…

Та раптом рішився.

— Степане, — загорлав щосили. — Коней давай, прошу я тебе, і швидше, бо втечуть!

Степан замахав руками, вистрелив з карабіна в повітря, і коноводи зрозуміли його, погнали коней до хижі.

— Ну, дорогенькі, не втрачайте часу! — Фрось скочив на свого мерина. — Берегом, бережечком, прошу я вас ласкаво, і зброю тримайте наготові! Мусимо перехопити їх!

— Вони скачуть берегом… — Бутурлак одірвався од бінокля. — Сідай, Іванов, на весла, тепер все одно — побачать нас чи не побачать… — зміряв відстань до берега. — Кожна хвилина дорога!

Іванов помінявся місцями з хлопчиками, наліг на весла так, що човен зачерпнув бортом.

— Не постріляють, так потонемо, — пробуркотів Горянський.

— Лежи й мовчи, — пригримнув на нього сержант. — Не так уже й далеко до берега.

Лейтенант стежив за вершниками.

— Швидко женуть, — повідомив, — встигнути б.

— Нам би до лісу дістатися, — сказав старий Демчук. — Півверсти від берега. А потім ще півтори до боліт.

Ніхто не відповів йому.

Сиділи, не зводячи очей з далекого берега. Звідси неозброєним оком вершників не було видно, та все ж вглядалися, сподіваючись побачити. А Іванов налягав на весла, могутніми гребками женучи човен до берега.

— Вітер супрутний… — поскаржився Демчук. — Якби ходовий, уже б причалювали.

І справді, вечірній вітер повіяв од берега, погнав дрібні хвилі, вони розбивались об ніс човна — Сергійкова сорочка намокла й неприємно холодила, але хлопець не скаржився, лежав на просмолених дошках, напружено вдивляючись у берег. Нараз підвівся на коліна, закричав тонким голосом, вказуючи на берег лівіше від човна:

— Дивіться он туди, вуйку, і там вершники!

Увага всіх була прикута до берега праворуч від човна, звідки мусила з'явитись небезпека, і ніхто не помітив, як з прибережних чагарників на піщаний горбочок за кілометр від берега вискочило кілька вершників.

Постояли, роздивляючись, і швидко поскакали вздовж узлісся напереріз радянським розвідникам.

А човен уже ткнувся носом у берег.

Першим оцінив ситуацію Бутурлак: вистрибнув просто у воду і побіг до лісу, давши довгу автоматну чергу по вершниках. Видно, ні в кого не влучив — стріляв на ходу й не дуже цілився, — та досяг своєї мети: двоє передніх різко осадили коней, а інші почали завертати до лісу.

— Швидше! — замахав рукою Бутурлак і дав другу чергу, більш прицільну, бо один з коней ткнувся з розбігу в землю, перевалився через голову, підім'явши під себе вершника.

Лейтенант озирнувся, побачив, що його наздоганяє Андрій, вказав на ліс, а сам знову обстріляв бандерівців.

Демчук біг перший, тягнучи Сергійка за руку і весь час озираючись на Пилипа. Горянський підтримував Васюту. До лісу лишалося півдороги, і Бутурлак подумав, що, поки бандерівці не оговталися й не відкрили вогонь, їм, напевно, вдасться добігти до узлісся.

Лейтенант скинув автомат, щоб знову обстріляти бандерівців, та поруч застрочили — впевнено й сердито, і один з вершників змахнув руками і впав з коня.

Бутурлак побачив — Андрій простягнувся на траві, тримає «шмайсера» як на вченнях, біля правої щоки, й стріляє короткими прицільними чергами.

— Швидше до лісу! — загорлав розгнівано Бутурлак, але хлопець, либонь, не почув, бо продовжував стріляти. — Я тобі що сказав! — підбіг і схопив Андрія за плече. — Ану, швидше!

Хлопець зиркнув здивовано — забув про все, крім вершників, — бився б з ними до кінця, та, побачивши гнівне лейтенантове обличчя, винувато осміхнувся й побіг слідом за іншими. Чув за спиною дихання Бутурлака й не втримався, щоб не похвалитися:

— Бачили, вуйку, як я їх?..

— Бачив, гарно стріляєш! — Бутурлак хотів додати ще щось схвальне, та не встиг, бо перші кулі бандерівців засвистіли над їхніми головами, і він інстинктивно пригнувся й запетляв поміж рідких чагарників — за півсотні метрів вони вже густішали, починалось узлісся.

А Васюта з Горянським уже сховалися в кущах… Де ж Іванов?

Лише подумавши про сержанта, побачив його. Іванов стояв на узліссі, підвівши автомат, і строчив по кіннотниках, які скакали від рибальської хижі. Ще кілька хвилин, і бандерівці з'єдналися б.

Розвідники слідом за Демчуком взяли трохи навскіс, до осик, за якими починалися болота. Перед осиками росли рідкі дуби й вільхи, й весь час доводилось перебігати галявини. Бандерівці скористалися з цього, вдарили з флангу сильним автоматним вогнем. А зліва вже наближався другий коршунівський загін, і Бутурлак зрозумів, що бандерівці не відмовились од наміру з'єднатися тут, у дрібноліссі, й відрізати їм шлях до гущавини.

Наступну галявину переповзли, за нею починався рідкий осичняк, він поступово густішав, і під ногами уже хлюпало.

Демчук, не випускаючи Сергійкової руки, пробирався поміж дерев, за ним ішли Васюта з Горянським, трохи відстав Пилип, а замикали групу лейтенант з Івановим і Андрієм.

Бандерівці наступали їм тепер мало не на п'яти, і одна з автоматних черг прострочила стовбур осики за два кроки від сержанта. Іванов плюхнувся на мокрий мох, крикнув Бутурлакові:

— Давай, лейтенанте, відступай, я їх затримаю!

Бутурлак запетляв поміж тонкими осичками, та Андрій не побіг за ним.

— Вуйку, — крикнув сержантові, — не гайте часу, я тут залишусь… — Він підвів «шмайсера» й дав довгу чергу в бік галявини, звідки наступали бандерівці. — Відходьте, вуйку, швидше!

— Я тобі дам — відходьте… Голову зверну, — обізвався Іванов. — Біжи, поки не пізно!

Андрій подивився на нього з жалем.

— Але ж ви втонете в болоті, а я знаю стежку… — У кущах щось мелькнуло, послав туди чергу. — Я наздожену вас, скажете вуйкові Антону, аби зачекав біля п'яти осик.

— Я тобі зачекаю! Ану, марш звідси!

— Але ж я кажу… — хлопець осікся — збагнув, що сержант давно вже все вирішив. Усвідомивши це, Андрій рвонувся вперед, до кущів за галявинкою, звідки лунали черги бандерівських автоматів — біг і стріляв від пояса, не дивлячись, куди стріляє, щоб тільки почули, побачили — викликав вогонь на себе…

— Куди, божевільний? — почув розпачливий вигук за плечима. Припав до дубового стовбура, обернувся назад і побачив, що сержант біжить слідом.

Іванов наздогнав Андрія, схопив важкою рукою, притиснув до землі.

— Дурень, — видихнув, — теж мені — герой! Вмерти легко, це не геройство!

Андрій хотів пояснити йому, що він і не збирався вмирати, та не встиг, бо за два десятки кроків від них затряскотіло в кущах, і з них визирнув чоловік у кашкеті з тризубом.

Андрій натиснув на гашетку й ледь-ледь повів автоматом, встиг побачити, як кашкет звалився з голови бандерівця і він важко впав, ламаючи гілки.

— Лягай, — придавив його за плече Іванов, — і дивись ліворуч…

Андрій зрозумів: сержант визнав його.

Хлопець озирнувся й побачив, що Іванов стріляє в кущі, за якими перебігають бандерівці. Перевів погляд на хащі, звідки набігав отой у кашкеті з тризубом, але там уже нікого не було. Нараз він помітив, що кулі не зрізають гілок над їхніми головами і стрілянина віддаляється, за галявину.

— Вуйку, — почав збуджено, — чого вони?..

— Швидше! — сержант схопив його за руку, потягнув за собою. Вода чвакала під ногами, й скоро бігти не стало можливості — з трудом витягали ноги з глевкого багна.

А постріли віддалялися все далі й раптом затихли.

— Зустрі-ілися!.. — зловтішно протягнув Іванов і пояснив Андрійкові: — Дві групи в гущавині наскочили одна на одну! Шкода, рано розібралися… Могли б ще трохи постріляти…

Вода доходила їм до колін, і Андрій зупинився, щоб зорієнтуватися.

Вони перебрели озерце, обминули лісовий завал і нарешті вийшли на стежку, яка вела до п'яти осик. Точніше, стежки не було, та яка може бути стежка, коли навкруж гнила вода і осики віддзеркалюються в ній?

Та Андрій ішов упевнено — чув, як важко ступає позаду сержант, і думав, що вуйко Антон уже десь зовсім близько від тамтих осик.