Жовтий князь

8

Надвечір'я розгодинюється, і видно скибочку сонця. Жіночі постаті промайнули проз вікно, серед них — тітка Ганна. В сінях зашамотіло; ось чути обережний стукіт.

Як прочинила двері Дарія Олександрівна, поманено її руками в сіни, де з легкого сутінку вирізнилися обличчя: сусідки і двох дівчат; їх пригадує.

Зашепотіла тітка:

— Мої родички прийшли радитись, а я думала довго і кажу, ходім до Дарки за поміччю…

— Федоро, треба порадниці знати…

Одна з дівчат, світлокоса, відгорнула на грудях платок, блакитно і зелено ділений по темносиньості, що вкутував, мов кирея, — і піднесла річ, обгорнуту білою хусткою.

— Поможи, Катрусю! — звернулась до подруги; та простягла зложені долоні: підтримати річ. Федора відгорнула хустину.

Тоді в сінешній темряві, куди приходили через відчинену ляду над драбиною рештки надвечірнього світла, — замерехтіла чаша. Вузький промінчик, пробігши крізь надвірні двері, впав на обвід, що його коштовні оздоби стали жаріти, як живий огонь; означилася чаша всім обрисом, над руками, посилаючи сяйво.

Жінки, серед свого вбозтва, дивились на неї і слова не вимовляли; знали святиню, що перед ними. А найменшому з дітей, Андрієві, нетерпеливилося бачити маму, — виглянувши, застиг при дверях:

— Зірка вранці! — показав на чашу.

— Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!

Тітка просить:

— Дарко, кажіть, де сховати! Вчора, проти комісії, Федора і Катря вихопили чашу і закопали за хатою. Тепер до двору черга — на обшук. Знайдуть анахтеми і заберуть.

Господиня гляділа на відсвіти і ввижалося їй, що невідомо де і як треба йти: довго і тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов підводитися і йти до останнього знаку, — так треба.

Зір звик до півсутінку і знаходить старолітній напис на чаші, про кров, що «за многих ізліваємая»; і зображено: Ісус Христос, розп'ятий на хресті, коло якого Богородиця і апостол. Окраса далі вкруг чаші — з тонкими галузочками; і самоцвіти, обрамовуючи хрещатий взір, розділяють картини з Святого Письма. Коштовні камінці скрізь: квадратові, в рамчатих обковах, золотих, як вся чаша. Осередніх каменів два — фіялковий і зелений. Спід посуду — теж в окрасі, ширшій хвилями, і також стебло і підстанова: триступінчата, в топазах і — узор серед них.

Дивиться на чашу Дарія Олександрівна і відчуває, як відійшла безвидна туча з просторів; так гарно на душі: спокій невисловимий. Здається, могла стояти тут без кінця часу. Але ось, думає і не може знайти відповіді: де чашу сховати? — зрештою, зривається з уст:

— Маму спитаймо!

Бабуся ж, коли покликано її, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганниної мови і знаючи, чого треба; перебирала в думці, хто б міг сховати безпечно? Само надумалося — пічникова жінка, мовчазниця богобоязна; на огні паліть, не скаже нікому, де закопано. Чоловік її слуха, як вона згодиться, все добре буде: не хлібороби обоє і зроду землі не мали, — раз він для колгоспу робить, не ритимуться в його садибі.

— А покличте Мар'яну, пічникову! — сказала стара; всі зраділи: і правда, не буде в селі надійнішої.

— Її чоловік не в нашу церкву ходить, а на домашній спів, бо євангелик, тільки ж нехай кожен чесним буде, як він.

Мати велить найменшому:

— Біжи до пічників і проси тітку Мар'яну, хай зараз прийде — дуже треба!

Він пішов, але мати, виглянувши за поріг, вернула.

— Нікому про чашу не кажи! Бо нас арештують всіх і розвалять хату, — шепотом найстрогішим заборонила.

— Мовчатиму! — він поспішив до воріт.

Федора вгорнула чашу в хустку знов і,тримаючи на грудях, закрила під великий платок, що згортками спадав до землі.

Господиня ж їй сказала:

— От славно! Вихопили з кігтів.

— Умовилися, стоячи між людьми, — розповідає Федора, — вбігти і забрати, що можна, аби не попало в нечисті руки. Мені самій не пробитися; це — Катря, працювала передо мною ліктями: комсомольці, як грушки сипались.

— Нащо казати, хіба так було? — дивується Катря: русява, виструнчена, мов придорожна тополинка; брунастий жакет поверх вилинялого, колись зеленкавого, плаття.

— Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!

— Ні, пора додому, — відказує тітка. — Хіба трохи посидим на призьбі: крайчик неба вгледіти. Скоро й того збудемось.

Вийшли — при останньому огні з сонця; сусідка скаржиться:

— Забігли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали і забрали, що було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до їх хуторця, так забарилась я і заночувала там. Кажу до своїх: рятуйтеся! Що є, сховайте, і не в дворі, а в полі чи в лісі — виїдьте вночі, закопайте, та глибше, щоб гостряками не достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб'ємся, він на заробітках, я тут, — хоч пропадем, то тільки двоє; а в них же діти малі.

Сидять жінки на призьбі, що рудіє глиною в вечірньому світлі: стіна за розмовцями яснить, мов срібна. Здається, тільки сонце в світі чує їхні жалі.

Андрій прийшов до пічників, коли вечеряли: варена картопля в череп'яній мисці, а в блюдці трішки олії; і сіль — хліба на столі нема. Почувши, чого прибув хлопець, пічничиха заклопоталася — йти.

— Може б, доїли з гостем, тоді підеш? — питає пічник.

— Вже годі!

Надягла старий чоловіків піджак поверх зношеної суконки. І припрошує:

— Сідай, синку! Ще є картопля.

Літня жінка, дрібна на зріст. Відзнак дивовижної вроди в обрисі обличчя, що помарніло від років і клопотів; оживлюється карими очима, тонко окресленими, як осереддя квіткові, світучими — в прозорості.

Всі в селі знають: мовчазниця і добра. Вдвох, справляючи печі і груби, за чверть віку ніде голки чужої не взяли, буваючи самі — цілими днями — серед чужого добра. Їх рідко звали: Максим Бережан чи Мар'яна Бережан, а просто — пічники, бо при цій роботі в селі — тільки вони, обоє нарівні: коло глини і цеголля, піску і золи, попелу і сажі.

Хлопець спершу острашений від брів пічника, навислих, як стріхи, і здоровенних очей: синіх, що ніби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно, тицяв картоплиною в олію, після чого обережно вів до губ, — а то розсиплеться. Смачна! — можна розсмоктувати до крихотки.

— Чи не Андрійком звуть? — раптом прогриміло низько з-під колоскуватого кольору вусів, рівно підрізаних і зовсім дрібних, так що хлопцеві дивно: чому крізь них грізний виголос.

— Так звуть, — потверджує гість і здогадується, що пічник пам'ятає його з минулої зими, коли піч лагодив.

— Соли картоплю!

Хлопець послухався і відчув, як смак гострішає і сильно входить в почуття.

Доїв і, обтерши губи, подякував; хотів піти додому.

— Підожди трохи! — наказує пічник.

Відчинив шаховку; обторкав порожні коробки, склянки, капшуки, поки натрапив на грудку цукру: для хлопця.

Той, дякувавши, взяв і відкусив білий гострячок, а решту — в кишеню.

Страх проминав.

— Дядьку, як роблять цукор? — питає Андрій; дивиться ж на піч, криву і низьку: в ворожбита, що всім ставить її, мов картину.

— Везуть білі буряки, що звуться цукровими, — почав пічник. — На завод везуть, патрають і женуть під ножі, вкріплені на колесах: стружка звідти збіга, як шаткована капуста. В казани її вкинули, завбільшки з будинок, і варять. Починається складна пісня — я забув, хоч і знав трохи. Варять так, що з січки, крізь її середні перегородки, як то бува в рослинах, цукровий сік сам висмоктується в гарячу воду, — і вже варять кристалик; додають щось — того я не знаю. Як зварять, наливають рідину в скажені посудини, що крутяться і ревуть гірш від звіра. При сітках кристалик задержується, а рідина відбігає геть. Вибирають рудий пісок і везуть сушити в нахилених бочках, що відкриті з обох країв і крутяться — довго переворушують пісок під протягами. Якось його відбілюють, то мені невідомо. Звідти брав маляс, як мали корову. І робив на заводі трохи: в ливарному цехові гуртом ставили піч.

— А вам хто піч робив?

— Піч — мені?

Хлопець мовчки показав на піч у хаті.

— Я сам! — запевняє пічник.

— Ні, ви дурите…

— Таки правда: я сам! А чого питаєш?

— Погана піч; якби ви ставили, була б гарна, як наша. Регочеться пічник. Аж сльози витирає.

— Е, хлопче, — каже він, зрештою вдержавшись, — про це і приказку складено. Ходім, щось покажу!

Скоро старий і малий сиділи в сарайчику, розбираючи взірець печі з її секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострі і плесковаті,— серед цегли, кахлів, юшок, заслонок, колосників, всякого залізного і дощаного майна, потрібного майстрові.

Спитав про люту загадку кожної печі: «Чому вночі сажа горить?» — і, почувши причину, переминув цікавістю до садиби. Там — обтрушена шовковиця з гілками, простягнутими через двір; всі кажуть, під нею пічник читає в неділю.

Обсипаються огняними листками в присмерку вишні: їх чотири; і одна груша, мов свічка рівна; дві сливи сухуваті, з загрозливими колючками. Рядок тополь вистанув при паркані. Скрізь позаростало; ніколи господарям після праці, в зморі і турботі нужденній поратися з ростиною. На стежці просіяно жорству і пісок.

Поляна біля вишень; нічого нема, а колись був квітник рівні насипи, вкриті зелом, виказують, що красувався в зірчастому обрисі. Принесено купу поколотої цегли — мабуть, господар збирався рисунок відновити.

Затишок. Найдалі від вулиці, закритий кущами бузків і ясминами.

Пригадує хлопець: недалеко пустош, біля якої вчора сидів з Миколою, дожидаючи тата. Ні передчуття жодного, ні здогаду в хлопця; нічого на думці, пов'язаного з майбутньою прикметою місця. Тільки чуття і погляд з більшою певністю спиняються тут, мов трохи звикшись — до іншої справжньості, якої ще зовсім не знати.

Прийшли жінки в двір: пічничиха, а з нею Федора і Катря.

— Мати звеліла бігти додому! — сказала Федора.

Коли хлопець відходив, йому в уяві проблискували видива: як десь тут сховають коштовність. Але відразу треба відсторонитися від того, бо мати заборонила страшно.

Притьма, мов при допиті, стрічається чоловік, дзьобаний і їдкий з лиця, як сірка, серед якої очі горять темною охрою! — палить ними хлопця і находить на нього, чогось прив'язнувши до його двору. Хлопець відскочив набік і, вбігши через хвіртку, оглянувся: причепа поволі рушає далі.

Батько почув про покльованого і здогадався:

— Приспосібник, як хорт; крикнуть: «Кусі»! — він кинеться до горла.

Став пильно глядіти Мирон Данилович на сторони; знав, що двір — під горючими очима жовтовида, який, здається, вночі бачить, як удень.

Микола і Оленка зголодніли вкрай; на городі мати накопала капустяних корінців — тим і втишила. Андрій розділив цукор: пити кип'яч.

Біля садиби, почавши тоді, сірчанить Шікрятов при сході і заході сонця; прислухається і розглядає, що Катранники роблять. Замучив їх. Сидять безвихідно, як вивірки в дуплі, коли пес обліг дерево, а перебігти вгорі — нема гілок.

Одного вечора звіяло його лихо; тоді Мирон Данилович набрав пшона з запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпується запас; будуть одні бурячки, зариті на попелищі — харч несмачний, хоч можна перебути місяць, коло самої смерті.

Всі так виснажилися і ослабіли, що почали тремтіти; гіркота під грудьми в кожного.

Відро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях і криницях, муравлиним терпцем перемагала кволість і втому, як і острах серед темряви.

Напомацки працювала біля двох купок: висипаної землі, куди відхиляла відро, підтягнувши з ями, і — нарізаного на пустоші верхогрунту з травою, до якого чоловік приставив цебро з цементом і прислонив драбинку.

Спершу тільки від краю відгортала землю, що, копаючи, викидав чоловік; потім з глибини тягла в відрі; робота — без брязкоту.

Пічник і його жінка часом пережидали, поки минуть кроки на вулиці або відстукотить підвода, і знов трудилися коло схованки, мов дрібної шахти.

То посиплеться сівкий, як мачок, осінній дощ, то вщухне. Бережан, копаючи на дні при сліпчакові, поставленому в коробку з проріззю збоку, завбільшки — ніби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспі йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.

Шахта ставала глибша, ніж дістають залізні щупи бригадників. Пора сховок мурувати: в квадратній ямці, на середині дна.

— Подай драбину! — пошепки в темряві озвався пічник.

Мар'яна спустила драбину, і він, вибираючися по ній, приймав цеглу і зносив на дно; потім — цемент і причандалля, зрештою — скриньки і дошки.

Вимурував чотирикутник і всередину поставив скриньку, що видавалась темна, хоч була синя. В ній — чаша, обгорнута, як попереду, білою шовковою хусткою, а також аркушами воскового паперу. І скріпи між дошками завосковано скрізь. Зверху густо вкрито олійною фарбою.

Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж накрив яму на виступцях і нагорнув землі. Вибравсь нагору і витяг драбину; посидів трохи, спочиваючи.

Безшумно вдвох орудували лопатками, коли загортали, — ворушились, мов нічні птиці.

Знов сіє дощик: дрібніший, ніж пил.

— Якраз і треба було полити, — сказав Максим, — зелень візьметься.

— Візьметься: хоч пізно! — промовила жінка.

Починало заходити сірістю передсвітанковою і поволі дніти, коли скінчили роботу; рівно вклали скибки з травою — на скопаній місцині. Незвичним очам трудно примітити, що поверхня зрушена.

Віднесли пристрої в сіни. Хата дихнула теплою тишею; шибки — сіни, як фарба на захованій скриньці. Здається: от, крізь сутінок проступить, жаріючи, ніби чаша, обвід сонця. Але ні,— хмари зап'яли небосхил і сіють найдрібнішим плачем, відсторонивши вікна від світла, як нагорнута земля — очі людські від чаші. І серце теж криється: в свій смуток.

Останню працю дома відбуто. Тепер зав'язуй клунки, пускайся рідного порога, бо нема праці… як нема? — печі ж пообвалювалися і димлять. А так рішено: хай дим очі людям їсть, бо в головарів ощадність, на кращий похапок собі.

— Знайдем роботу в місті! — сказав Максим. Жінка оглянулась. — Роботу знайдем, — пояснив він. — Сказали: тут нема.

Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.

— Чудно якось: голова колгоспу Вартимець зустрівся, напроти так і валить — аж ми носами близько стали, тоді він стріпнув брови, неначе розбудився: «Максиме, ти?» — питає він і дивиться несвоїм поглядом.

«Мабуть, вам прикрість або голова болить», — кажу йому. А він:

«Не болить, уже завертається».

«Чого ж?»

Він оглянувся на розорені сараї, де худоба подохла.

«Чого? Дзижчать газетки, що ми заморочені від успіхів».

Як приглушений, стоїть; протягає гірко:

«Та-а-ак…»

Жаль стало його, я і раджу:

«Відхиліться думками від клопоту!»

«Куди? — питає він. — Скрізь однаково, і акти складені, що я винен; з посади відхилять, от що. Спішіть і ви звідси, бо роботи ремісникам не буде. Звільнять, аби зоставити без копійки».

Вартимець пішов; заточувався, як сонний. Думаю: бідний чоловік з посадою і партквитком! Бісові приписаний, а той першого ж його калічить. Нам би тут берегти, що люди довірили, — ні, тягнися під городські паркани. Заб'ю вікна дошками: комісія вгледить пустку і без мацання одшиється. Хіба влізуть злодії. Та чого, по щербаті горшки? Я їх сховаю в підпіччя і цеглою закладу: там низько, ніби глухий підмузок ліг. А робота в місті знайдеться. Ти — як?

— Про мене! — сказала жінка; себто, їй однаково.

Максим знає: хоч мовчить вона, а прийняла до серця. Чи сказати, як Вартимець про смерть розпитував? Вагається пічник.

Дощик перестав; розлилась біляста світлота крізь хмари.

— Виходжу я з колгоспного — знов Вартимець навпроти: випитливо дивиться, радить перейти на цегельний завод — тепер печі перекладатимуть і треба мулярів. Дають сімейні кутки в бараках. І сам би пішов, так прив'язь.

Дякую йому і дивлюся — подобрішав чоловік; він мою думку вгадує:

«Посмієшся, бо говорю по-другому, ніж колись».

«Ні! Порадію…»

Він скинувся і глянув пильно, ніби перший раз бачить:

«Вартимця нема того, що був. Знаєш, за годину деколи життя перевернеться. Служив їм, як віл, собі рвав жили і всім — підганяв, бо вірив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на розпал. З нами обходяться, як дурні хазяї з собаками. От і я: піду під суд, можуть і в концлагер загнати, і на розстріл, значить, я їм ніщо. Віриш, що є чорти?»

«Злі духи; без личин, як їх малюють».

«Що ж вони, в казанах печуть? На кухні чи де?»

«Без казанів і кухні».

«Гляди, що так! — сказав він. — А то б треба індустрію вести для казанів, на цілу многість; і рудників треба — з безперервною, на чотири зміни, і десятників, кріпильщиків і всяких, бо звідки ж чавун? — і мулярів для печей, і цегельних заводів теж, — силу всього. Дивися, в нас руди повно, а піди казанок купи! — рідко буває, і ціна чортова».

«Там і без казанів, огонь завжди, — кажу йому. — Чи вже будуть грішники і демони, чи ще ні, огонь не гаситься».

«Від чого ж огонь? Ти — пічник і сам знаєш: на чомусь огонь існує».

«Не знаю, — признався я, — там огонь горить не так, як наш. Тут, коли вдарив мороз, який без нічого і ні на чому не держиться, то аж пече. А там не мороз, тільки горяч проти нього: сама собою. Становище таке, де немає милості від Бога — ніякої! Через те все горить огнем. Це однаково, якби хто від сонця сховався в землю: в саму середину. Вже ні хмарка не притінить, ні вітерці не повійнуть, ні деревце ніде не прийме в холодок, — нічого, що від сонця з'явлене, а тільки один огонь. Кажу для прикладу».

«Похоже, що ти влучив! — згоджується Вартимець. — І добре, коли не второпаєм досередини, бо, замісто Сибірюги, туди б гнали етапом. Ось, тепер і мене. З півночі по сніжку втекти можна. Не забудь про цегельний завод: з десяток мулярів приймуть, — мені казали. Скоріше, бо тут зав'яжуть під зашморг!»

Вартимець пішов; а я не знаю, що думати, — чудний він…

— Чого ж чудний? — обізвалася Мар'яна, — в нього серце прокинулось: при біді.

— Правду сказала; так і виглядав, як вирвався з сну до живого дня. Прийшов на край і чує, де став.

— І я чую, — зовсім тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловік на неї дивиться, бо знає: казала завжди, що — на серці. Видно, велика тривога в неї.

— Зостанемося тут? — питає він, згадавши про вирішений від'їзд, можливо — причину страхів.

— Будемо їхати! — заперечила Мар'яна.

Він і сам бачив: треба. Заробітку по хатах жодного. Скорбота обгорнула йому думки від жінчиного передчуття. Один просвіток відкриється: як виїхати.