Жриці, амазонки та чарівниці

1

Порівняйте з описом «протоміста» у повісті Докії Гуменної «Небесний змій».

…одне таке протомісто. Якесь чудне: наче вулик із позліплюваними домами. Дверей нема. Увійти в такий дім можна лише драбиною через отвір у стелі. Мале віконце є, але аж угорі під стелею, через нього й дим виходить. Ніхто не дістанеться до цього міста, хібащо, через єдині ворота.

2

Тут і далі слово «притулок» вживатиметься як синонім слова «храм». Це цілком відповідає точці зору древніх цивілізацій, згідно з якою храм — це насамперед дім, житло божества.

3

В оповіданні використані шумерські та давньовавілонські твори-поеми: про богиню Інанну (пізнішу Іштар, вважається, що ім’я Інанна дуже давнього, дошумерського походження можливо, походить з групи т.зв. «бананових мов», яким притаманне часте повторення однакових складів у слові — саме так, як у слові І-на(н)-на) та її коханця Думузі, про Гільгамеша — шумеро-аккадського героя і одного з правзірців Геракла, про великий потоп та Утнапішті — месопотамського Ноя. Правда, усі ці поеми були складені, тим паче записані далеко пізніше часів матріархату.

4

Дильмун — тепер Бахрейн.

5

Такий спосіб оздоблення стін був притаманний і далеко пізнішим часам. У книзі В.Замаровського «Спочатку був Шумер» (сама книга, хоча давно видана, залишається поза конкуренцією як завдяки точності викладу, так і популярності в читачів) сказано: «Колони й стіни (храму Інанни) прикрашала, як правило, витончена мозаїка головок чорних, червоних і білих глиняних «гвіздків», яка виблискувала і після дощу, і в сяйві сонця».

6

Тут приведено дещо змінені рядки із заклинання-молитви до Іштар «Тобі — моління мої…» («На ріках вавілонських. З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілонії та Палестини. Київ, «Дніпро», 1991)

7

Можливо, авторка має на увазі не золоту, а алебастрову посудину, звану «алебастровою посудиною Інанни з Уруку». Зберігається в Іракському музеї Багдаду

8

Після того, як Потоп змив (країну) і царство було послане з небес (знову), Кіш став місцем престолу» (Список царів Шумеру і Аккаду)

9

«Батькові Гільгамеш не лишить сина! (…)

Матері Гільгамеш діви не лишить» («Про того, хто бачив усе.». Епос про Гільгамеша, взято з книги «На ріках вавілонських»). Задля справедливості зазначимо, що Гільгамеш загалом описаний з симпатією, його «буяння плоттю» характерне лише для зеленої юності героя.

10

Лівією в античні часи називали всю відому тоді Африку.

11

Всі згадані у тексті міста існували насправді, і, згідно із давньогрецькими міфами, були засновані амазонками.

12

Луцій Апулей, «Метаморфози або золотий осел», пер. Йосип Кобів та Юрій Цимбалюк

13

Гетити — в науковій літературі їх прийнято називати хеттами.

14

Цікаво, що біографія Саргона, відома нам з численних записів пізніших епох, виглядає ще химернішою і ще більш зв’язаною з релігійними культами. Його матір’ю мала бути жриця-енітум, себто жриця священного шлюбу (багато правителів Шумеру та Аккаду пишалися походженням від подібного зв’язку, називаючи себе синами бога). Однак Саргонова матір народила його «в обхід» ритуалу, від звичайного чоловіка, тому й була змушена позбутися дитини.

Досі ця історія виглядає варіантом інтернаціонального казкового сюжету (відомого нам, наприклад, з міфу про засновників Риму — Рема та Ромула), але от що ми знаємо достеменно і що вже виглядає своєрідніше. Завоювавши Месопотамію та прилеглі царства (імперія простягалася від Дильмуну-Бахрейну до Середземного моря), Саргон зробив своїх доньок верховними жрицями у храмах найшанованіших богів, вочевидь, як дбаючи про долю дівчат, так і намагаючись здобути для своєї династії прихильність населення. Найвизначнішою постаттю зі всіх цих доньок була, мабуть, верховна жриця головного храму міста Ура. звали її Енхедуанна і була вона, схоже, першою відомою нам з імені поетесою, — складала релігійні гімни на честь як свого батька, так і божеств. Прожила довге і плідне життя, переживши навіть далеких наступників Саргона.

Щонайменше від часів Саргона стало традицією, що новий правитель тої чи іншої династії, воцаряючись, одразу ж призначав одну зі своїх доньок верховною жрицею місцевого храму. Варто, однак, звернути увагу, що ці царственні жриці надзвичайно високого суспільного статусу служили чоловічим божествам. Причиною цього були особливості месопотамської релігії, згідно з якою релігійне служіння розглядалося як різновид священного шлюбу. Тому верховними жрицями богів були жінки. Що ж стосується жінок-богинь, то вони доволі рано дістали «небесних мужів» і самостійного культу не мали. За єдиним винятком — надзвичайно популярної Інанни (цар Саргон вважав її своєю особистою покровителькою). Її служителем був чоловік, переважно цар.

15

При перекладі неоднаразово поставало питання, чи доречно постійно використовувати термін «цар» стосовно правителів давнини. Про всяк випадок: оригінальним титулом правителів шумерських міст-держав було ені, пізніше лугаль, І.Дьяконов пропонував перекладати їх як «князь». Взагалі за обсягом своїх повноважень «царі» давнини були найближчими до східноєвропейських «князів». Але «царі» залишилися з огляду на традицію: боюся, що «князь Едіп» звучало б надто незвично (хоча в давньогрецькому оригіналі він взагалі названий «тираном Едіпом»).

16

Електр — гірська порода, що містить золото і срібло. Також сплав золота і срібла.

17

Арцава — держава, що існувала в XVI — XIII ст. до н. е. у Західній Анатолії.

18

Союз царя Марі з Ямхадом був підкріплений династичним шлюбом: цар Зімрілім одружився з донькою Ярим Ліма та його дружини-цариці Гашеру, Шибту (згідно з версією Я.Жилінської, своєю небогою-сестрінкою, що цілком відповідало звичаям у царських домах Близького Сходу). Завдяки своєму розуму та характеру, Шибту стала співправителькою чоловіка. На жаль, принаймні один раз помилилася — недооцінила небезпечності Хаммурапі (зберігся її лист до чоловіка, в якому вона твердить, що, хоча вавілонянин має лихі заміри, все ж не може зашкодити Марі).

19

Від цього палацу до нас дійшли кольорові фрески, які вразили археологів своїми яскравими барвами. Як висловився один із дослідників: «Досі ми сприймали мистецтво Месопотамії наче дальтоніки, фрески Марі промили нам очі».

20

Як тепер вважається, Зімрілім правив 19 років.

21

Доволі сильно змінений вступ до знаменитих «Законів Хаммурапі». Що цікаво, цар Хаммурапі хвалився у цьому вступі, що відновив давні міста — Ур, Урук, Еріду, а ще «помилував населення Марі».

22

Чудова ілюстрація до цього міфу знайшлася в оповіданні Юліана Опільського «Поцілунок Іштари». Яке я дуже рекомендую до читання, хоча події в ньому відбуваються пізніше часів Хамураппі.

«Тіамат! Тіамат! Безодня світвого моря, яка обливає усю півкулю землі, безкрай синього простору, рухливиї говірких хвиль, — жерело усеї вогкости, жерело життя. Вона одна родить, вона одна плодить і, лагодячи вогкістю жаріючі огні сонячного бога, дає у злуці з ним життя. Боги богами… Вони володіють над світом, але світ, а й вони самі чи ж не вийшли зі сеї всеобіймаючої пучини? Її закон панує і над їх владою. Побідник Мардук-Бель-творець розтяв її на дві половини, з одної сотворив небеса, з другої — землю, та, проте, не вбив її, ні ослабив. Бо не можна взяти життя сьому, хто сам є життям. Із глибин усе вийло: земля, ростини, звірі, люди, а сили Шамаша та Сіна — се тільки її сили, втілені у божествах» (Юліан Опільський, твори, т.4, Львів, Каменяр, 2005. Див. ст. 32)

23

Мається на увазі 132 пункт законів Хаммурапі. Заради справедливості зазначимо, що переважно цей закон перекладається так: «Якщо на дружину людини (людина тут приблизно означає «повноправна людина, член общини») було вказано пальцем через іншого чоловіка, але вона не була схоплена у ліжку з іншим чоловіком, то заради свого чоловіка вона повинна зануритися в ріку». Вважається, що тут ідеться про випробування-ордалію, аналогічне випробування пропонується у пункті 2 законів Хаммурапі, який стосується звинувачення у чаклуванні.

У пункті 127 Законів передбачене покарання за несправедливе звинувачення жриці-ентум або ж заміжньої жінки у перелюбі: такого обвинувачувача належить «побити перед суддями і обголити йому половину голови».

Взагалі сімейним стосункам і правам жінок, як одружених, так неодружених, присвячена значна частина законів Хаммурапі – від п.127 до п.194. Можна сказати, що ці закони зовсім не виглядають надміру жорстокими. Наприклад, згідно з п.131, жінці, звинуваченій своїм чоловіком у перелюбі, але не схопленій при цьому, для виправдання достатньо принести клятву богу у своїй невинуватості. Згадуються там права позашлюбних чи всиновлених дітей, жінок-наложниць, права дочок на частину батьківського спадку та ін.

24

Мастаби (від арабського слова, що означає «лавка») — «східчасті піраміди», попередниці справжніх, які будували для фараонів І-ІІ династій, а пізніше для їхніх достойників-номархів.

25

Так звані ушебті.

26

Насправді у цариці Яхмосе (Ахмосе, Ахмос) та фараона Томеса І народилося четверо дітей, але лише Хат-ше-псут дожила до дорослого віку.

27

Гебан — ебенове дерево. Дуже цінувалося у древньому світі.

28

Уже ставши фактичною правителькою Єгипту, Хат-ше-псут дійсно твердила, що батько оголосив її спадкоємицею і співправителькою. Однак більшість дослідників сприймає цю заяву скептично.

29

Цю колону начебто бачив у ІІІ ст. н.е. послідовник Платона Крантор.

30

Цитуються уривки з діалогів Платона «Тімей» та «Критій».

31

Одруження Тотмеса ІІІ з донькою Хат-ше-псут справді було династичною необхідністю, яку добре розуміли всі зацікавлені особи. Але до нього не дійшло через ранню смерть царівни (останні згадки про неї відносяться до 11-го року правління Хат-ше-псут). Ставши врешті повновладним царем після смерті попередниці, Тотмес ІІІ мусив підкріпити свої права на престол шлюбом з іншою царівною, Меріт-Ра (Меріт-Ра Хат-ше-псут), яку найчастіше вважають молодшою донькою великої цариці.

32

Реальна Хат-ше-псут дуже добре знала, що Сен-мут був молодшим братом її власного вчителя і вихователя.

33

Експедиція до Пунту, влаштована царицею Хат-ше-псут — улюблена тема як історичних досліджень, так художніх творів. Там вона викладена з усіма можливими подробицями, включаючи описи та рисунки цієї легендарної країни.

34

Нілу. Єгипетський рік поділявся на три сезони: Розливу – Ахет (місяці — Тот, Паофі, Хатіра і Хойак, за нашим календарем середина липня – середина листопаду), Проростання — Перет (місяці — Тібі, Мехір, Фаменот і Фармуті, за нашим календарем середина листопаду – середина березня), Жнив — Шему (місяці — Пахонс, Паіні, Епі-фі, Месоре, за нашим календарем середина березня – середина липня).

35

Антимон (стибій, сурма) — порошок, який вживався у Давньому Єгипті як з косметичною метою (для макіяжу очей), так і для захисту від яскравого сонця та комах.

36

Богиня-змія, хранителька і захисниця Нижнього Єгипту, покровителька однойменного міста.

37

Спиж — застаріла назва бронзи.

38

Хоча гіпотез не бракує. Серед причин смерті великої цариці називають і хвороби: діабет, рак кісток, а навіть псоріаз.

39

В цьому оповіданні викладені інтерпретації давньогрецьких міфів, умовно кажучи, критсько-афінського циклу: про царицю Пасіфаю, царя Міноса та їхніх дітей; про Дедала, його винаходи, життя та його сина Ікара; про війну Криту проти державок материкової Греції, в т.ч. Афін (як вважається, так збереглася пам’ять про критську таласократію — морське панування); про Скіллу, відому нам з вислову «між Сціллою та Харібдою»; про Лабіринт та Мінотавра.

40

Перша достовірно відома жінка-фараон. Гіпотетично правила у 1777—1773 до н.е.

41

Інакше Хеттське царство, Хатті.

42

Арінна — священне місто хеттів, центр культу сонячної богині, званої Арінніті.

43

Давні греки називали електроном бурштин.

44

Давньогрецькі міфи приписують Пасіфаї доволі численну громаду дітей: сини Андрогей, Девкаліон, Главк, Катрей, доньки Акалія, Ксенодіка, Аріадна і Федра. Не рахуючи Мінотавра.

45

Тут варто б підкреслити різницю між словами елладський-еллінський, еллін-елладець. Згідно зі сучасною термінологією, елладською називається культура давньої Греції докласичної епохи. Пізніший період — класична еллінська, ще пізніший — елліністична. Отож, елладці та елладські міста не конче мають стосунок до суто греків чи грецьких міст, хоча одне не виключає іншого.

46

Вчені вбачають у цьому епізоді натяк на старовинні обряди, коли замість живих істот — людей чи тварин — жертвами ставали їхні зображення («глиняні лялечки»)

47

Чесно зізнаюся, що авторська трактовка критського змагання з биками як передусім «кривавої боротьби», не виглядає мені переконливою, натомість логічнішою видається версія, викладена у книзі Мері Рено «Тесей». Згідно з нею, саме описаний у цьому абзаці «бичачий танець», насправді смертельно небезпечний і вимагаючий від танцюриста виняткової майстерності, швидкості реакції та відваги, і був основною формою цього видовища, а не вигаданим афінянами нововвведенням.

На жодній із знайдених при розкопках Кносського палацу фресок не зображене вбивство бика.

Важко уявити, щоб представники такої витонченої та легковажної культури, як крито-мінойська, захоплювалися грубою силою, потрібною для того, щоб убити бика. Інша річ — граційний акробатичний танець, нехай і дуже ризикований.

48

(Овідій, Метаморзози, Книга 8. Переклад А.Содомори).

49

Близький родич кошенільного дуба. Дійсно дає червоний барвник. Слово «кермес» перського походження і близьке до нашого «кармазин».

50

Муніхіон — місяць аттичного календаря (24 березня – 22 квітня), названий на честь Артеміди Муніхії.

51

Звичайно, маяк на острові Фарос збудували років так через тисячу після зустрічі Аріадни з Діонісом, але що це значить для бога?

52

Сенека, трагедія «Медея», 440.

Тіфій - це легендарний герой, кормчий аргонавтів, вважався винахідником вітрил та навігації по зірках, першим провів Арго поміж Сімплегадів (рухливих скель на вході до Чорного моря), після чого вони перестали рухатися та стали безпечними для моряків - у переносному сенсі «Першопроходець», «Відкривач нових земель»

53

Термодонт — річка в Кападокії на півночі Малої Азії.

54

Галіс — ріка в Малій Азії.

55

Антея, Анфея (Antheia — квітуча) — епітет Гери, Афродіти та інших богинь.

56

Фасій, Фасіс — ріка та місто в Колхіді.

57

Кузен, звичайно, «в небесах» божественні батьки обох героїв, Зевс та Посейдон, були братами. Можливо, земні їхні батьки — Амфітріон та Егей теж були якось спорідненими. Як і більшість владик мікенського світу.

58

«Пливучи з Кріту, Тесей прибув до Делосу. Там він приніс жертву богові і присвятив йому статую Афродіти, яку дала йому Аріадна, а потім разом з афінськими юнаками виконав танець, який, про що кажуть, і тепер виконують делосці: численні оберти колом, то в один, то в інший бік відтворюють заплутані ходи Лабіринту. Дікеарх зазначає, що вид цього танцю у делосців називається “журавлем”.

Тесей танцював навколо Рогового жертівника, зладженого повністю з лівих рогів тварин. Також говорять, що він влаштував і змагання на Делосі і саме тоді переможці вперше в нагороду отримали пальмову вітку».

Плутарх, «Життєписи. Тесей», 21.

59

«Як стверджують Філохор та декотрі інші, Тесей вирушив у плавання до Понту Евксинського разом з Гераклом, воюючи там проти амазонок і “за хоробрість” отримав Антіопу. Але більшість істориків (серед яких і Ферекід, Телланік і Геродор) вважає, що Тесей плавав після Геракла на власному кораблі, і взяв амазонку у полон. Це припущення більш імовірне: Бо про жодного з його друзів, хто був з ним у поході, не говорить, що він узяв у полон амазонку. А Біон пише, що її захопив Тесей, вдавшись до обману. Від природи амазонки були мужелюбні, вони не лише не тікали від Тесея, коли той прибув у їхні землі, але вислали йому подарунки. І Тесей покликав ту, яка їх принесла, на корабель, і коли піднялася на борт, відійшов від берегу.

Якийсь Менекрат, видавши історію віфінського міста Нікеї, пише, що Тесей, маючи з собою Антіопу залишився в тих краях і разом з ним у поході були троє юнаків з Афін, рідні брати Евней, Теант і Солоент. Останній кохав Антіопу, але приховував свої почуття перед іншими, але в цьому він зізнався одному з своїх друзів. Той поговорив з Антіопою, однак вона рішуче відкинула пропозиції, щоправда, поставилася до цієї справи розумно і спокійно, і не стала скаржитися Тесеєві. Солоент, упавши у відчай, кинувся у якусь річку і потонув, а Тесей, дізнавшись про причину смерті та страждання юнака, дуже сприкрився, і, сумуючи, згадав про один піфійський оракул, який торкався тієї справи. Піфія у Дельфах звеліла йому, як тільки він у чужих краях він відчує глибокий сум і тугу, побудувати там місто і залишати в ньому правилелями когось з своїх товаришів. Ось чому, побудувавши місто, він дав йому ім’я – Піфополь, в честь Аполлона, а річку, яка текла поблизу, назвав на честь юнака Солоент».

Плутарх, «Життєписи. Тесей», 26.

60

23 серпня — 22 вересня

61

«Хай там як, але такою, зазначеною вище, була причина, яка викликала війну з амазонками. Сама війна, звісна річ, виявилася справою не дріб’язковою і не жіночою забавою. І справді, амазонки не стали би табором в самих Афінах і не билися би зовсім поряд з Пніксом і Мусеєм, коли б спочатку не оволоділи Аттікою і не підступили би без страху до міських мужів. Те, що вони прийшли, як говорить Гелланік, переходячи по кризі через Боспор Кіммерійський, - цьому повірити важко, але про те, що стояли табором майже в Акрополі, свідчать назви багатьох місць і могили полеглих. Довгий час обидва противники зволікали і відкладали наступ, аж поки Тесей, керуючись якимось пророцтвом, приніс жертву Жахові і напав на ворога. Битва сталася в місяці боедроміоні, і в пам’ять про неї про неї афінці відзначають свято Боедромії. Клідем, намагаючись дати усі подробиці, повідомляє, що лівий фланг амазонок розтягнувся до нинішнього Амазонія, а правим вони йшли на Пнікс уздовж Хріси. З правим крилом афінці і затіяли бій, вчинивши напад з Мусею, і могили полеглих у тій битві знаходяться на вулиці, яка веде до брами біля святилища героя Халкодонта, - її тепер називають Пірейською. Якраз у цьому пункті афінці відступили перед натиском жінок і були вже біля храму Євменід, коли другий їхній загін, напавши з Палладія, Ардета й Лікея, відкинув праве крило амазонок до самого табору, завдаючи їм великих втрат. На четвертому місяці війни противники уклали перемир’я завдяки втручанню Іпполіти (Клідем називає Тесеєву подругу не Антіопою, а Іпполітою); а втім, декотрі історики стверджують, що ця жінка впала, воюючи на боці Тесея, від списа Молпадії, і пам`ятник біля храму Геї Олімпійської споруджений над її тілом. Нема нічого дивного у тому, що історія тут заплутана, оскільки веде мову про дуже давні події. Так, розповідають, що поранених амазонок Антіопа таємно переправила в Халкіду, і там над ними доглядали, а деякі були поховані там поблизу місця, яке нині називають Амазоній. Але про те, що війна завершилася мирною угодою, свідчить і назва сусіднього з храмом Тесея Горкомосія, і жертви, які в давнину приносили амазонкам Тесеї. Гробницю амазонок показують у себе і мегарці по дорозі від площі до так званого Русу, там, де стоїть Ромбоїд. Кажуть також, що інші амазонки полягли біля Херонеї і були поховані на березі струмка, який колись, мабуть, називався Термодонтола, а тепер носить назву Гемону. Про це написано в Життописі Демосфена. Видається, що і Фессалію амазонки перетнули не без труднощів: їхні могили ще й нині показують в Скотуссі біля Кіноскефал».

Плутарх, «Життєписи. Тесей», 27.

62

«Стосовно ж розповіді автора “Тесеїди” про повстання амазонок проти Тесея, який побрався з Федрою, про те, як Антіопа напала на місто, як слідом за нею кинулись інші амазонки, жадаючи відомстити кривдникові, і як їх Геракл перебив, - звичайно, все це вигадка уяви і казка. Тесей взяв собі за дружину Федру, як тільки померла Антіопа, від котрої мав сина Іпполіта, чи, як сказано у Піндара, Демофінта. Про нещастя Федри і сина Тесея усі історики і трагіки пишуть однаково, і тому слід припустити, що все відбувалося так, як вони про це описали».

Плутарх, «Життєписи. Тесей», 28.

63

Аравн (валл. Arawn) — у валлійській міфології король потойбічного світу.

64

Якщо дозволено втрутитись перекладачеві — то почесті, з якими поховали Антіопу і ті обряди, які потім відправляли на її могилі на день раніше обрядів на честь Тесея (див. попереднє оповідання, більше схоже на те, що вшановували не всіх амазонок, які ледве не зруйнували Афін, а конкретну амазонку, що врятувала місто, чи то загинувши в бою, чи то добившись мирного зняття амазонками облоги) — суперечать версії про те, що вона була всього лише збунтованою невільницею, вбитою чи самим Тесеєм, чи його гостями.

До подібних висновків можна прийти і читаючи наступний абзац, з якого видно, що Гіпполіта виховували як спадкоємця престолу, під опікою найближчих Тесеєві людей — його матері та діда. Що ж стосується нарікань Гіпполіта з однойменної трагедії Евріпіда на своє «незаконне» походження, то це вже реалії Афін доби Перікла, коли будь-який зв’язок між афінянином та неафінянкою вважався незаконним, а діти від такого зв’язку — позашлюбними (як син самого Перікла та його коханої Аспасії).

65

Демофонта й Акаманта.

66

Антестерії — свято розливання молодого вина, відзначалося в кінці лютого- на початку березня. Окрім того, дні Антестерій були днями сімейних і шлюбних урочистостей.

«Кожен, хто шанував Зевса, й Геру, й Афродіту й чинив їм треби, приводив собі жону взимку, в місяці гамеліоні, в одинадцятий день, а рівно за місяць, в одинадцятий таки ж день, освячував злюб на всенародних урочистостях сім’ї — Антестеріях. (…) Тих священних і радісних днів Антестерій, які звались дивними словами «Бочки», «Кухлі» та «Котли»…» (Ів. Білик, «Не дратуйте грифонів»)

67

Евріпід, «Гіпполіт», переклад А.Содомори

68

Венети, що оселились на північному побережжі Адріатичного моря, славились породистими кіньми. (Прим. до раніше цитованої трагедії «Гіпполіт»)

69

Цікаво, що, обіляючи Федру, авторка одночасно виправдовує Тесея. Раз не було передсмертного листа зі звинуваченням (згідно з іншими версіями, Федра явно звинуватила Гіпполіта, а потім вкоротила собі віку через докори сумління), то не було й Тесеєвого прокляття, а причиною загибелі царевича став нещасливий випадок. Або, якщо так нам більше подобається, гнів котрогось з богів.

70

Астеріон чи Астерій — «земний» чоловік викраденої Зевсом Європи. Згідно з міфами, від Зевса Європа народила Міноса, Сарпедона і Радаманта.

71

Текст уривку взятий з книги Рубена Арділи-і-Арділи «Нефертіті — цариця Єгипту» в українському перекладі (видана в Києві у 1972 році).

72

Інший варіант першого, «атонівського» імені героїні — Анхесенпаатон. Анхесенатон вибрано заради відносної простоти.

73

Його офіційним титулом було «раб перший Атона в будинку Атона в Ахетатоні».

74

Перелічені у цьому списку особи, крім Ейе, взяті з виявлених у Амарні (Ахетатоні) поховань. Список чималий, окрім згаданих, фігурують там ще Ах-Космос і Ра-Космос, Суї, носильник сандалій, Сутау, розпорядник скарбнці — та інші. Що ж до Ейе (Ay), то його традиційно вважають або батьком цариці Нефертіті, або ж чоловіком її годувальниці.

75

«Сім і сім разів на живіт упадаю я» — з листа правителя Пу-Балу до фараона (знайдного у т.зв. Амарнському архіві).

76

Буто чи Уто — інша (грецька) назва згадуваної в оповіданні про Хат-ше-псут богині Ваджет.

77

«Нефертіті — цариця Єгипту».

78

Ризикну висунути гіпотезу, що плутанина імен і титулів, які могли почергово чи й одночасно належати різним особам, спричинила уявлення про Древній Єгипет загалом і про двір фараона Ехнатона зокрема, як про царство вседозволеності, проміскуїтету та інцесту.

79

Сітамон (Сатамон) — старша донька фараона Аменхотепа ІІІ і цариці Тії. Справді носила титул Великої Царської Дружини. Невідомо, чи це був лише почесний титул, чи відображення дійсного стану речей.

80

Як пояснюють знавці древніх цивілізацій, ганьбою був не стільки факт одруження з підданим, скільки те, що у державі не зосталося жодного претендента на трон, який походив би з царського роду.

81

«Придбала» у прямому значенні слова: йдеться про відомий епізод із міфів про Геракла, коли йому три роки довелося провести в рабстві у цариці Лідії, Омфали. Оскільки ж на момент народження Геракла його батько був не царем, а вигнанцем, то він тут названий не царевичем, а княжичем.

82

Історію з листом єгипетської цариці ми знаємо винятково з гетитських джерел, тому єгиптологи довго сперечалися, ким була авторка того загадкового листа (у гетитських табличках вона зветься «Дахамунзу» чи «Тахамунзу», що є транслітерацією єгипетського виразу «та хем несу» — царська дружина. В якості кандидаток називалися як Анхесенамон, так її старша сестра Мерітатон і мати Нефертіті. Зрештою, вирішено було, що найбільш імовірна авторка — все-таки Анхесенамон.

Ну а хто ж насправді убив гетитського царевича — так і залишилося загадкою. За принципом «кому вигідно», це міг бути хтось із наступників Тутанхамона, себто або Ейе, або Хоремхеб. Або ж хтось третій.

83

Уважний читач помітить, що шлюбна пропозиція цариці-вдови явно суперечить її раніше висловленому небажанню «одружитися з власним підданим». Мимоволі спадає на думку, що Анхесенамон мала на увазі конкретного підданого, до шлюбу з яким її, врешті, змусили. Себто Ейе.

84

Алашія (Аласія) — Кіпр.

85

«І зробили вони закляттям усе, що в місті, від чоловіка й аж до жінки, від юнака й аж до старого, і аж до вола, і штуки дрібної худоби, і осла, усе знищили вістрям меча». ( Книга Ісуса Навина, 6:21, тут і далі переклад Ів.Огієнка)

86

«І сталося, як покінчив Ізраїль забивати всіх айських мешканців на полі, у пустині, що гнали їх по ній, і попадали вони від вістря меча аж до останнього, то вернувся ввесь Ізраїль до Аю, і перебили його вістрям меча.

І було всіх, що впали того дня, від чоловіка й аж до жінки, дванадцять тисяч, усі айські мешканці.

А Ісус не опускав своєї руки, що витягнув зо списом, аж поки не вчинив закляттям усіх айських мешканців.

Тільки худобу та здобич того міста позабирав собі Ізраїль за словом Господа, що наказав був Ісусові.

І спалив Ісус Ай, і поклав його вічною руїною, пусткою, і так є аж до цього дня.

А айського царя повісив на дереві аж до вечірнього часу. А коли сонце заходило, Ісус наказав, і зняли його трупа з того дерева та й кинули його до входу брами міста. І накидали над ним велику камінну могилу, що стоїть аж до цього дня».

(Книга Ісуса Навина, 8:24-29)

87

Книга Псалмів – 105-106.

88

Пізніший фараон Рамзес І.

89

Починаючи з цього абзацу і аж до кінця підрозділу розповідь переважно ґрунтуючись на фрагментах Геродотової «Історії», в яких описується географія та населення Лівії (Північної Африки). Див. Геродот, «Історія», книга IV «Мельпомена», 168-199. Власні назви у цьому перекладі подаються згідно з українським перекладом згаданої книги. Звідти ж узяті примітки географічного характеру.

90

Соллумська затока, що є кордоном між Лівією та Єгиптом.

91

Можливо, було розташоване на місці теперішнього Бенгазі.

92

«193. За максіями в Лівії живуть завеки. Їхні жінки бувають за візниць на колесницях, коли вони йдуть на війну».

93

На цьому закінчуються витяги з Геродота.

94

Форма «данаї» вжитата тому, що звичні нам «данайці» більше в’яжуться уже з грецьким населенням Еллади.

95

«Книга захоплень» — «Lebor Gabála Érenn», «Leabhar Gabhála na hÉireann», збірник віршованих та прозових оповідань, що розповідає міфологічну версію походження і історії ірландського народу від створення світу до середньовіччя. Записаний у V-IX ст. ірландськими монахами.

96

Вважається, що Страбон згадує Ірландію у V розділі IV книги своєї «Географії», називаючи острів Ієрною. Якщо це справді так, то відгук не вельми похвальний.

«Поблизу Британії є також інші невеликі острови, а ще більший острів Ієрна, розміщений на півночі паралельно Британії, ширина його більша за довжину. Про цей острів я не можу сказати нічого певного, окрім того, що його мешканці ще дикіші за британців, оскільки є канібалами та ненажерами».

97

Неофіційна примітка перекладача. З жалем зізнаюся, що мої власні знання історії Ірландії, — хоч давнішої, хоч новішої, — дуже поверхневі. Тому для порівняння додаю розлогу цитату із книги Джона Маккормака «Історія Ірландії» (український переклад зробили Анатолій Олійник і Тарас Бойко, надрукувало видавництво «Юніверс» у 2006 році.)

Розділ 1. Від язичницьких богів до святих та вчених

За свідченням археологів та істориків, найдавніші мешканці оселилися в Ірландії в період з 7500 до 6500 рр до н.е., в епоху Мезоліту (Середній кам’яний вік). Вони переважно були рибалками і, ймовірно, прийшли з найближчих до Ірландії місцевостей — з Велсу й Шотландії. Залишки їхніх поселень були знайдені по всій країні від Колейрана на півночі до Блеквотера на півдні, в басейні ріки Шеннон та в графстві Лаут.

З приходом неолітичної людини (Новий кам’яний вік, близько 3200 р. до н.е.) розвивається новий тип цивілізації. Великі поховальні кургани в Ньюгранжі та в інших місцях долини Бойн — витвори рук цих людей. Ці дивовижні споруди з’явилися близько 3000 р. до н.е., і таким чином вони передували створенню Стоунхеджа (близько 2000 р. до н.е.) та єгипетських пірамід (близько 2500 р. до н.е.).

Попри високий рівень цивілізації ранніх колоністів Ірландії, вони не залишили жодних письмових свідчень. Наші фрагментарні знання про них будуються на висновках археологів та нотатках римських і грецьких істориків.

Єдине «письмове» свідчення того періоду датується початком нашої ери. Це позначки, викарбувані на каменях, що їх часто встановлювали на могилах видатних осіб. Багато таких знахідок виявили в Ірландії, менше — у Велсі й Шотландії. Ці позначки — букви примітивного алфавіту, що мав назву «огам» (ogham). (Огам містив 25 знаків, вирізьблених на краях каменів, кожен з яких означав певну букву).

Таке письмо було дуже недосконалим і обмеженим, бо давало змогу зафіксувати практично лише ім’я особи, похованої під каменем. (Ключ до прочитання цих написів було знайдено у «Книзі Белімоута» (Book of Ballymote) у XIV ст.). За деякими даними, залишки мови найперших колоністів простежуються у деяких назвах місцевостей країни.

Попри те, що ранні колоністи не мали писемної історії, у них існувала багата міфологія й численні легенди, що їх передавали з покоління в покоління і, зрештою, занотували. Ці легенди розповідають про неймовірні подвиги героїв та богів. На жаль, невідомо, чи спираються вони на реальні події. Ця міфічна «історія» розповідає нам про п’ять вторгнень до стародавньої Ірландії. Перше вторгенння здійснили парталонійці з Греції, а чисельність їхнього війська становила близько тисячі. Три століття по тому всі вони загинули від чуми.

Наступними прийшли немедійці, виснажені постійними нападами племені піратів-фоморійців. Відбулося багато битв, отож чисельність обох племен значно скоротилась. Частина немідійців втекла до Греції. Вони повернулись через кілька століть, називаючи себе фірболгами (Fir Bolgs).

Третє вторгнення здійснила армія фірболгів чисельністю 5 тисяч воїнів. Вони розділили Ірландію на п’ять провінцій — Ленстер, Конакт, Ольстер та Східний Манстер і Західний Манстер. Вважається, що вони спорудили кам’яні форти в Стейгу, Керрі та Дан Енгус на Аран Мор.

З Греції також прийшли Туата де Данан, які володіли мистецтвом магії. Очолювані Нуадою «Срібна Рука», вони пристали до берегів північної Ірландії. Щоби фірболги не помітили їх, вони оповилися магічним туманом і рушили до західного берега країни. Вони перемогли фірболгів і стали незаперечними правителями країни. Вважається, що поховальні кургани у долині ріки Бойн, Ньюгранжі, Дауті й Науті були створені цим народом. До заслуг Туата де Данан також належить те, що вони привезли до Ірландії Камінь Долі (на якому був коронований Верховний король на горі Тара).

З приходом наступних завойовників — мілезійців — народ Туата де Данан відступив до горбів та фортів. Там ці люди навіки залишилися в образі ельфів ірландського фольклору.

Уп’яте Ірландію захопили мілезійці блиько 1700-1000 р. до н.е. Історія цього завоювання, ймовірно, базується на реальних фактах. Хоча перекази досі містять неймовірні історії, вони все ж частково правдиві. Мілезійці прийшли з Іспанії. Вони висадилися на трьох мисах: у затоці Вексфорд, на берегах річок Бойн та Кенмар. Мілезійці відвоювали країну в Туата де Данан та обрали короля, який успішно правив країною аж до останнього Верховного короля — Рорі О’Коннора.

З додатків до розділу 1.

Кажуть, що ірландці, прізвища яких містять «Мак» чи «О», є прямими нащадками мілезійців.

Ірландія по-різному називалась у літературі. Її називали Ейре, Банба, Фодбла (Eire, Banba, Fodbla) (кажуть, що це імена трьох королев Туата де Данан), а також Ініс Фейл (Inis Fail; Острів Долі) та Гібернією (Hibernia).

(Кінець цитати)

Як бачимо, викладене в «Історії Ірландії» непогано збігається зі змістом «ірландської» частини представленого оповідання. Що ж стосується кельтсько-ірландського пантеону (кельтського, звісно, умовно, бо кельти примандрували до Смарагдового острова пізніше цікавих нам мілезійців), то зазначу, що там дійсно є богиня Аріанрод, і вона дійсно причетна, хоч і посередньо, до створення «жінки з квітів» (порівняйте з піснею Аріанрод). А загалом цей пантеон такий численний і стосунки між богами та напівбогами такі заплутані, що грецькі олімпійці порівняно з цією громадою виглядають скромним шкільним гуртком на недільній екскурсії. Читачі фентезі можуть скласти собі бодай початкове уявлення про нього зі «Світу короля Артура» Анджея Сапковського.

98

Це оповідання базується переважно на тексті епічної поеми Аполлонія Родоського «Аргонавтика»

(Переклад А.Смотрича)

Зміни у хронології, які помітить читач у викладі історії Медеї загалом відповідають хронології «Аргонавтики». Наприклад, виходячи з біографії Тесея (а також братів Діоскурів — учасників походу аргонавтів, що пізніше воювали проти афінського правителя, та й сам Тесей у деяких варіантах міфу теж зараховується до аргонавтів), Медея опинилася в Елладі далеко пізніше часу приходу самого Тесея до Афін, тому аж ніяк не могла бути співучасницею чи навіть ініціаторкою спроби його отруєння.

99

Датура або борець. Токсична рослина, використовувана в медицині.

100

Згідно із «Одіссеєю», Одіссей завдяки зіллю молі врятувався від чарів Кірки (Медеїної тітоньки).

(Переклав Борис Тен).

101

Кірка відома нам також під іменем Цірцеї.

102

Орхомен Мінійський. Місто у Беотії.

103

Згідно із найпоширенішою версією міфу про аргонавтів, Фрікса і його сестру Геллу врятувала їх мати, німфа Нефела, пославши їм золоторунного овна. Однак по дорозі Гелла потонула і до Колхіди дістався лише Фрікс.

104

Цього третього брата звали Фоком.

105

Той сам Тіфій (Тіфіс), що згадувався у фрагменті з трагедії Сенеки «Медея» (див. оповідання «Аріадна»)

106

Частіше потомком Мінія міфи називають Ясона.

107

Геллеспонт. Гелла — сестра Фрікса.

108

Ая — те саме, що й Ея. У примітках до Геродотової «Іісторії» до 197.6 сказано: «Ая — країна царя Аєта, де було місто Кіта або Кітая, яке сучасні грузинські вчені ототожнюють із Кутаїсом».

109

Цікаво, що, згідно з багатьма варіантами історії аргонавтів, чи ця сама Аталанта, чи то її тезка (було їх дві, обидві зі схожими характерами — вельми спортивні) була учасницею плавання аргонавтів. Або ж, принаймні, претендувала на участь у цьому плаванні, а Ясон відмовив їй, бо побоювався чвар між мореплавцями через можливе суперництво за прихильність Аталанти.

110

Фрікс Еолід — Фрікс був потомком бога Еола.

111

Ще одна хронологічна віха — фраза про Тесея і Аріадну (запозичена з поеми Аполлонія Родоського) вказує на те, що події «Аргонавтики» відбуваються пізніше основних подій «Тесеєвої» серії.

112

Згідно з превалюючою версією, іншим іменем цієї Главки було Креуса і була вона донькою корінфського царя Креонта — тезки іншого Креонта, царя Фів, відомого нам з циклу про царя Едіпа. Натомість Медея не була спадкоємицею корінфського престолу.

113

Насправді Страбон твердить, що до міста Діоскуріада сходяться представники 70 народів, які розмовляють своїми мовами.

114

Севастополь (Себастополіас). Причиною занепаду Діоскуріади вважають підмивання її морем.

115

Переважно Діоскуріада вважається колонією Мілету, заснованою далеко пізніше плавання аргонавтів, але дійсно названою на честь братів Діоскурів — хоча є також гіпотеза про суто місцеве походження назви.

116

Цих дівчат називали Левкіппідами (доньками Левкіппа), обом парам суперників вони доводилися родичками, а імена мали Феба та Гілаєра. Викрадення Левкіппід стало сюжетом картини Рубенса.

117

Еліда — країна на північному заході Пелопоннесу.

118

Аеропа, донька критського царя.

119

Згідно з поширенішою версією міфу, Тантал загинув у бою. Цього Тантала не слід плутати з його далеким предком і тезкою, покараним богами за численні злочини та зухвальство.

120

Ванассо — жіноча форма титулу правителя у мікенській Греції — ванакс.

121

Знамениті Левині ворота у Мікенах.

122

Їх імена називають по-різному; у пізнішій літературі — Іфігенія, Хрісофеміда і Електра

123

Мати цього Аякса звалась Перібеєю, в жодному грецькому міфі вона не названа троянською царівною. Можливо, тут натяк на сестру царя Пріама Гесіону. яку Геракл врятував від морського чудовиська, а потім, здобувши Трою, подарував своєму другові, саламінцеві Теламону (батькові Аякса). Від зв’язку з Теламоном Гесіона народила Тевкра.

124

Оркіш або спельта — сорт пшениці звичайної, з гнучким стеблом і крихким колосом; також сорт голонасінного ячменю.

125

Смінтей, Смінфей́ (грец. Smintheus) — епітет Аполлона. Означає «мишачий», себто «захисник від мишей».

126

Згідно з поширенішою версією, Фетіда була донькою морського бога Нерея і його дружини Доріди. Але, згідно з усіма версіями, Хірон був вихователем Ахіллеса.

127

Дуліх = Дуліхій – острів на південний схід від Ітаки, на якому мешкали епейці. Епейці – давньогрецьке плем’я, що залюднювало північ Еліди (Елеї); царем цього племені був Авгій (Авгей).

128

Згідно з найпоширенішою версією міфа, використаною Евріпідом у трагедії «Іфігенія в Авліді», Клітемнестра припливла до Авліди разом із донькою.

129

Випрямлена — Ортія, тобто, те саме, що й Ортозійська.

130

Паламед — син Навплія і Клімени, доньки критського царя Катрея (діда Агамемнона і Менелая).

131

Пізніше ці сикули начебто заселили Сицілію, навіть назва якої походить від назви цього стародавнього народу.

132

Ортостат — вертикальна плита нижньої частини кам’яної стіни.

133

Згідно з давньогрецьки міфами, Мопсус (Мопс, Мопсос) був могутнім віщуном, який перевершив самого Калхаса. Натомість у хетто-лувійських написах періоду, який відповідає часу Троянської війни, дійсно згадується особа з тим самим або ж подібним іменем. Отож, наш Мопсус міг бути історичною особою. (Існує доволі популярна гіпотеза, що мешканці Трої розмовляли лувійською мовою.)

Взагалі ім’я Мопсус було доволі поширеним: згідно з одним із міфів, так звався фракійський цар, який начебто переміг та вбив царицю амазонок Миріну (дивись оповідання «Засновниці міст») А ще один із учасників плавання аргонавтів («Медея-чарівниця»).

134

Згідно з «Іліадою» та давньогрецькими міфами, Евфорб — троянець, який напав ззаду на Патрокла. Пізніше Евфорб загинув у бою проти Менелая. Цікаво, що в «Іліаді» і сам Евфорб, і його вчинок описаний цілком співчутливо.

135

Вергілій, Енеїда, переклад М.Й.Білика

136

Та сама, яка пізніше передала Палладій ахейцям.

137

Електр — гірська порода, що містить золото і срібло. Також сплав золота і срібла.

138

Клето (Cleto) — місто в Калабрії (Італія).

139

Оповідання базується на трагедії Есхіла «Агамемнон». Для цитування використовувався переклад А.Содомори з книги Есхіл, «Трагедії», К., 1990 р.

140

Деїфоб.

141

142

143

Як тепер вважається, ні Скарбниця Атрея (давніша назва — Скарбниця або Гробниця Агамемнона), ні згадана маска не мають жодного стосунку до Атрея чи Агамемнона і є давнішими від гіпотетичного часу Троянської війни. Але так їх назвав Шліман і ця назва вживається досі.

144

Згідно з міфами, Гілл загинув у двобої з аркадським володарем Ехемом на кордоні між Корінфом і Мегарою. Перед поєдинком Геракліди дали обітницю, що коли Гілл загине, вони не будуть нападати на Пелопоннес протягом ста років. Тегея — місто-поліс у Аркадії.

145

Плеврон — місто в Етолії. Згадане у табличках мікенського письма Б (збір гребців для відправлення у Плеврон /pe-re-u-ro-na-de, «у Плеврон»/.)

146

Можливо, виявиться цікавим, що попередницею Майкл Вентріса у справі розшифрування лінійного письма В була американська лінгвістка Аліса Кобер. Добившись чималих успіхів, вона, однак, не змогла довести роботу до кінця — передчасно померла від раку в 1950 році. Майкл Вентріс спирався на виявлені нею закономірності.

147

Звичайно, монголи в цьому випадку — анахронізм.

148

Істр — Дунай.

149

Згідно з давньогрецькими міфами, сини Арістомаха, тобто третє покоління («третій плід») після Гілла, — Темен, Кресфонт, Арістодем разом із племенем дорійців удерлися до Пелопоннесу. Вони зазнали поразки, Арістодем загинув. Тоді, нарешті, оракул пояснив гераклідам свій перший вислів, кажучи, що «третій плід» означає третій напад і порадив вибрати триокого вождя. Геракліди вибрали етолійського володаря Оксіла, що зустрівся їм верхи на одноокому коні, і під його проводом перемогли Тісамена. Темен одержав Аргос, Кресфонт — Мессенію, сини Арістодема Прокл і Еврістей — Лакедемон. Оксілові віддали Еліду, а інший нащадок, Алет, дістав Корінф. У цій оповіді помітна тенденція подати завоювання дорійцями Пелопоннесу як повернення Гераклідам їхньої власності.

150

Ерісіхтон — фессалієць, син Мірмідона (або Тріопа). Будучи дуже зухвалим, вирубав священний гай Деметри, хоч богиня, з'явившись в образі жриці, застерігала його від цього вчинку. Деметра покарала Ерісіхтона невгамовним відчуттям голоду. Він поїв усі продукти вдома, всю свійську худобу, навіть кішок, і почав жебрати. За Овідієм, Ерісіхтон щотижня продавав свою дочку Местру (яка була наділена даром перевтілення і щоразу поверталася додому) і всі одержані гроші витрачав на їжу. Зрештою почав їсти власне тіло.

151

Каллімах (грец. Καλλίμαχος ὁ Κυρηναῖος Kallimachos ho Kyrenaios) (*бл. 305 до н. е. — †бл. 240 до н. е.), — давньогрецький поет, викладач і граматик. Найпослідовніше виразив теоретичні принципи александрійської поезії. Писав переважно гімни, елегії та епіграми.

152

Далі йде виклад епізоду з «Історії» Геродота (книга IV, «Мельпомена», 33-35). Використовуються цитати та власні назви (зокрема, імена дівчат-гіперборейок) з українського перекладу «Історії»: переклад А.О.Білецького, Київ, 1993 р.

153

Піфон (Пітон) — давнє божество в подобі змія або дракона. Згідно з легендою, Аполлон вбив Піфона і став володарем його святилища.

154

Діманти — давнє дорійське плем’я.

155

Існує припущення, що можлива була перестановка літер в імені Ευθυκρατίδης - Евтікратід. Отож, гіпотетична скульпторка може виявитися скульптором. І антропоморфність, і найдавнішість згаданої статуї доволі сумнівні.

156

Оповідання є дещо зміненим переказом епізоду з «Історії» Геродота (книга IV «Мельпомена», 110-116). Використовуютья цитати з українського перекладу «Історії»: переклад А.О.Білецького, Київ, 1993 р.

157

Йдеться про напис у Мединет Абу.

158

Кремни — від Кремной (урвище) — точно не встановлене місто на узбережжі Азовського моря.

159

У цьому описі змішані дві «кінські» традиції. Перша — «коні венетські», згадувані, наприклад, у п’єсі Евріпіда «Гіпполіт»

(Переклад А.Содомори)

Плем’я венетів, що у 12-10 столітті до н.е. замешкали на узебережжі Адріатичного моря, славилося своїми кіньми.

Друга традиція — «дикі білі коні». З Геродотової «Історії» (книга IV «Мельпомена», 52):

«Третя ріка — це Гіпаній, її джерело в Скіфії і починається вона з великого озера, навколо якого пасуться дикі білі коні».

Ці дикі білі коні доволі популярні у авторів історичних романів. Перша частина «скіфської трилогії» Ів.Білика так і називається — «Дикі білі коні».

160

Танаїс, Танаїд — ймовірно, Сіверський Донець.

161

З англійської — край дів. Легендарна країна амазонок.

162

Починаючи з цього моменту, авторка переповідає зміст поеми давньогрецького поета Гесіода «Роботи та дні». Українською мовою її перекладав В.Свідзинський, певні цитати з цього перекладу будуть надалі використовуватись.

163

164

165

Ленеон приблизно відповідає нашому січню.

166

(Заміна шляхетного артишока будяком, виявляється, є частою і трапляється навіть у перекладах Св.Письма)

167

168

169

170

171

Таку версію заснування святилища в Додоні викладає у своїй історії Геродот (книга ІІ «Евтерпа», 54-57)

172

Існує гіпотеза, згідно з якою ще за царювання Кекропа, тобто у Х ст. до н.е., афінські жінки мали право голосу.

173

Артеміда Ортія — «Випрямлена». Перед її статуєю шмагали молодих спартанців, щоб виховати у них витривалість і вміння терпляче зносити біль.