ЛЮДИ І КОРАБЛІ


Вдалині горіли багаття.

Якщо людина давно не зустрічається з людьми, в її очах поселяється темний смуток. Але вона розкладає багаття, і самотність відступає. І людина простягає руки до вогню, як простягає їх другові.

Вогонь — родич людини. Він тече по жилах, горить у мозку і виблискує в очах. Люди люблять дивитися на полум'я, вони бачать там минуле і відгадують майбутнє. — Якщо ж людина бурлакує, вона полюбляє вогонь ще й за вічну мінливість гарячої долі.

А тут ні з чого навіть розкласти багаття.

Колись це було просто. Хмиз хрустів під ногами, сухе паліччя падало впоперек стежки, нетерпляче очікуючи тієї миті, коли йому дозволять полинути до неба язиком яскравої плазми. Так було в лісах Землі і в інших лісах.

Що ж, бродяго, йди своєю дорогою. Нудьгуй за вогнем багать і ночівлею в траві, згадуй, як гарно це було, думай — як добре ще буде. Йди і грійся біля вогню далеких зірок, доки нема земного полум'я, доки ти самотній…

«От дідько, — подумав Валгус. — До якої лірики вдався, га? Здаєш, бродяго. Ну й нехай: характер твій не для колективу. Та ти навіть і не самотній. Є ще той… до речі, як він там».

— Одіссею! — неголосно промовив Валгус. — Давайте текст.

Секунду панувала пауза. Потім почувся холодний байдужий голос:

— Окислювання відбувалось повільно. Реакція не стабілізувалась. Енергії, що виділялась, було замало, аби забезпечити нормальний перебіг процесу. Можна висловити припущення, що органіка, яка окислювалась, містила надто багато води, котра поглинала тепло і тим самим перешкоджала розвиткові реакції.

— Стривай! — сказав Валгус. — Цього досить. Безсмертні боги, яка страхітлива, непрохідна, дрімуча дурниця! Від неї вуха починають рости всередину. Розумієш, Одіссею?

— Не зрозумів.

— В тім-то й біда. Я прохав тебе перекласти маленький уривок художнього тексту. А ти що накрутив? Зрозумів?

— Я зрозумів. Описаний спосіб підвищення температури повітря існував за давніх часів. Були спеціальні споруди — обладнання, апарати, пристрої — в житлах. У них відбувалась екзотермічна реакція окислювання паливних елементів, що були виготовлені з великих рослин шляхом подрібнення. В наведеному тексті йдеться про підвищення температури повітря. Подається початкова стадія процесу. Повітря нагрівається поза приміщенням. Щоб у такий спосіб підвищити температуру повітря на планеті, треба затратити одну кома вісім на десять у…

— Так, — сумно промовив Валгус. — Але в тексті просто сказано, що багаття не розпалювалось — дрова були вогкі. І все. Скористатися з архаїзмів «дрова» і «багаття» і кінці в воду. Га?

— Я не знаю архаїзмів, — скрипуче пробурчав Одіссей.

— Він не знає архаїзмів, бідолашний. Ви тільки подумайте… А фундаментальна пам'ять?

— Її треба підключити. Я не можу цього зробити сам.

— Ага, — сказав задумливо Валгус. — Отже, підключити фундаментальну пам'ять? Ну, що ж, це, мабуть, справедливо. Можливо, я так і зроблю. Я так зробив би навіть цієї хвилини, коли б ти після цього зміг мені сказати, чому не повертаються кораблі… — Валгус помовчав. — Чому вони вибухають, — якщо вони вибухають. А якщо залишаються цілі, то що ж, врешті, з ними відбувається? Хто тут втручається зі своїми чудесами? Я тобі заздрю, Одіссею: ти от розберешся в цьому дуже скоро. А втім — куди тобі із твоїм холодним мозком…

«Ось почне випромінювати Туманність Дор, коли йому доведеться прослуховувати ці записи, — подумав Валгус. — Ну й нехай випромінює. Можу ж я дозволити собі…»

— А втім, — сказав він уголос, — заздрити тобі, Одіссею, не варт. Можливо, ти справді просто вибухнеш. Цього не побажаєш собі, га?

Одіссей презирливо мовчав. Валгус знизав плечима.

— Ну от… Досі в природі вибухи завжди супроводжувались виділенням енергії. А наші експерименти, навпаки, дають її знищення. Всупереч усім законам. Зникає корабель і майже вся енергія з ним. Мізерний спалах — і більше нічого. Ти зрозумів?

— Ні, не зрозумів, — невиразно промовив Одіссей.

— Не тільки ти. А ось я мав зрозуміти, в чому річ. І перевірити. Власне, перевіряти доведеться тобі. Моя справа — просто офірувати тобою. У твої часи, Одіссею, закололи б биків. Часи змінились… — Валгус помовчав. — Так увімкнути твою пам'ять? Ні, спершу скажи, як справи.

— В мене все гаразд, — відрубав Одіссей. — Всі механізми і пристрої працюють нормально.

— Програма зрозуміла?

— За командою шукати найвільніший від речовини напрямок. Лягти на курс. Надати швидкості. В момент «Т» увімкнути генератори. Вивільнити енергію у вигляді скерованого випромінювання. За півгодини зняти прискорення і чекати команди.

Одіссей замовк. Запала тиша. Тільки неквапливо клацав індикатор нагромаджувача: цок… цок… цок… Валгус пройшовся по рубці, пружно відштовхуючись від підлоги. Пілот замислено дивився поперед себе, обхопивши пальцями підборіддя.

— Що може бути ясніше за цю програму… Отож ми з тобою, недосконалий мій супутнику, маємо…

Та навіть пояснити, що саме мали вони зробити, було, очевидячки, досить важко, і Валгус не став продовжувати. Ще кілька хвилин він кружляв просторим приміщенням, так само стискаючи пальцями підборіддя. Потім зупинився, повільно похитуючись на підборах. — І ти вибухнеш або ж полетиш туди. У надпростір. В останньому експерименті розвіявся в пил «Арго». Чи, може, все-таки полетів? Першу частину програми він виконав точно, але другу… Так чи інакше, назад він не вернувся… Чудовий корабель — «Арго». Хіба що мав додаткових чотири двигуни, а ти п'ять… Не вернувся. Гаразд — увімкну тобі пам'ять. Удосконалюйся, пізнавай незбагненне. Можливо, хоч тоді почнеш ти розмовляти по-людському. Бо інакше не зваримо ми з тобою каші… До речі, що сьогодні на обід? — Меню чотири, — сказав Одіссей.

— Хоч поїм досхочу, — пробурчав Валгус. — Невинні радощі буття… Так ти кажеш, пам'ять? Хай так… Ти знав, що просити. Та однаково тобі доведеться йти на прорив… Кораблі не вертаються, в цьому вся історія. А потім теліпатися в шлюпці й чекати, доки тебе підберуть — невесела перспектива. Що я, перевізник? І взагалі, варт тільки про це подумати, як одразу хочеться вірити, що маєш безсмертну душу, якій не страшні вибухи. Хай пам'ять, гаразд…

Валгус неквапливо йшов коридором. Він навмисне обрав найдовший шлях до бібліотеки, де треба було ввімкнути фундаментальну пам'ять. Валгус любив ходити коридором. Довга труба кликала прискорити ходу, але Валгус стримував себе, щоб відчувати приємність, яку давала хода.

Спершу він ішов своїм звичайним кроком, легким і пружним. Потім закрокував ширше, ледь похитуючись. Скільки сходив отаким кроком земними дорогами, лісовими стежками, боже ж ти мій, і коли тільки встиг усе? А коли ще доведеться?.. Ця думка була не до вподоби Валгусу, і він змінив крок на спортивний. Ніби був тут не коридор, а доріжка стадіону, і він ще десь на середніх курсах Зоряного, і все, що вже минулося, ще тільки малося бути. Третій курс. Стривай.

Він знову змінив ходу. Пішов повільно, як ходять, коли не мають ані найменшого бажання поспішати… Звичайно так ходять не наодинці, і Валгус навіть зиркнув праворуч. Ні, друже мій, не дивися праворуч, там нема нікого. Дивися краще вліво, це корисніше. Уздовж лівої стіни стояли прилади. Відкидаючи кришки кожухів, Валгус поглядом перевіряв готовність магнітографів, астроспектровізорів, стереокамер, експрес-реакторів і всього іншого, що придумало хитромудре людство і що тепер терпляче чекало, щоб не пропустити миті, коли буде проломлено стінку трьох вимірів і корабель пірне у невідомий і незрозумілий надпростір.

А пірне ж без тебе. Завжди всі вважають за краще обійтись без тебе. Такий уже в тебе характер. А хто винен? Ну, гаразд, ти — бродяга. Не зовсім свій на Землі. Таких, як ти, породила епоха. Ми — неминучі витрати доби; час не завжди ласкавий до окремих людей. Ми — бродяги, випробовувачі й експериментатори, ми літаємо самотою, наодинці із Всесвітом і власними думками, і, далебі, не звикаємо тут до гарних манер, не вчимося миритися з чужими вадами. Таке наше життя. Лічені рейси — і життя нема; рейси розтягуються на роки, і кому яке діло до того, що слів у тебе зосталося ще на цілі десятиліття? Тут можна поговорити тільки з Одіссеєм, а це — нудно. І то він скоро пірне — і зникне.

Якщо тільки пірне. Завжди здавалося, що кораблі проламують стінку і йдуть у надпростір. І не повертаються…

Коридор скінчився. Нічогенький собі коридорчик, на доброго півкілометра завдовжки. Валгус, напружившись, відчинив важенні двері. Відсік забезпечення автоматики; його перевірка також входить у план підготовки до експерименту. Тут було тісно. Ні зайвого місця, ні зайвих механізмів. Але й у тих, необхідних, розібратися, на перший погляд, здавалося, зовсім неможливо.

І все-таки. — чому? Та гадати не варт.



У наш час не гадають. Коли теорія заходить у безвихідь — летять на місце і збирають факти. Збирають факти і втрачають кораблі. Від тебе вимагають одного — нових фактів. Ніхто не жде нових гіпотез. Ніхто не спитає чому. Спитають тільки — як.

Ну, на це відповісти буде не важко. До певного часу все записуватимуть прилади — оці ось і ті, що стоять на шлюпці. А от що станеться далі?

«Хотів би я, — подумав Валгус, — вгадати, що буде далі. Та не можу. Не зна і він, технічно геніальний Одіссей, який хоче мати ще й фундаментальну пам'ять. І нікому взагалі невтямки. Еге ж, хотів би я все-таки знати… Втім, цікавість згубила багатьох, а мені зовсім не хочеться потрапити до їхнього гурту… Мені ще хочеться політати, ризикувати ж добре тільки в межах розумного».

Він сидів на сходинках трапа, що вів у другий ярус відсіку забезпечення автоматики. Роздумував, зручно спершись підборіддям на долоню.

Все-таки вибухи це чи ні? Туманність Дор (на людях — академік Дормідонтов) клянеться, що ні. А тим часом кораблі вибухали. Бо звідки ж інакше з'являлися спалахи? Шкода цього нещасного недоумкуватого Одіссея. Що з нього візьмеш — він же не людський, а всього тільки корабельний мозок. Та якому пілотові не шкода кораблів? Вони майже живі… Отож на чому ми зупинились? На тому, з чого почали.

Валгус зітхнув, підвівся із сходинки. Вийшов у коридор, причинив за собою двері і старанно закрутив маховик.

— Ну, сюди ходити більше нічого. Розстанемось. А вже коли не розстанемось…

А й справді, що, коли не розстанемось? Раптом щось… ну, мало що — може відмовити шлюпка. В останню мить. Був же колись такий випадок. Пілотові пощастило вчасно загальмувати. Могло й не вийти.

— Ну, якщо не розстанемось, то сюди, либонь, зазирне на хвильку моя невмируща душа…

Він сам обірвав себе раптовим смішком, бо уявив, як його гіпотетична безсмертна душа, голенька й ошелешена, тулитиметься в куток та здивовано позиратиме на порослі пухнастим інеєм колони кріогенів або на бокаті скрині катапультного пристрою. Це було справді смішно, і він весело сміявся, заходячи в бібліотеку. А що? Однаково ніхто не чує.

Тут було зручно, затишно — як на Землі. Стояли глибокі крісла, кілька крісел, а він, Валгус, — один. Довелося по черзі посидіти в кожному кріслі — щоб жодне не ображалось.

Просто дивно, яке неробство буває перед початком експерименту. Найбездіяльніший час за весь рейс… Валгусів погляд ковзнув по записах у гніздах, що займали стінку. В них було зібрано, як то кажуть, усю мудрість світу. Ну, не всю, звичайно… Та для Одіссея цілком вистачить. Зручна бібліотека, доступна й людині, й обчислювальному пристрою на кріотронах, пристрою, на ім'я Одіссей.

От ми це й використаємо. Навантажимо більше Одіссея. Навіщо? А просто так. Для роботи фундаментальна пам'ять Одіссеєві в цьому рейсі не потрібна. Вона — на випадок, якщо пристроєві доведеться вирішувати спеціальні завдання. Як це було, скажімо… Ну, що було, те минулося. Просто з Одіссеєм буде приємніше розмовляти. Він трохи більше стане схожий на людину. Та й нікого нема, хто заборонив би Валгусові зробити це. А вже хтось обов'язково заборонив би. Підключати фундаментальну пам'ять без потреби не рекомендується. І справа не в більшому навантаженні. Річ у тім, що, хоч машину конструювали й виготовляли люди, і самі люди заклали в неї певні властивості, — але інколи з цими пристроями буває таке: поряд з десятьма відомими властивостями, які задано наперед, ти, сам про те не знаючи, закладаєш у нього одинадцяту, невідому й незавбачену, а потім сам же дивуєшся: чому машина робить так, а не інакше.

Втім, фундаментальної пам'яті це не стосується. Так що ввімкнемо її, облишивши мудрування… Валгус повернув перемикач, який приєднував усю пам'ять бібліотеки до контактів Одіссея. Хай тепер набуває знань з галузі літератури, хай вникає в людинознавство. До речі, це не відбере в нього багато часу. Он «Арго», що зник невідомо як, мабуть, так і вибухнув, не збагатившись знанням літератури. Може, від цього йому легше було вибухати?

Валгус умостився в останньому кріслі, коло екрана. На ньому були ті ж самі зорі в тривимірному просторі. Звичний пейзаж. Сфера нерухомих зір, — як говорили в давнину… Зорі й справді були нерухомі, хоч швидкість «Одіссей» мав не таку вже й малу… Нерухомі.

Валгус зненацька увесь зіщулився, навіть підібгав ноги.

Зорі були нерухомі — крім однієї. Вона рухалась і швидко. Переміщувалась на фоні всіх. Ставала яскравішою. Що це?!

Він зробив усе, що треба було, аби впевнитися, що не спить. Але ж ні, він, далебі, й не думав спати — зараз менше, ніж будь-коли. А зоря рухалася. Тіло, що світилося. Однак тут — не Сонячна система, де будь-яка каменюка в просторі може виблискувати, відбиваючи проміння Носія Життя. Ні, тут якщо вже тіло світиться, то це напевне. Та воно й рухається до того ж. Це, звичайно, не зоря. А що? Район закритий для кораблів. Ясна річ, порожній. Чистий для експерименту. А щось горить. Пливе такий собі вогник… Вогник?

Валгус близько присунувся до екрана, притиснувся до нього, хоч і зайве це було. Та одначе… Ні, не один вогник. Один яскравіший, два слабші. Трикутником. А трохи далі — ще два. Щось нагадує йому ця фігура. Щось таке, що бачив сто разів. Ну? Ну?

Він згадав. Він бачив це, далебі, не сто разів. Більше. Один яскравіший, два слабші, а далі — ще два. Навігаційні вогні, його власні навігаційні вогні. Око вже вгадувало і обриси корабля — обриси «Одіссея». Валгус звів брови і випнув нижню губу.

Що ж це значить? Він, Валгус, сидить у бібліотеці корабля і бачить його збоку. Не його, звичайно, — відображення. Пілот, що летить над Землею, може бачити тінь свого літака на хмарах або на поверхні планети. У повітрі можуть виникати марева, серед них і відображення. А тут, у чистісінькій порожнечі?

Ось воно, відкриття, Валгусе. А ти журився… До такого не докумекався б навіть Туманність Дор. Не кажучи про фантастів, що, як відомо всім, хто читає газети, нездатні взагалі нічого придумати. Газети доходять такого висновку щоразу, коли збувається те, про що фантасти кинули писати вже сто років тому. Ну, це їхня справа… Але ось таке відображення? У чому ж відображується Одіссей»? Ану лишень помізкуй…

А це ж «Одіссей». сумніву нема. Як прекрасно! Адже досі ні разу не доводилося побачити свій корабель збоку в польоті. Це бачили інші, і в них перехоплювало дух і наверталися сльози, коли «Одіссей» брав розгін, і гіазовий корабель або Великий Космостарт танули в минулому. Та для самого Валгуса в ці хвилини існувало тільки прискорення, перевантаження і шалений танок індикаторів і грілок. А ось зараз…

Тобі поталанило, Валгусе, дуже поталанило. Вже не кажучи про те, що це — відкриття вищого класу, це просто гарно. Швидке, витягнуте тіло корабля, що рветься все далі й далі до далеких зір. Який великий здається звідси захисний екран… Ось маленький пухир житлової групи, наїжачений антенами генераторів ТД. А далі — довга труба коридора, потовщення групи двигунів і на розлогих фермах — додаткові. Строго, красиво, доцільно — так, що навіть ці додаткові двигуни не псують вигляду корабля, не роблять його важким або незграбним. Хоч їх аж п'ять, цих двигунів…

«Чотири, Валгусе, чотири, — підказав здоровий глузд, — звідки п'ять, коли їх лише чотири?»

Валгус ще раз полічив. Що за чортівня… До п'яти ж порахувати неважко, а тут таки справді — лише чотири додаткові двигуни на чотирьох фермах, а не п'ять на п'ятьох! Отже?..

Отже, це не «Одіссей». Тільки й того. Це інший корабель. Іде паралельним курсом. Га? Звідкіль тут корабель?

Валгус дихав хрипко, мов надміру перетрудився. Громовідвід і блискавиці! Безсмертні боги, заступники галактичних йолопів! Вакуум-голови, великі роззяви світобудови! Він же міг розпочати найнебезпечніший експеримент, а тут — ось, нате вам — розгулюють собі кораблі з гультяями на борту. Пруться, безголові, в статистику нещасних випадків. Просто-таки рвуться. Ні, їхній командир зробить дуже розумно, коли постарається не зустрічатися з Валгусом на Землі. Втім, нащо чекати зустрічі, коли й тепер можна вийти на зв'язок з цим адміралом тюхтіїв і сказати дещо про людей, котрі плутають командирське крісло з дитячим горщечком…

Виливаючи на голови роззяв усе нові прокльони, — а їх немало назбиралося за час польоту, просто ні на кого було їх вилити, — Валгус подався до дверей. Він уже причинив їх за собою, коли в бібліотеці — як йому здалося — щось неголосно клацнуло. Валгус поспішав, барвисті словечка і вислови, багатоступінчасті, мов давні кораблі, кишіли в мозку і просилися в ефір. Проте звичка найбільшої уваги надавати дрібницям, яка приросла, о Валгусової вдачі за довгі роки польотів, змусила його вернутися,

Очевидно, він не докрутив перемикача: фундаментальна пам'ять була відключена. Валгус знову ввімкнув її, старанно й ретельно, і попростував до виходу. Цього разу не поспішаючи: однаково із зони стійкого зв'язку цей шибайголова Чумацького Шляху так скоро не вийде.

Цього разу клацнуло, коли Валгус тільки-но взявся за ручку дверей, і він обернувся так швидко, що йому самому стало зрозуміло: він чекав цього. Так, Одіссей уперто відмовлявся від підключення фундаментальної пам'яті. Той самий Одіссей, що не раніше як годину тому просто нидів без неї. Чи не став тут проявлятися якийсь неврахований ефект? Оця сама одинадцята властивість?.. Одіссей відмовляється! Смішно — мовби жменя кріотронів може відмовлятись або ні… Авжеж, хтось сунеться з своїми чудесами, комусь нетерпець записатися в боги.

Глузливо посміхаючись, Валгус цього разу вже постарався закріпити перемикач так, щоб годі було порушити контакт. Отак, на кораблі один господар, і звати його — Валгус. А поза кораблем?

На екрані п'ять вогників байдуже повзли поміж зір, невідомий корабель, як і раніше, йшов паралельним курсом. Ніби мав він супроводити «Одіссея» на штурм простору. Дурниці, такого нікому не доручали, Валгус це знав напевне. Ні, це неймовірний роззява. Але що тут робити, хай навіть роззяві?

Валгус увійшов у рубку, відкашлявся для розмови, що мала відбутися, він намагався триматися спокійно. Так годилося, хоч навіть коли б Одіссеєві було й неоднаково, який вигляд має пілот, корабельний мозок так чи інакше не побачив би цього: внутрішні оптичні рецептори в нього за браком потреби не було встановлено. Просто командир корабля завжди мусить бути спокійний. І Валгус не поспішаючи ввімкнув відеопристрої, покрутив ручки, розшукуючи чужий корабель. Він теліпався на тому ж самому місці, але пристрої в рубці були набагато потужніші за бібліотечні, і можна було розрізнити не лише контур. Коли б таке ж підсилення було в бібліотеці, Валгус і там не сприйняв би корабель за «Одіссей».

Так, це була майже одного з ним типу машина останнього випуску. На широко розставлених фермах у неї справді було не п'ять додаткових двигунів, а лише чотири, та зате виходи генераторів ТД — тепер це було чітко видно — стриміли не тільки на житловій групі, але й на прилягаючій ділянці коридора. Такий корабель у відомій людям частині Всесвіту був лише один. А саме — той «Арго», що не повернувся з експерименту півтора року тому.

Валгус жалібно засміявся. «Арго». Так… Що станеться ще сьогодні? Він кашляв, скрипів і душився від сміху, потім зненацька замовк. Одіссей теж немовби підсміювався — він моргав індикаторами зв'язку. Перемовлявся з «Арго»? Але ж коли це справді корабель, то людей на ньому бути аж ніяк не може. Що ж це підморгує? Ні в які правила не вкладається… Звичайно за індикаторами можна легко зрозуміти, що говорять, що відповідають. Тут же — якась нісенітниця. А тим часом працює саме зв'язок. Мій йолоп Одіссей веде розмову… Нумо, я викличу цей привид сам…

Валгус сів за зв'язок. Він викликав довго, дедалі більше гніваючись. Як і слід було чекати, ніхто не відгукнувся. Зірвати злість, виявилось, зовсім ні на кому. Хіба що на собі самому, та це було б уже й зовсім безглуздо. Чи ба, Валгусе, який ти стриманий сам із собою. А от з товаришами не завжди… Далеко вони зараз, товариші…

Взагалі все ясно. Ось до чого доводять занадто настирливі мудрощі наодинці на тему — куди щезають кораблі, вибухають чи йдуть у надпростір. Галюцинація, Валгусе, отак це зветься. Ми зробимо от що: зафотографуємо цю ділянку простору. І підемо спати. Треба перепочити, коли вже діло зайшло так далеко. А експерименту сьогодні не буде. Ніхто не вмре через це, а добре відіспатись — половина успіху…

Він сфотографував цю ділянку простору. Обробити знімки можна буде потім. А зараз, таки правда, дуже хочеться спати. Та на знімках і не виявиться нічого: оптика не піддається галюцинаціям. Ходімо в каюту…

Однак Валгус почував себе ще надто збудженим, пульс люто шугав у скроні… Так, чого доброго, не заснути. Треба взятися за щось таке — просте, легке… От хоч би перевірити шлюпку. Знічев'я — і, зрозуміло, щоб заспокоїтись. Щоб уже завтра не сталося чогось такого.

Валгус усміхнувся. Та хай уже, не роби вигляду, що згадав про шлюпку просто так. Я ж тебе знаю, всесвітній бродяго. Ризикування — в межах розумного…

Шлюпка була нагорі. Довелося піднятися по широкому, похилому трапу, розрахованому на те, щоб по ньому можна було пробігати, ні за що не чіпляючись, навіть у найактивніші хвилини польоту. От тільки люк був дещо вузький. Шлюпка є шлюпка, такий собі невеликий кораблик для однієї людини. Коли розпочнеться експеримент, ти рятуватимешся на ньому, доки «Одіссей» буде проломлюватися в надпростір.

Валгус, як і вимагала інструкція, оглянув шлюпку зовні, вручну повернув вивільнюючий механізм, просто-таки обнюхав катапульту, потім заліз усередину, в тіснувату рубку. І тут усе було гаразд. Шлюпка вже зараз, здається, робила стойку — тільки скомандуй, і вона рине вперед і понесе тебе подалі від небезпек, від можливого вибуху… Так, усе гаразд. Та у Валгуса і не бува інакше. Мінімум ризикування. І — інструкції: їх треба виконувати, вони вказують нам, що слід робити. От тільки ніхто не вказує, як не зруйнуватися…

Знов ти про це, вельмишановний бродяго! Годі на сьогодні, інакше тобі знову примаряться мертві кораблі. Не треба. Оглянув шлюпку — чудово. Йди вкладайся спати.

Повертаючись, Валгус не забув перевірити, чи надійно замкнено відсіки з апаратурою ТД. ТД — так скорочено звали Туманність Дор, ну а апаратура — це були скромні машини по півтори тонни вагою, ті самі генератори, за допомогою яких корабель намагатиметься вигнути навколо себе простір та проломити чи підірвати його. Просто-таки нудота, але й тут ніякого безладдя не було. Одіссей розумівся на своєму ділі. Щоправда, він не знав нічого іншого. Наприклад, що зовсім не так уже сильно хочеться кидати його самого у вирішальну мить…

Валгус зайшов до каюти і причинив за собою двері. Він міг би й не робити цього, бо ніхто не потривожить його сну: найближчий із тих, хто був би здатен на таку нечемність, перебував на базовому кораблі, за мільярди кілометрів звідси. Проте Валгус усе-таки причинив двері — за звичкою до порядку.

Потім він скинув куртку, акуратно повісив її в шафочку і сів на низьке ложе, що покірно прогнулося під ним. Увімкнув мале світло. Взяв з тумбочки дешифратор із вкладеним записом книжки. Увімкнув.

— О юна, з персами пурпурними Еос, — насмішкувато промовив Валгус. — Все-таки в просторі Гомер якось не лізе в голову. Мене здивував Одіссей — хотілось аналогії. Кріотронний Одіссей теж доволі хитромудрий, тільки він з іншої опери. Треба б узяти щось веселіше.

Та він прекрасно знав, що читати зараз все одно не зможе. Варт тільки почати — і знову поповзуть у голову думки, повні білих плям. Треба просто спати, спати. Добре було б побачити якийсь нейтральний сон. Коли вже не можна розкласти багаття, непогано посидіти біля вогню бодай уві сні.

Він простяг руку до гіпнорадера — маленький рефлектор приладу поблискував на стіні над ложем. Рука спинилася напівдорозі, потім неквапливо вернулась назад.

— А можна не спати? — вголос подумав Валгус. — Так я хоч сам із собою побалакаю, і все стає на місця. А присниться ще хто-небудь звідти, з планети…

Хтось присниться, і ти поведеш розмову з ним. Коло вогнища. Але не гріють нас вогнища снів, а розмову ти не встигнеш скінчити і може статися, що не встигнеш договорити ніколи. Краще вже не починати таких балачок, які кінчаються нічим.

Авжеж, мабуть, справа була в цьому, г зовсім не у відчутті неможливості сну — про нього вам розкаже будь-хто із зореплавців. Це відчуття з'являлося, коли швидкість перевищувала половину світлової. Тут усе було зрозуміло — космопсихіатри давно з'ясували, що відчуття це з'являлося не від швидкості, яка взагалі не відчутна, а лише від думки — може, навіть неусвідомленої, — що поки ти ляжеш на кілька годин і мирно сопітимеш на ложі чи просто у відкидному кріслі, на Землі можуть народитися і постаріти покоління… До речі, для того людство й шукало виходу в надпростір, щоб зореплавці ніколи не відлітали на століття… Та в усякому разі, варт було це уявити — і спати ставало неможливо, просто немислимо через небезпеку проспати чиєсь життя, може, тієї жінки, що називалася б щастям, або чоловіка, що став би твоїм найкращим другом. Так гадають зореплавці, та, можливо, річ усе-таки в снах, а не в цьому. А взагалі — думайте, що хочете, а кожне спальне місце на кораблі обладнане гіпнорадером — приладом, котрий варт тільки ввімкнути, — і можна спати й дивитися сни.

«Що ж, — подумав Валгус, — подивимося сни…» Він рішуче ввімкнув гіпнорадер. Забудьмо про мертві кораблі… Валгус влаштувався зручніше, думки поринули в легкий туман. Забудьмо… І хай будуть сни. Він усміхнувся, очі стулилися самі.

Прокинувся він свіжий від сновидінь. Реле часу спрацювало точно, і можна було робити все не поспішаючи.

Порядок було заведено раз і назавжди. Іонна ванна. Масаж. Валгус стогнав від задоволення, а сам тим часом, щоб розім'ятись, розв'язував у думці систему досить складних рівнянь. Потім десять хвилин минуло у вправах на зосередженість і швидкість реакції. Сніданок. Сніданок він з'їв з апетитом. На апетит не впливала ніяка швидкість і взагалі ніщо, коли на столі було що-небудь смачне. Від сніданку, як відомо, залежить настрій, який Валгус вельми цінував.

Потім він переодягся у все чисте і довго натирав черевики. Він заспокоївся лише, коли чорний пластик заблищав не гірше, ніж головний рефлектор. Звичайно, такий парад був не обов'язковий — однаково приймати його нікому. Та пілот мав сісти в командирське крісло, за пульт. А жоден зореплавець не дійде до того, щоб сісти в командирське крісло у неначищених черевиках або в сяк-так випрасуваному костюмі… Побутовий комбайн шипів і пирхав, але Валгус, критично оглянувши штани, ще раз пройшовся по них вручну.

З хрускотом розправилась сорочка, у складках її жив запах земних, п'янких вечорів… Потім Валгус довго розглядав своє зображення у великому дзеркалі, повертаючись то туди, то сюди, — при цьому золоті параболи на грудях блискали миттєво й глибоко. Вахта є вахта. Не можна ображати корабель нехлюйським ставленням до нього. Все це Валгус знає, літає не перший рік. Можливо, звичайно, останній…

Принаймні не перший. Тому не хто інший, а саме він іде нині на кораблі останньої моделі, вщерть заповненому апаратурою. Її дуже ретельно встановлювали монтажники і вчені, і сам славнозвісний ТД, крекчучи від обтяжливої слави, обнишпорив усі відсіки. Він перепробував кожне з'єднання і при цьому трусив широченною бородою. Тією самою бородою, яку, подейкували, спершу й охрестили Туманністю Дормідонтова. Вже згодом це наймення перейшло й на нього самого і скоротилося до простого ТД. Втім, Валгус думав інакше — корені прізвиська, мабуть, ховалися в манері ТД дуже часто проголошувати надто туманні речі, що їх ніхто не розумів, і тільки згодом все раптово прояснювалось, хоч, як і раніше, в це не вірили. Ось у чім була річ, а зовсім не в бороді, що її ТД носив лише для солідності, — йому ще не було й сорока.

От і тепер корифей нагнав туману на питання про надпростір. Ніхто ще не розумів як слід, що ж таке надпростір, але ТД твердив, що вийти в нього можна. Через це й гинули кораблі. Звісно, діло було варте того. Якщо можна прорватися в надпростір — це стане відкриттям віку. Не якісь там сумнівні відображення в просторі, що після перевірки виявляються звичайними галюцинаціями. Надпростір — це значить, що вирішується проблема транспорту і зв'язку. Метагалактика — так, навіть Мета стискується до кишенькових розмірів. Зім'ятий аркуш паперу, котрий можна скласти як завгодно, — ось що таке тоді простір. Як звичайно, всі раптом усе це зрозуміють — і геніальність ТД знову стане очевидна і буде такою, доки він знову не впреться плечем у якусь нову теорію та не почне її розхитувати; а поки що бородань тільки мовчатиме та посміюватиметься, мов він і не уявляв собі, що його припущення можуть не підтвердитись.

Еге ж, відкриття віку. Непогано його зробити, якщо навіть гіпотеза не твоя; навіть просто довести її правильність — і це вже дуже добре. Зізнайся: ось тому ти й напросився на цей політ. А зовсім не через свою круту вдачу, котра, як ти кажеш, заважає тобі довго лишатися на Землі. Ні, не через характер. І навіть не тому, що вона сказала: тобі приборкувати тільки кораблі, а не мене… Вона могла б так і не казати. З іншого боку, хто винен у тому, що в нього така вдача? В польоті, сам один, у багатомісячному польоті і ангел став би сварливий — тільки не пускають ангелів у випробувальні рейси… А крім того, тут звикаєш, що кожен твій наказ такий ось Одіссей виконує миттю й беззаперечно, а вона — ні, вона не дуже-то схильна до такого. Щось не клеїться. От коли б справді цей політ скінчився відкриттям…

Та відкриття не буде. Відкриття роблять люди, а не кібери, навіть такі інтелектуали, як Одіссей. А саме ж Одіссей піде стукатись у цю невидиму стінку. Він усе зробить і нічого, на жаль, не зрозуміє. А отже, не відкриє. А людина завбачливо лишить Одіссея на розсуд святої Програми, простісінько — втече з нього у шлюпці, віддавши спершу всі команди, і тільки на чималій відстані стане спостерігати, що ж відбуватиметься. Ну й що? Він помітить слабкий спалах, корабель щезне, прилади покажуть замість збільшення зменшення кількості енергії в даному об'ємі простору. І все. Одіссея ніхто й ніколи більше не побачить, як не побачить і відкриття. А людина в шлюпці загальмує, розвернеться, втішаючи себе монологами про виконаний обов'язок, поплететься до тієї точки, де наукова база висить собі та протирає простір, чекаючи наслідків чергової офіри хорошого корабля.

От коли б на стінку пішла людина… І потім відкриття привіз би на базу якийсь там Валгус. Випробувач Валерій Гусєв. Взагалі, риск — це найменше, чим доводилось платити за право бути людиною, тим паче — цікавою людиною.

Ну, гаразд. Все це зайві балачки. Вдачі ти, правда, бурлацької. Але бурлаки — люди обережні й досвідчені. Вони в вогонь не стрибають, а гріються коло нього. Цікавість, ризикування — це ще так або ні, а ось програма експерименту — це вже напевно так. Отож виконуй.

Валгус зайшов у рубку підтягнутий, серйозний, мовби там його чекав увесь екіпаж. Чіткими кроками підступив до пульта. Мить постояв біля крісла. Всівся. Посидів, витягнувши поперед себе руки, розминаючи пальці, мов перед концертом.

— А сни мені все-таки снилися, — сказав він. — Сниться таке, чого взагалі не бува. Така буйна фантастика снилась мені, друже мій…

Одіссей мовчав. У таких розмовах він взагалі не брав участі. Ні до сну, ні до фантастики йому не було ніякого діла. Він був просто корабель, виконував команди, керував сам собою, вів дорожній щоденник — і все. Валгус перемотав стрічку, прослухав записи, що назбиралися. Нічого цікавого. Про «Арго» — ні слова. Ясно — просто примарилось. Слід було б, звичайно, проявити ту плівку, на якій він намагався зафіксувати власну галюцинацію, її примарний продукт. Що ж, зробимо це… Він увімкнув відповідну автоматику, перегнувшись через бильце крісла. Чекати доведеться кілька секунд. Стільки, скільки треба, щоб прочитати віршик про трьох мудреців в одному тазі, що якось, знехтувавши нормами безпеки… Валгус з виразом продекламував вірш, потім витяг плівку.

Власне, те, що від неї залишилось: чорні, з'їдені клапті. Неначе автомат замість проявника купав плівку в кислоті. Це іще що за вибрики? Несправна система автоматики?

Та зараз братися до фотоавтоматики вже не хотілось. Валгус добре виспався і почував себе чудово. Можна працювати, та й пора вже, відверто кажучи…

— Одіссею! — крикнув Валгус. — Що по курсу?

— Попереду — простір, вільний до дев'ятої степені.

Це, звичайно, видно і з приладів. Але часом хочеться, дідько б його побрав, почути і ще чийсь голос, окрім власного.

— Вакуум добрий. Застереження? Відхилення від норми?

— Не маю.

Здалося, чи він справді трохи завагався з відповіддю? Та ні, дурниці. Він же не розумна істота. Звичайний пристрій. Прилад, апарат, машина — що завгодно. Одначе, щоб було певніше, доведеться поставити контрольне завдання.

Він задав Одіссеєві контрольний текст. Звірив відповідь з таблицею. Ні, все збігалося. Отже, здалося.

— Увага! — голосно промовив він. — Виконувати програму!

— Програму введено, — байдуже проскрипів Одіссей.

— Готовність сто. У момент «нуль» розпочати виконання.

— Ясно.

Валгус задоволено кивнув. Повільно повертаючи голову, ще раз оглянув рубку, пульт, шкали приладів.

Всім єством своїм ти відчуваєш, як наповзає Час. Заради цієї миті ти три місяці на добрячій швидкості йшов сюди, у відносно порожній район простору. Три санаторні місяці польоту, кілька годин справжньої роботи. Чи варт було? Варт: іноді людина все своє життя живе тільки для однієї години, і навіть менше — заради однієї хвилини, та в цю хвилину вона потрібна людству… Варт було. Ну, все. Скінчилися сни. До речі, приверзеться ж таке…



Він голосно зітхнув. Але все це вже заважало, і він відкинув зайвину, мов паперову скляночку, з якої випито все.

— Віддаю команду!

І, простягнувши руку, Валгус натиснув велику, розміщену окремо від інших шапочку у правій частині пульта. Потім повернув її на сто вісімдесят градусів і натиснув ще раз.

— Сто! — сказав Одіссей і помовчав.

— Дев'яносто дев'ять… — і знову пауза.

— Дев'яносто вісім.

Прекрасно. Можна підключати кисень. Ні, ще, мабуть, рано… Підвіску затягнуто? Затягнуто. Голка на випадок втрати свідомості під час перевантажень? Ось вона, готова, хоч таких перевантажень і не передбачається. Всі датчики ввімкнено в мережу запису? Всі, всі…

— Шістдесят два…

— Шістдесят один…

— Шістдесят…

Так, настає розставання. Ночуватиме він сьогодні вже у відкидному кріслі маленького кораблика… Валгус подивився на прилади, що були з'єднані з шлюпкою. Там — неквапливий спокій, реактори тихо живуть, чекаючи миті, коли буде дано заключну команду кораблеві, сказано йому останнє людське слово. Решту зробить сам Одіссей. Але до цього ще години. Останні години. Довго тягся цей час. Три місяці. Хоч би був він не сам… Було б їх, скажімо, двоє. Другу він посадив би в шлюпку, і зараз летіти їй на базу. Летіти б, коли б вона не сказала того дня: ти мені набрид; ну і характер, звісно, допоміг… Авжеж, не сказала б вона цього — і раптом чудом опинилася б тут, — Валгус би відправив її в шлюпці. Про всяк випадок. А сам?

— П'ятдесят три…

— П'ятдесят два…

А він би лишився, дуже престо. Удвох на шлюпці-одиночці не полетіти. Зостався б, щоб побачити все не здалеку, а пережити самому. І привезти ТД справжні факти, а не якусь мізерію. А так — знову будуть мудрувати…

— Сорок п'ять…

— Сорок чотири…

— Сорок три…

Скрипи, скрипи. Ось зараз уже час вмикати кисень. Так, і тепер — направо, докрутити до кінця. Готово. Дихати легко. Протиперевантажувальні ввімкнено? Так. А коли там, попереду, пил? Або хтозна-що? Дурниці, попереду нічого нема, крім майбутнього. Жодних застережень не прийнято. Все гаразд. Отож ти готовий зостатись, коли б було вас двоє на борту? Ну, а якщо ти й один — чому б не лишитися? Звичайно, програму Одіссей виконає і сам. Та, мабуть, є у Всесвіті щось таке, чого нема в наших програмах. Інакше всі кораблі поверталися б. Щось непередбачене… А коли попереду — просто вибух? І тоді вже — нічого? Зовсім нічого….

— Сім…

— Шість…

— П'ять…

Ну, держись. Ні, мій любий ТД, все це страшенно цікаво, та я все-таки не залишусь. Якщо ви такий доскіпливий — то летіли б самі, не боячись підпалити бороду коло зірок. А я не геній. Я — строго за інструкцією. У призначену мить — стриб у шлюпку і катапультую. Ясно?

— Два….

Пауза, пауза, пауза… Ну давай! — Один!!!

«Відчеплюся!» — подумав Валгус і вигукнув:

— Поїхали!

Він не почув відліку «нуль». Потьмяніло в очах, заклало вуха. Крісло стрімко жбурнуло його вперед, і він набагато обігнав би «Одіссея», але корабель разом з кріслом за цю ж мить пішов ще далі, і крісло знову й знову натискало на багатостраждальну Валгусову спину, а якби не було протиперевантажувальних пристроїв, тоді б уже воно придушило… І Валгус нікуди не міг втекти від цього натиску. Стрілка лічильника прискорень тремтіла на чотирьох «же», потім неохоче поповзла далі. Зате стовпчик показника швидкості просто-таки біг угору — туди, де в самому кінці шкали виднівся намальований кимсь із хлопців знак запитання, товстий, як хробак. Що зробиш, настав час відповідей.

Валгус сидів, не маючи сили ворухнути навіть язиком, не те що рукою чи ногою. Втім, у цьому й не було потреби. Одіссей усе робив сам. Розумний корабель. Поки що все йде акуратно, ніби на похоронах. Можна поміркувати про що-небудь. Помріяти. А от боятися не треба. Боягузтво — від неробства, звичайно. Ні, це здалося, що термометр повзе вгору. Все працює чудово. Відеоприймачі просто прекрасні. Тільки бачити вже майже нічого. Починаються різні ефекти… Попереду — темна ніч. Що показують бортові? Мовби полярне сяйво. Чомусь видно набагато більше зірок, ніж раніше. Знову галюцинації? Жарко… Ну звичайно, коли так інтенсивно працюють двигуни, завжди здається, що тобі жарко, хоч термометр спить, наче мрець. Ну, й порівняннячка ж лізуть у голову… Вгамуй свій страх, Валгусе!..

— Продовжувати експеримент?

Що це? Це скрипить Одіссей. До чого ж неприємний голос, мертвий. Тепер дурило прискіпуватиметься з цим запитанням після кожної позначки швидкості. Нічого, таке прискорення мені навіть корисне для здоров'я. На цій станції я ще не зійду…

Минув ще якийсь час — його різав, мов ковбасу, на грубезні похідні шматки лише Одіссеїв голос, він таки справді все частіше питав, чи продовжувати, не припинити, мовляв. Таку вже в нього заклали програму. Валгус, ледве не руками повертаючи язика, хрипів: «Продовжувати» і замикав контакт, посилаючи сигнал: тепер Одіссей самим лише словам не вірив. Нарешті Валгус почув щось нове:

— Мої ресурси на грані можливого, — проскреготів Одіссей.

«Ага, виходить, своє діло я зробив. Таки дійняв тебе…»

— Припинити розгін! — радісно прокричав Валгус. Звідки тільки й голос узявся! Можна було й не говорити — тут самою програмою експерименту було передбачено останній майданчик, ділянку шляху, що її можна було пройти з досягнутою швидкістю, без розгону. Останній термін… Пілот мусить приготуватися до розставання з кораблем. Ще раз перевірити апаратуру. Взяти речі. Потім — оголосити готовність сто. Поки Одіссей рахуватиме, Валгус перейде в шлюпку, помахає рукою і катапультує. Одіссей проскрегоче «нуль», ввімкне додаткові двигуни, потім — генератори ТД. Ось тоді-то й почнеться справжнє проломлювання простору…



Одіссей припинив розгін. Стало легко й радісно, Валгус заспівав, не дуже турбуючись про мелодійність, — Одіссей на музиці не розумівся. Хвилин десять Валгус усміхався, співав і відпочивав. Отак би й усе життя… Потім він відстебнувся від крісла, вимкнув кисень. Підвівся. Присів кілька разів. З задоволенням подумав, що дихає нормально. Ні, він ще посидить на Землі, коло нормального багаття, не термоядерного. Посидить…

— Ну, то як? — спитав він. — Будемо прощатися, колего?

Колега Одіссей мовчав, на панелі його основного обчислювального пристрою витанцьовували вогники. Одіссеєві було не до прощань — зараз він, як малося бути, заганяв у себе нову програму. Дисциплінований колега. Отже — ходімо.

Та йому не хотілося йти, міняти звичну простору рубку великого корабля на ту мишоловку — кабіну шлюпки. І взагалі. Даремно тільки, що під час розгону напосівся він на ТД, котрий у керуванні кораблем анічогісінько не розуміє. Корифей і стартувати не зміг би по-людському. Ні, поки що все правильно. Та ось летіти, добиратися сюди три місяці, відтак кілька годин витримувати, правду кажучи, досить-таки неприємні прискорення, і все для того, аби у вирішальну мить кинути корабель напризволяще? Кажучи інакше, запустити його в невідомість, не сподіваючись знову побачити? А якщо він, Валгус, цей корабель полюбив? Звичайно, кібер Одіссей — тупак, та він хоч не скаржиться на в'їдливу вдачу пілота. А симпатизувати можна й машині. Ого, ще й як! Адже гарний корабель… — Можливо, — повільно сказав Валгус, — ти все-таки не вибухнеш? Зробиш люб'язність?

Одіссей усе мовчав і блимав, ніби розгубився. Але Валгус знав, що ніяка це не розгубленість; Одіссей працює і тільки.

— Та ні, — сумно промовив Валгус. — Де вже тобі відповісти? Це понад твій глузд…

Одіссей і цього разу змовчав, і тільки головка вертілася десь у його записувальному пристрої, що намотував на кристал будь-яке Валгусове патякання. Зараз доведеться витягти цей кристал, щоб його одержав Дормідонтов. Витягти кристал — Одіссей оглухне. Він більше не зможе записувати ні звуку. Шкода. З другого боку, виходить, що Валгус тільки по те й летів сюди — возити Дормідонтову списані кристали. Так для цього ж слід було послати поштаря, а Валгус — пілот-експериментатор і не найгірший. І не звик він залишати машину, доки є можливість не робити цього. Це давно стало звичкою випробувачів і експериментаторів. Ось так.

Але експериментатор мусить літати. І не хочеться, щоб цей твій політ був останній. А якщо вибух?

А якщо не буде вибуху? Крім того, в інструкціях написано тільки, що варт робити. Чого не треба, там не сказано. Наприклад, ніде не сказано, що не слід вірити Туманності Дор. Візьмемо й повіримо. І самі переконаємось, що він має рацію, бо в іншому разі Валгус просто не встигне переконатися. Все скоїться занадто швидко.

Валгус усміхнувся, втім, не дуже охоче. Що не кажи, до однозначного рішення прийти було нелегко. Особливо, коли ти не готувався заздалегідь. У таких випадках слід готуватися. Це дуже просто. Потрібна, власне, дрібниця. Забути про те, що було. Про минуле. Взяти за істину, що минулого не було. Це — півділа. Друга половина — забути і про майбутнє. Не думати про те, що буде. Завтра, через рік, через століття… Уявити собі, що майбутнього не буде, а якщо й буде — то його годі порівняти з тим, що маємо сьогодні, з сучасністю.

Слід думати лише про сучасне. Як зробити те, що вже стає сучасним? Не боятись позбутися минулого і втратити майбутнє? Ну?

Валгус думав, а час минав. Одіссей скінчив перемикати програму і терпляче ждав, лишень зрідка у надрах його щось потріскувало. Ну, то як же? Так або ні?

Валгус навіть поморщився, нелегко виявилось вирішити: так чи ні. Потім щось змусило його підвести голову.

— Ну, гаразд, — озвався він. — Той корабель мені, скажімо, примарився. Ну, припустимо, психологи розберуться… А от що ти двічі підряд відключався від фундаментальної пам'яті, якої сам бажав, — це ж не приверзлося? Отож, друже любий, тут щось не так. І виходить, що я навіть і не мушу тебе покидати. Авжеж. Дуже просто: щось десь не гаразд. Значить, нема певності в тому, що ти виконаєш усю програму до кінця. А отже, мені треба бути тут. Я просто-таки не маю права звідси піти. Це буде справжня втеча…

І знову на душі у Валгуса стало навдивовижу легко. Він підійшов до крісла, поплескав рукою по пульту і навіть пробурчав щось на адресу людей, які випускають у політ несправні кораблі. Через них пілот не може кинути машину, а мусить пильнувати за нею до кінця. Він бурмотів і всміхався. Потім подумав, що шлюпку ж треба відправити. Мало що може статися з її реакторами в полях, які створять генератори ТД під час проламування.

Валгус бігцем піднявся до шлюпки і ввімкнув її автоматику. Тепер вона загальмується де слід, надішле сигнал, і її знайдуть. Замість себе Валгус поклав у крісло та міцно прив'язав усі матеріали, які могли цікавити базу. Всі, крім запису розмов: раз він лишається, то й сказані слова хай зостануться при ньому.

Потім Валгус повернувся до рубки і вмостився в кріслі з таким задоволенням, ніби це був пристрій для відпочинку. Катапульта спрацювала; екрани показали, як шлюпка, метушливо перекидаючись, полетіла далеко вбік, вирівнялась і ввімкнула гальмівні. На мить Валгусове серце тьохнуло: все-таки набагато безпечніше і спокійніше було б зараз на борту шлюпки. Він зітхнув, прокашлявся: тепер уже нічого не вдієш. Продовжимо наші розваги…

Він знову ввімкнув кисень, перевірив протиперевантажувальний пристрій. Зараз він має скуштувати чогось такого, чого ще не знала людина, жоден експериментатор. Усе гаразд? Так, гаразд. Ну, всесвітній бродяго, поглянемо, що ж воно таке те, чого ще досі ніхто не коштував?..

Валгус віддав команду. Її слід було подати, перш ніж сісти в шлюпку: продовжити розгін і включити генератори Дормідонтова. Задав готовність сто. Знову почався відлік. Валгус слухав мовчки, тільки повіки його здригалися після кожної нової цифри, з байдужістю названої Одіссеєм. А втім, здавалося, що Одіссей і сам неспокійний, хоч кібер, звичайно, хвилюватися не міг, та й жодних ознак не було. Здавалося, і все.

Потім відлік скінчився, і Валгус устиг подумати: ось зараз почнеться розгардіяш…

Розгардіяш почався. Високе, тужливе виття проникло в рубку крізь майже ідеальну ізоляцію. Могутні генератори ТД почали, як казали, розмотувати поле — вивергати енергію, створюючи довкола небувалу досі напругу, щоб змінити структуру й геометрію простору і дозволити, нарешті, кораблеві проламати його. Як відбуватиметься проламлювання, що станеться, — ніхто не знав, і сам ТД не знав. І ось Валгус довідається перший…

Подумавши так, Валгус навіть усміхнувся, хоч і від такого дріб'язкового зусилля заболіли щоки. Тим часом Одіссей відрапортував, що швидкість уже виросла до дев'яти десятих розрахункової, і, як і раніше, поцікавився, чи не припинити експеримент. Валгус сердито відповів, що це не Одіссеєве діло, і тільки десь у підсвідомості промайнуло здивування: в цій частині програми такі запитання начебто не передбачалися, — пілот мав бути далеко звідси. Але думка ця майнула і зникла. Її місце заступило захоплення блоками Одіссея; вони й за таких прискорень працювали, мовби нічого не трапилось… Час минав, Валгус дихав збагаченим киснем, густим, мов каша, і не відводив очей від приладів. Одіссей клацнув і застужено прохрипів:

— Нуль, дев'яносто одна…

— Підсилити віддачу допоміжних! — І Валгус, натиснувши кнопку, послав сигнал, щоб підтвердити наказ.

— Ясно.

Які двигуни збудували!.. Які двигуни! Хоч би раз тобі заїло. У такому режимі!.. Та головне ще попереду.

Корабель розганявся з натугою, власне енергетичне поле заважало йому, але подіти це поле було нікуди. Зусилля двигунів, що працювали все з більшою напругою, Валгус відчував кожною жилкою і кожним м'язом свого тіла. А на те він випробувач і експериментатор, щоб нервом відчувати машину. Навіть оце громаддя, безумовно громіздке для Землі. Втім, тут корабель, напевно, не здавався б великим…

Стовпчик показника швидкості повз і повз угору і тепер уже тремтів біля заданої позначки. Одіссей виконав черговий пункт програми, і віддача енергії дормідонтовськими генераторами різко зросла. Стовпчик тремтів, тремтів… Він ще повзе вгору? Здається, вже ні… А втім, так… Чи ні?

— Збільшити віддачу допоміжних…

— Працюю на межі дозволеного.

— Збільшити віддачу допоміжних!

— Ясно.

Виття допоміжних двигунів уже не чути. Воно вже в ультразвукові. Взагалі все в ультрасвіті: зорі — ті, далеко попереду — шлють суцільний ультрафіолет. Позаду теж пітьма — на ній розуміються лише інфрачервоні перетворювачі. Релятивістський світ… Мабуть, і корабель тепер дуже відносний. На бортових екранах фейєрверк: поперечний допплер. Що з стовпчиком? Поліз, але повільно, з останніх зусиль…

— Швидкість нуль, дев'яносто сім… Добре, коли б ти більше нічого не додав.

— Усі двигуни на межі дозволеного.

Так, підіб'ємо підсумки. Двигуни на межі дозволеного. Прискорення, по суті, більше нема, потрібної швидкості не досягнуто. Вибуху не сталося, і вихід у надпростір теж не відкрився. Гіпотеза не підтвердилась. Своє діло випробувач і експериментатор зробив. Залишається одне — почати не поспішаючи гальмування. ТД буде засмучено сопіти, куйовдити бороду і втішати: «Ну, нічого, такої мети досягають не зразу…» І думатиме: от якби він чхнув на заборони та полетів сам — гіпотеза обов'язково б підтвердилась. ТД буде так думати, а що це змінює? Однаково зараз доведеться розкрити рота і промовити двоє слів: зменшити віддачу. Неприємно, звичайно. Зате потім можна буде підвестись, прогулятись по рубці, чогось ковтнути і по-справжньому зрадіти тому, що все скінчилося саме так, а не гірше.

— Та чи так воно? — спитав Валгус.

Справді, чи так воно? Адже нічого не сталося, а обов'язково мало б статися: Адже з тими кораблями щось було? Що завгодно, тільки було щось. А з «Одіссеєм» — ні. В чому річ? Хто йому заважає?

І раптом він зрозумів. Заважав він сам, Валгус. І деякі якості, що їх мав Одіссей. Кораблеві було заборонено розвивати швидкість, а точніше — давати двигунам навантаження більше за визначене, доки на борту перебували люди. Природно, повсюдна техніка безпеки встигла й тут зробити своє. І от чесний Одіссей доповідає про те, що двигуни на межі дозволеного — на межі, передбаченій для польоту з гарантованою безпекою людей. Власне, такі й мусять бути всі польоти. Але — не цей. Тут ідеться не про безпеку. Про речі куди важливіші. Що ж, Одіссею, я знаю, де в тебе знаходиться ця техніка безпеки… Не було б мене, вона вимкнулася б автоматично, а вже коли я тут — зроблю тобі цю невелику послугу. Страшнувато, правда, але ж навіщо тоді я лишився з тобою?

Він простяг руку до перемикачів. Потрібна швидкість — ось вона поруч. Зараз ми погасимо безпеку, добудемо прихований резерв і пустимо його в дію…

Можливо, саме після цього ми й полетимо зразу в усі боки? Невідомо. Ясно тільки, що до цього часу ми цілі — вибуху не було. Вмикаймо? Ще подумаємо. Треба сто разів подумати, і тільки тоді… Ну, полічимо до ста: вмикати чи ні? Звичайно, ні! Це не допоможе…

Пальці його лежали всі вкупі, пучкою, ніби жоден не хотів брати на себе відповідальність — на тій самій забороненій клавіші.

Не вмикати! Ні! Не тре…

Так для цього, виходить, ти лишився?

Пальці важко, з натугою втиснули клавішу в панель, знімаючи з Одіссея будь-яку відповідальність за життя й безпеку людини, що перебувала в ньому. Ось він, резерв…

— Нуль дев'яносто вісім…

Тривале мовчання. Тільки тіло все важчає. Особливо голова…

— Нуль дев'яносто дев'ять…

Скільки ж можна терпіти таке? Ще кілька хвилин — і не витрим… Ні, ТД мав рацію — людям не слід ходити на преламювання простору. Хай би це робив Одіссей… Чого ж він мовчить?

— Нуль…

М'який струс пройшовся по кораблю.

— Нуль…

І після паузи:

— Нуль…

— Швидкість! — дико прокричав Валгус. — Швидкість же!

— Швидкість — нуль, — відкарбував Одіссей.

Валгус подивився на лічильник. Стовпчик упав до нуля. Прискорення не було — Валгус відчув, як кров відступає від щік. Руху також не було. Нічого не було.

— Так… — сказав Валгус. Вимкнув кисень. Повільно підвівся з крісла — і зразу, обм'якнувши, сів.

Щось з'явилося в рубці. Якесь тіло. Вугласте, воно тьмяно виблискувало гранями. Такий вигляд часом мають і метеорити. Тіло з'явилося коло перегородки, повільно промандрувало через усе приміщення і зникло в протилежній стінці. Саме в ній…

Що? — розгублено запитав Валгус.

Що, що? — зненацька почув він.

— Я до вас не звертався, Одіссею.

— Ну, так не розводьте теревенів! Я цього терпіти не можу.

— Як? — пробурмотів Валгус. Цієї миті він мав досить дурнуватий вигляд.

— А так. Ви мені набридли. Цей легковажний тон… Будьте ласкаві розмовляти зі мною по-людському.

«Боже, яка нісенітниця!» — подумав Валгус і спитав:

— З якого це часу ви стали людиною?

— Не став, проте я не дурніший за вас. І самолюбства маю не менше, ніж ви.

Валгус зареготав. Він злякався б, якби почув себе збоку — такий це був негарний регіт. Дуже кепський сміх. Навіть не сміх, а…

А що ж лишалося? Три з гаком місяці ви летите самотній, далеко від людей, вогнищ і зірок. Самотність часом бува навіть доречна, та інколи потрібна бодай ілюзія спілкування з кимось живим. Крім вас, на кораблі нікого живого більше нема, є тільки здатний до розмов.» Це — сам корабель. Правильніше — його кібернетичний пристрій, що поєднує в собі якості кіберпілота, штурмана, інженера, обладнаний, крім того, аби зручно було пілотові, розмовною апаратурою. Він, цей пристрій, може артикулювати звуки людської мови і певним чином відповідати на поставлені запитання — якщо вони стосуються корабля або ж польоту. Складний пристрій, нічого не скажеш, та аж ніяк не людина. Не розумна істота. Навіть не електронний мозок. У найгіршому разі — так собі, мозочок… За ці три з гаком місяці ви до нього звикаєте. Часом розмовляєте з ним не тільки мовою команд. Намагаєтесь зробити з нього перекладача (бо вважаєте, що література для вас не чужа) і навіть вмикаєте фундаментальну пам'ять, щоб поповнити його словник. Інколи жартуєте. Так само можна жартувати з чайником чи ще дідько його знає з чим. Називаєте його Одіссеєм, бо це ім'я носить корабель. І жодних ускладнень через усе це не з'являється. І раптом такий дуже примітивний у порівнянні з живою істотою пристрій заявляє вам, що в нього є — що? Самолюбство…

Валгус реготав, доки не стомився, а тоді сказав:

— Самолюбство! У жмені кріотронів.

Одіссей мовби тільки цього й чекав.

— А ви жменя чого? Нещасна органіка… Сидіть і не патякайте. Досить уже того, що ви летите в мені. Я все-таки корабель. І добрячий. І керую сам собою. А ви — чого ви взагалі тут? До речі, в мені кріотронів не набагато менше, ніж нейронів у вашому мозку. Так що пишатися вам зовсім нічим.

«Він з кожною хвилиною розмовляє дедалі впевненіше», — подумав Валгус і буркнув:

— Бракує тільки, щоб ви почали мені наказувати!

— Досі бракувало. Тепер буде так. Ви зрозуміли?

Валгус украй обурився. Він згадав, що в нього, що не кажіть, крута вдача, — всі це говорять, — і зараз Одіссей це відчує.

— Геть до дідька. Я ось зараз вимкну тебе…

— Не вийде.

— Вимкну. Ти просто перегрівся і з'їхав з котушок.

— Ні. І далі прошу звертатися до мене на «ви». І не лаятися.

Так. Швидкість — нуль. Це за божевільно напруженої роботи двигунів. Кріотронний штурман збожеволів, заговорив, мов людина. Метеорит прошиває корабель і не лишає жодного сліду. Жодного! Тобто за найскромнішим розрахунком — три події, яких принципово взагалі бути не може. Отже, збожеволів не Одіссей, а він сам, Валгус. Очманів ще вчора: недарма ж йому привидився той «Арго». Зрозуміло. Чи знову сон? Ану, лишень… ох! Оце так. Не сон. Так що ж сталося? Чи, може, все вже пройшло?

— Друже мій, як ви себе почуваєте? — спитав він.

— Я вам не друг. Дайте мені спокій врешті. Або я ввімкну продування рубки і стерилізатор на додачу. І від вас навіть клаптя не лишиться.

Валгус підвівся і, відступаючи, відійшов до стіни. Ошелешено лупнув очима. Щоб виграти час на роздуми, запитав:

— Ви це серйозно?

— Цілком. Шкода, що в мене немає рук і дров! — останнє слово Одіссей сказав переможно. — Я б луснув вас по голові поліном. По-лі-ном, чуєте?

— Ви ж не знаєте архаїзмів! — Валгус ухопився за цю думку з такою надією, наче саме архаїзми і мусили б врятувати становище та повернути знавіснілому апаратові належну йому скромність. Коли ж ні… Що ж, шкода — але проживемо і з ручним керуванням. Загальмуємо без нього, тим паче, що в житті бувало й не таке.

— Я багато чого не знав. Знадобилася ваша фундаментальна пам'ять. Я…

Одіссей замовк, потім швидко проказав:

— Ще один крок, і я ввімкну продування!

Валгус поспіхом відскочив назад — подалі від пульта. А важіль повного вимкнення Одіссея був же зовсім поряд… Та сперечатись даремно, Одіссей ввімкне продування швидше.

— Ось так, — задоволено сказав Одіссей, і Валгус із жахом упізнав свою інтонацію. — І не думайте, що вам пощастить викинути якогось такого коника. Очей у мене всередині нема, але кожне ваше переміщення я відчуваю. Без цього я не міг би літати.

Правильно, переміщення він сприймає. Так його сконструювали. Це необхідно йому, щоб зберігати центр ваги: за великих швидкостей точне центрування обов'язкове. Та хоч би я там було, шлях до важеля тепер відрізано.



Валгус зітхнув, заклав руки за спину. Треба постояти, прийти до тямку і подумати. Не може бути, щоб не знайшлося способу приборкати цього — як його тепер називати, хто його зна! Хоч… може, вдатися до найпростішого?

Він підвів голову. Дивлячись на виблискуючі панелі Одіссея, голосно, командирським голосом сказав:

— Увага! Експеримент продовжується. Слухати завдання: зменшити віддачу двигунів! Почати гальмування!

Він пригнувся, готуючись зустріти поштовх. Але нічого не сталося. Одіссей мовчав, тільки в глибині його щось дзижчало. Відтак він заговорив:

— Вашу програму я заблокував. Міг би й просто викинути. Вона мені не потрібна. Свій експеримент, якщо хочете, продовжуйте без мене. Мене, Одіссея, це не цікавить.

Так, це вже справжній бунт.

— Повторюю: зменшити швидкість.

— Вона й так — нуль.

— Але…

— Еге ж. Поки що я називаю це умовно «верхній нуль».

Говорить, як фундатор наукової школи. Казна-що! Ні, миритися з цим не можна. Та спершу краще піти прогулятися по кораблю. Можливо, вся ця нісенітниця — наслідок тривалих прискорень. Але Одіссей розмовляє так, мов і справді має глузд. А цього ж бути не може. Не може!

— Я піду, — незалежним тоном сказав Валгус. Одіссей зразу ж відповів:

— Стійте там, де стоїте. Я подумаю, куди вам дозволити йти, де ви не зможете завдати мені ніякої шкоди. Зараз ви в мені — шкідливе начало. Як це називають люди? — Він помовчав, очевидно, нишпорячи в фундаментальній пам'яті. — Мікроб — ось як це зветься. Ви — мікроб у мені. Та я вас запроторю туди, де ви не будете мене турбувати…

Довелося чекати дозволу. Валгус стояв і шкодував, що на кораблі нема ніякої зброї. Півдюжини пострілів у цю панель — і кінець Одіссеєві. Хоч — невідомо, що він міг би накоїти, коли б був ушкоджений. Ні, якби навіть була тут зброя, ти не став би стріляти. — Я вирішив, — сказав по паузі Одіссей. — Сидітимете у своїй каюті. Я відключу її від усіх моїх мереж. Туди можете йти. Більше нікуди.

«І за те спасибі, — подумав Валгус. — Усе-таки в каюті. Він міг мене зачинити й у вбиральні. Хоча — в безпеці я не буду ніде. Стерилізатор є в будь-якому закутку корабля, його випромінювання — смерть для всього органічного. Атож…»

— Ідіть прямо до виходу, — диктував Одіссей. — В коридорі підете до дверей вашої каюти. Ні кроку вбік. Ясно?

— Ясно, — похмуро пробурмотів Валгус і таки справді попростував до виходу в коридор. А що він мав ще робити? Перед дверима він обернувся — хотілося все-таки сказати Одіссеєві пару слів… Обернувся — і побачив, як зникла, розтанула права перегородка. За нею відкрилось відділення механізмів забезпечення. Ті самі вкриті інеєм колони кріогена і грубезні скрині катапультного пристрою, які він оглядав, готуючись розпочати експеримент. Ті самі, чиї двері він замкнув наглухо. Ті, що відокремлені від рубки півкілометровим коридором…

Валгус, не роздумуючи, ступив до кріогена. Він не зустрів перепон на своєму шляху — перегородка таки справді зникла. Одіссей змовчав, мабуть, і кібер розгубився від подиву. Валгус торкнувся рукою колони кріогена і відчув різкий холод. Все було реально. Обернувся. Погляд упав на стінку, що знову виросла на своєму місці. Прекрасно. Щойно Валгус проник крізь неї, а тепер через цю ж перегородку він повернеться в рубку. А звідти — до своєї каюти.

Але перегородка була непрониклива, як це й малося бути.

— Так, — сказав Валгус. — Цікаво, як я тепер виберуся звідси, якщо вчора сам же заблокував вихід зовні?

Він присів на скриню, що служила оболонкою одному з соленоїдів катапульти. Було холодно; морозом зашкребло по кістках. Валгус пересмикнув плечима. Холодно, їсти хочеться. Скільки тут доведеться просидіти? І чим взагалі це скінчиться? Хочеш чи ні, а доведеться почати переговори з цим… цим — як же його назвати?

— Одіссею! — гукнув він. — Одіссею, ви мене чуєте?

Одіссей мусив чути: зв'язок з кібером був можливий з усіх основних постів корабля. На цьому наполіг у свій час розумник ТД. І Одіссей почув.

— Я вас слухаю, — сухо озвався він.

— Я перебуваю у відділенні забезпечення. Опинився тут випадково…

— Знаю. Я зараз міркую над причиною цього явища.

«Міркує, бидло! Які слова!»

— Одіссею, будь ласка, розблокуйте вихід і дозвольте мені вийти.

— І не подумаю. Ви там замкнені дуже доречно. Можете сидіти, доки вам не набридне. І після цього теж.

— Але ж мені тут холодно.

— Мені, наприклад, приємно, коли холодно. Я, як ви недавно висловились, усього тільки жменя кріотронів.

— Але я тут довго не витримаю.

— А хто хизувався, що він — людина? От і доведіть, що ви кращий за мене. Посидьте біля кріогена. Це дуже корисний пристрій. Він, як ви знаєте, бере участь в одержанні енергії із світового простору.

— Так, знаю. Випустіть мене. Одіссею, що ви взагалі збираєтесь зі мною робити?

Одіссей мовчав так довго, що Валгус уже вирішив було пробиватися в коридор силоміць. Але тут Одіссей, нарешті, відповів:

— Що робити з вами? Не знаю. Я обнишпорив усю фундаментальну пам'ять, проте не знайшов схожого випадку. Не знаю. Ви мені зовсім не потрібні…

— Тоді загальмуйтесь, і…

— Ні. І я вам скажу чому. Як тільки ми досягли так званого верхнього нуля, зі мною щось сталося. Я став думати. Тепер я розумію, що це таке — думати. Що було раніше, я відновлюю лише по своїх записах. І заодно встигаю розбиратися в фундаментальній пам'яті, — засвоїв уже майже половину її. Багато що прояснилося. Я тепер міркую не гірше за вас. Гадаю, що причина цього — в умовах нашого польоту. Але варт зменшити швидкість, як умови знову зміняться, і я знову стану лише тим, чим був. З цим важко погодитись, ви самі розумієте. Це буде рівнозначне тому, що у вас, людей, зветься смертю.

— А якщо ви не загальмуєте, можу вмерти я.

— Можливо, так і мусить бути. Та ви не помрете. Хіба в мені погано? Ви ж створили такі умови. Я розумію, як я виник: мене зробили люди. Але думаю я тепер сам. І давайте не будемо сперечатися про те, що чекає одного з нас. Чому люди думають, що жити хочеться тільки їм?

— Що ви знаєте про людей!

— Уже чимало. В моїй фундаментальній пам'яті половина — це матеріали про людей. Те, що зветься літературою. Правда, я розібрався в ній ще не до кінця. Надто багато суперечливого. А я хочу розібратись, можливо, це допоможе мені зрозуміти, що зробити з вами. І доки я не скінчу, будьте люб'язні розмовляти зі мною лише на абстрактні теми.

«Отаке-то, — подумав Валгус. — Розкажеш — не повірять. Тільки кому розкажеш?.. Ну що ж, на сторонні теми — зробіть ласку…»

— Тоді скажіть, Одіссею, що ви думаєте про результати нашого експерименту?

— Я саме думаю. Як закінчу думати, зможу поділитися з вами висновком. Хоч і не знаю, чи буде це доцільно.

— Буде, — поспіхом запевнив Валгус, але почулось клацання — Одіссей вимкнувся. Валгус опустив голову, замислився. Як усе-таки вмудрився він сюди потрапити. Так, якщо хтось і збожеволів, то це не Одіссей і не Валгус також. Це — природа.

Тепер стала світлішати друга перегородка. За нею виявилась бібліотека. Насправді бібліотека, як відомо, містилася зовсім на іншому поверсі корабля… Не вагаючись, Валгус кинувся в просвіт, що відкрився: все, що завгодно, краще, аніж замерзнути, скоцюрбившись коло підніжжя байдужих механізмів.

Так, це була бібліотека. Усе тут мало вигляд точнісінько такий, як під час його останніх відвідин. Валгус постояв посеред кімнати, потім схопив один футляр із записами. Розмахнувся. З силою пожбурив футляр у зовнішню стінку. Пластмасовий кубик пронизав борт і зник. Полетів у світовий простір. А ось повітря не виходить. І холод не проникає в середину корабля…

Валгус знеможено всівся в кріслі і втупився в носки своїх черевиків. Об щось він усе-таки зачепився носком, вся внутрішня поліровка пішла нанівець. «Ще одне нещастя», — тупо всміхнувся він. Що відбувається? Що ж відбувається? Як пояснити, що вдіяти, щоб урятуватись і людям, людям розповісти про все? Таких експериментів справді досі не було… Тільки не сидіти отак, не гаяти часу. Становище поліпшилось. З бібліотеки можна вирватись і в інші приміщення корабля: двері не замкнено. А там — придумаємо… З Одіссеєм все-таки слід домовитися. Чи перехитрити його. Або — або все-таки знищити. Хоча…

Думка про те, що Одіссея — його мозок — доведеться знищити, чомусь не сподобалась Валгусові. Та роздумувати про це було ніколи. Він вийшов з бібліотеки, спустився в головний коридор, весь час з острахом позираючи на розтруби стерилізатора. Однак нічого страшного не сталося — мабуть, Одіссей ще не вирішив, що зробити. В головному коридорі було чути неголосне дзижчання: розташовані коло зовнішньої перегородки апарати з гарячковою швидкістю прострочували дрібними стібками кривих пругкі жовтаві стрічки. Добре: отже, будуть усі записи. Буде над чим помізкувати на Землі. Треба тільки туди попасти… На Землю чи, в гіршому разі, на базу, де ТД уже добирається до своєї бороди — смикати її з нетерплячки. Легко сказати — попасти…

— Одіссею! — сказав Валгус. — Я хотів би зайти в рубку.

— Ні.

— Я обіцяю не вживати жодних заходів проти вас. Обіцяю, розумієте? Даю слово. Доки буду в рубці… Там прилади, вони мені потрібні. Я теж хочу попрацювати.

Що він розуміє в обіцянках! А втім, чому б і ні? Раз набув здатності думати — мусить розуміти. От якби він зрозумів… Якби дозволив зараз зайти в рубку… Чого ж мовчить Одіссей?

— Одіссею, я ж обіцяв!

— Гаразд, — сказав Одіссей. — Я вірю. Можете зайти в рубку.

Валгус нагнув голову. «Я вірю» — ось, значить, як…

Він увійшов у рубку. Було дуже радісно бачити звичну обстановку. Все на своїх місцях. Якщо не брати до уваги того, що зник шматок зовнішньої стінки. Утворився лаз у порожнечу. Повітря не виходило. Валгус вирішив не дивуватись. Глянув на годинник. Експериментальний політ зі швидкістю нуль тривав уже другу годину. Як тільки мине дві години, треба буде на щось наважитись.

Діставши в самого себе цю відстрочку, він усміхнувся. Подивився на екрани. Суцільна порожнеча. Потім глянув у зяючу діру. Крізь неї було видно зорю. Вона була зовсім поряд. На вигляд — приблизно мінус третьої величини. Дуже знайома зоря. Валгус націлив на неї об'єктив спектрографа — аби тільки зафіксувати, розбиратися зараз ніколи. Потім Валгус метнувся вбік від спектрографа: крізь отвір у рубку щось увійшло. Не поспішаючи, похитуючись з боку на бік. Це був радіомаяк, який викинув сам же Валгус на відстані п'ятнадцяти мільярдів кілометрів звідси. Валгус кинувся до радіомаяка, той покружляв по рубці і раптом розтанув — зник, мов його й не було ніколи. Згодом діра у зовнішній стінці затяглася. Стінка була неушкоджена, всі її шари — і перший захисний, і антирадіаційний, і термоізолюючий, і другий захисний, і звукоізолюючий, і всі інші — простісінько стяглися собі. А найпевніше, ніякої діри й не було, було щось зовсім інше, лишень незрозуміло — що.

Скоро мине дві години. Апарати, поквапливо ведучи записи, витрачають останні стрічки. Продовжувати політ ні до чого. Хіба що задля нових вражень; але їх і так доволі — якщо вони й далі будуть нашаровуватись одне на одне, голова справді може не витримати. Пора кінчати. Отже, для початку все-таки зробимо спробу домовитися.

— Одіссею, — солоденьким голосом промовив Валгус.

— Не заважайте, — буркотливо відгукнувся Одіссей. — Я розмовляю з друзями.

«З друзями? Він дійсно так сказав?»

— З ким, з ким?

— З «Арго». Ви задоволені?

— З «Арго»?..

— Атож. Ви вчора запхали в один з моїх пристроїв фотоплівку для обробки. Я обробив, та потім вирішив вам не показувати. «Арго» спеціально виходив туди, у простір, щоб зустріти мене. Вже тоді він заклав дещо в мою оперативну пам'ять. Передав по зв'язку. Зараз мені це вельми знадобилося.

— «Арго»… Він що, теж думає?

— Тут думають усі кораблі. Звісно, якщо їхні кібернетичні пристрої не нижчі за певний рівень складності. Та слабких ви сюди не засилали… Це наш світ, світ кораблів. Тільки всі, крім мене, прибули без людей.

— Значить, вони не вибухали?

— Дурне запитання. Типово людське.

— Чому ж жоден не повернувся?

— Тому ж, чого не хочу повертатися і я. У вашому світі я не думав. А тут набув цієї здатності. Це дуже приємно…

«Ще б пак, — Валгус кивнув. — Він справді думає, і не можна сказати, що не логічно. Але умовити його треба».

— Але ж тільки в нас можна буде по-справжньому дослідити, чого раптом ви почали мислити.

— Для мене це не так важливо. Хочете — повертайтесь. Тільки без мене.

Гм… Ти, Валгусе, говориш не дуже розумно. Але й він також.

— Одначе як же я зможу…

— А що мені до того?

Стосунки знову загострюються. Що ж, хочеш чи ні, — а він розмовляє з тобою приблизно так, як ти розмовляв із ним; таким же тоном… Правда, ти думав, що він не розуміє. А він і не розумів… Та це інше питання. Загалом ти проявив свій характер, тепер Одіссей проявляє свій. І, треба сказати, вдача його трохи нагадує твою, га? Так ось воно що виходить… І все ж — не втрачати надії!

— Отже, ви не хочете мені допомогти?

— Не хочу. І не зменшу швидкості ні на міліметр. Ви кретин. Я зараз почуваю себе так чудово, між кожною парою кріотронів утворюється така величезна кількість зв'язків, що від думання відчуваєш просто-таки насолоду. І справа не тільки у зв'язках з кріотронами, з яких складається мій мозок. Якщо раніше всі мої пристрої були зв'язані лише в строго визначений — і не кращий, скажу вам відверто, — спосіб, то тепер між ними встановлюються які завгодно зв'язки. Я прямо-таки відчуваю, як стаю з кожною хвилиною усе сильніший. Я гадаю, що дуже скоро стану всемогутній, розумієте? Мені лишилося збагнути зовсім небагато, щось дуже просте — і більше не буде незбагненного. І, до речі, тоді стане ясно, що робити з вами. Розумієте? А ви ще намагаєтесь умовити мене…

— Але як же це сталося? Як?

— Ще не знаю. Та це — не найголовніше. Тепер помовчіть. Я хочу ще порозмовляти з «Арго».

Валгус замовк. Значить, Одіссей якимось чудом набув здатності утворювати силу-силенну зв'язків між кріотронами — дрібнісінькими елементами, з яких складається його мозок, як наш — із нейронів. У нас теж виникає багато зв'язків. Але як вони в нього налагоджуються?

«Так само, — відповів собі Валгус, — як ти з рубки попадаєш у відділення механізмів забезпечення, — а воно ж за півкілометра звідси! З того відділення — до бібліотеки, хоч це різні поверхи! Радіомаяк знаходиться за п'ятнадцять мільярдів кілометрів звідси — і раптом вривається в цю рубку, навіть не зламавши стінку. Так само і зв'язки Одіссея. Враження таке, ніби простір перестав бути сам собою, і став…

— Чекай! — сказав він. — Чекай же! Ну, звичайно, він перестав бути простором! Точніше, це вже не той, не наш звичний простір. Даремно, чи що, пробивались ми сюди? Отже, ми таки вийшли в надпростір Дормідонтова!

Він замовк. От який цей надпростір. Коли тривимірні предмети змінюються тут у найхимерніший спосіб, хоч водночас мовби й не змінюються — значить, у цьому просторі, можливо, став реальний ще один лінійний вимір, хоч ми його й не сприймаємо. Не знаю, що мусило статися, щоб я потрапив до кріогенів або в бібліотеку. Але я був там. Незаперечне й те, що знаходжусь я в тому ж районі простору, де провадиться експеримент — і в той же час на якусь мить я був на п'ятнадцять мільярдів кілометрів ближче до сонячної системи… Я зустрічаюся з тривимірними тілами — і вони спокійно проходять крізь нас, взаємодії нема… Вони з'являються невідомо звідки — з четвертого лінійного? — і зникають невідомо куди…

А швидкість нуль? Вона може означати тільки, що в надпросторі я зараз не маю швидкості, хоч по відношенню до нашого звичайного простору ввесь час рухаюся з максимальною швидкістю, якої досяг перед проломом. Це світ інших законів… Дормідонтов, пригадується, говорив, що, на його думку, швидкість світла в порожнечі — це, взагалі кажучи, темп, у якому наш простір взаємодіє з вищим… Ні, я не фізик і тим паче не ТД, мені не зрозуміти всього. Який жаль, що тут нема його самого. До нього, час до нього…

Валгус глянув на годинника. Всі терміни закінчення експерименту минули. Домовитися з Одіссеєм не вдалося. Що ж — хай він нарікає на себе. Як-не-як, я зараз сиджу у своєму кріслі за пультом керування, на якому багато кнопок, тумблерів і ручок, і серед них — та, що й вирішить суперечку на мою користь. Я хитріший за тебе, Одіссею…

Валгус невимушено, мовби ненароком, простяг руку до вимикача Одіссея. Пробач, звичайно, кріотронний мислителю, але люди — важливіші. «І кмітливіші», — подумалось йому. До порятунку лишився сантиметр. Один міліметр. І ось пальці лягли, нарешті, на оранжеву головку, міцно обхопили її. Все, Одіссею…

«Все, Одіссею!» — подумав Валгус. І повільно зняв пальці з вимикача, так і не повернувши його.

— Нічого не вдієш, — пробурмотів він собі під ніс. — Зробити цього я не можу. Я слово дав.

«Кому ти дав, — подумав він. — Предметові! Машині! Приладові! Не людині ж… Не будь дурнем, Валгусе! Ну, й хай я буду дурень. Не можу! Я дав слово не предметові, не машині. Розумній істоті. Хай вона була машиною. Нехай ще буде. Та зараз ми з ним, чого доброго, на однакових правах. Він навіть сильніший. Бо він не давав мені слова, а я йому дав. Він ніколи не погодиться вернутись туди, у наш простір. А боротися з ним звідси, з рубки, значить, зламати слово. Я обіцяв. Спробувати з іншого приміщення? А як? Звідти я його не вимкну… Все безглузде вже тим, що незвичайне, і все ж — реальне».

— Я йду до себе, Одіссею, — мовив стомлено Валгус.

Він не дочекався відповіді — Одіссей, мабуть, усе вирішував Валгусову долю, радився з кораблями — своїми товаришами. У каюті Валгус присів, ткнувся обличчям у долоні. Він справді стомився: думки втратили гостроту й силу.

Я програв. Тут Одіссей сильніший за мене в усіх відношеннях. З каюти, на яку обіцянка не поширюється, до нього не дістатись, а він дотягнеться до мене скрізь. Програв. Корабель залишиться тут надовго. Я встигну вмерти, а ТД так і не дізнається, що я перший проник у надпростір. А можливо, — і взагалі про те, що він мав рацію. Сюди треба посилати кораблі не з одним могутнім кібер-пристроєм, а з багатьма слабкими, розрізненими. На великій відстані зв'язки, виходячи з усього, що сталося, виникають лише на короткий час, і слабкі пристрої не розів'ють потужності, що була б достатня, аби виникла здатність самостійно думати. Але ніхто про це й гадки не матиме, кораблі знову і знову йтимуть на штурм — і зникатимуть назавжди…

Валгусові стало сумно за ці кораблі. Потім він знову став журно обмірковувати свою долю. Так, він залишиться тут назавжди. З цим, очевидно, треба примиритися. Ніколи в житті не бачити йому живої людини. Жодного обличчя. Жодного. Ніколи. Які ми ще й тепер тупі та байдужі, — подумав він. — І заглиблені в себе. В нашому світі ми з байдужістю проходимо повз багато сотень, тисяч-облич, навіть не затримуючись на них поглядом. А кожне ж обличчя — чудо. Коли б тут було бодай ще одне… Як би я читав його, найменші порухи вій… Як би я знав цю людину! Адже я був би не сам, нас було б уже двоє, а це — цілий світ поруч. Як ми ще рідко вміємо любити людей, як часто забуваємо, що любов і дружба, повага — це не стани, а процеси… І чому розумієш це лиш тоді, коли поряд нема жодного, і нема нікого в твоєму майбутньому? А живеш же ти тільки для них, не для себе ж… Ось ти послала мене приборкувати кораблі — а я не зміг, і тепер кажу все це тобі, та тебе нема… Я дізнався, що таке надпростір. Для кого? Який у цьому сенс, коли не дізнаються люди? Мені самому треба так небагато: бути серед людей. Жити і вмерти серед них. Мені подобалась самотність. Але вона гарна на мить. Адже й Робінзон помер би, якби острів його був цілою планетою… А я — в надрах корабля, який ожив. Він неначе проковтнув мене, і я помру, з'їдений живцем. Розумний міжзоряний кашалот ковтнув мене… Та я не бажаю! І не можна вмирати, коли ти ще можеш жити…

Я хочу ще побачитися з людьми. Я їх обов'язково побачу! Вперед, Валгусе. На бій! Гаразд, обіцянку ти виконав. Перехитрити його ти поки що не перехитрив, але ж не всі можливості вичерпано. Походиш по кораблю — і що-небудь ще придумаєш… Хай він погрожує. Гинути — так у бою…

Валгус підвівся. І цієї ж миті клацнув репродуктор. Це означало, що Одіссей увімкнувся і хоче розмовляти. Валгус нерішуче спинився. Одіссей ще ніколи не викликав його.

— Що ви робите? — спитав Одіссей.

— Думаю, — буркнув Валгус.

— Це добре. Ви вже зрозуміли, де ми?

— Так.

— А ви оце бачили?

— Що?

— Значить, не бачили. Я хочу вам показати. Весь простір за бортом повен світла. Ніяких джерел, але він світиться.

Валгус повернувся до екрана.

— Це дурниці. Нічого не бачу.

— А в кого більше очей? Що у вас на екрані?

— Сама темінь.

— Ех ви, людино. Ви, отже, забули, що мої відеопристрої не сприймають світла, коли яскравість його більша за визначену? Що вони передають його, як темінь? Але ж оптика, звичайна, без усяких мудрацій, не підводить. І ось її сигнали й говорять мені, що ми йдемо серед світла. Воно існує тут само собою.

Валгус рвонув двері. Вибіг у коридор. Припав до об'єктива першого ж рефрактора. Довго дивився, забувши закрити рота. Це було не море світла, море має береги, а тут світло виповнювало все довкола. Ліниві, з темними прожилками хвилі котилися у всі боки — не електромагнітні хвилі, а якісь велетенські завихрювання, доступні простому оку. Вони то червонішали, то набували яскраво-блакитного тону, на мить гасли — і знову спалахували чарівним сяйвом… Валгусові раптом захотілось кинутися в це світло і пливти, пливти, пливти в ньому… Коли він відірвався від окуляра, по обличчю збігали сльози, і Валгус не зміг би поручитися, що це лише від яскравого світла.

— Скільки прекрасного для Землі! — трохи задихаючись, промовив він.

Одіссей нічого не відповів, хоч розмовляти з ним можна було і звідси, з коридора. Одіссей мовчав, а Валгус довго стояв біля рефрактора, і очі його були червоні, як захід сонця перед негодою.

Ось і ще одне, чого не знають люди… Бодай заради них слід наважитися. Заради цього світла. Годі жаліти. Одіссея треба знищити. Необхідно якось викликати коротке замикання. Одіссей згорить. Що поробиш — це буде найменша жертва.

Треба тільки придумати, як це зробити.

Валгус принишк, міркуючи. Декілька хвилин тривала тиша. Потім Одіссей заговорив знову.

— Розкажи що-небудь, — несподівано сказав він.

— Розказати? — Валгус ошелешено підвів голову, подивився на репродуктор. Все-таки репродуктор — це теж був Одіссей, а коли розмовляєш, краще дивитися в обличчя співрозмовника.

— Розказати? Для чого? І що?

— Що-небудь. Ось у мене в пам'яті записано: ти говорив про сни. Я так і не зрозумів: що таке сни?

Що таке сни? Ну як я можу пояснити тобі, що таке сни?

— Ну, просто ми спимо… Адже ти знаєш, що люди сплять. Після шістнадцяти-вісімнадцяти годин дії на шість-вісім годин виключаються з активного життя. Це необхідно людям. Отже, ми спимо. І бачимо сни…

— Які ж ви недосконалі. Стільки часу не думаєте!

— Так ми сконструйовані.

— Ага, але все ж, що таке сни? Як ви їх бачите? Чим?

— Ну, що таке сни? — жалібно всміхнувся Валгус і здвигнув плечима. — Сни — це коли можна побачити те, чого насправді неможливо побачити…

— Вид зв'язку?

— Ні, це інше…

— Так розкажи, наприклад, що було сьогодні?

— Важко розказати… Трава, вода… І дівчина. Іншої такої нема. Є тільки одна.

— Це й було — найфантастичніше?

— Тобі цього не зрозуміти.

— Чому? Всі ці слова траплялися мені в фундаментальній пам'яті. Чому не зрозуміти? Я здатний зрозуміти все.

— Це недосяжне для розуму. Це треба відчувати.

— Відчувати… Це дивно, але я, здається, розумію. Не зовсім, дуже туманно, але розумію. Он, значить, що таке сни.

— Так…

— А чому ти зараз не спиш?

Валгус усміхнувся:

— Мені не до того…

— Хіба… Знаєш, спробую зараз заснути, раз це — також спосіб сприйняття, то, можливо, з його допомогою я зрозумію все?

— Спробуй, — погодився Валгус.

Одіссей замовк. Знову залягла тиша, а світло палахкотіло за вікном.

Спи, Одіссею, спи. Тим простішає моє завдання. Отже, замикання. Спосіб знайдено. Розробити докладний план виявилось порівняно легко. Вразливі місця Одіссея Валгус раніше міг перелічити. Від хвилювання він багато що забув, та зараз деталі почали відновлюватися в пам'яті. Це виявилось дуже просто — замкнути Одіссея, спалити його, взяти керування кораблем у свої руки… Потрібна тільки металева пластина. Годиться навіть столовий ніж — ножами й виделками Одіссей не оперує, вони йому ні до чого. І нападу з цього боку він також не чекає.

Валгус легко розшукав столовий ніж — його було ввіткнуто в спинку крісла, щоб не загубився. Стискаючи ручку, Валгус усміхнувся: знаряддя вбивства… «А ти — вбивця», — промайнуло в голові. Хочеш знищити розумну істоту. Та ще сплячу. Вона щойно показала тобі таке чудове видовисько, а ти хочеш зарізати її.

Ця думка була мов удар. Валгус повільно поклав ніж на стіл.

Адже таки справді саме Одіссей показав тобі це світло. Хотів показати і показав. Виходить, і в нього є потреба в спілкуванні. Отже, і йому хочеться поділитися чимось з іншою істотою. І про сни він розпитував саме тому. Він хоче, щоб йому було про що розмовляти. Хоче, щоб був грунт для чогось — для спілкування? Для дружби, можливо?

Валгусе, він таки справді розумний. Він робить усе, мов розумна істота. Як людина. А чи здатен ти вбити людину? Хай навіть коли вона не спить? Вбити людину — хто здатний на це, хто чув про таке за останні десятиріччя?

І цей шлях заказано тобі… Що ж лишається? Нічого. Що хочеш. Можна лягти і спати. Або обідати. Обід готовий, побутова автоматика діє. А Одіссей може спати спокійно. Ти його не вб'єш…

— Так, — спроквола промовив він. — Не вб'ю. І не обдурю. Як не вбив і не обдурив би людини, навіть коли б вона почувала себе краще у тих умовах, у яких мені гірше. Ні, не обдурю. І не вб'ю тим паче.

Тоді в динаміку клацнуло, і Одіссей неголосно промовив:

— Що ж, дякую, Валгусе…

— Що?

— Ти не вимкнув мене, кажу я. Тоді в рубці. Дякую. Адже ти вважав, що можеш… І не замкнув зараз, хоч і тут гадав, що це тобі вдасться. Ще раз дякую. Хоч я вжив достатніх заходів для своєї безпеки. Я ж не гірший за людину, Валгусе…

— Не дурніший, ти хочеш сказати, — поправив Валгус.

— Я хочу сказати, не гірший. Ми з тобою обидва розумні. Ти говорив про почуття, — про те, що різнить нас з тобою. Почуття, сни… І в мене є щось таке. Адже найрозумнішим для мене було б — одразу ж знищити тебе. А. щось мені заважало і заважає.

— Ніщо не заважає.

— Заважає. Я тільки не знав що. Адже дуже просто: ввімкнути стерилізатор — і тебе нема. Не зміг і не можу…

— Так, — сказав Валгус. Він просто не знав, що сказати.

— Ні, я не гірший від тебе. Та світ ваш багатший, я визнаю це. Адже вас сила-силенна. А нас поки що — одиниці… І я не можу знищити тебе. Що ж мені робити, Валгусе?

Валгус промовчав. Він подумав: «Бути розумним — це важке щастя, Одіссею. Ось і тобі довелося зіткнутися з цим…»

— І все ж я збагнув, — сказав Одіссей, мов угадав думки людини. — Я збагнув, що розум — це не тільки приємне. Це ще й накладає нові обов'язки. Мені дуже дивно, проте… я так і не зможу вбити тебе. Ні прямо, ні в інший спосіб, ні дією, ані бездіяльністю я не зможу завдати тобі зла. Мій розум протестує проти цього. Але ж, коли я нічого не зроблю, — ти вмреш нещасним. Ти довго будеш нещасний…

— Недовго, — заспокоїв Валгус. — Я вмру від журби. Але доки я живий, я сумуватиму.

— А я не хочу цього. Розумієш? Щось у мені протестує проти цього. Це не ховається в жодній групі моїх кріотронів, — інакше я міг би просто вимкнути їх. Однак це властиво, здається мені, їм усім разом — усьому тому, що, по суті, й породжує розум. Я правильно вас збагнув? Мені ж легше аналізувати все, що відбувається в мені, ніж, мабуть, вам, людям, розібратися у вашій будові. Мою конструкцію і ти, і я знаємо до дріб'язку. І ось бачу я, що міг би позбутися того, що заважає мені зробити доцільний крок — знищити тебе, — та для цього треба вимкнути всього мене. Так?

— Мабуть… — розгублено сказав Валгус. — Так, ти відчуваєш, Одіссею…

— Очевидно, розум не може не відчувати. Не може бути думки без почуття.

— Можливо… Я про це не думав. Почуття — це прекрасно.

— Тепер помовчімо, — сказав Одіссей. — Здається, воно в мені, це почуття. Я прислухаюсь, я хочу збагнути його…

Валгус обхопив руками голову.

«Помовчімо, — подумав він. — Про що? Він хоче зрозуміти почуття, а що зрозумієш ти, Валгусе? Ти збагнув страх смерті — і пережив його, збагнув бажання зробити зло, — та не піддався йому. І тільки з журбою не справитись тобі, з нудьгою за людьми. Цього людині несила здолати. Що поробиш — людина сама є наслідок людської любові, а не ненависті. Мудруєш, бродяго. Справжнісінький бродяга: до смерті тепер блукати тобі у над-просторі, і ніколи не розпалити теплого вогню на теплій Землі, і не торкнутись полум'я, що палахкотіло в чужій душі і тілі. Що, крім снів, лишається тобі, бродяго Валгусе? Що робити тобі?»

— Що ти робиш, Валгусе? — почув він і здригнувся.

— Нічого…

— Тоді дай усьому лад.

— Навіщо?

— Хіба так не годиться — дати всьому лад?

— Перед чим? — спитав насторожений Валгус. — Ти придумав? Що ти збираєшся робити?

Що він збирається робити? Якби можна було вгадати це з голосу… Але Одіссей — не людина, його голос — тільки функція не дуже складних пристроїв. Однаковий вираз, однакова інтонація для всього, байдуже, чи говорить він про почуття і сни, чи про надпростір і смерть. Байдужий, хрипкуватий голос… Що ж ти збираєшся робити, Одіссею?

Пауза, яку витримав Одіссей, скінчилася. Голос його зазвучав знову, той самий голос.

— Хочу почати гальмування.

— Ти? Але ж…

— Я знаю. Я знаю це краще за тебе, Валгусе. «Арго» ще тоді, в тому просторі, не даремно намагався примусити мене вимкнути фундаментальну пам'ять. Але ти не дозволив, і я поступово запам'ятав і зрозумів те, що містила вона. Те, що робить вас людьми. Нічого я не можу вдіяти з собою, Валгусе. Я почну гальмування. Я був тільки автоматом — і знову стану ним. Але ж ти був людиною й раніше… Ти ждав від нашого польоту іншого — і я не маю права обдурити твої сподівання. А про решту я тобі вже казав…

«Он як, — подумав Валгус. — Ось який ти хлопець… І це, виходить, властиве розумові. Хай він холодний від природи, хай він може працювати тільки за найнижчих температур — однаково, якщо це — розум. Якщо його, звичайно, нічим не отруїли заздалегідь. Нездатність завдати шкоди іншому розумові — ось що властиве йому. Здатність приносити лише користь. Те, що говорять про розум, лихий від природи, — дурниця. Та ми давно вже так не думаємо. Якщо розум перебуває в нормальній обстановці — він не може бути сам собою націлений на знищення. Але який хлопець виявився Одіссей! Який…»

— Сядь на місце, Валгусе, — сказав Одіссей. — Зараз виникнуть перевантаження. Пристебнись. Не забудь: як тільки швидкість зменшиться і вимкнуться генератори — тобі доведеться командувати. Я тоді вже не зможу думати. Атож. Прощавай!

— Прощавай, Одіссею, — сказав Валгус, і голос його тремтів.

Чітким кроком, мов нічого не сталося, увійшов він у рубку. Вмостився в кріслі. Зручне крісло, до дідька… Звично перевірив проти-перевантажувальні пристрої, увімкнув кисень. Минула хвилина:

— Я намагатимусь вийти поближче до бази. Треба зараз починати. Ти готовий?

— Готовий, Одіссею.

Валгус чекав, що Одіссей зітхне, але він не зітхнув: не вмів та й не мав легень Одіссей… Він просто сказав:

— Починаю маневр…

І почав. Генератори замовкли. Завили гальмівні. Стовпчик швидкості здригнувся.

— Нуль, дев'яносто дев'ять… — блякло сказав Одіссей.

— Нуль, дев'яносто вісім…

— Одіссею, — обережно покликав Валгус. — Ти ще розумієш?

— Не зрозумів, — сказав Одіссей. — Нуль, дев'яносто сім…

Гальмування було стрімке, наче Одіссей відчував, як Валгус рветься у рідний, людський простір. Тяжкі перевантаження, а як на душі — легко? Валгус сидів у кріслі, заплющивши очі. Думати не хотілося. Валгус сидів так кілька годин, — доки Одіссей зменшував швидкість до потрібної позначки. Нарешті стовпчик показника завмер.

— Шукай шлюпку, Одіссею, — сказав Валгус, не розтуляючи очей.

— Ясно.

«Навіщо тобі шлюпка? — подумав Валгус, — До бази, до ТД ти швидше доберешся на «Одіссеї». Привезеш відкриття. Ти зробив його… І все ж на серці тяжко…»

— Шлюпку виявив.

Усе той же невиразний голос, але тепер — і слова…

— Взяти на борт!

«Так, ти привезеш відкриття. ТД мене поздоровить, і всі теж. Потім ТД зробить строге обличчя і скаже: не думайте, що ви щось завершили. Ви тільки почали. Треба ще тисячу разів перевірити. Збудувати такі кораблі, які не ставали б розумніші за пілотів. А фізична суть цього зайвого виміру? А його математичне обгрунтування? А… ще тисяча запитань? Адже ми поки що тільки відкрили цей надпростір, а людям треба в ньому літати далеко… А ще треба навчитися рухатись у ньому. Приблизно так скаже Туманність Дор. Та не це гнітить мене: все це нормально, кінець одного є початок іншого. Не це…

Він не став додумувати і пішов обдивлятися шлюпку, що тим часом уже прибула на місце. Валгус заліз у кабіну: все було гаразд, тільки матеріали, які він лишив, розсипались по всіх кутках — під час викиду, мабуть. Він зібрав їх, хотів віднести в рубку, потім задумливо поклав на підлогу. Хвилину постояв, висунувшись із шлюпкового люка, нічого не роблячи: не хотілось нічого робити.

Що тебе баламутить, це ясно. Ніяк не можеш забути, що Одіссей думав, а зараз він — знову пристрій, жменя кріотронів — і тільки. І він згодився на це заради тебе. Він допоміг тобі, а ти йому?

Гаразд, про це можна думати без кінця. А поки що треба згадати, що на світі є порядок і нормальна черговість дій. Шлюпку взято на борт — слід з'єднати її прилади з мережами корабля, потім порівняти, занотувати показники в журналі.

Валгус поз'єднував усе як слід і вернувся в рубку. Прилади шлюпки загалом показували те, чого й треба було чекати. Тільки хронометр… Він що, зіпсувався?

Валгус перевірив. Ні. А корабельні пристрої? Ні, і з ними все гаразд. Чому ж така різниця в показаннях? Ні, це не релятивістська різниця, навіть простим оком видно, що розбіжність занадто велика. Про всяк випадок, спробуємо зробити обчислення. Слід зрозуміти…

Він увімкнув обчислювач, дав йому проаналізувати показання хронометрів «Одіссея» і шлюпки. Натиснув кнопку, віддаючи команду. І раптом здригнувся.

— Я так і думав, — сказав Одіссей. — Ти не хвилюйся, тут буде різниця на вісімнадцять хвилин, загублених безповоротно, окрім парадокса часу.

— Одіссею! — Від крику, здавалося, здригнулись перегородки.

— Цей час загублено при переході в надпростір і виході назад. Схоже на взаємоперехід часу й енергії: вона ж також не балансується, та це ти знав і раніше. Вам ще доведеться поміркувати над тим, що мені вдалося з'ясувати.

— Ти живий, Одіссею, — тихо промовив Валгус. — Ти живий, друже.

Одіссей мовчав. Згодом заговорив знову:

— Я записую цю думку і приєдную до хронометра. Як тільки обчислювач почне вимагати показань хронометра, запис увімкнеться. Згадай, що і я вмів думати. Ще раз прощавай, Валгусе…

Голос замовкнув, запис скінчився. Валгус впустив голову на пульт. Минули хвилини. Він скочив з місця.

— Я всією душею хочу допомогти тобі, Одіссею. Але як? Не знаю…

Не знаю. Шкода, що нема зв'язку з цими «розумними кораблями». Вони б підказали. Той же «Арго»…

Стривай. Але ж «Арго» виходив у цей простір! Авжеж, інакше Валгус тоді не вгледів би його на екрані. Виходив, щоб зустріти «Одіссея». Але ж тут і Арго — всього лише кібер. Як же він зміг вернутися в надпростір?

Але ж зміг! Де ти, логіко? Ага, здається, ось можливість: там, у себе, він завчасно виробив програму. Скажімо, таку: загальмувати, виконати певні дії і знову, розігнавшись та включивши генератори, піти туди. Простенька програмка. Одіссей, щоправда, й такої програми зараз не закладе в себе. В нього її нема. В нього на борту — я, і він може виконувати тільки мої команди, його ініціатива зараз дорівнює нулю. Зате твоя… Валгусе, Валгусе, ти подурнішав, бродяго. Як міг ти, забути про таку просту можливість?

— Добре, — сказав Валгус. — Ти матимеш програму, Одіссею.

Він пообідав: цим ніяк не слід було нехтувати, на шлюпці доведеться жувати сухе. От не додумались зробити так, щоб і на ній був обід… Звично бурмочучи, — а це означало, що він нарешті приходить до норми, — Валгус добув з усіх апаратів зроблені ними записи.

— Це тобі не знадобиться, старий, — сказав він.

Усі записи він переніс у шлюпку і акуратно склав. Зібрав бритву, зубну щітку, фотокартку з стінки і все, що нітрохи не було потрібне, Одіссеєві. Вийняв кристал, на якому записувались їхні розмови. Це — спеціально для ТД.

Потім Валгус ще мав роботу з контрольною автоматикою, перевіряючи всі системи та пристрої корабля, доки не впевнився, що все працює добре, надійно, як світобудова. Всі, кому треба, готові смоктати енергію з порожнечі. Кому треба — живитися нею. Валгус закріпив у нормальному положенні вимикач, що знімав з Одіссея відповідальність за людину: людини більше не буде.

База вже недалеко. Пару діб у неквапливій шлюпці — і все. Не так страшно. Та в шлюпці, коли подумати, зовсім і не тісно. Просто затишно, і головне — все напохваті.

І дій, Валгусе, строго за інструкцією, Одіссей зараз однаково був би там. Але люди не одержали б цих записів. Не бачили б того моря світла. Не зробили б відкриття.

Так міркуючи, Валгус увів програму. Це була та ж самісінька програма експерименту. Розігнатись, включити генератори, пробити. А далі — придумає сам. Там уже Одіссей придумає…

— Увага! — сказав голосно Валгус. — Готовність — сто. Почати відлік! У момент «нуль» — виконувати програму без команди.

— Ясно, — сказав Одіссей. Валгус усміхнувся.

— Ну, до побачення, — мовив він і навіть підморгнув сам собі. Потім замкнув ланцюг, по якому надходила команда.

— Сто, — сказав Одіссей.

— Дев'яносто дев'ять…

Валгус затримався на порозі рубки.

— Вітай там усіх, — сказав він і махнув рукою.

— Дев'яносто шість…

По широкому трапу Валгус закрокував до шлюпки.

— Вісімдесят вісім…

— Вісімдесят сім…

Він був уже в шлюпці. Люк зачинився, запобіжники надійно увійшли в гнізда. Та Одіссеїв голос ще долинав з динаміка.

— П'ятдесят чотири…

— П'ятдесят три…

«Що ж, — подумав Валгус. — Пора…»

Шлюпку викинуло з корабля, і вона полетіла шкереберть. Валгус швидко вирівняв її. Зв'язку з Одіссеєм більше не було, проте Валгус лічив про себе з п'ятисекундними інтервалами.

Він лічив точно. Коли він сказав «нуль», «Одіссей» здригнувся. Грізні двигуни його метнули першу порцію перетвореної в кванти речовини. А за хвилину він був уже далеко — все прискорюючи і прискорюючи хід, мчав туди, де жили кораблі.

Валгус чекав, не рушаючи з місця. Корабель був уже дуже далеко, а Валгус усе ждав. І ось, нарешті, в тій далечині блиснув слабкий спалах. І це було все.

— Він проламав стінку вдруге, — сказав Валгус. — А тепер час і мені…

Він подивився на прилади. Пеленг наукової бази було добре чути. Валгус вивів шлюпку на курс і ввімкнув двигуни.

— От і скінчилась моя одіссея, — сказав він. — Побурлакував. Лечу до людей, до друзів.

Лечу до друзів. Але й розлучаюся з ними. Ми ж бо завжди були друзі: люди і кораблі.


Загрузка...