Гобіт, або Мандрівка за Імлисті гори

Розділ сьомий ДИВНИЙ ПОСТІЙ

Більбо прокинувся з раннім сонцем, яке било йому в очі. Він схопився — поглянути, котра година, а тоді поставити чайника на вогонь, — і побачив, що він зовсім не вдома. То він сів і побажав тужливо: от якби покупатися та почистити одяг! Але все даремно. Не одержав гобіт ні води, ні щітки, ані чаю, чи грінок, чи шинки на сніданок — тільки холодну баранину та кролятину. А по тому він мав бути готовий знову рушати в дорогу.

Цього разу йому дозволили вилізти орлові на спину й сісти між крил. Вітер ударив йому в обличчя, і Злоткінс заплющив очі. Гноми закричали орлам своє «прощавайте!», обіцяючи віддячити повелителю орлів, якщо тільки зможуть. П'ятнадцять величезних птиць злетіли зі скельного залому. Сонце ще було на східному краї світу. Ранок був прохолодний, і в долинах та ущелинах клубочилися тумани, пасмами обкутуючи то тут, то там вершини й шпилі. Більбо зважився розплющити одне око й побачив, що орли набрали вже висоту: земля була десь далеко-далеко, і гори все даленіли, залишаючись позаду. Він знову заплющив око й міцніше вчепився рученятами у свого орла.

— Не щипайся! — мовив той. — Нічого тобі лякатися, мов кроликові, хоч ти й схожий на кроля. Ранок чудовий, і вітерець не сильний. Що є кращого за політ?

Більбо хотів сказати: «Тепла купіль, а потім пізній сніданок на моріжку», та передумав узагалі щось казати, лише трішечки послабив свій стиск.

Через добру часину орли, мабуть, запримітили зі своєї карколомної висоти те місце, до якого прямували, бо почали знижуватися великими спіралями. Знижувалися вони довгенько, і нарешті гобіт знову розплющив очі. Земля вже була набагато ближче; внизу видніли дерева, на вигляд нібито дуби та берести, й широкі порослі травою простори, а посеред усього того бігла річка. Але в одному місці дорогу їй заступав великий бескид, майже кам'яна круча. Той бескид неначе виростав із землі, й річка огинала його петлею; от ніби гори залишили вдалині серед рівнини свою сторожову вежу — чи якийсь велетень із велетнів докинув аж сюди, за багато миль, чималеньку скелю.

Тепер уже швидко, один по одному, спустилися на вершину бескиду орли, зсаджуючи своїх вершників.

— Прощавайте! — прокричали вони. — Щасливої мандрівки, де б ви не мандрували, аж поки наприкінці вас привітають ваші рідні гнізда!

Так заведено в орлів казати на прощання.

— Хай вітер під вашими крильми донесе вас туди, де плаває сонце і ходить місяць, — відказав Гандальф, який знав, що треба відповісти на таке побажання.

Отак вони розпрощалися. І хоч згодом повелитель орлів став царем усіх птахів і одержав золоту

корону, а його п'ятнадцять помічників — золоті міри (зроблено їх із того золота, яке їм дали гноми), Більбо їх більш не побачив — ото хіба здаля і дуже високо під час Битви п'яти військ. Та що про ту битву розповідається в кінці нашої книжки, тут про неї ми більше не будемо говорити. На вершині того кам'яного бескиду була площинка, від якої вниз до річки вела добре вторована стежка з багатьма сходинками. Далі через річку був брід — величезні пласкі камені вели до лугів. Біля підніжжя бескида вони побачили невелику печеру — привітну на вигляд, із всіяною камінчиками підлогою. Тут і зібрався весь загін, щоб обговорити, що робити далі.

- Із самого початку я мав на увазі переправити вас усіх живими й неушкодженими (по змозі) через гори, — сказав чарівник, — і нині при доброму керівництві й доброму талані я зробив це. Коли по правді, то я з вами забився набагато далі на схід, ніж збирався, адже, зрештою, все це — не моя пригода. Поки ваша пригода скінчиться, я, може, десь якось і встряну в неї, але тим часом я мушу подбати про інші нагальні справи.

Гноми забідкалися, засумували, а Більбо заплакав. Бони звикли до думки, що Гандальф весь час буде з ними і завжди вирятує з біди.

— Та я не щезаю цієї ж миті,- додав він. — День-два я ще можу побути з вами. Мабуть, допоможу вам виборсатися з цієї скрути, та й самому мені потрібна невеличка допомога. У нас немає ні харчів, ні поклажі, ні коненят, щоб їхати далі. І ви не знаєте, де перебуваєте. Ну, це я вам можу сказати. Ми досі перебуваємо на кілька миль північніше від тієї дороги, якою мали б іти, коли б не покинули так поквапно той гірський перевал. У цих краях живе дуже мало людей — хіба хто сюди прибився за той час, поки мене не було, а проходив я тут кілька років тому. Але є тут хтось, кого я знаю, і живе той хтось неподалечку. Це ж він поробив сходинки на бескиді — здається, він його називає Каррок. Сюди він приходить нечасто, і вже ж не за дня приходить, шкода його дожидатися. Та де шкода — небезпечно! Ми самі повинні піти і знайти його. Якщо зустріч буде щаслива, отоді я й вирушу, побажавши вам, як ото орли, щасливої мандрівки; де б ви не мандрували. Гноми все-таки благали чарівника не покидати їх. Пропонували йому і золото, й срібло, і самоцвіти драконові, але Гандальф не давався на умовляння.

— Побачимо, побачимо! — відмахнувся він нарешті. — Хоч я гадаю, що вже заробив дещицю того драконового золота, — хай-но ви його ще здобудете!

Після цих його слів гноми перестали благати. Всі пороздягались і викупалися в річці; там, де брід, вона була мілка, чиста і кам'яниста. Сонце вже припікало, тож вони швидко просохли й відчули приплив свіжих сил; тільки ще боліли синці й трохи хотілося їсти. Потім перейшли брід (несучи гобіта на плечах), а далі попрошкували крізь буйне зеленотрав'я, та все попід рядами крислатих дубів і високих берестів.

— А чому бескид називається Каррок? — спитав гобіт, дрібочучи обіч Гандальфа.

— Він назвав його Карроком, тому що взагалі він не каже «бескид», а «каррок». Всі скелі та бескиди він називав «карроками», а цей бескид тому Каррок, що єдиний поблизу його оселі, і він, той «хтось», його добре знає.

— Хто називає? Хто знає?

— Той Хтось, про якого я говорив, — вельми значна особа. Коли я вас із ним знайомитиму, щоб ви всі були з ним дуже чемні. Я знайомитиму вас із ним помаленьку, по двоє, мабуть, а ви стережіться, нічим не роздратуйте його, а то вже й не знаю, що трапиться. Він буває жахливий, коли розлютиться, хоч може бути й незлим, коли йому догодити. І все-таки я вас застерігаю — розлючується він дуже легко.

Почувши таку розмову чарівника з гобітом, гноми обступили їх колом.

— Чи це не та сама особа, до якої ви нас зараз ведете? І чи не могли б ви знайти кого-небудь із лагіднішою вдачею? І чи не пояснили б ви нам усе це трохи краще? — сипонули вони запитаннями.

— Авжеж, це та сама особа! Ні, я не міг би! І пояснював я дуже докладно, — сердито відповів Гандальф на всі запитання зразу. — Коли хочете знати більше, то його звати Беорн. Він страшенно дужий, а ще він міняє шкіру.

— Що?! Хутряник? Той, хто називає кролика трусиком, коли не зможе видати його хутра за біляче? — перепитав Більбо.

— О небеса! Ні, ні! Ні!! Ні!!! — заперечив Гандальф. — Не будьте дурнем, добродію, якщо тільки можете, і в ім'я всіх чудес не згадуйте більше слова «хутряник», поки не відійдете на сотню миль від його оселі. Ні цього слова, ні слів «килимок», «кожух», «пелерина», «муфта», ні інших таких злощасних слів! Він міняє шкіру. Просто міняє свою шкіру: то він ходить величезним чорним ведмедем, то великим, дужим чорночубим чоловіком із здоровезними руками й чималою бородою. Я не можу розповісти вам багато більше, хоч і цього задосить. Дехто каже, що він ведмідь, який походить від великих стародавніх ведмедів з гір, де ті жили до приходу велетнів. Інші кажуть, нібито він чоловік, що походить від перших людей, які мешкали тут, поки ще не прийшли дракони, і з ними Смауг, у цю частину світу, а гобліни не приблукали в гори з півночі. Не скажу напевне, хоч мені здається, що правду кажуть не перші, а другі. Його не дуже розпитаєш.

— Так чи так, а його не беруть ніякі чари, крім його власних. Живе він у великому дерев'яному домі серед діброви. Як людина, він тримає худобу та коней, і ті майже такі самі незвичайні, як і їхній господар. Вони працюють на Беорна і розмовляють з ним. А господар їх не ріже і не їсть, ані полює він чи їсть диких звірів. Він має безліч вуликів з великими лютими бджолами і споживає здебільшого вершки та мед. У подобі ведмедя він бродить по всій околиці. Одного разу вночі я спостерігав, як він сидів самотою на вершині Каррока й дивився на місяця, що хилився до Імлистих гір. І тут я почув, як він прогарчав ведмежою мовою: «Настане той день, коли вони погинуть, і я вернуся туди!» Ось чому я гадаю, що колись він сам прийшов сюди з гір.

Більбо й гноми тепер мали над чим помізкувати, тож більше й не розпитували Гандальфа. Попереду ще була далеченька дорога. Вони все тюпали й тюпали — то вгору схилом, то в долину. Стало припікати. Час від часу перепочивали під деревами, й тоді гобітові так дошкуляв голод, що він їв би й жолуді, коли б хоч скількись їх було вже дозріло й нападало на землю.

Десь аж надвечір їм стали траплятися великі латки квітів — то такі квіти, то інші, й ніде впереміш, от ніби посіяні. Особливо багато було конюшини: хвилювалися під вітерцем ділянки високого «півнячого гребінця», а далі червона конюшина, й цілі лани білої — низькорослої, з солодким, медовим запахом. У повітрі дзижчало, гуло, бриніло — повсюди снували, клопоталися бджоли. Та які бджоли! Більбо зроду таких не бачив.

«Якщо котрась мене вжалить, — подумав він, — мене так розідме, що я стану вдвічі більший!»

Ці бджоли були більші за шершнів, їхні трутні — більші за людський великий палець — куди більші! — а жовті смужки на чорнющих тілах яріли червленим золотом.

— Ми вже близько, — повідомив Гандальф. — Дісталися до його бджолиних пасовиськ.

За якусь часинку мандрівники добулися до смуги високих, старезних дубів, а проминувши ті дуби, опинилися перед терновим живоплотом, крізь який ані проглянеш, ані продерешся.

— Ви краще зачекайте тут, — сказав чарівник до гномів, — а коли я гукну чи свисну, рушайте за мною (ви побачите, де я пройду), але глядіть, тільки парами, та ще й хвилин через п'ять пара після пари. Бомбур найтовстіший, він сам буде за двох, то хай іде останній. За мною, пане Злоткінс! Десь тут недалечко мають бути ворота.

Отак розпорядившись, Гандальф подався попід живоплотом і з ним настрашений гобіт.

Скоро вони підійшли до дерев'яних воріт, високих і широких, за якими видніли грядки й купка приземкуватих дерев'яних будівель; з них деякі вкриті очеретом, складені з нетесаних колод: комори, стайні, хліви, а також довгастий низький дерев'яний дім. Попід південною смугою величезного живоплоту, з його внутрішнього боку тяглися ряди — ряди за рядами — вуликів зі схожими на дзвони солом'яними шапками. Повітря повнилося гудінням величезних бджіл, що літали туди-сюди, залазили в льотки й вилазили з них.

Чарівник із гобітом штовхнули важкі, рипучі ворота й пішли широкою доріжкою до будинку. По траві до прибульців підбігло кілька коней, добре доглянутих, із лискучою шерстю, і пильно подивилися на них дуже розумними очима; потім, зірвавшись учвал, поскакали до будинку.

— Побігли сказати йому, що прийшли чужі,- пояснив Гандальф.

Тим часом вони з гобітом зайшли на подвір'я, яке обступали з трьох боків сам будинок і два його довгі крила. Посеред подвір'я лежав здоровезний дубовий стовбур, а обіч валялося обрубане гілля. Тут-таки стояв велетенський чоловік із густою чорною бородою та чуприною, з голими ручиськами й ногами в клубках м'язів. На ньому була вовняна сорочка до колін, і він спирався на грубезну сокиру. Коні стояли поруч нього, притулившись головами до його плечей.

— Ух! Ось і вони! — мовив чолов'яга до коней.- І зовсім не страшні. Ви йдіть собі.

І, засміявшись гучним сміхом, поклав сокиру й виступив наперед.

— Хто ви такі й чого вам треба? — спитав не дуже люб'язно, височіючи над Гандальфом.

А Більбо міг би легко пройти поміж ногами господаря обійстя, навіть не нахиляючи голови, щоб не зачепити пелени його брунатної сорочки.

— Я — Гандальф, — назвався чарівник.

— Зроду не чув про такого, — пробурчав чолов'яга. — А це що за малючок? — поцікавився він, нагнувшись і суплячи на гобіта чорні кущі брів.

— Це — пан Злоткінс, гобіт з доброї родини і з бездоганною репутацією, — сказав Гандальф.

Більбо вклонився. Скинув би й капелюха, та не було чого скидати з голови, й сором пік за стільки відірваних гудзиків!

— Я чарівник, — вів далі Гандальф. — Хоч ви не чули про мене, зате я чув про вас. Але, може, ви чули про мого доброго родича Радагаста, що живе біля південного краю Чорного лісу?

— Чув. Непоганий чоловік, як на чарівника. Я з ним бачився не раз, — мовив Беорн. — Ну, тепер я знаю, хто ви такі, чи принаймні кого з себе вдаєте. Чого ж вам треба?

— Сказати правду, ми втратили нашу поклажу, майже збилися з дороги й потребуємо деякої допомоги чи хоч би поради. Ми, бачите, мали чималеньку халепу з гоблінами в горах.

— З гоблінами? — вже лагідніше перепитав чолов'яга. — Ого! То ви мали клопіт із самими гоблінами, отак? Чого ж ви до них подалися?

— Ми до них не збиралися в гості. Вони заскочили нас серед ночі на перевалі, який нам треба було перейти. Ми йшли з тих земель, що на захід звідси; йшли в тутешні краї… та це довга розповідь.

То ви краще зайдіть до господи та розкажіть мені хоч трохи, як це не забере всього дня, — запросив господар і розчинив темні двері, що вели з двору в будинок.

Ідучи за ним, чарівник із гобітом опинилися в просторому передпокої з місцем для вогнища посередині. Стояло літо, але тут горіло вогнище, й дим, шукаючи виходу, здіймався до чорних від кіптяви сволоків і виходив у дірку в даху.

Пройшовши через цей тьмяний передпокій, освітлений тільки вогнищем та світлом із дірки вгорі, вони в менші двері вийшли на якийсь ніби кружганок, де за підпори правили цілі стовбури дерев. Виходив кружганок на південь, і тут було ще тепло, призахідне сонце лило скісне проміння, золотило садочок, де буйно цвіли квіти, підступаючи до самих східців.

Тут усі троє посідали на дерев'яних лавах, і Гандальф повернувся до своєї розповіді, а Більбо, махаючи ногами, що не діставали до підлоги, задивився на квіти, думаючи, які ж то в них назви, адже половину їх він бачив уперше.

— Я йшов через гори з одним чи двома друзями… — почав знову чарівник.

— Чи двома? — перепитав Беорн. — Я бачу тільки одного, та й той малючок.

— Ну, коли по правді, то я не хотів турбувати вас, ведучи зразу весь гурт; хотів з'ясувати спочатку, чи маєте ви для нас час. Можна їх покликати?

— То кличте вже, кличте!

І Гандальф засвистів — то був протяглий, різкий посвист, і скоро, обійшовши будинок садковою стежкою, перед нами стали, кланяючись низько, Торін і Дорі.

— Бачу, ви хотіли сказати «з одним чи трьома»! — зауважив Беорн. — Але це ніякі не гобіти, а гноми!

— Торін Дубощит до ваших послуг! Дорі до ваших послуг! — назвалися обидва гноми, знову кланяючись.

— Дякую, мені ваші послуги не потрібні,- сказав Беорн, — зате, мабуть, вам потрібні мої. Я не так щоб дуже любив гномів, та коли ви справді Торін (син Траїна, сина Трора, наскільки я розумію) і коли ваш товариш заслуговує на довіру, й коли ви ворогуєте з гоблінами й не наміряєтеся робити нічого лихого в моїх землях… — а які, до речі, у вас наміри?

— Гноми йдуть відвідати землі своїх батьків, це на схід від Чорного лісу, — відповів за гномів Гандальф, — і це взагалі чиста випадковість, що ми опинилися у ваших краях. Ми саме переходили Високий перевал, який мав вивести нас на дорогу, що південніше від ваших земель, коли на нас напали гобліни… як я почав був розповідати вам.

— То розповідайте далі! — підохотив Беорн, який зроду не відзначався великою чемністю.

— Почалася жахлива гроза; розгулялися кам'яні велетні, кидаючись брилами, тож на підході до перевалу ми знайшли прихисток у печерці: гобіт, я і ще кілька наших товаришів…

— Ви на двох кажете кілька?

— Не зовсім так. Насправді їх було більше, ніж двоє.

— То де ж вони? Вбиті, з'їдені, вернулися додому?

— Та ні. Здається, вони не прийшли всі, коли я свиснув. Соромляться, мабуть. Бачите, ми дуже боїмося, що нас забагато, що завдамо вам клопоту.

— Нуте, свисніть знову! Здається, вечір я потрачу на гостей, то вже дарма, одне чи двоє,- пробурчав Беорн.

Чарівник свиснув знову, і зараз же з'явилися Норі й Орі; адже, як' ви пам'ятаєте, Гандальф наказав гномам приходити парами через кожні п'ять хвилин.

— Привіт! — зустрів їх Беорн. — Швидко прийшли — і де ж ви ховалися? Підходьте, мої чортики з коробки!

— Норі до ваших послуг, Орі до… — почали вони, та Беорн урвав їх.

— Дякую вам! Коли мені потрібна буде ваша допомога, я попрошу її у вас. Сідайте та дослухаймо розповідь, а то вона затягнеться до самої вечері.

— Тільки ми поснули, — провадив Гандальф, — як щілина в кінці печерки розширилася, звідти вискочили гобліни й похапали гобіта, гномів і наш табунець коненят…

— Табунець коненят? То ви що — були мандрівний цирк? Чи везли силу всякого товару? Чи ви завжди називаєте шестеро коней табунцем?

— Ні, ні! Як по правді, в нас було більше, ніж шестеро поні, адже й нас було більше, ніж шестеро… Ну, та ось іще двоє!

Цієї самої миті з'явилися Балін і Двалін і вклонилися низько-низько, аж бородами підмели кам'яну долівку. Велетень спочатку був набурмосився, але гноми так силкувалися бути страшенно чемними, так кивали головами, кланялися, та згиналися, та вимахували каптурами (як велить гномівський звичай), що він перестав бурмоситись і захихотів — надто кумедно виглядали ті двоє.

— То ви таки мандрівний цирк, — сказав він. — Гарний, потішний цирк. Заходьте, мої веселуни! І як вас звати? Послуги ваші мені саме зараз не потрібні — тільки ваші імена. Та сідайте, і досить махати бородами!

— Балін і Двалін, — промовили гноми, не сміючи образитись, і, трохи спантеличені, плюхнулися на долівку.

— А тепер — розповідайте далі! — звелів чарівникові Беорн.

— На чому ж я зупинився? Ага — мене не схопили. Я вбив одного чи двох гоблінів спалахом…

— Добре! — прогарчав Беорн. — Значить, і з чарівників буває якась користь.

— …і прослизнув у щілину, перш ніж вона стулилась. Пішов слідом за ними вниз, до головної зали, де було повно гоблінів. Був там і Великий Гоблін із трьома чи й чотирма десятками озброєних охоронців. Я подумав собі: "Навіть коли б вони не були всі прикуті одне до одного, що вдіють дванадцятеро проти тьми ворогів?»

— Дванадцятеро! Уперше чую, щоб вісім і дванадцять було те саме. Чи у вас є ще скількись там чортиків у коробці?

— Та є — ось іще двоє — чи не Філі й Кілі? — сказав Гандальф, і тут вигулькнули Філі з Кілі й стали перед Беорном, усміхаючись та кланяючись.

— Досить! — звелів той. — Сідайте нишком! Далі, Гандальфе!

Тож Гандальф повів свою розповідь далі, дійшовши до сутички в пітьмі, та як вони знайшли нижню браму й жахнулися, з'ясувавши, що загубився пан Злоткінс.

— Ми перелічили себе й побачили, що немає гобіта. Нас лишилося всього чотирнадцять!

— Чотирнадцять! Уперше чую, щоб десять без одного було чотирнадцять. Ви хотіли сказати — дев'ять або ж іще не назвали мені всіх, що йшли з вами.

— Ну, звичайно ж, ви ще не бачили Оїна з Глоїном. Сподіваюся, ви їм пробачите, що вони вас потурбували.

— Ох, та хай виходять усі! Швиденько! Проходьте, ви двоє, й сідайте! Але зважте, Гандальфе: навіть тепер ми маємо вас, десятьох гномів і гобіта, що був загубився. Разом виходить усього одинадцять (без одного загубленого), а не чотирнадцять. Може, чарівники рахують не так, як усі люди? Але прошу, розказуйте далі.

Беорн намагався не виказувати своєї цікавості, але насправді він зацікавився, ще й дуже! Колись давно він знав саме ту частину гір, яку змальовував Гандальф. Господар кивав головою і все бурчав, слухаючи про те, як знайшовся гобіт, як вони з'їхали вниз на кам'яній лавині та як їх звідусіль облягли вовки у лісі.

Коли Гандальф почав розповідати про те, як вони повилазили на дерева, а скрізь унизу сиділи вовки, господар схопився з місця й заходив туди-сюди, бурмочучи:

— Мене там не було! Я б їм підніс щось краще за фейєрверки!

— Ну, — мовив Гандальф, дуже радий, що його розповідь справляє гарне враження, — я робив, що міг. Отак ми й сиділи на деревах, а внизу шаленіли вовки, ліс подекуди зайнявся, коли з гір спустилися гобліни й натрапили на нас. Вони загорлали з радощів і завели пісень, у яких глузували з нас. «На п'яти ялинках аж п'ятнадцять пташок…»

— Лишенько! — вигукнув Беорн. — Не запевняйте мене, нібито гобліни не вміють рахувати. Вони вміють! Дванадцять — не п'ятнадцять, і гобліни це знають.

- І я знаю. Там були ще Біфур з Бофуром. Досі я не насмілювався відрекомендувати їх вам, але ось і вони!

Тут увійшли Біфур з Бофуром.

- І я! — видихнув Бомбур, сопучи позаду. Гладкий гном геть засапався, а ще ж сердився, що його лишили останнього. Не захотівши чекати свої п'ять хвилин, він рушив за Біфуром і Бофуром.

— Що ж, тепер уже вас п'ятнадцять, а оскільки гобліни таки вміють рахувати, гадаю, це і є все, що сиділо на тих деревах. Може, тепер ми дослухаємо вашу історію без ніяких перебивань?

Отоді Більбо збагнув, як розумно вчинив Ган-дальф. Ті перебиваня справді змусили Беорна дужче зацікавитися їхньою історією, а раз у раз перебивана розповідь не дозволяла йому прогнати гномів одразу ж, як підозрілих жебраків. Беорн якомога уникав запрошувати будь-кого до свого дому. Друзів у нього було дуже мало, і жили вони всі далеченько, і з них він ніколи не запрошував більше, ніж двох зразу. А нині в нього на ганку сиділо аж п'ятнадцятеро чужих!

Поки чарівник розповів про те, як їх порятували орли, як перенесли усіх на Каррок, сонце вже й зайшло за вершини Імлистих гір і в Беорновому садку лягли довгі тіні.

— Дуже добра історія! — похвалив він. — Такої цікавої я вже давненько не чував. Якби всі жебраки уміли розповідати такі добрі історії, може, я був би милосердніший до них. Звісно, ви могли все це вигадати, але такою оповідкою, хай навіть вона вигадана, ви заслужили на вечерю. То попоїжмо чого-небудь!

— Залюбки, коли ваша ласка! — водно сказали гості. — Красно вам дякуємо!

В передпокої вже було зовсім темно. Беорн ляснув у долоні, й до приміщення вбігло четверо чудових білих поні та кілька великих, із довгим тулубом, сірих собак. Господар сказав їм щось чудною мовою, схожою на іржання й гавкання. Тварини вибігли й скоро вернулися зі смолоскипами в зубах; запалили смолоскипи від вогнища й позастромляли їх за скоби, забиті в стовпи довкола вогнища. Коли треба було щось нести в передніх лапах, собаки могли ходити на задніх. Швидко вони подіставали дошки й підпірки з-під стін і спорудили біля вогнища столи. Нараз почулося «бе-е! бе-е!»- і ввійшло кілька сніжно-білих овець, яких вів великий чорний, мов вугіль, баран. Одна вівця несла скатертину з вишитими по краях зображеннями тварин; інші несли на своїх широких спинах таці з дерев'яними чашками, тарілками, виделками та металевими ножами, — все це собаки взяли й швидко накрили столи. Ці столи на підпірках були зовсім низенькі, й навіть Більбо міг зручно сидіти за таким столом. Один поні присунув дві невеликі лавки з низькими очеретяними сидіннями й короткими товстими ніжками для Гандальфа з Торіном, а потім поставив біля дальнього кінця столу великого чорного Беорнового стільця — теж низького, на якому вмостився господар, простягти свої величезні ноги попід столом. Оце й були всі стільці, що господар тримав у передпокої, а зробив він їх низькими, як і столи, напевне, задля зручності чудових тварин, котрі йому слугували. А на чому ж посідала решта? Про решту не забули теж. Інші поні вкотили схожі на барабани гладенькі кругляки, досить низькі навіть для Більбо, тож невдовзі всі мандрівники сиділи за Беорновим столом — скільки років цей передпокій не бачив такого численного товариства!

Там вони й повечеряли чи пообідали — розкоші такої не знали, відколи покинули Останній затишний дім і розпрощалися з Елрондом. Довкола миготіло світло смолоскипів і вогнища, а на столі горіли дві високі червоні свічки з бджолиного воску. Гості їли та й пили, а Беорн своїм густим рокітливим голосом розказував їм бувальщини з життя дикого краю по цей бік гір і найбільше — про темний і небезпечний ліс, що простягався далеко на північ і на південь, завдальшки з один день їзди, заступаючи шлях на схід, — про жахливий Чорний ліс.

Гноми слухали й хитали бородами, знаючи, що скоро доведеться насмілитись і ввійти в той ліс, що після гір це буде найбільша з небезпек, які їм треба подолати, перш ніж вони дістануться до драконової твердині. Попоївши, гноми почали розповідати свої історії, але Беорн став ніби сонний і неуважний. Мова їхня була здебільшого про золото, срібло, самоцвіти й про ковальське мистецтво, а Беорн, мабуть, усім тим не цікавився, — в передпокої у нього не було нічого, зробленого із золота чи срібла, і мало речей (крім ножів) з металу.

Довго сиділи вони за столом перед дерев'яними келихами з медовим трунком. Надворі запала темна ніч. У вогнище підкинули дров, смолоскипи догоріли, а гості все сиділи в мерехтливому світлі тремкого полум'я. Стовпи-колони височіли довкола них, а вгорі, в темряві немовби маяло верховіття. Може, то були такі чари, а може, ні, але гобітові причувся в балках шум — неначе вітер шумів у гіллі й сови кричали. Та незабаром Більбо закуняв, голоси немов подаленіли, а перегодом він здригнувся й прокинувся.

Величезні двері зарипіли й хряпнули. Беорн вийшов. Гноми сиділи круг вогнища на підлозі, схрестивши ноги. Бони не забарилися з піснею. Слова були десь отакі, та я наводжу їх не всі, бо пісня співалася довгенько.

Більбо знову закуняв. Раптом підвівся Гандальф.

— Час нам уже спати, — оголосив він. — Нам — але, мабуть, не Беорнові. У цьому передпокої ми можемо відпочивати в мирі та безпеці, але я застерігаю вас усіх — не забувайте, що сказав Беорн, покидаючи нас. Під страхом смерті ви не повинні потикатися надвір до сходу сонця.

Більбо побачив, що їм уже постелено на такому собі помості між стовпами й стіною передпокою. Гобітові припало спати на невеликому солом'яному матрацику, під вовняними ковдрами. Літо не літо, а він заліз під ті ковдри з радістю. Вогонь пригасав, і гобіт заснув. Та серед ночі прокинувся. З вогнища лишилося всього кілька головешок; Гандальф і гноми, судячи з їхнього дихання, спали, місяць підбився високо й, зазираючи в димник, малював на підлозі біле кружало.

Знадвору чулося гарчання і начебто якийсь великий звір шкрібся у двері. Більбо зачудувався: що ж то воно таке? Чи не Беорн у зачарованій своїй подобі? І чи не вдереться він ведмедем та не пошматує їх? Гобіт пірнув під ковдри з головою і знову, попри свої страхи, поринув у сон.

Коли прокинувся, був уже давно ранок. Хтось із гномів перечепився через гобіта в сутіні, де той лежав, і впав, аж гупнуло, з помосту на підлогу. Це був Бофур. Більбо розплющив очі, й гном розбурчався:

— Вставай! А то не лишиться тобі сніданку.

— Сніданку! — підскочив Більбо. — Де сніданок?

— Майже весь у наших шлунках, — відказали інші гноми, снуючи передпокоєм. — А те, що зосталося, — надворі, на ганку. Ми, відколи зійшло сонце, шукаємо скрізь Беорна, та ніде нема його й признаки, хоча, коли ми повиходили на ганок, то там уже на нас чекало снідання.

— А Гандальф де? — запитав Більбо, чимдуж поспішаючи до їжі.

— О! Десь блукає, щось шукає,- відповіли йому.

Але чарівника не було цілий день. Якраз сідало сонце, коли він увійшов до передпокою, де вечеряли гноми з гобітом, а Беорнові чудові тварини незмінно їм прислуговували.

Господаря гості не бачили й нічого про нього не чули від минулої ночі, тож не знали вже, що й думати.

— Де Беорн? І де це ви були цілий день? — загукали гноми.

— Не більше як одне питання за раз і — жодного, поки я не повечеряю! Я не мав ріски в роті відтоді, як уранці поснідав.

Нарешті Гандальф відсунув тарілку й кухоль — з'ївши дві хлібини, а з ними поглинувши чимало масла, меду й відстояних вершків, а ще випивши кварту медового трунку, — і дістав свою люльку.

— Спочатку я відповім на друге запитання, — заявив він. — Та леле! Тут так гарно пускати кільця диму!

І довгенько гноми не могли більш нічого добитися від чарівника, такий той був заклопотаний: знай пускав кільця диму, змушуючи їх обертатися навкруг колон, надаючи їм найрізноманітніших обрисів та кольорів і, зрештою, виганяючи одне за одним у дірку в даху. Знадвору то було, мабуть, чудернацьке видовисько: як ті кільця вискакували на повітря одне за одним — зелені, блакитні, червоні, сріблясті, сірі, жовті, білі; великі й маленькі, причому невеликі прослизали в більші, закручуючись потім у вісімки й, немов зграя птахів, мандрували з вітром удалину.

— Я вистежував ведмежі сліди, — заговорив нарешті Гандальф. — Минулої ночі тут надворі було, напевне, справжнє збіговисько ведмедів. Я швидко переконався, що Беорн не міг сам наробити стільки слідів, — так багато, ще й різної величини. Я сказав би, що там були невеликі ведмеді, великі ведмеді, звичайні ведмеді та ведмеді-велетні, і всі вони танцювали надворі чи не до самого досвітку. Поприходили майже звідусіль, тільки з заходу — з-за річки, від гір — не прийшов жоден. У тому напрямку вів лише один слід, але не звідти йшов ведмідь, а звідси туди. Я простежив цей слід аж до Каррока — там він зникав у річці. Але позад бескиду потік надто глибокий і дужий, і я не міг перебратися на той берег. Ви пам'ятаєте: з цього берега до Каррока можна досить легко перейти вбрід, але той берег обривається крутою скелею в чорторий. Довелося мені пройти не одну милю, поки знайшов місце, де річка була досить широка й мілка, і, де вбрід, де вплав, перебрався на той берег, а тоді не одну милю йшов назад понад річкою, щоб знову натрапити на слід. Але йти далеко по сліду я вже не міг — надто було пізно. Слід вів простісінько до Імлистих гір, де позавчорашнього вечора ми мали миленьку зустріч із вовками-уоргами. Але це, мабуть, я відповів вам і на перше запитання, — скінчив Гандальф і надовго змовк.

Гобіт, як йому здалося, зрозумів, що має на увазі чарівник.

— Що ж нам робити, — залементував він, — коли Беорн приведе сюди всіх тих уоргів та гоблінів? Нас переловлять усіх і повбивають! А ви казали, нібито він не знається з ними…

— Казав. Але не меліть дурниць, пане Злоткінс! Лягайте краще спати — ваші мізки зовсім сонні.

Гобіт відчував себе зовсім знищеним, а що йому більш нічого не лишалося робити, то він і ліг спати. Гноми все співали пісень, а Більбо так і заснув, сушачи свою маленьку голову думками про Беорна. Йому наснилися сотні чорних ведмедів, що при місяці на подвір'ї вели кружка свій повільний, важкий танок. Потім він прокинувся, коли всі спали, й почув те саме шкрябання, дряпання, сопіння та бурчання, що й минулої ночі.

Вранці всіх їх побудив сам Беорн.

— То ви ще всі тут! — сказав він. Тоді взяв гобіта за шкірки й засміявся:

— Ага, тебе ще не з'їли ні уорги, ні гобліни, ні лихі ведмеді!

Тоді геть нешанобливо ткнув пальцем у камізель-ку пана Злоткінса й захихотів:

— Малий трусь-трусь знову гарніє та жирніє на хлібі й медку. То ходи знов до їди!

Тож усі й пішли снідати з господарем. Беорн цього разу був дуже веселий; здавалося, він був у щонайчудовішому настрої, бо смішив товариство потішними історіями. Гостям не довелося довго чудуватися, де він був та чого такий привітний з ними, — господар залюбки пояснив це сам. Ходив, мовляв, за річку й далі в гори — з чого ви можете здогадатися, що він міг швидко мандрувати, принаймні у ведмежій подобі. Випалена вовча галявина швидко переконала його, що частина чарівникової розповіді була правдива; але Беорн довідався не тільки про це. Він спіймав уорга й гобліна, що шастали по лісі. Ті розповіли йому: загони гоблінів разом з уоргами досі полюють на гномів; вони страшенно люті через смерть Великого Гобліна, а ще через обгорілий ніс вовчого ватажка та через загибель від чарівницького вогню багатьох його найближчих поплічників. Оце стільки Беорн добився від них, але він здогадувався, що затіваються ще лихіші діла й що скоро гобліни можуть учинити великий набіг усім своїм військом разом із союзними вовчими зграями на підгірські землі, щоб знайти гномів чи помститися на людях та інших тутешніх мешканцях, які, на їхню, гоблінську, думку, переховують утікачів.

— Ви розказали добру історію, — сказав Беорн, — але вона мені ще більше до душі тепер, коли я переконався, що вона правдива. Ви повинні пробачити мені, що я не повірив вам на слово. Коли б ви жили в околицях Чорного лісу, ви б не вірили на слово нікому, кого б не знали, як рідного брата чи й краще. Я можу тільки додати, що поспішив, скільки мав духу, додому, щоб упевнитися, чи ви в безпеці, й допомогти вам, чим тільки можу. Надалі я матиму кращу думку про гномів. Убити Великого Гобліна, самого Великого Гобліна! І він зловтішно захихотів.

— А що ви зробили з тими — гобліном та уоргом? — несподівано спитав Більбо.

— Ходіть погляньте! — сказав Беорн, і всі пішли за ним кругом будинку. За ворітьми на тичці стирчала гоблінова голова, а до дерева поряд була прицвя-хована вовча шкура. Беорн не знав милосердя до ворогів. Але нині він був другом наших подорожан, і Гандальф надумав, що розумно було б розповісти Беорнові всю їхню історію та сказати про мету мандрівки, щоб дістати таку допомогу, яку тільки він спроможний їм надати.

Ось що Беорн пообіцяв зробити для своїх гостей. Кожному з них він дасть поні, а Гандальфові — коня, щоб доїхали до лісу; дасть і харчів, яких їм стане на кілька тижнів ощадливого харчування. Харчі спакує так, щоб їх якнайзручніше було нести: горіхи, борошно, запечатані воском глеки з сушнею, глиняні горщики з медом, двічі пропечені коржики, які не псуються довгий час; вони такі поживні, що в дорозі їх багато й не треба. Як робити ті коржики — це був один із Беорнових секретів. Відомо тільки, що в них був мед, — так само, як і в більшості його страв. Та й смачні ж то були коржики! Щоправда, після них хотілося пити. Воду, сказав Беорн, гномам не доведеться везти з собою до самого лісу, бо дорогою траплятимуться струмки й джерела. — Але ваша дорога через Чорний ліс темна, небезпечна й тяжка, — застеріг він.- І воду, і їжу знайти там нелегко. Ще не настала пора достигати горіхам (хоч та пора може настати й минути, поки ви вийдете з того боку лісу), а горіхи — це чи не єдине їстівне з усього, що там росте. Лісова дичина там лиха, чудна і непевна. Я забезпечу вас міхами для води й дам луків та стріл. Але я вельми сумніваюся, чи знайдете ви в лісі хоч сяку-таку добру поживу та воду, придатну для пиття. Знаю, тече там один потік, чорний і дужий, перетинаючи лісову стежку. Ви не повинні ані пити з нього, ані в ньому купатися, — чув я, що той потік зачарований; від його води робишся дуже сонливий і забудькуватий. І я не думаю, щоб у тому непевному мороці ви, не відходячи від стежки, вполювали що-небудь — придатне чи непридатне для їжі. А відходити від стежки ви не повинні ні в якому разі.

Оце і всі поради, які я можу вам дати. Коли ви зайдете в ліс, я вже навряд чи зумію допомогти вам чимось; доведеться вам покластися на свій талан, на мужність та на харчі, які я вам даю. Я змушений просити вас відіслати назад моїх поні й коня, перш ніж ви зайдете в ліс. Але я зичу вам швидкої мандрівки, і мій дім відчинений для вас, якщо ви коли-небудь вертатиметеся цим шляхом…

Звісно, гноми і дякували йому, і кланялися, махаючи своїми каптурами та приказуючи: «До ваших послуг, о володарю просторих дерев'яних зал!» Але від цих похмурих напучувань настрій їм зіпсувався; всі відчули, що їхня пригода куди небезпечніша, ніж здавалося досі, та й, хоч би вони і пройшли через усі небезпеки подорожі, все одно наприкінці, так чи інак, на них чекав дракон.

Весь той ранок вони ладналися в дорогу. Десь одразу пополудні востаннє попоїли з Беорном, а тоді посідали на коненят, що їх позичив господар, і, гукнувши не одне «прощавайте», бадьорим тюпцем виїхали з його воріт.

Коли позаду лишилися Беорнові високі живоплоти у східній частині його земель, мандрівники повернули на північ, а тоді на північний захід. За його порадою вони облишили думку про головну лісову дорогу, до якої треба було йти на південь від його володінь. Якби тоді вони щасливо подолали перевал, стежка повела б їх понад гірським потоком, що впадав у Велику річку на багато миль південніше від Каррока. В тому місці був глибокий брід, який вони могли б перейти, коли б на той час іще мали своїх коненят, а далі широка стежка вела до узлісся, де починалася стара лісова дорога. Але Беорн застеріг їх, що нині тим шляхом часто користуються гобліни, а сама лісова дорога, чув він, за східним узліссям заросла, там нею ніхто не ходить, і веде вона до непрохідних боліт, де давно загубилися стежки. До того ж дорога на тому кінці лісу завжди виходила далеко на південь від Самітної гори, і їм би лишався ще довгий, тяжкий перехід у північному напрямку. Північніше від Каррока Чорний ліс підступав ближче до Великої річки, й, хоч гори тут були ближче, Беорн порадив мандрівцям вибрати цей шлях, адже за кілька днів їзди на північ від Каррока починалася маловідома стежка через Чорний ліс, яка виводила майже прямо до Самітної гори.

— Гобліни, — пояснив Беорн, — не насміляться перебратися через Велику річку на сто миль на північ від Каррока, ані наблизитися до мого дому — вночі його добре охороняють! Але я, бувши на вашому місці, старався б їхати швидко, бо, якщо гобліни вчинять свій набіг скоро, вони переправляться через річку на півдні й прочешуть усю смугу узлісся, щоб відрізати вам шлях через ліс, — а вовки-уорги прудкіші за поні. Та все одно для вас безпечніше прямувати на північ, дарма що ви нібито вертатиметесь назад до гоблінських твердинь, — саме цього вони найменше сподіватимуться, і їм доведеться довше їхати, щоб вас наздогнати. А зараз — мерщій в дорогу!

Ось чому наші мандрівники їхали нині мовчки, пускаючи коненят учвал, де тільки траплялася поросла травою рівнина. Ліворуч темніли гори, а здаля все наближалася позначена смугою дерев річка. Коли вони рушали, сонце ледве ще звернуло на захід і до самого вечора осипало золотом довколишні краєвиди. Тяжко було уявити, що позаду могли гнатися переслідувачі-гобліни, тож, коли між Беорновою господою і гномами лягло багато миль, вони знову розбалакалися й розспівалися, забуваючи помалу про темну лісову стежку попереду. Однак увечері, коли посутеніло і призахідне сонце запалило вершини гір, подорожні отаборились і виставили вартового; більшість їх спала неспокійно, і снилося їм виття вовчої гонитви та гоблінячі крики.

А проте ранок настав знову ясний і погідний. Туман, схожий на осінній, білів на землі, повітря було прохолодне, та ось на сході зійшло червоне сонце, й туман щез. Тіні були ще довгі, коли гноми знов рушили в путь. Їхали отак ще два дні і тільки й бачили, що трави, та квіти, та птахів, та розкидані то тут, то там дерева і зрідка — невеликі стада благородних оленів, які скубли траву чи лежали в холодочку опівдні. Часом Більбо помічав гіллясті роги, що стирчали з високої трави, і мав їх спочатку за сухе гілля дерев. Третього вечора гноми все гнали вперед — адже Беорн сказав, що вони повинні дістатися до узлісся на ранок четвертого дня, — й чимало проїхали смерком і вночі при місячному світлі.

Щовечора, коли поночіло, гобітові ввижалися то праворуч, то ліворуч невиразні обриси величезного ведмедя, що біг покрадьки туди ж таки, куди вони їхали. Та коли він зважувався заговорити про це з Гандальфом, чарівник лише відказував:

— Цить! І не звертай уваги!

Уранці рушили ще вдосвіта, дарма що сон їхній був короткий. Щойно засірів день, як побачили ліс: він ніби сунув їм назустріч чи очікував на них чорним понурим муром. Земля почала здійматися перед ними пологим пагорбом, і гобітові здалося, неначе їх огортає якась похмура тиша. Менше чулося пташиних співів. Олені більше не траплялися, і навіть кролів не було видно. Десь за полудень добулись до узлісся і стали на спочинок трохи не під величезним, навислим гіллям крайніх дерев. Стовбури були товстелезні, сучкуваті, з наростами, гілля покручене, листя темне й продовгасте. Плющ вився по деревах і стелився по землі.

— Ну, ось і Чорний ліс! — мовив Гандальф. — Найбільший з лісів північного світу. Сподіваюся, вам до вподоби його вигляд. А тепер ви повинні відіслати назад цих чудових, але позичених поні.

Гноми були заремствували, але чарівник звелів їм не клеїти дурня.

— Беорн не так далеко, як вам здається, і хай там що, а вам би годилося краще дотримувати своїх обіцянок, бо ворог з нього немилосердний. Очі пана Злоткінса зіркіші за ваші, якщо ви не бачили кожного вечора після сутінків величезного ведмедя — він біг віддалік у тому напрямку, що й ми їхали, або сидів при місяці, оберігаючи наш нічліг. Стеріг не тільки вас, а й своїх поні. Беорн може бути вашим другом, але своїх тварин він любить, як власних дітей. Вам і невтямки, яку виказав він добрість, дозволивши гномам їхати на його коненятах так далеко й так швидко, і що вам буде, коли спробуєте взяти їх у ліс.

— А як тоді з конем? — нагадав Торін. — Ви ж не сказали, що відішлете назад коня.

— Не сказав, бо й не відсилаю.

— Як же ваша обіцянка?

— Про обіцянку я подбаю. Я не відсилаю коня, бо вертаюся на ньому!

Тоді гноми збагнули, що Гандальф хоче покинути їх перед самісіньким Чорним лісом, і їх охопив відчай. Але ніякі їхні слова не могли похитнути його волі.

— Все це ми обговорили ще тоді, як висадилися на Карроку, — сказав він. — Не варто сперечатися. У мене, як я вже казав вам, є невідкладні справи далеко на півдні, а я й так спізнююся через клопоти з вашим плем'ям. Може, ми ще стрінемося з вами, поки все скінчиться, хоча, звісно, можемо й не стрітись. Це залежить від вашого талану, від вашої мужності й кмітливості; а ще ж я посилаю з вами пана Злоткінса. Я вже казав, що він здатний на більше, ніж ви здогадуєтеся, і ви дуже скоро переконаєтеся в цьому. Отож веселіше, Більбо, й не будьте таким похмурим. Веселіше, «Торіне й Компанія»! Зрештою, це ваш похід. Думайте про скарб, який чекає на вас наприкінці, й забудьте про ліс та про дракона — принаймні до ранку!

Коли настав ранок, Гандальф повторив те саме. Тож не лишалося нічого іншого, як набрати в міхи води з чистого джерела, що його вони знайшли недалеко від входу в ліс та розв'ючити коненят. Поклажу розподілили поміж себе як могли справедливіше, а проте гобітові його частка здалася надто важкою і стомливою, — аж ніяк не до вподоби йому було тупати милю за милею з таким тягарем на плечах.

— А ти не турбуйся! — заспокоїв його Торін. — Дуже скоро твоя ноша полегшає. Скоро, ох, дуже скоро, коли забракне харчів, ми всі побажаємо, щоб наші клунки поважчали.

Нарешті вони розпрощалися з коненятами й повернули їхні голови в напрямку домівки. Весело подріботіли поні геть — здавалося, вони були страшенно раді, що можуть помахати хвостами сутіні Чорного лісу. Більбо міг би заприсягтися, що тієї самої хвилини схожа на ведмедя істота покинула затінок лісу і перевальцем почимчикувала слідом за коненятами.

Тепер почав прощатися Гандальф. Більбо сидів на землі — він почувався дуже нещасним і так хотів опинитися разом з чарівником на його високому коні! Після вельми скромного сніданку гобіт зайшов був у ліс, і там ясний ранок видався йому темною, ще й дуже підступною ніччю. «Так ніби хтось стежить за тобою і вичікує», — сказав він собі подумки.

— Прощавай! — мовив Гандальф Торінові. — Прощавайте і ви всі, прощавайте! Нині ваш шлях — просто через ліс. Не сходьте зі стежки! Бо, коли зійдете, тисяча проти одного, що ви не віднайдете її знову й ніколи не виберетеся з Чорного лісу, і тоді навряд чи я або хто інший побачить вас знову.

— А нам неодмінно треба йти через ліс? — простогнав гобіт.

— Так, неодмінно! — відповів чарівник. — Якщо ви хочете дістатися на той бік. Ви мусите або йти через ліс, або все облишити. І я не дозволю вам, пане Злоткінс, вийти з гри тепер. Мені соромно за вас, що ви таке думаєте. Заради мене ви повинні доглянути всіх цих гномів, — закінчив він сміючись.

— Ні, ні! — заперечив Більбо. — Я не те хотів сказати. Я мав на увазі, чи нема якої кружної дороги?

- Є, коли вам до вподоби пройти добрих двісті миль на північ і ще вдвічі більше — на південь. Але навіть так ви не матимете безпечної дороги. В цій частині світу взагалі нема безпечних доріг. Пам'ятайте, що нині ви перебуваєте за межею Дикого краю, і хоч би де ви пішли, скрізь на вас чигають чудні пригоди. Перш ніж ви обійдете Чорний ліс із півночі, ви опинитеся якраз на схилах Сивих гір, а там аж кишить гоблінами, гоб-гоблінами та орками щонайгіршого виду і роду. Ви ще не обійдете лісу на півдні, як потрапите на землі Некромансера, і навіть вам, Більбо, не треба розказувати історій про того чорного чаклуна. Не раджу вам і близько підходити до тих місць, над якими нависає його чорна вежа! Тримайтеся лісової стежки, бадьоріться, надійтеся на краще і, якщо вам страшенно поталанить, ви, може, і вийдете з лісу одного чудового дня і побачите перед себе внизу Довгі болота, а за ними, далеко на сході, Самітну гору, де гніздиться старий Смауг, хоча, сподіваюся, він не чекає вас у гості.

— З вас таки чудовий розрадник, — пробурчав Торін. — Прощавайте! Якщо ви не йдете з нами, то краще їдьте геть без зайвих балачок!

— То прощавайте, прощавайте насправді! — мовив Гандальф і, повернувши свого коня, помчав униз схилом на захід. Але він не зміг побороти спокуси сказати ще найостанніше слово. Від'їхавши на таку відстань, що мандрівники ще могли його почути, він обернувся і, приклавши долоні до рота, гукнув. Гноми ледь розчули слова:

— Прощавайте! Шануйтеся, бережіться і — НЕ СХОДЬТЕ ЗІ СТЕЖКИ!

Тоді пустив коня учвал і незабаром зник з очей.

— Ох, прощавай і їдь собі геть! — пробурчали гноми, подвійно сердиті ще й через те, що втрата проводиря сповнювала їх жахом. Тепер починалася найнебезпечніша частина всієї їхньої подорожі. Кожен завдав собі на плечі свою важку ношу та ще міх з водою, і, повернувшися спиною до сонячного світла, що грало на рівнині, вони увійшли в ліс.