Годованці Сонця

ЕПІЛОГ (Яким він народився в авторовій уяві)

Минуло десять років. Та що там минуло! Пролетіли так, ніби кожен календар мав фотонні прискорювачі, і вони допомагали йому струшувати листочки-дні… І ось через десять років після описаних вище подій доля занесла мене на Місяць..

Це було ординарне редакційне відрядження, і я міг тільки позаздрити тим моїм товаришам, яким пощастило з редакційними відрядженнями в кишені полетіли на Марс чи знімати на кольорову стрічку кільце Сатурна. Щастить же людям. А моє завдання — зробити репортаж на двісті, двісті п'ятдесят рядків про кращих людей Місячної колонії.

Ви, певно, здогадуєтесь, що Місяць на той час уже мав досить густу атмосферу. У всякому разі, в легені мешканців Місяця надходило значно більше кисню, ніж надходить його у легені горян якого-небудь альпійського селища. Аборигени[12] Місячної колонії вже давно не користувались кисневими приладами. Але мені, нетренованому землянинові, довелось на перших порах не розлучатись з кисневою маскою.

У космопорту мене зустрів хлопчик років восьми-дев'яти, міцний, засмаглий, такий собі боровичок.

— Драстуйте, — сказав він. — Я вас знаю. А ви мене не знаєте. Правда ж, не знаєте?

Мені довелось чесно признатися, що я його

таки не знаю.

— Мене звуть Костем, на честь Костянтина Едуардовича Ціолковського, — гордо пояснив він.

— Дуже приємно. А прізвище твоє як?

— Холод. Тобто Холодовський, — виправився він. — Але нас більше Холодами звуть.

— Ти Костянтин Валерійович? Точно?

— Точно.

— А твою маму звуть…

— Моя мама археолог, її звуть Ольга Яківна.

— Ну, як я міг тебе не впізнати? Ти ж викапаний Валерій Холод! А де ж тато?

— Тато поїхав на відкриття навігації в Океані Бур. Там майже вся редакція. Хіба ви не знаєте, що наші моря заповнюють водою?

Я, звичайно, знав. Але мені було приємно почути про це від місячного аборигена.

— Стривай, Костю, ти, здається, і народився тут, на Місяці?

— Народився тут. Тоді ще у нас майже не було атмосфери, і ми жили в таких герметичних павільйонах.

Я не знав, з чого почати розпитувати мого юного провожатого. А він вів мене вулицями Місяцегорська і щебетав не вгаваючи:

— Олександра Петровича вам, може, і пощастить сьогодні зустріти, а от Сергія Аркадійовича ви так скоро не побачите, він пішов у рейс. У перший рейс. І тато з ним…

Мені було соромно, але я ніяк не міг пригадати, хто ж такі ці громадяни — Олександр Петрович та Сергій Аркадійович.

Я почав здалеку:

— Стривай, стривай, Сергій Аркадійович…

Малий Холод здивовано і, підозріло подивився на мене, і в його погляді я прочитав: «Ну, як це можна не знати Сергія Аркадійовича?» Але Кость був гарно вихований хлопчик і тому стримано пояснив:

— Еге, Сергій Аркадійович Орендар — капітан першого корабля на підводних крилах, що піде у перший рейс по Океану Бур…

Хлопчику, любий, з цього б ти й почав!

Як же я міг забути Сергія Орендаря! Та я зовсім і не забув його, колишнього практиканта на борту космоплана «Микола Кибальчич», просто для мене він завжди залишався хлопчиськом, і я ніколи не думав, що отой просто Сергійко може колись стати Сергієм Аркадійовичем.

— А як його судно зветься, ви знаєте? — продовжував Холод-молодший.

— Не знаю, — щиро збрехав я, щоб у мого молодого гіда краще розв'язався язик.

— «Чимч», — сказав Кость, — а назвало його так на честь знаєте кого?

Тут вже було нічого хитрувати, і я мусив сказати:

— Знаю!

Тим часом я думав про Олександра Петровича Блажка. Хотілося знати про нього якомога більше, а хто мені міг розповісти, як не Кость. І я почав брати своє перше інтерв'ю на Місяці. Інтерв'ю вдавалося.

— Олександр Петрович зараз головний агроном нашої колонії. І ще він уміє виводити всякі породи дерев… У нас тут на Місяці знаєте яка земля? У нас тут на Місяці одне каміння, а тато казав, що Олександр Петрович робить так, щоб у нас тут земля була, грунт, одним словом…

— А дерева до чого ж?

— А-а, дерева! Дерева він такі виводить, що води їм зовсім мало треба, а землі ще менше, вони просто на камінні ростуть.

— І які ж дерева?

— Та всякі. І вишні, і абрикоси, і персики!

— Солодкі?

— Ого, ще й які солодкі! Тут знаєте, скільки сонця? Тато писав у газеті про Олександра Петровича… бо тато казав, що від робіт Олександра Петровича подвійна користь. Дерева ще й кисень додають у атмосферу.

— Добре, Костю, а тепер будь ласкавий, скажи, куди це ти мене ведеш?

— Як то куди? До нас додому. Тато мені доручив, щоб я вас додому привів і простежив, щоб ви в готель ні ногою! Ні-ні!

— Добре, а що ми будемо робити у вас вдома?

— Відпочинете. Завтра з розколу повернеться мама, а увечері, мабуть, повернеться тато. Увечері — це коли по-вашому, по-земному. Бо у нас на Місяці вечір ще не скоро настане, через кілька ваших земних днів.

Мене якось дивно вразило оте «по-вашому, по-земному» й «по-нашому, по-місячному», і я запитав:

— Слухай, Костю, а ти на Землі був?

— Були ми минулого року. У бабусі. У тата й мами відпустка була, і вони мене з собою брали…

Я не відчув у його словах захоплення і вирішив запитати його відверто:

— Сподобалось тобі на Землі?

— Сподобалось, — ввічливо відповів він. «Діла-а! — думав я, йдучи. — Відвідини Землі цей хлопчина вважає не дуже веселою гостиною, а на Місяці почуває себе як вдома».

Та й справді він був у себе дома!

Я мовчав, і моєму гідові здалося, що я трохи занудьгував. Він вирішив мене розважити:

— З Олександром Петровичем ви сьогодні обов'язково зустрінетесь. Він повернеться, мабуть…

— А де він зараз?

— Зараз він стежить, як садять молоденькі дерева в кратері Ломоносова. Це щоб схили кратера не руйнувалися, бо по них потім садитимуть виноград, — статечно пояснив він мені. А потім додав: — Ви у нас не занудьгуєте! Тато сказав, що коли ви прийдете до нас, то матимете сюрприз. Ось ми вже прийшли!

І його оченята хитро заблищали.

Вже за перші півгодини перебування на Місяці на мене було висипано стільки отих сюрпризів, що я вже й не намагався вгадати, хто ж мене чекає на квартирі Холодів.

А чекали на мене Володимир Гаврилович Ковтунюк — професор археології і дідусь Сашка (пробачте, Олександра Петровича) — Пантелеймон Кирилович Блажко. Обидва сиділи собі на закритій веранді й задоволено ковтали кондиціоноване повітря. Діди зовсім не змінилися, ніби й не минуло десять років. Якими були, такими й залишилися.

Після взаємних привітань почалися спогади і докладні розпитування про спільних знайомих.

— Орлик? Повів караван ракетопланів у бік Марса. Якийсь там супутник варганять, мало їм Фобоса і Деймоса. То такий хлопець, що ні на Землі, ні на Місяці не затримається.

— Чайчян? Де ж йому бути? Звичайно, з Орликом.

— Старий Агарко? Хворіє, бідолаха. Серце здає. Чекайте його тут з дня на день, на Місяці.

— Любий друже, — звернувся до мене Пантелеймон Кирилович, а ви начебто і не здивовані, що зустріли отут на Місяці порохнявого діда?

— Це він мене на увазі має, — хитро підморгнув до мене Володимир Гаврилович.

— Як же ж; вас! — замахав руками Пантелеймон Кирилович. — Теж мені старий! Ви його не слухайте, він сюди у справах прилетів, а от я — лікуватися. Серце, розумієте, серце здає. Лікарі порекомендували місячний клімат. Тут все легше у шість разів, і кров відповідно легша, серце справляється. Мабуть, що й віку тут буду доживати. Тут нас багато таких, в кого серця нікудишні. Ніхто так швидко не зорієнтувався, як медики, вони перші почали експлуатувати Місяць.

Це було не дуже ввічливо, але признаюсь, що я вже не так уважно слухав старого Блажка. Мене зацікавили його слова про те, що Володимир Гаврилович приїхав сюди в справах…

І професор Ковтунюк прочитав у мене на обличчі, все. Він посміхнувся і сказав:

— Ви сюди за «фітилями» приїхали? Ні? Інше завдання? Так, так. А то, коли можна, напишіть фейлетончика про його татуся та мамуню, — і Володимир Гаврилович погладив по голові Холода-молодшого. — Розумієте, — вів далі він, — татусь цього Костя Валерійовича вкорочував мені віку на Землі, його ж мамуня, Ольга Яківна, котру я мав нещастя на свою голову вивчити, тягне мене на Місяць дивацькими радіограмами. Мало мені пластинки, знайденої батьком цього отрока десять років тому. Мало мені було боїв, які зчинилися навколо тієї триклятої пластинки. Тоді я все-таки зміг довести, що ця штука, ця пластинка, не має нічого спільного ні з місячною цивілізацією, якої, до речі, ніколи не було, ні з земною. Це якась деталь зореплана, що на ньому прилітали в нашу Сонячну систему Чимч та його товариші. Здається, можна було заспокоїтись і мирно спочивати на лаврах, так ні ж! Мила матуся цього дитяти, дівоче прізвище якої Чуб, знаходить три дні тому ось ці цяцьки…

Володимир Гаврилович зайшов у кімнату і за хвилину повернувся, тримаючи щось у руці:

— Бачили?

То були два черепки з ледве помітним орнаментом на краях. Хоч я не знавець орнаментів, але мені чомусь здалося, що орнамент на цих черепках якийсь незвичний, неземний. Про це я й сказав професорові. Він тільки головою похитав:

— Коли ви, дилетант, одразу це помітили, то можете собі уявити, що буде, коли ці черепки потраплять до рук археологів. За Олеся Єфремовича я спокійний, з його темпераментом він на ногах встоїть, але за інших не ручуся.

— Даруйте, виходить, що… — почав я.

— Ви хочете сказати, що на Місяці таки була цивілізація і саме оці черепки є свідчення тому?

— Саме так.

— Ну, з вами я впораюсь швидко. Але мої колеги в усьому світі — народ міцний, і з ними доведеться повоювати. Бачите, я переконаний, що на Місяці не могло бути цивілізації, і свою думку буду відстоювати. А черепки? Черепки могли потрапити сюди з Фаетона…

— З загадкової планети, що вибухнула?

— З неї, з неї, голубчику, більше немає звідки…

— Професоре, чи не могли б ви…

— Е-е, голубчику, так не годиться! У вас же зовсім інше завдання від редактора.

Так спритний дідуган мені більше нічого й не розповів того дня. А що він мені розповів потім, я вам, може, іншим разом розкажу…