Голодна весна

Розділ одинадцятий. ЗА ГІРКОТОЮ – ГІРКОТА

Щоранку, відколи знову випогодилось після дощу, під нашою хатою гупають кінські копита й у вікно від вулиці стукає лозиною бригадир:

– Тетя-я-н-о-о! Весняний де-нь рік году-ує! На-а-а я-ачмінь!

– А щоб ти провалився! – каже йому у відповідь мати, пораючись біля печі. – Ніби я не знаю. Вчора ж увечері казав, ні, сьогодні знову гавкає.

Бригадир, дядько Петро Басанський, який з першого дня колгоспу числиться в його активі й усім завжди каже, що колгосп – це шлях до соціалізму, звичайно не чує материного побажання на свою адресу і їде собі худющою конячиною далі, а мати починає збиратися в поле досівати ячмінь. Вона тепер ладна працювати і вдень і вночі, аби заробити більший пайок та швидше поправити батька. Бо батько таки у нас дуже охлялий, немічний. То лежить на полу, то сидить на сонечку за хатою. Йому б м'ясця, молочка, сметанки. Та хліба уволю, смачного, житнього, як пекла колись мати. О, моя мати вміла пекти смачний хліб! А так що ж. Перебиваємось материним скупим пайком, моєю скибкою з школи та супом-борщем з кропиви, щавлю та лободи, гаразд, що після дощів шугнули на городі в ріст. Тільки бурчить від тієї зеленої бурди в животі, на що батько жартує, каже: «То лобода з кропивою сперечаються, хто з них добріший». Звідки ж сила візьметься від такої їжі? Але голова колгоспу вже переказував через матір, нехай, мовляв, твій Іван уже на роботу виходить, поки буде дома відсиджуватись. Батько образився: «Якби він таке пережив, як я, чи скоро пішов би на роботу?».

Надворі в ці дні було сонячно, тепло, зелено. Вже почали готуватися до цвітіння вишні. Здавалося – все повинно радувати зір, душу. Але в мене на душі чомусь було гірко. Немов я наївся гіркої макухи або полину. До речі, в колгоспі на громадське харчування сталії давати рижієву макуху замість хліба. Мати казала – немає з чого пекти, всі запаси закінчились.

Гірко було мені й від історії з Антоном, переживав я за батька, переживав за Грицька. Грицькові немовби трохи було полегшало, він уже навіть казав мені, що до школи збирається, але знову зліг. Така погода настала, теплінь і благодать, а хлопець із хати не може вийти.

– І Микола чомусь не пише, – бідкався про брата. – Чи не трапилося з ним щось?

Я заспокоїв його.

– Напише, не журись. І посилку, може, пришле скоро. А в ній цукерки, пряники, бублики. Від них одразу видужаєш.

У Грицька аж очі зволожились:

– Коли б то…

– Ось побачиш, – запевнив я його. А в самого думка: може, й справді з Миколою приключилася якась біда? Що вони тоді робитимуть, Грицько з матір'ю? Адже не в колгоспі, ніхто їм навіть макухи не дає.

І знову у мене полин у горлі. Бо й ми з батьком і матір'ю нічим не можемо їм допомогти. Мати Грицькова вже висохла, мов тріска, і він – живий скелет.

Сидимо ввечері з батьком під хатою, ждемо з поля матір, вона пізно повертається, бо сіють поки надворі видно, говоримо якраз про Грицька, я недавно прийшов від нього.

– Справді, важко їм, – зітхнув батько. – Що ж таке для них придумати?

– Може, в колгосп піти, до голови, – гаряче кажу. – Хай хоч макухи дасть. Люди ж вони чи ні?

Батько журно киває головою:

– Дадуть, аякже. В обидві жмені. Колгоспникам нічого не дають, а про них і говорити нічого.

– А чого вони в колгосп не вступили, тату? – питаю.

Батько повертається до мене.

– Хіба не знаєш? Вони ж штунди, колгоспів не визнають.

Я знав, що Грицькова мати якась дивна, набожна, завжди ходила в довгій одежі і темній хустці – на очі, але не звертав на це уваги. Ми просто дружили з Грицьком, і все. Ніщо не заважало нашій дружбі.

«Важко, дуже важко доведеться їм жити», – думаю я про Грицька та його матір.

Надворі тим часом уже добре стемніло, на чистому весняному небі замерехтіли яскраві срібні зорі. В селі тиша і спокій. Ні галасу дитячого, ні ревіння теляти чи мекання кози, яких і досі не забрали з вулиці додому, як було колись. Не кличуть матері вечеряти дітей, котрі ще не нагулялися попід дворами, не гавкають собаки, як це було ще минулої весни. Тільки чути від болота квакання жаб. їм байдуже до всього, у них своє жаб'яче життя., ні від кого і ні від чого не залежне.

Сумно в селі, немов у темній могилі.

Та ось на вулиці чути тиху жіночу розмову, і на подвір'я невдовзі заходить мати, повернулася нарешті з поля.

Ми зустрічаємо її з батьком, і всі троє йдемо до хати. Батько торохтить сірниками, засвічує на прикоминку каганчика, а мати одразу ж не сідає, а ніби падає на лаву й тяжко зітхає.

– Посиджу трішки… Не чую ні рук, ні ніг. Аж гудуть. Сьогодні дві норми посіяли. Коней заганяли, мабуть.

– Посидь, – каже батько й собі сідає, але на полу, навпроти матері.

А я стою між ними посеред хати й ковтаю гіркоту.

Батько – худий, зсутулений, немічний, із запалими щоками й очима. Мовчить.

– Мати – виснажена, чорна від куряви й сонця, з чорними порепаними ногами й худими, жилавими руками на колінах. Теж мовчить.

Мовчимо всі троє. Бо голодні. Бо голодній людині не хочеться ні про що говорити. їй важко розкрити рота, поворухнути зайвий раз язиком.

Мовчить на портреті на стіні і наш четвертий сім'янин – Тарас Григорович Шевченко. Мабуть, розуміє нас і розділяє з нами сум і скорботу, гіркоту душевну.

«А онде під тином опухла дитина, голоднее мре», – крутиться в моїй голові.

Проте мовчання наше в хаті триває недовго. Мати ворушиться на лаві, зсовується з неї, кажучи:

– Сиди не сиди, а вставати треба.

Як щовечора, вона підходить до печі, витягує з неї чавунчик теплої води, вмивається біля мисника над відром.

– Ну, хазяїни, де наш борщ із м'ясом, будемо вечеряти, – жартує, втершись полотняним рушником.

Я розумію, вона має на увазі кисло-гіркий борщ із бур'яну, що стоїть у горщику за челюстю печі. А каже так, щоб підняти наш з батьком настрій, та й самій розвіяти сум, який уже давно поселився в нашій хаті, відколи ми вступили в колгосп.

Вечеряємо теж мовчки, повагом, поопускавши очі вниз, немов соромлячись одне одного.

– А за кашу звиняйте, – каже мати, коли ми'з батьком поклали ложки, висьорбавши борщ. – Замість каші – макуха. Сьогодні замість хліба дали нам аж по двісті грам.

– Якої, мамо? – питаю.

Мати зітхає:

– Рижієвої.

Я здригаюсь, відчуваючи, як у мене вмить стало гірко в роті. Від однієї згадки про рижієву макуху.

– Нічого, синку, – помічає мою реакцію мати. – Хай і недобра, але пожувати треба. Вона ж таки олійкою просякнута.

Бачу, як одвертає вбік очі батько, як ціпить зуби, від чого аж ворушаться скули. Хіба ж можна йому, з хворим шлунком, їсти зараз макуху? Це все одно, що отрути наїстися.

Мати також добре розуміє це, але що вона, бідна, може зробити, чим зарадити. Дає нам по шматочку макухи, одкушує сама з грудочки й журливо каже:

– Нам ще нічого, ми хоч голодні, та на волі. А он – Аполлінарія в тюрму посадили. Як там йому, бідному?

– Посадили? За що? – не вірю я почутому.

– Звідки ти знаєш? – питає її в свою чергу й батько.

Ми обидва пильно дивимося на неї.

– За що – не знаю, – стенає плечима мати. – А чула від жінок, немовби Задорожний комусь казав, він учора в районі був.

– Посадили-таки, – зітхає батько. – Я й знав, що цим закінчиться.

На якусь мить у хаті залягає тиша. Навіть цвіркун під піччю затих. И у ці секунди цвинтарної тиші мені приходить на згадку той пізній осінній вечір, коли до нас у вікно постукав Аполлінарій і коли я опівночі виходив надвір обдивитися, чи немає у нас на подвір'ї нікого, щоб йому спокійно вийти з хати.

Нагадав про це батькові й запитав: чого ж таки приходив тоді Аполлінарій до нас?

Батько відповів не одразу, мабуть, вирішуючи: казати чи ні, і нарешті пояснив:

– У селі тоді була міліція, і його добрі люди попередили, щоб не потрапляв їй на очі. От він і вирішив пересидіти в нас.

Я тут же мов Пилип з конопель до батька з мовим запитанням:

– А чому Аполлінарій мав боятися міліції? Він же не злодій?

– Не злодій, – згоджується батько. – Але син дяка. А дяк хто? Віруючий у Бога чоловік, служитель церкви. А за нинішніми законами, хто вірить у Бога, той проти радянської влади.

Для мене це незрозуміло, і я знову звертаюсь до батька:

– Але ж… Аполлінарій не віруючий. Учився в технікумі… Був у крамниці продавцем…

І знову батько згоджується зі мною:

– Це ж ти малий ще, а вже кумекаєш, що і як. А їм, – показує рукою за темні вікна, – хіба дано зрозуміти. Вони всіх одним аршином міряють: який батько – такий і син. Бо в них ще й план на арешти. Скільки чоловік з якого села. Та цього тобі ще не зрозуміти.

– І не треба воно йому, – втручається в нашу розмову мати. Годі вам про це. А Аполлінарія мені жаль, гарний був чоловік.

Ні я, ні батько не їмо макухи. І так гірко на душі. Віддаємо свої порції матері. На завтра.

Мені теж дуже жаль дядечка Аполлінарія, і я так і не розумію, за що ж його було саджати в тюрму. Невже тільки за те, що син дяка.

Про це я довго думав і лежачи в постелі. Пригадував, як міліціонери вели його з хати до підводи, як він пообіцяв мені з'їздити в район і вернутися, як сказав «до побачення». Казав, а сам напевне знав, що не скорим воно буде у нас, якщо буде взагалі.

Так воно й сталося. Більше Аполлінарій не повернувся в село, більше я його ніколи не бачив. Невідомо, як склалася його доля.

…А через день на нашому кутку одразу дві смерті. Першою померла Гальчина мати. Як злягла ото після похорону чоловіка, то й не підвелася більше.

Другим помер Грицько, так і не діждавшись від брата ні грошей, ні посилки.

Вмерло двоє людей, яких я добре знав, яких ще недавно бачив. І тепер їх немає. Немає й більше не буде. Світитиме на небі сонце, буятиме на землі зелень, цвістимуть сади, співатимуть у садах солов'ї, а вони вже цього не бачитимуть і не чутимуть, лежатимуть у своїх могилах прахом. І вмерли вони страшною смертю – від голоду.

Думаючи про них, мене брав смертельний жах. Адже це скоро може статися і зі мною, з моїми батьком і матір'ю. З багатьма моїми односельчанами.

Ні, не хотілося про це думати! Ой, як не хотілося!

Тітку Настю, Гальчину матір, допомогли поховати сусіди, мої батько з матір'ю. Чоловіки зробили сяку-таку труну, жінки знесли хто що міг на поминки, поділились останнім. І залишились, Параска з Галькою круглими сиротами. Як жити будуть? Хто їм допоможе? Та й чим, коли в кожній хаті одні злидні.

Мені жаль було Гальку, вона не ходила до школи (мали одні чоботи на всю сім'ю), хоч би там з'їдала оту нещасну пайку хліба з чаєм. А так…

По-другому вчинила Грицькова мати. Грицько помер уночі. Тітка Пріська спорядила його на лаві, просиділа над ним до півдня, читаючи якісь тільки їй відомі молитви, а потім взяла заступа, викопала в садку яму, сама поклала Грицька в неї, сама й засипала землею. Без труни, тільки прикрила чистим рядном. Як не вмовляли її сусідки – жінки поховати хлопця на кладовищі: що не говорили – не послухала. Сказала: «Хочу, щоб був завжди біля мене».

Як я каявсь, що загаявся на похороні Гальчиної матері й не встиг попрощатися з Грицьком. Не сподівався, що його мати так учинить. Коли ж прийшов до них у хату, тітка Пріська розгублено якось вимовила:

– О, це ти? А Гриші вже нема. Немає Гриші. – І подивилася на мене такими байдужими й порожніми очима, що мені стало не по собі. В них не було ні сльозинки, ні печалі. Тільки куточки червоні, від безсоння, мабуть.

Прикро й гірко зробилося в мене на душі. Щоб не розплакатись, я сказав щось тітці Прісці співчутливе й пішов із хати.

В саду, між старою грушею й уже білою від цвіту вишнею, чорнів невеличкий горбик землі. То була могила Грицька.

Я підійшов, постояв над нею, схиливши голову.

– Прощай, Гришо, – прошепотів і тихо побрів додому.

…Не минуло й двох тижнів, як так же, як і Грицько, вночі, померла в самотині і його мати, тітка Пріська.

Порадившись, сусіди вирішили і її поховати на своєму подвір'ї, поруч з Грицьком. Нехай, мовляв, лежать поруч – мати й син.

А хату замкнули, вікна забили дошками.

Так на нашому кутку з'явилася перша порожня хата, мешканці якої вмерли з голоду.

Це на нашому. А на інших кутках стояло уже по кілька таких хат. На Окопі, на Темнорядівці, на Воловиці. Люди вмирали тихо, непомітно. Поки що старі й діти.

– Від бур'яну, – зітхав батько. – Бур'ян – їжа не для людей.

А де ж було взяти хліба?