Голодна весна

Розділ десятий. ПЛАЧ ТІТКИ СОФІЇ

З настанням весни в селі майже кожен ранок починався голосінням. Голосили жінки. То на одному, то на другому кутку. Або й на двох водночас. Це означало, що вночі когось обікрадено. Крали різними способами. Ламали замки на дверях погребів і повіток, знімали двері з завіс, робили підкопи в чулани й хатини, забирали все, що в кого було у запасі придатне для їжі. Все, як кажуть, під мітлу. Були ще деінде серед людей і такі, що якимось чудом тримали півдесятка курей, кролів чи козу. Крали і їх. З-під семи замків. Там же, на місці, душили, різали і забирали.

Так ось, того сонячного березневого ранку (нарешті знову випогодилось), йдучи до школи, я, в який уже раз, почув голосіння жінки. Прислухався: де це? На якому кутку? Дивно, долинало воно звідти, куди я йшов. Тобто – від школи. За школою жили люди, і я вирішив, що це, мабуть, там. Не що інше, як крадіжка. «І поки таке буде? ~ подумалося. – Що собі той голова сільради думає? Лише похваляється зловити злодіїв, а вони тим часом знай своє роблять».

Прискорив ходу, минаю крамницю, в якій, до речі, й досі не торгують, щоб швидше від когось довідатись, хто, де й чого голосить (школярі, сходячись до школи з усього села, все скрізь бачать і все знають), і раптом бачу через вигін на шкільному подвір'ї гурт людей, від якого й доноситься плач. Коли стало ближче, одразу ж упізнав по голосу – плакала тітка Софія, наша шкільна прибиральниця і годувальниця. Це ж вона гріла нам у своїй маленькій комірчині чай і на великій перерві роздавала по чашці разом із порцією хліба. Дивуюсь: що ж таке трапилося s нею? Чого вона голосить біля школи на все село? Красти у неї нічого, живе одна в чужих людей у хатині. Значить інша якась причина.

Вигін не переходжу, а перебігаю, і ось я на шкільному подвір'ї, біля гурту учнів і вчителів навколо тітки Софії, яка дуже чимось ображена й не перестає плакати.

Обступили тітку і заспокоюють наш учитель Павло Іванович, учителі інших класів, голова сільради Задо-рожний. Але вона ніяк не може зупинити себе, все голосить і примовляє:

– Як же далі на світі білому жити, коли в людей ні совісті, ні сорому немає, коли вже у своїх дітей почали красти, останній шматочок хліба від рота відривають?

Неподалік від учителів стоять купкою дівчатка з сусіднього класу, і серед них моя однокласниця Палажка, вони прийшли дещо раніше від мене й, напевне, знають, що трапилося. Підходжу, питаю Палажку:

– Чого тітка плаче?

Палажка пошепки відповідає:

– Її коморку обікрадено. Хтось заліз через класне вікно, відірвав замок і забрав наш хліб і цукор.

– Та невже? – не вірю я.

– А навіщо б їй вигадувати? – каже Палажка. – Прийшла вранці, школу відкрила, а двері в комірчину – навстіж. Так що будемо сьогодні без хліба і чаю.

Річ у тому, що тітка Софія щодня одержувала для нас пайок у колгоспній коморі наперед, тобто – на завтра. Хліб і цукор. Одержувала, приносила в школу і ховала на ніч у своїй комірчині. А наступного дня, подзвонивши нам на уроки, різала той хліб на рівні пайки, кип'ятила чай, і на великій перерві ми чаювали. Правильніше ж сказати – обдурювали на якусь годину голод.

І ось зараз хтось посягнув на цей наш мізерний пайок: скибку хліба та ложечку цукру до чаю.

Хто ж це міг таке зробити? Як у нього простягнулася рука за тим хлібом, який, до речі, давали тільки нам, молодшим школярам, первакам і четвертокласникам?

Я не вірив почутому. Просто не хотілося вірити. Але це було так. Був ранок, я стояв на подвір'ї школи і на власні вуха чув плач нашої доброї тітки Софії, яка на все село обурювалася цією ганебною крадіжкою. Хотілося підійти до неї, заспокоїти, але це, нарешті, зробили за мене вчителі, повели її до школи, бо на подвір'ї більшало учнів, що сходились із усіх кінців села.

До дзвінка на перший урок поміж нас тільки й розмови було, що про крадіжку хліба та цукру, про крадіжки взагалі. То в одному, то в другому гурті хлопців і дівчат чулося:

– У нас останніх курей украдено! Курку й півня!

– А у нас поза ту ніч хтось у погріб забрався, а там уже давно тільки жаби. Так воно зі злості порожню бочку з-під огірків потрощило.

– А у нашого дядька Петра козу вкрали. Мабуть, щоб не кричала, одрізали голову і залишили дядькові, а козину тушу забрали. Чи, може, роги заважали, бо коза рогата була.

Говорили так, немов про щось звичне, буденне. І ніхто про уроки чи домашні завдання. Яке там, коли в кожного на думці був украдений хліб, коли майже кожен був обікрадений дома.

Та ось зрештою й дзвінок. Подзвонила тітка Софія. Уже заспокоєна, хоч на обличчі ще лежала засмута і очі червоніли від сліз. А ми ж її звикли завжди бачити доброзичливо-усміхненою, з жвавими іскринками в чорних очах, особливо коли вона говорила зокрема нам, хлопцям: «Ану, горобці-бешкетники, киш на урок!» Ми щиро любили її, нашу циганкувату тітку Софію. І вона нас любила, неслухняних та галасливих, ми були для неї, як рідні, бо своїх дітей вона не мала.

Одразу ж за нами в клас увійшов і Павло Іванович.

– Сідайте, – сказав, – і слухайте мене уважно. Те, що сталося у школі, нехай вас не хвилює. На великій перер, ві ви одержите свій хліб і чай. Все. А зараз почнемо урок. Хто скаже, що сьогодні у нас з арифметики?

В класі піднялося одразу кілька рук. І я теж підняв. Ми немовби всі хотіли згладити перед учителем ту неприємність, що сталася з хлібом, показати свою до неї байдужість і готовність до навчання.

Павло Іванович попросив пояснити тему Галочку Козак, маленьку, чи не найменшу в нашому класі, худор. ляву дівчинку, на голові в якої завжди стриміли дві заплетені кіски. Голос у неї був тоненький, дзвінкий, мов у кізочки, і ми її так і прозвали – кізочка. З Козак – стала Кізочка.

Вислухавши чітке пояснення Галочки, Павло Іванович викликав її до дошки й продиктував задачу на нове правило.

– А тепер давайте гуртом розв'язувати, – запропонував, коли Галочка записала. Він завжди так робив, запрошував усіх нас думати.

Знову вгору потягнулися руки. І моя теж. Кожен із нас по черзі щось казав, пояснював, і нарешті прийшло правильне рішення, яке Павло Іванович звелів Галочці записати для всіх на дошці.

Галочка стала сумлінно писати крейдою стовпчики цифр і раптом… круглий шматочок крейди випав у неї з руки і покотився під першу парту, а вона, побліднівши, дивно перекрутилася на місці й упала на підлогу там же, де стояла.

– Води! – звелів нам усім Павло Іванович, а сам кинувся до Галочки, взяв її на руки, став дмухати в обличчя.

Котрась із дівчаток принесла з коридора води, стала перед учителем.

– Дай їй напитися, – мовив він тихо.

Але Галочка не стала пити, не розтуляла рота. Тоді Павло Іванович посадив її за свій учительський стіл і став хлюпати рукою воду в лице, потім умив.

Галочка поворухнулася, розплющила очі. Ми стояли біля неї півколом і не відводили поглядів, мовчки питали: що з тобою?

– Ой, – проказала вона кволо. – Пробачте, Павле Івановичу, – й стала зсуватися зі столу,

Павло Іванович допоміг їй, тримаючи під руку, заспокоїв:

– Нічого, нічого. Не турбуйся. Ти, мабуть, перевтомилася.

– Ні, – заперечливо похитала двома акуратними кісками Галочка, оглянувши нас усіх і зупинивши погляд на Павлові Івановичу. – Я учора не вечеряла і сьогодні не снідала, у нас зовсім нічого їсти. – Сказала і винувато замовкла, опустивши засльозені очі донизу. Поволі сходила з її худого личка блідість.

Павло Іванович помовчав, потім важко зітхнув і звелів усім нам сісти на свої місця.

– Зараз ви посидите тихенько самі, будете самостійно розв'язувати задачу, – звернувся до нас, – а ми з Галочкою на кілька хвилин вийдемо. Гаразд?

– Гаразд! – дружно відповіли ми.

– Ходімо, Галочко. – Павло Іванович взяв її за руку, й вони вийшли з класу.

Ми всі догадалися, куди пішов з нею наш учитель, але ніхто не промовив ні слова. Всі схилились над своїми зошитами і зайнялись задачею.

Не розв'язував її лише я, бо нарозв'язувався їх дома, щоб забутися про їжу. Я сидів і пильно-пильно дивився на портрет товариша Сталіна, з якого він теж пильно-пильно дивився на мене, щоб пересилити мій погляд. Але я не піддавався. Так дивився на нього, що, здавалося мені, товариш Сталін обурився з моєї впертості, похмурнів, і очі його блиснули хижим блиском. Його погляд з-під густих чорних брів немов говорив: а це що за один, як сміє так дивитися на мене? Це той, що недавно крейду з'їв? І тут я не витримав, відказав товаришеві Сталіну: так, з'їв, бо дуже хотілося їсти, бо немає в нас дома ні крихти хліба, ні зернини, ні мучини. А далі запитав: бачили, он щойно впала від голоду біля дошки наша однокласниця? А знаєте, що три дні тому умер з голоду батько моєї сусідки Гальки, залишивши двоє голодних дітей і хвору жінку? А знаєте, що цієї ночі хтось украв наш учнівський пайок, якому ми щодня раді? Украв, бо голодний! Мовчите? Нічого не бачили, нічого не чули, нічого не знаєте? А чому? Адже нам кажуть учителі в школі, що ви все знаєте, все чуєте, все бачите з Кремля! Що ви все можете! То зможте, звеліть кому слід, щоб привезли нам у село хліба й картоплі, щоб не вмирали люди. А коням – вівса й сіна, щоб не дохли в дорозі, в сівалці. Зробіть, товаришу Сталін! Хіба вам важко?

Мені здалося, що коли я став просити у товариша Сталіна допомоги, він ледь-ледь, ну зовсім трішечки, посміхнувся у свої чорні вуса: іч, мовляв, чого захотів? Хліба йому пришліть! їж крейду, їж землю, їж траву! А як умреш – не велика біда! І без сусіда твого та його діток обійдемось!

Я обурився. Так ви ж наш вождь, товаришу Сталін, ми про вас вірші вчимо, пісень співаємо, а ви – їж крейду!

Товариш Сталін, здається, киває мені на знак згоди головою: правильно тебе вчать, хлопче. Але ти замість хліба їж крейду, крейду теж можна їсти. Ледь-ледь помітна посмішка під його вусами гасне, він насуплюється й одвертає від мене очі. Дивиться поверх моєї голови у вікно. Й мовчить.

І в цю хвилину мені на думку приходить частівка, що чув від самого лірника ще зимою. Сліпий дід грав на ліру й приспівував:

Які рядки були далі, я не встиг пригадати, бо двері класу відчинилися і до нього зайшли Павло Іванович з Галочкою Козак. Галочка хутко сіла за свою парту, а Павло Іванович зайняв своє місце за столом і сказав нам:

– Молодці, що сиділи тихо. Спасибі. Продовжимо урок далі.

Але в коридорі тут же задзвонив старий, мідний дзвінок, запрошуючи нас на перерву. Дзвонила тітка Софія.

На великій після цієї перерві, поки ми чаювали в коридорі біля столиків під стіною (про повторний для нас пайок потурбувався голова сільради), мені хтось поклав на книжки під партою записку, яку я знайшов одразу ж, усівшись на своє місце. В записці писалося, щоб я після уроків обов'язково прийшов на стару половину кладовища до найбільшого куща бузку з невеличкою прогалиною посередині у дуже важливій справі. Невідомий автор сповіщав – він знає, хто вкрав хліб у школі.

Оце так новина! – мало не вигукнув я, прочитавши. Хто ж він, той злодій? Виходить – хтось із наших учнів! А хто написав записку?

Заховавши її в кишеню штанів, оглянувся, окинув поглядом увесь клас. Нічого ні за ким підозрілого не помітив. Зокрема за хлопцями. Бо це тільки хтось із них міг написати. Але всі вони були зайняті своїми справами, жоден навіть не поглянув у мій бік.

Зате я знову відчув на собі пильний погляд товариша Сталіна з портрета. Звів на нього очі.

Товариш Сталін справді дивився на мене, але цього разу хитрувато й немов питав: ну і що ви зробите з тим, хто вкрав у вас хліб і цукор?

Я не знав, що йому відповісти, як і не знав ще й того, хто те вчинив. Й тому промовчав.

Зате товариш Сталін порадив мені: нагодуйте його крейдою, і самі їжте крейду. їжте, їжте, їжте крейдуі

У мене аж в очах побіліло від тієї крейди. Я з переляку заплющив очі, а коли розплющив, товариш Сталін уже не дивився на мене, а в класі чувся спокійний, лагідний голос учителя. Він пояснював нам нові задачі з арифметики.

Стежками через чужі, ще не орані городи поспішав я зі школи на кладовище. Йшов і думав: хто ж мені написав записку? І кому ще з нашого класу? Розбирала також цікавість: кому ж це прийшло в голову посягнути на наш шкільний хліб і цукор? Як він посмів?

На кладовищі в сонячні дні чомусь особливо тепло і затишно, завжди віє на тебе дивним спокоєм і урочистістю.

Таким же теплом, свіжістю і спокоєм зустріло мене кладовище й того дня. Хіба що десь у кущах стримано щебетали синички й голосно цвірінькали горобці.

Йду поміж осілих, уже давно ніким не доглянутих, без хрестів могил, обминаю ще голі й колючі дикі грушки, такі ж кущі шипшини й глоду, кущі молодих самосійних вишень і, нарешті, неподалік від канави бачу той розлогий кущ старого бузку з невеличкою, незарослою місциною посередині, немов спеціально призначеною кимось для таємничих зібрань.

Кущ іще голий, ще тільки почало розвиватися на ньому листя, й мені видно крізь голе гілля, що в ньому уже хтось є. І не один, а троє. Три хлоп'ячі постаті.

Підходжу ближче і впізнаю. Всі хлопці з сусіднього з нашим класу «Б». Микола Дьогтяр, Іван Крупка й Степан Харченко.

– Заходь! – махає мені рукою Іван Крупка. – Щоб ніхто не побачив! Зараз ще хлопці підійдуть!

Розхиляю гілля, заходжу в кущ, немов у невеличку круглу кімнату.

– Вас і так з куща видно, – кажу йому.

– Так, та не так, – не згоджується зі мною Іван. – д коли сядемо, звіддаля ніхто не помітить.

З його тону, яким Іван говорив зі мною, догадуюсь – це його, Іванова, затія. Зібратись тут, щоб поговорити про злодія, котрий обікрав шкільну комірчину. Значить це він і записку мені підсунув.

Дістаю її з кишені, тицяю Іванові під ніс:

– Ти писав?

– Ну-у, я-а, – тягне неохоче. – А ти що, може, не віриш?

Відповів, що вірю, але… Може б, краще було розповісти директорові школи.

– О-о, ми теж йому про це казали, – втрутилися в нашу розмову Степан і Микола.

– Кажу ж вам – директорові не треба! – гаряче говорить Іван і знову до мене: – За це його можуть з директора зняти, та ще й віддати під суд. А так ми самі злодія провчимо.

– А кого це? – питаю.

Іван посміхається:

– Зажди, нехай усі зберуться, тоді й скажу.

Степан і Микола невдоволені з Івана:

– Нам теж іще й досі не признався.

Цікавлюся – кого ж іще ждемо.

– Ще мають прийти Микола Ковальчук, Василь Чупака й Павло Гончаренко.

Микола та Василь – мої однокласники. Отож – Іван покликав трьох із нашого класу і їх четверо з «Б». Що це значить? «Це значить, – став розмірковувати я, – що злодюжка теж їхній, з їхнього класу. Чому? Бо в їхньому «Б» більше хлопців, більше розбишакуватих і схильніших украсти. Цікаво, хто ж він, той, що посягнув на наш хліб і цукор?»

– Ну скажи, не тягни, – штовхаю Івана ліктем під бік.

– Що ти такий нетерплячий! – бурчить невдоволено Іван. – Ось прийдуть хлопці – тоді всім і скажу, а не кожному окремо розповідай.

Я знаю Івана. Хлопець упертий, але чесний і добрий. Живе далеко від мене, на Окопі, під болотом. У нього ще є сестра, молодша. Живуть бідно, як і ми всі. Єдине, що їх трохи рятує від голоду – болото. Вони мають свого човна і ловлять у тому болоті рибу, переважно – в'юнів, ставлять сильця на диких качок. Я не раз був у Івана дома, і він часто заходив до мене, коли батьки присилали за чимось у крамницю або в якихось справах до Дроботів. Дроботи з Крупками родичались. Іванів батько та Антонова мати були двоюрідні брат і сестра. А в селі це велика рідня. Правда, Іван з Антоном родичалися не дуже, Іван казав – недолюблює Антона, але заради батьків примирявся.

Іван – низенький на зріст, але кістлявий, міцно збитий. Чуб русявий, їжакуватий, майже над самі брови. Очі сірі, довірливі. Ніс широкий, ніздрюватий. Губи трохи завеликі, нижня повніша від верхньої. Говорячи, розтягував слова. Впертий і сердитий. Вчився непогано, легко розв'язував задачі, любив читати книжки. В останньому ми, мабуть, найбільше з ним сходились, і це зближувало нас.

Так і не признався він про злодія, поки не прийшли один по одному з усіх сторін кладовища Микола, Василь і Павло.

І тоді нарешті наш Іван видав свій секрет. Звелів нам сісти на гіллі півколом, сам став посередині і, піднісши догори вказівний палець правої руки, прорік:

– Хліб і цукор вкрав мій родич Антон Дробот.

Сказав і замовк.

Мовчали й ми. Всі шестеро. Немов води в роти понабирали. Немов на замки їх узяли. Немов нам заціпило, відібрало мову.

Оце так новина! Хто б міг подумати! Антон, з його здоров'ям! І кого обікрасти? Своїх товаришів!

А втім – стій! – зупинив я себе. Чого обурюєшся? Адже він, Антон, недавно, навіть зовсім недавно, накинувся на мене, відняв хліб, ми з ним билися за той нещасний окраєць.

Пауза наша затягнулася на кілька довгих хвилин, а потім, не змовляючись, ми всі дружно глянули на Івана, й хтось із нас запитав:

– Звідки ти знаєш?

– Він підбивав мене на це, – повів свою розповідь далі Іван. – Я відмовився і відмовляв його. Антон пообіцяв, та, як бачите, не дотримав слова. І, мабуть, з боязні не прийшов сьогодні й у школу.

Я пригадав – справді, сьогодні Антона не було в школі,.не товкся на великій перерві біля тітки Софії, намагаючись чимось їй прислужитися, як робив це мало не щодня. А він, бач, яку мету переслідував. Роздивлявся, що, де і як у комірчині лежить, щоб знайти потемки.

– І з боязні, і, мабуть, хліба та цукру об'ївся! – додав Микола Ковальчук.

Останнє, про хліб і цукор, певне, найбільше роздратувало нас, бо всі ми одразу обурились, заговорили разом, перебиваючи і не слухаючи один одного. Заґелґотіли, мов перелякані гуси, і з ґелґотіння цього вихоплювалось:

– Безсовісний!

– Негідник!

– Це підлість!

– Та як він посмів?

– Вигнати такого з школи!

– І в тюрму, щоб знав!

Та ось раптом підняв руку Павло Гончаренко, високий, стрункий хлопець, недалекий Антонів сусід.

– Я знаю… Антон нечистий на руку… Жадний… Та як ти, – звернувся до Івана, – доведеш, що то він?

Справді, ми не подумали про це. Адже не впійманий – не злодій, – пригадалися мені батькові слова.

– Доведу! – запевнив нас Іван.

– Як? – глянули ми всі на нього.

– Приведу Антона сюди, і він сам у всьому признається! – пообіцяв Іван.

Я перший засумнівався:

– Ти певний?

– Певний! – гаряче ствердив він. Ми дружно погодилися:

– Приводь!

Десь хвилин через двадцять чи, може, півгодини Іван справді привів Антона. Був він жалюгідний, аж бридкий. Одежа на ньому висіла, мов на кілку. Його трясло, він цокотів зубами й раз по раз витирав почервонілого носа рукавом.

– Ну, розкажи нам усе як було, – звернувся до нього Іван. – Тільки чесно, без брехні!

– Без брехні, чесно, – закивав втягнутою в плечі головою Антон.

І розказав. Усе як було. З усіма подробицями.

Не хочу переповідати цієї бридкої історії. Як він підкрадався до школи, як заліз у вікно, як тремтячими руками ховав хліб і цукор у торбу. Все це справді виглядало огидно. Скажу лише, що розповідь Антона викликала у нас ще більшу відразу до нього, ще більше обурення його поведінкою, коли він став перед нами на коліна й почав благати, ковтаючи слова:

– Хлопці… Я не винен… Я хотів їсти… Що хочете зі мною робіть… Але не бийте…

В ті хвилини він упав в наших очах, як людина. Ми це зрозуміли одразу, були ще малі, але мислили, як дорослі.

Поки Іван ходив за ним, ми домовились: відлупцюємо, як слід, щоб довго пам'ятав. Та після його плазування й каяття тут же вирішили вчинити по-іншому. Сказали, що він заслуговує найбільшої покари, але зараз бити його не будемо, а просто плюнемо на нього по черзі.

Так і зробили. Й пішли з кладовища, залишивши його в старому кущі бузку розгубленого, із сльозами на очах. Було таке враження, немов похоронили його там.

А як залишилися ми вдвох з Іваном, він відкрив мені ще одну таємницю, чому був упевнений, що саме Антон украв хліб і цукор у школі. Колись Іванова мати брала в Дроботів великі ножиці, розкроїти полотно. А повернути забула. Тож і доручила Іванові занести по дорозі до школи. Зайшов Іван уранці до Дроботів у хагу, а в ній – нікого. Ні тітки, ні дядька, ні Антона. Де ж це вони всі поділися? – подумав Іван. Вийшов з хати у сіни, аж чує тихий гомін у хатині. Прислухався – ніби тітка з Антоном говорить. Відчиняє двері і бачить: тітка стоїть біля розчиненої скрині з хлібиною в руці, а Антон з порожньою торбиною в обох. Іван одразу ж зміркував: ховають хліб у скриню. І тут же друга думка: але де ж вони його взяли, коли Антонова мати уже давно журилася Івановій, що забула, як і хліб пекти. Ще тоді в хатині подумав: невже Антон не послухав його, поліз у шкільну комірчину? Ні, не віри-лось. Віддав тітці ножиці й хутко подався до школи. А біля неї – плач тітки Софії.

Довідавшись, що вкрадено хліб і цукор, одразу ж зрозумів, чия це робота.

– Хотів було піти до директора й усе розповісти, – звіз на мене довірливо очі Іван, – але… родичі, як не є, жаль стало. Та й сумнівався ще. А як не Антон? Тепер не сумніваюсь. – Деякий час ми йшли мовчки, потім Іван попросив мене: – Ти про оцю нашу розмову нікому не кажи. Добре? А моєї ноги ніколи більше не буде в їхній хаті. Не хочу знати таких родичів!

Я пообіцяв Іванові – нікому в школі не скажу.

Проте всю історію з Антоном розповів батькові. І ту, першу, з окрайцем, і цю другу – з хлібом. У мене від батька не було таємниць.

Батько вислухав мене уважно і довгенько мовчав. Він ніколи не любив поспішливості.

Затим звів на мене очі й заговорив:

– З Антоном ви вчинили правильно. Воно повинно вплинути на нього дужче, ніж ви б його побили. Хоч… – зробив паузу, – він тут і не винен.

– Як не винен? – не зрозумів я. – Украв наш хліб і не винен?

– А ось так, – вів далі свою думку батько. – Хто його змусив красти?

– Ніхто, – відказав я. – Сам надумав і поліз. Підмовляв Івана, але Іван не захотів.

Батько заперечливо похитав головою.

– Голод його змусив. Страх перед смертю. От і рішився на таке.

– А чому ж я не рішився? Той же Іван? Інші хлопці? – не погодився я з батьком.

– Бо у нього немає сили волі, – пояснив мені батько. – Нестійкий характер. І не його б за це бити… – И замовк, оглянувшись навколо, хоч були ми з ним в хаті удвох.

– А кого? – поцікавився я.

Батько співчутливо подивився на мене:

– Рано ще, синку, тобі знати про це. Виростеш– – дізнаєшся.

Більше ми з ним про те ніколи не говорили.