Голос

І, зазираючи в лице її, він протягнув руку до стану й обняв її. Розпалений боротьбою, з почервонілими щоками, з очима, вкритими масним блиском, з пушистими темними вусами, він був дуже гарний. Але Килина хутко одвела його руку від свого стану і, глянувши на його, спокійно, але строго протягнула:

— Ну-у!

Офіцер здивовано підняв брови:

— Ого! Королева неприступная!.. Смотрите... І, сміючись, він знову міцно обхопив її за стан і хотів вже протягнути свої губи до її лиця, коли вона знов спокійно, але рішуче визволилась, нахмурила брови і, держачи лівою рукою між ним і собою мокру ганчірку, промовила:

— Паничу! Прийшли за ділом, то й робіть його. А цього не треба...

Очі її дивились спокійно, твердо, але без тієї приваби, що перше. Офіцер ще вище підняв брови й, стиснувши плечима, з ніяковістю повернувся до Халабуди. А сей, — як той вірний пес, що, буває, ласкаво махаючи хвостом, прихильно так дивиться, як хазяїн його їсть щось смачне й пахуче, і, не сміючи виявити своєї заздрості, чекає тільки, коли хазяїн піде, щоб накинутись з радісним гарчанням на недоїдки, — ласкаво й підлабузнювато всміхався і, слідкуючи за кожним рухом Килини й офіцера, добродушно й делікатно хихикав. Як повернувсь до його Олександр, він зробився серйозніший й услужливо випнув вперед голову, мов бажаючи ротом ловити кожне слово паничеве.

— Она давно у нас? — хитнув сей на Килину головою. Прикажчик вирівнявся.

— Так точно... Продолжітєльноє время вже служить... На должності кухарки.

— Но почему ж я не видел ее ни разу?.. Около месяца здесь — й ни разу не видел...

— Нє могу знать, — покірливо схилив на ліве плече голову Халабуда, — Потому она усьо больше в безвиход-ном положенії... Другиї дівчата, коториї, значить, на посторонніх місцях занімають роботу, так тих скореє на заміченіє узять можна... А Килина, как, без сомнєнія, кухарка, то нікогда з хати не виходить і... і труднєй повідєть єйо.

— Она со всеми такая... а... а... — офіцер зам'явся й ніяково посміхнувся, — такая... неприступная?

— Так точно... — хутко й ніби заспокоююче проговорив Халабуда. — Она очень скромного обращенія... Она не наподобіє... тих... — Він хитнув головою до Саньки та Софії, що, позираючи на офіцера, щось шепотіли одна одній і весело хихикали. — І з парубками сурйозно сібє держить... Они даже бояться з нею, как з прочими, у всякиї іграшки вступать. Без сомнєнія, ваше благородіє, дєвушка серйозная.

Килина наче не чула — спокійно, не хапаючись, пошарувала ще трохи в казані, випросталась, одвела голим ліктем пасмо темного волосся, що лізло їй в очі, обдивилась, наче пригадуючи щось, і попрямувала до лави. Не вважаючи на погляди гостей, вона так само спокійно підняла великий і досить тяжкий цебер з помиями і, легко несучи його поперед себе, піднесла до лежанки і поставила біля казанів. Потім знов одкинула повним ліктем волосся і стала вичерпувати горщиком воду з казана і виливати її в цебер.

— Д-да-а... — якось задумливо протягнув Олександр, пильнуючи Килини і покручуючи вуса; потім раптом зітхнув, тріпнувся і повернувся до панка, який весь час, ховаючи нетерплячку, з ніяковістю ходив по кухні, то усміхаючись ввічливо-ніяковою усмішкою, коли стрівався з випадковим, розпаленим поглядом офіцера, то нудливо-безнадійно озираючи хату.

— Ну-с, очевидно, ми й здесь не найдем вашего ордена! — голосно і ніби з жалем промовив Олександр, дивлячись на Луценкова. — Придется обождать вам несколько дней... Может бнть... как-нибудь... Ну, пойдем, что ли...

Він ласкаво хитнув головою Софії та Саньці, озирнувся навкруги і разом з Луценковим і Халабудою рушив із хати. Проходячи повз Килину, він знову зустрівся з її глибоким, твердим і приваблюючим поглядом і знов наче став до бою з ним. Потім знову перший одвів свої очі, посміхнувся під вуса і поволі пішов за Луценковим, а за ним Халабуда. Виходячи вже з сінешніх дверей, вони зустрілись з Андрієм, який з заклопотано-діловим виглядом поспішав до кухні. Побачивши панів, він уступився з дороги і, кинувши похмурим поглядом у високу, дужу постать офіцера, хотів пройти в двері, коли раптом Халабуда спинив його:

— А ти куди? Почему не на роботі?

— Забув батіг у хаті, — муркнув Андрій і, не дивлячись на Халабуду, прошмигнув у сіни. Той провів його пильним поглядом і пішов за панами.

Ускочивши в кухню, Андрій кинув гострим, пильним оком на Килину і з тим же діловитим виглядом став ходити по хаті, заглядаючи в усі закутки. Лице його ніби прояснішало.

— А чого, Андрію, шукаєш? Учорашнього дня? А? — весело спитала Санька, підходячи до його з перев'язаною навхрест через усі груди великою хусткою і в теплій кохті. — Чи ту миндаль, що пани шукають? Не шукай, її вже панич знайшов.

— Знайшов?? — здивувався Андрій. — Невже? У кого ж вона була?

— Е-е!.. — якось загадково посміхнулась Санька і, глянувши спершу на Килину, а потім на Софійку, яка одягалась біля полу, одійшла до зеркальця, що було «мазане в простінку між двома вікнами. Андрій спіймав гой погляд її і густо зразу почервонів увесь.

— Андрію! Поможи мені цебер винести, — раптом звернулась до його Килина. Він хутко кинувся до кочерг, знайшов між ними рогач з тонким держалном і, проткнувши в вуха цебра, чекаючи, подивився на Килину. Вона викрутила з ганчірки останню воду, і, мовчки взявшись за передній кінець рогача, підняла поволі цебер, і, хоча важко, але гарно ступаючи, наче повела за собою з хати Андрія. Зупинившись на смітнику, вона перехилила цебер і, не випускаючи одного вуха з рук, напівсхилившись над ним, стала задумливо дивитись, як лушпайки картоплі, покрутившись коло краю, ніби не бажаючи виходити з цебра, раптом вискакували з брудною течією і щезали в смітті. Потім не повертаючи голови до Андрія, вона тихо спитала:

— Батько сьогодня приїдуть?

— Сьогодня, — поспішно обізвався Андрій.

— Сьогодня і підеш?

— Сьогодня увечері...

Килина помовчала трохи, потім поклала цебер зовсім набік і, випрямившись до Андрія, якось з натиском і навіть суворо промовила:

— Тільки слухай, Андрію, коли хочеш говорити зо мною, то не крути, говори прямо: будеш щиро прохати батька чи тільки так, для чутки, для слави, що прохав? Ти мені скажи це тепер... мені треба це зараз знати...

Андрій зблід, потім трохи одвернув лице і, криво, гірко всміхаючись, промовив:

— Добре ж ти про мене думаєш, коли за таке просиш. Не бійсь, буду щиро прохати.

Килині, видно, ніяково стало. Вона хутко подивилась на його, потім одвела свій погляд і глухо сказала:

— Ти не сердься, я не для того сказала це... Може, ти й справді любиш, і справді думаєш брати, я не знаю. Сердиться нема чого. Тільки коли знаєш, що тебе пече зо всіх боків, а од кожного бачиш, що як би то йому поїхать по твоїй спині, то й нікому не віритимеш. А коли не віриш, то і любити важко. А до того... Ти не сердься на мене, Андрію, я тепер ці дні якась зовсім дурна стала. Цей Халабуда, потім думки всякі...

— А панич не той, не чіплявся? — похмуро бовкнув Андрій.

— Ні, нічого! — скороговоркою кинула вона. — Ну і той... як його... Ну, і ти ще тут... дуриш не дуриш, а... Одно слово, Андрію, я тобі ось що говорю, — додала вона якось рішуче, жорстко і гордо випрямилась, — твоєю полюбовницею я не буду ніколи... Чуєш? Женишся — полюблю, як батька, як щастя. Не женишся — все одно не дам обдурити себе...

— Женишся... — сумно, іронічно усміхнувся Андрій. — Женишся, маючи такого батька. Килина вмить скипіла вся:

— «Батька»! — з зневагою, гнівно подивилась вона на його. — Доки вже ти з своїм батьком носитись будеш? Батько... Сам хазяйство має, а сина в найми дає... Хліб йому за зиму переїсть... А цей і слуха... Ще женитись хоче!.. Та що ж ти хочеш, щоб я тобі оддала все життя, а ти мене приведеш до свого батька та з його ласкою та розумом жити примусиш? Ха-ха! Мені такого щастя не треба!.. Мені неволя вже надокучила, я волі хочу... Чуєш? Волі!!

Вона трохи навіть задихалась, наче швидко йшла десь; груди їй піднімались, губи злегка дрижали,! на матових щоках виступив той невеличкий рум'янець, що, як знав Андрій, виступав у Килини в часи великого хвилювання і так грів у тому місці щоки, що, здавалось, там навмисне збирався весь жар її крові. Андрій нахилив голову й усміхнувся.

— Добре тобі говорити. А взнала б мого батька. От візьме та й вижене, що тоді? І не дасть нічого...

— Не дасть? — скрикнула вона злісно, гордо. — І не треба... Докажемо, що й без його обійдемось, коли вже піде на те!

— Обійдешся... — глухо промовив Андрій. Килина раптом спинилась, пильно подивилась на його І, ніби заспокоївшись, зразу взялась за один кінець рогача і, хитнувши йому на другий, коротко сказала:

— Бери...

Коли вони, мовчазні й похмурі, ввійшли в хату, там вже не було дівчат, тільки на полу лежав Панас та дід Юхим, позіхаючи, укладався недалеко від його спати. Мовчки поставивши цебер біля лави, Андрій походив трохи по хаті, потім зупинився позад Килини, певне, бажаючи щось сказати, але тільки махнув рукою й швидко вийшов із хати.

V

Прокинувся Юхим від якогось штовхання у бік. Підвівши голову, він озирнувся і зразу перед собою побачив бліде, довгасте, худорляве личко Маринки, що, стоячи біля його на колінах, дивилась просто на його своїми широко розплющеними синенькими оченятами. В хаті було жовто від сонця, що заходило й наче на прощання кидало в віконце декільки своїх червоних промінів.

— Ти чого? Що тобі? — спитав дід, спираючись на лікоть.

Маринка боязко подивилась на його, потім спустила очі додолу, потім знов, наче збираючись щось сказати, глянула йому в лице і знов нерішуче похнюпилась.

— Та що таке? — здивувався Юхим, придивляючись пильніше до неї й до якогось незвичайного виразу її лиця, на якому тепер виднілось, крім страху, ще більше тої завзятої упертості й злісної одваги, що ще вранці відблискувались в її погляді.

— Та що ж ти мовчиш? Чого будила? Маринка знов спідлоба глянула на його і, похнюпившись, тихо, ледве чутно, але твердо промовила:

— То я вкрала миндаль.

І глянула знов в лице йому. Дід аж сів на постелі і, високо піднявши брови, широко розплющив очі на неї.

- Ти... вкрала... — нарешті скрикнув він, але недоговорив і хутко оглядівся по хаті.

Не було нікого, тільки на другому кінці полу біля лежанки лежав прикритий кожухами слабий Панас, якому, певне, не було чутно нічого.

— Ти вкрала миндаль? — тихіше, але все-таки здивовано повторив Юхим, нахиляючись і якось придивляючись до неї.

— Украла... — не підводячи очей, прошепотіла Маринка, мнучи дрижачою рукою рукав «пальта», яким був укритий Юхим.

— Ти?

— Я...

— Миндаль?..

— Атож...

Дід аж у бороді почав чухатись.

— От тобі, брат, і той... і припорція! — скрикнув він і мовчки став дивитись на Маринку, яка то позирала на його, то прудко бігала очима по полу, то дивилась собі на коліна.

— І так-таки не побоялась, пішла, взяла, та й усе? — спитав він.

— Атож...

Дід знов якось і заклопотано, і стурбовано, і разом з тим здивовано почав чухатися в бороді, дивлячись на Маринку.

— Да-а... ето, брат, той... Хм... Припорція... Як же ти брала її?

— Так. Він спав, а я прийшла та й узяла.

— Значить, ти вже раніш дивилась за ним, де він ляже, де положить... чи як?

— Атож...

— Хм... От тобі й Маринка!.. Ну, а для чого ж ти взяла її? — раптом спитав він, пильно дивлячись на неї.

Маринка хутко підвела очі й трохи здивовано глянула на його, але, зустрівшись з його поглядом, забігала по хаті очима й тихо, похмуро промовила:

— Так...

— Ну, от тобі й маєш!.. «Так»... Хто ж таки «так» таке робить? Для чогось же ти брала?

Маринка трохи помовчала, погладила пальцями рукав «пальта» й проговорила:

— Продамо... та купимо хату... Утечем од панів... Ви та я... Я її заховала... — І несміливо й разом з тим уперто і з надією подивилась на Юхима. Той мовчки роздивлявся на неї, мов уперше бачив її. Потім, також ні слова не кажучи, поволі скинув з себе «пальто», зліз з полу й, шукаючи в кишенях люльку, став задумливо ходити по хаті. Волосся круг лисини йому позадиралось догори, борода накудовчилась, розтріпалась, але він навіть і рукою не провів.

— Д-д-а-а-а... — нарешті зупинився він проти Маринки, яка поволі повернулась і сіла так само на колінах лицем до його. Проти світла лице її виглядало ще блідіше, ще гостріше й синяки під очима були наче навмисне підведені симетрично й виразно.

— Це ти... дівчино, той... устругну-ула... — протягнув він гуняво. — їй-богу!.. Одважилась!..

Він знов почав ходити по хаті й колупатись у кишенях, щось шукаючи. Потім виняв з «бруків» люльку, озирнувся, сів на лаву і, «хмикнувши» про себе, почав насипати в неї тютюну.

— Да... Придумала дівчина... Придумала... Здорово... — бурмотів він з усмішкою. — «Продамо... купимо хату... Ви та я...» Хм... То це, значить, ти мене того й будила?

— Атож... — прошепотіла Маринка й сміливіше глянула на його.

— Та-ак... Хм... От тобі й Маринка... І вона зуби має... Хе-хе!.. Та-ак...

— Я й тюрми не боюсь, — раптом промовила вона якось завзято й похмуро.

— Так, та-ак... — знов промовив Юхим, глянувши на неї тим же пильним поглядом, в якому було й дивування, і якась думка, і навіть повага.

— І нікого не боюсь! — додала вона ще сміливіше. — Хай тепер... садовлять у тюрму... Купимо собі хату... Ви продасте, діду?

Дід стурбовано подивився на Панаса, хоча той так само лежав і не ворушився, і посміхнувся.

— Продасте?

— Хм... Та продать, дівчино, можна, та... хто його зна, що з того буде... Хату... хм... Не за всяку миндаль і купиш хату... Як не знать, яка миндаль, то й дадуть небагато... Усякі бувають...

— Як «небагато»? — перебила напружено, суворо Маринка. — За царську миндаль та небагато? А буфетчик казав, що трахтир поставив би!

— Хм... Хто його зна... Буфетчик... А вона де в тебе?

— У саду... закопана...

— Ну, так ти ось що... Катай, візьми та принеси, я подивлюсь на неї...

Маринка схопилась і, зстрибнувши з полу, хотіла вже бігти, коли дід зупинив її:

— Підожди! Сюди не неси, бо тут або хтось буде, або надійде саме в той час... Краще так. Я піду зараз за стайню, а ти принесеш мені туди... Та гляди, щоб ніхто не бачив... Понімаєш?

Маринка тільки слухала й хитала головою. Потім повернулась і заляпала босими ногами з хати. А дід набив люльку з тим же задумливо-заклопотаним виглядом, запалив її, насунув на голову шапку, накинув на плечі «пальто» і поволі поважно вийшов із кухні. Сонце вже давно спускалось за селянськими вітряками аж по той бік яру й золотило вершечки саду, димарі на залізній зеленій покрівлі панського будинку й старе гніздо чорногузів на вершечку високої клуні, що стояла за загонами. На подвір'ї стояв великий рух. Коло стайні і загонів, що були якраз проти кухні, біля двох великих куп гною та кізяків стояло два вози, в які Трохим, Гриць та Андрій вилками кидали гній — Андрій та Гриць удвох були біля одного воза, а Трохим сам коло другого, який стояв ступнів на сорок від їхнього, ближче до широких дверей стайні. У загоні лунало ревіння волів, Савчине гукання на когось; з розчинених дверей амбара йшов густий стовп пороху й чувся гуркіт віялки і гомін людських голосів; біля «білої» кухні бігали покоївки, ходили кучері.

Юхим, поволі ступаючи, наблизився до хлопців і зупинився, дивлячись, як гній, перемішаний з соломою, нерівними пасмами падав і звисав з полудрабків Трохимового возу.

— Це ще раз думаєте одтарабанити? — звертаючись до Трохима, хитнув дід на воза.

— Ще раз... — бовкнув той понуро і, зачепивши вилками червоно-бурого гною, шпурнув його на віз. Потім настромив знов вилка, і знов, не дивлячись на віз, нахилився, і знов шпурнув, і все з тим же похмурим, суворим виглядом.

— А куди це дід зіб-ра-ались? — зачувся Гриців голос від другого воза. — Уже з калаталкою?

— Ні! — крикнув Юхим. — Так... на проходку. Йому видко було, як Гриць щось сказав Андрієві, потім жартовливо вдарив його по плечі, й коли той хутко повернувся до його й почав щось палко-сердито говорити, він одкинувся назад, і по всьому подвір'ї голосно залунало: гу-гу-гу-гу-гу!

Юхим, не хапаючись, почовгав собі далі, підійшов до стайні, зазирнув у двері, поторгав за штабу, потім постояв, подивився на небо, позіхнув і мляво, ліниво рушив за стайню, яка задньою стінкою виходила в сад. Там, синя з холоду, вже стояла Маринка і напружено дивилася до вузенького проходу, що був між стіною загону й стайні і через який тільки й можна було пройти сюди. Від її голих забруджених ніг бігли по чорній, розмитій землі сліди аж у глиб саду. Зобачивши Юхима, вона хутко підійшла до його й, озирнувшись навкруги, подала йому щось замотане в грубу полотняну ганчірку й перев'язане брудним мотузком. Дід мовчки сховав його в кишеню і, зробивши їй знак іти назад, сам повернувся, проліз у проход і, почекавши, поки Маринка не щезла за деревами саду, вийшов знов, розмотав ганчірку й почав обережно роздивлятися на невеличкий хрест з кільцем на одному розі, через яке була протягнута штучно зложена різнокольорова стьожка. Оглядівши його зо всіх боків, дід Юхим зневажливо похитав головою і, сяк-так замотавши його, сунув у кишеню і тихо вийшов з-за стайні. На устах йому грала сумна іронічна усмішка. Порівнявшись з Трохимом, він зупинився і довго стояв, якось заклопотано замислившись, то стискуючи плечима, то глузливо всміхаючись, то знову стискуючи плечима. Нарешті подивився на Трохима, що докидав уже воза, і тихо сказав:

— Трохиме! Трохим озирнувся.

— А знаєш, хто миндаль узяв? Трохим похмуро подивився на його й коротко спитав:

— Хто?

— А вгадай...

— Хіба знайшли вже? Дід загадково всміхнувся.

— Знайти то знайшли, та не ті, кому треба... Трохим мовчки встромив вилка в купу і став полою свити витирати з лоба піт, ні слова все-таки не кажучи.

— Ніколи, брат, не вгадав би... Сказать? Га? — промовив Юхим.

— Софійка? — похмуро спитав Трохим.

— Ні...

— Ну, то не знаю.

Дід озирнувся, потім хвилини зо три дивився на Трохима, ніби вагаючись, чи говорити, чи ні, нарешті, приставив долоню до рота й тихо промовив:

— Ма-рин-ка!

Трохима ніби вкололо що. Він хутко подивився на Юхима й недовірливо промовив:

— Ну, от! Говорі-іть!

— Вєрноє слово!

— Звідки знаєте?

— Знаю вже... Я б і сам ніколи не повірив, якби мені хто сказав...

Трохим ще раз неймовірно подивився на діда, потім схопив вилка і ще з більшим завзяттям почав шпурляти гній. Потім раптом спинився й, повернувшись до Юхима, спитав з якоюсь злісно-задоволеною усмішкою:

— Як же воно, кошеня, насмілилось так? Таке паршиве, засмоктане...

— А от піди ж ти! — хитнув головою Юхим, теж задоволене всміхаючись. — Засмоктане, засмоктане, а от тобі!.. Та ще, брат, яка виходить сторія... Прямо-таки чиста припорція, та й годі! — Дід озирнувся навкруги, а Трохим, прислухаючись, поволі почав знову кидати гній. — Спав ото я після обіду... Щось таке мені десь сниться, коли чую: щось шарп!.. шарп!.. за полу. «Що за притенція?» — думаю собі. Підводжусь... Дивлюсь — вона: сидить коло мене, дивиться так якось чудно... «Чого, — кажу, — що треба?» А вона мнялась, мнялась та як вистрілить прямо так: «Я, — каже, — украла миндаль». Що? Як?.. Не понімаю-таки просто спервоначалу... Об'яснила... «Нащо ж ти вкрала?» — «А, — каже, — утічем од панів, продамо та купимо собі хату...» Понімаєш?.. — Трохим знов мовчки задоволене посміхнувся. — Це, значить, я і вона... От тобі й засмоктане... «Я, — каже, — й тюрми не боюся, і нічого тепер не боюся...»

— Та ну?! — скрикнув Трохим.

— їй-богу!.. То воно вчора слухало собі, а тепер і той...

Трохим раптом задоволене зареготався. Він взагалі сміявся дуже рідко, але коли сміявся, то це виходило у його якось сухо, жорстко, так, що, дивлячись в той час на його дрібні білі зуби, які рівно визирали з-за тонких, розтягнених губ, не тільки не хотілось, як звичайно, сміятись і собі, а навпаки — робилось якось ніяково й важко.

— І миндаль дала вже мені...

— Дала?!

— Дала... Оченята зробились такі жваві, сама наче постарішала... їй-богу!

— Ну, й миндаль справді щось путнє? Юхим сумно, насмішкувато всміхнувся і махнув рукою:

— Я думав справді, що то миндаль як миндаль: з золота або з дорогоцінних каменів, а то так тобі — ні те ні се... Правда, хрестом зроблена, та що з того? Що за неї дадуть? А продавать треба тихо, щоб і своє вухо не почуло... Може, й кине хто яких три-п'ять рублів... Так за їх хати не купиш. От і виходить клопіт: продай — горе, не продай — біда. Продай — так не повірить, що так мало дали, подума — й свої обманюють... Не продай — теж горе. Не хочуть, мовляв, помогти свої... А кинеться до іншого, то ще й у тюрму попаде... О... Та не так тюрма, як те, що вона, брат, тепер так сподівається, так вірить, а тут на тобі, така їй припорція... От що!.. Обізлиться, зачерствіє дівчина... Буде така, як... ти...

Трохим знов похнюпивсь і мовчки, ходячи навкруги, почав прибивати вилками вивершений вже віз, який тепер дуже був схожий на маленьку хатку, тільки без димаря. Дід вийняв люльку і став задумливо набивати її.

— Ну, а ти що скажеш? — нарешті звернувся він до Трохима, який устромив вилка збоку в віз і почав упорядковувати біля дишля мотузяні шлеї.

— Я? — подивився на його Трохим. — Що я скажу?.. Вона при вас?

— При мені...

Трохим кинув востаннє наготовлені вже до упряжі шлеї і мовчки попрямував до стайні. Юхим викресав вогню, запалив люльку і собі пішов туди. Трохим возився щось біля хомута, що висів на стіні на кілку, і, трохи схиливши голову набік, гриз зубами якийсь вузол, силкуючись розв'язати його. Кров од натуги і злості прилила йому до лиця, і воно було аж синє, а на шиї так понапинались жили, ніби йому хтось під шкурою протяг тонкий дріт. Коні, які раз у раз, коли в стайню ввіходив Трохим, були мов збентежені, боязко-косо дивились на його своїми чорно-синіми блискучими очима й щільно тулились одне до одного. Вмить Трохим злісно шпурнув од себе хомут, вилаявся і, витерши губи, підійшов до коней.

— Поверни-ись! — хрипко, з ненавистю крикнув він. Невеличка, кудлата, чала конячинка і трохи вища за неї вороненька, з рудими, витертими боками, стурбовано затупали ногами по угноєній мокрій землі і, тулячись боками, зараз же повернулись. Трохим мовчки озирнувся до діда і, хитнувши головою, похмуро поманув за собою. Дід трохи здивовано подивився на його, але зараз же пішов до ясел, де зупинився Трохим.

— Ану, покажіть! — бовкнув той, показуючи головою на його кишеню.

— Що показать? — не зрозумів Юхим.

— Та миндаль же!

— А-а!..

Дід похапцем встромив люльку в рот, кинувся до кишені, виняв ганчірку, розгорнув її і, держачи «миндаль» за стьожку, підніс її мало не до самого Трохимового носа. Той аж одхилився трохи і, взявши з рук діда невеличкий хрест, почав пильно, з злорадною усмішкою розглядати на всі боки, то мнучи його в замазаних гноєм пальцях, то держачи на вкритій мозолями долоні й не перестаючи ввесь час усміхатись. Нарешті подав його дідові, що теж, усміхаючись і пихкаючи люлькою, слідкував за ним і, здвигнувши плечима, промовив:

— Сховайте... Може, що й буде з неї... Чорт її зна, може, вона й дорога...

— Та, звісно, заховаю... — замотуючи знов у ганчірку хрест, згодився Юхим. — Це не штука... А от як з Ма-ринкою... от що!.. Що їй сказать?

Трохим нічого не одмовив йому. Підійшовши до високої кобили Рухлі, він штовхнув її кулаком у морду так, що вона аж хитнулась вгору головою, і почав одв'язувати недоуздок від ясел. Одв'язавши, шарпнув ним і мовчки пішов із стайні, ведучи за собою Рухлю. Та спершу йшла спокійно, але дедалі то все ставала неспокійнішою: то прищулить вуха, то раптом зупиниться ніби для того, щоб почухати головою ногу, і шарпне недоуздком так, що мало не вирве його з рук у Трохима, то почне хропти, наче з переляку. Це була одна з найлукавіших кобил на всю економію. Але Трохим тільки позирав на неї і, очевидячки, здержуючи себе, йшов далі. Підвівши її до воза, він зупинився, підняв з землі шлею і хотів надіти їй на голову, але вона, наче злякавшись, раптом шарпнулась, кинулась убік і мало-мало не вирвалась йому з рук.

— А-а, ти та-ак! — кинув мов про себе Трохим і, не випускаючи недоуздка, підійшов до воза, витяг з його вилка і, одвівши їх од себе, вмить зо всієї сили так ударив її по ребрах, що в животі у неї аж йокнуло щось, а сама вона спершу шарпнулась знов, але зараз же заспокоїлась і, скоса поглядаючи на вилка очима, покірливо пішла за ним.

— Поверни-ись! — крикнув він. Рухля трохи подалась задом і наступила на посторонок.

— Ножку! — ударив він її чоботом по нозі. Рухля прищулила, як заєць, вуха, підняла ногу, але знов поставила її на посторонок.

— Ножку!! — голосніше сказав Трохим і зо всієї сили вдарив її підбором трохи вище копита.

Рухля, ніби роздратована такою несправедливістю, прищулила вуха і, хутко повернувши голову, хотіла гризнути його за плечі, і якби він не одскочив, то, певне, зоставила б кривавий слід своїх жовтих великих зубів.

— А-а! — захрипів він. — Ти ще хочеш?.. Добре!.. — і, не випускаючи недоуздка, потягся знов до кинутих біля возу вилок.

Але Рухля, наче догадавшись, до чого воно йдеться, раптом шарпнула головою, посунулась задом і, прищуливши ще щільніше вуха, підняла високо голову.

— Ho! — потяг він за недоуздок.

Рухля тільки ще більше посунулась назад.

— Н-н-о!! — прошипів він, дрижучи весь і наливаючись кров'ю. І раптом зігнувся, як звір, що кидається на здобич, чудно якось хрипнув, стрибнув уперед і, вхопившись руками за шию, впився їй зубами в холку.

— І-і!! — заржала з болю Рухля й хотіла повернути морду, але зараз же дістала так по голові, що аж мотнула нею й, як шалена, закрутилась на одному місці. А він, вискочивши їй на спину, міцніше обхопив її і з ревом якимсь гриз їй шию, хитаючи головою й наче бажаючи якомога глибше вгризтися в живе м'ясо. Гриць та Андрій аж вилка повипускали й перелякано дивились на цю дику боротьбу, а дід Юхим як ніс люльку до рота, то так і застиг на одному місці. Нарешті Рухля скажено фицнула задом, шарпнулася вперед. Трохим зстрибнув на землю й, дрижачи весь, як у пропасниці, іідняв з землі шапку і, шарпнувши недоуздком, проципів:

— Бу-удеш?!

Рухля вся тремтіла і, трусячи шиєю, мов бажаючи кинути щось з неї, покірливо стояла й водила на всі боки очима, з куточків яких текли сльози.

— Н-но! — крикнув Трохим знов, надіваючи шапку на голову й не витираючи губ, на яких виступила піна, змішана з кров'ю.

Рухля хутко посунулась вперед і, труснувши головою, годивилась на його.

— Повернись!

Вона вже не щулилась, а навіть сама всунула голову

шлею і стала, як слід, вздовж дишля.

— Я... тобі покажу-у! — важко сопучи, промовив він, поправляючи й оглядаючи її зо всіх боків. Потім повернувся й мовчки пішов до стайні.

— Ну, брат!.. Вона добра, а ти... ще луччий! — покрутивши головою, сказав дід, коли той проходив повз його. Але Трохим тільки кинув на його похмуро оком і мовчки пішов у стайню. В цей мент біля другого воза валунав голосний Гриців регіт і тиха мова Андрія.

— От, діду! — раптом зачув Юхим від них. — Добрий керебець? Га? Го-го-го!.. А подивіться, чи держиться [;е голова там!

— Та й злий же, брат ти мой! — тихіше почулось від Андрія.

— Гу-гу-гу! — задоволене одкинувся назад Гриць, не в цей мент із стайні вийшов знов Трохим, ведучи за збою Вороненького, який ще дожовував сіно і, меланИхолійно похитуючи головою, поважно й спокійно сту¦йав за ним. Гриць трохи стих, а дід постояв ще трохи, [Подивився, як Трохим запрягав Вороненького, і, покру¦ чуючи головою й усміхаючись, поволі пішов до хати.

В кухні вже не було жовтого світла сонця, але ще було досить видко, так що Юхим зараз же, тільки переступив поріг, помітив офіцера, що в цей мент з дуже байдужим виглядом одходив від мисника, біля якого стояла Килина. Не важко було живим, прудким очам діда побачить також, що груди Килини високо й нерівно здіймались, а на щоках виступили два червоні кружіки. Коли ж офіцер повернувся, а дід, уклонившись, зиркнув на його, то також не проминув того, що в його один вус стирчав угору, другий розкудовчився й дивився униз, лице було червоне, здавалось, він тільки що добре вишарувався сухим грубим рушником. Біля печі, долі, сиділа Маринка й чистила картоплю, кидаючи її в велику макітру, і хутко бігала по всіх очима.

— Так Халабудьі здесь не бьіло? — доправляючи картуза й пригладжуючи вуса, спитав Олександр.

— Ні, не було... — не повертаючись, глухо промовила Килина.

— Гм... странно... Если придет, скажите ему, что я ищу его...

— Добре...

Офіцер постояв ще трохи, дивлячись в спину Килині, яка щось заклопотано колупалась у миснику, покрутив вуса й, дивлячись собі на чоботи, помалу вийшов із кухні. Килина злегка повернула голову до вікна, провела очима струнку постать офіцера, зітхнула і, повернувшись, підійшла до лежанки й мовчки стала поратись біля казанів. Юхим також мовчки наблизився до полу, подивився на Панаса, коло якого стояла миска з недоїдками сметани й крихтами хліба, виліз на піл і, крекчучи, ліг головою на кожух і прикрився своїм «пальто». В хаті було тихо, тільки біля лежанки плескала водою Килина та шаруділа картоплею Маринка. Юхим незчувся, як і заснув.

Коли ж він прокинувся, протер очі і, сидячи на полу, подивився навкруги, в хаті вже горіла лампочка й було людно. Посеред кухні стояв в шапці Халабуда, заклавши одну руку за спину, а другою своїм звичаєм погладжуючи ніс і кучеряві вуса, і щось говорив до Килини, що стояла біля лежанки. У кутку, під образами, на свойому звичайному місці сидів Трохим і гостро подивлявся на прикажчика. Біля його, коло лави, стояв Кіндрат та Гриць і мовчки, похмуро слухали; далі сидів на лаві Савка з своїм незадоволеним широким лицем і здоровенними рудими від води чобітьми. По другий кінець столу стояв Андрій і пильнував губ Халабудиних, роззявивши трохи рота. Петрик, Санька та Софія стояли біля полу спиною до діда.

— От і виходить окончатєльно, що ти нехорошая кухарка, — сказав Халабуда, дивлячись на Килину. — І борщ, говорять, без сомнєнія несмашной, і хлєб гливкой, і каша плохая...

— Бо погане пшоно дають, — бовкнув несподівано Савка, дивлячись у вогонь з грубки. Халабуда хутко повернувся до його. Как? — спитав він.

— Так, — кліпнувши на його очима, посміхнувся Савка.

— Говори голоснєй, я не разобрал... Какоє пшоно?

— Погане! Какоє ж більш? — злісно муркнув Савка. — Погане пшоно, то погана й каша.

Халабуда мовчки, з зневажливою усмішкою подивився на його, потім махнув рукою, мовляв: «Е, що з ним, бідним, говорити!» — і знов повернувся до Килини, яка спокійно стояла біля казанів і тільки всміхалась з таким виглядом, який наче говорив: «Говори собі! Знаю я все, чого хочеш!»

— Да, — почав знову Халабуда добродушно. — А как на должності, примєром, прачки, ти... той... окончатєльно хорошая була б... Потому здоров'я імєїш сібє... Дада... І чиста робота без сомнєнія... А на твоє мєсто тут другая проситься... Бєдная женщина... Потому нада ж таки і до бєдних сострадать. Сказать, примєром...

— Знаєте що? — перебила його Килина. — Ви хочете мені рощот дати? То так і кажіть... А то й бідних сюди... і... Казали б прямо...

— Килино! — з м'яким докором скрикнув Халабуда і навіть руку простягнув, мов захищаючись. — Как же тібє не стидно от такоє говорить? Єй-є-єй! Я їй мєсто даю хороше, а вона... Е, ето вже не хорошо... без сомнєнія не хорошо... Разлі ж я винуват, що ти не підходиш на должності кухарки?.. Правда, — безсило розвів він рукою, —єслі не захочеш за прачку стать, то прийдьоться тібє рощитать, але уп'ять-таки тут уже я... не касатєльний, бо вже тут сам пан приказав. Так от, вибирай...

Килина нічого не одмовила, тільки похмурилась і пильно почала куштувати вечерю. Халабуда зиркнув на неї і, також нічого далі не кажучи, мов боячись її поспішної відповіді, одвернувся від лежанки. Подивившись м'яким поглядом по хаті, він зупинив погляд на Панасові, який лежав прикритий до грудей кожухом, і, наче згадавши щось, ні до кого, власне, не звертаючись, промовив:

— Ну, а Панаса завтра хтось одвезьоть-таки у Глиняне... Бо на його мєсто вже другой будєть... Запряжуть Сиву й Хлопчика у вкритий віз, соломки без сомнєнія і... кактось нада одвезти челаєка...

Панас байдуже, тупо подивився на його і, хрипло, важко дихаючи, підмостив під плечі свиту й сперся на неї. Ніхто нічого не одмовив Халабуді, — хто дивився собі під ноги, хто похмуро гриз нігті, а хто бігав очима по хаті, ніби шукаючи такого куточка, де б не можна було зустрітись з тихим, м'яким поглядом прикажчика.

— Що ж йому тут лежать? — заговорив сей знов, розглядаючи Панаса. — Нікоторого йому тут... е... окончатєльно сказать, успомо... успомоществованія... нема... Безполєзно лежить сібє... Да... А там усьо-таки какиїсь сродственики знайдуться чи так хтось. О... От завтра Грицько, без сомнєнія, соберьотьця та й завезьот слабого... — Грицько ніяково посміхнувся і незадоволено почав чухати потилицю. — Раненько соберьотьця та й рушить сібє. Тут недальоко, верстов з десять, не боліє...

— Де десять! — скрикнув Гриць. — У Глиняне десять? Та тут й п'ятнадцять мало!

— Ну, чи десять, чи боліє... ето всьо рамно!

— Хм... «усьо рамно»... — знов зам'явся Гриць, чухаючись уже на самій потилиці. — Якби самому, так воно нічого, а з слабим чоловіком... А як Панас помруть по дорозі, що я тоді?

— Ну, от! — усміхнувся добродушно Халабуда, — Чого ж йому помірать? Без сомнєнія ще й нас переживьот... Немножко заслабєл... челаєк, то вєрно. Так ето ж у його часто буваєть... Послабєєть та й видужаєть окончатєльно сібє на здоров'я... Да... А помірать... зачим? Чудачок, їй-богу...

— Так хай Панас тут собі видужають, а по здоров'ю й підуть собі, якщо не схочете держать... — хутко проговорив Гриць і з надією подивився на прикажчика. Але той тільки м'яко-нетерпляче повів головою і, як маленькому хлопчикові, став йому виясняти, що економія зовсім не больниця і що «окончатєльно» ніколи для хорих не будувалась. А через це він мусить неодмінно завтра везти Панаса, та й годі.

— Я не знаю, їй-богу... — підняв якось брови й, скривившись, почухався Гриць. — Хай хтось другий повезе...

— Ну, хто ж другий? — м'яко спитав Халабуда і повів по всіх очима.

Петрик, що прудко бігав очима по хаті, вмить повернувся до Саньки і заклопотано почав їй щось говорити.

— Ну, пущай Трохим повезьоть...

Петрик перестав говорити і подивився на Трохима.

— Трохим не повезе! — твердо й злісно сказав той. — Ще не був душогубцем і не хочу бути!

Халабуда якось пильно подивився на його, але нічого особливого не почув, одвернувся, почистив двома пальцями кінчик носа й хотів далі говорити, але в цей мент Кіндрат прокашлявся і, трохи почервонівши, з запинками проговорив:

— Ви от самі... той... кажете, що у дядька Панаса буває це часто... нехай вони полежать, видужають... А то ж хіба можна... у негоду, по мокрому везти слабого?.. Вони ж не в кого заслабли, як тут... По фельшара послати б... Атож... Це ж смерть може бути... Як той... коли...

Він заплутався, почервонів ще більше і, замовкнувши, ніяково-соромливо всміхнувся до всіх.

— Годують вівсяками та помиями та ще хочуть, щоб не заслаб, — почулось раптом від Савки. — Та ще й виганяють на смерть... От не повезем, та й усе! От ніхто хай не везе!

Він навіть устав і завзято озирнув усіх.

— Ну, ти, Савко, помалкуй собі там! — махнув на його рукою Халабуда.

— А то що? — зневажливо подивився на його Савка. — Рошитаєте? Ой-ой-ой! Злякався... Ох, боже ж мій!.. Яке горе... То й рощитуйте! Наче тільки й світу, що ваша економія!

— Хм! От неблагодарность! — хитнув на його головою Халабуда. — Уже забув, как просілся со сльозами на глазах, щоб прийняли його. А тепер... смотри какой!.. Как будто я насамдєлі хочу щось такоє здєлать з Панасом... Даєш без сомнєнія коней, воза, одвезуть, как слєд, спокойно, благородно... Ще не хорошо! Не благодарно! Не благода-арно! Приймаєш їх окончатєльно как людей, даєш їм поміщеніє, пропитаніє, усьо как слєд, а вони тібє... От, примєром, Трохим... Я не посмот-рєл, що його прогнали од Кованьковського... Без сомнєнія прийнял... Челаєк просить, как отказать. А виходить окончатєльно, що он... неблагодарний...

— А як ви прийняли Трохима? — перебив його той. — Напівдешевше, ніж у Кованьківського... Та за це вам у ноги падать? На душогубство йти? Хо! Дуже вже жирно буде! Сам не повезу і повезти не дам. Чуєте? Хай спробує хтось повезти!

Він усміхнувся спокійно, але в голосі дзвеніла така тверда, непохитна рішучість, таке зле, повне зненависті чуття, що Халабуда знов пильно-пильно подивився на його і знов нічого не одмовив, а, одвернувшись, ще тихіше, ще лагідніше заговорив собі далі:

— І послаблєнія усякі їм робиш, і... вольготи... У село хоче йти — іди. Погулять?.. Погуляй сібє... А окончатєльно виходить усьо то напрасно. Приходить, скажемо, какойсь отець... Просить: «Бога ради, прийміть сина до економії... Зима такая важкая тепер...» От, примєром, отець Андріїв... І не бєдний, хазяїн... а прийнял... А от кинься тепер до Андрія, так і он без сомнєнія за всєми скаже «не повезу».

— Ну, цей не скаже! — усміхнувся Трохим. — То ваш! Хазяйські сини благодарні... То ми вже, голод -рабці...

Андрій, що напружено, вперто дивився під лежанку, при цій мові підвів раптово голову, почервонів і, блиснувши очима до Трохима, повернувся до Халабуди й одривчасто, рішуче-палко промовив:

— Я повезу завтра!.. Дасте коней... Я повезу!

— Повезеш?! — не всміхаючись і впившись у його своїми чорненькими, пронизуватими очима, спитав Трохим.

— І повезу! — підняв голову догори Андрій. — Думаєш, тебе злякався? Голодрабця? Ану, спробуй тільки зачепити!

— Добре! — хитнув головою Трохим. — Вези! Халабуда хотів вмішатись, але в цей мент на полу заворушився Панас. Прохрипівши щось тихо, він одітхнув і голосніше промовив:

— Не чіпай, Трохиме... Хай... везуть... Що там! Все одно... Там що... слід мені, — звернувся він до Халабуди, — пощитайте... Все одно... Чи тут, чи там...

Бліде, затягнуте всередину лице його з рідким звислим волоссям і цапиною рудою борідкою було якесь байдуже, мляве й виявляло одну тільки безсилість і муку від хороби. Він збирався ще щось сказати, але захрипів, захитався під глухим кашлем і, махнувши рукою, сперся на свиту.

— Ну, от і харашо!.. І окончатєльно... той... харашо! — підхопив добродушно Халабуда, — Андрій повезьоть сібє завтра, і... і конєц. Да... А тепер я й пойду... Ви ж, хлопці, завтра, як я говорил... Грицько поєдіть за поденними...

— Та знаємо! — перебив його Трохим. — Чули...

— Мені треба на село! — раптом промовив Андрій, звертаючись до Халабуди. — Я недовго буду!

— А чого ж!.. А чого ж!.. — зараз же згодився той. — Када нада, то йди... А чого ж!.. Тільки не барись, потому... той...

І, не договоривши, наче справді поспішаючись, він повернувся і, глянувши мимохідь на Килину, що стояла біля казанів спиною до столу, з діловитим виглядом пішов із хати. За ним, не дивлячись ні на кого, якось завзято, гордо накинувши наопашки свиту, вийшов і Андрій. Як тільки вони вийшли, в хаті піднявся гомін. Гриць і Софійка гнівно, з запалом почали лаяти Андрія, Санька боронила його, Петрик виляв і не стояв ні за тих, ні за цих, Килина мовчала, а Трохим, підійшовши до Юхима і щось промовивши йому тихо, накинув на голову шапку і вийшов із хати. Зараз же вийшов за ним і Юхим. Як тільки він переступив за поріг сіней, Трохим, що чекав уже на його, зараз же тихо, рішуче спитав його.

— Миндаль при вас? — При мені. - Дайте її сюди!

— Та що буде?

— Щось... Я йому покажу...

Дід почав колупатись за пазухою і хутко вийняв звідти загорнуту «миндаль».

— Я йому покажу... — глухо, злісно промовив Трохим, беручи з рук Юхима ганчірку й розгортаючи її. — Буде він знать, як голодрабців на смерть возити... Щеня!..

— Що ж ти йому зробиш? — зацікавлено спитав дід.

— Що!.. Я йому підкину миндаль, а завтра скажу, що у когось єсть... Хай пошукають...

— Та-ак? — протягнув дід. — Хм... Це ж, брат, тюрмою пахне...

— Тюрмою?.. Ха-ха-ха! — терпко засміявся Трохим, низько нахиляючись до рук, в яких ледве сірів невеличкий хрестик. — А я не знав... Ну, нічого, хай покуштує... і хазяйський син...

— Хм... — замислився Юхим. — Це той... І миндаль пропаде задурно і... все-таки... Воно-то правда, парубок дуже вже задається... але ж тут...

— А щоб Маринка не дуже жалкувала, — не слухаючи його, заговорив знову Трохим, — то ми панкові ось що зробимо... — І він, держачи хреста в пальцях обох рук, зробив ними так, ніби хотів переломити надвоє. Дід аж за руки схопив його, як догадався, що він хоче робити.

— Тю! Сказився, хлопче? — злякано прошепотів він, вириваючи від його хреста. — Та тоді ж зараз же догадаються, що на злість зроблено. Ну, й ти ж...

— Хм... справді... — з жалем згодився Трохим. — Ну, чорт його бери, хай вже носить панок. Ну, а миндаль все-таки дайте сюди.

— Щоб поламав? — усміхнувся дід, вертаючи хреста. Трохим узяв, замотав у ганчірку й сховав у кишеню. А дід, подумавши трохи, поволі почав: — Бач... коли вже діло на те йде... хм... то треба його й робити добре. А так, як ти хочеш, так не годиться, так зараз же впізнають, що підкинено. Тут треба якось мудріше. — Дід трохи подумав. — Тут треба так зробити. Я піду зараз до того панка і скажу йому: «Так і так, мовляв, ваше благородіє, десь у когось в економії миндаль є, та незвісно у кого. А от дасте так рублів п'ять-десять, щоб, значить, підпоїти та випитать, то, може, й знайдеться». О! А завтра рано можна сказати, що «так і так, мовляв, шукайте у наших. У кого, не знаємо, але десь у хаті є». Зроблять трус і знайдуть. І вийде гладко, і ми не без користі — рублів якихсь п'ять-десять та виручимо. Себе, брат, ніколи не треба забувать. От тільки Маринка. Як із нею?.. Хм... Ще як обізлиться, то може наробити шелесту...

— Я з Маринкою сам побалакаю. Ви йдіть зараз... — промовив Трохим.

— Добре, добре. Тільки ти вже там з дівчиною якось... пом'якше. Жаль...

— Та вже знаю. Йдіть прямо. І в хату не заходьте...

— А чого мені в хаті треба?

Дід охоче, бадьоро застібнув піджак і рішуче попрямував до будинку. А Трохим постояв, ще трохи подивився за дідом і пішов у кухню. Ввійшов, походив по хаті, не зважаючи ні на кого, і, підійшовши до Маринки, що стояла біля Килини з макітрою в руках, коротко сказав:

— Іди за мною, Маринко.

Маринка злякано подивилась на його, а Килина здивовано поширила очі й спитала:

— А тобі вона нащо здалась?

— Треба.

Маринка перевела очі на Килину.

— Іди... — здвигнула та плечима і, взявши з рук у неї макітру, поставила на лежанку. Трохим поволі пішов із хати, за ним злякана, здивована Маринка.

— Ти взяла миндаль у пана? — зупиняючись за порогом сіней, повернувся раптом Трохим до неї. Та мовчки дивилась на його, піднявши голову догори. — Я тебе питаю: ти взяла? Не бійсь, говори. Я знаю...

— Ні, я не брала, — прошепотіла Маринка.

— Хм... — усміхнувся Трохим задоволене. — Брешеш. Дід Юхим казав, що ти взяла. А ось і миндаль та... — виймаючи з кишені ганчірку й розгортаючи її, показав він хрест. — Ну?

Маринка дивилась на «миндаль» і мовчала.

— Узяла?

— Узяла, — ледве чутно прошепотіла вона.

— Нащо ж ти взяла?

— Так. Од панів утекти...

— Не любиш їх?

— Не люблю...

Трохим мовчки подивився на неї, потім оглянувся позад себе, сів на призьбу і, озирнувшись навкруги, промовив:

— Підійди ближче.

— Чого? — опасливо прошепотіла Маринка, не підходячи, а навпаки, подаючись трохи назад.

— Та не бійсь, іди...

Маринка повагалась трохи, потім несміливо підступила до його й зупинилась біля самих його колін Він мовчки тихо обняв її, притягнув ближче до себе й посадив на коліна. І замовкли. Очевидячки, обом було ніяково, і гарно, і солодко-сумно. У стайні було чути іноді злісне іржання коней, що бились між собою, далеко в селі гуртом гавкали собаки, та подихав свіжий, морозний вітрець.

— За що ж ти не любиш панів? - нарешті тихо промовив Трохим, щільніше притуляючи її до себе. В голосі йому не було звичайної насмішки, не було черствого, злісного тону, а щось тепле, м'яке. Маринці захотілось плакати.

— Б'ються... — прошепотіла вона дрижачим голосом.

— Дуже б'ються?

— Дуже... Помовчали.

— Бач, Маринко, — знов почав Трохим, — ця миндаль, що ти взяла, вона не дорога. За неї не можна хати купити. Погана миндаль...

— Як?! — повернувшись і дивлячись йому близько в лице, мало не торкаючись носом до носа, прошепотіла вона злякано. — А буфетчик казав...

— Буфетчик дурень...

— Та за царську миндаль не можна купити хати? — уперто й якось недовірливо перепитала Маринка. І чулось, що вона не вірить, чулось, що вона бачить обман, і чулись також нотки злості, одчаю, суворого, упертого завзяття. Вона навіть заворушилась і хотіла злізти з колін, але Трохим ще дужче обняв і не пустив її.

— Хоч би й царська... все одно, — навчаючи, заговорив він знов. — Як не дорога, то вже нічого не зробиш. А бачиш, ми зробимо краще таке. Ти чула, що Андрій хоче везти дядька Панаса у волость?..

— Чула, — прошепотіла Маринка.

— О... А як повезуть, то дядько Панас помруть по дорозі, бо холодно, а вони слабі. А ми з дідом хочемо, щоб Панас видужав тут. Так от ми підкинемо цю миндаль Андрієві: у його знайдуть, і він не поїде, бо... бо його заберуть у тюрму.

— У тюрму?..

— Атож. А тобі хіба жаль його?

— Жаль...

— Хм...

Трохим помовчав трохи.

— Дурна ти ще, — сказав він нарешті, і в голосі в його знов почулася злість і насмішка. — «Жаль»... Мало, видно, ще били тебе. Не вибили ще жалю. Хм. «Жаль»... А вони тебе дуже жаліють?.. Га?.. Ех!.. Жаліти їх? У-у-у!! — зашипів він раптом з невимовною, скаженою, дикою ненавистю. — Не жалій їх!.. Чуєш, Маринко? Не жалій ніколи!.. Нікого не жалій з їх, бо ніхто тебе не жаліє. Виростеш, сама це скажеш. Гризи їх, проклятих, одгризайсь, кусайсь. А не жалій! На миндаль плюнь, кажу, бо в тюрму тільки за неї попадеш. Хай вони, ті, що б'ють тебе, ідуть у тюрму. А будеш жаліти, то вони тебе так заштовхають, що й чоловіком не будеш. Он і тепер вже й малої дитини боїшся.

— Я не боюся вже нікого. Я й тюрми не боюсь! — завзято прошепотіла Маринка.

— Не боїшся... — напівсумно, напівзадоволено, але знов м'яко сказав він і ніяково, несміло якось підніс руку до щоки її і ніжно, обережно погладив її. Маринка мовчки щільно притулилась йому до грудей і застигла. У небі високо-високо виразно жовтіли золотими кружками зорі; блищала вода під смугами світла, що вибивалось із вікон кухні; одноманітно, ледве чутно гавкали собаки на селі. Десь біля стайні зачулась чиясь хода, неголосна мова, потім жіночий придушений сміх — і знов затихло. Трохим швидко зсадив Маринку на землю і, подивившись до стайні, сказав суворо:

— Так чуєш же, Маринко? Завтра ані оком не моргни, коли знайдуть у Андрія. А то я... Гляди!

— Значить... ми тут і зостанемось? — глухо, здавлено спитала Маринка.

— Не знаю! — бовкнув він холодно, жорстко і мовчки пішов угору до току. Маринка тихо попленталась в хату.

VI

Дід Юхим стояв біля порога, заклавши одну руку за спину, а другою погладжуючи бороду, і балакав з «панком». Олександр напівлежав у кріслі, заклавши ногу на ногу, і, пускаючи дим через вуса, пильно слідкував за їх розмовою.

— А звесно... а звесно... — охоче згоджувався Юхим на докази вчителя, який виясняв, що користі з «миндалі» не може бути ніякої, що красти не годиться, що за крадіж можна й тюрми достукатись. — Вєрно, вєрно... — зітхнув він нарешті. — І сібє нікоторой пользи, і другому одна шкода... А всьо по недоразумєнію свойому. Не розкинеть умом своїм, що й до чого і... і дєлаєть непри-ятності. І поправить уже трудно... Примєром сказать, з єтим случаєм. Оно-то, я ж говорю, догадка єсть, що хтось украв, а хто, де, як...то вже і незвесно... Положим, можна б знайти, када б...

Дід зам'явся, погладив бороду і глянув на панка.

— Так в чем же дело? — підбадьорюючи й з надією скрикнув панок.

— Так бачите... дєло в тім, — дід знов зам'явся, почухався в бороді, потім, мов наважившись, рішуче одняв руку від бороди і сказав: — Знаєте, я вам так скажу:

у всякого челаєка можна всього дізнатися, аби знати, як під'їхати до його... Буває такий, що нічим ти його не візьмеш, ні грозьбою, ні прозьбою, — як до стіни всьорамно. А розсердь тільки, так все тобі й викладе, як по писаному... Да... А другой... буває, хвастаться любить... Готов себе самого з грязюкою змішати, аби тільки хваснуть... О... І з таким добре діло мати... А ко торий водочку любить... У всякого своя натура... З чоловіком треба вміти поводиться... А ще як єсть пособниця-во дочка... о, тоді бери його прямо руками... От, примєром, і тут... Будь так, значить, за що поставить хлопцям нашим раз, другой водочки, так можна б і миндаль знайти.

— Нет, в самом деле? — радісно спитав панок. — Можно?

— А чого ж?.. Я ж говорю, вона десь єсть, тільки вот... — Він зупинився і пильно став дивитись, як панок хутко поліз у кишеню і, вийнявши гаманець, почав там щось шукати. Потім, наче те його мало торкається, заговорив далі знов про те, як йому жаль стало за «господіна», як досадно зробилось, коли покражі не знайшли, як він постановив собі неодмінно знайти винуватого. Коли нарешті «господін» знайшов золоті п'ять рублів і з увічливою всмішкою подав їх дідові, він спокійно, не хапаючись, взяв їх і знов говорив собі далі. Умовившись про все й твердо пообіцявши неодмінно знайти пропажу, Юхим ще раз уклонився панам і став уже виходити, коли раптом офіцер зупинив його і сказав йому почекати його на ґанку для особистої розмови. Дід мовчки вклонився і вийшов. Чекать довелось йому недовго. Зараз же за ним вийшов і офіцер.

— Вот что, Юхим, — заговорив він зараз же з нотками ніяковості в голосі. — Я хотел тебя спросить, а... что ато за дивчина у вас на кухне, что за кухарку... как ее?..

— Килина?

— Да, да, Килина... Что она... а... как насчет там... з... ну, с хлопцами как она там?.. Гуляет?.. А?..

— Хто його зна... — нахилив голову Юхим. — Не скажу вам про це нічого... Знаєте, моє діло стариківське, а то собі молодь... Кажись, чесна дівчина, а проте...

— Ну, а так... з... ходит к ней кто-нибудь?..

— Господь її зна... — здвигнув плечима Юхим, — може, й ходить, може, й ні... А, видно, спонравилась пану?

— Да! — скрикнув офіцер. — Девочка... первьій сорт... Я много бьі дал, чтобьі как-нибудь... Нельзя ли там, Юхим, как-нибудь... так... — він ніяково й підлабузнювато захихикав... — немножко, значит, ко мне ее? А?.. Я бьі тебе уж на целое ведро дал бьі... А, Юхим? Постарається?

— Хм... хто його зна... — неохоче промовив дід. — Знаєте, це діло таке, що якось з ним і підступатися не той... неловко... Та й не звесно, чи піде ще вона... Дівка строга...

— Ну, пустяки!.. Хе!.. Тьі там как-нибудь... так, знаешь... З!.. Такой, как тьі, не сумеет?.. Хе-хе! Скажи ей, что ничего не пожалею, с собой возьму... Понимаешь? А вот й задаточек тебе... — і офіцер, вийнявши гаманця, почав колупатись в йому.

Юхим живо подивився, але зараз же й одвернувся.

— Вот... не знаю сколько, но все равно... — протягуючи гроші, сказав Олександр. — Вьійдет дело, еще столько же... Тут, кажется, рублей пять...

Юхим ще раз глянув на гроші і знов одвернувся. Потім раптом протягнув руку і, беручи гроші, промовив:

— Тільки ось що, паничу: не піде — вина не моя... Добре?..

— Ну, конечно! конечно!.. — згодився той. — Я й не буду винить тебя... Что ж... Я только тебя прошу, чтобьі тн е й сказал, — вот й все... Ну, конечно, й с своей сторони посоветовал... Ведь все равно ей одна дорога... Так уж лучше пусть хоть город увидит... Скажи ей, что устрою ее, как бариню, будет себе жить, ни о чем не думая... Чего ж ей еще?..

Дід усміхнувся.

— Жить? — хитнув він головою. — Яке вже там життя? Знаю я вже... Правда, спершу то й живе, а там? Ех! А Килина шукає не того... Дівка волі шукає... щоб справді жити...

— А разве я ее навеки беру к себе? — засміявся панич. — Будет иметь воли сколько угодно...

— Hi! — зітхнув Юхим. — Не тої волі.

— З! Ерунда! — перепинив його офіцер, — Тьі ей просто скажи все подробно, вот й все, — й никакой там воли не нужно... Скажите, нежности какие... Ха-ха-ха!..

— Добре! — хитнув головою Юхим і хотів іти, але офіцер спинив його:

— Так тьі зто, Юхим, сейчас постарайся, й если того... так валяй сейчас ко мне с ней, я уж буду ждать... Понимаешь? Прямо сюда... Она пусть обождет, а тьі ко мне...

— Добре, добре!..

І Юхим тихо поплентався до кухні. І де далі йшов він, то тихіше й тихіше посувавсь. Коли він вступив у хату, там уже готували до вечері — ставили миски на стіл, різали хліб тощо. Посидівши трохи мовчки, напружено-задумливо на лаві, дід нарешті встав, походив по хаті і, зупинившись біля Килини, тихо, крізь зуби пробурмотів до неї:

— Вийди на часинку надвір, маю щось казати... Килина трохи здивовано подивилсь на його, але мовчки, непомітно хитнула головою на знак згоди. Дід поволі запалив люльку, походив ще по хаті й раптом, щось згадавши, прудко поліз у кишеню, вийняв гроші й голосно попрохав Гриця збігати по горілку. Всі аж застигли здивовані. Але Юхим, не даючи ніякої відповіді на всі розпитування, весело жартував і обіцяв цю ніч затопити горілкою всю кухню. І справді, у голосі його чулась якась злісна, запекла рішучість. Певно, що Гриць недовго вагався — накинув свиту, схопив шапку і в один мент вилетів із хати, тільки вітер пішов за ним. Останні, після невеличкої суперечки з Савкою, що хотів починати зараз же вечерю, постановили чекати на Гриця, а дід Юхим навіть пораяв, щоб Килина, як головна представниця інтересів кухні, зараз же пішла до економки й яким-небудь способом добула сала, яке можна було б дрібно покришити і добре засмажити на сковороді. До сеї поради всі, не виключаючи й зраділого Савки, пристали одноголосне, тільки сама Килина знайшла, що се незручно, бо сьогодня не було ні свята ніякого, ні надзвичайного випадку з життя. Але коли Юхим непомітно моргнув їй одним оком, вона взяла своє слово назад і навіть, накинувши на голову свою велику, темну хустку, зараз же згодилась іти до економки. І справді, подивившись пильно на діда, вона щільно закуталась і повагом вийшла з хати. Але Юхим щось раптом згадав і, схопивши шапку, побіг за нею. Вона вже чекала на його. Дід довго не думав. Поважно і з тою ж злісною рішучістю він переказав їй бажання офіцера і, сам не додаючи від себе ні слова, замовк.

— От таке?! — протягнула здивовано Килина. — А чорта пухлого він не схотів би? Га?.. Ха-ха-ха! Диви який!.. От так знімусь зараз та й побіжу...

Але між сміхом у неї чулось якесь стурбовання, хвилювання, якесь вагання, якесь безсилля.

— Бач, Килино, — тихо, сумно почав дід, — я тобі так скажу: все одно, чи тепер, чи в четвер, а не минеш ти цього... Не така ти, щоб з'їхати на Софійку... Дуже багато сили в тебе... Тільки ти не думай, що я за панича стараюсь, — раптом хутко додав він. — Вєрно, він дав мені на чай, щоб я тебе підговорював... Та хоч би він мені й утроє більше дав, так воно б мені не завадило піддурити його... Коли ж правда правдою зостанеться... Чи візьме ще тебе Андрій, се ще баба надвоє ворожила... не такий у його батько... Він за копійку сина в скарб оддає, а тут наймичку за невістку візьме... Шкода, дівко... От і вийде те, що мусить вийти. Бо й ти з одної глини зліплена, що й усі!.. Мабуть, вже й тепер до офіцера серце мре? Га?..

— Пхі! — роблено-зневажливо повела плечима Килина, але дід тільки всміхнувся.

— Ой, не «пхі»... — сказав він сумно. — Видно, дівко, видно... Що вже тут?.. Так чи варто ж лобом стінку бити? Пропадати, так хоч пожити зате... Ех!

Дід з якимсь одчаєм махнув рукою, і в рухові тому, в голосі його тихому й хрипкому чулась та безнадійність, яка штовхає й на великі злочинства, і на дрібну бездіяльність, і мляву покірливість, — чулась безсила злість, придушений біль.

Килина мовчки слухала, не виказуючи ні рухом, ні голосом, що вона думає про Юхимові слова. Виразу ж обличчя не можна було роздивитись. Але Юхим якось і не дуже добивався відповіді, наче заздалегідь знав її. Він тільки говорив. Гунявий голос його дзвенів то злісно, то насмішкувато, то сумно і малював їй картини за картинами. В тих картинах, правда, спокою не було, не було у них тихого, щасливого затишку, твердої самовпевненості, — в них кипіло життя, вільне, дике, шалене життя.

— Одним словом, дівко... — закінчив рішуче дід, — я тобі ось що скажу: требуй з його, що можеш... коли вже на те йде... Требуй наперед грошей: 200—300—500— скільки в голову прийде. Требуй кватирю, одіж... вина, меду... чорта, біса... Всього... й живи!.. Живи, поки можеш жити... Він все зробить... бо аж горить... Та й плюнь на все! Ех! І я плюну! Загуляю — і чорт його бери все на світі. Гулять — так гулять, як каже наша Софійка. Ну, й гуляй!.. Один раз живеш, так хоч раз же й гуляй!

— Ні! — вмить тріпнула уперто головою Килина і круто повернулась до хати. — Краще з голоду пропадати по своїй волі та чесно, ніж от так жити... Так йому й скажіть, — кинула вона гордо й прудко пішла в сіни.

— От туди к бісу! — здивовано протягнув Юхим, певно, не сподівавшись такої відповіді, і помалу й собі пішов у хату.

— Погано, погано! — зараз же добродушно звернувся він до Килини, яку вже розпитували, чого вона вернулась без сала. — Не годиться так робити, дівко. То не хоче йти, то знов хоче, то вп'ять не хоче... Як та попівна... А сало б се згодилось... Ій-богу! Так до чарки... шматочок... Вєрноє слово!.. Гляди, щоб не жалкувала... Може, пішла б? Га? — знов кинув він до неї.

— Діду! — з ненавистю позирнула на його Килина. — Не будьте тим, що в болоті сидить! Сказала вам раз... Заробить хочете?.. Чужим соромом хочете...

Вона нервово одвернулась і почала для чогось знімати покришки з казанів, з яких зараз же піднявся вгору стовп пари. Дід мовчки подивився на неї, приголомшений її словами, потім раптом махнув рукою, одвернувся і сів на лаву.

— Не хоче! — хитнув він з ніяковою усмішкою на неї головою, звертаючись до дівчат, що були здивовані трохи і, видно, нічого зо всього не розуміли. — Не хоче... Х-хе... Заробить... От тобі... Так... Е-е!.. Все одно! Сьогодня все потопимо — і добре, і погане... не буде вже діда Юхима!.. Годі!.. Соромом... заробить... Ех!..

Килина роздратовано, нетерпляче-злісно стукала мисками, горщиками, кочергами, штовхнула навіть разів зо два Маринку, яка подивлялась на неї злякано-здивованими очима. А Юхим, одповідаючи усім на дивування, що Килину ніби щось укусило, також ніби загубив рівновагу: то весело, нервово жартував і сміявся, то зразу замислювався й мовчки, задумливо, похмуро пихкав люлькою.

Раптом Килина кинула ложку на лежанку, витерла руки і, підійшовши до полу, мовчки стала напинати на себе кинуту хустку. Дід пильно-понуро почав дивитись на неї.

— Ходімте! — вмить, повернувшись до його, криво й ніяково всміхнулась вона. — Я хочу сала! Тільки з вами підемо до економки... Сама не смію.

І, не дивлячись на здивованих і трохи навіть стурбованих товаришів, вона рішуче пішла з хати. Дід Юхим з тим же понурим і навіть суворим виглядом пішов за нею, навіть не звертаючи уваги на те, що таким своїм поводженням вони дають привід робити різні догадки. Біля стіни чорніла висока, дужа постать Килини.

— Ведіть! — прошепотіла вона здавлено... Юхим почухався.

— Бачиш, Килино, — понуро й сумно заговорив він. — Ти краще не ходи... Ій-богу... Коли ти мені сказала те слово... «Соромом заробить»... Мені спершу дуже боляче було, а потім... я роздумався... Ти прости мене..:

знаєш... ех! Одним словом, Килино, не ходи... Од серця тобі говорю... Не треба... Обманить ще... обдурить... Ти гаряча.

— Кого? Мене обдурить?! — скрикнула вона гордо. — Х-хо!.. Це побачимо ще!.. Ведіть, я хочу... Ну, хочу посидіти з ним!.. От і все!.. Не з'їсть же він мене,хе!

В голосі її чулась і ніяковість, і хвилювання, і, злість, і якась безвихідність.

— Як знаєш... — серйозно і сумно промовив Юхим, і, постоявши ще трохи, наче чекаючи відповіді, він нарешті повернувся й мовчки пішов до будинку. Килина з ним. Не зустрівши нікого, вони добрались до ґанку, біля якого Килина зосталась, а Юхим щез у дверях. Хвилини через дві він вийшов, махнув їй рукою, і, коли вона вийшла, не поспішаючи, на ґанок, він мовчки поступився, даючи їй дорогу в сіни, і зараз же, як вона ввійшла туди, зачинив двері, постояв трохи і тихо пішов до кухні.

— А, королева моя! — зараз же гаряче прошепотів у Килини над вухом офіцерів голос, як тільки вона вступила в теплі півтемні сіни, в яких були прикручені лампи й не було ні душі. — Пришла все-таки!

І, міцно обнявши за стан, він обережно повів її через сіни, одчинив якісь двері і ніжно пустив її вперед себе. Килина ввійшла і зараз же зупинилась біля порога, цікаво озираючись. Світлиця була невеличка, але осяяна блакитним світлом гарного круглого ліхтаря, що звисав зі стелі, обвішана малюнками, килимами, обставлена м'якою меблею, вона вся дихала затишком, теплом, пестощами.

— Гарно у вас... — тихо промовила Килина, силкуючися не дивитись на його. — Любо так...

— Разве? — прошепотів він, нахиляючись до неї й жадібно обнімаючи за стан. — Хорошо?.. Да?.. Нравится? Славная моя... гордая... пришла.

Він хотів зазирнути їй в очі, але вона навмисне закрила їх і, трохи розкривши сухі, гарячі губи, зблідши, спершись на стіну, мовчки підставила лице під його дикі, жадібні поцілунки.

— Сядем... — одкинув він трохи голову й озирнувся. Вона розплющила очі і подивилась собі на чоботи, від яких на підлозі були сліди грязі.

— Ноги у мене... чоботи в болоті... — промовила вона тихо.

Він подивився їй на чоботи, потім на килим, що був простелений мало не на всю підлогу і, щось згадавши, підбіг до широкого турецького дивана, що стояв біля стіни, і підняв щось з землі.

— Сбрасьівай сапоги! — сказав він, вертаючись і держачи в одній руці гарні вишиті пантофлі, а другою знов обнімаючи її.

Килина з усмішкою подивилась на пантофлі, злегка одвела його руку й почала скидати чоботи.

— Ну, вот! — задоволене промовив він, коли вона поставила до стіни незграбні свої чоботи і всунула хоча невеликі, але грубі й червоні ноги свої в м'які, теплі пантофлі. — А теперь й сесть можно.

І не випускаючи її стану з обіймів, він підвів її до канапки, обережно посадив її і сів сам поруч неї, впиваючись блискучими, масляними очима в гарне, зблідле лице її з виразними, дуже червоними кружечками рум'янцю на щоках, з великими сірими очима, які, здавалось, потемнішали й були глибші, ніж раз у раз.

— Но хорошая же какая! — з захопленням скрикнув він, любуючись нею. — Боже, какая хорошая!

— «Хорошая»... — повторила вона і соромливо-ласкаво глянула на його, — Справді, «хорошая'»?

— Прелесть!

— І ви хороші... — промовила вона, не зводячи з його очей. — Дуже хороші. Аж тут болить, — вона показала на серце, — як дивишся вам у вічі... І холодно так... Гарно...

Він радісно засміявся і скажено почав цілувати її, то одпихуючи, то знов забираючи в обійми. Вмить Килина злегка одіпхнула його, одсунулась і, проводячи рукою по гарячому лиці й по очах, що стали як п'яні, лукаво промовила:

— А я ж все-таки і досі не знаю, чого ви кликали мене... Дід казали, діло є велике... Ну що ж ви мені скажете? Чого кликали?

— Чего?? — він схопив її обома руками, притягнув близько до себе і, щось прошепотівши на вухо, почав ще скаженіше цілувати. Килина хотіла визволитись, хотіла одіпхнути його, але він ще з більшою силою, з якоюсь божевільною силою тяг до себе і, весь дрижачи, щось шепотів їй. Раптом вона одхилилась трохи назад, схопила його голову і, подивившись в його затуманені очі, дико, несамовито вгризлась губами в гарячі уста його й замерла; потім знов одхилила, знов глянула і знову застигла довгим поцілунком. Потім вмить дуже шарпнулась, вирвалась і, одстрибнувши, стала на ноги, дивлячись на його якимсь зляканим; п'яним поглядом. Він, щось бормочучи, хотів знову схопити її, але вона хутко ступила ще трохи назад і, тремтячи вся, зашепотіла:

— Ні, ні, ні!.. Буду кричать... Сидіть тихо... Я щось хотіла вам говорити... Забула...

Вона провела тремтячою рукою по дуже блідому лиці й напружено задумалась, важко дихаючи.

— Ах, да оставь... Килина!.. Ну, йди же... — якось простогнав він, але вона вмить підняла голову, якось чудно глянула на його і, зразу ж з блідої зробившись вся червона, якось одривисто й холодно почала:

— Слухайте, паничу! Коли я йшла до вас, я... хотіла вам... — голос у неї переривався часто, ніби їй важко було говорити... — ось що сказати... Ви... переказуєте... через діда, що... візьмете мене з собою, коли... я... коли... я... ну, коли я стану... вашою... полюбовницею... Так?

— Ну, так... Ах, оставь тьі ато... — протягнув він з мукою руки до неї, але вона одступила ще на ступінь і ще холодніше, ще суворіше провадила далі:

— Казали, що дасте кватирю і... все... Так?

Він трохи розумніше й здивовано подивився на неї.

— Так?

— Н-ну... та-ак... Зто все?

— Ні... Підождіть.

Лице її дедалі ставало холоднішим, якимсь напружено-рішучим. Губи складались якось терпко, твердо, лице знову стало бліде, аж жовте, але це надало їй ніби ще більшої краси.

— Ви говорите «так»?.. Так от же що!.. — Вона на хвилину зупинилась, мов не маючи сили далі говорити, але вмить почервоніла знову вся і, рішуче, уперто зупинивши на йому погляд, заговорила: — Так слухайте... Ви кажете, що любите мене... Я цьому не вірю... І сама вас не люблю... А ви хочете мене за полюбовницю взяти... Так? Ну, так от що: візьмете мене в город, дасте мені кватирю... — вона на мент зупинилась, — дасте мені в руки 300 карб. ... Чуєте? І тоді... я вас слухатимусь... От все. Хочете, то...

Видно було, що їй було безмірно тяжко; вона нервово давила собі одною рукою пальці другої руки, очі її ніяково ходили по кімнаті, груди важко й нервово здіймались, сама стала знов мертво-блідою. Зупинившись, вона подивилась йому в лице, яке стало теж спокійніше і дуже здивоване, і, не знаючи, що далі говорити, з мукою почала ще дужче давити пальці.

— Хм... Так вот тьі какая!.. — насмішкувато промовив нарешті офіцер, цікаво дивлячись на неї. — Я й не знал... Думал, в самом деле... невинная... А ти бьівалая, значит... Кто ж ато тебя так научил? А?.. Молодчина!.. Хм... — Він витягнув одну ногу, захитав нею і, любуючись її мукою, погладив вуса... — Недурно придумала... Откровенно... Ну, й не стьідно ж тебе? А? А стьід-то свой...

Килина вмить здригнулась вся, спалахнула на все лице полум'ям, блиснула в його очима і, як вихор, повернувшись, кинулась до дверей, зшпурнула з ніг свої пантофлі і дрижачими руками хутко, нервово почала взувати чоботи. Офіцер спершу широко, злякано розплющив очі, потім схаменувся, кинувся до неї й, умовляючи, прохаючи вибачення, хотів знов обняти її, але вона так повела всім тілом, так позирнула на його, що він аж одступив від неї трохи.

— Випустіть мене! — хрипнула вона, узувши чоботи й випрямляючись.

— Да что с тобой? Килина! Да плюнь!.. Я согласен, я на все согласен... Я ведь... Завтра же...

— Пустіть, я вам кажу, а то буду кричать!! — прошепотіла вона з таким вогнем ненависті, що він тільки з острахом і дивуванням подивився на неї, потім поспішно визирнув у двері, чи нема кого в сінях, і мовчки пішов уперед. Килина, закутавшись по самі очі в хустку, пішла за ним. Одчиняючи вже двері, що вели надвір, він ще раз несміло спробував обняти її, щось шепочучи на вухо, але вона дуже одіпхнула його, шарпнула двері і вискочила на ґанок. Мало не перестрибнувши через всі східці, вона хутко пішла вгору, не озираючись і щільніше кутаючись в хустку. Ввійшовши в кухню, вона зараз же звернулась до діда і голосно промовила:

— Нема, діду, сала й не буде! Будемо й так! Всі вже сиділи за вечерею і, мов по команді, повернули до неї голови. На столі стояли миски з кандьором, лежав порізаний хліб і блищали дві великі пляшки горілки.

— Та-ак? — протягнув дід, здержуючи на півдороги ложку. — Ну, й слава богу! — хитнув він з якоюсь полегкістю в голосі. — Хай йому біс, з їхнім салом! Сідай краще вечеряти... Наші вже тут думали, що ти на село вже пішла...

Але «наші», видко, не тільки се одно думали, а кожний, певно, гадав про себе різне. Але Килина, не одмовляючи нічого ні на розпитування, ні на хитрі підступи й догадки, підійшла до жердки, нервово скинула з себе хустку і якось чудно посміхнулась. Потім, озирнувшись по хаті, помітила Андрія, що не сидів разом зо всіма, а з похмурим виглядом ходив по хаті, нахмурилась і, кивнувши йому головою, одійшла до дверей.

— Ну? — тихо, але з напруженим чеканням кинула вона, як тільки він підійшов до неї. Біля столу зачувся з їх сміх і вигадки.

— Говорив... — заговорив Андрій живо й повеселішавши зразу. — Батько схиляються...

— Схиляються? —Їїй-богу... Тільки, кажуть, чого це така нетерплячка взяла мене... Ну, й той... і кажуть: підожди до осені... Як жнива покажуть... Ну, а жнива...

— Ха-ха-ха! — не слухаючи його далі, голосно зареготалась вона і, аж хитаючись всім своїм дужим, струнким станом, одійшла від його.

— Та підожди, послухай! — скрикнув напівображено, напівзлякано Андрій, але вона тільки ще голосніше вибухнула нервовим сміхом і, махнувши рукою, підійшла до столу.

— Чуєте, діду! — крикнула вона, сміючись. — Кажуть люди, що брехня правдою хоче бути! Ха-ха-ха! Налийте мені, діду, чарку... змерзла... треба хоч погрітись... Всі холодні такі... От тільки Гриць теплий!.. Правда, Грицю? — сідаючи боком до Гриця й обнімаючи його за груди, зазирнула вона йому в лице. Гриць спершу здивувався, потім поклав ложку, втерся й засміявся. Видко було, що йому стало й ніяково, і приємно. Тим часом Юхим мовчки взяв чарку, налив її і також мовчки подав її Килині, яка сиділа спиною до столу й не бачила того. Замість неї чарку взяв Гриць і, одхилившись трохи, підніс Килині.

— А! — скрикнула вона, беручи чарку й встаючи. — Будьмо здорові!

І, по-парубоцьки перехиливши чарку в рот, ковтнула, скривилась і, не закусюючи, простягла руку з чаркою знов до діда.

— Ще? — підняв він до неї очі з тим же серйозним і похмуро-сумним виразом лиця.

— Ще! — засміялась вона. — Будемо гулять!.. Ха-ха-ха!! Чого ви всі витріщились?.. Хіба й я не можу горілки пити?.. Ого!.. Лийте, діду, лийте! Нема сала, так хоч горілка є...

Ха-ха-ха!!

Навіть Трохим трохи стурбовано зупинив на ній свої похмурі, суворі очі і декілька хвилин не одводив їх від її дуже блідого лиця, на якому грало щось неспокійне, болюче.

Дід налив, поставив на місце пляшку і знову взявся за ложку.

— А ти, Софійко, пила? — держачи чарку і дивлячись на Софійку, спитала Килина.

— Пила! — роблено-весело мотнула та головою, не дивлячись на неї.

Килина знов перехилила чарку, ковтнула і аж здригнулась всім тілом.

— Н-ні! — поводячи з огидливістю плечима й ставлячи на стіл чарку, промовила вона. — Погана дуже!.. Бр-р... Як ви п'єте її?..

— Килино! — вмить почувся позад неї зворушений, дрижачий голос Андрія. Килина повернулась.

— Чого тобі? — холодно озирнула вона його з ніг до голови.

— Йди, я тобі щось скажу... Ти ж недослухала...

— Після жнив скажеш! — сухо, терпко кинула вона й одвернулась.

Андрій густо почервонів, але як стояв, так і застиг, дивлячись їй в спину. Потім хутко повернувся, одійшов до полу і мовчки сів на його.

— Ха-ха-ха! — зареготався Трохим, зазираючи повз Килину до Андрія. — Що? Опікся, небораче? Постуди трошки, смачніше буде!.. Ха-ха-ха!..

— А тобі чого?.. Вовк!.. — гнівно глянула на його Килина. — Жери он там!

Андрій голосно, гидко вилаяв його на всю хату. Трохим зразу перестав сміятись.

— Що-о?! — в один мент посинівши й дико блиснувши очима, прошепотів він, — Ти будеш лаяться?!

І тихо, поволі підвівшись, зігнувшись, випнувши вперед голову, як той звір, що збирається кинутись на ворога, він устав і почав вилазити з-за столу. Як і в той раз, коли він гриз шию Рухлі, на висках йому повипинались жили, з носу виходило важке, часте сопіння, губи побіліли, а в очах бігало щось фосфоричне й страшне. Усі затурбувались. Кіндрат зробився серйозним і пильно дивився на його. Гриць і собі чогось устав, Петрик одсунувся від столу й одійшов до полу, мовляв, «моя хата скраю»; навіть Савка поклав ложку і разом з дівчатами злякано дивився то на Андрія, то на Трохима. Тільки дід Юхим наче нічого не бачив і не чув: уперто-похмуро носив собі ложку од миски до рота і тільки голосно сопів носом. Темна постать Андрія з ледве видним обличчям не ворушилась на полу.

— Ти ще будеш тут лаятись? — тихо, з свистом якимсь прошипів знов Трохим, вилазячи з-за столу й поволі підходячи до полу.

— А ти що таке? Пан великий? — зачулось від Андрія, але голос його хоча й гучав задирливо, виявляв не то страх, не то ніяковість.

— Покинь його! — похмуро промовила Килина до Трохима. — Не чіпай.

Трохим наче не чув, навіть не подивився на неї; не спускаючи з Андрія очей, звісивши якось рівно руки по стану, він ішов просто до полу, все більше й більше нахиляючися вперед, мов збираючись раптом стрибнути і впитись тому зубами в груди. Вмить Килина хутко зайшла поперед його, стала перед самим його лицем і, беручи його за руки трохи вище ліктя, м'яко промовила:

— Не треба, Трохиме... Сядь... Хай собі...

— Пусти! — скидаючи її руки, хрипів він і хотів поминути її, але вона знов переступила йому дорогу і ще м'якше сказала:

— Ну, я просю тебе, Трохиме... Зроби для мене... Покинь... Іди вечеряй... Ну, зроби ж хоч раз, коли тебе просять...

Трохим вмить мовчки круто повернувся, підійшов до столу, заліз на своє місце і, не дивлячись ні на кого, похмуро почав їсти. Юхим тільки зиркнув на його і знов звернув всю свою увагу на кандьор. Всі легше зітхнули. А Килина підійшла до Андрія, щось сказала йому і пішла з хати. Андрій схопив свиту, шапку й пояс і собі пішов за нею.

Вернулась Килина сама. Вона ніби заспокоїлась і не сміялась тим нервовим, чудним сміхом, а навпаки, ступала дуже спокійно, м'яко, тільки брови були насуплені якось твердо, суворо-рішуче, наче вона щось постановила і тільки чекає тепер, що буде далі. Не вважаючи на жарти товаришів з приводу балачки з Андрієм, вона спокійно одмовилась від горілки, яку підніс їй Гриць, і тільки підсіла до кандьору. Поївши трохи, вона поклала ложку, встала, перехрестилась до Трохима, що сидів під образами, і одійшла до полу.

— Сметану їстимете? — звернулась вона до Панаса. Той заворушився, повернув трохи голову, що ледве темніла за білим верхом кожуха, і прошепотів:

— Спасибі... коли є, дай трохи... Добра ти, Килино... Вона, не хапаючись, взяла ложку й полумисок з мисника, вийшла з хати й незабаром вернулась з сметаною, яку разом з шматком хліба поставила біля Панаса. Він підвівся трохи, поставив полумисок біля себе і, обережно вмочаючи хліб у сметану, почав їсти. В хаті трохи утихло, потім балачка потроху знову почалась, закружляла чарка, заблищали очі, посипались жарти спершу на Килину й Андрія, потім на Петрика й Саньку, далі на кого попало, задзвенів сміх, зачулися пісні, — голота загуляла. Забулися сварки, забулись пригоди. Щезло горе, запанував один буйний, душний чад, що налив у серце дико-веселого чуття, що мішає думки, вкриває темною запоною майбутнє і ховає в п'янім забутті минуле. Загуляла голота. Спершу трохи здержувались через Панаса, але, як спорожнено одну кварту чаду й почато було Другу, товариство вже нічого не бачило й не чуло, крім якогось туману в очах та шуму в вухах. Навіть Трохим розвеселився: з дуже почервонілим лицем, на якому ще виразніше тепер виступало ряботиння, з припухлими трохи губами, які наче хтось помазав салом, і блискучими очима, він жорстко сміявся дрібним сміхом і часто стукав кулаком по столі, але стукав так, що аж миски підскакували. Маринка, яку й сьогодня підпоїли, теж розвеселилась і навіть стала говорити щось про «миндаль», але коли Трохим пильно, гостро глянув на неї, збентежилась і почала щось бурмотати про панів. Потім раптом замовкла, очі, що були розгорілися, посовіли, потухли, все худе личко її ще більше зблідло, укрилось холодним потом, вона почала блювати... її схопили, однесли зо сміхом до лежанки й поклали на землі. Коли вона нарешті безсило схилилась на другий бік і хотіла заснути, її знов взяли, поклали на піл і вкрили чиїмсь кожухом. Вона зараз же й заснула. Килина ж хоч постелилась на лежанці і навіть лягла, видко було, не спала. Коли знадвору доходив якийсь гомін або хто проходив повз вікна, вона трохи підводила голову, прислухалась і знов лягала. А голота гуляла. Дід Юхим перейшов уже «гряницю» і наче змінився весь. То, звичайно, він говорив і рухався поважно, спокійно, а тепер ніби хто налив йому в жили молодої, гарячої крові. Завзято взявшись одною рукою у боки, а другою піддержуючи люльку, він жваво водив головою, стріляв очима й заливчасто-широко сміявся. І хоча товариство було здебільшого не в такому стані, щоб помічати що-небудь, все-таки звернуло увагу, що дід переродився.

— Х-ха! — гордо хитнув головою Юхим, коли Софійка обняла й поцілувала «дідуся за те, що вони такі стали молоді». — Я, дівко, ще не такий був... Ого!.. Я тобі говорю!.. Стій, стій, стій!.. — повів він рукою, наче спиняючи когось, хоч ніхто йому не перечив. — Стій, ти слухай мене. Я, брат... Коли я молодий був...

І починалось оповідання якої-небудь плутаної, довгої «сторії». Товариство спочатку слухало пильно, потім хто-небудь про щось заговорював і починався регіт, співи, жарти. Нарешті почали розходитись спати: спершу пішов Савка, потім Трохим, далі Петрик та Санька, яка була зовсім п'яна від «пригублювання» і говорила Петрикові з докором про якусь любовну сцену. Остались тільки Юхим, що теж прив'янув і щось мимрив про себе, та Гриць, Кіндрат і Софійка, яка сиділа між цими двома, обнявши кожного і схиляючи то до одного на плече своє зашаріле, гаряче лице з сонними, млявими очима й вогкими губами, то до другого. Вони всі троє похитувались з боку на бік і хриплими, розбитими голосами співали:

На йо-ом пам'ятни-ик чи-и-жо-о-олий, Дев'я-а-носто-о сє-ем пудо-о-о-ов, Дев'я-а-но-сто-о сєм пудо-о-в...

Коли Андрій, вернувшись з села, ввійшов у хату, всі вже спали: дід Юхим, схилившись на стіл, Софійка, обнявшись з Грицем, далі біля столу; Кіндрат на лаві, звісивши ноги і поклавши голову на руки. Гас у лампочці вигорів, і вона ледве-ледве блимала і чаділа нагорілим копотом. В хаті смерділо горілкою, людським диханням, потом, гасом. Було душно й важко дихати.

Андрій тихо підійшов до лежанки й зупинився біля Килини. Вона дихала рівно й спокійно. Постоявши трохи, він несміло торкнув за плече і злегка похитав її. Килина вмить заворушилась, підвела трохи голову і, помітивши якусь постать біля себе, суворо спитала:

— Ну, чого?

— Це я... Андрій, — прошепотів він.

Килина придивилась ближче і, підвівшись, сперлась на лікоть. Потім озирнулась навкруги, прислухалась і тихо спитала:

— Чого так пізно? Ну, що?

Андрій не зразу одмовив. Наче збираючись з думками, він нахилив трохи голову, потер лоба і тихо почав:

— Бач, Килино, я все думав тепер... Туди йшов та думав і назад... Ти зовсім мене не любиш, а хочеш, щоб я тебе брав... Як... як же це буде так?

— Ну? — суворо кинула Килина.

— Ну, та й... що ж це... З татом я говорив, вони схиляються, щоб і тепер... Тільки хотять ще трохи обдивитись... А що тільки було вдома!.. Мати мало не бились з татом. Брат хотів мене вигнать... Я аж за ніж ухопився...

— Невже? — тихо спитала Килина і, ніжно поклавши йому на плече руку, м'яко притягнула до себе; але Андрій поволі визволився і тремтячим голосом заговорив далі:

— А потім я став собі думати, навіщо оце все? Вона все одно не любить мене, при всіх сміється, глузує з мене... Ти ж мене не любиш? Не любиш, правда?

Килина помовчала трохи, потім озирнулась, прислухалась і, подумавши, заговорила:

— Ти знов про це... Ну, скажу тобі й тепер: не люблю... Підожди! Ну, не люблю... А чому не люблю? Тому, що не вірю тобі... нікому не вірю. Хіба я знаю, чи ти справді любиш мене, чи тільки так... хочеш погулять з... голодрабкою... Підожди, дай договорити!.. Що правда, то правда... От і не люблю через це... Не можу прямо... Хотіла б, може, і сама, так не можу... Як подумаю собі тільки, що обманити думаєш, так така злість бере, що... Яке ж уже тут кохання?.. Просто не можу... як другі дівчата там; хоч і не дивиться на неї, а вона все-таки аж упадає за ним... А я не можу так... Не любиш? І не треба. У мене таке серце — як бачу, що хтось до мене з щирим серцем, так я до його удвоє; ну, вже коли й бачу, що злом дихає, так і я не кохатиму... А ти... Я не знаю... Ти любиш мене не для мене, а для себе... А такої любові багато знайти можна... Ну, і сама вже не можу... От тобі і вся правда... Хочеш — бери, хочеш — ні. Я не обманюю тебе... Візьмеш — буду любити так, як нікого не любила, бо бачитиму, що любиш мене не тільки для себе, а й для мене...

Панас заворушився, захрипів і глухо закашлявся. Килина замовкла, і обоє довго чекали, поки він замовкне.

— Тут от, як хочеш, — проговорила знов Килина, коли Панас заспокоївся. — Коли віриш мені — бери, а ні... то так і кажи. Віриш?

Вона знов притягнула його до себе і, поклавши його руку собі за спину, почала потиху гладити його м'яке, шовкове волосся.

— Ну, віриш чи ні?

— Вірю, — прошепотів він і, притулившись їй головою до грудей, замер.

— А чи не пора б уже спати? — раптом зачувся з полу похмурий, злісний голос Трохима, — Ні вдень, ні вночі нема покою од їх...

Килина спокійно, поволі одвела його голову од грудей, притягла її до свого лиця і безгучно впилась йому в уста. Потім також поволі одвела знов і, злегка одіпхнувши його, прошепотіла:

— Ну, годі... Іди спать.

Андрій, як п'яний, одійшов од неї, виліз на піл і, не роздягаючись, ліг біля Савки. Лампочка почала часто моргати, наче тільки і чекала, щоб Андрій ліг уже, потім тихіше, рідше й рідше і, нарешті, кліпнула востаннє й погасла; тільки у тьмі замість неї червонів на столі нагорілий гніт.

Всі ще спали, коли Трохим, розбудивши Юхима, почав йому щось тихо шепотіти. Той сів на лаву, почухався, протер заспані очі і хрипло спитав:

— Хіба вже?

Трохим тільки головою хитнув і мовчки показав йому невеличку зелену скриньку, що стояла під лавою біля жердки. В хаті було вже зовсім видно. Юхим устав з-за столу, глянув на сонне товариство й усміхнувся. Але не встиг він взяти кухоль в руки, щоб умитись, як у хату ввійшов несподівано... Халабуда. Зробивши декільки кроків, він зупинився, здивовано підняв брови і, дивлячись на Гриця і Софійку, які порозкочувались вже і один заліз аж під стіл, а друга під лаву, — одеревенів.

— А... ето ж по-какому? — нарешті опам'ятався він і повернувся до Юхима, який, усміхаючись, дивився на його. — Как же ето вони сплять до такой пори? Я вже думав, що тут провалились усі кудись.

Замість одповіді Юхим вмить хитнув йому таємниче головою й поманив за собою із хати.

— Що таке? — ще більше здивувався той. Але Юхим знов хитнув йому і пішов озираючись у сіни. Халабуда стиснув плечима, але пішов все-таки. Хвилини через три Юхим вернувся, але без Халабуди вже. Моргнувши Трохимові, він підійшов до Килини і почав будити її. Вона довго не прокидалась, потім, коли Юхим не на жарт штовхнув її в бік, зразу підвелась, озирнулась і здивувалась, що вона могла так заспатись. Потім дід підійшов до Гриця і почав штовхати його ногою. Гриць спершу щось бурмотів, цмокав губами, потім помалу підвівся й сів під столом. Здивовано озирнувшись, він раптом одкинувся назад і весело, гучно, на всю хату зареготався. Від його сміху навіть прокинувся Кіндрат. Нарешті, повставали всі, з сонними, мутними очима, з попухлими носами, з пересохлими губами, сердиті, злі, розкудовчені, брудні. На слова Юхима, що був Халабуда і лаявся дуже, дехто вилаявся, дехто почухався, але ніхто не хапався до роботи. Савка ухопив шматок хліба і, сопучи, почав наминати його; але, пожувавши трохи, поклав на стіл, зітхнув і промовив:

— Я 6 це кислого чого з'їв би... Нема, Килино?

— Казало, що буде! — весело засміялась та, витираючи мокре лице брудним рушником і визираючи з-за його своїми великими гарними очима, які дивились сьогодня якось надто жваво, бадьоро і весело.

— Д-да... це б огірка солоного непогано б... Проквасити душу, — скребучи нігтем брову і поглядаючи чогось на піл, протяг роздумливо Юхим. Потім хитнув рішуче головою, підійшов до свого «пальто» і, витягши з його пляшку з недопивками горілки, подивився на всіх, перехилив її в рот і закляк. Було чути тільки «будь, буль, буль!». Коли булькання стихло, він одтулив пляшку від рота, подивився через світ на дно, перехилив знов у рот, потрусив пляшкою і, подивившись знову на неї, сховав її в «пальто», утерся і задоволене крекнув:

— От тепер ніби зовсім друга припорція, — весело хитнув він головою. — Тепер можна і підождати трошки.

Він хотів ще щось говорити, але глянув у вікно і здивовано промовив:

— О! Диви... А чого це так рано пани до нас?

— Де? Куди? Які пани? — посипались стурбовані питання, але не встигли дізнатись, як у хату ввійшли:

попереду Халабуда з поважним і погрозливим виглядом, далі офіцер в шинелі наопашку і вчитель. Останні обидва, видно, і не вмивались, бо обличчя були пом'яті, сонні, тільки вуса в офіцера були розчесані як слід.

Звернувшись до здивованих робітників, Олександр з лінивою зневагою вияснив їм, що йому стало відомо, ніби вкрадена «миндаль» знаходиться тепер у них на кухні, а через те ніхто хай не виходить з хати, поки не буде скінчено трус. Хитнувши потім мовчки головою Халабуді на робітників, він неспішно озирнувся, поводив байдуже очима по хаті і зупинив погляд на Килині, яка, зустрівшись з його поглядом, спершу одвернулась була, але зараз же подивилась знов, наче не маючи сил боротись, дуже зблідла і застигла у погляді. Офіцер ледве всміхнувся, одвернувся, байдуже подивився по стелі, позіхнув, прикривши рота трьома пальцями, і повернувся до Халабуди, який вже старанно порався біля Трохима, щільно облапуючи його з голови до ніг. Той усміхався якоюсь похмуро-задоволеною всмішкою й покірливо повертався на всі боки. Біля них стояв учитель і, жадібно дивлячись за кожним їхнім рухом, нетерпляче топтався круг їх.

— Нет? — спитав офіцер, коли Халабуда взявся до Савки.

— Нікак нєт! — озирнувся той і, кинувшись до Савки, почав ще старанніше шукати. Не знайшлось і у Савки, як не знайшлось і в останніх.

— Вещи пересмотри! — холодно кинув офіцер, коли всі були обшукані. Кинулись до шмаття, до одежі, перетрусили все й перейшли до скринь, яких було тільки дві: більша, жовта, — Килинина, і менша, зелена, — Андрієва. Витягли спершу зелену й почали викладати на лаву сорочки, хусточки, різну дрібницю. Потрусивши одну сорочку, потім другу. Халабуда раптом нахилився і, піднявши з землі якусь ганчірку, розгорнув її, глянув і, весь просіявши, кинувся до Олександра.

— Ваше благородіє!.. Знайшлась... Вот! — скрикнув він радісно і подав тому ганчірку. Панок кинувся і, вхопивши з рук офіцера орден, обдивився, наче не ймучи віри своїм очам, і показав його Олександрові.

— Действительно!.. Посмотрите... Очень рад... Очень рад... Зто просто... Очень благодарен вам! — звернувся він до прикажчика, який трошки випрямився й серйозно сказав:

— Не стоїть благодарності за такиї милості!

— Ну, как же не стоит? — радісно-збентежено пробурмотів той, звертаючись до Олександра й любовно дивлячись на хрест, який той з усмішкою повертав у пальцях.

— Удивительно!.. Правда?

— Д-да... — протягнув нарешті офіцер і, зробивши раптом серйозне й грізне лице, повернувся до всіх і строго спитав:

— Чей ато сундук?

Всі зразу подивились на Андрія, який, як тільки з його сорочки випала «миндаль», здивовано-перелякано підняв брови і страшенно почервонів весь. Поки ж роздивлялись на хрест, він прудко бігав по всіх очима, наче питаючись, як це воно могло статись так, що вкрадена «миндаль» опинилась у його в скриньці; але всі мовчки і також здивовано дивились одне на одного і ніхто навіть не рушився на свойому місці. Андрій глянув на Юхима, той здивовано стиснув до його плечима; глянув на Трохима, той тільки похмуро-радісно всміхнувся до його; глянув на Килину і ще дужче почервонів увесь, — вона, бліда вся, як стіна, з широкими очима, пильно дивилась на його. Але, зачувши питання офіцера, він прокашлявся і, запинаючись, сказав:

— Це мій... сундук. Тільки я не брав ції «миндалі»...

Я і не знаю, як вона... Це хтось підкинув мені...

— Да? — іронічно-холодно промовив Олександр. — Странно! Кто-то, значит, специально крал для того, чтобьі подкинуть тебе? Удивительно!.. Но... Довольно... Кто тебе дал атот... ату медаль?

— Мені ніхто не давав... Я не знаю... їй-богу, не знаю... От вам хрест святий, що й не знав, що вона у мене в скриньці... — з одчаєм скрикнув Андрій і аж перехрестився до образів. Верхня, піднята губа йому

дрижала, на лобі виступив піт, очі були широко розплю щені й дивились злякано й напружено.

— Ну, одним словом, не хочешь сказать! — повертаючись до Халабуди, сказав офіцер. — Хорошо... Зто раз-берет суд... Взять его й отправить к старосте... П-под-лец-цы!

— Вьі хотите его... предать суду? — живо спитав учитель, якось стурбовано дивлячись на Олександра.

— Конечно! — здивовано скрикнув той. — Не по головке же его погладить за ато?

— Да... — зам'явся той і понизив голос. — Но видите ли... Я просил бьі вас... а... пустить его й... не поднимать зтого дела... Начнется следствие, вьізовут меня, вас, подьімется цельїй скандал. Мне это ужасно неприятно... Пожалуйста... Я согласен, преступление, так сказать, с поличним. Но понимаете, этот комичньїй характер. Все это... Бог с ним! Пустите его!..

— Хм...

— Пожалуйста, я вас прошу... Офіцер замислився.

— Ну, хорошо, — стиснув він плечима і подав орден, якого той обережно підхопив і разом з ганчіркою пхнув у кишеню. — Пусть так, хотя... знаєте... но все равно... Ну, слушай, тьі! — звернувся він раптом до Андрія. — Слушай сюда... Зтот барин просит за тебя... Сльїшишь?.. Й я отпускаю тебя й не предам суду... Понимаешь?

— Коли ж я не брав! — скрикнув Андрій. Офіцер скипів.

— Молчать!! — гримнув він, зчервонівши разом. — Негодяй! Его от тюрьмьі освобождают, а он еще продолжает нагло тебе врать в лицо... Мерзавец!.. Вьігнать его сейчас с собаками из акономии й не дать ему ни копей-ки! Забирай свои паскудньїе вещи й в один миг марш отсюда... С-скоти-и-на!

Андрій хотів щось говорити, але, глянувши на офіцера, хапливо нахилився і тремтячими руками почав скидать у скриньку розкидані речі. Замкнувши скриньку, він скоса подивився на «панича», який не зводив з його очей, і підійшов до полу. Склавши в купу кожух, піджак, ще деякі речі, він, хапаючись, натяг свитку, так-сяк підперезався, схопив під одну пахву скриньку, а під другу клунок і, не дивлячись ні на кого, мовчки, червоний, переляканий, пішов із хати. Всі провели його очима і зараз же перевели погляд на панів.

— Мер-р-рзавцьі! — промовив крізь зуби офіцер, повертаючись, щоб виходити; але Халабуда крекнув, переступив з ноги на ногу і, пустивши руки «по швам», зупинив його:

— Ваше благородіє!

Їхнє благородіє озирнулось.

— Ну?

— Тут, ваше благородіє, знаходиться один болєзнєний человєк... которий без сомнєнія заслабєл... і той... не способний работать... Так ви звелєлі, щоб його отправить у волость... Он той самий, которий лежить на полу.

— Ну?

— Так я хотєл одослать ще вчерась... А они, — він показав головою до робітників, які переглянулись і похмурились ще дужче... — не зхотєлі.

— Как ато не «зхотєлі»? — гордо спитав офіцер, — Просить их нужно, что ли?

— Так точно, без сомнєнія!.. І я думал так... Так тот... которий тільки що пошол, шо украл миндаль, той хотєл везти... А тепер нема кому, потому они усє не слуша-ют... Особенно той, ваше благородіє, которий рябой... Той усіх без сомнєнія бунтуєть... повсігда... Вредний такой... Настоящій, ваше благородіє, малахольник...

— Какой «малахольник»?

— Такой, значить, как разбойник всьо рамно... Не слушаєт... сопротивляється...

«Благородіє» перевело очі на Трохима, який, насупивши брови, дивився в вікно й навіть не глянув в їх бік.

— Та ще, ваше благородіє, говорить, що побйот тому морду, хто повезьоть у волость...

«Благородіє» знов подивилось на Трохима, що все-таки не рушився, тільки губи йому насмішкувато скривились.

— Вьігнать его в двадцать четьіре часа из акономии! — очевидячки, здержуючи себе, глухо кинув офіцер до Халабуди. — Чтоб й духу его к вечеру не бьіло!

— Слушаю... — витягнувся трохи Халабуда.

— Тільки вперед рощот мені дайте! — спокійно і не усміхаючись вже, бовкнув Трохим, повертаючись до них і бігаючи очима по хаті.

— Никакого рассчета! — не дивлячись на його, кинув «панич». — Нагайки еще получишь!

Трохим зупинив на йому свій гострий, тяжкий погляд і наче потемнів весь.

— А нагайки за що? — придушено спитав він.

— За бунт! Па-а-нима-аешь?! — раптом озвіріло «благородіє» й повернулось до його всім тілом, — За бунт!.. Сволочь атакая! Деньги брать умеешь, а работать не любишь?.. С-скотьі проклятьіе!.. Перепорю всех!..

Трохим почав важко сопти, жили йому понапиналися на висках, ряботиння налилось синьою кров'ю, брови зійшлись з віями й через це очі здавались ще гострішими. Панок злякано дивився на них і, очевидячки, не знав, що йому робити. Халабуда стояв з покірливим виглядом; «скоти» ще більше похмурились, прищулились.

— Нагайки мені нема за що... — заговорив нарешті Трохим хрипким голосом. — А що я не послухався, так за це мені рощот дайте... А не дасте... так... — він забігав очима по хаті й криво, дико посміхнувся, — так я вже... Я вам не Андрій... Грабувать себе не дам...

Він зупинив свій фосфоричний погляд на офіцерові, що з якимсь дивуванням придивлявся до його, і знов забігав поглядом по хаті, кривлячи губи в усмішку. Офіцер ще подивився пильно на його, потім звернувся до вчителя і, здвигнувши плечима, промовив:

— Это, действительно, разбойник какой-то... Просто зверь!.. Вьі посмотрите, как у него глаза горят... как у кошки вечером... Этот й ножом не задумается пьірнуть...

— Да, да! Я тоже вам хотел сказать, — стараючись не показувати виду, що говорить про Трохима, хутко й упівголоса заговорив панок. — Ужасная физиономия... Я вам советовал бьі дать ему рассчет... й... бог с ним!..

— Д-да-а!.. — усміхнувся офіцер. — «Малахольник» на-стоящий... Хорошо! Получишь сегодня рассчет! — холодно, зневажливо, мов не бажаючи заводитись з ним, кинув він до Трохима й, повернувшись, пішов з хати. За ним поспішно побіг панок, а за ними Халабуда. Але, не дійшовши до порога, панич ніби згадав щось і, повернувшись назад, найшов очима діда і, хитнувши йому головою, сказав:

— Иди-ка сюда, Юхим!

Юхим, не поспішаючи, рушив за ним. Вийшовши з хати й пустивши вперед панка й Халабуду, офіцер зупинився і, взявши Юхима за лацкан піджака, почав йому говорити про Килину. Говорив він з тою ж ніяковістю й смішком, що й вчора, тільки сьогодня бажання ще більше дзвеніло йому в голосі. Юхим слухав мовчки, нахиливши лису, непокриту голову, й іноді хитав головою.

— Одним словом, скажи ей так, — виймаючи з гаманця гроші й непомітно тикаючи їх в руку дідові. — Если хочет, пусть едет прямо в город... Я еду сегодня... Обтъясни все, как я тебе говорил... Главное, не забудь улицу:

Ивановская улица, № 14... Спросить офицера, поручика Гаврильчука... Не забудешь?

— Ні...

— Ну, вот... Если согласится, пусть приезжает когда хочет, всегда приму... с радостью, х-хе!.. Ну, а не согласится... Согласен на все... А о том... извиняюсь... Й так далее... Там уже растолкуй ей... Понимаешь?

— Добре...

Коли дід прийшов у хату, там стояв страшенний гомін. Кричали, сварились, махали руками, блищали очима, лаялись, сміялись. Килина, дуже бліда, з посинілими губами, щось говорила Саньці, але та й слухати не хотіла й обстоювала своє. Не зважаючи ні на кого, Юхим підійшов до Килини, мовчки потяг її за руку й одійшов до дверей, хитнувши їй головою. Килина зараз же покинула Саньку і підійшла до його.

— Що там? — спитала вона якось схвильовано й ніяково.

Юхим похмуро, насупивши брови, почав їй щось шепотіти. Дедалі він говорив, то більше лице Килини супилось та тісніше складались губи. Скінчивши, він глянув на неї і спитав:

— Ну?.. Як скажеш?

Килина повела плечима, криво всміхнулась і промовила:

— Не знаю...

— Подумаєш ще?

Вона тільки кривіше всміхнулась. Дід постояв ще трохи задумливо, потім глибоко зітхнув, промовив тільки: «Ех-х!!» — і підійшов до полу. Насунувши на голову шапку, нап'явши й підперезавши мотузком «пальто», він, поспішаючись, серед галасу вийшов з хати і попрямував просто за будинок до села.

Коли він вернувся з двома пляшками горілки за пазухою й з блискучими, веселими очима в кухню, крім Килини, що стояла задумливо біля вікна й водила по склу пальцем, нікого не було. Навіть на тому місці, де лежав Панас, було голо. Подивившись на Килину, дід підійшов до столу, вийняв пляшки, поставив їх на стіл, сів сам на лаву і повів очима по хаті.

— А Панас же де? — промовив він тихо.

— Повезли в волость, — не повертаючись, кинула Килина.

— Хто?

— Петрик.

— Та-ак... — хитнув головою Юхим, потім подивився на неї і знову спитав: — А ти... як?

Килина нічого не одмовила, потім глибоко-глибоко

зітхнула, одійшла од вікна і, ніяково усміхнувшись, сказала:

— А я теж... мабуть... поїду...

— Та-ак... — знов протяг дід і замислився. Потім раптом тріпнув головою, вийняв з пляшки затичку, перехилив її в рот і без оддишки почав пити горілку. Килина аж задивилась на його.

— Що? — оддихуючись, витер він губи і глянув похмуро на неї. — Добре п'ю?

Килина мовчки повернулась і пішла з хати. А дід поклав голову на стіл лобом на самий край, довго сидів так, потім знов підняв її й, глянувши налитими кров'ю очима на пляшку, поволі взяв її, встромив у рот і знов почав смоктати, ніби бажаючи залити горілкою щось погане там десь, у грудях. Потім устав, в'яло забрав пляшки, підійшов до полу і, скинувши «пальто», постелився й ліг. І зараз же важко захріп.

І знов, як і вчора, прокинувся од чийогось шарпання.

— Діду!.. Встаньте! — турмосив його Трохим, що стояв біля його з клунком під пахвою, в шапці й у свиті. Дід злякано сів і подивився на його.

— Що?.. Га?.. Куди?.. За що?.. — хутко заговорив він, чухаючи себе в бороду і дивлячись по хаті, в якій вже смеркалося.

— Та нічого... То я... — усміхнувся Трохим. — Прощаться прийшов. Іду вже... Бувайте здорові!

Юхим потер лоба, ще раз озирнувся навкруги і подивився на його.

— Ху!.. А мені снилось щось... Випив я... Шумить, брат!..

— Я вже йду... Дали рощот... — муркнув Трохим знов.

— Уже? — обдивився на його клунок дід. — В дорогу, значить?.. Хм... куди ж тепер? Трохим злісно усміхнувся.

— «Куди»... — повів він плечима. — Звісно, куди... До другої собаки... Мало їх?

— Та-ак... — хитнув головою дід. — То правда... Скоро й я піду... Загуляв, брат, «гряницю» перейшов... Спасибі панам... офіц... А що, Килина де? — раптом хутко спитав він.

Трохим пильно глянув на його, потім усміхнувся й промовив:

— Нема вже й Килини... Взяла рощот... Пішла до тітки на село... Кажуть, хоче в город їхать...

— Та-ак... — схилив дід голову й застиг. Потім підвів її, подивився на Трохима, похитав головою й сказав: — От так наш брат погибає... Знаєш, куди вона пішла?

— До охвіцера? — бовкнув Трохим.

— До охвіцера!.. Ех!.. Може, вип'єш на дорогу? — раптом спитав він і, хутко повернувшись, вийняв з-під голови пляшку.

— Давайте! — махнув рукою Трохим. Дід поспішно одіткнув пляшку, для чогось побовтав її, так що там аж піна піднялась, і подав Трохимові. Той взяв, мовчки хитнув йому головою, перехилив у рот і застиг. Потім вернув дідові, утерся і, почекавши, поки Юхим «булькав», промовив:

— Ну, прощайте, діду! Треба до вечора хоч до Горбачів дійти...

Дід подав йому руку, потрусив Трохимову і, подивившись нащось в лице йому, зітхнув і випустив її. Трохим ніяково й похмуро всміхнувся, кивнув ще раз головою і поволі пішов до дверей. На лаві коло мисника сиділа Маринка біля макітри з картоплею й пильно дивилась на його. Проходячи повз неї, він глянув на її бліде, ще більш схудле личко, на якому тепер виднілось щось уперте, похмуре й разом з тим сумне й жальке, і зупинився.

— Прощай, Маринко! — промовив він, кліпнувши на неї своїм неспокійним поглядом і понуро всміхаючись. — Будь здорова...

— Ідете од нас? — тихо спитала вона. В голосі її чулось щось сумне, боязке, жальке.

— Іду.

Маринка тільки подивилась на його, не знаючи, що сказати, і почала м'яти дрижачими пальцями шкаралупину з картоплі.

Трохим узяв зручніше клунок під руку, глянув ще раз похмуро по хаті й, суворо, терпко якось кинувши «прощайте», вийшов із хати.