Горбоконик

За горами, за лісами,

За широкими морями,

Проти неба на землі

Жив дідусь в однім селі.

У старенького три сини:

Старший — з розумом хлопчина,

Середульший — сяк-такий,

А найменший — геть дурний.

Хлопці сіяли пшеницю

Та й возили у столицю:

Бач, столиця та була

Недалеко від села.

Там пшеницю продавали,

Гроші добре рахували

І, набивши гаманця,

Повертались до отця.

От чи скоро, чи не скоро

Приключилося їм горе:

Хтось у поле став ходить

І пшеницю толочить.

Про таку лиху пригоду

Ще ніхто не чув ізроду;

Стали думать і гадать,

Як би злодія впіймать.

Та й надумали ходити

Уночі той лан глядіти,

Щоб його оборонить,

Лиходійника зловить

Почало ж ото смеркатись,

Старший брат почав збиратись,

Він сокиру й вила взяв

Та й у поле почвалав.

Непогожа ніч настала;

Боясть парубка напала,

І сховався молодець

У кошару до овець.

Встало сонце із-за хмари,

Вийшов тихо він з кошари,

Із криниці вид умив

Та й постукавсь до братів:

«Гей, прокиньтеся, тетері,

Відчиніть скоріше двері!

На дощі я весь промок

Аж до самих до кісток».

Хлопці двері відчинили,

Брата старшого впустили

Та й питаються його,

Чи не бачив він чого.

Старший брат перехрестився,

На всі боки поклонився,

Кашлянув і проказав:

«Цілу нічку я не спав;

А було ж мені, на лихо,

І не тепло, і не тихо:

Як звірюка, вітер вив,

Дощ холодний ливма лив,

Ох, намучивсь я доволі!..

Ну, та все гаразд у полі».

Похвалив його отець:

«Ну, Данило, молодець!

Послужив ти службу щиру.

Тобто, мовить до приміру,

Не ловив у полі гав,—

Лан як треба доглядав».

Почало ізнов смеркатись;

Середульший став збиратись,

Він сокиру й вила взяв

Та й у поле почвалав.

Ніч холодна як настала,—

Туга парубка напала,

Зуб на зуб не попада;

Він навтьоки, бо біда!

«Лучче ніч повартувати

У сусідки біля хати!»

Непереливки було!..

Тільки ж сонечко зійшло,

Він братів почав будити:

«Гей, сплюхи, а відчиніте!

Був мороз вночі страшний,—

Ледь зостався я живий!»

Хлопці двері відчинили,

Середульшого впустили

Та й питаються його,

Чи не бачив він чого.

Він тоді перехрестився,

На всі боки поклонився

І крізь зуби проказав:

«Цілу нічку я не спав,—

А заснути міг навіки,

Бо мороз був превеликий,

До костей мене дойняв;

Ніч до ранку я дрижав;

Проклинав нещасну долю...

Ну, та все гаразд у полі».

І йому сказав отець:

«Ти, Гаврило, молодець!»

Стало втрете знов смеркатися»,

Час найменшому збиратись;

А найменший не спішить,

На печі собі сидить

Та й реве з усії сили.

«Чорні очі, личко біле!..»

Стали браття дорікать,

В поле дурня виганять,—

Та хоч як вони кричали,

Тільки голос утеряли:

Що йому до тих розмов!

Ну, тут батько підійшов,

Каже: «Синку мій коханий,

Ти піди в дозор, Іване.

Я обнов тобі куплю,

Дам і кваші, й киселю».

Тут Іван злізає з печі,

Кобеняк бере на плечі,

Хліб за пазуху кладе,

Вартувати лан іде.

Ніч настала; місяць сходить;

Поле все Іван обходить,

На всі боки погляда

І під кущиком сіда:

Зорі лічить, мов читає,

Та окраєць уминає.

Враз опівніч кінь заржав...

Вартовий швиденько встав,

Подививсь під рукавицю —

І побачив кобилицю.

Наче сніг була вона —

Чистобіла та ясна,

Грива хвилями спадала,

Щирим золотом сіяла...

«Еге-ге! так он який

Наш злодюжка!.. Ну, постій!

Жартувати я не вмію,

Сяду враз тобі на шию!

Подиви, яка прудка!»

Скинув він кобеняка,

До кобили підбігає,

За хвоста її хапає

Та й сідає на хребет —

Тільки задом наперед.

Стрепенулася кобила

Ще й очима засвітила,

Шию лебедем звила

І зірвалась як стріла.

В'ється змієм над полями,

Висне птахом над ровами,

Мчиться скоком вище гір,

Лине чвалом через бір.

Хоче скинути Івана,

Щоб не став він їй за пана.

Та в Івана славний хист —

Цупко держить він за хвіст.

Натомилася кобила

І отак заговорила:

«На мені ти вмів сидіть,

Будеш мною володіть.

Дай лиш місце для спокою.

Та ходи як слід за мною,

Та щодня мене гляди,

В поле чистеє води,

Випускай гуляти в полі

На роздоллі ще й на волі.

Через три дні я заржу,

Коней двійко породжу —

Гриванів, яких донині

Не стрічалося людині;

Ще й конятко-малюка,

Чверть аршина без вершка

На хребті з двома горбами

Ще й з предовгими ушами.

Більших двох, як хоч, продай,

Горбанька ж не віддавай

Ні за яхонт, ні за гроші,

Ні за царськії розкоші.

В ясен день, у тьмі нічній

Він товариш буде твій:

У мороз тебе зогріє,

Влітку холодом обвіє;

В голод хлібом покріпить,

В спеку медом освіжить.

А мене, як час настане,

Знов гулять пусти, Іване!»

«Добре!» — думає Іван

І в пастуший балаган

Кобилицю заганяє,

Двері щільно затуляє,—

Скоро ж сонечко зійшло,

Повертається в село

Ще й співає як уміє:

«Ой, у полі вітер віє!..»

От на ґанок він ступив,

Клямку бистро ухопив,

Двері торгає щосили,

Що аж стіни затремтіли,

І кричить на весь базар,

Ніби стався там пожар.

Тут брати попрокидались,

Дуже сильно полякались,

Закричали: «Хто такий?»

«Це ж бо я, Іван дурний!»

Хлопці двері відчинили,

В хату дурника впустили

І взялися дорікать,

Як він смів їх так лякать!

А Іван наш не зважає,

В постолах, у малахаї

На широку лізе піч

І таку заводить річ

Про нічну свою пригоду,

На утіху всьому роду:

«Цілу нічку я не спав,

Зорі в небі рахував,

А до місяця й байдуже,—

Заклопотаний був дуже.

Зирк — аж бачу сатану

На пшеничному лану;

Пика — зовсім як котяча,

Очі — вогники неначе!

От зачав той чорт скакать,

Колоски хвостом збивать!

Жартувати ж я не вмію,

Як плигну йому на шию!

Він носив мене, носив,

Мало в'язів не скрутив,

Ну, та сам я, брат, з усами, —

Цупко стис його ногами.

Довго, довго він брикав

І нарешті проказав:

«Відпусти мене, благаю!

Цілий рік я обіщаю

Не виходити на лан,

Не тривожити селян!..»

Ну, я й випустив чортяку,

Що аж трясся з переляку...»

Мову тут Іван урвав,

Позіхнув та й задрімав.

Тут брати, хоч і гнівились,

Од сміху аж покотились:

«От яку нам дивину

Дурень вигадав! Ну-ну!»

Сам старий не міг стриматись,

Щоб до сліз не посміятись,

Хоч старим воно вже й гріх

У такий вдаваться сміх.

Скільки часу проминає,

Хай цікавий не питає,

Бо про це нічого вам

Я б не міг сказати сам.

Та і що ж то нам за діло,

Рік чи два там пролетіло,—

Вже ж ми їх не доженем!..

Далі казку поведем.

Якось наш Данило в свято

Випив трохи забагато,

Що аж став в очах туман,

Та й заліз у балаган.

Що ж побачив він? — Красивих

Коней двох золотогривих

Ще й конятко-малюка,

Чверть аршина без вершка,

На хребті з двома горбами,

З аршиновими ушами.

«Ге! Тепер-то я дізнав,

Чом тут дурень ночував! —

Каже сам собі Данило.—

Хай же знає й брат Гаврило!»

До Гаврила він біжить

І говорить, аж тремтить:

«Глянь-но лиш, яких красивих

Коней двох золотогривих

Дурень наш собі дістав:

Про таких ти й не чував!»

І Данило та Гаврило

В балаган отой щосили

Мчаться босі по траві,

По тернах і кропиві.

Тричі обертом пішовши,

Очі добре наколовши,

З синяками на лобах

Стали хлопці у дверях.

Коні ржали і хропіли,

Очі полум'ям горіли;

По широкому хвості

Грали хвилі золоті,

Копити ж сіяли разом

І сапфіром, і алмазом.

Глянеш — серце затремтить!

Лиш царю б на них сидіть!

Так на них брати дивились

Що аж очі потомились.

«Де ж то він таких дістав?»

(Брат Гаврилові сказав).

«Та давно вже річ ведеться.

Що лиш дурням скарб дається, —

Ти ж, хоч би і лоб розбив,

Не найдеш і двох рублів.

Слухай! Коней цих візьмімо

І в неділю відведімо

До столиці на базар;

Візьмем грошики з бояр,—

А з грошима, сам ти знаєш,

І поп'єш, і погуляєш.

Перша в світі річ — гаман!

Ну, а дурень той, Іван,

Не спроможеться вгадати,

Де гостюють коненята;

Хай шука по всіх кутках!

Ну, друзяко,— по руках!»

Браття словом заручились,

Обнялись, перехрестились

Та й вернулись до села,—

А розмова в них ішла

Все про коней, про чарчинку

Та про дивну ту звіринку.

Час минає, час летить,

День за днем іде-біжить,

І в суботу, як годиться,

Їдуть браття до столиці,

Щоб товар там свій продать.

А до того ж розпитать:

Чи до міста кораблями

Не навезли німці краму,

Чи не рушив цар Салтан

Воювати християн.

От іконам помолились,

Батьку сивому вклонились

Та й майнули крадькома

З тими кіньми із двома.

Вечір з ніччю зустрічався.

На нічліг Іван зібрався;

Хліба кусень жуючи,

Довгу пісню ведучи,

В поле він іде широке,

Підпираючися в боки,

І поважно, ніби пан,

Увіходить в балаган.

Там нічого не змінилось,

Тільки коні десь поділись;

Горбоконик лиш до ніг

До Іванових прибіг,

Ляскав з радості ушами

Та притоптував ногами.

Як затужить тут Іван,

Спершися на балаган:

«Ой ви, коні бурі-сиві,

Добрі коні злотогриві!

Я ж поїв вас, доглядав!

Та який вас чорт украв?

А бодай йому, собаці,

Десь іздохнути в байраці!

А бодай би, вражий син,

Впав із мосту в воду він!

Ой ви, коні бурі-сиві,

Добрі коні злотогриві!»

Горбоконик тут заржав:

«Не журися! — він сказав.—

При твоїй великій шкоді

Можу стати я в пригоді.

Коні взяв не сатана —

Це братів твоїх вина.

Та про що дарма молоти!

Треба братись до роботи!

Ти на мене лиш сідай,

Та держися добре, знай!

Хоч малий собі я вдався,

А й з великими б зрівнявся:

Як зірвуся, як майну,

То й чортяку дожену!»

Коник спину підставляє,

Наш Іван мерщій сідає

На конятко-малюка,

Взяв за уші ще й гука:

«Гей, лети, щоб я незчувся!»

Горбоконик іздригнувся,

Стрепенувся, захропів

І стрілою полетів;

Тільки чорними клубками

Вихор вився під ногами.

І за декілька хвилин

Наздогнав злодіїв він.

Хлопці дивом здивувались,

Непомалу налякались.

А Іванко їм кричить:

«Сором, братці, так чинить!

За Івана ви мудріші,

Та Іван за вас чесніший:

Коней він у вас не крав!»

Старший брат тоді сказав:

«Дорогий ти наш Іване,

Звісно, діло це погане!

Та до розуму візьми,

Що бідуєм тяжко ми.

Хоч пшениченьку і сієм,—

Ледве-ледве животієм.

А як часом неврожай,—

Притьмом тут хоч пропадай!

Цілу нічку я й Гаврило

Проміж себе говорили:

Як би горю помогти?

Щастя-доленьку знайти?

От ми думали-гадали

Та й по всьому зміркували:

Цих продати гриванів

Хоч за тисячу рублів.

А за те ти б мав обнову —

Пишну шапку малинову,

Ще й на рипах чобітки,

Що аж дзвонять підківки!

Знов же й те: наш батько милий

Працювати вже безсилий,

Ну, а якось треба жить!..

Чи ж тобі не розуміть!»

«Ну, як так,— Іван мовляє, —

Ради іншої немає:

До купців конят ведіть,

Тільки-но й мене візьміть!»

Стало тут братам сердито,—

Та взяли! Бо що ж робити?

Ніч холодна надійшла;

Небо хмара облягла;

От, щоб часом не зблудитись,

Ухвалили зупинитись.

Прив'язали до дубків

Горбанька та гриванів,

Добули з хлібцем торбину,

Добру випили чарчину —

І зайшла розмова в них

І про горе, і про сміх.

Враз Данило помічає —

Щось далеко ніби сяє.

До Гаврила він кивнув,

Лівим оком підморгнув

І, кахикнувши легенько,

Показав огонь тихенько;

Враз Данило догадав.

«Ех, і темно ж! — він сказав.—

Хоч би місяць на часину

Освітив оцю долину,—

Легше б нам! А так, брати,

Ми сліпі, мов ті кроти...

Та стривай... мені здається.

Що вогонь там ніби в'ється...

Там он, бачите?! Горить!..

От багаття б розпалить!

Ну, Івасику-братино,

Принеси-но нам жарину!

Я кресало з кремінцем

Загубив десь під кущем».

Сам же думає Данило:

«Щоб тебе там задавило!»

А Гаврило шепотить:

«Хто там знає, що горить!

Як розбійники там стали —

Згадуй лиш його як звали!»

А Івану не біда!

Він на коника сіда,

Б'є в круті боки ногами,

Підохочує руками,

Підійма страшенний крик...

Коник знявся — й миттю зник.

«З нами будь, господня сило! —

Закричав тоді Гаврило,

Хрестячись хрестом святим.—

Що за біс такий під ним?»

Огник світиться ясніше,

Горбаньок біжить скоріше,

До вогню добіг, стоїть.

Ніби вдень, усе блищить;

А тепла, проте, немає.

Дим угору не спливає.

Здивувався тут Іван.

«Що,— сказав він,— за шайтан?!

Ясно, хоч лови ти блохи,

А тепла нема нітрохи!

От так огник! Диво з див!»

Горбоконик відповів:

«То лежить перо жар-птиці

Із чертогів цар-дівиці.

Та для щастя для свого

Не бери собі його,

Бо багато неспокою

Принесе воно з собою».

«Говори! — Іван бурчить.—

Сам я знаю, що робить!»

Та й підняв він ту пір'їну,

Загорнув її в шматину,

В шапку добре заховав

І вертатися сказав.

До братів він під'їжджає

І таке їм повідає:

«То не огник там палав,—

Пень горілий дотлівав;

Довго з ним я морочився,

Та дарма лиш натомився;

Дмухав я на повен дух,

А триклятий пень — потух!»

Браття цілу ніч не спали

Та з Івана глузували.

А Іван під возом сів,

Цілу нічку прохропів.

Вранці коні запрягали,

У столицю приїжджали

І між кінських між рядів

Стали ждати покупців.

Був у тій столиці звичай:

Як не скаже городничий —

«Продавати й купувать» —

То нічим не торгувать.

Службу в церкві одслужили,—

Городничий посивілий

Виїжджає на коні,

Вколо — стражники ставні.

Поруч їде з ним глашатай

Довгоусий, бородатий;

В золоту сурму гуде,

До народу річ веде:

«Гей! Крамниці відмикайте

Та купуйте, продавайте!

А сторожа хай стоїть,

Хай пильнує і зорить,

Щоб не сталося содому,

Ані тиску, ні погрому,

Щоб пройдисвіт не дурив

Добросердих покупців!..»

Тут купецтво виступає,

До людей кричить-гукає:

«Гей, панове, славний крам

Приготовано тут вам!

Ой шовки, ще й оксамити,

Ой же вибрать ще й купити!»

До крамниць народ біжить

Краму вибрати й купить,

А купці рублі складають

Та прикажчикам моргають.

От до кінського торжка

Іде варта городська.

Що за диво? Від народу

Ані виходу, ні входу;

Мов комахи ті кишать,

І сміються, і кричать.

Городничий здивувався,

Що народ так розгулявся,

І сторожі дав наказ:

«Путь мені прокласти враз!»

«Гей! Чортяки босоногі!

Геть з дороги! Геть з дороги!»

Вусані кричать на страх

З нагаями у руках.

Весь народ заворушився,

Зняв шапки і розступився.

На конячому торжку

Пара коней у рядку —

Очі полум'ям палають,

Гриви золотом сіяють,

По широкому хвості

Грають хвилі золоті...

Городничий посивілий

Тільки охнув що є сили:

«От на світі є дива!

Аж п'яніє голова!»

Весь загін тут уклонявся,

Мудрій мові дивувався.

А старий служака враз

Пресуворий дав наказ —

Коней тих не продавати,

Не шуміти, не кричати;

Та й поїхав до царя,

Краю того владаря,

Розказать про дивну пару

Серед кінського базару.

До палацу він іде,

Сто поклонів там кладе,

На коліна упадає

І цареві промовляє:

«Не вели мене карать,

Слово дай мені сказать!»

«Говорити закортіло?

Говори, та тільки діло!»

«Як умію, розкажу:

Городничим я служу;

Щиро й вірно я справляю

Службу цю...» —

«Та знаю, знаю!»

«От, на кінському торжку

Бачу я юрбу людську.

Під'їжджаю — тьма народу!

Ані виходу, ні входу.

Тут загін я свій послав,

Щоб народ він розігнав.

Та і сталось, царю-пане!

Що ж за диво нечуване?

Між великих і малих

Двоє коней дорогих:

Очі полум'ям палають,

Гриви золотом сіяють,

По широкому хвості

Грають хвилі золоті...

Копити ж сіяють разом

І сапфіром, і алмазом!»

Цар, як ті слова почув,

Аж на місці підстрибнув:

«Хочу я за всяку плату

Чудо те собі придбати.

Гей, карету!» І стоїть

У дворі карета вмить.

Цар умивсь, причепурився

Та й поїхав-покотився;

За царем — стрільців загін.

От прибув на ринок він.

Всі навколішки упали,

«Слава, слава!» — закричали.

Цар вклонився — і за мить

На землі уже стоїть...

Ока з коней він не зводить,

Так і сяк до них заходить,

Шепче лагідно до них,

Мов до діточок малих,

Усміхається ласкаво,

Гриву гладить кучеряву

І питається у всіх,

У великих і в малих:

«Гей! Сажіть мені, хлоп'ята,

А чиї це коненята?

Хто хазяїн?»

Тут Іван

Руки в боки, ніби пан,

Поперед братів виходить

І поважну річ заводить:

«Пара це, сказать, моя,

Їм хазяїн, царю, я».—

«Їх купити я бажаю!

Продаєш ти?» — «Ні, міняю».

«Що ж тобі на вимін дать?» —

«Срібла шапок п'ять та п'ять».

«Тобто десять, люди кажуть».

Срібла цар сказав одважить

І до того повелів

Ще додати п'ять рублів.

Отака була щедрота!

До конюшні у ворота

Коней слуги повели.

Слуги в золоті були,

З дорогими-поясами,

Із шовковими бичами.

Та в дорозі, як на сміх,

Коні з ніг їх збили всіх,

Всі гнуздечки обірвали,

Знов перед Іваном стали.

Із карети цар зійшов,

До Івана каже знов:

«Пара нашим не дається:

Певно, брате, доведеться

При дворі тобі служить.

Будеш в золоті ходить,

В шовк-оксамит одягатись,

У пивах-медах купатись.

Знай: конюшню всю мою

Я під власть тобі даю!

Царське слово в тім порука.

Що ж, ти згоден?» — «От так штука!

Я в палаці буду жить,

Буду в золоті ходить,

В шовк-оксамит одягатись,

У пивах-медах купатись!

Коні всі свої, як є,

Цар під власть мені дає!

Я, виходить, із горо?да

Стану царський воєвода!

Дивне діло! Що ж робить?

Буду я тобі служить,

Та гляди: мене не бити,

Без потреби не будити,

Бо втечу під сто чортів!»

Свиснув він на гриванів

Та й пішов поважно з ринку,

Заспівавши пісню дзвінко.

Як завів наш Іванець —

Бистрі коні у танець;

А Горбань його вухатий

Ну навприсядки стрибати,

Аж цокочуть копити?.

А Іванові брати

Гроші царські поховали,

В пояси позашивали,

Погуляли, попили

Та й додому потягли.

Вдома чесно поділились,

В день один вони женились,

Стали жить та поживать

Та Івана споминать.

А тепер ми їх лишімо,

Знову казку розпочнімо,

Щоб потішити мирян,—

Що накоїв наш Іван,

Живучи на службі царській,

При конюшні володарській;

Як він коней доглядав,

Як перо своє проспав,

Як то він зловив жар-птицю,

Як украв він цар-дівицю,

Як перстеника шукав,

Як на небі гостював,

Як добивсь у сонця-світа,

Щоб воно простило кита;

Як од лиха він одвів

Цілих тридцять кораблів;

Як в окропі не зварився,

Як він краснем ізробився...

Словом: річ ми поведем,

Як зробивсь Іван царем.