Господар

І. Вчитель

Триста років тому на планеті Ерідан народився чоловік по імені Сава. Коріння його роду сягало планети Земля, але він довгий час не підозрював, як і більшість ровесників, котрі мали спочатку порозумнішати, перш ніж довідатись про це, бо, як би ми цього не хотіли, історія всюди лишає свої сліди.

Розповідь про Савине життя можна почати не з того моменту, коли він вперше закричав і був негайно сповитий у пелюшки, а з дня його зачаття. Якраз тоді було прийнято рішення обжити сусідню планету Селію з не зовсім приємною атмосферою для людей, але цілком пристосовану для травоїдних ласків; так вирішили люди, хоч на Селії трава не росла і не збиралась рости.

Ласки, аборигени Ерідана, зашвидко плодились, і на планеті ставало тіснувато. Крім того, вони поробились надто розумними — і якось уже не пасувало їх їсти. Втім, ласки виглядали ніжними, беззахисними істотами. Мали прегарні зелені очі й біленькі ріжки. Жили серед; такої розкішної природи, яка землянам не снилась, і потроху еволюціонували, як трапляється іноді у космосі — велетенському казані, де щось постійно кипить, булькає і витікає.

Люди сприйняли еволюцію ласків недовірливо. Але, навчені доісторичним ще досвідом, не посміли перечити незбагненним силам. Це був благородний вчинок: віддати зеленооким рогатим істотам Селію, коли в твоєму розпорядженні лишаються ще чотири планети, котрі можна принагідно обжити.

І все ж таке рішення далося людям непросто. Вони довго дискутували. А коли нарешті прийшли до спільної згоди, то відчули велике полегшення. Таке велике, що батьки Сави поєднались у своєму просторому будинку з прозорою стелею і блакитними стінами. Це був їхній медовий місяць, і рано чи пізно вони мали засвідчити здатність до продовження роду: без того шлюб через три роки вважався недійсним.

Був пречудовий день, світило сонце, співали птахи, коли вони зачали Саву, не підозрюючи, що відтепер починаються їхні нещастя, бо через дев’ять місяців народився хлопчик з зеленими очима і ріжками, що нітрохи не псували ніжного личка. Ці дві ознаки робили його схожим на ласка, і нічого гидкого в тому не було. А можливо, він був як всі люди. Звичайним хлопчиком з беззахисними, добрими очима. І тільки потім людська фантазія нагородила його цими дивними зовнішніми ознаками, не в силі збагнути внутрішній світ Сави.

У земних старовинних романах описувалось усе, а про найголовніше говорилось ніби між іншим. Напередодні Переселення базікали менше, але теж між іншим. Годилося б розповісти про місце народження Сави, описати пейзаж за вікном, зробити ґрунтовний екскурс в життя батьків, родини. Пояснити, чому, звідки з’явився такий феномен, як Сава.

Наші предки здатні були уявляти майбутнє чимось неймовірно досконалим, повним чудес, а людину ледве не супермонстром. Мушу визнати, що їхня фантазія вкрай недолуга. Ніякий дідько нас не вхопив. Ми їмо з ножем і виделкою, жінки годують дітей власним молоком, а різні там роботи як були дурними, так і лишились.

Не вмію я розповідати послідовно. Не жив у ті часи, коли ласків запхнули на Селію, але можу собі уявити, як їм не хотілось кидати рідну планету. Такі втішні створіння зі сріблястою шерстю, довгастими очима і чорними віями. Хвостики в них були пухнасті, ласки прудко бігали на довгих ніжках. Так пояснюють діткам у школі і ще кажуть, що в цих тендітних істот дуже смачне м’ясо. На жаль, його уже ніхто не скуштує. Дітки не знають, чому в гарних голівках ласків народжувались небезпечні думки. Але і про це я розповім згодом, бо намагаюсь спершу знайти найголовніше, а воно вислизає з рук, і одразу налітає Цілий вихор інших думок. Хай йому грець! Краще писати пальцем у повітрі.

Клітина ділиться, ділиться, а потім з неї виростає щось таке, яке видно й без мікроскопа; в котрого є руки, ноги, все, що має бути в чоловіка, і навіть більше. Ріжки, якими нагородили хлопця того дня космічні сили (в батьків я не повірю, хоч убийте, не могли вони такого сотворити), отож цих ріжок не могла ліквідувати найновіша медицина.

Я кажу те, що чув. Моя мета — хоч трохи впорядкувати легенди. Я фольклорист, а не вчений. Я навіть не особистість. Якщо хтось нею був, то це Сава. Ні тварина, ні людина, ні бог. Оце його суть і форма. Іноді я почуваю до нього огиду, іноді боюсь, але частіше обожнюю Саву, бо я людина, як і всі. Мені болить серце, я лисію, я вмираю. Всі бачать моє життя, наче за прозорою стіною, і я знаю, як воно закінчиться. Цікаво, що кожен будинок у нас будується за принципом прозорості. Щось має бути прозорим: стіна, стеля чи підлога. У домі Савипих батьків була прозора підлога. Таким чином, ніхто їх не бачив, коли вони займались своїм ділом. Втім, вони були молоді. Старі люди не бояться виставляти напоказ своє життя, їм це навіть приємно.

Я ще не досягнув старості, а коли досягну, то вживатиму металіки, щоб омолодитись. Старість негарна через нездатність кохати.

Мені вже п’ятнадцять років. Я вільний слухач Академії Пам’яті, котру раніше називали Академією Історії, доки історія не стала богом без віруючих. Щоб мені там подобалось, не скажу. Мої знання неглибокі й глибокими ніколи не стануть. Проте дух Академії Пам’яті не до вподоби багатьом, і той факт, що я взявся за Саву, може колись мені добряче зашкодити. Сам ие знаю, навіщо намагання суперечити, оця самовпевненість і суперечливість власних думок, бо щойно я клявся не проявляти своїх уподобань, а тепер маю велике бажання повідати про любов до… Ні, я не можу назвати твого імені. Це — страшно. Я просто зрозумів, що над людьми висить меч самотності. Ласки саме тому загинули, що почали це усвідомлювати. Вони не здатні були винести болю, щойно відчувши його. Якби я не любив тебе, то не страждав би від розлуки, відстані, хоч і невеликої, як на наш вік. Я на одній планеті, а ти на другій. Моя планета чорна, а твоя — біла. Я перебуваю в розпачі й тривозі, а ти в невіданні радості й горя… Саме тому життя Сави, котрий пізнав велике й єдине кохання уже в зрілому віці, примушує здригатись моє перо. Боляче думати, як цей, може, найдосвідченіпшй з людей нашої планетної системи вперто змагався зі смертю, ницістю, байдужістю і, головне, з самотністю, ніколи не знаючи спочинку. Сава ие мав вибору, бо сама доля зробила його разюче не схожим на інших.

Зате ми маємо тепер у кого вірити, бо в історії, тобто пам’яті, є надто багато білих плям, щоб ми могли цілком на неї покладатись. Ми — де молоді. Нам не довіряють, але нас і побоюються, наче ми такі вже нерозумні й безвідповідальні, що можемо перевернути світ догори ногами. Тим часом нам це аж ніяк не властиво. Просто з крові ще

не вивітрились деякі інстинкти, їх ще не змінили поміркованість та «здорова» самоізоляція. Ми можемо зім’яти шматок глини і зробити з неї щось інше, а в о н и залишають свій витвір кам’яніти, не сподіваючись виліпити кращий. Хіба не так? Але час — не смерть, а вічність — не забуття, а пам’ять. Ми ще не навчились користуватися пам’яттю, проте колись навчимося. Або зовсім забудемо. Як фольклористові мені часто доводиться вислуховувати різні нісенітниці від статечних, літніх людей. Дуже важко викликати когось на відвертість. А я до того ж чомусь не викликаю довір’я; високий, худий, люблю простору одежу, щоб вона розвівалась на вітрі. Найкраще на нашій планеті — це вітер. Якщо котрогось дня він зникає, все завмирає і люди ні про що інше не можуть думати. Ходять смутні, понуривши голови, питаючи одне одного:

— А що каже Служба Вітрів?

Ніби має настати кінець світу. Без вітру самопочуття значно гіршає, тиск падає, старі люди мруть, як мухи. І так буває тоскно — не знаєш, куди себе подіти.

Думаю про тебе. Що робиш ти зараз? Ладен товкти кулаком прозорі стіни, доки скло не вкриється тріщинами, наче павутинням. Чому, чому в найтяжчі хвилини тебе немає поруч? Я не бог, щоб не прагнути тебе. Я не бог, щоб знаходити тебе в підземеллі й просипатись на твоє волосся золотим дощем. Я не Сава, котрий був безмежно терплячий, чи так нам здається через три століття? Можу зараз відтворити голоси сучасників, і вони навперебій почнуть розповідати про Саву, про бідолашних ласків, але ніколи не почую голосу самого Сави.

Беру з купки кристалів одного, ставлю під промінь… В кімнаті сидить чоловік років за шістдесят, архітектор. Я розмовляв з ним колись давно на одному з пляжів. Він сидить в трусах, тіло моторошно просвічує. Витирає піт з лоба і невдоволено сопе. Чоловік дивиться на те місце, де колись сидів я, роззявивши рота.

— Юначе, — цідить він крізь зуби, — я би радив вам вибрати серйозне заняття. Ви ганяєтесь за казками? Я свого часу теж любив їх слухати від бабусі. Вам уже не чотири роки, а чотирнадцять… А я майже нічого не пам’ятаю. Принесіть-но краще мені води, може, щось згадаю…

Я ледь не зриваюсь, забувши, що це об’ємне зображення. Втім, досить з нього тієї води, котру я подав йому того далекого літа.

Чоловік п’є довго й жадібно.

— Скажіть, будь ласка, над чим ви зараз працюєте?

— Навряд чи вас це зацікавить! Обдумую систему каналізації для одного гірського курорту. То що вас конкретно цікавить, юначе? Мої дитячі спогади? Хіба що цей. Десь було мені років п’ять. Бабуся повела мене в зоопарк. Там я побачив ласка. Він виліз на дерево і ловив між гілля мух, отих, що з оранжевими крильцями. Я закричав, а він зістрибнув з дерева і почав тікати. Оце і все…

Чоловік ліг горілиць, і живіт його почав ворушитися, наче він проковтнув жабу.

— Ну, а щодо Сави, чоловіка божого, то знаю лише, що він мав роги і хвіст, а під кінець ще й обріс шерстю!..

Зараз я можу вже сміятись, а тоді просто остовпів, почувши такі нісенітниці з уст дорослого, ба старого чоловіка, який, звісно, пожартував.

Коли слухаєш подібних людей, то почуваєш себе безмежно самотнім, бо вони не чують тебе, вони ефемерні. Один хлопець любить продивлятися записи різних засідань, де повно людей, і розважається, лаючись та показуючи язика.

До речі, малі діти дуже бояться тієї штуки. Вони абсолютно не сприймають нічого ефемерного, одразу починають верещати і кликати маму.

Але ж ти, ти не була малою дитиною. Чого ж ти так злякалася?

Втім, я б, напевно, помер, якби бачив тебе і не міг торкнутися бодай одним пальцем.

Виходжу на вулицю. Мене підхоплює вітер, крутить на всі боки…

Я люблю тебе. Я молодий, сильний. Міг би носити тебе все життя на руках. Чому це трапилось? Чому я не захистив тебе?

Ноги самі мене несуть від дому, де живуть ефемерні істоти, до дому, де їх немає. Це дім мого вчителя. Він, як і я, живе сам. Мої батьки розлучилися, коли мені було десять років. У цьому факті я не вбачаю нічого для себе образливого. Як повідомляє статистика, в нас зі ста шлюбів до кінця живуть спільно лише 0,2 процента пар. У моїх батьків уже давно власні сім’ї. Але мені трохи жаль вчителя. Він не захотів одружитись. Він просто ніколи не кохав і тому до шлюбу ставився з презирством, кажучи, що люди здичавіли і немилосердно плодяться, бо їм нудно.

Наші далекі предки вірили в рай і пекло. Вчитель каже, що райське життя на Ерідані зробило з людей стадо і що пекло все-таки потрібне. Я з ним згодний і не згодний. В моїй душі панує пекло, коли думаю про розлуку з тобою. Мабуть, без цього пекла я перестав би сприймати навколишній світ, злився б з ним, не міг би бути самим собою.

Сава приніс у наш світ тривогу, котра могла б нас змінити, збагатити, але люди не захотіли внутрішньої свободи, їм треба чомусь підкорятись. Якби ласки поставились до них агресивно, вони б просто їх знищили. На дружбу з не схожими на себе ми не здатні: інстинкт самозбереження. Лише Сава розумів ласків. Проте він не наблизив їх до нас, лише пригнітив усіх величчю свого благородства.

Мені здається, що я заплутався і мій учитель теж заплутався, хоча ніколи цього не визнає. Виникає відчуття, наче я йду на прийом до лікаря: і страшно, і потрібно. Гублю по дорозі всі свої мізерні знання й несу себе, порожнього й беззбройного.

Діти ліплять з піску палацики, а потім, через багато років, коли ці палацики знову стануть піском, лежатимуть, підставивши сонцю животи, і обмірковуватимуть систему каналізації.

Ось підходжу до низенького будиночка, перед яким аж по самі вікна росте тривога, навіть квітів нема, лише трава шелестить тихо.

— Це я.

Двері безшумно відчиняються на звук мого тихого голосу, вимовляючи аж наче вибагливо:

— Альберт відпочиває. Через 22 хвилини він прокинеться.

Я покірно сідаю в поруділе шкіряне крісло, склавщи на колінах руки. Дім Альберта повний найнесподіваніших речей, зроблених руками самого господаря за старовинними кресленнями і малюнками. Це переважно фігури звірів, птахів, людей з глини та дерева, моделі допотопних кораблів, чудернацькі механізми, призначення яких вчитель довго й терпляче мені пояснював. Одні з них вимірювали час, інші — тиск повітря, напрям вітру. Ці зворушливо наївні речі вчитель майстрував, не знати нащо. Людство давно створило досконаліші прилади. Вчитель мій живе минулим. Я злегковажив інформацією, люб’язно наданою мені дверима, і тихенько прокрався в кімнату вчителя.

Якби ти була зі мною, я б думав лише про вічність і про тебе.

Вчитель лежав у незручній позі, на спині, стиснувши кулак лівої руки. Ніяково спостерігати за сплячим, коли він не знає про це і не дозволяє тобі цього. Вчитель мав ось-ось прокинутись. За останній місяць, відколи ми не бачились, він дуже схуд, лице навіть уві сні виглядало втомленим і неспокійним. Як він важко дихав, — наче всі привиди старого світу зараз оточили його і він задихався серед тісняви. Якби я мав трохи влади, то позбирав би усі змайстровані ним цяцьки, відніс би подалі й спалив. Бо це все несправжнє, імітація того, що давно перетворилось на порох. Справжнє минуле на цій планеті й Селії — Сава з його несамовитою любов’ю до всього живого.

Вчитель прокинувся, а я стояв під стіною, не помічаючи того, геть затуманений злістю й гординею.

— Що ти тут робиш? — несподівано різко спитав він. Я почервонів.

— Вчителю…

Альберт несподівано підхопився і босоніж, загорнутий в простирадло, подався в ту кімнату, де я його перед тим чекав.

— Ти нічого не брав?

— Ні.

Альберт сів на дерев’яний стільчик, якого сам зробив.

— Як твої справи?

Мені страшенно хотілось поговорити з ним, нарікати на власне безсилля, але нині не зміг би сказати нічого цьому иевдоволеному чоловікові, хоч і не сердився на нього.

— Нічого.

— Працюєш?

— Так. Трохи…

Вчителеві завжди було приємно чути, що я не байдикую, як мої ровесники, що знають одні лише розваги, мандрівки на яхтах, танцювальні клуби і фільми, в котрих кожен може зніматися незалежно від таланту.

Я сказав «трохи» з притиском, натякаючи знову ж таки на труднощі, але вчитель не звернув на це уваги.

— Працюй, хлопче, може, колись згодиться.

Це мене остаточно знищило. Я йшов сюди з надією, що почую слово підтримки, підбадьорюсь. Я йшов сюди, переконаний в необхідності й величі нашої спільної справи: повернути людям пам’ять про них самих. А тепер, коли я щиро повірив, пожертвував безтурботними втіхами, почав чіплятись до людей з дикими, на їхню думку, питаннями, зустрічаю лише холодну байдужість.

…Або я зовсім не розумію свого вчителя.

— Ходімо погуляємо! — сказав Альберт і вийшов, через хвилину повернувся уже вдягненим.

— Щасливого повернення! — продзижчали двері.

Мені це побажання видалось трохи моторошним.

— З часом про все дізнаєшся! — поплескав мене по плечі вчитель.

Я ображено відвернувся.

— Може, мені краще піти додому?

— Такого гарного вечора недобре сидіти самому. Ходімо вечеряти!

Надворі посвіжішало й вітер ослаб. Я боявся цих надвечірніх годин, коли в повітрі вчуваються таємничий шелест і загадкові голоси давно померлих людей: в дотиках цих голосів є щось матеріальне. Здригаєшся всім тілом, і звідкись наповзає страх, який найчастіше переходить в розпач.

Ми зайшли в невеликий павільйон на розі двох вулиць. Скляні стіни затулено важкими темно-червоними шторами. А в стелю вмонтовано світильник — модель нашої планетної системи. Поки вчитель домовлявся за вечерю, я, задерши голову, наче першокласник на екскурсії в Музеї Космічних Перемог, роздивлявся світильник. Ось Сонце: його люди так і назвали Сонцем на згадку про неймовірно далеке земне світило, і п’ять планет: Ерідан, Селія, Веста, Аргус і Марсія. Три останні поки що непридатні для життя. Ерідан обжили люди, а Селію — Сава, точніше — ласки, а потім уже Сава.

Я подумав, що коли справді з чогось починати свою розповідь, то тільки з ласків. Не тому, що з ними було пов’язане все життя Сави, а тому, що ласки — справжні господарі Ерідана, а ми лише загарбники, хоча могли б стати вдячними гостями, друзями. «Це не наш дім, це — колонія, — говорив учитель. — Ми повинні, як останні волоцюги, весь час дивитись туди, де була колись наша домівка». «Туди» — означало відшукати в найпотужнішому телескопі маленьку зірочку, на якій ледве видно гори, ліси, ріки.

Ми вечеряли, запиваючи їжу легким рожевим вином, і мовчали. Іншим разом я тільки б радів можливості побути з вчителем. При світлі штучної сонячної системи, на якій по черзі то засвічувались, то гасли різнобарвні кульки — жалюгідна імітація мізерного клаптика Всесвіту, — Альберт виглядав виснаженим, наче від хвороби. Його профіль завжди вражав чіткістю ліній, котрі, однак, ніколи не були застиглими. Таке лице, на якому є все: злість, любов, підступність, наївність, жорстокість, беззахисність.

Зал потроху наповнювався хлопцями й дівчатами. Вчитель, здається, був серед усіх найстаршим. Я намагався не дивитися в бік веселих компаній, де сміялись, танцювали, тільки я у своїй довгій одежі захисного зеленого кольору пив легке вино, смиренно опустивши очі. Втім, і сам би я ніколи не підійшов до них.

— Якщо хочеш танцювати, Тітусе, танцюй, — сказав учитель. — Ти вже геть знудився. Не дивись так злякано. Ще встигнеш стати песимістом. Прийдеш завтра до мене. Маю стару книгу, де є згадка про смерть Сави. — Мене завтра тут не буде. Їду…

Я збрехав, не зморгнувши й оком, бо не хотів чекати до завтра. Мені страшно було б залишатись увечері дома якраз тоді, коли не міг дати ради думкам, не знав, за що братися. Альберт знає мій характер: я ладен місяцями сидіти тихо й мовчати, а потім накоїти хтозна-чого.

В десять років я втік з дому, полаявшись з батьком, і, уявіть собі, мене ніхто не шукав. Я майже місяць блукав лісами, по два дні нічого не їв, крім ягід, а коли щастило, набредав на гірські котеджі, де завжди був запас продуктів, ночував там. Один, без людей, не відчуваючи страху. Все мені було цікаво, все було вперше: скелі, річки, дерева, що руйнували каміння. Я ще подумав, що на рівнинах теж колись були скелі, але дерева зруйнували їх своїм корінням. Це була дуже наївна думка. Додому я б не зміг сам вернутися. Мене, обідраного і геть здичавілого, спіймала ботанічна експедиція: кілька чоловік з величезними розкошланими бородами і дві тоненькі стрижені жіночки з писклявими голосами. Ці жінки дуже довго не випускали мене з рук, намагаючись надати мені людського вигляду, хоча це повинна була б зробити тільки моя мама, за якою я вже скучив.

Коли я, чистий, причесаний, ступив на площу перед нашим будинком, то вже був не наш дім. За час моєї відсутності батьки розлучились, і віднині мною мало опікуватись суспільство.

Я отримав свободу. Згодом мати сказала мені, що вона думала, ніби я поїхав на екскурсію. Саме в той день, коли я зник, весь наш клас повезли на закладини нового міста. Це мало виправдати її в моїх очах.

Заплаканий, я стояв коло будинку, де жили вже інші люди, й роздумував, чи піти мені зараз їсти морозиво, чи шукати маму, чи йти просто в опікунську раду. Хтось поклав мені руку на плече. Пам’ятаю, яка вона була важка. Це був учитель…

— З тобою щось негаразд, Тітусе… — стурбовано сказав Альберт.

— Вчителю, я геть розгубився. Мені здається, що я ні до чого не здатний. Я не вірю, що зможу довести цю справу до кінця. Не можу зібрати все докупи.

— Але ж хіба я можу чимось тобі зарадити? Постарайся зрозуміти Саву, а тоді пиши або не пиши. Я ніколи не примушував тебе щось робити… Правда?

— Ні.

— Поясни.

— Люди… вони не хочуть одне одного зрозуміти, це найгірше… Ви… от ви не можете мене зрозуміти, а я вас…

— Хлопче, я тобі не нянька. Мусиш сам про себе потурбуватися, тим паче, що швидко настануть великі зміни…

Вчитель перейшов, на шепіт, з незрозумілим острахом озираючись довкола:

— Ти не повинен мене провідувати якийсь час. Я не маю права робити тебе зараз своїм спільником. Бувай — і хай тобі щастить!

Він підвівся і вийшов. Я став знову вільний, як багато років тому.

Дорогу мені перепинили танцюючі. Висока чорнява дівчина схопила мене за обидві руки і гаряче зашепотіла:

— В мене немає кавалера. Залишся!

П’янкий запах квітів, божевільні, блискучі очі, гаряче дихання, довге гнучке тіло, що горнулось до мене, як ліана в лісі, через який я дитиною продирався, не маючи ні палких бажань, ні розуму, ні мети…

— Залишся! Я сама, сама!

Холодні руки міцно вчепились у мене. Вона заступала собою всіх, хто оточував нас, кружляла і примушувала мене кружляти. Паморочилась голова, світло різало очі…

В мене немає дівчини, я вигадав тебе. Я вигадав учителя, вигадав Саву.

— Хочеш, підемо звідси? Я не можу бути сама!

Я відштовхнув її щосили, не тямлячи себе, жалкуючи до сліз за власною безглуздою жорстокістю.

Побіг, а вслід прогримів регіт, і я зрозумів, що навіть оце благання було неправдою.

Перехожі не зупиняли мене, щоб спитати, чи не треба допомогти. Таке можливе було лише на планеті Земля, де існувала небезпека і люди потребували захисту. Тут, в раю, кожен міг дати собі раду, не прагнучи нічийого співчуття.

Я ліг під деревом на вологу траву. Крізь листя, мов котячі очі, світились дві жовті зірочки. Це вже було колись. Я чекав когось, не маючи більше надії.

Серед тиші пролунав несміливий стукіт копитець по вулиці, вимощеній рожевими і блакитними плитками.

Я не повернув голови на той стукіт. Незабаром він віддалився. Я заплющив очі…

II. Війна людей з ласками

Перший корабель космічних розвідників з планети Земля прибув на Ерідан весною. Це трапилось п’ятсот років тому. На досліджену вздовж і впоперек штучними супутниками планету вперше глянули людські очі. Це були очі капітана Артура Сігайра (36 років, зріст 185 см, чорне волосся, чорні очі, хоробре серце, блискучий розум), пілотів: Стефана Стефаніаді (29 років, зріст 180 см, чорне волосся, блакитні очі, благородна душа, в минулому — офіцер) та Дмитра Асанова (31 рік, зріст 183 см, русяве волосся, сірі очі, мужній, товариський характер).

Спершу вони побачили безмежні ліси, що вкривали навіть вершини гір, блакитний океан, схвильовану високу траву. Вони бачили це очима своїх предків-землян і очима дітей та онуків, котрі будуть дихати чистим, свіжим повітрям.

Артур Сігайр мав померти через рік від раку горла. Він передчував це і ліз усюди поперед батька в пекло. У нього не було ніяких шансів вижити.

Розвідники вийшли з корабля і, не змовляючись, торкнулись м’якого грунту, міцно перегдитого травами.

Втративши рай, людство віднайшло його в глибинах космосу.

Артур Сігайр ще не знав, що хвороба покидає його тіло і йому судилося померти інакше: загинути внаслідок аварії одного з кораблів, котрі перевозили землян на нову батьківщину. Такі аварії були звичайним явищем. Сігайра чекала смерть безболісна і миттєва — єдина нагорода за пережиті страждання.

Пілоти згадували з шанобливим тремтінням у голосі перші години перебування на чарівній планеті.

Стефан Стефаніаді:

«Ми були наче п’яні, забувши, що, можливо, перебуваємо під владою оптичного обману, викликаного отруйною атмосферою цієї планети…»

Дмитро Асанов:

«Те ж відчув, напевно, Колумб, побачивши замість безмежної водної пустелі пахучу зелену землю. Ми зробили перші кроки і з подивом дізнались, що досить змахнути руками — і ми полетимо. Вітер легко підхопив нас, вгадуючи бажання. Але ми не полетіли. Нас не пускав чорний космічний пил, поважна місія, та найбільше — впевненість, що людина власними силами не може злетіти».

Артур Сігайр:

«Я не дуже піддавався чарам цього зеленого раю, бо був капітаном корабля. Але, признаюсь, це було до дідька спокусливо. Спершу відпустив товаришів скупатися. Я мусив мати дві пари очей, щоб стежити за кораблем і за ними. Повернувшись, вони виявили бажання піти в гайок і пошукати там прісну воду та їстівні плоди. Я змусив їх повторити інструкцію, взяти з собою зброю, а сам залишився пильнувати корабель».

Стефаніаді:

«Ми, безперечно, поводились досить легковажно, не те що наш суворий капітан, який колись вважався найвеселішим хлопцем в усій Космічній Академії. Але польоти навчили нас не розпускати слину і миттю знаходити потрібне рішення.

Вода була чудова, проте солона. Ми сподівались, що вона виявиться принаймні прісною або солодкою. Коли швендяєш серед астероїдів і гаряченьких зірок з різними фокусами і знічев’я наступаєш на хвіст кометі, то іноді сподіваєшся на якийсь приємний сюрприз. Втім, Артур був переконаний, що на Землі своя логіка, а в космосі своя, і якщо ти пілот, то не маєш ні батьківщини, ні рідних, ні милих дитячих спогадів…»

Дмитро Асанов:

«Ми наблизились до групи дерев, що росли віддалік. Нічого небезпечного не помітили. Поміж широким листям червонілись круглі плоди завбільшки з дитячий кулак. Стефаніаді простягнув до них руку, але я його відштовхнув. Плоди могли бути отруйні, хоча й дуже гарно пахли. Ми рушили в глиб гаю. Дерева давали таку густу тінь, що під ними нічого не росло. Плоди нависали над нами, наче взяли собі за мету нас спокусити. Було тихо. Те, що ми побачили далі, нагадувало казку. Ми побачили вперше живих істот! Я ніколи не зможу забути тієї миті. Залита сонцем галявина і кілька граціозних, схожих на кіз тварин, які мирно паслися. З даних попередньої розвідки ми мали їхній опис, але пересвідчитись на власні очі — це зовсім інше. Одразу впадали в очі сумирність і лагідність істот. Це були самець і дві самки з дитинчатами. Ми не зводили з них очей. Одна з самок наблизилась до дерева, зіп’ялась передніми ніжками на стовбур і зірвала плід. Він покотився по траві. Самка відкусила шматочок і знову продовжила пастися.

Мені здалося… Хай я божевільний, але ця сцена призначалась для нас. Плоди виявились їстівні. Ми непомітно зникли… Не змовляючись, нарвали плодів, скільки могли, й рушили до корабля. Це було до біса смачно. Ми ум’яли десь по півдесятка. Каштан роззявив рота, коли ми висипали на траву розкішні дари природи. Ми запропонували Артурові теж прогулятись, але той відмовився. До плодів капітан навіть не доторкнувся. Ми заявили, що хочемо ночувати надворі. Капітанові довелося самому йти спати в корабель. Він страшенно розлютився. Тоді Стефаніаді загорлав, що ми добровільно беремо на себе місію піддослідних кроликів, повалився на траву і швидко захропів.

Коли ми встали, точніше, нас розбудив стусанами Артур, виявилося, що наш сон тривав аж дві доби. Стефан трохи огризався, кажучи, що після такого польоту не завадило б добре виспатись. Він боявся визнати, що це вина отих райських фруктів, котрі мали, напевно, слабку снотворну дію. Капітан міг нам влаштувати добрячого прочухана.

Проте чомусь не зробив цього.

Капітан пішов до гаю сам, озброєний, не звертаючи уваги на наші глузування. Невдовзі він повернувся, шпурнув нам під ноги забиту тварину, з якої ще текла кров.

«Ці каналії, - сказав Артур Сігайр, і повіка в нього засіпалась, — ще себе покажуть!»

Мені було страшенно гидко на душі. Пролилась перша кров на цій планеті. Земля вся була просочена людською кров’ю, не кажучи вже про кров тварин. І це ми привезли сюди.

Ми їли засмажене на рожні м’ясо. Смажив сам капітан. Ми не дорікали йому, просто мовчали. Нам хотілось, щоб він щез. Сів у корабель і полетів до дідька. «Слабаки», - буркнув собі під ніс капітан, витираючи масного рота.

Стефаніаді сплюнув і побрів до океану. Капітан посміхнувся. Я знав, що це означає: «Все прекрасно. Ми залишаємось людьми навіть у космосі».

Так розповідає легенда нового часу, легенда, яка своєю красою не поступається «Одіссеї» та Біблії. Імена трьох пілотів викарбувані золотими літерами на постаменті пам’ятника:

Артур Сігайр

Стефан Стефаніаді

Дмитро Асанов.

Тварин назвали ласками. Малися на увазі їхня лагідність і безборонність. Колись на Землі жили схожі істоти, їхнім м’ясом і молоком вигодувались тисячі поколінь, їхньою шерстю вкривались люди в негоду.

На Ерідані ласки були повноправними господарями. В морях і ріках плавала риба, в небі літали птахи, нижче повзали змії та різна комашня. Ласки були єдиними ссавцями. Це довгий час хвилювало вчених. Планета була багата, щедра, розкішна, схожа на жінку без найменшого ґанджу. Оптимізм засліпив багатьох.

…Переселення на Ерідан, яке почалося через дев’ять років після польоту екіпажу Артура Сігайра, тривало майже десять років. Сто тисяч землян мали утворити небачено щасливу цивілізацію. І все ж бажаючих покинути Землю було не так і багато.

Відлітаючі називали землян самогубцями. Вони передрікали неминучу загибель всьому людству і закликали покинути Землю й шукати в космосі іншу планету. 30 відсотків населення Землі вмирало від раку і білокрів’я. Решта мали загинути від війни. Такі цифри називали найбільш фанатичні переселенці.

Вчені шукали на Ерідані й Селії сліди цивілізації, але їх чекало розчарування. Космос підніс землянам нечувано щедрий дарунок. Їм це було навдивовижу, бо мали за собою тисячоліття гріхів перед природою. Здавалось, Космос дав їм шанс виправитись.

І все-таки поспішність, з якою переселенці покидали Землю, скидалася не на підкорення космосу, а швидше на втечу. Вони летіли за спокоєм, комфортом, хотіли гарно жити, а для цього їм потрібно було покинути рідну планету з її невирішеними проблемами, запитаннями. Вони не знали, що ці проблеми наздоженуть їх і на Ерідані. Але звідти уже не буде куди тікати, там не буде кого зраджувати. Часи, в які жив Сава, були ще неспокійнішими часами. Емоції панували над розумом, людям снилась планета, котру покинули їхні предки. В моді були сентиментальні зітхання за далекою зірочкою. Люди чіплялися за ще не зотлілі реліквії, пильно цікавились власною генеалогією, але все це нагадувало ворушіння у безнадійно схололому попелі.

Сава був останнім вибухом у крові земної раси.

Я міг би писати про героїзм перших переселенців, якби це було комусь потрібно. Але наш світ прозаїчний, схильний до скепсису й іронії, схожий на розбите дзеркало, яке можна скласти, але відображення вже не буде цілісним: скільки шматків — стільки відображень.

Я гадаю, що найганебнішою війною в житті людства була війна з ласками. Її, власне, якось незручно назвати війною, але те, що відбувається зараз, лише наслідок того, до чого призвели людська тупість, егоїзм і байдужість.

Я ще не в силі багато чого збагнути. Можливо, колись мені буде смішно над нинішніми потугами проникнути в суть речей. Але я зрозумів одне — нам не можна жити без ілюзій, людина нічого не варта без того сяйва, яке вона створює навколо певних явищ та й навколо себе також. Інакше життя розчавить її, наче комашку.

У нас немає релігії. Лише — міфи. Але міфи — то не ілюзії. Вони переконують нас в нашій недосконалості. Життя руйнує ілюзії повсякденно, проте ми будуємо їх знову й знову, інстинктивно, бо свідомих ілюзій не було й не буде ніколи.

Історія ласків і Сави, може, для когось і міф, а для мене правда. Завжди.

Ласки були прегарними істотами. Я бачив про них фільми, але не міг погладити їхню сріблясту шерсть, не міг, прихилившись до дерева, мовчки спостерігати за ними. Я міг лише в музеї доторкнутись замащеного дитячими руками опудала із скляними зеленими очима.

Ласки не тікали від пострілу й ножа. Проте їх не ставало менше. Ласків бачили на вулицях між людей, в сховищах, на дитячих майданчиках.

Вони чомусь особливо горнулись до дітей.

Проникали на космодроми, проводжаючи в політ пасажирів, заходили до жител, цікавлячись усім. Деякі люди брали їх до себе, намагаючись приручити, але ласки, попри свою лагідність, вели себе з якимось незбагненним почуттям власної гідності.

З часом винищення ласків досягло такого ступеня, що вже межувало з безглуздою жорстокістю. Нарешті склалася думка, ніби ласки рано чи пізно вимруть, оскільки природа не наділила їх інстинктом самозбереження. Втім, люди теж не були наділені цим інстинктом. Проте вони вижили. «Ласки не мають розуму, — твердили. — Тому їм не витримати конкуренції». Відсутність інстинкту й розуму — хто ж тоді ці ласки? Може, духи? Ретельні досліди мозку ласків показали досить банальні результати. Ласки не йшли в ніяке порівняння з людьми.

Вийшов закон про заборону вбивати ласків у період розмноження та годівлі малят. М’ясо їхнє виявилось майже некалорійним, навіть шкідливим для здоров’я, хоч перші поселенці були від нього в захваті. Певно, ласки мали чутливий організм і щось таки погіршило якість м’яса. В мозку було знайдено кілька невідомих центрів, призначення яких не вдалося вияснити одразу, а потім не стало матеріалу для експериментів.

Словом, користі від ласків було небагато. Найгірше те, що вони заважали.

Ласки були прекрасні, як дерева, квіти, як риби у воді й птахи в повітрі. Їм вистачало місця на планеті, але вони чомусь тягнулись до людей.

КІЛЬКА ОПОВІДОК ПРО ЛАСКІВ І ЛЮДЕЙ

Ласк, ласка і ласеня

Ласк, ласка і ласеня прийшли на космодром. Ракета відправлялась на Селію. На космодром прийшли також чоловік, жінка та їхнє дитя.

Жінка з дитиною проводжали чоловіка. Вони, як годиться, поцілувались на прощання й заплакали. Побачивши це, мале ласеня засумувало й спитало: «Чому цей великий металевий птах не забере з собою ще їх двох?»

Батько поважно пояснив: «Цей чоловік мусить спочатку побудувати для них дім».

Ласеня ще хотіло щось спитати, але надійшов охоронець і прогнав усіх трьох.

«Тату, — сказало ласеня, — ніколи не будуй дому для нас, бо це дуже сумно».

Ласеня і дзеркало

Ласенята з усього дивуються і майже нічого не бояться. А найбільше люблять гратися. З сонцем у космосі, з водоростями на березі моря, з рибами, одне з одним. Мають змогу все понюхати і навіть лизнути. Бояться тільки плям на шерсті. Ото забрудниться ласеня і одразу в плач та до мами, щоб вона гарно вимила його. Мусять ще впевнитися, чи вопи чисті. Заглядають у калюжі або одне одному в очі. Коли з’явились люди і привезли з собою дзеркала, ласенята дуже зраділи, Дзеркало дає таке чисте відображення.

Одне ласеня отак помила мама, і воно довго шукало дзеркало. Нарешті прийшло в чийсь дім. Відчинило двері, походило, але не знайшло того, що шукало. Це його страшенно здивувало, і ласеня вирішило дочекатись господаря, щоб спитати, куди поділись всі дзеркала. Господарем виявився самотній і сердитий чоловік.

«Скажіть, будь ласка, — чемно, як його вчили, спитало ласеня, — чому у вас немає жодного дзеркала?»

«Що ти тут робиш?» — спитав чоловік.

«Ви їх розбили?»

«Я тебе питаю, що ти тут робиш? Хто дозволяв відчиняти двері й нишпорити по кімнатах?»

Хоч вони й не порозумілись, бо розмовляли різними мовами, але й не посварились. Чоловік налив ласеняті в блюдечко води, бо сам прийшов зі спеки. Ласеня побачило своє відображення у воді й залишилось більш-менш задоволене.

«Спасибі, але чому у вас нема дзеркала?»

Чоловік нарешті зрозумів. Він зняв з великої каструлі блискучу накривку і поставив її перед ласеням, як щит. І воно теж зрозуміло. Буцнуло ріжками в дзвінку накривку.

Потім вони бігали по кімнатах і гралися у війну. Ласеня нападало, а чоловік оборонявся. Їм було дуже весело.

Справжні дзеркала ніколи не б’ються.

Сонечко

Ласки теж хотіли мати імена. Деякі звались так, як люди, а інші повигадували собі. Одну ласку звали Сонечко, і це ім’я було найкраще з усіх, коли-небудь створених людьми й ласками.

Ласки і смерть

Ласки дізнались від людей, що є життя і смерть. Тепер вони потребували безсмертя. Деякі так зажурились, що три дні не їли і геть охляли. Тоді найстаріший і наймудріший ласк запропонував утекти в незаймані ліси і жити без людей, не переймаючи від них ні гарних, ні поганих звичок. Проте більшість ласків не вподобала того рішення. Вони навчились од людей витирати ноги об килимок коло дверей, носити капелюшки з пір’їною, їсти морозиво і писати одне одному листи. А що це були дуже кмітливі створіння, то стали гратись зі смертю. Вони тепер вмирали, коли їм заманеться, і воскресали теж, коли їм того хотілось. Люди, певна річ, не могли з цього скористатись, бо не вміли гратись. А діти бавились разом з ласками.

Як вполювати ласка

Щоб вполювати ласка, ласку чи ласеня, треба з ними спочатку подружитись і ввійти у таке довір’я, що ласки самі попросять, щоб ви їх вбили і з’їли. Якщо вам це важко, то є ще один вірний засіб: підстерегти ласка в засідці й вистрелити в нього. Це не має нічого спільного з грою у смерть. Можете бути спокійні: ласк не воскресне.

Любов

Ласки навчилися ставати невидимими, а іноді приходили в такому вигляді до людей. Невидимими вони могли бути лише 15 хвилин.

Почувши слова кохання, які говорили одне одному чоловік і жінка, ласки дійшли до висновку, що кохання породжує музику і що музика — це голос кохання. Цього їм було досить, і вони більше не набридали людям, коли ті любилися, а ходили на концерти у філармонію. Слух у них так розвинувся, що ласки відчували найменшу фальшиву ноту й бурхливо висловлювали своє обурення оркестрантам.

Мабуть, я ніколи не стану серйозним. Зараз відчуваю в собі нехіть писати далі про всю цю історію, котра не робить честі людям, а значить, і мені. Може, воно пройде. Я не здатний відвернути своїх думок від тебе. Та й пишу лише. тому, що сподіваюсь колись прочитати оце тобі. Ти мусиш знати про ласків, Саву, вчителя. Я не пішов за ним, бо не готовий був забути про все на світі, крім Вищого, отже, про тебе також. Я й досі не пішов. Чекаю тебе отут. Як я можу допомогти тобі, коли ти сама цього не хочеш, коли твій розум затьмарений уже більше року і немає надії прорватись в те жахливе місце, де поряд існують спокій безжурний ї спокій вдаваний, ненависть запекла і ненависть прихована, де одні мають свободу, не потребуючи її, а інші не мають нічого?

Якби ти опинилась на галявині серед ласків, могла їх гладити чи просто милуватись ними, ти б видужала, не тікала б від мене} не ухилялася б від моїх поцілунків. Ти не належиш мені, ти не належиш нікому, бідна моя хвора дівчинкоу що з тобою трапилось тоді?

Міранда. Вона сиділа на сходах будинку, дивилася на море, але боялась води. Боялась кудись далеко йти. Боялась залишатись сама в кімнаті. Її батьки загинули в авіакатастрофі’. Міранда по-дитячому не вірила в це, сподіваючись, що батьки повернуться.

Я не міг залишити її саму. Ми не розлучались навіть вночі. Я й досі здригаюсь, коли згадую теплий подих на своєму плечі. Ми ще тоді не підозрювали, що таке справжня близькість, але я не знаю кращого відчуття за те, коли ми гріли одне одного холодними ночами. Я більше не обнімав і не обніму жодної дівчини, крій Міранди. Не розтанув запах її шкіри, волосся, гіркуватий присмак уст. Я зрозумів, чому ти боялася. Ми, кожен по-своєму, намагаємось повернутись лицем до мудрого світу, котрий зветься природою. Ми винні перед ним, і ця вина мучить нас. Чекаємо звідусіль підступності. А я вже нічого не боюся, бо втратив найдорожчих мені людей, яких потребував більше, ніж вони потребували мене.

Ніхто зараз не вірить книгам, а це єдиний спосіб побачити те страшне й гарне.

Якби ласки могли дивитись на усе збоку, вони б так не мучились. Для них навіть резервація, кількасот квадратних кілометрів, обгороджених металевою сіткою, видалася б місцем для медитацій. Вони таки вивели людей з рівноваги. Спочатку в домівках, установах, школах, танцзалах встановили сигналізацію. Як тільки котрийсь із ласків брався за клямку, електронний пристрій видавав жахливий звук, що імітував чвакання болота. Це на якийсь час допомогло. Але одного чудового дня всі пристрої вийшли з ладу. Ласки знову поновили свої відвідини. Здавалось, ще трохи — і вони почнуть давати людям поради, як їм жити. Цивілізація, котрою так гордились, перетвориться в казна-що.

III. Не треба мене чекати…

Розплющу очі, побачу прозору стелю й одразу забуду, хто мені снився. За ніч вітер натрусив на дах листя. Хай лежить: його так гарно просвічує сонце.

Середина літа. Сьогодні мій день народження. Кожного разу до мене приходив учитель. Ніби між іншим. Ми з ним сиділи і розмовляли, пили каву. Десь о четвертій з’являвся робот-поштар. Він приносив мені подарунки від батьків, їхніми голосами вітав мене. Батьки, напевно, вважали, що я зовсім дорослий. Дарували різні дорогі й непотрібні речі: вечірні костюми, завеликі на мене, хронометри, записи наймодніших пісень, безгучну рушницю для полювання на птахів. Я тримав ці скарби в стінній шафі або згодом обмінював на щось інше в знайомих хлопців. Воно було мені непотрібне, навіть рушниця, котра стріляла несхибно, досить було їй вказати жертву. Вона досі валялася десь в кутку, хоч я й не збирався полювати на птахів. Втім, якщо я сьогодні подамся у мандри, чи завтра, чи через рік… Можливо, доведеться захищатись. Не від птахів, звичайно. Птахи мене будять щоранку своїм співом. Сьогодні мені 16 років. Відчуваю полегкість, наче досі цей шістнадцятий рік сидів у гравюрі, на котрій зображені дерева взимку. Їхнє гілля утворює неповторний візерунок на білому тлі, аж стає моторошно від намагання дерев заповнити порожнечу. Рік припав десь до он тої покривленої галузки, а тепер зістрибнув — отже, не боюсь більше тієї картини,

У цій моїй вранішній самотності є щось гротескне: я лежу навзнак і чекаю, що ось-ось зніметься страшенна буря, розламає мій дім, як горіхову шкаралупку, і поховає мене під цими уламками. Або я вийду на вулицю і не побачу жодної людини, хоч не вельми потребую когось бачити. Невже це правда, що мине десяток років і я стану спокійний? Нікуди не захочеться тікати, знаходитиму втіху в щоденному ритмі роботи, боятимусь будь-яких змін, навіть на краще. Останнім часом став помічати, що старші люди мають якісь сірі, втомлені обличчя, пригаслі очі. На все у них готова іронічна посмішка, часом дуже зла. І у мого вчителя теж таке обличчя, тільки живіше. Він повернувся тиждень тому і через два дні знову кудись зник. Просив переказати мені, що влаштувався на роботу і з часом я зможу його провідати.

Я дуже зрадів цій звістці. Подумав, чи не піти й мені працювати. З шістнадцяти років я матиму право на це. Тобто від сьогодні.

От тільки дочекаюся робота-поштаря, почую, як цей торохкотливий ящик запевнятиме любого Тітуса в найщиріших батьківських і материнських почуттях. Дзуськи! Зриваюсь з підлоги, на якій сплю з тринадцяти років, привчаючи себе до суворого життя, і лізу під душ, регочучись від лоскоту холодних струменів. Я зовсім не змінився: от візьму й повішу собі на груди табличку: «Homo sapiens Тітус, 16 років». Треба щось втнути сьогодні дивовижне, А робот хай вертає назад: мені начхати на їхні подарунки.

Зараз піду добре поснідаю й поміркую, як найвеселіше провести цей день. Знайду якусь дівчину, і ми потанцюємо в порожньому кафе на самотньому пляжі. Мірандо, не сердься, я просто не хочу ще й сьогодні бути сам. Це несправедливо. Мої терплячі пошуки в книжкових джунглях і досі не увінчались успіхом. Я більше не вбираю жадібно знання — я вже переситився ними. Вчитель, звісно, сказав би, дивлячись зверхньо: «Учитись потрібно все життя».

Я себе втішаю думкою, що дещо все-таки знаю і цього ніхто від мене не відбере. Це, може, єдине тримає мене на світі. Поки що. А як буде завтра? Повториться твоя доля, Мірандо: замкнутись у собі й збожеволіти. Я поїду в Центрополіс до Оракула. Маю на це право — шістнадцять років. Кожен хоче взнати своє майбутнє. Правда, вчитель казав, що це лише приманка для обивателів і снобів, дешевий розважальний павільйон. Зрештою, доля на цій планеті у всіх однакова. Але ж він там не був!

Коли я стану старшим, то боятимусь смерті й усього того, що здатне розбити мої ілюзії. Але зараз я не вельми марновірний і можу стерти з пам’яті найприкріше.

Я надумав утекти. Може, на цей раз батьки з’являться самі. Що ж, хай почекають!

На всяк випадок я прибрав у кімнаті, нарвав у садку квіток, поставив у вазу з водою і на цупкій рожевій картці вивів: «Коханому Тітусові в День Народження. Міранда». Коли я клав цю картку біля квітів, сльози самі собою бризнули з очей. Я ледь не поцілував її, оту картку.

…Вдягнувшись у свою вічну зелену одіж (пристойнішої я не мав, а нацуплювати модне дрантя, подароване батьками, ніхто б мене не примусив), я подався творити славні діла.

На вулиці я наздогнав військовий оркестр. Блищали мідні труби й ґудзики, світився синіми емалевими візерунками барабан. Музики смішно надимали щоки, випинали груди. На ногах мали білі чоботи, а на руках білі рукавички. Нагадували поважних ситих котів з дитячих казок, створених ще на Землі. Все вже забулось, історики без~ угавно торочили про жахи цієї планети, але мені не раз спадало на думку: невже там справді було так нестерпно? Як же тоді вони могли створити ці прегарні казки про Червону Шапочку? Летючий Корабель і Кота в чоботях? Або про те, як принцеса сиділа на вершечку високої башти й лицарі розганяли коней, щоб дострибнути до неї і зняти перстень з її руки? Невже нас просто лякали, щоб ні в кого не виникло бажання повернутись назад?

Мене обігнали два дженджики. Один хіхікнув і покрутив пальцем біля лоба. «Тітусе, ти повинен поводитися поважніше!» — зауважив я собі, переступаючи поріг кафе.

Всівся за столик і замовив пляшку вина. Я пе збирався напиватись. Ця пляшка була скоріше символом дорослості.

Зараз у моді були ділові люди, тобто ті, котрі, крім своїх справ, асенізації, психіатрії чи технології, нічим не цікавились. Епоха вузької спеціалізації. Прозаїчна епоха.

Вона не мала нічого спільного з тим раєм, який вимріяли люди, переселяючись на Ерідан. Купка людей, які не мали за душею нічого, окрім бажання бути щасливим для себе, вони привезли з собою і інші бажання: владарювати, бути багатшим за свого сусіда. Мати більше грошей. Кращу квартиру. Розкішні прикраси. Люди не помітили, що не гоняться за щастям, а втікають від нього. Біжать і не мажуть зупинитись. І уже насолоди приносять тільки відчуття нудьги і пересичення. Але ніхто ще не вірить, що міраж розтанув. І що рай починає потроху набирати рис пекла. А молодь… Молодь здебільшого не могла собі знайти місця в цьому велетенському мурашникові. Всі місця були зайняті. Але з нас не спускали ока.

Я мав учителя, старшого за себе вдвічі, великого нігіліста й скептика. Тому багато моїх думок — чистий плагіат: розповідаю ніби я, а насправді за мною пильнує недремне око Альберта. Я вже навчився дивитись на себе збоку й почуваю до власної особи лише презирство. Абсолютно ніякої оригінальності! Чи просто в голові не прояснилось. Я настільки пройнявся Мірандою, що затримав те, що страшно важко затримати, — дитинство. Я її дуже любив. Люблю. І завжди любитиму.

Я вихилив одним духом повний келих. Якийсь чоловік по сусідству, з давно не чесаним, масним волоссям, посміхнувся. Він хотів спитати: «Чи не зарано ти починаєш пити на самоті, хлопче?» Але не спитав. Хто її знає, цю молодь… Ще підстрелить з беззвучної рушниці, справжнє призначення якої вбивати вільних птахів у небі.

Я водив по тарілці виделкою, розмазуючи підливу. Треба їсти, хочеш чи не хочеш. В тебе немає матері, щоб примушувала це робити. Втім, я давно вже не потребую опіки. Сам колись бігав за Мірандою, прохаючи її з’їсти кілька ложок супу. Вона іноді слухалася, особливо коли я вдавав, що гніваюсь. О, в мене жахливий характер! Я жорстокий. Цілував її, коли вона цього не хотіла, а коли хотіла, вдавав байдужого. Боже, якою я був тоді дитиною! Надавав значення дрібпицям, не цінуючи головного. Я ж іще не знав, що кожну людину, яка горнеться до тебе, якій ти потрібен, треба оберігати, мов квітку від зливи, вітру, пекучого сонця, намагатись робити все, щоб її не втратити. Це — головне, найголовніше. Сава був такий, я знаю, інакше б він не посадив сади в пустелі, на планеті, яка нікому не була потрібна, «де зараз проводяться військові навчання і де буду служити я.

Навіщо нам військо? З ким воювати? Війна людей з ласками давно закінчилась. З інопланетянами? За останні п’ятсот років не зафіксовано жодного штучного сигналу. Очевидно, військо існує про всяк випадок. Є речі, котрі люди не хочуть втрачати, і тому на них може будь-хто зазіхнути.

Здавалося, що я дуже багато часу прогайнував у цьому кафе. Втім, мені зовсім не хотілось іти звідси, я випив ще, чекаючи, що ось-ось наберусь хоробрості й зможу спокійно розглядати людей. Інша річ, коли маєш до них якусь справу, як це було з моїми фольклорними студіями. Вчитель хотів, щоб я переборов у собі ніяковість, замкнутість, не дивився спідлоба, як піймане звіреня, але сам був не набагато кращий.

Мабуть, негаразд пити самому. Принаймні в моєму віці. Коли хтось заходив, то роззирався по боках, шукаючи вільного столика. Обличчя при цьому набувало дивного виразу: суміш пихи, остраху й улесливості. Коли відвідувач сідав, лице його кам’яніло, але під тією закам’янілістю вгадувалось побоювання, що, можливо, його приймають не за того, ким він себе вважає. Ті, що приходили вдвох або втрьох, тримались одне одного, хоч навряд чи відчували велику потребу у взаємній приязні.

Були це люди в різному одязі й різного віку. Я єдиний нагадував жебрака або мандрівного філософа, що в людських очах означає одне й те ж.

Мій столик обминали. Я чомусь не викликаю ні в кого довір’я. Скляний дах, скляні стіни, тільки підлога не скляна, вкрита зеленим жорстким килимом. Ми нагадували риб у акваріумі, котрі задихались в тісняві. Нарешті ввімкнули кондиціонер. Дві дівчини сміялись мені просто в лице. Це нагадало останній вечір з учителем, коли той мене так нагло покинув. Знаю я цих дівчат! Вони всі ловлять чоловіків, старших за себе, а над такими, як я, сміються. Папуги в крикливому пір’ї.

Якась дама років тридцяти, хтиво вигнувши топкий стан, поправляла перед дзеркалом коїгацю різнобарвного волосся. І ця теж ловить? Та ні. Осторонь стояв невеликий чоловічок з плескатою головою, тримаючи напоготові сумочку зі зміїної шкіри. Він коротко щось мовив, і в жінки враз опали руки. Вони вже йшли геть. Попереду він, а вона за ним, трохи згорбившись, щоб не впадала у вічі диспропорція зросту. Я подумав, що цю жінку недавно кинув чоловік і вона тримається свого психіатра, котрий навряд чи з нею одружиться.

Зараз вони підуть на берег моря, де повно людей, але ще залишились глухі закутки. І захмелілий психіатр візьме її грубо серед кущів, щоб іще раз принизити, а вона буде на нього дивитися переляканими очима, повними сліз, а потім поправить плаття, піде до себе додому. У великому незатишному будинку, де вона живе з дитиною, хлопчиком-підлітком, жінка ввімкне музику і так і засне під неї. Серед ночі вона прокинеться, і їй спаде на думку, що психіатр не одружується з нею тому, що боїться появи батьківських почуттів до її сина і що хлопчика можна віддати в інтернат, де йому буде цікавіше з ровесниками. Сама вжахнеться власних думок, але згодом так і зробить. Проте психіатр все одно не одружиться з нею, а це зробить лише інженер по пришиванню ґудзиків, і вона матиме від нього двох слухняних діток: хлопчика й дівчинку.

Ось так. Може, мені слід обрати професію соціального психолога, любий вчителю? Втім, це вирішую тільки я. І першим моїм рішенням буде поїсти морозива. Я підвівся і попрямував до автомата. Шоколадне морозиво — ось що я найбільше люблю. Взяв дві порції. Коли вертався, помітив цікавого типа в навушниках і з заплющеними очима. Він перебував десь далеко звідси і мався, судячи з посмішки, вельми там добре. Перед ним стояла купа порожніх тарілок. Він міг бути навіть волоцюгою, тобто волоцюгою на час відпустки. Коло нього на окремому стільчику лежала засмальцьована торба, з якої виглядав ріжечок спортивної куртки. На другому стільці теж висіла якась одежина. На третій він просто полінувався щось покласти. В таку пору готелі в нашому місті переповнені, а той чоловік, видно, був гордий, щоб проситися на нічліг. Отак і дрімав тут після ситого сніданку.

Я міг би запросити його до себе, але чомусь був певний, що уже сьогодні він сидітиме у літаку або дряпатиметься по схилах лісистих гір.

Може, собі кудись гайнути? Авжеж, в Центрополіс до Оракула. Нічого особливого в тому місті пема. Зверху воно нагадує декоративну тарілку, бо лежить посеред рівного столу, а в нас місцевість гориста.

— Тітусе? Ти що тут робиш?

Мене гукнули шкільні знайомі: Аст, Фрідріх і Матіуш. Вони вже були трохи напідпитку. Я звівся і потис їм руки. Вони без запрошення повсідалися коло мене.

— Овва, Тітусе! — сказав Аст, куценький, як і його ім’я. — Ми вже годину за тобою спостерігаємо, а ти хоч би що. Розумуєш над побрехеньками? Кинь це діло. Все одно загребуть у військо. Будемо рити траншеї й засипати їх знову. Робота знайдеться…

— Бачиш, він уже сердиться! — засміявся Матіуш. — Не будь дурний, Тітусе! Ми тебе любимо. Цей компот, що ти його так ощадно п’єш, може тільки немовля приспати, Фред, збігай за склянками і візьми закуски, бо геть повпиваємось.

— Як ви там? — спитав я.

— Як бачиш! — хихикнув Аст. — Збираємось і дудлимо. А потім бігаємо за дівчатами або вони за нами бігають.

— Погано бігаєш, Асте! — кольнув його Матіуш. — Дівчата прудкіші.

— А ту кицю з рожевого особнячка я таки догнав, га, хлопці?

— Та ну тебе! Де ти пропадаєш, Тітусе? Сидиш вдома чи їздиш по людях?

Я схилив голову:

— Вже не їжджу.

— А що я тобі казав, Асте? Зрештою, все набридне, особливо коли в хлопця гаряча кров.

Надійшов Фред.

— Ну, за твої шістнадцять, Тітусе!

Я витріщив очі, але не від здивування. Коньяк пив перший раз в житті.

— Оце по-нашому! — сказав Матіуш. — Ми ще з тебе зробимо чоловіка. Як там поживає наш дорогий наставник? Відколи ного виперли з школи за реакційні ідеї, не доводилось стрічати. По суті, він нічого, але до біса наївний. Боже милий! Морочити голови казочками — та мені це навіть бабуся посовістилась би розказувати!

— Ніякі це не казочки! — втрутився Фред. — Це історичний факт.

— Який, історичний? Я щось ніби чув… О, згадав! Кажуть, Альберт у божевільні. І головне — сам туди пішов. Добровільно!

Матіуш засміявся:

— Чи не тому ним так зацікавилася поліція? Альберт, напевно, збирає пожертви на пам’ятник Саві: ходить з торбою і канючить гроші в наївних людей, га, Тітусе? Це цілком у його стилі. Чому ж ти не пішов з ним?

— Здається, — мрійливо закотив очі Фред, — він десь і організовує таємне товариство, яке повернеться на Землю і буде просити в неї пробачення.

— Дурний! — обірвав його Матіуш. — Там живуть одні бридкі велетенські комахи. У фільмі показували. Чоловік там здохне або від блювоти, або від радіації. Б-р-р!.. Що з тобою, Тітусе?

Хлопці довели мене до вбиральні, і я ледь не виблював з себе нутрощі.

— Отак-то, Тітусе! — глибокодумно мовив Матіуш, коли я вже сидів надворі, прихилившись до дерева.

Що він хотів цим сказати, не знаю. Мені стало холодно. Фред дав свою куртку.

— Зараз пройде. Якби в мене був такий день народження — повісився б.

Я заплакав. Жорстка кора дряпала мені щоку.

— Може, збігати в аптеку?

— Може, ми щось не те сказали? Ми ж говорили про Альберта. Він фанатик і хотів тебе зробити таким самим. Але ж ти наш хлопець, правда, наш?

— Ні! — буркнув я.

— Чого ти до нього причепився? Хочеш, Тітусе, ми знайдемо тобі гарну дівчину? Там, на Селії, дівчат не буде. Вона чекатиме на тебе. А не буде чекати, дідько з нею! Іншу знайдемо.

Я мимоволі посміхнувся.

— Нарешті! Аст знає, що основа життя — кохання. Тільки в школі цьому не вчать. Давайте тікати звідси бо онде поліція крутить носом. Я пропоную прогулянку морем.

До моря було зовсім близько. Хлопці мали власну стежку. Нас вилаяв якийсь дід, коли ми перелазили через паркан. Матіуш довго щось йому пояснював, з чого я зрозумів, що він теж п’яний. Дідові пабридло слухати, він сплюнув і пішов до маленького білого будиночка з прозорою стіною, що виходила на море.

Я чвалав за ними, наче прив’язаний, боявся, що сам не знайду дороги додому. Побачивши море, облишив їх.

— Куди, Тітусе?! Катер відчалює!

Фред вхопив мене за руку. Ноги грузли в сліпучо-білому піску.

Катер був обліплений людьми, але на горішній палубі майже ніхто не сидів, бо був сильний вітер. Фред і Матіуш сіли по боках, Аст — навпроти.

— Як тобі, вже ліпше? — спитав Аст.

— Ліпше.

Матіуш мугикав собі під ніс, сіпаючи ногою. Фред блаженно заплющив очі.

— Маєте зі мною клопіт? — зітхнув я.

— Ну, ну, не церемонься!

З цього було видно, що я їм добряче набрид. Аст підвівся і став прогулюватись по палубі, раз по раз хапаючись за поручні. Катер плив вздовж берега, котрий аж ворушився від людських тіл. Я страшенно не люблю багатолюдних пляжів. Купатися волію уночі або їду кудись далі.

Аст, запхнувши руки в кишені, зупинився переді мною:

— Ти хоч знаєш, куди ми їдемо?

— ???

— В розважальний парк.

— Не люблю кімнат сміху.

— Ха-ха! Вічне твоє «не люблю»… Фреде, поясни йому, що таке розважальний парк!

Фред навіть не ворухнувся.

— Він боїться, щоб ти не подумав про нього погано. Дорожить твоєю думкою, а раптом Тітус стане знаменитістю.

— Що ти верзеш? — ліниво розтулив рота Матіуш.

Вони всі троє нагадували зараз котів, які потягалися, перш ніж вирушити на полювання.

— Тоді я скажу. Ми будемо дивитися фільми, котрих не показують у місті, але дозволяють тут. А раз вони є, чому б не подивитися? Суспільству вигідніше, коли ми переказимося зараз, ніж у тридцять років вимагатимемо реформ освіти, культури, політики і так далі.

— Слухати тебе гидко! — пирхнув Матіуш. — Нахапався словечок. Це вульгарно врешті. Тітус, боропь боже, подумав, що ми сексуально ненормальні. А я, між іншим, їду туди тільки вдруге.

Він тарно кривлявся, хоч з публіки були тут лише я, Аст, Фред та літній дядько, оброслий волоссям, наче мавпа.

— Хіба всі туди їдуть? — спитав я, маючи на увазі катер.

— Всі! Справжнє паломництво. До речі, новинка сезону. Все як насправді! — радісно потер руки Аст.

— Нудно й це! — обізвася нарешті Фред. — Люди після того — наче звірі. Я, мабуть, не сходитиму. Як оті старигани, що душаться на нижній палубі. Їм досить подихати тим повітрям…

— Ти, Тітусе, теж тут будеш душитись? — глузливо спитав Аст.

— Та ні… - Я звівся, підійшов до краю палуби і так, як був, у одязі, стрибнув.

Через кілька хвилин я дістався берега. Добре, що з катера не послали рятувальної шлюпки. Схоже на те, що ніхто не помітив мого стрибка, крім, звичайно, трьох добровільних опікунів.

«Коханому Тітусові в День Народження. Міранда».

Як добре прийти додому і прочитати ці слова, забувши, що сам їх написав.

Мені не хотілось навіть розгортати подарунки батьків. Вони прийдуть сюди завтра. Потрощать цю блакитну вазу, поламають меблі, пообризкують стіни грязюкою, пошматують весь мій одяг. Я це знав, як тільки вони підійшли до мого столика. Якби я сказав хоч слово всупереч, вони б мене жорстоко побили. Кожне слово для них мало вагу, оскільки вони боялись всього на освіті й тому воліли швидше нападати, ніж захищатись. Я добре знав ці вовчі закони. Поліція дивилась крізь пальці на їхні розваги, а батьки мали достатньо влади, щоб захистити синів. Я мав лише мовчки зносити образи, щоб одного прекрасного дня випадково не втонути в морі. Але я вірив, що колись відплачу їм за себе, за Міранду, за вчителя. Вони зазнають такого приниження, якого не можуть собі уявити.

Це вони чи їхні дружки розправились з Мірандою. Її ж так легко можна було налякати. Ці тварюки роздобули десь фотографію її батьків, і коли Міранда, як завжди, сиділа на сходах, вона раптом побачила, що батьки йдуть назустріч. А їх уже півроку не було на світі. Вона не витримала того потрясіння. Я в той день, як останній ідіот, поїхав з Фредом начебто у гості до якогось старого. Повірив підлій брехні — і досі не можу собі цього простити.

Міранда вже тоді була хвора. Вперто вірила, що батьки живі.

Більше я її не бачив. Пробував шукати, але ніхто не знав, куди саме повезли Міранду.

«Коханому Тітусові в День Народження, Міранда».

Мій мокрий одяг лежить в кутку і пахне водоростями. Я не засвічую світла. Не тому, що боюся їх приходу, а тому, що не хочу.

Якщо ви бажаєте прогулятись за місто, то неподалік від піщаного кар’єру побачите сріблястий циліндр, заввишки близько сотні метрів. Це — завод переробки сміття. Якщо ви не знаєте цього, то повітря навколо вам видасться чистим і цілющим. Якщо ви знаєте, то мимохіть почнете затуляти носа. Якщо ж ви ласк або ласка, ви не будете слухати, що вам кажуть, а сприйматимете все так, як насправді.

Ця темрява змушувала до божевільних вчинків. Я увімкнув світло, знайшов у шафі рушницю, якою полюють птахів. Наклав повні кишені патронів, уважно перечитав інструкцію. Треба було гідно завершити день народження.

Я поліз на дах, на свій скляний дах. Став на світлому квадраті наче на порожнечі. Дивно, як я не провалився.

Вгорі були зірки, Селія і, може, Земля. Я підняв рушницю й вистрелив не цілячись. Довго стріляв у небо, відчуваючи, як здригається приклад і німіють руки.

То була добра рушниця. Стріляла беззвучно, не полохала птахів.

IV. Похорон джеля

Тут, на висоті десять тисяч метрів, немає вітру. Його створюють спеціальні пристрої, але це не рятує від головного болю. Мій сусід, которому десь під сімдесят, впав у паніку. Йому таки кепсько, аж позападали очі. Він вирвав у мене з рук кисневий апарат, який я приніс з аптечки, наче це був еліксир молодості.

Я дивився в ілюмінатор на мишачого кольору хмари і намагався думати про Міранду, вчителя, траву й дерева. Мені мало доводилось літати. Здебільшого це траплялось уві сні — та й то зовсім низько над землею. Мабуть, моїх Предків на Землі недовго доводилось переконувати в необхідності переселення. Вони б залюбки пішли пішки на Ерідан, якби це було можливо. Я чув, що тоді в усіх кінотеатрах Землі крутили фільми з чудовими пейзажами нашої планети, де на зелених луках паслися прегарні створіння — ласки з ніжним м’ясом (вказувався вміст білка, жирів та вуглеводів). У землян, мабуть, слинка текла: самі вони їли казна-що. За п’ятсот років, ясна річ, не збереглися ті фільми, де про кожен кадр багатозначно говорилося: «Тут іще не ступала нога людини». Може, й тепер є отакі місцини.

Я б узяв з собою Міранду, і ми жили б там. Ми б дуже рбережно поводилися: не ламали гілок, не смітили, не бруднили б воду. Міранда не боялася б і жорстоких людей. Я боявся б за неї і за себе. Ми навчилися б розуміти одне одного, навчилися б розуміти мову квітів, риб, птахів. У нас ще так їх багато. Лише п’ятсот років ми живемо на цій планеті.

Вчитель лише б посміявся. Авжеж, я тільки-но закінчив школу і з моєї голови ще не вивітрився той оптимізм, який нам уперто й наполегливо прищеплювали. Наша педагогіка ніяк не вженеться за реальним життям. Колись перших переселенців найбільше хвилювало, чи не народяться їхні діти потворами й недоумками, а може, взагалі не народяться. Тому кожну новонароджену дитину зустрічали з шалелою радістю. Існував культ дитини, ще такий сильний двісті років тому, коли з’явився Сава.

Ми вже почали приземлятись, точніше — падати. Я вже зараз не дуже схильний до мандрів, завжди кваплюся додому, наче хтось там чекає. Але я ніколи не допущу, щоб мене чекали. Це — нестерпно. Колись настане час, що всі, кого я любитиму, будуть зі мною і ми ніколи не розлучимось. Міранда збожеволіла від чекання. Їм мало було мене одного.

Господи, як же не хочеться вилазити!

Я допоміг вийти старому. Йому вже полегшало, і він іронічно спитав:

— Чи не до Оракула, юначе?

— Ще не знаю, — здвигнув я плечима. — А… ви там були?

Старий зайшовся якимось дерев’яним сміхом:

— Балаган!

Я подивився услід старому. Назустріч йому поспішала худенька, маленька бабуся. Вони поцілувалися, взялися за руки й повагом рушили до аеровокзалу.

День чудес почався. До центру я доїхав пневматичним поїздом. У нашому місті не було такої гігантської кишки, всередині якої мчали вагони, підстрибуючи на зупинках, наче кролики. Люди видались мені якимись переляканими. Мабуть, всі вони знали наперед власну долю й не мали права її міняти. Це мене трохи спантеличило, і я вирішив поблукати. Поснідав у кафе просто неба, де тихо грала музика, і тут же надумав піти в Музей Пам’яті. Мені легше буде уявити собі Саву, коли побачу речі тієї епохи ї хоч крадькома помацаю.

Я був у цьому Музеї ще зовсім дитиною. Ми їздили туди з учителем. Він розповідав такі дивовижні речі, що я слухав з роззявленим ротом. Можливо, через те невдовзі його примусили покинути викладання. Я ще мало тоді тямив, був просто закоханий в учителя. Однокласники шуміли, сміялись. Пам’ятаю, як учитель, блідий, з краплями поту на чолі, не розповідав, а наче молився. Він не міг уявити, що комусь байдуже до історії нашої планети й історії Землі.

Мені довелось питати, де Музей. Це охоче пояснила якась літня жінка в скверику, відкритому всім вітрам. Вона сиділа без будь-якого заняття, наче чекала мене.

— Ви з провінції?

Я трохи знітився, але ствердно кивнув.

— В провінції люди не такі зіпсовані.

Жінка зітхнула.

— Це не місто, а дім розпусти. Головне, що уряд навіть заохочує різні паскудства. Вважають, що вони сприяють народжуваності. Аякже! Дітками піклується держава. Якби держава ще сама їх робила. Колись так і буде…

Я почервонів, але не посмів утекти.

— Вибачте, хлопчику, я стара жінка і вільна говорити прямо. То тобі, кажеш, в Музей Пам’яті? Либонь, і я піду з тобою.

Вона обсмикнула сукню лілового кольору, поправила потріпаний капелюшок з новенькою стрічкою, і ми пішли.

— Слухай, а навіщо він тобі здався? Я не знав, як відповісти їй простіше.

— Ну, мене цікавить те, що було триста років тому…

— Як-то, що було? Сава. Я ще тоді мріяла полетіти на Селію, щоб допомогти йому садити квіти й дерева. Але батьки не пустили, вважали, що непристойно молодій дівчині жити поряд з чоловіком, з яким вона навіть не заручена. Зараз з такого б сміялися. До того ж Сава мав роман з якоюсь аристократкою. Вона втекла з дому ради нього. Ти ж не повіриш, що я була четвертою в екіпажі Артура Сігайра?

— Але ж це було п’ятсот років тому! — не витримав я.

— Хіба я такою старою виглядаю? — посміхнулася жінка.

Справді, вона непогано збереглася. Мала всі зуби, волосся майже не сиве. В молодості вона, напевно, була дуже гарною.

— Та ні… - промимрив я.

— От бачиш! Що мені п’ятсот років! Все, що в книжках пишуть, то брехня. Я була четвертою, і ласків помітила вперше теж я. Артур любив тримати нас в лещатах, але на мої вибрики заплющував очі. Вони ж, коли прилетіли, боялись носа з корабля висунути і пояснювали, що охороняють його від шпигунів. Я одразу збагнула, що тут людей чортма. Все так і дихало чистотою. Мені закортіло одягнутись в біле плаття й прогулятись до моря. Але у космос таких речей не беруть. Я просто казилась, доки не здогадалась спорожнити аптечку. Всілась шити плаття, й більше мене нічого не обходило. Артур аж пінивсь од люті, але знав мій характер. Я не боялась ніякого суду на цій планеті, а на Землю вертатись не збиралась. Стефан єдиний мене розумів, проте не суперечив командирові. Чоловіки звикли до муштри. Я робила, що заманеться. Ходила в гості до ласків, малі ласенята тулились до мене, ми бавились разом… А потім Артур і Дмитро заткнули мені рота і силоміць потягли в корабель, зачинили в коморі і не випускали доти, доки корабель не стартував. На Землі мене віддали під суд, звинуватили в егоїзмі й чаклунстві і спалили на вогні…

— Але ж тоді вже не спалювали на вогні!

— Звідки ти можеш знати? Хіба ти там був? — згорда відказала стара.

Справді, звідки я можу знати, що діялось півтисячі років тому?

— Синку, я стільки всього пам’ятаю, а мене називають божевільною. В кого є хоч трохи клепок в голові, того мусять лікувати. Ходімо, я тобі покажу тих, кого теж хотіли лікувати свого часу!

Вона так несподівано сказала «синку», що в мене боляче стиснулось серце. Я відчинив перед нею важкі двері. Будинок був старовинний, прикрашений вітражами, але занедбаний. Видно, сюди рідко приходили. Я б сам не піднявся по тих вогкуватих, темних сходах, що вели на горішні поверхи. Йшов слідом за жінкою, не спускаючи очей з її кістлявої. спини. На другому поверсі були картини й скульптури, вивезені колись з Землі. Жінка спинилась на мить перед різьбленими дверима, наче вагалась. Тоді я перший переступив поріг. Вона засміялася. Спалахнуло світло у великій старовинній люстрі з кришталевими підвісками, від чого кімната одразу стала просторою. В нас не малювали таких наївних картин, де все було як насправді, здається, інших теж не малювали. Я принаймні ніколи не чув про художників, які б володіли пензлем. У нас конструювали об’ємні зображення, схожі на привидів, котрі з’являлись, коли комусь того хотілось. Я стояв, не насмілюючись підійти до жодної з картин. Звідкись полинула музика, яка ставала щораз голоснішою. Це була дуже стара музика, дуже сумна і неймовірно повільна. Під її впливом я нарешті почав рухатися. Картини були затулені чорними завісами з товстої тканини. Я підійшов до найбільшої, заплющив очі і смикнув завісу. А коли розплющив їх, все навкруги було залите червоним сяйвом. Перед старим з довгою білою бородою і дивовижно лагідним лицем стояв на колінах хлопець у дранті, з порепаними п’ятами. Плечі в нього здригались від ридань. Та хіба я спроможний описати цю картину?! То швидше було вікно, заглянувши в котре уранці, забуваєш найпрекрасніший чи найстрашніший сон. Картина означала так багато, що, здавалось, не означала нічого. Старий був богом, а босий нещасливець — Савою. Жінка проказала твердим голосом:

— Цій картині більш як півтори тисячі років. Називається вона «Повернення блудного сина». Намалював її Рембрандт… Один чоловік мав сина. Той пішов з дому ще в юності, витратив гроші, здоров’я, молодість. І, коли повернувся, батько простив йому все. Глянь, сонце уже заходить…

Вона лагідно взяла мене за плечі й повела з кімнати. Я ще раз озирнувся — і тоді не витримав, кинувся назад, одну за одною відсмикуючи завіси. Кімната повнилася людьми з неспокійними обличчями, повними страждання й радості, людьми, які жили дві тисячі років тому, «в епоху дикості й варварства». Ті самовдоволепі людці, що їх я зустрічав кожного дня, — оце було виродження, деградація.

…Дівчина у вінку простягала мені квітку, усміхаючись ніяково й довірливо, наче боялась, що я не візьму скромної польової квітки. Мати вся була зосереджена на дитині, але світла, яке випромінювало її лице, вистачило б, щоб зігріти весь світ. Інша жінка, вся в передчутті материнства, лежала, затуляючись від золотого дощу прозорими рожевими пальцями… Не пам’ятаю, як я опинився на сходах. Жінка гладила мене по голові й розповідала. Я мовчав, а вона розповідала давні легенди. Це вперше мені зустрілась людина, котра справді пам’ятала. Між нею й учителем була прірва, бо він говорив те, чого не бачив. Я повторював пошепки, наче молитву:

— Рембрандт,

Ван Гог,

Вермер,

Тіціан,

Моцарт,

Брейгель.

Тільки б не забути. Ні тут, ні в пустелі, де невдовзі опинюся.

Сонце вдарило по очах. Вітер гнав вулицею обгортку від морозива. Двоє дітлахів, хлопчик в зеленому костюмчику і дівчинка в рожевому платтячку, будували з камінців хатку, Я ще не пам’ятав початку світу, але він мав починатися з отих двох дітей.

Отож, крім грошей, сміття, зброї, ми привезли на Ерідан і це… Мистецтво. Музику. Книги. Ми хотіли усе забути, від всього відректись. Але чи можна бути людиною, забувши про найголовніше? Про те, що людство тисячоліттями шукало і за ці золоті крупинки заплатило дорогою ціною — вогнищами інквізиції, стражданнями, смертями. Забувши, що таке біль, ми забули, що таке Людина…

Жінки уже не було зі мною. Я уявив собі, як вона вертається в Музей, підіймається по сходах, витирає картини і слухає музику. Потім втомлено йде вуличкою поміж жовтуватих запилюжених кущів, невідомо куди, не маючи і не потребуючи даху над головою, бо може уявити себе за дві тисячі років звідси, в майстерні художника, де на стіні висить карта Землі.

Я не мав уже ні сили, ні бажання шукати Оракула й довідуватись про власну долю. З часом я настільки помудрію, що сам вгадаю, чого мені слід остерігатись найбільше.

Добряче дошкуляв голод. Вже сутеніло. Вуличка, якою я простував, видавалась вбогою і зовсім не життєрадісною, головним чином через низенькі занедбані будиночки (без скляних стін!). Я не міг уявити собі, як можна жити в стандартних житлах з стандартним умеблюванням, хай навіть тимчасово. А тут і досі жили. Дорога була викладена нерівними камінцями завбільшки з мою долоню. Коло напівусохлого дерева, що росло між двома однаковісінькими будиночками, гралися двоє дівчаток і хлопчик; в сутінках їхні личка мали якийсь сіруватий відтінок. Я вирішив запитати в них, де можна поїсти. Підійшовши ближче, побачив, що хлопчик заіржавленим ножем копає ямку в сухій, твердій землі, а дівчатка перебирають невибагливі польові квіти, прив’ялі від спеки. Хлопчик мав десь зо сім років, дівчатка трохи менше. Діти були хоч і чисто вбрані, але якісь занедбані. Вони здивовано глянули на мене, Я здригнувся: очі в них були зелені, темно-зелені. Вранці вони мали бути кольору молодого листя. Я присів навпочіпки, і діти не здавались мені уже такими маленькими й беззахисними.

— Здрастуйте! — сказав я.

— Здрастуйте… — відказала тихенько одна з дівчаток і засоромилась.

Не пам’ятаю, чи й бачив колись, як соромляться діти. Я довго думав, що сказати далі.

— А в що ви граєтеся?

— В похорон.

— А вам не страшно? Де ваші батьки?

— Дома.

Хлопчик трохи зверхньо на мене глянув:

— Ми ховаємо джмеля!

— Він такий гарненький… Мама зачинила всі вікна, і джміль не міг вилетіти. А вранці ми з сестрою знайшли його під столом. Бачте, як він лежить на спинці і лапки зігнув. Стась каже, що він помер з голоду.

— Ні, він скучив за своєю мамою! — заперечила дівчинка, що досі мовчала. — Він так плакав і бився об шибку, а ми ще не вміємо відчиняти вікно. Стась каже, що треба вирити ямку і поховати джмеля. А він, коли захоче, прокинеться і вилізе.

— Він не прокинеться! — заявив Стась. — Як ти не розумієш, що він помер назовсім. Ну, давайте його сюди…

Дівчатка принесли на листочку джмеля.

— Ні, треба спочатку покласти квіти! Так… Тепер йому буде м’яко лежати.

— А що далі нам робити? — спитали дівчатка.

— Треба заплакати!

— Я не хочу! — скривилась мала з замурзаним носиком. — Я вже сьогодні плакала, коли мама забула принести мені морозива.

— А ви зробіть отак! — хлопчик затулив лице руками.

Я теж затулився й слухняно сидів, доки хлопчик не скомандував:

— Досить!

— Можна засипати?

— Ні, ще треба промови. Коли ховали мою бабусю, то було дуже багато усяких промов.

— А ким була твоя бабуся? — спитав я.

— Лікарем. Вона народжувала діток. І мене теж вона народила.

- І мене, і мене! — загукали дівчатка.

— Ви вмієте говорити промови?

Я знітився:

— Не знаю. Я ще не був на похороні джмеля.

— Ви спробуйте! А потім ми.

Я зрозумів, що мушу сказати про джмеля, який загинув у боротьбі з віконними шибками.

— Сьогодні, - мовив я, схиливши голову, — ми проводжаємо в останню путь дорогого джмеля, який понад усе любив сонце і квіти. Він міг би зараз літати на свободі, але шибки вікна хоч і прозорі, зате міцні, й він не міг їх пробити своїми грудьми. Пробач, джмелю, що не знайшлось жодної дорослої людини, яка б випустила тебе на волю!

Мені аж самому защипало в очах.

— Тепер я скажу… — підвівся Стась. — Хоч не вмію так, як ви. Нам дуже жаль, джмелику, що так сталося. Поглянь, скільки зібралося тут твоїх друзів. Ми тебе ніколи не забудемо.

— Ви не думайте, — заговорив я швидко. — Може, він ще прокинеться навесні. Навесні усе прокидається.

— А моя бабуся не прокинулась!

Тут я замовк.

— Я вірю, що джміль прокинеться. Треба тільки вкрити його гарненько, щоб він не простудився. Правда? А твоя бабуся велика, вона не може прокинутись так швидко.

— Ех, чим би прикрити джмеля, щоб його не забруднило! — забідкався хлопчик.

— У мене є чистий носовик! — згадав я.

— О, який великий!

Дівчатка розстелили хустину поверх ями. Потім ми обережно насунули землі. Вийшов круглий горбок, в який ми повтикали квіти, наче дерева. Ми ще хотіли обгородити могилу, але вже добряче стемніло.

— Де ви живете? — спитався я.

— Я он тут, — вказав хлопчик на будинок справа, — а вони отут.

Він вказав ліворуч.

Ми ще постояли під деревом, між двома будинками, прислухаючись до вечірніх звуків. Недалеко прогудів автобус, його світло ковзнуло по темному небі, наче прожектор.

— Ну, я пішов, — сказав я.

І тут діти вчепились в мене:

— А як вас звати?

— А ви до нас прийдете завтра?

— А ваш будинок старий чи новий?

— А ви далеко звідси живете?

Мені б довелося відповідати на ці питання до пізньої ночі. Я рішуче взяв малих за плечі, поклявся, що навідаю їх обов’язково і все розповім, а зараз пізно і мені треба в аеропорт, і що я проведу до дверей спочатку дівчаток.

Ми зі Стасем почекали, поки за ними зачиняться двері.

— Слухай, а ти був коли-небудь в Музеї Пам’яті?

— Ми з татом ходили туди якось. І з бабусею. Це інші туди не ходять, а наша вулиця ходить.

— Чому?

— Не знаю. Ми просто інші. Бабуся казала, що ми походимо від Сави. Нас скоро переселять звідси…

— А ти хочеш?

— Ні.

— Чому?

Хлопчик помовчав, а тоді сказав:

— Нас не люблять. Вони поселять мене в один будинок, тата в другий, а маму в третій.

— Це неправда. Не бійся. Ніхто не посміє вас розлучити.

Хлопчик зітхнув.

— Я б запросив вас додому, але тато, коли втомлений, то дуже сердитий. Він на заводі намотує дріт на такі великі барабани. Ви приходьте у неділю, він тоді добрий.

— Гаразд. Слухай! — тут мене осяяло. — А може, це дуже добре, коли всі люди побачать вас і будуть знати, хто ви.

Мені важко було перекласти все це на мову, зрозумілу дитині.

— Я знаю, що ви хочете сказати. Ви хочете сказати, що ми навчимо людей ходити в Музей. Але нас мало. Нас просто розлучать одне з одним. Ви не подумали, коли сказали…

Я почервонів.

— Гаразд, — поважно мовив хлопчик, — Я вам покажу, де зупиняється автобус.

І він сміливо пірнув у темряву.

— Слухай, у вас що, ліхтарів немає?

- Є. Це ви просто так потрапили. Ось тут чекати…

— Може, ти побіжиш?

— Та ні. Хай вони собі удвох побудуть. Не люблю комусь заважати.

Я засміявся і пригорнув хлопчика до себе. Все він знає…

— Сьогодні, ні, завтра я приїду додому, і знаєш, що я там побачу?

— Що? — відізвався Стась.

— Побачу, що там усе побито, потрощено, а вони ж не знають, що найдорожче я завжди ношу при собі!

— Хто?

— Розбійники. Тільки ти не бійся!

— Я розбійників ніколи не боюсь.

Я зняв з шиї медальйон, метал блиснув під заблуканим променем місяця. Хлопець схилився над фотографією.

— Якась дівчина… — розчаровано сказав він.

— Міранда.

- Її що, вкрали розбійники?

— Так.

— Давно?

— Давно.

— Чого ж ви її досі не відібрали в них?

— Я не мав куди її сховати після цього. Можна, я тепер привезу її до тебе?

— Думаю, що можна. Я поговорю з татом.

Я не втримався і поцілував його в розумну голівку.

V. Міранда

Пізно вночі я йшов вулицею до свого дому. Повітря так пахло квітами, аж наморочилося в голові. Мені не вірилось, що годину тому був Центрополіс. Я повернувся інший. Я справді був у Оракула, і він пожалів мене, не напророкував ні смерті, ні самотності, ні горя.

Двері, як я і сподівався, були вибиті. Щось боляче мене кольнуло, наче я втік, залишивши дім напризволяще. Війнуло пусткою. Я потягнувся було до вимикача, але і його не пощадили.

— Гей! — крикнув. — Гей!

Звісно, розбійники давно вже хропіли по своїх ліжках. Був десь ліхтарик. Після довгого вовтузіння в передпокої я таки намацав його на стіні, куди повісив бозна-коли. Поставив ліхтарик на підлогу і почав роздивлятися по кімнаті, оцінюючи нанесені збитки. Все, що можна тільки поламати їхніми пещеними руками, вони поламали; все, що можна було забруднити, вони забруднили. На білій стіні незмивною фарбою наквецяли: «Тітус — імпотент». Таке міг придумати тільки коротун Аст. Вся одіж перетворилась в брудне лахміття… Книжки і оці пам’ятні речі я сховав у саду. Подвір’я вони побоялись чіпати, зате обь рвали всі квіти. Я мав надто гарний настрій, щоб не брати ігобі цього близько до серця, але, коли глянув угору й побачив зафарбовану тією ж незмивною фарбою стелю, в мені усе закипіло. Страшенно закортіло піти до тих мерзотників і добре надавати кожному по пиці. Не було навіть де лягти спати. Я вийшов надвір і сів на сходах. М’яка темрява оповивала сад, тільки з-за моєї спини просочувалося слабке світло ліхтарика. Квіти гостро й задушливо пахли тліном. Ще коли йшов сюди, помітив, що їх повиривано з корінням.

Я сам їх садив весною. Вчитель дав мені насіння. Не знаю, навіщо я їх садив. Тоді я це робив для Міранди. Весною завжди когось очікуєш. Для мене це як божевілля — чекати. Цілими днями я то не виходив з дому, то відбував далекі мандрівки. Мені так хотілось, щоб Міранда чекала мене, як чекала своїх батьків. Мене ніхто ніколи не чекав. Може, це станеться згодом. Досі тільки я потребував когось. Навіть у Міранди це був просто спалах страху. Якби вона мала собаку, то шукала б у нього захисту. Я подумав, що сьогодні не чув, щоб хтось сміявся. Цілий день пробув у великому місті — і не чув сміху. А це ж щось мусить означати?

Мабуть, вчитель охолов до мене, побачивши, що я стаю егоїстом.

Мені потрібна була тільки інформація, котру я мав осмислити на самоті. Я був зверху холодний, а всередині кипів. Слухаючи вчителя, ховав очі, щоб він не спостеріг у них жадібного блиску. А як я ховався з Мірандою! Кам’янів, коли вчитель говорив про неї, як про чужу. Це нестерпно, коли так говорять про людину, яку кохаєш. Вчитель гадав, що Міранда для мене не означає нічого, так собі, дівчинка-сусідка.

Якось ми з учителем проходили повз її дім. Міранда сиділа на сходах і, побачивши мене, крикнула:

«Тітусе!»

І пішла нам назустріч. Вчитель здивовано дивився на нас, бо ми мовчали. Нарешті я зробив кволу спробу познайомити вчителя і Міранду. Вона стояла поміж нас, така маленька, тоненька, піднявши догори личко. Сонце сліпило їй очі, а вона не знала, що робити, така була безпорадна. Вчитель попрохав її відійти в тінь.

Я вперше тоді відчув, що я з Мірандою по одному боці, а вчитель — по другому. Тільки ми знали, що сьогодні ввечері цілуватимемось до запаморочення на килимі, що застеляє всю підлогу в її кімнаті, доки не поснемо, потомлені, не розплітаючи обіймів. Мені страшенно хотілось торкнутись Мірандиної руки бодай кінчиком пальця не чекаючи вечора, але не посмів зробити цього. Це було б надто зухвало. Навмисне весело сказав:

«Ну, ми пішли».

Міранда швидко хитнула головою, не висловивши ні найменшого невдоволення, але нас догнав її голос:

«Тітусе, ти прийдеш до мене ввечері?»

Я перелякано заплющив очі, бо ж учителеві ставало все ясно, і відповів:

«Прийду…»

Що ж мені лишалося сказати?

Через два місяці трапилось оте нещастя. Мені було начхати на всі таємниці, я розплакався перед учителем…

«Їй там буде краще», - сказав він спокійно.

Ми ще не знали тоді причини, я страшенно звинувачував себе і тільки себе. Затуляв вуха, щоб не чути її: «Тітусе!» Можна було змінити її лице, одяг, звички, але тільки не голос. У неї був незвичайний голос.

Міранді найбільше пасувало слово «цілісність». Маю на увазі не ту цілісність, яку створює спокійне, рівне життя серед природи. Міранда не вміла грати ніякої ролі, і, коли пробувала, це викликало якусь дивну жалість, як ото двоє людей, чиї стосунки є щось ідеальне, зразкове, раптом починають сваритися в твоїй присутності.

Вона не вміла також нарікати, тоді як усі ми тільки те й робили, що жалілись. Це мене найбільше захоплювало. Бо то був великий дар, властивий всім без винятку ласкам, рибам, птахам, квітам, деревам, камінню, рікам. Всім, крім людини, було дане велике терпіння і малі потреби. А люди збільшують та збільшують матеріальні потреби за рахунок духовних, не назву ж я духовною потребою прагнення принизити людину за рахунок вивищення іншої. Мої колишні однокласники вдовольнили матеріальну потребу помсти з передбачливості, властивої усім боягузам. Якщо сьогодні мене не налякають, то завтра це зроблю я. Вони не знали, що я перейняв від Міранди трохи байдужості і трохи терпіння. А потягу до речей я й так не мав ніколи. Учитель, напевно б, захворів з горя, якби хтось знищив його цяцьки. Втім, вони зроблені його руками. Я шкодував лише за квітами. Але їх чекали осінь і неминучість смерті. Сам собі я здавався, відколи втратив Міранду, вимушеним гостем, якому страшенно обридло його гостювання, але й має трохи втіхи з того, бо гість — особа в якійсь мірі привілейована. Це все, що зараз, — спроба знайти рішення, власне рішення. Воно десь близько, я його відчуваю. Чому я сиджу тут? Чекаю, щоб мене звідси випхали в спину, і тоді я за інерцією подамся на пошуки реальності, яка б мені беззастережно підкорилася, як своєму творцеві. Подалі від тієї реальності, котра мене не визнає, і тієї, до котрої я ще не готовий, а може, не надто чистий — стрілець у птахів. Рушниця більше не вистрілить в моїх руках, я розтовк її, вистрілявши всі набої. Я обережний, Мірандо, я мушу бути обережним, щоб зайвий раз не страждати.

Тоді, коли ти вперто відштовхувала мене руками, я не був жорстокий, як тобі видалось. Зараз я не відпустив би тебе, я випив би тебе до краплини, влив у тебе гарячу кров, щоб ти забула про тіні померлих, розчинилася у моїй плоті й душі.

Це неправда, що я нічого не роблю, що я стою на місці. Я йду до тебе, тобі назустріч, навіть коли повертаюся лицем до минулого, до Сави. У нас ще стільки часу, що ми створимо спільний, наш світ, Мірандо. Я ніколи не повірю, що ти хвора. Я надто люблю тебе, аби жаліти.

Тільки б ніхто не стояв зараз за моєю спиною, тільки б ніхто не стояв і не дивився… Я різко обертаюсь, аяї до хрусту кісток, і бачу велику жабу, підсвічену з кімнати ліхтарем. Вона сидить і вперто дивиться на мене. Зовсім не страшна жаба: щоб перемогти цю темряву, я взяв би її в руки. Підгорля в неї пульсує, щойно я бачив лише чорну пляму, але несподіванка напружила зір. Я не даю збити себе з пантелику. Підводжусь і даю жабі дорогу. Через хвилину чую вогке чалапання по східцях. Небавом воно стихає в садку.

Мабуть, жаба розігнала темряву. Між стовбурами дерев починає світлішати, і в кронах відсвіжілими за ніч голосами озиваються птахи…