Говорить сьомий поверх

1. НЕ МОЯ СПРАВА

Я вчуся у тій же школі, де колись вчилися мама й тато. Тата чомусь не пам'ятають. А маму запам'ятав багато хто. «У неї були чудові зовнішні дані!» — сказала якось вчителька літератури, яка заодно керує у нас драматичним гуртком. І прискіпливо оглянула мене. Це б іще нічого: за «зовнішні дані» поки що оцінок не ставлять. Але з'ясувалося, що й внутрішні дані у мами також були значно кращі, ніж у мене. Наприклад, усі пам'ятали, що мама ніколи не ганяла ключкою бляшанки й не любила грати у «розбивалочку».

Ніяких інших подробиць про мамине минуле я не знав. Та якось бабуся, прийшовши допомогти мамі по господарству, сказала:

— А Сергій став лауреатом Всеросійського конкурсу!

— Який Сергій? — запитав я.

— Сергій Потапов. Його знають усі культурні люди!

— Вперше чую. А хто це?

І раптом помітив, що тато глянув на мене з любов'ю. А точніше сказати, вдячно. Я нічого не зрозумів…

І тільки згодом на кухні бабуся пояснила мені, що Сергій Потапов учився колись у школі для музично обдарованих дітей і мама любила його, коли була у п'ятому класі.

Музична школа якраз навпроти нашої, через дорогу. Якщо з нашої школи виходить учень, то важко одразу визначити, обдарований він чи не обдарований. А якщо з дверей школи, котра через дорогу, то одразу ясно: йде обдарований!

Ми виходимо зі своєї школи з портфелями, а музично обдаровані — з футлярами. Спочатку Сергій Потапов привернув мамину увагу тим, що його футляр був більший, ніж в інших, бо він грав на віолончелі. А потім, уже в п'ятому класі, вона його полюбила. Мама, мабуть, теж була обдарованою, тому що ось я хоч і вчуся у п'ятому класі, та ще жодного разу нікого не полюбив.

— Так, Сергій далеко сягнув! — сказала за вечерею бабуся.

І тато закурив у кімнаті, хоча звичайно виходив для цього в коридор чи на кухню.

— Ну що ти?! Це таке далеке минуле… Це нерозумне дитинство! — сказала мама. І розсміялася. Їй було весело. А тато за весь вечір ні разу не посміхнувся.

— Далеко сягнув! Далеко!.. — повторила бабуся, прибираючи посуд.

Бабуся любила нас виховувати. Але робила це якось своєрідно.

«А син нашої сусідки навчився варити суп». — говорила вона, і я мав зрозуміти, що мені теж не завадило б цього навчитися.

«А Микола, котрий разом з тобою закінчив медичний інститут, став завідуючим відділенням», — повідомляла вона татові. І тато повинен був зробити висновок, що йому теж не завадило б, стати завідуючим. «Так, Сергій далеко сягнув!» — ця фраза мала підказати татові, що й йому час уже кудись сягнути.

Два роки тому мені видалили гланди. «Нікчемна операція!» — говорили всі. Але я чомусь цього не відчув… Хірург, який їх видаляв, здався мені дивовижною людиною. Він завдавав мені жахливого болю, і я повинен би його ненавидіти, а я ставився до нього просто-таки, як кажуть, із захопленням. Зі страхом і захопленням! І важко мені було уявити собі, що він скине свій білий халат, свої гумові рукавиці й стане такий же, як усі. А може, навіть піде у буфет….

Тато робить операції майже щодня. І, певно ж, щодня хтось дивиться на нього так само, як я дивився на того хірурга.

— Тобі коли-небудь робили операцію? — запитав я бабусю.

Виявилося, їй за шістдесят років не зробили жодної операції! Хіба вона могла як слід оцінити тата?

— Досягають же люди таких успіхів, як Сергій Потапов! — бурчала бабуся, вже натягаючи пальто.

— Ось коли у тебе знову буде приступ мігрені, — сказав я, — викликай не лікаря, а цього свого… віолончеліста! Нехай він тобі допоможе!

Перед сном я чистив зуби у ванній кімнаті й раптом почув, як мама сказала татові:

— Це смішно… — Їй і досі, на відміну від тата, хотілось сміятися. — Ну несерйозно, слово честі. Це ж було у п'ятому класі!

— Почалося у п'ятому… — тихо сказав тато. І я відчув, що рука його знову полізла до кишені за цигарками.

Я, як то кажуть, здригнувся.

Отже, тільки почалося у п'ятому класі? Цікаво, а в якому закінчилося? Добре, якщо у шостому. А якщо в сьомому чи навіть у дев'ятому?

«Адже тато вчився з мамою в одному класі, — розмірковував я. — А школа для обдарованих, як і зараз, була через дорогу. І тато, отже, був свідком їхнього кохання. Як же він, бідолашний, переживав! А якщо він і зараз страждає?»

Треба було щось робити. Але що? Хіба я міг з кимось порадитися?

Наприклад, якби я порадився з бабусею, вона б сказала: «А син моєї сусідки ніколи не втручається у справи дорослих!»

Може, це дійсно була не моя справа? Може…

Через кілька днів, збираючись до школи, я почув у програмі передач, що Сергій Потапов виступатиме увечері по телевізору. На щастя, крім мене, ніхто цього не почув.

Увечері, за чверть години до концерту лауреатів Всеросійського конкурсу, я прилаштувався робити уроки в тій кімнаті, де стоїть телевізор.

— Завтра контрольна! — пояснив я. І всі почали ходити навшпиньках.

Ще через тиждень я дізнався, що Сергій Потапов збирається виступати по радіо. За п'ятнадцять хвилин до його виступу я розклав зошити на кухні, де у нас стоїть радіоприймач.

— Завтра знову контрольна! — сказав я. І приймач мовчав увесь вечір.

Але Сергій Потапов продовжував переслідувати нашу сім'ю!

Якось, повертаючись з кіно, я побачив афішу з його портретом на тому самому місці, де мама з татом щоранку сідали в трамвай. Спершу я хотів зірвати афішу й знищити її. Підходив, примірявся, прилаштовувався… Та все-таки не зірвав.

Повернувшись додому, я заходився переконувати своїх батьків, що їздити на тролейбусі значно зручніше, ніж на трамваї.

— Але ж тролейбусна зупинка далеко, — заперечив тато. Ех, якби він знав!

— Я проведу вас прохідними дворами, і ви побачите, як це близько. Зовсім поряд! — сказав я.

— У прохідних дворах завжди буває темно й небезпечно, — втрутилася бабуся. Ніби вона навмисне хотіла зіткнути маму лицем до лиця з її минулим!

Уранці я повів маму й тата прохідними дворами.

— Ось бачите, як зручно, — говорив я. — Зовсім близько! І ви сідаєте на сучасний вид транспорту… Щоправда, не на метро, але принаймні й не на трамвай! І ще одна перевага. Ми разом їдемо майже до самісінької моєї школи!

— Так, ми зовсім мало бачимо тебе, і вже тільки через це варто… — погодилася мама. — Чого ж ти раніше нам не сказав?

Взагалі мені не хотілося, щоб мої батьки щоранку просто у всіх на очах проводжали мене, шестикласника, до школи. Але тепер я був ладен абсолютно на все! І я відволікав їх від афіші з портретом…

Звісно, мама могла побачити цю афішу й десь в іншому місці. Тут я вже нічого не міг вдіяти!

Ще за кілька днів я сповістив:

— Ми писали твір на тему «Ким бути?». І уявіть собі, мало не всі у класі хочуть стати лікарями! Переважна більшість… Не льотчиками, не водолазами, не віолончелістами, а лікарями! Вчителька сказала, що в цьому немає нічого дивного. Найблагородніша професія на світі! Хочуть лікувати, зціляти, рятувати. Це природно!

— Так, звичайно, — сказала мама. А тато з бабусею промовчали.

Якось у неділю я привів до нас додому свого приятеля Васька-Паганіні.

Паганіні — це, звісно, прізвисько. Васько грає на скрипці і вчиться у школі для обдарованих.

— Ти любиш Святослава Ріхтера? — запитав я у Васька, коли зібралася вся наша сім'я.

— Ще б пак! — відповів Васько.

— А Софроницького?

— Теж люблю. Але він помер…

— А Сергія Рахманінова?

— Хто ж його не любить?

— А Сергія Потапова?

— Не знаю такого…

— Жодного разу не чув? Подумай як слід! Згадай…

— Ні, про нього я не чув. А чому ти цікавишся саме цим, як його прізвище? Чому? — здивувався Васько так природно, ніби ми з ним не повторювали цю сцену у ванній кімнаті п'ятнадцять хвилин тому.

— Ну коли вже Паганіні його не знає! — вигукнув я і обвів поглядом усіх членів нашої сім'ї.

Та мамине минуле не здавалося, не відступало! Якось поштою прийшли одразу дві листівки з нашої школи. Я взагалі не люблю, коли моїм батькам зі школи надсилають листівки. І я ненароком прочитав… Цього разу йшлося не про мене. Маму й тата запрошували на традиційний «об'єднаний» вечір випускників одразу двох шкіл: нашої і музичної. Запрошували заздалегідь, за тиждень, і просили повідомити про вечір усім колишнім однокласникам, про яких вони що-небудь знають.

Я одразу зрозумів, що там буде присутній Сергій Потапов.

«Вечір влаштовують для того, щоб зробити колишнім учням приємність, — міркував я. — Але. яку ж приємність відчує мій тато, коли у мами виникнуть різні спогади? А вони обов'язково виникнуть… хоч на хвилину. І тато куритиме, не виходячи у коридор…»

Я сховав листівки. Сунув їх у свій портфель.

Перше, що я побачив у шкільному вестибюлі, було величезне оголошення про традиційний «об'єднаний» вечір. Унизу чорним по білому написано: «В художній частині братиме участь лауреат Всеросійського конкурсу С. Потапов».

«Так, зрозуміло… — подумав я. — Отже, він у всіх на очах демонструватиме своє мистецтво. Йому аплодуватимуть. А тато продемонструвати своє мистецтво у всіх на очах не зможе. Адже не може він просто на сцені вирізати комусь апендицит! Чи, точніше сказати, апендикс… Так, С. Потапов опиниться у значно вигіднішому становищі!»

Я розкрив портфель і сховав листівки ще глибше.

Наступного дня після традиційного вечора вчителька літератури, яка так добре пам'ятала про мамині зовнішні дані, запитала:

— А чому не було твоєї мами?

Запитала так, немов тата у мене взагалі не було. Я невизначено розвів руками в сторони.

Я давно вже знав цей спосіб: коли не хочеться брехати, не хочеться говорити «так» чи «ні», треба невизначено розвести руки в сторони. Нехай думають, що хочуть!

Того ж дня мама, повернувшись із роботи, увійшла до кімнати просто у пальто. Коли вона так рвучко, не затримуючись у коридорі, проходить до кімнати, я знаю, що нічого хорошого сподіватися не слід.

— Нам з татом нічого не присилали зі школи? — запитала вона.

Я спробував невизначено розвести руки в сторони. Але вона повторила:

— Нам нічого не присилали?

— Щось, здається, було, — відповів я.

— Як це «щось»? Ти не пам'ятаєш, що саме?

— А! Згадав! Вам прислали листівки. Я їх через неуважність засунув у портфель. Того дня була контрольна робота, і я якось…

— Хіба у вас тепер щодня контрольні роботи?

— Не щодня. Але досить часто. Ось. ці листівки… Будь ласка!

Я простягнув мамі листівки. Та вона навіть не подивилася на них. Вона не зводила з мене погляду.

— Що ж ти накоїв? Чому так боявся нашої появи у школі?!

— Нічого я не накоїв. І не. боявся. Я просто забув, та й годі.

— Але ж там, кажуть, висіла об'ява!

— Я на неї не звернув уваги…

— Забув! Не звернув уваги! Це найгірше, бо ж свідчить про твою байдужість. Вона мене вбиває! Невже ти не розумієш, яку втіху одержала б я від зустрічі з друзями? Адже я не бачила їх стільки років!..

Мама, не знімаючи пальто, навіть не розстібнувши його, важко опустилася на стілець.

— Ну гаразд… Мені ти не захотів принести радість. То подумав-би про батька! Невже й він тобі байдужий?

Що я міг їй відповісти?

На щастя, у цю мить до кімнати увійшла бабуся і сказала:

— А син моєї сусідки знову одержав п'ятірку. І навчився варити компот!

2. ДАЛЕКИЙ РОДИЧ

Іноді вночі лунають незвичайні дзвінки — то надто довгі, то надто короткі. Це дзвонили з інших міст колишні татові пацієнти або його колишні товариші по інституту. Тато розмовляє з ними так, начебто ніхто у нас удома не лягав спати. Мама дивується, а тато пояснює:

— Вони знають, що саме в цей час людину найлегше застати вдома! Хіба можна їх засуджувати?

Чи:

— Хіба можна їх засуджувати? Дзвонять здалеку! Там уже ранок. Їх можна зрозуміти.

— Але нехай і вони зрозуміють, що у нас іще ніч, — відповідає мама.

«Хіба можна їх засуджувати?» — Тато часто повторює ці слова.

— Тобі треба було б стати захисником, — сказала одного разу мама.

— Це приємніше, ніж обвинувачем.

— Дивлячись у яких випадках! — заперечила мама. А тато і далі працював хірургом.

Іноді ночами услід за надто довгими чи надто короткими дзвінками з'ясовується, що татів приятель збирається приїхати в наше місто.

— От і чудово, — каже йому тоді тато. — Просто з вокзалу — до нас. У нас є розкладачка.

— Добре, що тільки одна! — зітхає мама. — Дивні люди! Хоча б для годиться відмовилися! Адже є готелі…

— У готель не потрапиш, — відповідає тато. — Крім того, кожному хочеться побувати серед близьких людей.

— Серед близьких! Ти ж і обличчя його не пам'ятаєш. Бабуся наступного дня починає виховувати тата. Але робить це, як завжди, по-своєму.

— А чоловік моєї сусідки, — говорить вона, — ніколи не приймає серйозних рішень, не порадившись із дружиною.

І тато повинен зрозуміти, що йому теж не слід бути надто вже самостійним.

— А Петро, який був старший від тебе всього на два курси, вже став професором, — говорить бабуся, — з головою поринув у науку й не дозволяє, щоб йому заважали сторонні люди!

Отож тато повинен зробити висновок, якщо він не запрошуватиме до нас своїх приятелів з інших міст, то невдовзі також стане професором.

Коли знову пролунали довгі, уривчасті дзвінки з іншого міста, ми всі, звичайно, прокинулися, і мама сказала мені:

— Готуй розкладачку!

Вона не помилилася, бо тато за хвилину сказав у трубку:

— Ну про що мова?! Нехай приїздить… Зупиниться просто у нас. Я покажу його спеціалістам. Влаштуємо консиліум! Якщо знадобиться… — А поклавши трубку, пояснив мамі: — У її сина щось серйозне…

— А їхнє місто медицина обминула?

— Це маленьке містечко. Там немає крупних спеціалістів.

— Неодмінно потрібні крупні?

— А коли б він захворів, — тато кивнув у мій бік, — хіба ти не зняла б тривоги? Вона плакала в трубку: «Подивіться мого хлопчика…» Хіба можна її засуджувати?

Мама зітхнула й нічого не відповіла. Вранці вона запитала:

— А хто ця жінка… котра дзвонила тобі?

— Далека родичка.

— Дуже далека?

— Здається, дуже.

— Але ким вона все-таки тобі доводиться?

Тато думав протягом усього сніданку, та так і не згадав.

— Знаю лише, що… по батьківській лінії, — відповів він. — А втім, яке це має значення… якщо її хлопчик серйозно хворий?

Хлопчик приїхав через три дні. Це був чоловік років тридцяти.

— Я називатиму вас на ім'я та по батькові, — сказав він, — бо мати ніяк не могла пригадати, ким ми один одному доводимося.

— Який збіг! Ми теж не згадали, — сказала мама.

— Ну чому ж? — заперечив тато. — Дещо ми все-таки встановили. Я точно знаю, що ми родичі по батьківській лінії.

— Розумію, — сказав приїжджий, — далекий родич — це навіть менше, ніж просто знайомий. Знайомого, наприклад, неможливо не знати в обличчя. А далекого родича можна жодного разу в житті не побачити й не почути. Я, чесно кажучи, не наважився б до вас вторгнутися. Якби вони не сказали матері про цей «можливий діагноз». Я повинен негайно довести їй, що «можливий діагноз», можливо, нічого й не вартий.

— А що у вас… можливе? — запитала мама. — Яка хвороба?

— Та сама! — відповів приїжджий, якого звали рідкісним іменем Гнат.

— Яка… «та сама»? — не зрозуміла мама.

— Ну, яка невідомо від чого починається, зате відомо, чим найчастіше закінчується.

— Чому «найчастіше»? — заперечила бабуся. — У цій галузі багато відкриттів!

— Так, безумовно! — голосно підтвердив тато. Хоча взагалі говорив тихо, а коли бабуся починала висловлюватися про медицину, майже завжди виходив курити в коридор. Цього разу він залишився у кімнаті.

Бабуся за все своє життя нічим, крім мігрені, поки що не хворіла, але дуже боялася, щоб не захворів хтось із її близьких.

Вона детально вивчала «Бесіди лікаря», які друкувалися у різних газетах. Після цього протягом кількох днів удома неможливо було закашлятися або чхнути.

«У тих, про кого я читала, теж усе почалося зі звичайного кашлю», — не вгавала бабуся.

Гнатові ж вона сказала:

— Ви абсолютно не схожі на хворого тією хворобою, яку у вас помилково підозрюють. Троє моїх знайомих були хворі на це саме… Ви абсолютно на них не схожі. До речі, всі вони вилікувалися. Тобто їм вирізали… І все чудово!

— А звідки ви знаєте про «можливий діагноз»? — запитав тато.

— Лікарі якось одразу заметушилися. Почали запевняти, що немає нічого серйозного. Я не хвилювався, а вони мене заспокоювали. Тоді я потай зазирнув у їхні папери, Але не злякався. Там поряд з діагнозом стояв великий знак запитання. Ну, а коли лікарі ставлять знак запитання, навіщо ж я сам ставитиму знак оклику? Але вони матері навіщось сказали. Ось тоді я розгнівався! Навіщо було їй говорити?

— Формально вони були праві, — мовив тато. — Родичам слід повідомляти.

— Таж вони не родичам сказали, а матері! — вигукнув Гнат. — Тому-то я й приїхав. Щоб переконати її. Розумієте? І до вас уторгся. Але не турбуйтеся! Я можу спати на кухні. Чи в коридорі на розкладачці.

— На розкладачці спатиме він… — сказала мама і кивнула у мій бік. — А ви спатимете на ліжку. Тут, у цій кімнаті.

— Тільки не турбуйтеся про мене, інакше я вважатиму, що діагноз уже підтвердився, — сказав Гнат. — Розумієте, — вів далі він, — мати сама тягла мене… без батька. Важко їй доводилось. І ми все підраховували: «Ще два роки в школі, потім п'ять років в інституті. Всього, отже, сім!» Потім скидали по одному року. Нарешті я інститут закінчив, почав працювати, і раптом отаке… Хіба це можливо? Мати чекала стільки років! Нарешті дочекалася, а я їй такий подарунок… Це була б жахлива невдячність з мого боку! Швидше б дати їй телеграму: «Доброякісно! Вилітаю!»

— Вона телеграмі не повірить, — засумнівалась мама.

— Я заприсягся, що повідомлю правду. Є у неї ця слабість. Любить, щоб присягалися. Ну я, тільки що — присягаюся своїм здоров'ям. А вона: «Моїм присягнись! Тоді це обдуриш». Звичайно я ухиляюся. Та в цьому пішов їй назустріч.

Наступного дня рано-вранці тато повів Гната до якогось інституту, а звідти до себе в лікарню.

— Увечері ви довідаєтесь про результати, — сказав нам тато.

— Ні, зателефонуй мені на роботу, — попросила мама. — Якщо я раптом вийду з кімнати, передай: усе гаразд.

— Або все погано, — бадьоро докинув Гнат.

— Це виключається! — вигукнула мама. — Я впевнена…

— З будь-якою хворобою можна боротися, — сказав тато.

— А перемогти? — запитав Гнат.

— Звісно… І перемогти! Мати, звичайно, втратила спокій. І чекає запевнень! Хіба можна її засуджувати? Але ви, як чоловік, повинні повірити: цю хворобу перемагають досить часто.

— Та краще все-таки обійтися без неї, — сказав Гнат. Він увесь час посміхався — і я зрозумів, що він хвилюється.

— Мені теж повідомте, будь ласка, — попросив я.

Тато кивнув.

Після п'ятого уроку, у мене був фотогурток, але я не залишився.

Бабуся завжди приходить допомагати мамі вечорами. А це прийшла вдень і заходилася витирати ганчіркою телефон, потім круглий столик, на якому він стоїть. А тоді усе, що було в коридорі біля столика.

Вдома у бабусі немає телефону. І тому вечорами, коли вона приходить допомагати мамі по господарству, додзвонитися до нас неможливо. Після кожної телефонної розмови бабуся доповідає, з ким вона розмовляла. Така у неї звичка. Найчастіше вона повторює: «Це моя шкільна подруга!» І неодмінно зітхає. У неї так багато шкільних подруг, ніби вона нещодавно вчилася у десятому класі. А насправді вона вчилася ще в гімназії.

Але того дня бабуся нікому не дзвонила. Вона чекала. І я чекав.

Нарешті ми дочекалися: подзвонив тато. Звичайно бабуся не любить, коли я втручаюся у справи дорослих. Тут сама почала передавати мені кожну татову фразу:

— Цього у Гната немає. Точно встановили. Він хворий серйозно. Треба робити складну операцію. Але цього немає! Слава богу! — сказала бабуся. Пішла до кімнати й лягла на канапу. Вигляд у неї був стомлений.

Я теж якось одразу стомився…

Та коли за півгодини чи хвилин за сорок пролунали незвичайні дзвінки — надто короткі й надто довгі, я кинувся у коридор і схопив трубку.

— Це містечко, де живе Гнат, — сказав я бабусі. — Звеліли не вішати трубку, чекати. Я перший скажу його матері… Перший!

— А син моєї сусідки ніколи не перебігав дорогу старшим, — сказала бабуся.

Звідси я повинен був зробити висновок, що трубку треба віддати їй. Але я такого висновку не зробив. А бабуся не підвелася з канапи, лише запитально підвела голову… Вона поступилася мені.

— Він буде живий і здоровий! — крикнув я в трубку. — Цього у нього немає. Точно встановили. Цього немає! Присягаюся своїм здоров'ям! І вашим також!..

Гнатова мати заплакала на другому кінці проводу.

В цю мить почувся голос телефоністки. Вона хотіла щось сказати, але сказала тільки одне слово: «Ви…» — і замовкла, хоча міжміські телефоністки можуть втручатися у чужу розмову як хочуть.

Гнатова мати плакала.

Тоді я радісно закричав:

— Він серйозно хворий! Йому робитимуть складну операцію! Але цього немає. Присягаюся своїм здоров'ям. І вашим! Не хвилюйтеся. Він буде живий і здоровий!

У школі ми часто пишемо твори на тему «Ким бути?» Щоб не повторюватися, я один раз написав, що мені дуже хочеться стати геологом, другого разу, що хочеться стати біологом, а втретє, що космонавтом. Насправді я ще не вибрав професію.

Того дня мені теж було ще неясно, ким я у майбутньому стану. «Та хіба це не здорово, — подумав я, — вийти з операційної чи рентгенівського кабінету, побачити очі матері, які просто зупинилися від страху і чекання, втомлено так посміхнутися й тихо промовити: „Він житиме… І буде здоровий. Не хвилюйтеся… Він житиме!“»

3. НАЙЩАСЛИВІШИЙ ДЕНЬ

Учителька Валентина Георгіївна сказала:

— Завтра настають зимові канікули. Я не сумніваюся, що кожний ваш день буде щасливий. На вас чекають виставки й музеї! Та буде серед них і найщасливіший день. Я в цьому також не сумніваюсь! Ось про нього напишіть домашній твір. Кращу роботу прочитаємо в класі! Отже: «Мій найщасливіший день!»

Я помітив: Валентина Георгіївна любить, щоб ми у творах неодмінно писали про що-небудь най: «Мій найнадійніший друг», «Моя найулюбленіша книга», «Мій найщасливіший день».

А в ніч під Новий рік мама з татом посварилися. Я не знаю через що, бо Новий рік вони зустрічали десь у знайомих і повернулися додому пізно. А вранці не розмовляли одне з одним…

Це найгірше! Краще б уже погаласували, посперечалися і помирилися. А так ходять вельми спокійно й розмовляють зі мною чомусь тихо, ніби нічого не сталося. Та я в таких випадках завжди відчуваю: щось сталося. І коли воно кінчиться, не зрозумієш. Вони ж одне з одним не розмовляють! Як під час хвороби… Якщо раптом підвищується температура, навіть до сорока — це не так страшно: її можна збити ліками. І взагалі мені здається, чим вища температура, тим легше буває визначити хворобу. І вилікувати… А от коли лікар подивився на мене трохи задумливо й сказав мамі: «Температура у нього ніби й нормальна…», мені одразу стало не по собі.

Одне слово, в перший день зимових канікул у нас вдома було так спокійно й тихо, що мені розхотілося йти на ялинку.

Коли мама й тато сваряться, я завжди переживаю. Хоча саме в ці дні я міг би домогтися від них будь-чого! Варто було мені відмовитися від ялинки, як тато одразу ж запропонував мені піти до планетарію. А мама сказала, що із задоволенням пішла б зі мною на ковзанку. Вони завжди у таких випадках намагаються довести, що їхня сварка анітрохи не позначиться на моєму життєвому рівні. І що вона взагалі мене зовсім не стосується…

Але я дуже переживав. Особливо мені стало сумно, коли за сніданком тато запитав мене:

— Ти не забув привітати маму з Новим роком?

А потім мама, не дивлячись на тата, сказала:

— Принеси батькові газету. Я чула: її щойно опустили в скриньку.

Вона називала тата «батьком» дуже й дуже рідко. Це по-перше. А по-друге, кожен із них знову переконував мене: «Що б там між нами не сталося, це стосується тільки нас!»

Та насправді це стосувалося й мене теж. Навіть дуже стосувалося! І я відмовився од планетарію. І на ковзанку не пішов… «Нехай краще не розлучаються. Не роз'їжджаються у різні сторони! — вирішив я. — Може, надвечір усе минеться».

Та вони так і не сказали одне одному жодного слова!

Якби бабуся прийшла до нас, мама й тато, я думаю, помирилися б: вони не любили засмучувати її. Але бабуся поїхала на десять днів в інше місто, до однієї зі своїх «шкільних подруг».

Вона чомусь завжди їздила до цієї подруги у дні канікул, ніби вони обидві досі були школярками і в інший час зустрітися не могли.

Я намагався не випускати своїх батьків з поля зору ні на хвилину. Тільки-но вони поверталися з роботи, я одразу ж звертався до них з такими проханнями, які примушували їх обох бути вдома і навіть в одній кімнаті. А прохання мої вони виконували беззаперечно. Вони в цьому просто-таки змагалися одне з одним! І весь час крадькома, непомітно гладили мене по голові. «Жаліють, співчувають… — думав я, — отже, відбувається щось серйозне!»

Вчителька Валентина Георгіївна була впевнена, що кожний день моїх зимових канікул буде щасливий. Вона сказала: «Я в цьому не сумніваюсь!» Та минуло цілих п'ять днів, а щастя не було.

«Одвикнуть розмовляти одне з одним, — міркував я. — А потім…» Мені зробилося страшно. І я твердо вирішив помирити маму з татом.

Діяти треба було швидко, рішуче. Але як?..

Я десь читав або навіть чув по радіо, що радість і горе об'єднують людей. Звичайно, дати радість важче, ніж заподіяти горе. Щоб порадувати людину, зробити її щасливою, треба потрудитися, постаратися. А зіпсувати настрій найлегше! Але не хочеться… І я вирішив почати з радості.

Якби я ходив у школу, то зробив би неможливе: одержав би четвірку з геометрії. Математичка каже, що у мене немає анінайменшої «просторової уяви», і навіть написала про це у листі, адресованому татові. А я раптом приношу четвірку! Мама з татом цілують мене, а потім і самі цілуються…

Та це були лише мрії: ніхто ще не одержував оцінок під час канікул!

Чим же можна було порадувати батьків у ці дні?

Я вирішив прибрати вдома. Я довго вовтузився з ганчірками й щітками. Та біда була в тому, що мама напередодні Нового року сама цілісінький день прибирала. А коли миєш уже чисту підлогу й витираєш ганчіркою шафу, на якій немає пилу, ніхто не помічає твоєї роботи. Мої батьки, повернувшись увечері, звернули увагу не на те, що підлога аж блищала, а на те, що я був брудний.

— Прибирав! — повідомив я.

— Дуже добре, що ти стараєшся допомогти мамі, — сказав тато, не дивлячись на маму.

Мама поцілувала мене і погладила по голові, немов круглого сироту.

Наступного дня я, хоч були канікули, прокинувся о сьомій ранку, увімкнув радіо й почав робити гімнастику і обтирання, чого досі ніколи не робив. Я гупав по квартирі, гучно дихав і хлюпався.

— Батькові також не завадило б цим зайнятися, — сказала мама, не дивлячись на тата.

А тато лагідно поплескав мене по шиї… Я мало не розплакався.

Одне слово, радість не об'єднувала їх. Не примиряла… Вони раділи порізно, кожен сам по собі.

І тоді я ударився в крайність: вирішив об'єднати їх за допомогою горя!

Звичайно, найкраще було б захворіти. Я ладен був усі канікули пролежати у ліжку, марити й ковтати будь-які ліки, аби тільки мої батьки знову заговорили одне з одним. І все було б знову, як і раніше… Звісно, найкраще було б удати, що я захворів — важко, майже невиліковно. Та, на жаль, на світі існували градусники й лікарі.

Залишалося тільки зникнути з дому, тимчасово загубитися.

Увечері я сказав:

— Піду до Могили. У важливій справі!

Могила — це прізвисько мого приятеля Жені. Хоч би про що Женя говорив, завжди починав так: «Дай слово, що нікому не розкажеш!» Я давав. «Могила?» — «Могила!» — відповідав я.

І про що б не розказували Жені, він завжди запевняв: «Ніколи! Нікому! Я — могила!» Він так довго всіх у цьому запевняв, що його нарешті прозвали Могилою.

Того вечора мені потрібна була людина, яка вміє зберігати таємниці!

— Ти надовго? — запитав тато.

— Ні, хвилин на двадцять. Не більше! — відповів я. І міцно поцілував тата.

Потім я поцілував маму так, ніби вирушав на фронт чи на Північний полюс. Мама й тато перезирнулися. Горя вони ще не відчували. Поки що була лише тривога. Але вони вже трохи зблизилися. Я це відчув. І пішов до Жені.

Коли я прийшов до нього, вигляд у мене був такий, що він здивувався:

— Ти втік з дому?

— Так…

— Правильно! Давно пора! Можеш не хвилюватися: ніхто не довідається. Могила!

Женя поняття ні про що не мав, але він дуже любив, щоб утікали, ховалися і переховувалися.

— Кожні п'ять хвилин ти телефонуватимеш моїм батькам і говоритимеш, що дуже чекаєш мене, а я досі не прийшов… Розумієш? Поки відчуєш, що вони від хвилювання розум утрачають. Не буквально, певна річ…

— А навіщо це? Га?! Я — нікому! Ніколи! Могила!.. Ти знаєш…

Та хіба я міг розповісти про це навіть Могилі?

Женя сів до телефону. Підходили або мама, або тато — залежно від того, хто з них виявлявся у коридорі, де на столику стояв наш телефон.

Але після п'ятого Женчиного дзвінка мама й тато вже не виходили з коридора.

А потім вони самі почали дзвонити…

— Він ще не прийшов? — запитувала мама. — Не може бути! Значить, щось скоїлося…

— Я також хвилююся, — відповідав Женя. — Ми мали зустрітися у важливій справі! Та, може, він усе-таки живий?..

— У якій справі?

— Це секрет! Не можу сказати. Я присягся. Але він дуже поспішав до мене… Щось скоїлося!!

— Ти не переборщи, — попередив я Могилу. — У мами голос дрижить?

— Дрижить.

— Дуже дрижить?

— Поки що не дуже. Але задрижить на повну силу! Можеш не сумніватись. Я вже постараюся…

— Ні в якому разі!

Мені було шкода маму й тата. Але я діяв заради високої мети! Я урятував нашу сім'ю. І необхідно було переступити через жалість!

Мене вистачило на годину.

— Що вона сказала? — запитав я Женю після чергового маминого дзвінка.

— «Ми втрачаємо розум»! — радісно повідомив Женя. Він був у захопленні.

— Вона сказала: «Ми втрачаємо…»? Саме — ми? Ти це точно запам'ятав?

— Померти мені на цьому місці! Але треба їх ще трохи помучити, — сказав Женя. — Нехай подзвонять у міліцію, у морг…

— Нізащо!

Я помчав додому!..

Двері я відчинив своїм ключем тихо, майже безшумно. І навшпиньках увійшов у коридор.

Тато й мама сиділи по обидва боки від телефону, бліді, вимучені. І дивилися одне одному у вічі… Вони страждали разом, удвох. Це було чудово!

Раптом вони підхопилися… Кинулися цілувати і обнімати мене, а тоді одне одного.

Це й був найщасливіший день моїх зимових канікул.

Від серця мені відлягло, і назавтра я сів за домашній твір. Я написав, що найщасливіший день був той, коли я ходив у Третьяковську галерею. Хоч насправді я був там півтора року тому.

4. ДВАДЦЯТЬ ДЕВ'ЯТЕ ЛЮТОГО

Кажуть, що любов облагороджує людину. Від того дня, як я покохав, мені без кінця доводилося комусь брехати. Я робив це ненавмисне. Просто у мене запитували про те, про що я не міг відповідати чесно.

— Чому ти стільки часу приділяєш зачісці? І сорочки почав міняти мало не щодня?

— У нашій школі працює санітарна комісія.

— Про що ти увесь час думаєш? Чого блукаєш очима? Чому ти зітхаєш?

— Бо оцінки… У мене з'явилися двійки.

— Їх же не було. Звідки вони?

— Ось про це саме я й думаю.

Та насправді я думав про Лілю Тарасову.

Вона прийшла до нас із іншої школи. Пам'ятаю, на великій перерві, підбіг до мене Владик Бабкін і байдужісіньким голосом говорить:

— Так, до речі… Ти новеньку бачив?

— Яку новеньку?

— Тут одна… учениця. Поруч з тобою є вільне місце. Якщо вона захоче біля тебе сісти, скажи, що місце вже зайняте. Гаразд? І відішли її до мене. Я теж один сиджу… Гаразд?

— А навіщо це?

— Я не можу пояснити… Та повір — це важливо!

Хвилин за п'ять новенька підійшла до мене й запитала:

— Тут вільне місце?

Я подивився на неї — і мало не знепритомнів. Принаймні я геть забув про Владика і його прохання.

— Можна, я сяду? — запитала вона.

— Можна, — прошепотів я. І на тому ж уроці схопив першу двійку. Я схопив її тому, що дуже хотів одержати п'ятірку. Одержати на очах у Лілі Тарасової!

Відтоді я весь час хотів, щоб у неї на очах зі мною трапилося щось незвичайне або просто хороше. Одне слово, хотів, як кажуть, показати себе у вигідному світлі.

Та нарешті я зрозумів, що у такому світлі я можу себе показати лише на ковзанці, бо я добре катався! І я запросив її на ковзанку.

Я десь читав, що видатна людина завжди має «своє обличчя».

Ліля ні в чому не була схожа на інших! Портфель у неї був м'який, вишневого кольору, з двома золотими застібками.

Зошити й книжки — обгорнуті в рожевий папір з розводами, і не було на них жодної ляпки, жодної цяточки. Самописка була, як то кажуть, мініатюрна, олівець з оранжевою гумкою на кінці, блокнотик гарний, з календарем на обкладинці. А вже про очі й казати нічого!

Ліля зазирнула в той самий блокнотик з календарем і запитала:

— Двадцять восьме лютого — це субота? От і чудово. Підемо на ковзанку в неділю — двадцять дев'ятого.

— А чому так нескоро?

— Щоб ти встиг заслужити це право!

— Яке… право?

— Піти зі мною на ковзанку! — Вона зазирнула мені просто у вічі й запитала: — На що ти здатний заради мене?

Я відповів:

— На все!

— От і чудово! Я тебе випробовуватиму. Для початку виконай одне моє прохання.

— Будь-яке! — вигукнув я.

— Я раніше дружила з Валею. А потім ми посварилися. І у мене залишилася Валина книжка. Я не хочу сама заходити…

— Розумію! — вигукнув я. — Де живе Валя? Вкажи мені лише адресу. Я віднесу книгу, чого б мені це не коштувало!

— От і чудово. Валя живе якраз піді мною, на другому поверсі…

— А ти, отже, на третьому? — швидко зметикував я.

А ще я одразу зметикував, що побачу будинок, у якому живе вона, піднімуся тими ж сходами, якими щодня ходить вона…

Все це мало для мене дуже велике значення! Таке велике, що я спочатку піднявся на сьомий поверх, тоді спустився на третій, постояв трохи біля її квартири, зітхнув і спустився ще на один поверх…

Двері мені відчинив хлопець років тринадцяти-чотирнадцяти. Я чув, що зовнішність для чоловіків не має значення. І все-таки одразу подумав про те, що хлопець цей вищий за мене і значно вродливіший. Мені зробилося сумно… Та я опанував себе й запитав:

— Валя вдома? Мені потрібно віддати їй книжку.

— Не їй, а йому! — відказав хлопець. І простягнув руку. То, отже, це з ним вона раніше дружила? Мені стало нестерпно тяжко.

— Ти що, її паж? — запитав Валя.

Високі й вродливі люди можуть ставити будь-які запитання.

Я мовчки поплентався додому…

Я знав, що вдома вже про все здогадалися. Бабуся намагалася вплинути на мене. Але, як завжди, своєрідно.

— А син моєї сусідки, який вчиться у сьомому класі, вирішив спершу закінчити школу, тоді інститут, потім міцно стати на ноги і лише після того думати про все інше! — повчала бабуся.

Отож я мав зробити висновок, що запросити Лілю Тарасову на ковзанку я можу тільки після закінчення інституту. Мамі бабуся того вечора сказала:

— Коли тобі в п'ятому класі подобався Сергійко Потапов… це, я пам'ятаю, допомогло тобі стати відмінницею. Це надихнуло тебе!

Я зрозумів, що мені також не завадило б стати круглим відмінником.

Наступного дня я одержав з фізики трійку з мінусом.

— Не впізнаю тебе! — здивувалася фізичка. Я й сам себе мало впізнаю!

Мені потрібно було з кимось порадитися. Я згадав про студента-геолога Юру, що жив у сусідньому під'їзді. Його батьки теж були геологи й часто виїжджали у відрядження. Якось, коли вони поїхали, Юра захворів на щось серйозне.

Я, звичайно, міг заразитися. Проте, нехтуючи небезпекою і запереченнями бабусі, доглядав за Юрою, бігав по ліки й навіть поставив йому гірчичники.

— Якщо у тебе в житті виникне якась складність, приходь до мене, — сказав Юра.

Я прийшов і все йому розповів. Він розсміявся.

— Ну, брате, це не складність! Ти в шостому класі? Пам'ятаю, пам'ятаю… Траплялося! Але все це пусте. Ти ризикував заради мене, і я хочу віддячити тобі тим же! А тут і допомагати нічого. Все само по собі минеться, розвіється. Як дим, як уранішній туман…

Десь за тиждень Ліля сказала мені:

— Чи не хочеш почергувати у моєму під'їзді?

— Хочу! А навіщо?..

— Ну раптом мені у чомусь, знадобиться твоя допомога? А ти поряд, у під'їзді…

— Я ладен стояти там цілодобово!

— Навіщо ж так багато? Години півтори чи дві на день. І досить!

Вона продовжувала мене випробовувати.

— Не бійся. Тобі там не доведеться нудьгувати, — додала Ліля. — Разом із тобою чергуватиме і Владик Бабкін!

Значить, і він проходить випробовування.

Ми з Владиком почали чергувати. Ліля спускалася, і ми супроводжували її до крамниці чи на базар. Ми йшли позаду й несли торби. Вона проходила через подвір'я, де Валя з другого поверху саме в цей час грав у хокей.

Він зупинявся, махав ключкою і обов'язково нас з Владиком називав то «почесним ескортом», то «музичним супроводом», то «прилипалами»…

Зустрічаючи нас у під'їзді, він щоразу запитував:

— Ну що? Заступили?..

Я все терпів. Я чекав на двадцять дев'яте лютого!..

Один лектор, якого я слухав у Парку культури й відпочинку, говорив, що коли хлопець мого віку закохається, то неодмінно тягає за коси дівчинку, в яку він закоханий, або навіть б'є її.

Мені зовсім не хотілося тягати Лілю Тарасову за коси. Тим більше, що кіс у неї взагалі не було. Мені дуже кортіло піти з нею на ковзанку. І я чекав…

Одного дня, спустившись згори, Ліля сказала:

— А чи не здається вам, що тут, у під'їзді, має залишитися хтось один?

— Хто?! — запитав я.

— Ви маєте вирішити це в чесному бою. Як мужчини!

Владик підійшов і стукнув мене по носі…

Ту ж мить Ліля злетіла на другий поверх і закричала:

— Валю! Розборони їх! Вони ж повбивають, один одного!

Валя неквапно спустився, побачив мій ніс і констатував:

— Ну от, Лілю, через тебе вже пролилася кров!

Він подивився на неї чи то з повагою, чи то навіть якось ще серйозніше…

Моя хустинка була в крові. Та я не помічав ні крові, ні болю, бо ж усе це відбувалося в суботу, двадцять восьмого лютого.

Увечері я подзвонив Лілі Тарасовій і нагадав:

— Сьогодні двадцять восьме! Отже, завтра двадцять дев'яте… Ми з тобою йдемо на ковзанку!

— Ти помилився, — відповіла Ліля. — Завтра перше березня!

Я забув… Я зовсім забув, що рік цей не високосний і що немає в цьому році двадцять дев'ятого лютого.

— Я теж забула, — мовила Ліля. І розсміялася.

— Ну то й що?.. Адже завтра все одно неділя! — наполягав я. — Двадцять дев'ятого лютого чи першого березня — яка різниця?

— Дуже велика! — сказала Ліля. — Перше березня у мене вже зайняте. Я обіцяла піти на ковзанку…

— Кому? — перебив я.

У відповідь вона знову розсміялася. А я, на жаль, не зміг їй відповісти тим же.

Наступного дня вранці я сховався за рогом Лілиного будинку і почав спостерігати.

Надворі стояла холоднеча. Та мені було жарко…

Вона вийшла на вулицю разом з Валею, який жив на другому поверсі.

Я так і думав! Він тримав у руках дві пари ковзанів — її і свої. І дивився на неї так само, як і вчора: чи то з повагою, чи то іще з чимось… А вона усміхалася.

Тієї миті я зрозумів, що кохати можна тільки ту людину, яка достойна кохання!

Я зрозумів це цілком ясно і твердо… Та мені від цього не стало анітрохи легше.

Я прийшов до студента-геолога Юри і сказав:

— Ти просив, щоб я… коли буде дуже й дуже важко…

— І досі?

— Так…

— Облиш! Це навіть смішно. У твоєму віці? Несерйозно!

Ні, це було серйозно. Так серйозно, що наступного дня я знову схопив двійку. І не тому, що не вивчив уроку, а тому, що ні про що інше не міг думати. Одне слово, погано тямив…

5. ЯК ВАШЕ ЗДОРОВ'Я?

Бабуся вважала мого тата невдахою. Вона не казала про це одверто. Та час від часу доводила до нашого відома, що всі татові товариші по інституту стали головними лікарями, професорами чи принаймні кандидатами медичних наук. Бабуся завжди так голосно раділа успіхам татових друзів, що після цього в квартирі ставало тихо й сумно. Ми розуміли, що тато був «відстаючий»…

— Хоча всі вони колись приходили до тебе за порадами. Ти їм підказував на екзаменах! — вигукнула якось бабуся.

— Вони й зараз приносять йому свої дисертації, — тихо сказала мама, чи то пишаючись татом, чи то в чомусь йому дорікаючи. — Вони одержують творчі відпустки для написання наукових праць! А він і в звичайну відпустку вже три роки не може вибратися. Щодня лікарня! Операції, операції… І більше нічого. Хоча б на тиждень узяв бюлетень: захворів би, відпочив, чи що…

Невдовзі мамине бажання збулося: тато захворів на грип. Йому виписали ліки.

— А ще, — сказав лікар, — потрібен спокій, тиша…

Телефон у нас почав дзвонити кожні дві хвилини.

— Як його здоров'я? Як він себе почуває? — запитували незнайомі голоси.

Попервах це мене дратувало: тато не міг заснути. А ввечері я сказав мамі, яка повернулася з роботи:

— Дзвонили, певно, разів із двадцять!

— Скільки? — перепитала мама.

— Разів із тридцять, — відповів я, бо відчув раптом, що мама приємно здивована. — Вони заважають йому спати, — додав я.

— Я розумію. Значить, вони хвилюються?

— Ще й як! Дехто мало не плакав… од хвилювання… Я їх заспокоював!

— Коли це було? — поцікавилася бабуся.

— Ти саме пішла по ліки. Або на кухні поралась… Точно не пам'ятаю.

— Можливо… Дзвінків таки багато було, — сказала бабуся і здивовано подивилася на двері кімнати, в якій лежав тато.

Вона не сподівалася, що буде стільки дзвінків. Вони обидві не сподівалися!..

«Як добре, що тато захворів! — думав я. — Нехай знають… І зрозуміють. А надто мама!» Так, понад усе мені хотілося, щоб мама довідалася, як за тата хвилюються зовсім сторонні люди.

— Якось мені доводилося доглядати за студентом Юрою. Тим, що живе у сусідньому під'їзді… — сказав я. — Ви пам'ятаєте? (Мама й бабуся кивнули у відповідь.) Він теж був хворий на грип. І йому дзвонили. Разів два чи три на день. Не більше. А тут просто відбою немає!

У цю мить знову задзвонив телефон.

— Вибачте, будь ласка… — почув я у трубці тихий, пригнічений жіночий голос. — Я з ким розмовляю?

— З його сином!

— Дуже приємно… Тоді ви зрозумієте. У мене теж є син. Його завтра мають оперувати. Але я хотіла б дочекатися одужання вашого тата. Якщо це можливо… Попросіть його, будь ласка. Якщо можливо… У мене один син. Я дуже хвилююся. Якщо це можливо. Я хотіла, щоб ваш тато сам, особисто… Тоді я була б спокійна!

— Повторіть, будь ласка, це його дружині, — сказав я. — Тобто моїй мамі… Я зараз її покличу!

І покликав.

А ще через годину або хвилин через сорок чоловічий голос по телефону запитав:

— З ким маю честь?

— З його сином!

— Чудово! Тоді ви не можете не зрозуміти. Моїй дружині вирізатимуть жовчний міхур. Обіцяли, що виріже ваш батько. Саме тому я й поклав її до цієї лікарні. Хоча у мене були й інші можливості! Мені обіцяли, що ваш батько… І раптом така неприємна несподіванка! Як же так? Треба підняти його на ноги! Може, потрібні особливі ліки? Які-небудь дефіцитні? Я б міг… Одне слово я хотів би його дочекатися, Це не театр: тут дублери мене не влаштовують!..

— Скажіть усе це його дружині. Ось так, як ви говорили мені… Слово в слово! Може, вона чимось зарадить вам.

Я знову покликав маму.

У наступні дні я говорив усім, хто цікавився татовим самопочуттям:

— Зараз нічого певного сказати не можу. Ви подзвоніть увечері. Якраз його дружина буде вдома! Вона вам усе пояснить…

Повернувшись з роботи, мама сідала у коридорі біля столика з телефоном і безперервно розмовляла з тими, кого я вдень просив подзвонити.

Іноді я говорив бабусі:

— Може, ти їй допоможеш?

І бабуся «підміняла» маму біля столика в коридорі. Хворі, лікарі, медсестри, які дзвонили татові, кожного разу запитували:

— А яка температура?

На жаль, температура у тата була невисока. А мені хотілося, щоб усі продовжували хвилюватися за його здоров'я! Одного разу я сказав:

— Температура? Не знаю… Розбив градусник. Але чоло дуже гаряче. І взагалі марить!

Так я того дня почав відповідати усім. Я говорив пошепки у коридорі, щоб тато не чув.

Мій шепіт на всіх впливав. Мені відповідали теж ледь чутно:

— Все ще погано?

— Так… Подзвоніть пізніше, коли буде його дружина!

Увечері нам принесли аж три градусники.

— Хочеться, щоб у нього була нормальна температура, — тихо сказала та жінка, синові якої тато мав щось вирізати. І подала мені градусник. — Він і досі марить?..

— Ні, вже краще, — заспокоїв я. — Значно краще. Не хвилюйтеся, будь ласка…

— Поставте йому цей градусник, — попросила вона. Ніби від градусника щось залежало.

— По-моєму, йому краще, — знову заспокоїв я жінку. Вона витягла хустинку, похилила голову й пішла…

— Невже ви гадаєте, — сказав я мамі й бабусі, — що, коли б отой ваш… віолончеліст захворів на грип, йому стільки дзвонили б? І купили б стільки градусників?..

— Ну, що ти!.. Хіба можна порівняти? — вигукнула бабуся. — Адже тут йдеться про людські життя!

— Так, він необхідний людям! — сказав я.

— Безумовно! — вигукнула мама.

Якби не захворів тато на вірусний грип, вона б ні за що цього не вигукнула. Тобто вона промовила б, може, те ж саме слово, але не так голосно, не так впевнено.

В усіх газетах пишуть, що з вірусним грипом треба нещадно боротися. А я думав про ці віруси з ніжністю і навіть з любов'ю… Нічого не вдієш! Адже вони мені так допомогли!

Того дня я твердо вирішив, що коли мене й далі вдома недооцінюватимуть, я теж тяжко захворію. Непогано було б померти… тимчасово, щоб усі зрозуміли, кого вони втратили! Та оскільки це, на жаль, неможливо, я будь-що захворію! І весь наш клас (усі сорок три чоловіка!) дзвонитимуть. Я вже постараюся! Тоді усі одразу зрозуміють.

6. ЄГОРОВ

— Ти знаєш, я майже фізично відчуваю страждання своїх пацієнтів, — сказав мені якось тато. Сказав тихо, щоб мама й бабуся не почули. Він навіть тихо соромиться говорити в їхній присутності такі слова, бо вони здаються йому занадто гучними. А може, він просто не хоче, щоб мама знала, як часто він «фізично» відчуває страждання.

А мені тато розповідає про все! Навіть про те, що все життя, починаючи з четвертого класу, він любить одну тільки маму.

— Деякі приятелі дивуються з цього, — сказав якось тато.

— Нехай дивуються! Бідолахи! Просто вони ніколи не зустрічали таких жінок, як мама…

Взагалі від мене у тата немає таємниць.

Мені здається, якщо коли-небудь мені робитимуть важку операцію, я перенесу її легко. Бо про всі важкі операції, які доводиться робити татові, він мені докладно розповідає, і я до них уже звик.

Адже ж треба йому з кимось ділитися! Жінок він не хоче засмучувати. А чоловік, крім нього, у домі тільки один. Це я!

Усіх важких хворих я знаю на ім'я та по батькові. І родичів їхніх знаю, бо вони без упину дзвонять нам по телефону. Тато їм повідомляє: «Сьогодні ми вашого чоловіка почали на бік повертати!», «Ваш син навчився ходити! Так… І вже дійшов до вікна! Вітаю!..»

— Можна подумати, що у вашій лікарні немає довідкового бюро, — дорікнула якось бабуся.

— Близькі люди іноді переносять операцію важче, ніж самі хворі, — відповів тато. — Адже їм не дають наркозу! От я й намагаюся хоча б по телефону робити «знеболювання».

Татові завжди відомо, де й ким працюють його пацієнти, про що мріють і скільки у них дітей.

— Не можна вторгуватися у чуже життя, не знаючи його! — говорить він. — Особливо так рішуче, як робимо це ми, хірурги…

Тато завжди боїться розхвилювати маму і бабусю. Тому, коли ранками він весело й голосно співає, я знаю, що на душі у нього дуже сумно. Чи, точніше сказати, тривожно. Тоді я крадькома виманюю тата на кухню і запитую:

— Хіба сьогодні важка операція? Ти хвилюєшся?

— Легких операцій не буває, — майже завжди відповідає тато. А потім додає: — Так, багато обтяжуючих обставин…

Ну, я у відповідь кажу, що вірю в нього, — на душі у тата одразу стає легше, і він перестає співати. Удень я кажу бабусі:

— Треба довідатися, як у Жені справи з геометрією!

Набираю номер лікарні і, коли тато підходить, запитую:

— Ну як? Ти розв'язав задачу?

Тато одразу мене розуміє. Ми з ним взагалі розуміємо один одного.

І коли ввечері він приходить додому, я по його обличчю точно вгадую — є ускладнення чи немає, дуже висока температура чи не дуже…

Але якось татове обличчя було таке, що я нічого не зрозумів. Тато був не сумний і не веселий. Він був ніякий. І хода була якась чужа. Тобто ніяка… Я злякався.

— Щось сталося? — прошепотів я.

— Він помер, — відповів тато.

— Хто?

— Єгоров… Іван Павлович.

Досі я про Єгорова нічого не чув. І вранці того дня тато не хвилювався, не співав. Правда, мама з бабусею поїхали на три дні за місто. Та все одно — я б відчув!

— А скільки йому було років?

— Еге ж… Про це завжди запитують у таких випадках. Байдуже, скільки років! Він повинен був жити.

— А що у нього було… таке?

— Нічого особливого. В тому-то й річ, що нічого особливого! Операція минула добре. А потім… Як би тобі пояснити? Утворився маленький згусточок крові. Тромб.

— Отже, ти не винен? (Тато глянув на мене.) Тобто я не це хотів сказати… Адже ти все зробив правильно!

— Він помер. А позавчора до мене його мати приходила… Ти розумієш?

— Значить, він молодий?

— П'ятдесят сім років.

— І… мати?

— Їй сімдесят вісім. Але жвава і очі не стомлені… «Добре, — каже, — що дружина Ванина в санаторії, а діти їхні в інших містах. Бо злякалися б, коли вночі цей напад трапився!» А я ще пожартував: хвороба, кажу, напад вчинила нестрашна. Ми відіб'ємося!

— Вона вже знає?

— Я сказав їй, що операція буде днів через п'ять. Так мене Єгоров просив. Щоб не хвилювалася…

«Іван Павлович усе-таки подбав про наркоз для своєї матері», — подумав я. І запитав:

— Що ж тепер буде?

— Тепер я піду до неї. І сам усе скажу.

— Я теж піду!

— Ходімо. Це недалеко. У дворі кінотеатру «Зоря»… Вона мені сказала: «Коли Ваня прийде додому, і ви приходьте!..»

Я взяв тата під руку. І повів його. Він не здивувався, не пручався. Отже, я був йому потрібен! Чи просто йому було тоді все одно.

— Вона мені розповідала про нього. Матері майже завжди роблять це. Щоб я полюбив їхніх дітей — і старався…

Тато говорив про Єгорова так, ніби той був приблизно у моєму віці, а мати його — ровесниця моєї мами.

— Понад усе на світі матері бояться пережити своїх синів, — розповідав тато. — Вони вірять, що ми, лікарі, цього не допустимо. А тут, бач, як вийшло…

Я йшов і думав: «Чому маленький згусточок крові виявляється сильніший від усіх на світі? Чому життя людини має залежати від якоїсь тоненької судинки? Чому?» Коли я поділився цими думками з татом, він відповів:

— Ось ми й постараємося, щоб не залежало!

Тато дуже старається. Це я знаю…

— Скажи, будь ласка: ти міг це передбачити?

— Лікар повинен передбачити все, — сердито кинув він. І все-таки я знову запитав:

— А зробити так, щоб цього не сталося… ти міг?

— Був зобов'язаний!

Я зрозумів раптом, що тато сердиться не на мене, а на себе самого. Цього я не міг допустити!

— Ти був зобов'язаний? Чи ти міг? Скажи мені, будь ласка…

— Ти ніколи не станеш лікарем, — сказав тато.

— Чому?

— Тому що ввесь час думаєш про мене. Тобто й про себе! Замість того, щоб… Та гаразд!.. — Тато махнув рукою.

— Повинен же про тебе хтось думати, коли ти сам про себе ніколи, не думаєш, — повторив я фразу, яку не раз чув від мами.

Ми зайшли на подвір'я. І тут виявилося, що тато не знає номера квартири. Він пам'ятав тільки про кінотеатр, а про номер забув.

Огрядний чоловік поливав кущі й траву. З того, як він тримав у руках шланг, я одразу зрозумів, що він не двірник, а поливає подвір'я за власним бажанням. Чоловік помітив, що ми озираємося по сторонах.

— Вам кого?

— Де тут квартира Єгорова? — запитав тато.

— А-а, сина ведете на виховання? — чомусь зрадів чоловік. — У нас у домі як тільки-но хлопець який спіткнеться, то його до Івана Павловича ведуть. Має він до них підхід! А тепер, бачу, й з інших будинків потяглися?.. Він у першому під'їзді живе. На другому поверсі… Квартиру не пам'ятаю! Але зараз він у лікарні. — Чоловік зітхнув. Вода з шланга лилася на один і той же кущ. — Без нього он діти стола поламали… Стойку робили. Акробати! Ми до його повернення не ремонтуватимемо! Нехай вони йому у вічі подивляться! При ньому не поламали б. Нізащо! Поважають… Про квіти й кущі вони ого як дбають! А чому? Іван Павлович посадив. І яблуня ця — його… Він у першому під'їзді живе… А в якій же квартирі? — звернувся він до жінки, що важко несла повз нас сумки.

— Ви про кого?

— Про Єгорова.

Жінка одразу опустила сумки на землю. Сумно так опустила, стомлено.

— Він у тому під'їзді живе! Сьома квартира. Швидше б уже повертався! У мене син до математики нездатний. Так він Івана Павловича полюбив, а потім уже — через нього! — математику. Четвірки почав приносити. Я звідси нікуди не поїду. Поки син не виросте! Ходімте, я вас проведу. Мати його вдома, певно…

Мені зробилося страшно, що тато скаже: «Івана Павловича вже немає…» Але тато мовчав. Мабуть, він хотів хоч трохи продовжити життя Єгорова для цих людей.

Ми пішли за сусідкою. Я тягнув одну її сумку, а тато другу. Вона без угаву розповідала:

— Тут зі школи приятелі приходили до сина. Дуже без Івана Павловича знудилися. Адже я теж у школі вчилася. Пам'ятаю… Коли у нас урок відміняли, ми на радощах не знали куди подітися! А ці нудьгують. У лікарню до нього зібралися йти. Я тут, на першому поверсі… А ви піднімайтеся вище. Він там живе!

Не дивлячись, вона тицьнула пальцем у кнопку дзвоника. Двері їй відчинила сусідка, страшенно якась невдоволена й заклопотана.

— Чому ж ви ключі з собою не берете? Від діла відриваєте…

— Тут ось люди квартиру Івана Павловича шукають, — навіщось сказала жінка з сумками.

Сусідка заусміхалася, немов їй було соромно перед людьми, які шукають його квартиру.

— Іван Павлович над нами живе. Якраз над нами!

Ми пішли вище… Повільно, немов лічили сходинки чи були після якоїсь важкої хвороби.

«Живе… Живе… Живе!.. — стукотіло в мене у вухах. — Живе…»

7. «ДОРОСЛИЙ» ВЕЧІР

Мені здається, людину можна вважати дорослою тоді, коли її замість дитячих ранків запрошують на вечори.

Якось тато запросив мене на святковий вечір у лікарню, тобто до себе на роботу… Я погодився — й умить відчув себе впевненішим, дорослішим.

Прощаючись і прискіпливо оглядаючи нас наостанку, мама й бабуся дуже просили мене не говорити у лікарні ніяких дурниць і пам'ятати про те, що я вже в шостому класі. Та якби навіть я й хотів про це забути, мені того вечора це не вдалося б, тому що кожний з батькових співробітників обов'язково запитував:

— Ну, і в якому ж ми класі?

— У шостому, — відповідав я.

— Невже?!

Потім кожний обов'язково звертався до тата й вигукував:

— У вас уже такий великий син?! Важко повірити… Хоча дуже на вас схожий. Дуже!

Мамі теж завжди говорили, що я на неї дуже схожий. Тому я ніяк не міг дійти до якоїсь певної думки щодо своєї зовнішності.

Мама була вродлива, а про тата бабуся якось сказала:

— Красенем його, звичайно, важко назвати…

— І не називай, якщо тобі важко! — розсердився я. — Будь ласка… Але його все одно люблять!

— Я цього не заперечую, — погодилася бабуся. — Чого ти розхвилювався? Зовнішність для чоловіків взагалі не має великого значення.

«Справді, не має», — думав я, бачачи, як усі жінки, які були в залі, по черзі підходили до тата і, бажаючи зробити йому приємне, говорили, що я на нього дуже схожий.

На мене того вечора також усі звертали увагу. І не тільки тому, що я прийшов з татом… Учителька літератури часто каже нам, щоб усі ми, її учні, були по можливості «яскравими індивідуальностями». У тому залі, прикрашеному плакатами й квітами, мені вперше у житті вдалося бути таким, яким хотіла мене бачити наша вчителька: жодного шестикласника, крім мене, у залі не було. І тому я відчував себе цілком яскравою індивідуальністю.

Нарешті всі посідали на свої місця… Я почув своє прізвище й мало був не підхопився, як на уроці. Та виявилося, що це тата вибрали в президію.

— Правильно… — сказала старенька, яка сиділа поряд зі мною. Обличчя у неї було сердите, очі прискіпливі. Від таких людей особливо приємно буває почути комплімент.

Інші, почувши наше з татом прізвище, вголос нічого не сказали, але гучно заплескали в долоні. І я зрозумів, що вони зі старенькою цілком згодні.

«Як шкода, що мама й бабуся не бачать усього цього! — думав я. — Звичайно, я розповім їм… Але, по-перше, тато неодмінно заважатиме. І навіть коли я щось применшуватиму, він скаже, що я значно перебільшую. А по-друге, краще раз побачити, аніж сто разів почути. Це давно відомо!»

Я вперше в житті слухав доповідь! Вона була коротка.

— Молодець! — з похмурим виглядом схвалила старенька, яка сиділа поряд. І кивнула у бік трибуни, яку залишав доповідач: — Швидко впорався.

А я б міг слухати ще!

— Зараз ми поговоримо про кращих людей нашої лікарні, — промовив голова.

Всі у залі притихли і трохи напружилися. Я теж захвилювався. Не за себе, звісно… За тата.

— Ми запросили сюди наших колишніх хворих, — вів далі голова. — Нехай вони скажуть…

Я пильно огледівся, але не міг відрізнити колишніх хворих від просто здорових.

— А хто тут… хворів? — тихо запитав я сердиту стареньку.

— Ти що, не відрізниш?

— Не відрізню…

— Отож-то й воно! — сказала старенька. Помовчала. А потім губи її трохи розтулилися: так вона, мабуть, посміхалась.

До трибуни закрокував величезний чоловік. Мені здалося, що здоровішої від нього людини в залі не було.

— Це Андрійко… — оповістила старенька. І знову по-своєму посміхнулася.

В усіх кінцях залу теж зашепотіли:

— Андрійко… Андрійко…

— Його тут усі знають? — запитав я стареньку.

— Аякже! Він був зовсім слабий. Зовсім…

Я також знав про цього колишнього татового пацієнта.

«Якби вдалося поставити його на ноги! — говорив тато. — Якби мені вдалося!..» Йому вдалося… Колишній хворий стояв на ногах!

Трибуна була Андрійкові по пояс. Він ухопився за неї обома руками, неначе хотів підняти і підкинути вгору.

— Я працюю! — заявив з трибуни Андрійко. — Я граю в хокей! І це тому, що є на світі такі люди… Є така людина…

Я подивився у президію і зрозумів, про кого йдеться: тата не було видно. Він і до цього сидів там, на сцені, в найостаннішому ряду, а тепер і зовсім пригнувся і сховався за чиєюсь спиною.

І ще двоє колишніх хворих сказали, що завдяки татові вони «вдруге народилися». Я розумів, що їм би не хотілося більше народжуватися з татовою допомогою… Але всі вони дивилися на тата так, немов з ним були пов'язані якісь дуже хороші, радісні спогади. А він, між іншим, їх оперував…

Я сидів і робив усілякі фантастичні припущення. «От якби я вчився лише на самі п'ятірки — чого насправді ніколи в житті не буде! — і мене почали б раптом хвалити на шкільних зборах, багатьом би це не сподобалося. Я впевнений…» А тут усі лікарі, медсестри й нянечки так посміхалися, ніби їм самим за щось дякували. «Чому? — думав я. — Мабуть тому, що вони люблять тата…»

А потім відбувся концерт. А потім були танці… І знову до тата підходили жінки: запрошували його танцювати. І я знову жахливо страждав через те, що мама й бабуся не бачать усього цього.

— Я не вмію танцювати… — вибачався тато. — Запросіть краще Андрійка!

— До нього не протовпишся! — відповіла татові молода жінка в білому халаті, яка того вечора, певно, чергувала й забігла на хвилинку.

До Андрійка й справді було важко пробитися. Він більше за всіх танцював, голосніше за всіх сміявся і розмовляв. Неначе хотів довести самому собі, що все це може…

Тато не принижував мене: він жодного разу не глянув на годинник, не сказав, що вже час додому, бо, мовляв, мені час спати чи робити уроки. Ми пішли у гардероб разом з усіма.

Коли ми спустилися униз і тато вже подав номерок, до нього раптом підбіг захеканий чоловік у білому халаті і щось шепнув на вухо.

— Проведіть, будь ласка, мого сина… — попросив тато чи то Андрійка, чи то сердиту стареньку, чи то когось іще.

Усі погодилися мене проводжати.

— Я залишуся тут… ненадовго, — сказав тато й побіг услід за чоловіком у білому халаті.

— Навіщо він… залишився? — запитав я.

— Для свого діла, — відповіла старенька з прискіпливими очима.

— Для якого… діла?

— Рятуватиме когось…

Я йшов вулицями, які були вже прикрашені до свята, хоча до нього залишалося ще цілих три дні. Колишній хворий тата, Андрійко, йшов поруч. Він так радів різнобарвним вогням, ніби був час, коли він уже не сподівався їх побачити.

Підходячи до нашого будинку, Андрійко також не втримався і сказав:

— А ти схожий на батька! Слово честі… Схожий!

Сказав так, наче нагородив мене.

А я тієї хвилини відчув, що, мабуть, схожий на тата тільки з виду. Чи, як кажуть, зовні… «А щоб бути на нього схожим по-справжньому, — думав я, — мені ще треба… Адже це не так легко — робити інших щасливими!»