Грає синє море

Пролог

Ховали діда Скрипника.

Отого самого Скрипника, котрого вже багато хто й забув, як на ім’я та прізвище, усе — Скрипник та й Скрипник. Так звали по-вуличному за життя, так звали і дідових онуків та правнуків, так хлопці розпеченим цвяхом і на хресті випалили: «Раб божий Савка Скрипник».

Був тоді погожий осінній день. Небо такою синявою світилося, що богомазові Тодору Трагірі можна було б умочати пензля не у фарбу, а просто в небо. Та богомазові було не до того. Він думав про діда Савку, якого все життя хотів намалювати, а от не вийшло, не наважився. Бо ликом дід Савка не вдався ні в бога Саваофа, ні в Ісуса, ні в пророків, та й не лик у нього був, а мужицьке обличчя, що його, звісно, святотатственно малювати дорогими фарбами на виструганій дошці, та й чи насмілилась би рука виводити замість звичних заокруглених святих кучериків нечесаного Савчиного чуба?

Тодор ступав за саньми з дідом, дивився на людей, які мовчки простували за парою чорних волів, що йшли, понуривши великі рогаті голови, а з їхніх очей текли справжні сльози, такі ж, як і в людей.

За відкритою домовиною ішло все село, всі Сугаки — старі й малі, бо не було в Сугаках такої людини, яка не знала б, хто такий був дід Савка Скрипник.

Дід Скрипник багато набачився на своїм віку. Обходив півсвіту отими неспокійними ногами, які нині, впокоївшись навіки, сумирненько лежали під полотниною. Бував дід в угорських краях, разом з уграми та сербами боронив від басурмана славний Білий город, чи Београд, як кажуть серби. Погинули в битві серби та угри, та й Савка ледве врятувався, втікши до італійців. Навчився в італійців він музики, ще й навчив його майстер-таліянець скрипки вистругувати, та таким же тямущим виявився його учень, що вже до кінця життя Скрипником його й прозивали… Був іще дід Скрипник за десятьма морями й океанами — в такій дальній стороні, куди цілий рік плисти треба; і люди там червоні, голяка ходять, віри і не нашої, й не турецької, а срібла всякого і золота у них там хтозна скільки… А як заграв їм дід Савка на скрипці, то все ладні були йому ті індіани за неї дати, та він не схотів продавати свою музику, бо то була його перша скрипка і він з нею ніколи й ніде не розлучався, ще й казав: «Умру — з нею й поховайте».

Везуть діда Скрипника чорні воли, роги їхні вибіленими полотняними стрічками пообв’язувані, тягнуть вони сани по дорозі — вгору, до цвинтаря, а на землі — дві смужки від полозів залишаються, гладенькі, а подекуди аж блискучі, мов дзеркало. А за саньми несе дідову скрипку богомаз Тодор. А за Тодором онуки та правнуки дідові йдуть, плачуть, хоч казав колись Савка: «Не плачте, як умру, мені давно вже вмирати пора, сотню літ доживаю. Товариші мої давно вже там, у пана бога, вже й діти мої — Василь, Семен та Грицько — життя своє земне скінчили, вже й онуки постаріли, а правнуки повиростали — скільки ж іще чоловікові жити?!»

А поперед волів, підскакуючи та пританцьовуючи, біжить Дода й виграє щось дуже веселе на сопілочці — і тому Доді все здається на світі веселим і смішним, бо вродився чоловік без клепки, а може, й без двох. Що б ти йому не казав, усе ’дно не зрозуміє, а тільки вишкірить рідесенькі зубки:

— Г-ги-и!

Йшов, підтанцьовуючи, Дода і вигравав на сопілочці щось дуже веселе. І ніхто на Доду не цитькав, бо він був як дитина, і не до цього було.

Та й то — коли б ховали якогось там святого чи праведника, чи графа, чи князя, а то — ховали простого чоловіка, грішного, як усі люди.

Але й витесувати та сушити, далі склеювати скрипки, а вже потім грати-вигравати на них ніхто краще за нього не вмів. Онде Тодор — теж чоловік не святий, а яких славних богів малює, дарма, що й сам іще молодий — якихось там сорок літ. А його шанують у Сугаках і люблять, і дід Савка любив Тодора, як сина, а може, й більше. Любив і печалився: «Ой Тодоре, боюся за тебе. Бо доля, як дає талан, то може щастя забрати. Не приведи…»

Тодорів син, вісімнадцятирічний Никодим, узяв собі за жону Скрипникову правнуку Устю. Позавчора було весілля.

Позавчора й дід Савка преставився.

А було ж так. Як молоді повернулися з церкви та почалося весілля з піснями й танцями, та як уже всі кращі слова було сказано й пісні величальні переспівано, — саме тоді й підвівся з-за столу старий-престарий Савка Скрипник. Він був уже п’яненький, але на ногах тримався міцно, його майже столітні очі блищали весело й молодо. Тримав він у лівій руці почорнілу скрипочку, а смичком легенько постукував Тодора по голові. Слухай, мовляв, я, дід Савка, щось сказати зараз маю.

— Любі мої Устенько й Никодиме! Хотілося б мені щось таке вам побажати… доброго побажати. Але чого побажати? Щоб ваше життя було славне й дружне? Так це ж уже вам бажали. Багатства побажати? Так не воно всьому голова. Чув я в чужих краях про одного святого, який був голий мов бубон, і єдине, чим він міг пригостити гостей, було світло його лампади. І йому всі дякували… Отож хочу подарувати вам таке, що його ніби й немає, а воно є; а без нього життя було б і невеселе, і сумне, і нелюдське… Хай вам буде моя музика в подарунок. Слухайте, щоб аж до дітей ваших дійшла…

Він змахнув смичком — полилася, закружляла по світлиці пісня. Всі її знали й любили, тільки на весіллях не співали, бо сумна:

Скрипка грала-вигравала, так же голосно тнула, що могло здатися, буцім грають тут не одна, а цілих п’ять. Дідів чуб маяв на всі боки, скрипка аж стогнала, а люди й незчулися, як похилили голови.

— Ну, ми не старці, щоб виводити кінці! — раптом вигукнув дід Савка й одразу ж перейшов на гопак.

— І не свині, щоб ставать на середині, — негайно прошамкав дід Меркурко, який був за Савку молодший на п’ять чи сім літ.

— Гей, хлопці, хто знайдеться серед вас такий, щоб діда Савку переборов? Га? — вигукнув Скрипник і урвав музику. — Ну? Хто береться танцювати доти, доки в мене буде сили грати? Га?

Усі мовчали.

— Ех! — сказав дід. — Нема серед вашого брата таких, як ото турка під Віднем били. Наших було всього двадцять тисяч, а басурмана — сто двадцять. І побили! Нема!..

Всі мовчали. І вдруге ніхто не наважився вийти в коло.

— Ех-ех-ех, — аж застогнав старий Скрипник. — Переводяться люди. А колись же було!..

— Є, діду! — почулося ззаду.

— А що там за вишкварок озвався?

— Та я ж, діду!

Це був правнук Петро — Устин брат.

— Та ти ж не знаєш, що то таке! Я як заграю, то аж до ранку!

— А я до ранку танцюватиму!

— Оце по-нашому, по-козацькому, матері твоїй ковінька!

І знову застрибала, закружляла, затанцювала по хаті музика! Тільки тепер танцював один Петро, а всі дивилися, що ж буде з того змагання. Ось уже п’ять танців без віддиху відганяв малий, ось уже й шостий кінчає, а ноги в нього, як вітрякові крила при доброму вітрі, — крутяться, та й хоч би що…

— Борше, діду, борше, а то наче якесь дівчаче гопача виходить!

А дід чи то втомився сам, чи то малого шкодує…

— Та борше, діду! — гукає, аж задихається Петро.

А дід — тихше й тихше.

Підскочив Петро, схопив діда Савку за плече:

— А що, діду, не можете? Здаєтеся?

Мовчить дід. Хилиться на Петра. Його підхопили, а він уже й не дихає… І серце не б’ється. Отак і упокоївся — ніхто не бачив, коли, бо всі музику його слухали.

…Батюшка Онуфрій сказав:

— Добрий був цей чоловік. Але недобре вмирати, не висповідавшись. Він же не басурман який.

Богомаз Тодор мовив:

— Панотче Онуфрію! Вся душа діда Савки Скрипника — в його музиці, як колись у вояцькій справі. Коли вояк гине в бою, чи має він час висповідатися? Не має.

— Душа має чистою йти до бога, висповіданою.

— Вся душа діда Савки була в музиці. А музика — то чистота і небесність. І оте, що він грав нам перед своєю смертю, то і є його сповідання…

— Хай буде по-твоєму, — змилостивився отець Онуфрій.

…І от везуть діда Скрипника чорні воли з великими заплаканими очима. І несе Тодор скрипку дідову, щоб поховати разом з ним…

Все вище й вище на гору підіймається жалібний похід. Ось уже зникло село зовсім. Тільки стара церковця виглядає трохи скособоченим хрестом, мов рука утопленика: рятуйте!

Дода раптом замовк. Він зупинився, подививсь на людей, що йшли за ним, але ні, він дивився не на людей, а кудись далі, в ту долину, в якій зникло село, і раптом закричав, уже не сміючись і не граючись, закричав страшно й моторошно:

— Г-ги-и! Г-ги-и!!!

— Та тихше, Додо! Чого ти кричиш? Хіба не бачиш, куди чоловіка веземо? — забухикав, аж застогнав дід Меркурко.

— Г-ги-и! — заволав Дода і побіг повз волів з домовиною, повз наляканих людей назад, у Сугаки.

— Що з ним?

Дивилися на обрій, на небо — все було, як завше. Небо було чисте й блакитне, аж густе від тієї вже холоднуватої блакиті, в повітрі пахло хлібом і дозрілими яблуками, все навколо було прозоре й спокійне, мов намальоване.

І враз від села долинув дзвін. Це дзвонар Юхрим, який лишився видзвонювати по душі небіжчика. Тільки чому Юхрим дзвонить не так, як завше?

І Тодор ураз здогадався.

Морозом сипнуло йому за спину, аж запаморочилося в голові.

Невже сталося найстрашніше? Ні, ні, що завгодно, тільки не це!..

Замовк дзвін. Мов захлинувся…

І тоді здалося Тодорові, що почув він останній, страшний, розпачливий крик дзвонаря Юхрима. Ні, він не міг того крику чути, але чому ж це зупинилися воли і стало так тихо, ніби не люди, а безплотні тіні стояли за Тодором?

Він озирнувсь і зустрівся з очима людей. І ті очі сказали йому те, що він уже знав.

А назад уже біг розпатланий Дода, і мчали за ним кінні верхівці. Це було те, чого найбільше боялися в цих краях, — турецький наїзд.

Якусь мить усі стояли мов укопані. Безтямними очима дивилися, як передній турчин наздогнав Доду, рубонув кривою шаблюкою, як з пліч Доди злетіло щось кудлате, і як Дода — вже не Дода, а хтось малий, опецькуватий — пробіг ще кілька ступенів, а потім упав… А з долини виринали все нові й нові верхівці.

Перший отямився богомаз.

— Гей, у кого хоч яка зброя, — до мене!

Зброя була в небагатьох. Та й що то за зброя? Кілька ножів, пістоль… Ото й усе… Куди ж з такою зброєю опиратися?

— А може, — долинуло тремтяче з жіночого гурту, — може, вони їдуть кудись далі? Може, ми їм не потрібні?

— Цитьте! — вигукнув Тодор. — Розбирайте сани, узброюйтесь, відбивайтесь, бо пропадемо навіки…

А турки вже близько. Тодор уже бачить їхні обличчя — смагляві, пихаті. Попереду мчить одноокий турчин, — мабуть, ватажок загону.

Тодор вихопив пістоль, прицілився в одноокого. Гримнув постріл, але одноокий устиг підняти коня ставма, і куля влучила огиреві в голову.

Турецька лава врізалася в людський натовп.

Останнє, що встиг побачити Тодор: його син Никодим, схопивши великого дерев’яного хреста з випеченим написом, гамселить направо й наліво…

…Тодор отямився від того, що йому на обличчя хтось лив воду. Потім боляче вдарили носаком у бік. Він розплющив очі й побачив себе на власному подвір’ї.

Одноокий турчин сидів на винесеній з хати лаві й дивився на те, що робилося біля повітки. Двоє вояків з його загону били сугацького попа Онуфрія.

Одноокий сказав:

— Йєтер![1]

Одноокий устав з лави і підійшов до попа.

— Ну? — неголосно сказав він. — Ти будеш плювати на хрест, гяуре?

Піп Онуфрій через силу підвів голову. Прохрипів, захлинаючись кров’ю:

— А щоб ти згинув без покаяння… собачий сину! Я плюну не на хрест — на тебе… Я ж тебе знаю — ти Панько з Немії, христопродавець!..

Одноокий устиг відскочити, кривавий плювок попав йому на чоботи.

— Я тобі відрубаю голову, гяуре! — так само тихо й спокійно сказав одноокий. — А голову твою викину собакам. Ось так. Дивись!

Він махнув шаблею — і попова голова покотилася по землі…

Тодор, хитаючись, підвівся. Його турнули до одноокого.

— То що, богомазе? Ану, покажи свої руки.

Тодор мовчав. Йому чомусь подумалося: що з дідом — поховали його чи ні, чи, може, й над трупом поглумилися турки? А де ж скрипка? Він ніс її в руках… Потім — турки. Комусь він передав її, чи що? А кому? Він пам’ятає, як стріляв, убив коня під однооким, пам’ятає, як його Никодим розмахував хрестом… А де ж він?

— Ти не чуєш, що я тобі кажу? — наполегливіше вів одноокий.

Боже мій, та що ж це вони надумали зробити з селом? Люди пов’язані стоять — це що ж: у Туреччину позабирають, чи як? На галери, на млини, качати воду, на мідні й залізні копальні… А дівчат — у гареми, а хлопців — кого в яничари, кого — в євнухи…

Два акинджі[2] схопили його за руки й витягли їх перед однооким.

— У тебе руки розбійника, а не богомаза. Ти вбив мого коня, якого привели мені з самого Мисру[3]. Чим відшкодуєш цю втрату?

Тодор дивився, де ж це його Никодим.

— Якою ж карою тебе скарати, кажи мені…

Де ж Никодим? Де? Люди, скажіть, де мій син?.. Знову боляче штовхнули. Він подивився перед себе, на одноокого.

І тоді згадалося Тодорові турецьке слово, і він кинув його в пику одноокого:

— Кьопек![4]

— Можеш говорити й своєю собачою мовою. Я її розумію. Бо родом таки з Немії. Ну, що ще скажеш?

— Собака!

— Я міг би тобі одрубати язик за таке, — мовив одноокий. — Але я тобі одрубаю руки, богомазе.

Тодор не встиг ще збагнути його слів, як одноокий махнув шаблюкою перед самим його носом…

— Тату!

То кричав Никодим. Тільки зараз побачив Тодор свого сина. Никодима було розіп’ято на яблуні, а ноги прив’язано сирицею до стовбура.

Тодор заточився назад, махнув своїми страшенно легкими руками і побачив, що ті руки тримають турки і з них тече кров…

— Викиньте собакам ці поганські руки, — навмисне по-українському сказав одноокий і одразу ж повторив наказ турецькою мовою.

І в цю мить Тодор відчув страшний, нелюдський біль у відрубаних руках. Запаморочилася голова, пішли кола перед очима, загуло у вухах. Захитався…

Зависла моторошна тиша. Лиш звідкись долинали дивні звуки — ніби хтось хапав повітря ротом.

Тодор бачив, мов крізь червоний туман, як одноокий підійшов до Никодима і як Никодим щось швидко-швидко почав говорити туркові.

— Змилуйтеся, — плачучи, просить Никодим.

— Сину, — шепоче Тодор, — не просись, не ганьбись…

— Змилуйтеся, — молить син і хоче на коліна впасти, та не може: прив’язаний до яблуні. А на ній яблучата соком поналивалися, як ніколи. А за тими червонобокими — небо блакитне, мов намальоване богомазом Тодором Трагірою…

— Не змилуюся, — чує Тодор. — Ти вбив мого воїна, ти трьох покалічив. Я б тебе на палю посадив, та часу не маю…

— Сину, — кричить з останніх сил Тодор. — Не проси!

Никодим мов прокинувся. Приреченими дитячими очима подивився на батька і сказав:

— Не милуйте!

І одноокий змахнув шаблею… І водночас — чаєчкою підстреленою зойкнула Устя, вирвалася з рук чотирьох дебелих турків, упала на землю під ноги Никодимові, вхопила його голову і приставила до скривавленої шиї.

— Никодимчику! — закричала вона, не вірячи самій собі.

Випрямилися напівзігнуті Никодимові ноги — і вирвалася з коренем яблуня. І впали вони втрьох на землю — Никодим, Устя і яблуня. Покотилися яблука…

Ще довго по тому бродила наддністрянськими горами й долами пара чорних волів, запряжена в нові сани. А на санях стояла домовина з мертвим дідом і лежала чорна-пречорна, стара-престара скрипка. Нікому було поховати старого Скрипника, бо того року по Поділлю ніби невблаганна моровиця пройшла — турки брали свій страшний податок кров’ю.

І там, де раніш квітувало садками велике село Сугаки, лишилися чорні руїни. По руїнах блукав безрукий сивий чоловік; коли хтось зрідка зустрічався йому на шляху, він шкірив зуби й казав:

— Г-ги-и!

Її продали трапезонтському бейлер-беєві[5] Якубові-баші. Продали недорого — це був не той товар, що потрібний для султанського гарему. Та й у господарство бейлер-бея Устю куплено лише за служницю при котрійсь із його дружин. Її одразу ж запримітила Фітне й запитала:

— Ад?[6]

Устя вже знала це слово, але вдала, що не розуміє.

Фітне запитала ще:

— Нереден?[7]

Устя промовчала.

— Ого! Ця дівка гадає, що мій чоловік триматиме для неї товмача, — мовила Фітне управителеві. — Дайте її мені, я її навчу.

Першого ж вечора пані покликала товмача і сказала Усті:

— Ось дзвоник. Тільки-но почуєш його, негайно лети до мене. Зрозуміла? Будеш лінуватися — покараю. А тепер — іди.

Устя вийшла. Одразу ж залунав дзвоник.

Вона кинулася до покою.

Фітне показала на свої ноги і щось мовила. Що — Устя не зрозуміла. Вона подивилася на старого товмача й запитала:

— Вона хоче, щоб я їй ноги мила?

Товмач ствердно опустив повіки.

Першим бажанням Усті було: плюнути у відповідь.

Та подумала: «Я в неволі, мушу робити все, що наказують. Якщо навчуся всього, може, ще й утечу…»

…Так минали день за днем, тиждень за тижнем. Тяжку «науку» служниці Устя опанувала швидко. Минуло якихось півроку, а вона вже могла говорити по-турецьки, швидко виконувала будь-яке бажання пані Фітне. От тільки з кожним днем усе важче й важче слугувати… Устя відчувала кволість, хотілося спати, вона знала, чому це, і з острахом думала про майбутнє…

Тривожної червневої ночі, коли над Трапезонтом лютував шторм, у служниці бейлер-беєвої дружини Фітне народився син. Це був буцматий хлоп’як, дуже схожий на свою чорняву матір, тільки очі були батькові — сині-сині, як волошки на далекій Україні.

Бездітна Фітне не любила дітей. Через місяць чи два після народження Тодорка — так Устя назвала сина — господиня накаже забрати дитину в служниці й віддати у спеціальний притулок.

Одна з служниць — стара болгарка Параскева — шепнула Усті:

— Дивись, Усте, коли б не було біди з малим… Можуть віддати в яничари[8]. Збасурманиться, дадуть йому інше ім’я, не знатиме ні батька, ні матері, покладе свою голову десь на війні.

— О, горе моє!

— Слухай, що я скажу, — зашепотіла Параскева. — Я можу позначити твого сина так, що він з тим знаком ходитиме, доки житиме.

— Боже мій, як же? Ти тільки не покаліч!

— Є такий спосіб. Я свого сина теж позначила. Може, дасть бог, пізнаю колись серед яничарів…

В цю мить залунав дзвоник. Устя поклала малого й побігла до господині. Та готувалася до сну.

— Розкажи мені казку — і найцікавішу, чуєш, Усте? — мовила вона, усміхаючись.

Господиня лежала в ліжку, напахчена найкоштовнішими парфумами, в самотині їй було нудно. Устя глянула на її пещене біле тіло, на пишні чорні коси, на тонкі брови, що сходилися над переніссям, на малесенький носик, на примхливий, нафарбований червоним ротик, на вузькі очі кольору дозрілої сливи…

Устя розповідала, а сама думала: що там робить її Тодорко, чи не прокинувся він, чи не плаче. То добре, що біля нього Параскева, але їй однак здавалося, що з дитиною може статися щось лихе…

— Ну, ти, чого замовкла? — сердито озвалася Фітне.

— Пані, — заридала Устя й упала ниць. — Не забирайте від мене моєї дитини!

— Ти мені казку розказуй, чуєш? — верескнула Фітне.

— Пані, благаю…

— Казку!!!

Ковтаючи сльози, Устя розповідала казку. Сльози текли по схудлих щоках, палало обличчя, візерунки килимів двоїлися й троїлися перед очима, а вона говорила, говорила, говорила…

Вона глянула на господиню, та спала.

Устя тихенько вийшла із спальні — і прожогом до свого кутка. Болгарка колихала малого Тодорка.

— От і все, — прошепотіла вона. — Я позначила його.

Вона розгорнула пелюшки, і Устя побачила чорні плямочки на ступнях Тодоркових ніг…

— Це така фарба. З країни Чин[9]. Я йому наколола ніжки і над бровою. Це вже нічим не змиєш.

…Тодорка забрали від Усті наступного дня. Вона була в господині, вислуховувала довгі й нудні повчання. І враз шпигонуло в серце. їй почувся за дверима дитячий плач… Щось говорила Фітне, але Устя її не чула.

Нарешті господиня відпустила її. Устя кинулася до свого закутка, мацнула руками — і закричала страшним, нелюдським голосом, як тоді, коли побачила на землі відрубану Никодимову голову. Вона побігла довгими вузькими двірцевими коридорами, розкидаючи євнухів та вартових, але Тодорка ніде не було. Вона билася головою й грудьми в замкнену браму, її схопили вартові, вона кусала їм руки, а турки тягли її назад, Устя волала, скільки було в неї сили, несамовито кричала.

Нарешті її кинули до ніг Фітне-ханум. І тоді Устя закричала:

— Убий мене, спали живою, не муч тільки! Йилан! Чингиракли-йилан! Алчак-ханим![10]

Били Устю камчею[11] так, що шкіра репалася на ній, а вона дряпала руками землю й кричала:

— Фітне — чингиракли-йилан!

Потім вона вже не відчувала болю, тільки, мов крізь сон, чула, як на її тіло опускається щось важке й нещадне…

Її відливали водою і знову шмагали, аж поки кати не потомилися.

Стара болгарка прокралася наступного дня до Усті, знайшла її напівпритомну, зашепотіла:

— Тримайся, майка![12] Твій синок живий…

— Де він? — тільки й спромоглася спитати Устя.

— Та там же, в тому яничарському притулку. Вірні люди казали.

Устя мовчала. У неї страшенно боліли спина й плечі, посічені камчею.

— Усте, слухай, — продовжувала ІІараскева. — Є тут харем-агаси[13] Махмуд. Мій земляк, болгарин. Він служить у ханим-ефенді Єлени…

Устя мовчала. Їй було однаково.

— Я розповіла Махмудові про твоє горе. Він мій земляк, у нього добре серце. Він сказав про тебе Єлені. І вона тебе купує для себе.

Устя заридала.

— Єлена — гречанка, — вела своєї Параскева. Далі її шепіт перейшов просто на шелест: — Вона — дружина султана. Тільки султан зараз її не любить, от і відпустив у Трапезонт з дитиною. Там таке гарне султаненятко бігає…

Устя аж заскреготіла зубами. Султаненятко! Виросте — буде такий самий мучитель, як і всі інші султани.

— Завтра прийдуть по тебе, заберуть, — шепотіла болгарка. — Будеш служницею в Єлени-ханум… Турки не дозволяють, щоб хлопчиків виховували жінки, але Єлена — не туркеня, вона дозволить…

А султанчук був звичайнісінький чорноокий хлоп’як, як Устин брат Петро шість-сім літ тому. В ньому нічого не було ні султанського, ні мучительського.

«Господи, — подумала Устя. — І з отакого маляти Ях’ї виросте колись султан Ях’я, самого імені якого боятимуться в усій Туреччині й поза нею. І матері на Україні лякатимуть своїх дітей: ану спи, а то прийдуть бабай-ага і султан Ях’я, заберуть тебе в турецьку неволю, завезуть за сині моря й за високі гори та вкинуть тебе у чорну яму, щоб ти в ній пропав навіки…»

Султаненяті було нудно в цьому палаці, де за кожним його кроком пильнували дорослі, де ні з ким було погратися, попустувати. Якщо воно хотіло вилізти на дерево, несли драбину, але по драбині лазити Ях’я не хотів. Якщо хотілося вийти в місто, то з наказу бейлер-бея вилаштовувалися по обидва боки вулиці, де мав проходити султанчук, сипахи[14] та яничари.

Султаненя було ще мале — якихось вісім чи, може, дев’ять років, а його вже вчили наймудріші вчителі.

«Таке розумне дитинча, — думалося Усті, — а тільки що людям з отого розуму? Одне слово — турок. Не людина, а звір. Поки ще мале, то й гарне, тихе, сумирне, як вовченя. А виросте, озвіріє — то й буде людей мучити… Горе моє…»

Вона дивилася на Ях’ю і часто плакала — бачився їй Тодорко. Параскева одного разу переказала, що живий-здоровий, росте, вже перше слово сказав: «ана»[15], хоч його там ніхто цього не вчив… У неї несамовито боліло серце, але вона була рада хоч знати, що Тодорко живий, що він десь тут, поряд.

Якось Усті наказали півдня побути біля султаненяти.

Вона прийшла до нього в невеликий покій. Там не було ні прикрас, ні килимів. На землі — постіль, на стінах — різна зброя. В кутку на підставці — книжки.

Вона привіталася за мусульманським звичаєм. Хлоп’як витріщив на Устю чорні, мов вуглини, очі. Чого вона прийшла? Що їй потрібно, цій незнайомій жінці?

— Ти з яких країв, жінко? — намагаючись говорити суворо, запитав султанчук. — Розкажи мені, бо я мушу знати, де побували воїни мого батька.

Устю вразило знову, що отаке мале хлоп’я звертається до неї на «ти». Тут, у неволі, кожен турок вважався паном і міг назвати свого раба як завгодно.

— Я з України, — відповіла Устя. — Ти не знаєш, що це таке.

— Розкажи мені казку свого краю, — сказав Ях’я. — Тільки щоб цікаву і не про квіточки, а про воїнів.

Й Устя почала розповідати про Івана — селянського сина.

Ях’я слухав, не перебивав. І тільки наприкінці, коли Устя розказала йому, як Іван переміг змія з двадцятьма чотирма головами, мовив:

— Усе це казки. Якби у вас були такі хоробрі люди, то вони б не пустили наших вояків на свою землю.

— А вони й не пускають.

— Я виросту і всіх поб’ю. І всю вашу землю завоюю.

— А навіщо вам завойовувати нашу землю? — спитала Устя в султанчука.

— Треба, щоб увесь світ був турецьким.

— Навіщо? Ось туркам аллах відміряв стільки землі — хай собі й живуть; а українцям — стільки, хай теж собі живуть; а грекам ще стільки — хай і вони собі живуть…

Ях’я замислився. Потім сказав:

— Я на тебе розсердився: ти лиха жінка, не любиш ні мене, ні мого батька, ні моєї матері…

Устя мовчала.

— Я хочу піти погуляти в сад, — сказав по паузі султанчук.

— Там холодно, застудитеся!

— Ага! Так ти мене любиш! — торжествуюче засміявся Ях’я. — Якби не любила, ти б мене пустила в сад, щоб я застудився і вмер.

«Господи, що мені з його смерті? Ну, не Ях’я, так ще якесь султанча стане на турецькому престолі».

— Жінко, скажи, як тебе звуть.

— Устя.

— Устя… Я свого вчителя стрільби називаю «уста»[16]. Що ти ще вмієш, Усте?

— Вишивати вмію.

— Не цікаво… А ще що?

— А ще — жито жати, їсти варити, прати… Танцювати, співати…

— Заспівай, жінко.

Устя подивилася на султанчука благально:

— Ой, я заспіваю іншим разом, коли мені буде на душі легше. А зараз я просто не можу…

— Мені так не цікаво. Ти нічого не хочеш робити…

— Ну, слухай, я заспіваю тобі.

Вона витерла пересохлі вуста.

Одразу ж їй згадався Тодорчик, сльози застелили очі.

Коли вона замовкла, Ях’я стояв у кутку, обличчя його було охмарене; він блиснув на Устю чорними очима й сказав:

— Не треба, не треба таких пісень! Від них плакати хочеться! А чоловікам плакати не годиться!

Устя ствердно кивнула головою, не в силі мовити й слова.

— Я не люблю, коли плачуть, — вів далі Ях’я. — Чого ж ти плачеш? Чому в тебе такі сльози і такі великі очі? Чому?

…Якось Устя стрілася з Параскевою. Ніяких новин про Тодорчика болгарка не принесла — і Устя зажурилася.

— Ось дивлюся на цього малого султанчука і думаю: «Ну, чому воно так на світі? Чому цей Ях’я — щасливий, а мій Тодорко — нещасний?» Ну, скажи, Параскево!

Параскева зміряла Устю довгим поглядом, очі в неї були вицвілі, але мудрі.

— Твій син, може, щасливіший за султанчука. Він виросте і, якщо не вб’ють на війні, доживе до старості… А султанчук?..

— Що? — раптом похолола Устя.

— Отож воно й є! Ти що — не знаєш султанського закону? Якщо вмирає султан, то старший син стає на його місце… А всіх інших синів задушують шовковими шнурками. Вони — приречені…

— Ой, горе, — схлипнула Устя. — За що?..

— Бач… Чужа дитина, а жаль…

Відтоді Устя стала часто бувати в покої Ях’ї. Думала про Тодорчика, як ішла до султанчука.

— Усте, — попросив якось Ях’я, — розкажи мені не казку, а правду про ваших богатирів.

Й Устя розказувала все, що знала, — і про Марусю Богуславку, і про Байду, який, попавши до лабет турків, волів краще вмерти, ніж зрадити свій народ і свою віру.

— От висить він на гаку, і дав йому джура лук. І стрелив Байда. Однією стрілою султана, й султанову, й султанівну вбив… Такий був наш козак Байда!..

— Усте, він же гяур, твій Байда, він не міг бути таким хоробрим… І наших султанів ще ніхто не вбивав і не посміє вбити. Султан — це священна людина.

— Кожна людина повинна бути священною, — одповіла Устя.

— Мама казала, що мій тато — найясніший і наймудріший султан Амурат Третій — обіцяв, що коли він помре, то султаном стану я. А мій нерідний брат Мухаммед не буде Мухаммедом Третім, бо він жорстокий, дурний і вдався в діда Селіма Места — любить пити вино. А я вина не люблю. Воно гидке… Правда ж, Усте, вино гидке?

— Правда, ефенді.

— Слухай-но, Усте, а чому, коли ти розповідаєш про своїх людей і героїв, то я їх люблю, а наших — османців — не люблю? Я ж теж османли[17], так?

— Бо ви, османли, багато горя завдали нам — і не тільки нам. От подумай. Я була б не тут, а в себе вдома, на Поділлі, бавила б оце свого сина Тодорчика, а мій чоловік Никодим працював би в полі, а його батько Тодор малював би… А так що вийшло? Приїхали ваші акинджі з однооким ватажком, кого повбивали, кого в неволю забрали… А хіба це добре?

— Я бачив цього ватажка. Це славнозвісний Назим-паша, його звуть у нас Назим Тек-гьозлю — Назим Одноокий. Дуже хоробрий вояк. Він не з турків, а з гяурів…

— Мій земляк, знаю…

— Чуєш, Усте, коли я виросту, я відпущу тебе на Україну, бо тобі наша земля не подобається… А Назимові Тек-гьозлю скажу, щоб він ніколи на ваше село не нападав і щоб на Вкраїну теж не нападав…

— Коли це буде?.. І ще не було таких султанів, які б не йетадали на нас…

Темної ночі зі Стамбула прискакав гонець. Він промчав багато миль, загнав не одного коня, але не міг зупинитися, оскільки віз надзвичайної ваги новину для бейлер-бея Якуба-баші, а також і надзвичайної ваги наказ. Про його зміст ніхто, крім бейлер-бея, не смів знати.

Гонець скочив з коня і, хитаючись, пішов до брами бейлер-беєвого палацу. Сторожа схрестила перед ним списи. Гонець вийняв шматок пергаменту з великою печаткою, підвішеною на різноколірному шнурку, і показав варті. Вартові опустили списи, низько вклонилися, пропускаючи гінця у двір…

Нарешті гонець з Баба-Алі[18] зупинився перед покоєм Якуба-баші. Великі, тонкої різьбярської роботи двері безшумно розчинилися, і гінця було з уклонами запрошено до покою.

Гонець увійшов до великої освітленої кімнати. Стіни кімнати завішані килимами, дорогою зброєю. Біля стіни на подушках сидів товстий чоловік років за п’ятдесят, рудий, низьколобий і похмурий. Пишні нафарбовані вуса стирчали вгору, борода кучерявилася, на голові — чалма з оздобленим діамантами місяцем-молодиком.

— Я ласкаво слухаю тебе, посланцю найяснішого хондкара — султана Високої Брами, — сказав бейлер-бей.

— Я приніс звістку, перед якою геть усі печалі вісімнадцяти тисяч світів — ніщо. Я приніс звістку, від якої потемніє ясне сонце над сімома кішварами… [19]

«О аллаху всемогутній… Невже?»

— У синій колір увібралася наша земля, — вів далі посланець. — Наш великий і всемогутній хондкар Амурат Третій переселився у світ, де немає земних печалей і турбот…

Якуб-баша упав на землю і голосно заридав:

— Вай-вай-вай!

За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони й плачі лунали звідусіль. Бейлер-бей лежав, ридав і думав про те, хто ж нині стане хондкаром. Невже Мухаммед?..

Так, повноправним володарем Туреччини став не Ях’я — малолітній син гречанки Єлени, а син іншої дружини султана — Мухаммед…

— Нехай аллах дасть сили найяснішому хондкарові Мухаммеду Третьому повести нашу країну до ще більшого розквіту й щастя. Ми всі вірно служитимемо йому, — урочисто сказав бейлер-бей.

— Є ще одна звістка, — перебив гонець. — Прошу прочитати оцей фірман[20] султана, адресований вам особисто.

Бейлер-бей Якуб розгорнув шматок пергаменту.

«Наказуємо в будь-який спосіб умертвити Ях’ю. Мухаммед Третій».

Всю ніч нуртувало, шаленіло Чорне море.

Холодний вітрюган летів з півночі, з далекої, невидної української землі. Він летів, женучи перед себе чорні розкошлані хмари. Перед самим берегом вітер кидав ті хмари вниз, бив ними по воді, мов праником, і тоді гриміло все навколо, здригалися скелі, ламалися столітні дуби на узвишші.

Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому варилося якесь шайтанове вариво.

Трапезонт мовби вгруз у землю і прикрився покрівлями, які двигтіли під дужими поривами бурі.

Такої буремної ночі з крутого скелястого берега до моря спускалося четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловік з палицею в руці. Він обережно намацував ногами шлях і підтримував високу молоду жінку в довгому чорному одязі.

Далі йшли хлопчик і жінка, трохи нижча за першу. Вона ж несла в лівій руці великий клунок.

Це були харем-агаси Махмуд, Єлена, султанчук Ях’я та Устя.

— Уже недалеко, — прокричав харем-агаси і показав у темряву рукою. — Он там, за поворотом, якраз і буде…

— Хоч би скоріше, — прошепотіла Єлена.

Устя тримала Ях’ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не казали нічого, але розумний султанчук відчував, що цієї ночі у його житті відбувається якийсь крутий поворот…

Стара болгарка Параскева, як тільки почула в палаці бейлер-бея про те, що вже є новий султан, одразу побігла до свого земляка Махмуда. Вони вирішили: треба рятувати Ях’ю.

— Я нікуди не поїду звідси, — відповіла Махмудові Єлена. — Ніхто не посміє вбити мого сина, якому сам батько заповідав владу. Ось у мене його лист… Я поїду до Стамбула. Я покажу Мухаммедові власноручно написані султаном слова про те, кому має належати влада. Я при всіх скажу, що він — самозванець!

— У ваших словах — найглибша істина, але ж Мухаммед кине вас і вашого сина до зіндану[21], де вас уб’ють… Уб’ють, бо кожен новий султан мусить убити своїх братів-ворогів…

— Я не можу кидати рідну землю.

— Вона для вас така ж рідна, як і для мене, прошу вибачення, що посмів порівняти свою нікчемну особу з вашою.

— Але це — рідна земля мого Ях’ї.

— Він ще повернеться сюди. Але — султаном. Він візьме владу в свої руки. Проте для цього треба дійти зрілого віку.

І от вони втікають з Трапезонта.

Ось і берег. Десь там, у морі, стрибає, скаче на хвилях невеликий сандал[22]; на ньому одчаюга капудан-ага[23], якому заплачено фантастичну суму золотом, матроси, які не бояться нічого в світі, крім хіба що ножового удару в спину, — вони теж одержали по доброму гаманові з грішми…

— Хутко в човен!

Бородатий моряк схопив на руки Єлену і поніс у човен, що гойдався на хвилях. Махмуд узяв на руки Ях’ю. Устя опинилася в обіймах якогось безбородого й безвусого турка.

Вона теж зразу не хотіла втікати з Трапезонта. Десь тут був її Тодорчик. Але Махмуд сказав:

— Усте, коли Ях’я повернеться назад і стане султаном, він допоможе знайти і врятувати твого сина. А на що ти сподіватимешся, як сидітимеш у Трапезонті? Та й, зрештою ж, ти тікаєш з неволі агарянської, з рабства…

— Душа моя на Україні, а серце тут, біля Тодорчика…

— Ні, ти повинна їхати.

Устя довго плакала, але зрештою погодилася.

Ях’я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його кидали хвилі з гребеня на гребінь, мов опуку. І лячно вдивлявся в темну, розкипілу безвість…

Потім, через три десятки літ, згадуючи цю ніч, Ях’я думатиме, що його доля схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтівне, розшаліле море…

Справді — відтоді мине три десятки літ…