Собаки невблаганно наздоганяли. Голодне гарчання дюжини пащ відлунням дзвеніло у вухах, підганяючи її не скидати швидкості. Кисню не вистачало. Морозне повітря обпікало горло, дихати ставало дедалі важче, а раптовий біль у боці уповільнював рух.

Софі спіткнулася об корінь, який стирчав із землі, і знесилено звалилася на

вкритий пожовклим листям ґрунт. Зціпивши зуби, вона спробувала підвестися, але їй не вдалося, та й сенсу вставати вже не було. Вона в пастці. Зграя розлючених чудовиськ тріумфально завила, щільно зводячи довкола неї коло. Їх чорна, мов смола, шерсть настовбурчилася, а божевільні очі палали диким вогнем.

Раптом всі кольори поблякнули, звуки спотворилися, а голова налилася свинцем. Піднісши руку до чола, Софі різко відсмикнула її – здавалося, вона доторкнулася до розпеченого вугілля. Невже температура у людини може настільки високо піднятися? Софі обм'якла, відчуваючи, як мокрий одяг прилип до тіла. Вона дивилася перед собою, але бачила лише розмиті плями. Пересохлі губи ворушилися, щось шепочучи, але вона сама не могла зрозуміти ані слова.

– І Світло з’явилося від Темряви. І Небеса починуть у Безодні. – Почувся поряд гучний голос. Софі повільно обернулася. Поруч сидів Патрік, закривши очі долонями. Дівчина могла заприсягтися, що ще хвилину тому його тут не було. Під його шкірою виразно виднілися вени і були майже чорними. Заради всього святого, що з ним трапилося?

Софі спробувала доторкнутися до нього, але з подивом виявила, що її власні руки, немов приросли до голови, затуляючи вуха. То от чому все чується так приглушено. Марно намагаючись визволитися, вона щосили закричала:

– Патрік, розплющ очі і поглянь на мене! Поглянь на мене, Патрік!

Та він не відповів. Зараз він більше був схожий на нерухому кам'яну скульптуру.

Тим часом, собаки зводили все тісніше коло, бризкаючи слиною і голосно клацаючи пащами. Не в силах спостерігати за наближенням тварюк, Софі опустила погляд, і помітила, що масивні лапи собак огортає брудний жовтуватий туман. Дівчина підняла важку голову, вдивляючись вглиб лісу, звідки він йшов. Туман плавно маневрував поміж зламаних гілок в напрямку Софі. Здавалося, в ньому було ще щось. На якусь мить в імлі з'явилася кістлява мертвенно-біла рука з довгими гострими кігтями. Будь що буде…

Сили майже покинули її, а всередині все переверталося. Єдине, що їй вдалося, то це підповзти до Патріка і притулитися до його плеча спітнілим чолом. Дивно, він був холодний. Ні, не просто холодний, а крижаний. Софі, закусила губу, намагаючись ще ближче присунутися до друга, і єдиним її бажанням було обміняти свій жар на цю блаженну прохолоду.

Зненацька повітря пронизав пташиний крик. Дівчина відчула, що біля них є ще хтось і повільно повернула голову. Зліва сидів молодий хлопець з орлом на плечі, оповитий слабким мерехтінням. Руки незнайомця були щільно притиснуті до рота, а решту його обличчя огортали темні крила. Птах скрикнув вдруге, і він, покірно опустивши руки, завмер з відкритим ротом. Птах скрикнув втретє і розправив крила, відкривши обличчя хлопця. Софі злякано притулилася до Патріка, спостерігаючи, як сліпучо біле світло лилося з очей і рота хлопця. І відразу ж потік абсолютно білої порожнечі стер все довкола.

Дівчина заплющила очі, відчуваючи, як турботливо зігріває ця порожнеча. У неї перехопило подих. Кожен сантиметр її тіла жеврів, перетворюючись на попіл. Вона відчувала, як вона горить. Як безболісно згорає.


8. Казка вигадка, проте, в ній на правду натяк є.


В двері тарабанили з такою заповзятістю, що ті погрожували вилетіти з петель. Софі рвучко піднялася і сіла на ліжку, спантеличено дивлячись у вікно. Надворі вже добряче стемніло. Відірвавшись від споглядання ледь помітних зірок, вона перевела погляд на годинник. Сьома вечора. Але ж…

– Чорт!

Дівчина зірвалася з місця і вибігла зі спальні. Від такого різкого підйому запаморочилося в голові, і кілька разів спіткнувшись об килим, вона сповільнила темп.

– Зараз я когось відлупцюю цими ж дверима, якщо не припините гримати! – розлючено пробурмотіла Софі. Спросоння всі звуки здавалися в рази голоснішими, і наполегливий стукіт болем віддавав у скронях. Стук не припинявся, і їй довелося поквапитися відчинити.

На порозі височів Патрік, а за його спиною, товпилися Кук, Орфей, Іва і Захарія.

– Що сталося? – схвильовано запитав друг, впритул нахиляючись до дівчини. – Ти не прийшла у кав’ярню і ми почали хвилюватися .

– Не ми, а ти, – поправив Кук.

– Притихни, – Іва штурхнула його ліктем.

Софі розгублено потерла обличчя, намагаючись відігнати сонливість.

– Вибач, я проспала.

У відповідь Патрік чарівно посміхнувся, вивчаючи поглядом заспану подругу. Софі вкотре спіймала себе на думці, що так вміє посміхається тільки він.

– Тоді тебе вітає доставка додому, – хлопець підніс руку, демонструючи пакет, доверху набитий коробками з їжею на виніс. Запаморочливий запах італійської кухні миттєво розбурхав апетит. Відступивши, Софі пропустила гостей.

Останнім у квартиру увійшов Захарія. Зачинивши двері, дівчина стривожено провела ловця поглядом, поки він не зник за порогом вітальні. Його присутність ніяк не давала їй спокою, і не лише через випадкове пробудження в його ліжку на тій злощасній вечірці. Вже багато років в їх компанію не вливався хтось новий, а тим паче ловець. І спільний секрет, який їх пов’язував тільки ускладнював ситуацію. Хоча, судячи з усього, хлопець швидко освоївся серед мисливців, і почував себе цілком комфортно.

Важко зітхнувши, вона попленталася до кімнати.

– Куди поставити? – кивнувши на тацю з пластиковими чашками, запитав Захарія. Софі мовчки вказала рукою на маленький круглий столик, довкола якого вже встигли розміститися її друзі.

Поставивши таці на стіл, ловець взявся оглядати кімнату.

– У мене тут напрошується пара питань… Ти сюди нещодавно переїхала?

– Емм…ні. Я живу в цій квартирі вже декілька років.

– Тоді друге запитання: тебе пограбували? – на його обличчі з’явилася лукава посмішка.

– Що? – запитала Софі, намагаючись триматися якомога більш невимушено. Хоча насправді, їй страшенно хотілося випхати ловця з квартири і більше ніколи не бачити.

– Ну… Майже немає меблів, ніяких фото, книг і навіть вазонів. Складається враження, що або тут попрацювали злодії, або тут давно ніхто не живеш.

– А ти, я бачу, експерт з облаштування квартир. Краще сідай, – вона нетерпляче махнула в бік дивану.

Зморений голодом шлунок спочатку зрадів великій кількості їжі, але потім почав протестувати проти чергової порції, звуком схожим на клич роздратованого кита. Софі відклала тарілку – третій шматок запіканки виявився для неї надто важким завданням. Похмурий Кук, який сидів поряд з нею, тільки здивовано покосився, і далі продовжив мовчати.

– Між іншим, – Орфей раптом урвав свою розповідь про нову модель байків, і перевів погляд на ловця. – Захарія, розкажи про себе.

– Не думаю, що тебе зацікавить вся моя біографія. Хоча, у ній знайдуться кілька цікавих і вельми пікантних фактів, – відповів Зак, на мить затримавши неоднозначний погляд на Софі.

– О, чую поблизу таємниці, інтриги, провокації, – не вгавав Орфей. – Я суцільні вуха! – мовив він, картинно розтягнувшись на дивані і виштовхавши Іву на підлогу.

– Зак, май на увазі, цей білобрисий справжня пліткарка. – Посміхнулася Іва, діставючи зі свого рюкзака пару товстих фоліантів. – Це просто Легенди про Вартових, – пояснила вона друзям, які здивовано витріщилися на книги, – Слухай, а це правда, що ловці працюють з ними? Тут, звісно, нічого про не сказано, але ти один з цих, тож…

Повисла пауза. Орфей і Патрік, насторожено перезирнувшись, витріщилися на Захарію. Одного разу вони вже мало не повбивали одне одного, сперечаючись на цю тему. Ловець хвилину помовчав, а потім розсміявся, похитавши головою. Скуйовдивши волосся, яке в приглушеному світлі віддавало металевим блиском, він відповів:

– Міністр дуже любить блефувати і пускати пилюку в очі, але… Ми однозначно не доросли до такого рівня.

Орфей знітився і тихо вилаявся. Патрік тріумфально підняв руки вгору.

– Фея, з тебе двадцятка, – задоволено сказав він, відсьорбнувши кави. Називати Орфея Феєю без будь-якої загрози власному життю і здоров’ю, міг тільки він.

– Іншими словами, ви навіть не одні з кращих. Тоді якого біса тебе підіслали до нас? – вперше озвався Кук. Він навіть не порахував за потрібне поглянути на хлопця, продовживши зосереджено вивчати свої нігті.

– Підіслали? Кук, я вам не ворог.

– Та що ти кажеш…

Посмішка сповзла з обличчя Захарії. Він підвівся і взяв одну з книг Іви. З вигляду екземпляр був дуже старим – пошарпана обкладинка з вицвілим і затертим малюнком, так і погрожувала розвалитися, а тонкі жовті сторінки трималася купи, здавалося, на чесному слові.

– Повір, я не напрошувався, – нарешті, промовив ловець, повернувшись на своє місце. – Можеш ненавидіти мене, скільки завгодно. Тільки якщо не помиляюся, це ти був найзавзятішим претендентом в Альфу.

Кук підняв голову і подивився на ловця. Помітивши в очах товариша злі іскорки, Патрік поспішив перевести розмову в більш безпечне русло:

– Виходить, ці Вартові крутіші за «Аніматорів».

– Ти порівнюєш їх зі зграйкою патлатих рок-музикантів? – усміхнулася Іва, гортаючи сторінки книги.

– А що? Я б і автограф взяв! Не здивуюся, якщо один із них потай грає в якійсь хеві-метал групі.

Софі з Орфеєм перезирнулися і розреготалися.

– Якось я бачив одного із них, – Захарія сказав це таким буденним тоном, наче під час торнадо повідомляв, що на вулиці злегка моросить, поки повз пролітають дерева, авто, а з-під землі вилазять динозаври.

Почувши це, Патрік поперхнувся і довго не міг відкашлятися.

– Брешеш, – звузила очі Софі, плескаючи друга по спині, щоб той остаточно не задихнувся.

– Навіщо це мені? Якось я без попередження влетів у кабінет міністра, і випадково наткнувся на Вартового. Спершу я так і не розумів, за що мені надавали по шиї і замкнули в карцері на кілька днів.

– О, у вас теж є карцер, – підхопив Орфей. – Одного разу я провалив завдання, і мене відправили туди на тиждень. Спочатку було нереально нудно, а потім нічого так, втягуєшся – сидиш весь такий депресуєш і стіни соплями розмальовуєш.

– Вартових бачила тільки президент, – здавлено прохрипів Патрік, – принаймні, так сказав старий.

Зак кивнув.

– Всіх чотирьох – так. Але раз на півроку один з них навідується до міністра. Те, що Вартові не влазять у справи смертних, не означає, що вони ними не цікавляться.

– Так вони що, люди? – ошелешено промовив Кук, не вірячи власним вухам.

У відповідь кімната здригнулася від голосного сміху.

– Ну… Не зовсім, – відповіла Іва, м’яко глянувши на товариша. – У них людська подоба, але по своїй суті, це Вищі Створіння. І ось, тут пише, – вона знову повернулася до книги, – що Літери закарбовані у них на руках.

– Голомозий, а ти думав, в них там зоопарк і вони сидять у клітках? – докинув Орфей, потягнувшись за шматком запіканки, шостим по рахунку. Решту тільки дивувалися, як в нього стільки влазить.

Кук почервонів і присоромлено замовк, повернувшись до ретельного вивчення своїх нігтів. З жалем, він був змушений зазначити, що Зак поводився не як типовий ловець, і легко знаходив спільну мову у компанії мисливців.

– Так от, послухайте, – злегка підвищила голос Іва, привертаючи увагу. Коли всі обернулися до неї, вона, водячи пальцем по тонких, майже прозорих сторінках, зачитала:

І стоять Чотири Звіра на варті Ім’я,

Де Кінець Початку – Початок Кінця.

Літери формують порядок Буття.

Кожна Літера – Слово. Кожне Слово – Ім’я.

Вхід через Створення, далі Сила Тельця.

За ними стрінеш Мудрість Семаеля – Орла.

Біля Третіх Воріт бачиш Левиний Вогонь.

І от до Четвертих, ти либонь підійшов.

За ним Вартові і пара Одвічних:

Світло від Темряви, коли День в парі з Ніччю.


– Що? – зморщив носа Орфей, – тепер мені залишилося повірити у Снігову людину, і все – я морально готовий вибрати собі чарівну паличку, завести прибацаного пацюка, і звалити на платформу 9 ¾.

– Це паличка вибирає собі чарівника, дурний ти маґл, – з удаваним презирством фиркнув Патрік.

Тим часом, Софі розморило після ситної вечері, і вона опустила голову на коліна Патрікові, який сидів поряд. Його прохолодна рука ледь торкнулася її волосся. Знову. І знову. Здавалося, він навіть не звернув уваги, як почав гладити її по голові, час від часу лагідно торкаючись щоки. Все було так невимушено, наче інакше й бути не могло. Ця сцена не вислизнула з уваги Захарії, і він почав спостерігати за ними з вельми стурбованим виглядом. З роздумів його вирвав голос Іви:

– А який він? – поцікавилася вона. – Ну, Вартовий… На його руках справді є якісь літери?

Захарія неохоче перевів погляд на Іву.

– Ось цього я не знаю. Це сталося взимку, і він був у пальто і рукавицях, тож все може бути. Хоча, з вигляду нічого особливого в ньому не було. Звичайний хлопець, трохи старший за нас. Вже коли я вийшов з карцеру, дізнався, що це був Семаель.

– Ви тільки уявіть собі, от їдеш у метро, а поряд сидить Вартовий, а ти навіть не здогадуєшся про це, – Орфей з хрускотом потягнувся і встав з дивану. – Гаразд, хлопці і дівчата, нам вже час рушати далі. Сьогодні ще потрібно визубрити наші легенди. До речі, юний нащадок автомобільної компанії, Ніколас Фостер-молодший, до ваших послуг, – учтиво вклонився він.

Патрік схилився над подругою:

– Софі, – мовив він, обережно торсаючи її за плече, – нам треба йти.

Зітхнувши, Софі підвелася. Окинувши сонним поглядом друзів, вона раптом щось пригадала і кинулася в спальню, а через мить повернулася, тримаючи в руках конверт.

– Ось, хочу вам дещо показати, – вона простягнула його Патрікові. Хлопець витягнув записку і двічі прочитав її.

– Звідки це у тебе?

– Дороті передала мені сьогодні вранці, коли я поверталася із лазарету. Вона сказала, що це сьогодні приніс кур’єр. Я й гадки немаю, про що йде мова і хто це написав.

– Хто така Дороті? – Захарія взяв записку у Патріка і, оглянувши її з усіх сторін, передав її Кукові.

– Пам’ятаєш, вона чекала нас біля «Ракети», така руда, – відповів Орфей.

– Судячи з інтонації, вона вам не дуже подобається?

– Вона не подобається цим снобам, але це вже інша історія, – втрутилася Іва. З усієї компанії вона єдина, хто могла витримати у товаристві Дороті доволі тривалий час.

Орфей вже встиг натягнути куртку, і, провівши рукою по кількаденній щетині, замислено сказав:

– Як на мене, у когось погано з почуттям гумору. Та це дурниці, у нас зараз є куди важливіші справи.

– А я от не згоден, – зненацька заперечив Кук, – і я навіть здогадуюся, куди потрібно йти.

Після цих слів мисливці тільки здивовано перезирнулися. Серце Софі пришвидшено забилося. Що, якщо це щось важливе? Якщо у Кука є здогадки, варто все перевірити.

– Що ж, містер Шерлок, будьте ласкаві поділитися своїми геніальними думками, – зіронізував Орфей, але Кук, захоплений розгадкою таємничої записки, не звернув уваги.

– Ось дивіться. Я впевнений, що все, окрім останніх рядків – банальний віршик, доданий задля ефекту. Наприклад, Серце міста – так називають квартал, де знаходиться парк Танцюючих Ангелів. А номер триста – це ж може бути і будинок, і один з численних провулків біля парку, або ж навіть вічно припаркована на узбіччі машина. Заждіть… – його очі округлилися, немов йому спала на думку справді геніальна ідея, і він, широко посміхнувшись, продовжив, – адже у Акрополі більше чотирьохсот скульптур і всі вони пронумеровані. І нехай мене затягнуть демони на Дно, якщо у парку не буде ангела під номером триста!

– А голомозий не такий вже й безнадійний, – видихнув Орфей.

Куку справді вдалося справити враження на друзів, і тепер вони здивовано витріщалися на нього. Першою отямилася Іва:

– Ну що, прогуляємося?

– Мені потрібно двадцять хвилин, – оговталася і Софі, поспішивши в спальню.

Прийнявши душ, дівчина наділа зручні джинси та кумедний смугастий светр. Трохи подумавши, вона прочинила двері і обережно визирнула у коридор. Друзі, жваво розмовляючи, юрмилися на сходовому майданчику.

– Патрік, – покликала вона. – Е-е… Можеш мені допомогти? Двері до ванної знову заїло.

Хлопець без зайвих питань зайшов у кімнату, хоча був впевнений, що з дверима все гаразд. Він проводив з Софі майже весь вільний час тож прекрасно був знайомий з функціональним станом її квартири.

– Як гадаєш, варто йти? – запитала вона, затягнувши його в кімнату.

– Повір, якщо ми не підемо, то не зможемо спокійно спати. Тим паче, я не проти прогулятися, перед тим як засісти за не дуже привабливе чтиво про художника-модельєра Лукаса Дагоберта. Чорт, дізнаюся, хто підібрав мені таке альтер-его, особисто подякую, причому двічі і з розвороту.

Софі посміхнулася, подумавши, що біографія її нової особистості напевно ні чим не краща. Та й робота з новим напарником не віщувала нічого доброго. Поплескавши Патріка по плечу, вона підійшла до великої дерев’яної скрині, розташованої в ногах її ліжка. Зазвичай, всі правильні дівчата зберігають у таких милі сукні, тонни косметики і купи листів від прихильників.

Софі ж не була типовою правильною дівчиною, тож вся її скриня була заповнена зброєю. Відкривши важку кришку, вона почала розкладати на підлозі своє спорядження.

– Пообіцяй що будеш обережна з Захарією. Я йому не довіряю, – зовсім тихо сказав Патрік, ставши у неї за спиною, – він щось приховує, або взагалі не той за кого себе видає.

Софі схилилася над скринею, насилу придушивши бажання залізти всередину і закритися тільки б ​​не бачити товариша в цю мить. Слова застрявали в горлі, а голос зрадницьки тремтів. Брехати і недоговорювати найкращому другові, було просто нестерпно.

– Гаразд, якщо і ти пообіцяєш не встрявати в неприємності без мене, – їй, нарешті, вдалося взяти себе в руки. Вона саме закріплювала на спині футляр для катани, щоб можна було заховати зброю під курткою. Патрік хмикнув і взяв пару невеликих мачете.

– Ти забуваєш, хто з нас двох ходяча неприємність, – підморгнув він і обняв дівчину за талію, коли вона підвелася. Софі вткнулася носом у його плече, вдихаючи такий приємний і рідний запах, що нагадував про ліс після літньої зливи.

Пролунав тихий стук у двері, а за ним почувся глузливий голос Орфея:

– Ей! Ви там в пристойному вигляді? Можна увійти?

Патрік відступив від Софі, і, пробурмотів собі під ніс щось схоже на «придурок» і «довипендрюється», відчинив двері. Орфей безцеремонно ввалився в кімнату і, оглянувши арсенал, який лежав перед скриною, скорчив міну, яка більше підходила ображеній п’ятерічній дівчинці:

– Нічого собі! Стільки класних іграшок, а мене навіть не покликали! Бісові егоїсти… От чому я завжди вас не любив!

– Це взаємно, Фея, – посміхнувся Патрік. Прослизнувши повз товариша, він рушив до вхідних дверей. – Покличу решту, а ви тим часом покваптеся.


9. Поклич нас у темряві


Парк Танцюючих Ангелів в Акрополі був улюбленим місцем гостей міста. Юрби туристів, озброєних мапами і обвішаних фотоапаратами, курсували по ньому цілодобово сім днів на тиждень. Пересувні сувенірні крамнички, возики з солодощами, фокусники, клоуни, артисти, які розважали перехожих вогняними шоу – навіть вночі тут було дуже людно.

Патрік зупинився перед центральним входом і озирнувся, виявивши, що непомітно для себе випередив компанію, і тепер вони залишилися далеку позаду. Зате, швидка хода – чудовий спосіб зігрітися, коли увесь час мерзнеш.

Неподалік почувся смішок. Озирнувшись, хлопець помітив двох дівчат, які грайливо посміхалися, спостерігаючи за ним. Підморгнувши їм, він перевів погляд на чудово освітлені алеї парку. Більшість дерев були прикрашені гірляндами з маленьких лампочок, що асоціювалося у нього з наближенням зимових свят.

– Все гаразд? – Софі нечутно опинилася поряд. Від неї віяло жаром, і він ледь втримався від спокуси притягнути її до себе і знову обняти.

– Терпіти не можу це місце, – відповів він, – надто багато крилатих.

– Це усього лише ангели, – Софі стенула плечима, – ти надаєш їм надто великого значення.

Патрік похитав головою.

– Не всі, у кого є крила – ангели.

– Ну, з чого почнемо? – мовив Орфей, смачно наминаючи шоколадний батончик. – Не схоже, що наш детектив знає номерацію скульптур. Ей, Кук! Що робитимемо? Візьмемося за ручки, і ти відведеш нас куди потрібно?

Іва косо зиркнула на товариша.

– Орфей, серйозно, скільки можна жерти? – вона зібрала довге руде волосся у хвіст на потилиці. У відповідь той лише скривив зловтішну гримасу, демонстративно відкусивши ще один шматок.

– Дайте подумати, – Кук потер чоло. – Ми не знаємо, хто прислав повідомлення, і я вважаю, що розділитись було б дурістю. Парк занадто великий, а нам потрібно, щоб ми, в разі чого, швидко знайшли одне одного.

– Це все, звісно, дуже мило, але я не погоджувався на романтичну прогулянку, та ще й зі спогляданням того, як місяць вилискує на твоїй макітрі, – буркнув Орфей, жбурнувши обгортку у смітник.

– Хвилинку. Нам потрібні… Нам потрібні… – втрутився Захарія, озираючись на всі боки, – вони! – хлопець вказав рукою на миловидну дівчину, яка стояла за прилавком фургончика з кавою і палко про щось сперечалась з розлюченою жінкою у брудному фартусі.

– Не зрозумів, – здивувався Патрік, прослідкувавши за його жестом.

– Якщо вони працюють тут увесь час, то повинні знати парк як свої п’ять пальців, – з цими словами ловець залишив їх. Ніхто не зрушив з місця, з цікавістю спостерігаючи, що ж буде далі.

Захарія підійшов до фургончика, і, променисто посміхаючись, звернувся до продавщиці кави. Не минуло й кількох секунд, як дівчина, зашарівшись, кокетливо захихотіла і взялась без упину щось щебетати у відповідь.

– А хлопчина-то не промах, – з повагою у голосі зауважив Орфей, кивнувши головою. Софі в цей момент чомусь дуже захотілося обернутися і щосили заїхати йому у вухо.

– Ходімо, пройдемося, – кивнула Іва, явно не бажаючи дивитися цю виставу до кінця.

По обидва боки головної алеї височіли величезні доричні колони, верхівки яких прикрашали старовинні скульптури. Здебільшого їм нараховувалося не менше кількох сотень років. Спрямувавши погляд вгору, Софі пригадала уроки історії: в давнину тут був збудований храм Світла, і монахи уявляли ангелів, танцюючими в сліпучих променях Сонця, як уособлення Дня.

Дорога попереду розгалужувалася, огинаючи велике озеро. Софі підійшла до нього і оперлася на ковану огорожу. Неподалік, на пристані, вуличні музиканти награвали ритмічну джазову мелодію, що створювало казкову і романтичну атмосферу, якщо, звісно, забути про причину їхнього приходу сюди.

– Давайте обійдемо з обох сторін… Ви зі мною, наліво, – сказав Патрік, глянувши на Іву і Кука. Коли його щось тривожило, він був не багатослівний, – Софі, ти з Орфеєм і Захарією… І будьте обережні. – І, витиснувши подобу посмішки, командир Альфи попрямував мощеною доріжкою вздовж озера.

– Що це з ним? – Орфей провів поглядом друзів, які швидко загублилися в натовпі перехожих.

– Уявлення не маю, – Софі тим часом спостерігала за ловцем, який, нарешті закінчивши фліртувати, наближався до них. Тільки зараз вона помітила, що Захарія тримав ліву руку ближче до тіла, уникаючи різких рухів.

«Плече, в яке влучила Йян-ті.» – Подумки нагадала собі дівчина. Махнувши ловцю рукою і не чекаючи на нього, Софі рушила вперед. Орфей, стенувши плечима, пішов за нею. Йдучи на декілька кроків позаду, він безнадійно фальшиво затягнув якусь солодкаву пісню про нерозділене кохання. Зак прискорив ходу, наздоганяючи їх.

Пройшовши половину шляху, друзі не виявили жодного підписаного каменя, та й скульптури не мали нумерацій або яких-небудь інших позначок. Взагалі нічого.

– Схоже, Кук помилився в своїх припущеннях, – радість Орфея була безмежною. Ще б пак! Він ніколи не проґавить нагоди позловтішатися з напарника. – Там ще якась алея, піду, погляну.

Орфей зник між кущами, напряму продираючись до постаменту, що стояв на окраїні, акомпонуючи собі словами: «Ми могли підкорити увесь світ... О, крихітко, ми могли опинитися на вершині... Але ти розбила моє серце... Моє сердцееее…»

– О, боже, він волає, наче березневий кіт, – Захарія порівнявся з Софі. – Я готовий купити ще дюжину шоколадок, лише б заткнути його.

– Щось мені підказує, що твій спів звучить не краще, – пробурмотіла мисливиця, піднявши з землі велику ялинкову шишку.

Ловець м’яко розсміявся:

– Помиляєшся.

– Та невже?

– Ти ж незнаєш, про що говориш.

Опершись плечем на міцний стовбур дуба, хлопець зупинився навпроти Софі, на відстані менше двох метрів, не зводячи з неї погляду. Софі ігнорувала його відвертий прояв цікавості, дивлячись у бік, звідки долинав лемент Орфея. І чому вона не пішла з ним? Людей в цій частині парку майже не було, що залишало її сам на сам з ловцем. Прекрасно!

Зак запхав руки в кишені джинсів, продовжуючи свердлити її поглядом. Він мовчав, здавалося, цілу вічність, але, зрештою, мовчати набридло, і він почав розмову, озброївшись кривою посмішкою і єхидним тоном:

– Даремно змарнував час. Тіффані орієнтується тут не краще за нас.

– Тіффані?

– Продавчиня з кавового фургончика.

– А, та дівчина, яка мало не знепритомніла від щастя, розмовляючи з тобою? Ми помітили. І, до речі, Орфей оцінив твій рівень майстерності, – з неприхованим сарказмом мовила Софі

– Так це ще нічого. З тобою мені взагалі не довелося докладати жодних зусиль.

– Що? – вона здивовано звела брови. – Повтори, що ти сказав, – Софі втупившись у нього похмурим поглядом. Вона розуміла, що Захарія відверто провокував її, але велась, наче маленька дівчинка, якій незнайомий дядечко дає цукерку і кличе за собою, і вона йде, не пам’ятаючи настанов дорослих.

– І як довго? – запитав він.

– Про що ти?

– Про те, як довго ми гратимемо в цю гру?

– Уявлення не маю, про що ти говориш, – Софі витиснула бездоганно милу посмішку, яку тільки можливо зобразити в момент, коли придумуєш, де ховатимеш його труп.

Чудово знаючи, до чого веде Захарія, вона більше за все на світі хотіла уникнути цієї розмови. Але, прийнявши правила гри, не залишалося нічого, окрім як дотримуватися їх.

– Он як. І довго ти прикидатимешся, що не пам’ятаєш мене?

Софі зціпила зуби, всіма фібрами своєї душі бажаючи, щоб хлопець припинив нариватися. Але Захарія, зрозумівши, що відповіді не буде, продовжив:

– Здається, ти не поспішаєш розповідати про ту ніч своїм друзям, а особливо Патріку. А йому, я думаю, було б ой як цікаво дізнатися, що ми познайомилися раніше офіційної зустрічі, в Лізі.

Софі незчулась, як шишка, яка ще секунду тому була у її руці, полетіла в бік ловця і з глухим тріском розлетілася на всі боки, так як Зак встиг ухилитися.

– От бачиш, – розсміявся він. – Ти не вмієш брехати.

– О, заткнися! – огризнулася Софі, прислухаючись, чи бува не повертається Орфей. На щастя, його акапельний спів звучав ще досить далеко. – Всі ці твої погляди і натяки… Припини це! Те, що було на вечірці – не більше ніж жахлива помилка, яку я, на щастя, навіть не пам’ятаю! – злісно прошипіла дівчина.

Очі хлопця зблиснули, а дурна посмішка, яку Софі хотілося просто витовкти з нього, не покидала обличчя. Захарія підморгнув.

– Повір, тобі сподобалося.

З горла Софі вирвався звук більше схожий на рик розлюченого звіра, а рука автоматично підняла з землі ще більшу шишку. До біса Лігу, міністра і Патріотів. Вона прикінчить цього придурка прямо тут!

– Ей-ей-ей! – прослідкувавши за її рухом, ловець підняв руки. – Я лише хочу домовитися. Одна моя умова, і я підкорюся твоїм правилам в грі про амнезію. Ти вислухаєш мене?

– Гаразд, говори.

– Отже, як морально постраждала сторона, я залишаю за собою право на одну послугу з твого боку, про яку можу попросити будь-коли, і ти мені не відмовиш.

– Що? Морально постраждала сторона? – Софі не вірила своїм вухам. Ще б зовсім трохи і друга шишка влучила б в його порожню голову! Вона голосно вилаялась.

Зак стенув плечима, і перевів погляд на свої черевики.

– Ну, а як ти думала? Моє самолюбство дало тріщину. Неприємно, коли дівчина, з якою проводиш ніч, навіть не пам’ятає тебе.

– Зараз у тебе череп дасть тріщину, ідіот! – прошипіла Софі і подалась вперед, але хлопець відступав з кожним її кроком. Зрозумів же, гівнюк, що неможна її підпускати. Так діла не буде. Зупинившись і шумно втягнувши повітря, мисливиця затулила обличчя руками.

«Заспокойся. Заспокойся, Софі. Він хоче розважитися, то підіграй йому. Підіграй…» – думки в голові повільно прояснялися, і, нарешті, опанувавши себе, вона змінила тактику. Додавши в голос смиренності та приреченості, дівчина промовила майже пошепки:

– Добре, що ти конкретно хочеш?

Захарія не відповідав, уважно спостерігаючи за нею і відчуваючи підставу. Витримавши випробування поглядом, Софі тріумфально відзначила про себе, що він клюнув. От і попався!

Хлопець примружився.

– І часто тебе так переклинює?

– Коли я розумію, що у мене немає шансів вийти сухою з води. Тож, краще швидко кажи, що хочеш і покінчимо з цим. Сюди будь-якої миті повернеться Орфей.

– Ти маєш рацію… То як? Одна послуга. Нічого такого, що могло б тобі не сподобатися.

Софі придушила бажання зірватися з місця і накинутися на ловця. Опустивши голову, вона обережно ступила кілька кроків в його бік. Хлопець завбачливо позадкував, але дівчина підняла руки, демонструючи, що нічого не робитиме. Зустрівшись з ним поглядом, Софі зрозуміла, що можна не зупинятися. Він не зрушив з місця, очевидно, його зацікавив такий поворот подій.

Софі наближалася повільно, подумки благаючи, щоб Орфей в кущах вирішив заспівати на біс і бажано з підтанцьовкою. Зак вперся спиною у живопліт – відстань між ними скорочувалась. Софі відчула тепло його тіла, запах – дивовижний аромат сонця та вітру. Хлопець був на голову вищий, тож довелося стати навшпиньки. Софі зупинила погляд на губах. Його дихання, спочатку рівномірне і спокійне, тепер стало уривчастим, а серце пришвидшено забилося. Вона нахилилася ще ближче. Їхні губи майже торкалися. Така наполегливість остаточно вибила хлопця з колії. Софі витримала паузу… І, щосили, заїхала йому під ребра. Він зігнувся вдвоє, здавлено вилаявшись на незнайомій мові.

– Це підло, – покінчивши з лайкою, процідив він.

– Дідька лисого! Підло те, що робиш ти… Ось тепер ми домовились, – відрубала дівчина. Крутнувшись на місці, вона попрямувала до Орфея, який вже ломився крізь кущі назад.

– Софія, – здавлено покликав Зак. – Це вдруге. На третій раз я дам здачі.

– Матиму на увазі, – докинула дівчина, не озираючись.

– У нас глухо, – повідомила Іва, коли вони зустрілися, обійшовши озеро.

– Аналогічно, – кивнула Софі. – Схоже, нас пошили в дурні.

Кук схрестив руки на грудях і невдоволено заявив:

– Ми оглянули лише третину парку!

– Можемо хоч цілу ніч тут вештатись, і це нічого не дасть. Скульптури НЕ пронумеровані, бовдур, – вставив своїх п’ять копійок Орфей. – Може, десь в кишені у тебе завалялася карта з планом території, і чому я дуже сумніваюся.

– Хм… Дивно, – пробурмотів Захарія.

– Що? – Патрік повернувся до нього.

– Я бачу цих людей за сьогодні вже втретє, – він кивнув в бік групки туристів у жовтих футболках. – І увесь час вони попереду нас, хоча й не проходили повз. І кожного разу їхні дії повторюються. От погляньте, зараз той худорлявий хлопець спіткнеться, і розіллє коктейль на спину жінці з фіолетовим волоссям.

Не минуло й десяти секунд, як сталося все, озвучене Заком. Софі машинально потяглася за мечем, але Патрік зупинив її, жестом велівши не рухатись.

– Тут тільки вони такі, з привітом, чи ще хтось? – Іва озирнулась, сподіваючись помітити щось незвичайне.

– Не подобається мені це, ой як не подобається, – тихо видихнув Орфей.

– Звалюємо звідси, – звелів Патрік, – намагайтеся не привертати уваги.

Та варто було їм зрушитися з місця, як земля під ногами затремтіла. Софі впізнала цей шум. Вона вже чула його раніше – при наближенні шестиметрової ящірки. Здається, Захарія подумав про те ж. Він злегка кивнув, зустрівшись поглядом з мисливицею.

Туристи, або ж ті, хто видавали себе за них, нічого не помічали. Вони ще трохи покрутилися на місці, як раптом замерехтіли, немов зображення на екрані телевізора під час несправностей, і зникли. Просто розчинилися в повітрі, один за одним, як і всі інші люди в парку. Тепер мисливці були єдиними хто тут залишився.

– Якого?.. Ви це бачили? – прошепотів Орфей.

– Здається, ми влипли, – як завжди вчасно підсумував Кук.

Шум наближався і зараз був потужніший, аніж минулого разу. Земля під ногами ходила ходором, через що вода у озері здіймалась хвилями.

– Ця тварюка не одна, – Захарія звернувся до Патріка, – Якщо забиратись звідси, то тільки врозтіч.

– Ні! Про це не може бути й мови.

– Послухай, – хлопець помітно зблід, – Йян-ті – одні з домашніх улюбленців Патріотів. Вони знають, що ми тут, і спустили своїх «песиків»... Якщо ми побіжимо всі разом, вони швидко заженуть нас у пастку. Хочеш продовжити зі мною сперечатися – спочатку попрощайся з життям.

– Але звідки вони дізналися? – Софі майже кричала, так як гуркіт

вже на повну силу розносився по парку.

– Не хочу цього говорити, але, здається, серед нас зрадник, – відізвалася Іва.

Патрік прокричав щось у відповідь, але Софі вже не змогла розібрати жодного слова. Останнє, що вона почула – як Захарія кричить про те, що слина Йян-ті отруйна, і, можливо, ящірки будуть в компанії з парою-трійкою інших демонів. А вже наступної миті Софі разом з Орфеєм мчали в глиб парку.


10. Ваш хід, панове зрадники


– Схоже, відірвалися, – Орфей першим виплутався з чагарників і, важко дихаючи, стояв на галявині, яка поросла густими будяками. Софі пробиралася вслід за ним, стараючись уникати колючих гілок, що раз за разом норовили видряпати їй очі.

Йти довелося майже навпомацки. Ця частина парку була занедбана і більше нагадувала непролазні хащі впереміш зі сміттєзвалищем. Гори брухту химерними тінями виринали з мороку, нагадуючи незграбних чудовиськ.

Місячне світло ледь пробивалося крізь дерева, а іншої ілюмінації тут не спостерігалося.

– Орфей, рано радієш, – прошепотіла дівчина, дістаючи меч, і не відриваючи погляду від старого розбитого фонтану, що знаходився посеред галявини.

Передчуття не підвело – між руїнами майнула примарна пляма, схожа на таємничого привида, і хоча вона була в зоні видимості всього якусь мить, Софі встигла роздивитися біле платтячко.

– В чому справа? – насупився Орфей, очікуючи нової хвилі тремтіння землі.

– В маленькій дівчинці.

– Що?

– За фонтаном хтось є, – Софі міцніше стиснула зброю в руках, – Виходь! – звеліла вона, підвищивши голос.

– Там нікого немає. Тобі здалося… – почав було Орфей, але коли невпевною ходою до них вийшла дівчинка років восьми, затих.

– Я тільки хочу потоваришувати, – мовила вона відчуженим тоном. Вигляд у дівчинки був такий, наче вона блукала тут не перший день.Темні кола під очима контрасно виділялися на фоні блідого обличчя та знекровлених губ.

– Ага, як би не так, – Орфей однією рукою потягнувся за сокирою, яку позичив з арсеналу Софі, а іншою непомітно дістав з-за поясу мисливський ніж.

– Що ти робиш? – здивувалася дівчинка. – Ви бачили Пухнастика? Я шукаю Пухнастика.

– Нічого особистого, але четверте правило класичних страшилок говорить: якщо вночі з лісу до тебе виходить підозріла малявка – або давай драпака, або вали цю тварюку до бісової матері.

І не чекаючи відповіді, Орфей точним рухом метнув ніж, поціливши їй прямісінько у горло. Похитнувшись, дівчинка впалана землю.

– І мій варіант: демон-хамелеон, – тихо озвучив він.

– Зараз дізнаємося, – Софі підійшла до тіла, спостерігаючи, як воно прямо на очах, перетворюється на порох. – Ти правий.

– А де один… – Орфей затнувся.

– …Там і його зграя. От лайно!

Дикий, не людський вереск пронизав повітря. Від несподіванки мисливці завмерли, затамувавши подих. Хамелеони полювали зграями, в яких налічувалося до півсотні осіб. Від цієї думки у Софі спітніли долоні. Нестямний крик, відлунням розходився між деревами, наближався, з кожною секундою все більше нагадуючи ридання. Продираючись крізь чагарники, на галявину вибігли дві постаті. Не помітивши мисливців, які стояли за фонтаном, вони кинулися у протилежні сторони.

Софі жестом підкликала Орфея:

– А це не схоже на хамелеонів.

– Еге ж. Бенсон, дай вгадаю, нам потрібно наздогнати хоча б одного із них?

– Молодець, схоплюєш на льоту, – вона посміхнулась, обійшовши фонтан.

– Софі…

– Так?

– Тільки не відходь далеко. Патрік знесе мені голову, якщо з тобою щось станеться.

Вона промовчала, подумавши, що нічого обіцяти не може. Орфей не відставав, прикриваючи тил. З усіх боків громадилося сміття, проржавілі огорожі, гнилі дошки, скло і купа іншого дрібного мотлоху, а старі скульптури височіли по обидва боки безмовними спостерігачами. Раптом хлопець схопив Софі за лікоть. У напівтемряві його сріблясте волосся і бурштинового кольору очі виглядали фантастично, майже нереально.

– Що таке?

– Тихо.

До них хтось наближався. Кроки було чути все виразніше, як і важке дихання навперебій зі схлипуваннями. Перестрибнувши уламки розваленого ангела, прямо на них вилетіла дівчина. Її руде волосся розвівалося на ходу, щоки блищали від сліз, а роздерті до крові руки були міцно притиснуті до грудей. Вона перелякано завмерла, побачивши мисливців. Софі від здивування, мало не випустила меч.

– Дороті? – видихнула вона.

– Софі? Орфей? Це ви? О, боже, не можу повірити, це справді ви! – нова хвиля плачу і тремтіння захлеснула Дороті, і вона опустилася на коліна.

Софі кинулася до неї:

– Як?.. Як ти тут опинилась?

Орфей приголомшено мовчав. Допомігши Дороті підвестись, він підтримував її, обхопивши за талію. Вона уривчасто заговорила, намагаючись не зірватися на крик:

– Мій друг… Це мало бути побачення. Він привів мене сюди… А потім всі зненацька зникли, і тільки ці… Монстри і якісь божевільні! Повно демонів! І тепер, я не знаю де він… Послухайте, неможна тут залишатися. Вони женуться за мною! Вони знайдуть нас, знайдуть! Благаю, йдемо звідси…

– О, кращого місця для побачення сьогодні годі було й придумати, – Софі важко зітхнула. Ситуація вимагала блискавичного рішення. Що робити далі? Куди йти? Чим далі, тим гірше. Та й Дороті має рацію, залишатися тут небезпечно, адже опинитись в лапах чудовиськ на чолі з Йян-ті – багато радості!

Такі моменти у своїй роботі Софі ненавиділа найбільше. Незнання вибивало з колії, змушуючи думки гарячково крутитися в голові. Де її друзі? Чи вдалося їм вибратися з парку? Взагалі – чи живі вони? Невже хтось із них виявився зрадником? Ця отруйна думка боляче кольнула в саме серце. Вона б багато віддала за можливість отримати відповідь хоча б на одне питання.

– Так, хто женеться за тобою? – запитання Орфея, адресоване Дороті, вирвало Софі з роздумів

– Я не знаю… Якісь люди… І вони увесь час говорили про Патріотів, – крізь сльози почала Дороті. – Їх тут близько дюжини. І у всіх на чолі намальований якийсь знак, тож впізнати їх не важко. А демони їх не чіпають… Покваптеся, будь ласка! – Дороті поспіхом витерла очі, розтерши кров з долонь по всьому обличчі.

– Дороті, опануй себе. З нами ти в безпеці.

– Але… Вони зовсім близько! Я їх чую! Я тут більше не залишуся! Ой… – Дівчина похапцем відбігла до найближчих кущів, де її знудило.

– Гаразд, – Орфей насупився і поглянув на Софі, – давай виведемо її з парку і повернемося за нашими.

З чагарників, звідки кількома хвилинами раніше з'явилася Дороті, донісся хрускіт зламаних гілок. Дівчина не брехала, хтось її дійсно переслідував. Софі з Орфеєм перезирнулись і приготувалися до бійки. Орфей, спритно крутнувши сокиру в руці, сказав:

– Якщо це та мерзенна ящірка, то маю зауважити, що вона несеться немов пара розлючених оленів.

– Не забувай, що вона і плюється як верблюд.

– Дякую, що нагадала.

Нарешті, кущі розсунулися і перед ними, важко сопучи і чортихаючись, вималювалися Патрік і Захарія. Побачивши друзів, вони помахали руками і зупинилися, намагаючись якомога скоріше привести дихання в норму.

– О…Оу! – Орфей розслаблено опустив зброю.

Софі з полегшенням зітхнула і підійшла до хлопців. Нарешті Патрік був тут, живий і неушкоджений!

– Дороті, поясни, в чому твоя проблема? – прохрипів мисливець. – Як здавати іспит з фізичної підготовки, то виявляється, що навіть моя прабабця бігає швидше, а коли ми хочемо допомогти, то за тобою не вженешся. – Хлопець перекинув руку через плече Софі, і обережно оперся на неї. – Ти ціла?

– Цілком.

Орфей схилив голову на бік, простягуючи руки:

– Старий, я ще ніколи не був такий радий тебе бачити! То це ви налякали Дороті?

– Не зовсім, – Захарія випростався, – за нею справді неслась пара демонів, але нам вдалося їх випередити. Вони будуть тут з хвилини на хвилину, тож тримай, – сказав він, простягнувши Дороті кинджал. Та розгублено вирячилась на нього.

– Вона не мисливець, – пояснив Орфей, – це довга історія, коротко скажу лише, що у її руках будь-яка зброя обертається проти неї і всіх в радіусі двох метрів. Мортем особисто заборонив Дороті навіть підходити до зброярні.

– Он як… Тоді, приємно було познайомитися, прикро, що це наша остання зустріч, – Зак вирішив повправлятися в дотепності, але під спопеляючим поглядом Софі його посмішка швидко зів'яла. – Та жартую я, жартую…

– Парк просто кишить тварюками з Дна, – Патрік витер спітніле чоло. – Ви бачили Кука з Івою?

– Ні. Але думаю, нам варто… – Софі не договорила. Дерева навколо немов ожили. Піднявся шелест, в темряві замерехтіли десятки пар яскравих жовтих очей. Їх оточили хамелеони. Схожі на карикатурну помісь людини і жаби, вони хижо шкірились і клацали зубами в передчутті розправи. Деякі звисали вниз головою, вчепившись міцними лапами в товсті гілки, інші ж обліпили стовбури дерев.

Найбільшою складністю в сутичці з цими тварюками було те, що вони миттю могли прийняти образ твого друга, соратника чи напарника і відрізнити на перший погляд їх було неможливо. Вони спокійно могли битися з тобою пліч-о-пліч, а в зручний момент встромити ніж у спину.

– Вони готуються це зробити, – простогнав Патрік, наче прочитавши думки подруги.

– Що саме? – порівнявся з ним Захарія.

Орфей поглянув на друзів і заступив собою Дороті. Мисливці взяли з нього приклад і стали пліч-о-пліч, звівши тісне коло, в центрі якого була безпомічна секретарка.

– Скопіюють нас. Наполегливо раджу не виходити з кола і запам’ятати те, що я зараз скажу, – відповів Патрік і, схилившись до Софі, прошепотів їй на вухо слово, – «Карамельно-грушеві пончики».

При знищенні хамелеонів мисливцям завжди були потрібні кодові слова, на випадок, якщо не будеш впевнений, хто перед тобою – друг чи демон. І як підказував досвід, найкращий варіант – щось дурне і безглузде. Дівчина кивнула і тихо передала код Орфею, а коли він назвав його Захарії, ловець невдоволено поморщив носа:

– Серйозно? Вони ж жахливі.

– Я вдам, що цього не чув, – посміхнувся Патрік.

Хамелеони синхронно зістрибнули зі своїх місць, а коли приземлилися, то вже прийняли образ мисливців.

– А я нічогенький так, еге? – зміряв Орфей оцінюючим поглядом своїх двійників. Друзі тільки хмикнули у відповідь.

Демон в образі Дороті видав щось схоже на бойовий клич, і зграя кинулася в атаку. Будучи на Дні Софі не раз доводилося вступати в бій з цими тварюками, але кожного разу її серце завмирало коли лезо простромлювало тіло двійника Патріка. Закусивши губу і на мить заплющивши очі, вона знесла голову черговому демону в образі друга і озирнулася в пошуках наступної жертви, розкручуючи зброю в руці. Мечем Софі володіла відмінно, але у використанні катани їй не було рівних. Легка і зручна, вона немов ставала продовженням руки, блискавично розсікаючи ворогів на частини.

– Ти так ефектно виглядаєш в бою... Карамельно-грушеві пончики… – Захарія несподівано винирнув з-під руки мисливиці, і лише її відмінна реакція і слух дозволили його голові залишитись на плечах.

– Чорт! Придурок, я мало не вбила тебе! – злісно прошипіла Софі, відштовхуючи ловця і встромлюючи лезо в чергового демона.

– Ну, ялинкових шишок у тебе немає, щоб закидати мене до смерті, а з цим я якось впораюся, – він підморгнув і зник там само неочікувано, як і з’явився.

Незважаючи на всі старання мисливців, чисельність хамелеонів не зменшувалася. На заміну загиблим з кущів з’являлися все нові і нові демони.

Мисливці почали виснажуватися. Патрік, вловивши момент, озирнувся і побачив, що з глибин парку до них мчить ціла орда тварюк. Вилаявшись, він звелів мисливцям відступати, тримаючи рюмсаючу Дороті всередині кола.

Раптом почулося дивне шипіння, і над головами демонів промайнула невиразна тінь, цілячись прямо в бік командира Альфи. Софі, відштовхнувши зі шляху Орфея, кинулася до Патріка і звалила його на землю. Над ними пролетів згусток червонуватою слизу і влучив прямо в обличчя її двійника. Друзі швидко піднялись, поки їх не затоптали і відновили коло. Патрік схопив Софі за руку і ривком притягнув до себе.

– Я ж казав, що ти як ніндздя, – хлопець посміхнувся, поглянувши на подругу. – Ніколи не знаю, чи знайду тебе там, де залишив.

Виставивши перед собою меч, він обійняв її за талію і міцно притис до себе, від чого у Софі перехопило подих.

– Та у нас ще гості! – прокричав Орфей, відрубавши голову своєму демонічному двійнику. – І їм відомий наш план! Ще б нам його дізнатися…То який у нас план? Чорт! – він відстрибнув, ухиляючись від чергової порції отруйної слини Йян-ті.

Цього разу ящірка прибула без звичних спецефектів у вигляді гуркоту і землетрусу, але поки не могла підібратися до мисливців поближче через незліченну кількість хамелеонів. Мисливцям ж це було лише на руку, оскільки з близької відстані Йян-ті цілилася куди краще.

Несподівано Дороті схаменулася і закричала:

– Ей! А я знаю, де вихід... Це зовсім близько!

– Гаразд. Тоді показуй куди йти. Давай вперед! І біжи з усіх сил, – звелів Патрік, відпускаючи Софі. Гаряче закивавши, Дороті вибігла з кола.

Оцінивши кількісну перевагу демонів, мисливці перезирнулися і, не змовляючись, помчали вслід за дівчиною. Втеча була виснажливою, але ефективною. Мисливці, не зупиняючись, бігли крізь парк, гонимі розчарованим улюлюканням демонів. Хамелеони помітно відставали, адже скопіювати витримку і фізичну підготовку мисливців було їм не під силу.

Парк поступово порідшав, і між деревами все частіше виднілися доглянуті алеї. Софі страшенно втомилася. За останні кілька днів їй ніяк не вдавалося нормально відпочити, а постійні бійки і біганина віднімали останні сили. Якщо так буде й надалі, вона навряд чи довго протримається у цьому шаленому темпі.

– Ми на місці, – перервав її сумні роздуми напрочуд спокійний голос Дороті. Дівчина зупинилася посеред невеликого майданчика. Виходом з парку тут і не пахло.

– Ееее… Дороті, ти впевнена? – Орфей спантеличено роззирнувся.

– Абсолютно, – страх на обличчі Дороті поступово змінився широкою самовдоволеною посмішкою. – Ну що ж, я й подумати не могла, що все вийде настільки легко. – Вона обернулася і прокричала, – брати і сестри, виходьте!

Демони зникли, але, судячи з усього, вони були найменшою проблемою. Майданчик заповнили дивні люди що з'явились невідомо звідки, і оточили мисливців, відрізаючи всі шляхи до втечі. Більшість з них були одягнені в червоні костюми з міцної тканини, а на їх чолах був витатуйований химерний символ: чудернацький візерунок з безліччю штрихів, що утворювали зображення ока. Також серед цієї дивної компанії знаходились постаті в довгих рясах, з накинутим на голову каптурами. Особливо примітними в їх зовнішності були очі – райдужки холодним сріблом сяяли на фоні чорних, як і зіниці, білків. Відьми.

Відступати було нікуди.

– От сучка, – процідив Орфей, коли, нарешті, зрозумів, що відбувається.

– Так, тепер я розумію, чому вона вам всім не подобалася, – сухо мовив Захарія.

Дороті продовжувала посміхатись. Ще б пак, завести їх у пастку – це просто не могло не тішити.

– Приведіть їх, – наказала вона комусь позаду неї.

Уїдлива усмішка не покидала обличчя Дороті. Ще б пак, затягти досвідчених мисливців в настільки просту пастку – це не могло не тішити.

– Приведіть тих двох, – наказала вона комусь позаду неї. Почулися глухі удари, невиразна лайка і звук, наче когось важкого тягнули по землі. Натовп трохи розступилася, і до мисливців виштовхали Іву і Кука. В обох були зв'язані ноги і руки, та кляп у роті.

– Навіть не думай, – сказала Дороті, коли Орфей сіпнувся назустріч полоненим товаришам. – Киньте зброю, негайно!

Софі похмуро покосилася на Патріка і опустила катану на землю. Дороті махнула рукою і ззаду до мисливців нечутно підійшли четверо Патріотів.

Спритними відтренованими рухами вони заламали мисливцям руки і звалили їх на коліна. Софі намагалася пручатися, але громила, який схопив її, однією рукою боляче стиснув плече, а іншою схопив за волосся і потягнув на себе. Дівчина зашипіла і задерла голову вгору, не зводячи погляду зі зрадниці.

– То це вони? – крізь натовп до Дороті вийшов високий чоловік років п'ятдесяти. Хоча сивина вже пробивалася крізь його чорне, мов смола, волосся, а голос звучав хрипло і низько, він здавався ще повним сил.

– Звичайно. Зізнаюся, Рогволд, не чекала тебе тут побачити, – солодко защебетала Дороті, кокетливо посміхаючись Патріоту.

– Дороті, як ти могла? – важко дихаючи, прокректала Софі. – Ми ж довіряли тобі!

– Вальдо, поясни нашій гості, що встрявати у чужу розмову дуже не ввічливо.

Патріот, який тримав Софі, зловтішно посміхнувся, і щосили вдарив її коліном між лопатками. Біль пронизав все тіло, і дівчина, скрикнувши, подалася вперед, але здоровань притягнув її до себе за волосся, сковуючи рухи. Шви, накладені на рану, залишену людожерами, розійшлися, і по спині розповзлася тепла пляма.

Дороті вдоволено кивнула головою і звернулася до Софі:

– Софі, до речі, я повинна подякувати! Якщо б не ти, навряд чи ми зараз зібралися тут.

– Послухай, ти, стерво, якщо я виберуся живим, то власноруч зверну тобі шию, – не втримався Орфей.

Дороті у відповідь розсміялася. Її сміх зараз був надиво гидким і холодним, від якого пробирало наскрізь.

– Ну як так можна? Таке миле личко, а такі жахливі слова. Фу!

– Так це ти написала ту записку, і потім передала мені, – нарешті, здогадалася Софі. В роті пересохло. – Але звідки ти знала?

– О, це зовсім не складно. Коли маєш доступ до кабінету Естель, можна дізнатися все, що відбувається в Лізі і у кожного окремого мисливця, – сказала дівчина, поправляючи розпатлане волосся і підморгуючи Рогволду.

– Кейс! – громоподібно гаркнув Патріот, і жінка з поголеною головою вручила йому невелику валізу. Він відкрив її і дістав шість порожніх шприців. Дороті відразу вихопила у нього один і легкою ходою попрямувала до Кука, а решту чотири розібрали Патріоти, що стояли поблизу.

До Софі підійшов Рогволд. Присівши, він нахилився до неї так близько, що вона відчула подих у себе на шкірі.

– Твоє миле личко вводить в оману своєю невинністю. Головоріз з янгольською зовнішністю – смертельна поєднання. Тихо-тихо… Не сіпайся, красуня, це зовсім не боляче, – чоловік обережно ввів голку їй в шию і швидко наповнив шприц кров’ю. – І маленький сувенір на пам’ять, – з цими словами він дістав з кишені тонкий складаний ніж, і відсік пасмо волосся Софі, – Прекрасно! Зустірнемося на балу, принцессо. – Посміхнувшись, Рогволд підвівся і, відступаючи, кивнув Патріотові, який тримав дівчину.

Тупий біль розійшовся по потилиці, наповнюючи свідомість пульсуючою темрявою. Тіло обм’якло, перед очима все попливло. Останнє, що побачила Софі – переляканий погляд Кука.


Частина друга

По той бік


Слово, яке звучить всередині нас, викликає свого роду сверблячку. Звертаючись в простір, ми наче відкриваємо запобіжний клапан. Розмова вголос наодинці з собою справляє враження діалогу з Богом, якого ми носимо в собі.

Віктор Гюго, “Людина, яка сміється”


11. В глибинах пам’яті


Патрік солодко потягнувся і вимкнув телевізор – сьогоднішня програма не тішила розмаїттям цікавих передач. Яскраве полуденне сонце пробивалося крізь червоні штори, надаючи вітальні багряних віддтінків. З прочиненого вікна долинав буденний шум вулиці, а легкий вітерець нав'язливо задував у кімнату пряний аромат шоколадні, що розташувалася на першому поверсі.

Головний біль ніяк не вщухав, як і не зникало відчуття внутрішньої спустошеності – події минулої ночі порядком його підкосили. З легкою заздрістю хлопець глянув на диван, де мирно і безтурботно спала Софі. Вона навідріз відмовилася лягти у спальні, віддавши її Орфею, і, влаштувавшись у вітальні, одразу ж заснула, як тільки її голова торкнулася м’якої диванної подушки. Патрік теж був би не проти трохи покимарити, але він знав всесвітній закон підлості: чим сильніше намагаєшся заснути – тим менше у тебе на це шансів.

Відкинувшись на спинку крісла, він взявся вивчати кімнату. Все в квартирі Захарії здавалося йому туманно знайомим, адже саме тут продовжилася вечірка після «Механічної дами». І всі спроби Патріка пригадати, де вони зустрілися з ловцем і як потрапили сюди, зазнали нищівної фіаско. Останнє, що чітко виринало в пам'яті – пекуче пійло, запропоноване Орфеєм, а далі лише невиразні уривки каламутних картинок.

Як виявилося, Зак мешкав всього за два квартали від парку. Люб'язно залишивши мисливцям свою квартиру, він вирушив «на килим» – повідомити Меланті і міністру про провал їхньої операції. Кук з Івою, як найменш постраждалі в нічних подіях пішли з ним, на випадок, якщо Теодору захочеться почути версію обох сторін, що, відверто кажучи, було малоймовірно. Наразі дорога в тренувальний центр мисливцям була відрізана, у них навіть компаси відібрали, і все, що залишалося командам Альфа і Бета – чекати подальших наказів товстопикого старигана.

Зрада Дороті з подальшим розкриттям їх справжніх особистостей перед Патріотами вселяла примарну надію на те, що їм вже не доведеться лізти в лігво цих підозрілих типів, щоб догодити Міністерству і Вартовим, які ще донедавна були виключно міфічними персонажами. Але з іншого боку – такий варіант розвитку подій був занадто легким, щоб Еванс погодився на нього. Напевно, старий пень придумає щось новеньке.

Патрік перевів погляд на Софі, і лагідно посміхнувся. Він неодноразово бачив її сплячою, і кожного разу вона нагадувала йому маленьке пташеня, яке пригрілося під маминим крильцем. Софі. Надто витончена і тендітна, надто знайома. Вона завжди поряд, завжди так близько, немов крихітний клубочок щастя, який можна увесь час носити з собою, заховавши від всього світу глибоко у кишеню.

Патрік тихо зітхнув, спостерігаючи, як вона щось бурмоче крізь сон. Цікаво, що їй зараз сниться? Хлопець заплющив очі, і не помітив, як спогади нахлинули на нього бурхливим потоком:


– Ну, і де тебе носило увесь ранок? – Патрік відірвався від книги, косо зиркнувши на брата. – До твого відома, у нас завтра іспит, і я щиро сподіваюся побачити тебе в аудиторії. Не хочу, щоб моїм напарником стала Дороті Фінч.

Гаррі лише розсміявся, залишивши його слова без відповіді. Надто вже радісним він був, що ніяк не пасувало до понурої атмосфери хмарного січневого дня, що передував іспиту.

– Друже, таке враження, що по дорозі сюди ти зустрів Елвіса в обнімку з Джоном Ленноном і вони запросили тебе на пиво, – не втримався від коментаря Орфей. Він саме стрибав по кімнаті, розмахуючи руками і відпрацьовуючи бойовий блок.

– Навіть краще, – кивнув Гаррі, всівшись прямо на журнальний столик і закинувши ногу на ногу. Я був на тренуванні в парі з Софі.

Ага, і вона либонь знову нам’яла тобі вуха… Ух, це дівчисько – справжня катастрофа для моєї самооцінки, Орфей спритно приземлився на дивані, потіснивши Патріка.

Гаррі усміхнувся.

– Ну, хто ж винен, що ти б’єшся як п’яний пінгвін.

– Ой, та пішов ти! – фиркнув хлопець, і, підібравши з підлоги підручник, почав старанно його гортати з розумним виглядом.

– І як все пройшло?максимально байдужим тоном поцікавився Патрік. Коли він дивився на брата, здавалося, він дивиться на своє власне відображення у дзеркалі, не враховувати того, що Гаррі завжди коротко стригся і у нього не було жодного натяку щетину, на відміну від Патрікової дбайливо вирощеної борідки.

– Чудово… М’яко відповів Гаррі.Вона, до речі, питала про тебе. Скаржилася, що ви давно не бачились... Ти пропускаєш тренування. Щось не так? Ти що, уникаєш її?

Патрік не поспішав відповідати. Складно уникати дівчину, з якою тебе пов’язує не лише багаторічна дружба, спільне навчання, але й Гаррі. І це власне завдяки йому та його здатності миттєво зав'язувати дружні стосунки з усіма довкола, вони познайомилися з нею шість років тому.

Одного дня, одинадцятирічна забіякувата дівчинка потрапила до кабінету Мортема, в той час, коли в приймальні вже сиділи близнюки, чекаючи отримати наганяй за розбите вікно у кафетерії. Як вони пізніше дізналися, вона розквасила носа Руді Нільсу, головному забіяці школи Ліги, прямо посеред уроку історії.

Звісно ж, така особистість не могла не зацікавити Гаррі.

– Він насміхався над Куком, – байдуже пояснила Софі у відповідь на його питання: а як вона примудрилася влізти в бійку на уроці?

Відтоді вони майже увесь час проводили втрьох. Патрік бачив, як з віком міняється ставлення Гаррі до неї. Як він сяє, варто йому лише побачити її… Ось так, завдяки Гаррі, його пов’язувало з нею багаторічна дружба і завдяки тому ж Гаррі, це була тільки дружба.

– Не говори дурниць, – нарешті, сказав Патрік, витиснувши слабку подобу посмішки, – Просто багато справ, іспити на носі....


– Гаррі, ну скільки це може тривати? – Патрік з гуркотом зачинив двері, намагаючись не відставати від брата. – Коли ти вже розповіси їй про свої почуття?

– На бога, Патрік, не будь ідіотом!брат швидко спускався сходами вниз, в хол тренувального центру. – Ми працюємо в одній команді… І це буде несправедливо стосовно неї.

– І що тепер? Ти до кінця життя мовчатимеш про те, що любиш її?!

– Так, якщо це потрібно.

– Ти придурок! – Патрік обігнав його і, перегородив дорогу. – Ти повинен їй сказати!

Гаррі спалахнув, відштовхуючи брата:

– Я нічого нікому не повинен! Патрік, ми мисливці за головами! Тобі ж відомо, що це за життя! І давай дивитися правді у вічі, рано чи пізно хтось із нас двох загине… І якщо це буду я, то краще Софі нічого не знати! Ніколи!

– Та що, чорт забирай, ти таке верзеш? – Патрік подався вперед, майже наступаючи Гаррі на ноги. – Ти повинен їй сказати, – повільно вимовив він, ретельно акцентуючи на кожному слові і відчуваючи, як всередині все стискається.

– Навіщо? Навіщо, Патрік, якщо вона увесь час говорить тільки про тебе!

Патрік загавився і відвів погляд.

– Це нічого не означає. Я не…

– Що, ти не...? – грубо урвав його Гаррі. – Ти ж не любиш її, так?

Патрік мовчав, дивлячись кудись братові за спину..

– Ти ж її не любиш, Патрік… Скажи, що ти її не любиш… – Гаррі раптом змінив тон,і, здавалося, він чекає не відповіді на питання, а пострілу в голову.

– Ні, – нарешті, промовив Патрік ледь живим голосом. – Звісно ж, ні.

Гаррі полегшено зітхнув і відступив на кілька кроків.

– Послухай, нехай це залишиться між нами, гаразд? Так буде краще для всіх, – він поплескав брата по спині. Йдемо, Софі чекає біля входу.

А через півроку Гаррі загинув.


– Ей… – Хтось лагідно торсав її за плече. Софі відмахнулася подушкою, але в спокої її так і не залишили. Розчаровано зітхнувши, вона потягнулася і відкрила очі. Невгамовним «будильником» виявився Захарія, який височів над диваном. – Як почуваєшся?

– Що? А… Нормально…

– Ми тут поїсти принесли, і вирішили вас розбудити, поки Орфей першим не дістався до кухні, – сказав він, киваючи в бік дверей.

– Гаразд… А котра година? – Софі сіла на дивані, потираючи очі. Патрік спав у кріслі біля неї.

– Пів на п’яту... І у нас є новини, тож піднімайтеся, соньки. – Хлопець розбудив Патріка і вийшов з кімнати.

– Привіт, – солодко потягнувшись, посміхнувся Патрік. – Виспалася?

– Важко сказати, – прохрипіла Софі. Спросоння її голос звучав наче після тижневої простуди. Спина, по якій вчора завзято з’їздив коліном Патріот, немилосердно боліла, розірвані шви горіли, а голова просто-таки розколювалася.

– Раджу поквапитися, – донісся з коридору голос Захарії. Він саме проходив повз кімнату, а слідом за ним сунув розкуйовджений Орфей, човгаючи ногами по підлозі, мов старий дід.

– Фея, ти як? – поцікавився Патрік. Він вже встиг з сумом попрощатися з м'яким та зручним кріслом і тепер допомагав Софі натягнути светр поверх футболки, яку їй позичив Зак​​. Через рану її кофтину було остаточно зіпсовано.

– Прекрасно, – пробурмотів Орфей, спираючись на одвірок. – Знаєш, я просто обожнюю дні, коли мене спочатку мутузить зграя демонів, а потім я потрапляю в лапи якихось психованих фанатків, які висмоктують мою кров. Тепер у мене з’явився ще один варіант, як незабутньо провести зимові канікули! О, здається, я чую піцу… – Хлопець махнув рукою, велівши Патріку та Софі йти за ним, і, голосно принюхуючись, попрямував коридором.

Пообідавши за маленьким столиком, мисливці розмістилися у маленькій охайній кухні хто де, оскільки всім місця не вистачало. Софі сіла на підвіконник, спостерігаючи, як Орфей копирсається в пакетах з їжею. Однієї тільки піци цьому ненажері було мало.

– Ну то що там сказав міністр? Ми повертаємося в Лігу і забуваємо все це, як страшний сон? – Патрік відсунув тарілку і поплескав себе по животі.

Іва похитала головою.

– Ага, дочекаєшся такого. Він навіть слухати про це не захотів.

– Але ж Патріоти знають про нас! Який сенс пертися в їх лігво під вигаданими іменами? Цей план вже провалено, – обурилася Софі.

Кук зібрав брудний посуд у раковину зі словами:

– Вірно, тільки от старий наполягає на тому, щоб ми виконали завдання. Він сказав, що раз Патріоти нас знають, то ми можемо себе вести більш вільно. І, мовляв, у нас більше можливостей щось розвідати.

– Так вони не пустять нас у своє кодло, – Орфей, очевидно, знайшов-таки в пакеті щось, варте його уваги, тобто поїдання, і тепер смачно хрумтів. – Чорт, та вони нас прикінчать прямо на порозі.

– Ми йому так і сказали, – зітхнула Іва. – А він відповів, що якраз в маєтку ми будемо у відносній безпеці… Що нас не вб’ють при такій кількості свідків. І ми зможемо виграти для Міністерства трохи часу, щоб придумати, що робити далі. Так що вибору у нас немає – завтра вранці їх люди нас заберуть, щоб, як висловився Еванс, привести нас в «людський вигляд».

– І ми повинні цьому повірити? Пфф, відносна безпека… Якого біса ми повинні ризикувати своїми шкурами? – обурився Патрік.

– Мені, мабуть, не варто цього казати, – долучився до розмови Захарія, – але думаю, в даній ситуації ми повинні покладатись виключно на себе, і дотримуватися інструкцій міністерства тільки формально.

– Та що ти кажеш? – фиркнув Кук.

– Голомозий, не грубіянь, – осмикнув його Орфей.

– Якщо так, тоді нам потрібен план, – Патрік підвівся і оперся руками в стіл. – Ніколи не думав, що скажу таке, але ми можемо, хоч якось, зв’язатися з Естель?

Захарія заперечливо похитав головою.

– У тренувальному центрі повсюди ловці, на випадок, якщо комусь із вас заманеться туди навідатись.

Софі заплющила очі і притулилася чолом до прохолодної шибки.

– Виходить, ми самі по собі, – тихо промовила вона.

– Не зовсім, – сказав Зак, – Меланта теж не підтримує рішення міністра. Вона хоче допомогти. Завтра вона зустрінеться з нами перед відправкою в клуб… Наразі, це все, що у нас є.

– А я ж ще навіть не читала своє нове досьє, – підхопилася Іва. – І спати хочеться неймовірно, я так втомилася. Я, напевно, піду.

Кук піднявся слідом за нею.

– І я, мабуть, не стану затримуватися.

Ідею поскорше розійтися по домівках Софі повністю підтримувала, так як сама до пуття не виспалася, та й квартира Захарії навіювала не найприємніші спогади. Зістрибнувши з підвіконника, вона повернулася в кімнату і, забравши зброю, розкидану по підлозі, пішла в коридор, взуватися. Патрік затримався в кухні, розмовляючи про щось з ловцем. Останні дні були настільки насичені подіями, що у нього абсолютно не було сил протестувати проти нового напарника, залишалося лише прочитати йому дуже стислий курс лекцій про методи знищення різних видів демонів. Скоріше за все, саме цим він зараз і займався.

– Орфей, це ти зжер мої печеньки? – вигукнула Іва, копирсаючись у своєму рюкзаку.

– М’ятні «Бонті-Бо» з вкрапленнями шоколаду і грецькими горіхами?

– Так!

– Вперше про них чую.

Дівчина розлючено закинула рюкзак за плече і пригрозила напарнику пальцем.

– Знаєш, – сказала вона, – такими темпами ти швидко розтовстієш, і вже не зможеш втекти, коли я вирішу надерти тобі зад!

– Не погрожуй мені, жінко! Ще жоден хом’як не закінчив добром, копаючи слона, – навмисно грізно прогарчав Орфей і, мугикаючи собі під ніс якусь ненав'язливу пісеньку, попрощався з усіма і покинув квартиру. Іва та Кук поспішили за ним. Махнувши рукою на прощання і обнявшись з Софі, вони зникли за дверима.

– Зачекай ще хвилинку, – Патрік, нарешті, вийшов з кухні і попрямував у вітальню. – Заберу куртку.

– Я так бачу, життя мисливця доволі веселе, – Захарія з’явився одразу за мисливцем і оперся на одвірок, схрестивши руки на грудях. – І небезпечне.

– Одне компенсує інше, – Софі стенула плечима. – Спасибі, що дозволив нам перепочити у тебе. До дому я б не дісталася… Ну і за одяг, – вона відтягнула край футболки, що визирав з-під светру.

Хлопець посміхнувся.

– Можеш залишити її собі. Думаю, з неї вийде зшити непогану ляльку вуду, на випадок, якщо я буду надто тебе діставати.

– Все, ходімо. – Патрік повернувся з кімнати, одягаючи на ходу куртку. Мовчки потиснувши руку ловцю, він вийшов в коридор і очікувально глянув на дівчину.

– Софі, завтра біля дев’ятої нас відвезуть у салон, де підбиратимуть одяг і все інше, тож будь готова. О восьмій ми заїдемо по тебе. До зустрічі. – Сказав Захарія, зачиняючи за нею двері.

– Так-так, багато радості, – лукаво посміхнулась вона, заходячи з другом в кабіну ліфта.


12. І почнеться вистава!


Міністерське авто на добрих півгодини застрягло у довжелезному заторі, кінця якому Софі так і не побачила, висунувшись в прочинене віконце. Центральна частина Акрополю була просто-таки ідеальним місцем злочину, якщо жертвою повинна стати купа часу. І чим раніше почнеш його вбивати, тим надовше тут застрягнеш. Дівчина відкинулася на спинку сидіння і потерла розчервонілі від перевтоми очі – все таки, знайомство з новим «Я» о шостій ранку, виявилося не найкращою ідеєю.

«Лілі Остін (Софія) – офіційний представник мережі ювелірних крамниць «Остін і Фрейзер» (прим. дочка Елеонори і Джаспера Остінів). З Чарлі Фрейзером (Захарія – ловець Першого рівня доступу) знайома давно, оскільки він є партнером по бізнесу (прим. син Амбер і Белтона Фрейзерів) і сином співзасновників компанії.»

Ковзнувши байдужим поглядом по перших рядках жовтуватої сторінки, яка вибилась з папки, Софі перевернула важке досьє. Якщо не вдається перемогти суперника, наймудріше рішення на даний момент – прийняти його сторону. І на час виконання завдання у клубі вона все ж вирішила погодитися з цим твердженням. Захарія хоч і не викликав у неї дикого захвату і бажання знепритомніти від щастя, але все ж був їхнім напарником, і оскільки думки мисливців ніхто не питав, доводилося миритися. Важко зітхнувши, вона підібрала ноги і повернулася спиною до вікна, намагаючись хоч якось влягтися і трохи подрімати.

– Якщо ти навіть примудришся заснути в такій позі – болітиме шия, – сказав хлопець, врешті, відірвавшись від товстої книги, на обкладинці якої були зображені пара усміхнених хоббітів. Поспостерігавши якусь мить за спробами Софі зручніше вмоститися, він відчинив дверцята і визирнув на дорогу. – Здається, ми тут надовго.

– У тебе є кращі пропозиції?

– Наприклад, можеш лягти мені на коліна, так тобі буде зручніше.

– Спасибі, та я якось обійдуся.

– Ну, як знаєш, – Захарія стенув плечима і знову повернувся у казковий світ, що ховався на сторінках книги.

Софі вже встигла провалитися у солодку дрімоту, коли голос ловця безжально вирвав її зі світу сновидінь.

– Чому саме Ліга?

– А? – дівчина випрямилася і опустила ноги, з прикрістю відзначивши, що шия таки затерпла.

– Чому ти вирішила стати мисливцем за головами? – Захарія відклав книгу. – Це ж цілком добровільний вибір. Можливо, не зовсім осмислений в силу малого віку, та раз твої батьки дали згоду, виходить, ти змогла їх переконати.

– Ну, знаєш, як це буває у дитинстві: одні діти просять батьків записати їх у балетну школу чи гурток вмілих ручок, а в мене все виглядало приблизно так: «Батьки, змиріться, я хочу лазити на Дно і вбивати демонів!»

– А якщо серйозно?

– Це цілком серйозно! – Софі звела брови і закивала головою, поклавши руку на серце. Як їй здавалося, це мало б додати її словам більшої вагомості, але, схоже, не цього разу. Ловець лише злегка посміхнувся кутиками губ.

– Брешеш.

– Аж ніяк.

– Все ще брешеш.

– Гаразд, і що мене видало?

– Цокання мозку… Давай розповідай, – хлопець змовницьки підморгнув, і в цей момент Софі відчула, як авто, нарешті, повільно зрушило з місця.

Закусивши губу, вона почала оживляти давно забуті спогади про те, як опинилася в тренувальному центрі, адже зараз їй здавалося, що в її житті Ліга була завжди.

Неприпустимі для вихованої дівчинки витівки та пустощі змусили терпіння Томаса і Агати Бенсон з тріском увірватися рівно через рік навчання в звичайній школі. І коли їй виповнилося вісім, вони вирішили, що запальний і забіякуватий характер Софі потрібно направити у відповідне русло. Міністерству і його ловцям вони не довіряли через свої політичні погляди, тому зупинили свій вибір на Лізі. Звісно, це вкрай небезпечна робота, та такий варіант куди кращий, аніж слухати постійні обурення дирекції школи та скарги на те, що Софі бояться навіть старшокласники.

Тут система навчання, як і умови, значно відрізнялися від стандартних шкіл та гімназій, і батьки не платили ані цента, навпаки – за кожного учня Ліга щомісяця переводила на рахунки сімей кругленькі суми. Тож, рік за роком, Софі з дочки перетворювалася на досить вигідний і прибутковий проект, дозволивши батькам непогано розжитися.

– В мені надто багато енергії, помноженої на нездорову пристрасть товкти пики монстрам, – врешті, мовила дівчина, демонстративно розминаючи пальці.

Захарія хмикнув, і в його різнокольорових очах спалахнула грайлива іскорка.

– Я б запропонував тобі чудовий спосіб спалити всю зайву енергію, але здається мені, ти знову почнеш битися. До речі, ти себе так поводиш з усіма, чи це тільки я такий особливий?

Софі зміряла його холодним поглядом і, проігнорувавши провокаційну пропозицію, сказала:

– Тепер твоя черга. Чому ти став ловцем?

– У мене просто не було іншого вибору, – якось сумно промовив Зак, вмить розпрощавшись з грайливим настроєм. – Вже декілька поколінь у моїй сім’ї дотримуються обов’язку служити Порядку. Тож, коли мені виповнилося десять, у батьків не виникло питань, що зі мною робити далі, адже й так все зрозуміло. Того ж дня прислуга спакувала мої валізи, і я урочисто був доставлений прямісінько в Академію при Міністерстві.

– Прислуга? – здивовано перепитала Софі. – У тебе була прислуга?

Хлопець розсміявся, глянувши на дівчину.

– І навіть дворецький.

– Ти жартуєш?

– Ні. Коли робота ловцем стає сімейною справою, оплата за неї теж відчутно зростає. Тому зовсім не дивно, що всі мої рідні зазвичай поводяться, немов породисті сноби. Навіть будинок, в якому я виріс, являє собою зменшену копію середньовічного замку, не вистачає хіба що рову з крокодилами і частоколу довкола, ну і кількох драконів для повної картини.

Софі мовчала. Її справа завжди видавалася їй захопливою пригодою, а не просто роботою. Щоразу нові цікаві завдання, небезпека, адреналін, який закипав у крові, кумедні спогади. І завжди разом з Патріком та Гаррі… А потім і з командою Бети... Увесь час поряд з друзями, з якими не страшно опинитися у якійсь сутичці, а потім весело провести час поза тренувальним центром. Ні, це було для неї не роботою, це було всім її життям.

Тим часом, в'їхавши у двір перед трьохповерховим будинком,

авто пригальмувало.

– Приїхали, – сказав Захарія, і відчинивши дверцята, вибрався назовні.

Софі вслід за ним поспішила покинути задушливий салон. Ступивши на доріжку з гравію, мисливиця роззирнулася. Вони були перед розкішним маєтком, з охайним газоном, яскравими клумбами та фігурно вистриженими кущами. Водій, який їх привіз сюди, відразу ж покинув територію, і чорний автомобіль плавно зник за кованими воротами.

Піднявшись мармуровими сходами, Захарія натиснув на дзвінок, і по будинку прокотилося голосне «дін-дон». Кількома секундами пізніше двері відчинилися, і на порозі з’явилася невисока усміхнена жінка років сорока. Вона була одягнена дуже просто і в той же час зі смаком, а її світле кучеряве волосся нагадувало Софі тонкі пружинки, які стирчали у різні боки і смішно підстрибували при найменшому русі.

– О, Захарія! – радісно вигукнула жінка, обнімаючи хлопця. – Ти прекрасно виглядаєш! Ми приготували для тебе просто неймовірний костюм! В ньому ти будеш неперевершений!

– Не сумніваюся, – сказав він, широко посміхаючись. – Софі, познайомся, це Анабель, наш стиліст.

Дівчина не встигла отямитись, як вже була в міцних обіймах вкрай дружелюбної Анабель.

– Ах, цей негідник не сказав мені, що ти просто диво! А яке миле личко… В мене вже руки чухаються почати наряджати тебе! У мене стільки суконь! Стільки суконь!.. О, так, заходьте скоріше, ваші друзі вже тут! – вона, нарешті, схаменулася, що не годиться довго тримати гостей на порозі і поспіхом відступила вбік, пропускаючи їх в дім.

– Вони всі вже тут? – запитала Софі, сподіваючись якомога скоріше побачити Патріка.

– Незабаром повинна приїхати інша дівчина, тільки її й чекаємо, – відповіла Анабель, проводжаючи їх по довгому коридору в одну з просторих кімнат.

Біля вікна стояв розкуйовджений Орфей, а довкола нього, мов бджоли над медом, кружляли декілька людей. Одні оглядали його з усіх боків і перемовлялися між собою, інші фотографували з різних ракурсів, треті знімали мірки і підносили до його обличчя різнокольорові клаптики тканини, а інші просто робили вигляд крайньої зайнятості. Помітивши Софі, він замахав руками і напролом рушив до неї, розпихаючи надокучливих працівників.

– Бенсон, поки ще можеш, тікай звідси, – прошепотів хлопець, крадькома озираючись, – ці гноми жах які надокучливі! Як візьмуть в оберт... О, привіт, Зак.

– А де решту хлопців? – потиснувши руку Орфею, Захарія всівся на стіл в центрі кімнати, чим ледь не спровокував інфаркт у літньої жінки, яка щось старанно кроїла на стільниці.

Орфей зітхнув, вказавши одразу на двоє дверей:

– Там і там. Їх забрали майже одразу, а мене залишили з цими….

– Захарія, – покликала Анабель, – ти йдеш зі мною. А ти, Софі, зачекай поки що тут, ми скоро почнемо.

Ловець покірно зістрибнув зі столу, і рушив за жінкою на другий поверх. Тим часом, дівчина опустилася на м’який і неймовірно зручний пуфик, міркуючи про те, що коли вони з Івою потраплять до рук Анабель – цю жінку вже ніхто не зупинить.

– Ти Орфей? – низький бас, що прогудів неподалік, повернув Софі до реальності, і вона глянула на його власника.

Перед мисливцем височів майже двометровий здоровань, обвішаний торбинками з різноманітними перукарськими інструментами. Хлопець знітився і помовчав, адже велетень розглядав його з незвичним інтересом, немов недоумкуватий вчений, який захоплено спостерігає за пітоном, що повільно душить лабораторного пацюка.

– Орфей, – повторив він, розтягуючи голосні, немов пробуючи це слово на слух. – Чудне в тебе ім’я… І таке сріблясте волосся. Це твій природній колір?

– Звичайно! А ще я живу на веселці, і в мене є ручний єдиноріг, – глузливо кивнув хмисливець, маючи намір зникнути з шляху перукаря. Та варто було йому лише розвернутися, він одразу ж наткнувся на кіпу одягу перед носом.

– Приміряте це все, будь ласка, – почувся приглушений голос з-під купи штанів та сорочок.

Орфей просяяв.

– Доббі дали одяг! Доббі тепер вільний! – з цими словами він схопив декілька речей і пірнув за ширму.

– У нас все готово, Софі, піднімайся! – покликала Анабель, перегнувшись через перила.

Дівчина приречено підвелася. Доросла версія дитячої гри «Вдягни ляльку», офіційно почалася.


* * *


Здавалося, час зупинився, принаймні, поки поряд була Анабель. Софі вже втратила рахунок численним переодяганням. Вона змінювала сукні одна за одною, найрізноманітніших кольорів і покроїв, з оголеною спиною і декольте до пупка, з блискітками та шифоном, від вінтажних до ультрасучасних. Від безкінечних примірок її вже починало нудити.

Врешті-решт, Анабель зупинила свій вибір на трьох сукнях. Одне передбачалося для сьогоднішнього вечора, і ще два – для наступних. Задовільнившись виконаною роботою, вона з радістю вручила Софі перукарям та візажистам – і так почалося третє коло пекла.

Кілька годин фахівці кружляли довкола Софі, наче зграя зголоднілих комарів. В результаті її волосся злегка закрутили і вклали у нехитру, але з біса

стильну зачіску, нанесли макіяж, що підкреслював природню красу – загалом, привели в повну «бойову готовність». І Софі довелося з подивом відзначити, що результат був вище всіх похвал і таки був вартий всіх пройдених мук.

За увесь день їй так і не вдалося зустріти Патріка чи хоча б когось з друзів, навіть всюдисущий Орфей більше не трапляв на очі. Складалося враження, що їх просто-напросто тимчасово ізолювали одине від одного, що зовсім не сприяло поліпшеню настрою.

Коли всі кола модельно-перукарського пекла були пройдені, годинник показував дев’яту вечора. Софі одягла сукню, яку Анабель вибрала для першого вечора. Вона була воістину дивовижною – насиченого смарагдового кольору з легкої повітряної тканини, розшита тонкими золотими нитками і спадала аж до підлоги.

– О, ластівко моя, ти просто неймовірна! – жінка навіть злегка просльозилась, оглядаючи результат своїх старань. Відчинивши двері, вона веліла Софі йти за нею, і дівчина покірно підкорилася, неквапливою ходою пливучи коридором – в тренувальному центрі її не вчили бігати на п’ятнадцятисантиметрових підборах.

Іва чекала на неї в кінці коридору, і вигляд у неї був таки й ж приголомшливий. Довга криваво-червона сукня в поєднанні з рудими кучерями і бездоганним макіяжем, який тільки підкреслював її тонкі риси обличчя, справляли запаморочливий ефект.

– В порівнянні з цим місцем, Дно – всього лише парк розваг, де можна постріляти у мішені і об’їстися цукрової вати, – прихилившись до Софі, прошепотіла подруга. – Я ледь дихаю в цьому корсеті.

Анабель тим часом спустилася вниз і поманила дівчат до великих, прикрашених вигадливою різьбою, дверей. Переступивши поріг, Софі опинилася в тому ж приміщенні, де вранці зустріла Орфея. Зараз тут була Меланта і чотири елегантних, неймовірно красивих хлопців. Вони були у різних костюмах, які ідеально підходили кожному.

Орфей присвиснув, розглядаючи дівчат.

– Святі небеса! Анабель, ви справді майстер! Змусили мене по-новому поглянути на своїх старих подруг, – сказав він, розплившись в широкій посмішці. Здається, жінка не вловила нотки гумору в його інтонації, і щиро розплакалась, розчулена похвалою.

Патрік посміхнувся, підійшовши до Софі.

– Я ще ніколи не бачив тебе такою розкішною, – хлопець обережно обняв її, стараючись не зачепити зачіску.

– Я майже впевнена, що на мені кілограм косметики, – розсміялась мисливиця. – Я так рада тебе бачити!

– Софі, нам треба поговорити, – сказав він їй на вухо, не відпускаючи з обіймів, – зараз навряд чи вдасться, але в клубі я знайду тебе.

– Гаразд.

Дівчина відпустила його, і вловила на собі надзвичайно ніжний та м'який погляд Захарії. Ловець усміхнувся і, зітхнувши, відвів погляд, сказавши щось Меланті.

– Я не буду далеко ходити, тож перейду одразу до суті справи, – сказала вона командним тоном, – вам відомий наказ міністра. На жаль, мені не вдалося відмовити його від божевільної ідеї відіслати п’ятьох юних мисливців і ловця прямо в руки Патріотам. Тож ваші подальші дії такі: формально ви дотримуєтеся своїх легенд. Для більшості звичайних людей, які там будуть, ви ті, про кого читали у папках. І постарайтеся поводитися якомога обережніше, не провокуйте господарів маєтку спробувати повбивати вас раніше запланованого..

– Звучить багатообіцяюче, – скривився Кук.

Меланта втомлено глянула на нього.

– Я прекрасно усвідомлюю, що впустивши вас у своє лігво, Патріоти зроблять все, щоб ви звідти не вибралися. Вам необхідно протриматися до вечора неділі, коли відбуватиметься бал в честь закриття і обрання нових членів у братство. Саме тоді ми влаштуємо облаву. Я особисто докладу всіх зусиль, щоб витягти вас звідти.

– Чекайте, – здивовано округлив очі Орфей, – стар…Ем-м… Міністр, казав, що в клуб ми відправимося в п'ятницю.

– Ти хоч відкривав своє досьє? – обурилася Іва. – Там чорним по білому написано: відкриття опівночі з четверга на п’ятницю, ідіот.

– Ти ще скажи, що на виході нас чекають карети з гарбузів!

– Так, Попелюшко, ти їдеш на бал! – насмішкувато мовив Кук.

У відповідь Орфей доступно пояснив, де опиниться його нога, якщо голомозий ще раз його так назве.

– Вся інформація, яку вам вдасться зібрати, на вагу золота. – Тим часом продовжила Меланта. – Будьте пильні і бережіть себе. В неділю, рівно о десятій вечора ловці оточать клуб. Будьте готові до цього. Також, пам’ятайте, там повсюди шпигуни, у стін є вуха, а в картин – очі, тож не довіряйте нікому, окрім одне одного. І ще, багаж перевіряють, тож зброю навіть не намагайтеся пронести.

– А міністр хоча б збирався допомогти нам повернутися? – запитала Софі, відчуваючи, що відповідь їй вже відома.

– Ні. – Меланта зітхнула. – У його планах був порятунок лише Захарії. А вас він хотів залишити, як відволікаючих об'єктів, поки ловець зможе втекти.

– От сучий син, – прошипів Патрік.

Двері в кімнату прочинилися, і малоприємний тип, вималювавшись на порозі, повідомив, що авто для відправки прибули.

– Ех, до біса це все, давайте розважимося! – вигукнув Орфей і першим рушив до виходу.

– Зустрінемося в неділю, – гукнула вслід мисливцям Меланта, і, проводжаючи їх поглядом, тихо додала. – Захарія, синку, бережи себе.


13. Станцюй в кінці шляху


– Припини на мене витріщатися, – невдоволено буркнула Софі.

– Не виходить. Я все ніяк неможу провести паралель між чарівною дівчиною, яка зараз сидить поряд, і тією скаженою білкою, що вже двічі мене побила, – лукаво посміхаючись, відповів Захарія.

Софі проігнорувала його слова. Вони саме під’їжджали до велетенського маєтку, архітектурна краса якого явно була родом з періоду бароко. Висунувшись у вікно, вона спостерігала, як повільно рухається потік автомобілів, вишикуваних у довгу чергу перед центральним входом. Один зупинявся – з нього виходили шикарно виряджені гості, і поки вони піднімалися широкими мармуровими сходами, з глибин салону наступного авто з’являлися нові пасажири.

– Стільки людей, – видихнула Софі, не відводячи погляду, – невже вони всі хочуть стати Патріотами?

– Для них це велика честь.

– Божевілля якесь.

Захарія кивнув.

– Це так, але все ж, переважна більшість навіть не підозрює, що насправді ховається за цими іграми. Для них це, в першу чергу, черговий елітний клуб, членство в якому піднімає їх самооцінку до захмарних вершин, а по-друге – спосіб весело провести час, спостерігаючи, як відчайдухи гинуть в лапах демонів. Та ніхто й не здогадується, що їх просто використовують як спонсорів, і все набагато серйозніше... Вони не знають, що тут замішані Вартові, і що насправді, ігри ведуться на куди вищому рівні. А істинний сенс існування Патріотів відомий лише тим, хто посвящений в братство і ретельно перевірений.

– Весело провести час? – Софі хмикнула, розгладжуючи сукню. – Дивне у них поняття про веселощі, і за всіма мірками, дуже далеке від норми. До речі, а як вам вдалося дізналися їхні таємні плани?

– Ціною випадку і життів не одного десятка ловців, – сумно промовив Захарія і притис руку до плеча.

– Вибач, – тихо сказала Софі, глянувши на товариша.

– За що?

– Ну, тоді в провулку… Йян-ті ж поранила тебе через мене…

– А-а… Ні, це зовсім інше, – хлопець посміхнувся і, помітивши здивований погляд дівчини, почав пояснювати. – Це стара травма, не зважай. А опіки від слини Йян-ті майже несуттєві і їх легко вилікувати, якщо, звісно, знаєш як. Тож, тобі немає за що вибачатися.

– Аякже, несуттєві, – фиркнула під ніс Софі, згадуючи діру в стіні, пропалену слиною ящірки.

Їхній автомобіль саме зупинився, і дівчина акуратно відкинула з обличчя пасмо волосся, приготувавшись виходити. Поруч з машиною вже матеріалізувався швейцар в елегантному червоному костюмі і білих рукавичках.

– Доброї ночі, місс Остін, – сказав він, сяючи бездоганною посмішкою і простягнув руку. Софі з вдячністю кивнула, покидаючи салон.

– Доброї ночі, містер Фрейзер, – звернувся швейцар вже до Захарії, який саме з’явився з інших дверей і швидко обійшов автомобіль. – Дозвольте взяти ваш багаж і провести вас в номер. Урочисте відкриття розпочнеться через півгодини.

– Так, будь ласка, – Зак кивнув на багажник, і підійшов до Софі. – Лілі, у вас дуже довга сукня. Дозвольте вам допомогти.

Софі вимушено посміхнулася і взяла його під руку. Згідно плану міністра, всі мисливці повинні були з’явитися у клубі в різний час. Тому покинувши будинок Анабель, їхнє авто ще довго кружляло Акрополем, поки дісталося сюди.

І наскільки Софі пам'ятала, Патрік, Іва і Орфей вже повинні бути всередині.

Переступивши поріг маєтку, вони немов опинилися у найбагатшому музеї в момент відкриття грандіозної виставки – повсюди панував блиск, розкіш, надмірна пихатість, і складалося враження, що всі зійшлися сюди виключно для того, щоб похизуватися своїми можливостями та статками одне перед одним.

По обидва боки від входу розташувалися масивні гвинтові сходи з червоного дерева, які вели на другий поверх. Стіни були прикрашені полотнами видатних художників, і щось підказувало Софі, що це були аж ніяк не копії.

– Прошу за мною, – швейцар подріботів повз них в напрямку сходів. Він тримав валізи, які завбачливо приготувала їм Анабель, і що вона туди запхала, окрім вечірнього вбрання, залишалося загадкою.

Піднявшись вслід за ним, Софі та Захарія пройшли ще три коридори і два невеликих зали, поки зупинилися біля дверей, прикрашених золотим орнаментом.

– Ваш номер, – сказав чоловік, заносячи багаж всередину.

Софі лише розгублено закліпала. Здавалося, від здивування їй відняло дар мови, і поки він не повернувся у вигляді голосних обурень, втрутився Захарія.

– Дякуємо, далі ми самі, – сказав він, обережно зиркаючи на дівчину. – Ви можете бути вільні.

– Приємного вечора, панове! – швейцар ввічливо кивнув, і крутнувшись на підборах, поквапився назад. Зак, тим часом, заштовхав остовпілу Софі в кімнату і зачинив двері.

– Тихо, тільки тихо… – промовив він, завбачливо відступаючи від Софі, оскільки в її погляді вже виразно читалося бажання скрутити йому шию. – Так, ми будемо жити в одній кімнаті. Так, тобі про це ніхто не сказав і цього немає у досьє… У твоїй копії не вистачає однієї сторінки. Так, це я її звідти витягнув, знаючи, що ти протестуватимеш. Але, якщо ми вже тут, нам потрібно триматися разом. Патрік житиме з Івою, у Орфея з Куком сусідні кімнати, тож заради бога, тримай себе в руках. І взагалі, подивися на це з іншого боку: ми можемо влаштувати піжамну вечірку – буде весело!

Видавши все це на одному диханні, хлопець замовк, і, знаючи Софі, обережно зробив ще декілька кроків назад. Важко дихаючи, дівчина сіла на ліжко і озирнулась. Звичайно ж, тут тільки одне ліжко!

– Софі, ну скажи хоч щось…Твоє мовчання змушує хвилюватись більше, аніж, якщо б ти зараз метала в мене ножі.

– Спатимеш отам, – врешті, видавила вона, вказуючи на невеликий диванчик біля каміну.

– Хто б сумнівався, – усміхнувся Зак, зітхаючи з полегшенням. – А стосовно вечірки подумай, я ж не жартував! Я з біса привабливий, коли на мені лише піжамні штанці.

У відповідь Софі тільки скорчила гримасу, передражнюючи його. Хлопець фиркнув, і взявся вивчати корінці книг, розставлених на камінній полиці.

– В тебе однозначно не все в порядку з головою.

– Знаєш, що для мене не в порядку? Ми ризикуємо своїми життями в лігві демонів, вони прекрасно знають про нас і в будь-який момент можуть встромити ніж нам в спину, а все що у нас є – це велике НІЧОГО… і як бонус – самозакоханий кретин!

Захарія обурено втягнув повітря.

– Ой, ще скажи, що я зачепила тебе за живе, – сухо сказала Софі.

– Так.

– Я що, перша хто тобі про це сказала?

– Ні.

– Ну от, що і треба було довести.

– Всі, хто говорив таке до тебе – відійшли в інший світ, – примруживши очі, ловець нахилився до дівчини, – але ти сьогодні занадто прекрасна, щоб я міг довго злитися на тебе. Тим більше, що до початку цього ідіотського відкриття залишилося десять хвилин. Тож, Софі, піднімай свою красиву попу з ліжка і пішли.

Дівчина підвелась і, відштовхнувши Захарію з дороги, показала йому язика.

– О, так! Це дійсно вагомий аргумент, – посміхнувся він, зачиняючи двері номеру.


* * *


Зал, в якому відбувався бал в честь відкриття, за розміром нагадував футбольне поле і вже був заповнений людьми. М’яке світло, що лилося з чудернацьких матових плафонів, надавало приміщеню приглушених пастельних тонів, а музика, яку виконував симфонічний оркестр, приємно заспокоювала.

Знайомлячись з великою кількістю акропольської еліти, Софі доводилося так довго посміхалась, що у неї звело щелепу. Запам’ятм ати, хто є хто, вона навіть не намагалася – і даремно і безглуздо.

– О, Лілі, ми стільки чули про компанію ваших батьків! – щебетала пані у пишній бордовій сукні з кумедним чепчиком на голові. Вона міцно стискала келих шампанського, і, судячи по її захмелілому вигляді, він був далеко не першим. – У вас такі дивовижні прикраси! Коли я навідуюся у ваш салон, Гровер починає нервувати. Він хвилюється, щоб я не залишила там всі його статки, – довірливо прошепотіла вона і захихотіла, прикривши долонею рота, – О, а це, як я розумію, Чарлі? – її блукаючий погляд зупинився на Захарії і спробував на ньому сфокусуватися. Хлопець стояв неподалік, розмовляючи з уже згаданим Гровером – літнім чоловіком, ширина якого значно перевершувала його зріст.

Софі кивнула.

– О, ви так чудово виглядаєте разом! – жінка сплеснула руками, забувши про келих, вміст якого вихлюпнувся на поділ її сукні. – Такий юнак… Ох, з цього юнака… Гик… З нього б лише ангелів малювати. Ви така мила пара.

– Ні-ні! Ми не па… – Зібралась було заперечити Софі, але схаменулася і замовкла. Її розпирало бажання вилаятись, та й ця тітка на ранок все одно нічого не пам’ятатиме, на відміну від інших гостей, які те й діло, з цікавістю прислухалися до чужих розмов.

Несподівано вона відчула, як на її талію лягла чоловіча рука і лагідно притягнула до себе. Від несподіванки Софі здригнулася і озирнулася, але побачивши Патріка, швидко заспокоїлась і опустила руку йому на спину.

– О, ангел! – розбризкуючи останні залишки шампанського, жінка витріщилася на мисливця. – Юначе, і з вас можна ангелів малювати… Я в раю! Гровер, поглянь! Тут ангели…

– Вона злегка не в собі, – прошепотіла Софі на вухо товаришу. – Не знаю, скільки вона випила, але схоже, що не одну пляшку.

– Помітно, – Патрік посміхнувся, розглядаючи обличчя подруги. – Ми з Орфеєм вже двічі обійшли цей тераріум, поки знайшли тебе. Нам треба поговорити.

– Гровер, хай тобі грець, перед тобою стоїть анг…Гик… Ангел стоїть… Вони такі прекрасні, а ти навіть…. Гик… – Тітка все не вгавала, обдаючи мисливців перегаром.

Гровер втомлено підкотив очі, повернувшись до жінки спиною і лепечучи вибачення за таку ганебну поведінку дружини. Такий жест засмутив захмелілу пані ще більше, і вона вже розтулила рота, збираючись видати новий потік обурення, але тут їй на очі трапився офіціант з цілою тацею спиртних напоїв.

– Чудова музика, чи не так? – промовив, звертаючись до Софі, молодий чоловік, який непомітно опинився поряд. Високий, міцної статури, одягнений у вишуканий чорний фрак і білосніжну сорочку з невеликим жабо, він справляв враження шляхетного дворянина. Його довге волосся насиченого мідного кольору було зібране темною стрічкою в акуратний хвіст і викликали асоціації з язиками полум'я.

– Так, звичайно, – розсіяно погодилася Софі, зовсім не зрадівши увазі незнайомця. Патрік хотів про щось поговорити, і зараз це було важливіше чудових музикантів, п’яничок і всіляких естетів з котами у руках. Стоп. Софі ще раз глянула на чоловіка, який дісно тримав кота без шерсті.

Лиса шкурка тваринки була вкрита загадковими символами і рунами, які дівчина бачила вперше. Кіт дивився прямо перед собою з незворушністю слона в крамниці посуду, відверто ігноруючи увесь тлінний світ і ліниво розмахуючи тонким хвостом.

– Дозвольте представитися, Леонард, – мовив чоловік, схиляючи голову в знак вітання.

– Е-е-е… Лілі… Лілі Остін. Вибачте, але нам потрібно відійти, – вона глянула спершу на Патріка, який вже трохи відійшов і тепер чекав на подругу біля масивної колони, а потім в бік, де ще хвилину тому стояв Захарія. Ловця вже кудись здуло.

– Геть з дороги! Моральна травма! Моральна травма! – з делікатністю локомотива крізь натовп до них протиснувся Орфей, і, вихопивши у Софі повний келих, миттю спорожнив його.

Патрік роздратовано зітхнув і підійшов.

– Що таке? – холодно запитав він.

– Якась стара баба вщипнула мене за зад! Та тут повно навіжених баб…Ой, який класний котяра! – Орфей миттю забув про старушенцій, і, схилившись до тваринки, почав розглядати її. Не удостоївшись котячої уваги, він здивовано поглянув на Леонарда. – А він живий?

– Байрон, веди себе пристойно, ти лякаєш людей, – з посмішкою сказав Леонард. Кіт, на превеликий подив, послухався господаря, і подивився на Орфея. В його погляді, сповненому величі всього котячого роду, так і читалося: «Чого тобі, нікчемний раб?».

Орфей хмикнув і вдоволено почухав тваринку за вухом, такого нахабства кіт не стерпів. Фиркнувши, він зістрибнув з рук господаря, і шмигнув кудись в натовп.

– Прокляття! Його ж розтопчуть, – винувато озвався хлопець.

– Думаю, Байрон, дасть собі раду.

– Вибачте, але нам потрібно відійти, – втрутилась Софі, нагадуючи про себе і вже готуючись піти за Патріком.

– Справді? – запитав Леонард, загадково посміхаючись. Його голос нагадував шелест вітру, а погляд небесно-блакитних очей був зосереджений на мисливцеві.

– Так, – тон Патріка, свідчив, що його терпіння добігало кінця.

Музика тим часом закінчилася. Маестро, схожий на старого індика, оголосив час танців. Люди розтупилися хто куди, звільняючи місце для танцполу. Леонард, відвівши погляд, зробив декілька кроків до Софі, і сказав:

– Лілі, дозволите запросити вас на танець?

Дівчина благально глянула на товариша. З одного боку, їй не хотілося провокувати своєю відмовою цього незнайомця, ким би він не був, а з іншого – вона вже давно готова була покинути зал разом з Патріком. Друг, здається, вловив хід її думок і зрозумів, що не варто створювати конфлікт.

– Я чекатиму біля виходу, – схилившись, він прошепотів їй на вухо, і рушив в напрямку дверей. Орфей поспішив за ним.

– Але ж… – Софі роздратовано глянула на чоловіка, і в той момент в залі прозвучали перші ноти вальсу. Він ґречно вклонився і подав руку в білій лайкової рукавичці.

– Один танець! – видихнула мисливиця, і, прийнявши руку Леонарда, пішла за ним в центр залу, де вже закружляли в танці інші пари.

Дівчина рухалася напрочуд легко, адже танцювати вміла ще з далекого дитинства. Цьому її навчив дідусь – єдиний, хто вважав малу розбишаку абсолютно нормальною дитиною і намагався ненав'язливо привити їй манери справжньої леді.

– Пробачте мені мою грубість, вочевидь, я не повинен був забирати вас у кавалера, – винувато мовив Леонард. Вони рухалися по колу, і у Софі була можливість роздивитися більшу частину залу. Навіть вкрай стурбований чимось Захарія потрапив в поле її зору, стоячи посеред натовпу і зосереджено когось визираючи. Чи не її бува?

– Не повинен, – відволікшись від споглядання ловця, погодилась Софі і, змінивши руку, закружляла з партнером у зворотній бік.

– Але мені дуже хотілося з вами станцювати. Як я можу загладити свою провину, Лілі?

– Не варто.

– Знаєте, мені здається, що ви особлива дівчина.

Софі посміхнулася. Якоюсь мірою Леонард був правий. Вона мисливець, а не кожна дівчина лізтиме на Дно, щоб зійтися в бійці з демонами.

– Цілком можливо. Звідки ви?

– Звідусіль, – загадково відповів він. Софі вдивлялася в його очі, які нагадували осіннє небо в сонячну погоду – такі ж яскраво-блакитні, насичені і сповнені відчутною прохолодою.

Мелодія, тим часом, плавно стихала і Софі навіть посміхнулася, передчуваючи, як, нарешті, покине це збіговисько аристократичних зануд, і поговорить з Патріком. Вона твердо вирішила, що цього разу їй ніщо не завадить, а якщо хтось і наважиться стати у неї на шляху, то дуже про це пошкодує. І чхати вона хотіла на всі правила, легенди, правила і інші дурниці!

– Спасибі за чудовий танець, – Леонард лагідно поцілував їй руку. – Я впевнений, ми скоро знову зустрінемося з вами.

В приглушеному світлі він нагадував Софі благородного лева… Можливо, це через ім’я і незвично полум’яне волосся?

– Навряд чи, – кивнула вона, і, зробивши вишуканий реверанс, поспішила до виходу.

– А я впевнений в цьому, Софі, більш ніж впевнений, – прошепотів Леонард, проводжаючи її поглядом.

Для швидкого просування натовпом сукня була надто довгою, і щоб увесь час не шпортатись, дівчині доводилось тримати поділ в руках, що геть не допомагало проштовшуватись між людьми.

– Ось ти де! – схопив її за лікоть Захарія, несподівано випірнувши з компанії дам, які дзвінко сміялися. – Я тебе загубив.

– Вітаю! Ти мене знайшов, – відмахнулась вона, не зупиняючись.

– І з чого ти вирішила, що я тебе шукав? – хлопець ув’язався слідом. – Ей! Та куди ти так поспішаєш?

Софі навіть не озиралася. Діставшись виходу, вона з превеликим розчаруванням виявила, що Патріка тут немає.

– Чорт, де він? – Софі роззиралася, вишукуючи друга.

– Хто?

– Патрік.

– Не знаю. Софі, послухай, я справді шукав тебе. Рогволд тут. І мені вдалося дещо підслухати. Він з іншими Патріотами зараз збирає термінову нараду. Ми повинні простежити за ними і дізнатися якмога більше. Та послухай ти мене! – Захарія раптом різко схопив її за плечі і струсонув. – Нам потрібно йти! Ти це розумієш?

– Так. Але Патрік піде з нами. – Мляво промовила дівчина. Те, що з найкращим другом не вдалося поговорити, її жахливо дратувало. Патрік виглядав вкрай стурбованим, і вона відчувала, що це має бути щось дуже важливе, та й фраза «Нам потрібно поговорити» була явно не в його стилі.

Захарія трусонув її сильніше:

– Ні. На пошуки у нас немає часу!

– Начхати! Я знайду його…

– Софі… Ти… Ти просто нестерпна! Що ж, раз тобі так потрібна нянька, то нехай – йдемо шукати твого дорогоцінного Патріка. Але май на увазі – якщо ми будемо тільки вдвох і хтось з гостей помітить нас, як ми тиняємося коридорами – можна буде розіграти якусь романтичну дурню, щоб не викликати рідозри. Але якщо з нами буде ще один хлопець... Ні, такий розклад мені не до душі.

Дівчина вирвалась з його рук і зашипіла, мов кішка:

– Як же ти мене дістав!

– Взаємно.

– Заткнися і показуй куди йти!

– Ти – це якесь жахіття, – зітхнув Захарія, – Гаразд, дай мені руку. Там, куди нам потрібно – немає світла… І краще роззуйся, бо цей цокіт чує половина Акрополю.

– Може, мені ще й роздягтися? – спалахнула Софі.

Хлопець посміхнувся:

– Не буду заперечувати.

– Та пішов ти!

– Вже біжу. Але май на увазі, ти зі мною! – Захарія схопив її за руку, і вони швидко зникли в кінці коридору.


14. Хто є хто


Старі дерев’яні двері ніяк не хотіли піддаватися. Захарія щосили штовхнув їх плечем, і ті, нарешті, прочинилися з довгим протяжним скрипом. Софі обдало хвилею затхлого повітря, в якому виразно відчувався запах цвілі. Мабуть, востаннє сюди заходили ще перші господарі маєтку, якщо заходили, і якщо взагалі знали про існування дверей за гобеленом в одному з численних коридорів.

Софі ступила крок у непроглядну темінь, яка зустріла їх по той бік. Ловець не відпускав її руки, тому вдавалося зберігати дистанцію, не налітаючи одне на одного. Він рухався цілком впевнено, наче був тут не вперше.

– Обережно, тут сходи, – сказав хлопець, і почав підніматися.

– Ти був тут раніше?

– Ні, але добре вивчив план будинку. Міністерство доклало чимало зусиль, готуючись до цього завдання.

– Ага, і про Вартових дізналися, і план намалювали, і мисливців втягнули як приманку демонам – молодці-хлопці, без діла не сиділи! – обурилася мисливиця.

– Ми не знали…. Міністр подав все у зовсім іншому світлі, – дещо винувато озвався Зак.

– Та невже?

– Я серйозно.

– Гаразд, проїхали, – Софі здригнулась, зненацька ступивши босими ногами на крижану плитку. – Де ми?

– Зараз сама все побачиш. – Він зупинився. – Софі, постій на місці. Якщо я не помиляюся, десь тут повинен бути ліхтар.

Пальці Захарії розімкнулися, відпустивши долоню дівчини. Його кроки віддалялися, а скоро й зовсім зникли. Хвилини змінювали одна одну, а Софі все так же стояла невідомо де, у суцільній темряві, і це починало лоскотати їй нерви. Зрештою, в кутку кімнати почулося шипіння сірника і спалахнув слабкий вогник – хлопець таки знайшов гасову лампу і вже поспішив назад.

Ця кімната своїми розмірами сміливо могла потягатися з квартирою Софі. Але тут зовсім нічого не було – ні вікон, ні меблів, ні ящиків з непотребом, який не викидаєш лише тому, що він ще не втратив свою пам’ятну цінність. Стеля простяглась незвично низько, і коли Захарія підійшов достатньо близько – дівчина роздивилася дверцята, які вели на горище.

– Потримай, – звелів він, простягнувши прокопчену димом лампу, в якій ледь жеврів вогник – хтозна, коли її ще заправляли.

Софі й вухом не повела, адже терпіти не могла, коли її сприймали як тендітну безпорадну дівчину. Вона була не з таких, і про це міг заприсягтись будь-який демон з Дна, що вже говорити про її друзів. Зробивши декілька кроків назад, Софі розбіглась і підстрибнувши, легким поштовхом відчинила дверці.

– Вуаля! – сказала вона, вдивляючись в отвір на стелі. На щастя, у верхній кімнатці було вікно, і, здається, не одне. У тьмяному місячному світлі можна було розгледіти балки під дахом.

Захарія підкотив очі.

– Дай вгадаю, якщо б тебе попросив не я, а Патрік – ти б послухалась, так?

– Ні. – Видихнула Софі, підстрибнувши і вхопившись за край отвору. – Він би не став про таке просити. – З цими словами вона підтягнулася і зникла з поля зору.

Хлопець щось нерозбірливо пробурмотів собі під ніс і, залишивши лампу на підлозі, піднявся вслід за нею.

– Нам туди, – ловець рушив вбік, переступивши в'язку газет. – І дивися під ноги.

Здавалося, сюди навмисно перенесли всі пожитки з попередньої кімнати: столи, серванти з десятками крихітних висувних шухлядок, кіпи книг, диван і незліченна кількість коробок загромаджували добру половину горища.

Софі поморщилась, боляче наступивши на ґудзик, які тут були розсипані по всій підлозі. Вона чи не вперше пошкодувала, що залишила туфлі внизу, перед тим як пірнути за запилюжений гобелен.

– Я б запропонував допомогти, – уїдливо сказав Захарія. – Але ж ти у нас міс «Розійдіться, я все зроблю сама!»

Софі хотіла обурливо фиркнути, але заплутавшись у густому павутинні, лише голосно чхнула.

– Ти це навмисно? – запитала вона, наздоганяючи хлопця. – Навмисно викликаєш у мене бажання придушити тебе?

– В мене ж повинне бути хобі! – запевнив він, посміхаючись. – Тим більше, визнай, тобі це подобається.

– Що-що?

Ловець зупинився, уважно глянувши на неї. Лукава посмішка не зникала з його обличчя.

– Тобі потрібен хтось, хто б час від часу дратував тебе, – м’яко сказав він, – і при цьому залишався живим і відносно неушкодженим… І тут на сцені з’являюся я у всій своїй красі, готовий в будь-який момент розізлити тебе. Ідеальний злочин! Ось чому ти просто в захваті від мене, а Орфей ледь стримується, щоб не попросити автограф!

Софі розсміялася, не в змозі зупинитися.

– Ти перевершив сам себе! – прохрипіла вона, хапаючи ротом повітря. – Більшої маячні я ще не чула.

– Тсссс…

Захарія глузливо кивнув, і зрушив з місця. Обійшовши триногий столик, закладений пляшечками з невідомим вмістом, він опустився на коліна перед невеликим отвором в підлозі, закритим кованою решіткою. І якщо у сучасних будинках дещо схоже встановлювали як частину вентиляційної системи, то, стосовно цього віконця Софі була впевнена – воно слугувало виключно для шпигунських пристрастей.

Крізь фігурні прути пробивалося світло з кімнати, де вже зібрались шестеро Патріотів. Вони розташувалися на диванах перед каміном. Від здивування Софі затулила рот долонею – трьох, які схилилися над товстою книгою, вона впізнала одразу. Рогволд, Леонард і… Мортем. Дівчина відчула, як похололо в шлунку. Це не могло бути правдою! Мортен не міг так вчинити. Не міг...

– Так, з Вартовими буде складно, – замислено сказав Рогволд, відкинувшись на спинку, обшиту золотим оксамитом.

– Вони безсмертні, куди вже важче? – хмикнув Леонард.

Худорлявий чоловік з сріблястою бородою протер спітніле чоло хустинкою, після чого надірваним голосом сказав:

– Нам потрібні решту Абсолютних Елементів, без них вся ця затія марна! Ми не відчинемо жодні з Сутінкових Воріт, і, тим паче, не зможемо протистояти їхнім Вартовим.

– Генрі, і що б ми робили без вас? Я от нізащо б сама не здогадалась, – єхидно вишкірилась молода темношкіра жінка з чорним, мов смола, волоссям, яке хвилями спадало їй на плечі.

– Книга у нас. – Сказав Рогволд, зачаровано дивлячись на язики полум’я у каміні. – Залишилося знайти Рукавиці і Пензель.

– А Вогонь? – запитала дівчина з туго заплетеною косою кольору молочного шоколаду. Софі не бачила її обличчя, але здавалося, вона не була значно старшою за неї – можливо, їй було трохи більше вісімнадцяти років.

– Одрі, золотце, от з Вогнем все складніше, – лагідно озвався Мортем.

Запала пауза, яку порушив Леонард:

– То ви впевнені щодо цих Абсолютних Елементів?

– Абсолютно! – кивнув Мортем у відповідь. – Як нам відомо, з книги – Всесвіт створений з сімдесяти двох Літер. Шістдесят вісім охороняють Вартові. Тоді де ще чотири? Щоб прочитати Ім’я, потрібні всі Літери. Це і є, мій дорогий, Абсолютні Елементи! Чотири Літери – чотири Слова... Знайдемо їх, тоді й візьмемося до цих небесних звірів, чи як їх там. Урсула, будь добра, прочитай сімнадцятий вірш.

Жінка з чорним волоссям невдоволено відклала келих з вином, і потягнулася до книги, яка лежала біля її ніг.

– Хвилинку, – перегорнувши декілька сторінок, вона зачитала. – І стоять Чотири Звіра на варті Ім’я… це ми пропускаємо… Вхід через Створення… Бла-бла-бла… Сила Тельця. Далі Мудрість Семаеля – Орла. У Третіх Воріт – Левиний Вогонь. І от до Четвертих, ти либонь підійшов. За ним Вартові і пара Одвічних… Ох, ви ж всі чули цей вірш сотню разів! – Урсула ліниво пожбурила книгу собі за спину.

Генрі щось прокрекотів, після чого сказав вже голосніше, звертаючись до Леонарда:

– Мудрість Семаеля – тобто, Книга, яку ми насилу відшукали, відкриє тільки Другі Ворота. Без Створення – Пензля Хоула, ми не знайдемо вхід. Без Сили – Рукавиць Димитрія, не пройдемо Перші Ворота. А далі Вогонь вашого тезки Леонарда – спалить все і вся, що наблизиться до Третіх Воріт. Тому нам і потрібно знайти це Слово раніше Вартових, це дає шанс отримати дуже сильного союзника.

– Союзника? – поточнив Леонард, зробивши ковток вина.

Мортем посміхнувся.

– Це ж не може бути запальничка чи коробок сірників. Ні, це повинна бути стихія, жива енергія.

– Тобто, ми шукаємо палаючу людину, яка просто розгулює собі по вулиці посеред білого дня, – зіронізувала Одрі.

– Дотепно, – фиркнула Урсула. – А які здогадки щодо Одвічних? Це ще що за мара?..

– Може, пара запасних ключів до Четвертих воріт, – реготнув Рогволд. – А біс його знає… Майстри так нічого нам і не розповіли, забрали Книгу та й по всьому. Не справедливо якось, не вважаєте?

– Вони мають на це повне право, – сказав Мортем. – Ми не можемо підвести їх… Цей нікчемний світ отримає другий шанс! Тільки уявіть: час – це потік, який може переписати ВСЕ! Варто лише знайти три вшиві забавки і людину-феєрверк.

– Ти про Вартових не забув? – нагадав Леонард.

– Завдяки мудрості Майстрів, у нас є ціле пекло, тож ми впораємося, – осміхнувся Мортем.

Софі ще ніколи не відчувала такої відрази до когось, як зараз. Вона похитнулась, але не відступила від решітки. Захарія стурбовано позирав на неї з моменту, як впізнав одного з директорів Ліги.

Одрі зустрілась поглядом з Рогволдом.

– Ви взяли кров у тих щенят, яких підіслав міністр? – запитала вона.

– Це було простіше простого. Кров як кров, нічого особливого. Ніхто з них не є Елементом. А в неділю з ними вже буде покінчено…

Леонард зацікавлено подався вперед:

Загрузка...