Громадянин Ікс

«Діліться й розмножуйтесь»

Так я лишився на самоті з необережною своєю обіцянкою.

Жартівливий настрій, відчуття власної всемогутності швидко минули. Лаяв себе подумки: «Ач, який мудрагель знайшовся. Фантазією своєю чванишся? А куди вона тебе і всіх причетних і непричетних до цієї справи може завести?! Довигадуєшся! Довидумляєшся!… Воно все чортзна-куди може повернути. Про наслідки ти подумав? Підрахував? Передбачив все до найменшої деталі?»

І тут я поклав собі, що обмежусь традиційним некрологом з тих, які наша вечірня газета друкує після телепрограми, але перед об’явами про нові передплатні видання. Хай уже сусід вибачає!

Як там пишеться: «Пішов від нас… Народився… Закінчив… Працював невтомно… Користувався повагою… Світла пам’ять… Група товаришів…» І досить. На дідька їм здалося щось інше?!

Розмов про трагічну катастрофу вистачить колегам небіжчика принаймні на півроку. А там прийдуть до контори інші працівники. Подробиці біографії невдахи, який згорів на роботі, навряд чи їх цікавитимуть.

Та й чи вартий він моїх творчих мук? Така собі канцелярька миша, потенційний бюрократ, стандартизований до краю обиватель, в якого нічого свого, власного, оригінального за душею не було. Ні звичок. Ні думок. Ні почуттів. Ні темпераменту. Спробуйте з того нічого щось гідне людської пам’яті виліпити!

Хоча, стривайте, все-таки після нього щось залишилося. Течка з паперами на місці катастрофи. Течка і… нічого. А чому б і не спробувати? Відсутність біографічних подробиць не буде стримувати мене, не заважатиме. Я ж навіть не спитав, як його прізвище, ім’я та по батькові, як зветься контора, де він служив разом з моїм сусідом. Це звільняє мене від необхідності бути дріб’язковим протоколістом. Можна відразу виходити на узагальнення, таврувати, брати на кпини не людину — ні. Явище! Тип! Зло!!!

Мої замовники, напевне, воліли б мати щось сиропно-рожеве, настояне на пелюстках з місцевкомівського жалобного вінка. Вони не розуміють, не знають, не здогадуються про те, що взірцевих героїв забувають швидко і назавжди. На довше затримуються в пам’яті ті, хто закаляний презирством, нікчемністю, підлістю.

Отже, засукавши рукава, почнемо.

Нагла загибель героя — це єдина вірогідна інформація, яку мені запропоновано. В ній початок і кінець всього, що я знаю. Власне, кінець.

Чому кінець? Він же, мабуть, і на світ з’явився нагло. Його не хотіли. У батьків мого героя були зовсім інші плани. Тими планами друга дитина не передбачалася… Бачите, щось уже вимальовується в порожнечі невідомості, оповитій густими туманами буденності. З’явилися батьки. Старший брат чи сестра. Краще брат, з дівчатами завжди почуваєшся невпевнено. І потім, всі ми потайки мріємо про спадкоємця, а не про спадкоємицю. Такий собі королівський комплекс. Корону щоб було кому передати чи бодай прізвище.

Звідки ж я взяв того брата? Тут все просто, все зумовлене тією ж таки непередбаченою появою мого героя на світ божий.

Несподіванки, випадок найчастіше гостюють у людей обачних, у тих, хто все до дрібниць розраховує, вимірює, прагнучи будь що їх уникнути.

Батьки мого героя були людьми обачними, далекоглядними. Дбали про своє майбутнє, думали про той віддалений час, коли до них прийде старість, яку комусь обов’язково треба буде доглядати. Так з’явилося перше дитя. Воно повинно було стати й останнім. Слідом за ним планувалося будівництво власного будиночка. Щоб було де віку доживати.

Будівництво почали на віддаленій околиці міста. У клопотах про цеглу, дошки, цемент чогось не догледіли, в чомусь прорахувалися. Коли похопилися, відвернути незаплановане, непередбачене не змогли. Саме треба було збиратися за дефіцитною бляхою для покрівлі, а тут така неприємність…

Тож батько поїхав за бляхою, а матір повезли до пологового будинку. У неї молоко ледве не перегоріло, поки дочекалася записки: «Поздоровляю! Дешеве і не гірше, ніж у людей!»

Може, на все життя в нашого героя залишився смак того гіркого материного молока. І батькове золоте правило — «не гірше, ніж у людей» — назавжди увійшло, в його свідомість.

Вже потім належним чином поцінував він батькові мудрі слова, їх універсальну зручність. Людей багато, і ти, завжди маєш змогу обрати найбільш вигідний для себе зразок.

Під знаком тієї бляхи пройшло все дитинство героя. Батько в чомусь прорахувався. Дуже скоро з’ясувалося, що покрівля не лише не гірша, а й набагато краща за інші. Це привернуло до неї непотрібну увагу. Хтось щось почав з’ясовувати, про щось здогадуватися, щось підозрювати. Пішли суто риторичні, але в’їдливі питання: «Де оце чесні люди таке диво знаходять?»

У пам’яті нашого героя викарбувалася картина: мати показує сусідкам якісь папірці, примовляючи: «Ну чого це люди язиками плещуть? Ну чого? Ми ж по закону. Як люди — так і ми». Сусідки зітхають разом з матір’ю над тими папірцями, скрушно хитають головами і… не вірять. Коли з роботи приходить батько, негайно інформують про денні балачки: «А вона, стара відьма, губи підібгала, головою трясе і не вірить. По очах бачу: не вірить. Буде й далі язиком плескати. Щоб їй заціпило, дурепі чорноротій!»

Від частого користування папірці, що ними засвідчується законність покрівлі, стають ветхими й розповзаються на шмаття. З того шмаття встигають зняти копії. Оригінал тепер вже нікому не показують. Він лежить у шухляді, де зберігаються метрики дітей, шлюбне свідоцтво і паспорти. І наш герой на все життя затямив: погано, коли ти бодай бляшаною покрівлею вирізняєшся серед гурту.

Але и гіршими за інших в будиночку на околиці бути не хотіли. На «гірших» тицяли пальцем, у дитячому фольклорі того приміського селища вони, напевне, заміняли собою всяких там людожерів, вовкулак, розбійників та різну подібну казкову нечисть. «Гірших» було багато, вони розподілялися на категорії, розряди, класи. Найнижче стояли селищні алкоголіки та інтелігенти.

З алкоголіками наче все ясно. А от як інтелігенти потрапили до цієї компанії, треба пояснити.

Коли тебе змалечку навчають того, що людина в капелюсі і окулярах варта лише презирливої посмішки, то ти і в двадцять років довго сушитимеш голову над проблемою власних окулярів і власного капелюха. Коли тобі з року в рік будуть товкмачити, що драні штани прямо пов’язані з стосами книг, які щоднини сусіда заносить до своєї критої толем хижі, то в тридцять три роки ти запишешся в чергу на повне зібрання творів Дюма-батька тільки через всотане з молоком матері правило: і ми не гірші за інших.

Інтелігентів, на жаль, в селищі було небагато, інакше мій герой, певна річ, ніколи б не вибився в службовці контори, де чигала на нього нагла смерть. Заскоруз би на присадибній ділянці в своїй неприязні до інтелектуальних професій.

Хоча, хто знає… В тій неприязні, повсякчасному збиткуванні було й щось заздрісне. Якусь таємницю несли в собі ті люди в драних штанях. Для них книга, музика, квіточки замість грядок з кропом і морквою мали незбагненну, але безперечну вартість. Зрештою батьки були не проти того, щоб їх сини набули якихось інтелігентних професій, тільки б не втратили при цьому вміння жити не гірше за людей.

Якби автор цих рядків мав удосталь вільного часу, з тієї роздвоєності можна було вивести причину катастрофи, обумовити нею внутрішній крах героя, що передував тому вогняному спалаху десь на розі вулиць Діагональної та імені Нестора-літописця. Тільки не хочеться з цим розводитися. Була роздвоєність чи не було її — мене не обходить. Чомусь більше хвилює околиця з її моральними приписами і законами, високими парканами і лютими кудлаями, грядками помідорів і першими телевізійними антенами.

Телевізійні антени вставали на дахах, мов прапори над баштами захопленого після тривалої облоги міста. Ними визначалося соціальне й матеріальне становище.

На якийсь час поняття «не гірше, ніж у людей» втратило всі інші значення, крім одного — є над твоїм дахом антена чи нема. Тут вже ніщо не могло переважити — ні нова сукня господині, н і костюм господаря, ні велосипед їх синів.

Він все життя пам’ятав той вечір, коли, гарно вбрані, вийшли вони всією родиною на проходку. Йшли, а мати крізь зуби рахувала антени: «У Петренків є. І в Колобжицьких є. Навіть та псявіра Амінодавівна поставила… Диви, диви, і Пороскевичі вже тичку над своєю халупою підняли. От тобі, чоловіче добрий, і не гірше, ніж у людей! Та мені вже на вулицю соромно потикатися! О, і Тарасенки дивляться, щоб їм очі повилазили! А плакалася ж стара про нестатки свої і про чоловіка-алкоголіка розводилася!»

Відступати далі було нікуди. Наступного дня батько вибрався на дах і пришпандьорив там височенну антену.

Ще років зо два не було в них телевізора. Ще років зо два вони намагалися не пускати до вітальні цікавих сусідок, але зовні все виглядало не гірше, ніж у людей. Навіть трошечки краще, бо їх антена була найвищою в селищі.

Вчився він посередньо. Якби не щоденні батькові напучення, якби не суворі материні заходи, якби не їх прагнення, щоб все було не гірш, ніж у людських дітей, успіхи в навчанні були б зовсім мізерними.

Тут, можна сказати, йому трохи пощастило. Особливою прихильністю батьків він ніколи не користувався через оту свою несподівану, несвоєчасну появу на світ. Тож перепадало йому завжди трохи більше, ніж старшому братові. Брат за двійку діставав хіба що стусана, а для меншого завжди знаходився замашний батьків трофейний пасок. Особливої любові до науки подібні рішучі заходи не викликали, але таку-сяку повагу до неї було надійно закарбовано на різних м’яких частинах тіла. Це й зумовило його досить успішне просування шкільними сходинками.

Брат до інституту не вступив, хоч на той час батьки, змінивши своє ставлення до інтелігентних професій, були не від того, щоб їх діти вийшли в люди. «Підеш у заочники, — категорично зажадали від старшого свого сина-спадкоємця. — Із заочників теж люди бувають».

Та не про старшого брата в нас мова. Мені чомусь здається, що він у заочники не потрапив, а продовжував справу свого батька на околиці, продовжував не без успіху, заходившись вирощувати ранні помідори в саморобній теплиці. Час від часу я зустрічаю його на базарі. З усього видно: живеться старшому непогано. Обходиться спокійненько без зайвих знань.

А наш герой до інституту вступив. Там ще, на жаль, не навчились відрізняти повагу до науки закарбовану трофейним паском, від справжньої любові. Захеканим, заклопотаним екзаменаторам буває важко встановити, і який спосіб наповнювалися знаннями голови їх абітурієнтів, а потім виправляти помилку буває складно, особливо тоді, коли маємо справу з людиною, що з молоком матері всмоктала золоте правило: не гірше, ніж інші.

Небіжчик досить легко пристосувався до інститутського життя. Стала в пригоді батькова наука: в усьому й скрізь не виділяйся серед гурту, бо можуть бути неприємності, користуйся спокійно, без вагань тим, що люди кажуть, що люди вважають, що люди люблять, ненавидять, таврують, навіть їх мріями користуйся. Наука не така вже складна, коли свого не маєш. Своїх думок, уподобань, прагнень, планів, про мрії вже й не згадую.

Тож чуже легко, без непотрібних ускладнень входило йому в голову, наповнювало її. А потім теж легко і безслідно почуте, підслухане, запозичене вихлюпувалось у розмовах, суперечках, навіть на екзаменах і семінарських заняттях.

Він не зажив, правда, слави інтелектуала-оригінала, але й дурнем його ніхто не вважав. Якби ще батько продовжував лупцювати молодшенького, якби не зрікся свого трофейного паска, хто знає, може, наш герой закінчив би інститут навіть з відзнакою, що відкрило б перед ним осяйні вершини науки.

Цього, на жаль, не сталося. На жаль, звичайно, для сина, а не для науки. І синові довелося вислухати чергове батькове напучення: «Розумні люди після інституту на периферію не їдуть, там їм робити нема чого». Син до цього міг сам і не додуматися. З притаманною йому легкістю рушив би куди-небудь світ за очі (і, до речі, залишився б досі живим і здоровим).

На сімейній раді вирішено було, що старенькі батьки заради врятування сина від периферії можуть і розлучення взяти. Офіційно. За всіма правилами. З довідками. Після цього батьки ділять будинок, а сини ділять батьків. На руках у випускника, якому загрожує від’їзд чортзна-куди, залишається старенька, якій треба допомагати, їй потрібна любов і повага, про її старість треба дбати повсякденно і без виїзду за межі міста. Про батька теж треба дбати, але це хай робить старший брат, щоб сиротою не почувався.

Чомусь мені здається, що там, в конторі, де працював небіжчик, історія про поділ будинку і батьків має непогані шанси залишитися надовго в пам’яті співробітників. Це вам не зіткнення автомобілів, після якого нічого не лишилося. Крім течки з паперами. Історію поділу батьків можна розцяцькувати якими завгодно барвистими деталями і подробицями, обсмоктувати довго і смачно.

Батьків було поділено як таких, що не зійшлися характерами. Наш герой з старенькою хворою матір’ю на руках залишився в місті й невдовзі влаштувався на роботу до контори, яка завтра бучно його ховатиме. Після цього батьки відсвяткували своє срібне весілля. Гучно відсвяткували. Не гірше, ніж інші це роблять.

На той час люди з цієї та деяких інших околиць почали розселюватись по нових житлових масивах. Та й самі околиці, забудовані будиночками, хатами, хижами, куренями, зникали, лягали під ударами бульдозерів, скреперів, екскаваторів. Мить, коли впадуть стіни будинку, вкритого дефіцитною бляшаною покрівлею, невблаганно наближалася.

«Які квартири люди одержують!» — почав батько розмову за весільним столом.

«Які?» — поцікавився щиросердо трохи підпилий старший брат героя.

Батько пустив його питання повз вуха і продовжив:

«А що ми одержимо, коли моїх синів бог розумом обділив? У людей діти як діти…»

«Та чого це ти, батю, виступати почав? Чим ми тобі не вгодили?» — образилися сини.

«Тим, що ходить подвір’ям двійко здоровенних бугаїв (один навіть з інститутським дипломом), а про їхнє майбутнє старий батько повинен думати. Що ми одержимо, як почнуть цю халабуду ламати? Щонайбільше дві окремі квартири. Двокімнатні. Що люди в подібних випадках одержують? Не знаєте? Так-от — люди одержують по чотири квартири. Поділитися тільки вчасно треба».

«Так ми щойно ж поділилися!» — здивовано загукали сини.

«Далі треба ділитися. Одружуватися вам треба, чорти ледачі. Дітей плодити терміново, не гаючись. Розмножуватися, одне слово. Розмножуватися будь-якими засобами. Щоб багато нас було! Чим більше, тим ліпше! Ділитися й розмножуватись!»

Ви можете цілком слушно зауважити, що гасло старого батька — біологічний нонсенс, нісенітниця тобто. Кожному школяреві відомо: поділом розмножуються тільки найпростіші живі істоти, ну, там різні амеби, інфузорії, сухотні мікроби…

Може, воно й справді так, але на околиці в дні, що передували її остаточній ліквідації, розмноження відбувалося саме тим способом, який рекомендував старий. І сини (навіть той, що мав вищу освіту) батька зрозуміли.

З старшим, як завжди, не було зайвого клопоту. Він давно вже нагледів собі моторну молодичку, продавщицю овочевого прибазарного магазину, якій потрібна була міська прописка. Йшлося тільки про те, що (крім своїх жіночих принад) вона запропонує за прописку. Тривалий час менш ніж на «Москвича» старі не погоджувалися. («Люди вже он „Волгою“ їздять. А ми хіба гірші?»)

З огляду на критичний розвиток подій, вирішено було поступитися мрією про машину. «Вистачить тобі й мотоцикла! — відрізав батько. — А нам із старою — два холодильники».

«На дідька вам два холодильники? — поцікавився молодший син, якому диплом не додав необхідної житейської мудрості. — Це ж ви тільки про людське око розлучені, а насправді…»

«А насправді, коли прийде комісія, яка переписуватиме всіх мешканців цього сараю, можуть спитати: чому це зовсім чужі люди, як оце ми з твоєю матір’ю, дурнику, користуються одним холодильником? І не тільки спитають. Ще й напишуть куди слід. Хоча б і до твоєї задрипаної контори. Що це у вас, мовляв, там за пройдисвіт працює? А з двома холодильниками нас не вхопиш голими руками…»

Із старшим все було вирішено швидко і, як бачите, не без користі для задуманої справи. А от молодший знову виявив свою непрактичність.

«Ну, — почав він, коли проблему холодильників було вичерпано, — якщо вже братуха жениться, то й мені, мабуть, відставати не годиться — засилайте сватів до Катерини Перепелициної. Я теж згоден ділитися і розмножуватися».

Батьки подивилися на нього, мов на важкохворого, а братуха ледве огірком не вдавився від тієї дурної заяви. Мій герой розгублено кліпав очима — не розумів загального оторопіння.

Його стосунки з Катериною Перепелициною, дочкою сусідів, давно вже ні для кого не становили таємниці.

Ще в сьомому класі їх дражнили «нареченими». Навіть матері досить прихильно ставилися до можливого родичання.

«Вона ж мені подобається. Гарна дівка. Хазяйка. Ви ж самі колись казали, що з нас була б пара на всю околицю».

Цих його слів вистачило якраз на те, щоб інші учасники сімейної оперативки встигли потамувати своє здивування теплим пивом. Після пива герою популярно пояснили, чому Катьку Перепелицю слід негайно викинути з голови і забути, наче її в тій голові ніколи й не було, викинути навіть у тому разі, якщо між ними щось було.

«Ні, — злякався герой, — у нас нічого не було!»

«Так-от, — батько вперто вів своєї, — якби навіть щось було, ні ми тебе їм, ні вони її нам не віддадуть. Нам зайва площа потрібна, і Перепелиці за нас не дурніші…»

«Ох, не дурніші, — заздрісно зітхнула мати. — Ач, що вигадали! Ми його ростили, вчили — і віддай. Хай шукаючи своїй рябій Катьці когось іншого. Вони ще поморочаться — не всі такі дурні, як наш…»

«Та ми тобі таку знайдемо, хоч стій, хоч падай, — втрутився в розмову старший брат. — Не те, що кривонога Катька. Ну, було в тебе з нею, було. Не переживай. Вона під окрему двокімнатну квартиру знайде собі жевжика».

«Та не було в мене з нею нічого! — зарепетував герой. — Потрібна вона мені! Хай шукає кого хоче!»

На тому й порішили. Братам запропоновано було одружитися негайно й встигнути щось народити найближчим часом задля зайвого метражу.

Старший не барився. Операцію «Прописка — мотоцикл — холодильники» було проведено блискавично. До того ж з’ясувалося, що невістка ще й вагітна. Десь на п’ятому чи шостому місяці.

Брат, правда, після нескладних підрахунків спробував обуритися, кинувся битися, гукаючи: «Ах ти ж, сучко нечесана. І за все це мені лише мотоцикл?!»

Та батько його швидко укоськав — не любив старий колотнечі на своєму подвір’ї («Люди почують!»).

Син до татуся з підрахунками, а батечко йому: «Ач, математик знайшовся! Ти їй ноги повинен цілувати. Вона ж тебе, дурня, на все життя ощасливила. Сам би, може, й не впорався б за такий короткий строк». Брат ще раз щось підрахував і заспокоївся. Справді виходило, що за такий короткий строк він впоратися не зміг би.

А через чотири місяці після весілля братова народила двійню. Гульня в будинку під колись дефіцитною бляшаною покрівлею ішла три дні й три ночі. За тією тріумфальною учтою мало не забули породіллю з пологового будинку додому привезти.

Свекруха ходила вулицями приреченого селища, мов іменинниця. За спиною в неї сусідки-заздрісниці сичали: «Це ж того спекулянта дурноверхого аж трикімнатною квартирою наділять. Нечиста тут справа. Спочатку крадена бляха, а тепер от… двійня раптом у них знайшлася».

У нашого ж героя справа з одруженням одразу пішла наперекосяк. Ні, з Катькою Перепелицею якраз все владналося швидко, без зайвих клопотів, плачу, взаємних обвинувачень. Власне, вона випередила його, оголосивши про своє весілля, про замовлену білу сукню, про банкет в кафе «Еврика».

На жаль, саме після цього й почалися справжні труднощі.

То тільки на перший погляд здається, що в наш час можна легко і без особливих зусиль одружитись. Насправді все значно складніше. Недарма ж он деякі найбільш гарячі голови пропонують електронні машини підключити на допомогу тим, кого нетерплячка бере. Не від хорошого життя такі пропозиції народжуються. Бо ж, справді, тут якесь відставання виразно проглядає. У порівнянні, скажімо, з усіма іншими видами побутового обслуговування.

Термінову хімчистку запровадили. Білизну можуть в надкороткі строки випрати. Телевізори лагодять, наче насіння лускають. Ремонт взуття в присутності замовника. Експрес-обіди в ресторанах. Експрес-кавоварки в усіх гастрономах. Відчуваєте, яка експресія виходить, як стискуються час, як зростає вартість хвилини?

А коли доходить справа до одруження, все зупиняється. Заощаджені на хімчистці, обідах, пранні, лагодженні взуття хвилини безжально розтринькуються. Починаються якісь старосвітські витребеньки, походеньки, посиденьки, зітхання, з’ясування стосунків, взаємне нерозуміння. На все це витрачається час, нервові клітини, які, зважте, не поновлюються.

І що одержуємо врешті-решт? Заплутавшись у власних почуттях, обіцянках, нерозважливих вчинках, ми одружуємося лише для того, щоб позбутися тих клопотів, повернутись до нормального людського існування. А потім через якийсь час помічаємо, що поруч, втупившись в екран телевізора, сидить малосимпатична жінка, не гірша, але й, на жаль, не краща за тисячі інших.

Наш герой шукав дружину. На батьківську оселю невблаганно насувалися колони бульдозерів, скреперів, екскаваторів, і він мотався, мов зацькований гончаками заєць. Кинувся було до тих однокурсниць, які ще не встигли повискакувати заміж. Так, мовляв, і так: ви мені — руку і серце, я вам — метраж. Однокурсниці весело реготалися з його пропозицій. Їм здавалося, що він жартує. Наче хтось може жартувати метражем!

Згаявши час, запалений прикладом старшого брата (саме відгуляли хрестини близнюків), мій герой кинувся в авантюру, яка зветься коханням з першого погляду. Спочатку діяв прямолінійно, без вигадки — підходив на вулиці чи на танцювальному майданчику до першої-ліпшої дівчини, дивився їй прямо в очі і питав: «Ви вірите в кохання з першого, погляду?» Двічі одержував після цього ляпаса. Тричі його били хлопці, які вперто не вірили в кохання з першого погляду. Одного разу викликали міліцію, і йому довелося писати пояснення.

Тим часом будівельники впритул наблизилися до їхньої хатини. З огляду на повну неспроможність сина вирішити власну шлюбну проблему, довелося вдатися до запасного варіанту. Батько оформив фіктивний шлюб з далекою родичкою, яку терміново викликали з Козятинки. Шукали нареченого й для матері.

Перспектива одержати, крім фіктивної мачухи, ще й фіктивного вітчима, змусила героя діяти рішуче. А може, просто усміхнулася йому доля, бо одного разу на питання: «Чи вірите ви в любов з першого погляду?» було одержано замість ляпаса стислу відповідь: «Вірю». Він отетеріло глипнув на ту дурненьку, хутчій, щоб не передумала, призначив їй побачення біля Палацу одружень і побіг додому. Треба попередити батьків, підготувати заяву на прописку дружини, знайти такі-сякі обручки, замовити машину, яка повезе молодих понівеченими вулицями околиці, щоб всі бачили й ніхто не сумнівався.

Дома, коли писали заяву на прописку, з’ясувалося, що він забув спитати, як звуть дівчину. Прізвище їм було ні до чого — однаково завтра вона його змінить. А от ім’я…

Батько вилаяв свого молодшого за черговий прояв дурості й легковажне ставлення до питань шлюбу в умовах масового житлобудівництва. Однак жінки (мати, мачуха, братова) оборонили його. Жінки чомусь завжди ладні в такі хвилини стати на захист чоловіка, який збирається виконати свій обов’язок перед матінкою природою.

Та найважче випробування чекало на хлопця вранці. Коли прибіг до Палацу одружень, тієї, що покохала його з першого погляду, там не було. Вона не прийшла. Знищений, пригнічений страшним відкриттям, стояв біля ошатного Палацу одружень і шпетив на всі заставки долю, дівчат, будівельне управління, якому заманулося, бачте, працювати з випередженням графіка.

Не знаю, яких висот сягнули б гнівні звинувачення, аж тут підійшла до нього метка, зовсім не знайома дівиця і спитала;

«Ви Анджелу виглядаєте?»

«Так її, виявляється, Анджелою звуть?» — зрадів наш герой.

«Анджелі мама не дозволяє виходити заміж з першого погляду», — вилила на хлопця цебер холодної води енергійна дівиця.

«До чого тут мама? — здивувався він. — І що значить — з першого погляду? По-перше, це вже був би сьогодні другий погляд, а по-друге, після третього погляду можна й той… розбігтися. Вона мені надовго й непотрібна».

«Я Анджелі-дурепі теж так сказала: „Подумаєш, є про що балакати!“ Та якби на мене, я б і хвилини не роздумувала. Перший, другий, десятий. Що за арифметика? Можна й зовсім без поглядів…»

Вона йому починала подобатись.

«А як ставиться ваша мама до кохання з першого погляду?»

«Мама? — здвигнула дівуля плечима. — Я школу закінчила. Тепер їй нема діла до моїх справ — не маленька. Знаю сама, що й до чого. Власною головою живу».

Він подивився на неї і зрозумів: це саме те, що йому треба. Така не побіжить радитися з мамою, не дасть ляпаса, не буде кликати міліцію. Звичайно, краще було б мати супутницею в житті щось менш енергійне і не таке заповзятливе, тиху, сумирну жіночку, яка б забезпечила мир і спокій в твоїй оселі. Втім, ту оселю ще треба одержати. І бажано окрему.

«Гаразд, — сказав герой. — Я згодний».

«З чим ви згодні?» — поцікавилася вона.

«О, пробачте, ледве не забув. Пропоную вам руку і серце. Гарантую окреме помешкання, зарплату фахівця з вищою освітою. Ну, і все, здається».

«З вищою освітою, — розчаровано протягла дівчина. — Анджела казала, що ви майстер по ремонту холодильників. А окрему квартиру справді гарантуєте?»

Довелося коротко змалювати їй ситуацію, яка склалася на околиці. Вона поставилася до його справ з належним розумінням. А коли у розповіді з’явилися братові близнюки, спробувала навіть внести конструктивну пропозицію: «Може, й нам… той?»

З цього він зробив правильний висновок: сватання успішно завершується.

«На близнюків у нас часу не залишається», — відповів на питання, що його теж мучило.

Змалку заздрив братові, у якого завжди все виходило легко і просто. І тут братуха його обійшов — одержав трикімнатну квартиру. Їм довелося переїжджати до однокімнатного помешкання.

Не журилися — часу для цього не залишалося. На порядку денному стали інші питання — треба було умеблювати одержану квартиру не гірше, ніж це роблять люди, встановити спарений телефон («люди ниньки без телефонів не живуть»), придбати кілька комплектів передплатних видань, телевізор, килими («як люди, так і ми»).

Все це сповнювало їх життя особливим змістом, постійними клопотами. Дуже швидко вони з приємністю спостерегли дивну, майже фантастичну подібність поглядів, міркувань, симпатій і антипатій. Навіть мрії в них були однаковісінькі. «Це ж треба! — дивувався він. — Здибав дівчину на вулиці, можна сказати, випадково, а наче все життя знав, немов нас одна мати народила. Ні, що не кажіть, кохання з першого погляду чогось таки варте!»

Тихо, мирно, без сварок, одну за одною вони вирішували свої проблеми. Не останню роль тут відігравали її рішучість і заповзятливість. Завжди достеменно знала, що їм треба і чого не треба.

І в конторі в нього все налагодилося. Премії навіть одержував, бо працював не гірше за інших. Скажете: премії дають тим, хто працює краще за свого сусіда, колегу, напарника. Трапляється інколи й таке.

І все ж мені завжди поняття «краще» видавалося підозрілим. Що значить «краще»? Чим його виміряти? А може, воно зовсім й не «краще»? Звідки це відомо, коли нема із чим порівняти?

А от коли «не гірше», то тут вже все зрозуміло. Тут ми втрапляємо в царину середнього рівня, середніх показників, середніх чисел. За ними відкриваються неозорі простори країни Спокою, континенти Незмінності, субконтиненти Усталеності!

Тож і не дивує мене та обставина, що наш герой одержував премії за роботу «не гіршу», ніж у інших. І премії одержував, і подяки. Поступово вони накопичувалися в його особовій справі, а там, гляди, й підвищили б людину, на більш відповідальну посаду перекинули б.

Десь на п’ятому десятку років прийшли б до нього старечі болячки — гіпертонія, атеросклероз чи який-небудь там радикуліт. У такий спосіб він і виділився б, нарешті, з гурту.

Згадуючи на громадянській панахиді заслуги покійного, хтось би таки сказав: «Охо-хо, отаке наше життя — лікувалась людина від гастриту, а померла від інсульту». І всі присутні, підбадьорені цією екзотичною подробицею з життя небіжчика, заходилися б згадувати, чим, як і від чого він лікувався, чим, як і від чого лікувалися вони самі.

Це була б панахида, гідна мого героя. Всі пішли б з неї задоволені собою, збагачені хоч і гірким, але, безперечно, корисним досвідом небіжчика.

Не дожив, не дочекався він свого зоряного часу. Пішов у небуття, не залишивши по собі чогось вартого уваги співробітників.

А чому, власне, пішов?! Звідки це відомо? Ну, звичайно, потрапив під бензовоза і згорів, так би мовити, на роботі. Він згорів, а течка з паперами залишилася.

Не дає мені спокою та канцелярська течка. І взагалі якоюсь надто феєричною на сірому тлі його життя видається загибель у вихорі полум’я, в ревищі пожежних машин, під розпачливі вигуки натовпу свідків і співчуваючих. Щось є в цьому умисне.

Ні, боронь боже, я не підозрюю нашого героя в геніальній інсценізації своєї власної загибелі. На це не вистачило б у нього кебети і мужності. Та скористатися з вигідних обставин він міг. Адже операція, яка почалася під гаслом «ділитись и розмножуватись» не закінчилася, проблема життєвого простору гостро стала перед молодятами.

На жаль, поділити однокімнатну квартиру на щось більш-менш пристойне складно, а то й неможливо. З цього вони навіть шкварок би не мали. Шлях до кооперативного помешкання теж був нелегким. Тут і чергове фіктивне розлучення не допоможе.

Вечорами після, а то й замість перегляду телевізійних програм, вони обмізковували можливі варіанти і нічого путнього вигадати не могли. Одного разу і спливла в їх розмовах така химерна історія. Хтось із них зникає безслідно. Його, звичайно, виписують з усіх домових і метричних книг. А через деякий час він виринає з небуття і займає належне місце під сонцем, тобто одержує якусь житлоплощу (можна, в крайньому разі, кооперативну). Таким чином, замість однієї квартири з’являється дві, які досить легко обміняти на щось не гірше, ніж у людей. «Тоді вже можна буде подумати й про дітей», — кинула зона йому улюблену кістку. На цьому обговорення тієї химерії було припинене.

І тут в моїй розповіді нарешті з’являється бензовоз.

Все сталося так і не так, як в оповіданні сусіда. Нашого героя справді послано було до тресту за важливими паперами. Він залишив машину біля під’їзду й запропонував водієві почекати на нього хвилин двадцять — двадцять п’ять.

Коли герой з течкою в руках вийшов з тресту, машини на місці не було. Якийсь невідомий спокусив шофера карбованцем, попросивши підкинути кудись зовсім недалечко. Може, на вокзал людина поспішала, а може, й на побачення з коханою. Далеко вони не од’їхали. На першому ж перехресті відбулось фатальне зіткнення з бензовозом.

Наш герой прибіг на місце катастрофи, бо всі туди бігли, жваво обговорюючи деталі трагічної події. З того обговорення й дізнався про власну загибель. Хотів заперечити, що він, так би мовити, існує, та вчасно схаменувся. По-перше, хто знає, чи не притягнуть його під гарячу руку до відповідальності… А по-друге, спала на думку ота химерія, той самий варіант з безслідним зникненням.

«А що, коли справді тимчасово зникнути? — подумав він, розглядаючи, що залишилося після вогняного зіткнення. — Кращої нагоди не буде. Втру носа братусі з його близнюками, батькові з його зачуханою фіктивною мачухою. Хай тоді спробує хтось мене дурнем обізвати! Матиму двокімнатну квартиру. Не гіршу, ніж у людей. От тільки що робити з паперами?»

Він розгублено подивився на течку, яку продовжував тримати в руках. І в цю мить розбурханий вуличною пригодою натовп виштовхнув його на гарячі уламки того, що зовсім недавно було елегантною «Волгою» і могутнім бензовозом. Засюрчали міліціонери, закликаючи до порядку. Чи то з переляку, чи умисне кинув він на згарищі течку з паперами і зник.

Зверніть увагу, така версія має певні переваги. Вона пояснює, чому серед вогню й вибухів залишилася цілою, неушкодженою течка з паперами. До того ж співробітники контори звільняються від необхідності ховати колегу, про якого ніхто нічого сказати не може. Якщо він живий, то про нього й далі говорити не варто.

На моє щире переконання, наш герой загинути не може. Він житиме довго і безжурно, сповнить все, чого прагнув, ніхто й ніколи не скаже про нього ні хорошого, ні поганого. Бо нікого не обходитимуть його плани, його мрії, його проблеми, спосіб життя — не гірший, ніж у інших людей. Загибель у полум’ї виділила б його з гурту подібних, надала б не властивих йому героїчних рис. А він того не вартий. Це відчули навіть не схильні до складних психологічних побудов співробітники контори. Тож воно їх і мучить. Посперечавшись трохи, вони неодмінно змушені будуть погодитися зі мною.