Гупало Василь. П’ять з половиною пригод

ЗмIючий острIв

На початку осені, коли люде вже майже зібрали врожай і готувалися до великого ярмарку, Гупало Василь раптом зазбирався в дорогу. Я зустрів його вранці на березі Підгорянки, де він вантажив зброю на стару козацьку чайку, що пристала до берега. Я підійшов привітатись, а він мені й каже, що от, мовляв, вирушає через Дніпро до Чорного моря, де козаки збираються битися з ворожими татюрками, що треба їм допомогти і що бувай, мовляв, Левку, до Нового року повернуся.

Чесно кажучи, я образився, бо вважав, що ми найближчі друзі, котрим не слід розлучатись, і як це він навіть не спитав, чи не хочу я поїхати з ним? Але на той час я вже трішки розумів, що за людина — Василь, тому мовчки побіг додому по речі, швиденько вернувся і зайняв місце в чайці — спереду, щоби бачити все якнайкраще. Гупало сів поруч, нічого не сказавши, і ми вирушили річкою вниз, розпочавши ту дивовижну пригоду.

Спочатку я шкодував, що довелося поїхати з міста, бо мене як людину співучу-балакучу запросили на декілька заможних весіль, запланованих у Підгірцях на вересень. Але потому, побачивши, яка краса відкривається з усіх боків од човна, я заспокоївся: вистачить іще на нашу долю свят.

Дорогою козаки співали своїх пісень, а я записував ті, яких раніше не чув. Василь як не сидів на веслах, то малював краєвиди: і гори, і долини, і ліси, і степ. Якщо ми зупинялися неподалік від селищ, він дарував малюнки місцевим — чи то на добру згадку, чи то тому, що вільного місця в човні не було. А люде віддячували, даючи нам молока та хліба.

Декілька разів нам довелося волоком тягнути чайку, потому ми вийшли у Дніпро і десь за тиждень зустрілися з козацьким війсь­ком біля місця, де починалося море. Чайок там гойдалося стільки, що кінця-краю їм не було видно. Ми прибули одними з останніх і дізналися від сусідів, що вирушати будемо завтра, а сьогодні ввечері планується гульня.

Ой, було, скажу я вам! Чайки пристикались одна до одної, козаки розливали по чарах гарячий мед, співали пісень, дехто навіть танцював, стрибаючи з човна в човен. Я намагався встигнути всюди і зупинився лише тоді, коли ціле військо нарешті вгамувалося — десь під ранок. Ледве знайшов нашу чайку, порозпихав сплячих, аби й мені було місце, втиснувся і тільки-тільки заплющив очі, як просто над головою вдарила гармата. І почалося справж­нє пекло.

З’ясувалося, що татюрки були поруч. Підкрались уночі, дочекалися, поки ми нарешті вгамуємось, і зненацька напали, вийшовши з ранкового туману. Скільки козаків і чайок загинуло відразу, ще не прокинувшись, не знаю, та було таких багацько...

Зійшло сонце, проте замість туману піднявся такий дим, що розгледіти щось далі, ніж на корпус човна, було неможливо. Я знав казки про великі морські баталії, та насправді виходило, що зібратися докупи і якось скоординувати дії неможливо, — битва розбилася на безліч маленьких двобоїв, і кожен намагався вижити сам.

Брехати не буду: я нікого тоді не вбив, у мене навіть шаблі не було. Та я допомагав, як міг: заряджав пістолі, перев’язував поранених, видивлявся в диму битви, де наші, а де — не наші.

Ми билися цілий день, намагаючись відчепитися від ворога і вийти на вільну воду, аби бодай зрозуміти, що відбувається довкола. Василь бився поруч із козаками, він трощив своєю булавою ворогів, але не збільшувався в розмірах, бо тоді наша чайка відразу би затонула.

І коли вже здавалося, що сил не лишається і що нам не перемогти, налетіла страшна буря. Я таку бачив лише на малюнках і на старих гравюрах у Підгорецькому замку: чорне небо й такі самі чорні хвилі, кожна з яких — неначе гора, що суне на тебе. Вороги, друзі — все зникло! Лишилися тільки шалений вітер і борт чайки, в який ми вчепилися з остатніх сил, аби врятуватися.

Наш човен підняло майже до неба, і на мить я виразно побачив, як із хвиль з’явилася голова велетня, значно більшого навіть за великого Василя, а потому нас гепнуло згори об воду — й ураз не стало, чим дихати.

Я повернуся до тями й відчув, що лежу обличчям у піску, а ногами — у воді. Розплющивши очі, побачив, що вже настала ніч і що лежу я на березі. Буря минула, над головою сяяли зорі — та такі яскраві, яких я не бачив жодного разу в житті. Але тоді мені було не до небесної краси. Я звівся на ноги і так швидко, як тільки зміг, побіг берегом, шукаючи Василя. Дарма: всюди навколо були самі скелі та пісок. Швидко скінчилися сили, і я знов упав, залива­ючись сльозами, бо вирішив, що врятувався лише я один.

Удруге оговтався вже наступного дня. Відразу захотів пити — так, як ніколи в житті не хотів. Я знав, що морської води куштувати не слід, адже тоді швидко зіскочиш із глузду, проте все одно підійшов до берега спробувати: а раптом нас зненацька тією бурею повернуло до Дніпра, а він місцями широкий, наче море. Ковтнув — ні, солона. Тьху ти!

І тоді я почув, як ліворуч, за скелями, наче хтось кричить. За прибоєм і вітром могло й почутися, та я побіг туди так прудко, як лише міг. Домчав до скелі, вскочив у море і пошльопав ним, оминаючи високе каміння. Й уже з моря побачив, що відбувалося далі на березі.

Там підіймався з піску Гупало Василь, а навколо нього стояли татюрки, котрі, вочевидь, також урятувались. Але в той момент мені було не до них. Я так зрадів, що Гупало теж живий, що закричав і побіг до нього. І — між нами — зізнаюся, що біг я тоді, плачучи від щастя, попри те, що на мене чекала неминуча бійка. Проте разом із другом битися можна. Можна програти, можна навіть загинути, але головне — не зрадити ні себе, ні його.

Татюрків було п’ятеро. Вони зі своїми кривими шаб­люками стояли навколо Василя. Почувши мій крик, усі обернулись, і то був ідеальний момент, аби Василеві збільшитись і побити їх, поки вони відволіклися! Та він чомусь просто стояв. Я проскочив поміж найближчиими ворогами й підбіг до нього. Коротко кивнув йому і став поруч, готуючись битися, хоч і не мав я тоді нічого в руках.

— От шо, — сказав Василь і сплюнув піском, — битимемося далі?

І тоді один із ненаших вийшов трохи вперед і показав рукою на себе та на своїх:

— Ми — ні.

Він викинув у пісок шаблю, почекав, поки решта татюрків зробить те саме, тоді, обережно підійшовши, зняв залізну рукавицю — показав, що рука його порожня, і простягнув правицю Василеві. Так і привіталися.

З’ясувалося, що Василь, перш ніж нас розкидало, встиг прихопити бурдюк із водою. Він прив’язав його до пояса і так зберіг. Отже, ми мали воду, а татюрки — трохи гострої кінської ковбаси, від якої так хотілося пити. Тож ми були приречені на перемир’я.

Зрештою, ковбаса швидко скінчилася. Ми шукали на березі серед різних викинутих із моря залишків чогось їстівного, та де там! Ані хлібчика, ні сала. І ми пішли вздовж берега роздивлятися, де ж саме опинилися.

То був острів. Маленький, розміром із Підгорецький замок. Довкола грало Чорне море, й ніде не видно ні протилежного берега, ні вітрил. На наше щастя, ми знайшли джерельце питної води, назбирали хмизу і запалили багаття. Там само, посередині острова, ми побудували табір. Сплели зі сухих водоростей хатку й рятувались у ній від сонця. Це в нас удома наближалася зима, а на острові було спекотно, як улітку.

Приловчилися ловити рибу та зміюк, яких на тому острові було так багато, як людей на Підгорецькому ярмарку в обід. Ми навчалися мови одне одного й потрохи дізнавалися про життя по той бік війни. Я в кишені завжди мав карти, тож навчав чужинців наших ігор, а один із татюрків примудрився врятувати дошку з їхньою грою в тавлу, якої вже я швиденько навчився.

Василь у наших турнірах участі не брав: він працював зі скелею, видовбуючи на ній якісь величезні обличчя. Словом, не так ми вже й погано жили, якщо не зважати на певну обмеженість нашого меню: тільки риба та зміюч­ки. Тьху, як пригадаю, скільки разів мені там борщ із пампушками снився, то починаю сивіти..

Ми сподівалися, що хтось пропливе поруч і врятує нас, але — дарма. Мушу додати, що на мені весь той час була та сама чарівна сорочка, яку подарував мені Зелений Остап. Вона могла врятувати нас, але мав минути рік, відколи вона «спрацьовувала» востаннє. За моїми підрахунками, зима давно минула, почалась і тривала собі весна, а ми все так і сиділи в хатці, грали у триньку чи то в їхню тавлу.

Грали ми, дуріли потрохи, аж тут від вечір піковий валет у моїй руці зненацька ожив і сказав: «Гайки тобі, Левку. Ой, зламається древко». Було би звідки падати — я б упав, але ми сиділи в хатці, тож я виповз ізвідти на берег, міркуючи собі, що довго ми так не протримаємось. І побачив я, як серед моря знову збирається страшна темрява.

І вдарила буря — така сама страшна, як і під час битви. І знову з’явився серед тих гігантських хвиль велетень, і всі його побачили. Вочевидь, той морський цар, не добивши нас уперше, збирався тепер просто змити острів разом із нами.

Василь збільшився в розмірах, і ми повисли на ньому, вчепившися в його одяг. Він натомість узявся за скелю, з якої робив чи то пам’ятник, чи то скульптуру. Вітер рвав нас на шмаття, а страшні хвилі руйнували скелю, вириваючи каміння, як голодний пес — м’ясо.

Я заплющив очі й захотів понад усе опинитись у Підгірцях, на нашому базарі, де не їдять зміюк, де продають вареники та співають знайомих пісень. Нас зірвало зі скелі й почало крутити, мов кульбабку в повітрі. Я тримався за Василя з усіх сил, аж раптом відчув, що вітер зник, як і звук бурі. А потому ми попадали на бруківку, боляче забились, і я закричав, але не від болю, а від радощів, адже чарівна сорочка врятувала нас в останній момент і перенесла саме туди, куди я і хотів: на нашу ринкову площу.

Татюрки вирішили, що їх урятував Василь, і почали кричати: «Балабан-ага, Балабан-ага», — стрибаючи навколо. А Гупало враз зменшився, підійшов до мене, помацав со­рочку і сказав: «Пощастило. День у день», — неначе не я спрямував нас зі зміїного острова до Підгірців. Але я не образився: часу не було, бо побіг замовити вареники з картоплею та з грибами.

Забігаючи наперед, скажу, що риби відтоді я не їм — не кажучи вже про змій. А тоді Премудра зробила з нашого повернення велике свято на базарі: з борщем і з феєрверками, — а ті татюрки лишились у Підгірцях, заснували там файну ресторацію зі своїми чубуреками, а назвали її «Балабан». Я чув, що їхні нащадки живуть там і досі, перейнявши справу своїх предків. Як будете в тих краях — зайдіть: там завжди смачно і затишно.