Зоря іде — долю веде.
Народ
Під осінніми високими зорями затихають оселі, і тепер стає чутнішою мова роси, напівроздягнених дерев і вчорнілих задуманих соняшників, що вже не тягнуться ні до сонця, ні до зірок.
Мене все життя ваблять і хвилюють зорі — їхня довершена і завжди нова краса, і таємнича мінливість, і дивовижні розповіді про них. Та й перші спогади мого дитинства починаються з зірок.
І тепер, проживши піввіку, я згадую далеке вечірнє стависько, потемнілі в жалобі трави, що завтра стануть сіном, велетенські шоломи копиць, останній срібний дзвін коси і перший скрип деркача, і соняшник вогнища під косарським таганком, і пофоркування невидимих коней, що зайшли в туман, і тонкий посвист дрібних чирят, що струшують зі своїх крилець росу, і дитячий схлип річечки, в яку на все літо повходили м'ята, павині вічка, дикі півники, та й не журяться, а цвітуть собі.
А над усім цим світом, де пахощі сіна злегка притрушує туман і дух молодого, ще не затужавілого, зерна, сяють найкращі зорі мого дитинства. Навіть далекий вогник на хуторі біля містка теж здається мені зорею, що стала в чиємусь вікні, щоб радісніше жилося добрим людям. От аби й нам узяти одну зірку в свою оселю…
І здається мені, що, минувши потемнілі вітряки, я входжу в сине крайнебо, беру з нього свою зірку та й навпростець полями поспішаю в село. А в цей час невидимий сон, що причаївся в узголов'ї на другому покосі, торкається повік і наближає до мене зірки.
Їх стає все більше та більше, ось вони закружляли, наче золота метелиця, я почув їхній шелест, їхню музику… і поплив, поплив на хиткому човнику по химерних ріках сну…
Зараз притихлими дорогами, з яких не сходить місяць, ми з дідусем повертаємося із Майданів. Тут у лісових оселях дідусь робив людям вулики і лагодив немудру сільську машинерію. Були ми навіть у першій комуні, де хлібороби, спасаючись бандитів, і в поля виїжджають із зброєю. Дід якось показав мені неподалік од орачів триніжник з гвинтівками, а під ним на пілочці лежав святий хліб.
Оксамитний холоднуватий вечір ворушиться навколо нас, під колесами попискують вологі колії, шелестить і шипить листя, у долинках нам переходять дорогу клапті туману — і ніде ні лялечки, тільки зажурені верби обабіч дороги, тільки місяць і зорі вгорі. Ось одна упала на дальні поля, і дід говорить до неї і до себе:
— Зорі, як і люди, падають на землю, і вони мають свій вік, — а далі обертається до мене: — Тобі, дитино, не холодно? Може, свою кирею дати?
— Не треба, діду, — кульчусь я на задку і чогось очікую від мосту, що попереду, від річечки під ним, що спить і не спить, і від переліска, що сповзає в луги.
— Чого ж не треба? Ти, бачу, трохи замерз.
— Байдуже, нам, чоловікам, треба до всього звикати, — повторюю дідові слова.
— Он як! — дідусь добряче натрушує посмішку на сиву, аж пожовклу на місяці бороду, далі защібає верхній гудзик на моїй катанці, а на босі ноги кладе оберемок сіна.
Коли ми виїхали на чумацький шлях, з-за дерев легко, наче тіні, вискочили троє озброєних вершників. Од несподіванки я мало не зойкнув. Дід однією рукою притримав коняку, а другу заспокійливо поклав на мої плечі. Під першим кібцюватим вершником грає лискучий, неначе ясним місяцем накупаний, кінь.
«Бандити», — холону я від здогаду і щільніше, притуляюсь до діда.
— Добрий вечір! — владно здоровкається вершник на мальованому коні, а двоє других, з карабінами в руках, залишаються трохи поодаль.
— Доброго здоров'я, коли людина добра, — відповідає дід. В його голосі не чути ні страху, ні тривоги.
— Що везеш, чоловіче?
— Онука, не перелякайте його.
— Дітей ми не лякаємо, — стишив голос вершник. — А зброю не везете?
— Нащо нам таке сміття!? — замахав руками дід. — Надокучило й остогидло воно. Ось заробив собі зерна, то й уся моя поклажа.
Вершник красиво прихилився до воза, рукою поторгав мішок, сіно, а потім підвів одну брову на мене і змовницьки запитав:
— Злякався?
— А ви б хіба не злякалися? — ще з опаскою пробурмотів я.
— Звичайно, злякався б, — закивав головою вершник. — Як тебе звати?
— Михайлом.
— Славне ім'я. У школу ходиш?
— Ні.
— Еге, — невдоволено випнулись губи у вершника. — Як же ти дав такого маху?
— Мусив, бо на зиму нема чобіт.
— А ви хіба не з багатих?
Я ображено потискую плечима, а верхівець починає сміятися, і тільки тепер на його картузі помічаю п'ятикутну зірку. Виходить, я даремне бив дрижаки.
Пересміявшись, червоноарміець серйозно каже до мене:
— Тепер безчобіттям, хлопче, нікого не здивуєш — ще дуже бідні ми. Та все одно маємо вчитися: так революції треба! Зрозумів?
— Аякже, геть-усе зрозуміли, — каже дід і похитує сивою головою.
— Що ж ви геть-усе зрозуміли? — лукаво підсміюється вершник.
— От слухай: революції треба хліб… — починає дід, а вершники дружно регочуть.
— Хіба не вгадав? — дивується дід.
— Угадали, угадали, та не все.
— А хто його все вгадає? На це треба голову, як діжку, мати. Тільки я ще не доказав… Кому тільки не треба було нашого хліба? Чисто всім! І діти наші були потрібні всім до чужої роботи, а не в школі. Ось воно й вийшло так: і ноги в нас не взуті, і голови босі.
— Еге, діду, то ви голова!.. Усе збагнули! — здивовано і весело заговорили вершники. — А внука свого неодмінно посилайте до школи, головне тепер не в чоботях! Був час, що ми навіть воювали босі, — закинувши за плечі карабіни, вони прощаються з нами.
Проти місяця заблищали стремена, забряжчала зброя, під копитами м'яко застугоніла земля. І враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетів над прадавнім чумацьким шляхом, над віковими липами, над притихлими полями:
Зоре моя вечірняя,
Зійди над горою…
Я потягнувся до пісні, до неба, до вечірньої зорі і завмер у тому смутку і диві, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.
Віджурилась, віддзвеніла пісня на шляху, зникли вершники вдалині, а дід, похитуючи головою, зітхнув раз і вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потім обернувся до мене:
— Житте… Чуєш, і він, Шевченко, босоніж до школи ходив. Такий був наш латаний талан. А завтра, дитино, як доживемо дня, підстрижу тебе, візьму за руку та й підемо до школи.
— Дідусю, це насправді? — аж тьохнуло в мене серце і дрогнув голос.
— Атож: як сказав, так і зроблю.
— І книжку мені купите? — в надії прикипів я очима до дідового обличчя.
— І книжку тобі купимо, і чорнила з бузини зробимо, і на крамну сорочечку розстараємось. А потім, гляди, на чобітки розживемося, підіб'єм їх підковами, будеш іти межи люди і вибивати іскри…
— Справді? — вірю й не вірю, що стільки щастя може прийти одній людині. Я вдячно прихиляюсь до діда і між зорями мого дитинства розшукую вечірню зорю поета, що буде мені сяяти все життя…
І радість і горе ходили цієї ночі разом.
В дорозі я кілька разів солодко засинав і прокидався. У видіннях до мене приходила школа, а наяву сяяли високі осінні зорі, а за якусь мить дідусь уже вів мене в науку. Через моє плече погойдувалась торбинка з книжками, на шиї метлявся мотузочком ув'язаний олівець, а з-під підківок моїх чобіт вибивалися іскри. І славно було мені на душі, так уже тепер не буває…
Місяць ген-ген перейшов на другу половину неба, коли ми приїхали додому. Дід зсадив мене з воза, оглянувся довкола на зарічанські осокори, на підсинені хати, на сонне, обведене рамками тіней, подвір'я, на город, на грушу. Все це, накупане місячним маревом, висяювало росою, вигойдувало шелест і мінилося, наче хто його потихеньку зсовував з місця.
З дерева зірвалася грушка, застрибала по гіллі, упала на кореневище, і знову благословенна тиша, і повів прив'ялих чорнобривців, і подих чи зітхання землі.
— Як гарно в світі, — говорить сам до себе дід. Стоячи на латці споришу, він перебирає свої видіння, смутки і думи. До нього тягнеться коняка, і він кладе їй руку на гриву. — Зараз і ти відпочиватимеш. Пора… Михайле, а ми, чуєш, не будемо будити ні бабуню, ні матір, — наробились, навихались вони за день, то хай спочивають на здоров'я. Ляжемо собі в клуні на сіні та й виспимось на славу. Чи не так я кажу?
— Еге ж, у клуні і просторніш, і здоровіше, — знову ж відповідаю словами діда.
— Вірно. Ти в мене молодчага. Ось тобі рядно, вилазь на сіно. Я скоро прийду до тебе.
Вітрець підколисував його великі напатлані брови і тіні під ними, підбивав їх на високе чоло, де в кожній зморшці лежать роки, нестатки, непереробна праця і непереводний піт.
— То не баріться.
— А чого я маю баритися? Хіба в мене такими внуками поле засіяне?
— Еге, ви завжди так говорите, а потім сідаєте біля вікна, де бабуся спить.
— Зараз не сяду, бо холодно, — добряче-добряче посміхнувся мені дід, щось подумав своє і махнув рукою: — Іди вже.
Заточуючись, входжу в клуню, вилізаю на засторонок з долинковим сіном, вкриваюся, й одразу солодка дрімота наближає до моїх очей і далекі Майдани, і трьох вершників на шляху, і близьку школу. Там запитають, як мене звати і чи хочу вчитися. Я скажу, що дуже хочу, і хай учителька не вельми печалиться — їй-бо, наздожену прогаяне.
А чого ж так довго дідусь не приходить? Я насилу-насилу розплющую обважнілі повіки і трохи підводжусь.
Крізь щілини між цівками в клуню падають підволохачені місячні смуги, біля однієї з них раптом починає сонно дихати й підійматися земля — то кріт кротив свою шапку. Біля повітки форкнула коняка, дід щось тихо сказав їй. Це мене заспокоїло, і я кудись почав летіти, вже не чуючи, як горе входило на наше подвір'я…
Дідусь, напоївши коняку, почав снувати чогось двором і городом, розмовляючи із ними, і з людьми, що приходили йому на пам'ять. Коли сон почав і його зморювати, він підійшов до хати, сів на призьбу під вікном, біля якого спочивала його невтомна дружина…
Гай-гай, уже й життя минуло їхнє, та й досі мої старі жили, наче молодята: не тільки на людях, а й поміж собою вони увесь вік були делікатні, уважні, привітні.
Уміли шанувати і добрих людей, і мовчазну скотину, і святу працю, і святий хліб, тільки не вміли шанувати свого здоров'я.
Отак біля вікна дружини і прихопив мого діда останній осінній сон і простуда.
Прокинувся він на світанку з хворобою в грудях, її вже не змогли вигнати ні піч, ні парене зерно, ні добра чарка.
Через три дні спочивав у домовині. На подушці біля його голови востаннє лежали любисток, материнка й шальвія… І хоч як я плакав, як благав, щоб він підвівся, дідусь вперше в житті не послухав мене…
Недовго пережила його й дружина: тяжко засумувавши, вона злягла, а коли почула свою смертну годину, підвелася, сама вибілила стіни, помастила долівку, принесла з городу прив'ялих чорнобривців, купчаків і паністки, розкидала по хаті і звеліла увечері скликати рідню.
При поганенькому, бензином заправленому, сліпаку востаннє вечеряла зі своїм родом бабуня. І хоча її думи і очі вже летіли у небо, ніхто не вірив, що вона прощається з світом: адже і мастила, і прибирала сьогодні в хаті, і нічого, крім душі, не боліло в неї… Та, напевне, біль душі — найстрашніший біль. Через день бабуню поховали поруч з дідусем. Рідня і осінній день плакали над її могилою, а з цвинтарної груші в могилу впала грушка. Напевне, для того, щоб бабуня й на тому світі садила сади…