Химерна пригода з доктором Джекілом та містером Гайдом

ВИПАДОК З ЛИСТОМ

Надвечір містер Аттерсон зупинився біля дверей оселі доктора Джекіла. Його одразу ж зустрів Пул, і через кухню та подвір'я, що колись було садком, провів до будинку, який називали чи то лабораторією, чи то анатомічною. Доктор відкупив цей будинок у спадкоємців відомого хірурга, і оскільки його власні зацікавлення були пов'язані не з анатомією, а з хімією, призначення споруди за садком змінилося. Доктор уперше приймав правника в цій частині своєї оселі, і тому той зі змішаним почуттям цікавості й подиву розглядав це тьмяно освітлюване крізь плафон у стелі приміщення без жодного вікна, де колись юрмилися під час розтинів студенти, а нині анатомічні столи було заставлено хімічними приладами, а на підлозі стояли реактиви в оплетених лозою суліях. У дальньому його кінці сходи вели вгору до оббитих червоною тканиною дверей; через них містер Аттерсон нарешті потрапив до докторового кабінету. Це була простора, обставлена, крім іншого, великим люстром та робочим столом, кімната, що виходила на подвір'я трьома заґратованими, вкритими пилом вікнами. У каміні палав вогонь, на камінній полиці стояла засвічена лампа, бо о цій порі туман, здавалося, починав проникати й до житла. Там, ближче до тепла, сидів доктор Джекіл. Вигляд його був украй знеможений. Не підвівшись назустріч гостеві, він лише простяг йому холодну руку.

— А тепер, — промовив містер Аттерсон, щойно Пул залишив їх самих, — скажіть мені: ви чули останні новини?

Доктор здригнувся.

— Про це кричали на площі. Я чув з вітальні.

— Одне слово, — вів далі правник, — Кер'ю, так само, як і ви, був моїм клієнтом, і я хочу знати, що мені робити. Сподіваюся, ви не настільки ще втратили глузд, щоб переховувати цього хлопця тут?

— Богом присягаюся, Аттерсоне, — простогнав доктор, — Богом присягаюся, я більше ніколи його не побачу. Клянуся вам честю, з ним покінчено. Це все вже позаду. Він справді не потребуватиме вже моєї допомоги, я знаю його краще від вас, він нікому більше не заподіє лиха, ніхто ніколи про нього не почує.

Правник похмуро слухав, гарячкова мова друга йому не подобалася.

— Ви нібито в це вірите, — сказав він, — тож в ім'я вашого ж добра хотів би сподіватися, що ви маєте слушність. Бо коли дійде до суду, ваше ім'я може виринути.

— Я цілком певен цього, — підтвердив Джекіл, — і маю на те підстави, про які не можу розповісти жодній людині. Та є одна справа, щодо якої я хочу з вами порадитися. Бачте… я отримав листа, і я не знаю, чи не слід мені показати його поліції. Тим-то лишаю це на ваш розсуд, Аттерсоне, я певен: ви вчините мудро, і я цілком звіряюся на вас.

— Ви боїтеся, що лист виведе на його слід? — запитав правник.

— Ні, мене більше не обходить, що станеться з Гайдом, з ним покінчено назавше. Я боюся, чи не зашкодить це за таких обставин мені.

Аттерсон був вражений егоїзмом свого друга, але водночас відчув полегкість.

— Гаразд, — нарешті сказав він, — покажіть мені цього вашого листа.

Листа було написано виразним прямим почерком; під ним стояв підпис «Едвард Гайд». Відправник стисло сповіщав свого доброчинця доктора Джекіла, якому він так негідно відплатив за щиросерде піклування, що не слід тривожитися за його безпеку, бо він має цілком певні засоби зникнути.

Лист розвіяв частину попередніх правникових побоювань, він навіть подумки дорікнув собі за те, що його підозри зайшли аж так далеко.

— А конверт у вас залишився? — запитав він доктора.

— Я спалив його, не втямивши гаразд, що й до чого. Але поштового штемпеля на ньому не було. Його хтось приніс.

— Ви дозволите мені забрати листа з собою й подумати до ранку?

— Цілком звіряюся на вас, — повторив доктор. — На себе я в таких справах уже не покладатимуся.

— Тоді я над усім цим поміркую, — пообіцяв правник. — Але дозвольте мені ще тільки одне питання: то Гайд змусив вас дописати в заповіт умову щодо вашого можливого зникнення?

Доктор був очевидно заскочений; нічого не відказавши, він лише кивнув.

— Я так і знав, — мовив Аттерсон. — Він замірявся вбити вас. Тож ви ще дешево відбулися.

— Я багато чого навчився, — сумно проказав доктор. — О Боже! Аттерсоне, яку я дістав науку! — і він на хвильку затулив обличчя руками.

Виходячи на вулицю, Аттерсон зупинився перемовитись кількома словами з Пулом.

— Між іншим, Пуле, сьогодні вашому панові доручили листа. То як виглядала людина, що той лист принесла?

Виявилося, однак, що Пул цього дня нічогісінько не отримав, крім звичайної пошти.

Ця новина знов збудила правникові сумніви. Звичайно, листа могли принести й до дверей лабораторії, але могли написати й у самому кабінеті, й тоді вся справа виглядала зовсім інакше. Він ішов хідником, і його обганяли хлопчики з паками газет, вигукуючи: «Терміновий випуск! Жорстоке вбивство члена парламенту!» Йшлося про його друга й клієнта, але він не міг допомогти слідству, не штовхнувши доброго імені свого другого клієнта й приятеля у вир скандалу. Йому належало зробити складний вибір, і хоч як він звик покладатися на себе, зараз хотілося почути чиюсь пораду.

Невдовзі по тому він сидів по один бік від каміна у власній оселі, його старший клерк містер Ґест — по другий, а поміж ними, якраз на належній відстані від вогню, стояла пляшка особливо старого вина, що довший час зберігалося в темних льохах під будинком. Місто все ще тонуло в пелені туману, вуличні ліхтарі мерехтіли, наче карбункули, але й під важкою задушливою запоною життя струмувало його артеріями з шумом потужного вітру. Однак у домі, при вогні, було затишно. Кислоти в пляшці давно вже розклалися, яскравий цісарський багрянець із часом збляк, і жар спекотних осінніх днів на схилах виноградників готовий був розчинитися в лондонському тумані. Незчувшись того сам, правник розтанув. Нікому не довіряв він більше, аніж Тестові, від нього в Аттерсона майже не було таємниць. Він часто доручав Тестові вести справи з доктором Джекілом, той знав Пула, і не міг не чути про гостинність, що її виявляли там містерові Гайду; тож хіба не природним було б запитати в Теста, до всього ще й тонкого знавця різних почерків, його думку щодо цієї таємниці з листом? Звісно, запитати не прямо, але ж читаючи такого дивного документа, клерк неодмінно щось зауважить, і з його слів Аттерсон зможе виснувати, в яке річище скерувати подальшу розмову.

— Яка сумна та справа сера Денверса, — зауважив правник.

— Авжеж, сер, — погодився клерк. — Вона наробила багато галасу. Той убивця, певно, божевільний.

— Я хотів би спитати вас ось про що, — провадив Аттерсон далі. — Тут у мене є лист, написаний його рукою. Хай це лишиться між нами, бо я ще не знаю, що робитиму з ним далі; все це — справа вельми неприємна. Але ось він, саме для вас, — автограф убивці.

Ґестові очі спалахнули, він заходився ретельно вивчати поданий аркушик. — Ні, сер, це писав не божевільний. Але почерк дуже дивний.

— З усього знати, що належить він вельми незвичайній особі, — докинув правник.

Саме тоді до покою ввійшов служник із запискою.

— Це — від доктора Джекіла, сер? — запитав клерк, ледве глянувши на неї. — Почерк наче мені знайомий. Сподіваюся, в ній немає нічого секретного, містере Аттерсоне?

— Лише запрошення на обід. Хочете на неї поглянути?

— Тільки хвилинку. Дякую, сер, — клерк поклав обидва аркушики поруч і став прискіпливо їх порівнювати. — Дякую, сер, — повторив він, повертаючи обидва папірці, — аж надто цікавий автограф.

Поки тривала пауза в розмові, містер Аттерсон боровся сам із собою.

— Навіщо ви порівнювали їх, Ґесте? — раптом запитав він.

— Річ у тому, сер, — клерк підшукував слова, — що між ними існує дивовижна подібність, обидва почерки майже цілком тотожні, й різняться тільки нахилом літер.

— Дуже дивно, — вимовив Аттерсон.

— Так, справді, як ви кажете, дуже дивно, — погодився Ґест.

— Я б не згадував більше про цю записку, — сказав господар.

— Не згадуватиму, сер, — промовив клерк. — Мені зрозуміло.

Залишившись сам, містер Аттерсон замкнув записку в глибині свого сейфа. «Невже, — подумалося йому, — Генрі Джекіл підробив лист убивці!» І кров похолола в його жилах.