Химерне місто Дрободан

Тільки-но ми, вислухавши щиру пораду, випірнули з “блакитної мрії”, позаду почулася голосна невимушена лайка. Це, очевидно, свідчило про наближення подальших ускладнень у житті охоронця закладу позбавлення болі.

— Та-ак… — протягнув Гріф Реморс, переглядаючи мою статтю. Потім підозріло примружившись, поцікавився, — Ти взагалі, добре почуваєшся?

Я спробував зазирнути у текст, що лежав перед Редактором.

— А що? Щось у цьому творі мистецтва свідчить про фатальний фізіологічний розлад?

— Та… Ти себе у дзеркалі бачив?

Я миттєво підхопився і підскочив до шафи, скло якої за відсутності інших благ цивілізації могло служити дзеркальною поверхнею. Там виднілася моя пика, прикрашена кількома папільотками і смужками захисної фарби.

— Мамцю! — проскиглив я, — А я дивувався, чого це люди із таким захопленням мене оглядають. Думав, нарешті, побачили в мені новий секс-символ…

— Ну, якоюсь мірою, секс-гротеск, чи що… — погодився Редактор, аби підтримати дух розчарованого у громадській думці співробітника, і повернувся до прочитання сенсаційної статейки.

Мої сподівання виправдалися, очі пана Реморса жадібно розчахнулися, явивши моїм очам панораму “Редактор у стані здивованого обурення від нісенітниць, яких нагнав штатний кореспондент”.

— Тобто, ти хочеш сказати, — хрипким від хвилювання голосом мовив начальник, — ви дійсно дістали докази того, що парламентарі потруїлися від передозування хабаршишу та амфікорумпінів?

— Угу, маємо особову картку, де, до речі, вищезазначений діагноз перекреслено і дописано “виправити на пост-перепійний стресовий синдром” з підписом головлікаря.

— Ви її, е-ее, позичили?

— Саме так, ми її поцупили.

— Цього Нінкомпупа слід ізолювати від суспільства! Він же мені, почварик, колектив розкладає!

Гріф Реморс підхопився з місця, що змусило мене мляво збентежитися долею колеги, та майже відразу й сів, з гіркотою в очах розглядаючи мою особу. Це вже змусило мене більш інтенсивно збентежитися власною долею.

— Так, ну добре. Впишемо тут, — Редактор взяв червоне перо аби зробити корективи в тексті, -“побутують чутки”, “говорять, що” та “як повідомляють надійні джерела”. Це позбавить статтю відчуття пошлої достовірності, несумісної, відзнач, несумісної з особистою безпекою. Знаєш, був один такий герой у давні часи, не пам’ятаю прізвища, дуже був допитливий, та й побазікати не проти. Так він колись побачив голу Правду — це така була в античності богиня, — а вона потім йому очі видлубала. От побачиш, так це просто не минеться.

Не минулося це відразу ж, на наступний день. Зраночку до відділу влетів розпашілий Нінкомпуп, потрясаючи в повітрі імпровізованою зброєю масового ураження — шматком щирої, мов пропаганда, жовто-бульварної газетки “Вісник пантеону”.

— Ось, дивіться, що покритчині діти понаписували! Он як, курви зальотні, накропали! От покидьки недодрані!

— Що, Нінка?! — я підхопився з місця, утворивши недоладним рухом торнадо зі стільців, паперів та письмового приладдя.

— Ось! — він гнівно жбурнув в мене газетою і впав у крісло навпроти стола Гріфа Реморса. Той підняв одну брову і скептично усміхнувся.

— Що, зовсім малахольний? Чи лише трохи охрінів, хлопче? Чого б ото я вдирався до відділу, репетуючи, відзнач, мов квочка на зносях?

— Так оці, з “віника” написали про парламентарів, які потруїлися у “мандатій втісі”…

— Нінка! — вискнула Ешлі, відриваючись від купи знімків, які відстріляла звідучора на своєму “маузері”, — я ж тебе ніжно просила, палко благала та довго і нудно пояснювала, що деякі солоні слівця слід вживати тільки під пиво, і то у вільний час.

— Ги-ги, — щиросердно вибачився Нінкомпуп, — Так от, написали, шкури продажні, що “голоси”, цілком у відповідності до чинного законодавства, нажерлися алкогольних напоїв, що викликало у них цілком легальну “алергічну реакцію”. А щодо наших закидів з приводу амфікорумпінів, то це, бачте, є продуктом “незрілої мізантропії на ґрунті безпідставних наклепів окремих аматорів від журналістики”.

— Ось ви хто, — втішилася Ешлі, — А я вам скільки пояснювала? Все не вірять, поки не прочитають чорним по білому.

— Люба моя, — це мовив я, розвертаючись до неї, — Як можна вірити покидькам з “віника”? Це все одно, що брати консультації з розробки корпоративного іміджу у макаки. А свою позицію щодо нас ти переглянь: ми ще доведемо свою звитягу і професійність. Нінка! Пішли бити морди!

— О! — Нінка повчально здійняв вказівного пальця, — Оце я розумію, фахівець.

— Фу, мужло, — презирливо скривилася Ешлі.

— Хлопці! — Редактор розпачливо зірвав з носа окуляри, — Ви — представники ГС, тому поводьтеся, заради всього святого, пристойно. Морди, відзначте, бити слід кваліфіковано і ефективно. Так, щоби раз і надовго.

І ось, невловимі месники, озброєні благословенням начальства, рушили на круті розбірки з конкурентним елементом. Метою нашого походу був Храм Спільного Бога, де відбувалася ритуальна церемонія задобрення сил Хаосу — регулярна прес-конференція з фуршетом. В жертву Творцям Щонайгірших Можливостей приносилися обрані суспільні діячі, що мусили надати “інформаційним вампірам” кусень інформації і витримати екзекуцію відповідей на запитання. Іноді, траплялося, жертву, з якої було вичавлено більше інформації, ніж вона була здатна виробити, виносили із ритуальної зали ногами вперед, і незабаром громадяни інфо-вурдалаки могли пообгризати ніжні кісточки політичного трупа. Однак, це траплялося не так часто, все-таки приємніше тягнути “живу” інформацію, та й ображені послушники Спільного Бога могли найняти професійних екзорцистів, монахів-воїнів Скупого Бога з ордену Податкен Поліцейцерів.

Ми справедливо сподівалися знайти і знешкодити підступних авторів злісної статейки саме там, оскільки відвідання прес-конференції, та ще й з фуршетом, було просто необхідним для тих журналістів, які не спромоглися підгодуватися інформацією, полюючи за нею у вільному сафарі.

Підійшовши до Храму, ми мусили зіпсувати життя варті, продемонструвавши їм амулети із зловісними рунами, що засвідчували нашу належність до нечистої сили, зустріч з якої ще невідомо чим може закінчитися. Вартовий — флегматичний парубок зі шрамом на скроні у яскравій храмовій туніці — був очевидно горобцем стріляним і тому без всяких різких рухів і відворотних молитов просто сполотнів і втратив свідомість. Перестрибнувши через непорушне тіло, ми піднялися широкими сходами розкішного палацу, де провадив свою праведну діяльність Верховний жрець Спільного Бога та його адміністрація. Зазирнувши за золочені двері, які нервово прочинив для нас послушник, Нінка обернувся і кивнув мені. Очевидно, об’єкт страшної мсті перебував саме у ритуальній конференц-залі. Ми тихенько потупцювали до вільних місць, аби не зруйнувати емоційний контакт призначеної на заклання громадської фігури та почесного зібрання екзекуторів. Це був, здивовано відзначив я, старший жрець з питань зовнішніх стосунків рідного полісу. Певно, щось негаразд у місті Дрободані, раз такий наїдок кинули журналістам. Відразу ж у моїй тривожній свідомості сплили на поверхню нещодавно втоплені асоціації з посольством Забодянщини. Н-ну, сказав сліпий, побачимо.

— … ми справді змушені були затримати видання їхній дипломатичній місії дозволу на торгівлю наркотичними речовинами, — вже через силу, зі зрадливою слабкістю в голосі промовив нещасний старший жрець. Його руки тремтіли, очі закочувалися, жрець жадібно прикладався до склянки, що стояла перед ним, в той час, коли присутні журналісти, скептично всміхаючись, споживали інформацію, мов кити планктон — пропускаючи водичку крізь зуби.

— … це стало необхідним через те… о-оте ко-отре, — жрець хитнувся, насилу втримавшись за трибуну; до нього підскочив ведучий, обмахуючи його матеріалами доповіді, — ми з’ясували, що якість їхньої продукції не відповідає споживчим стандартам: викликає порушення обміну речовин на фондовому ринку, податкову імпотенцію, посадово-фінансове звикання та певні симптоми валютної шизофренії… еніі…нії…іїї.

Жрець видохнув останні слова і видовищно беркицьнувся на підлогу. Журналісти зашуміли, обурюючись. Одна з ходових версій, як я дізнався пізніше, повідомляла, що державні мужі, яким доводиться проходити процедуру упередженого допиту, розробили стратегію власного порятунку з пазурів інфо-вампірів. Кажуть, що штатний дорадник Дон Хуаненко вчить нещасних миттєво входити в транс; іноді, як це сталося зараз, суспільні діячі просто втрачали свідомість, стаючи недосяжними для журналістської допитливості, а іноді — починали верзти екстатичні репортажі з астралу, розказуючи про райдужні перспективи, що нібито видніються зовсім поряд.

— Онде, — прошепотів Нінка, — сидить Фелікс Нунчак. Він і є тим підступним мерзотником, який жить не може, не зіпсувавши репутацію “Голосу Совісті” на сніданок і перед сном. Ну, пішли, притиснемо беззахисного до стінки?

— Авжеж, — я кровожерливо ошкірився, — ти будеш тримати, а я лупцювати!

— Тримай кишеню! Я сам давно чекав цієї нагоди!

Похмурі і невблаганні, ми рушили до приреченого на тісне з нами спілкування, Нунчака маленького чоловічка із блискучою від довгого використання лисиною. Той, побачивши нас на горизонті свого безхмарного існування, швидко зметикував, що йому загрожує, і не відкладаючи на потім, почав сновигати залою, підвиваючи від жаху. Ми його, звісно, швидко виловили і випхали з приміщення.

— Ну, Нунчак, що маєш сказати на свій захист? — Нінка навис над нещасним, погрозливо накопиливши губи, вирячивши баньки та притиснувши кулака до носа Нунчака, аби той оцінив його ніжний аромат.

— Е-ек… — Нунчак висловив своє здебільшого підсвідоме обурення поведінкою Долі.

— Суд визнає підозрюваного винним! — урочисто мовив Нінкомпуп, — Тепер слід визначитися із мірою покарання. Що пропонує шановне журі?

— Образа і наклеп — це злочини проти особистості, який потерпіла особистість може розглядати як підставу для самовільної розправи в особливо жорстокій формі з обтяжуючими обставинами, — радісно відгукнувся я, — Нагодуємо усім вранішнім тиражем “Вісника”! Скинемо його з дуба на кактус! Втопимо в Хайнекені!

— Зізнавайся, паскуда! — рикнув Нінка з такою щирою люттю, наче всю ніч жер мухомори, аби повести варварський авангард у битву.

Фелікс Нунчак прохрипів щось у намаганні зомліти, та Нінка, ввійшовши в стан бойового безумства, вліпив йому ляпас. Нунчак очманіло хитнув головою і проскиглив:

— В чому ж зізнаватися, добродії?

Нінка розреготався, оцінивши комізм звертання.

— Хто тебе напоумив написати таку дотепну статтю про парламентарів, колего? — раптом здогадався я.

Той, підтвердивши мою здогадку, знітився і з переляканим виглядом роззирнувся навколо.

— Я не можу цього сказати, — прошепотів він.

— Можеш-можеш, слід вірити у власні сили, — переконливо порадив Нінка, беручи розгін для наступного ляпасу.

— Повірте мені, — зіщулився Нунчак, — клянусь найсвятішим, клянусь акредитацією до парламентських кулуарів! Якщо я скажу, хто був замовником матеріалу, я просто зни…

— Де він? — вискнув Нінка, обурено тицяючи пальцем туди, де секунду тому перебував Фелікс Нунчак.

— Страмна халепа… — вражено прошепотів я.

Фелікс Нунчак таки вчинив обіцяне “просто зни…” — від підступного обмовника навіть ріжок з ніжками не лишилося. Нінка, однак, оговтався навдивовижу швидко.

— Отак буде з усіма, хто пише хрінові статті, — повчально мовив він, чомусь підозріло косячись на мене.

— Ага, дезінтеграція — найщиріша форма самокритики, — погодився я, — Але Нінка, ти нам ще потрібен! В тебе є маса інших достоїнств!

Бігти довелося швидко, адже Нінкомпуп в гніві — видовище жаске, як не глянь.

— Зник, кажете? — скептично хитнув головою Пайба Оліфаг, — Так, здається, серед порядних людей чинити не прийнято. Можна ж було просто набрехати — ви, певно, і не помітили б, а то й визначити вас обох нецензурними, та відповідними поняттями і запропонувати піди куди подалі. Так же ж, Гріф? Чи як там робиться у порядних людей? Бо я вже забув, коли востаннє бачив їх живцем.

Ми з Нінкою заціпеніли від обурення, тоді як обидва Редактори спостерігали за нами з по-батьківськи жорстокими усмішками.

— Хм. Не очікуй від мене неймовірного, добре, Пайба? Звідки ж мені знати? Ну тільки цей, Нунчак, навряд чи належав до цього рідкісного виду, однак, відзначте, встиг дати напрямок пошуку. От хлопці і просять тепер акредитацію до парламентських кулуарів.

— Та ясень-пень. Я ж не дурний, розумію, що вони щось від мене хочуть, а не просто прийшли порадувати начальство добрим словом. Отак завжди…

— Припини, Пайба, бо зараз заплачу, — суворо мовив пан Реморс, при чому тон його зовсім не відповідав нахабній усмішці, приховати яку він навіть і не намагався.

— Та добре вже, спробую якось дати собі раду, — сумно мовив головний Редактор, — тільки натовпу скорботних плакальниць тут мені і не вистачало. Нінка, синку, чом дивишся на мене, мов дружба на дружку? В тебе ж є акредитація.

— Ну, — Нінкомпуп сором’язливо опустив очі, — вона закінчилася ще того року. Коли мене випхали з кулуарів за бійку в буфеті…

— Крхм, — Пайба Оліфаг подивився на підлеглого з непевним виразом, властивим суворій матінці, чий синочок розбив вікно батьковій коханці, — Ну, фах з тобою, давай її сюди.

Нінка подав начальству медальйон з якимись затертими позначками. Головний Редактор покрутив її в руках, намагаючись щось згадати.

— Так, Гріф, я забув десь свого ритуального ножика. Мабуть відкривав консервативи в секретаріаті. Не позичиш?

— Та чого б і ні? — Гріф Реморс покопирсався в кишені просторих штанів і витяг на світ божий невеличкий обсидіановий ножичок. Він всміхнувся, мабуть пригадавши якісь приємні моменти пов’язані з ним, і, перехилившись через широкий начальницький стіл, подав його Пайбі Оліфагу.

Головний Редактор, отримавши ніж, пробубнів щось, кваліфіковане мною як побажання кошмарним підлеглим наглої страмної халепи, і встромив цю грізну зброю в палець. Звідти, не зволікаючи, покотилася крапля крові, яку перекривлений від приємних відчуттів, Редактор помістив на медальйон, від чого, здавалося, візерунки стали більш яскравими. Після чого пан Оліфаг передав освячений медальйон Нінкомпупу, який аж засвітився від гордості.

— А от щодо тебе, — протягнув Редактор, — це трохи важче. У нас обмежена кількість акредитацій і, щоби отримати ще одну, потрібно вбити трохи часу. А… хоча, я можу віддати тобі й свою, — він хитро примружився, занурив травмовану кінцівку в шухляду і витяг звідти медальйон, схожий на Нінчин, — мені вона вже навряд чи знадобиться. Застарий я для таких речей. Так, ну що сидиш, телепню?

— А що ж накажете?

— На коліна!

— Ви певні, що хочете це побачити?

— Це — ритуал, хлопче. Процедура, розумієш?

При цьому Гріф Реморс і Нінкомпуп заледве не вдавилися стримуваним, та цілком гомеричним реготом.

— Ну, чого чекаєш?

Я звісно, гупнув на підлогу, схилившись у земному поклоні і забормотів щось нечленоподільне.

— Помилуй-владико-не-накажи-стратити-бо-діти-підуть-жебрати-а-вдова-нагло-скурвиться…

— Заткнув би ти пельку, га?! Отже, — він зітхнув, торкаючись ножичком мого плеча, — Володій цією акредитацією з честю, не зловживай нею з метою окозамилювання і словоблуду більше п’ятьох раз на день, будь вірним сюзерену-Редактору та утопічним ідеалам вільної преси. Ну що там ще… в карти не програвай, не обмінюй менш як на три пляшки пива, зберігай конфіденційність інформації, отриманою за допомогою цієї акредитації, в сухому та темному місці. Клянешся?

— Клянусь гонораром! — зухвало мовив я.

Редактор криво всміхнувся:

— Ну, я не певен, чи можна клястися такими міфічними явищами…

— Пайба, припини, бо зараз буде пролетарський страйк, — попередив пан Реморс.

— Ти ж бач, і те не можна, і то не треба, — гірко мовив Редактор, — І, взагалі, я тут найголовніший! Ну все, геть звідси, плебеї: я в печалі.

Ми з Нінкою, від страму подалі, чкурнули геть; Гріф Реморс лишився втішати начальство.

— Що це з ним? — поцікавився я, ледве ми випорснули з Редакторського лігва, — Чом це Оліфаг такий злісний?

— Та бозна. Може — стан інтоксикації після вчорашніх вливань?

— Чи — в Термаганти мігрень? Дме сильний вітер менструаль?

Ми перезирнулися: Нінка відтворив гіпотетично-стражденне лице Відповідального Секретаря, а я — розгніване через загально-фізіологічне невдоволення обличчя Головного Редактора. Вийшло настільки правдоподібно, що ми не витримали і розреготалися прямо під священними дверима.

— Все, розумнику, пішов я до Джаскіна: треба у рідному відділі відмітитись, а то в них там без мене, певно, вже стіни падають! — Нінка глипнув на мою скептичну фізіономію і всміхнувся, — Ну, чому ти не даєш людині помріяти про свою незамінність? Твою-то відсутність, мабуть, взагалі ніхто не помітив.

— Зате зараз помітять мою присутність! — пообіцяв я, агресивно шкірячись.

— Хе-хе, — понеслося навздогін.

Однак, у мене не виникло жодної необхідності підступно порушувати громадський спокій з метою самоствердження. Ленс і Ешлі зустріли мене одностайно:

— Ну?!

— Коли це ви мене запрягти встигли? — обурився я, мліючи в променях громадської уваги.

— І запрягли, і припахали, — серйозно повідомив Скрайб, — А ти не помітив?

— Ага, — радісно кивнув я, — Я тільки-но спілкувався з начхальством. І ось, я тепер в одній упряжі з вами.

Я продемонстрував акредитацію, яка зловісно блимнула червоним у напівтемряві відділу гуманітарних проблем.

— Е-ет, не в одній… — якимось дивним голосом мовив Ленс.

— Як це?

— Це ж Редакторська, — змилувавшись, пояснила Ешлі, — Вона, звісно, відкриває більше дверей, та часто затим лише, щоби їми грюкнути позаду.

— Ну, це як посвідчення почесного члена клубу “А за наші голови дають скажені бабки”, — додав Фріленс.

— Мн-н, дуже весело.

— Та не журися, краще вже за “скажені бабки”, як нехитро висловився наш колега, ніж зовсім за безцінь.

— Дякую, Ешлі, мені вже значно краще.

— Та припиняй сваритися з тією жінкою, то марна справа. Краще скажи, що там було у храмі Спільного Бога? Не знайшли Нунчака?

— Знайшли. Ну і… немає вже більше Нунчака, — трагічно мовив я.

Всі троє колег дивилися на мене в німому зачудуванні; довелося оповісти, яка халепа спіткала вражого журналіста.

— Запроданець, — з відразою вимовив Скрайб, — так я і знав. Звичайний туподур, яким був Нунчак, не міг би так влучно втрапляти по хворих місцях.

— А чий?

Ленс і Скрайб перезирнулись і загиготіли; Ешлі видала фірмову втомлену посмішку “і от з такими я працюю”.

— Ну, ти в нас такий мудрий, от і застосуй якийсь дедуктивний метод. Може полегшає.

— Ну… — кріпко замислився я, — По-пеше, проблема Нунчака була у парламентарях, що споживали амфікорумпіни. По-друге, у Храмі, де ми його і застукали, виступав старший жрець із зовнішніх стосунків. І мова, здається, йшла про затримання видання дипломатичній місії Забодянщини дозволу на торгівлю тими самими наркотичними речовинами…

— Затримання дозволу? — Ешлі підхопилася зі свого місця. Я з подивом відзначив, що вона зблідла, — А втім…

Вона сіла і замислилась, при чому її обличчя, яке було повеселішало в процесі знущання над колегами, знов надбало похмуро-депресивного відтінку.

— Я що, яким лихим дивом, вгадав, чи як?

— Ти ж маєш акредитацію. Будеш розумним, може, дізнаєшся, — дещо різко кинув Скрайб.

— Та не переймайся, — додав Ленс, — ми справді не знаємо. Точніше, не певні.

— Знов, значить, ця весела Забодянщина! — промовив я з істеричною ноткою в голосі, — Чим далі, тим підозріліше!

Колеги оглянули мою загадкову персону із належним здивуванням. Моя примітивна провокація, здається, спрацювала: Ешлі зиркнула на мене роздратовано, та я певен — з пересторогою. Вона акуратно згребла папери, кілька секунд поколивалася перед тим, як змести їх до сміттєвої корзини, а потім задумливо піднялася й вийшла, не промовивши ні доброго слова, ні лихої лайки. Знав би я, до чого це призведе!

— Нінка, можеш мені розказати, що це таке з Ешлі? — звернувся я до Нінкомпупа дорогою додому.

— А що, — хмукнув той, — хочеш її втішити?

— Я, е-е, той… Та ні, тобто не те. В неї депресія має досить предметний характер. І колеги, здається, покривають її небажання розголошувати інтимну таємницю.

— Ну… в неї був якийсь-такий невдалий роман з якимсь-таким іноземцем.

— Яким саме? — підозріло поцікавився я.

— Ой вибач, — злісно всміхнувся Нінка, — забув вдома її досьє з фотокартками, а то б потішив тебе коміксами із приватного життя фотокореспондента “Голосу Совісті”.

— І що ж мені робить тепер, забудько? З горя вішатись, чи топитись, що порадиш? — звернувся я по розраду до товариша.

— Як на мене, то хоч лусни…

Аж тут ми мусили зупинитися із роззявленими від несподіванки пащеками. Нам назустріч йшла — об’єкт і першопричина дружньої сварки — панна Ешлі. На плечі в неї гойдався осоружний фотокор системи Маузер, а на обличчі розміщувалася контрастна доброзичлива посмішка.

— Що, хлопці, додому прямуєте чи напиватись?

— Ага, — радісно кивнули ми.

— Я тут… живу неподалечку і, так сталося, навіть можу дозволити собі розкіш запросити голодних колег на вечерю.

Своєю пропозицією Ешлі вмить отримала владу над нашими страмними тілами і безсмертними душами. Аби їй заманулося зараз вигукнути “Хто любить мене, за мною!” і повести на штурм бастіонів здорового глузду, ми переможним маршем полізли б на неминучу загибель.

— Вечерю… — ламким шепотом простогнав Нінкомпуп.

Я глянув на нього і по хворобливому блиску нінчиних очей зрозумів, що він цілком поділяє моє захоплення. Страмна халепа, коли ж я востаннє їв? Я з жахом усвідомив, що просто не можу цього згадати. Ось іще одна з пікантних особливостей журналістського існування: як де на фуршеті не підгодуєшся, так можна і зовсім забути про потреби організму — на це немає ні часу, ні фінансів. Так, іноді, коли такий собі професіонал мчить на крилах ентузіазму та на межі голодної нестями, то з його кривої стежки змітає усіх випадкових перехожих: адже в його очах палахкотить крижаний морок апокаліпсису.

— Ось тут, ми майже прийшли, — вказала Ешлі на вузьку триповерхову будівлю, що розташовувалася на березі одного з мілких канальчиків Дрободану.

Ми, шпортаючись, видерлися сходами, не помічаючи нічого навколо через раптове усвідомлення потреби вдовольнити примітивний інстинкт. Ешлі гостинно прочинила двері до свого помешкання; звідти заклично пахтіла якась смаженя і печеня. Нас розмістили за невеличким столиком і вручили по горщику, на який ми накинулися, мов хижаки зі збанкрутілого зоопарку на сторожа. Кімната наповнилася жадібним гарчанням та стогонами задоволення. Ешлі спостерігала за нами із зацікавленням експериментатора, який ставить досліди на якомусь особливо огидному різновиді мушки дрозофіла.

— Ну, колеги, як воно? — врешті поцікавилася вона.

— Прекрасне і дивовижне, — мовив Нінка, відставляючи порожню посудину.

— О! Вху! А! — повідомив я.

— Може, й… мнм, щось вип’єте? — наче знітившись, запропонувала наша господиня.

Ми перезирнулися, не вірячи власним вухам. Що за щаслива зоря зійшла на нашому куцому журналістському небосхилі? Ешлі тим часом дістала із шафки пляшку із скляночками і запропонувала нам переміститися до залі — для більш комфортного споживання міцних напоїв. Ми отримали по склянці солодкого винця, і після першого ж ковтка зі мною почали творитися дивні, практично неможливі, речі: глянувши навколо, я відчув тиху радість від існування, глянувши на Нінку, подумав, який же він все-таки файний парубок, а, глянувши на Ешлі…

— Я от думаю, — раптом вирік Нінка, збивши мене з цікавого нового напрямку наукового пошуку, — Є щось таке у жінці, що не осягнути хлопським розумом…

— Звісно, незрозуміле і невдячне бажання піклуватися про представників протилежної статі, — всміхнувшись, зізналася Ешлі.

— Точно, — підтвердив я, — абсолютно безглузда справа. Я навіть візьму на себе сміливість назвати це Етичною Нісенітницею, категорією найвищої доброчесності.

— Ну, — замислився Нінка, — Хіба? Все ж таки, Етична Нісенітниця передбачає невмотивованість і безрезультатність доброчинної дії… Як-от кохання. А турбота про чоловіка — це швидше категорія чуттєвого самозречення — Побутовий Мазохізм.

Ешлі оглянула нас з напускним жахом.

— Який ще мазохізм? — вибухнув я, — Мазохізм — це самозречення в ім’я ідеалу, воно є виправданим естетично. А от Етична Нісенітниця — це дія, яка свідомо не виправдовується ніякими логічними засобами.

— А як же жіноча логіка?

— Жіноча логіка — це абсолют, до якого не наблизитись жодній логічній побудові — недовершеному і куцому засобу пізд…пізнання. Якраз звідси і виводиться природа жіночої турботи — співчуття до чоловіка, що знаходиться у світі, обмеженому власними сумнівами, амбіціями і прагненням осягнути причинно-наслідкову структуру реальності.

— А це ж хіба не мотивація?

— Ні. Це — Хератип.

Ешлі і Нінкомпуп дивилися на мене з нерозумінням. Ха! Вони ж не навчалися в Школі Високих Наук! Аналітична Кулінарія, як така, вимагає знання техніки оперування базовими цінностями людини, і куди ж тут без Хератипів? Доведеться пояснити неосвіченим колегам, в чому правда істини, і у який спосіб вона зрештою опиняється у вині.

— Харетипи — це абстрактні парадигми Хаосу, які побутують у Життєвому світі — на відміну від Системи. Вони простежуються протягом всієї історії людства, ще від наших героїчних предків троглодитів. Перший хератип — це, звичайно, Секс, до цієї категорії взагалі входять усі тілесні слабкості.

— Секс простежується? — Нінка витріщився на мене, і, схоже було, йому ніяк не вдається вирішити — знущаюся я, чи ні. А жеби знав.

— Так, проходить, можна сказати, пунктирною лінією по всій суспільній еволюції.

— Що, секс веде до збільшення кількості ентропії? — зацікавлено блимнула оком Ешлі.

— Ну а як же! Створюються і руйнуються інституції, збільшується населення, витрачається, відзначте, — я хитнув пальцем у бік Нінки на манер Гріфа Реморса, — витрачається час і суспільно-корисна енергія. А бажання вершити цю брудну справу саме з кимось конкретним і саме у певний спосіб взагалі здатне створити безліч конфліктних ситуацій, призвести до побутового травматизму, фінансових втрат та моральних збитків.

Нінкомпуп вдавився вином і закашлявся; Ешлі радісно взялася лупцювати його по спині.

— Ну, — всміхнулася вона, — а далі?

— Далі — “Сума і Тюрма”. Це феномен, який вступає в дію, коли вимовляються слова “ніколи” і “завжди”, категорія для життєвого світу неможлива, — я ковтнув винця і продовжував жвавіше, — Сили опору життєвого світу, які викликаються до дії у випадку зловживання абсолютними поняттями, збільшують ентропію, а значить, ймовірність неймовірного. Відомий парадокс мудреця Баяна Фламінго, який полюбляв повчати всіх доступних йому неофітів істинами на зразок “ніколи не кажи ніколи”, і, в результаті, загинув від алергічної реакції на отруту, якою був вимащений ніж вбивці, який помилився адресою. От.

— Тобто, що ж, — уточнила Ешлі, — замість бідкатися, “мені ніколи не зрозуміти цього”, слід казати “мені не зрозуміти цього, поки не помру”, а замість обіцяти “я завжди любитиму тебе”, треба зізнаватися, що “я буду займатися з тобою сексом іще деякий час”?

— Точно, — погодився Нінка, який, очевидно, відчув спільність визначення з його власною життєвою позицією. Те, що він при цьому із вдячністю заглядав Ешлі в очі, мене, не знати чому, дещо обурило, тому я вирішив перейти відразу до наступного Хератипу.

— Мистецтво — один з найголовніших ворогів Системи, — повідомив я, — однак заборонити його повністю Мертві Боги не можуть: з таким же успіхом можна заборонити людині чухатися. При чому, чим більше хаосу привносить мистецтво у життя, тим чогось його більше цінують — он, навіть мистецьку хроніку завели у провідній газеті Дрободану.

— Ти на кого наїжджаєш, парубче? — обурився Нінка.

Ешлі захихотіла, показуючи Нінкомпупу язика. Цікаво, вона що, таки перебрала? Чого б це я так хихотів, коли у мене офіційно задекларована депресія? Чи, може, це мені вже ввижається? Якось усе це підозріло виглядає…

— Ги-ги, Нінка, який ти милий в гніві! А ти знаєш, хто такий Святий Філістер?

— Як ти мене назвав, вражий пасин-гик-ку? — в очах у нього вже починав куритися сивий дим вакханалій.

— Та, ти якраз тут ні до чого. Св. Філістер — поборник порядку. Він… ну, всяко боровся з мистецтвом, а потім прийняв мученицьку смерть від естетичного шоку. Як тільки його коненізували, тобто… канонізували, Св. Філістер став покровителем виробників продукції для масужитку, поп-зірок та творців жіно-охо-хо-чих романів.

В мене самого язицюра вже почав заплітковуватись, а Нінка, на мій безмежний подив, стомлено поклав буйну голівоньку на подушку та видав кілька порцій інтелігентного хропіння. Я вальяжно відкинувся на м’яку канапу і, глянувши на Ешлі, що гостинно підливала винця до моєї чарки, подумав, що от нарешті і час є і можливість поприставати до жінки… Лишень би так не хотілося спати… Я позіхнув…

— А що ж сталося потім? — із хворобливою цікавістю запитав Нінка, під час ранкового спілкуванні в Редакційній курилці у вбиральні. Я роздратовано втопив бичка у бляшанці.

— Я почім знаю? А були ж такі плани…

Ми замовкли на якусь хвильку, обмірковуючи вчорашній конфуз. Спершу відключився Нінка, витривалий до жорстких випробувань пиятикою. А потім і я, не менш звитяжний і хоробрий борець з халявною випивкою, чомусь закимарив. Та так, що прокинулися ми обидва тільки зранку, та ще й з головами, в яких гуділо, мов в улюбленому барабані шамана-пустельника. Ешлі вже завіялась по справах підприємства, лишивши нам цидулку, в якій у звичних для Ешлі термінах розкривалася складна і розгалужена концепція її обурення нашою поведінкою та координати кави, яку дозволено було приготувати якраз перед тим, як прискореними темпами вимітатися з оселі. Гріф Реморс зустрів наші вимнуті і несвіжі фізіономії розуміючий поглядом, який на цей раз здався мені чомусь безпідставним.

— Я підозрюю… — вихопилося у мене.

— Підозріло… — одночасно зі мною мовив Нінка.

Ми перезирнулися з дружньою іронією, я кивнув, надаючи Нінкомпупу слово.

— Так от, мені здається, що об’єктом цього громадського заходу був ти, — Нінка нахабно тицьнув пальцем в мою дорогоцінну персону.

— Мені, звісно, дуже приємно, і все таке подібне у межах тієї ж концепції.

— Ой, нарцис! Хочеш, я тобі наб’ю морду, і тоді тобі буде дуже неприємно, і все таке подібне у межах тієї концепції?

— Еге ж, ти в нас просто невідпорний. А втім, Нінка, продовжуй будь-ласка.

— Ну… Я… Словом, менше треба було цікавитися особистими справами Ешлі. Можливо — зваж, я не стверджую — можливо, вона вирішила, що їй необхідно дізнатися, що ж саме ти знаєш, і чого тебе так цікавить її особа.

Тут мене кинуло в холодний піт.

— Чи це означає, що вона напоїла нас якось речовиною, ми поснули і…

— Ага. Спеціалісту нічого не вартує розпитати тебе про всі цікавинки сезону, поки ти мирно хропеш.

— Це ти — хропеш. Я — тривожно сплю.

— Ну звісно, ваша досконалість. От чого тільки ти так сполотнів, друже? Тобі, схоже, є що приховувати від нашої чудесної Ешлі?

— Ображаєш! Звичайно є. Я ж такий весь загадковий, — похмуро мовив я.

— Ну, гаразд. У цій Редакції, куди не плюнь, сновигають якісь загадкові невротичні істоти зі своїми страшними таємницями. Ідемо до парламентських кулуарів? Чи так і будемо тут сидіти, аби колеги подумали, що терористи захопили вбиральню?

— І вимагають виплатити зарплату?

— Зарпла-ату? — протягнув Нінка, підозріло всміхаючись, — А думка сама по собі нічого… може б і про відпустку нарешті домовились, оплачувані лікарняні…

Довелося мені силоміць випхати його з курильного кутка вбиральні, поки мій гіперактивний колега не організував там штаб-квартиру профспілки. Ми швиденько рушили з Редакції, внаслідок чого заледве не збили з ніг Головного Редактора, що прямо посеред коридору сварився зі Скрайбом через використання у якійсь статті визначення “скандальна баба”. Пан Оліфаг завзято доводив, що слід вживати кращий відповідник, а саме “темпераментна, схильна до безпідставних провокацій леді”. Мовляв, слово “скандал” не личить порядному виданню, а термін “баба” взагалі призначене виключно для внутрішнього використання.

Ми осідлали біциклі і помандрували до Храму Спільного Бога та парламентських келій. Як ми дізналися, у Храмі якраз закінчувалося пленарне богослужіння. “Голоси”, аби відринути плотські спокуси, одягали скромне та невибагливе вбрання з секонд-хенду і, посипавши голову дустом, збиралися у похмурому підваллі під Храмом для Громадського Дискурсу. Там вони, виспівуючи на різні лади Основну Мантру, поринали у медитацію, аби злитися в екстазі законотворення зі Спільним Богом. Оце якраз дуже зручно — якщо вдасться перестріти парламентаря, свідомість якого все іще затьмарена маргінальними переживаннями, на вустах якого все іще жевріє тепла усмішка одного з Мертвих Богів, може пощастить вибити в нього, доброго і м’якого, інтерв’ю.

Зухвало прочинивши двері Храму з ноги, Нінка хоробро рушив углиб розкішних покоїв. Звичайно, так просто занапастити “голоса” не вдасться — вже скоро нас перепинила охорона, що чхати хотіла на наші посвідчення; задовольнити їх могла тільки акредитація до кулуарів. Останню ми витягли поволі, аби зберегти ефектність, і одночасно тицьнули нею в наївні очі вартових. Вони відразу ж поштиво розступилися, і тільки чути було з бряжчання обладунків, як дрижачки побігли уздовж їхніх хребтів. Ха!

— Ну, Нінка, а далі куди? — перепитався я, коли ми заглибилися в лабіринт коридорів.

— Вниз! — мовив він, весело міряючи мене поглядом, — Що, страшно?

— Чого б це раптом? Ой, дідьків пес! Що то було?

Повз нас, шарудячи жаским лахміттям, швидко промайнула маленька тінь з червоними очима-вогниками. Нінка знизав плечима, проводжаючи тінь поглядом.

— Та мабуть парламентський помічник. Хто їх знає, що розвелося в цих підземеллях на бюджетних харчах. Та не дрейф, далі гірше буде.

— Хм. Знаючи тебе…

І справді, чим далі вниз, тим більше зустрічалося нам загадкових напівпрозорих страховидел із запамороченими очами. Нінка висловив гіпотезу, що то привиди авторів неприйнятих законопроектів, що самоліквідувалися, але так і не знайшли спокою по смерті. Гуркотіли двері, спалахували і гаснули далекі вогні лібералізму, гомоніли відголоси палких дебатів. Лише іноді зустрічалися людиноподібні працівники апарату — та й то, злодійкувато скрадаючись, вони нечутно крокували коридорами та крізь стіни: очевидно близькість до сакрального джерела влади давалася взнаки. Це саме джерело знаходилося під храмом, заховане під товщею надтвердої гірської породи бюрокраніту, і лише в зал Громадського Дискурсу подавалася кволенька артезіанська цівочка, аби “голоси” могли вдовольнити спрагу. Існували, звичайно, легенди про підземні ходи-лабіринти, що вели до джерела, та надто вже токсичною є та водичка…

— Бруксе, що, пельку роззявив, подобається?

— Ну, як сказати. Виникає якесь чудернацьке відчуття… причетності, чи що.

— Егей, ти обережно! Знав я кількох журналістів, які підсіли на політику, беззастережно вступаючи в громадські контакти… І це зруйнувало їхнє життя. Тепер-от отримують пенсію по інвалідності і заліковують шизоголізм та психіліс.

— Страмна халепа! — пожалівся я, підкидаючи в руках Редакторську акредитацію, — А це не заразно?

— Заховай ото, — погрозливо порадив Нінка, — а то розлякаєш нам тут усіх парламентарів! А які не розбіжаться, страждатимуть на нервовий тік і гикавку. Як, скажи, інтерв’ю брати?

— Гаразд, але де ти бачиш “голосів”? Тут самі лише тужливі привиди сновигають…

— Ми їх тут почекаємо. Бач, коридор розходиться, праворуч і ліворуч — вони обидва ведуть до Зали Дискурсу. Це, залежно від того, з якої ноги встав сьогодні “благородний-раб-народний”, з котрогось з них зараз з’явиться наша жертва.

І справді, один за одним з коридорів влади виринали “голоси”. Йшли вони неспішним кроком, нечутливі до навколишнього, з блаженними посмішками на суворих парламентських обличчях.

— Так, — прошепотів Нінка, — тепер слід вибрати з натовпу якогось “голоса”. Давай, обирай найбільш симпатичного.

— Он! — я тицьнув пальцем, — Бачу симпатичну жіночку в віночку з кульбабок.

— Жіночок не займай. Вона тобі і на смертному одрі набреше, аби лишень здаватися загадковою і непередбачуваною, дарма, що у віночку.

— Ну гаразд. Тоді он іде сивий дядечко, з вусами. І з… ага, з сапою за плечима?

— Цей… Ну ні, цей — ідейний. Такому аби б потріпатися: преса для нього — об’єкт наруги.

— Угу. А отой джентльмен, з рахівницею?

— Це якийсь колишній банкір альбо підприємець, якого лише якесь горе змусило продатися до парламенту. В нього, напевне, ще й досі фантомні болі за великими фінансами, так що він мусить крутити якісь махінації, аби лишень кваліфікації не втратити. Поспілкуватись має сенс, якщо вже зовсім писати нема про що.

— Е-е, може он-той, в брилі, схожий на бульдога?

— Цей, чи що? А, керівник віртуально-демократичної партії… Ну чого ж, можна спробувати.

— Ваше ім’я, шановний, можна дізнатися? — ввічливо поцікавився я, коли ми затягли “голоса” до кабінету. Той, на мій подив, навіть і не пручався. Лише кліпав очима та бурмотів уривки з особливо популярних нормативних актів.

— Тцуцик його звати, — похмуро повідомив Нінкомпуп, — Клоран бей Тцуцик. Не бачиш, Бруксе, він же у альтернативному стані свідомості. Це, знаєш, щоби брати участь у Громадському Дискурсі, слід увійти у транс, аби власні інтереси, таланти та інші примочки не заважали неупередженому законотворенню. Але щоб аж так? Мнм, цікаво…

— Да-да, Тцуцик! — радо відгукнувся “голос”, ідентифікувавши знайоме буквосполучення.

— Ну а як же ми його інтерв’юватимемо, Нінка?

Нінка сів на стільця і приречено зітхнув.

— Боюсь, що методом вільних асоціацій.

— Це ж як?

— Побачиш. Пан Тцуцик, розкажіть, який закон сьогодні обговорювався на богослужінні?

— Так-так, я за.

— А називався він як?

— На сучасному етапі ми вважаємо такі заходи доцільними і перспективними.

Ми перезирнулися. Щось не густо.

— Дай я спробую, — всміхнувся я кутиком вуст до Нінки.

— Валяй.

— Е-гм, — я повернувся до Тцуцика, — Ходять чутки, що Храм Спільного Бога — це інституція, що прагне найефективнішого облаштування суспільної взаємодії та захисту правопорядку. Однак це твердження здається безпідставним наклепом у світлі останніх події, які доводять несумісність особистих інтересів з ідеалами лібералізму.

Тцуцик припинив бурмотіти, піднявши на мене схарапуджений погляд.

— Сесія обговорила проект Закону про внесення змін до Основної Мантри за результатами вседрободанського референдуму за народною ініціативою. — раптом мовив він чітко, мов на прийомі в отоларинголога, — Було ухвалено відповідну постанову, відповідно до якої проект, поданий Старшим Жерцем, схвалюється попередньо і одностайно.

— Що?

— На пропозицію з залу до порядку денного було внесено, як невідкладний, законопроект змін i доповнень до чинного закону "Про застосування касових апаратiв i товарно-касових книг при розрахунках iз споживачами у сферi макроекономічного хабарництва".

Після цього сенсаційного повідомлення Тцуцик знов блаженно всміхнувся і закоханим поглядом втупився у праве нінчине плече.

— Парламентарі обговорили проект закону про внесення змін до закону про внесення змін до Бюджетного Кодексу… — прокашлявшись, докинув Нінка.

— Збільшився обсяг здирницької частини та на кілька пунктів зменшився обсяг марнотратної.

— Ага! — зрадів Нінкомпуп, відчувши, що пішла тяга, — Кодекс був підтриманий одностайно завдяки атмосфері повного взаєморозуміння, викликаної спільним розкурюванням косячків з лоббіхуаною…

— Прошу пана Портфеллера не пхати мені пачки грошей маленькими купюрами, — здригнувшись, конфіденційно прошепотів пан Тцуцик.

Раптом двері кабінету прочинилися і досередини ввірвалася молоденька леді, яка, мимохідь глянувши на Тцуцика, зупинила палаючий гнівний погляд на нас з Нінкою.

— Що я бачу, панове журналісти?! — вискнула вона, — Інтерв’ю проводите? Без попередньої домовленості та згоди прес-секретаря?

— Що я бачу?! — миттєво зреагував Нінкомпуп, — Чарівна панно, невже ви — прес-секретар?

— Де зареєстрований лист з проханням про інтерв’ю? — не вщухала вона, — Де заздалегідь надісланий перелік запитань?

— Ми, е-ее, не проводимо ніякого інтерв’ю… — втрутився я, — Ми щойно лише зазирнули до кабінету у пошуках прес-секретаря аби отримати інформацію про досягнення партії, очолюваної Хлоран-бий…

— Клоран бей Тцуциком, — скривившись, виправив Нінка і відразу ж повернувся до панянки зі своєю вбивчою посмішкою, — Ви так вчасно зазирнули! Дозвольте представитися, Нінкомпуп, а це — Брукс Офскрін.

— Тайні Баттокс, прес-секретар пана Тцуцика. Якраз до мене вам слід було звертатися в першу чергу, — вже спокійніше мовила вона.

— Дорога і шановна Тайні, я просто вражений вашою професійною компетентністю і заповзяттям у захисті інтересів своєї служби! Я щиро сподіваюся на подальшу співпрацю: ми готуємо об’ємний матеріал про віртуально-демократичну партію і будемо вдячні за будь-яку інформацію, яку ви зможете надати.

Тут Нінка штовхнув мене ліктем і я поспішив радісними кивками і нездоровим ентузіазмом в очах підтвердити свою гіпотетичну невмирущу вдячність.

— Дозвольте якось зазирнути до Храму, — провадив далі Нінка, — Можливо ви зможете, скажімо, на наступному тижні підготувати інформацію для нас?

— Ну, чом би й ні… — всміхнулася Тайні Баттокс, поправляючи біляве пасмо волосся, що впало на око, — можливо, в середу…

Я вражено хмукнув. Ні, ну як це йому вдається?!

Щойно Нінка з прес-секретарем досягли певної домовленості, ми, не чекаючи, поки чарівна Тайні викриє наш фінт, пішли з кабінету, залишивши Тцуцика у стані ейфорії на руках прес-секретаря. Поки ми крокували золоченими коридорами Храму до виходу, мені спала на гадку певна підозра.

— Е-е, Нінка, а як ти вважаєш, Тцуцик згадає, щу ми в нього розпитували, поки він знаходився у такому неоднозначному стані?

— Може і згадати… — спокійно втішив мене Нінкомпуп. Та, ледве вимовивши ці слова, він різко зупинився, хряснув себе по чолу і вимовив кілька самокритичних непристойностей, — Я ж… (такий-сякий), повідомив наші імена та назву видання!

— Отож бо й воно. Е-е, Нінка, — я сторожко озирнувся, — а чи немає в вас статистики по журналістах, що нагло загинули чи були скалічені під час виконання службових обов’язків?

— Х-ха, колего! Не переймайся, ймовірність невисока, всього відсотків 90… не більше.

Я тяжко зітхнув, зачиняючи за собою тяжкі двері Храму з таким розрахунком, аби двері луснули охоронця по пиці. Нехай не я один страждаю! Голосний хряц повідомив мені, що підступний задум вдався повною мірою. Це істотно покращило моє самопочуття.

Перед нами розгорнулася чудова панорама Адміністративної площі. Куди не кинь оком — моторошні будови, в яких вершилася таємнича сакральна діяльність з переписування законів Системи у різних комбінаціях. Кажуть, що в результаті буде відкрито основний Закон, лаконічно сформульований для зручного використанні у побуті. Ймовірно навіть, він складатиметься не більш як з трьох слів, а то й з трьох букв.

Площею гуляли принадні політичні повії; на фіакрах приїздили і від’їздили ескортовані посиленим конвоєм державні діячі, т.з. “держиморди”. В мене ще був колись знайомий, що працював по контракту конвоїром у “держиморд-сервіс”, заробляв непогано, в основному, коли, йому замовляли вчасно відвернутися. Так от, поки я розмірковував над подальшою стратегією розслідування, на плече Нінки опустилася маленька чорна пташечка, до лапки якої була примотана цидулочка.

— Це що, якийсь прес-реліз? — поцікавився я.

— Га?! — Нінка вже заглибився в читання, — А, це — мій пейнджер. Це я мусив завести, аби Редактор міг мене вчасно облаяти і послати куди подалі.

— Ну і? Далеко на цей раз?

— Та, страмна халепа, щось не можу зрозуміти. Тут якоюсь бусурманською мовою. Чи вже зовсім наш Джаскін схибнувся, бідолаха?

— Ану дай гляну, — запропонував я.

— Там же картинок немає, нащо тобі?

Даремно Нінка так скептично поставився до моїх талантів. Адже “бусурманська”, як він висловився, мова була універсальним діалектом, вживаним під час міжнародних зустрічей та наукових конференцій — “ресторанто”. Нам у Школі необхідно було знати цю мову, інакше — ні до семінару підготуватися, ні з професорами порозумітися.

— Тут написано, Нінка, що відбулося пограбування бібліотеки Інституту Кулінарії… Вкрадено стародавній містичний фоліант Гастрономікон. Нічого собі!

— Так, прекрасно. Ну нарешті щось цікаве поцупили!

— Ой, чого ти аж засвітився весь, он аж руці затряслися?

— Що, заздриш?

Ну і заздрю. Власне, ні… Але ж Кулінарія — тема моя, кревна. І хоч я лише почав працювати в Редакції, було б все таки логічніше аби цю подію доручили мені.

— Може, скласти тобі компанію?

— От не треба самодіяльності! — ревниво кинув він, — Це — моє пограбування! Давно вже нічого пристойного не траплялося, а ти хочеш відразу персональну сенсацію! Нічого, не сумуй, прийде і твій час: може, навіть і заб’ють кого, як пощастить.

І він, тріумфально всміхаючись, рушив у напрямку рідного мого Інституту, в бібліотеці якого я провів стільки безсонних полуднів. Сволота, треба ж! Він же зі мною до лікарні ходив, над душею стояв, поки я, бурлака, писав статтю, і от тепер… А щоб його качка копнула! Я ж тим часом перевірю, якщо вдасться, Тцуцикову необачну обмовку.

Про існування цього місця я ще недавно навіть і не здогадувався. Хоча, якщо вдатися до логічного миcлення, саме існування якоїсь шкодної нечистої сили передбачає її зібрання в одному місці з метою оптимізації завдання шкоди. Ну, відьми — шабаш, хіппі — андерграунд. От і журналісти обрали собі затишний куточок для проведення вільного часу в компанії собі подібних для спільного споживання стимуляторів, облаювання долі та Редакторської сваволі. Я чув про цей клуб від Ленса, що разом зі Скрайбом любили проводити там вечори за розвагами невідомого мені характеру. Можливо мені вдасться навіть, не діставши фатальних тілесних ушкоджень, отримати натяк на те, хто ж такий таємничий пан Портфеллер, що полюбляє пхати парламентарям пачки грошей дрібними купюрами.

Клуб знаходився у вузькому провулочку, що, будучи схованим від людського ока, з’єднував Адміністративну площу з кварталом Зю, де мешкало добірне люмпенство та дрібне буржуйство. Аби не точні Ленсові вказівки, я б, мабуть, ніколи не натрапив на вхід до цього закладу, який нагадував скоріше службовий хід для потреб сантехніка чи злодія: це були брутальні сходинки до підвалу та жодної тобі вивіски. Я спустився зачовганими сходинками і штовхнув двері. Там було темно і лячно, тхнуло п’яними відвертостями і вчорашніми новинами. На протилежній від входу стіні висіла перекошена та обсмалена табличка з назвою “Гелікон”.

— Агов! — промимрив я, озираючись, і майже відразу локував якусь людську істоту помірної огрядності, що стояла за стійкою бару спиною до входу і, зітхаючи, розставляла на полицях пляшки. Кельнер, зробив я достойний потужного інтелекту висновок, на мій ввічливий промимр не зреагував. Я було задумався, як інакше привернути його увагу, як тут мені ззаду було завдано потужного удару.

— Посунься, йолопе! — вискнув жіночий голос, — дорогу озброєним і дуже небезпечним емісарам миру і злагоди!

А потім, слід зауважити, сталося щось дивне: мене просто відкинуло з місця, так що приземлився я в кількох кроках від входу. Мій збентежений зойк викликав могутню резонансну хвилю, від якої заджижчали склянки на полиці.

— Що там таке коїться, Мнемозіночка?! — змученим голосом простогнав кельнер, — в мене і так голівонька тріщить, а ти тут ще зі своїми батальними сценами! А ви юначе, зовсім знахабніли, чи що? В нас зачинено!

Прекрасна леді, що провернула такий фокус з моїм нещасним тілом, гордовито-невимушено продефілювала повз мене з відром та ганчіркою вглиб приміщення.

— Я, шановний мій Мерфі, — мовила вона, — страждаю незгірш за тебе. Після того, як твої відвідувачі весело відсвяткували імплементацію, чому, питається, мушу я відшкрібати тепер з підлоги результати гулянки?

— Пісок спробуй, — серйозно порадив кельнер, — і не треба мене звинувачувати, я бійки не заохочував… Не пам’ятаю такого, на відміну від тебе. Що з того, що брав ставки? Так не слід битися з сильнішим… принаймні, якщо не ставиш на суперника. Ну?

Тепер кельнер із роздратованим виглядом звернувся до мене, очевидячки, за поясненням причин мого тут небажаного перебування.

— Я того, хотів лише дізнатися, може ви тут знаєте, хто такий Портфеллер? — видихнув я, з тривожною надією поглянувши на Мерфі.

Він завмер, так і лишившись із піднятою в агресивному жесті рукою з черговою пляшкою. Вираз його обличчя — дефективно-скам’янілий — не обіцяв мені нічого доброго. Поряд, у напрямку Мнемозіни, щось гуркотнуло — то було цеберце з піском. Звук цей пролунав навдивовижу вчасно: Мерфі вмить отямився, пошпурив пляшку в куток, перестрибнув через стійку і швидко опинився поряд з очевидним наміром вхопити мене за стражденні барки.

— Ти хто такий взагалі, синку? — прошипів він.

— Взагалі, — мовив я, намагаючись вивільнитися, — між нами немає ніякого відношення спорідненості, і я зовсім не чувак-на-якого-слід-наскакувати-і-віддирати-шматки-одягу!

Я вдало сіпнувся, що таки призвело до надбання мною свободи, розпрямив могутні плечі і гнівно зиркнув на несамовитого кельнера. Однак цей революційний рух мав ще один наслідок: з мене випала, металево дзенькнувши оліфагівська акредитація. Мерфі миттєво підхопив її, понюхав, спробував на зуб, подивився на світло і вражено поглянув на мене.

— Це ж справжня! В тебе що, не всі вдома і хата на замку? Чи на той світ закортіло потрапити поза чергою?

До Мерфі підскочила Мнемозіна, розглядаючи через кельнерське плече мою акредитацію.

— Ой, самогубця! — зойкнула вона, ніжно торкнувшись моєї щоки рукою у гумовій рукавичці, — Всі ви такі, романтики: думаєте, загальні правила безпеки вас не стосуються. І правильно, вам же посилений режим потрібен, стаціонар.

І вона, гмукнувши, повернулася до натхненного відшкрібання кривавих плям.

— Розслабся, Зіночко! — зітхнув кельнер, — Так що в тебе за проблема, хлопче? Страм убогим та немічним не допомогти.

— В мене дуже багато проблем, сер, — гордо повідомив я.

Він поважно кивнув, погоджуючись.

— А тобі все мало? Нащо, питається, цікавишся такими хворобливими соціальними феноменчиками, як Портфеллер і ко?

— Я, ее-е, можу тут…? — Я роззирнувся, прозоро натякаючи на конфіденційність розмови.

— Ні.

— Тобто?

— Чого питаєш? — всміхнувся він.

— Так що, вам не варто довіряти?

— Ні. Ги-ги, вірити можна тільки в бога, решта хай готівкою розплачуються.

— А їй? — я вказав перстом на Мнемозіну, що відлинювала від роботи, прислухаючись.

— Умм, Зінці?

— Хі-хі-хі, — пролунало з темного кутка.

— Тоді так домовимося: я вам брешу, ви мені не вірите.

— Ну… прошу до гілляки.

Я постав на підлогу рюкзак та копнув ногою стільця, який, гупнувши, крутнувся і був позиціонований під мою стомлену сідницю. Тоді, зітхнувши, я розповів у кількох сотнях слів свою тривожну історію. Вислухавши мене, Мерфі хитро заусміхався і кивнув до Мнемозіни.

— Ти запам’ятала?

— Хто, я? Ти знущаєшся чи плутаєш мене зі своєю сопляшницею Палімцестою [1]?

— Що ти, Зіночко! От бачиш, це — молодий чоловік, про якого ми ще почуємо.

— Маєш на увазі, в некрологу прочитаємо про долю його недобру?

— Не раджу, до речі, — Мерфі звернувся до мене, — варто тільки вмерти, як вони відразу ж починають друкувати твоє прізвище з помилками. Ну гаразд, дам тобі пораду: як пірнув по самі вуха, хоч писка стуль.

— Га?

— А, звісно, здоровим глуздом тебе не пройняти. Ну, слухай, сам винний. По-перше, чоловік, якого немає, скупляється дрібними купюрами на чорному базарі. Та-ак, далі, скоро побачиш ти людину у писаній торбі. І, ну що ще? Качки не такі, якими здаються.

Я стривожився було, що нарешті-таки глуздом зрушив. Та, зрештою, он їх скільки, ненормальних, так що, однім більше, однім менше, що це перед лицем вічності? А от щодо чорного базару… Щось десь я про це місце чув… Мене пересмикнуло від жаского передчуття.

— А до чого тут качки? — прошепотіла Мнемозіна.

— Ну, не знаю. Для пущої загадковості, — так само нечутно відповів Мерфі.

Вийшовши з “Гелікону”, я обернувся і побачив позаду глуху стіну. Ну от! Все нормально, дихаємо спокійно, ритмічно. Била мені мати, не давала їсти, аби не ставав я політ-журналістом. Отож бо.

Трохи отямившись, я рушив у напрямку міського ринку. Думав, як не знайду Портфеллера, так хоч прикуплю додому продуктів харчування: горілочки там, кактусянки. А то, як хто на чай прийде, мені й заварити нема що. Замріявшись, я заледве не пропустив колонаду, якою був прикрашений вхід до цього священного пересічного місця (пересічного у сенсі, що тут пересікаються різні суспільні інтереси). В центрі ринку стояла прикрашена квітами статуя пророка Скупого Бога Адама Сміт-Вессона та схематичний барельєф якогось дідька з пишною бородою — єретика, який спромігся на заперечення переваг ринку. Він, звісно, був запльований зіпсутими продуктами сільськогосподарської діяльності та іншими упредметненими виразами народної зневаги.

Аби дістатися іншого входу, слід перетнути ринок, оскільки шлях навколо нього зайняв би кілька безцінних годин. Я швиденько пробіг повз ряди оптової торгівлі стимуляторами, аби не утяти хорошій справі початок і занурився у вир ринкової діяльності. Небезпечна, скажу вам, справа, оскільки задоволення потреб у придбанні чи продажу товарів споживання здатне викликати у індивіда стан арістейї [2] (чи то просто істерії), а перебувати поряд в такі моменти зовсім небажано, якщо ви хоч трохи опікуєтесь власним здоров’ям і добробутом. От і мені трохи не пощастило, коли якась бадьора бабуня, навантажена папіросами, з поглядом ображеної горгони, зіштовхнула мене з вузенької доріжки прямо на розкладку механічних збудників. Поки я отямився і рушив далі, до мене встигли кілька разів прицінитися. Просуваючись боком крізь ряди секенд-хенду, я встиг помітити, що в моді знов романтичні стилі “жебрачечка” та “недоносок”. Далі, у продуктових рядах мені довелося взяти участь у пікеті на тему “тут-я-стояла-не-лізь-без-черги-паскуда”. На щастя, вже скоро мені вдалося проштовхатися до чорного виходу з ринку. Ось тут на мене і чекала зустріч із міфом сучасності, чорним ринком. Лише тільки як туди потрапити? Це ж не просторове явище, а вельми навіть віртуальне, тому так просто туди не дістатися. Я чув лише, що із-заду звичайного ринку є така особа, що, приторговуючи товарами масужитку, одночасно опікується чорним ринком. Називається він Мінеконом.

Я роззирнувся, не знаючи, кого з торговців обрати для першої спроби, та Мінеконом перший подав мені знак, щоправда, несвідомо: здригнувшись, він заметушився, щось панічно ховаючи під прилавок. Я поправив на плечі рюкзачок і підійшов ближче до крамаря.

— Чого треба? — гостинно поцікавився він.

— Та мені б, — мовив я, злодійкувато озираючись, — оте.

— Що, оте?

— Ну, — задумався я, — оте, ви розумієте.

— Оте?! А звідки ти знаєш? І взагалі, при всьому бажанні, звідки в мене…? Оте!?

— А мені повідомили, — з підозрінням хитнув я головою, — що у вас є.

— І хто ж це?

Я багатозначно ткнув пальцем в небо.

— Та ну?

Я повільно кивнув і вилупився на нього в зловісному очікуванні.

— Н-ну, — протягнув він, — не знаю навіть…

— А, може, тбм є?

— Де?

— Там, — я кивнув у невизначеному напрямку, покриваючи заледве не всю траєкторію навколо себе.

— Як, вони тобі і про це повідомили? — вражено кліпнув очима Мінеконом.

Я не відповів, пихато мружачись на крамаря.

— Ну коли так, — почав він, — Ходи сюди. Лише зважай куди йдеш.

Серце в мене боляче тенькнуло — тут лише я усвідомив, що не так вже мені й кортіло зазнати успіху у пошуку чорного базару. Та я не подав виду і, лише матюкнувшись і плюнувши, рушив за торговцем. Він розстебнув змійку у задній стінці свого благенького торгового намету і запросив мене залишити його товариство у такий чудернацький спосіб. Не вагаючись, я мужньо ступив крізь халяви намету.

Тут таки в очах затьмарилося, порив вітру метнув мене вперед і кинув навколішки. Все, подумалося, звіздець. Однак, через хвильку я вже зміг розплющити очі… І ось переді мною велика і пуста і дика площина… Не зовсім, правда, пуста. Та власне, ринок був майже таким, який я бачив навколо себе мить тому, лише… Геть-всенький — намети, торговці і купці, дерева і статуя пророка — все було забарвлено у життєрадісний колір брів національної красуні та підгорілого пляцка. Все навколо було тьмяне і жаске, занурене у зловісні чорні тіні. Агенти торгівлі розмовляли пошепки, цим створюючи примарний гул. Я озирнувся, починаючи розуміти нерозважливість своєї ініціативи. Чи я збирався знайти тут Портфеллера? Знайти взагалі хоч когось здавалося мені досить малоймовірним. Темні фігури навколо були схожі одна на одну, як брехня на статистику.

Я звівся із шанобливого поклону і побрів уздовж чорних прилавків із примарним крамом.

— Купіть національні інтереси! — надривно горлав хтось поряд, — Остання піратська версія! Захист на момент продажу повністю знятий!

— Придбайте електорат, — хижо шепотіли з-за прилавку, — не пошкодуєте. Свіженький, наївний!

— Кому засоби інтимного захисту для зовнішніх відносин та внутрішніх справ! — збуджено гарчав торговець, розмахуючи пачками кінг-сайз.

— Реформат останньої моделі, — зловісно повідомляв темноокий фарцовник, — Реформат для адміністративної реформи, з набоями!

Я швидко просочився крізь групу зацікавлених, які випробовували стратегічне озброєння у польових умовах і наблизився до павільйону, куди численні вантажники заносили якісь бочки і пакунки. З інших дверей павільйону виходили добре одягнені і вгодовані держиморди. При чому, перші не поверталися, а другі бралися нізвідки.

— Це що? — поцікавився я у власника найближчого намету.

— А… Це “енергоносії” та “енерговиносії”. А вам чого? Не хочете купити… — він порився у клунках, — Ось, секс і насилля, оптом віддам, недорого!

— Якось може іншим разом, — відсахнувся я.

Торговець набурмосився.

— Отак завжди, а виглядав же, як порядний.

Слід було виробити якусь стратегію щодо пошуку Портфеллера. Струнку і ефективну, яка б надала мені можливість отримати вичерпну інформацію та не видала б мою пряму зацікавленість об’єктом. Я довго думав над цією проблемою, перебираючи варіанти.

— Не підкажете, де знайти пана Портфеллера? — зрештою поцікавився я в одного з держиморд.

Той втішив мене життєрадісним реготом, який начебто свідчив про його позитивне сприйняття моєї особи.

— Ну насмішив, хе-хе, треба ж таке, Портфел-лера йому! А страмної халепи в дупу?!

Я не образився на таку химерну пропозицію, бо знав, що страмна халепа в дупі — професійне захворювання державних мужів, ну це… від сидіння, пов’язане з кровообігом.

— А за що ж, власне?

— Портфеллер — він же, той, уособлення. Він невіддільний від гм… тойво, установи.

— Ясно, — з просвітленням щойнопохрещеного мовив я, — а що конкретно?

Та держиморда вже рушив за подальшим маршрутом свого чорного шопінг-туру.

Установа… Щось до болі знайоме прозвучало в слові цім. Ну, можливо, через те, що слово це вважалося нецензурним і в пристойних домах не вживалося. А моє товариство часто навіть зловживало подібними виразами — життя в нас невиправдано тяжке й суворе. Так от, іноді запеклим ворогам пропонують піти “на-станова” чи “у-станова”, а якщо необхідно достойно висловити своє байдуже ставлення до якогось феномену, слід казати “а мені по-станова”. Здається, це все якось пов’язано зі станово-класовим соціальним розподілом, згадувати про який ще менш прийнятно, ніж про різні форми збочення в інтимному житті. Однак, не позбавлена деякої правдоподібності і версія про семантичне походження цього поняття від древнього “місце, де встановлюються правила”, і деколи це слово вживають саме в такому розумінні деякі відчайдушні індивідууми, яким байдужа громадська думка. Так, іноді, це слово звучало з прекрасних вуст моєї Парабелли, та я завжди гадав, що вона просто лається: це в них, соціальних працівників, називається “професійне вигорання”.

Щойно ця здогадка стрельнула мені в голову, я усвідомив, що мене розбирає невпинне бажання поспілкуватися на цю тему з Парабеллою. Тож, з нетерплячки на мене посипалися брульянтові ідеї: вихід з чорного базару я знайшов, простеживши за одним з держиморд. Та, хто ж сподівався, що входів-виходів з базару не один… Стрибнувши за держимордою у якийсь чорний отвір, я опинився в темному приміщенні, де, не зволікаючи, закашлявся, наковтавшись пилюки. На щастя, я швидко знайшов двері і виповз на світ божий.

І відразу ж здригнувся від жаскої несподіванки: по коридору будівлі, в який я опинився, цокаючи підборами із непохитністю метронома, чимчикувала — ні хто інший, як Парабелла. Знов, мабуть, регуляція випадковості, на яку розщедрилися жерці Тимчасового Бога. Я зітхнув, та вирішив не втрачати можливості, тож, із хижою спритністю орангутанга, що переслідує здобич, я рвонув за Парабеллою. Може б і наздогнав, аби не підступне западло, що підкотившись мені під ноги, спричинило моє ганебне — і гучне — падіння. Парабелла ж, особливо не вдаючись у подробиці, дременула геть. Матюкаючи причину свого падіння та пестячи забитий лікоть, я підвівся і був, знов-таки, шокований побаченим. Перечепився я, виявляється, через красивий молодий труп держиморди, що так необачно оповів мені про установу. Тіло було вже напівпрозорим і швидко дезінтегрувалося. Я нервово вилаявся і спробував наздогнати дівчину своєї мрії, яка хуткою спринтерською ходою вже зникала за рогом. Пробігаючи коридором, я встиг зауважити таблички, що прикрашали деякі двері — впали мені в око “Комітет дезінформації”, “Вища рада безробіття та злиднів”, “Служба державної небезпеки”, “Міністерство невігластва і профанації” і, нарешті, “Спецмонополія у справах розповсюдження амфікорумпінів”. Я пообіцяв собі, що повернуся і дізнаюся, що там і до чого. Через якусь хвильку, ледве не скотившись сходами, я вибіг надвір і, хекаючи, роззирнувся. Опинився я на Адміністративній площі; Парабелли ніде не було видно. Що ж це, галюцинації від сенсорного голоду? Я обернувся, аби дослідити “спецмонополію” і побачив табличку, яка прикрашала двері будівлі. На ній повільно розпливалося слово “Установа” і проступала інша назва — “Психоневрологічний диспансер №1”.

— Де цей нещасний Офскрін? — моє бідне прізвище у виконанні Нінкомпупа прозвучало як брутальна лайка.

Цей вигук застав мене у процесі написанні заяви начальству з проханням про надання мені відпустки з причини раптового погіршення психічного здоров’я. Я зітхнув і вирішив не відповідати.

— Ніхто не бачив цього підступного покидька?!

Я скрипнув зубами і спробував сконцентруватись на заяві.

— Бруксе! Де ти зачаївся від справедливої розправи?!

От чорт! Я, значить, зачаївся! То й що з того, що сидів на підвіконні у темному коридорі Редакції? Це ж аби нічия нахабна пика на заважала мені займатися відповідальною роботою.

— Чого розрепетувався, нещасний! — гиркнув я, — Що, грабіжник, лише тебе побачивши, дременув геть, від страму подалі, кинувши награбоване? Хто ж тебе зна’, що ти можеш написа… ух, ти!

Побачивши Нінкомпупа, я просто закляк, хапаючи ротом повітря. Був він обідраний і пом’ятий, мав фінгал під оком, і взагалі вигляд у нього був побитий і нещасний. В очах палахкотіло нестямне бажання дати комусь по пиці. Може й мені, здивовано усвідомив я.

— Що це, рідненький, тебе колесо фортуни переїхало? — почав я.

— Твоя іронія недоречна, — жорстко мовив він, — оскільки я маю намір здійснити над тобою фізичну розправу. За навмисний замах на моє життя шляхом посилання мене на очевидну засідку.

— А що, добре били, і все по голові? Яка ще засідка?

— На тебе! Біля Інституту Кулінарії! Знаю, хотів уникнути небезпеки і змусив мене іти туди і розгрібати твої брудні справи!

— Це ж доля, Нінка! Я тебе попереджав, що це моя справа, повідомлення ж було навіть на ресторанто написане, аби тільки я зрозумів! Так що підкорися фатуму!

— Ну і все одно я тебе відлупцюю. Ти ж мусив по голові дістати, а не я! Ну будь ласка, я трошки, я не боляче! Моя стражденна душа прагне справедливого свавілля!

— Хто там згадує про мене всує? — почувся раптом голос Редактора, — і взагалі, чого б ото репетувати мов недорізані під моїми дверима?

— А ми, той… для регулярного ознайомлення вищих інстанцій з поточними проблемами Редакції.

З-за плеча Редактора визирнуло красиве, хоч і моторошне обличчя Джаскіна.

— О, привіт Нінкомпуп, давно не бачив. Маєш гарний вигляд.

— Звісно, Панчі, на ваш смак, — похмуро мовив Нінка, — Після вашого отого повідомлення на ресторанто де вже мені виглядати погано — весь аж свічуся здоров’ям і радістю, як позаторішній труп.

— Ой панове, яка сумна новина, — поцокав язиком Пайба Оліфаг, — та заходьте до кабінету, будете сваритися подалі від людського ока, а то страм який!

Ледве ми зайшли до приміщення і повсідалися навколо круглого стола, Нінкомпуп виразив іще кілька емоційно навантажених суджень з приводу Джаскінового повідомлення. Той уважно вислухав постраждалого і повів плечима.

— Якого повідомлення?

Тепер була черга Нінкомпупа вражено заціпеніти. Те де там!

— А от-того, що ви мені на пейнджер передали, на ресторанто? Не пам’ятаєте? Я ж повівся, як останній лох, вважаючи, що керівництво мені надто вже великого зла не бажає і рушив прямо у засідку, де на мене чекало 20… ні, 30 здоровенних гоблінів, які мене неввічливо побили, не спитавши ім’я-прізвища.

— Ніякого повідомлення я не відправляв, що думаєш, в мене зовсім стріха протікає? Звідпоки це я на ресторанто висловлююсь? Та мені в найгіршому кошмарі на голодний шлунок таке на примариться!

— А що ви маєте проти ресторанто? — обурився я, — Міжнародна мова, все таки! Це ви поліглоти, володієте лише жаргоном, суржиком та матерною говіркою!

— Все, брейк! — заволав Пайба Оліфаг, — Мені дуже цікаво, звичайно, вислуховувати ваші погляди на лінгвістичні проблеми, і все таке. Однак, чи не міг би хтось люб’язно оповісти, завіщо на цей раз побили шановного кореспондента, і чого винною виявилася заледве не вся Редакція?

Шановний кореспондент відправив останнього вбивчого погляду на мою адресу та заходився люб’язно оповідати про те, як прийшов він до Інституту, значить, дослідити обставини зникнення Гастрономікона, а там на нього з вулиці Громадянського Шлюбу вискочили неввічливі гобліни у великих кількостях і, інкримінувавши йому якісь невідомі Бруксові, мої тобто, заслуги, заходилися здійснювати над ним насилля. Далі прозвучав короткий опис бойових дій — як Нінка мужньо гамселив значно переважаючі сили ворога, як він майже розкидав по всій вулиці скривавлені тіла необачних нападників, та тут з-за рогу підступно з’явився неприємний тип, який повідомив нікчемним решткам амбалів, що зв’язалися вони не з тим і скомандував відступ.

— Ага, а повідомлення про викрадення надійшло на твій пейнджер і ти вирішив, що автор цього незрівнянного літературного твору на древній мові шанувальників громадського харчування — наш непередбачуваний Джаскін?

Нінкомпуп похмуро кивнув. Начальство повернулося до мене, зловісно клацаючи нігтями по столу.

— То що скажеш, мовознавець?

— А що? Що я? Він же сам, — я звинувачувально ткнув пальцем у Нінку, — відмовився від моєї компанії, мовляв, пограбування — його вотчина. А воно, виявилося, якісь прихильники мого таланту вирішили викликати мене на побачення таким ось чином… Оскільки, ймовірно, талант мій надто грандіозний, випереджає свій час, і для смертного невластивий. То й, того, хотіли допомогти мені відійти у вічність молодим і гарним…

З кожним словом я вірив собі все більше, тож вирішив змовкнути, аби зовсім себе не переконати. А то якось все виходить надто трагічно.

— Диви, он воно як, — з повагою сказав Джаскін.

— Гм, — співчутливо мовив Нінка

— Прекрасно, — потираючи руки, повідомив Пайба Оліфаг.

Ми троє вирячилися на нього в німому зачудуванні.

— Та що ви дивитеся на мене, як на схибленого на здоровій дієті вурдалаку? Кому-кому, а вам уже слід було і звикнути.

Пан Оліфаг дістав із шухляди люльку та заходився її набивати. Очевидно, на ненакурену голову бідному Редакторові з нами було тяжко спілкуватися, тож вимагалася додаткова стимуляція. Джаскін зітхнув та, підібгавши мантію, дістав із кишені брюк пом’яту пачку цигарок. Ми з Нінкою заскиглили, мов негодовані цуценята, результатом чого стало те, що невблаганний Джаскін із гірким “ну не паразити?” метнув і нам по цигарці. Якусь хвилинку у кабінеті Редактора “Голосу Совісті” запала мовчанка і чути було лише задоволене зітхання та вихукування отруйного диму.

— Отже, — зрештою мовив пан Оліфаг, — я вважаю, що попри деякі побічні ефекти на зразок регулярних фізичних ушкоджень наших співробітників, те, що відбувається, є корисним для справи. Це свідчить про те, що нам вдалося розворушити справу про амфікорумпіни, в нас вірять, і, як наслідок, бояться. А це, по-перше, сприяє збільшенню тиражу, а по-друге, це — єдине, що здатне забезпечити нам таку-сяку безпеку. Не треба свердлити мене закоханими поглядами, панове! Треба дати їм зрозуміти, що ми маємо більше інформації, і у випадку чого, ну, ви розумієте. Ти нічого не накопав, а, Брукс? А то в тебе оченята підозріло блищать.

— Я, ну, лише встиг побувати на чорному базарі, а потім зазирнув до Установи. Ми ж, — я кивнув до Нінки, — намагалися розшукати пана Портфеллера.

Колеги вирішили присвятити мені дещицю своєї уваги. Власне, на мене тепер дивилися три пари очей з професіональним зацікавленням психіатрів, які зіштовхнулися із феноменом розладу удаваного маніакально-депресивного психозу.

— Чорний, значить, базар. Ага, — першим прийшов до тями Редактор, — Установа. Ну, могло бути і гірше. Наприклад, витверезник, а Джаскін?

Той розреготався, Нінка замріяно заусміхався, а мені не залишилося нічого окрім як оглядати їх з невимовним докором

— Та не лякайся, Бруксе, — мовив Редактор, — це у Джаскіна в часи його буремної юності був такий метод: береш об’єкт інтерв’ю за барки, доставляєш його у найближчий питний заклад і заливаєш істотною кількістю алкогольних напоїв, аби нещасний не надто пручався. Цілу філософію склав, підступний, називалася вона “Метод та істина” — правильно, Панчі? — з натяком на вміст алкогольних сполук, та навернув у свою віру значну кількість співробітників. В результаті я починав свій ранок з регулярного прочісування Дрободанських витверезників на предмет кореспондентів ГС. Це було звичайно, дуже весело, однак одного ранку, коли в Редакції мене зустріла негостинна тиша, я вирішив покласти цьому край. Це була титанічна праця, та мені вдалося досягти — відносного — успіху.

— Он воно що, — зітхнув я, — невчасно, значить, потрапив я до вас, шановні, не застав золотої доби Редакції. Шкода… Але який красивий метод, пане Джаскін!

Той улещено зашарівся.

— Пробач колего, — винувато всміхнувся Пайба Оліфаг, — що доводиться тобі працювати у похмурий вік панування людської розважливості, однак зроби старому послугу, напиши статейку. Тобі ж неважко, правда? Ти працюєш позанормово, я неймовірно тішуся. Примітивна залежність, але так надихає!

— Але про що писати? — розгубився я.

— Про ринок, про чорненький. Огляд товарів зробиш, викладеш свої унікальні враження на папері. Це ж така можливість для самовираження! Ну, згоден?

— Спробуй не погодитися! — з повагою повив я, — Ви й мене пиячити відучите, як-от моїх нещасних колег. Тоді моє життя втратить будь який сенс!

— Який він мудрий, страшно глянути, — кивнув на мене Джаскін, — нарешті, Пайба, ти знайшов ідеального працівника. Нам з Нінкою можна йти на заслужений відпочинок.

— Ага, відпо-шинок, хіба що. Знаю я вас, ледве з Редакції, відразу ж у питний заклад аби зняти стрес, який спричиняє кропітка праця. Гаразд, митці, — мовив пан Оліфаг, піднімаючись з-за столу, — Вже по сьомій, я відчуваю докори сумління з призводу того, що досі сиджу сидьма на службі замість культурно збагачуватися в хорошому товаристві.

— Звичайно, ми не тягнемо! — зрадів Джаскін, підхоплюючись, — Нінка, ходи, складеш мені компанію, я йду до “Гелікону”.

— Я буду скаржитися на долю, а ви будете мені співчувати та підливати міцних напоїв у склянку?

— Ой, може, щось оригінальніше вигадаєш, а то вже набридати починає.

— Гаразд, — поважно мовив той, — на цей раз я сам наливатиму. Слід поважати побажання безпосереднього начальства, особливо, коли воно пригощає. Ну, Бруксе, не сумуй. Може й тебе колись відлупцюють, і Редактор на радощах пляшку виставить!

— Іди геть, не заважай мені скорботно оплакувати загибель прекрасних планів на сьогоднішній вечір.

Мені всі хором поспівчували і залишили у гордій самотності. Я побрів до власного відділу, де взяв до рук перо й замислився. Після години зітхань, стогонів та почісувань потилиці на папір посипалися перші слова статті, а потім я так захопився, що, коли жирна крапка увінчала останнє речення, над Дрободаном сходив місяць, що безапеляційно вказувало на настання ночі. Виснажений, але у шаленому захваті від власної звитяги, я побрів додому з наміром здійснити найбільш доречну для цієї пори справу.

Як можна здогадатись, навіть не надто напружуючись, це мені не вдалося. Моя нервова система, навантажена різноманітними враженнями, почала перетворюватись на щось принципово нове. Якось Нінкомпуп оповів мені страшну історію про те, що споживання інформації змінює не тільки психологію, а й саму фізіологію споживача. Тоді я покивав, повідомивши, що тепер мені було зрозуміло, чому йому так добре вдається домовлятися з жінками: інтеракції з мутантами так збагачують досвід! Тепер, однак, це стає мені більш зрозумілим — формуються нові потреби надзвичайної сили, збудження викликають неприродні речі, органи чуттів перелаштовуються на сприйняття сумнівного і несподіваного. Зараз же, замість відпочивати, я почав думати, і цей нехитрий процес довів мене до стану такої екзальтації, як не зміг би ніякий автоеротизм. Я зірвався з ліжка, як кришка з банки із бродячою консервацією, і закрокував по кімнаті, перечіпаючись через меблі, капці та власні нижні кінцівки. Я відчував, що ось-ось повинна статися якась неприємність. “Якщо я не припиню шпортатись, — скептично зауважив я до себе, — то це відбудеться прямо зараз.” Не повірити такому авторитету я, звісно, не міг, тож сів і спробував заспокоїтись. Не допомогло.

Архи… Якщо для них так просто знищити якийсь дисфункціональний елемент Системи, то що можна їм протиставити? Не власний же героїзм, хе-хе. Вони вже зробили перший крок, напавши на нещасного Нінкомпупа, метою чого було або моє фізичне знищення або ж — спроба психологічного тиску, гм, до повного психологічного розчавлення. Але що я зробив, власне? Нечемно поводився з бідолахою Фобіусом? Видобув і оприлюднив приховану від громадськості інформацію? Так, але чого їм боятися? Невже це може зашкодити Системі? Якщо це і справді так, то Архи можуть вчинити справді щось кардинальне.

Однак, в той момент, коли якийсь зухвалий здогад збирався було утворитися з черева оголеної інтуїції, прикриваючись лише підсвідомо-прозорими аргументами, на сцену подій опустилася завіса. Опустилася, як найліпший вид транквілізаторів — паля охоронця правопорядку — мої очі заплющилися, а тіло надбало горизонтального положення. Не знаю, що спричинило таку неконвенційну поведінку — втручання зловісних сил чи здоровий молодецьких сон — але той факт, що я тимчасово випав із свідомого існування, беззаперечний.

Ввижалися мені всю ніч якісь жахи: то за мною бігала розхристана Парабелла, вимагаючи взяти прикуп і вістувати, то чомусь з’являвся пан Фобіус, що сумно награвав на гітарі і мурмотів “мені бгакує твого бюсту, мені бгакує твоїх очей…”, тоді навколо мене здіймалися чорні стіни моторошного храму, ввійти куди можна урочисто, по-громадянськи, по молодості-глупості, тому що всі так роблять і як справжній джентльмен, а вийти — в судовому порядку, через психологічну несумісність або за обопільною згодою. Потім мені ввижалися Джаскін з Нінкою, які розливали по склянках машинне мастило і запрошували бути третім і, зрештою, чувся мені плач жінки, яка копала яму, сумуючи з приводу того, що чоловіка легше поховати, ніж виховати.

Прокинувшись, я в жасі відразу ж кинувся до чудесної книги тлумачень сновидінь, автором якої був славетний Комплекс Рейд, де у розділі шлюбофобії знайшов наступне: “Ваша підсвідомість перебуває у стані хворобливого збудження. Поздоровте дружину з днем народження, застрахуйте життя і майно, сплатіть податки і вам відразу ж стане легше.” Це ж треба, таку похабщину в книжках пишуть, безсоромні! Однак, все свідчило про те, що спокійному життю моєму прийшов кінець.

На роботу я спізнився. Свідомо і цілеспрямовано. Іноді кажуть: слід з’їсти зранку живу жабу і тоді протягом дня нічого гіршого не трапиться. Вишукана теорія, заснована на законі всесвітнього сприяння. Однак, чомусь ніхто не звернув уваги на мій зухвалий вчинок, начальство лише байдуже кивнуло, зовсім наче не бажаючи розпочати цей чарівний ранок належною дисциплінарною процедурою (це, здається у керівників різного рівня називається “зарядка” — себто, працівника слід зраночку вилаяти аби налаштувати його на робочий настрій). Тоді я пішов по Редакції стріляти цигарки. Навдивовижу, з усіх опитаних нафік мене послало лише 20% колег, тоді як зазвичай цей відсоток складає 70-90; приголомшений, я усвідомив, що встиг зібрати заледве чи не півпачки. Навіть Нінкомпуп, на якого я так розраховував, не сказав нічого гадісного про мій змучений безсонням вигляд, а запропонував ковток — пристойної навіть — кави. Ну ніякої можливості зіпсувати ранок! Отже, все навіть серйозніше, ніж здавалося.

І ось, нарешті, це сталося. Та не зовсім так, як гадалося. До відділу зайшов Джаскін, крекчучи і притримуючи рукою щоку.

— Що це з тобою? — здивовано мовив Гріф Реморс.

— А… Це Термаганта. Я лише сказав їй, що вона гарно виглядає, а вона інкримінувала мені якесь дурне сексуальне домагання на робочому місці і дала по пиці. За що питається? Та ще й всучила мені — ось, повідомлення для вашого відділу з Фонду розвитку гуманітарних проблем.

— Ну так давай сюди! — збуджено висловив вимогу Редактор відділу, — Це ж, відзнач, останній раз, коли нам надходило повідомлення з Фонду, тоді, гм… секта фанатиків оголосила про ритуальне винищення шаманів та чорнокнижників — заледве не загинуло на вогнищах кілька сот провідних спеціалістів з реклами, піару та виборчих технологій.

— Знаю, колего. От того й віддавати не хочу. Я його прочитав.

— Ах ти ж паскуда! — лагідно усміхаючись, прошепотів Гріф Реморс, вхопившись за краєчок документа, — Ану віддай!

— А фіг тобі! — гордо мовив Джаскін, сіпаючи листок до себе, — і так вашому відділу останнім часом дістається найкраще! Випадок же явно із мистецької сфери!

— Панове, — замогильним тоном втрутився я, — дозвольте нагадати, що Нінкомпуп постраждав якраз через те, що чинив опір фатуму та волі начальницькій.

Джаскін хмукнув і демонстративно відпустив документ. Гріф Реморс, що не розраховував на таку легку перемогу, впав назад у крісло і забив копчик.

— Ах ти ж, страмна халепа, — поскаржився він, — Який винятково хороший початок справи. Ще нічого не почалося, а Редактор вже постраждав. Ну-с, що тут у нас?

Він заглибився в читання, і я міг бачити, як обличчя Редактора довшає і набуває приголомшено-блідого відтінку. Дочитавши, він обвів поглядом аудиторію, себто Джаскіна, мене, Ленса та Скрайба, що уважно спостерігали за розвитком подій.

— Грк-хх. Хлопці, це, не знаю навіть… Загинув посол Забодянщини, Бухайрі-бель Нірвананіум. Системні розпорядники розробляють версії самогубства на ґрунті інтимно-емоційних проблем у професійній сфері. І, відзначте, умисного вбивства на ґрунті незареєстрованих особистих стосунків. Джаскін, ти хоч розумієш, що це означає? Хтось із вас бачив останнім часом Ешлі? Брукс?!

— Я бачив її позавчора і… ну, власне, вночі. А вчора її цілий день не було.

— Ну ясно, — Гріф Реморс відкинувся у кріслі і заплющив очі.

— Шеф, — тихо мовив Скрайб, — Ну не могла ж вона, справді…

— Вона? Вона-то якраз могла. Тільки б навряд чи ризикнула — Ешлі навіть у безвідповідальному стані не стала б наражати всю Редакцію на небезпеку такого скандалу. Швидше за все посла прибрали і, скориставшись нагодою, намагаються уникнути відповідальності.

— Анн-воно як, — протягнув я, — Я переконаний, що це продовження, чи то логічне завершення справи з амфікорумпінами.

— Дійсно, Брукс, — повільно вимовив Джаскін, — ти ж у нас обізнаний у справах Забодящини. І виходить, що ніхто з нас більше про це не знає. І чому, питається?

— Так, але і від мене всі дуже старанно приховували контакти Ешлі із посольством Забодянщини. За такого взаєморозуміння не дивина…

— Стоп, колеги, припиніть істерику! — рикнув Гріф Реморс, — і так ситуація — гірше нема куди, тільки взаємних звинувачень не вистачало!

Джаскін, що, очевидно вже налаштувався на сварку з мордобоєм, розчаровано зітхнув.

— Добродії, — зітхнув і я, — цього вашого Бухай-аби-там-що, певно, було вбито через те, що він знав надто багато про замовників наркотичних речовин. Забодянщині збиралися відмовити у ліцензії — продукція, мовляв, була поганої якості — і він, можливо, пообіцяв, що оприлюднить якусь дуже небажану для них інформацію. Тільки Ешлі все це знає, думаю, навіть більше того, бо от якраз позавчора вона нас з Нінкою напоїла снодійним, і, схоже, скориставшись моїм безпорадним станом, випитала всю інформацію, яка її цікавила.

— Так, — Редактор розплющив одне око, — ми щось писали останнім часом про Забодянщину?

— Ну, писали опосередковано, — відповів я, — Про те, як “голоси” потруїлися контрабандними наркотичними речовинами. Те, що цей товар надходить із Забодянщини — загальновідомий факт.

— Тоді, можливо, якраз це зумовило затримку дозволу? Га, Бруксе? — підозріло примружився Джаскін, — Ти, хлопче, зрозумій, я тебе не звинувачую, але слід же з’ясувати…

— Звісно могло. Будь-що могло. Однак, якщо комусь, хто давно вже знає про використання нелегальних речовини у цілях розвитку бізнесу, було потрібно припинити цей процес, вони могли б зробити це коли-завгодно, а не чекати, доки з’явиться стаття. Її ж могло й не бути — якби нас з Нінкою тоді у лікарні зупинили… Так що, вона могла бути приводом, але причиною? Ні, не вірю.

Тільки-но Джаскін збирався щось заперечити, як двері розчахнулися і з’явився Головний Редактор у всій красі, із палаючим поглядом та гнівною гримасою. Власне, коли Пайба Оліфаг нервував, його обличчя починало виглядати, як той страшний калейдоскоп, який так мене вразив за першої нашої зустрічі.

— Ви — читали?

Ми, кожен на свій манер, засвідчили, що таки читали.

— Ну і? Не бачу відповідної реакції! Той факт, що наша співробітниця може виявитися причетною до злочину, ще не причина впадати в анабіоз. Навпаки, слід уже бути на місці подій і спробувати з’ясувати все, що можливо. Брукс, ти, як я розумію, маєш особисте зацікавлення у розв’язанні цієї справи.

— А відки ви знаєте?

— Я знаю все, — хитро всміхнувся старший жрець Щоденного Бога, — давай, бігцем, до посольства. Нічого, не переживай, алібі ми тобі скльопаємо — ну, припустімо, доведемо, що у тебе немає улюбленішої справи, як працювати ночами у компанії як мінімум двох свідків старше вісімнадцяти. Тільки це тобі навряд чи допоможе.

Я не міг би вилетіти з відділу швидше, аби навіть мною вистрілили з мортіри. Що ж це в чорта-ляха відбувається? Якщо це все Архи влаштували, і їм вдасться затримати Ешлі у якості підозрюваної, то вони зможуть її допитати і дізнаються зрештою все — і те, чого від мене не зміг отримати Фобіус, та і все інше, що їх цікавитиме. Мені тоді гаплик, їй теж, та і Редакції доведеться непереливки. Чогось такого, власне, я і чекав. Та це якраз той випадок, коли б так хотілося помилитися!

Я не встиг і помітити, як дістався посольства. Певно, це через те, що невеселі думки (за браком будь-яких інших) випереджали мене на кілька метрів і, певно, опинилися на місці подій раніше за мене. Там вже повним ходом йшла робота з підготовки до урочистих поминок: розвантажувалися фури з рулонами чорних стрічок, віночків від доброзичливців та ящики з напоями і наїдками. Серед них, наскільки мені — майже Бакалавру Кулінарії за спеціалізацією “Фуршетна справа” — було відомо, обов’язково повинна бути горілка “Скорбота столова”, пиво “Печаль світла”, прохолоджувальні напої типу “Смуток сильногазований”, закуска із високим вмістом цибулі та шоколад чорний, “Жалобний”. Процедура поминок у нас давно вже інституалізована, що в принципі добре, оскільки невтішним родичам і близьким не доводиться імпровізувати на тему “кинув ти нас!”, а пропонується цивілізовано напитися і розважитися. От, до речі, звідки походить вислів “обмити покійника”: ну, вшанувати його пам’ять споживанням міцних напоїв.

Ото ж бо, не встигла людина трагічно загинути, як уже справа покотилася по накатаних рейках. Народ зібрався, адже ж не пересічний споживач дуба дав, а шанований дипломат, так що може навіть буде якесь піротехнічне шоу. Журналісти теж часу не гаяли: я побачив тут у натовпі кілька знайомих облич: вони, очевидно, ділилися враженнями від останніх подій.

— Що чути, колеги? — втрутився я у розмову. Певно, якби не моє розпачливе становище, я б поводився більше чемно, а так — є підстава похамствувати.

Поважна леді із сивими вусами глянула на мене прихильно і сумно повідомила:

— Загинув молодий красивий посол хорошої і привітної країни Забодянщини.

— А як? Чому, не знаєте?

— Кажуть, самогубство. 7 кульових поранень із відстані 30 метрів, всі смертельні. Що й не кажіть, неправдоподібно: не міг же він вистрілити 7 разів із 6-зарядного револьвера! Та й мотиви… Тепер не лишилося чоловіків із такою чутливою душею, як колись — хіба зміг би хто із сучасників вчинити самогубство через професійні невдачі? Зовсім не лишилося справжніх джентльменів.

В цей момент вчинився якийсь шум: виявляється, з будинку вивозили тіло потерпілого небіжчика. Кілька вправних розпорядників несли досить безформну масу, загорнуту у мішок, що складався з багатьох барвистих клаптиків та стрічок. Щось національно-забодянське, вирішив я. От тільки що нагадує мені цей барвистий ансамбль… Ага, писана торба, про яку йшла мова в Геліконі! Отже, справдилося друге попередження пана Мерфі! Що ж тепер, качки… і що з тими драними качками?

— Отже, існує якась альтернативна версія? — із новим ентузіазмом відновив я бесіду.

— Певно. Розпорядники стверджують, що “версії розробляються”, та ми з вами знаємо (вона дружньо поплескала мене по плечу), що це означає — вони вже в курсі, хто скоїв такий красивий злочин.

— Ага, звісно. Дуже дякую.

Змістовне словосполучення — “красивий злочин”. Тільки справжній митець спроможний на такий “от кутюр”. Чи могла Ешлі мати прихований талант, який прогавило начальство? Навряд… Хоча її депресивний стан свідчив про багату душевну флору і фауну, і, ймовірно, якісь здібності до кримінальної творчості. Хтозна. Глянути б на місце вбивства! Але там товчеться просто недоречна кількість розпорядників, які, хоча і з чуттєвим блиском в очах спостерігали за розвантаженням ритуальних напоїв, не випускали з поля зору і натовп цікавих. Мене на якусь мить штрикнуло відчуття безсилого відчаю. Як мені туди потрапити? Як знайти Ешлі?

— Ви когось шукаєте, юначе? — люб’язно поцікавилася леді з вусами, — як не вчорашній день, то може, жінку?

— Ага, дуже дотепно, — чомусь розлютився я, — Шукати собі партнерку для романтичних зустрічей на місці вбивства! Це ж яка спільність інтересів! Думаю, буде надзвичайно збудливо обговорювати з нею на любовному одрі деталі кривавих злочинів…

Я запнувся, бо ж насправді зі мною не раз таке траплялося. По-моєму, це дуже ницо, говорити у ліжку про роботу…

— Отже, ви мабуть маєте подібний досвід? — все ніяк не відчіплялася леді.

Я здивовано глянув та панію. Якщо я не сподобався їй як мужчина, то мабуть вона якийсь агент, нічого іншого на гадку не спадає.

— Ви що, все про мене знаєте?

— Ну не все, нащо мені стільки абсурдної і малокорисної інформації на ніч… Але я точно знаю, що ти вночі не хропеш, це такий рідкісний талант у наші нервові часи…

— Ешлі?!!

— Тш-ш, телепеню, хочеш в кутузку? І де ти так довго вештався, я все чекала, поки з’явиться хтось з редакції!

— Я вештався? Та я…

— Тихше, давай не будемо влаштовувати сцен на очах в охоронців порядку. Я розумію звичайно, епатаж, робота на публіку, перфоманс! Але якось іншим разом, гаразд?

— Та як скажете, шановна, — мовив я, коли ми, безпечно вислизнувши з поля уваги розпорядників, завертали в тихий провулок, — Все таки підозрювана у скоєнні вбивства — не та особа, з якою хочеться сперечатися.

— Як, уже? — трагічно прозвучав голос Ешлі.

Мабуть, таки перестарався…

— Та ні, ніякого офіційного повідомлення ще не було. Але шеф вважає, що довго чекати не доведеться.

— Хто, Пайба? А, ну тоді справді…

Голос її зовсім затих, і, обернувшись, я побачив, що вона зупинилася і притулилася до стінки. Плаче, чи що?

— Ну ти що, Ешлі? Припини, ти ж так добре трималася! Всіх пошила в дурні своїми незбагненними вусами…

— А, — вона скупо всміхнулася крізь водяні потоки, — в мене індекс рольових конфліктів високий… ніколи не вдавалося по-людському перевтілитися.

— Ну, сказала, по-людському! Журналісти, вони ж давно вже щось інше.

— От і він так казав! — і знов невпинні сльози.

Тю, чорт! Ну і як з нею говорити?

— Слухай, Ешлі, ти не повіриш, наскільки мені прикро, що це все сталося. Згоден, це дуже погано. Але може бути й гірше. Ось заберуть нас всіх у в’язницю, і будемо ми там до скону видавати стін-газету “Вісті з буцегарні”, — я вже ніс таку нісенітницю, що і сам не надто розумів, — і доведеться нам вивчати фєню, а Редактор буде прискіпливо виправляти в тексті “не жмурик, а жмурік!” і бити мармизою автора об грати!

— Ой, не треба! — підхопила Ешлі, — Він же, як хто буде фуфло зюзюкать, змусить хезальник цементувати! Страшна людина!

Я присвиснув.

— Нічого собі лексикон!

— Гаразд, що будемо робити? Я так розумію, мені не можна зараз ні в редакцію, ні навіть додому, — побачивши, що я збираюся великодушно запропонувати свій варіант, вона сумно заперечила, — і свою жилплощу можеш не пропонувати. У твоїх проблемах я вже теж непогано орієнтуюся, забув?

— Вху-у… Ну звісно. Всі про мене все знають. Тоді, може… а як ти ставишся до злачних притонів?

— О, я люблю випити і розважитися. Я б охоче погодилася на твою пропозицію за інших обставин, але…

— Ні, я маю на увазі, якщо тебе там розквартирувати на кілька днів?

— Ну, звичайно, я й не могла сподіватися від тебе іншого варіанту, — мило мовила вона, — а про який саме притон йде мова?

— Зараз розкажу, — пообіцяв я, підхоплюючи її під руку, — це, можна сказати, осередок громадської організації…

— Не піду я туди, — злякалася Ешлі.

— Та не переживай. Вони люди в принципі незлостиві. Так, трохи, андеґраунд, ну так від цього ніхто не застрахований.

— А ти звідки їх знаєш?

— Ну, у роки брехливої юності… з ким тільки ми не зналися.

— В першу чергу, з покидьками суспільства, братами по інтелекту. Чула я про твою “Злобну булочку”.

— От-от. Я так розумію, образа колег словом і дією позитивно впливає на самопочуття, отож, продовжуй.

— Дуже треба!

Я зупинився і глянув Ешлі у вічі. Жодного натяку на відчуття провини.

— Давай так. Я розумію, що ти не плекаєш ніяких теплих почуттів до мене, очевидно, із якихось невідомих мені, та об’єктивних причин. Але зараз ми на одній стороні барикад, тож я благаю про максимальну з твого боку співпрацю. Домовились?

— Не знаю, побачимо.

— Ну, це вже добрий знак.

Я, тяжко зітхнувши, вирушив до богемних кварталів. Ешлі супроводжувала мене у похмурій мовчанці, і разом ми являли собою дует відчаю і жалоби, що направляються на завдання по диверсії вечірок та інших життєствердних подій. Коли ми зайшли до штаб-квартири Клубу Плотських Забав, відвідувачі принишкли на півслові.

— Мені б Левка Попінджея, — повідомив я.

— Я за нього буду, — відповіла розкішна красуня, тасуючи колоду карт однією рукою, а іншою розливаючи портер по склянках.

— Брати Попінджеї погано закінчили. Марік необачно зробив кар’єру в урядовій організації, і батьки від нього відмовилися. Левко допомагає йому облаштуватися в новому житті, бігає, висолопивши язика, між “держиморд-сервісом” та житлово-експлуатаційних храмах, до КПЗ заглядає лише вряди-годи.

Чарівна Харлотта сумно зітхнула.

— Тож мені доводиться підтримувати існування цього клубу, грати замість Левка в Вар’ята, замість Маріка організовувати пиятики, а крім того у мене ж і свої обов’язки є…

— А де саме тепер Марік? — зацікавився я долею друга дитинства.

— Він тепер у нас керівник підрозділу Днів Народжень Посадових Осіб у Департаменті Урочистих Подій управління Марнотратства і Стягнень. Мені знадобилося кілька днів аби це вивчити, зате тепер можу вишукано відсилати геть усі інстанції, що цікавитимуться нашою діяльністю.

Протягом всього перебігу нашого знайомства з Харлоттою, скромного обіду та жвавої бесіди, Ешлі сиділа із відстороненим поглядом, занурена у свої проблеми. Слід подбати про основну причину нашого перебування у цьому милому клубі, згадав я.

— Люба пані Харлотта, у мене до вас прохання, з яким я власне хотів звернутися до Левка… Але, як я зрозумів він тепер недосяжний для нас, то можливо ви зможете допомогти. Ось ця чарівна леді, особистість творча і обдарована, — я вказав кивком на Ешлі, — потребує реабілітації у місці зі здоровим моральним кліматом. А то співробітники у нещасної — зразки доброчесності, і робоча атмосфера надто вже тисне нещасній дівчині на психіку. Бачте, як змарніла?

При цьому моєму пасажі Ешлі різко підкинулася і саркастично заусміхалася.

— А-а, знайома проблема, — погодилася Харлотта, — до нас власне за цим і приходять клієнти. Справжній митець часто зустрічається із нерозумінням навколишніх. А ви, дівчино…

— Ешлі, — відгукнулася та.

— Так, Ешлі, зможете чимось допомогти мені по роботі? В карти граєте?

— В пасьянс, — суворо мовила Ешлі, — і то, тільки на роздягання.

— Ого! Ну, у нас іще не такий професійний рівень. Може тоді допоможете із міцними напоями вправлятись?

— Це — скільки хочете. Я закінчувала курси із глибинних інтерв’ю, так що напоїти можу кого завгодно.

Приємно вражена кваліфікаціями моєї колеги, Харлотта пообіцяла забезпечити їй пристойні умови проживання на найближчий час. На цьому ми і домовилися. Вже йдучи, я все ж таки зважився перемовитися з Ешлі кількома словами.

— Я прийду ввечері, розповім, що діється. Щось, може, принести?

— Аякже. Спідню білизну в червону квіточку.

— Ну чого ти знущаєшся?

— В мене в житті — суцільна чорна смуга. Мені можна.

— А, і до речі. Ти не можеш, виключно для розроблення подальшої стратегії Редакції натякнути про свою… так би мовити, причетність?

— Ой, коли це все припиниться? — мені здалося, вона надзвичайним зусиллям змусила себе не розплакатися, — Ні за життя з ним нічого хорошого, ні тепер! Я… так, я хотіла б його вбити, але я не хотіла йому смерті, розумієш?

Мені здалося, що так.

В Редакції мене зустріли заледве чи не з розкритими обіймами. Джаскін із винуватим поглядом запропонував цигарку якогось нерозважливо дорого бренду, Гріф Реморс при моїй появі в дверях відділу з полегшенням видихнув і демонстративно заусміхався. Скоро до відділу урочисто зайшов Головний.

— Отже, Брукс, ти її знайшов?

— Угу. Я прилаштував Ешлі в один мистецький притон, сподіваюсь, вона зможе там затриматись на кілька днів. Просила прислати майтечки в червону квіточку.

— Це вона на що натякає? В мене є тільки в зелені кугутики. Джаскін, Нінка вже повернувся?

— Повинен би. Ага, ось і він.

Нінкомпуп вломився до відділу і вальяжно присів на стіл.

— Я тут здійснив обхід усіх постів. Знаєте що? Після того випадку з потруєними голосами, Храм Спільного Бога збираються закрити на карантин — ну, для перевірки стану здоров’я інших парламентарів.

— Нічого собі! — збентежився Гріф Реморс, — а вони ж збиралися якраз розглядати кілька важливих питань — про Злочинний кодекс та Найвищий Самосуд — надзвичайно прогресивні проекти. Що ж тепер виходить? Це все відкладається на невизначений термін?

— Мабуть що. Тільки не варто так переживати, Гріф, — порадив пан Оліфаг, — хай суперники Портфеллера хвилюються, адже це іде йому на користь.

— Шеф, може й мені можна дізнатися, що воно там за справа така із тим Портфеллером? — обурився я, — А то я бігав за ним із висолопленим язиком, як собака за возом, так і не знаючи, нащо. Страм же ж.

— Ой, знайшовся ніжний і вразливий! А з паном Портфеллером така історія — він у нас місцевий мільярдер, страм не знати. Заробив він незліченні капітали шляхом розбудови великої монополії з продажу шкідливих для здоров’я і глузду ілюзій. Може чув: безалкогольне пиво та надувні жінки — це була його розробка. Так от, нещодавно він продався у парламентарі, очевидно, задля збереження власної персони від переслідування законом, от деякі ентузіасти і намагалися в тому Злочинному кодексі заборонити мільярдерам суміщати нелегальну бізнесову діяльність із законотворчістю.

— Ага! А я майже вистежив його в Установі! Я мушу спробувати знайти…

— Та сиди! До твого відома, Бруксе, з часу виходу твоєї статті про Установу за тобою стежать прихильники. Так що, пам’ятай, де б ти не був, куди б не йшов, ти не самотній.

— Як?! А коли я йшов по Ешлі, вони, що, теж…

— Ну, я їх відволікав, не хвилюйся.

— Як це?

Тут Пайба Оліфаг приголомшив усіх присутніх черговим своїм фокусом. За якусь мить замість коханого нашого керівника перед нами стояв… ну, я. Тобто, Редактор виглядав, так як я. До найдрібніших деталей. Навіть щетина дводенна була на місці, з теплим почуттям усвідомив я. Який же я все-таки симпатичний, дарма, що якийсь неоковирний і замучений.

— Шеф, ви — геній, — зачаровано мовив Джаскін, — Я так не можу. Який у вас індекс рольових конфліктів?

— Ха, він в мене взагалі від’ємний, — пан Пайба надбав власного вигляду, потім вийняв з кишені дзеркальце, помилувався собою, помітив зайву деталь — це був шмат моїх темних патлів посеред його розкішної русявої шевелюри — і провівши рукою, прибрав зайві ознаки перевтілення.

— А як ви їх відволікали? — зацікавився Нінкомпуп.

— О, я отримав масу задоволення, поводивши наглядачів по різних сумнівних закладах, як то стріп-бар “Блакитні комірці”, пам’ятаєш Джаскін, ти колись мені рекомендував.

— Ви знущаєтесь, шеф, з моїх маленьких слабкостей!

— А що ти пропонуєш? Із сильних сторін знущатися? Можна, та не так смішно. Ну гаразд, шановні, я маю купу справ окрім як розважати спраглих до халявних видовищ підлеглих. В мене, щоб ви знали, спільний молебень з Редактором популярної газети “Феномени та тлумачення”.

— Так це ж бульварна газетка, шеф! — скривився Нінка.

— Зате тираж! — поважно мовив пан Реморс.

— От-от. — кивнув Пайба Оліфаг, — А ще, кажуть, що Редактор “Феноменів” мав близькі стосунки із дочкою… не буду казати кого, бо зараз грім поб’є. Ну все, бува…!

І Редактор вийшов, розтанувши в дверях на півслові. За дверима ледь-чутно гуркотнуло.

— Ну що, Брукс, в тебе вже виникло відчуття… деякої непевності світобудови та бажання зануритися в п’янкий морок забуття? — таємниче мовив Нінкомпуп.

— Н-ну, щось таке, звичайно, спадало мені на думку. Неодноразово.

— Тільки будьте обачними, хлопці, — порадив пан Реморс, — Я вже не раз розказував давню легенду про одного персонажа архаїчного епосу…

— Ну от, почалося, — зітхнув Джаскін, — я ж попереджав…

— Так от, Джаскін, не перебивай старших, цей тип, на ймення Прометей, був працівником одного з перших ЗМІ. Одного дня, скориставшись знайомствами серед службовців компанії, що була монополією на всесвітньому енергоринку, він викрав і оприлюднив секретну інформацію про діяльність контори.

— Ну, і що далі? — зацікавився Нінка.

— А далі — контора найняла професійного вбивцю, який пробрався до помешкання героя і застромив йому в печінку знаряддя вбивства. Щоправда, герой дещо володів професійною магією і зміг призупинити процес, але вийшов цикл, і тепер нещасний вбивця мусить кожного дня приходити до Прометея, виконувати свою функцію, а потім все починається з початку. Вони вже встигли познайомитися і стати добрими друзями… Нещодавно, здається, п’єсу про це поставили, “День Орла” називається. А до чого це я? Ага, про обачність була мова. Пайба, переважно, після вечірнього молебну перебуває зранку у благодушному настрої розворушеного осиного гнізда. Тож, якщо завтра запізнитеся…

— А, він все одно раніше дванадцятої не явиться. Ходи, Бруксе, не зважай на них.

— Ну що за молодь пішла! — хихотнув Джаскін, — Ні чорта ні начальства не бояться!

Ми з Нінкомпупом рушили в обхід злачних закладів, що розташовувалися уздовж Синяченко-Штрат. Ця вулиця знана тим, що тут колись проживав той самий вуйко Синяченко, що варив загадковий напій первак. Кажуть, після вживання цього напою не міг встояти на ногах навіть пам’ятник Опецьку-Завойовнику, а набагато пізніше, в часи мудрого князя Оковіта, цей напій на допитах заливали в горлянку іноземних шпигунів, і ті або відразу гинули, або ставали щирими громадянами Дрободану. На жаль, формулу напою давно втрачено, хоча деякі вчені ще досі намагаються віднайти цей секрет, і над вулицею часами стоїть густий алхімічний сморід, що спричиняє згортання будь-якої ділової діяльності на кілька кварталів навколо. В той вечір нам пощастило потрапити в самий розпал гулянки якогось місцевого філантропа: цей несамовитий виставляв кожному, хто доводив, що в нього немає ні потреби, ні бажання перехилити чарочку. Кажуть, що в юності він працював у кредитному відділі Храму Скупого Бога, от і скособочився на якихось чудернацьких вимогах своєї контори.

— От дивись, як я зараз видурю в старого пляшку! — пообіцяв Нінка, вирушаючи в героїчних похід за випивкою.

Я із зацікавленням спостерігав за розвитком подій.

— Ну що, ти зовсім не хочеш випити? — поцікавився філантроп, помітивши, як до нього наближається спрагла нінчина фізіономія.

— Хочу, але мені не можна. Я кинув. Я вже тиждень не спав з жінками, не курив і не пив. Я нещодавно вступив до секти Шарлатантризму, і мушу спостерігати за приємним часопроведенням інших, аби побороти спокусу і досягти досконалості.

— Хм. І як воно?

— Вдається, з перемінним успіхом. Вже скоро я зможу контролювати власні потреби і присвячу себе вихованню молоді в дусі моральної стійкості та витривалості. Для впровадження цього проекту мені потрібна лише пляшечка міцного…

— Це ще для чого?

— Ну, для… — Нінка замислився.

— Для компресів ороговілостей на маківці та протирання пролежнів, які неодмінно з’являться після досягнення стану просвітлення, — втрутився я.

Нінка зашипів і показав мені кулака.

— Угм, — філантроп поважно кивнув, — у вашої ініціативи є майбутнє. Можете продовжувати розробляти цю перспективну тему.

— Але ж для проведення досліджень необхідне фінансування!

— Ну, гаразд, — заусміхався старий, присуваючи до нас симпатичну пляшечку зі спотикачем, — тільки пам’ятайте, головне — стратегічне планування.

— Ет, був би план, — зітхнув Нінка, — Ну, чого стовбичиш, Бруксе, бери склянки!

Наступні пару годин пройшли у ейфоричному споживанні чесно заробленої випивки. Ми ще раз перемили кісточки колегам, залишивши їх відсмоктаними і відполірованими. З’ясувалося, що Гріф Реморс працював колись проповідником у Храмі Тимчасового Бога, звідки мусив з часом піти через те, що колись у стані наркотичного токсикозу закликав присутніх до вивільнення еросу в громадських місцях. З того часу, власне, він сам “Презенту” не вживає, але намагається напоїти всіх, хто потрапляє під руку. Тільки-но Нінка почав розказувати про бурхливу юність Джаскіна, де фігурували високе мистецтво та юні хлопчики, як до його поля зору потрапила якась особа протилежної статі, що наблизилася до барної стійки.

— О, дивись, — промовив Нінка, — Це — жінка моєї мрії.

— Що, знов? — здивувався я, — Тільки щось мені здається, у твоїх мрій вже давно закінчився термін придатності.

— Ти нічого не розумієш. Зрілі жінки — вони не мають того страшного дефекту, який притаманний дівчатам.

— Е-е…

— Тю, телепень. Сором’язливості. Ну, я пішов.

І Нінка, причепуривши пальцями буйну зачіску та обсмикнувши свою строкату сорочку, рушив, весь сповнений принадності, у напрямку загадкової незнайомки. От, горе, втратити спільника, коли друга пляшка лише починається! Гм. Якась думка, попри ці всі переживання, не давала спокою. А, слід же було заскочити до Ешлі! Якось, правда, вивітрилася мені з голові та обставина, що за мною можуть стежити. Але в таку ніч, в такому районі… якщо і справді якась холера стежила за моїми походеньками, то вже давно мусила б впитися наніц, хоча б для відводу очей. Тому я, особливо не вагаючись, підвівся і пошкандибав до виходу.

Насправді, до закладу Харлотти було не так вже й далеко. А знайти його можна було за якимось несамовитим лементом, що розносився на пів-вулиці. Ці дикі крики, відзначив я здивовано, були зойками захоплення і несамовитої втіхи, і, до того ж, належали представницям прекрасної статі. Це мене дещо насторожило. Але, вочевидь, добрий спотикач вже давався взнаки, тож я продовжував поступальний рух до цілі, хоча, тверезо зваживши всі обставини, мусив би тікати світ за очі. Навіть гірше того: коли на дверях КПЗ я побачив вивіску “Четвер, жіночий день”, це мене не спинило. Жіночий день — це як у лазні, вирішив я, хижо всміхаючись, і штовхнув двері.

Там мене перепинив якийсь чолов’яга, та я назвався особистим гостем Харлотти, після чого мені справді дали дорогу, однак в очах охоронця закладу читалося висловлене ненормативною лексикою глибоке несхвалення. Але тут на мене чекали різноманітні несподіванки: по-перше, коли я намагався пробитися до зали, переді мною з’явилася якась гола потвора, схожа на патлату горилу, яка, прикриваючи руками причинне місце та горлаючи заклики про допомогу, проривалася до виходу. Потім повз мне протупотів натовп якихось розмальованих дівок, що переслідували нещасного примата з якимись нечленоподільними вимогами. Я влип у стінку, і, вдаючи барельєф, намагався перечекати цей катаклізм. Схоже, переслідуваному вдалося відірватися від натовпу, оскільки розчаровані переслідувачки поступово поверталися до залі. Через якийсь час лемент набрав нової сили. Та що ж там за дійство відбувається?

Підозра, що в моєму ницому тілі тліє дух справжнього авантюриста, нарешті набула підтвердження, оскільки того вечора я таки наважився зазирнути до головної залі клубу. Добрі Мертві Боги, що там діялося! В мене, якщо чесно, склалося враження, що це була секта фанатиків, яка зібралася для принесення кривавої жертви якомусь збоченому божеству — присутні жіночки горлали, мов недорізані, виконували якісь різкі рухи під гучну ритмічну музику та в безтямі зривали з себе верхній одяг. Жертва ж, виставлена на загальний огляд на підмостках, теж, очевидно, перебувала у трансі: цей бідний юнак, напевне, вже впоєний якимось наркотиком, схоже, агонізував — так, його, нещасного, плющило і кидало по сцені. Він також, підкоряючись загальному ритму, знімав з себе одяг, що супроводжувалося вигуками переможної радості із натовпу. Мене заціпило від жаху. Я бачив, що ще трохи, і натовп видереться на сцену та розтерзає нещасну жертву. Тоді, струснувши з себе заціпеніння, я вирішив спробувати допомогти приреченому на загибель хлопцеві.

— Схаменися! Тікай, поки не пізно! — вигукнув я, — Позаду тебе чорний хід!

Здається, подіяло! Юнак припинив свої вихиляси і ошелешено подивився в мій бік. Так, тяжко усвідомлювати, що став безтямним жертовним ягням на святі розпусної нечисті!

— Ти що, з-здурів? — раптом почувся поряд голосний шепіт.

— Га? — від несподіванки я відскочив на метр в сторону.

— Ти чо’о своїми тупими жартами заважаєш людям розважатися?

Позаду мене, виявилося, стояла Ешлі. Вона дивилася на мене серйозно і осудливо.

— Тобто як, розважатися? Вони ж його…

— То й що? Давай швидше ходу звідси, бо зараз і тобі дістанеться.

Ешлі вхопила мене за рукав і потягла кудись вглиб коридору. Якраз вчасно, бо публіка із кровожерливою зацікавленістю вже спрямувала увагу на мою персону.

— Ешлі, рятуй! — попрохав я знічено.

Вона нескромно хихотнула.

— А що це було? — поцікавився я, коли ми нарешті досягли безпечного прихистку і забарикадували про всяк випадок за собою двері, — Секта?

— Ну, можна сказати і так, — із сумнівом мовила Ешлі, — наскільки я зрозуміла, у Харлотти є деякі свої уявлення про справжні цінності.

Ешлі химерно усміхнулася і рушила за якоюсь дивною траєкторією в інший кут кімнати.

— А хочеш, я тобі їхню святиню покажу? — хитро примружилася вона.

— Щось не впевнений, що я цього хочу…

— А, ви взагалі, буваєте впевненими хоч у чомусь? — роздратовано махнула вона рукою, — Ну гаразд, ось дивись!

Вона ткнула мені під ніс якусь мармурову статуетку, оздоблену бронзовими крильцями. Її до болю знайома форма тут же викликала у мене непереборні анатомічні асоціації.