Химерне сяйво

— Збіса пунктуально, — сказав він. — Сім тижнів до Кнур-вечора, а нам знову оця напасть на голову.

— Привіт, Закріє! — відгукнувся Белафон. — Що сталося цього разу?

— Геть усе попсувалося. Сьогодні воно передбачило, що схід сонця станеться на три хвилини раніше. І вони ще вживають слово «неповороткий», хлопче, авжеж.

Белафон виліз на драбину і незабаром зник з очей. Пасажири переглянулися, а тоді втупили свої погляди у простір всередині кам’яного круга.

— І що нам тепер робити? — сказав Двоцвіт.

— Може, піти поспати? — запропонував Ринсвінд.

Двоцвіт проігнорував його слова і почав спускатися драбиною вниз.

Довкола круга друїди товкли по мегалітах маленькими молоточками і час від часу уважно прислухалися. Декілька величезних брил лежали перевернуті на бік — біля кожної зібралася окрема група друїдів, які ретельно їх оглядали, сперечаючись між собою. Таємничі фрази долітали до місця, де сидів Ринсвінд:

— Це не може бути через несумісність програмного забезпечення — Наспів Висхідної Спіралі був розроблений для концентричних кіл, ідіоте...

— Послухай, перезапусти її та спробуй простий місячний ритуал...

— ...та годі, годі, з брилами все нормально, просто у всесвіті щось пішло не так, еге ж?..

Напруживши свій затуманений від перевтоми розум, Ринсвінд пригадав ту страхітливу зірку, яку вони бачили в небі. Щось таки пішло шкереберть у всесвіті минулої ночі.

Яким дивом він знову опинився на Диску?

Він відчував, що усі відповіді криються у закутках його розуму. З’явилося ще навіть більш неприємне відчуття, що крім нього ще хтось дивиться на краєвид унизу — споглядаючи з-поза його очей.

Заклинання виповзло зі свого лігва, глибоко на забутих манівцях його розуму, і тепер із самовдоволено-нахабним виглядом сиділо у лобовій долі його мозку, спостерігаючи за всім тим, що відбувалося неподалік, і наминаючи поп-корн — в переносному розумінні.

Він спробував заштовхати його назад — і світ провалився у пітьму...

Його огорнула непроглядна темрява; тепла, затхла — темрява могильних склепів, що оксамитовою чорнотою вистилає саркофаги мумій.

Звідкись потягнуло сильним запахом старої шкіри і вогкістю порохнявих манускриптів. Сторінки манускриптів зашелестіли.

Він відчував, що в цій темряві на нього чигають безліч несусвітніх страховиськ — а вся біда з несусвітніми страховиськами була в тім, що їх надто легко уявити...

— Ринсвінде, — сказав якийсь голос. Ринсвінд ніколи не чув, як говорять ящірки, та якщо кому-небудь раптом довелося б їх почути, то голос був би саме такий.

— Е-е, — відізвався він. — Я слухаю.

Голос захихотів — дивний звук, радше паперовий.

— Ти мав би сказати: «Де я?», — зауважив він.

— А чи сподобалося б мені те, що я почув би у відповідь? — запитав Ринсвінд. Він пильно вдивлявся у темряву. Тепер, коли вже трохи звик до неї, він міг там дещо розрізнити. Дещо дуже невиразне, надто тьмяне, щоб бути чимось взагалі, — лишень візерунок, накреслений у повітрі. Щось дуже знайоме.

— Ну добре, — сказав він. — То де ж я?

— Ти — уві сні.

— А чи можна мені зараз прокинутись — будь ласка?

— Ні, — сказав інший голос, такий же старезний та сухий, як і попередній, та все ж трішки відмінний.

— Ми повинні сказати тобі щось дуже важливе, — сказав третій голос, мертвотно-сухіший за інші. Ринсвінд дурнувато кивнув. На задвірках його розуму Заклинання, причаївшись, обережно визирало з-за його ментального плеча.

— Ти завдав нам чимало клопоту, молодий Ринсвінде, — вів далі голос. — Оте твоє падіння через край світу без жодної думки про інших. Нам довелося серйозно викривити реальність, щоб ти знав.

— Божечку!

— А тепер перед тобою лежить дуже серйозне завдання.

— Ох... Добре.

— Багато років тому ми подбали про те, щоб одне з-посеред нас знайшло прихисток у твоїй голові, бо ми змогли передбачити той час у недалекому майбутньому, коли тобі доведеться відіграти дуже важливу роль.

— Мені? Чому мені?

— Бо ти весь час від чогось утікаєш, — пояснив один із голосів. — Це добре. Ти вмієш виживати.

— Виживати? Та мене мало не вбили десятки разів!

— Саме так.

— Ох...

— Та постарайся більше не випадати через край Диска. Ми справді не можемо собі цього дозволити.

— Хто це — ми, власне кажучи? — спитав Ринсвінд.

У темряві почулося якесь шарудіння.

— На початку було слово, — мовив сухий голос дуже близько позаду нього.

— То було Яйце, — виправив його інший голос. — Я чітко пам’ятаю. Велике Яйце Всесвіту, що зароджувався. На дотик, немов гумове.

— Насправді ви обоє помиляєтеся. Без сумніву — то був первинний слиз.

Ще якийсь голос озвався десь біля Ринсвіндового коліна:

— Ні, то було пізніше. Спочатку була твердь небесна. І пребагато. І вона була досить липка, немов цукрова вата. Справді, дуже тягуча...

— Якби хто питав, — сказав надтріснутий голос зліва від Ринсвінда, — ви всі помиляєтеся. На початку було Прочищання Горлянки...

— ...а тоді слово...

— Е ні, даруйте, — слиз...

— Однозначно гумове, пригадую...

Якийсь час голоси мовчали. Тоді один з них дипломатично сказав:

— Хай там як, що б то не було, ми добре це пам’ятаємо.

— Атож.

— Певнісінько.

— І нашим завданням є простежити, щоб із цим всесвітом не трапилося нічого жахливого, Ринсвінде.

Примружившись, Ринсвінд встромив очі у темінь.

— Чи не пояснили б ви, коли ваша ласка, про що ви говорите?

Почулося паперове зітхання.

— Годі метафор, — сказав один із голосів. — Послухай, дуже важливо, щоб ти оберігав Заклинання, що сидить у твоїй голові, і повернув його нам, коли настане слушний час, ти ж розумієш — щоб, коли настане саме та вирішальна мить, нас усіх промовили. Це тобі зрозуміло?

Ринсвінд подумав: щоб нас усіх промовили?

І тут його осяяло, що за візерунок був перед його очима. Такий вигляд мав написаний текст на сторінці, якщо дивитися на неї знизу.

— Я — в «Октаві»? — здогадався він.

— У певному метафізичному розумінні, — відказав один із голосів буденним тоном. Він прозвучав трохи ближче. Чарівник відчував, як щось сухо шелестить просто у нього під носом...

Він драпонув навтікача.

Єдина червона цятка горіла на полотні суцільної темряви. Траймон, все ще в урочистій мантії, яку він одягнув на свою інавгурацію голови Ордену, не міг позбутися відчуття, що вона на очах збільшується. Здригнувшись, він відвернувся від вікна.

— Ну? — сказав він.

— Це — зірка, — відповів професор астрології, — я так гадаю.

— Так гадаєш?

Астролога пересмикнуло. Вони стояли в обсерваторії Невидної академії, і крихітна кривава цятка на горизонті дивилась на нього не менш погрозливо, аніж його новий керівник.

— Ну, розумієте, справа в тім, що ми завжди вважали зорі чимось таким, як наше сонце...

— Ти маєш на увазі вогняні кулі, що мають милю в діаметрі?

— Так, але ця нова... гм, вона — таки велика.

— Більша за сонце? — спитав Траймон. Він завжди вважав, що вогняна куля, діаметром одну милю — це більш ніж достатньо, аби справити враження, хоч він не схвалював зірки в принципі. Небо через них має такий неохайний вигляд.

— Набагато більша, — повільно відповів астролог.

— Мабуть, більша за голову Великого А’Туїна?

В астролога на обличчі з’явився розпачливий вираз.

— Більша за Великого А’Туїна і Диск разом узяті, — сказав він. — Ми перевіряли, — додав він поспішно, — і ми цілком певні.

— Вона справді величенька, — погодився Траймон. — На думку спадає слово «велетенська».

— Еге ж, масивна, — поквапився підтвердити астролог.

— Гм-м.

Траймон міряв кроками простору мозаїчну підлогу обсерваторії, на якій були зображення усіх знаків зодіаку Дискосвіту.

Разом їх було шістдесят чотири, починаючи з Двоголового Кенгуру Везена, і закінчуючи Ґагулі, Вазою з Тюльпанами (сузір’ям, що мало велике релігійне значення, якого, на жаль, тепер ніхто не міг пригадати).

Він зупинився на синьо-золотистій кахлі, що позначала Гієну Маббо, і раптово обернувся.

— То ми з нею невдовзі зіткнемося? — спитав він.

— Боюсь, що так, пане, — сказав астролог.

— Гм-м, — Траймон зробив кілька кроків вперед, задумливо погладжуючи рукою бороду. Цього разу він зупинився на тому місці, де Купець Окджок переходить у Небесну Петрушку.

— Я — не знавець таких справ, — мовив він врешті, — та думаю, для нас це не дуже добре?

— Так, пане.

— А вони дуже гарячі, оті зірки?

Астролог проковтнув слину.

— Так, пане.

— І вони нас спалять дотла?

— В кінцевому підсумку — так. Звісно, до того відбуватимуться дискотруси, цунамі, гравітаційні порушення і, скоріш за все, атмосферний пласт знесе.

— Ага. Одним словом, брак належної організації.

Астролог якусь хвилю зволікав з відповіддю, та врешті поступився.

— Можна й так сказати, пане.

— І люди, мабуть, панікуватимуть?

— Зовсім недовго, боюся.

— Гм-м, — буркнув Траймон, саме проходячи через Ворота Ймовірності і наближаючись по колу до Небесної Корови. Він знову втупив примружений погляд у червоний пломінь на горизонті. Здавалося, в нього визріло рішення.

— Ми не можемо знайти Ринсвінда, — сказав він, — а коли так, то ми не можемо знайти і восьме заклинання «Октави». Проте вважаємо, що заклинання «Октави» повинні бути прочитані, щоб відвернути катастрофу — інакше для чого Творець залишав би її тут?

— Може, він просто був забудькуватим, — припустив астролог.

Траймон знизав його поглядом.

— Усі інші ордени прочісують кожний клаптик землі звідси і аж до Осердя, — продовжував він, загинаючи пальці, щоб не забути якийсь аргумент, — бо здається безглуздим, щоб якийсь чоловік міг залетіти у хмару та й залишитись там...

— Якщо лиш вона не була твердою, мов скеля, — сказав астролог у недолугій і — як з’ясувалося через хвилю — цілковито невдалій спробі пожартувати.

— Та випасти з неї він мусить так чи інакше — куди-небудь. «Куди?» — постає запитання.

— Куди? — чемно повторив астролог.

— А тоді відразу стає зрозумілим наш план дій.

— О, — відгукнувся астролог на ходу, намагаючись не відставати від чарівника, який широким кроком перетинав знак Двох Кузенів-Товстунів.

— І цей план полягає у...?

Астролог підвів голову і подивився в очі, такі ж сірі та лагідні, як гартована сталь.

— Ми припиняємо пошуки? — наважився припустити він.

— Точнісінько! Натомість ми скористаємося дарунками, що дав нам Творець, а саме: подивимось собі під ноги — і що ми там побачимо?

Астролог подумки застогнав. Тоді поглянув на долівку.

— Кахлі? — ризикнув він.

— Кахлі, авжеж, які разом складають...? — Траймон вичікувально дивився на співрозмовника.

— Зодіак? — посмів висловити здогад астролог, геть нещасний.

— Правильно! А значить, все, що нам треба зробити, — це скласти точний гороскоп Ринсвінда, і ми дізнаємося, де він зараз перебуває!

Астролог заусміхався так, наче людина, якій довелося вибивати чечітку на плавучих пісках і яка врешті відчула під ногами твердий ґрунт.

— Мені знадобляться його точні місце та час народження, — жваво відгукнувся він.

— Не проблема. Я скопіював їх із архівів Академії перед тим, як прийшов сюди.

Астролог зазирнув у записи, і на його чолі пролягли зморшки. Він перетнув кімнату і висунув широку шухладу, напаковану астрологічними картами. Він прочитав записи ще раз. Вийняв пару складних компасів і зробив над картами кілька магічних пасів. Тоді взяв у руки невелику мідну астролябію і обережно її покрутив. Присвиснув крізь заціплені зуби. Тоді узяв шматок крейди і нашкрябав якісь числа на чорній дощечці.

Траймон тим часом дивився на нову зірку. Він думав: легенда з піраміди Цорта каже, що той, хто промовить Вісім Великих Заклинань усі разом у той час, коли Диску загрожуватиме небезпека, отримає те, чого прагне усім серцем. А цей час ось-ось настане!

А ще він подумав: я пригадую Ринсвінда, чи ж він не той нечупарний хлопчисько, що був завжди найгіршим у класі, коли ми вправлялися? Ані крихти магічних здібностей не мав. Хай лиш я до нього доберуся, і побачимо, чи ми не отримаємо всі вісім...

«Божечку!» — бовкнув Астролог собі під ніс. Траймон різко обернувся.

— Ну, що там?

— Дивовижна натальна карта, — мовив астролог приголомшено. Його чоло нахмурилося. — Насправді, трохи дивна, — додав він.

— Як це — дивна?

— Він народився під знаком Малої Занудної Групи Тьмяних Зірок, що лежить, як вам відомо, між Крилатим Лосем та Заплутаною Мотузкою. Кажуть, навіть люди античного світу не мали що цікавого сказати про цей знак, який...

— Так, так, продовжуй, — нетерпляче мовив Траймон.

— Це знак, що зазвичай асоціюється з виробниками шахових дощок, продавцями цибулі, виробниками дрібних релігійних гіпсових сувенірів та людьми, що мали алергію на олов’яний посуд. Нічого спільного з чародійством. А в час його народження тінь Серця Небес...

— Мені не потрібні усі технічні деталі, — забурчав Траймон. — Тільки його гороскоп.

Астролог, який щойно лиш увійшов в азарт, зітхнув і зробив ще деякі обчислення.

— Гаразд, — сказав він. — Його гороскоп говорить ось що: «Сьогодні вдалий час для знайомства з новими людьми. Хороші справи, зроблені сьогодні, можуть мати непередбачувані наслідки. Не завдавайте прикрощів друїдам. Найближчим часом вас чекає дуже незвичайна подорож. Корисно включити в сьогоднішнє меню корнішони. Тих, хто на вас сьогодні наставлятиме ніж, краще обійти стороною. Постскриптум: про друїдів — це ми серйозно».

— Друїдів? — сказав Траймон. — Цікаво...

— З тобою все гаразд? — спитав Двоцвіт.

Ринсвінд розплющив очі.

Він хутко сів і схопив Двоцвіта за сорочку.

— Я хочу забратися з цього місця! — рішучим тоном мовив чарівник. — Негайно!

— Але ж тут готується стародавня традиційна церемонія!

— Мені начхати на все оте стародавнє! Я хочу відчути під ногами справжню бруківку, відчути знайомий запах стічних канав. Я хочу туди, де багато людей і вогнів, дахів і стін, та ще безліч інших милих речей! Я хочу повернутись додому!

Він раптом відчув, що страшенно скучив за димними, чадними вулицями Анк-Морпорка, в якому навесні завжди кипіло життя, коли смолистий полиск на каламутних водах ріки Анк був особливо райдужним, а на карнизах будинків витьохкували свою радість пташки — чи хоча б ритмічно викашлювали.

Сльози накотились на очі чарівника, коли він пригадав, як витончено виграє світло на стінах Храму Дрібних Божеств, популярній місцевій принаді, а до горла підкотився клубок, коли виринув спогад про кіоск зі смаженою рибою на перехресті Помийної вулиці та вулиці Вправних ремісників. Він думав про солені огірочки, які там продають, чудові зелені штучки, що лежать собі на дні дзбанів, мов потонулі кити. Ринсвінд чув, як вони до нього озиваються через багато миль, обіцяючи познайомити з маринованими яйцями із сусіднього дзбанка.

Його думки майнули до затишних сінників над стайнями корчем і теплих ґратчастих люків, де він не раз ночував. І він, дурна голова, часом ще хотів відкараскатися від такого життя. Тепер воно здавалося пречудовим, а колись він думав, що воно нудне.

Але зараз з нього досить. Він рушає додому. Солені огірочки, я чую ваш поклик...

Він відштовхнув Двоцвіта набік, гордовито загорнувся у свою подерту мантію, повернувся лицем до тієї сторони світу, де — як він собі уявляв — лежало його рідне місто, і з твердою рішучістю та неабиякою неуважністю ступив поза край з самого верху тридцятифутового трилітона.

Приблизно через десять хвилин, коли стривожений Двоцвіт відкопав його з великого снігового замету біля підніжжя каменів, вираз на обличчі чарівника не змінився. Двоцвіт придивився до нього.

— З тобою все гаразд? — спитав він. — Скільки пальців я тобі показую?

— Я хочу додому!

— Добре.

— Ні, навіть не пробуй мене відмовити від цього, з мене досить, я хотів би сказати, що все було прикольно, та не можу і... — що?

— Я сказав «добре», — повторив Двоцвіт. — Я зовсім не проти відвідати Анк-Морпорк знову. Гадаю, до цього часу вони вже відбудували більшу його частину.

Слід відзначити, що коли вони обидва востаннє бачили це місто, у ньому лютувала велика пожежа, — факт, що прямо стосується концепції страхування від пожеж, з якою Двоцвіт познайомив невинних у своєму невігластві мешканців міста. Втім, спустошливі пожежі були звичайною особливістю морпоркського життя, який опісля завжди відбудовували з радісним завзяттям, пускаючи в хід традиційні місцеві матеріали на зразок сухого легкозаймистого лісу та водонепроникної просмоленої соломи.

— А, — сказав Ринсвінд, випустивши трохи пару. — От і добре. Гаразд. Чудово. Тоді, мабуть, нам краще вирушати.

Він зіп’явся на ноги і обтрусив з себе сніг.

— Тільки, гадаю, нам варто зачекати до ранку, — додав Двоцвіт.

— Чому?

— Ну, тому що надворі холоднеча, аж до кісток пробирає, ми — як на те пішло, не знаємо, де перебуваємо, Багаж пропав безвісти, та й смеркається вже...

Ринсвінд мовчав. Йому здалося, що десь у глибоких ущелинах свого розуму він почув віддалене шелестіння старих манускриптів. З’явилося огидне відчуття, що його сновидіння відтепер частенько будуть повторюватися, а в нього були справи важливіші за те, щоб слухати нотації якихось давніх чарів, що навіть не можуть дійти між собою згоди про те, як зародився Всесвіт...

Скрадливий сухий голос на задвірках його розуму відгукнувся: Які справи?

— Ану замовкни! — сказав він.

— Я тільки сказав, що береться на мороз і... — почав було Двоцвіт.

— Це не тобі, це я — собі.

— Що?

— Ох, помовч, — сказав Ринсвінд, не маючи сили що-небудь пояснювати. — Тут, гадаю, нема нічого, що можна було б вкинути до рота?

Гігантські чорні брили зловісно бовваніли на фоні небокраю в зеленому сяйві вечірньої зорі. У внутрішньому колі зібралося багато друїдів, що метушились поміж відблисків декількох багать, налагоджуючи усі потрібні периферійні пристрої кам’яного комп’ютера, як-от баранячі черепи на палицях, прикрашені зверху вінком із омели, стяги з вишитими переплетеними зміями тощо. Поза освітленим багаттями колом зібралося чимало простих людей; святкування друїдів завжди привертали загальну увагу, особливо коли щось ішло криво-косо.

Ринсвінд спостерігав за ними з подивуванням.

— Що там відбувається?

— О, ну... — жваво відгукнувся Двоцвіт, — вони, очевидно, проводитимуть оту церемонію тисячолітньої давності, щоб відсвяткувати... м-м-м... народження нового місяця чи, може, сонця. Ні, я таки думаю — місяця. Вона, безперечно, дуже урочиста, і гарна, і сповнена непоказної шани.

Ринсвінд здригнувся. Йому завжди ставало неспокійно, коли Двоцвіт починав ось так говорити. Ну, на щастя, він хоч поки не сказав «пасторальна» та «ексцентрична»; Ринсвінду так і не вдалося до ладу перекласти оті два слова, та найближчим відповідником, що завжди спадав йому на думку, було слово «халепа».

— Як шкода, що мого Багажу тут немає, — з жалем промовив турист. — Я б скористався своєю знімкувальною коробкою. Церемонія, судячи зі звуків, обіцяє бути направду ексцентричною та пасторальною.

Юрба нетерпляче загуділа. Напевне, все ось-ось мало розпочатися.

— Послухай, — звернувся до нього Ринсвінд настійливим тоном. — Друїди є жерцями. Не забувай про це. Не роби нічого такого, що могло б їх засмутити.

— Але ж...

— Не пропонуй їм продати тобі кам’яні глиби.

— Але ж я...

— Не починай просторікувати про їхні чудернацькі народні звичаї.

— Я думав, що...

— Ось про це я і кажу — не надумай, бува, запропонувати їм купити в тебе страхівку, це завжди їх неабияк засмучує.

— Але ж вони жерці! — занудив Двоцвіт. Ринсвінд якусь хвилю мовчав.

— Так, — сказав він. — У цьому й справа, чи не так?

На протилежному боці зовнішнього кола формувалася якась процесія.

— Але ж жерці — добрі, чуйні люди, — не міг заспокоїтися Двоцвіт. — У моїх краях вони ходять від дверей до дверей зі скриньками для збору пожертвувань. Це і є увесь їхній статок, — додав він.

— О, — Ринсвінд засумнівався, чи правильно його зрозумів. — Це, напевне, ті чаші, в які збирають кров?

— Кров?

— Атож, зі своїх жертв, — Ринсвінду пригадалися жерці в його краях, якими він їх знав змалку. Він, звичайно, ревно дбав, щоб не стати ворогом якому-небудь богу, відвідував усі можливі храмові обряди і загалом вважав, що найточніше описати будь-якого жерця на узбережжях Округлого моря можна як особу, в якої руки майже повсякчас по лікті заляпані кров’ю.

Двоцвіт мав переляканий на смерть вигляд.

— Та ні, — заперечив він. — Там, звідки я родом, жерці — святі люди, які обрали жити в бідності, чесно трудитися і вивчати природу Бога.

Ринсвінд замислився над цією новітньою ідеєю.

— Без жодного принесення в жертву?

— Жодного.

Ринсвінд здався.

— Що ж, — сказав він, — мені вони не видаються надто святими.

Пролунав гучний заклик мідних труб. Ринсвінд озирнувся. Повз них неквапом рухалася процесія друїдів з довгими серпами, заквітчаними галузками омели. За ними слідували молодші друїди та учні, граючи на різноманітних ударних інструментах, що, згідно традиції, повинні були відганяти злих духів і, цілком ймовірно, непогано виконували своє завдання.

Світло смолоскипів лягало на каміння химерними візерунками, які проти неба в зеленій заграві мали особливо зловісний вигляд. Над Осердям світу мерехтлива гардина Серцевинного сяйва почала блискати і леліти серед зірок, коли сотні тисяч крижинок закружляли у магічному полі Диска.

— Белафон мені все пояснив, — прошепотів Двоцвіт. — За хвилю ми побачимо освячену століттями церемонію, що вшановує Єдність Людини із Всесвітом, — саме так він сказав.

Ринсвінд понуро дивився на процесію. Коли друїди розійшлися по великому пласкому камені, що височів у центрі кола, він не міг не помітити серед них привабливу, хоч і досить бліду молоду панну. На ній була довга біла туніка, на її шиї — золотий торквес, а на лиці — вираз неясного занепокоєння.

— Це їхня жриця? — спитав Двоцвіт.

— Не думаю, — виразним тоном промовив Ринсвінд.

Друїди почали наспівувати. То був особливо неприємний, монотонний мотив, який звучав так, наче ось-ось зірветься на оглушливе крещендо. Втім, навіть вигляд молодої жінки, що лежала на великому камені, не змінив хід його думок.

— Я хочу це побачити, — сказав Двоцвіт. — Гадаю, такі церемонії відтворюють примітивну наївність, яка...

— Так, так, — перебив його чарівник, — але вони принесуть її в жертву, якщо тобі цікаво.

Двоцвіт приголомшено витріщився на нього.

— Що — справді вб’ють її?

— Так.

— Чому?

— Спитай щось легше. Щоб посіви добре сходили чи щоб місяць зійшов, чи щось у тому ж дусі. А може, їм просто до вподоби вбивати людей. Ось тобі й уся релігія.

Його увагу раптом привернуло негучне гудіння, котре він швидше відчув, аніж вловив вухом. Воно начебто доносилося від сусіднього каменя. Під його поверхнею поблискували, наче крупинки слюди, маленькі цятки світла.

Двоцвіт то розтуляв, то стуляв рота.

— А вони не можуть натомість просто взяти квіти? і ягоди, і всяке таке? — врешті спромігся він. — Типу символічно?

— Нє-а.

— А хто-небудь коли-небудь пробував?

Ринсвінд зітхнув.

— Слухай, — сказав він. — Жоден Верховний жрець, що поважає себе, не братиме на себе клопіт з усіма цими духовими трубами, процесіями, стягами і таким іншим для того лиш, щоб потім всадити ножа у нарцис та пару сливок. Відкрий очі на правду, усі ті байки про золоті гілки[12], природні цикли і подібні речі зводяться просто до сексу та жорстокості, зазвичай одночасно.

На його подив, у Двоцвіта затремтіли губи. Двоцвіт не просто дивився на світ через окуляри з рожевими скельцями, Ринсвінд в цьому вже впевнився не один раз — він також сприймав його своїм рожевим розумом і чув його своїми рожевими вухами.

Наспів невблаганно переходив у крещендо. Верховний друїд перевіряв, чи достатньо гостре лезо його серпа, а всі очі були звернені до кам’яного пальця на засніжених пагорбах за межами кола, де на сцену мала вийти ще одна зірка — місяць.

— Ти лиш даремно...

Та Ринсвінд вже говорив сам зі собою.

Тим часом непривітний пейзаж поза межами кола не був цілковито позбавлений життя. Взяти хоча б те, що група чарівників, під невсипущим оком Траймона, саме наближалася до нього.

Втім, за дійством також спостерігала маленька самотня постать зі сховку за вдало перевернутою брилою. Чоловік, що був однією з найвідоміших живих легенд Диска, споглядав церемонію з неабияким інтересом.

Він бачив, як друїди кружляли, приспівуючи, бачив, як верховний друїд замахнувся серпом...

Почув голос.

— Послухайте! Даруйте! Я хочу вам дещо сказати...

Ринсвінд гарячково шукав поглядом шляхи для відступу, їх не було. Жодного.

Двоцвіт стояв біля вівтаря у центрі кола, піднявши уверх вказівний палець, і всім своїм виглядом демонстрував ввічливу наполегливість.

Ринсвінд пригадав, як одного дня їм стрінувся погонич худоби і Двоцвіт вирішив, що той занадто сильно її шмагав, тож після того, як турист спробував заступитися за права тварин, Ринсвінд залишився добряче потоптаним і навіть трохи заюшеним кров’ю.

Друїди дивилися на Двоцвіта з таким виразом облич, який звичайно буває в тих, перед ким на дорозі раптом з’явився очманілий баран або ж кому довелося побачити, як з неба замість граду падають жаби. Ринсвінд не міг почути все, що говорив Двоцвіт, та кілька фраз на зразок «етнічний стиль життя» та «горіхи і квіти» повисли в повітрі над принишклим колом.

Наступної миті чиїсь пальці заліпили Ринсвіндові рота, наче розплавлена сирна косичка, надзвичайно гостре лезо вперлося у його адамове яблуко, а над вухом здушеним голосом прозвучало:

— Ні жвуку, або тут тобі й шмерть.

Очі Ринсвінда нестямно забігали в очницях, ніби шукали спосіб вибратися з халепи.

— Якщо ти хочеш, щоб я мовчав як риба, звідки знатимеш, що я зрозумів, що ти щойно сказав? — прошипів він.

— Жаткнися і шкажи, що робить той другий бевжь!

— Ні, ну справді — якщо я повинен мовчати, то як же я... — ніж, приставлений йому до горла, нагадав про себе пекучим болем, тож Ринсвінд вирішив пожертвувати логікою.

— Його звуть Двоцвіт. Він — нетутешній.

— Не схоше на те. Твій друшбан?

— Так, ми справді любимо один одного так, що ладні задушити.

Ринсвінд не міг побачити нападника за своєю спиною, та судячи з тактильних відчуттів, його тіло складалося з одних вішаків для одягу. І від нього разило м’ятними льодяниками.

— А йому не бракує шміливошті, мушу вижнати. Поводьшя шумирно, і якраж може бути, що його кишки не намотають на камінь.

— Ек...

— В цих краях, знаєш, вони не надто шхильні підтримувати екуменічний рух.

Саме в цей момент, якраз відповідно до законів переконання, на небі зійшов місяць, хоча — беручи до уваги закони математичних підрахунків, — геть не в тому місці, де йому належало з’явитись за прогнозом кам’яних брил.

А там натомість, визираючи крізь скуйовджені хмари, було не що інше, як палаюча червона зірка. Вона висіла прямісінько над головним священним каменем кола, поблискуючи, наче іскорки в очницях Смерті. У неї був гнітючий, страхітливий вигляд, і — не міг не помітити Ринсвінд — вона була трохи більшою, ніж попередньої ночі.

Крик панічного жаху вирвався з кола друїдів і злетів у височінь. Натовп, що зібрався обабіч на схилах пагорба, кинувся вперед; це подавало певну надію.

Ринсвінд відчув, як у його руку прослизнуло руків’я ножа, і хтось, плямкаючи губами йому над вухом, сказав:

— Робив коли-небудь таке, га?

— Яке «таке»?

— Вриваєшся до храму, уколошкуєш жерців, щоб штибрити жолото і вижволити дівицю?

— Забагато слів, як на мене.

— Еге ш, це робитьшя отак.

За два дюйми від Ринсвіндового лівого вуха прозвучав голос — так, як кричить бабуїн, що потрапив ногою в капкан у каньйоні з розкотистим відлунням, — а тоді повз нього шмигнула невеличка, однак дужа і гнучка тінь.

При світлі смолоскипів він побачив, що то був дуже старий чоловік, отого худореброго типу, що його зазвичай називають «живчиком», з абсолютно лисим черепком та бородою, що майже сягала колін, і парою ніг, тонких, мов сірники, на яких варикозні вени накреслили туристичну карту далебі не маленького міста. Незважаючи на сніг, він мав на собі тільки шкіряну пов’язку з металевими заклепками на бедрах та пару чобіт, що спокійно могли би вмістити ще одну пару ніг.

Двоє друїдів, що були до нього найближче, обмінялись швидкими поглядами і підняли свої серпи. Далі на одну коротку мить все змішалось в нечіткий образ, а наступної — вони загриміли кістками на землю, скрутившись від нестерпного болю.

У загальному сум’ятті, що настало по тому, Ринсвінд бочком почав просуватися до вівтаря, ховаючи від сторонніх поглядів ніж, щоб уникнути непотрібних запитань. По суті, ніхто й не звертав на нього особливої уваги; ті друїди, що не дременули з кола, здебільшого молодші та фізично дужчі, зібралися гуртом довкола старигана, щоб обговорити з ним тему святотатства в усіх її аспектах, що стосуються кам’яних кіл, та, судячи з ґелґотіння і тріскотливих звуків, дебати він провадив успішно.

Двоцвіт стежив за шарварком із великим інтересом. Ринсвінд шарпнув його за плече.

— Ходімо, — сказав він.

— Може, ми б якось допомогли?

— Ми б тільки завадили, не сумнівайся, — хутко відказав Ринсвінд. — Ну, знаєш, як воно — коли ти по вуха в роботі, а хтось заглядає тобі через плече.

— Хай там як, а ми повинні врятувати цю молоду панну, — наполягав Двоцвіт.

— Гаразд, але ворушися вже!

Двоцвіт узяв ножа і поспішив до жертовника. Після кількох недолугих спроб йому врешті вдалося перерізати мотузки, якими була прив’язана дівчина — вона сіла й зайшлася плачем.

— Ну, ну, все добре... — почав заспокоювати він її.

— Та яке збіса добре? — гаркнула вона, свердлячи його двома почервонілими від сліз очима. — Ну чому хтось завжди мусить втрутитися і все зіпсувати? — вона спересердя висякалась у край своєї туніки.

Двоцвіт, цілковито розгублений, поглянув на Ринсвінда.

— Е-е... гадаю, ти не зовсім зрозуміла, — мовив він. — Ми ж тільки хотіли врятувати тебе від неминучої смерті.

— Тут не все так просто, — сказала вона. — Тобто складно не втратити... — вона зашарілася і почала нервово бгати в руках край своєї туніки. — Маю на увазі, залишатися... не дозволити собі... не втратити своїх особливих якостей...

— Особливих якостей? — закліпав очима Двоцвіт, за що отримав Кубок Ринсвінда як найбільший тугодум у всьому мультивсесвіті. Дівчина примружила очі.

— У цей момент я вже могла би бути вгорі разом із Місячною Богинею і посьорбувати мід зі срібної чаші, — мовила вона роздратовано. — Вісім років сидіння вдома суботніми вечорами пішло коту під хвіст!

Вона зиркнула на Ринсвінда і насупилась.

Раптом він щось відчув. Можливо, то були ледь чутні кроки позаду, а може, якийсь рух, що віддзеркалився в її очах — недовго думаючи, він пригнув голову.

Щось просвистіло в повітрі там, де щойно була його шия, і боком зачепило Двоцвітову лису, мов бубен, голову. Крутнувшись на п’ятах, Ринсвінд побачив головного друїда, що налаштувався вдруге махнути серпом, і розуміючи, що втекти не вдасться, щосили двигнув ногою. Вона боляче влучила друїду по колінній чашечці. Чоловік верескнув і впустив зброю; саме в ту хвилю почувся неприємний короткий сочистий звук, і друїд повалився долілиць. Позаду нього щуплявий старий з довгою бородою висмикнув свого меча з мертвого тіла, витер його пригорщею снігу і сказав:

— Мене діймає біль у попереку. Мошете понешти шкарби.

— Скарби? — пискнув Двоцвіт.

— Еге. Намишта й інший мотлох. Золоті обручі. У них їх доштобіша. Ото вам і швятенники, — прошамкотів старигань. — Їм би лишень торквеши, торквеши, торквеши. Хто ошь те дівча?

— Вона не хоче, щоб ми її рятували, — сказав Двоцвіт. Дівчина кинула на старого зухвалий погляд потемнілими від досади очима.

— А мені начхати! — сказав він і одним махом підхопив її, продибав кілька кроків і, скрикнувши від болю, яким до нього озвався його артрит, бехнувся на землю.

За хвилю, все ще лежачи долілиць, він обізвався:

— Чого штоїш як вкопана, тупе стерво... допоможи мені підвештися, — на превеликий подив Ринсвінда — і її, напевне, також — вона послухалася.

Ринсвінд тим часом намагався підняти на ноги Двоцвіта. У нього на скроні була подряпина, не дуже серйозна, на перший погляд, але куций чоловік лежав непритомний, з ледь тривожним усміхом, що застиг на його обличчі. Він дихав поверхнево і — якось дивно.

А ще він був легким, мов пір’їна. Не просто важив значно менше, ніж мав би, а став практично невагомим. Якби чарівник тримав на руках тінь, це коштувало б йому не більших зусиль.

Ринсвінд пригадав, що друїди, як оповідали, мали у вжитку рідкісні й вельми небезпечні отрути. Подейкували, звісно, — і переважно ті ж самі люди — що шахраї завжди мають близько посаджені очі, що блискавка не б’є в той самий камінь двічі, і що якби боги хотіли, щоб люди могли літати, вони б видавали їм квитки на літак. Однак щось у цій легкості Двоцвіта налякало Ринсвінда. Налякало так, що в душі похололо.

Він поглянув на дівчину. Стариган висів у неї на плечі, тож вона, мовби перепрошуючи, послала Ринсвінду ледь помітну вибачливу усмішку.

Десь на рівні її попереку озвався голос:

— Ушьо жабрали? Драпаймо звідши, доки вони не вернулишя.

Ринсвінд згріб Двоцвіта в оберемок і побіг слідом за ними. Що йому ще лишалося.

У старигана був великий білий кінь, прив’язаний до зачахлого дерева у заметеному снігом вибалку, трохи поодалік від кам’яних кіл. Він був гладкий, лискучий, і загалом враження першокласного бойового скакуна лише трішки псувало гемороїдальне кільце, підв’язане до сідла.

— Гаразд, опушти мене на жемлю. У підшідельному в’юку є пляшчинка з деяким маштилом. Якщо тобі не трудно...

Ринсвінд посадив Двоцвіта під дерево, приперши спиною до стовбура так дбайливо, як лиш зумів, і при місячному сяйві — а також, як він помітив, при червоному світлі лиховісної нової зірки — вперше уважно поглянув на свого рятівника. Чоловік мав тільки одне око; друге закривала чорна пов’язка. Його худорляве тіло було густо вкрите шрамами і зараз стугоніло від болю через розтягнуті сухожилля. Його зуби, вочевидь, вирішили покинути його давним-давно.

— Ти хто? — спитав чарівник.

— Бетан, — відповіла дівчина, втираючи повну пригорщу смердючої зеленої рідкої мазі в спину старого. Вона робила це з виглядом особи, котра — якби її попросили подумати і сказати, як можуть розвиватися події після того, як лицар на білому коні викраде її з вівтаря для жертвоприношення непорочних дів, — напевне, не подумала би про розтирання, але котра — тепер, коли вже було очевидно, що розтирання спини героя тебе таки спіткає, — мала твердий намір зробити це якнайкраще.

— Я мав на увазі його, не тебе, — сказав Ринсвінд.

Одне зіркате око поглянуло на нього.

— Коен — моє ім’я, хлопче, — руки Бетан завмерли.

— Коен? — вражено перепитала вона. — Коен Варвар?

— Влашною персоною.

— Зажди, зажди, — отямився Ринсвінд. — Коен — це такий здоровий хлоп’яга, шия наче у вола, а груди м’язисті, наче мішок із футбольними м’ячами. Іншими словами, він — найславетніший воїн на Диску, жива легенда. Пам’ятаю, мій дідусь розповідав мені, що бачив його... мій дідусь розповідав, що.... мій дідусь...

Знітившись, він замовк під поглядом, який, здавалося, просвердлить у ньому дірку.

— Ох, — видихнув він. — Ох. Ну, звісно. Вибач.

— Так, — сказав Коен і зітхнув. — Вше правильно, хлопче. Я живу у швоїй легенді.

— Божечку! — сказав Ринсвінд. — То скільки ж тобі, власне, років?

— Вішімдесят шім.

— Але ви були найкращим з усіх! — вигукнула Бетан. — Барди все ще співають про вас пісень.

Коен пересмикнув плечима і зойкнув від болю в крижах.

— Я жодного ражу не отримав жа це роялті, — додав він між іншим. Він сумно дивився на сніг. — Така ошь шага мого життя. Вішсімдешят років у шправі, і що я з того отримав? Біль у попереку, ґулі, рожлад травлення і шотню ріжних рецептів шулу. Шуп! Як же він мені обрид!

Бетан наморщила чоло, силкуючись вгадати, що то за страва.

— Шуп?

— Суп! — пояснив Ринсвінд.

— Еге ж, шуп, — нещасним голосом підтвердив Коен. — Це все через жуби. Знаєш, ніхто не шприймає тебе шерйозно, коли ти беж жубів, ти тільки й чуєш від них: «Іди погрійся біля вогню, діду, та ж’їш трохи шу...», — Коен пропік чарівника поглядом. — Недобрий в тебе кашель, хлопче.

Ринсвінд відвів очі убік, не наважуючись поглянути на Бетан. І тут його взяв жаль. Двоцвіт все ще сидів, припершись спиною до дерева, у блаженному безпам’ятстві і з таким докірливим виразом обличчя, який лиш можна було собі уявити за тих обставин.

Виявилось, що Коен пам’ятає і про нього теж. Він з горем навпіл зіпнувся на ноги і прочовгав до туриста. Відтягнувши його повіки великими пальцями, уважно поглянув на білки, обстежив подряпину, помацав пульс.

— Він від нас пішов, — резюмував старий.

— Помер? — скинувся на місці Ринсвінд. У дискусійній залі його розуму з десяток різних емоцій зірвалися з місця і почали лементувати. Полегшення саме розійшлося на все горло, коли втрутився Шок щодо порядку денного, а тоді Збентеження, Страх та Туга почали чубитися, що припинилося лише тоді, коли Сором прослизнув із сусідньої кімнати, щоб побачити, через що зчинилася уся буча.

— Ні, — відізвався Коен задумливо, — не в тому шмишлі. Прошто — вийшов.

— Вийшов куди?

— Не жнаю, — сказав Коен, — але ждогадуюся, в кого може бути карта.

Далеко в засніженому полі в присмерках світилося з півдесятка крихітних червоних вогників.

— Він поблизу, — вдивляючись у невеличку кришталеву кулю, сказав чарівник, що йшов попереду.

Позаду нього прокотився гомін загального невдоволення, що приблизно означало: як би далеко звідти не був Ринсвінд, приємна гаряча ванна, добра вечеря та тепле ліжко були наразі ще далі.

Раптом чарівник, який плентався у хвості колони, зупинився і вигукнув:

— Слухайте!

Вони прислухались. Чути було, як зима починає тихенько стискати в крижаних обіймах землю, як тріщать від морозу скелі і як приглушено ворушаться маленькі істотки у своїх ходах під сніговою периною. Десь далеко в лісі завив вовк, та не почувши, щоб хтось його підтримав, спантеличено замовк. Чутно було, як місячне сяйво сріблясто скрапує на землю. А ще — як гучно сопуть з півдесятка чарівників, що намагаються дихати безшумно.

— Не чую анічогісінько... — почав хтось з них.

— Тс-с!

— Мовчу, мовчу...

А тоді усі вони почули той звук; легенький хрускіт, що долинав здаля, — наче щось дуже швидко рухалося по сніговій кірці.

— Вовки? — озвався один чарівник. Вони усі відразу ж подумали про сотні худющих голодних істот, що вистрибують з нічного мороку.

— Н-ні, — відповів йому провідник групи. — Це надто банально. Може, то посланець?

Тепер ритмічне потріскування, наче хтось за обидві щоки наминає селеру, було гучнішим.

— Я пошлю сигнальну ракету, — сказав провідник. Він загріб жменю снігу, зліпив з нього кулю, запустив у повітря і запалив її октариновим вогнем, що заструменів з кінчиків його пальців. Небо осяяв короткочасний сліпучий спалах блакитного світла.

Усі мовчали. Тоді інший чарівник сказав:

— Ти, тупий недоумку, тепер я нічого не бачу.

Це було останнє, що вони почули, перш ніж щось прудке, тверде і шумливе вискочило на них з темряви та й зникло в нічній пітьмі.

Коли вони відгребли один одного зі снігу, то не знайшли нічого, окрім ланцюжка чітких дрібних слідів на землі. Сотні маленьких відбитків, усі щільно впритул один до одного, що тягнулися по снігу рівною лінією, неначе промінь прожектора.

— Некромантія! — сказав Ринсвінд.

Стара жінка, що сиділа навпроти вогнища, знизала плечима і витягнула колоду замусолених карт із якоїсь незримої кишені.

Незважаючи на лютий мороз надворі, всередині юрти було тепло, мов у коваля за пазухою, і з чарівника вже почав котитися піт. Кізяки горіли добре, але Народу Коней не завадило б освоїти систему кондиціювання повітря і для початку поцікавитись, що воно взагалі таке.

Бетан відхилилася убік.

— Яка-яка мантія? — прошепотіла вона.

— Некромантія. Розмови з померлими, — пояснив він.

— Он як... — протягнула вона, дещо розчарована.

Вони пообідали гуляшем з конини, сиром із кобилячого молока, кров’янкою, печеними кінськими каштанами і слабеньким пивом, схожим на щось таке, про що Ринсвінд вирішив ліпше не думати. Коен (якого почастували мискою супу з конини) пояснив, що люди Народу Коней у степах Серединних земель народжувалися відразу в сідлі — на думку Ринсвінда, це було гінекологічним абсурдом, — а також, що вони були особливо вправні у природній магії, адже живучи у відкритих степових просторах, починаєш розуміти, наскільки ідеально небо припасоване до землі, в який бік не глянь, а це також наводить на глибокодумні роздуми: «Чому?», «Коли?» та «Чого б для різноманітності не спробувати яловичину?».

Бабуся ватажка племені кивнула Ринсвінду, щоб той підійшов, і розклала перед собою карти.

Ринсвінд, як ми вже зазначали, був найгіршим чарівником на Диску: жодні заклинання не бажали затримуватись у його голові відтоді, як там засіло Те Саме Заклинання, подібно до того, як всяка рибина уникає водойм, де водиться щука. Та в нього все ще зберігалася професійна гідність, а чародії, як відомо, не схвалюють, коли жінки беруться не за свою справу, навіть якщо це найпростіші чари. Невидна академія ніколи не приймала до своїх лав жінок, посилаючись на начебто наявні проблеми з сантехнікою, проте справжньою причиною був невимовний страх, що якщо дозволити жінкам бавитися в магію, вони, бува, переплюнуть їх самих...

— Я однаково не вірю у карти Каро, — пробурмотів він собі під ніс. — Усі ті балачки про те, що в них зібрані абсолютні істини всесвіту — повна маячня.

На першій карті, пожовклій від диму та потертій від частого вжитку, була...

То мала би бути Зірка. Але замість звичного круглого диска з грубими короткими променями була крихітна червона цятка. Стара жінка щось пробубніла і копирснула зображення нігтем, тоді пильно поглянула на Ринсвінда.

— Я тут ні при чому, — сказав він.

Вона відкрила наступні карти: Важливість Миття Рук, Вісімка Октограм, Небесний Купол, Місячний Колодязь, Четвірка Слонів, Туз Черепах і — Ринсвінд навіть не сумнівався — Смерть.

Зі Смертю теж було щось не так. Це мав бути досить реалістичний малюнок Смерті на його білому коні, і Його зображення дійсно було на карті. Але небо над Ним було залите багряним сяйвом, і з-за пагорба вдалині наближалася маленька постать, яку було не розгледіти при тьмяному світлі каганців, що горіли на кінському смальці. Ринсвінду не було потреби її вгадувати, бо позаду неї була зображена скриня з сотнею маленьких ніжок.

Багаж піде за своїм господарем повсюди, хоч би й на край світу.

Ринсвінд кинув погляд на Двоцвіта в протилежному куті намету — невиразну тінь на купі кінських шкур.

— Він що — і справді помер? — спитав чарівник. Коен переклав його слова старій жінці, яка на те заперечно похитала головою. Потягнувшись убік до старої дерев’яної скрині, вона почала щось шукати серед купи різних торбинок та плящинок, доки не знайшла маленьку зелену пляшечку, яку перехилила у Ринсвіндове пиво. Він подивився на свій кухоль з підозрою.

— Вона каже, що ця наштоянка має помогти, — сказав Коен. — На твоєму мішці я би випив, знаєш, люди такого ремешла ображаються, коли жнехтувати їхньою гоштинністю.

— А в мене від неї стріха не зсунеться? — сполошився Ринсвінд.

— Вона каже, ти неодмінно мушиш це випити.

— Ну, якщо ти впевнений — гаразд. Гіршим це пиво вже однаково не стане.

Він зробив великий ковток зі свого кухля під пильним поглядом усіх присутніх.

— М-м-м, — почав було він. — Зрештою, не так вже й...

Щось невідоме підхопило і піднесло його у повітря. Щоправда, в іншому сенсі він і далі продовжував сидіти біля вогнища — він міг себе бачити там унизу, здрібнілу фігурку в освітленому вогнищем колі, що теж ставало чимраз меншим. Люди в ньому, які тепер й самі здавалися не більші за іграшки, не зводили очей з його тіла, в обтріпаній мантії. Окрім старої знахарки. Вона ж бо дивилася прямісінько на нього і шкірила зуби.

Старші чарівники по всьому узбережжі Округлого моря, втім, шкірити зуби не мали жодних причин. До них потрохи почало доходити, що вони мають справу з чимось цілковито незнайомим і лиховісним: молодим чоловіком, що прагнув вхопити бога за бороду.

Ніхто з них достеменно не знав, скільки років Траймонові було насправді, та його рідке волосся все ще лишалося чорним, а шкіра мала той ніжний восковий відтінок, що при поганому освітленні справляв враження квітучої молодості.

З усіх Восьми Орденів шестеро Великих Магістрів, що досі залишались живими, сиділи за довгим блискучим новеньким столом у кімнаті, яка донедавна була кабінетом Ґелдера Дощевоска, і кожен запитував себе, що саме у Траймонові викликало таке несамовите бажання дати йому копняка.

Не можна було сказати, що він був надміру амбітний чи жорстокий. Жорстокі люди — зазвичай дурні; вони усі знали, як поводитися з жорстокими людьми і, звичайно ж, знали, як наступити на горло їхнім амбіціям. Ти не довго залишатимешся магістром Восьмого Рівня, якщо не володієш досконало певним видом психологічного дзюдо.

Стверджувати, що він був спраглий чужої крові, ласий до почестей чи особливо підступний, також було б неправдою.

Для чарівника такі риси далеко не завжди були недоліками. Чарівники, загалом, були не більш підступні, ніж, скажімо, члени правління звичайного Ротарі Клубу, і кожен підіймався кар’єрною драбиною у своїй професії не так завдяки винятковим магічним вмінням, як завдяки тому, що ніколи не пропускав нагоди скористатися слабинами своїх конкурентів.

Не був він і особливо розумним. Кожен чарівник вважав себе цінним екземпляром, на хитромудрий манер; цього вимагала специфіка їхньої роботи.

І навіть харизми в ньому не було. Усі вони непогано тямили в людях, тож могли розпізнати її з першого погляду, та в Траймонові харизми було як кіт наплакав.

Отакими були справи, без прикрас...

Він не був добрим, або злим чи жорстоким, або надзвичайним у чому-небудь, хіба що лиш в одному — підніс занудство на рівень високого мистецтва і виховав свій розум бляклим, безжальним і логічним, мов склепіння Пекла.

А от що було справді дивним — це те, що жоден із чарівників, яким у своїй роботі довелося мати справу не з одним вогнедишним, крилатим та пазуристим створінням в захищеному октограмою магічному просторі, до цього часу ще не відчував такої тривоги, як тоді, коли Траймон, спізнившись на десять хвилин, ввійшов у кімнату.

— Мені шкода, що змусив вас чекати, панове, — збрехав він, енергійно потираючи руки. — Стільки різних справ, стільки всього потрібно залагодити, організувати — певен, ви мене розумієте.

Чарівники нишком перезирнулись між собою, поки Траймон влаштовувався на чільному місці за столом, з серйозним виглядом проглядаючи якісь папери.

— Куди поділося старе крісло Ґелдера, те, що на качиних ніжках і з бильцями у формі лев’ячих лап? — спитав Джіґлед Верт.

Воно зникло разом з більшою частиною інших старих меблів, і на їхньому місці тепер було декілька низьких шкіряних крісел, що здавалися дуже зручними, доки не посидиш в них хвилин зо п’ять.

— Крісло? Я наказав його спалити, — відповів Траймон, не підводячи голови.

— Спалити? Але ж воно було безцінним магічним артефактом, справжнім...

— Звичайний мотлох, дозволю собі сказати, — відрізав Траймон і послав у його бік щось на зразок посмішки. — Я впевнений, справжнім чарівникам не потрібні такі штукенції. А зараз я хотів би повернути вашу увагу до нагальних питань...

— Що це за папір? — спитав Джіґлед Верт, один із Вільних Клобучків, помахуючи документом, що лежав перед ним на столі, і своїм жестом виразив значно більше, ніж просто здивування, адже його власне крісло — там, у захаращеній і такій затишній вежі, що слугувала йому домівкою — було навіть ще пишніше оздоблене, ніж Ґелдерове.

— Це — порядок денний, Джіґледе, — терпляче пояснив Траймон.

— Який ще буряк денний?

— Це просто документ, який відображатиме хід обговорення робочих питань. Нічого складного, мені шкода, якщо тобі здається, що...

— Ми ж чудово обходились без цього раніше!

— Думаю, він був вам потрібен, мабуть, і раніше, просто ви цього не знали, — голос Траймона звучав вельми розсудливо.

Верт завагався.

— Що ж, гаразд, — неохоче погодився він, шукаючи поглядом підтримки у присутніх за столом, — але що це таке отут, де йдеться про... — він пильно вдивився у текст, — «Наступник Ґрейхолда Сполда». Адже ним стане старий Ранлет Вард, чи не так? Він чекав цього роками.

— Авжеж, та чи він впорається? — спитав Траймон.

— Що?

— Я впевнений, що ми всі усвідомлюємо важливість належного керівництва, — сказав Траймон. — Вард є — ну, так, по-своєму цінним для нас, ясна річ, проте...

— Це не наша справа, — втрутився один із групи чарівників.

— Ні, але мала би бути, — сказав Траймон.

Усі мовчали.

— Суперечить інтересам іншого Ордену? — висловив здогад Верт.

— Ні, звичайно, — відповів Траймон. — Я тільки хотів сказати, що ми могли б запропонувати... пораду. Втім, пропоную обговорити це питання трохи згодом...

Чарівники ніколи ще не чули про «політичну підтримку при проведенні кампанії», інакше Траймонові нізащо не вдалося б провернути усю цю оборудку. Та проста правда полягала в тому, що допомагати іншим захопити владу у свої руки чи навіть просто зміцнити свою власну позицію, було зовсім їм не властиво. В усіх справах кожен чарівник покладався виключно на себе самого. Подумаєш, клопіт — ворожі паранормальні сутності! Амбітному чарівникові доводилося витримувати постійні сутички з ворогами у своєму власному Ордені.

— Тепер, гадаю, нам слід розглянути справу Ринсвінда, — сказав Траймон.

— І того світила, — додав Верт. — Знаєш, люди починають звертати увагу.

— Так, вони говорять, що ми мали б якось діяти, — підтримав його Лум’єль Пантер, чарівник із Ордену Опівнічної Пори. — Тільки от як, мені цікаво?

— Дуже просто, — сказав Верт. — Вони кажуть, ми повинні прочитати «Октаву». Вони завжди так кажуть у подібних випадках. Поганий врожай? Читайте «Октаву». Худоба мре? Читайте «Октаву». Великі Заклинання вирішать усі негаразди.

— Ймовірно, в цьому є певний зміст, — сказав Траймон. — Мій... е-е... покійний попередник досить добре знав «Октаву».

— Ми всі її знаємо, — різко відповів Пантер, — і яка з цього користь? Вісім Великих Заклинань повинні працювати разом. Ет, згідний, якщо не буде іншого виходу, можливо, нам варто буде ризикнути, але усі вісім повинні бути прочитані разом і ніяк інакше — а одне з них застрягло у Ринсвіндовій голові.

— І нам не вдається його знайти, — продовжив Траймон. — От морока! А ми ж усі намагалися, приватним чином.

Чарівники зніяковіло перезирнулися. Зрештою, Верт озвався:

— Так. Гаразд. Викладаємо карти на стіл. Я наразі не можу його знайти.

— Я спробував шукати за допомогою кришталевої кулі, — сказав інший чарівник. — Нічого!

— А я відправляв своїх фамільярів, — сказав третій. Решта чарівників виструнчилася. Якщо вже на порядку денному сьогодні — зізнання у невдачах, то вони, хай йому трясця, пояснять, що доклали героїчних зусиль.

— І це все? Я от розіслав з дорученням демонів.

— Я заглядав у Дзеркало Огляду.

— Вчора увечері я все ж розкинув руни М’го.

— А я, до вашого відома, спробував скористатися і рунами, і дзеркалом, і навіть нутрощами прудколапа.

— Я перепитав усю звірину на полях та усіх птахів піднебесся.

— І як успіхи?

— Жодних.

— Ну, а я розпитав усіх найстаріших та мудріших цього краю, їй-бо, і віковічні скелі й гори теж.

Запанувала напружена мовчанка. Усі звернули погляд на чарівника, який щойно говорив. То був Ґенмак Тріголлет, з Почесних Провидців, який неспокійно засовався у своєму кріслі.

— І довів справу до кінця, здогадуюсь, — прозвучала чиясь репліка.

— Хіба я казав, що вони відповіли?

Траймон обвів очима стіл.

— А ось я послав декого на їхні пошуки, — сказав він із багатозначним виглядом.

Верт пирхнув.

— Останні дві спроби виявились не надто вдалими, еге ж?

— Це тому, що ми покладалися на магію, та вже цілком ясно, що Ринсвінду вдається якимось чином від неї ховатися. Але він не може заховати відбитки своїх ніг.

— Ти послав слідопита?

— Можна й так сказати.

— Героя? — Верту вдалося наповнити одне-єдине слово невимірно глибоким змістом. З такою інтонацією, десь в іншому всесвіті, мешканець півдня сказав би «клятих янкі».

Чарівники, затамувавши подих, дивилися на Траймона.

— Авжеж, — спокійно відказав він.

— А хто тебе уповноважив? — настовбурчився Верт. Траймон глянув на нього своїми сірими очима.

— Я сам. Мені не потрібен був ще хтось.

— Але ж це... це проти усіх правил! Відколи це чарівникам потрібно наймати героїв, щоб ті виконували за них їхню роботу?

— Відтоді, як чарівники виявили, що їхня магія ні на що не здатна! — відрізав Траймон.

— Це тимчасова затримка, не більше.

Траймон знизав плечима.

— Може, й так, — сказав він, — але у нас немає часу це з’ясовувати. Доведіть, що я помиляюся. Знайдіть Ринсвінда за допомогою кришталевої кулі чи ваших пернатих друзів. Та як на мене, хтось повинен проявити мудрість. Тож мені не залишається нічого іншого, окрім як діяти відповідно до вимог часу. Як зробила б кожна мудра людина.

Ні для кого не таємниця, що воїни та чарівники не ладнають між собою, бо одна сторона вважає іншу бандою кровожерливих ідіотів, які не можуть ходити й думати одночасно, а інша цілком природно ставиться з підозрою до групи чоловіків, які постійно щось бурмочуть собі під ніс і до того ж носять довгі шати. «Овва! — кажуть чарівники, — якщо ми й справді такі, як ви нас змальовуєте, що ж казати про усі ті шпичасті ошийники й умащені оліями м’язисті тіла у цій вашій Поганській асоціації для юнаків?» На що герої обурюються: «Нічого собі заява, як на купку диваків, що бояться підступити до жінки, пояснюючи це тим, що їхня чарівна сила буцімто від того розсіюється». «Все, — кажуть чарівники, — це вже занадто, ви і ваші показні шкіряні набедрені пов’язки». «Ну, звісно, — шкіряться на те герої, — чого ж ви тоді не...»

І так далі у тому ж дусі. Такі чвари тривають століттями і спричинили кілька серйозних битв, після яких чималий шмат землі залишився безлюдним внаслідок магічних коливань.[13]

Герой, що саме в той час галопом гнав свого коня до Вихрових рівнин, не встрягав у подібні суперечки, оскільки герої не ставляться до них надто серйозно, та головним чином через те, що цей конкретний герой був героїнею. Героїнею з рудим волоссям.

На цьому етапі зазвичай хочеться зиркнути через плече на художника ілюстрацій і взятися за опис шкіряного одягу, ботфортів та оголених мечів.

Слова на зразок «повний», «круглий» і навіть «зухвалий» настирно пхаються поміж рядки, аж доки автор не прийме холодний душ і не приляже собі бодай на півгодини. Усе це загалом досить сміховинно, адже жодна жінка, що вирішила заробляти на кусень хліба, орудуючи мечем, звісно, не матиме такого вигляду, наче щойно зійшла з обкладинки каталогу просунутої дамської білизни для особливих клієнтів.

Ох, ну добре. Та мусимо зауважити, що хоча Херрена Хною-Фарбована Харрідан мала би приголомшливий вигляд після доброї ванни, регулярного манікюру та добірки шкіряного краму зі «Східної екзотики й аксесуарів для вбивчих іграшок By Ган Ліна» на вулиці Героїв, цієї миті вона була цілком доречно екіпірована легкою кольчугою, м’якими чобітками та коротким мечем.

Ну, гаразд. Чобітки, можливо, й справді були шкіряні. Але не чорні.

Її супроводжувала ватага смаглявих чоловіків, яких все одно точно вб’ють найближчим часом, тож описувати їх, мабуть, не конче потрібно. В їхньому вигляді не було нічого надзвичайного.

Слухайте, якщо вже ви наполягаєте, гаразд — вони також можуть мати шкіряний прикид.

Херрена була ними не дуже задоволена, та це були єдині вільні найманці, яких вдалося знайти в Морпорку. Багато мешканців, почувши про страхітливу нову зірку, покидали місто і вирушали до найближчих гір.

Проте в Херрени була своя причина прямувати до передгір’я. Від Вихрових рівнин у поправному та узбічному напрямках простягалися лисі схили Тролячих Костей. Херрена, яка впродовж багатьох років користалася винятково тими ж можливостями, що й будь-яка інша жінка, яка здатна змусити меч у своїх руках співати, покладалася на власні інстинкти.

Цей Ринсвінд, згідно слів Траймона, мав щурячу натуру.

Щурі ж, як відомо, полюбляють схованки. Хай там як, гори простягалися далеченько від Траймона, тож попри те, що він був її теперішнім роботодавцем, Херрену цей факт дуже тішив. Було щось таке у його поведінці, від чого в неї свербіли кулаки.

Ринсвінд знав, що мав би зараз панікувати, та це йому не вдавалося, а все тому — хоч він того й не усвідомлював — що емоції, як-от паніка чи гнів, повністю залежать від соків, що нуртують у залозах, а всі Ринсвіндові залози лишилися у його тілі.

Він не міг з упевненістю сказати, де було його фізичне тіло, та коли дивився униз, то бачив тоненьку голубу смужку, що простягалася від того місця, яке (керуючись здоровим глуздом) він все ж назвав би щиколоткою, у непроглядну темінь довкола нього, отож логічним було припустити, що його тіло було десь по її інший бік.

Воно було далеко не найкращим тілом з усіх можливих — він охоче б це підтвердив, але одна чи дві його частини все ж були йому небайдужі, і його раптом осяяла думка, що якщо ця маленька голуба ниточка обірветься, йому доведеться провести решту свого жи... свого існування, вештаючись поблизу дошок віджі[14], видаючи себе за чиїхось покійних тіток, та розважаючись усіма іншими доступними способами, як це роблять загублені душі, щоб згаяти час.

Від невимовного жаху такої перспективи він затерп від маківки до самих п’ят — так, що майже не відчував, як вони торкаються землі. Принаймні якоїсь землі; він дійшов висновку, що це була зовсім не та земля, яка — наскільки він пам’ятав — була не такою чорнющою і не ходила ходором під ногами у такий ганебний спосіб.

Він роззирнувся навкруги.

Суворі гостроверхі гори стриміли довкіл нього у височінь морозного неба, усіяного безжальними зорями, зорями, яких немає на жодній астрономічній карті мультивсесвіту, а між ними, якраз посередині гір, висів зловісний червоний диск. Ринсвінд здригнувся і відвів погляд убік. Земля під ним круто обривалася вниз, і тільки чути було, як сухий вітер шепоче над полупаними морозом скелями.

Вітер і справді щось шепотів. Імлисті вихри розвівали мантію чарівника і куйовдили його волосся, і Ринсвінду здавалося, що він чує якісь приглушені далекі голоси, які говорили приблизно таке: «Ти певен, що то були гриби в рагу? Я почуваюся трохи...», та «Чудовий краєвид відкривається, якщо нахилитись над оцим...», та «Не зчиняй галас, це всього лиш подряпина...», та «Дивись, куди тицяєш своїм луком, ще трохи, і ти б...» і так далі.

Він пошкандибав схилом гори, заткнувши пальцями вуха, аж доки не узрів видовище, яке дуже небагатьом із живих людей доводилося бачити за життя.

Земля під ногами йшла стрімко вниз, доки не перетворилася на широку вирву завширшки з добру милю, куди з вітром линуло шамотіння мертвих душ, таке глибоке і протяжне, що здавалося, то було дихання самого Диска.

Над тією дірою нависав тонкий скелястий шпиль, що закінчувався виступом, напевне, з сотню футів завширшки. Там наверху була садиба, з фруктовим садом, і квітниками, і невеличкою чорною хатиною.

До неї вела вузька стежина.

Ринсвінд оглянувся. Осяйну голубу смужку все ще було помітно.

Так само, як і Багаж.

Він спостерігав за чарівником, вмостившись на стежці.

Ринсвінд так і не зумів порозумітися з Багажем, у нього завжди було враження, що той дивиться на нього з мовчазним осудом. Та цього разу Багаж на нього не дивився. Він мав досить нещасний вигляд, наче собака, який, вивалявшись у коров’ячому лайні, щойно повернувся додому після веселої забави і виявив, що родина переїхала на інший континент.

— Гаразд, — сказав Ринсвінд. — Ходімо.

Багаж витягнув ніжки і подріботів стежкою слідом за чарівником.

Ринсвінд чомусь очікував, що сад на скелястому виступі буде геть занедбаний, та він був на диво добре доглянутий, і відчувалося, що той, хто його посадив, мав естетичний смак і надавав перевагу темно-пурпуровому, чорному, як ніч, та білому, як саван, кольорам. Величезні лілії ароматизували повітря. А посередині недавно покошеного газону був сонячний годинник без гномона.

Ринсвінд, крадучись, рушив стежиною, викладеною мозаїкою з мармурових камінців, і Багаж теж — за ним назирці, а тоді, опинившись позаду будинку, чарівник рвучко прочинив двері.

На нього поверх торбинок для годівлі дивилися четверо коней. Вони були абсолютно живі, теплокровні істоти і на вигляд — одні з найкраще доглянутих скакунів, яких Ринсвінд бачив за все своє життя. Великий білий жеребець займав окреме стійло, на одвірку біля нього висіла сріблясто-чорна збруя. Три інші були прив’язані перед копицею сіна при стіні з протилежного боку, так наче їх щойно залишили там випадкові гості. Коні дивилися на Ринсвінда з властивою тваринам неясною цікавістю.

У його щиколотку з розгону лупнувся Багаж. Чарівник, рвучко обернувшись, прошипів:

— Тпрусь, пішов звідси!

Багаж позадкував. Він мав достоту сконфужений вигляд.

Ринсвінд навшпиньках пробрався до задніх дверей і обережно їх прочинив. Вони вели у вимощений каменем коридор, який своєю чергою виходив у просторий передпокій.

Він поволі посунув уперед, міцно притиснувшись спиною до стіни. Багаж позаду зірвався навшпиньки і знервовано поквапився навздогін.

А сам передпокій...

Що ж, Ринсвінда непокоїв зовсім не той факт, що той був значно більшим, ніж увесь будиночок здавався знадвору; зважаючи, як швидко тепер мінявся світ, він би тільки саркастично пореготав, якби хто сказав, що бочка не влізе в кухоль. І річ була не в декорі, що нагадував ранній критичний стиль, з характерним чорним драпіруванням.

Річ була в годиннику. Він був дуже великим і займав увесь простір між двома округлими дерев’яними сходовими просвітами, вкритими вирізьбленими зображеннями таких істот, яких звичайна людина може побачити, хіба що прийнявши чималеньку дозу заборонених речовин.

Він мав дуже довгий маятник, і той маятник, неквапливо погойдуючись, цокав так, що на зубах з’являлась оскомина, бо це було власне оте демонстративне, настирливе цокання, яке хотіло, аби ти чітко собі затямив, що з кожним окремим «цок» твоє життя стає на секунду коротшим. Це був, власне, звук того гіпотетичного піскового годинника, десь у незримих сферах, який з усією недвозначністю засвідчував, що з тебе потроху сиплеться пісок.

Годі й казати, що гирка на маятнику мала леза, гострі, як ножі.

Щось штовхнуло його у поперек. Він роздратовано обернувся.

— Слухай сюди, чемоданове поріддя, я ж тобі сказав...

То був не Багаж. То була молода жінка — срібноволоса, срібноока і неабияк приголомшена.

— О, — сказав Ринсвінд. — М-м-м... Привіт?

— Ти — живий? — спитала вона голосом, що навівав думки про пляжні парасолі, олію для засмаги та прохолодні напої у високих келихах.

— Ну, сподіваюся — так, — відказав Ринсвінд, гадаючи, як там ведеться його залозам, де б вони зараз не були. — Інколи я не дуже в цьому впевнений. Що це за місце таке?

— Це — оселя Смерті, — відповіла вона.

— Ти ба! — вигукнув Ринсвінд. Провівши язиком по пересохлих губах, він поспіхом додав: — Що ж, приємно познайомитися. Але мені, гадаю, час йти далі...

Вона сплеснула в долоні.

— О ні, ти не можеш отак відразу піти! — сказала вона, засмутившись. — У нас тут нечасто бувають живі відвідувачі. А мертві, погодься, — такі занудні.

— Гм, так, — жваво підтвердив Ринсвінд, видивляючись шлях до відступу. — Вони — не надто говіркі, боюсь.

— Тільки й чуєш від них: «Коли я був живим...» або «От за мого життя ми вміли по-справжньому дихати...», — сказала вона і поклала свою маленьку білу руку йому на плече, привітно всміхаючись. — І вони завжди такі консервативні у своїх звичках. Зовсім без почуття гумору. Дуже холодні.

— Задубілі? — припустив Ринсвінд. Вона підводила його все ближче до склепінчастого проходу.

— Авжеж. Як тебе звати? Мене звуть Ізабелл.

— Е-е, Ринсвінд. Даруй за цікавість, та якщо це — дійсно дім Смерті, що ж ти тут робиш? Мені ти здаєшся досить живою.

— О, я тут живу, — вона втупила у нього пильний погляд. — Слухай, ти часом не прийшов рятувати своє втрачене кохання? Бо це завжди дуже дратує Татка, він каже, як добре, що він ніколи не спить, бо інакше його б увесь час піднімало з ліжка оте «гуп-гуп-гуп», коли молоді герої збігаються сюди, мов на пожежу, щоб забрати з собою назад достолиха дурних дівок, — ось як він каже.

— І таке частенько буває, еге ж? — мовив Ринсвінд, аби якось приховати свою тривогу, доки вона вела його чорним-пречорним коридором.

— Увесь час. Дуже романтично, на мій погляд. Тільки от коли від’їжджаєш, не треба озиратися назад.

— Чому ні?

Вона знизала плечима.

— Не знаю. Можливо, краєвид тебе розчарує. То ти герой чи ні?

— Ет... ні. Не зовсім. Тобто зовсім ні, насправді. Фактично, ще менше. Я просто прийшов знайти свого друга, — понуро сказав він. — Ти часом його не бачила? Куций товстун, багато базікає, в окулярах і кумедному одязі?

Поки він говорив, його не полишало відчуття, що він пропустив повз вуха щось дуже важливе. Він замружив очі і спробував пригадати останні кілька хвилин розмови. А тоді здогад впав на нього, наче мішок із піском на голову.

— Татко?

Вона скромно потупила погляд.

— Названий, фактично, — мовила вона. — Він знайшов мене, коли я була ще малим дівчатком, так він мені розповідав. То була сумна історія, — вона раптом пояснішала. — Але ж ходімо, я вас познайомлю — до нього сьогодні завітали друзі, та я певна, що йому буде цікаво тебе побачити. Він не з багатьма людьми зустрічається неофіційно. Як, зрештою, і я, — додала вона.

— Пробач, — озвався Ринсвінд. — Я добре тебе почув? Ми ж говоримо про Смерть, так? Високого, худого, з порожніми очницями, того, хто вправно орудує косою?

Вона зітхнула.

— Так. Зовнішність не найсильніша його риса, на жаль.

Хоч правда була в тім, як вже зазначалося, що Ринсвінд мав такий же стосунок до магії, як джміль до велосипеда, у нього все-таки був один привілей, що належиться всім, хто практикує це мистецтво, а саме: у смертну годину не хто інший, а Смерть власною персоною з’явиться по його душу (замість того, щоб доручити цю роботу якійсь менш важливій міфологічній антропоморфній істоті, як буває зазвичай). Завдяки головним чином своїй непрофесійності, Ринсвінду раз за разом не вдавалося померти у відповідний час, а якщо і є одна-єдина річ, яку Смерть не зносить, то це непунктуальність.

— Слухай, я думаю, мій друг просто десь заблукав, — сказав він. — З ним вічно таке стається, звичайна історія, приємно було познайомитись, але я вже мушу йти...

Проте вона вже спинилася перед високими дверима, оббитими пурпуровим оксамитом. З іншого боку дверей чулися голоси, чудні голоси — звичайне друкарство було б геть нездатне їх передати, доки хтось не зможе виготовити лінотип із еховідбивачем і, можливо, шрифтом, що мав би вигляд, наче щось, сказане слимаком.

Ось про що гомоніли ті голоси:

— ЧИ НЕ МІГ БИ ТИ ПОЯСНИТИ ЦЕ ЩЕ РАЗ?

— Ну, якщо ти забереш будь-яку карту, окрім козирної, Південь зможе викласти два свої козирі, втративши при цьому лишень одну Черепаху, одного Слона і один Великий Аркан, і тоді...

— Це Двоцвіт! — схвильовано прошепотів Ринсвінд. — Цей голос я не сплутав би з жодним іншим!

— ХВИЛИНКУ... ЧУМА — ЦЕ ПІВДЕНЬ?

— Ну годі тобі, Морте. Він же це пояснював. А що якби Голод вирішив — як ти це назвав? — крити козирним тузом? — це був хриплий, булькотливий голос, практично сам собою заразний.

— О, тоді ти б міг козирнути тільки однією Черепахою замість двох, — жваво відгукнувся Двоцвіт.

— Але якби Війна з самого початку пішов тузом, тоді цей контракт був би нижчим на дві взятки?

— Авжеж!

— ЩОСЬ Я ЦЕ НЕ ЗОВСІМ ЗРОЗУМІВ. ПОЯСНИ МЕНІ ЩЕ РАЗ ПРО БЛЕФ. ДУМАЮ, Я ВЖЕ ПОТРОХИ ПОЧИНАЮ ПЕТРАТИ, ЩО ДО ЧОГО, — гнітючий, глухий голос прозвучав так, наче два великі свинцеві шматки з розгону вліпилися один в одного.

— Це коли ти з самого початку робиш заявку з наміром обдурити своїх опонентів, хоч це може збити з пантелику і твого партнера також...

Двоцвітів голос був сповнений ентузіазму. Ринсвінд розгублено глипав на Ізабелл, коли до його вух крізь густий оксамит драпірування долітали слова на зразок «повторні торги», «двосторонній імпас» та «флеш рояль».

— Ти з цього всього бодай щось розумієш? — спитала вона.

— Ані слова, — відповів він.

— Звучить страшенно заплутано.

По той бік дверей гнітючий голос мовив:

— І ТИ КАЖЕШ, ЩО ЛЮДИ ГРАЮТЬ В ОЦЕ ЗАРАДИ РОЗВАГИ?

— Так, деякі ще й стають великими мастаками. Я ж тільки любитель, визнаю.

— АЛЕ ВОНИ ЖИВУТЬ УСЬОГО ВІСІМДЕСЯТ-ДЕВ’ЯНОСТО РОКІВ!

— Кому ж це знати, як не тобі, Морте, — сказав голос, якого Ринсвінд до цього моменту ще не чув і однозначно волів би більш ніколи не почути, особливо у сутінковий час.

— Це, безперечно, дуже... інтригує.

— РОЗДАВАЙ ЩЕ РАЗ, І ПОДИВИМОСЬ, ЧИ Я ВЖЕ СХОПИВ СУТЬ.

— Ну, то як — може, зайдемо до кімнати? — спитала Ізабелл. З-за дверей почувся чийсь голос:

— КОЗИРЕМ БУДЕ... ВАЛЕТ ГОРБИСТИХ ЧЕРЕПАХ.

— Ні, я певен, ти помиляєшся, вибач. Погляньмо на твої...

Ізабелл рвучко відчинила двері.

За ними виявився досить затишний кабінет, можливо, трішки похмурий через інтер’єр — мабуть, у дизайнера був невдалий день, коли він взявся за його створення, і до того ж він страждав на головний біль та нестримний потяг заповнювати кожний клаптик рівної поверхні пісковими годинниками, а також великими, грубими жовтими свічками, що рясно скапували воском і яких він будь-що хотів позбутися.

Смерть Дискосвіту був прихильником традицій. Він пишався своєю власною роботою, втім, більшість часу почувався вельми пригнічено через те, що інші її не цінували. Він, бувало, запевняв, що ніхто не боїться самої смерті, хіба що болю, розлуки та забуття, тож досить безглуздо недолюблювати когось лише тому, що в нього порожні очниці та неудаване задоволення своєю роботою. Він все ще користувався косою, зазначав він, тоді як Смерті інших світів давним-давно придбали собі комбайни.

Смерть сидів з одного боку застеленого чорним грубим сукном стола, що стояв посеред кімнати, і бесідував з Голодом, Війною та Чумою. Двоцвіт був єдиний з усієї компанії, хто, підвівши голову, помітив Ринсвінда.

— Гей, ти звідки взявся? — спитав він.

— Ну, як дехто каже, Творець узяв жменю гли... ага, ясно, це непросто пояснити, та я...

— Багаж із тобою?

Дерев’яна скриня прошмигнула повз Ринсвінда і всілася перед своїм господарем, котрий підняв її кришку і почав порпатися усередині, поки не знайшов невеличку книжку в шкіряній палітурці, яку простягнув Війні, що нервово гупав по столу кулаком у латній рукавиці.

— Це — «Про закони контрактів» Горбоносика, — сказав він. — Досить непоганий, в ньому є чимало про двосторонній імпас та про те, як... — Смерть вихопив у нього книжку своїми кістлявими пальцями і швидко прогортав сторінки, не зважаючи анітрохи на присутність двох інших людей.

— ДОБРЕ, — мовив він, — ЧУМО, АНУ ВІДКРИЙ ДРУГУ КОЛОДУ. Я ЗБИРАЮСЯ ДОКОПАТИСЯ ДО КОРЕНЯ, НАВІТЬ ЯКЩО ЦЕ ДОБ’Є МЕНЕ, ФІГУРАЛЬНО КАЖУЧИ, ПЕВНА РІЧ.

Ринсвінд схопив за руку Двоцвіта і потягнув його геть із кімнати. Поки вони лопотіли коридором разом з Багажем, що з усіх ніг намагався не відставати, чарівник поцікавився:

— Що там між вами відбувалося?

— Ну, в них було багато часу, і я подумав, що їм може сподобатись, — випалив Двоцвіт на одному подиху.

— Сподобатись? Що — карткові забави?

— Це — непроста забава, — сказав Двоцвіт. — Вона називається... — він завагався. Власні назви явно не були його фішкою. — Твоєю мовою це називається майже так само, як предмет одягу, який одягають на ноги, приміром, — викрутився він, — якщо не помиляюся.

— Штани? — спробував Ринсвінд. — Леґґінси? Панталони? Рейтузи?

— Так, мабуть.

Вони дісталися того передпокою, де великий годинник продовжував стинати секунди з життів світу.

— І як довго це втримає їх за столом?

Двоцвіт не квапився відповідати.

— Не знаю точно, — сказав він задумливо. — Напевне, до останнього козиря... Який незвичайний годинник...

— Не намагайся його придбати, — порадив Ринсвінд. — Тут, гадаю, такий номер не пройде.

— Тут — це насправді де? — спитав Двоцвіт, який підкликав до себе Багаж і тепер відчиняв його кришку.

Ринсвінд озирнувся довкола. У передпокої було темно й порожньо.

Його високі вузькі вікна мороз розмалював вигадливими завитками. Він поглянув униз. Від його стоп простягалася вдалечінь тонка голуба лінія. Тепер він помітив, що у Двоцвіта теж була така.

— Ми з тобою ніби неформально мертві, — сказав він. Як пояснити це краще, він не знав.

— Ти ба, — Двоцвіт продовжував нишпорити в скрині.

— Тебе це зовсім не хвилює?

— Ну, кожна мряка врешті-решт розсіюється, чи не так? Я в будь-якому разі твердо вірю у реінкарнацію. От ти, наприклад, ким би хотів бути у наступному житті?

— Я поки не збираюся розлучатися з теперішнім, — відчеканив Ринсвінд. — Ну ж бо, ходімо звідси пода... о ні. Тільки не це.

Двоцвіт вийняв зі самого дна скрині коробку. Вона була велика, чорна, збоку мала гачок, а спереду — невеличке кругле віконце, а також прикріплений ремінь, щоб Двоцвіт міг носити її на шиї — що він відразу ж і продемонстрував.

Були часи, коли Ринсвінду цілком навіть подобався іконограф. Він вважав, всупереч усьому своєму минулому досвіду, що світ, в принципі, легко пояснити і що якби він озброївся правильним ментальним набором інструментів, то міг би зняти його задню кришку і глянути, як той працює. Він, ясна річ, глибоко помилявся. Іконограф робив знімки не завдяки тому, що світло падало на спеціально оброблений папір, як дійшов висновку чарівник, а набагато простішим методом — завдяки маленькому демону всередині коробки, що вмів влучно добирати кольори і швидко працювати малярським пензлем. Його дуже розчарувало таке відкриття.

— Немає часу робити знімки! — прошипів він.

— Це займе кілька секунд, — наполіг Двоцвіт і легенько постукав по боковій панелі коробки. Прочинилися крихітні дверцята, і бісик висунув звідти свою голову.

— Кара небесна! — сказав він. — Де це ми?

— Яка тобі різниця? — відказав Двоцвіт. — Гадаю, спершу годинник.

Бісик примружив очі.

— Кепське освітлення, — крекнув він. — Три довбані роки з діафрагмою 8, якщо когось цікавить моя думка, — він грюкнув за собою дверима. За якусь хвилю з коробки почувся тихенький скрегіт, так наче хтось підсовував стілець до мольберта.

Ринсвінд скрипнув зубами.

— Хіба ти мусиш знимкувати? Ти ж можеш просто його запам’ятати! — вигукнув він.

— Це не одне й те саме, — спокійно відповів Двоцвіт.

— Авжеж, це — краще! Ближче до дійсності!

— Зовсім ні. За якихось пару років, коли я сидітиму, гріючись біля каміна...

— Ти грітимешся біля вогню довічно, якщо ми звідси не виберемося!

— Ох, сподіваюся, ви ж не збираєтеся зараз піти.

Вони обидва повернулись на голос. У склепінчастому проході, ледь всміхаючись, стояла Ізабелл. В одній руці вона тримала косу — ту саму, в якої лезо було сумнозвісної гостроти. Ринсвінд ледве стримувався, щоб не поглянути на голубу лінію свого життя; дівчина, що тримає косу, не мала б всміхатись отак моторошно й нестямно, наче бачить їх наскрізь.

— Татко, здається, наразі трохи зайнятий, та я певна, він нізащо б не хотів, аби ви отак пішли, — додала вона. — До того ж мені ні з ким було б тоді розмовляти.

— Хто це? — спитав Двоцвіт.

— Вона тут так нібито мешкає, — пробубнів Ринсвінд. — Нібито дівчина, — додав він.

Чарівник схопив Двоцвіта за плече і намагався непомітно підштовхнути його до дверей, що виходили у темний холодний сад. Це йому не вдалося, в основному тому, що Двоцвіт був не з тих, хто відчуває нюанси невербального спілкування, та був чомусь завжди упевнений, що з ним не може трапитись нічого лихого.

— Приємно познайомитися, — сказав він. — Тут, у твоєму помешканні, дуже гарно. Цікаве рішення у стилі бароко — усі ці кістки та черепи.

Ізабелл всміхнулася. Ринсвінд подумки відзначив: якщо Смерть все ж коли-небудь передасть у спадок сімейну справу, то ця дамочка впорається з нею якнайкраще — для цього вона достатньо схиблена.

— Так, але нам справді вже треба йти, — сказав він.

— Навіть чути про таке не хочу, — сказала вона категоричним тоном. — Ви повинні залишитись і розповісти мені про себе геть усе. У нас вдосталь часу, а мені тут так нудно.

Метнувшись убік, вона рубанула косою випадкові проблиски світла у довколишній темряві. Коса розітнула повітря, верескнувши, наче кастрований кіт — і різко спинилась.

Почувся тріск дерева. Багаж ляснув кришкою, міцно затиснувши нею лезо коси.

Двоцвіт здивовано подивився на Ринсвінда. А чарівник, дуже акуратно, хоч і з певним задоволенням, заїхав йому кулаком по підборіддю. Дрібний чоловік став падати навзнак, та Ринсвінд вчасно його підхопив, закинув собі на плече і побіг.

Гілля дерев в осяяному зорями саду шмагало його по обличчю, і якісь малі, волохаті і, напевне, страхітливі істоти розбігалися навсібіч, коли він відчайдушно тупотів вздовж лінії життя, що мерехтіла перед ним у примерзлій траві.

З будинку позаду нього пролунав пронизливий крик, в якому змішалися розчарування і гнів. Відштовхнувшись від дерева, він наддав ходи.

Десь тут повинна бути стежина, пригадав він. Та в цьому лабіринті сріблястих світлотіней, що тепер набув червоного відтінку через присутність жахливої нової зірки, відчутної навіть у потойбіччі, все мало якийсь неправильний вигляд. От і його лінія життя, здавалося, тягнеться кудись зовсім не туди.

Позаду нього почувся тупіт ніг. Ринсвінд захрипів з натуги; на слух то начебто був Багаж, а чарівнику зовсім не хотілося зіткнутися з ним тепер, бо в того, певна річ, залишилось хибне враження про те, чому він стукнув його господаря, — а Багаж зазвичай кусав людей, які йому не подобалися.

Ринсвінд так ніколи і не наважився запитати, куди вони усі дівалися після того, як за ними з тріском опускалася важка кришка, але їх точно не було всередині, коли вона відчинялася знову.

Насправді він міг про це не переживати. Багаж, швидко мелькаючи малими ніжками, легко його обігнав. Він був цілковито зосереджений на тому, щоб чимскоріш просуватись вперед і робив це з таким виглядом, подумав чарівник, ніби здогадувався, що саме за ним женеться, і воно йому аж ніяк не подобалось.

Не обертайся, нагадав сам собі чарівник. Краєвид напевне, виявиться не з приємних.

Багаж із тріском проскочив крізь чагарі і зник.

За хвилю Ринсвінд зрозумів куди.

Він пронісся над кам’яним плато і тепер падав у велику чорну діру унизу, на дні якої тьмяно поблискувало червонувате світло. А попереду Ринсвінда, через край каменистого плато і вниз у діру, простягались дві мерехтливі голубі лінії.

Він зупинився, вагаючись, — втім, це було не зовсім так, бо у декількох речах він був абсолютно впевнений, наприклад: йому аж ніяк не хотілося туди стрибати, проте йому так само не хотілося зіткнутися з тим, що наступало йому на п’яти; у царстві духів Двоцвіт був все ж досить важким, і, зрештою, трапляються гірші речі, аніж ваша смерть.

— Назви хоча би дві, — пробурмотів він і стрибнув.

Через кілька секунд на це місце прибули вершники і не спинилися, досягнувши краю скелі, а продовжували рухатись у повітрі, підганяючи коней над порожнечею.

Смерть глипнув униз.

— ЯК ЖЕ МЕНІ ЦЕ НАБРИДЛО, — буркнув він. — ПОСТАВЛЮ, МАБУТЬ, ТУТ ДВЕРІ-ВЕРТУШКУ.

— Цікаво, що вони тут шукали? — спитав Чума.

— Поняття не маю, — сказав Війна. — А гра, між іншим, непогана.

— Ага, — погодився Голод. — Дуже цікава, мушу визнати.

— У НАС ДОСИТЬ ЧАСУ, ЩОБ ЗІГРАТИ ЩЕ ОДНУ ПАРТІЮ, — сказав Смерть.

— Робер, — поправив його Війна.

— ЯКИЙ-ТАКИЙ ОБЕРТ?

— Їх називають роберами, — пояснив Війна.

— ТОЧНО, РОБЕРИ, — сказав Смерть. Він перевів погляд на нову зірку угорі, замислившись, що б то могло бути.

— ДУМАЮ, У НАС Є ЩЕ ЧАС, — повторив він, вже не так впевнено.

Про спробу зробити хроніку суспільного життя на Диску більш об’єктивною вже зазначалося раніше, як і про те, що поетам та бардам під страхом — гм, страхітливої кари — заборонялося оповідати про гомінливі потічки та рожевощокі світанки, а дозволялося лишень про те, що, приміром, чиєсь обличчя спонукало вирядити в море тисячі кораблів, якщо таке підтверджувалося відповідними довідками з морських відомчих служб[15].

Тож, виявляючи бодай тимчасову повагу до цієї традиції, надалі не говоритимуть, що Ринсвінд і Двоцвіт стали сріблястою синусоїдною кривою, що тягнулася крізь темні виміри потойбіччя, чи що над ними просурмили сумнозвісні труби, чи що усе їхнє життя промайнуло у них перед очима (Ринсвінд, зокрема, стільки разів бачив, як його життя пробігало у нього перед очима, що міг куняти під час нецікавих епізодів), чи що всесвіт упав на них, наче велетенське желе.

Скажуть радше, як засвідчує життєва практика, що пролунав такий звук, ніби хтось добряче ляснув дерев’яною лінійкою об камертон, що подавав тон до-дієз, ну, може, сі-бемоль, а потім — несподівано — вони відчули цілковиту непорушність.

Так сталося, бо вони були цілковито нерухомі, огорнуті цілковитим мороком.

Ринсвінду подумалось, що щось пішло не так.

Тоді він побачив ледь помітні голубі візерунки, що миготіли просто перед ним.

Він знову опинився всередині «Октави». Йому стало цікаво, що було б, якби хтось зараз розгорнув цю книгу; чи вони з Двоцвітом скидались би на кольорову картинку?

Навряд чи, вирішив він. «Октава», в якій вони тепер перебували, трохи відрізнялася від звичайної книги, прикутої ланцюгами до пюпітра в підземеллі Невидної академії, яка до того ж насправді була тривимірною моделлю багатовимірної реальності...

«Стривай, — сказав він собі. — Це ж не мої думки. Хто ж тоді вкладає їх мені в голову?»

— Ринсвінде, — сказав голос, шелесткий, мов давні сторінки.

— Хто? Я?

— Звісно, ти, дурню.

У Ринсвіндовій згорьованій душі ворухнувся слабкий спротив.

— То ти вже пригадав, з чого починався Всесвіт, чи ні? — уїдливо поцікавився він. — Прочищення Горлянки, еге ж, чи Глибокий Вдих, а може, Чухання Потилиці і Спроба Згадати, Що Ж То Була За Думка?

Інший голос, сухий, як хворостиння, прошурхотів:

— Тобі не завадило би пригадати, де ти зараз, — прошипіти речення без жодного шиплячого — завдання практично неможливе, та голос зробив непогану спробу.

— Пригадати, де я зараз? Пригадати? — загорлав Ринсвінд. — Я збіса добре пам’ятаю, що зараз я всередині клятої книги, яка теревенить різними голосами, бозна-чиїми. І ви помиляєтесь, якщо думаєте, що я кричу!

— Гадаю, тобі цікаво, чому ми знову перемістили тебе сюди, — голос прозвучав над самісіньким його вухом.

— Ні.

— Ні?

— Що він сказав? — запитав інший безтілесний голос.

— Він сказав «ні».

— Він справді сказав «ні»?

— Так.

— Овва.

— Чому?

— Бо оця дурня відбувається зі мною увесь час, — сердито мовив Ринсвінд. — Однієї миті я падаю з краю світу, а наступної — опиняюся всередині книги, далі я вже на летючій скелі, а тоді спостерігаю, як Смерть вчиться викладати гатки, чи взятки, чи що то було, — то чого б мене узагалі щось цікавило?

— Ну, нам здається, тобі має бути цікаво, чому ми не хочемо, щоб нас промовив абихто, — відгукнувся перший голос, розуміючи, що втрачає контроль над ситуацією.

Ринсвінд завагався. Почута думка промайнула крізь його розум, щоправда, дуже кваплячись і озираючись на всі боки, щоб її, бува, не збили з ніг.

— А чого б це комусь забаглося раптом вас промовити?

— Через ту зірку, — озвалося Заклинання в його голові. — Червону зірку. Чарівники тебе вже шукають; коли знайдуть, вони збираються проказати разом усі вісім заклинань, щоб змінити майбутнє. Вони думають, що Диск неодмінно зіштовхнеться з тією зіркою.

Ринсвінд якусь хвилю обмірковував почуте.

— Це правда?

— Не зовсім, хіба що у певному... а це що таке?

Ринсвінд поглянув униз. До них крізь темряву наближався Багаж. З-під його кришки стирчав чималий кавалок леза коси.

— Це просто Багаж, — сказав він.

— Але ж ми його сюди не викликали!

— Його ніхто не викликає, — повідомив Ринсвінд. — Він сам з’являється, коли забажає. Не хвилюйтесь про це.

— Он як. То про що ми говорили?

— Про оту червону штукенцію в небі.

— Атож. Дуже важливо, щоб ти...

— Агов? Агов? Тут є хто-небудь?

Слабенький, писклявий голос доносився з іконографа, що досі висів на кволій Двоцвітовій шиї.

Бісик-знімкар відчинив засувку на своєму віконці і зиркнув скоса на Ринсвінда.

— Де це ми, добродію? — спитав він.

— Не дуже собі уявляю.

— Ми досі мертві?

— Хтозна.

— Так, так... Хотілося б думати, що невдовзі ми підемо кудись, де не потрібно стільки чорної фарби, бо в мене її вже катма, — віконце з тріском зачинилось.

Ринсвінд на мить уявив, як Двоцвіт роздає свої знімки, коментуючи приблизно так: «Ось тут мене діймають сто тисяч демонів», «А тут я в компанії кумедних людей, яких зустрів на схилах Потойбіччя». Ринсвінд не був певний у тому, що саме з тобою відбувається після того, як ти по-справжньому помер, на цю тему в авторитетних колах ніхто не міг дати вичерпного пояснення; один темнолиций моряк з Узбічних земель якось сказав, що він, без сумніву, потрапить до раю, де буде вдосталь шербету та гурій. Ринсвінд не знав точно, що означало «гурія», та, подумавши трохи, дійшов висновку, що то була невелика лакрична трубочка, через яку посьорбують шербет. Хай там як, від шербету у нього починало лоскотати в носі.

— Ну, якщо ліричний відступ закінчився, — твердо мовив скрипучий голос, — можемо рухатись далі. Надзвичайно важливо, щоб ти не дозволив чарівникам заволодіти Восьмим Заклинанням. Стануться жахливі речі, якщо проказати усі вісім заклинань разом надто рано.

— Я хочу, щоб мені просто дали спокій, — сказав Ринсвінд.

— Авжеж, звичайно. Ми знали, що можемо покластися на тебе з того самого дня, як ти розгорнув «Октаву».

Ринсвінд завагався.

— Чекайте хвилинку, — насторожився він. — Ви що — хочете, щоб я постійно кудись втікав і не давав чарівникам можливості зібрати всі заклинання докупи?

— Правильно.

— І саме тому одне з вас ускочило в мою голову?

— Точнісінько.

— Ви повністю зруйнували моє життя, вам це відомо? — гірко сказав Ринсвінд. — Я міг би допомогти вам як чарівник, якби ви не вирішили скористатися мною як портативною книжкою заклинань. Я не можу запам’ятовувати жодні інші заклинання, бо вони бояться залишатися в тій самій голові, що й ви!

— Нам шкода.

— Тому зараз я хочу піти додому! Я хочу повернутися туди, де... — в очах Ринсвінда заблистіла волога, — де є тверда бруківка під ногами і пиво — іноді досить нічогеньке, а надвечір — добрий шматок смаженої риби в якійсь корчмі, і, можливо, пара великих зелених огірочків на додачу, і навіть запіканка з вугрем та миска мідій, туди, де завжди десь знайдеться тепла стайня, щоб переночувати, а вранці ти завжди прокинешся на тому ж місці, де був звечора, і там ніде немає оцієї паскудної погоди. Коротше, я нічого не маю проти магії, та як для чарівника я, напевне, зліплений не з того тіста, тож я просто хочу повернутись додому!

— Але ж ти повинен... — збиралось заперечити одне із заклинань.

Надто пізно. Туга за домівкою, ота тонка еластична струна у підсвідомості, що змушує лосося вистрибувати з води і, долаючи пороги, прямувати три тисячі миль до чужинних морів чи спонукає лемінгів повертатись знов і знов на історичну батьківщину, якої — через незначний континентальний зсув — на тому місці вже нема, — ностальгія піднялася з глибини Ринсвіндової душі, як з’їдений перед сном бір’яні з креветками — із глибин шлунка, промайнула уздовж напруженої струни, що зв’язувала воєдино його стомлену душу і тіло, вперлася п’ятами як слід і смикнула...

Заклинання знову були самі всередині своєї «Октави».

Самі, якщо не рахувати Багажу.

Вони подивились на нього — не очима, звісно, — свідомістю, старою, як сам Дискосвіт, і сказали:

— Ти теж можеш забиратися звідси.

— ...зле.

Ринсвінд знав, що то говорив він сам — він упізнав свій голос. Якусь мить він роздивлявся усе довкола, але не так, як зазвичай — а визираючи крізь власні очі, наче шпигун, що підглядає через прорізані в картині отвори. Тоді він повернувся до тями.

— Ти як — нормально, Риншвінде? — запитав Коен. — Шхоже, ти на якийшь час відключився.

— Еге ж, і трошки зблід, — підхопила Бетан. — Так, наче хтось пройшов по твоїй могилі[16].

— Гм... так, напевне, той хтось був я, — сказав він. Витягнувши перед собою руку, він перелічив пальці. Виявилось, що їх стільки, скільки й повинно бути.

— М-м-м... а я взагалі якось рухався? — запитав він.

— Ти просто втупився у вогонь, наче привида побачив, — відповіла Бетан.

Позаду них почувся стогін. Двоцвіт припіднявся на купі шкур і сів, обхопивши руками голову.

Його погляд врешті зупинився на них. Він беззвучно ворушив губами.

— То був достоту чудернацький... сон, — мовив він. — Що це за місце? Звідки я тут узявся?

— Бачиш, — почав Коен, — як хтошь би шказав, Творець Вшешвіту узяв жменю глини і...

— Та ні, я маю на увазі — тут, — сказав Двоцвіт. — Це ти, Ринсвінде?

— Авжеж, — відгукнувся чарівник, на хвильку все ж засумнівавшись у правдивості своїх слів.

— Там був цей... такий годинник, що... і оті люди, котрі... — сказав Двоцвіт. Він затрусив головою, проганяючи свої видіння. — А чому тут так відгонить кіньми?

— Ти заслаб, — пояснив йому Ринсвінд. — В тебе були галюцинації.

— Так... напевне, так і було, — Двоцвіт поглянув на свої груди. — Але тоді, звідки у мене...

Ринсвінд схопився з місця.

— Даруйте, тут така задуха, мусимо ковтнути свіжого повітря, — скоромовкою проказав він. Знявши ремінець іконографа з шиї Двоцвіта, він метнувся до виходу з намету.

— Я не помітила оте, коли він заходив, — сказала Бетан. Коен знизав плечима.

Ринсвінду вдалося відбігти від юрти на кілька ярдів, перш ніж коліщатко на іконографі почало клацати. Останнє зусилля — і коробка вичавила з себе останній знімок, який зробив бісик-знімкар.

Ринсвінд підхопив його.

Те, що на ньому було зображено, мало б дуже моторошний вигляд навіть серед білого дня. А при холодному зоряному світлі, з багряним відблиском спалахів лиховісної нової зірки, воно мало набагато гірший вигляд.

— Ні, — тихо мовив Ринсвінд. — Ні, все було не так, там був будинок, і та дівчина, і...[17]

— Ти бачиш те, що бачиш ти, а я малюю те, що бачу я, — озвався бісик через дверцята. — Те, що бачу я — справжнє. Для цього мене і вишколили. Тож я бачу тільки те, що насправді існує.

По скрипучому примерзлому снігу до Ринсвінда підповзала неясна тінь. То був Багаж. Ринсвінд, який зазвичай ставився до нього без особливої приязні і довіри, несподівано відчув, що радий бачити щось знайоме і найбільш нормальне з усього, що йому довелося зустріти останнім часом.

— О, бачу, ти нас таки знайшов, — сказав Ринсвінд. Багаж клацнув кришкою.

— Гаразд, а що ж бачив ти? — спитав Ринсвінд. — Ти озирався?

Багаж нічого не відповів.

Якусь хвилю вони мовчали, наче два воїни, яким пощастило винести ноги з кривавого побоїща і які тепер спинились, щоб перевести дух і відновити душевну рівновагу.

Тоді Ринсвінд гукнув його:

— Ходімо, там всередині горить багаття, — він простягнув руку, щоб поплескати Багаж по кришці. Той злісно клацнув нею, ледь не відкусивши йому пальці. Життя знову повернулося у звичне русло.

Наступний день пробудив їх ясним і чистим морозяним світанком. Небо скидалося на голубий купол над білим полотнищем диска і загалом створювало враження такої ж свіжості й чистоти, як осяйна усмішка в рекламі зубної пасти, якби не рожева цятка на горизонті.

— Тепер її видно навіть удень, — зауважив Коен. — Що ш воно таке?

Він вичікувально подивився на Ринсвінда, який зашарівся.

— І чого ви всі на мене так витріщились? — сердито бовкнув чарівник. — Я не знаю, що це таке, може, якась комета абощо.

— Воно нас всіх спалить? — спитала Бетан.

— Звідки мені знати? Комети в мене ще не потрапляли.

Вузькою колоною вони рушили верхи на конях по сліпучо-білому полі. Люди з племені Коноводів, які, здавалося, мали особливу повагу до Коєна, дали їм своїх коней, разом з вказівками, як дістатися до річки Смарл, що текла в узбічному напрямку за сто миль звідти, де, за припущенням Коєна, Ринсвінд з Двоцвітом могли знайти судно, яке б доправило їх до Округлого моря. Він також заявив, що має намір супроводжувати їх, позаяк такий мороз — не на його старі кості.

Бетан хутко заявила, що також до них приєднується, на випадок якщо Коєну знадобиться що-небудь розтерти. Ринсвінд не міг не відчути, як у повітрі витають якісь флюїди. Взяти хоча б те, що Коєну спало на думку розчесати свою бороду.

— Думаю, вона тобою захопилась, — сказав він. Коен зітхнув.

— Якби ж я був років на двадцять молодшим, — журливо сказав він.

— І що тоді?

— Мені було б шістдесят шім.

— А до чого тут це?

— Ну — як би це сказати? Коли я був молодим і крашивим — тим, хто мечем викарбовував швоє ім’я на шкрижалях ішторії, гай-гай, мені тоді подобались руді та норовливі молодички.

— Ага.

— Тоді я штав трохи штаршим і почав переважно задивлятися на білявок із проблишком мудрошті в очах.

— О! Справді?

— А тоді я став ще трохи старшим і почав розуміти крашу темноволоших жінок палкої вдачі.

Він замовчав. Ринсвінд чекав на продовження.

— Ну? — не втерпів зрештою він. — А далі що? Що ти тепер шукаєш в жінці?

Коен подивився на нього своїм єдиним сльозавим оком.

— Терпеливішть, — відповів варвар.

— Повірити не можу! — вигукнув голос позаду них. — Я їду разом із самим Коеном Варваром!

То був Двоцвіт. Із самісінького ранку він стрибав довкола, наче мавпа, якій вручили ключ від бананової плантації, після того як виявив, що дихає одним повітрям з найславетнішим героєм усіх часів.

— Він чашом не жнущається в такий шпошіб? — спитав Коен у Ринсвінда.

— Ні. Це його звична манера.

Коен повернувся у сідлі. Двоцвіт радісно заусміхався до нього і помахав рукою на знак пошани. Обернувшись назад, Коен забурчав.

— Чи він не бачить? Він же має очі!

— Так, але вони влаштовані трохи інакше, ніж в інших людей. Можеш мені повірити. Тобто... ну, пам’ятаєш оту юрту кочівників-коноводів, де ми провели вчорашню ніч?

— Звітно.

— Чи сказав би ти, що в ній було досить темно і брудно, і смерділо старою клячою, що доживає останні дні?

— Дуже точний опит, як на мене.

— А от він би заперечив. Він би сказав, що то був чудесний варварський намет, прикрашений шкурами прекрасних звірів, впольованих косоокими воїнами, що живуть на окраїні цивілізації, і пахнуло в ньому рідкісними і дивовижними смолами, купленими у погоничів верблюдів, коли їхній караван перетинав неуторовані... ну, і далі в тому ж дусі. Я не жартую, — додав він.

— Він що — шхиблений?

— Щось таке. Проте цей схиблений має купу грошей.

— Ба, в такому разі він не може бути геть дурним. Я таких бачив; якщо чоловік має купу грошей, він — прошто екшчентричний.

Коен знову обернувся назад. Двоцвіт саме розповідав Бетан, як Коен сам-один розправився зі змієвоїнами, над якими правив чаклун С’белінд, та поцупив священний діамант з велетенської статуї крокодилобога Оффлера.

Дивна посмішка закралася поміж зморщок на обличчі Коєна.

— Я можу сказати, щоб він замовк, якщо хочеш, — запропонував Ринсвінд.

— І він замовкне?

— Та ні, не думаю.

— Тоді нехай белькоче, — сказав Коен. Його рука лягла на руків’я меча, відполіроване до блиску міцною долонею, що стискала його впродовж десятиліть.

— І попри все, мені подобаються його очі, — підвів риску Коен. — Вони бачать крізь товщу п’ятдесяти років.

За сто ярдів позаду, незграбно стрибаючи крізь снігові замети, до них наближався Багаж. Ніхто ніколи ні про що не питав його думки.

Надвечір вони дісталися до краю високогір’я і почали спускатися вниз по схилу крізь похмурі смерекові ліси, які лиш злегка припорошило снігом. Це була місцевість величезних скелястих гір із зазубреними вершинами та таких вузьких і глибоких ущелин, що день тут тривав щонайбільше двадцять хвилин. Дика, обвіяна вітрами сторона, саме така, де вам можуть зустрітися...

— Тролі, — сказав Коен, принюхуючись.

Ринсвінд тривожно озирнувся на всі боки у червонястому вечірньому світлі. Скелі, які щойно здавалися абсолютно нормальними, раптом почали здаватися оселями підозрілих істот. А тіні, які він не хотів би побачити зайвий раз, тепер ожили, і це не на жарт лякало.

— Мені подобаються тролі, — повідомив Двоцвіт.

— Ні, не подобаються, — відрізав Ринсвінд. — Це неможливо. Вони величезні і гулясті, до того ж жеруть людей.

— Ні, неправда, — відгукнувся Коен, лантухом сповзаючи з коня і заходячись масувати свої коліна. — Поширене хибне шудження, щоб ви жнали. Тролі ніколи нікого не жерли.

— Ні?

— Авжеж, ні. Вони жавжди випльовують рештки. Не перетравлюють людей, яшно? Жвичайний троль не бажає більшого від життя, ніж добрий шматок граніту... ну, може, ще плитку вапняку на жакушку. Хтошь мені розповідав, це тому, що вони кремеж... кремнежеж... — Коен замовк і витер слину з бороди, — шкладаються ж каменю, от.

Ринсвінд закивав головою. Тролі були відомі в Анк-Морпорку, певна річ, і частенько наймалися на роботу особистими охоронцями. Їхнє утримання, як правило, обходилося недешево, доки вони не призвичаювалися виходити з будинку через двері, а не просто навмання — крізь найближчу стіну.

Вони мимохідь збирали хмиз для багаття, а Коен тим часом вів далі:

— Тролячі жуби — ото шила.

— Чому ж? — поцікавилась Бетан.

— Не інакше як діаманти. Знаєш, єдина річ, що може трощити шкелі, та їм однаково доводиться відрощувати нові щороку — повний комплект.

— До речі, про зуби... — озвався Двоцвіт.

— Ну, кажи.

— Я не міг не помітити...

— Ну, що?

— Та нічого, — передумав Двоцвіт.

— Шправді? Ех... Нумо рожкладати вогонь, поки ще не жовшім штемніло. А тоді, — обличчя Коєна спохмурніло, — гадаю, нам треба жготувати шуп.

— Ринсвінд впорається з цим за одним махом, — жваво сказав Двоцвіт. — Він знає геть усе про трави і корінці, і все таке.

Коен кинув на Ринсвінда погляд, що ясно говорив: він, Коен, цьому не повірив.

— Кочівники дали нам жі тобою трохи в’яленої конини, — сказав він. — Якщо знайдете кілька цибулин і ше шошь такого штибу, шмак буде ліпшим.

— Але я... — Ринсвінд хотів було визнати свою некомпетентність, та передумав. В усякому разі, міркував він, я знаю, який вигляд має цибуля, це така м’яка біла бульбина із зеленим чубком, що стирчить зверху, напевне, має бути досить помітною.

— То мені йти її шукати чи як? — спитав він.

— Ага.

— Он там, у тих густих темних хащах?

— Так, шаме в таких мішцях вони й роштуть.

— Маєш на увазі, там, де усі ті глибокі вибалки і ще казна-що?

— Ідеальна міштинка, я б шкажав.

— Так, я теж так думаю, — гірко мовив Ринсвінд і рушив у вказаному напрямку, думаючи між тим, як же приманюють дику цибулю. Хоч її можна побачити у зв’язках, що розвішані на базарних лотках, вона, напевне, не росте отак; напевне, селяни чи хто там ще залучають особливу породу гончаків абощо, або насвистують яких пісень, щоб її приманити.

На небі вже з’явилося кілька перших зірочок, коли він почав безцільно штурхати патиком листя і траву. Світляні гриби, неприємно органічні і на вигляд наче сексуальні іграшки для гномів, звучно чвакали під ногами.

Якась дрібна комашня кусала його. Інші істоти, на щастя, невидимі, стрибали і розбігались у кущі, докірливо крекчучи.

— Цибуле! — прошепотів Ринсвінд. — Ти тут?

— Її там ціла грядка біля он того старого тиса, — сказав голос у нього над вухом.

— О, — зрадів Ринсвінд. — Чудово.

Далі залягла тривала мовчанка, не рахуючи дзижчання комарів біля Ринсвіндових вух.

Він завмер на місці мов вкопаний. Він навіть очима не повів.

Нарешті наважився сказати:

— Пробачте.

— Що таке?

— А котре з отих дерев — тис?

— Оте невеличке з наростами та темно-зеленими голочками.

— О, так. Бачу. Ще раз спасибі.

Він не рухався з місця. Врешті-решт голос спитав буденним тоном:

— Тобі ще чимось допомогти?

— Ти ж — не дерево, правда? — запитав Ринсвінд, продовжуючи дивитись прямо поперед себе.

— Не кажи дурниць. Дерева не говорять.

— Вибач. Просто останнім часом я трохи плутаюся в деревах, ти ж знаєш, як воно бува.

— Насправді ні. Бо я — камінь.

Ринсвінд намагався не виказати голосом свого хвилювання.

— Так, авжеж, — поволі сказав він. — Ну, тоді я йду позбираю оту цибулю.

— Смачного.

З невимушеним виглядом він обережно рушив уперед і вже за кілька кроків помітив купку мичкуватих білих рослин, що причаїлися в кущах, акуратно висмикнув їх із землі і обернувся.

Трохи далі від нього стояв великий камінь. Втім, каміння було тут усюди — сам Диск у цьому місці оголив свої кістки.

Він суворо подивився на тисове дерево — про всяк випадок, щоб воно не надумало заговорити. Та тис, оскільки був досить замкнутим, ніколи не чув про Ринсвінда, деревного пророка, та й взагалі був у дрімоті.

— Адже то був ти, Двоцвіте, я відразу здогадався, що то був ти, — сказав Ринсвінд. Його голос несподівано прозвучав якось дуже виразно і самотньо у сутінках, що ставали дедалі густішими.

Ринсвінд пригадав той єдиний факт, який він точно знав про тролів, а саме: вони перетворюються на камінь, коли на них потрапляє сонячне проміння, відтак кожному, хто наймав тролів на роботу впродовж світлового дня, доводилося витрачати чимало грошей на захисний крем.

Та зрештою, якщо задуматися, ніде не говорилося про те, що стається з ними після того, як сонце заходить знову...

Останні краплини сонячного світла стекли з довколишнього краєвиду. І несподівано виявилося, що довкола дуже багато каміння.

— Щось він забарився з тією цибулею, — сказав Двоцвіт. — Може, краще підемо і пошукаємо його, як гадаєш?

— Чарівники шамі можуть про шебе подбати, — сказав Коен. — Не хвилюйшя, — він скривився. Бетан саме обстригала йому нігті на ногах.

— Знаєш, він не такий вже й сильний маг, — сказав Двоцвіт, підсовуючись ближче до вогню. — Я б не сказав це йому у вічі, та, — він нахилився ближче до Коєна, — я насправді ніколи не бачив, щоб він творив якусь магію.

— Так, давай-но другу ногу, — сказала Бетан.

— Ти — шама люб’яжність.

— В тебе були б досить гарні ноги, якби лиш ти за ними доглядав.

— Ждається, я вже не ждатний так нагинатишя, як колишь, — зніяковіло сказав Коен. — З моєю роботою, зрозуміло, не часто зустрічаєш майстрів з педикюру. Ото справді потішно. Я зустрічав вдосталь шлужителів культу змій, божевільних богів, войовничих ватажків і ніколи — майстрів з педикюру. Гадаю, воно шправді було б якось недоречно — Коен Проти Педикюрників...

— Або Коен і Фатальні Костоправи, — припустила Бетан. Коен реготнув.

— Або Коен і Скажені Дантисти! — засміявся Двоцвіт.

Коен вмить стулив рота.

— І що тут такого смішного? — спитав він голосом, в якому з’явилися металічні нотки.

— Ох, ет... ну... — пробелькотів Двоцвіт. — Бачиш, твої зуби...

— І що з ними? — гаркнув Коен.

Двоцвіт ковтнув.

— Я не міг не помітити, що вони... м-м-м... розташовані не в тій самій географічній місцевості, що й твій рот.

Коен пронизав його поглядом.

Тоді якось зм’як і враз став здаватися хирлявим та старим.

— Твоя правда, — тихо сказав він. — Я на тебе не ображають. Важко бути героєм беж жубів. Не важить, що ще ти можеш втратити, ти можеш навіть обійтися одним оком, та варто їм побачити рот, де одні лиш яшна, і ніхто до тебе не плавиться шерйозно.

— Я ставлюся до тебе серйозно, — підтримала його Бетан.

— Чому ж ти не хочеш нові зуби? — безтурботно озвався Двоцвіт.

— Так, звішно, якби я був акулою або ще чим, я б обов’яшково відроштив кілька жубів, — ущипливо відповів Коен.

— Та ні, їх купують, — сказав Двоцвіт. — Дивись, я тобі покажу... е-е, Бетан, відвернися на хвильку, — він зачекав, доки вона не відвернулась в інший бік, а тоді приклав долоню до рота.

— Тепер ти шам бачиш, — сказав він.

Бетан почула, як Коен здивовано охнув.

— Ти мошеш виймати швої жуби?

— Ну так. В мене є кілька таких моштів. Даруй... — почувся звук, наче Двоцвіт щось ковтнув, а тоді вже більш звичним голосом сказав: — Це, безперечно, дуже зручно.

В голосі Коєна забриніло благоговіння чи принаймні така шаноба, яку лиш можна відчувати без зубів, що, в принципі, нічим не відрізняється від тієї, яку відчувають і з зубами, хіба що звучить вона далеко не так виразно.

— Думаю шобі! — сказав він. — Коли вони в тебе болять, ти прошто виймаєш їх, і нехай болять шобі без тебе, еге ж? Покажуєш малим пашкудникам, де раки жимують, і дивишшя, як їм до вподоби боліти наодинці!

— Це не зовсім так, — обережно промовив Двоцвіт. — Вони не мої, вони просто мені належать.

— Ти поклав шобі чужі жуби в рот?!

— Та ні, їх для мене виготовили — там, звідки я родом, чимало людей такі носять, це...

Однак лекція Двоцвіта про дива сучасної стоматологи так і не відбулася, бо його хтось стукнув.

Маленький місяць Диска насилу просувався по зоряному небу. Він світився своїм власним сяйвом, завдяки незрозумілій і радше малоефективній астрономічній компоновці Творця, і був густо населений усілякими місячними богинями, котрі в цей момент не звертали особливої уваги на те, що відбувається на Диску, бо готували петицію щодо Крижаних Велетнів.

Якби вони все-таки поглянули вниз, то побачили б, як Ринсвінд щось жваво пояснює купі каміння.

Тролі — одна з найстаріших форм життя у мультивсесвіті, що бере свій початок від першої спроби зародити життя на Диску без отої драглистої протоплазми. Деякі тролі живуть дуже довго, впадаючи в сплячку влітку та лягаючи спати вдень, оскільки на них впливає тепло і робить їх повільними. Їхня геологія і справді вражає. Тут можна було б говорити про трибологію, згадати напівпровідникові властивості неочищеного кремнію, можна було б також говорити про велетенських доісторичних тролів, які утворюють собою більшість головних гірських масивів Диска і завдадуть серйозного клопоту, якщо колись прокинуться, та незаперечним є один простий факт: без потужного всепроникного магічного поля Диска тролі давним-давно б вимерли.

Психіатрію на Диску не винайшли. Ніхто ніколи не підсовував Ринсвіндові під ніс чорнильну пляму на білому аркуші, щоб перевірити, чи в його голові не завелися таргани. Тож коли б йому довелось пояснювати, яким чином скелі знову обертаються на тролів, він би лиш забелькотів щось невиразне про те, як перед очима несподівано з’являються картинки, коли довго дивишся на вогонь чи хмари.

Ось перед ним звичайнісінька скеля, і раптом декілька тріщин, які й до того на ній були, набирають вигляду рота або загостреного вуха.

А вже за хвилю, хоча, фактично, нічого не змінюється, на її місці сидить троль, усміхаючись йому повним діамантів ротом.

«Вони не зможуть мене перетравити, — нагадав він собі. — Їх від мене знудить».

Це було невеликою втіхою.

— Значить, ти — Ринсвінд, чарівник, — сказав камінь, що був найближче. Це прозвучало так, наче хтось промчав по гравію. — Це ж треба. Я думав, ти будеш вищим.

— Може, він трохи стоптався, — сказав інший. — Та легенда — страшенно давня.

Ринсвінд незграбно зсунувся.

Він був абсолютно певний, що цей камінь, на якому він сидів, почав змінювати свою форму, і тепер малесенький троль — ледве завбільшки з гальку — вмостився по-панібратськи на його нозі й зацікавлено його роздивлявся.

— Легенда? — здивувався він. — Яка легенда?

— Вона передавалася від гори до камінця ще з вечірньої зорі усіх часів[18], — мовив перший троль. — Коли червона зірка осяє небокрай, чарівник Ринсвінд прийде сюди шукати цибулю. Не кусайте його. Дуже важливо, щоб ви допомогли йому лишитися живим.

Вони замовчали.

— І це все? — спитав Ринсвінд.

— Так, — відповів троль. — Вона нас самих завжди бентежила. Більшість наших легенд — значно захопливіші. У давні часи скелі жили набагато цікавішим життям.

— Справді? — байдуже відгукнувся Ринсвінд.

— О, звісно. То була одна суцільна розвага. Повсюди вулкани. Бути каменем таки дійсно щось важило. Навіть не йшлося про оте безглуздя щодо осадових порід: ти був з вулканічних або тебе просто не існувало. Тепер, звісно, це в минулому. Люди сьогодні кажуть, що вони міцні мов кремінь... хе, та вони в кращому випадку сланець. Ба ні, навіть крейда. Я б особливо не задирав носа, якби мене використовували, щоб малювати, згоден?