Хліб на списі. Фраґменти віршів

1

Тут і далі див. коментар під відповідною цифрою, що вказує номер фраґмента. Віршові цитати, тут і в повісті «Невгамовний», за винятком окремо зазначених, — у перекладі А. Содомори (цитати з Гомера — в перекладі Бориса Тена).

2

Подані тут віршові фраґменти складені однією з найпоширеніших в античній поезії строф — елегійним дистихом, тобто двовіршем, що складається з гекзаметра та наступного дещо коротшого вірша — пентаметра з обов’язковою цезурою посередині. Елегійний дистих зустрічаємо в оригінальних творах багатьох українських поетів, наприклад, у М. Зерова:

3

Елегія, яку Архілох адресує своєму другові Періклу, — живий відгук на трагічну подію, що сталася таки на очах жителів Паросу: біля самого берега, під час врочистостей на пошану бога Аполлона, від раптової бурі потонуло судно з багатьма знатними паросцями; серед них був і шваґер Архілоха — чоловік його сестри (див. «Невгамовний», с. 109).

4

«…велешумного моря…» — тут і в інших віршах Архілох використовує складні гомерівські епітети; в ориґіналі цей розлогий епітет (polyphlosboio thalasses) відтворює голос хвилі, що з особливим шумом (в українському відповіднику не чуємо того потужного хлюпоту), напливає і відкочується від берега.

5

«Терплячий… дух…» — в оригіналі «тверда терплячість» — «ліки» (pharmakon) від «найнестерпніших бід». Подібно — у знаменитій сцені зустрічі Гектора з Ахіллом: «Глибоко в серці сховаймо свою ми журбу і скорботу — / Не допоможуть нічого найревніші сльози й ридання» («Іліада», XXIV, 524–525). І все ж надто сильними були традиції оплакувань покійників, щоб сучасники могли зрозуміти Архілоха, який, різко пориваючи з узвичаєними нормами поведінки, закликав співвітчизників тверезо глянути правді у вічі й продовжити святкування («живим — живе»); див. також фраґм. 5.

6

«В морі, що… закучерявилось…»: у Гомера «гарно завите кучерями» волосся — у богинь та жінок; Архілох уперше надає цьому епітету метафоричного значення, чим увиразнює трагізм ситуації.

7

«…лежить у богів на колінах…» — стародавні вважали, що саме коліна — місце особливої життєвої снаги.

8

«…білий… покров…» — покійників перед спаленням обгортали в біле.

9

«Гефест» — метонімічно: вогонь.

10

«Похоронімо…» — тих, хто пускався у морську подорож найбільше лякало те, що коли вони потонуть, то їхні тіла вже не спалять і не поховають (див. «Невгамовний», с. 112).

11

«…на списі… хліб…» — тричі повтореним «на списі» (én dory) Архілох наголошує на своєму сповненому небезпек житті — суворому житті воїна. Вислів можна розуміти і в прямому значенні: простий воїн носив на списі свої пожитки; можна — й у переносному, як це у «Слові о полку Ігоревім»: «А мої куряни… — з кінця списа годовані». Ті два вислови, між якими пролягли тисячоліття, подібні не лише змістом, а й тональністю: Архілох, хоч і нарікає на своє суворе життя, а проте саме воно є предметом його гордості: він не принижується зароблянням грошей торгівлею чи ремісництвом; він, сказати б, «сам собі пан». Про ісмарське вино, із Фракії, — також Гомер («Одіссея», IX, 196–198). Цей двовірш, дарма що вкрай лаконічний і простий, справляє перекладачеві особливі труднощі. Годі обійтись тут без «затички» (вислів Григорія Кочура). Ось його переклад: «Хліб мій на списі замішаний; теж і вино я на списі / Маю ісмарське, і п’ю, спершись на списа також». У текст, бачимо, таки прорвалися «затички» («теж», «також»): без них (дивна річ!) обійтися тут годі. А ще — своєрідний звукопис першотвору: весь двовірш озвучений якимось дуже чистим і голосним — «én dori» (на списі). Повторене тричі: на початку й наприкінці першого вірша (обрамлює його) і посередині — другого. У перекладі втрачаємо і цей порядок, і, щонайголовніше, — звучання вірша, гармонію; тут уже не зарадять жодні зусилля перекладача, щоб адекватно відтворити першотвір; можна — хіба що наближуватись.

12

Еніалій — Арес, бог війни. Слова поета мимоволі сприймаємо як заперечення відомого у пізніші часи вислову: «Inter arma silent Musae» — Серед зброї тихнуть Музи.

13

Докладність, з якою описано ближній, лице-в-лице, бій, дає змогу припускати, що не з переказів, а особисто поет-воїн мав змогу пересвідчитись у бойовій вправності евбейців; дарма що то його вороги, — віддає належне їхній мужності.

14

Не зважати на чиюсь думку (опінію), а вивіряти свої вчинки згідно з власним судженням — одна з головних засад поета. Несподіваний перегук — уже в нових, християнських, аксіомах: «Усе щастя — у нас самих, і в цьому — наше благо. Були б ми нещасливі, якби наша порядність залежала від чужої думки. Такими є твої якості, такою — постава (talis et tantus es), яким є ти сам у собі, і — з погляду Бога» (із латиномовних «Щоденних вправ у побожності католицького священика»).

15

«Смоква на скелі» (syke petraia) — асонансний перегук зі Скіллою на скелі (Skylle petraia), що «згубу несла для супутників наших» (Гомер. Одіссеї, XII, 231).

16

Пасифіла (дослівно: «люба всім», а чи «вся — для всіх») — насмішлива назва повії.

17

Фраґмент дає змогу побачити Архілоха за веслуванням на судні під час нічної подорожі морем.

18

С а і й ц і — фракійське плем’я, з яким воювали пароські колоністи із Тасосу.

19

Поет, пориваючи з ідеалами героїчної доби (воїн будь-що мав зберегти у бою свій щит), відверто, наче хизуючись, зізнається у втраті щита, накликаючи на себе постійну ганьбу й насмішки співвітчизників. Що для Архілоха було життєвими реаліями, те для пізніших поетів, які використовували мотив втраченого щита (Алкей, Анакреонт, Горацій), — літературною традицією, яка снується ще з «Одіссеї» (XIV, 277).

20

Ямб як жанр (різка сатира, гострі випади проти когось) найчастіше представлений або ямбічним триметром з цезурою після п’ятої або після сьомої півстопи, як-от:

або хореїчним тетраметром з цезурою після другого метра:

21

Далі нумерація порушена, оскільки в наше видання включено лише цілісні вислови, а окремі слова не ввійшли.

22

Г і г е с — знаний своїми багатствами перший цар Лідії (бл. 685—652 pp. до P. X.). Перший європейський лірик — уперше протиставляє себе тим, хто з нечистими помислами рветься до влади, прагне збагачення. Ця життєва позиція Архілоха знайде у поетів різних народів і часів численні відлуння; чи не найяскравіше, вже на порозі нашої доби, — у римського елегійного поета Тібулла: «Інший хай горне собі рудого золота копи… / Я ж — убогість обрав…»

23

«…мов осла хребет…» — метафорично — про скелю, що височить на Тасосі.

24

С і р і с — ріка в Нижній Італії на південь від Метапонта, що на північному березі Тарентської затоки, де греки теж мали свою колонію.

25

Припускають, що в цій поезії, можливо, — мова про саму Необулу, з якою, за домовленістю з її батьком Лікамбом, мав одружитися Архілох, а написав він цей твір, мабуть, уже в передчутті вимушеного розриву з нареченою. С. Лур’є у своїй повісті (с. 168) вбачає тут історичну паралель — прибуття на острів Лемнос грецького героя Ясона, його зустріч і бесіду з царською дочкою Гіпсипілою. Далі — мова про Архілохового приятеля Есіміда, якому пощастило повернутися з набутим товаром на батьківщину. Реконструкція пошкодженого тексту, тут і далі, — за виданням, з якого зроблено переклад.

26

Мотив різноманітності людських уподобань, який теж підхоплює кожна доба («Всякому городу нрав і права…») можна резюмувати у стислому: «Suum cuique» (кожному — своє).

27

«…даром наділив… Батько олімпійців…» — поет, за уявленнями стародавніх, — натхненний богами (тут — Зевсом, «батьком богів»), тож і слово його — віще: лат. «vates», поет, співець — означає також «пророк», «віщун».

28

Е в р і м а н т — віщун.

29

«Скарай провинних, Аполлоне…» — Аполлон (Феб), бог гармонії, отже, музики й співу, віщий бог, був для Архілоха особливо шанованим богом; у нього він просить не лише захисту для себе, а й покари для ворогів (слово «Аполлон» наближене за звучанням до дієслова «apollymi» — знищую).

30

Мова, очевидно, про звабливих жінок легкої поведінки. В Архілоха не раз знаходимо описи любовної жаги (пор. фраґм. 90, 245, 249, 266 та ін.); зразком тут міг йому служити Гомер: «Ну, а тепер у постелі зажиймо розкошів кохання! / Ще-бо мій розум ніколи таке не мутило бажання…» («Іліада», III, 441—442). Про те «помутніння розуму» — у знаменитій другій пісні Сапфо.

31

Г л а в к — приятель Архілоха.

32

«Тримати гілку мирта…» — вважали, що гілка мирта, надто якщо її потримати у роті, додасть дівчині вроди.

33

«…тінь од них… окрила… плечі…»: пишні кучері — замість парасольки. Цей фраґмент може бути зразком портретного живопису у слові.

34

Греки знали пиво лише як напій чужих народів («варварів»). З цього фраґмента дізнаємося про звичай пити для зручності соломкою: в напої плавали ячмінні зерна, з яких варили пиво.

35

В Архілоха виступає трохеїчний (хореїчний) тетраметр, тобто поєднання чотирьох трохеїчних метрів (кожен метр — це дві трохеїчні стопи) з цезурою після другого метра:

36

Е р к с і й (дослівно «Захисник») — можливо, ім'я пароського воєначальника, до якого звертається Архілох із закликом виступити проти нападників із Наксоса, які вже вкотре висадились на берег Паросу, щоб убивати місцевих жителів і грабувати їхнє майно. Про перебіг битви — у наступому фраґменті.

37

«…ті — на Тасосі… забарились в торонейців…» — на острові Тасос поселялись колоністи з Паросу (фраґм. 97, 101, 105); місто Торона — на півострові Халкідіка у Македонії.

38

«Що б назвав ти… дивним…» — «Nil admirari» (нічому не дивуватись) — стислим афоризмом відгукнеться на це запитання Горацій: «Щоб не лишень осягти, а й утримати щастя — є спосіб, / Мабуть, єдиний, Нуміцію: не дивуватись нічому» (Послання, І, 6).

39

«Зевс Сонця блиск… заховав…» — мова, вочевидь, про те повне затемнення сонця, що відбулося у березні 711 р. до P. X.

40

«…звір… в морі… розважатися почав…» — приклади із ряду так зв. «adynata» — неможливих, яких не може бути у природі, речей.

41

Вірш стосується, можливо, згаданої у фраґм. 1—5 кораблетрощі при побережжі Паросу.

42

Архілох наслідує Гомера: «Я завинив, заперечити й сам не спроможний…» («Іліада», IX, 116). Згадуємо відому, із «Контроверсій» Сенеки Старшого, сентенцію: «Errare humanum est» (людині властиво помилятись).

43

Дар Гефеста, бога вогню, — вогонь: поет за невідомої нам ситуації просить, щоб той бог пособив йому своїм даром. Так і Гера, співчуваючи Ахіллові, звертається по допомогу до Гефеста: «Вийди на поміч мерщій, розпали своє полум’я буйне» («Іліада», XXI, 333).

44

Із Лесбосу, пісенного острова, походив, зокрема, один із перших відомих музикантів, гравців на флейті — Терпандр.

45

П е а н — хвалебна пісня на честь Аполлона; співали її також або рушаючи в бій, для піднесення бойового духу, або після переможного бою.

46

Архілох часто кепкує з Главка, хоч той був не тільки його приятелем, а й воєначальником. Не зовнішній блиск і показний героїзм, а здоровий глузд і стійкість у бою — ось що цінує Архілох, різко й тут ідучи всупереч епічній традиції: воїн героїчного епосу хизується і своєю силою, і поставою, і знатністю роду, одне слово, — вміє показати себе. Для Архілоха ж героєм є той, хто вміє, скажімо, тримати позицію — «хто в бою стоїть несхитно».

47

М і к о н ц і — жителі острова Мікон (один із Кікладських островів); через свою вбогість користались будь-якою нагодою, щоб поїсти чи попити за чийсь рахунок.

48

Архілох адресує вірш своєму другові Періклу, який любив над міру і наїдатися, і похвалятися.

49

«…вславляти співом Діоніса…» — мова про дифірамб, урочисту культову пісню, яку виконували під час свят на честь бога рослинності, родючості й виноробства.

50

«їх… ми наздогнали…» — мова, очевидно, про напад грецьких колоністів, серед яких був і Архілох («Невгамовний», с. 136), — на фракійців. Тут поет чи не найдалі відходить від епічної героїки — уславлення подвигів на полі бою: численний загін «переможців» поет не вагається назвати вбивцями (phonees).

51

«Острів цей пообіцяли…» — мова про колонізацію паросцями острова Тасосу.

52

Г і р и — два стрімчаки, які здіймаються на острові Теносі, що поблизу Делоса.

53

«…вісник бурі…» — про бурю, мабуть, метафорично: Архілох передчуває близькість воєнного зіткнення. Морський пейзаж тут, як і в інших місцях (пор. фраґм. 17), змальовано з особливим лаконізмом і вправністю; можливо, й Архілоха мав на увазі Горацій, стверджуючи у «Поетичному мистецтві»: «Поезія — як картина». Архілох, дарма що воїн, не вагається й про страх сказати з психологічною точністю.

54

Архілох, наскільки можемо судити із реконструйованих рядків, перебуває зі своїми супутниками на покладі судна у відкритому морі. Відчутна й тут, у другій половині фраґмента, метафорична тональність, надто в афористичній настанові: «Вмій біду передбачати, вмій зарадити біді».

55

Архілох, хоч як ішов проти традиції, однак, як і Гомер, визнавав: перемога залежить від волі богів. Але такий погляд не зумовлював пасивність, навпаки, стимулював усе те, чим здобувають перемогу: хоробрість, здоровий глузд, завбачливість тощо. Мимоволі згадуємо: «А надія вся на Бога, / Ми Дунай перепливем» — веслами, при всій надії на Бога, таки мусимо рухати.

56

Одна з найцікавіших думок поета, на яку, однак, натрапляємо й у Гомера: «Думка в людей на землі такою буває, яку їм / Батько безсмертних і роду людського в той день посилає» («Одіссея», XVIII, 136—137). Та якщо у Гомера мова таки про думку (noos), то в Архілоха, у цьому фраґменті, — радше про настрій, стан душі (thymos). Гомер на тій рефлексії закінчує, Архілох — продовжує: у другому рядку мова вже про думки (phroneusi): вони такі, яким хто ділом зайнятий. Щодо настрою, то з Архілохом дискутує Блез Паскаль, наводячи, із Ціцерона, в латинському перекладі уривок із щойно процитованих рядків з «Одіссеї»: «Lustravit lampade terras» (осяяв лампадою землі): «Погода і настрій — нічим між собою не пов’язані у мене: і мряка, і ясність — у мені самому…» («Думки»).

57

Герої Гомерових поем безстрашно йшли в бій, сподіваючись на тривалу посмертну славу у поколіннях людей, що звеличуватимуть їхні подвиги. Архілох і тут — реаліст: зі свого ж таки життєвого досвіду пересвідчується, що враз із втратою життя в небуття нерідко йде й усе те, що життям же здобувала собі людина.

58

Найвідоміший із творів Архілоха. Поезія писана, певно, на Тасосі, коли втомлений боями і невдачами поет гостро відчував самотність. Тож звертається до самого себе — до свого серця, радше духу (thymos), що є вольовою часткою людського єства, від якої залежать поривання, бажання, емоції людини. У Франка: «Дух, що тіло рве до бою…». Саме до бою: серцем, чи душею пориваємося до рідного краю, до милої, близької людини, але до бою — духом. У Шевченка: «І вам, лицарі великі…»; «великі» — духом (megathymoi, великі духом, — епітет гомерівських героїв). Душа (серце) плачуть: «Душе моя убогая, / Чого марне плачеш…»; дух і сльоза — несумісні. «Не падай духом», — кажемо, щоб нагадати людині про її життєву снагу, про те, що вона мусить триматися. Архілох усе це каже собі — своєму духові («дух» і «thymos» — іменники чоловічого роду): поезія рясніє імперативами: не піддавайся, зітнися, не схитнися, вмій пізнавати… Властивими народній пісні хореями поет-воїн веде таку важливу для нього лінію мужності: негоже тому, хто пройшов суворий життєвий гарт, вистрибувати з радості, коли здобуто перемогу, і розпачати, впавши ницьма, при поразці; відчуття міри, здатність вловлювати глибинні «ритми життя» і вивіряти до них свої власні дії і настрої — ось що набуває людина, перебуваючи, як Архілох, у життєвому вирі… Не один філософ, не один поет повторюватиме цей заклик до міри (з особливою майстерністю — Горацій у своїй оді до Деллія: II, 3), але першим був — голос Архілоха, який ділиться з іншими своєю, хоч і суворою, але усміхненою життєвою мудрістю…

Його, той голос, намагаються повторити й перекладачі, але так уже склалося, що слово, яким починається першотвір (воно ще й повторене), фактично неперекладне: «Thyme, thym’…», — звертається поет до свого… серця, духу?.. Чому не годиться «серце», про це вже мовилось. Чому й «дух» не вельми підходить — теж неважко відчути: дивно звучало б звернення: «Духу, духу…» (інша річ — «Дух, що тіло рве до бою…»); ця лексема до того ж тягне за собою надто виразні конотації християнського характеру: «дух» у християнській сфері — щось найвище, тут же — навпаки: те, що відповідає за ірраціональні пориви. З іншими труднощами (звукопис, гра слів, перенесення, якими автор акцентує свої думки) ще можна впоратися. Для зразка подаємо одну з українських інтерпретацій цієї поезії — Григорія Кочура:

І ще один, пов’язаний уже з формою, камінь спотикання — дуже важливий нюанс у ритмічному ході другого рядка оригіналу: початковий хорей (―' U) замінено трибрахом, тобто трьома короткими складами з наголосом на першому з них (U' U U). Така заміна не лише урізноманітнює ритм — вона образотворча: поет закликає, щоб його thymos, який похилився, — а мав би й під бідами не подаватися, — піднявся, виструнчивсь (як ото воякові кажемо: «Струнко!»): «…ána de…». У перекладі, бачимо, цей заклик-образ, цей військовий порив — втрачено, вірш звучить доволі монотонно. Оскільки трибраха впровадити не зможемо (все одно читатимемо його хореєм), можна у рамках хореїчного вірша урізноманітнити рух фрази іншими метричними замінами, додати їй також і звукописом відповідної до змісту енергії, емоційного пориву, скажімо, так:

59

Архілох відверто зізнається у своєму вмінні, як у бою списом, так і тут — стилосом, боляче вколоти того, хто і його образив чи скривдив. Ця риса його вдачі найвиразніше проявилася в ямбічних віршах, зокрема еподах, де поет звертає свій гнів на порушника клятви Лікамба та на його дочок.

60

Л е о ф і л (досл. «любий народові» «народолюбець») — розбагатілий вискочень, що домігся найвищих урядових посад на Паросі («Невгамовний», с. 115, 119, 124).

61

Поширений в античній літературі мотив перемін, якими сповнене людське життя, не раз звучить і в Архілоха (фраґм. 1, 82, 118 та ін.); мудрість людини у тому, щоб до тих несподіваних перемін «добре підготувати свою душу» (Горацій).

62

Епод (досл. «приспів»): у двовіршах (переважно ямбічних), якими складені еподи, другий, коротший, вірш звучить наче приспівом, наприклад (фраґм. 159):

В еподах із ямбічним триметром чергуються також дактилічні стопи (курсив), що передують ямбічному «приспіву», як у початковому еподі:

Коли ж уперто, спраглий, на своїм стоїш, —

Є в нас одна на порі — давно ти їй пригледівся…

У своїй статті «Новый эпод Архилоха» (Вестник древней истории. — М., 1980. — С. 64—80) відомий дослідник давньогрецької поезії В. Ярхо у зв’язку з новою літературною знахідкою в Єгипті (початок 70-их pp. XX ст.) пише: «…папирусный лист, добытый при демонтаже мумии, донес до нас в редкой сохранности 40 стихов Архилоха — вторую половину одного эпода и начальные 5 строк следующего. Эта находка вызвала огромный поток откликов…» Дослідник, подаючи ориґінал твору, робить детальні, текстологічний і літературознавчий, аналізи тексту й порушує при тому ряд проблем, що стосуються розуміння і цього епода, й старогрецької лірики загалом. Даючи оцінку різним інтерпретаціям, В. Ярхо схиляється до думки, що знайдений епод — поетична розповідь фіктивного характеру, своєрідна «віршована новела» з вигаданими персонажами, де оповідач (перша особа), хоч і не відсторонений від автора (йдеться ж про його стосунки з Необулою), але й не тотожний з ним — є тут фактично ліричним героєм у нинішньому розумінні слова. Епод, як припускає В. Ярхо, придуманий головно для того, щоб іще раз висміяти Необулу й протиставити їй, «уже відцвілій, у зморшках» (рядки 18—25, 36—40), юну красуню — доньку якоїсь А м ф і м е д о (такої дівчини на Паросі могло й не бути). Щоб оцінити гостроту, з якою Архілох карає своїх кривдників, зауважмо: тій, яка «від невситної жаги відцвіла й геть уся зморщилась», не було на той час ще й тридцяти років. Недарма ж і Необула, і її сестра, й сам Лікамб, дізнаємося з античних джерел, начебто наклали на себе руки, не перенісши тих насмішок, якими дошкуляв їм Архілох…

Статтю «Новый эпод Архилоха», окремим відбитком, В. Ярхо надіслав мені ще у 1982 році з таким-от дарчим написом: «Дорогому Андрею Александровичу Содоморе в надежде, что Архилох скоро заговорит по-украински». Те «скоро» протяглося аж до 2014 року… Що ж до повісті С. Лур’є про Архілоха («Неугомонный»), то я отримав її від автора ще у 1963 році — теж із дарчим написом: «Дорогому Андрею Александровичу на пам’ять о совместной работе». Працюючи над перекладами багатьох інших античних поетів, я пам’ятав про те, що на українське озвучення чекає й Архілох.

63

«…місто все …на сміх взяло». — Одна річ, коли містом просто поговір піде, цілком інша — коли когось висміюють у піснях, тим паче, коли їх автор — Архілох, «мастак» у сатиричному мистецтві висміювання (пор. фраґм. 120), а ще ж у ті часи поетичному слову, що звучало як заклинання, надавали магічного значення.

64

Поет образом цикади метафорично говорить про себе: для греків ця комаха (щось на зразок нашого польового коника) була символом співучості, «живою подобою ліри». Смикнути цикаду за крило (вислів Архілоха став прислів’ям) — значить, образити поета.

65

Тут, як і у двох попередніх фраґментах, мова про Лікамба, який порушив урочисту обіцянку віддати за Архілоха свою молодшу дочку Необулу, яка запала поетові в душу (фраґм. 202). У клятві, яку складав Лікамб, було обумовлено й те, яке покарання його чекає у випадку порушення клятви (фраґм. 167).

66

Домовленість з Лікамбом була закріплена святковою гостиною.

67

Орлиця, знаємо з пізнішої переробки Езопа, якось заприязнилася з лисицею й жили собі: одна під скелею в норі, друга — на високій скелі. Одного ж разу, коли лисиця відлучилася, орлиця поласувала її малятами. Лисиця, не маючи змоги відімстити кривдниці, звернулася до Зевса й Аполлона, щоб ті, як і належить їм, покарали порушницю клятви. Ті вислухали просьбу: якось орлиця вихопила з тліючого жертовника шмат призначеного богам м'яса й занесла його у гніздо для своїх пташат, які ще не вміли літати, а сама знову сіла на високій скелі. Від ще непогаслої вуглини, що приліпилась до м’яса, вмить зайнялося гніздо, пташата попадали, а лисиця, підбігши, тут же й поїла їх. Традиційними сюжетами й персонажами байок Архілох знову ж таки говорить про особисте; тут — про того ж клятвопорушника Лікамба, відімстивши і його дочкам (див. фраґм. 168—170, 173, а також інтерпретацію фраґмента у повісті «Невгамовний», с. 127).

68

Архілох по-своєму опрацьовує традиційний мотив обрання звірами царя (подібна байка — також в Езопа). Після цієї зустрічі, по яку мова на початку байки, лисиця, похваливши мавпу (та зодяглась у лев’ячу шкуру), спровадила її у пастку, де лежав шматок м’яса. Необережна й захланна мавпа, вхопивши м’ясо, й не зчулася, як залізний прут шмагонув її по заду (233). На думку С. Лур’є («Невгамовний», с. 123), в образі мавпи легко вгадати багача Леофіла, що в якомусь із міст Малої Азії теж був у свій час вишмаганий за якусь нечисту оборудку, а в образі лисиці — самого «мастака» досолити комусь, гострого на язик — Архілоха.

69

Див. примітку до фраґм. 38 (у електронній версії — прим. 30).

70

Мова про іонійське місто Магнесію, що поблизу ріки Меандр у Малій Азії; місто зруйнували ефесці у 652 р. до P. X.

71

Культ Геракла на Тасосі запровадили пароські колоністи. Цей твір, славень Гераклові, вирізняється особливою, що властива народній пісні, мелодійністю; у приспіві (кожному другому рядку) в оригіналі звучить веселе й звучне: «t e n é l l a» (як наше «тра-лЯ-ля»), що перегукується з таким же звучним «k a l l í n í k e» — «ти, хто здобув таку гарну перемогу» (у перекладі не відчуємо тієї співучості). Не дивно, що цією піснею славили Олімпійських переможців, супроводжуючи їх веселим, співучим гуртом. Є, проте, думка, що це загалом народна пісня, яку лиш приписують Архілохові — славетному поетові.

72

І о л а й — вірний товариш і супутник Геракла, теж переможець на Олімпійських іграх: здобув нагороду в змаганнях на колісниці, запряженій Геракловими кіньми.

73

Переклад Андрія Содомори з російської зроблено за виданням: С. Я. Лурье. Неугомонный. — Москва: Госиздательство детской литературы Министерства просвещения РСФСР, 1962. — 80 с.

74

Докладніше про це див. у моїй книжці «Письмо греческого мальчика». — Л.: Детгиз., 1958.

75

Цю спробу реконструкції віршового фраґмента подаємо мовою оригіналу.

76

М у з и — богині, доньки Зевса. Вони, за уявленням давніх греків, жили в Беотії на вершині Геліконського гірського хребта. Музи — покровительки музики, співу, танців і наук. У грецьких школах завжди стояли статуї Муз; їм молились перед початком навчання. Грецькі поеми, наприклад, «Іліада» й «Одіссея» Гомера, також починались молитвою до Музи («Музо, повідай мені про бувалого мужа…»).

77

Сніг на Паросі випадає дуже рідко.

78

П а л е с т р а — майданчик для гімнастичних вправ.

79

П і ф о — давня назва Дельф.

80

«Я м б» — грецькою мовою не тільки назва віршового розміру, а й слово, що означає також «насмішка».

81

Кожен такий вірш складається з декількох хореїв, а кожен хорей — з одного довгого й одного короткого складу (перший наголошений, другий ненаголошений, як у цьому вірші).

82

«Благоглагольте!» — тобто не говоріть поганих слів.

83

Пор. «Утопленик» О. С. Пушкіна, де утопленик щороку стукає у вікно селянина, що не захотів поховати його тіло.

84

Таких-от висуванців від народних мас, повновласних правителів, називали в VII–VI ст. до н. е. т и р а н а м и. У цьому слові тоді не було нічого образливого.

85

Д е м а г о г — політичний діяч. Задля успіху та кар'єри він дає народові обіцянки, яких не може (часто й не збирається) виконувати.

86

Одне із прізвиськ бога війни Ареса.

87

І с м а р — озеро у Фракії, оточене звідусіль виноградниками, що давали знамените на смак вино.

88

Розповідали, що Танталові за його гріхи присудили страшну кару в підземному царстві: його посадили під скелею, яка ледь-ледь трималась і могла щохвилі звалитись йому на голову. В інших розповідях муки зображені по-іншому: він стояв у підземному світі біля ріки, над якою нависали розкішні виногрона, і його мучила страшенна спрага. Але тільки-но він нахилився до води — вода відбігала від нього; тільки-но сягнув рукою по виноград — виноградні лози раптом ставали недосяжними. Ворожі напади постійно грозили звалитись на голову пароських колоністів, як той камінь — на голову Тантала.

89

Кожен фракієць мав свій родовий знак (герб); при жеребкуванні його накреслювали на черепку замість власного імені.

90

У найдавніші часи в Греції людину, яка прибула в чужу державу, можна було безкарно пограбувати і вбити — закон цього не забороняв. Але кожен міг укласти з будь-яким громадянином тієї держави «союз гостинності»; такі люди ставали один одному «ксенами». Кожен був зобов'язаний захищати ксена від кривд і виступати за нього на суді: того, хто скривдив чужинця, вважали кривдником його ксена, а цей ксен був громадянином і тому міг звертатись до суду.

91

Потім цей вірш наслідував римський поет Горацій.

92

Евксинським Понтом греки називали Чорне море.

93

Це слово збереглось досі й у російській мові: «шаровары».

94

Тепер — Дніпро-Бузький лиман.

95

Південний Буг.

96

Дніпро.

97

Згодом вона стала містом Ольвією (тепер на цьому місці — село Парутине Миколаєвської області). У VII ст. в Скіфії ще не було грецьких поселень: греки приїжджали лише на деякий час, щоб торгувати зі скіфами. Такі тимчасові постої називались факторіями.

98

А н т а к а я — стерлядь, чечуга.

99

Насправді те, що греки вважали своєю найдавнішою історією, не що інше, як збірка легенд.

100

Ц и к а д а — комаха, що сидить переважно на деревах та кущах і видає звуки, що здавалися грекам вельми мелодійними.