Хочу лiтати!

11

Наступного ранку, в неділю, ми зібралися на нашій липі. Сиділи на гілках і мовчали. Та й про що було говорити, коли й так усе зрозуміло! Ми мовчки чекали на Володьку, від якого тепер чимало залежало.

Тільки сьогодні ми врешті помітили, що весна майже кінчається. Земля вкрилася буйнозеленою соковитою травою, на всіх деревах уже блищали молоді, тугі листочки.

Трава попід нашою липою так і світилася кульбабами! Вони, жовті, наче шматочки сонця, звідси, згори, скидалися на курчат. Здавалося, то не квіти, а курчата-пуховички порозбігалися в траві, вишукуючи собі якусь поживу.

— Ну й гарно ж! — зітхнула Наталка.

— А таки й справді гарно! — погодився Ігор, і ми знов замовкли.

Ось ми побачили, як на галяві під липою з'явився лимонний метелик. Його відразу ж запримітили двоє горобців і кинулись навздогін. Та метелик, ніби відчувши небезпеку, сів на жовту кульбабу — і зник, злився з нею кольором! Горобці ошелешено роздивлялися навкруги, — де ж він подівся, тільки-но був осьдечки! — косували очицями один на одного з явною підозрою: а чи не ти ковтнув мого метелика? І в той час, поки вони розбиралися зі своїми горобиними думками, метелик знявся з кульбаби й гайнув собі геть — подалі від розбишак!

Нам від цього видива зробилося трішки легше. Я навіть не втримався й засміявся, чим налякав горобців.

Аж ось нарешті ми побачили, як із-за рогу показався Кучма. Він підбіг до липи, здерся на дерево й сів на гілці поруч з Ігорем.

Ну й вигляд був у нього! Одразу помітно, що вії очей не стулив! Ми хоч трішки поспали, окрім Борьки, звичайно: він боявся засинати після всіх пригод. Щиро кажучи, і його вигляд був не кращим від Володьчиного: обидва бліді, з синцями попід очима.

— Ну, от що! — звернувся Ігор до Кучми, видобуваючи з кишені Борьчину пробірку, яку заготував іще зранку. — Ти зараз підеш до Капітона і продаси йому це. Скажеш — твій сон. А твою давай сюди!..

Володька хотів був щось поспитати, але Ігор відмахнувся:

— Потім! Отже, ти йдеш перший, ми — за тобою. — І він дав Володьці пробірку. — А тепер — уперед!

Ми посипалися з липи, мов груші, й помчали до Капітона: Кучма — попереду, ми — кроків на п'ятдесят позаду.

Коли Володька підійшов до хвіртки сусіда, той відразу ж, ніби чекав його, вийшов на поріг.

Коли б ми не знали, що це за типчик, то, напевне, пожаліли б його. Все обличчя в нього було подряпане й запухле, гачкуватий ніс дивився кудись убік, а під лівим оком сяяв такий величезний синець, що повіки навіть не розтулялися, — хіба що за допомогою пальців!

Це була робота Корнелія, котрий, певне, всю ніч водив дідугана лісом. Зрозуміло, котові це — дрібничка, а от дідові — ну й ну! Він чіплявся за кожний корінь та пеньок, падав у колючі ожинові зарості, на повному ходу налітав на стовбури дубів та сосен чи ускакував у шипшиновий кущ. Одне слово, коли б це був не Капітон, йому варто було б щиро поспівчувати.

— А, це ти, любесенький! — зрадів дідуган, коли побачив Кучму. — Заходь, заходь, дорогесенький! А я саме про тебе думочку думав: і чого хлопчичок не приходить до мене?

— Я приніс вам свій сон! — мовив Кучма.

— Це добре, — зрадів дід. — Це дуже-дуже мудре рішення! — І Капітон потер руки. — А де ж він?

Володька простяг йому пробірку.

— Ай, який чудовий хлопчичок! — залопотів дід. — А який у нього сончик гарнюсінький! — Він вихопив пробірку й побіг відразу ж до шафи устромляти її в штатив.

— Ось, — трохи згодом підійшов він до Володьки, — ось тобі й грошенята — на цукерочки чи на цигарочки, хе-хекс!.. Як ти любиш старенького пенсіонерчика, молодчиночка! — І раптом засичав на Володьку: — Ну, досить балачок, іди вже! А завтра теж сон принось зранку!.. — Він ткнув Володьці в руки пробірку та грубо підштовхнув його до дверей.

Ми сиділи в кущах неподалік від вікна і все чули.

Раптом крізь прочинене вікно ми побачили, як Капітон, щось наспівуючи під носа, витяг із шафи пробірку з Володьчиним, як він гадав, сном.

Ми затамували подих, а дідуган відкоркував нетерпляче пробірку і припав до неї своїм хижим, жадібним носом.

Ааа-пп-чхи-ии!!! — раптом вибухнуло в його кімнаті, і ще луна від того чхання не встигла влягтися, як навздогін за першим пролунало друге, а за ним — трете, четверте й далі — ааапчхи!!! Аа-пп-чхи-ии!!

Ми підскочили до самісінького вікна і вже сміливо залізли всередину. Там, у кімнаті, в шкіряному кріслі сидів маленький Капітон і голосно чхав. І з кожним разом він меншав і меншав! Ось він чхнув — і зробився завбільшки з кота. Ось іще раз — і вже як миша… Ось він, нарешті, вже як мураха. Ми ледь почули останнє тоненьке, мов дзижчання комарика, «аа-пчхи» — і дідуган зник! Назавжди!

Ми не змовляючись подбігли до шафи й заходились відкорковувати пробірки й випускати з них сни, які цей дідуган устиг понабирати у бідолашних дітлахів.

— Отримуй свій сон, Іринко!

— І ти, Васильку!

— І ти, Оксанко!..

— А ось і мій, ріднесенький! — раптом вигукнув Борька, схопивши пробірку зі своїм сном. — Ох, і спатиму ж я сьогодні! — засміявся він. — Красота!

Ми повипускали всі сни і, радісні, вийшли надвір.

Ви питаєте, як ми перемогли Капітона? А дуже просто! У пробірку, яку продав дідові Кучма, Ігор насипав звичайного молотого перцю. Адже він виглядав точнісінько так само, як і порошок дідугана. Отак-от!..

Ми весело крокували нашим провулком — тепер уже вп'ятьох! — і голосно виспівували нашу пісеньку. Ми посміхалися один до одного, до всіх перехожих, що траплялися нам назустріч, і нам ставало ще краще! Адже ми тепер чудово знали: дідугана переможено, наші сни — з нами! А поки снитимуться кольорові, запахущі, травневі сни — літати нам і літати!