Хранителі Персня

Розділ 1 НЕЗВИЧАЙНИЙ БЕНКЕТ

Коли поважний Більбо Торбинс із Торби-на-Кручі повідомив, що бажає якимось особливим чином відсвяткувати свій наступний — 111-й — день народження, весь Гобітон завирував та тільки про це й говорив.

Про Більбо, особу заможну й загадкову, ось уже років 60 судив і рядив увесь Край, з того часу, як він таємниче зник і несподівано повернувся. Про скарби, здобуті ним у далеких краях, ходили легенди, і загальна думка була така, попри протилежні твердження старих людей, нібито весь пагорб Кручі поритий тунелями, і там повно-повнісінько тих скарбів. Цього вже було досить, щоб прославитися, а йому ж дістався ще й довгий вік: літа минали, а пан Торбинс не марнів. На дев'яностому році він був усе такий же, як і в п'ятдесят, на дев'яносто дев'ятому сусіди почали говорити: «непогано зберігся», але доречніше було б казати: «зовсім не змінився». Дехто, хитаючи головою, додавав, що це вже занадто: чи то справедливо, коли у ті ж самі руки потрапляє і вічна (без сумніву!) молодість, і невичерпне (як кажуть) багатство! Де ж це бачено? Від такого добра не діждешся!

Але поки що саме добра у пана Торбинса було аж надто, і розподіляв він його щедро, а тому товариство охоче вибачало йому і чудернацькі витівки, і багатство. Він робив, як годиться, візити усім родичам (зрозуміло, крім Кошелів-Торбинсів), а скільки відданих шанувальників набув серед простого люду та бідноти, то й злічити не можна. Але близьких друзів не мав, поки не підросли його племінники.

Найстаршим та найулюбленішим з-поміж них був Фродо Торбинс. Коли Більбо стукнуло 99, він призначив Фродо своїм спадкоємцем, ущент розвіявши надії Кошелів-Торбинсів. [27]

Дядько з племінником умудрилися народитися в один день, 22 вересня; тож одного разу Більбо сказав: «Може, переїдеш до мене, малий? Буде приємно відзначати разом два дні народження!» Фродо був тоді ще в «недозрілих літах», як кажуть гобіти про тих, хто розміняв легковажне друге десятиріччя і ще не дожив до повноліття, себто до 33 років.

Минуло ще дванадцять літ. Кожного року Торбинси весело святкували подвійні дні народження у Торбі-на-Кручі. Але цим разом готувалося щось грандіозне. Більбо виповнялося 111 — а то й цифра красива, і вік чималенький (славетний Старий Тук, і той дожив лише до 130), а Фродо — 33, тож він ступав на поріг зрілості.

Язики заторохтіли і в Гобітоні, і в Поріччі, чутки про подію, що наближалася, розійшлися по всьому Краю. Походження та пригоди Більбо Торбинса знову стали головною темою розмов, і попит на спогади, на превелику радість підтоптаних дідів, раптом підскочив.

Але нікому, мабуть, не дісталося поважніших слухачів, ніж Хему Гемджи, якого всюди звали просто Дід. Годинами просиджував він у харчевні «Під плющем» при дорозі та просторікував сміливо, адже майже сорок років служив садівником у Торбі-на-Кручі, та й раніше допомагав старому Норчику. Тепер уже й сам він постарів, авжеж, усі кісточки в нього ломило, — цілком зрозуміло, що працював здебільшого його молодший син, Сем. Батечко з сином обоє були великими друзями Більбо та Фродо, а мешкали на самій Кручі, у будинку № 3 по Торбиному узвозі, трохи нижче садиби.

— Наш Більбо дуже порядний пан та достойник, яких мало, я це завжди казав, — раз у раз повторював Дід, і цілком мав рацію: Більбо звертався до нього завжди ввічливо, називав «майстром» і часто радився відносно догляду за овочами; в усьому, що торкалося «зеленини», особливо картоплі, усі вважали Діда найдосвідченішим знавцем (він проти цього ніколи не заперечував).

— Ну, а цей Фродо, що з ним мешкає? — спитав дядько Нукас із Поріччя. — Зветься він, звісно, Торбинсом, але ж, кажуть, наполовину, а то й більше, Брендібок. Ніяк не второпаю, задля чого Торбинс із Гобітона додумався шукати собі жінку у Забоччі — адже там одні диваки!

— Авжеж, — устряв у розмову дідусь Троєніг, ближній сусід Гемджи. — Станеш диваком, як поживеш на тому [28] боці Брендівіни, та ще й на самому краєчку Старого Лісу! Якщо хоч половина правди те, що балакають, місця там глухі, недобрі…

— Правду кажеш, друже! — згодився майстер Хемфаст. — Брендібоки, ясна річ, у лісі не мешкають, але чудернацька, в них порода. Отаке вигадали — на човнах по річці плавати! Де ж це бачено? З такими витівками, гай-гай, до біди недалеко. А втім, пан Фродо — чудовий юнак, кращого й не забажаєш! Дуже схожий на пана Більбо, та не тільки з лиця. Що не кажіть, а з боку батька він усе ж таки Торбинс. Порядний, поважний гобіт був Дрого Торбинс, нічого особливого про нього й не чути було, доки не втопився.

— Утопився? — підхопили відразу кілька голосів. Звичайно, і цю небилицю, й інші, ще страшніші, чули вони вже сто разів, але гобіти так захоплюються родинними історіями, що завжди готові слухати.

— Отож, так розповідають, — завів Дід. — Пан Дрого, бач, оженився на бідолашній Примулі Брендібок. Вона доводилась нашому Більбо кузиною з материнського боку (матінка її — молодша дочка Старого Тука), а Дрого — троюрідним. Виходить, що Фродо йому племінник з обох боків, так би мовити. Второпали? Дрого часто приїжджав на гостини у Брендідар до тестя, старого пана Горбадока (любив поласувати смачненьким, а там же пригощали на повну губу!) І їздили вони «кататися» на човнах по Брендівіні, ось там і втопився разом з жінкою, а пан Фродо був ще малий, і таке інше.

— Я чув, вони після вечері попливли, коли місяць зійшов, — тут втрутився Нукас, — а Дрого був досить огрядний, отож човен і перевернувся.

— А мені казали, ніби вона його необачно штовхнула, і вони удвох шубовснули у воду, — заперечив Шекун, гобітанський мірошник.

— Не все, що кажуть, варто пам'ятати, — обірвав його Дід, бо не дуже шанував мірошника. — «Штовхнула, шубовснули!» Не знаєш нічого, а туди ж, базікаєш! Човни — річ підступна, навіть без якогось там штовхання загинути можна. Так чи інакше, пан Фродо залишився сиротою, викинуло його, так би мовити, на берег до Брендібоків. То він і виріс у Брендідарі, а там, щоб ви знали, справжній мурашник: старий Горбадок менше ніж двісті родичів при собі не тримав. Пан Більбо добре діло зробив, що узяв парубка до [29] себе, пожити в порядному товаристві. Зате тим Кошелям це було як ніж гострий: вони ж бо гострили зуби на Торбу, ще коли Більбо запропастився. І ось він зненацька заявляється й випроваджує їх геть, а далі живе собі й живе, і зовсім, нівроку, не старіє! Тепер до того ж знайшовся спадкоємець, усі папірці понаписувані як годиться. Не увійдуть Кошелі до покоїв Торби, так їм і треба!

— Там, кажуть, чималенька сума прихована, у підземеллі, - зауважив якийсь відвідувач, що приїхав у своїх справах з Великих Hop у Західній чверті. — Геть чисто усюди скрині з сріблом, та золотом, та діамантами… Так я чув.

— Ну, то значить, що пан чув більше за мене, — обурився Дід. — Відносно діамантів нічого не знаю. Пан Більбо досить заможний, це так, але підземель у нього ніяких нема. Сам бачив, як він повернувся додому, ще парубком був, десь літ шістдесят тому — саме я став за учня при Норчику (він моєму батькові брат у других). Коли розпродаж почався, звелів він мені відганяти народ, щоб не потоптали сад, не сплюндрували. Та ось у самий розпал під'їжджає Більбо, на поні, з грубезним таким лантухом і двома скринями. Ясна річ, там були різні скарби з чужодальніх країн — десь там, кажуть, золоті гори стоять. Але підземелля тим наповнити не вистачило б. Спитали б краще в мого молодшого, бо ж він у Торбі всі ходи й виходи знає. А щодо оповідей про давнину, то його від Більбо відірвати годі. Більбо його також грамоті навчив, так просто, нічого поганого на думці не маючи, розумієте? Сподіваюся, хлопець це якось переживе. «Ельфи та дракони! — кажу йому. — А як на мене, то ліпше капуста з картоплею. То й ти не лізь у панські справи, бо виростеш, як кіт навсидячки!» Так ось учу його, та й інших можу повчити, — додав він, зиркнувши скоса на приїжджого та на мірошника.

А все ж таки Дід не переконав слухачів. Надто вже міцно засіли легенди про багатство Більбо у головах молодшого покоління.

— Хай що він там привіз, але ж відтоді напевно додав дещо, — вперто вів своєї мірошник. — Дім свій часто покидає. А хто до нього ходить? Самі чужинці: то гноми вночі причалапають, то старий чаклун Гандальф, а то й взагалі невідомо хто. Базікайте що хочете, Діду, але Торба-на-Кручі — дивне місце, а господарі його ще дивніші! [30]

— Це ти можеш, Піскуне, молоти язиком, чого сам в тямки не візьмеш, — буркнув Ґемджи, відчуваючи до мірошника ще більшу неприязнь, ніж досі. — Якщо вони дивні, то, значить, в нашій окрузі на дивноту недорід. Та тутечки тільки поглянь — такі дивні знайдуться, що й не здогадаються пригостити сусіда пінтою пива, хоч він живе у норі з золотим денцем. А в Торбі знають, як належить поводитися. Сем каже, до гулянки усіх запросять, і подарунки будуть, не пізніше цього самого місяця, аж ніяк не інакше!

І ось настав цей самий місяць — вересень. Погода стояла як на замовлення. За пару днів по тому поповзла чутка, мабуть, від добре обізнаного Сема, що готується феєрверк, так-так, саме феєрверк, якого не бачили в Гобітанії років сто, ще з того часу, як помер Старий Тук.

Час минав, великий день наближався. Якось увечері чудернацький візок з незрозумілою поклажею прокотився по Гобітону й зупинився під Торбою-на-Кручі. Здивовані гобіти вискакували з домівок, де вже заходилися світити лампи, щоб подивитись на нього. З фургона вилізли гноми з довгими бородами, у каптурах, насунутих на очі. Кілька гномів так і залишилися у Торбі. В середині вересня з боку Брендівіни повз Поріччя проїхав ще один візок; правив ним дивного вигляду старий у високому синьому капелюсі, довгому плащі та сріблястому шарфі. В нього були довга біла борода та кущуваті брови, що сягали врівень з крисами капелюха. Дітлахи-гобітенята бігли за візком по всьому селищу нагору до Кручі; вони здогадалися, що це прибули ракети для феєрверка. Біля парадного ґанку Більбо старий заходився вивантажувати великі низки вертушок найрізноманітніших видів та форм, а ще кожна мала ярлик з руною «Г» та ельфійським знаком:

То були, звичайно, Гандальфові знаки, бо старий цей і був Гандальф-чарівник, уславлений у Гобітанії саме завдяки своєму мистецтву робити чудеса з вогню та диму. Інші його заняття були куди складніші та небезпечніші, але малий народ Краю про це нічого не знав. Для них він став ще одною принадою свята. Тому-то так і раділи гобітенята. «Де знаки, там чарівники!» — гукали вони, а Гандальф посміхався [31] до них. Вони вже бачили його раніше, хоча чарівник зрідка навідувався до Краю й ніколи надовго не затримувався; але ні діти, ні навіть найстарезніші старожили не бачили вогняної потіхи — вона залишилась лише у переказах.

Більбо з гномами допомогли старому впоратися з розвантаженням. Коли все скінчили, Більбо роздав кожному малюкові по грошику, але жодної вертушки чи хлопавки вони, на великий жаль зівак, не одержали.

— Біжіть собі! — промовив до них Гандальф. — Усього матимете досхочу — але у свій час.

По тому вони з Більбо увійшли в оселю, і двері за ними зачинилися. Гобітенята ще хвилинку покліпали очима на двері, а потім пішли, відчуваючи, що до гулянки не доживуть.

А Більбо з Гандальфом сиділи біля прочиненого вікна у маленькій кімнаті вікнами на захід. Стояв тихий, ясний полудень. Садочок ряснів квітами; були там ротики, соняшники, а настурції, що вилися по стінах будинку, зазирали у круглі віконця.

— Надзвичайний у тебе садок! — мовив Гандальф.

— Авжеж! Я його дуже люблю — більше ніж увесь старий добрий Край. А все ж таки мені потрібен відпочинок.

— Отже, ти насправді зібрався…

— Так. Я це вирішив уже кілька місяців тому і не передумав.

— Ото й добре! Тоді годі й говорити про це. Дотримуйся лише плану, не відступай ні на крок, і все обернеться на краще і для тебе, і для нас усіх.

— Якби ж так! Принаймні, хоч порозважаюсь у четвер. Я хочу трохи пожартувати…

— От тільки чи буде смішно? — промурмотів Гандальф, хитаючи головою.

— Побачимо! — відповів Більбо.

Вранці прикотили нові фургони, потім ще, та ще; навкруги почали невдоволено бурчати: «своїх забули», але протягом того ж тижня з Торби дощем посипалися замовлення на харчі, на посуд та на найрозкішніші речі, які тільки можна знайти у Гобітоні, Поріччі та усій чверті. Хвилювання зростало. Народ викреслював дні з календарів, і в кожному куточку нетерпляче чекали на листоношу: коли ж це надійде запрошення? [32]

І запрошення не забарилися; поштова контора у Гобітоні весь тиждень була переобтяжена, а в Поріччі пошту й зовсім завалили кучугурами листів, отож довелося кликати на допомогу добровольців. Нескінченною вервечкою снували листоноші по дорозі на Кручу, доставляючи чемні відповіді, усі одного й того ж змісту: «Дякую, неодмінно завітаю.»

На воротях Торби-на-Кручі повісили табличку: «Входити тільки у справах Бенкету», але навіть тих, у кого знаходилася справа (або хто зумів її вигадати), не дуже й пускали. Більбо був зайнятий: писав запрошення, читав відповіді, пакував подарунки, а ще готував щось для себе. А після приїзду Гандальфа він взагалі ховався від усіх,

Одного ранку гобіти дізналися, що на великій галявині на південь від воріт садиби вкопують жердини й тягнуть канати для шатрів та павільйонів. В укосі пагорба зробили новий хід до дороги та поставили високі білі ворота. Три родини з Торбиною узвозу, що огинав ту галявину, відразу потрапили у центр загальної уваги та заздрощів. Дядечко Гемджи тепер уже й для годиться не працював у саду.

Почали ставити намети. Один павільйон, найбільший, збудували таким чином, що високе дерево, яке росло посеред галявини, опинилося у середині, ближче до того кінця, де мав стояти головний стіл. На гілках дерева порозвішували ліхтарики. Ще цікавіша (на думку гобітів) була простора кухня просто неба у північному кутку галявини. Юрба куховарів із заїздів та трактирів на багато миль навкруги прибула на допомогу гномам та іншим іноземцям, що оселилися у Торбі-на-Кручі. Збудження досягло краю» і ось тоді зіпсувалася погода.

Це було у середу, напередодні Бенкету. Небо затягли хмари, усі збентежилися. Але нарешті зайнявся світ славетної днини 22-го вересня, зійшло сонце, хмари розтанули, прапори затріпотіли, і розваги почались.

Більбо Торбинс стримано назвав те «гулянкою», насправді ж то був, як то кажуть, «бенкет на всю губу». Запросили майже всіх, хто мешкав поблизу, а якщо когось, може, випадково забули, ті й самі з'явилися, ніскілечки не образившись. Були гості з інших чвертей Краю та навіть із-за кордону. Більбо особисто вітав усіх (і тих, кого запросив, і котрі самі прийшли) біля нових білих воріт і кожному вручав подарунок, а дехто ухитрився вислизнути у дальню хвіртку, знов пристати до черги та одержати вдруге подарунок. У гобітів є звичай обдаровувати гостей на [33]своїх днях народження, може, не з такою щедротою, як Більбо, але взагалі звичай непоганий. Адже і в Гобітоні, і в Поріччі щодня хтось та народжувався, тому кожен міг розраховувати щонайменше на один подарунок бодай раз на тиждень. їм це ніколи не набридало.

З нагоди подвійного свята подарунки було дібрано відмінні. Гобітенята до того були в захваті, що навіть не відразу згадали про частування. Вони одержали іграшки досі небачені, усі дуже гарні, а то й зовсім чарівні. Більбо замовив їх заздалегідь, ще торік, а деякі привезли з-за гір, з Дейлу — ті були виготовлені гномами.

Коли усі гості з подарунками зібралися на лузі, пішли пісні, музика, танці та, само собою, наїдки й напої. Вважалося, що гостей запросили на сніданок, полудень та обід (чи вечерю). Отож усі вчасно тричі сідали разом до столів та їли гуртом. Але у проміжках теж їли й пили нарізно, хто де, з одинадцятої ранку та до пів на сьому, поки не почався феєрверк.

Тут вже про успіх подбав Гандальф. Усе, що привіз: штучні ракети, розсипні вогні, особливі фокуси, — він сам майстрував, та ще й запускав; втім, також подарував силу-силенну вертушок, хлопавок, іскристих зірок, і смолоскипів, і гном'ячих свічок, і ельфійських квіток, і орочого громобою, і все це було надзвичайне. Майстерність Гандальфова з плином часу вдосконалювалась.

Ракети злітали як мерехтливі птахи, під спів ніжних голосів. Зелені дерева зі стовбурами з тьмяного диму розпускались у небі; листя їх розкривалось, немов навесні, і з сяючих гілок сипалися на захоплених гобітів сріблясті квіти, і танули, залишаючи солодкі запахи, ледь-ледь не торкнувшись задертих догори голів. Пурхали цілі рої ніжно-переливчастих метеликів; кольорові вогні, злетівши, обертались на орлів, або кораблі під вітрилами, або зграї білих лебедів; були там ще вогнисті блискавки, і золотий дощ, і ліс срібних списів, що злітали у повітря, немов атакуючи невідомого ворога, а потім падали у воду з сичанням тисячі змій. Наприкінці Гандальф приготував на честь Більбо особливий сюрприз, що геть-чисто вразив гобітів (чого, власне, чарівник і домагався). Усі вогні згасли. Великий стовбур диму піднявся й зігнувся, обернувся на гору, немов здаля побачену; на верхівці її спалахнули червоні та зелені язики полум'я, і звідти вилетів червоно-жовтий дракон — не те щоб натурального розміру, але жахливо натурального [34] вигляду: з його пащеки бив струмінь вогню, очиська палали; ревучи ревма, він тричі пролетів над натовпом; глядачі поприсідали, дехто попадав долілиць на землю. Дракон пронісся, мов кур'єрський потяг, перевернувся й нарешті з приголомшливим гуркотом вибухнув над Поріччям.

— Нумо, тепер вечеряти! — відразу вигукнув Більбо, і гобіти, у ту ж мить позабувши усі жахи й переляки, позривалися на рівні ноги й гайнули до столів. Вечерю усім подали щедру, але окремо частували тих, кого запросили попоїсти у тісному родинному колі, у великому павільйоні під деревом. Таких обранців зібралося 12 дюжин (у гобітів це число називають ще «грос», хоч так лічать лише крам), з усіх родин, з якими Більбо та Фродо були споріднені, та ще декілька особистих друзів, як-от Гандальф. Батьки прихопили з собою своїх малих нащадків: гобіти охоче так поводяться, коли мають намір сидіти допізна, тим паче якщо на них чекає частування — адже дітлахам ніякої їжі не настачиш!

За тим столом зустрілися Торбинси, і численні Туки, і Брендібоки, та Мудрінси, різні Рясні (родичі Більбо з бабусиного боку) та Нерясні (а ті — від дідуся-Тука), був також широкий загал Копайнорів, Бульберів, Розпояссів та Нор-Бобрингів, Трюхстонів, Люлькасів, Мохностопів; та не забули й зовсім далеку рідню, дехто взагалі вперше приїхав до Гобітону, — навіть КошелІв-Торбинсів, Одо та його дружину Геранію. Вони недолюблювали Більбо й зневажали Фродо, але перед запрошенням золотим чорнилом на глянсовім папері усе ж не встояли. До того ж кузен Більбо багато років практикувався у кулінарному мистецтві і відзначався своєю вишуканою кухнею.

Усі сто сорок чотири гостя наперед смакували приємне проводження часу і побоювались лише післяобідньої промови господаря (обов'язковий пункт програми). Більбо любив прикрашати свої промови «поезіями», як він це називав, а іноді перепустивши чарочку-другу, починав розпатякувати про свої безглузді й химерні пригоди. Але все вийшло щонайкраще: частування подали й справді першорядне, як кажуть, захоплююче: смачне, різноманітне, нескінченне. Після Бенкету в околицях Торби тижнів зо три ніхто не купував харчів, але власники комор, крамниць і погребів нічого не втратили — фуражири Більбо вигребли геть усе, отже, ніхто не потерпів. [35]

Коли впорались з їжею (більш-менш), настав уже й час на Промову. Тепер товариство перебувало у тому благодушному стані, що його гобіти звуть «напхатись по самі вуха». Посмоктуючи улюблені напої та розгризаючи улюблені ласощі, вони нічого вже не боялись і готові були слухати що завгодно й зустрічати оплесками кожне влучне слово.

— Любі друзі! — почав Більбо, підводячись з місця. «Тихо! Тихо!» — закричали гості в один голос, утім, не дуже поспішаючи наслідувати власному заклику. Більбо підійшов до дерева, обвішаного ліхтариками, і виліз на стілець. Обличчя його сяяло посмішкою, сяяли золоті ґудзики на камізельці, вишитій шовком. Тепер усі бачили, як він стоїть, розмахуючи одною рукою, а другу тримає у кишені.

— Дорогі мої Торбинси та Мудрінси, — почав він знову, — Туки та Брендібоки, Рясні, Нерясні, Копайнори, Нор-Бобринги, Трюхстони, Люлькаси та Мохностопи!

— Мохноступи! — вигукнув літнього віку гобіт з далекого кінця столу. Він, певно, заслуговував на звання Мохноступа: хто завгодно міг у тому впевнитися, подивившись на його здоровезні, вельми мохнаті ступні, що стирчали прямо над столом.

— Та Мохностопи, — повторив Більбо. — А також люб'язні Кошелі-Торбинси, котрих я радий привітати нарешті у Торбі-на-Кручі. Сьогодні в мене 111-й день народження: мені виповнилося 111 років.

— Ура! Ура! Вітаємо! — загомоніли тості і весело застукали по столах. Поки що Більбо поводився відмінно: коротко та ясно, якраз їм до смаку.

— Сподіваюсь, що ця зустріч потішить вас так само, як і мене, — вів далі Біяьбо. (Грім схвальних викриків. Вигуки: «Так! Так!» (А також «НІ!»). Ревіння сурм і дудок, пищиків та барабанів, а також інших музичних інструментів. Як ми вжезгадували, серед гостей було чимало молоді, якій дісталися сотні музичних хлопавок з написом «Дейл»; та назва нічого не говорила більшості гобітів, але усі згодились, що хлопавки Напрочуд дивні. Всередині там знайшлися різні інструменти, маленькі, але майстерної роботи, приємного тону. Отож дехто з молодших Туків та Брендібоків вирішили, що дядько Більбо уже скінчив (бо він таки чимало сказав), і, зібравши імпровізований оркестр у куточку, гримнули веселої. Молодший Еверард Тук з Мелісою БрендІбок аж скочили на стіл і, подзвонюючи дзвониками, [36] виконали «Нумо до танку, скочимо з ґанку»і гарний танок, хоч і не зовсім настільний.,

Але Більбо ще не закінчив промови. Він вихопив ріжок з рученят малого, що саме прошмигнув поблизу, і тричі просурмив. Галас ущух.

— Я вас надовго не затримаю! — вигукнув він. (Зібрання відгукнулося радісним галасом). — Я покликав вас сюди з незвичайною метою.

Щось таке бриніло в його голосі, що гості таки вгамувалися. Настала майже повна тиша, і дехто з Туків нашорошив вуха.

— Навіть не з одною метою, а з трьома! — . вів далі Більбо. — . Перш за все я хотів сказати, що дуже люблю вас усіх і за 111 років ще не втомився жити серед таких чудових, прекрасних гобітів. (Шквал схвального галасу), — Я ще не запізнався навіть з половиною з вас так близько, як хотів би, і менше ніж половину з вас люблю лише вполовину того, на що ви заслуговуєте, — т Це твердження було несподіване й незрозуміле. Залунали окремі оплески, але більшість мовчала, намагаючись дійти до суті та здогадатись, був то комплімент чи навпаки.

— По-друге, я хотів відсвяткувати мій день народження (нові вигуки «Ура!»), або, точніше, НАШ день народження, бо сьогодні народився ще й Фродо, мій племінник і спадкоємець. Сьогодні він входить у зрілі роки, а також набуває права спадщини. — Дорослі поблажливо поплескали, молодь повигукувала: «Фродо! Фродо! Старий Фродо!»; Кошелі-Торбинси насупилися та замислилися, до чого тут право спадщини. — …Удвох ми сьогодні маємо 144 роки, стільки ж, скільки вас тут зібралося, можна сказати, рівно один грос. — Тиша. Недоречні жарти! Кошелі-Торбинси образилися, бо нарешті втямили, що запросили їх лише задля рівного рахунку. «Грос, ото вигадав! Гостей він хотів бачити чи пакунки лічити? Жах, як вульгарно!»

— Сьогодні також, — якщо не заперечуєте, я звернуся до історії — річниця мого прибуття на барилі до Есгарогу, що на Довгім Озері, хоча тоді я геть забув про день народження: мені тоді виповнилося лише 51, тож я не надавав тій даті важливого значення. Щоправда, я все ж таки взяв участь у розкішному бенкеті, хоча тоді підхопив жахливу нежить, отож міг тільки гундосити: «Бдякую! Бдякую!». Тепер же я виголошу ці слова правильно: дякую вам за те, що відвідали моє маленьке свято. [37]

Гості вперто мовчали. Усі напружено чекали, чи то у цю мить вибухне пісня, чи й того гірше, якісь віршики; усім уже добряче набридло слухати. Час кінчити та дати присутнім випити за його здоров'я! Але Більбо не став ні співати, ні декламувати. Помовчавши хвилинку, він додав:

— По-третє й останнє, я хочу зробити одну ОБ'ЯВУ. — Він промовив це слово так гучно та несподівано, що всі, хто ще був здатний, відразу сіли прямо. — Я зі смутком заявляю, що, хоча за 111 років мені й не надокучило жити серед вас, зараз настав кінець. Я йду від вас. Я розстаюся з вами — тут і зараз. Прощавайте!

Він ступив додолу зі стільця і щез у сліпучому спалаху світла. Гості заплющили очі, а коли знов відкрили, Більбо ніде не було видно. Сто сорок чотири очманілих гобіти мовчки кліпали очима одне на одного, немов їм відібрало мову. Старий Одо Мохноступ зняв ноги зі столу і затупотів. У мертвій тиші чутно було лише обурене сопіння. Та раптом, вдихнувши повітря, усі ці Торбинси, Мудрінси, Туки, Брендібоки, Рясні, Нерясні, Копайнори, Трюхстони, Нор-Бобринги, Люлькаси та Мохноступи загомоніли разом.

Усі одностайно згодились, що це був найбезглуздіший жарт, і лише чималі дози страв та напоїв допомогли гостям отямитись від потрясіння. «Божевільний він. Я завжди це казав», — повторювали родичі Більбо на всі боки. Навіть родина Туків (за малим винятком) визнавала, що Більбо пошився у дурні. У ту мить майже всі визнали його зникнення лише нечемною витівкою.

А от найповажніший Рорі Брендібок зовсім не відчував такої впевненості. Ні старість, ані величезна кількість поглинутих страв не затьмарили його розуму, і він сказав своїй невістці Есмеральді: «Щось тут негаразд, голубонько! Гадаю, цей навіжений Торбинс знову подався шукати вітра в полі. Старий дурень! Але нам нема чого хвилюватися. Адже частування він з собою не забрав!» — і він голосно звернувся до Фродо, щоб той звелів обносити гостей вином.

А Фродо так нічого й не сказав. Довго сидів він мовчки поряд з порожнім спустілим стільцем Більбо, не чуючи ані реплік родичів, ані запитань. Ясна річ, жарт потішив його, хоча він і знав про нього заздалегідь. Він ледве утримався від сміху, спостерігаючи обурення вражених гостей, але відчув також глибокий смуток: раптом він зрозумів, що дуже любив старого. Товариство незабаром повернулось [38] до страв, жваво обговорюючи дивацтва Більбо, старі й нові (тільки обурені Кошелі-Торбинси пішли собі геть), а Фродо стало не до веселощів. Він розпорядився подати ще вина, підвівся, мовчки випив свій келих за здоров'я Більбо й крадькома вислизнув з павільйону.

Щодо винуватця переполоху, то, виголосивши свою промову, він намацав у кишені перстень — той самий, чарівний, котрий зберігав потай стільки років. Сходячи зі стільця, він сунув палець у перстень, і більше його в Краї не бачив жоден гобіт. Більбо поспіхом почимчикував до себе, тільки на порозі ненадовго затримався, з посмішкою прислуховуючись до дзижчання голосів у павільйоні та до веселого гомону на лузі. Потім увійшов у дім, зняв святковий костюм, склав вишивану камізельку і, загорнувши її у тонкий папір, сховав до комода. Потім швидко перевдягнувся у якесь старе ганчір'я, затягнув потертий шкіряний ремінь, причетів до нього короткого меча у подряпаних піхвах з чорної шкіри. Відімкнув скриню, геть усю пропахлу кульками проти молі, та дістав старий плащ з каптуром. Він очевидячки зберігався як скарб, той полатаний плащ, такий вицвілий, що темно-зелений колір годі було впізнати. До того ж він був Більбо не на зріст. Потім гобіт зайшов до кабінету, витяг із сейфа жмут паперів, загорнутий у ганчір'я, та рукопис у шкіряній обкладинці. Там ще лежав великий, туго набитий конверт. Рукопис і папери Більбо втиснув до подорожньої торби, що стояла на долівці, важка та майже з верхом повна; у конверт він поклав свій золотий перстень разом з тонким ланцюжком, запечатав і надписав ім'я Фродо. Потім умостив конверт на поличці над каміном, але відразу передумав і сунув собі до кишені. Але у цю мить двері відчинилися і швидкою ходою увійшов Гандальф.

— Вітаю! — сказав Більбо. — А я вже думав, чи ти встигнеш.

— Радий БАЧИТИ тебе, — відповів чарівник, опускаючись у крісло. — Мені схотілося сказати дещо наостанку. Ти, мабуть, впевнений, що все відбулося чудово й точнісінько за планом?

— Авжеж. Хоча спалаху я не чекав. Він навіть мене злякав, не кажучи вже про інших. Це маленьке доповнення від тебе, еге ж?

— Зрозуміло. Ти дуже мудро приховував перстень у таємниці всі ці роки, й мені здалося, що гостям треба щось [39] підкинути, щоб вони могли якось пояснити твоє раптове зникнення.

— Але ти ледь не зіпсував усю штуку. Правду кажуть, дуже тобі подобається втручатися у будь-яку справу! — засміявся Більбо. — Ну, я ж розумію, тобі завжди краще знати.

— Це слушно — коли я щось знаю. Але у твоїй справі я ще не зовсім розібрався. Зараз вона підійшла до кінця. Ти зіграв свій жарт, збентежив та образив майже усю рідню й забезпечив Гобітанію темою для балачок на дев'ять, а то й на дев'яносто дев'ять днів наперед. Що ще збираєшся утнути?

— Мені потрібен відпочинок, тривалий відпочинок, я вже казав тобі. Можливо, я піду назавжди — навряд чи мені закортить повернутися. Адже я так і розрахував, і всім розпорядився. Я старію, Гандальфе. Зовні цього не видно, але серцем я відчуваю… «Гарно зберігся!» — зітхнув він. — Але я відчуваю себе тонким-тонким, розумієш, немов мене розтягли, ніби масло по дуже великій скибці хліба. Це ж неприродно! Мені треба змінити життя, як завгодно змінити!

Гандальф зацікавлено, пильно глянув на нього.

— Атож, так не годиться, — сказав він задумливо. — Ти все ж таки правильно вигадав.

— Так чи інакше, я відважився. Мені хочеться знову побачити гори, Гандальфе, ГОРИ — а потім знайти якийсь куточок, де можна справді відпочити, спокійно й тихо, без натовпу родичів, що сують усюди свого носа, без тієї черги набридливих відвідувачів, що безперервно дзвонять біля дверей. Я шукаю таку місцину, де можна дописати нарешті книгу. Я вже й кінцівку гарну придумав: «А потім він жив щасливо до самого кінця своїх днів»…

Гандальф розсміявся:

— Сподіваюсь, так і станеться. Щоправда, ніхто не зможе прочитати твою книгу, хоч би як вона не скінчилася.

— Ну, може, комусь колись та знадобиться. Фродо вже читав дещо з готових розділів. Ти ж будеш піклуватися за Фродо, так?

— Обов'язково. Буду дивитися обома — коли знайду вільний час.

— Відверто кажучи, він пішов би зі мною — якби я запросив. Він уже й сам пропонував, саме цими днями. Та взагалі він ще не дуже того прагне. Мені вкрай потрібно знову побачити дикі землі та гори, поки живу; а він ще не [40] навтішався Краєм, полями, лісами й річками. Йому тут усе до вподоби. Я все йому віддаю, крім деяких дрібничок. Він звикне самостійно давати собі раду та буде, я певен, цілком щасливий. Час уже йому ставати на власні ноги.

— Отже, все йому віддаси? — перепитав Гандальф. — Перстень теж? Наскільки я пам'ятаю…

— Мм-мм… так, здається… — зніяковів Більбо.

— Тоді де ж він?

— У конверті, якщо тобі так цікаво, — сердито відказав Більбо. — Там, на каміні… Ні! Він тут, у кишені! — гобіт заткнувся й додав стиха: — Чи ж не дивно? Проте, стільки літ минуло, чому я повинен його залишати?

Гандальф глянув на Більбо суворо, і очі його зблиснули.

— Більбо, його краще залишити тут, — мовив він поважно. — Адже ти того й бажав!

— Але… взагалі, так… чи ні. Зараз, як треба віддати, я чогось не можу… До того ж не дуже розумію, навіщо… Навіщо це тобі? — спитав він, і голос його раптом змінився, став хрипким, у ньому забриніли досада й підозра. — Завжди ти мені дошкуляєш з приводу персня, а всілякі інші речі, що я здобув у поході, чогось тебе не турбують!

— Я маю тобі дошкуляти. Мені потрібна істина. Це дуже важливо. Чарівні персні, вони… чарівні, розумієш, рідкісна річ і цікава. Я ж бо чародій, маг, і твоїм перстеником цікавлюся тільки заради науки. Якщо тебе знову тягне у мандри, то я вважав би за краще знати, де він знаходиться. А ще мені здається, що ти й так задовго вже володів ним. Якщо не помиляюсь, Більбо, він тобі більше не знадобиться.

Більбо почервонів, сердитий вогник спалахнув у його очах. Добродушне, обличчя скривила гримаса люті.

— Чому це? — вигукнув він. — Яке тобі діло, як я розпоряджуся своїм майном? Воно моє, власне! Я його знайшов. Він сам до мене підкотився.

— Так-так, — погодився Гандальф. — Чого ж ти так розізлився?

— Бо ти мене дратуєш! Він мій, кажуть тобі! Власний. Мій скарб. Мій дорогий, бачиш, дорогесенький!

Обличчя чарівника скам'яніло, і лише у глибині очей причаїлися подив та неприховане занепокоєння.

— Його вже хтось так називав — набагато раніше за тебе. [41]

— А тепер я називаю. Чому б ні? Я не винний, що Горлум його загубив. А я зберіг і зберігатиму!

Гандальф підвівся й промовив суворо:

— Якщо вчиниш так, то ти останній дурень, Більбо. З кожним словом мені це стає ясніше. Перстень занадто сильно тобою заволодів. Залиш його та рушай, куди заманеться.

— То й піду, куди захочу, і візьму все, що забажаю, — вперто повторив Більбо.

— Гей, тихше, любий гобіте! — зупинив його чарівник. — Усе твоє довге життя ми були друзями, і: ти мені дечим зобов'язаний. Отож-бо, виконуй, що обіцяв, діставай перстень!

— Як хочеш собі його забрати, так і скажи! — скрикнув Більбо. — Тільки дзуськи ти його одержиш. Я зі своїм скарбом не розлучусь, ось тобі й усе!

Гобітова рука потяглася до меча. Очі Гандальфа спалахнули.

— Ще трохи, і я теж розсерджуся. Ану, повтори ще раз! Тоді побачиш, який насправді Гандальф Сірий!

Чарівник зробив крок до гобіта, гнівно здійнявши брови, і немовби виріс; його тінь заповнила всю маленьку кімнату.

Більбо відсахнувся до стіни. Він важко дихав, долоня його гарячково притискувала кишеню. Так стояли вони, дивлячись віч-у-віч, і повітря у кімнаті дзвеніло. Помалу пальці Більбо розтиснулись, і він здригнувся.

— Що це з тобою, Гандальфе? — спитав він. — Ти таким раніше ніколи не бував. У чому, власне, справа? Перстень я знайшов, і Горлум убив би мене, якби я ним не скористався. Я не злодій, нехай що він там розпатякує!

— А я тебе злодієм ніколи і не вважав. Але я теж не злодій. Не пограбувати тебе хочу, а допомогти. Краще послухай-но мене, як досі слухав!

Він відвернувся, і тінь його зісковзнула зі стіни. Гандальф немов зсохнувся і став, як раніше, сивим дідом, стурбованим і похилим. Більбо прикрив рукою очі.

— Даруй, — сказав він. — Щось на мене найшло… Мені, мабуть, покращає, якщо позбудуся всієї цієї халепи. Останнім часом мені чогось так важко на душі! Іноді ввижається, нібито чиєсь око на мене вирячилось. І постійно кортить одіти персня та зникнути, або перевірити, чи він не загубився, дістати, щоб упевнитися. Я спробував його задімикати у шухляді, але якщо він не лежав у мене в кишені, я спокою не мав. Хтозна, чого це так. Мені й зараз ой як нелегко відірватися від нього…

— Тоді довір це мені, - сказав Гандальф. — Кажу тобі: рушай та залиш перстень тут. Відмовся від нього. Віддай його Фродо, а я пригляну, щоб усе було гаразд.

Більбо постояв ще мить, напружений та нерішучий, але нарешті мовив, зітхаючи:

— Гаразд. Так і зроблю. — Він знизав плечима й печально посміхнувся. — Адже я й гулянку затіяв саме для того ж: пороздавати купу подарунків, щоб легше відмовитися від перстеника. Мені, щиро кажучи, не полегшало, але ж буде шкода, якщо усі ті зусилля підуть за вітром. Увесь жарт змарную…

— Та й справді, без цього вся витівка стає безглуздою, — підтакнув Гандальф.

— Тоді хай так і буде. Перстень, отже, дістанеться Фродо разом з усім іншим, — він знов глибоко зітхнув. — А тепер мені вже дійсно час іти, аби ще хтось не затримав. Я вже всім сказав «прощавайте», повторювати не треба.

Він підхопив свою торбу й попрямував до дверей.

— А перстень? — нагадав чарівник. — Він усе ще в кишені!

— Еге ж, у кишені, - зізнався Більбо. — І заповіт теж там, і деякі папери. Слухай, краще ти візьми його в мене та віддай. Так буде надійніше.

— Ні, персня я не візьму. Поклади його сам, скажімо, на каміні. Там він буде у безпеці, доки прийде Фродо. А я на нього почекаю.

Більбо витяг конверт і став підсовувати його під годинник, але рука його тремтіла, і конверт упав на підлогу. Не встиг гобіт нахилитися, як чарівник підхопив конверт і поклав на місце. Судома гніву знов пересмикнула гобітове обличчя, але відразу ж змінилась на лагідну посмішку.

— Оце вже й усе, — з полегшенням сказав Більбо. — Тепер я піду!

Удвох вони вийшли до передпокою. Більбо вибрав з підставки свою улюблену палицю для подорожей і свиснув. З трьох різних дверей вигулькнули трійко заклопотаних гномів.

— Усе готове? — поспитав Більбо. — Спаковано, написано?

— Усе, — відповіли гноми. [43]

Тоді рушаймо негайно!

Він вийшов на ґанок. Стояла чудова ніч, чорне небо всіяли зірки. Біпьбо задер голову, вдихнув свіжого повітря.

— Як гарно! Як це добре, знову піти у мандри, та ще й з гномами! Скільки років я нудьгував без цього… А ви усі прощавайте! — він окинув поглядом свій старий дім і вклонився вхідним дверям. — Ти теж прощавай, Гандальфе!

— Скоріш, до побачення, Більбо. Бережи себе. У твоєму віці треба вже бути розсудливим!

— Берегти себе? Навіщо? Не турбуйся, Гандальфе! Я зараз такий же щасливий, як у найкращі мої дні, а це зовсім не мало! Час прийшов. Нарешті ноги понесуть мене геть звідси… — він неголосно, немов до себе, проспівав у темряві:

Більбо доспівав, постояв ще хвильку, а потім, не додавши більше жодного слова, відвернувся від світла та музики й зробив крок у пітьму. Троє гномів слідом за ним звернули у садок та припустили клусом униз по довгій крутій стежці. Вона вела до перелазу у живоплоті. Один за одним четверо подорожніх перескочили через нього й пішли левадою, зникли в ночі, немов шурхіт вітру у травах.

Гандальф довго ще дививсь услід Більбо крізь темряву «Будь здоровий, любий мій гобіте, до нової зустрічі!» — тихо промовив він нарешті і повернувся в дім.

Коли незабаром з'явився Фродо, чарівник сидів без світла, глибоко замислений.

— Пішов? — спитав Фродо.

— Так. Пішов нарешті.

— Ой, шкода… Я ж до останньої миті сподівався, що то зостанеться тільки жартом. Хоч і відчував, що він ні жартує. У нього завжди серйозні речі криються під жартами… От лихо, не застав я його, не провів! [44]

— Гадаю, що він мав саме такий намір — піти непоміченим. Не хвилюйся. З ним тепер усе буде гаразд. Він залишив для тебе пакунок. Ось подивись!

Фродо узяв конверт з полички, покрутив, але відкривати не став.

— Там має бути заповіт та інші папери, — сказав маг. — Ти відтепер власник Торби-на-Кручі. А ще, я думаю, ти знайдеш там золотий перстень.

— Перстень! — здивовано вигукнув Фродо. — Він його залишив мені? Навіщо, хотів би я знати? Втім, хтозна, може, до чогось він і придатний!

— Може, так, а може, й ні, - відповів Гандальф. — Я б тобі не радив користатися ним. У всякому разі, сховай його надійно та зберігай потай. Ну, а тепер я піду спати.

Як новий господар Торби-на-Кручі Фродо був тепер зобов'язаний, хоч-не-хоч, провести гостей. Чутки про дивну пригоду розійшлися вже по всьому лузі, але Фродо усім казав тільки: «Безперечно, вранці все з'ясується». Близько півночі за найповажнішими гостями приїхали їхні екіпажі; один за одним увозили вони з Кручі цілком ситих, але не пересичених гобітів. Потім надійшли заздалегідь найняті садівники, позбирали та порозвозили у тачках по домівках тих, кого через недогляд забули.

Ніч поволі минала. Зійшло сонце. Гобіти теж підвелися, хоча й набагато лізніше. Вранці прийшли робітники (за викликом), щоб розібрати намети, віднести столи й лавки, ложки й ножики, пляшки й тарілки ліхтарики й діжки з квітами; вони підмели крихти та обгортки від хлопавок, попідбирали забуті рукавички, торбинки й носовички, а ще вони унесли все, чого гості не з'їли (але це завдання їм багато клопоту де завдало). Потім стали збиратися інші відвідувачі (без виклику): Торбинси та Мудрінси, Туки та Бульбери, та багато інших, хто мешкав поблизу чи залишився на ніч десь у сусідів. Опівдні, коли навіть ті, хто напередодні наївся досхочу, знов були не проти попрацювати щелепами, у Торбі зібралася вже ціла юрба. Господар їх не запрошував, але очікував.

Фродо зустрічав усіх на ґанку, посміхаючись, але вигляд мав натомлений і стурбований. Ніяких новин він, утім, не виголосив, а тільки відповідав на усі запитання: «Більбо Торбинс відсутній; наскільки я знаю, повернеться не скоро». Декількох родичів він запросив до дому, де на них чекали «гостинці» від Більбо. [45]

У передпокої височіла ціла гора пакунків, коробочок, найрізноманітніших речей і навіть меблів. До кожного був прив'язаний ярличок з написом: прізвищем або взірцем гобітанського гумору. Наприклад, на парасольці: «Еделярові Туку, у ВЛАСНУ власність, від Більбо» (Еделяр був дуже здатний прихопити з гостин чужу парасольку); «Дорі Торбинс на пам'ять про ДОВГЕ листування, з пошаною від Більбо» — на великому кошику для паперів. Дора була сестрою Дрого і найстарішою з родичів Більбо та Фродо, їй вже виповнилося 99, отож протягом більше ніж півсторіччя вона перевела цілі гори паперу, щоб забезпечити їх добрими порадами; «Міло Копайнору з надією, що це знадобиться, від Б. Т.» — на золотій ручці та пляшці чорнила. Міло ніколи не відповідав на листи. Кругле опукле дзеркальце призначалося «від дядька Більбо» молоденькій Любисточці Торбинс, яка була у неприхованому захваті від власної зовнішності, а на пустій поличці для книжок стояло: «Для зібрання Гуго Розпоясса — від укладача» (Гуго часто позичав книги, але віддавав їх вельми неохоче). Коробочка зі срібними ложками призначалася «Геранії Кошіль-Торбинс — як ПОДАРУНОК». Більбо здогадувався, що вона встигла прибрати до рук чимало того добра, поки він мандрував світом. Геранія це усвідомлювала дуже добре. З'явившись пізніше того дня, вона відразу збагнула зміст напису, але від подарунка не відмовилася.

Такою була лише мізерна частка прощальних подарунків Більбо. Протягом багатьох років садиба його заросла всілякими речами та дрібничками — у гобітанських норах таке траплялося, передусім завдяки звичці дарити подарунки на день народження. Не те щоб, зрозуміло, ті подарунки були завжди НОВИМИ; два-три старовинних мегома, чиє призначення вже геть давно забули, переходили з рук до рук по всій чверті; але Більбо звичайно дарував нові речі й не віддавав ті, що подарували йому. Отож тепер у старій норі стало трохи видніше.

На кожному подарунку Більбо зробив власноручний надпис і не жалкував жартів та прозорих натяків. Але, зрозуміло, більшість подарунків дійсно були потрібні тим, кому дісталися, й дуже їх потішили. Особливо пощастило незаможним гобітам з Торбиного узвозу. Дідусь Гемджи одержав два лантухи картоплі, нову лопату, вовняну камізельку та пляшечку мазі від ломоти у кістках. Рорі Брендібокові, на пам'ять про споконвічне хлібрсольство, перепала дюжина [46] «Старого Виногрона», міцного червоного вина з Південної чверті, добре витриманого: бо ж уклав їх до пивниці ще батько Більбо — а той був хлопець преславний.

Чималенько одержав і Фродо, а надто усіляких меблів, не кажучи вже про головні скарби — книги та картини. Проте ніде не було ані сліду, ані згадки про гроші або коштовності: нікому не перепало бодай грошика чи скляної намистинки.

Важкий то був день для Фродо. Вигадані чутки, що майно Більбо роздають безкоштовно, розлетілися зі швидкістю лісової пожежі, і невдовзі оселю виповнив цікавий люд, котрому робити там було нічого, а прогнати було марною справою. Ярлички повідривались, подарунки поперемішувались, зчинилися сварки. Дехто намагався влаштовувати угоди та обмін у передпокої, інші намагались ухопити різні дрібнички, що не для них призначалися, або щось поцупити крадькома. Дорогу до воріт захаращували тачки й малі візки.

У самому розпалі метушні надійшли Кошелі-Торбинси. Фродо щойно перед тим пішов до себе перепочити хоч кілька хвилин і залишив свого друга Меррі Брендібока приглянути за розподілом. Одо голосно вимагав зустрічі з Фродо, але Меррі, чемно вклонившись, сказав:

— Він зараз не має бажання бесідувати. Він відпочиває.

— Точніше, ховається, — обірвала його Геранія. — Але ж нам необхідно його побачити, отож ми його побачимо. Йди та скажи йому!

Меррі надовго залишив їх самих у передпокої, і вони заходились шукати подарунок, що призначався для них. Знайшли ложки й розлютилися ще більше. Нарешті Меррі запросив їх до кабінету.

Фродо сидів за столом над купою паперів і справді не мав бажання розмовляти, у всякому разі з Кошелями-Торбинсами; все ж він підвівся їм назустріч, подзенькуючи чимось у кишені штанів, і промовив до них досить чемно.

Милі родичі були вкрай настирливими. Почали вони з того, що запропонували викидні ціни (аякже, ми ж рідні!) за різні коштовні речі без ярликів. Коли Фродо відповів, що вповноважений роздавати лише те, що сам Більбо мав намір віддати, вони заявили, що тут щось нечисто.

— Я, наприклад, тільки одне зрозумів! — верещав Одо. — Ти на всьому цьому непогано нагрієш руки! Я вимагаю показати заповіт! [47]

Якби Більбо не всиновив Фродо, то спадкоємцем став би Одо. Тому він дуже уважно, з презирливим пирсканням, прочитав заповіт, але, на жаль, зміст був викладений ясно й точно, написаний згідно з законом, були навіть обов'язкові, як то водиться у Краї, підписи сімох свідків), зроблені червоним чорнилом.

— Знову нас обдурили! — сказав Одо дружині. — Чи варто було чекати шістдесят років! Ложки! Що за нісенітниця!

Він клацнув пальцями під носом у Фродо і, старанно тупочучи, вийшов геть. Але позбавитися Геранії було не так-то легко. Трохи згодом Фродо виглянув з кабінету і застав її на гарячому: вона досліджувала затишні куточки та простукувала підлогу. Фродо твердою рукою випровадив її до виходу, не забувши перед тим витягнути кілька малих (але вельми цінних) сувенірів, що якось ненароком потрапили до її парасольки. При цьому Геранія мала такий вираз на обличчі, неважко було здогадатись: вона похапцем шукає якоїсь убивчої репліки на прощання; але спромоглася бовкнути лише найпростіше:

— Ти ще про це пожалкуєш, молокососе! І чого ти тут залишився? Ти ж не звідси родом! Навіть не Торбинс, а таке… просто Брендібок!

— Чув, Меррі? — спитав Фродо, зачинивши за нею двері. — Це вона хотіла мене образити.

— Навпаки, — відгукнувся Меррі, - вона тебе нагородила компліментом; а отже, то все побрехеньки!

Потім вони обійшли всю нору, турнули трьох підлітків (двох Мудрінсів та Бульбера), які колупали стіну в одному з льохів; потім Фродо мав сутичку з Санчо Мохноступом (онуком Одо), — той надумав розкопувати велику комору, де йому здалося, що є порожнеча за стіною. Легенди про золото Більбо збуджували великі сподівання; бо золото, що його отримано у таємничий (щоб не сказати темний) спосіб, як усім відомо, належить тому, хто перший знайде — аби не втрутилися інші.

Здолавши Санчо та виштовхнувши його за двері, Фродо повалився на стілець у передпокої.

— Все, Меррі, зачиняй крамницю! — сказав він. — Замкни на засув і не відкривай більше нікому, хай хоч зі стінобитним тараном прийдуть!

Час На чаювання вже давно минув, але поласувати смачненьким ніколи не пізно. Однак не встиг Фродо сісти до [48] столу, як хтось стиха постукав у вхідні двері. «Це, мабуть, знов Геранія, — подумав він. — Вигадала нарешті якийсь дотеп і поспішає мені сказати. Хай зачекає!»

І Фродо заходився пити чай. Постукали знову, набагато гучніше, але він і вухом не повів. Раптом у вікні з'явилася голова чарівника:

— Фродо, якщо ти мене не впустиш, я постукаю так, що твої двері вилетять крізь задні сіни!

— Гандальфе, любий! Хвилиночку! — підхопився Фродо і підтюпцем Помчав відчиняти. — Заходь мерщій, заходь! Я ж гадав, то Геранія!

— Ну, тоді я тобі вибачаю. Але можеш її не чекати: я щойно бачив, як вона котила у своїй двоколці у напрямку Поріччя, і обличчя в неї було таке, що й свіже молоко скисло б!

— Я сам від неї ледь не скис. Слово честі, ледве не надів перстеник Більбо, так хотілося куди-небудь зникнути.

— Не роби того! — сказав Гандальф, вмощуючись. — Бережися з тим перстеником і Фродо! Саме про це я й хотів з тобою поговорити насамкінець.

— Хіба він такий страшний?

— Та ти вже дещо, мабуть, знаєш?

— Тільки з розповідей Більбо. Я чув усю історію: як він знайшовся та як у пригоді став — себто у поході.

— Хотів би я знати, яку саме історію ти чув!

— Еге ж, зовсім не ту, яку він розповів гномам та записав у своїй книзі. Невдовзі після того, як я сюди переїхав, Більбо відкрив мені усю правду. Сказав, що ти дошкуляв йому, доки все не випитав, а тому мені краще те знати теж. «Між нами таємниць не повинно бути, — мовляв, — тільки б далі балачки не пішли. Так чи інакше, а перстеник мій!» -

— Цікаво, — проказав Гандальф. — І як це тобі сподобалось?

— Ти маєш на увазі усі ті вигадки щодо подаруночка? Як на мене, друга історія більше скидається на правду, і, щиро кажучи, не бачу, для чого її було приховувати. Це якось зовсім не схоже на Більбо, отож я й здивувався.

— Я теж. Але з власниками подібних скарбів усе що завгодно може трапитися — якщо вони ними користуються. Врахуй те та будь обережний. Те, що перстень робить [49] тебе невидимим, коли заманеться, може бути не єдиною його властивістю.

— Не розумію! — сказав Фродо.

— Я й сам поки що не все розумію, — відповів чарівник. — Лише нещодавно я став розмірковувати щодо цього персня, а особливо вчора звечора. Турбуватися, щоправда, нема чого. Але коли прислухаєшся до моєї поради, користайся ним якомога менше, а краще й зовсім не чіпай. Та найголовніше: ні в якому разі не допускай, щоб пішли поговори та підозри. Ще раз повторюю: сховай як-надійніше та зберігай потай!

— Леле, до чого така таємничість? Чого ж ти побоюєшся?

— Я ні в чому не впевнений, тому нічого більше не скажу. Коли повернуся, зумію все розтлумачити ясніше. Вирушаю я негайно, тож давай прощатися.

Він підвівся. Фродо вигукнув:

— Негайно? А я ж гадав, ти ще хоч тиждень у нас поживеш, допоможеш мені…

— Я й сам хотів, та не склалося. Може статися, що я довго не повертатимусь, але хай-но тільки буде нагода, обов'язково з'явлюся. Чекай на мене! Прийду я непомітно. Здається, мені тепер краще не показуватися мешканцям Гобітанії на очі. Я зробився підозрілою персоною. Кажуть, нібито я заважаю жити та порушую спокій. Дехто звинувачує мене, що підбурив Більбо втекти, а ще дехто верзе вже казна-що. Уявляєш, є навіть думка, що ми з тобою змовилися заволодіти багатствами Більбо!

— «Є думка!» — гмукнув Фродо. — Кажи прямо: це Одо та Геранія базікають. Огидно мені! Я б їм віддав Торбу-на-Кручі та взагалі усе, аби міг повернути Більбо й піти подорожувати з ним разом. У нашім Краї добре жити, але я вже майже жалкую, що не покинув його. От знати б, чи ми ще побачимось…

— Добре було б. Та я ще багато чого хотів би знати… Ну, тепер до побачення! Бережи себе! Та чекай — я з'явлюся, коли зовсім не сподіватимешся.

Фродо провів його до дверей; чарівник помахав востаннє рукою і пішов геть надзвичайно скорою ходою; але Фродо здалося, що він горбиться більше, ніж звичайно, немов несе важкий тягар. Наближався вечір, і постать чарівника, вкрита плащем, швидко розчинилась у сутінках. Фродо нескоро знову побачив його. [50]

Розділ 2 ТІНЬ МИНУЛОГО

Пересуди не вщухли ані за дев'ять днів, ані за дев'яносто дев'ять. Друге зникнення Більбо Торбинса обговорювали у Гобітоні, та й по всьому Краю, і рік, і другий, а пам'ятали ще довше. Воно перетворилося на вечірню казку для малих гобітенят; з роду у рід, сидячи біля каміна, слухали вони про Очманілого Торбинса, котрий щезав з громом та блискавками, а потім знов з'являвся з повнісіньким лантухом золота й самоцвітів; він залишався улюбленим героєм легенд ще довго після того, як справжні події вже призабулися.

Але в той час усі сусіди згодилися, що Більбо й узагалі був трошки недоумкуватий, а згодом зовсім з глузду з'їхав і чкурнув світ за очі, а там уже, мабуть; звалився у який-небудь ставок чи річку, де й знайшов свій, хоч і сумний, але цілком вчасний кінець. Винуватцем вважали Гандальфа. «Дав би клятий чаклун спокій хоч молодшому Торбинсові, - базікали сусіди, — може, ще дійде до розуму та споважніє?» І чарівник, здавалося, дійсно більш не чіпав Фродо, і той помалу таки «поважнів, хоч у галузі гобітанської розсудливості не дуже відзначався. Славу дивака він дістав у спадщину від Більбо. Він відмовився носити жалобу за дядьком і наступного року відсвяткував його 112-у річницю, хоча й досить скромно: запрошених було лише двадцятеро, зате до столу було подано гори наїдків та розливні озера напоїв, згідно з улюбленим прислів'ям гобітів.

Дехто обурився, але Фродо вперто святкував дні народження Більбо рік у рік, поки всі до цього звикли. Він стверджував, що Більбо живий, але коли питали, де ж він, Фродо лише знизував плечима.

Він жив самітником, як раніше Більбо, але мав багато друзів, особливо серед молоді (здебільшого туківського роду), що дітьми любили Більбо й часто навідувались до Торби: Фолько Мудрінс, Фредегар Бульбер, а ще найближчі — Перегрій Тук (зазвичай званий Піном) та Меррі Брендібок (повне ім'я в нього було Меріадок, але про це майже не згадували). Фродо брав їх з собою на далекі прогулянки по Краю, але частіше ходив сам. Як же дивувалися розсудливі особи, почувши, що його кілька разів зустрічали далеко від домівки, коли він гуляв по горбах і долах у світлі [51] нічних зірок. Меррі та Пін підозрювали, що він зустрічається з ельфами, як колись Більбо.

Минали роки, і народ помітив, що Фродо теж «непогано зберігся». Він не втратив вигляду міцного і бадьорого гобіта, яким був десь у двадцять літ. «Дехто має вдачу більшу за свій зріст», — поговорювали навкруги; але тільки після того, як Фродо досяг «тверезого віку», за сорок літ, це почало здаватися дивним.

Щодо самого Фродо, то він пережив біль розлуки і переконався, що належати самому собі та бути єдиним паном Торбинсом з Торби-на-Кручі не так уже й погано. Багато років він був цілком щасливий і майже не турбувався про майбуття. Втім, ледь помітно для нього самого у душі його поступово зростав жаль, що він не пішов разом з Більбо. Часом, особливо восени, його діймала солодка жага мандрів, і далекі краї, і гори, яких він ніколи не бачив, з'являлись йому уві сні. Іноді він промовляв до себе: «Мабуть, я теж колись перейду Річку…», на що друга половина його душі відкликалась: «Коли-небудь… пізніш. Не тепер.». Ото так усе й текло собі потроху, поки не злічив Фродо свій четвертий десяток та не наблизився до п'ятдесятого дня народження; цифра «50» здавалась йому небезпечною: адже саме у такому віці Більбо несподівано зажадав пригод. Фродо засумував, знайомі стежки стали здаватись йому занадто стоптаними. Він полюбив розглядати карти і гадати про те, що не вмістилося у їхніх межах: на картах, складених у Краї, за кордоном показували здебільшого білі плями. Гуляючи, він відходив на все більшу відстань від дому і все частіше нікого не брав із собою; Меррі й інші друзі спостерігали за всім цим занепокоєно. Часто бачили, як він розмовляє з подорожніми іноземцями, яких у той час стало багато у Гобітанії.

По Краю ходили чутки про дивні події у далеких краях; а Гандальф уже кілька років не приїжджав і не слав листів, отож Фродо мусив сам збирати новини, де тільки міг. Ельфи, що досі рідко відвідували Гобітанію, тепер раз у раз з'являлися у лісах вечорами; вони йшли на захід, ішли й не повертались. Вони залишали Середзем'я навік, турботи та небезпеки цього світу вже їх мало торкалися. Щоправда, на дорогах можна було зустріти також гномів — їхня кількість теж зросла в порівнянні з минулими часами, старовинний Західний Тракт вів повз Край до Срібної Гавані, [52] а гноми завжди ходили ним до своїх копалень у Блакитних горах. Саме від них у першу чергу гобіти могли довідатися, якщо бажали, що діється в світі; але гноми були скупі на балачки, а гобіти не дуже й наполягали. Однак тепер Фродо все частіше бачив незнайомих гномів з віддалених селищ, і дехто з них пошепки розповідав про страшного Ворога з Мордорських земель.

Це ім'я гобітам було відоме лише з переказів про давнину; його тінь зберігалась у закутках їхньої пам'яті, бентежила й дихала чимось зловісним. Рада Мудрих вигнала злу силу з Чорнолісся, але, як виявилося, вона лише зміцніла та повстала у прадавніх твердинях Мордору. Чорний Замок відбудовано — так казали подорожні. Звідти пітьма повзла у широкий світ, на землях сходу й далекого півдня вже запанувала ненависть, гриміли війни. Орки знову множилися у горах, тролі стали покидати печери — не ті, що досі, тупоголові потвори, а хитрющі і з жахливою зброєю. А ще подорожні пошепки переповідали туманні натяки на якихось чудовиськ, страшніших, ніж усі інші вкупі; але як звуть їх, не говорили.

Зрозуміло, що до пересічних гобітів ці звістки майже не доходили. Але навіть ті, що над усе люблять сидіти вдома та до всього байдужі, дещо чули, а хто мав у справах бувати на кордонах, на власні очі бачив неймовірні речі. Якось увечері, весною того року, коли Фродо мало виповнитися 50, у «Зеленім Драконі», в Поріччі, зав'язалася розмова, яка свідчила, що навіть сюди, у затишне серце Краю, долинули тривожні чутки, хоча більшість гобітів усе ще посміювалась над ними.

Сем Гемджи сидів у куточку біля вогнища, а проти нього вмостився Тед Піскун, син мірошника; інші сільські мешканці, попиваючи пиво, прислуховувались до їх бесіди.

— Дивні речі нині можна почути, еге ж? — сказав Сем.

— Це якщо прислухатися, — відізвався Тед.. — Мені вистачить дитячих казочок, що вдома оповідають.

— Воно, звісно, так, але ж у казках, їй-бо, більше правди, ніж ти вважаєш. Казки — то не дурні вигадки. От узяти, наприклад, драконів…

— Ще чого, красненько дякую, — пирхнув Тед. — Я їх не візьму. Як був малий, слухав про них, та навіщо ж мені тепер в них вірити? У нас у Поріччі, не заперечую, є один дракон, але ж він зелений! — додав він під схвальний сміх товариства. [53]

— Авжеж, — сказав Сем, посміявшись разом з усіма, — ну, а що скажеш про деревних велетнів, про дерева, що вміють ходити? Одного такого — заввишки з дуба! — бачили нещодавно за Північними Драгвами.

— Хто бачив?

— Та ж Хол, мій двоюрідний. Він працює у Мудрінса у Верхових Горбах і ходить до Північної чверті на полювання. Ось там він сам одного такого побачив.

— Бачив, не бачив, звідкіля ж мені знати? Твоєму Холові неодмінно щось мариться, він таке побачить, чого одвіку не бувало.

— Він був величезний, мов дуб, і посувався величезними кроками — ярдів сім, ні на п'ядь менше!

— А я й на п'ядь не повірю. Помітив здаля великий дуб, ото й тільки.

— Кажу тобі, він посувався! До того ж, на Північних Драгвах дуби не ростуть.

— Тоді то був, мабуть, не дуб, — заперечив Тед. Слухачі розсміялися й заплескали в долоні: на їхню думку, Тед влучно зрівняв рахунок.

— А все ж таки не тільки наш Холфаст бачив дивних мандрівників, їх багато, а скількох ще від кордону шерифи завертають! Давно вже у варти нашої не було стільки клопоту. Ще я чув, нібито ельфи йдуть на захід. Кажуть, що йдуть вони до своїх гаваней там, за Білими Баштами, — Сем невпевнено махнув рукою: ні він, ні його співрозмовники не знали, чи далеко до Моря, і не заходили за стародавні башти на західній межі Краю. Але здавна було відомо, що десь за ними лежала Срібна Гавань, від якої часом відпливали кораблі ельфів, щоб більше не повернутися.

— Пливуть вони, пливуть на захід, піднявши вітрила, а нас покидають, — співучо промовив Сем, сумовито й урочисто киваючи головою. Але Тед знов засміявся:

— Якщо вірити старим казкам, то в цьому нічого надзвичайного нема. Чи є якесь діло до них тобі або мені? Хай собі пливуть! Закладаюсь — ти їх сам не бачив, та й ніхто інший у нашім Краї!

— Хто зна, — задумливо протягнув Сем. Він був майже певний, що одного разу бачив ельфа у лісі, й сподівався ще колись побачити, зблизька. З усіх переказів, які він чув парубком, його найсильніше хвилювали ті уривчасті, напівзабуті історії про ельфів, які ходили поміж гобітів. [54]

— Навіть серед тутешніх мешканців дехто підтримує знайомство з Пречудним Народом та одержує новини від них. Скажімо, пан Торбинс, на якого я працюю. То він казав, що ельфи відпливають, а кому краще знати, як не йому. А старий пан Більбо й того більше знав; чимало всякого мені порозповідав, коли я ще хлоп'ям був.

— Та вони обоє навіжені, - відмахнувся Тед. — Принаймі старий зовсім божевільний, а Фродо теж невдовзі з глузду з'їде. Коли ти від них новини дістаєш, значить, цілу купу нісенітниць зібрав. Добре, хлоп'ята, мені час додому. Ваше здоров'ячко!

Він видудлив свій кухоль і почвалав до дверей. Сем замовк і вже не втручався до розмови. Він мав досить про що міркувати. По-перше, у садку Торби-на-Кручі багато роботи, і вранці на нього чекала клопітлива днина, якщо розпогодиться: трава швидко підростала. Однак не самі садові справи цікавили Сема. Посидівши ще хвилинку, він зітхнув і вийшов з трактиру.

Квітень був напочатку, і небо виядрювалося з-під хмар після сильного дощу. Сонце вже закотилося, прохолодний блідий вечір тихо танув у сутінках. Сем ішов додому під першими зорями, повз Гобітон, вгору по Кручі, щось насвистуючи неголосно й задумливо.

Саме тоді знову з'явився Гандальф. Після славетного Бенкету він десь пропадав три роки, потім на кілька годин завітав до Фродо, уважно придивився до нього і знову зник. Наступні два роки чарівник з'являвся часто: приходив несподівано після заходу і відходив без попередження до світу. Свої справи та мандри він замовчував, а сам розпитував переважно про звичайні речі: як здоров'я Фродо, чим він займається.

Потім його відвідини чогось припинились. Уже десь років із дев'ять, як Фродо не бачив його і не чув нічого. Він був уже вирішив, що чарівникові набридли гобіти й він більше не повернеться. Але того ж самого вечора, коли Сем у сутінках крокував додому, Фродо почув знайомий стук у вікно кабінету. Здивований та зраділий, Фродо побіг відкривати. Чарівник пильно поглянув на нього.

— Усе гаразд? — поспитав він. — Ти, здається, не змінився, Фродо!

— Та й ти також, — відказав Фродо, але подумав, що Гандальф зістарівся та згорбився. Він поквапився почати [55] розмову про те, що діється в світі, отож невдовзі вони поринули у бесіду й просиділи так до пізньої ночі.

Вранці, після пізнього сніданку, Фродо з чарівником сиділи біля відкритого вікна кабінету. Яскраве полум'я палало у каміні, але сонечко вже пригрівало, і вітер віяв південний. Всюди — на ланах та на гілках дерев — виблискувала свіжа зелень, умита дощем.

Гандальфові прийшла до пам'яті та весна, коли, майже 80 років тому, Більбо покинув Торбу-на-Кручі навіть без носовичка. Волосся чарівника з тієї пори ще дужче побілішало, борода видовжилася, а на обличчі турботи і знання викарбували нові зморшки, але очі його блищали як колись, і він з тою ж майстерністю та охотою попихкував люлькою, пускаючи кільця диму.

Він мовчав та курив, а Фродо сидів не рухаючись, у глибокій задумі. Звістки, що приніс Гандальф, поплямували тінню навіть цей ясний ранок. Нарешті він порушив мовчання.

— Ти вчора казав, Гандальфе, що маєш нові відомості про мій перстень, а потім відклав розповідь до ранку. Може, тепер скажеш? Ти мовив, що перстень небезпечний, набагато небезпечніший, ніж я гадаю. Як це так?

— Та як не крути, з усіх боків, — відповів чарівник. — Небезпечніший дужче, ніж я насмілювався думати спочатку. Він настільки потужний, що врешті-решт цілковито підкоряє собі будь-яку смертну істоту — власник перетвориться на невільника. У прадавні часи, в Ерегіоні, ельфійські майетри-золотоковці викували декілька перснів, які ти, мабуть, назвав би чарівними. Вони мали різну силу. Слабіші робилися на пробу, заради вправи, але я вважаю, що смертним істотам навіть вони почасти небезпечні. Але Старші Персні, Персні Влади — ті просто загрожують загибеллю… Ні, Фродо, якщо смертний одержить один із Старших Перснів, він не вмирає — але й не росте; життя йому не додається, а тільки роки тягнуться й тягнуться, доки кожна хвиля стає нестерпною. А хто часто надіває перстень, щоб стати невидимкою, починає ТАНУТИ — а наприкінці залишається невидимим назавжди; темрява поглинає його, а там за ним стежить темна сила, що править Перснями. Так, це трапиться неодмінно, раніш чи пізніш — пізніш, якщо власник персня відданий добрій справі та має досить власної сили; але ні сила, ні добрі наміри не врятують: темрява забере його. [56]

— Який жах! — зіщулився Фродо. У кімнаті знов надовго запанувала тиша. Тільки з саду чутно було клацання ножиць — то Сем Гемджи підстригав траву на газоні.

— Чи давно ти про це знаєш? — спитав нарешті Фродо. — А Більбо теж знав?

— Більбо, мабуть, знав не більше, ніж відкрив тобі. Коли б він вважав перстень небезпечним, то побоявся б віддавати його, хоч я й обіцяв доглядати за тобою. Він думав: красива дрібничка, та ще й доволі корисна, а коли щось негаразд — . так це з ним самим. Він казав, що «перстень не давав йому спокою», він постійно думав про нього, адже й не підозрював, що саме перстень у тому винний. Втім, він спостеріг, що перстеник треба доглядати: інколи він ставав важким, ніби ширшим, а часом зісковзував з пальця, хоч досі міцно сидів.

— Так, про це він попередив мене у листі,- сказав Фродо, тому я завжди його тримаю на ланцюжку.

— Вельми розумно, — схвалив Гандальф. — Та ось довголіття своє Більбо ніколи з перснем не зв'язував. Він мав то за власне досягнення і дуже з цього пишався. Втім, його знемагали туга та занепокоєння. «Я став немов тонкий, розтягнутий», — скаржився він, а це значить, що Перстень вже заволодівав ним.

— Ну, а ти? Чи давно це знаєш? — знову спитав Фродо.

— Взагалі я знаю багато з того, що відкрито лише мудрим, але про ЦЕЙ перстень і досі не все вивідав. Ще треба зробити останнє випробування. Але я майже впевнений, що здогадався слушно. Коли ж це я почав здогадуватися? — міркував чарівник. — Так, Більбо знайшов перстень того року, коли Біла Рада вигнала лиху силу з Чорнолісся щойно перед Битвою П'яти Військ. Я мав тоді дивне передчуття, хоча сам не розумів, чого страшуся. От не міг я збагнути, як такий перстень — без сумніву, один зі Старших, — потрапив до Горлума! Потім я почув від Більбо дивну баєчку про те, як він його «виграв», і не повірив. Коли ж нарешті я витяг з нього усю правду, відразу зрозумів, що у такий спосіб він спробував довести своє право володіти перснем. Точнісінько як Горлум з його «подаруночком на день народження». Обоє брехали на схожий лад! Я занепокоївся ще сильніше. Перстень дійсно мав недобру силу, і вона швидко починала пригнічувати того, хто його підібрав. Це стало для мене першою ознакою того, що справи наші кепські. Я часто казав Більбо, що таких [57] перснів краще не торкатися, але він сперечався та сердився. Нічого більше не можна було вдіяти. Не можна було силоміць відібрати перстень, не завдавши ще більшої шкоди, та й не мав я на те права. Я міг тільки очікувати та спостерігати. Можливо, варто було порадитися з Саруманом Білим, але я чогось вагався.

— Хто він такий? — спитав Фродо. — Я про нього ніколи досі не чув.

— Нічого дивного. Гобіти не дуже цікавили його раніш — от як тепер, не знаю. Але він — один з Наймудріших серед нас, голова Братства Чарівників та Білої Ради. Знання його глибокі, але настільки ж глибока й пиха, він не любить, щоб йому заважали. Він присвятив свій час вивченню ельфійських перснів, молодших і старших, протягом довгих років шукав їхні втрачені секрети; але коли про Персні зайшла мова у Раді, все, що він зволив відкрити нам, мене заспокоїло. Отже, я приділив увагу іншим справам, але й спостереження продовжив.

Тим часом у Більбо все йшлося добре. Роки минали і, здавалося, зовсім не відбивались на ньому. Він не старів. Сумніви знов прокинулися в моєму серці. Але я казав собі: «Адже в нього всі кревні з материного боку довголітні. Час ще є. Почекаємо».

Отож я й чекав, до тієї самої ночі, коли він пішов із дому. Він казав і робив таке, що ніякі промови Саруманові вже не заспокоїли б мене. Я більше не мав сумніву, що тут діє якась зловісна, темна сила. Всі наступні роки я витратив на те, щоб віднайти істину.

— Але ж перстень досі якоїсь там великої шкоди не наробив? — схвильовано спитав Фродо. — Більбо з часом прийде до тями, правда ж? Він зможе відпочити?

— Йому відразу покращало, — сказав Гандальф. — Але єдиний володар у світі знає все про Персні та їхні властивості; а гобітів не пізнав до кінця ніхто у світі. Я — єдиний з Мудрих, хто вивчає їх: це галузь мало досліджена та повна найдавніших відкриттів. То гобіти м'які, як масло, то тверді, мов корчі. Припускаю, що дехто з вас міг би чинити опір Персню набагато довше, ніж вважають Мудрі. Тобі, мабуть, нема чого турбуватися про Більбо. Зрозуміло, він володів Перснем багато років та користався ним, отже чари розвіються не в одну мить, але не скоро ще зможе він без остраху глянути на Перстень. Але вже зараз він може прожити щасливо ще чимало років, залишаючись таким, як [58] був, коли віддав перстень. Бо він віддав його з власної волі, а це дуже важливо. А коли вже він залишив цю річ тут, можна більше не турбуватися про доброго старого Більбо. Тепер я мушу оберігати ТЕБЕ.

Після того, як Більбо пішов, я багато думав про тебе та про всіх вас — милих, нетямущих, безпорадних гобітів. Велика буде втрата для світу, коли Тьма поглине Гобітанію, і всі ті добрі, веселі Бульбери, Мудрінси, Люлькаси та Розпоясси, не кажучи вже про диваків Торбинсів, стануть чиїмись невільниками.

Фродо пересмикнуло:

— Навіщо це нам ставати невільниками? Та й кому потрібні такі невільники?

— Відверто кажучи, я думаю, що досі — запам'ятай, досі Чорний Володар про гобітів і чутки не мав. Вам дуже пощастило, але безтурботні часи минули. Ви йому взагалі не потрібні, є в нього набагато корисніші слуги, але він про вас тепер не забуде. До того ж гобіти як жалюгідні невільники сподобаються йому більше, ніж гобіти щасливі та вільні. Адже існують на світі ще злість і мстивість!

— Та кому він хоче помститися? За що? — здивувався Фродо. — Все ще не розумію, яким чином це стосується Більбо, мене та нашого перстеника.

— Навіть дуже близько стосується, — сказав Гандальф. — Ти ще не зрозумів усієї небезпеки, але мусиш зрозуміти. Коли ми востаннє бачились, я сам ще не повністю був упевнений, але тепер маю все з'ясувати. Дай-но мені перстеника на хвилинку!

Перстень, прикріплений ланцюжком до пояса, лежав у Фродо в кишені штанців. Він поволі розчепив ланцюжок і подав персня чарівникові. Він одразу поважчав, немов відчув нехіть Фродо віддавати його (чи й сам не хотів попасти до рук Гандальфа?)

Чарівник покрутив перстень у пальцях. Той був із щирого, повновагого золота і весь гладенький.

— Чи бачиш ти якісь знаки? — спитав Гандальф.

— Ні, їх там немає. Він дуже простий, і на ньому ніколи не бувало ані подряпини.

— Гаразд, тоді дивись! — чарівник несподівано кинув перстень у вогонь каміна. Фродо скрикнув і схопив щипці, але Гандальф утримав його.

— Зачекай! — звелів він, кинувши з-під кошлатих брів гострий погляд на Фродо. [59]

Ніяких помітних змін з перснем не відбулося. Почекавши кілька хвилин, Гандальф підійшов до вікна і запнув фіранки. У кімнаті стало темно й тихо, тільки ледь чутно було, як Сем клацає ножицями у саду, тепер уже десь близько. Чарівник постояв ще мить, дивлячись у вогонь; потім схилився, підчепив перстень щипцями й відразу взяв рукою. Фродо зойкнув.

— Він зовсім холодний, — сказав Гандальф. — Візьми його!

Фродо простяг долоню, хоч вона сама відсмикувалася; але перстень дійсно виявився холодним і нібито поважчав та потовщав.

— Придивись до нього! — звелів Гандальф.

Тепер Фродо помітив; що по краєчку персня, зсередини та зовні, біжать найтонші риски, які не накреслити найкращим пером, вогняні риски, що звиваються у розтягнуті літери напису. Вони сліпуче сяяли, немов з-під води.

— Я не вмію читати вогняні літери, — тремтячим голосом сказав Фродо.

— Зрозуміло, — відповів Гандальф. — Зате я вмію. Літери ці ельфійські, але мова мордорська, і я не хочу, щоб вона звучала тут. Та можу перекласти для тебе на Загальну мову, що тут написано: «Єдиний перстень, щоб усіх поєднати і темною волею міцно скувати». Це два рядки з вірша, відомого ельфійським знавцям:

Він замовк, а потім промовив повільно й глухо:

— Це — Перстень Влади, Старший, що править усіма іншими. Це Перстень, який загубився багато віків тому, і та втрата дорого коштувала Володарю Тьми. Він жадає повернути його — але ми не можемо цього допустити. [60]

Фродо сидів скам'янілий, неспроможний вимовити ані слова. Страх стискав його, немов холодна ворожа рука, і темна хмара налетіла зі сходу, щоб поглинути його.

— Цей перстень! — затинаючись, ледь вимовив він. — Навіщо, навіщо ж він дістався мені?

— О, ти лише частка дуже довгої історії, - сказав Гандальф. — Початок її криється у Темних Віках, що пам'ятають нині лише окремі знавці. Якби я почав оповідати все по порядку, ми б не скінчили до зими. Адже вчора я вже розповів про Саурона Великого, про Чорного Володаря. Чутки, що дійшли до тебе, правдиві; він дійсно знову убрався в силу і залишивши Чорнолісся у спокої, повернувся до Мордору, своєї споконвічної вотчини. Цю назву чули навіть гобіти, вона тінню лежить на багатьох старовинних переказах. Кожного разу, зазнавши нового сорому та поразки, тінь виростає знов.

— Я волів би, щоб це трапилося в інші часи — не в мої, - сказав Фродо.

— Також і я, — відказав Гандальф, — та й усі, кому доводиться жити у такі часи. Проте вибирати нікому не можна. Ми можемо тільки вирішувати, на що витратити час, який маємо. А наш час, Фродо, щось затьмарився. Ворог швидко росте в силі. Задуми його ще не зовсім дозріли, але зріють. Нелегко нам буде, друже. Хоч би й у інших обставинах, легше б не стало.

Ворог володіє величезною силою та знаннями. Тепер не вистачає тілько єдиної дрібнички, щоб зламати будь-який опір, винищити останніх оборонців і залити світ пітьмою — не вистачає Персня Влади. Три ельфійських персні, найпрекрасніші з усіх, повелителі: ельфів сховали, й рука ворога не торкулась їх. Сім перснів належали ватажкам гномів, з них він три відібрав, а решту вигубили дракони. Дев'ять він віддав людям, гордовитим та могутнім, і так заманив їх дб1 пастки. З давніх-давен потрапили вони під владу Персня Влади і перетворилися на Примар Персня, і тепер вони — Тіні під покровом Великої Тіні, її найжахливіші слуги. Давно те сталося, і вже багато років Дев'ятки не видно у широкому світі. Але хто зна? Якщо Тінь повстала, вони можуть з'явитися теж. Втім, краще не будемо про це говорити навіть тепер, при світлі гобітанського ранку.

Так ось усе й склалося: дев'ять він забрав собі і сім теж, чи, може, вони зникли. Три ельфійських залишаються десь [61] у схованці. Але це Саурона більше не турбує. Йому потрібний Головний Перстень, його власний, він сам кував його і вклав у нього чималу частку колишньої своєї могутності. Відшукавши Перстень, він отримає владу над усіма іншими, де б ті не знаходились, навіть над трьома ельфійськими, і могутність його зросте безмежно. Погано ще й те, Фродо, що раніше він вважав, нібито Перстень Влади загинув, думав, що ельфи знищили його, як і належало вчинити. Але тепер він знає, що Перстень цілий, і шукає — усі його думи спрямовані на це. Адже Перстень — його головна надія й найстрашніша небезпека для нас.

— Чом же, чом тоді Перстень не знищили? — вигукнув Фродо. — І як це Ворог ухитрився його загубити, якщо був такий сильний і так дорожив ним? — Він стиснув Перстень у кулаці, неначе жадібні пальці вже тяглися до нього.

— Перстень у нього відібрали. У давні роки ельфи були набагато сильніші, вони ще не втратили стійкості, а люди ще не цурались їх. Люди Нумено]5у прийшли їм на допомогу. Цей розділ стародавньої історії, мабуть, варто нагадати, бо й тоді лихо було близько, тьма насувалась, але їм протистояла велика відвага, здійснювались аж ніяк не марні подвиги. Коли-небудь, можливо, я розповім тобі все до подробиць, але зараз досить і цього. Саурона здолали Гіл-Гелад, володар ельфів, та Еленділ з Нуменору; щоправда, обоє вони загинули в тій сутичці, але Ісілдур, син Еленділів, відрубав палець Сауронові та узяв Перстень собі. Ось так Саурона було скинуто, дух його відлетів і зник на довгий час, поки знов не здобув собі тіло-оболонку у хащах Чорнолісся.

Але Перстень загубився. Він упав до вод Андуїну, Великої Ріки, й пропав. Сталось це так: Ісілдур йшов на північ східним берегом Ріки, і неподалік від Ірисової Оболоні на нього напали гірські орки. Майже весь його загін там поліг, а він сам кинувся у воду. Ось тоді Перстень зісковзнув з його пальця, орки побачили Ісіддура і застрелили. — Гандальф помовчав, але незабаром додав: — Саме там, у темних заводях Ірисової Низовини, Перстень зник з лиця землі; не знали про нього ані мудрі люди, ані співці, навіть колишня його історія нині лише декому відома; навіть Раді Наймудріших не пощастило дізнатися більше. Але зараз я можу нарешті дещо додати.

Багато років минуло після тих подій, але багато ще залишалось до наших днів, коли на березі Великої Ріки, на [62] межах Глухомані жив маленький народець, зі спритними руками та безгучною ходою. Думаю, що вони були ріднею гобітів, а точніше, прабатьками Стурсів, бо полюбляли Ріку й часто плавали по ній, самі або в човниках з очерету. Була серед них одна родина, всіма шанована за плодючість та заможність; головою родини була бабця, сувора й мудра, що добре зналася на звичаях і переказах про давнину. Найцікавіший та найв'їдливіший з її нащадків звався Смеагорлом. Його цікавили корені й начала речей; він поринав у глибокі вирви та порпався під деревами, рив нори у зелених горбах і забував подивитися на їхні верхівки, та на крони дерев, та на квіти, що ростуть під сонцем. Голова його завжди хилилася додолу.

Мав він приятеля, Деагорла, той теж був гостроокий, але не такий спритний та швидкий- Одного разу вони спустилися на човні до Ірисової Оболоні, а звалося це місце так тому, що там густо росли іриси та очерет. Там Смеагорл вискочив і подався уздовж берега, а Деагорл заходився ловити рибу з човна. Раптом клюнула велика риба, і не встиг Деагорл отямитись, як риба рвонулася, стягла його з човна, і пішов він на дно. Тоді він випустив вудку з рук, бо помітив на дні щось блискуче; затримавши подих, він пірнув і зачерпнув донного мулу.

Відпльовуючись, він виринув, увесь у водоростях, зі жменею грязюки у руці. Але, підпливши до берега, він ту грязюку змив, і залишився на його долоні прекрасний золотий перстень; він сяяв та переливався на сонці так, що дух захоплювало. Але Смеагорл стежив за ним, ховаючись у чагарнику, і поки Деагорл милувався знахідкою, без звуку підкрався до нього й мовив, дивлячись через плече:

— Віддай мені це, Деагорл, миленький!

— Чому? — спитав Деагорл.

— Тому, що в мене день народження, миленький, і мені його дуже хочеться.

— Ото вигадав! — сказав Деагорл. — Я тобі подарунок уже дав, та ще й досить коштовний. Цю річ я сам знайшов і собі візьму.

— Та невже ж то, миленький? — просичав Смеагорл, стиснув приятелеві горло та й задушив його: золото так чудово блищало! Потім він надів перстень на палець.

Ніхто так і не довідався, що скоїлося з Деагорлом: він загинув далеко від дому, а тіло вбивця хитромудро сховав. Смеагорл повернувся сам і невдовзі виявив, що родичі його [63] не бачать, коли він одіває Персня. Це йому дуже сподобалось, і він нікому не розповів про свою знахідку. Тепер він міг вивідувати чужі таємниці та підстроювати домочадцям найогидніші капості. Він дуже добре вмів помічати, що могло спричинити шкоду тим, хто його оточував; Перстень одарив його владою якраз до мірки. Не дивно, що незабаром йога вдома вже ніхто не любив, усі намагалися не підходити близько (коли могли бачити). Його штурхали, а він кусав усіх за ноги. Смеагорл почав викрадати то те, то се, ходив тепер, бурмочучи до себе, і у горлі його щось булькотіло. За це він одержав назвисько Горлум, й всі його проклинали та гнали геть; нарешті бабуся, що бажала зберегти спокій у родині, вигнала його з дому навіки.

Світ виявився таким жорстоким до нього! Він поплакав і пішов собі самотньо блукати; він ішов угору уздовж Ріки, поки не надибав невеличкий потік. Він пішов угору тим потоком. Невидимими пальцями він ловив рибу у глибоких вирах та їв її сирою. Якось у літню спеку він схилився над водою і відчув, як сонце палить йому потилицю, а відблиски на воді колють очі. Це примусило його вперше за довгий час згадати прб сонце. Тоді востаннє глянув він на денне світило й пригрозив йому кулаком.

Коли ас він відвернувся від неба, то помітив далеко перед собою верхівки Імлистих Гір, звідки линув потік. І раптом він подумав: «Там, попід горами, тінь та прохолода. Сонце не буде пекти мене. Які глибокі таємниці, мабуть, криються під корінням тих гір, і ніхто не відкривав їх, скільки світ стоїть!»

Отже, він став щоночі підбиратися ближче до гір і нарешті знайшов біля витоків потоку маленьку печеру; він протиснувся, немов черв'як, крізь шпарину у схилі гори, і з того часу ніхто про нього не чув. Так Перстень пішов під землю, і навіть той, хто створив його, хоч знову зміцнив свою владу, не спромігся нічого узнати.

— Горлум! — вигукнув Фродо, — Невже той самий нещасний Горлум, якого зустрів Більбо? Як прикро!

— Скоріше, сумно, — відповів чарівник. — Щось подібне могло скоїтися не тільки з ним, але й з іншими, навіть із моїми знайомими гобітами.

— Щось мені не віриться, щоб Горлум та був родичем гобітам, хоч би й далеким, — палко заперечив Фродо. — Хто ж таке вигадав?! [64]

— Адже це правда. Про ваше походження, в усякому разі,- я знаю більше за вас самих. Навіть розповіді Більбо підтверджують це. У нього з Горлумом знайшлося чимало подібних рис і в душі, і в пам'яті. Вони чудово зрозуміли один одного, набагато краще, ніж гобіт зрозумів би гнома чи орка, чи навіть ельфа. Пригадай хоча б загадки, що були відомі їм обом.

— Може, й так, — сказав Фродо, — але ж у загадки грають не самі гобіти, і загадки всюди схожі. До того ж гобіти не шахраї. А Горлум шахраював увесь час. Він спробував збити бідолашного Більбо з пантелику, щоб він став необачним. Ще й, безперечно, зловтішався, пропонуючи їло гру, — смакував наперед легку здобич, а у разі програшу він нічого не втрачав.

— На жаль, десь так воно й було, — згодився Гандальф. — Але ти досі не помітив деяких подробиць. Навіть Горлума Перстень не згубив дощенту. Він виявився набагато стійкішим, ніж могли б уявити мудреці — точнісінько, як гобіт. Маленький куточок його душі ще належав йому самому, і світло проникало туди, немов тонкий промінь крізь замкову шпарину — світло минулого. Я вважаю, що йому було й насправді приємно почути ввічливу промову» згадати про вітер, і дерева, і зелену травичку, вже давно позабуті. Але погана половина його душі від того ще позлішала — ні здолати її, ні вилікувати не вдалося. — Гандальф зітхнув. — На жаль, сподіватися чогось іншого тут важко. Втім, надія ще жевріє, хоча він володів Перснем так довго, що вже й сам забув, як то почалося. Адже у підгорній пітьмі не треба було часто користатися перснем. Отож він і залишився, як був, худим та жилавим, не розтанув. Але душу його Перстень виїв, і мука ставала майже нестерпною. Всі «великі таємниці» гір виявилися просто темними печерами; робити там було нічого, тільки крадькома ловити поживу та перебирати давні образи. Він був дуже нещасний. Він ненавидів темряву, але світло ненавидів ще сильніше; він зненавидів увесь світ, але найбільше — Перстень.

— Не розумію, — втрутився Фродо. — Чи не був Перстень його золотцем, його єдиним скарбом? Якщо він його ненавидів, чом не позбувся, сам не пішов куди-небудь?

— А ти досі не зрозумів? Ненависть не можна відокремити від любові, він ненавидів Перстень і водночас любив, як себе самого. Він не міг його позбутися. Волі [65] забракло. Перстень Влади сам про себе піклується, Фродо. Він може зрадити, зіслизнути з пальця, але сам власник ніколи його не покине. Щонайбільше він буде тішитися наміром передати його комусь іншому, та й то лише спочатку, доки зашморг не затягнуто. Наскільки мені відомо, Більбо єдиний, хто зумів здійснити такий намір. Але без моєї допомоги він би не спромігся на це. І Горлум колись не сам загубив Перстень. То він його покинув.

— Влучно підгадав час, щоб зустрітися з Більбо? — посміхнувся Фродо. — Чи якийсь там орк не став би тут більше до нагоди?

— З цим не треба жартувати, — суворо промовив Гандальф. — Особливо тобі. З усієї історії Персня це найневірогідніший збіг обставин — те, ідо Більбо саме встиг з'явитися, щоб знайти його навпомацки у пітьмі. Гадаю, що тут діяли різні сили, Фродо. Перстень прагнув повернутися до свого хазяїна: він полишив Ісілдура і зрадив його, потім підманув бідолаху Деагорла, і той загинув; потім перейшов до Горлума, і поглинув його. Використати Горлума інакше Перстень не міг, бо той занадто малий та вбогий. Але, доки Перстень був при ньому, він ні за що не вийшов би з підземелля. Отож, коли Володар повстав і почав у думках своїх досліджувати світ за межами Чорнолісся, Перстень покинув Горлума. Але підібрав його хтось зовсім непроханий і несподіваний — Більбо з Гобітанії!

Володар Перснів не міг такого бажати. Тут здійснився намір когось іншого. Я не можу висловити це ясніше, але Більбо був ОБРАНИЙ підняти Перстень, і обрав його аж ніяк не той, хто Перстень створив. А це значить, що й тобі СУДИЛОСЯ володіти ним. Це мене дуже втішає.

— А мене ні, - буркнув Фродо. — Якщо, ясна річ, я тебе правильно зрозумів. Але звідки ти довідався про того Горлума? То все точні відомості чи тільки здогадки?

Гандальф поглянув на Фродо, і очі його зблиснули.

— Я знав багато, а впізнав ще більше. Але звітувати перед тобою не стану. Історія Еленділа, Ісілдура та Старшого Персня відома усім Мудрим. У тому, що твій перстень — Старший, можна впевнитися вже з вогняного напису, але є ще й інші докази.

- І коли ж це ти все відкрив? — перебив його Фродо.

— А ось тільки що, у цій кімнаті, - відрізав чарівник. — Але я цього очікував. Довго шукав я, довго працював, а тепер повернувся до тебе заради цього останнього випробування. [66]

Тепер все доведено, навіть занадто ясно. Довелося мені, щоправда, чимало поміркувати, поки з'ясував Горлумову роль і заповнив пропуски в історії. Але всі припущення пощастило уточнити, коли я побачився з ним.

— Ти бачив Горлума? — здивувався Фродо.

— Так. З цього, безперечно, мені треба було починати, але не так просто було його віднайти. Лише нещодавно нарешті…

— Отож, ти з'ясував, як йому велося після того, як Більбо від нього втік?

— У загальних рисах. Те, що ти чув, я дізнався від Горлума, хоча він висловлюється дуже незрозуміло. Горлум завжди бреше, і слова його треба проціджувати. Наприклад, він вперто називає Перстень «подарунком на день народження». Нібито від бабусі, в якої їх було багато. Дурниця! Бабуся Горлумова, без сумніву, була головою родини та особою на свій манір видатною, але стверджувати, що вона володіла кількома чарівними перснями! То неможливо. Тим більше не стала б вона роздавати їх направо й наліво. Це, безперечно, брехня, але з дещицею правди.

Вбивство Деагорла не давало спокою Горлумові, отож він вирішив захиститися, повторюючи про своє «золотко» знов та знов, коли гриз кістки у пітьмі печер, доки сам у це повірив. Бо ж тоді насправді був його день народження, і Деагорл не повинен був жалувати. Виходить, нібито він сам собі зробив подарунок… і так далі на той же лад.

Я стримувався скільки міг, бо з'ясувати правду було вкрай необхідно, але врешті-решт мусив повестися з ним досить жорстко. Я пригрозив йому вогнем — і ось тоді витяг з нього нарешті правдиву історію, слово за словом, разом зі скиглінням та бурмотінням. Він скиглив, що його не так зрозуміли, що з ним погано поводяться… Але коли дійшло до гри-у загадки та втечі Більбо, він відмовився говорити далі, лише буркотів якісь темні натяки: він, мовляв, хотів відібрати своє, та не дозволить, щоб його стусали, заводили у якісь нори, він ще всім покаже. Він, Горлум, тепер має друзів, добрих друзів і дуже могутніх. Вони йому допоможуть. Торбинс за все поплатиться… Про це Горлум розмірковував найбільш, він кляв Більбо на всі заставки. Горлум не тільки запам'ятав його ім'я, а ще й знав, звідкіля він родом.

— Як це так? [67]

— Ну, ім'я своє Більбо з дурного розуму сам сказав; а вивідати все інше не складно було, аби тільки він вийшов на світ денний. Авжеж, Горлум залишив печери. Потяг до Персня переважив і побоювання перед орками, і неприязнь до сонячного світла. Він якось перетерпів рік чи два, а потім пішов зі свого лігвиська, бо жага володіння, як і раніш, прив'язувала його до Персня, але той більше не гнітив його, і Горлум дещо ожив. Він відчував себе старим, жахливо старим, проте посмілішав, та ще й до того ж по-звірячому зголоднів.

Світла, сонячного та місячного, він усе ще боявся, та, мабуть, ніколи вже тепер не полюбить; але збагнув, що може ховатися від сонця вдень, а вночі посуватися під покровом листя; блідого холодного сяйва його очиськ вистачало, щоб рухатися безгучно, швидко, хапаючи дрібних створінь, що ловили ґав. Нова їжа надала йому сили й хоробрості, поживна їжа та свіже повітря. Отож нічого дивного, що він і здолав дорогу до Чорнолісся.

— Там ти й знайшов його? — спитав Фродо.

— Там я його бачив. Але перед тим він устиг далеко зайти по слідах Більбо. Важко було витягти з нього розумне слово, він плакався, сипав прокльонами. «Щщо там у нього в кишшеньках? — сичав він. — Він не сскажже, ні, мій миленький. Коротухха-шшахрай… Нечессне запитання. Він спочатку шшахраював, з сссамого початку. Пору-шшив правила. Придушшити його треба було, мій доро-гесссенький, і колисссь ми його придушшим!»

Ось тобі взірець його промов. Вважаю, з тебе вже задосить? Утомлива була праця. Але з окремих натяків я зрозумів, що він доплентався до Есгароту й навіть проліз до вулиць Дейла, підслуховував тут і підглядав там. Адже вісті про великі події далеко розійшлися по Глухомані, багато людей чули ім'я Більбо та знали, звідки він родом. Ми не приховували його повернення додому, на захід. Горлум незабаром вивідав усе, що хотів.;

— Чом же тоді він не дійшов по слідах Більбо до кінця? — спитав Фродо. — Чом не прийшов сюди?

— У тім-то й річ: Горлум хотів прийти. Він дістався до Великої Ріки, але потім завернув. Велика відстань навряд чи могла його зупинити. Щось примусило його відхилитися. Так вважають мої друзі, ті, хто полював на нього за моїм проханням. Першими віднайшли слід — зовсім [68]свіжий, як на їхню думку, — лісові ельфи. Для них то нескладне завдання. Слід вів крізь усе Чорнолісся туди й назад, але Горлума вони так і не здибали. Ліс бринів чутками про нього, бідканням звірят та птахів. Ходили чутки про жахливу примару, що п'є кров. Він дряпався на дерева, спустошував гнізда; він пролазив у вузькі нори й поїдав звіренят, він шмигав у вікна і знаходив колиски… Але на західнім краї лісу слід завернув у інший бік. Горлум пішов на південь, за межі країни лісових ельфів, де й запропав. А потім я припустився великої помилки, так, Фродо, ще й не першої; хоча боюсь, що остання видасться чи не найгіршою: я зупинився. Не став далі шукати Горлума, бо намагався дещо обдумати і все ще мав довіру до мудрості Сарумана. З тієї пори минули роки. Я поплатився за свою необачність багатьма чорними, страшними днями. Коли, після зникнення Більбо, я знову розпочав пошуки, слід давно пропав. І нічого б не вийшло, якби не допомога Арагорна, найкращого мисливця наших днів. Разом ми шукали Горлума по всій Глухомані, без надії та без успіху; але щойно я вирішив полишити пошук і приділити увагу іншим справам — Горлум відразу знайшовся. Здолавши небезпечну подорож, Арагорн привів його до мене.

Горлум ні за що не хотів зізнатися, де пропадав. Він лише плакав! називав нас жорстокими, і в горлі його булькотіло: гор-р-лум, гор-р-лум… А ледь натиснеш — хниче та здригається, та потирає свої довгі руки, немов йому боляче від спогаду про колишні тортури. Але, здається, сумніву нема: повільно, крок за кроком, миля за милею посувався він на південь, поки нарешті не досяг Мордору.

Важка тиша запанувала у кімнаті. Фродо чув, як стукає його серце. Навіть зовні все принишкло. Ножиці Сема більше не клацали.

— Саме так: Мордору, — повторив Гандальф. — На жаль — Мордор притягує все нечисте, і Володар Тьми напружує волю, щоб зібрати всю нечисть докупи. Та й Перстень неодмінно мав зоставити на душі Горлумовій свій відбиток, зробити його чутливим до заклику Ворога. Горлум мав чути, як люди пошепки розповідали про нову Тінь на півдні. Там його чудові нові друзі, вони мусять допомогти помститися! Жалюгідний дурень! В тім краї він міг узнати багато, занадто багато, й загубити останній спокій. До того ж рано чи пізно, поки він там винюхував і виглядував, [69] його мали схопити й відвести на доган. Мабуть, так і сталося. Ми знайшли його, коли він, довго пробувши там, повертався з якимось дорученням. Неважливо, з яким — найгірше він уже зробив: Ворог дізнався про знахідку Старшого Персня. Він знає, що це один з Великих Перснів, бо він дає довголіття. Йому відомо, що ельфійські персні ніколи не губилися й не можуть служити злу; долі інших — семи та дев'яти — також відомі. Тому він зрозуміє, що знайшовся Перстень Влади. І він, кінець кінцем, почув про гобїгів з далекого Краю.

Тепер, можливо, Ворог шукає Гобітанію, якщо вже не знайшов. Я навіть вважаю, Фродо, що ім'я Торбинсів, приховане у сутінках протягом довгого часу, тепер випливло на поверхню.

— Який жах! — зойкнув Фродо. — Це страшніше над усе, що я міг уявити з твоїх недомовок. О Гандальфе, кращий з друзів, підкажи, як бути? Мені дуже страшно. Що мені робити? Який жаль, що Більбо не заколов цю потвору, коли випала така нагода!

— От про що ти жалкуєш? А Більбо пожалкував убивати без потреби. Жалість стримала його руку — і милосердя. За це він одержав винагороду: безперечно, Перстень так слабо вплинув на нього, й він зумів визволитися саме тому, що не почав з убивства.

— Вибач, — зніяковів Фродо. — Але я дуже злякався і не відчуваю до Горлума ніякого жалю.

— Але ти його не бачив…

— Не бачив та й не бажаю. Не розумію, як могли ви, ти та ельфи, залишити йому життя, йому, що винен у стількох злочинах? Та ж він гірший за будь-якого орка! Він ворог, і заслуговує на смерть!

— Заслуговує? О, без сумніву. Чимало з тих, хто нині живе, заслуговує на смерть. А інші гинуть, хоча заслужили на довге життя. Чи ти можеш винагородити їх? Тож не поспішай роздавати смертні вироки. Навіть наймудріші не здатні передбачити геть усе. Навряд чи Горлума може виправити щось, окрім могили, а все ж таки надія ще є. Судилося йому зв'язати своє життя з Перснем. Серце підказує мені, що він ще зіграє свою роль, добру чи злу, перш ніж усе скінчиться. Хто зна — чи не врятує багатьох жалість Більбо — і не в останню чергу тебе. Не хотілося нам його вбивати: він старий та нещасний. Лісові ельфи взяли його [70] в полон, але поводяться з ним лагідно, як підказує їм мудрість їхніх сердець.

— Гаразд, — згодився Фродо, — нехай Більбо не міг убити. Але навіщо ж він зберіг Перстень? Хай би й на очі нам той перстеник не попадався, ні дядькові, ні мені! А ще навіщо ти дозволив зберігати його? Чому не примусив викинути чи… чи знищити?

— Дозволив? Примусив? — сердито перепитав чарівник. — Чи ти не чув, про що я тобі тут кажу? Думай, що верзеш! Викинути Перстень було б великою помилкою. Він зумів би віднайтися й у недобрих руках накоїв би багато лиха. Ще гірше, він міг би потрапити до рук" Ворога, він неодмінно потрапив би до нього. Бо це Перстень Влади, і Саурон нічого не пожалкує, аби повернути його.

Звісно, милий Фродо, бути охоронцем Персня небезпечно, і мені за тебе дуже неспокійно. Але занадто багато тут поставлено на карту, отже, мусимо ризикнути — хоча, навіть коли я був далеко, Гобітанія ані на день не залишалась без нагляду. Поки ти не користався Перснем, він не міг помітно вплинути на тебе. І потім, не забудь, що дев'ять років тому, коли ми бачились востаннє, я ще майже нічого не знав напевно.

— Добре, а чому б не знищити його? Це давно вже треба зробити, ти ж сам казав? — уперто повторив Фродо. — Коли б ти попередив мене або хоч надіслав листа, я б з ним розібрався.

— Справді? Ти того певен? Уже спробував?

— Ні. Але невже ж не можна його розплавити чи розплющити молотом?

— Спробуй-но, — сказав Гандальф. — Відразу ж і починай.

Фродо знову видобув Перстень з кишені й оглянув. Простий, гладенький — ані напису, ані знаку. Золото щире, гарне, і Фродо з захватом дивився, який чудовий у нього колір, як гарно він заокруглюється. Чудова річ, до того ж коштовна. Дістаючи Перстень, він намагався пожбурити його в найжаркіше полум'я. Але тепер не міг цього зробити. З превеликим зусиллям зважив він Перстень на долоні, вагаючись і примушуючи себе пригадати все, що розповів йому Гандальф. Потім все ж таки замахнувся — але рука його сама по собі опустила Перстень назад до кишені.

Гандальф похмуро посміхнувся. [71]

— Ось бачиш? Уже й ти, Фродо, не можеш заподіяти йому шкоди. Отож «примусити» тебе я міг би лише силоміць, але це відібрало б у тебе тяму. А щодо знищення… Силою його не візьмеш. Ковальський молот не зробить на Персні ані щербини. Ні твоєю, ні моєю рукою знищити його не можна. У полум'ї твого вогнища не розплавити, зрозуміло, і просте золото. А цей Перстень, сам бачив, навіть не нагрівся. По всій Гобітанії не знайдеш такої кузні, де змогли б його перекувати. Не стали б у пригоді й гномські кувадла. Я чув, що полум'я драконів плавило Персні Влади, але зараз на землі не залишилось жодного вогнедишного дракона. А вже Старшого Персня, всевладного, не здолав би й Анкалагон Чорний — адже й того кував власноруч сам Саурон. Є тільки один засіб: знайти Згубну Щілину у надрах Ородруїна, Вогняної Гори, та кинути Перстень туди. Тоді Ворогу його більше не бачити.

— Я дійсно дуже хочу знищити його! — скрикнув Фродо. — Тобто хочу, аби його знищили. Я не здатен на небезпечні починання. Чому він дістався мені? Чому мене було обрано?

— На ці запитання відповіді нема. Точно знаю, що не за якісь там особливі чесноти: ні про силу, ні про мудрість не йдеться. Але тебе обрано, отже, доведеться тобі пустити в діло усі сили й розум, які маєш.

— Але ж у мене всього цього замало! А ти мудрий та сильний. Чом би тобі не взяти Перстень?

— Ні! — вигукнув Гандальф, скочивши на ноги. — Це дало б мені надто велику, жахливу владу. Наді мною Перстень одержить владу ще сильнішу, ще згубнішу. — Очі його заблищали, й лице неначе засвітилось ізсередини. — Не спокушай мене! Я не хочу уподобитися Чорному Володарю. Перстень знайшов би шлях до мого серця через жаль до слабких та бажання робити добро. Не спокушай. Я не насмілюся взяти його, навіть тільки на зберігання. Бажання використати його буде нездоланним, А він так знадобився б! Великі небезпеки загрожують мені…

Він підійшов до вікна, розсунув завіску й розкрив віконницю. Сонце знову залляло кімнату. Сем, насвистуючи, пройшов по ближній доріжці.

— А тепер, — сказав чарівник, — вирішувати належить тобі. Але ти не залишишся сам. — Він поклав руку на плече Фродо. — Я допоможу тобі нести цей тягар, поки [72] він буде твоїм. Але нам треба діяти і негайно. Ворог підіймає голову.

Запала довга мовчанка. Гандальф знову сидів і попихкував люлькою у глибокій задумі. Очі він прикрив, але з-під опущених вій пильно стежив за Фродо. А той уставився на червоніюче вугілля у вогнищі, й воно розросталося в його очах, доки не здалося йому, наче він дивиться у колодязь, де бухкає страшне полум'я. Він згадав про легендарну Згубну Щілину і жахливу Вогняну Гору.

— Ну, то що? — спитав нарешті Гандальф. — Про що ти міркуєш? Вирішив, що робити?

— Ні, - відповів Фродо, повертаючись з пітьми і з подивом переконуючись, що навколо ясний день і за вікном — залитий сонцем сад. — Чи, взагалі, так. Наскільки я зрозумів, я мушу поки що Зберігати та охороняти Перстень, хоч би як погано мені від цього не було.

— Якщо ти так зробиш, він дуже нескоро заволодіє тобою.

— Сподіваюсь, — відказав Фродо. — Але ти все ж таки швидше підшукай іншого охоронця. А поки що, здається, я стаю небезпечним для усіх, хто мешкає зі мною, і не можу залишатися тут, доки Перстень у мене. Отже, доведеться залишити Торбу, покинути Край, усе полишити та йти геть, — зітхнув він. — Я хотів би врятувати Край, хоч іноді його мешканці здаються мені страшенно безглуздими й нудними, і який-небудь землетрус чи напад драконів пішли б їм на користь. А зараз я відчуваю, що дальні мандри буде легше витримати, доки за спиною в мене залишається Край, мирний і затишний. Я знатиму, що десь є надійний клаптик землі, хай навіть мені вже не судилося ступити на нього.

Звісно, іноді я мріяв, що колись піду, але так, для розваги: вервечка пригод, як у Більбо, та навіть краще, із щасливим кінцем. Але тепер на мене чекає вигнання, втеча з вогню та в полум'я, і зло піде за мною по п'ятах. А у такому разі краще йти самому. Але ж я відчуваю себе таким маленьким, збентеженим, я у відчаї, а Ворог такий могутній та жахливий…

Він не зізнався Гандальфу, але, поки говорив, палке бажання піти слідом за Більбо зажевріло в його душі — піти за Більбо і, якщо пощастить, знайти його. Це бажання здолало навіть страх: він ладен був бігти стрімголов, без [73] капелюха, як зробив це Більбо таким же ранком багато років тому.

— Фродо, голубе! — скрикнув Гандальф. — Гобіти й справді дивовижні істоти! їх можна вивчити наскрізь за місяць, а потім через сто років вони раптом здивують тебе при нагоді. Я майже не сподівався почути таку відповідь, навіть від тебе. Але Більбо не помилився у виборі спадкоємця, хоч і не підозрював, як це важливо. Боюся, що ти маєш рацію. Перстень недовго залишиться таємницею; і для твого ж — та й загального — добра треба буде піти і залишити ім'я Торбинса тут. У глушині за межами Гобітанії мати це ім'я буде небезпечно. Отже, для початку давай-но змінимо тебе на, скажімо, Підкопай. Але навряд чи варто тобі йти самому. Якщо знайдуться такі, хто захоче йти за тобою, до кого ти маєш довіру й не завагаєшся повести назустріч невідомій долі, - це добре. Але будь уважний, обираючи супутника! І думай, що кажеш, хоч би й найближчим друзям. У Ворога багато слуг, багато способів…

Раптом він увірвав розмову й прислухався. Фродо відразу помітив, що у кімнатах та й зовні зробилося якось незвично тихо. Гандальф крадькома підібрався до вікна, а потім раптом скочив на підвіконня, перегнувся додолу і помацав рукою. Пролунав жалісний зойк, і у вікні з'явилася кудлата голова Сема Гемджи, якого міцно тримав за вухо чарівник. -

— Та ви тільки подивіться! — сказав Гандальф. — Щоб мені очі повилазили! Це ж Гемджи-молодший і ніхто інший. Цікаво, що ти там робив?

— Ой, та відпустіть мене, дядечку, пане Гандальфе! — заголосив Сем. — Нічого я не робив… травичку підстригав під віконцем. — Він підібрав із землі свої ножиці і продемонстрував як доказ.

— Щось не віриться, — сказав Гандальф суворо. — Ножиць твоїх вже давненько не чути було. Отже, підслуховуєш?

— Даруйте, даруйте, пане, тільки я вас не розумію. Нічого я не підраховую, що ж тут у садку рахувати!

— Не вдавай з себе дурня! Що ти чув і для чого слухав? — Очі чарівникові блиснули, брови зігнулися, немов дві щітки.

— Пане Фродо! — заблагав Сем, тремтячи з переляку. — Хай він мене не ображає! Він як оберне мене зараз [74] на якусь гидоту! Батечко старий того не переживе! Я нічого лихого не хотів, от як небо святе, пане!

— Він тебе не займе, — ледь стримуючи сміх, сказав Фродо, хоча сам був дуже здивований. — Він знає, як я, що ти нічого лихого не хотів. Але краще тобі не опиратись, коли тебе спитали.

— Гаразд, пане, — сказав Сем, тремтячи дещо менше. — Я чув багато усього, чого й не дуже зрозумів, про якогось ворога, та перстеник, та пана Більбо, а ще про драконів, і вогняну гору, і… і про ельфів, пане. Як почув, то вже й відірватися не міг, отож, знаєте, як то бува. Ой, пане, як же ж мені такі розмови до вподоби! Я вірю, що то правда, а на Теда мені начхать. Ельфи! Аж кортить побачити їх! Не могли б ви, пане, взяти мене з собою та показати ельфів?

Гандальф раптом розсміявся.

— А йди-но сюди! — звелів він і, простягнувши руки, підняв здивованого Сема з ножицями, обрізками трави та всім іншим, затягнув через вікно і поставив на підлогу.

— Отже, тобі треба бачити ельфів? — спитав він, уважно придивляючись до Сема, але на обличчі його промайнула посмішка. — І ти чув, що пан Фродо мусить піти звідси?

— Авжеж, пане, і ледь не задихнувся — мабуть, те ви й почули. Я спробував стриматися, пане, аж воно якось не стрималося. Так мені смутно зробилося…

— Тут вже нічого не поробиш, Семе, — сумно сказав Фродо. Він тепер тільки відчув, як боляче втікати з дому, що ой як не просто сказати «прощавай» звичному затишкові Торби-на-Кручі. — Мені треба буде піти. Але, — він суворо глянув на Сема, — якщо ти мене дійсно поважаєш, хай там що, тримай це у таємниці. Краще б тобі вмерти, зрозумів? Пусти-но хоч слівце з того, що тут почув, тоді вже Гандальф неодмінно оберне тебе на плямисту жабу і накличе зміюк до саду!

Сем, тремтячи, бухнувся навколішки.

— Підводься, Семе, — сказав Гандальф. — Я тобі ще жахливіше покарання призначу. Ти одержиш те, що заслуговуєш, і мусиш далі тримати язика за зубами: підеш у мандри разом з паном Фродо!

— Я, пане? — скрикнув Сем, підскочивши, ніби собака, якого покликали до прогулянки. — Я піду з ним, побачу ельфів і все таке? Ур-р-ра! — вигукнув він, а потім раптом зайшовся сльозами. [75]

Розділ 3 ВТРЬОХ ВЕСЕЛІШЕ

— Ти мусиш піти потайки і то якнайшвидше — сказав Гандальф. Але проминуло вже два чи три тижні, а Фродо навіть не почав збиратися.

— Я розумію, — зітхав Фродо. — Але як мені поєднати обидві вимога? Якщо я раптом зникну потайки, сполошиться увесь Край.

— Зрозуміло, ти не повинен зникати! Адже я сказав «якнайшвидше», а не «миттєво». Це нікуди не годиться! Якщо вигадаєш, як залишити Гобітанію непомітно ДЛЯ УСІХ, тоді є сенс трохи почекати. Але й баритися не можна.

— А якщо влаштувати це восени, на день народження чи опісля? — спитав Фродо. — До того часу я, мабуть, щось вигадаю.

Відверто кажучи, йому вельми вже не хотілося починати — тепер, коли дійшло до діла. Торба-на-Кручі здавалась тепер набагато привабливішим притулком, ніж у всі попередні роки, й він хотів сповна насолодитися своїм останнім літом у Гобітанії. Восени він знав це — жага мандрів прокинеться у його серці, як завжди. Отже, він вирішив піти на свій п'ятдесятий день народження, коли Більбо виповниться 128. Це слушна дата для початку походу немов по його сліду. Йти услід за Більбо — так він казав собі весь час, так легше було пристосуватися до думки про розлуку з домівкою. Про Перстень він намагався не думати, й куди він може завести — теж. Гандальфу він цих думок не відкривав. А чи здогадувався чарівник про щось — завжди було важко сказати.

Він поглянув на Фродо й посміхнувся.

— Дуже гарно, — сказав він. — Це цілком підходить. Але не пізніш! Я починаю дуже непокоїтись. А поки що будь обачний, нікому ані слова. І пильнуй, щоб Сем не розпатякував, не то й насправді перетворю його на жабу.

— Ну, куди я зібрався, роздзвонити буде важко — адже я й сам цього ще не знаю.

— Не верзи дурниць! — обірвав його Гандальф. — Я ж не забороняю тобі залишити адресу у поштовій конторі. Але ти залишаєш Край, і ось про це ніхто не повинен знати, поки ти не опинишся далеко. І хоч для початку [76] можна обрати будь-яку з сторін світу, твій вибір має зостатися невідомим.

— Я досі нічого не обрав, — сказав Фродо. — Ні про що не можу думати, крім розлуки з Торбою. Та й куди йти? Хто вкаже шлях? І яка в мене мета? Більбо ходив добувати скарби, туди й назад. А я вирушаю, щоб позбутися скарбу, й повернутися мені, мабуть, не доведеться.

— Навряд чи ти зумієш далеко зазирнути у майбутнє, - відповів Гандальф. — Та й я теж. Може, тобі доведеться самому шукати Згубну Щілину, а може, підуть інші, хто зна? В усякому разі, ти поки ще не готовий до такої далекої путі.

— Це справді так! Але куди йти спочатку?

— Назустріч турботам і небезпекам; але не дуже квапливо, не дуже прямо. Моя тобі порада: йди до Рівенделлу. Цей шлях не такий небезпечний, хоча на тракті уже менш спокійно, ніж було раніш, а буде ще гірше.

— До Рівенделлу? — сказав Фродо. — Чудово! Я піду на схід, у Рівенделл. Візьму з собою Сема, нехай подивиться на ельфів, йому це сподобається, — він намагався говорити безтурботно, але у серці його раптом спалахнуло бажання побачити дім Елронда Напівельфа, подихати повітрям тої затишної долини, де й досі мирно мешкав Пречудний Народ.

Одного вечора влітку приголомшлива новина обговорювалась і «Під Плющем», і в «Зеленому Драконі». Велетні й інші знамення були позабуті заради важливішої події: Фродо Торбинс зібрався продавати садибу, та ні, вже продав — Кошелям-Торбинсам!

— Ну, з них він, мабуть, добряче заправив, — казав дехто.

— За помірну ціну продав, — заперечували інші, - з пані Геранії багато не заправиш. (Одо на той час вже помер, доживши до ста двох років, але так і не дочекавшись ясної днини).

Причину продажу славетної нори обговорювали ще пристрасніше, ніж ціну. Дехто (таких було небагато) тримався думки — підказаної натяканнями й кивками самого Торбинса, — що гроші у Фродо кінчаються; тому він вимушений залишити Гобітон, щоб на прибуток від продажу маєтку скромно прожити у Забоччі, серед родичів. «Якнайдалі від Кошелів», — додавали деякі. Але уява про незліченні [77] багатства так уїлась у свідомість гобітів, що більшість відмовлялася вірити цьому і швидше визнала б першу-ліпшу, найневірогіднішу причину, яку тільки могли вигадати: наприклад, таємні підступи Гандальфа. Хоча маг тримався непомітно, навіть з дому вдень не виходив, усі добре знали, що він ховається «там, на Кручі». Залишалось незбагненним, заради яких чаклунських витівок йому це треба, але сам факт сумнівів не викликав: Фродо повертається до Забоччя.

— Так, восени приїду обов'язково, — казав він. — Меррі Брендібок поки що підшукує мені затишну нірку або скромний будиночок у Струмковій Ярузі за Брендітропом, й завдаток уже сплачено.

Всіх, окрім Сема, він намагався переконати, буцімто збирається залишитись там назавжди. Це спало йому на думку, коли був обраний шлях на схід: адже Забоччя знаходилось на східному кордоні Краю, а оскільки він мешкав там у дитинстві, його повернення ставало цілком природним.

Гандальф прожив у Гобітоні близько двох місяців. Наприкінці червня, незабаром після того, як плани Фродо остаточно визначились, він якось увечері раптом зібрався йти.

— Постараюсь упоратися швиденько, — сказав він. — Мені зараз неодмінно треба порозвідати південні кордони. Я байдикував більше, ніж можна було.

Говорив він весело, але Фродо помітив на його обличчі тінь занепокоєння.

— Щось трапилось? — запитав він.

— Зовсім ні, але треба з дечим розібратися. Якщо тобі потрібно буде іти негайно, я відразу ж повернусь або надішлю звістку. А ти поки що тримайся свого плану і поводься якомога обережніше, особливо з Перснем. Кажу ще раз: ні в якому разі не користайся ним!

На світанку він пішов, сказавши напослідок: «Я можу повернутися у будь-яку мить. У крайньому разі встигну до прощального свята. На Тракті нам краще бути вдвох».

Спочатку Фродо зовсім засмутився і часто замислювався, що могло занепокоїти Гандальфа, але мало-помалу заспокоївся: погода стояла гарна, і всі турботи на деякий час відступили. Нечасто випадало у Гобітанії таке чудове літо, така щедра осінь; яблуні знемагали від важких плодів, [78] мед витікав із стільників, а пшениця виросла висока, з повним колоссям.

Тільки восени Фродо почав знову непокоїтись про Гандальфа. Березень настав, а від нього не було звісток. Наближався День Народження і Від'їзду, а він не з'являвся, не надсилав листа. В Торбі-на-Кручі стало шумно: друзі Фродо поселились у нього, щоб допомогти зібратися. Були там Фредегар Бульбер і Фолько Мудрінс, і, звичайно, щирі друзі Перегрій Тук і Меррі Брендібок. Разом вони перевернули садибу догори ногами.

Двадцятого вересня два криті фургони, навантажені меблями й тими речами, котрі Фродо залишав собі, відбули до Забоччя. На другий день Фродо вже не знаходив собі місця й безперестанку бігав видивлятися Гандальфа. Ранок у четвер видався такий же ясний та погожий, як багато років тому, у день славетного Бенкету. А Гандальф усе не з'являвся. Ввечері Фродо влаштував прощальний бенкет, дуже скромний — пообідав разом зі своїми чотирма помічниками; він був пригнічений і похмурий. Думка про неминуче розставання з друзями пригнічувала його; він ніяк не міг вигадати, як краще сказати їм про це.

Втім, четверо молодиків перебували у чудовому настрої, і незабаром веселощі лились через край; вони сиділи у спорожнілій їдальні — нічого, крім столу та стільців, — але обід був непоганий, та ще й подали чудове вино: Фродо не продав свого запасу Кошелям-Торбинсам.

— Нехай розпоряджаються моїм майном на свій розсуд, коли накладуть на нього свою лапу, — принаймні цьому я знайшов вдале застосування! — сказав Фродо, спустошивши останній келих «Старого Виноградного».

А ще поспівали вони багато пісень, та позгадували про спільні витівки, та проголосили тост на честь Більбо, та випили, за звичаєм, разом за нього й за Фродо. Потім вийшли подихати свіжим повітрям і помилуватися зірками, а потім лягли спочивати. Свято скінчилось, а Гандальф так і не прийшов.

Зранку навантажили решту багажу на ще один візок. Меррі узяв доставку на себе, й вони з Череванчиком (тобто з Фредегаром Бульбером) покотили геть. «Має ж хтось протопити у господі до вашого приїзду, — сказав Меррі. — Ну, до зустрічі післязавтра — якщо не будете надто довго спочивати!» [79]

Фолько після сніданку розпрощався й пішов додому, а Пін залишився. Фродо турбувався, увесь час марно прислуховуючись, чи не йде Гандальф. Він вирішив почекати до ночі. Кінець кінцем, Гандальф при необхідності зможе знайти його у Струмковій Ярузі, а може, він просто туди й попрямував? Адже Фродо піде пішки: заради втіхи, щоб востаннє ^подивитися на рідні місця, та й з деяких інших причин. Йому здавалося зовсім, не важко дійти з Гобітона до переправи через Брендівіну.

— Мені піде на користь трошки розім'ятися, — сказав він, роздивляючись своє відображення у запорошеному дзеркалі, у напівпустім передпокої. Він вже давно покинув далекі прогулянки й тепер трохи забрезкнув.

Після сніданку, до великої прикрості Фродо, з'явились Кошелі-Торбинси, Геранія та її білявий синок Лотто. «Нарешті вже усе наше!» — казала Геранія, заходячи до дому. Це було нечемно, та й невірно: угода про продаж набувала сили тільки опівночі. Втім, Геранії можна було вибачити: адже їй довелось чекати цієї хвилини на 77 років довше, ніж вона розраховувала, і їй уже пішов сотий рік. Так чи інакше, вона прибула, аби упевнитись, що все придбане нею залишилось на місці, й зажадала ключі. Не скоро вдалося її задовольнити — вона принесла з собою довгий перелік майна та звірила його увесь, пункт за пунктом. Нарешті вони з Лотто пішли собі геть, отримавши запасні ключі та обіцянку залишити другий ключ у Гемджи, на Торбиному узвозі. Геранія пирхнула, не приховуючи, що вважає цих Гемджи здатними за ніч обібрати увесь дім. Фродо навіть не запропонував їй чаю.

Сам він випив чаю з Піном та Семом Гемджи на кухні. Всім було повідомлено, що Сем їде до Забоччя «допомагати панові Фродо й доглядати сад»; Дід не заперечував, хоч йому зовсім не посміхалося мати по сусідству Геранію.

— Востаннє поїли у Торбі-на-Кручі! — сказав Фродо, підіймаючись із-за столу. Мити посуд вони на стали — хай Геранія попорається. Пін і Сем затягли ремінці на дорожніх торбах і склали їх на ґанку. Потім Пін вийшов напослідок прогулятися по саду, а Сем кудись зник.

Сонце зайшло. Фродо блукав по знайомих кімнатах, стежачи за тим, як сонячне світло згасає на стінах і тіні виповзають з кутків. Поступово в домі стало зовсім темно. Він вийшов, спустився до воріт і пішов по стежці у бік [80] Головного Шляху. Він сподівався зустріти Гандальфа, що поспішатиме назустріч.

Безхмарне небо рясно всіяли зірки. «Гарна буде ніч, — сказав Фродо уголос. — Гарна ніч для початку. Нестерпно далі стирчати тут і чекати. Я піду, а Гандальф мене наздожене».

Він завернув назад, та відразу ж зупинився: з-за рогу, наприкінці Торбиного узвозу, чулися голоси. Один належав батькові Гемджи, другий був чужий і неприємний. Слова бриніли нерозбірливо, але відповіді Діда, досить різкі, лунали чітко. Старий, здається, був роздратований. «Ні, пан Торбинс поїхав сьогодні зранку, і мій син з ним разом, і майно перевезли. Так, усе геть продав і поїхав, кажу ж вам. Навіщо? А це вже не моя справа, та й не ваша. Куди? Ну, тут таємниці нема: у Забоччя, кудись туди, далеко. Еге, це добрячий кінець. Я не бував — народ там чудернацький. Ні, передати вітання не візьмусь. На добраніч!»

Хтось протупотів униз по Кручі. Фродо чомусь відчув велике потеплення від того, що невідомий не підвівся на пагорб. «Здається, я вже ситий по саме горло усякими розпитуваннями, — подумав він. — Ну, й настирний же в нас народ!» Він хотів був піти й запитати в Діда, хто приходив, але передумав і швидко пішов додому.

Пін сидів на ґанку, на своїй торбі. Сема не було. Фродо трохи відхилив двері до темної нори й гукнув: «Се-ем! Уже час!»

— Йду, пане! — пролунала здалека бадьора відповідь, і незабаром Сем з'явився, витираючи долонею рота — він прощався у погребі з пивним барилом.

— Усе готове, Семе? — запитав Фродо.

— Так, пане. Залишилось тільки ключа віднести, але це я швиденько.

Фродо зачинив і замкнув вхідні двері та віддав ключ Семові.

— Як віддаси ключа батькові, біжи провулком до воріт, тих, що виходять до луки. По вулиці не підемо — занадто багато тут цікавих очей та вух.

Сем прожогом кинувся виконувати доручення.

— Ось ми нарешті йдемо! — сказав Фродо. Вони закинули торби на спини, узяли палиці та, обминувши ріг, вийшли на західний бік садиби. [81]

— Прощавай! — сказав Фродо, подивившись на темні, неживі вікна, махнув рукою і, повторюючи, хоч сам того не знав, дії Більбо, хутко пішов за Перегріном по садовій стежці. Вони перестрибнули через перелаз у нижньому кутку саду й пішли полями, швидко зникаючи у темряві.

Біля підніжжя Кручі були ворота, що вели до вузенької вулички. Там друзі зупинились і підтягай шлейки своїх торб. Незабаром бігцем примчав Сем, важко сопучи: його торба, напхана під зав'язку, мов гора, нависала над плечима. На голову він нап'яв високий безформний ковпак, який називав капелюхом. У сутінках він дуже скидався на гнома.

— Впевнений, що ви понабивали до моєї торби все найважче, — сказав Фродо. — Співчуваю слимакам та всім, хто тягає свій дім на спині!

— Я міг би дещо перекласти до себе, пане, — запропонував Сем хоробро, але нещиро.

— Та ні вже, Семе, не треба! — втрутився Пін. — Йому це тільки на користь. Сам же звелів нам усе це спакувати! Останнім часом він розлінувався, отже, нехай трохи порухається, тоді полегшає!

— Майте милосердя до бідолашного старого гобіта! — засміявся Фродо. — Доки я доплентаюсь до Забоччя, то стану тоненьким, наче лозиночка!.. Та що це я дурниці кажу?! Підозрюю, що ти, Семе, узяв на себе більше, ніж ми домовились. На першій же зупинці перевірю! — Він знов взявся за палицю. — Усі ми полюбляємо ходити потемки, отож давайте пройдемо кілька миль, а там уже й на боковеньку.

Вони звернули навскоси на захід, потім наліво і знов тихо вийшли у поля. Вони рухались вервечкою один за одним уздовж огорожі, обминаючи левади, і ніч поступово густішала навколо них. В темних плащах вони перетворились на невидимок і без чарівних перснів. Як усі гобіти, вони вміли, коли треба, ходити зовсім безшумно, так що й гобіт би не почув. Навіть звірота лісова та польова ледве помітила їх.

Потім вони перейшли по вузенькому, в одну дошку, містку через струмок на захід від Гобітону. Вночі він здавався чорною стрічкою, що звивається поміж вільхами. Милі зо дві далі на схід вони хутко перетнули шлях до Брендівінського моста. Звідси починався Туклін, прадавня земля Туків; завернувши на південний схід, вони попрямували до Зелених Пагорбів. Піднявшись на перший [82] схил, озирнулися й побачили вдалечині мерехтливі вогники Гобітона у тихій долині за струмком. Потім темні складки пагорбів заступили їх; а там пропало з очей і селище над Водицею. Коли й вогники останньої ферми, що виблискували крізь гілля дерев, залишились далеко позаду, Фродо помахав їм рукою на прощання. «Чи судилося мені ще раз побачити все це?» — тихо запитав він.

За три години вони зупинились відпочити. Ніч стояла ясна, прохолодна й зоряна, тільки над ярами та річищами струмків звивався смугами сивий туман. Тонкі гілки берез погойдувались під слабким вітерцем, розкреслюючи чорною сіткою бліде небо. Друзі попоїли (досить помірно порівняно зі звичайною вечерею) і рушили далі.

Невдовзі вони натрапили вузеньку стежину, яка вела в темну далечінь, вгору та додолу по пагорбах, до Лісового Клину й Переправи. Вона відгалужувалась від головного шляху на Водицю й тяглась краєм Зелених Пагорбів до самого Лісового Клину, дикого кутка Східної чверті.

Потім вони звернули на стежку між високих дерев. Сухе листя тихо шелестіло над їхніми головами. Було дуже темно. Спочатку вони щось казали, тихенько наспівували — адже тепер їх ніхто не міг почути. Потім замовкли, і Пін почав відставати. Нарешті, при сходженні на крутий схил, він зупинився і позіхнув.

— Спати жахливо хочеться, з ніг валюсь, — сказав він. — Ви що, збираєтеся спати на ходу? Адже зараз уже майже північ!

— А я вважав, що тобі подобається гуляти вночі, - сказав Фродо. — Втім, поспішати особливо нема куди: Меррі чекає на нас тільки післязавтра, тобто ми маємо ще два дні. Отже, оберемо підходящу місцинку та зупинимось.

— Вітер західний, — зауважив Сем, — якщо перевалити на той бік пагорба, не буде протягу. А далі там іде, якщо не помиляюсь, сухий смерековий ліс.

Сем добре знав місцевість миль на двадцять навколо Гобітона, але на тім його географічні знання вичерпувались. На верхівці пагорба вони дійсно увійшли до смерекового лісу. Зійшли з дороги, поринули у темряву під деревами, що пахла смолою; назбирали ломаччя та шишок, запалили вогнище. Вогонь весело затріскотів під корінням величезної смереки, а гобіти сиділи навколо, аж поки очі не почали злипатися. Тоді кожен обрав собі куточок серед [83] коріння, і, загорнувшись у плащі та ковдри, незабаром усі міцно заснули. Вартових не ставили; навіть Фродо не відчував ніякої небезпеки тут, у самісінькому серці Краю. Коли вогонь згас, кілька лісових тварин прокралися придивитися до них зблизька. Лис, що біг лісом у власних справах, затримався на кілька хвилин і понюхав повітря. «Гобіти! — подумав він. — Оце так так! Чув я, що у тутешніх краях дивні дива діються, але щоб гобіт спав під деревом… Та ще й не один, а цілих троє! Ні, щось тут не те!» Він цілком мав слушність, але так ніколи й не довідався, у чому була справа.

Ранок настав блідий, прохолодний та вологий. Фродо прокинувся перший і відчув, що спина його геть уся у зам'ятинах від жорсткого коріння і не гнеться. «Розважальна прогулянка! — подумав він уперше, але не востаннє. — От що б мені було поїхати фургоном? А усі мої чудові перини продані Кошелям-Торбинсам! їх би сюди, на ці корчі!» — Він потягнувся й покликав:

— Гей, гобіти, прокидайтеся! Ранок який чудовий!

— Нічого чудового не бачу, — буркнув Пін, глянувши з-під ковдри одним оком. — Семе! Подай сніданок о пів на десяту! А чи вже зігріто воду для купелі?

Сем скочив та очманіло забубонів:

— Ні, пане! Не встиг, пане!

Фродо зідрав усі ковдри з Піна, витяг його на поверхню й пішов подивитися на шлях. Далеко на сході, з густого туману, що сповивав світ, підіймалося темно-червоне сонце. Дерева, по-осінньому золоті та багряні, немов пливли у похмурому морі. Трохи вліво й нижче по схилу шлях круто сходив у неширокий діл.

Коли він повернувся, Пін та Сем уже запалили багаття.

— Води! — вимагав Пін. — Де вода?

— Та аж ніяк не в мене у кишенях, — мовив Фродо.

— А ми гадали, що ти пішов воду шукати, — пояснив Пін, заклопотано виймаючи пакунки з їжею та кухлі. -, Може, тепер підеш?

— Ходімо разом, — запропонував Фродо, — та прихопи наші фляги.

Біля підніжжя пагорба знайшовся струмок. Вони наповнили усі фляги та маленький похідний чайник під тонким струменем заввишки кілька футів, що спадав з вибоїни у сірому камінні. Вода була крижана; гобіти пирхали та відпльовувались, поки вмивалися. [84] Коли сніданок з'їли, а речі знов упакували, йшла вже одинадцята година, і день обіцяв бути ясним та спекотним. Вони спустилися по схилу, перейшли струмок і знов піднялися й спустилися з чергового пагорба; незабаром плащі, ковдри, фляги, провізія та увесь обладунок перетворились на важкий тягар.

Денний перехід мав стати нестерпним, але за кілька миль дорога змінилась: утомливим зиґзаґом вона піднялась на крутий уступ, а потім пішла просто вниз. Гобіти побачили попереду низину з розсипаними купами дерев; далеко попереду вона танула у брунатному лісовому серпанку. То був Лісовий Клин, а за ним — Брендітроп.

— Шлях іде далі й далі, - сказав Пін, - але я так не можу. Вже давно час попоїсти.

Він присів на узбіччі й подивився на схід, там ховалась у імлі ріка, кордон Краю, де^він прожив усе своє життя. Сем зупинився поряд з ним. Його круглі очі були широко відкриті: перед ним простягалися землі, досі ніколи не бачені.

— А чи мешкають у цих лісах ельфи? — спитав він.

— Ніколи не чув, — відповів Пін. Фродо мовчав. Він теж дивився на схід, на шлях, немов ніколи усього цього не бачив. Раптом він вимовив уголос, але неначе до себе:

— Схоже на старі вірші Більбо, еге ж? — сказав Пін. — Чи це ти його наслідував? Щось воно мене не дуже надихає…

— Не знаю, — мовив Фродо. — Можливо, колись я їх чув. Вони якось самі прийшли. Звичайно, це дуже нагадує мені Більбо, яким він був у останні роки. Він часто казав, що на світі є тільки один шлях, як велика ріка: витоки її біля кожного порога, а кожна стежинка — притока. «Небезпечно це, Фродо, виходити за двері, - казав він, повертаючись [85] до ґанку Торби, після дальніх прогулянок. — Зробиш крок по дорозі, та якщо не утримаєшся, невідомо, куди тебе може занести. Чи розумієш ти, що оця сама стежка веде до Чорнолісся, а при бажанні, йдучи по ній, опинишся на Самітній Горі чи й зовсім уже у страшних краях!»

— Ну, мене щонайменше годину ніяка дорога нікуди не заведе, — сказав Пін, скинувши торбу з пліч. Інші зробили так само, сіли, притуливши торби до укосу дороги, і простягай ноги. Відпочивши, попоїли, а потім відпочили ще.

Сонце вже було на заході, довгі тіні лягли на землю, коли гобіти спустилися з пагорба. Досі вони не зустріли жодної душі. Цим шляхом користувалися нечасто — він не був пристосований для візків, тим паче що до Лісового Клину їздити було нічого. Шлях тепер біг просто крізь луги; подекуди високі дерева свідчили про наближення великого лісу. Отак швидким кроком ішли майже годину чи й більше, коли Сем зупинився, прислуховуючись:

— Хтось нас наздоганяє на поні чи на коні!

— Може, Гандальф? — припустив Фродо, але відразу ж відчув, що це не так: йому раптом захотілося сховатися куди-небудь від невідомого вершника.

— Звісно, я, мабуть, дарма турбуюсь, — винувато мовив він, — але краще, щоб мене ніхто не бачив. Набридло мені: за кожним кроком спостерігають та обговорюють… А якщо це Гандальф, влаштуємо йому несподіванку — нехай знає, як запізнюватися! А давайте сховаємось!

Супутники Фродо хутко побігли у правий бік від дороги і сховалися у неглибокій западині. Фродо ще вагався: цікавість чи щось інше утримувало його. Копита цокотіли все гучніше. Фродо ледве встиг сховатися у високій траві позаду дерева, що нависло над дорогою. Потім підвів голову й обережно визирнув із-за могутнього коріння.

З-за повороту вилетів чорний кінь — не гобітанський поні, а великий, справжній; високий на зріст вершник незграбно зігнувся у сідлі, загорнутий у широкий плащ із каптуром так, що виднілися тільки ноги у високих чоботах, встромлені до стремен; обличчя цілком ховалось у тіні.

Наблизившись до схованки Фродо, кінь зупинився. Вершник застиг, нахиливши голову. З-під каптура чути було сопіння, немов хтось намагався впізнати слабкий запах; голова хиталась з боку на бік.

Фродо зненацька до жаху злякався, що його зараз викриють, й одразу згадав про Перстень. Варто лише надіти [86] його на палець, і все буде гаразд. Ледве дихаючи, він не встояв проти спокуси, обережно сунув руку до кишені. Гандальфова порада здавалася тепер безглуздою. Адже Більбо користувався Перснем! «Ми ж навіть ще у межах Гобітанії», — доводив він собі, і рука його мимоволі торкнулася ланцюжка, на якому висів Перстень. В ідо ж мить вершник випростався і смикнув повіддя. Кінь кілька разів повільно переступив ногами і пішов швидким клусом.

Фродо підповз до узбіччя й стежив за вершником, доки той не зник у далечині. Йому здалося, що кінь, перш ніж зникнути з очей, звернув праворуч, до лісу.

«Дивно… та й страшно все це», — подумав Фродо, повертаючись до своїх супутників. Пін і Сем весь цей час пролежали носами у землю, отож нічого не бачили. Фродо описав їм вершника та його химерну поведінку..

— Він безперечно хотів побачити або винюхати мене. Не хотів би я, щоб він мене знайшов. Доки живу, такого не бачив!

— Але чого треба Рослому Народові від нас? — запитав Пін. — Чого той тип шукає у наших краях?

— Даруйте, пане, — раптом здогадався Сем, — відкіля він узявся, я знаю. Він у Гобітоні був, цей самий чорний вершник, якщо тільки їх не двоє. Куди він прямує, теж знаю.

— Як я маю це розуміти? — різко спитав Фродо, здивовано дивлячись на нього. — Чом же ти мене відразу не попередив?

— Та я, пане, тільки зараз пригадав… Це ж як було? Вчора ввечері замкнув я двері та поніс ключі до своєї нірки віддати батькові, а той і каже: «Привіт, каже, Семчику, а я гадав, що ти ще зранку від'їхав разом з паном Торбин-сом! Його тут хтось хотів бачити. Я того й відіслав до За-боччя. Голос у нього дуже бридкий. Я йому сказав, що пан Торбинс поїхав назавжди, а той як розлютиться! Аж засичав, засичав, мов шалений, мені аж моторошно стало». Я спитав у батька, хто це був. «А щоб я так знав, — каже. — Тільки не гобіт. Високий і чорний, нависнув наді мною. Мабуть, він чужинець, бо говірка чудернацька.» Мені, пане, слухати його далі вже часу не було, ви ж на мене чекали. Отже, я на це уваги не звернув. Батько мій вже старенький, бачить погано, а ще ж то було у сутінках — він саме вийшов ковтнути свіжого повітря перед тим, як лягати. Сподіваюсь, що вам не буде від того якоїсь шкоди, пане? [87]

— Батько твій ні в чому не винний. Відверто кажучи, я й сам чув, як чужинець в нього допитувався, та чогось не пішов дізнатися, хто це. Шкода, що не узнав, та й тобі краще було б пригадати це раніш. Я б тоді був обережнішим…

— Але, може, це хтось зовсім інший і з тим ніяк не пов'язаний, — сказав Пін. — Ми ж зникли дуже обережно, й навряд чи він міг вистежити нас.

— А запахи, пане? — нагадав Сем. — Адже цей щось тут винюхував. А про того Дід казав, що він був увесь чорний.

— Ой, дарма ми не дочекалися Гандальфа! — зітхнув Фродо. — Але ж усе могло скластися ще гірше…

— Отже, ти щось знаєш чи здогадуєшся? — запитав Пін, почувши це зітхання.

— Не знаю й навіть здогадуватись не бажаю, — відрізав Фродо.

— Гаразд, гаразд! Бережи свої таємниці, братику Фродо, доки можна, якщо це тобі до вподоби. Але що маємо робити далі? Я б не від того, щоб повечеряти, але краще, певне, забратися геть звідси. Від тих розмов про вершників, що носа не кажуть, а винюхають, ніякої радості!

— Добре, ходімо звідси, — відповів Фродо. — Але не по дорозі, бо ж той вершник може повернутися чи якийсь інший прискаче. Ми ще сьогодні маємо йти та йти. До Забоччя ще далеко…

Довгі й тонкі тіні дерев простягались по траві, коли вони рушили далі. Тепер гобіти трималися на деякій відстані від дороги та старанно ховалися. Але це дуже заважало рухові: трави були високі, земля грудкувата, а дерева росли дедалі ближче одне до одного.

Сонце сховалося за пагорбами позаду від них, настав вечір, коли вони знову вийшли на дорогу. Ще кілька миль вона вела просто уперед, а наприкінці довгої долини звернула ліворуч і пішла під гору, до смерекового лісу. Але у тому місці від неї відходила стежка, що звивалася поміж старезними дубами у напрямку Лісового Клину.

— Оце доріжка для нас, — сказав Фродо. Неподалік від розпуття вони знайшли кострубате старе дерево, ще живе, але з дуплом. До нього можна було дістатися крізь щілину з боку, протилежного дорозі. Гобіти заповзли усередину та розсілися на підлозі з потерті й сухого листя. Відпочили, дещо попоїли, розмовляючи стиха та час від часу прислухаючись. [88]

Коли почало темніти, вони крадькома повернулися до стежки. Західний вітер зітхав у гіллі, листя шепотіло. Незабаром стежка почала неухильно спускатись у імлисту долину. Попереду, на сході, зійшла яскрава зірка. Підбадьорюючи себе, гобіти пішли у ряд, ступаючи нога в ногу. Коли зірки рясно висипали на небі, їхня тривога розвіялась, вони більше не прислуховувались, чи десь не цокотять копита, і навіть почали стиха наспівувати, як то завжди роблять гобіти, коли повертаються додому вночі. Для цього найчастіше використовують пісні передобідні та сонні, але ця трійця заспівала похідної (хоч, звичайно, там ішлося про вечерю та м'яку постіль). Пісню цю склав Більбо Торбинс до стародавньої мелодії; Фродо почув її від Більбо, коли вони гуляли за околицею Водиці, розмовляючи про Пригоди.

Пісня скінчилася, і Пін голосно довершив її: «Вперед ходім! Вперед ходім!»

— Тихо! — перебив його Фродо. — Здається, знов стукотить…

Вони принишкли й насторожилися. Цокіт копит долинав здаля і наближався, хоч повільно, але впевнено. Гобіти тихесенько шурхнули геть зі стежки і сховались у глибокій темряві під дубами.

— Далі не підемо! — сказав Фродо. — Я не хочу, щоб мене хтось бачив, але сам хочу побачити, хто це — знову Чорний Вершник чи ні.

— Гаразд, — сказав Пін, — тільки пам'ятай, що він нюхає!

Цокіт копит наближався. Вже не було часу шукати кращої схованки, ніж суцільна темрява під деревами; Сем та Пін скоцюрбилися за товстим стовбуром, а фродо підповз ближче до стежки, яка здавалася тьмяно-сірою, немов промінь світла, що гасне у лісовій хащі. Небо, безмісячне, але зоряне, ледь-ледь прикривав туман.

Вершник зупинився: Фродо помітив, як щось чорне промайнуло між деревами, а потім застигло: то була тінь коня і друга, менша — вершника, що тримав повід. Тінь покинула стежку й почала гойдатися з боку на бік. Фродо почув тихе сопіння. Тінь припала до землі і поповзла до нього.

Фродо знов закортіло надіти Перстень, і цим разом те бажання було ще сильнішим, нестерпнішим! Він ще не встиг зрозуміти, що робить, а вже його рука навпомацки шукала Перстень у кишені. Але у цю мить забриніли співи та сміх; дзвінкі голоси залунали у зоряних сутінках. Чорна тінь випросталась і відступила. Вершник скочив на коня й зник, немов розтанув у пітьмі по той бік стежки. Фродо з полегшенням зітхнув.

— Ельфи, — хрипко прошепотів Сем. — Ельфи, пане! Він був рвонувся назустріч тим голосам, але друзі його втримали.

— Так, це ельфи, — сказав Фродо, — їх інколи можна зустріти поблизу Лісового Клину. Вони тут не мешкають, але зрідка приходять навесні чи восени зі своїх земель поза Баштовим Узгір'ям. Та як же доречно! Ви не бачили, але той Чорний Вершник зупинився і вже підкрадався до мене, а тільки-но вони заспівали, він відразу ушився. [90]

— Гаразд, але що робити далі? — нетерляче спитав Сем, занадто збуджений, щоб хвилюватися з нагоди якихось там вершників. — Хіба не можна піти поглянути на них?

— Тихо! — звелів Фродо. — Вони самі йдуть сюди. Почекаймо!

Спів наближався. Тепер чути було лише один дзвінкий голос. Він співав чудовою ельфійською мовою, яку Фродо дещо розумів, а інші й не чули. Але слова, злиті зі співом, немов упліталися до їхніх думок і ставали ніби знайомими:

А Елберет Гілтоніель

— Вони співають про Елберет! — прошепотів здивований Фродо. — То ж це — ельфи Високого Роду! Найпрекрасніше з племен світу! Мало хто міг бачити їх у наших краях, бо їх взагалі небагато залишилось у Середзем'ї, на схід від Великого Моря. Це й справді дивний випадок!

Гобіти сиділи на узбіччі, сховані тінями. Незабаром ельфи з'явилися на стежці трохи вище від них. Вони йшли повільно, зоряним світлом сяяли очі їхні, волосся мерехтіло, ніби відбиваючи те світло. Вони не мали ні ліхтарів, ані смолоскипів, але довкола них повітря сяяло само по собі, так, ніби мав зійти місяць. Проходячи пою гобітів, вони мовчали, і тільки останній ельф, глянувши на гобітів, розсміявся:

— Вітаю тебе, Фродо! Так далеко від оселі — о такій пізній порі! Чи ти не заблукав? — Він покликав своїх супутників, й усі ельфи зібралися навколо гобітів. [91]

— Оце так диво! — казали вони. — Троє гобітів уночі серед лісу! Ми не чували про таке, відколи Більбо покинув цей край. Що ж це значить?

— Це значить попросту, о Пречудний Народ, — відказав Фродо, — що ми з вами йдемо однією дорогою. Я полюбляю прогулянки під зорями і радо приєднаюсь до вашого товариства.

— Але ми не потребуємо ніякої компанії, - сміялися ельфи, — адже гобіти такі нудні. А звідки ти знаєш, якою дорогою ми йдемо?

— А звідки ви знаєте моє ім'я? — відказав Фродо.

— Ми багато чого знаємо. Часто бачили тебе разом з Більбо, хоча ви могли й не помітити нас.

— Але хто ж ви такі, і хто старший серед вас?

— Старший я, Гілдор, — сказав той ельф, що перший заговорив з ними. — Гіддор Інглоріон з дому Фінрода. Ми — вигнанці, майже усі наші співплемінники вже давно відпливли на захід, а ми ще затримались ненадовго, перш ніж вирушити до Моря. Але дехто з нас ще живе у Рівенделлі. А що ти тут поробляєш, Фродо? Якби просто гуляв, то не був би такий надто напружений і наляканий.

— О мудрі ельфи! — втрутився нетерплячий Пін. — Чи можете ви щось розповісти нам про Чорних Вершників?

— Про Чорних Вершників? — тихо перепитав Гілдор. — Але навіщо?

— Двоє таких наздоганяли нас сьогодні, або один траплявся двічі, - сказав Пін. — Коли ви наблизились, він відразу кудись пропав.

Ельфи обмінялися поглядами та кількома словами своєю мовою, й тільки тоді Гілдор відповів гобітам:

— Не варто говорити про це тут. Але вам дійсно краще піти з нами. Це не в наших звичаях, але сьогодні ми запрошуємо вас переночувати з нами, якщо бажаєте.

— О Пречудний Народ! — вигукнув Пін. — На таке щастя ми й сподіватися не могли!

Сем не пустив ані пари з вуст.

— Дуже дякую, Гіддоре Інглоріоне, — сказав Фродо, вклонившись. — Елен сейла люмен оментіельво (щаслива зірка зійшла у час нашої зустрічі)! — додав він ельфійською мовою.

— Гей, друзі, обережніше! — засміявся Гілдор. — Пильнуйте, щоб не вибовкати ненароком наших таємниць — бо ми зустріли когось обізнаного у Стародавній Мові! Певно, [92] Більбо був добрим вчителем! Отже, привіт тобі, друже ельфів! — сказав він, поклонившись Фродо. — Приєднуйся до нас із своїми друзями. Йдіть краще посередині між нами, щоб не загубитися. Та даруй, якщо втомишся, доки дійдемо до мети.

— Чом я маю втомитися? Куди ж це ви йдете?

— Сьогодні ми зупинимось на пагорбах за Лісовим Чертогом, за кілька миль звідси. Але там ви добре відпочинете, а йдучи звідти, скоротите шлях.

Вони пішли далі, не порушуючи мовчання, немов легкі тіні чи далекі вогні; бо ельфи (ще краще, ніж гобіти) вміють, коли треба, посуватися цілком нечутно. Піна незабаром потягло на сон, він спіткнувся раз, другий; але ельф, що йшов поряд, простягав руку і не давав йому впасти. Сем ішов поруч з Фродо, немов уві сні, й обличчя його відбивало переляк, змішаний з подивом та захопленням.

Ліс обабіч стежки густішав, дерева ставали молодшими та стрункішими; коли стежина стала спускатись, до улоговини між пагорбами, на схилах з'явилися зарості ліщини. Нарешті ельфи залишили стежку і пішли зеленою просікою, що її не було видно поза густим чагарником; вона вела по схилах, укритих лісом, до косогору, що простягався далі, ніж інші, у долину ріки. Раптом дерева розступилися, й відкрилася простора галявина, поросла травою, що здавалася сірою у нічній темряві. З трьох боків її обступив ліс, але зі сходу дерева росли лише нижче по схилу, так що їхні верхівки були на одному рівні з ногами гобітів, а ще нижче спали повиті туманом темні долини. Тільки у малому селищі Лісовий Чертог миготіли слабкі вогники.

Ельфи посідали на траві й почали упівголоса розмовляти між собою; про гобітів вони, здавалось, забули. Фродо та його супутники загорнулися у ковдри й плащі і задрімали. Було вжр дуже пізно, вогники у селищі один по одному згасли. Пін ліг на зелену горбинку й міцно заснув.

Високо у небі пливло сузір'я Реммірат, Зоряна Сіть, поволі виплив з-за туману рубіновий Боргіль, невгасимий самоцвіт. Потім легенько дмухнув вітер, туман розсіявся, й засяяв понад світом Небесний Мечоносець Менельвагор у мерехтливім вінці. Ельфи заспівали усі разом, під деревами несподівано спалахнуло яскраве полум'я.

— Йдіть сюди! — покликали ельфи гобітів. — Та йдіть же! Настала година розваг та бесід! [93]

Пін сів і протер очі; спросоння йому стало холодно. Один з ельфів постав перед ним і сказав:

— Вогонь горить і стіл чекає на дорогах гостей!

На південному боці галявини гілля дерев так переплелося, що утворилося справжнє склепіння. Стрункі стовбури підтримували його, як колони. Посередині палало багаття, а довкола смолоскипи розливали рівне золотаве й сріблясте світло. Ельфи сиділи просто на траві чи на кругляках з розпиляних стовбурів; хтось розносив келихи та розливав напої, хтось ставив широкі блюда з горами наїдків.

— Ми пригощаємо вас досить непишно, — почули гобіти, — бо ми далеко від дому. Але якщо доведеться вам завітати до нас, то ми вже подбаємо про те, щоб почастувати вас як слід.

— Та що там! — відповів Фродо. — Я б такі страви подав навіть на день народження!

Згодом Пін майже не міг пригадати, що вони їли та пили, бо найбільше його принаджували осяйні обличчя ельфів та голоси, різні, але однаково чудові; йому здавалося, що він бачить сон наяву. Втім, він запам'ятав хліб — смачніший, ніж білий хліб, що їдять після довгого голодування; плоди, солодші за дичку, але соковитіші, ніж ті, що зростають у садах; він одним духом вихилив кухоль духмяного напою, холодного, як джерельна вода, й золотавого, як полудень улітку.

Сем так ніколи й не спромігся ні описати словами, ні навіть чітко уявити собі, що він думав і відчував тієї ночі, хоч і пам'ятав її як одну з найголовніших подій свого життя. Він тільки й зміг, що сказати Фродо:

— Ох, пане, коли б це я вмів вирощувати такі яблука, то мав би право зватися садівником! Але що мені сподобалося над усе, для душі, то їхні співи, якщо ви розумієте, що я маю на увазі…

Фродо пив, їв та розмовляв з великим задоволенням; але найбільш цікавила його мова ельфів. Він колись дещо вивчив з неї і тепер старанно слухав. Час від часу він дякував ельфам, що прислуговували йому, ельфійською мовою. Вони казали, посміхаючись: «Та він справжній скарб серед гобітів!»

Після вечері Пін скоро заснув; його поклали на м'яку підстилку під наметом переплетеного гілля, там він і проспав до самого ранку. Сем відмовився залишити хазяїна; він умостився, згорнувшись калачиком, біля ніг Фродо і заплющив очі. А Фродо ще довго розмовляв з Гілдором. [94]

Багато чого обговорили вони, минуле й сучасне, й те, що коїться у світі поза межами Краю. Новини Гілдора були здебільшого сумні: тьма насувалася, люди воювали між собою, ельфи залишали Середзем'я. Нарешті Фродо задав найголовніше питання:

— Скажи мені, будь ласка, чи ти не зустрічав Більбо — після того, як він залишив нас?

— Зустрічав, — посміхнувся Гілдор, — навіть двічі. Він розпрощався з нами ось на цьому самому місці. Але ми бачилися ще раз, далеко звідси.

Де саме, він не пояснив, а Фродо не став наполягати.

— Ти замовчуєш те, що саме завдає тобі клопоту, — знов заговорив Гілдор. — Але я дещо знав раніше, а ще більше зрозумів з твого обличчя та думок, що криються за твоїми питаннями. Ти маєш намір залишити Гобітанію, але не впевнений, чи ти в змозі виконати те, що замислив, і чи повернешся взагалі додому. Так чи ні?

— Так, — сказав Фродо. — Але я сподівався, що моя мандрівка — це секрет, відомий лише Гандальфові та вірному Семові…

Він поглянув на Сема — той злегка похропував уві сні.

— Від нас твої секрети до Ворога потрапити не можуть, — сказав Гілдор.

— До чого тут Ворог? Невже тобі відомо, навіщо я залишаю Край?

— Я не знаю суті твоєї справи; але те, що Ворог переслідує тебе, я зрозумів, як не дивно мені це здалося. Й хочу попередити: біда не тільки женеться за тобою — вона попереду, вона з усіх боків.

— Ти маєш на увазі вершників? А я ж відчув, що вони — слуги Ворога! Але хто вони такі?

— А Гандальф не розповів тобі?

— Не можу пригадати нічого подібного.

— Ну, тоді й мені краще нічого не казати, щоб острах не завадив тобі йти уперед. Бо ти вирушив, здається, вчасно — чи, може, трохи запізнився. Тепер тобі треба поспішати, ніде не затримуватися і не відступати. Межі Краю вже не захистять тебе віднині.

— Краще б ти розповів мені все що можеш, ніж оті недомовки! — вигукнув Фродо. — Бо вони вже так мене налякали, що більше не можна! Звичайно, я готувався зустрітися з небезпекою; але ж не тут, не вдома! Невже тепер гобіт уже не може спокійно пройти від Водиці до Ріки? [95]

— Але ж ця земля належить не тільки вам, — сказав Гілдор. — Жили тут інші народи раніше, ніж прийшли гобіти, та будуть жити, коли ви зникнете. Світ широкий; ви можете відгородитися від нього, але не можна примусити його навіки залишитись за огорожею!

— Я знаю… Але тут все здавалося таким надійним та знайомим! Що ж тепер маю робити? Я намагався таємно залишити Край та дійти до Рівенделлу. Але ми ще не дійшли й до Забоччя, а мене вже вистежили!

— Я вважаю, що міняти наміри не варто, — сказав Гілдор. — Ви можете здолати дорогу по Тракту. Адже кращої поради, ніж Гандальф, вам ніхто не дасть. Я не знаю, від чого ти втікаєш, а тому не можу здогадатися, що вдіють переслідувачі. А Гандальф усе це повинен знати. Сподіваюся, ти зустрінешся з ним раніше, ніж остаточно залишиш Гобітанію?

- І я теж сподіваюся. Але у цьому головне ускладнення: бо я вже здавна чекав на Гандальфа. Ми умовилися зустрітися у Гобітоні ще за два-три дні від сьогодні, але він так і не прийшов. Тепер я все міркую, що мало скоїтися. Чи я повинен чекати на нього?

Гілдор довго мовчав, аж нарешті відповів.

— Не подобається мені цей збіг обставин. Коли Гандальф запізнюється, то недобра ознака. Але з давніх-давен існує правило: не совати носа у справи мудрих, бо вони проникливі та гнівливі. Отже, вирішувати тобі: чи йти, чи чекати.

— А в нашім краю ще кажуть, — додав Фродо, — що «ельфійська порада проста — їж чи з голови, чи з хвоста».

— Ось як? — посміхнувся Гілдор. — Ельфи намагаються уникати необачних порад, бо порада — подарунок небезпечний, навіть коли мудрий радить мудрому, а лиха вдача може підстерігати на будь-якому шляху. Чого ж ти хочеш від мене? Вельми скупо говорив про себе, як же я можу розсудити, що для тебе найкраще? Втім, якщо вже ти наполягаєш, ось тобі моя дружня порада: йди відразу, не зволікай. А якщо Гандальф не з'явиться, не йди сам. Візьми с собою тих, хто цього сам захоче і не підведе. Ось тепер маєш бути вдячним мені, бо цю пораду я даю мимо волі. Ельфи мають власні турботи й скорботи, справи гобітів та всіх інших смертних мало їх торкаються. Шляхи наші не часто пересікаються, хоч випадково, хоч навмисне. Але наша зустріч здається мені зовсім не випадковою, хоч мета її мені незрозуміла; саме тому я не хотів казати забагато. [96]

— Дякую, дякую, — сказав Фродо, — але краще б ти мені пояснив, хто такі Чорні Вершники. Якщо я прислухаюся до твоєї поради, то, мабуть, ще довго не побачуся з Гандальфом, отож мені варто б знати, яка небезпека на мене чекає.

— Чи тобі ще не досить, що вони — слуги Ворога? — здивувався Гілдор. — Втікай від них! Не розмовляй з ними! Вони смертельно небезпечні. Не розпитуй мене більше. Серце моє чує; раніше, ніж уся ця історія скінчиться, Фродо, син Дрого, дізнається про цих страшних істот більше, ніж Гілдор Інглоріон. Хай береже тебе Елберет!

— Але деж мені здобути належної хоробрості? — зітхнув Фродо. — Це мені найпотрібніше.

— Хоробрість часто пробуждується зовсім несподівано, — сказав Гілдор. — Бережи надію! А тепер лягай спати. Вранці ми підемо далі, але сповістимо усіх наших родичів, що теж мандрують, — вони будуть знати про вас та триматися напоготові. Нарікаю тобі ім'я Друг Ельфів; і хай зорі осяють кінець твого шляху! Випадкові зустрічі рідко приносять нам таке задоволення, як сьогодні, бо приємно чути Стародавню Мову з вуст інших мандрівників цього світу!

Гілдор більше нічого не сказав, і сон відразу здолав Фродо. «Тепер я можу спати», — сказав він, і ельф провів його до того куточка, де вже спав Пін. Фродо впав на трав'яну постіль і відразу поринув у міцний сон. І ніякі сновиддя не бентежили його.

Розділ 4 НАВПРОСТЕЦЬ ПО ГРИБИ

Вранці Фродо прокинувся повен свіжих сил. Він лежав під пологом спадаючого гілля, на постелі з папороті та м'якої, духмяної трави. На гіллі тріпотіло ще зовсім зелене листя, крізь нього світило сонце. Фродо скочив на ноги і вийшов на галявину.

Сем сидів на травиці біля узлісся. Пін, підвівши голову, дивився на небо, щоб визначити погоду. Ельфи зникли.

— Вони залишили нам і овочів, і напоїв, і хліба, — сказав Пін. — Сідай їсти. Хліб аж ніяк не гірший від того, яким уночі пригощали. Я не хотів тобі нічого залишати, але Сем мене розраяв.

Фродо присів поряд із Семом і заходився їсти. Пін спитав: [97]

— Які в нас плани на сьогодні?

— Йти до Брендітропу якнайшвидше, — відповів Фродо й зосередився на сніданку.

— Гадаєш, ті Вершники ще з'являться? — безтурботно спитав Пін. При світлі ранку він згоден був зустрітися з цілим полком Вершників.

— Так, це ймовірно, — невдоволено сказав Фродо (навіщо згадувати про таке?). — Та я сподіваюся переправитися так, щоб вони нас не побачили.

— Гілдор тобі щось розповів?

— Та нічого такого, лиш натяки й недомовки, — ухильно відповів Фродо.

— А про те, як він винюхує, спитав?

— Ми того не торкалися, — сказав Фродо з повним ротом.

— А даремно! Мені це здається дуже важливим.

— У такому разі можеш бути певним, що Гілдор відмовився б хоч щось роз'яснити, — сердито відрізав Фродо. — А тепер дай мені хоч хвилинку спокою! Я не бажаю відповідати на зливу запитань під час їжі. Мені треба поміркувати!

— Високе небо! — вигукнув Пін. — Міркувати під час сніданку?

Він відійшов подалі і сів. «Ясний ранок, — подумав Фродо. — Зрадливо ясний…» Він не забув того жаху, який пережив увечері, й довго розмірковував над тим, що казав Гілдор, аж поки до нього не долинув веселий гомін: Пін бігав по зеленій траві, співаючи на весь голос.

«Ні, це неможливо, — подумав він. — Одна річ запросити молодших на прогулянку по Краю, де нема ані голоду, ані справжньої втоми — адже у будь-якому куточку знайдеться їжа й притулок. А зовсім інша — тягнути їх за собою у вигнання, дарма що вони самі пішли… Спадщину залишено мені одному. Навіть Сема, мабуть, не варто було брати». Тут він поглянув на Сема і виявив, що той уважно стежить за ним.

— Гей, Семе, що тепер? — сказав він. — Я покину Край дуже скоро, може, навіть на день не затримаюся у Струмковій Ярузі.

— Як буде, пане, так і буде!

— Отже, ти, як і раніш, хочеш іти зі мною?

— Аякже!

— Це буде дуже небезпечно. Це вже зараз небезпечно. Майже певно, що повернутися нам не судилося. [98]

— Ну, пане, якщо ви не повернетесь, то й я, звісно, не повернусь. Вони мені кажуть: «Не залишай його!» А я їм: «Залишити його? Дзуськи! Та я з ним піду хоч до Місяця! А якщо хтось з цих, на чорних конях, спробує йому перешкодити, буде мати справу з Гемджи», — кажу. Тоді вони засміялися…

— Та хто «вони»? Про що ти патякаєш?

— Ельфи, пане! Ми з ними трохи поговорили цієї ночі. Вони, здається, знали, що ви йдете назовсім, то я не став заперечувати. Пречудний народ, пане! Найчудовіший!

— Авжеж! — згодився Фродо. — Тепер ти з ними знайомий. То як вони тобі сподобалися?

— Як би вам пояснити… Та взагалі, неважливо, що я про них думаю. Вони стоять якось вище над усі мої міркування… або осторонь, — зовсім не такі, як я уявляв: стародавні та юні, веселі та сумні, все разом…

Фродо здивовано глянув на Сема, мимо волі намагаючись віднайти якусь зовнішню ознаку зміни — адже такого не міг сказати Сем Гемджи, якого він, здавалося, так добре знав. Сем вже не такий, яким був донедавна, але зовні залишився незмінним — тільки незвичайно задумливим.

— А ти не передумав залишати Край — тепер, коли твоє головне бажання здійснилося?

— Ні, пане. Важко це висловити, але після вчорашньої ночі я відчуваю себе якось інакше. Я наче навчився дивитися уперед. Знаю, що буде шлях довгим і важким, але назад не поверну. І не в тому річ тепер, щоб побачити ельфів, чи дракона, чи гори — я сам уже не знаю, чого хочу. Але на мене чекає щось важливе там, попереду, далеко звідси. Тепер я маю сам усе з'ясувати, розумієте?

— Я тільки одне розумію: Гандальф обрав мені доброго супутника. Дуже радий. Ми підемо удвох.

Без зайвих слів Фродо доїв сніданок, потім підвівся, озирнувся і покликав Піна.

— Усе готове? — спитав він, коли Пін підбіг. — Час іти далі. Ми пізно прокинулися, а пройти ще треба чималий шлях.

— ТИ пізно прокинувся, якщо вже точним бути, — заперечив Пін. — Щодо мене, то я вже зрання на ногах. Ми лише чекали, доки ти скінчиш снідати та міркувати.

— Я вже впорався і з тим, і з другим. Тепер підемо до Переправи, якомога швидше. Повертатися на вчорашню дорогу не варто — підемо навпростець з цього місця. [99]

— Тоді ще треба повчитися літати, — зауважив Пін. — Звідси на своїх власних навпростець не підеш.

— А все ж можна скоротити чималий шмат. Переправа знаходиться на схід від Лісового Чертога, а битий шлях тут дуже завертає вліво — ось, бачите його петлю на півночі? Там він проходить через Топлінь до перехрестя з великим шляхом від моста на Засіку, Це кілька зайвих миль. Відстань стане на чверть коротшою, якщо йти до Переправи просто звідси.,

— Хто навпростець ходить, той дома не ночує, - сказав Пін. — Місцина дика, болота, байраки — доводилось тут бувати, знаю. Тебе непокоять оті Чорні Вершники, але яка різниця, де з ними зустрітися — у хащах чи на шляху?

— У лісі і в полі нас важче знайти. А ще, хто вважає, що ми йдемо по дорозі, там і шукатиме, та не знайде!

— Ну, гаразд, — погодився Пін, — я з тобою піду і в хащу, і в драконову пащу. Але без усякого задоволення! Бо я розраховував на відпочинок у «Золотому сідалі» поблизу Засіки ще до заходу сонця. Там колись подавали найкраще пиво з усієї Східної чверті, а я туди давненько не навідувався. Але до Бренді-Долу треба дійти ще по-видному… Що скажеш, Семе?

— Куди пан Фродо, туди й я, — відповів Сем, мужньо поборовши гіркий жаль за кращим пивом Східної чверті.

— Ну, якщо вже нам не минути ані багнюки, ані тернини, краще поспішати, — сказав Пін.

Новий день був спочатку такий же спекотний, як і попередній; але потім із заходу припливли хмари, зібрався дощ. Гобіти сповзли по крутому зеленому косогору й поринули у густі зарості. їм треба було обійти Лісовий Чертог ліворуч та пройти навскіс крізь ліси на східних схилах пагорбів, до річкової долини, де не було ніяких перешкод, окрім кількох ярів та огорож між ділянками. Фродо підрахував, що їм треба буде пройти десь миль а вісімнадцять по прямій.

Але вони швидко з'ясували, що ліс набагато густіший та глухіший, ніж здавалося зверху. У підліску-не було стежок; гобіти посувалися вперед дуже повільно. Поміж пагорбів натрапили вони на струмок, що тік у глибокому руслі зі слизькими берегами, вкритими плетивом ожинника. Струмок, як навмисне, пересікав обраний напрямок ходу. Перестрибнути неможливо, а йти бродом означало вимокнути, забруднитися та подряпатися. Мандрівники нерішуче зупинилися. [100]

— Не знаючи броду… — сердито пробурмотів Пін. Сем Гемджи озирнувся крізь гілля на схил пагорба, з якого вони щойно зійшли.

— Дивіться! — раптом зойкнув він, схопивши Фродо за руку. І вони побачили на тлі неба нерухомого коня, а поряд з ним — сутулу чорну постать.

Про те, щоб повертатися, вже й мови не було. Фродо перший поквапився пролізти у густий чагарник понад струмком.

— Отак-то, Піне, — сказав він. — Ми обидва мали рацію: хід навпростець відразу пішов криво, але ми вчасно зійшли з дороги! Ти маєш гострий слух, Семе; чи не чути чогось поблизу? -

Вони затамували подих; але погоні не було чутно.

— Він не спуститься конем по такій кручі, - сказав Сем. — Але, мабуть, уже зрозумів, що ми тут спустилися. Краще відійти подалі!

Але це було не так легко. Дуже заважали торби за спинами, чагарник та ожина чіплялись до ніг. Залишений позаду пагорб перешкоджав вітрові віяти у долині, і незабаром стало задушно. Коли ж нарешті дісталися до більш відкритої місцини, то усі змокли, ледь дихали і подряпалися з ніг до голови. До того ж не були впевнені, що не втратили потрібного напрямку. Береги струмка стали низькими, він поширшав, утратив глибину і спокійно тік кудись у бік Брендівіни.

— Ага, та це ж Засічний струмок! — здивувався Пін. — Якщо нам треба повернутись на попередній курс, переправимося тут і завернемо праворуч.

Вони перейшли струмок бродом і швидким кроком рушили по широкому лугу, де ріс очерет. Потім знов почався ліс — високі дуби, де-не-де берест чи ясен. Земля була рівна, підліску небагато, але дерева стояли надто тісно й не давали змопг зазирнути уперед. Поривчастий вітер підіймав опале листя, з похмурого неба почали зриватися окремі краплі. Потім вітер вщух, і пішов рясний дощ. Гобіти пустилися майже бігом по галявині, вкритій травою, поринаючи у купи опалого листя, а дощ шурхотів та шурхотів навкруги. Вони мовчали й раз у раз озиралися, доки, по півгодині, Пін сказав:

— Боюся, чи не завернули ми занадто на південь. Бо здається, що ми йдемо уздовж лісу, а не впоперек! Цей ліс завширшки не більше милі, ми давно мали б пройти його наскрізь! [101]

— Не варто кидатися туди-сюди, — сказав Фродо. — Тепер уже нічого не вдієш. Підемо, як і йшли! Відверто кажучи, не дуже мені хочеться виходити з-під дерев…

Вони подолали ще дві-три милі; дощ скінчився, сонце знову визирнуло з-за розкошлачених хмар. Полудень вже минув, час підживитися безперечно настав. Вони зупинились під великим берестом; листя його, хоч і пожовтіло, та ще не опало, й земля під ним залишилась сухою. Коли розпакували припас, виявилося, що ельфи наповнили їхні фляги прозорим, слабко-золотавим напоєм, що мав запах квіткового меду. Від нього забувалась усяка втома. Незабаром вони вже сміялися й над непогодою, й над Чорними Вершниками — адже дім був уже так близько!

Фродо притулився до стовбура береста й заплющив очі. Сем з Піном, сидячи поряд, стиха заспівали:

— А я поспав би залюбкиї — повторили вони вже голосніше, але відразу осіклися. Фродо скочив на ноги. Довге-довге волання доніс вітер, похмуре скигління самотньої і лютої істоти. Воно ставало то гучнішим, то тихішим й скінчилось високою пронизливою нотою. Гобіти ще не ворухнулися, як знов пролунало, немов у відповідь, нове волання, більш віддалене та слабке, але таке ж моторошне й похмуре. Потім запанувала тиша, яку порушували тільки вишуми вітру серед листя.

— Як гадаєте, що це? — спитав нарешті Пін, намагаючись говорити зневажливо, але злегка заїкаючись.

— Якщо птах, то я таких не чув, — сказав Сем.

— То не звір і не птах, — заперечив Фродо. — То хтось когось кликав, то якісь слова, тільки незрозумілі. Але у гобітів таких голосів не буває…

Більше вони про це не говорили. Всі троє подумали про Чорних Вершників, але промовчали. Тепер їм не хотілося ні відпочивати, ні йти далі; але крізь луки треба було пройти, і то якнайшвидше й обов'язково засвітла. По кількох хвилинах вони закинули торби за плечі і рушили уперед.

Незабаром ліс несподівано скінчився. Відкрилася широка долина, поросла травою. Тепер стало видно, як далеко [102] вони відхилилися на південь: плаский пагорб Брендітропа вже підіймався за рікою, але не просто перед ними, а далеко ліворуч. Насмілившись, вони вийшли з-під дерев і щодуху рушили по рівнині.

Спочатку їм було страшно йти так, без прикриття. Верхівка пагорба, де вони снідали, залишилась далеко позаду. Фродо здавалось, що там ще й досі майорить чорна постать вершника, але насправді вона вже зникла безслідно. Сонце пошматувало хмари й тепер котилося до пагорбів, яскраво освітлюючи краєвид. І хоч неспокій не залишав їх, страху вони вже не відчували; земля навкруги ставала все більш затишною та доглянутою. З'явились ретельно оброблені поля та пасовиська між живоплотами й канавками для відведення води. Все було тихо та мирно, як і у будь-якому куточку Краю. З кожним кроком настрій гобітів поліпшувався. До Ріки було палицею кинути, і Чорні Вершники здавалися тепер далекою лісовою примарою.

Вони пройшли по межі просторого лану, де росла ріпа, й зупинилися біля міцно збитих воріт, що перекривали подальшу дорогу; вкрита слідами коліс, з'їжджена, вона бігла поміж огорожами до віддаленої левади. Пін присвиснув:

— Я знаю ці ворота, й леваду теж! Це землі Чудернака. За тими деревами його дім.

— Ще нам цього не вистачало! — сказав Фродо з таким переляком, наче Пін указав йому на драконівське лігвище. Супутники поглянули на нього здивовано.

— Чим тобі не до вподоби старий Чудернак? — спитав Пін. — Він добрий друг усіх Брендібоків. Ясна річ, хто йому поля пошкодить, тому буде лихо, собак він тримає злющих, але ж тут як-не-як до кордону недалеко, кожен має бути насторожі.

— Та знаю, знаю, — сказав Фродо. — Але все ж таки, — додав він з сором'язливою усмішкою, — боюся і його, і тих собак. Довгі роки я цю ферму обходив здалека. Коли я був ще хлопчиськом і мешкав у Бренді-Долі, то лазив до нього по гриби, й він кілька разів ловив мене. Нарешті він дав мені доброго прочухана, а потім притяг до своїх псів та й каже: «Погляньте, дітки, якщо цей малолітній негідник ще колись суне свого носа сюди, дозволяю його з'їсти. А тепер проведіть його!» І ті звірюки гнали мене до самісінької Переправи. Я так ніколи цього жаху й не позбувся, хоч, маю визнати, собаки були добре виховані і навряд чи й торкнули б мене. [103]

Пін розсміявся:

— Отож тепер маєш нагоду уладнати це діло, тим паче, що ти плануєш оселитись у Забоччі. Дядько Чудернак насправді добрий, аби тільки ніхто не спокушався на його гриби. Якщо йти по дорозі, ніхто не запідозрить, що ми злодії, а при зустрічі я з ним поговорю. Він приятель нашого Меррі, і ми бували тут часто.

Незабаром з-за дерев показалися очеретяні дахи великої ферми зі стодолами. Чудернаки, як і Мохноступи з Засіки, та й більшість мешканців краю Топлінь, будували не нори, а будинки; отже, й ця ферма була міцно складена з цегли та обгороджена високою стіною з широкими дерев'яними ворітьми.

Коли мандрівники підійшли ближче, з-за стіни долинуло грізне гавкання, й хтось голосно гукнув: «Гей, Хвацько! Ікло! Вовчок! Вперед, дітки!»

Фродо й Сем так і заклякли на місці. Пін спокійно крокував собі далі. Ворота розкрилися, й три здоровезних собаки вистрибнули просто на них з лютим риком. Піна вони неначе не помітили, але Сем був змушений відскочити до огорожі, коли двоє собак, на вигляд — справжні вовчиська, заходилися обнюхувати його, відповідаючи гарчанням на кожну його спробу ворухнутися. Найбільший та найзліший з трьох став перед Фродо, ощиривши зуби та рикаючи.

У воротах з'явився присадкуватий кремезний гобіт з круглим червоним обличчям.

— Здоровенькі були, панове! А хто ж ви такі та чого вам треба, скажіть-но мені, будь ласка?

— Добридень, пане Чудернак! — сказав Пін.

Фермер придивився уважніше й широко, посміхнувся:

— Еге, та це ж наш Пін — тобто, вибачайте, пан Тук! Куди це ви подівалися? Добре, що я вас упізнав! А то я звелів своїм собачатам кидатися на будь-якого чужинця. Дивні справи тут діються, — сказав він, похитуючи головою. — Звичайно, Ріка близько, різний люд вештає, але такого чужинського чужинця, як нині, я ще зроду не бачив. Відтак я все зроблю, аби тільки він тут знов не з'явився!

— Про кого це вам ідеться? — спитав Пін.

— Чи ви його не зустріли? Та ж він тільки-но попрямував по цій стежині до великого шляху. Дивний відвідувач і про дивні речі розпитував. Але, може, краще зайдете до хати? Там побалакати буде зручніше. Знайдеться й краплина непоганого пивка, якщо ви, пане Тук, та ваші друзі забажаєте. [104]

Не було сумніву, що фермер багато чого їм розповість, якщо його не квапити та не заважати, й мандрівники охоче прийняли запрошення.

— А як же собаки? — затурбувався Фродо. Фермер розсміявся:

— Вони вас не зачеплять, доки я не накажу. Гей, Вовчок, Хвацько, Ікло! — гукнув він. — До мене!

Фродо та Сем полегшено зітхнули, коли собаки відійшли, щоб дати їм пройти. Пін познайомив друзів з фермером.

— Ви, мабуть, не пам'ятаєте Фродо Торбинса, — сказав він, — але колись він мешкав у Бренді-Долі.

Почувши прізвище «Торбинс», фермер здригнувся й уп'явся очима у Фродо. «Чи він не згадав оті вкрадені гриби? — подумав той. — Ось зараз як звелить своїм собакам провести мене подалі…» Але фермер тільки потис йому руку.

— Ну, далі вже нема куди! — гукнув він. — Ви — Торбинс? Заходьте ж! Поговорити треба.

Вони увійшли до кухні і всілися біля широкого вогнища. Фермерова дружина принесла величезний джбан з пивом, наповнила чотири містких кухлі. Пиво було чудове, й Пін вирішив, що це цілком винагородить його за те, що не завітав до «Золотого сідала». Сем сьорбнув неохоче: він з дитинства звик не довіряти мешканцям інших чвертей Краю й зовсім не був прихильний до скорої дружби з тим, хто вдарив його хазяїна, хоч би й дуже давно.

Товариство обмінялося кількома зауваженнями щодо погоди й майбутнього врожаю (який обіцяв бути не гіршим, ніж звичайно), господар відставив кухоль і окинув поглядом усіх гостей:

— Отже, паничу Перегрій, чи не розповісте, звідки ви йшли та куди? Чи не до мене гостювати? Тоді як же ви могли пройти непомітно повз наші ворота?

— Та, розумієте… Відверто кажучи, бо ви вже й самі здогадалися, — ми прийшли 3 іншого боку через лани. Але це сталося випадково. Ми заблукали неподалік від Лісового Чертога, бо хотіли зрізати шлях до Переправи.

— Ну, якщо ви поспішали, то краще було б вам іти битим шляхом, — зауважив господар. — Але не в тому річ. Можете гуляти по моїх ланах де заманеться, Піне, та й ви, пане Торбинс, хоч, напевне, гриби ви ще досі полюбляєте, — він посміхнувся. — Так, ваше ім'я я ще не забув! Пам'ятаю, юний Фродо Торбинс був одним з найзапекліших [105] жиґунів Забоччя! Але справа не у грибах, а в тому, що вас тут уже згадували — якраз перед тим, як ви прийшли. Бо про кого, як ви гадаєте, розпитував той чужинець на коні?

Гості налякано принишкли. А фермер вів далі, не поспішаючи, смакуючи цікаву новину.

— Отже, під'їхав він до моїх воріт — ми їх чогось забули замкнути — на здоровезній вороній коняці, та просто до ґанку — сам теж увесь геть чорний, у каптурі, немов не хоче, щоб його впізнали. Що ж йому тут треба, гадаю. Здоровили до нашого Краю рідко приїздять, а вже про таких навіть чутки не було. «Доброго вам ранку! — кажу йому, виходячи на ґанок. — Ця доріжка нікуди далі не веде, і чого б там ви не шукали, краще буде повернутися до великої дороги, скоріше доїдете». А Хвацько підійшов до нього, понюхав, та як завищить, немов його бджола вжалила, хвоста підібгав та й заповз під ґанок; ще довго там скиглив. Дуже це мені не сподобалось. А той тип сидить собі, як опудало. «Я гань був звідти, — каже він і тиця пальцем на захід — через МОЇ лани, розумієте? — Мені потрібен Торбинс». Схилився він до мене, а обличчя не каже — каптур низько насунутий. Мене аж мороз вхопив за плечі. А все одно, не розумів я, чого це чужинець буде нахабно толочити мою землю. «Забирайтеся звідси геть! — кажу. — Та не гайте часу. Ніяких Торбинсів тут немає. Ви не туди дивилися. Повертайтеся до Гобітону, тільки тепер вже по дорозі!» А він мені просто у обличчя сичить: «Торбинса там нема. Він іде сюди. Він десь неподалік. Я бажаю його бачити. Якщо з'явиться, скажи мені, і я привезу тобі золото!» А я йому на це: «Можете не утрудняти себе. Забирайтеся, звідки прийшли, та скоріш, бо по хвилині я усіх собак нацькую!»

Він знов засичав, а може, засміявся. Потім дав остроги своєму коню — та як рушить на мене, я ледь устиг відскочити. Гукнув собак, але він завернув і чкурнув геть — через ворота та по стежці до розпуття, наче вітром його здуло. Ну, що ви на це скажете?.

Кілька хвилин Фродо сидів, дивлячись у вогонь, і гадав, як же йому тепер здолати відстань до Переправи. Нарешті сказав:

— Справді, не знаю, що це все може значити…

— Тоді я вам поясню, — сказав Чудернак. — Не варто вам було зв'язуватися з Гобітоном, пане Фродо! Чудернацький там народ — (Тут Сем завовтузився на стільці і скоса поглянув на нього.) — Але ви завжди були неспокійним хлопцем. Як я почув, що ви від Брендібоків переїхали до [106] старого Більбо, то відразу сказав: лихо йому буде! Повірте мені, все це відгуки давніх пригод Більбо. Гроші він добув, кажуть, невідомо як, у чужих краях. Може, комусь кортить дізнатися, куди поділися золото й діаманти, що були приховані у нього в льоху?.

Фродо промовчав. Здогадливість фермерова його зовсім не звеселила.

— Ну, пане Фродо, — повів далі Чудернак, — я радий, що вам вистачило здорового глузду повернутися до Забоччя. Раджу тут і оселитися. Та не лигайтеся з чужинцями. Тут знайдуться для вас друзі, А якщо ці чорні типи ще спробують сюди лізти, то будуть мати справу зі мною. Скажу, що ви чи вмерли, чи виїхали за кордон, взагалі, щось вигадаю. Й це буде навіть майже правдиво, адже вони, певно, розшукують не вас, а пана Більбо.

— Може, це й слушно, — промовив Фродо, вперто дивлячись у вогонь. Він не хотів зустрічатися поглядом з Чудернаком. А той пильно глянув на нього й сказав:

— Либонь, ви маєте якісь свої плани. Ясна річ, що не випадково дісталися ви сюди відразу після того вершника. Здається, мої новини не дуже вас здивували. Можете нічого не казати, я й сам бачу, що справи ваші кепські. Може, вас турбує, як дійти до Переправи?

— Так, — зізнався Фродо. — Але якщо ми тільки будемо сидіти тут і розважатися, то нічого з того не вийде. Отже, на жаль, нам час іти. Щиро дякую за ласку! Я жахливо боявся вас та ваших собак цілих тридцять років, хоч вам, мабуть, смішно це чути. Тепер жалкую: мав би доброго друга. А ще шкода, що треба так скоро розлучатися. Але я постараюся повернутись.

— Ласкаво просимо у будь-який час, — сказав Чудернак. — Але я маю пропозицію. Вже вечір, час вечеряти — адже ми лягаємо відразу після заходу сонця. Якщо сядете з нами до столу, нам буде дуже приємно!

— Так само й нам, — відказав Фродо. — Але боюся, що ми не можемо собі цього дозволити. Навіть якщо негайно підемо, то вряд чи засвітла встигнемо до Переправи.

— Та стривайте, дайте ж мені сказати! Я саме намагався запропонувати: по вечері я запряжу своїх коників і відвезу вас усіх до Переправи. Це збереже вас від зайвої втоми, а можливо, й від чогось гіршого.

Фродо подякував і згодився, на велику втіху Піна й Сема. Сонце закотилося за пагорби, й надворі вже сутеніло. До кухні увійшли двоє синів та три дочки Чудернака, [107] накрили стіл до вечері. Зібралися гобіти-робітники з ферми, розвели вогонь у печі, запалили свічки. Господиня, тітонька Чудернак, снувала туди-сюди, й незабаром за стіл сіло чотирнадцятьдцців, а було там досхочу пива, та величезне блюдо грибів з шинкою, та чимало всілякої пожив-ної сільської їжі. Собаки лежали біля вогнища і хрумтіли кістками, що для них вийняли з юшки.

Коли все під'їли, фермер із синами вийшли на двір. При світлі ліхтаря вони викотили фургон і почали запрягати коників. Було вже поночі, коли гості вийшли з господи. Вони поклали свої торби до фургона, потім залізли туди й самі; фермер сів на передок і підхльоснув двох кремезних поні. Дружина його стояла у смузі світла, що падало з прочинених дверей.

— Обережніше там, старий! — сказала вона. — Не сперечайся з чужинцями та повертайся швидше!

— Та вже як-небудь! — відповів Чудернак і виїхав за ворота. Було тихо, навіть вітер заснув, ніч стояла безмовна й прохолодна.

Їхали без вогнів, а тому не поспішали. Через пару миль путівець злився з брукованим шляхом, прокладеним по високому насипу. Подолавши глибокий рівчак та укіс, Чудернак зліз, подивився на всі боки, на північ і на південь, але нічого не побачив. Ніщо не порушувало тиші. Над рівчаками підіймалися смуги туману і розповзалися над полями.

— Невдовзі туман усе затягне, — сказав Чудернак, — але я ліхтар запалювати не буду, поки не поверну на зворотну путь. Якщо хтось на шляху з'явиться, ми ще здаля почуємо.

Від повороту на гостинець до Переправи було десь миль п'ять. Гобіти загорнулись у ковдри, але не) спали, а напружено прислухалися, хоч не чули нічого, крім скрипу коліс та повільного цокотіння копит поні. Фродо здавалося, що фургон повзе повільніше за слимака. Пін клював носом, але Сем вперто витріщав очі у туман, що дедалі густішав.

Нарешті з темряви праворуч виринули два високі білі стовбури, що позначали поворот до Переправи. Чудернак притримав поні, й фургон зі скрипінням зупинився. Гобіти були вилізли, але тут попереду на дорозі залунав, наближаючись, той звук, якого вони так побоювалися, — дрібне тупотіння.

Фермер зіскочив на землю і завмер, притримуючи голови поні. Трик-трак, трик-трак — звук гучно лунав у густому тумані. [108]

— Вам варто сховатися, пане, — занепокоївся Сем. — Залізьте поглибте та вкрийтеся ковдрами, а ми вже завернемо голоблі тому вершникові!

Він виліз з фургона і приєднався до фермера. Тепер, щоб дістатися до фургона, Чорному Вершнику довелося б стоптати молодшого Гемджи.

Трик-трак, трик-трак, — вершник був зовсім близько.

— Гей, хто там? — гукнув Чудернак. Тупотіння різко увірвалося. У пітьмі вималювалася темна безформна постать.

— Гей, хто там! — знову гукнув фермер, віддав віжки Сему і зробив крок уперед. — Стій, де стоїш! Чого вам треба, куди несетесь?

— Мені Потрібен пан Торбинс. Чи ви його не зустрічали? Ті слова пролунали глухо, але не впізнати голос Меррі Брендібока було важко. А він зірвав хустку, що прикривала ліхтарик, і висвітлив здивоване обличчя Чудернака.

— Паничу Меррі! — вигукнув фермер.

— Він самий. А за кого ви мене мали? — поцікавився Меррї. Він сидів верхи на поні, загорнутий ледь не по самі очі товстим шарфом, щоб захиститися від туману. Освітлена постать його відразу скоротилася до звичайного розміру. Фродо вискочив з фургона йому назустріч.

— Ось і ти нарешті! — зрадів Меррі. — Бо я вже занепокоївся, чи з'явишся ти взагалі сьогодні, та тут ще й туман. Тоді я вирішив переправитися та прогулятися до Засіки — перевірити, чи ти бува не звалився у яке-небудь провалля. Але щоб мені повилазило, якщо я розумію, Звід^ ки ви узялися. Де ви їх знайшли, дядечку Чудернак, — у своєму качиному ставку?

— Ні, я їх спіймав, коли вони порушували мою межу, — сказав фермер, — й ледве не нацькував собак. Та вони вам самі усе розкажуть. А мені, вже даруйте, панове, краще завернути додому. Ніч на носі, жіночка моя буде хвилюватися.

Він подав фургон назад і розвернув конячок.

— На добраніч вам усім, — сказав він. — Отже видалася неспокійна днина, їй-бо! Але те добре, що добре скінчилося, хоч, мабуть, передчасно так казати, поки ми усі не дістанемося до своїх дверей. Відверто кажучи, я буду радий зачинити їх за собою.

Він запалив ліхтарі й заліз на передок, але раптом знов обернувся:

— Ледве не забув! Моя господиня передавала вам вітання, а до нього ще оце, — він помацав під сидінням і витяг звідти чималого кошика. — Тримайте! [109]

Фродо взяв кошик, і фермер покотив додому, під дружні вигуки подяки та добрі побажання.

Четверо друзів стояли на дорозі, поки неясні кола світла не розтанули серед нічної темряви. Зненацька Фродо розсміявся: з-під закритого віка кошика, що він тримав у руках, віяло чарівним грибним духом.

Розділ 5 ВИКРИТТЯ ЗМОВИ

— Тепер вже й нам час іти додому, — сказав Меррі. — Чую, що з вами не все гаразд, та розберемося потім.

Спуск до Переправи був прямий, десь за сто футів, його підтримували у доброму стані й навіть зробили огорожу з повапнених камінців. Унизу до широкої дощаної пристані був пришвартований великий, мов пліт, пором. Білі причальні тумби понад водою лисніли у світлі двох ліхтарів на високих стовпах. Позаду мандрівників туман уже переповзав польові загорожі; але вода ще залишалась чистою, лише подекуди в очереті під берегом звивалися стрічки пари. На тім боці туман здавався рідшим.

Меррі звів поні по сходнях до порома, інші пішли слідом за ним. Потім Меррі обережно відштовхнувся довгою жердиною. Брендівіна котила свої води вільно й неспішно. Протилежний берег був крутий, від причалу вела нагору дорога, освітлена мерехтливими лампами: За нею в тумані виднівся пагорб, усіяний безліччю жовтих та червоних вогників — то були вікна Брендідару, стародавньої садиби Брендібоків.

У сивій давнині Горендад Бестібок, глава роду Бестібо-ків, одного з найстаріших у Топлені, а може, й у цілому Краю, переправився через ріку, що здавна вважалась кордоном східних земель. На тім боці він збудував (чи вирив) Брендідар, змінив ім'я на Брендібока та й оселився там, ставши господарем майже самостійної округи. Родина його розросталася, і нащадків не бракувало, отже, помалу Бренді-Дол зайняв цілком увесь плаский пагорб, і було у ньому сила-силенна вхідних дверей, і чорних сіней, і сотні вікон. Потім Брендібоки та їхня численна челядь почала рити нори й навіть будувати оселі навкруги пагорба, і таким чином було засновано Забоччя, густонаселену смугу між рікою та Старим Лісом, своєрідну гобітанську колонію. Головним селищем її був Брендітроп, що притулився на схилі позаду Брендідару. Мешканці Забоччя й Топлені приятелювали; а владу Господаря Пагорба, як звали главу роду Брендібоків, визнавали всі фермери між Засікою та Очеретянкою. Але в інших частинах Краю здебільшого вважали гобітів Забоччя за окремий народ, мало не чужинцями, хоч насправді вони були точнісінько такі, як гобіти усіх чотирьох чвертей, за одним винятком: вони дуже захоплювались веслуванням на човнах, а дехто навіть умів і сам плавати.

Земля їхня не мала ніякого захисту з заходу, але з часом там влаштували огорожу з живих Дерев, Переплетінь. її посадили багато поколінь тому, старанно доглядали, аж нарешті дерева розрослися так, що їхнє гілля суцільно переплелося. Переплетінь тяглась від самого моста через Брендівіну, загинаючись великою дугою, до Стрілки, де з Брендівіною зливалася Осокорка, що текла крізь Старий Ліс, і це дорівнювало майже двадцяти милям з кінця в кінець. Але, зрозуміло, цей захист був не дуже надійний, ліс у багатьох місцях впритул підходив до Переплетені, тим-то у Забоччі на ніч замикали двері, чого у Краї ніхто не робив.

Пором повільно повз упоперек ріки. Берег Забоччя наближався. З усього товариства тільки Сем раніше не бував за Рікою. Дивне відчуття охопило його, коли він стежив, як вода з дзюрчанням обтікала пором: минуле життя відходило у туман, а майбутнє було темне. Він почухав у потилиці і на мить пожалкував, що пан Фродо не залишився у тихій Торбі-на-Кручі.

Четверо гобітів зійшли на берег. Меррі затримався, щоб прив'язати пором, а Пін відразу повів поні вгору по дорозі, але тут Сем, озирнувшись, щоб попрощатися з Краєм, хрипко прошепотів:

— Подивіться, пане Фродо! Ви нічого не бачите?

На протилежному березі, під ліхтарями, вони ледве угледіли щось на зразок оберемка забутого чорного ганчір'я. Але оберемок цей рухався, хитався з боку на бік, неначе обнюхував землю. Потім невідомий поповз, а може, пішов, зігнувшись, у темряву, куди не досягало світло ліхтарів.

— Що це таке? — вигукнув Меррі.

— Це женеться за нами, — відповів Фродо. — Але зараз, будь ласка, не розпитуй мене! Ходімо хутчіш звідси!

Вони квапливо піднялися на верхівку пагорба, але, коли знов озирнулися, той берег був сповитий імлою, й нічого вже не можна було побачити.

— Як гарно, що ви не залишаєте там човнів! — сказав Фродо. — А чи здатні коні перепливти ріку? [111]

— Авжеж, плавати вони вміють, — сказав Меррі. — Але що їм заважає зробити гак у двадцять миль до моста? Я ніколи не чув, щоб коні перепливали Брендівіну. Навіщо це їм?

— Потім розповім, коли будемо вдома… під дахом.

— Гаразд. Ви з Піном дорогу знаєте, тож ідіть тихенько, а я пощу уперед, скажу Череванчику, що ви знайшлися. Зберемо вечерю та все таке.

— Ми сьогодні вже вечеряли у Чудернакау — сказав Фродо, — але не відмовимось від другої спроби.

— Хай буде так! А дай-но мені цей кошик! — сказав Меррі і зник у темряві.

Від Брендівіни до нової домівки Фродо у Струмковій Ярузі треба було ще йти. Друзі оминули Садибний Пагорб, залишивши Брендідар ліворуч, і на околиці Брендітропу вийшли на головну дорогу від моста на південь. На півмилі північніше від неї відходила праворуч бокова доріжка. По ній вони пройшли ще пару миль і нарешті відчинили хвіртку у щільній огорожі. Дім у темряві був зовсім невидимим: він стояв осторонь, посеред широкої круглої галявини, оточеної деревами. Фродо обрав цей будинок саме заради відлюддя: можна було входити та виходити непомітно. Дім колись побудували Брендібоки спеціально для гостей чи тих родичів, кому набридло жити серед галасу й гаму Брендідару, — старомодна будова у сільському дусі, нібито справжня нора: довга, низька, одноповерхова, з дерновим дахом й круглими вікнами та дверима.

Поки йшли по трав'янистій стежці, дім здавався мертвим — усі вікна були зачинені віконницями й темні. Фродо постукав у двері, і Череванчик Бульбер відчинив їм; приємне світло пролилось на ґанок. Вони хутко увійшли, замкнули двері та більше не випускали світло назовні. За дверима вони побачили просторий передпокій з дверима обабіч; звідти у глиб дому йшов коридор.

— Подобається тобі? — спитав Меррі, виходячи з коридора. — Ми постаралися влаштувати все, як удома, але ж часу мали обмаль: адже ми з Череванчиком тільки вчора прибули на останньому фургоні.

Фродо озирнувся. Усе й справді нагадувало домівку: улюблені речі його та Більбові (як гостро нагадали вони про старого тут, у нових стінах!) стояли приблизно на тих же місцях, що й у Торбі-на-Кручі. Приємний, затишний дім — непогано було б справді оселитися тут на відлюдді… [112]

Фродо здавалося нечесним, що він втягнув друзів у цю історію, і він знову замислився, як сповістити друзям про близьке розлучення; але це треба було зробити цього ж вечора, поки ще не лягли спати.

— Все чудово! — із зусиллям промовив він. — Навіть не віриться, що це зовсім інший дім.

Подорожні скинули плащі і склали свої речі на долівці. Меррі провів їх довгим коридором униз до якихось дверей, прочинив ті двері, і звідти повіяло парою та пролилося світло.

— Лазня! — скрикнув Пін у захваті. — О Меріадок Благословенний!

— Хто перший іде митися? — спитав Фродо. — Той, хто найстарший чи найшвидкіший? Ти, друже Перегрій, у всякому разі будеш останній!

— Можна зробити краще, — додав Меррі. — Не варто починати життя на новому місці з суперечок. Там знайдете по цебру на кожного та великий казан з окропом. А ще мочалки, і рушники, і мило. Залазьте та мийтеся хуткіше!

Меррі з Череванчиком почимчикували до кухні на протилежному кінці коридора — пізня вечеря була майже готова. З купальної кімнати долітали уривки пісень, плюскіт води та хлюпання. Раптом голос Піна вирізнився серед загального галасу; він співав найулюбленішу з Більбових купальних пісеньок:

На завершення співу щось голосно заплюскотіло, і Фродо обурено зарепетував:

— Пін вирішив влаштувати собі водоспад. [113]

Меррі підійшов до дверей:

— Гей, чи бажають панове повечеряти та промочити горлянку?

Фродо вийшов, витираючи мокре волосся:

— Там у повітрі стільки води, що мені краще буде посохнути на кухні!

— Чи ви сказилися! — зойкнув Меррі, заглянувши до лазні: по кам'яній підлозі розтікалися калюжі. — Ото, Піне, ніякої тобі вечері не буде, доки все це не прибереш! Та поквапся, бо чекати не будемо!

Вони розсілися довкола столу, який присунули поближче до вогнища. Фредегар спитав майже безнадійно:

— Грибочків, либонь, ви вже скуштували досить?

— Хто тобі це сказав? — пирхнув Пін.

— Це — моя власність, — поважно сказав Фродо, — особисто мені подарована тіточкою Чудернак — найкращою з господинь! Геть зі своїми жадібними лапами, я сам їх поділю!

Гобіти прихильні до грибів аж до нестями, не те що люди. Саме тому Фродо у парубочі літа робив набіги на славетні городи Топлені, тому так гнівався Чудернак. Але зараз грибів було досхочу, навіть як на гобітанський апетит. А на столі стояло ж іще чимало інших страв, отже, коли скінчили, навіть Череванчик Бульбер зітхнув із задоволенням. Вони відсунули стіл і всілися біля вогнища.

— Приберемо пізніше, — сказав Меррі. — Тепер доповідайте. Я вже втямив, що ви мали пригоди — без мене! Це нечесно! Вимагаю докладного звіту, а найбільш хочу знати, звідки узявся шановний Чудернак та чому він мене так зустрів. Якщо судити з голосу, він чогось ПОБОЮВАВСЯ — щось не віриться!

— Ми всі побоювались, — відповів Пін по хвилі. — Та й ти б теж злякався, якби за тобою два дні полювали Чорні Вершники.

— Це хто такі?

— Чорні постаті на чорних конях. Якщо Фродо говорити не хоче, то я сам все розповім, з самого початку.

Він з усіма подробицями оповів про всі події, починаючи з Гобітону. Сем підтакував та додавав різні вигуки Фродо мовчав.

— Я б вирішив, що ви все вигадали, якби на власні очі не бачив ту чорну гидоту на пристані, - сказав Меррі, - та не чув, як злякався Чудернак. Як це розуміти, Фродо? [114]

— Братик Фродо воліє мовчати, — сказав Пін. — Але, мабуть, час уже йому розкрити карти. Досі ми нічого не чули, опріч натяків старого Чудернака щодо скарбів дядька Більбо.

— То тільки здогадки, — квапливо втрутився Фродо, — він нічого не знає!

— Старий Чудернак аж ніяк не дурний, — сказав Меррі. — Зір у нього гострий, багато чого вариться у його круглій голові, хоч з вуст не виходить. Я чув, що він колись ходив до Старого Лісу і чимало цікавого знає. Ти б хоч сказав, Фродо, чи вірно він угадав?

— Взагалі вірно, — неохоче визнав Фродо. — Це пов'язано з колишніми пригодами Більбо, і Чорні Вершники шукають чи, краще мовити, переслідують його або мене. Отже, якщо хочете знати, це все зовсім не жарти. Боюся, що не буде мені спокою ані тут, ані деінде. — Він окинув поглядом вікна та стіни, немов боючись, що вони зараз поваляться. Друзі його промовисто перезирнулися. «Зараз зізнається», — пошепки сказав Пін. Меррі хитнув головою.

— Гаразд, — промовив нарешті Фродо і рішуче випростався на стільці. — Я більше не можу це приховувати. Мені треба дещо повідати вам. Тільки не знаю, з чого почати…

— Здається, я можу тобі допомогти, — недбало сказав Меррі. — Хочеш, скажу сам?

— Що ти маєш на увазі? — занепокоївся Фродо.

— А ось що, дорогий мій: тобі дуже моторошно, бо не знаєш, як з нами розпрощатися. Ти з самого початку намагався піти з Краю, але біда налетіла раніше, ніж ти очікував, а тепер ти збираєшся з духом, щоб піти негайно, хоч і попри власне бажання. Ми тобі дуже співчуваємо!

Фродо розкрив рота, але слів не знайшов. Він до того розгубився, що друзі розсміялись.

— Бідолашний Фродо! — сказав Пін. — Чи ти сподівався пустити нам всім пил у вічі? Та в тебе на це не вистачило б ані розуму, ані обачності! Ти явно збирався піти й покинути всі страхи, що тебе мучили весь цей рік, починаючи з квітня. Раз у раз ти бурмотів: «Чи побачу я ще цю долину, хтозна?» та таке інше. А ще надумав удавати, немов хочеш продати Торбу-на-Кручі тим Кошелям заради грошей! А ще ті таємні нічні розмови з Гандальфом…

— Ой лишенько! — вигукнув Фродо. — Адже я вважав, що все так розумно влаштував! Що Гандальф мені скаже! Бо ж тепер увесь Край буде балакати про мій від'їзд… [115]

— Та ні! — заспокоїв його Меррі. — Щодо цього не хвилюйся. Ясна річ, таємниця колись розкриється, але поки що вона відома, як я вважаю, тільки нам, змовникам. Все х таки ми тебе добре вивчили, та й Більбо теж знали. Здебільшого нам вдається здогадатись, що ти маєш на думці. Щиро кажучи, я пильно стежив за тобою з того самого часу, як Більбо зник. Ти мусив піти за ним, раніше чи пізніше. В останні дні мені здавалося, що це має статися вже скоро. Ми дуже непокоїлися щоб ти не ушився зненацька, на зразок Більбо. З самої весни ми за тобою пильнували та мізкували. Не дамо тобі вислизнути так легко!

— Але я мушу йти, — сказав Фродо. — Нічим ви мені не допоможете, дорогі мої. Це велике нещастя для всіх нас, але годі й пробувати затримати мене. Коли вже ви майже про все здогадалися, будьте ласкаві, допоможіть, а не заважайте!

— Та ти не збагнув, — утрутився Пін, — коли ти мусиш іти, значить, ми теж мусимо. Ось ми з Меррі й підемо. Сем — чудовий хлопець, він за тобою охоче до драконової пащі полізе, якщо тільки не перечепиться по дорозі, але у такій важливій справі одного компаньйона замало!

— Любі мої гобіти! — розчулився Фродо. — Адже я не можу цього допустити. Я вже давно так вирішив. Скільки не кажіть «важлива, важлива», а все ж таки ви не все розумієте. Це не полювання на скарби, не прогулянка туди та назад. Це втеча від одної смертельної небезпеки до другої, теж смертельної…

— Та навпаки, ми все розуміємо, — впевнено сказав Меррі. — Тому й хочемо йти з тобою. Ми знаємо, що Перстень — річ страшна, але зробимо все можливе, щоб допомогти тобі проти Ворога.

— Перстень! — скрикнув Фродо, геть збитий з пантелику.

— Еге ж, Перстень, — сказав Меррі. — Братику Фродо, ти недооцінив зацікавленість твоїх друзів. Я знав про Перстень уже багато років, задовго до того, як зник Більбо; але позаяк він його приховував, то й я притримував язика за зубами, поки ми не уклали змови. Безперечно, я знав Більбо гірше за тебе, бо був ще малюком, а він обачніший, ніж ти, але все ж таки я його вирахував. Хочеш, розповім, як усе це з'ясувалося?

— Кажи! — ледь чутно промовив Фродо.

— Підвели його, природно, Кошелі-Торбинси. Одного разу, десь за рік до Бенкету, гуляв я по дорозі і здаля побачив [116] Більбо. Аж раптом назустріч нам — Кошелі. Більбо пішов повільніше, а потім — гоп, і щез! Я геть-чисто остовпів, ледве встиг сховатися сам, зрозуміло, у найпростіший спосіб — проліз під кущами та й пішов полем; Кошелі пройшли, я гульк на дорогу і ледь не налетів на Більбо: він з'явився невідомо звідки ось так просто переді мною. Він щось сунув до кишені, та я встиг помітити блиск золота. т Після того я вже був насторожі. Можна сказати — шпигував за дядьком. Але ж усе-це було таке загадкове, а мені ще й двадцяти років не виповнилося… Я, мабуть, єдиний з усього Краю, крім тебе, Фродо, зазирнув до таємної книги старого Більбо.

— Ти читав його нотатки! — вразився Фродо. — О високі зірки! Та чи можна на цьому світі надійно зберегти хоча б один секрет?

— Можна, хоч складно, сказав би я, — хмикнув Меррі. — Але мені тільки раз пощастило мигцем глянути, та й то було непросто. Дядько ніколи не залишав книгу без нагляду. Цікаво, куди вона поділася? Я не відмовився б подивитися на неї ще раз. Вона в тебе, Фродо?

— Ні, в Торбі її нема. Напевно, він узяв її з собою.

— Отож, — вів далі Меррі, - я помовчував, доки навесні справи не повернули на серйозне. Тоді ми уклали змову і вдалися до рішучих заходів. Ти — твердий горішок, можна й зуби зламати, а Гандальф і ще твердіший, — ми були змушені залучити до наших лав інформатора. Хочеш познайомитись?

— Де він? — спитав Фродо, озираючись, немов був готовий побачити, як похмура постать в масці вилазить з буфета.

— Сем, покажися, — звелів Меррі, і Сем підвівся, червоний по самісінькі вуха, як ошпарений. — Ось хто збирав для нас крихти знання! І чимало зібрав, повір, поки нарешті не попався. Після чого, мушу визнати, він, давши слово, відмовився від подальшого співробітництва.

— Сем! — скрикнув Фродо, відчуваючи, що сильніше здивуватися вже неможливо. Сміятися йому чи сердитися, він і сам не знав. Його обвели навколо пальця, але він чогось не дуже засмутився.

— Так, пане, — сказав Сем. — Вибачте, пане, Я ж нічого поганого не бажав ані вам, ані Гандальфові. Між іншим, він хоч інколи, та каже щось слушне: пам'ятаєте, ви збиралися йти сам-один, а він до вас: «Ні! Візьми з собою когось, щоб був вірний». [117]

— Але ж до кого тут я можу мати довіру? — спитав Фродо.

Сем засмучено поглянув на нього. Меррі заперечив:

— Усе залежить від того, чого ти хочеш. Можеш повірити, що ми будемо з тобою на щастя чи на біду, хоч до найгіршого кінця. А будь-які твої таємниці збережемо чи й не краще за тебе. Але ти не можеш розраховувати, щоб ми залишили тебе з бідою віч-на-віч. Ми ж твої друзі, Фродо. Так чи інакше, ми знаємо майже все, про що говорив Гандальф. Ми знаємо багато чого про Перстень. Нам дуже страшно, але ми підемо з тобою — чи твоїм слідом, як гончаки.

— А ще, пане, — додав Сем, — треба ж додержуватися ельфійської поради. Гілдор порадив вам узяти таких, хто сам схоче — не станете ж ви цього заперечувати!

— Та, звісно, не стану, — сказав Фродо, кинувши погляд на Сема, що всміхався, мов невинне дитя, — але вже тепер ні за що не повірю, що ти спиш, навіть якщо хропіти будеш. Стусатиму тебе щосили, щоб упевнитися! — Він розсміявся і звернувся до своїх родичів: — Гей ви, компанія злісних шахраїв! Хай вас небо благословить, я здаюся. Приймаю Гілдорову пораду. Коли б не така небезпека, я був би ладен танцювати на радощах! Але й тепер я такий щасливий, такий щасливий, як давно вже не був. А як же важко було мені очікувати цієї розмови…

— Оце добре! Домовилися. Тричі «ура!» капітанові Фродо та його команді! — заволали змовники і пішли довколо нього хороводом. Меррі та Пін заспівали пісеньки, що заздалегідь приготували власне на цей випадок, на зразок тієї гном'ячої пісні, з якої колись почалися мандри Більбо:

— Чудово! — схвалив Фродо. — Ну, а тепер до роботи. Нам ще багато треба встигнути, перш ніж полягаємо спати — це ж остання наша ніч під дахом.

— Так! То був приклад справжньої поезії! - _ сказав Пін. — Отже, ти справді намагаєшся піти звідси вдосвіта?

— Сам не знаю, — сказав Фродо. — Я побоююсь Чорних Вершників і впевнений, що небезпечно на довгий час залишатися на одному місці, особливо тут — бо я сам повідомив, що їду сюди. Гілдор також мені радив не зволікати. Проте я дуже хотів би зустрітися з Гандальфом. Навіть Гілдор занепокоївся, коли я йому сказав, що Гандальф не виконав обіцянки. Але все залежить від двох питань: як швидко можуть Вершники дістатися до Брендітропа та коли ми зможемо вирушити? Бо ще багато чого треба приготувати.

— На друге питання я тобі відразу відповім, — сказав Меррі. — Вирушити можемо по годині. Майже все готове. За полем, у стайні, чекають шестеро поні, припаси та знаряддя впаковані, окрім змінного одягу й тих продуктів, що швидко псуються.

— До чого ж спритні змовники! — посміхнувся Фродо. — Ну, а щодо Чорних Вершників? Чи можна зачекати на Гандальфа бодай ще один день?

— Залежить від того, навіщо Вершники тебе шукають. Вони вже могли б тут з'явитися, коли б їх не зупинили біля північних воріт, де Переплетінь спускається до річки, по цей бік мосту Брамники не пустять їх уночі, але ті можуть і силоміць прорватися. Втім, досить їхнього вигляду, щоб злякати брамників настільки, що вони без дозволу Господаря Пагорба їх навіть удень не пропустять. Але, зрозуміло, якщо ті будуть-напирати, Забоччя — не фортеця, і коли вранці хтось такий під'їде та спитає пана Торбинса, то йому відкриють, бо всі вже знають, що ти тут оселився!

— Гаразд, — поміркувавши, вирішив Фродо, — зробимо ось як: рано на світанку рушаймо, тільки не по дорозі: тоді вже краще тут сидіти. Треба, щоб якнайдовше ніхто [119] не знав, що мене вже нема, а коли підемо повз північні ворота — відразу всюди роздзвонять. Та й взагалі, чи пустять Вершників до Забоччя, чи ні, за мостом та Східним шляхом поблизу від кордону будуть, звичайно, стежити. Ми не знаємо, скільки їх, але ж, звісно, не один. Залишається тільки йти у той бік, де ніхто не очікуватиме нас.

— Тобто — до Старого Лісу? — жахнувся Фредегар. — Та годі тобі й думати про це! Це аж ніяк не краще за Чорних Вершників!

— Не кажи, — заперечив Меррі. — План, певне, ризикований, але я вважаю, що Фродо має рацію: нема іншого способу вийти з Краю, обдуривши тих, хто стежить. Якщо пощастить, ми ще й шлях скоротимо,

— У Старому Лісі нікому не щастить! — наполягав Фредегар. — Це безнадійно! Ви заблукаєте! Туди ніхто не ходить!

— Помиляєшся, Брендібоки ходять, — перебив його Меррі. — Коли є настрій, зрідка. Ми навіть маємо свій власний вихід. Фродо теж колись давно ходив туди одного разу. А я бував кілька разів, удень, коли дерева сплять.

— Ну, чиніть, як знаєте, — здався Череванчик. — Я з вами не йду, тому моя думка не має ваги. Особисто я Старого Лісу боюся більше за все на світі. Про нього таке кажуть… Я навіть радий, що мушу залишитися тут і розповісти Гандальфові про все, коли він прийде — хоч би скоріше!

Череванчик Бульбер, хоч як був прихильний до Фродо, не відчував потреби пізнати світ, що лежав навколо Краю. Родина його походила зі Східної чверті, але ніколи раніше він не ступав навіть до Брендівінського мосту. Отже, умовилися, що Череванчик оселиться у будиночку Фродо й буде відповідати на розпитування сусідів та якомога довше вдавати, нібито пан Торбинс ще мешкає у Струмковій Ярузі. Він навіть роздобув кілька старих костюмів Фродо, щоб краще зіграти свою роль. Ніхто з них не взяв до тями, Що та роль у їхній грі найнебезпечніша…

— Пречудово! — сказав Фродо, коли йому розповіли цей план. — Нема ніякої іншої змоги залишити звістку Гандальфові. Невідомо, чи вміють Чорні Вершники читати, але я не ризикнув би залишити листа — а що як їм заманеться обшукати дім? Отже, коли Череванчик готовий тут вартувати, а я буду впевнений, що Гандальф зможе нас відшукати, то все гаразд. Вранці йдемо до Старого Лісу.

— Добре, — сказав Пін. — А знаєте, я б не згодився залишитись тут замість Череванчика — сидіти й чекати на Чорних Вершників! [120]

— Стривай, ось зайдеш глибоко до Лісу, ще й день не мине, як пожалкуєш, що зі мною не залишився! — пообіцяв Фредегар.

— Годі вам сперечатися, — сказав Меррі. — Ще треба прибрати все, впоратися з пакуванням, а розбуджу я вас ще досвіту.

Коли Фродо нарешті доплентався до ліжка, заснути відразу він не зміг. Ноги його гули. Добре, що завтра поїдемо верхи, подумав він і нарешті підкорився неспокійному сну. Наснилося йому, ніби дивиться він з високого вікна на темне море переплутаного гілля. Внизу, між корінням, повзали, принюхуючись, якісь потвори. Фродо збагнув, що рано чи пізно вони його учують.

Потім здалека долинув дивний гомін: дерева гули від сильного вітру. Ні, ні, зрозумів Фродо, — це голос далекого моря, якого ніколи не чув наяву. Але як часто той голос бентежив його уві сні! Раптом він опинився серед темного вересового пустища і відчув у повітрі дивний солоний присмак. Попереду височіла на гірському хребті самотня біла вежа. Його до нестями взяла хіть піднятися на вежу й побачити Море. Він почав дертися на гору, але раптом небо спалахнуло яскравим світлом і загуркотів грім.

Розділ 6 СТАРИЙ ЛІС

Фродо відразу прокинувся. У кімнаті було ще темно. На порозі стояв Меррі зі свічкою й тарабанив у двері. Фродо затремтів.

— Леле! Що трапилось?

— Що трапилось! — обурився Меррі. — Час підійматися. Вже пів на п'яту. Надворі густий туман. Прокидайся! Сем уже готує сніданок. Навіть Пін вже не спить. Я ж піду сідлати поні та приведу одного сюди, щоб нав'ючити. А ти розбуди того лежня Череванчика, хай хоч проведе нас.

Десь по шостій годині ранку п'ятеро гобітів були готові вирушати. Череванчик Бульбер ще позіхав. Вони вийшли з дому, старанно уникаючи галасу. Меррі йшов попереду і вів нав'юченого поні; вервечкою вони минули невеличкий гай доза будинком і пішли полями. Листя на деревах виблискувало, з кожної гілочки звисали краплинки. Холодна роса вкривала траву сріблястими намистинами. Панувала [121] тиша, і віддалені звуки здавалися близькими: квохтали кури, скрипіли чиїсь двері.

У повітці вони знайшли поні — кремезних коників тієї породи, що її найбільш цінують гобіти, не дуже жвавих, але витривалих. Залізли у сідла і рушили повільним підтюпцем. Туман неохоче розступався перед ними й відразу змикався позаду. Близько години їхали вони мовчки, аж ось із туману виринула Переплетінь, висока, заткана срібним павутинням.

— Ну, то як же ви через неї перелізете? — поцікавився Фредегар.

— Йдіть за мною — побачите, — сказав Меррі.

Він звернув наліво і повів свій загін попід Переплетінню. Незабаром вона зігнулась дугою, огинаючи вихід з яру. Ближче до неї схили яру ставали гладенькими і поволі знижувались, переходячи у широкий підкоп, викладений цеглою. Ряди кладки підіймалися дедалі вище, аж поки не змикалися склепінням, що лежало глибоко під Переплетінню.

Череванчик Бульбер далі не пішов.

— Бувай здоровий, Фродо! — сказав він. — Дарма ти все ж таки хочеш іти лісом. Але сподіваюсь, що ти схаменешся і повернешся ще до ночі. А втім, хай тобі щастить — сьогодні й щодня!

— Якщо попереду на нас не чекає нічого страшнішого за Старий Ліс, то твоє побажання здійсниться. Скажи Гандальфові, щоб негайно прямував до Тракту: ми підемо якомога швидше й не забаримося.

— До побачення! — хором промовили усі мандрівники і зникли під склепінням тунелю. Фредегар сам пішов додому.

Під землею було темно і вогко. Вихід з тунелю був замкнений ворітьми з товстого залізного пруття. Меррі спішився, відімкнув замок, а коли всі вийшли, штовхнув стулки, і вони із зловісним брязкотом зачинилися.

— Ось бачите, — сказав Меррі, - ми стоїмо на межі Старого Лісу.

— А чи правду про нього кажуть? — спитав Пін.

— А що ти маєш на увазі? Ті байки, що їх няньки розповідали Череванчикові і налякали з дитинства назавжди, — про гоблінів, вовків та все таке, на мою думку, дурниці. У всякому разі, я цьому не вірю. Але Ліс дійсно дивний. Там усі речі здаються живими, не те що у Краї. І дерева не люблять чужинців, стежать за всіма. Удень, звичайно, нічого [122] більше не бува. Може, зрідка найзліші з дерев чи то гілку кинуть, чи коріння під ноги підставлять, чи штрикнуть колючкою. Але вночі, кажуть, трапляються жахливі випадки. Після заходу сонця я тут бував разів зо два, та й тоді далеко не заходив. Мені здавалося, немов дерева шепочуть одне до одного, розповідають плітки чи новини якоюсь незбагненною мовою; а ще гілки гойдалися, коли ніякого вітру не було. Дерева нібито вміють рухатися, можуть оточити прибульця і затиснути. Дуже давно вони навіть спробували напасти на Переплетінь: взяли та й виросли просто перед нею і перехилились усередину. Але гобіти зібралися, порубали їх кількасот і влаштували величезне багаття, а уздовж Переплетені спалили широку смугу. Дерева більше не нападали, але дуже озлилися. Ту галявину, де їх попалили, досі можна побачити у лісі, неподалік від краю.

— А ще що тут є крім дерев? — спитав Пін.

— У хащі лісу та на протилежному краї, якщо вірити чуткам, живуть неймовірні істоти, — відповів Меррі. — Я на власні очі нічого не бачив. Але ж хтось прокладає тут стежки? Та вони зміщуються; знайдеш проторовану стежку, а потім вона гоп! — і майне до зовсім іншого місця. Неподалік від наших воріт здавна була широка доріжка — вона вела до Попалини, а звідти далі, до північного сходу, приблизно у тому напрямку, що нам потрібен. Ось її я й спробую зараз віднайти.

Поза ворітьми яр ставав ширшим. На другому його кінці ледь помітна стежинка вела до краю лісу, що починався на відстані ста з гаком ярдів від Переплетені. Та щойно вони увійшли під запону листя, стежка зникла. Гобіти поглянули назад, але темну смугу Переплетені вже годі було побачити крізь стовбури, що густо стояли навкруги. А попереду нічого не було видно, крім незчисленних стовбурів, кривих і струнких, товстих і тонких, рівних і гіллястих; всі вони обросли лишайником, сірим та зеленим, і слизькими наростами.

Втім, Меррі не втрачав бадьорості. «Шукай-но краще ту стежку, — сказав йому Фродо, — та пильнуй, щоб ми не загубилися, та не забувай, з якого боку Переплетінь!» Вони вибрали більш-менш широкий просвіт між деревами, і поні потрюхали уперед, старанно огинаючи кострубате, покручене коріння. Підліску тут не було. Місцевість поволі йшла вгору, і чим далі, тим вищим, темнішим та густішим ставав ліс. Мертва тиша панувала навкруги, лише зрідка по [123] нерухомому листю котилися униз краплини води. Гілля не коливалося, але у гобітів склалося неприємне відчуття, що за ними невідривно стежать і неприязнь лісу помалу перетворюється на ворожість. Це почуття уперто зростало, поки вони не почали раз у раз скидати головами та озиратися, немов чекали раптового нападу.

Від стежки не було ані сліду, дерева ніби навмисне перегороджували їм шлях. Нарешті Пінові стало зовсім несила, і він раптом заволав:

— Гей-гей! Я нічого поганого не роблю! Тільки дайте-но пройти!

Налякане товариство зупинилося. Але те волання пролунало глухо, ніби з-під товстої ковдри — ані луни, ані відповіді; тільки ліс, здавалося, ще щільніше зімкнувся та насторожився.

— Я б на твоєму місці не кричав, — сказав Меррі. — Від цього ніякої користі, тільки шкода.

Фродо вже сумнівався, чи знайдуть вони взагалі хоч якусь стежку та чи мав він право тягнути друзів за собою до цього огидного лісу. Меррі озирався на всі боки та, мабуть, вже загубив вірний напрямок. Пін це помітив.

— Швидко це в тебе виходить — загублюватися! — сказав він. Але у ту ж мить Меррі з полегшенням присвиснув і показав рукою уперед:

— Оце так так! Адже дерева насправді рухаються! Ось там, здається, Попалина, а стежка кудись поділася!

У хащі дещо розвиднілося, і зненацька вони опинилися на широкій галявині. Над ними розкинулось несподівано блакитне й чисте небо — йдучи лісом, вони не помітили, як розтанув туман і зійшло сонце. Щоправда, воно висіло ще не дуже високо та висвітлювало поки що самі верхівки дерев. По краю галявини густі зелені зарості стояли непроникливою стіною.

На галявині ж росла тільки жорстка трава, та високий бур'ян: зів'ялий болиголов, якісь сухі, зонтики, чортополох. Зеленіла тільки травичка, що зросла на пухкому попелі. Похмура місцина; але вона здавалася милою та радісною після лісового мороку.

Гобіти підбадьорилися і з надією спостерігали, як розходиться по небу денне світло. По той бік галявини у зеленій стіні зяяв отвір, до нього збігала добре помітна стежка. Навіть здаля можна було побачити, яка вона широка, лише де-не-де крони дерев нависали над нею. Туди вони й попрямували» [124] Стежка підіймалася по невеличкому косогору, але тепер вони посувалися швидше та жвавіше; здавалося, що ліс нарешті вгамувався й дозволить усе ж таки пройти вільно крізь нього.

Але десь по годині зробилося спекотно і задушно. Дерева знов підступили близько і не давали оглянутись довкола. Зла воля лісу дедалі більше давила на них. Не чутно було нічого, крім шурхоту опалого листя та стукоту, коли поні перечіплялися копитами за коріння, що ховалося під листям, але у мертвій тиші і цей звук лунав у вухах, неначе грім. Фродо спробував удатися до пісні, щоб підбадьорити супутників, але голос його відразу змінився на шепіт:

— сказав він і замовк. У повітрі відчувалась важкість, вимовляти слова доводилося через силу: Позаду них затріщала і впала на стежку велика гілка. Попереду вже не було проходу.

— Не подобається їм слухати про підкорення, — зауважив Меррі. — Я б зараз не радив співати. Почекай, доки нй дійдемо до краю лісу. Ось тоді вже ми йому утнемо прощальний хор!

Він говорив весело, старанно приховуючи сильну тривогу. Йому ніхто не відповів. Усі були пригнічені. На серці Фродо ставало щодалі все важче; з кожним кроком він все більше жалкував, що ризикнув кинути виклик Лісові. Він уже готувався запропонувати повернутися (якщо це ще було можливо), аж раптом все змінилося. Підйом скінчився, темні дерева розійшлися, і перед ними лежала майже пряма стежина. В далечині, понад чубами лісу, мов лиса маківка, майоріла зелена верхівка пагорба. Стежина вела саме туди.

Гобіти знову прискорили ходу, радіючи можливості хоч на якийсь час вийти з-під склепіння лісу. Стежка поринула униз, потім знов почала підійматися, аж нарешті вони [125] опинилися біля підніжжя крутого схилу. Тут стежка ховалася у травах. Ліс стояв навкруги пагорба рівним колом, ніби підстрижений. Гобіти спрямували конячок угору і, здолавши кілька витків, досягли верхівки. Там вони зупинилися й озирнулися. Світило сонце, але Далечінь ховалася за серпанком туману. Поблизу туман майже розвіявся, тільки у лісових яругах та понад глибокою щілиною, що розрізала ліс на півдні, ще курилися білі хмаринки, схожі на дим. Меррі показав туди рукою:

— Оце Осокорка. Вона тече на південний захід, крізь ліс, і впадає у Брендівіну неподалік від Стіни. Нам туди не треба йти. Кажуть, що долина Осокорки — найстрашніша у всьому лісі, звідти всі дива й походять.

Фродо і Сем подивилися у тому напрямку, але туман ховав вологу, глибоку долину та південну чверть лісу, що лежала поза нею. Навкруги — те ж саме. Було близько одинадцятої, на відкритій верхівці сонце сильно пригрівало, але понизу все тонуло в осінньому мареві: на заході — ані Переплетені, ані Брендівіни за нею, а на півночі, куди вони дивилися з особливими сподіваннями, нічого схожого на Східний Тракт. Вони стояли на острівці серед лісового моря, і обрії були ледь помітні.

Обривчастий з південного сходу, той пагорб був схожий на верхівку підводної гори, чиї підніжжя криються у безоднях під хвилями. Гобіти розсілися на травиці і пообідали, а листяний прибій колихався в них під ногами. Сонце піднялося ще вище, і ген далеко на сході, за лісом, проступав сіро-зелений ланцюг Могил. Приємно було бачити край цього жахливого лісу, хоча йти до Могил вони не збирались, ну, хіба що у крайньому разі: у гобітанських переказах Могили поставали як примара чи не жахливіша, ніж Старий Ліс.

Нарешті вони відважилися рушити далі. Стежка, що привела їх туди, знайшлася на північному схилі; але не встигли вони далеко відійти, як помітили, що вона уперто звертає ліворуч. Незабаром почався крутий спуск. Він міг привести їх тільки до долини Осокорки, куди їм зовсім не треба було йти. Трохи посперечавшись, подорожани вирішили покинути невірну стежку й попрямувати точно на північ: адже Тракт, хоч його не було видно з пагорба, мав лежати саме там, ще й не дуже далеко. До того ж на північному боці, тобто наліво від стежки, ліс здавався сухішим і просторішим, дерева — смереки та ялинки — стояли рідко; [126] дуб, ясень та якісь безіменні дерева непроглядних хащ уже не зустрічалися.

Спочатку такий вибір здавався вдалим. Вони посувалися уперед з непоганою швидкістю, та тільки, судячи по сонцю, що мигтіло понад галявинами, щось весь час у якийсь незрозумілий спосіб відносило їх до сходу. Але потім дерева знов стали замикати ряди саме у тих місцях, де здаля здавалися рідшими; землю поорали дивні вибоїни — чи то колії велетенських коліс, чи то широкі рівчаки або покинуті дороги, порослі ожиною. Вони обов'язково йшли впоперек, а перейти їх можна було тільки якщо спустишся до дна та вилізеш на протилежний схил; а це була праця втомлива і складна для поні. Дно кожної вибоїни вкривав чагарник і переплетений підлісок, який чомусь був суцільно непролазним, коли треба було звернути вліво, але легко піддавався, якщо звернути праворуч; пошуки зручного підйому забирали чимало часу. І неодмінно на тому боці ліс ставав густим і темним, а прохід вліво і вгору пропадав — подорожні мусили йти праворуч і вниз.

По кількох годинах таких поневірянь украй заморочені гобіти добре розуміли тільки те, що давно вже не йдуть на північ. Хтось немов підштовхував їх, і вони слухняно наближалися не до краю лісу, а на південний схід, у саме серце його.

День повернуло вже до вечірнього пруга, коли вони потрапили до особливо глибокої вибоїни з настільки крутими, навіть прямовисними стінками, що годі було й думати, щоб вибратися уперед чи назад, не покинувши поні та в'юки. Нічого іншого не залишалося, як іти по дну тої ущелини — вниз. Ґрунт ставав пружним, а де-не-де й багнистим, зі стінок точилася вода, і незабаром уже малий потік, нерозбірливо лопочучи, біг крізь зарості. Потім дно почало швидко знижуватися, потік розлився і зашумів на поріжках. Гобіти опинилися у похмурому видолинку, який високо зверху вкривали крони дерев.

Спотикаючись, шкандибали гобіти уздовж потоку, аж раптом, мов крізь розчинені ворота, побачили попереду сонячне сяйво. Видолинок виходив до берега річки, порослого очеретом та осокою.

Роздивившись, вони зрозуміли, що йшли ущелиною, яка розколола високе круте урвище. Напроти підіймався другий схил, такий же уривистий. Золотаве передвечірнє світло заливало цей затишний куточок. Між обривів текла [127] темна річка; розмлявлені верби росли понад нею, вербове гілля сіткою спліталося над водою, мертві стовбури верб мокли в ній, і тисячі опалих вербових листків пливли, мов човники, по її гладкій поверхні. Теплий вітерець крутив у повітрі листя, що сипалося з дерев, шурхотів у очеретах, і гілля верб порипувало.

— Еге, тепер я хоча б утямив, куди ми потрапили, — сказав Меррі. — Точнісінько не туди! Ця річка — Осокорка. Піду роздивлюся…

Він зник у очеретах, але невдовзі повернувся і сповістив, що між скелями та річкою земля досить тверда, де-не-де щільний дерен сягав до краю води.

— Це ще не все, — сказав він, — там є якась стежинка. Якщо піти нею вліво, можна дістатися до східного краю лісу.

— Сподіваймося на краще! — сказав Пін. — Бо ж вона, може, йде не туди, а до найближчої трясовини. Як ти гадаєш, хто і для чого тут ходить? То ж не задля нашої користі стежку робили, еге ж? Ой, панове, цей ліс з усім його господарством мені подобається щодалі менше. Здається, правду старі люди казали… А чи далеко нам, на твою думку, крокувати?

— Не знаю, — зізнався Меррі. — Звідки ж мені знати, наскільки нас занесло униз по Осокорці та хто міг так протоптати стежку. Але іншого шляху не маємо. Нічого не вигадаєш!

Що поробиш? Друзі один за одним пішли тією стежкою слідом за Меррі. Все там позаростало буйними травами, що часом вкривали їх з воловою, але стежка була зручна: хтось старанно обходив усі багнисті місця та затоки, а там, де до річки стікали бурчаки з ярів, дбайливо поклав колоди чи оберемки сухого ломаччя.

Спекота посилювалася. Над мандрівниками з дзижчанням крутилися рої мух та всілякої мушви, а сонце пекло їхні спини. Аж ось, нарешті, вони увійшли до густого затінку; величезні сірі віти розпростерлися понад травою. Гобіти ледве пленталися, вкрай знеможені. Соннота немов витікала з-під землі, просочувала повітря, розливалася по тілу. Кожний крок тепер вимагав важких зусиль.

Фродо відчував, що зараз засне на ходу. Пін, що йшов попереду нього, спіткнувся і впав — у нього просто підкосилися ноги. Фродо зупинився й почув, як Меррі бурмоче: [128]

— Погано… я й кроку не зможу зробити, поки не відпочину. Треба поспати. Хоч недовго. Під деревом така прохолода. Мухи не дошкуляють;..

Фродо дуже не сподобалося те бурмотіння.

— Йдемо далі! — крикнув він. — Спати ще рано. По-перше, треба вибратись з лісу!

Але друзі його вже неспроможні були послухатися. Поруч, позіхаючи на всю горлянку та безглуздо блимаючи очима, стояв Сем. Дрімота долала вже й самого Фродо. В голові у нього все пливло. Запанувала мертва тиша. Мушва більше не дзижчала. Тільки з гілок, що звисали зверху, ледь чутно лунав дрімотний спів. Фродо з зусиллям підняв голову і побачив велетенське, кострубате дерево осокір. Гілля його було схоже на лапи з безліччю цупких пальців, вузлуватий, горбистий стовбур зяяв шпаринами і тихо поскрипував. Листя тріпотіло під вітром у ясному небі, миготіло, засліплюючи очі, і Фродо впав, мов підкошений, де стояв.

Меррі та Пін допленталися до осокора і вляглися під його корінням. Шпарини у стовбурі, здавалося, розкрилися ще ширше, готові поглинути їх; дерево скрипіло й хиталося. Листя, темне зверху та сріблясте знизу, тремтіло у сонячному промінні і тихо-тихесенько співало. Якщо заплющити очі, можна було навіть розрізнити слова — про полуденну знемогу, про прохолодну воду, про солодку дрімоту. Пін та Меррі підкорилися чарам і міцно заснули, притулившись до стовбура старого сірого осокора.

Фродо полежав трохи, змагаючись зі сном, але все ж таки спромігся підвестися на рівні нога. Тепер він жадав швидше пірнути у прохолодну воду. «Почекай-но, Семе, — пробурмотів він, — я тільки на хвилинку умочу ноги…»

Напівсонний, він дошкандибав до берега. Над ним нависли могутні корені старого осокора, які звивалися, мов дракони, що повзуть до водопою. Фродо заліз на один такий корінь і сунув розгарячені ноги до брунатної води. І не встиг він торкнутися спиною сірого стовбура, як сон нарешті здолав його.

Сем сів, почухав Потилицю і широко позіхнув. Йому було чогось млосно. Вечір тільки надходить, а він заснув — кепська справа! «Сонце, задуха, все гаразд, — подумав він. Ось тільки не подобається мені це здоровезне дерево Не вірю я йому. Ти дивись, співа колисанки серед ясного дня! Де це бачено!» [129]

Він підвівся, крекчучи та хитаючись, і пішов поглянути, що там роблять поні. Конячки розбрелись по стежці, він наздогнав їх і привів назад, але раптом почув два різних звуки: один гучний — впало щось важке, а другий — тихий, але виразний, немов клацання замка на дверях, які хтось зачинив.

Сем метнувся прожогом до річки і побачив Фродо у воді під берегом; товстий корінь пригас його, а Фродо й не пробував пручатися. Сем ухопив хазяїна за куртку, висмикнув з-під кореня і з великим зусиллям витяг на суходіл. Майже відразу Фродо опритомнів, закашлявся й почав відпльовуватися.

— Уяви собі, Семе, — сказав він нарешті, - це бридке дерево мене ледве не втопило! Коренем підчепило і штовхнуло у воду!

— Приснилося вам, пане, — відповів Сем. — Не варто було спати у такому місці.

— А де молодші? — спитав Фродо. — Хотів би я знати, що їм сниться!

Вони обійшли осокір, і тоді Сем збагнув, що то було за клацання: Пін зник, шпарина, біля якої він лежав, замкнулась. Меррі теж потрапив до пастки: його затисло, мов обценьками, в іншій шпарині, назовні стирчали тільки ноги, а все інше зникло у темній щілині.

Фродо й Сем закалатали по стовбуру там, де раніше лежав Пін; потім стали відчайдушно бити по краях шпарини, що затисла Меррі, але все даремно.

— Та що ж це за підступ такий! — гірко скрикнув Фродо. — За яким лихом ми сунулися у цей клятий Ліс! Чом не повернулися до Струмкової Яруги? — Він щосили штурхнув осокір ногою, не відчуваючи болю. Стовбур і гілки ледь помітно затремтіли, листя затріпотіло й зашепотіло з відвертою насмішкою.

— А чи ми взяли з собою сокиру, пане? — спитав Сем.

- Є невеличка, хмизу на багаття нарубати, та ж для цього велетня вона навряд чи згодиться…

— Постривайте! — При згадці про багаття Сем щось пригадав. — Ми можемо його підпалити!

— Можемо, мабуть, — з сумнівом сказав Фродо. — Але ж, скоріш за все, ми тільки підсмажимо Піна живцем там, усередині.

— Ну, хоч спробуємо налякати це дубище, — сказав Сем суворо. — Якщо не відпустить їх, я його звалю, хоч би й зубами довелося гризти! [130]

Він підбіг до поні, що паслися поблизу, дістав з торби дві коробочки з трутом та сокирку. Поквапом набравши сухої трави, листя, шматочків кори, наламавши суччя, вони навалили все це навколо осокора, під замкненими шпаринами. Сем висік іскру, суха трава відразу ж запалала, спалахнуло яскраве полум'я, заклубочився дим. Гілки затріщали. Вогняні язики лизнули зморшкувату кору старого дерева. Осокір здригнувся до самої верхівки. Листя засичало понад їхніми головами від гніву та болю. Меррі заволав, а зсередини долинав приглушений зойк Піна.

— Геть з цим! Геть! — благав Меррі. — Він мене навпіл переріже, якщо не розкидаєте це! То він так каже!

— Що? — закричав Фродо, метнувшись прожогом на другий бік дерева. — Що розкидати?

— Вогонь! Вогонь!

Гілки осокора несамовито гойдалися. Хтозна звідки налетів вихор, зігнув сусідні дерева, все закружляло, немов хтось кинув камінь у стоячий вир, і збаламучена вода пішла колами.

Сем затоптав запалений хмиз. А Фродо, цілком безтямно, не розуміючи, для чого він так чинить, на що сподівається, помчав наосліп по стежці, лементуючи: «Допоможіть! Допоможіть!» Він ледь міг чути власний голос — так гуло все навкруги під вітром. Він був у відчаї, він наче збожеволів…

Раптом він зупинився. Йому здалося, ніби звідкись, здалека, з лісової глибочіні позаду нього пролунав відгук. Він обернувся й прислухався: так, без сумніву, у лісі хтось наспівував, глибокий, веселий голос співав безжурно й радісно, ось тільки слова були зовсім чудернацькі:

Сподіваючись на краще і побоюючись нового лиха, Фродо й Сем завмерли. Аж ось з потоку незрозумілих нісенітниць вилилася дивовижна пісня:

Фродо і Сем стояли, немов зачаровані. Вітер вгамувався. Дерева защурухли, листя їхнє вже не шурхотіло. Знов залунала пісня, і незабаром понад очеретами з'явився, пританцьовуючи та підплигуючи, старий потертий капелюх з високим наголовком і довгим блакитним пером.

Ще кілька стрибків, і гобіти побачили незнайомого чоловіка — принаймні, як на гобіта він був занадто великий та важкий, хоч, може, й нижче Рослого Народу. Але галасу він наробив, як справжня людина — щосили тупав товстими ногами у чималих жовтих черевиках і ломився крізь чагарник та очерети, мов буйвіл, що йде до водопою. Одяг та очі його були ясно-блакитні, а борода брунатна; обличчя рум'яне, як стигле яблучко, у тонких зморшках від сміху. В руках він ніс купку білого латаття на широкім, як таця, листі.

— Поможіть! — закричали Фродо з Семом, кидаючись до нього з простягнутими руками.

— Гей-гей! Малюки! Постійте-но! — вигукнув бородань, змахнув рукою, і гобіти зупинилися, як укопані. — Що за гомін над рікою, куди поспішаєте? Диви, ще й дихають обоє важко, ніби від когось втікають! Розповідайте, що скоїлось, бо я не перший-ліпший перехожий. Я — Том Бомбадил, здавна мешкаю у цьому краю, а зараз додому поспішаю. Кажіть, що за біда, та не зволікайте, та у запалі латаття моє не ламайте!

— Старий осокір викрав моїх друзів! — ледве дихаючи, промовив Фродо.

— Панича Меррі затисло! — додав Сем.

— Що? — скрикнув Том Бомбадил і високо підстрибнув. — Старий осокір? Оце й усе? Він здібний на такі витівки, ще й на гірші. Бач, дуплястий, з малюками надумав воювати. Ось я його швиденько здолаю. Як не хоче він поводитись [132] чемно — хай спить, як усім деревам належить! Я заспіваю йому такої суворої пісеньки, що він до самої серцевини застигне, бо здійметься така хуртовина — не те що листя з нього позриває, ай гілки! Чуєш, старий корче?

Бомбадил обережно опустив свої квіти на траву, підбіг до осокора і помітив ступні Меррі — все, що залишилось назовні. Том приклав вуста до шпарини і проспівав щось низьким голосом. Слів гобіти не розібрали, але Меррі раптом заворушився, задриґав ногами. Том відскочив і, відламавши одну з гілок, хльоснув нею по стовбуру.

— Відпусти їх, старигане! — звелів він. — Час уже вгамуватись! Не годиться зараз злитися, краще тобі спати! Плоть землі оплітай! Корінням глибоко сягай! Пий води досхочу та відразу засинай! Чуєш, що тобі звелів? Чуєш, тут я — Бомбадил!

Щілина у стовбурі несподівано поширшала. Бомбадил відразу схопив Меррі за ноги та смикнув. З сухим тріскотінням розкрилася ще й друга шпарина, з неї вивалився Пін, ніби його добряче стусонули. У ту ж мить обидві щілини з глухим стукотом закрилися знов. Осокір здригнувся від коріння до верхівки й завмер.

— Спасибі, спасибі! — навперебій загомоніли гобіти. Том Бомбадил схилився, глянув їм в очі і розсміявся:

— Тепер, малючки, ходімо зі мною! Вдома стіл уже накритий, там знайдете вершки і хліб, свіже масло і сотовий мед, а на мене, Бомбадила, жіночка чекає. За вечерею ми поговоримо досхочу. Поспішайте за Томом, щоб до Тома дійти!

З цими словами він підібрав своє латаття, помахав заклично рукою і покрокував, пританцьовуючи та підплигуючи, по траві на схід, співаючи голосно й без усякого ладу.

Гобіти, що оніміли від подиву й радості, щосили поспішили за ним. Але сил у них вже бракувало. Том швидко зник з їхніх оч*ей, і його спів лунав усе тихіше, але потім знову став голоснішим, і вони розібрали слова:

Майже відразу ж сонце сховалося за лісом позаду них. їм згадалось, як західне проміння навскіс освітлює Брендівіну, як у вікнах Брендітропу загоряється безліч вогників. Глибокі сутінки накрили їх; стовбури й гілки погрозливо нависали над стежкою. Білі струмені туману підіймались, колихаючись, понад річкою і заливали коріння дерев, що торкалися води. Від землі, прямо з-під ніг, підіймалася пара, прискорюючи наступ вечора. Стежка губилася у темряві.

Гобіти дуже втомилися. Ноги немов чавуном налились. Дивні, приглушені вигуки лунали в очеретах обабіч стежки; а глянувши вгору, на бліде небо, вони бачили зморшкуваті, гулясті пики, що вирячувалися на них з високих лісистих берегів. Усе це не могло бути наяву; мабуть, їм снився зловісний, безпробудний сон. Ще трохи, і ноги відмовилися б нести їх, аж ось земля пішла угору. У темряві забелькотіла вода. Майнуло пір'я білої піни там, де річка падала з невисокого порожка. Нарешті дерева розступилися, туман залишився позаду. Гобіти вийшли з лісу. Перед ними лежала широка трависта лука. Річка, тепер вузька і швидка, весело неслась їм назустріч, і вода її грала та іскрилася у світлі зорь, що вже всипали небо.

Трава була м'яка і низенька, немов підстрижена. Останні дерева лісу стояли рівно на зразок огорожі. Добре помітна біла доріжка, дбайливо розчищена та обкладена камінням, вилась до верхівки невеличкого пригорк'а, осяяного зоряним світлом, і там, високо, вони побачили будинок з освітленими вікнами. Ще один спуск, ще підйом по гладкому зеленому схилу, й несподівано широка смуга світла лягла на траву — то відкрилися двері дому. Гобіти наблизилися до Бомбадилової оселі. За нею височіли оголені сірі скелі, а далі здіймалися темні верхівки Могильної Гряди.

Гобіти й поні — усі заквапились. Втому та страх як рукою зняло. А назустріч їм лилася пісня:

Потім ще один голос, юний та віковічний, як весна, задзвенів, вітаючи їх, немов гірський потік, що тече з гір серед тихої ночі: [134]

Під цей спів гобіти ступили на поріг і замружились від яскравого золотого світла.

Розділ 7 ГОСТЮВАННЯ У БОМБАДИЛА

Четвірко гобітів переступили широкий кам'яний поріг і застигли, кліпаючи очима. Вони опинилися у довгій низькій кімнаті, освітленій лампами, що висіли на сволоці попід стелею; на столі з темного блискучого дерева яскраво горіли високі свічки жовтого воску.

У кріслі на протилежному кінці кімнати сиділа прекрасна жінка. її довге золотаве волосся струменіло по плечах; її вбрання, ніжно-зелене, як молодий очерет зі сріблястими краплями роси, прикрашав пояс із золотих ірисів, переплетених з незабудками. Біля її ніг у пласких посудинах з сірої та рудої глини плавало біле латаття, і здавалося, немов крісло її — це трон посеред чудового озера.

— Заходьте ж, добрі гості! — сказала вона, і гобіти відразу впізнали той голос, який щойно співав уночі.

Вони зробили кілька несмілих кроків уперед і почали низько вклонятися, відчуваючи себе ніяково, немов прохаючи напитися під дверима сільської хатинки, зустріли королеву ельфів, убрану у живі квіти.

Але перш ніж до них повернулася мова, жінка легко підвелася, перескочила через посудини з квітами і, сміючись, підбігла до них. Вбрання її шелестіло, мов трава понад струмком.

— Заходьте ж, друзі! — повторила вона, узявши Фродо за руку. — Смійтеся, веселіться! Я — Золотинка, дочка Ріки.

Вона зачинила за ними двері і, широко розкинувши білосніжні руки, промовила:

— Ніч сюди не пустимо! Може, ви ще боїтесь туманів, і темряви, і глибокої води, і диких істот? Нічого не бійтесь: сьогодні вас захистить Том Бомбадил! [135]

Очманілі гобіти дивилися на неї. А вона скинула на них оком і посміхнулась.

— Прекрасна пані! — промовив нарешті Фродо. Серце його несподівано виповнила незбагненна радість, як при зустрічі з ельфами; хоч зараз чари були не такі піднесені, але глибші та ближчі до серця смертного, чудові, але не чужі.

— Прекрасна пані! — повторив він. — Тепер я зрозумів ту радість, що бриніла у Бомбадилових піснях!

Він зам'явся й замовк, вражений, звідки узялися в нього ці рядки. Золотинка розсміялась:

— Ласкаво просимо! Мені не доводилось чути, щоб мешканці Гобітанії були такі красномовні. Але я бачу, ти — друг ельфів, бо очі твої блищать, а голос дзвенить. Приємна зустріч! Сідайте ж та підождіть господаря цього дому. Він зараз прийде, тільки улаштує ваших поні.

Гобіти охоче всілися на низьких стільчиках з плетеними сидіннями, а Золотинка заходилася клопотати коло столу; і рухалася вона так легко та спритно, що годі й уявити. Звідкись з-за дому долинув спів; серед нескінченних «там-па-рам, бампа-рам, тинда-тин» можна було уловити:

— Прекрасна пані! — втрете сказав Фродо по хвилині роздуму. — Можливо, моє запитання здасться тобі безглуздим, але скажи нам, будь ласка: хто такий Том Бомбадил?

Вона зупинилась і відповіла з посмішкою:

— Він — Бомбадил!

Фродо здивовано глянув на неї.

— Він такий, яким ви бачите його, — пояснила Золотинка. — Господар пагорбів, лісів та вод.

— Отже, весь цей дивовижний край належить йому? Ні, ні! — трохи спохмурніла вона і додала тихо, мов для себе: — Це було б занадто важко. Дерева та трави, все, що росте на землі, не належить нікому. Але Том — господар. Ніхто ще не насмілювався завадити йому, коли він гуляє по лісі, плюскотить у воді чи стрибає по схилах під [136] сонцем і місяцем. Він нічого не боїться. Том Бомбадил — господар.

Саме у цю мить двері відхилилися і увійшов Том Бомбадил. Замість капелюха на його густих кучерях лежав тепер вінок з осіннього листя. Він засміявся і, наблизившись до Золотинки, узяв її за руку.

— Ось моя пречудова пані! — сказав він, вклонившись до гобітів. — Золота моя ягідка у зелені та сріблі, з квітами на поясі! Бачу, що стіл вже накритий! Ось вершки, мед і хліб. Бачу ще сир та свіжий салат, тарілки й келихи поряд стоять. Масло, та ягоди, та молоко — чи цього нам досить? Чи вечеря готова?

— Вечеря готова, — сказала Золотинка, — а ось гості — ще ні!

Том поплескав у долоні й вигукнув:

— Даруйте, Тому все балачки, а гості ж втомилися! Гаразд, ідіть-но зі мною, проведу вас, відразу полегшає. Вмийтеся, друзі мої, освіжіть обличчя, скиньте брудну одежину, розчешіть волосся!

Він відкрив двері і провів їх коротким коридором, а потім до кімнати з нахиленою стелею у північному куточку дому. Гладкі кам'яні стіни були вкриті зеленими килимами та жовтими завісками. По підлозі, викладеній плитками, був розсипаний свіжий очерет. Біля стіни рядком лежали чотири м'яких матраци, кожен з купкою ковдр, а напроти, на довгім ослоні, стояли глиняні тази й глечики з холодною та гарячою водою. А ще біля кожної постелі були приготовані зелені пантофлі.

Незабаром, умиті й свіжі, гобіти посідали до столу, по двоє з кожного боку, а на кінцях його сиділи Золотинка та Господар. Трапезували довго та весело. Хоч гості їли, як здатні їсти тільки зголоднілі гобіти, частування не бідніло; їм підливали у келихи звичайну холодну воду, але вона бадьорила як вино та розв'язувала язики. Вони й не помітили, коли вдалися до співу, ніби співати було для них так само просто та звично, як розмовляти.

Нарешті Том з Золотинкою підвелися й спритно прибрали зі столу. Гостей посадили у крісла з ослінчиками для втомлених ніг і звеліли сидіти тихо. У широкому вогнищі жеврів вогонь, кімнату заповнювали приємні пахощі яблуневої деревини. Коли все прибрали, світло загасили, крім одного світильника та пари свічок у кутках камінної полиці. Золотинка зі свічкою у руці підійшла до них і побажала доброї ночі та міцного сну. [137]

— Хай ніщо не бентежить вас, — сказала вона. — Не зважайте на нічний гомін! Не зайде до наших дверей та вікон ніщо, крім місячного сяйва, та зоряного світла, та вітру з гірських верхів. На добраніч!

І вона, оточена мерехтінням і шелестом, вийшла з кімнати, неначе струмінь продзюркотів по прохолодному камінню у нічній тиші.

Том мовчки присів поряд з гобітами, а вони, осоловілі, ніяк не наважувалися задати хоча б одне з багатьох запитань, котрі дошкуляли їм під час вечері. Нарешті Фродо заговорив:

— О Господарю, скажи: чи ти почув мій поклик, чи ми спіткали тебе випадково?

Том поворушився, неначе розбуджений від приємного сну.

— Що-що? — перепитав він. — Чи почув я тебе? Ні, не чув, бо ж я співав. Не назвав би випадковою таку зустріч, але шукати вас навмисне навіть думки я не мав. Вас очікував, щоправда. Чутка-бо до нас дійшла, що блукаєте ви лісом, стомлені та без доріг. А куди вас занесе, було зрозуміло — всі стежини приведуть вас до Осокорки. Старий сірий осокір — чарівник відомий, і нелегко малюкам опиратись йому. Ну, а Том поспішав у своїй справі, був він дуже зайнятий… — Том опустив голову, немов збираючись заснути, але замість того тихо проспівав:

Він глянув на гобітів несподівано ясними блакитними очима:

Тут уже Фродо не втримався й задав запитання, яке особливо займало його:

— Скажи, Господарю, хто такий Старий Осокір? Я про нього нічого раніш не чув.

— Ні-ні, не треба! — разом стрепенулися Пін та Меррі. — Не зараз! Краще вранці!

— Це вірно, — згодився Том. — Усім тепер час відпочити. Говорити про зле не варто, коли ніч стоїть над світом. Спіть солодко на подушках, спочивайте до світанку! Не жахайтесь, як щось гримне, — крізь ці стіни не пролізе навіть старий осокір!

Він загасив світильник і, взявши по свічці у кожну руку, повів гостей до спальні.

Матраци й подушки були м'які як пух, а ковдри — з білої вовни. Не встигли вони полягати та загорнутися no-щільніше, як уже всі міцно спали.

Пізно уночі Фродо приснився страшний сон. Молодий місяць плив по небу; в його слабкім світлі похмуро чорніла стіна з ворітьми під темною аркою. Фродо у якийсь дивний спосіб злетів над нею і побачив, що скелі кільцем охопили рівнину, а посеред рівнини здіймається чи то величезна скеля, чи кам'яна вежа. На верху її хтось ворухнувся. Місяць, підіймаючись над вежею, освітив білосніжне волосся незнайомої людини, що тріпотіло у повітрі. У пітьмі внизу хтось злобливо волав і вила вовча зграя. Раптом тінь великих крил закрила місяць. Чоловік на вежі здійняв руки, змахнув патерицею, і білий спалах вдарив у небо. Величезний орел спустився з небес і підхопив того чоловіка. Волання не вщухало, вовки скиглили. Щось зашуміло, може вітер, і з ним долетів дрібний стукіт копит. Коні, коні, коні неслися зі сходу… «Чорні Вершники!» — подумав Фродо й прокинувся. Грім копит ще віддавався у вухах. Він полежав не рухаючись, прислуховувався та думав, що не знайде у собі сил покинути ці надійні стіни; але все було тихо. Нарешті Фродо перевернувся на другий бік і знову заснув; якщо його й відвідали тепер інші сни, то він вже нічого не запам'ятав.

Поруч з ним солодко спав Пін. Аж ось він теж заворушився і застогнав. Йому примарилося, немов він прокинувся від якогось звуку, що тривожив його уві сні. Шур-шур-хрип… якісь дерева терлися об стіни будинку, дряпали дах та вікно: шур-шурр-хрип… Він подумав, чи не ростуть десь поблизу верби чи осокори, і у цю ж мить йому здалося, що [139] він зовсім не у. будинку під дахом, а усередині стовбура, і жахливе дерево знов скрипить, знущаючись з нього… Він сів; м'які перини зім'ялися під його рукою, він отямився і знов ліг, втішений. «Хай ніщо не бентежить вас! Не зважайте на нічний гомін!» — пригадав він і знову заснув.

Спокій Меррі порушив плюскіт води; тихо розливалася вона довкола будинку темним безберегим озером, вирувала попід стінами і повільно, невпинно підіймалася. «Потону, — подумав він. — Вода геть усе заллє, і я потону!» Він уявив, ніби лежить у слизькій та рідкій багнюці, підскочив — і відчув під ногами прохолоду твердих плиток підлоги. Меррі збагнув, де знаходиться, й опустився на постіль. Чи пригадав він тихі слова, чи насправді почув? «Не зайде до наших дверей та вікон ніщо, крім місячного сяйва, та зоряного світла, та вітру з гірських вершин». Легкий подих свіжого повітря ворухнув завіски; Меррі глибоко зітхнув і знову поринув у сон.

А Сем, скільки міг потім пригадати, проспав усю ніч у глибокому задоволенні, якщо тільки колоди здатні відчувати задоволення.

Вранці вони прокинулися усі разом. Вже розвиднилось. Том походжав по кімнаті, посвистуючи, як дрізд. Почувши, що гобіти заворушилися, він заплескав у долоні й гукнув: «Гей! Там-пара-рам! Талі-рам! Ось і ранок настав, малюків застав!» Він розкрив жовті завіски, і з-за них показалися вікна — одне на схід, друге на захід.

Гості попідводилиея, бадьорі та відпочилі. Фродо відразу підбіг до східного вікна і побачив город, увесь у срібній росі. А він думав, що побачить луку, геть потоптану копитами! Прямо перед ним тягнулася грядка бобів, підпертих кілками, а за ними на світанковому небі вимальовувалась сіра верхівка пагорба. Ранок був похмурий, зоря ледь золотіла поза довгими пасмами хмар, схожих на розкуйовджене клоччя з багряним підбоєм. Усе передвіщало дощ; але зоря швидко розжеврілась, і червоні бобові квіточки весело заблищали серед вологого зеленого листя.

Пін виглянув із західного вікна, але за туманом не побачив лісу, немов ціла хмара впала до землі і сповила краєвид. Там, де мала бути річка, туман клубочився і звивався, мов пір'я. Потік, що збігав по схилу зліва, зникав десь на середині пагорба у молочно-білій стіні. Ближче, уздовж підстриженої огорожі, затканої срібним павутинням, рясніли квіти, а далі — лужок, мокрий від роси. І ніде ніяких осокорів! [140]

— Доброго ранку, веселі друзі мої! — вигукнув Том і широко розчинив східне вікно. У кімнату полилось прохолодне повітря із запахом дощу. — Сонце сьогодні завітало ненадовго. Ще досвіту я походив, побігав по пагорбах: волога й трава під ногами, вологий і вітер. Розбудив я Золотинку, пісню проспівав під її віконцем. Розбудити також і вас хотів я, але з вами це складніше. Якщо малюки побачать погані сни, то, звичайно, рано-вранці не прокинуться вони! Дін-ділі-дон! Підіймайтесь, друзі! Сни забудьте. Вам не можна зволікати. Дін-ділі-дол, хлоп'ята, дін-діл! На вас чекає накритий стіл. Хто спритніший — той одержить смачну їжу, а копунам- тільки травка та водиця з калюжі!

Ясна річ, гобіти поквапилися зайняти свої місця при столі (хоч у загрозу Тома вони не дуже й повірили); але покидати стіл не поспішали, аж поки він. майже не спорожнів. Снідали без господарів. Тома можна було почути: він носився туди й сюди, чимось стукотів на кухні, бігав по східцях, наспівував на городі. Розкриті вікна кімнати виходили на захід, на сповиту туманом долину. З очеретяного даху падали краплі. Гобіти ще не довершили сніданку, коли хмари закрили геть усе небо і пішов тихий, упертий дощ. За його завісою зникли і ліс, і пагорби.

Поки вони дивилися у вікно, звідкись зверху долинув до них голос Золотинки, немов він лився разом з дощем. Навіть не розібравши слів, вони зрозуміли, що це — дощова пісня. В ній була радість висохлої землі, що п'є довгоочікувану вологу, в ній була вся ріка, від гірського джерела до берегів далекого Моря. Гобіти слухали у захваті, а Фродо подумки дякував небесам за дощовиту погоду — це віддаляло годину розставання. Прокинувшись вранці, він відразу пригадав, що треба буде йти далі, і ця думка муляла йому серце; але тепер він не мав сумніву, що сьогодні нікуди вони не підуть.

Верховий вітер пригнав з заходу нові набряклі хмари, і тепер вони зливою впали на голі верхівки Могильних горбів. Навколо дому здійнялась водяна стіна. Фродо, стоячи біля відкритих дверей, спостерігав, як біла крейдяна доріжка обертається на молочну річку і тече, вся у бульбашках, униз, до долини. З-за рогу дому вибіг підтюпцем Бомбадил — він розмахував руками, ніби відганяючи дощ; і справді, коли він скочив на ґанок, то був зовсім сухий, тільки черевики зняв та і засунув у куточок біля вогнища. Потім він всівся у найбільше крісло і покликав до себе гобітів. [141]

— Сьогодні у Золотинки день прибирання, — сказав він, — осіннього прибирання. Як на вас, гобітів, занадто мокро — отже, поки що відпочивайте. Нині добрий день для довгої бесіди, для докладних розпитувань. І починати, на мою думку, краще Томові.

Багато чудових історій розповів тоді гобітам Бомбадил. То він говорив ледь чутно, немов сам до себе, то зненацька кидав на них погляд ясно-блакитних очей з-під густих брів. Часто мова його перетворювалася на спів, він схоплювався з крісла і пускався у танок. Він розповідав про квіти та бджіл, про звичаї дерев, про дивовижних мешканців лісу, лихих і добрих, дружніх і ворожих, про таємниці колючих хащ.

Слухаючи, гобіти поволі осягали життя лісу: він жив сам по собі, а вони дійсно були там чужинцями. Усі розповіді так чи інакше торкалися Старого Осокора; Фродо вгамував свою цікавість, навіть з лихвою, щоправда, ті відомості йому не сподобались. Том розкрив перед ними глибоко приховані думки дерев, часто темні й чужі, їхню ненависть до всього, що рухається на своїх ногах, гризе, ламає, кусає, рубає та палить — до тих, хто руйнує і захоплює. Ліс не дарма звався Старим, він був і справді дуже давній — останній клапоть просторих споконвічних лісів; у ньому ще жили, старіючи повільно, як сама земля, прабатьки дерев, що пам'ятають часи свого верховенства. За довгі віки вони сповнились гордині, глибокої мудрості та злоби. Але найпідступніший та найнебезпечніший був Старий Осокір; серцевина його прогнила, а невитраченої сили залишилось чимало. Він умів керувати вітрами, й ті розносили його пісні та думи по всьому лісу, по обох берегах річки. Він жадібно висмоктував силу з землі та надсилав свої повеління по тонких корінцях під землею та по гілках, що тремтять у повітрі, поки його владі не підкорилися майже всі дерева, від Переплетені до Могил.

Несподівано Том облишив ліси й пішов, пішов — по молодих струмочках, по пінних водоспадах, де галька та валуни, де ущелини та рясні квіти у вологій траві — до самих Могил. Гобіти почули про Великі Кургани, про гробниці, що заросли травою, про кам'яні кола. Мекали вівці на пасовиськах. Підіймалися земляні вали та білі стіни. Фортеці вінчали вершини гір. Князі вели запеклі битви між собою, ковалі гартували нові мечі, й полум'яні виблиски юного сонця сяяли на ненаситних клинках. Перемоги [142] змінювались поразками, башти руйнувались, фортеці палали, і вогонь здіймався до небес. Золото сипали купами на поховальні ложа королів та королев, і насипали над ними кургани, і замуровували кам'яні двері; а потім усе заростало бур'янами. Знову паслись вівці, пощипуючи травичку, але невдовзі пустка знову запановувала на горбах. З далекої далечини підіймалась тінь, і кістки ворушилися у могилах. Мерці бродили по курганах, брязкаючи намистом і перснями на пальцях, холодних, мов крига. Місячними ночами каміння прадавніх курганів стриміло з землі, мов зламані зуби.

Гобіти здригалися. До Гобітанії доходили чутки про мерців з Могил за Лісом. Але навіть біля мирного вогнища у безпечній далині слухати таке згодився б не будь-який гобіт. Затишно було в оселі Тома Бомбадила, але тепер четверо друзів мимоволі згадали, що дім його стоїть на підступах до тих жахливих горбів. Вони вже не стежили за розповіддю, неспокійно совались, обмінювалися збентеженими поглядами. Коли ж вони знов почали слухати, Бомбадил вже залетів у думках до країн, невідомих та недосяжних їхньому не дуже розвиненому розуму; до тих часів, коли світ був просторіший і по Морю можна було допливти прямо до берегів Заходу; Том співав, як під зоряним небом прокинулися до життя прабатьки ельфів. Потім він раптом принишк, опустив голову, ніби захотів спати. Гобіти сиділи тихо, зачаровані; їм здавалось, ніби від пісні Тома вгамувався вітер, розтанули хмари, а день змінився на ніч і все небо всіяли білі зірки.

Чи день так минув, чи багато днів, Фродо не міг би відповісти. Він не відчував ні голоду, ні втоми, саме тільки безмежне здивування. Зірки сяяли у вікні, небесна тиша, здавалося, огорнула дім. Нарешті Фродо, чогось наляканий тією тишею, обережно спитав:

— Хто ж ти, пане?

— Що-що? — перепитав Том, випростуючись у кріслі, і очі його зблиснули у напівтемряві. — Чи ти ще не запам'ятав, як мене звуть? Чого ж тобі ще треба? Скажи, чи ти можеш бути сам собою — без імені? Втім, ти молодий, а я старий. Я — Старійшина, ось хто я. Запам'ятайте, друзі: Том старіший за ріки та ліси, Том пам'ятає перший дощ і перший жолудь. Він проклав стежки раніше, ніж з'явився Рослий Народ, він бачив, як прийшов малий народець. Він був тут до королів і до мерців. Коли ельфи, почувши [143] клич, вирушили на Захід, Том уже був тут, задовго до того, як моря, що оточують світ, зімкнулись у кільце. Том пам'ятає сутінки під зоряним небом, коли світ ще не відав страху, світ до пришестя Чорного Володаря…

Легка тінь майнула за вікном, але гобіти не встигли придивитися; коли вони обернулись, у дверях вже стояла Золотинка, осяяна світлом: вона тримала свічку, заступивши її від протягу, і долоня її здавалася прозорою, немов біла мушля у сонячному промінні.

— Дощ скінчився! — сказала вона. — Свіжа вода тече з пагорбів у зоряному світлі. Тож давайте тепер сміятися і веселитися!

— А ще давайте їсти та пити! — вигукнув Том. — Після довгої розповіді горлянка геть пересохла, а хто слухав цілий день, напевне зголоднів!

Скочивши зі свого крісла, він схопив свічку з камінної полички і засвітив її від тої, яку тримала Золотинка. Потім протанцював коло столу, стрибнув за двері і зник.

Повернувся він швидко з великою, добре навантаженою тацею. Том із Золотинкою удвох накрили стіл, а гобіти милувалися на них, сміючись: такі чудові були всі рухи Золотинки, такі смішні були витівки Тома. Але, виходячи та входячи до кімнати, рухаючись біля столу, вони не заважали одне одному, ніби разом виконували якийсь танець. Вмить їжа, посуд і свічники були розставлені як слід. Запалили свічки, білі та жовті, і Том уклонився до гостей.

— Вечеря готова, — сказала Золотинка, і тільки тоді гобіти помітили, що на ній сріблясте вбрання з білим поясом, а черевички мерехтять, мов риб'яча луска. А Том був у каптані, блакитному, як умиті дощем незабудки, і в зелених панчохах.

Той вечір був ще кращим, ніж вчорашній. Гобіти, зачаровані розповідями Тома, забули і про обід, і про вечерю, але, побачивши їжу, відчули такий апетит, немов голодували з тиждень. Які там співи чи розмови! Вони зайнялись найповажнішою справою, але невдовзі повеселішали і радісно загомоніли.

Після вечері Золотинка співала їм свої пісні, ті, що весело починаються у височині та тихо сходять до мовчазних глибин, і перед гобітами зримо з'являлися безкраї озера та могутні ріки неозорої ширини; вдивляючись у них, вони бачили небо під ногами і відбитки зірок на дні, схожі на самоцвіти. Потім Золотинка побажала їм на добраніч і залишила [144] їх біля вогнища. Але тепер Том, забувши про дрімоту, почав розпитувати гостей.

Виявилося, що він чимало знає про них, про їхні родини та й про всю історію Гобітанії, починаючи з таких давніх днів, що й самі гобіти не пам'ятали. Така обізнаність їх вже не здивувала; але як же вони вразилися, коли почули, що останні новини повідомив Бомбадилові не хто інший, як Чудернак; Бомбадил вважав його більш значною особою, ніж вони самі. — «Він міцно ногами стоїть на землі, а руки його натруджені, - сказав Том. — Він обдарований природною мудрістю, очі в нього гострі». Очевидно, Том спілкувався з ельфами теж — Гілдор у якийсь спосіб зумів передати йому звістку про втечу Фродо.

Том багато чого знав, а ще дуже спритно випитував, тому Фродо й не помітив, як відкрив йому свої думки про Більбо, свої страхи та надії відвертіше, ніж раніше Ган-дальфові. Том покивав головою, а коли почув про Чорних Вершників, очі його дивно заблищали.

— Покажи-но мені свій скарб! — раптом сказав він, перервавши його розповідь; Фродо, як не дивно, слухняно витяг з-під коміра ланцюжок, зняв Перстень і відразу подав Томові.

Здавалося, він побільшав, поки лежав на широкій засмаглій долоні Бомбадила. А той підніс його до ока і засміявся. На мить перед гобітами постало видовище разом страшнувате й безглузде: яскраве синє око у золотому колі. Потім Бомбадил надів його на палець і наблизив до свічки. Гобіти спершу нічого не втямили, а потім зойкнули: Том нікуди не зник!

Том розсміявся знов, підкинув Перстень — і той, блиснувши, щез! Фродо скрикнув, але Том уже простяг йому Перстень, посміхаючись, як фокусник, що позичив у глядача дрібничку, щоб показати фокус.

Фродо з підозрою оглянув Перстень. Він ніяк не змінився, у всякому разі на вигляд, і важив стільки ж — Фродо завжди здавалось, що для своїх розмірів він занадто важкий. Але хтось немов нашіптував йому переконатися, чи це той самий Перстень. Йому не дуже сподобалося, як легковажно Том поводиться з Перснем, який, навіть на думку Гандальфа, був такий могутній. А Бомбадил вже розповідав забавну баєчку про чудернацькі звичаї борсуків. Фродо скористався нагодою — і надів Перстень. [145]

Меррі звернувся до нього з якимось запитанням, підскочив і приглушено скрикнув. Фродо відразу заспокоївся: отже, Перстень той самий, бо Меррі явно не бачив родича і витріщався, переляканий, на крісло. Фродо підвівся й став обережно пробиратися від каміна до дверей.

— Гей, друже! — у цю ж мить покликав Том, дивлячись прямо на нього своїми блискучими очима. — Фродо! Гей! Ходи сюди! Чи ти далеко зібрався? Я ж бо ще не сліпий. Скидай-но свій перстеник! Без нього ти маєш кращий вигляд. Покинь вже ту дурну гру, сідай поближче до мене. Ми ще не обговорили, що вам робити завтра вранці. Старий Бомбадил має показати вам, яким шляхом ви мусите йти, щоб не заблукати!

Фродо засміявся (намагаючись приховати ніяковість), зняв Перстень і-повернувся на своє місце.

Тоді Том сказав їм, що можна розраховувати на сонячний ранок, добрий для мандрівників. Але прокинутись доведеться дуже рано: тутешня погода така ненадійна, що навіть Том не міг щось передбачити наперед — вона змінювалась швидше, ніж він встигав надіти куртку. «Над погодою нема господаря на землі», — сказав він.

Він порадив іти майже точно на північ по західних, низьких схилах пагорбів; тоді вони можуть дістатися до Східного Тракту протягом одного дня, не заходячи до Могильників. Боятися нема чого, треба тільки не забувати, куди та для чого подорожуєш.

— Тримайтеся зеленої трави. Не торкайтеся до старих каменюк, не лізьте до оселі холодних мерців, бо навряд чи вистачить вам на те сили й відваги!

Він повторив цю пораду кілька разів і додав, що Могильники краще обходити з заходу, коли вже доведеться їм туди потрапити. Потім він проспівав віршика на той випадок, якщо завтра з ними скоїться якась біда чи взагалі занадобиться допомога, і примусив гобітів завчити його напам'ять:

Коли гобіти запам'ятали слова і проспівали разом з ним, він, сміючись, поплескав кожного з них по плечах та, узявши свічки, провів їх до дверей спальні. [146]

Розділ 8 ІМЛА НАД МОГИЛЬНИКАМИ

Тієї ночі ніякі шуми не порушили їхнього спокою. Але Фродо чув, чи уві сні, чи наяву, тихий спів; пісня розливалася, немов вранішнє світло, приховане завісою дощу, повільно зростала, аж поки завіса стала сріблястою, прозорою, як скло, а потім розсунулась, і відкрилася далека зелена країна, осяяна сонцем на сході.

Видіння зникло, і Фродо прокинувся; Том походжав по кімнаті, насвистуючи, схожий на дерево, де знайшла притулок зграйка птахів, і сонце простягало перші навкісні промені крізь відкрите вікно. Надворі все було зелене та золоте.

Поснідали, як і вчора, без господарів. Настав час прощатися, і на серці у гобітів стало важко, хоча ранок вродився ясний, прохолодний, під чисто вмитим блідо-блакитним наметом осіннього неба. Віяв свіжий вітерець; поні, забувши про звичну незворушність, басували, нетерпляче переступали ногами та пирскали. Том вийшов на ґанок, помахав капелюхом і, пританцьовуючи, порадив гобітам поквапитися та вирушати якнайшвидше.

Вони посідали верхи на поні і поїхали по доріжці, що йшла під укіс північним боком пагорба. Щоб піднятися на перший крутий уступ, вони мусили спішитися, і тут Фродо зупинився.

— Золотинка! — вигукнув він. — Прекрасна пані у зелені й сріблі! Ми не бачили її з учорашнього вечора і не попрощалися!

Він так засмутився, що ладен був повернутися, але раптом чистий голос покликав його зверху. Там, на вершині пагорба, вони побачили Золотнику. її волосся, вільно розмаяне по вітру, мерехтіло блискітками проти сонця. Вона танцювала, і навкруги неї розливалося сяйво, подібне до блиску роси на траві.

Гобіти кинулися бігцем до вершини, зупинились перед нею, захекані, і вклонилися. Золотинка, махнувши рукою, вказала їм на землі, залиті вранішнім світлом. Тепер від туманного серпанку не було й сліду, і добре виднівся той лисий верх, де вони вчора спробували роздивитися, зелений в оточенні темних дерев. Туди, на захід, тяглася низка лісистих горбів, зелених, жовтих та рудих, а за ними ховалась [147] долина Брендівіни — далі на південь її закрут ледь лиснів поза стрічкою Осокорки — місця, гобітам зовсім невідомі. На північ, за горбами, що поступово нижчали, стелилась низина, сіро-зелена та брунатна; вона танула у неясній далечині. На сході один за одним підносились Могильники, зникаючи з виду, і тільки білий виблиск на крайнебі ворушив у пам'яті розповіді про високі й далекі гори.

Дихнувши на повні груди свіжим повітрям, друзі відчули, що їм не страшні ніякі перешкоди: два чи три стрімких кидки, і вони досягнуть мети. Для чого ж боягузливо трястися по нерівному краю пасма горбів, коли можна було б стрибати безжурно, як Том, по кам'янистих схилах прямо до Тракту!

Але Золотинка повернула їх до дійсності. «Поспішайте, добрі друзі! — сказала вона. — Та не забувайте про свою мету! Йдіть на північ, тримаючи вітер на лівому плечі, та хай будуть блогословенні сліди ваші! Поспішайте, поки світить сонце!» Звернувшись до Фродо, вона додала: «Прощавай, друже ельфів! Я радію, що зустрілася з тобою!»

Фродо не знайшов, що відповісти. Він низько вклонився, скочив у сідло і повільно поїхав униз по спадистому схилу; всі інші попрямували за ним. Дому Бомбадила, долини Лісу вже не було видно. Поміж горбами повітря зігрілося, від землі йшли сильні й пряні пахощі трави. Діставшись до низу лощини» вони обернулись і знов побачили Золотинку — . маленьку тонку постать, ніби квітку під небом; здійнявши руки вгору, вона дивилася їм услід. Коли вони озирнулись, вона окликнула їх, помахала рукою і зникла за пагорбом.

Спочатку вони обійшли той зелений пагорб, проминули другу долину, глибшу та ширшу» а далі горби пішли низкою, і мандрівникам доводилося то залазити на пагорки, то спускатися з довгих схилів. Не було там ні дерев, ні води, тільки кучерявий, пружний дерен і тиша, лише вітер посвистував десь високо, та звідкись з неба лунали зрідка крики самотніх незнайомих птахів. Сонце піднялося вище, зробилося спекотно. Долаючи черговий схил, вони раз у раз відчували, як слабшає вітер; Коли далеко на заході промайнув ліс, його немов димом оповило — з кожного листочка й кореня знову випаровувалась волога. Небосхил тепер огортав серпанок, а над ним небо стало ніби твердим, густо-синім. [148]

Опівдні гобіти опинилися на горбі з широким пласким верхом, на зразок тарілки з валом по краю. Повітря там застигло нерухомо, небо нависло прямо над головами. Подорожани перетнули заглибину і, подивившись на північ, з радістю визначили, що їм залишилося йти менше, ніж очікували. Зрозуміло, у спекотному мареві легко помилитися, вимірюючи відстань, але ряд пагорбів, поза сумнівом, уже наближався до кінця. Понизу тяглась на північ довга долина, за нею вигулькнули два стрімких узгір'я, переділені вузьким виярком, а далі починався низькоділ, обмежений якоюсь темною смугою.

— Це дерева, — сказав Меррі. — А за ними має бути Тракт. Від самого мосту він обтиканий з обох боків деревами. Кажуть, ніби у давні часи хтось їх посадив.

— Гаразд! — сказав Фродо. — Якщо й далі так піде, то ми пройдемо повз Могильники ще засвітла. Там уже й знайдемо місце, де ночувати.

Щоправда, обернувшись на схід, він дещо засмутився: там пагорби були високі і грізно нависали над головами; кожний з них вінчали зелені кургани, а де-не-де стриміло ще й могильне каміння, немов ощирені ікла.

Вони поспішили відвернутися від того смутного видовища і повернулися до круглої улоговини. Самотній камінь посередині майже не давав тіні. Звичайний, необроблений камінь, але він все ж здавався поважним, немов позначав якусь межу чи попереджав про таємну погрозу. Але гобіти сильно зголодніли, а сонце в полуденну годину сяяло щосили — чого ж їм було боятися? Отже, вони притулилися відпочити під каменем. Він був прохолодний, сонце його чомусь не нагріло; але у таку спеку це було навіть приємно. Попили, поїли — кращого обіду на свіжім повітрі й не забажаєш: бо ж Том щедрою рукою забезпечив їх харчами. Розвантажені поні походжали неподалік, поскубуючи травичку.

Довго їхали того дня верхи, забагато з'їли, а ще сонечко гріло, та пахтіли трави, та довгенько лежали вони, дивлячись у небо, — ось так і ускочили у халепу. Спати вони не збиралися, але поснули, а потім їх ніби підкинуло від неясної тривоги. Камінь, все ще холодний, відкидав довгу бліду тінь, що накрила гобітів. Бліде й водянисте сонце ледь помітно світило понад західним краєм улоговини, де вони лежали; а з інших боків стіною стояв густий, білий і [149] студений туман. Повітря застигло й гнітило серце. Поні збилися докупи, головами одне до одного.

Налякані гобіти попідскакували і метнулися до західного краю. Але й там було те ж саме: сонце швидко поринуло у туманне море, залишивши після себе лише сірі сутінки. А туман все підіймався, поки не злився у купол над головами мандрівників: вони тепер були замкнуті у напівтемній залі, що спиралася, мов на стовп, на могильний камінь посередині.

Вони відчули, що потрапили в пастку, але все ж таки не зовсім занепали духом. Дорога була недалеко, вони пам'ятали, як її знайти. У всякому разі, улоговина з тим каменем їм настільки не сподобалась, що вони й хвилинки зайвої не хотіли там залишатися. Хоч руки в них змерзли, вони зібралися у подальшу путь дуже хутко.

Невдовзі вони вже спускалися вервечкою довгим північним схилом крізь туман, ведучи за собою поні. Чим нижче, тим холоднішим та вогкішим ставав туман, волосся гобітів змокло і прилипло до чола. У самому долі стало так холодно, що вони мусили дістати плащі з каптурами, і на них відразу почали осідати великі сиві краплини. Гобіти знов сіли верхи на поні і поволі рушили уперед, визначаючи напрямок по вигинах ґрунту. Якби їм пощастило знайти той виярок на північному кінці долини, що його вони вранці бачили зверху, далі можна було б уже не дбати про напрямок — йдучи приблизно прямо, рано чи пізно вони б надибали Тракт. Що робити потім, вони поки що не думали, але сподівались, що, може бути, за межами Могильників туман розійдеться.

Посувалися дуже повільно. Щоб не заблукати та не розійтись на різні боки, вони їхали один за одним — Фродо попереду, Сем відразу за ним, а потім вже Пін та Меррі. Долина тяглась без кінця. Раптом Фродо побачив щось обнадійливе: крізь туман ввижалася темна пляма, отже, північний кінець Могильників уже близько. Тепер здолати ворота, й вони вільні.

— Вперед! За мною! — крикнув він не обертаючись і прискорив ходу. Та надія його швидко змінилася на подив і тривогу: темні плями стали виразнішими, але якось скоротилися, аж ось над ним нависли величезні зловісні камені, що хилилися один до одного, немов опори невидимих дверей. Нічого схожого на це вони вранці не бачили. [150]

Фродо вже майже проїхав повз ті камені, аж раптом збагнув це; у ту ж мить його оточив густий морок. Поні позадкував і захрипів. Фродо звалився з сідла, підвівся на ноги, роздивився довкола — і нікого не побачив

— Сем! — покликав він. — Пін, Меррі! Йдіть-но сюди! Де ж ви плентаєтесь?

Відповіді не було. Фродо злякався і побіг назад, відчайдушно волаючи: «Сем! Сем! Меррі! Пін!» Поні підстрибнув і щез у тумані.

Фродо стояв під великими каменями, напружено вдивляючись у морок. Звідкись здаля, зліва, вчувався йому — може, тільки в уяві — поклик: «Фродо! Еге-гей! Фродо!» Він кинувся туди крізь імлу і відразу попав на крутий підйом.

Дряпаючись угору, він кричав і кликав дедалі розпачливіше, але довго не чув відповіді, поки, нарешті, зверху не долинуло слабке: «Фродо! Сюди!», а потім: «Допоможи!», та ще, та ще раз, поки останнє «Допоможі-і-іть!» не скінчилося довгим стогоном, та й той раптом увірвався. Фродо поспішав щодуху, але у нічній імлі неможливо було точно визначити, де саме кричали. Він міг тільки лізти та лізти далі вгору.

Нарешті він намацав ногою рівну землю і зрозумів, що дістався до вершини. Він страшенно втомився, весь упрів, але тремтів, ніби змерз. Було зовсім темно.

— Та де ж ви? — жалібно вигукнув він.

Ніхто не відповів. Фродо прислухався даремно. Зненацька його пройняло сильним холодом — піднявся крижаний вітер. Погода змінилася. Туман почав розриватися на клоччя та клапті. Подих з вуст виходив парою, ніч немов посвітлішала. Поглянувши вгору, Фродо з подивом побачив, що хмари швидко летять небом, і зірки зазирають у розриви між ними. Вітер посилювався і почав посвистувати у траві.

Раптом Фродо почув приглушений крик і знову кинувся шукати друзів; у ту ж мить туман розкрився, немов завіса, відкривши чисте зоряне небо. З першого ж погляду Фродо зрозумів, що стоїть на південному краї тієї вершини, на яку він заліз з півночі. Пронизливий вітер дув зі сходу. Справа темною брилою проступала на небосхилі, закриваючи зірки, кругляста покрівля прадавньої гробниці.

— Де ж ви? — знову скрикнув Фродо сердито і перелякано водночас. [151]

— Тут! — промовив утробний голос, немов з-під землі, - Я чекаю на тебе!

— Ні! — вигукнув Фродо, але не ворухнувся. Коліна під ним підігнулися, він припав до землі, але нічого не вдіялось йому і тиша не порушилась. Тремтячи, Фродо підвів очі: над ним нахилилась висока чорна тінь. Очі, бліді, як далекі вогні, немиготливо вирячились на нього. Потім рука, міцна, як залізо, але ще холодніша, схопила Фродо. Все тіло його пронизав крижаний холод, і більше він нічого не відчував.

Опритомнівши, Фродо спершу пригадав лише ту останню жахливу мить. Потім збагнув, що потрапив до Могил. Мерці, що не зазнали упокоєння, схопили його; скутий злими чарами, про які вдома ледь насмілювались оповідати пошепки, він не міг визволитися. Навіть поворухнутися він не відважився і лежав, як його поклали: спиною на холодному камінні, з руками, схрещеними на грудях.

Але хоч який великий був той страх, що ним була пройнята підземна пітьма, він раптом пригадав Більбо, його історії, прогулянки дорогами Краю, бесіди про походи та пригоди. В серцях навіть найогрядніших та найбоязкіших гобітів прихована (щоправда, дуже глибоко) іскра мужності, і спалахує вона, коли настає остання, безвихідна крайність. А Фродо ж не був ані занадто огрядним, ані боязким — правду кажучи, і Більбо, й Гандальф вважали його (хоч він того й не знав) кращим гобітом Краю. Він подумав, що пригода підійшла до кінця, до жахливого кінця, але ця думка лише надала йому жорсткості. Фродо весь напружився, мов для рішучого стрибка; він більше не відчував себе безпорадною жертвою.

Поки він лежав так, мізкуючи та переборюючи власну слабкість, навколишня пітьма почала змінюватися на мертвотне зеленувате світло. Спочатку Фродо нічого не міг розібрати, світло йшло ніби від нього самого, від підлоги, і ще не досягло ані стелі, ані стін. Він повернув голову і в тім холоднім сяйві побачив поряд Сема, Піна та Меррі. Вони лежали, розпрямившись, на спині, одягнені в біле, з блідими, аж синіми лицями. Навколо них розсипані були речі, видно, золоті, але у неживому світлі позбавлені гарячого блиску й краси. На головах гобітів були віночки, на грудях — золоті ланцюги, пальці унизані перснями. Меч лежав при стегні у кожного і щит біля ніг. А до горла всіх трьох був приставлений один довгий оголений меч. [152]

Несподівано звідкись з невимірної далечини долинуло нерозбірливе бурмотіння. Незмінно похмуре, воно звучало то голосніше, то тихіше, тягнулося тонкою ниткою зверху, глухим стогоном неслося з-під землі. З суцільного потоку сумовитих; але жахливих звуків раз у раз вибивалися пасма слів, тужливих, жорстоких та нещадних. Ніч, позбавлена ранку, холод, що тужить за теплом, проклинали те, що втратили. Фродо до кісток пройняв озноб. Потім пісня стала виразнішою, і Фродо, замираючи від жаху, розібрав закляття:

Фродо почув позаду шурхіт і шкрябання. Він підвівся на лікті й побачив, що широка галерея, де всі вони опинились, майже відразу звертає за ріг. З-за рогу тяглась, намацуючи дорогу, довга рука; пальці її перебирали підлогу, підкрадаючись до Сема, що лежав скраю, — до руків'я меча у нього на грудях.

Спершу Фродо справді ледь не скам'янів, але потім його охопило шалене прагнення врятуватись. Якщо надіти Перстень, мертв'як, може, й не здолає його, й-він якось вибереться звідси. Він уявив собі, як бігтиме, оплакуючи Меррі, Піна та Сема, зате сам вільний і живий. Гандальф згодиться, що нічого іншого йому не залишилося…

Але закляття ще не настільки відняло в нього відвагу, щоб покинути друзів просто так. Вагаючись, борючись із самим собою, він почав був мацати у кишені, а тим часом рука підкрадалася все ближче. Раптом рішучість Фродо зміцніла, він схопив короткого меча, що лежав поруч, перегнувся якомога далі через тіла своїх супутників і щосили рубонув по зап'ястку повзучої руки. Та зламалася, але в [153] ту ж мить меч також тріснув навпіл біля рукоятки. Пролунав зойк, світло згасло. У темряві прокотився глухий рик. Фродо впав просто на Меррі і торкнувся його заледенілого обличчя. І відразу ж в думках його промайнув спомин, що згас, коли він потрапив до імли, про будиночок на схилі пагорка та про пісні Тома. Пригадав він ще й віршик, якого навчив їх Бомбадил. Ледь чутно, задихаючись, почав він: «Томе, Томе Бомбадил…», і тоді голос його залунав живо й сильно, і відбився від темного склепіння, немов луна сурм та барабанів:

Запала глибока тиша — Фродо чув, як каната його серце. Миттєвість перетворилася на вічність, аж нарешті він почув далеку, мов крізь стіни і товщу землі, але ясну відповідь:

Загриміло, падаючи, якесь каміння, і промінь світла — справжнього денного світла — впав на Фродо. В кінці галереї, біля ніг Фродо з'явилась діра, а в ній, як у рамі, - голова Тома Бомбадила, з пір'ям на капелюсі, все як слід. День освітив також обличчя трьох нерухомих гобітів, і вони відразу порожевіли. Тепер вони, здавалося, просто міцно сплять.

Хтось заскиглив у глибині підземелля, і дальній кінець галереї з гуркотом завалився. Здійнялося довге волання, замерло у невідомій далечині, і все стихло. [154]

— Агов, друже мій Фродо, — сказав Том, — час вибиратися до сонечка, на травичку! Допоможи-но мені витягти їх!

Удвох вони винесли Меррі, Піна та Сема. Виходячи з підземелля востаннє, Фродо помітив у завалі розсипаної землі відрубану кисть руки — вона ще смикалась, як недобитий павук. Том напослідок увійшов туди сам, довго щось топтав, швиргав і нарешті з'явився з величезним оберемком скарбів — золотих, срібних, спижевих та мідних. Були там і ланцюжки, і намиста, і пряжки з дорогоцінним камінням. Він видерся на верхівку кургану, кинув усе це на траву і застиг з капелюхом у руці; вітер куйовдив його волосся, а він, поглянувши униз, на непритомних гобітів, сказав виразно і владно:

Як же зрадів Фродо, коли друзі його заворушилися, стали потягатися, протирати очі і нарешті звелися на ноги. Очманіло озираючись, вони побачили спершу Фродо, потім Бомбадила на покрівлі могильника, потім почали придивлятися до себе — в білому лахмітті, з віночками на головах, в поясах ясного золота, в дзвінких підвісках…

— Та що ж це таке насправді? — почав було Меррі, коли намацав рукою золотий обруч, що впав йому на лоба. Але відразу ж затнувся, тінь майнула по його обличчю, і він заплющив очі. — О; пам'ятаю, все пам'ятаю! — глухо промовив він. — Військо з Карн-Думу напало на нас вночі, і ми не встояли… О! Спис вп'явся у моє серце! — Він притис руки до грудей і потряс головою. — Ні, ні! Що це я таке верзу? Я спав? Куди ми потрапили, Фродо?

— Ми трохи не потрапили до могили, — сказав Фродо, — але зараз не хочу говорити про це. Поміркуймо краще, що тепер робити. Нам треба йти далі!

— У такому вбранні, пане? — сказав Сем. — А куди моя одежина поділася? — Він скинув віночок, пояс і персні на траву й розгублено озирався, бо не бачив поблизу свого плаща, штанів та куртки.

— Можеш не шукати, — сказав Том, зіскочивши з гробниці, і пішов танцювати коло гобітів. Так весело витанцьовував [155] він, мовби нічого страшного не слалось, і вони, подивившись на нього, відразу заспокоїлися.

— Що ти маєш на увазі? — спантеличено спитав Пін. — Чом би нам не пошукати?

— Ви зуміли повернутися до сонця з-під землі, - відповів Том. — Тож не сумуйте за шматтям, це вже ніяка не біда! Краще радійте, що живі, та скоріше дайте сонцю зігріти й ваші душі, й змерзлі тіла! Геть могильне лахміття! Побігайте голяка, поки я погуляю довкола, може, що й принесу!

Він застрибав униз, голосно свистячи і щось вигукуючи. Фродо бачив, як він побіг по зеленому видолинку між горбів, насвистуючи та наспівуючи:

Так співав він, бігаючи, та ще й підкидав і ловив свій капелюх, аж нарешті зник за горбиком; але ще довго вітер, що тепер завернув на південь, приносив вигуки: «Егей-да! Гей-да-да!».

Сонце знов пригрівало. Гобіти побігали по траві, як звелів Том, потім полягали відпочити з тією насолодою, яку зрозуміє кожен, хто в одну мить перелетів від суворої зими у теплі краї чи після довгої хвороби піднявся з постелі й відчув, що день знову повен надії.

Коли Том повернувся, помітно пожвавішали і гобіти, і їхній апетит. По-перше, над краєм горба виріс знайомий капелюх, потім сам Бомбадил, а за ним слухняною вервечкою — шестірка поні: п'ятеро їхніх власних, а шостий — без сумніву, Товстунчик — він був більший, гладкіший і старший за всіх інших. Зрозуміло, що Меррі, коли купував їх, дав їм зовсім інші Прізвиська, але вони охоче відкликалися й на нові, Томові, так воно й залишилося.

Том покликав конячок, одну за одною, і вони, перейшовши через гребінь, ставали рядком перед своїми господарями. Том поклонився гобітам:

— Ось вам ваші поні! Вони набагато розумніші (у свій спосіб), ніж ви, непутящі гобіти — глузд здоровий мають в носі, і здаля небезпеку чують та відразу ж утікають, а ви прямісінько до пастки влізли. Даруйте їм, що втекли, бо [156] найвірніші з поні неспроможні витерпіти жах Мерців. Але вони вас не забули — погляньте, в'юки цілі!

Тепер Меррі, Сем та Пін могли перевдягнутися, — щоправда, в запасі вони мали лише теплий одяг на зиму, і їм скоро стало жарко.

— А Товстунчик звідки узявся? — спитав Фродо.

— Він мій, — відповів Том. — Мій малий четвероногий друг. Втім, я рідко їжджу верхи, тож він блукає всюди, де хоче. Поки ви у нас гостювали, ваші поні з ним заприятелювали. І коли їм стало страшно вночі, вони до друга й примчали, віднайшли його чуттям. Він зумів їх заспокоїти. Але тепер, друже Брикинс, на тобі поїде Том. Бо ж до Тракту шлях ще довгий, малючки, бач, всі верхи, що ж то буде за бесіда, якщо пішки піду я!

Гобіти зраділи і стали дякувати Томові, а він, сміючись, відповідав, що не матиме спокою, доки на власні очі не впевниться, що великі майстри блукання по нетрях щасливо перейшли за межі його земель. «Справи чекають на мене, — сказав він, — там пісень заспівати, там попрацювати, та ще побалакати, погуляти, доглянути, щоб був порядок у лісі. Том не може завжди бути напоготові, щоб стовбури розкривати чи кургани руйнувати. Велике господарство у Тома, а ще й Золотинка жде вдома!»

Судячи з сонця, було ще зовсім рано, не більше десятої, і гобіти відчули, що хочуть снідати. Востаннє вони підживлювались під тим клятим каменем на кургані учора вдень. Тепер потрощили всі запаси, що відкладали до вечері, та разом з тим і усе, що Том привіз з собою. Щодо Обставин та гобітанських звичок те снідання не назвали б розкішним, але все ж таки їм значно покращало. Поки гобіти їли, Том повернувся до кургану і розібрав купу скарбів. Більшу частину він склав блискучою купкою і сказав: «Хай лежить. Хто перший знайде, той нехай і володіє — птах чи звір, людина чи ельф, чи будь-яка добра душа». Тільки у такий спосіб можна було зняти закляття з могили та навіки вигнати мерців. Собі він узяв лише брошку з синіми камінчиками, що переливалася, мов крила метелика. Довго дивився він на неї, ніби щось пригадуючи, хитав головою, нарешті сказав:

— Та, що носила її на плечі, була напрочуд гарна… Чудовий дарунок цей буде до вподоби моїй дорогій господині! Довго лежала ця іграшка під сирою землею — тепер її [157] буде носити Золотинка на пам'ять про минуле життя та красу!

Для гобітів він вибрав кинджали майстерної роботи; довгі, мов вузькі листки, клинки прикрашав візерунок з червоно-золотистих змійок, а піхви з якогось невідомого металу, легкого й міцного, вкривали вогнисті самоцвіти. Чи то від якихось невідомих властивостей тих піхов, чи від чар могильних, клинки блищали, не торкнуті часом, не притупилися, не поіржавіли.

— Для гобітів ці довгі ножі стануть за мечі, - сказав Том. — Коли ви покидаєте Край, то чи на північ підете, на схід чи південь, гострий клинок в небезпечних мандрах буде вам найвірнішим другом!

Потім він пояснив їм, що ці кинджали кували багато років тому майстри-нуменорці, вороги Чорного Володаря, але їх здолав злий правитель Карн-Думу із землі Ангмарської.

— Мало хто нині пам'ятає про них, — промурмотів Том, — про нащадків вождів забутих, але ще блукають по світі самотні слідопити. Не відає безжурне мале плем'я, хто береже його спокій…

Гобіти не зрозуміли його, але поки він говорив, їм ввижалася, немов крізь далечінь віків, простора й похмура площина, і по ній рухалися люди, високі, засмучені, з ясними мечами, а в останнього з них над головою сяяла зірка. Потім видіння зникло, і знову вони зраділи, що сонечко їх зігріває.

Час було збиратися. Мандрівники спакували торби, навантажили поні; нову зброю причепили до поясів під куртками; вона заважала і здавалася зовсім зайвою: на початку походу гобіти й уявити собі не могли, що діло дійде до битв…

Нарешті вирушили. Поні звели з горба, тримаючи за вуздечку, а потім, сівши верхи, швидко поїхали долиною. Озирнувшись, вони побачили, як горить жовтогарячим полум'ям купа золота на вершині покинутого кургану. Але невдовзі сусідній горб заступив його.

Скільки Фродо не озирався на всі боки, так і не знайшов тих страхітливих чорних каменів; незабаром вони доїхали до північного проходу і повз нього виїхали на розлогу рівнину. Як же приємно було їхати, коли Бомбадил весело трюхав поруч на своєму Товстунчику, котрий виявився набагато прудкішим, ніж можна було припустити з [158] його гладкості. Том співав не вгаваючи, але все якісь нісенітниці, а може, то була якась давня, невідома гобітам мова, створена, щоб висловлювати радість і захват?..

Посувалися хутко, але незабаром з'ясували, що шлях до Тракту набагато довший, ніж здавалося. Краще б їм було вчора не спати удень, бо навіть без пригод і за гарної погоди не встигли б дістатися туди раніше, ніж опівночі. Темна смуга, що її вони бачили зверху, — то були не дерева, а чагарник. Він ріс густо уздовж глибокого рову з крутим валом на другому боці. Том пояснив, що колись, дуже давно, рів той служив кордоном королівства; щось смутне, мабуть, було пов'язане з тим місцем у його пам'яті, бо він принишк і більше нічого не додав.

Спустившись у рів, видряпалися по насипу, що просідав під ногами, до валу, а далі Том звернув на північ. Місцевість тепер тягнулась широка, рівна, подорожани прискорили ходу, але сонце вже висіло зовсім низько, коли гобіти нарешті помітили попереду ряд високих дерев і збагнули, що після стількох несподіваних пригод незабаром досягнуть довгоочікуваного Тракту. Пустили поні клусом ще на півмилі — і ось вони вже зупинилися у затінку під деревами край дороги. Тракт ледве виднівся у сутінках попід високим схилом. Тут він ішов майже точно з південного заходу на північний схід, а праворуч круто спускався до чималого видолинка. Глибокі колії геть поорали дорогу, а ще вкривали її сліди нещодавньої зливи — великі калюжі та вимоїни.

Подорожні спустилися по схилу і озирнулися. Ніде нікого.

— Ось вже ми й на місці, - сказав Фродо. — Виходить, що, йдучи навпростець через Ліс, ми згаяли лише два дні, та, може, це й на краще — ТІ могли загубити слід!

Друзі злякано вирячилися на нього. Вони зовсім забули про Чорних Вершників, поки йшли Лісом — думали тільки, аби дістатися до Тракту; а тепер Тракт лежав перед ними, але саме тут на них чигала небезпека. Збентежені, вони ще раз озирнулись, але дорога була, як і раніше, темна й безлюдна.

— То ти вважаєш… вважаєш, — нерішуче спитав Пін, — що ті поганяться за нами сьогодні ввечері?

— Ні, мабуть, не сьогодні, - відповів Том Бомбадил, — може, й не завтра. Але точніше не скажу. Що діється на [159] схід звідси, я погано знаю. А вже вершникам з далекої Чорної землі Том тим паче не хазяїн.

А все ж таки гобітам хотілося, щоб він ще й далі їхав з ними. Якщо взагалі хтось здатний здолати Чорних Вершників, то це Бомбадил — вони це добре відчували. Вони мали покинути свої землі і пройти по країні зовсім незнаній, про яку лише натякали легенди Краю, і туга за рідним домом охопила їх. Глибоке відчуття самотності та втрати стисло їхні серця. Вони мовчали, щоб хоч на хвилинку віддалити розставання, і не відразу почули, як Том бажає їм бадьорості, доброї вдачі та радить їхати без перерви до самого смерку.

— Том дає вам добру пораду, до ранку цього вистачить, а вже далі хай вам щастить! Десь за чотири милі звідси на горі стоїть селище, зветься воно Бригора. Там знайдете старий заїзд, «Грайливий Поні», заночуйте, а вранці негайно вирушайте. Будьте хоробрі, але обережні! Носа не вішайте у нещастях і сміливо йдіть назустріч долі!

Як вони не прохали його проїхати з ними хоча б до того заїзду, щоб випити на прощання, він сміявся і відмовлявся:

— Землі Тома кінчаються тут, він межі не перейде. Том має дім і чимало справ, Золотинка вже його жде!

З тими словами він крутнувся, підкинув у повітря свій капелюх, скочив на Брикинса і поскакав геть, виспівуючи щось серед наступаючої темряви.

Гобіти піднялися на укіс і дивилися йому услід, поки він не зник з їхніх очей.

— Шкода, що довелося розстатися з майстром Бомбадилом, — сказав Сем, — Оце вже дивак з диваків! Навряд чи ми скоро зустрінемо кого-небудь ще кращого, вже не сказати — дивнішого. Але, щиро кажучи, я б до того, як він назвав, «Грайливого Поні» залюбки навідався. Може, це щось схоже на нашого «Зеленого Дракона»? А що за народ мешкає в Бригорі?

- Єй гобіти, і здоровили, — відказав Меррі. — Вважаю, що там буде майже як вдома. «Поні» — у всіх відношеннях порядний заклад. Наші туди час від часу заїжджають.

— Отож, кращого й не пожадаєш, — сказав Фродо. — А все ж таки це вже не Край. Не забувайте, що ви не вдома! І, будь ласка, запам'ятайте всі до одного: прізвисько Торбинс вживати не можна! Якщо вже прийдеться якось назватися, то я… скажімо, Підкопай. [160]

Вони знов сіли на поні і мовчки поїхали по Тракту, що вже вечорів. Швидко споночіло, а вони то обережно спускались по схилу, то підіймалися знов на гору, поки не помітили попереду мерехтіння вогників.

Чорним трикутником стриміла проти неба висока гора, заступаючи їм цілях, а на західному схилі її гніздилось велике селище, притулене до схилу. Мандрівники відразу поспішили туди, і ні до чого вони у той час не поривалися, крім тепла вогнища та міцних дверей, щоб зачинити їх, залишивши ніч надворі.

Розділ 9 ПІД ВИВІСКОЮ «ГРАЙЛИВОГО ПОНІ»

Бригора — то головне селище невеличкої населеної області, що лежить, немов острів, посеред лісової пустелі. Були там ще Загай по той бік гори Бри, від якої власне здобуло назву селище, Балок у глибокій долині дещо далі на схід і Далекі Дуги на окраїні Дужого Лісу. Поля і розчищені діброви оточували Бригору та села смугою завширшки лише кілька миль.

Мешканці цієї області мали темне волосся, кремезну статуру, були життєрадісні й свавільні, нікому не підвладні, але при тому краще знали гобітів, гномів, ельфів та більше приятелювали з ними, ніж бувало (та й нині є) у звичаях Рослого Народу. Якщо вірити їхнім власним переказам, вони жили тут споконвіку і походили безпосередньо від перших людей, що прийшли у прадавні часи на захід Середзем'я. Лише купка їх спромоглася вижити у важкі часи Лихоліття; але коли королі повернулися з-за Моря, вони знайшли бригорян на тому ж місці; там вони й залишались, коли вже-й пам'ять про королів хмелем заросла.

У ті дні ніхто з людей не селився так далеко на захід, лише за сто ліг від Гобітанії. Але у глухомані довкола Бригори можна було зустріти таємничих блукальців. Не знаючи, звідки вони взялися, бригоряни звали їх Слідопитами. Слідопити мали темніше волосся та більший зріст, ніж мешканці Бригори, славилися на диво гострим зором і слухом; подейкували, ніби вони також вміли розуміти пташину й звірячу мову. Вони заходили ген далеко на південь та схід, навіть до Імлистих Гір, але ставало їх все менше, і бачили [161] їх рідко. Вони приносили до Бригори новини здалека та розповідали дивні забуті історії; до них охоче прислухалися, але ніхто у Бригорі не дружив з ними.

Навколо Бригори мешкало також чимало гобітанських родин. Вони вважали, що саме там і було найдавніше на землі селище гобїгів, засноване задовго до того, як вони перейшли Брендівіну та заселили Край. Жили вони здебільшого у Затаї, але й у самій Бригорі теж, — вище на схилі, над людськими будівлями. Рослий Народ та Малий народець (як вони величали одне одного) жили дружно, кожний займався власними справами, але слушно вважали, що обидва вони є невід'ємною частиною Бригори. Ніде більше в світі не бачили такої незвичної та чудової злагоди.

Ані ті, ані другі не любили мандрувати; лише справи своїх чотирьох сіл здавались їм важливими. Щоправда, зрідка бригорські гобіти добиралися до Забоччя та Східної чверті, але гобіти з Краю тепер рідко провідували їх, хоча від Брендівінського мосту туди тільки день кінної дорога.

Бувало, який-небудь гобіт із Забоччя чи непосидько-Тук зупинялися у заїзді на день чи два, але навіть це траплялось дедалі рідше. Гобіти Краю мали бригорян, як і всіх, хто живе поза кордоном, за чужинців, нудних і нетесаних. А втім, по західних землях мешкало там і тут набагато більше «чужинців», ніж уявлялося в Краї. Декотрі, безперечно, були звичайними забродами, що ладні рити нору та покидати її, коли заманеться; але принаймні в Бригорі мешкали гобіти порядні й заможні, аж ніяк не більше «селюки», ніж їхні далекі родичі «усередині». Колишні близькі стосунки між Бригорою та Гобітанією ще не зовсім забулись — наприклад, у жилах Брендібоків без сумніву текла частка бригорської крові.

У Бригорі налічувалося близько сотні кам'яних будинків Рослого Народу. Всі вони ліпилися понад дорогою, на схилі гори, вікнами на захід. їх огороджував напівкруглий глибокий рів з міцним тином. Там, де до тину підходив Тракт, а також у південному кутку, де він виходив із селища, поставили великі ворота, а поряд з ними у будинках-сторожках жили брамники, бо на ніч ворота замикали.

У самому селищі дорога йшла дугою навколо гори, й на закруті стояв великий заїзд. Збудували його дуже давно, коли рух по Тракту був набагато жвавішим — бо Бригора виникла на старовинному перехресті шляхів: друга [162] дорога зливалась зі Східним Трактом зразу ж поза ровом на захід від селища, і колись люди, та й інші племена, часто користувалися нею. У Східній чверті навіть збереглася приказка: «Це дивно, як новини з Бригори», що склалася у ті часи, коли вісті з півночі, півдня та сходу збирались у тамтешньому заїзді, а гобіти з Краю частіше туди навідувались. Але північні землі давно вже світили пусткою, Північним шляхом ходили рідко, він поріс травою, і місцеві мешканці тепер звали його Зеленим.

Однак заїзд стояв собі та стояв, і власника його вважали поважною особою. Його дім став місцем, де збиралися всі гультяї, цікаві й балакучі, незалежно від зросту, з усіх чотирьох сіл, притулком для Слідопитів та всіляких блукальців, ночівлею для порядних подорожніх — здебільшого гномів, які ще й досі походжали Трактом до гір і назад.

Було темно, і на небі сяяли зорі, коли Фродо з супутниками проминули нарешті роздоріжжя та під'їхали до Західних воріт. Вони були вже замкнеш, але на порозі сторожки сидів чоловік. Він звівся, схопив ліхтаря із подивом оглянув їх поверх воріт.

— Чого вам треба і звідки ви взялися? — непривітно буркнув він.

— Нам потрібен тутешній заїзд, — сказав Фродо. — Ми прямуємо на схід і не можемо сьогодні їхати далі.

— Гобіти! Четверо гобітів! Та ще, судячи з вимови, з самого Краю! — пробурмотів брамник, вирячившись на них мутними баньками, а потім спроквола відчинив ворота, впускаючи їх.

— Нечасто можна бачити товариство з Краю на Тракті уночі, - сказав він, коли приїжджі проходили повз його хату. — Даруйте мені за цікавість, але що ж примушує вас їхати далі за Бригору? І як вас звуть, дозвольте спитати?

— Як нас звуть, це наша власна справа, і, як на мене, тут не місце про це розпатякувати, — відрізав Фродо. Йому не сподобався ані вигляд, ані мова брамника.

— Ваші справи, ясна річ, при вас же й залишаться, — заперечив брамник, — тільки моє діло — саме задавати запитання після заходу сонця!

— Ми — гобіти з Забоччя, — сказав Меррі, - і нам спало на думку прогулятися й заночувати у заїзді. Я маю прізвисько Брендібок. Досить тобі цього? Раніше, якщо вірити розповідям, тут чемніше зустрічали приїжджих! [163]

— Гаразд, гаразд! — залопотів брамник, — Я ж не хотів вас образити. Але заждіть-но, не один старий Харрі, інші теж будуть допитуватися. До нас всілякий народ заходить. У «Поні» теж різні гості сидять!

Він побажав їм на добраніч, і вони рушили далі; але Фродо помітив у світлі ліхтаря, що брамник пильно придивляється до. них. Ворота за ними зачинилися зі скреготом, і той звук було приємно чути, але чого цей Харрі такий наполегливий? Чи не розпитував його хтось про подорожуючу четвірку гобітів? Може, Гандальф? Адже він міг прибути, поки вони вешталися по Лісу та на Могилах? Щось у погляді й голосі брамника стурбувало Фродо.

А той повидивлявся на них ще хвильку і пішов до своєї хати. І тільки-но він зник, як темна фігура спритно залізла на ворота, зістрибнула і ніби розчинилась у темряві сільської вулиці.

Гобіти проїхали розлогим узвозом, повз кілька безладно розкиданих будинків — незвично великих і дивних на вигляд, а коли вони угледіли триповерхову, багатовіконну будівлю заїзду, серце Семове аж захололо. Він був готовий зустріти у поході велетнів чи чудовиськ ще страшніших, але для початку з нього було досить, навіть з гаком, першої зустрічі з Рослим Народом та їхніми здоровезними будівлями; днина і без того випала нелегкою. Він відразу ж уявив собі, як чорні, вже осідлані коні стоять у дворі заїзду, а Чорні Вершники виглядають з верхніх темних вікон.

— Ми, певно, тут не заночуємо, еге ж, пане? — вигукнув він. — Якщо десь тут є гобіти, чом би не пошукати, хто дасть нам притулок на ніч? Так було б звичніше…

— А чим тобі не подобається заїзд? — спитав Фродо. — Том Бомбадил радив ночувати тут. Думаю, усередині буде затишно.

Як на звичне око, заїзд і назовні був непоганий. Його фасад височів над дорогою, а два бічних флігелі зливались зі схилом гори, так що вікна другого поверху були на одному рівні з землею. За широкою аркою між тими флігелями лежав двір, а зліва під аркою кілька широких сходинок вели до великих дверей, прочинених навстіж. Над аркою висів ліхтар, а під ним — велика вивіска: опасистий білий поні, що став дибки, Над дверима білів напис: «Грайливий Поні» Барила Барбариса». Вікна нижнього поверху за щільними фіранками світилися. [164]

Поки вони стояли потемки під аркою, не знаючи, на що зважитися; хтось усередині завів веселої пісні, і бадьорий хор гучно підхопив її. Прислухавшись, гобіти заспокоїлись і злізли з поні. Пісня змінилась вибухом сміху та оплесків.

Подорожні завели своїх поні до двору, залишили їх там і піднялись на ґанок. Фродо, що йшов попереду, мало не зіткнувся з низькорослим череванем: лисий, з червоною пикою, у білім фартусі, він біг з одних дверей до других з тацею, повною налитих доверху кухлів з пивом.

— Чи не можемо ми… — почав Фродо, але черевань вигукнув через плече:

— Хвилиночку, даруйте! — І щез у димовій хмарі, що гула різноманітними голосами. По хвилі він прискочив назад, витираючи фартухом руки.

— Добрий вечір, мій маленький пане! Чим можу допомогти? Чого бажаєте?

— Постелі для чотирьох і стайню для п'яти поні, якщо є. Ви — пан Барбарис?

— Авжеж! Звати мене Барил. Барил Барбарис, до ваших послуг. Ви прямо з Краю, еге ж? — сказав він і раптом ляснув себе рукою по лобі, немов згадав щось забуте. — Гобіти! — гукнув він. — Що ж це мені нагадує? А дозвольте спитати, як вас звати, панове?

— Це — пан Тук, пан Бревдібок, — сказав Фродо, — а це Сем Гемджі. Мене звуть Підкопай.

— Ну ось! — сказав Барбарис, ляскаючи пальцями. — Знову забув! Але як випаде вільна хвилинка — помізкую і пригадаю. Я прямо з ніг збився; але подивимось, що я можу для вас зробити. У наш час великі товариства з Краю рідко приходять, тож постараюся привітати вас як слід. Тільки, бач, такого натовпу, як сьогодні, в мене давно вже не було! Після посухи — повінь, так у нас кажуть. Гей! Нобе! — гаркнув він раптом. — Де ти, копуне хутроногий? Но-о-об!

— Йду, пане! Біжу! — спритний гобіт вискочив із дверей і, вгледівши приїжджих, застиг на місці, вирячившись на них з великою зацікавленістю.

— Де Боб? — спитав хазяїн. — Не знаєш? Тоді знайди його! Терміново! Негайно! В мене тільки дві ноги та двоє очей, а не шість! Скажи Бобу, щоб прилаштував п'ятірку поні. Вже хай як-небудь умудриться!

Ноб осміхнувся, підморгнув і щез. Господар знов неуважливо потер лоба: [165]

— Ну, що ж я намагався сказати? Справи, бачите, лізуть одна до одної. До того заклопотався — голова обертом йде! З учорашнього дня як понеслося: раптом під'їхав загін з півдня, Зеленим шляхом, чи то не диво? Потім нині у присмерку прибула компанія гномів, ці — до гір, на захід. А тепер ось ви. Добре, що ви гобіти, інакше б я вас і прийняти не здатен був. Адже у нас у північному флігелі кілька кімнат влаштовано спеціально для гобітів — здавна, ще як будували цей будинок. На першому поверсі, на гобітанський смак, вікна круглі, взагалі, все як слід. Сподіваюсь, вам сподобається. Вечеряти ви, звісно, теж бажаєте? Тоді прошу пройти сюди — обслугуємо вмент!

Він провів їх коротким коридором і прочинив двері:

— Непогана вітальня, га? Вам сподобається. А тепер, даруйте, біжу, біжу — заклопотаний неймовірно. Розбалакувати нема коли. Працюю тяжко, з ранку бігаю — а чогось ніяк не схудну! Трохи згодом ще до вас завітаю. Якщо чого-забажаєте, дзвоніть — ось дзвоник. Ноб зразу примчить, а не примчить — дзвоніть і кричіть!

Він, зрештою, пішов, залишивши гостей перевести подих. Надзвичайна заклопотаність не заважала йому балакати без упину. Але вітальня й справді була затишна: в каміні жеврів вогонь, поряд стояли низькі зручні крісла. Стояв там ще круглий стіл, вже покритий бідою скатертиною, а на ньому — великий дзвоник з ручкою. Щоправда, Ноб, гобіт-служник, увалився до них раніше, ніж вони подумали його викликати. Він приніс свічки і тацю, навантажену тарілками.

— Чи бажають панове чого-небудь випити? — спитав він. — А може, показати вам спальні, поки вечерю готують?

Вони вмилися та встигли сьорбнути пива з добрих містких кухлів, коли Ноб з'явився удруге разом з хазяїном. Миттю стіл був накритий. Гаряча юшка, холодне м'ясо, пиріг з ожиною, солодкі булочки, брусок масла та півкруга стиглого сиру — добрячі прості страви, як у Гобітанії; це остаточно розвіяло Семові побоювання (що значно пригасли вже після першого ж ковтка чудового пива).

Хазяїн попорався коло столу і попрохав дозволу піти.

— Чи не бажаєте приєднатися до товариства по вечері? — спитав він, стоячи при дверях. — Якщо волієте зразу лягати, — будь ласка. Але люди будуть раді познайомитися. Чужинці — ох, вибачте, гості з Краю — рідкі птахи у [166] нас. А ми завжди готові послухати новин, чи оповідань, чи пісень, що знайдеться. Але це як вам буде до вподоби! Якщо чогось забажаєте — дзвоніть!

Наприкінці вечері (що забрала в них не менш як годину впертої праці без сторонніх розмов) вони відчули себе такими бадьорими та свіжими, що Фродо, Пін та Сем вирішили навідатись до спільної зали. Меррі відмовився, бо, мовляв, там буде занадто душно.

— Я тут посиджу тихесенько біля вогню, а потім, може, вийду подихати свіжим повітрям, — сказав він. — А ви там поводьтесь обережніше! Ми все ж таки таємні втікачі на великому шляху, та зовсім недалеко від Краю!

— Гаразд! — сказав Пін, — ти сам за собою постеж! Не загубись ще та не забувай: під дахом спокійніше!

У великій спільній залі заїзду зібрались майже всі постояльці, різнобарвне та багатолюдне товариство. Подробиці Фродо роздивився не відразу: світло давали тільки колоди, що палали у каміні, а лампи, почеплені до стелі, тонули у клубах тютюнового диму. Барил Барбарис бесідував біля каміна з парою гномів та кількома здоровилами дещо дикунського вигляду. На ослонах сиділи впереміжку місцеві мешканці, люди й гобіти, що гомоніли між собою, кілька гномів та ще хтось по темних кутках, де годі було щось побачити.

Коли увійшли нові гості, бригоряни дружньо привіталися до них, а чужоземці, особливо прибульці з Зеленого шляху, зацікавлено озирнулись. Хазяїн познайомив їх з усіма тубільцями, але так побіжно, що ніхто з прибулих не взяв до тями, кому яке прізвище належить. Люди в Бригорі мали якісь незвичайні, рослинні прізвища: Конвалій, Конопліс, Верес, Папаротт, Реп'яхоу та навіть один Терник (не кажучи вже про самого Барбариса). У гобітів було те ж саме, наприклад, кілька Полинків, але здебільшого імення звучали зовсім звичні: Крутосхил, Лисонор, Глибокоп, Піскорит, Тунеллі — такі зустрічалися й у Гобітанії. Знайшовся й справжній Підкопай з Загаю, а оскільки вважалося, що однакове ім'я означає родинні зв'язки, то приїжджих прийняли привітно, як несподівано віднайдених родичів.

Бригорські гобіти виявилися жвавими та цікавими до всього, і Фродо швидко збагнув, що прийдеться якось пояснити, для чого вони сюди приїхали. Він додумався сказати, [167] ніби цікавиться історією та землеписом (на що бригоряни відповіли розуміючими кивками, хоч ці слова були їм майже незнайомі) і займається науковою розвідкою, щоб написати книгу (що викликало мовчазний подив), для чого, власне, й розшукує разом з друзями відомості про гобітів, що живуть поза межами Краю, особливо у східному напрямку.

Тоді всі загомоніли разом. Якби Фродо дійсно намагався писати таку книгу та мав десять вух, він по кількох хвилинах набрав би відомостей на кілька розділів. А якщо цього буде замало, йому видали цілий список осіб, починаючи із «старого Барилка, осьдечки там», до кого він мав звернутися за подробицями. Але зачекавши трохи й второпавши, що Фродо не має наміру розпочати свою творчу працю негайно, гобіти самі почали розпитувати про життя Краю. Фродо відповідав не дуже охоче, і незабаром його залишили у спокої. Він присів у куточку, прислухаючись та придивляючись довкола.

Люди й гобіти обговорювали здебільшого події у далеких країнах; лунали новини того штибу, що останнім часом ставав звичним: на півдні неспокійно, і люди, що прийшли Зеленим шляхом, здається, покинули рідні землі у пошуках мирного життя. Бригоряни співчували, але явно не намагались прийняти до громади зразу стільки нових мешканців. Один з прибульців, косоокий та неприємний, передрікав, що народу буде надходити все більше й більше, «і якщо їм не дадуть простору, вони його знайдуть самі. Вони мають таке ж право на життя, як інші!» — голосно промовив він. Місцевим мешканцям такі плани на майбутнє не дуже сподобались.

Гобіти не зважали на все це — їх ті суперечки поки що не торкалися. Здоровилам навряд чи знадобились би гобітанські нори. Набагато цікавіше було слухати Піна та Сема, котрі вже почували себе як вдома і весело балакали про гобітанські справи. Пін викликав одностайний вибух сміху своєю оповідкою про те, як обвалилась стеля у ратуші Великих Hop та як Вілла Білонога, бурмістра та найдебелішого з громадян Західної чверті, геть засипало вапном, і як він виліз, весь білий, мов цукрова голова. Але серед іншого зачепили вони в розмові такі випадки, що Фродо занепокоївся: один з бригорських гобітів, якому доводилось відвідувати Край, поцікавився, де живуть Підкопаї та з ким родичаються. [168]

Несподівано Фродо помітив якогось чоловіка під стіною, дивного вигляду, у поношеній одежині — він напружено прислухався до гобітанських балачок. Перед ним стояв великий кухоль з пивом; він сидів, простягнувши ноги у високих чоботах, добре пошитих, з м'якої шкіри, але помітно пошарпаних і вимазаних у багнюку. Все інше вкривав важкий вицвілий темно-зелений плащ — незважаючи на задуху, піднятий каптур зовсім затіняв обличчя, дозволяючи бачити тільки довгу, мистецьки вирізьблену люльку, та очі виблискували.

— Хто це? — пошепки спитав Фродо, обравши хвилинку, коли Барил Барбарис біг повз нього. — 3 ним нас, здається, не знайомили?

— З цим? — відповів хазяїн теж пошепки, скинувши очима на чоловіка у плащі. — Та я й сам його майже не знаю. Він з тих заброд, із Слідопитів, як ми їх звемо. Небалакучий, хоч під настрій здатен видати якусь рідкісну історію. Він то зникає на місяць або й на рік, то знову вискочить звідкись. Навесні цього року часто тут походжав, потім запропав десь. Як його насправді звуть, я й не чув ніколи, а ми прозвали Блукачем. Ноги в нього довгі, ходить швидко, а куди — нікому не скаже. Але з чужого світу не вимагай звіту, як у нас кажуть — про Слідопитів та про ваш, вибачте, Край. Дивно, що саме ви про нього спитали… — Але тут хтось замовив у пана Барбариса ще пива, і він помчав, так і не пояснивши свого останнього зауваження.

Фродо відчув на собі погляд Блукача — той ніби почув чи вгадав, що йдеться про нього. Потім він змахнув рукою, запрошуючи Фродо сісти поряд. Коли Фродо підійшов, він відкинув каптур, відкривши скуйовджене волосся, темне з сивиною, бліде суворе обличчя та уважні сірі очі.

— Мене звуть Блукачем, — сказав він стиха. — Дуже радий познайомитися, пане Підкопаю, — якщо тільки старий Барбарис не переплутав ваше ім'я.

— Не переплутав, — сухо сказав Фродо. Йому було якось ніяково під цим проникливим поглядом.

— Ну, пане Підкопаю, я на вашому місці попередив би своїх молодих друзів, щоб уникали зайвої балаканини. Питво, камін та нові знайомства — це вельми приємно, але все ж гаки тут не Гобітанія. Тут різні перехожі бувають. Хоч, можливо, не мені про це говорити, — додав він, криво осміхнувшись [169] і дивлячись просто у вічі Фродо. — А нещодавно у Бригорі побували вже й зовсім дивні особи…

Він не зводив очей з Фродо. Гобіт відповів тим же, але промовчав. А Блукач раптом, забувши про нього, обернувся до Піна: нерозумний Тук, задоволений успіхом баєчки про товстого бурмістра, тепер робив комічну доповідь про прощальний бенкет Більбо. Він вже зображував, мов лицедій, його Промову та наближався до таємничого зникнення.

Фродо стрепенувся. Звісно, для тутешніх гобітів ця історія — просто забавна картинка з життя чудного люду за Рікою; але дехто (хоч би й сам Барил Барбарис) дещо знав, міг чути про зникнення Більбо, і ось-ось могло пролунати ім'я Торбинсів. А якщо тут вже про них розпитували…

Фродо заметушився, не знаючи, що вдіяти. Пінові відверто лестила увага публіки, і він зовсім втратив обачність. Фродо злякався, аби він в ударі не згадав про Перстень — це була б катастрофа.

— Зупини його! Мерщій! — шепнув Блукач на вухо Фродо.

Фродо ні з того ні з сього скочив на стіл і заговорив. Слухачі обернулися до нього. Дехто заплескав у долоні й засміявся, вважаючи, що пан Підкопай хильнув забагато пива.

Оце так справа! Вдатися до такої дурниці! Фродо мимоволі сунув руку до кишені й намацав Перстень. Йому відразу ж закортіло надіти його та позбутися глузувань. Але це бажання прийшло ззовні, чиясь воля явно намагалася примусити його, і Фродо, рішуче відкинувши спокусу, міцно затиснув Перстень у кулаці, немов сподівався втримати його від нових злих витівок. Все одно він його ніяк не обдарував натхненням, і Фродо мусив ухопитися за перші-ліпші слова, що «годяться на випадок», як висловились би в Гобітанії.

— Ми вельми вдячні вам за теплий прийом, — почав він, — і я смію сподіватися, що мій короткий візит допоможе зав'язати такі ж дружні зв'язки між Бригорою та Краєм, які існували раніш, — тут він зам'явся й кахикнув. Тепер увесь зал дивився на нього.

— Пісню! — крикнув хтось з гобітів.

— Пісню! Пісню! — підхопили всі інші. — Ану, пане добродію, давайте що-небудь новеньке! [170]

На мить Фродо застиг з напіврозтуленим ротом, а потім з відчаю заспівав дурної пісеньки, що її Більбо дуже полюбляв (і дуже нею пишався — адже слова склав він сам). У ній ішлося про шинок, мабуть, тому-то Фродо її й пригадав. Нині збереглися лише окремі уривки, але ми можемо навести її повний текст:

Товариство відповіло Фродо довгими й гучними оплесками. Голос у нього був непоганий, а пісня прийшлася якраз до смаку громаді. «Де забарився старий Барилко? — кричали вони. — Йому треба послухати! Боб, навчи свою кицьку грати на скрипочці, а ми потанцюємо!» Почулися нові замовлення на пиво та заклики: «Нумо ще по одній, пане! Ану ж, поїхали! Ще раз!»

Фродо піднесли кухоль, і він повторив, на цей раз йому вже підспівували: наспів був старий, знайомий, а слова запам'яталися легко. Тепер вже у Фродо голова пішла обертом від такого відгуку публіки. Він почав стрибати по столу, і коли повторив «…Кіт на скрипці завищав…», високо підскочив — трошки занадто жваво; приземлився він прямо [172] на тацю з порожніми кухлями, підсковзнувся, проїхав по столу, з гуркотом, галасом та тріском, і — бабах! — впав на підлогу. Люди порозтуляли рота, щоб посміятися, та отак і завмерли, бо співак раптом зник. Просто-таки зник, немов пролетів крізь стіну, не залишивши дірки!

Бригорські гобіти, витріщивши очі, підхопились і стали кликати Барбариса. Від Сема та Піна всі разом відсахнулися — вони залишились самі за столом, і на них здаля кидали криві, недовірливі погляди. Тепер вони стали для всіх поплічниками мандрики-чародія, і хто зна, що там у них на думці! Тільки один дуже засмаглий бригорянин дивився на них з такою розуміючою посмішкою, що їм стало страшно. Невдовзі він вислизнув за двері, а за ним пішов косоокий південець (вони весь вечір перешіптувались). Харрі, брамник, вийшов із зали невдовзі перед ними.

Фродо, нажаханий, не знаючи, що ще вигадати, проповз під столами до далекого кутка, де сидів Блукач — той навіть не ворухнувся і нічим не виказав своїх думок. Фродо притулився до стіни, зняв Перстень. Як він надівся на палець, гобіт збагнути не міг. Мабуть, весь час тримав ланцюжок, поки співав, а коли падав, випадково смикнув рукою… А може, Перстень сам утнув таку штуку, намагаючись виказати себе за наказом когось з тих, хто сидів у залі… Йому не сподобалися обличчя тих двох, що пішли після його падіння.

— Ну, то нащо ж ви це зробили? — спитав Блукач, побачивши його. — Та це гірше за будь-які балачки ваших друзів! Полізли прямо ногою до пастки… чи, вірніш, рукою?

— Не розумію, про що це ви? — роздратовано відказав Фродо.

— Дуже добре розумієте. Але краще помовчимо, поки веремія не вщухне. А тоді, пане ТОРБИНС, я хотів би перемовитись з вами без перешкод.

— Про що? — спитав Фродо, ніби не чув свого справжнього імені.

— Про щось дуже важливе для нас обох, — сказав Блукач, дивлячись Фродо просто у вічі. — Можете почути щось корисне.

— Гаразд, — сказав Фродо, намагаючись зберегти зовнішню незворушність. — Перегодом поговоримо.

Тим часом біля каміна вирувала палка суперечка. Барбарис, що примчав на поклик, тепер мав вислухати відразу кілька суперечних розповідей про подію.

— Я бачив, Барилку, бачив, — запевняв один гобіт, — тобто якраз не побачив, зовсім, розумієте? Він розчинився у повітрі!

— Та що ви, пане Полинку! — дивувався хазяїн.

— Так-так! — наполягав Полйнок. — Саме не я й хотів сказати.

— Щось тут не теє, - покачав головою Барил Барбарис. — Пан Підкопай — досить огрядна особа, щоб просто узяти й розтанути у прозорому повітрі… Щоправда, у нас повітря скоріш густе.

— Гаразд, тоді де ж він? — закричало разом кілька голосів.

— Звідки мені знати? Він має право йти куди хоче, тільки б уранці заплатив. От же ж пан Тук не зник!

— Ну, я що бачив, те бачив, — уперто повторював Полинок.

— А я кажу: ви помиляєтесь, — повторив Барбарис, підібрав тацю з підлоги і заходився збирати в неї скалки розбитого посуду.

— Звісно, помиляєтесь! — сказав Фродо, наблизившись до них. — Нікуди я не зникав, ось він я! Просто треба було перекинутися парою слів з Блукачем ондечки в тім кутку.

Він ступив до освітленого кола біля каміна, але від нього всі посунулись назад з переляком ще більшим, ніж коли він зникав. їх зовсім не задовольнило пояснення, що Фродо, впавши, швидко проповз під столами. Розлючені відвідувачі почали розходитися. Розвагу було зіпсовано. Дехто, виходячи, скоса позирав на Фродо і бурмотів недобрі побажання. Гноми й ті нечисленні люди, які ще залишилися, теж попідіймалися з-за столів; вони бажали на добраніч хазяїнові, а Фродо та його друзів наче не помічали. Незабаром у залі не залишилось нікого, крім Блукача, що, як і раніш, скромно сидів під стіною.

Барбарис не дуже засмутився. Він розумів, що подія вимагає всебічного обговорення, отже, в його закладі буде ніде й яблуку впасти ще багато вечорів.

— Та й наробили ж ви галасу, пане Підкопаю! — тільки й сказав він. — Відвідувачів налякали, посуд порозбивали! [174]

— Даруйте, я не хотів завдавати вам такого клопоту, — сказав Фродо. — Це склалося зовсім випадково, повірте. Нещасний випадок!

— Та що ж тепер вдієш? Але коли наступного разу зберетесь падати чи там ворожити, краще попереджайте заздалегідь гостей і, головне, — мене. Бо, щоб ви знали, ми не полюбляємо такого, незвичного, якщо дозволите так сказати. Ми погано почуваємося при несподіванках!

— Та я й не збираюсь більш нічого такого робити, слово честі! Нам уже час спати. Завтра ми мусимо вирушити рано. Подбайте, будь ласка, щоб поні були готові о восьмій ранку!

— Зробимо. Однак дозвольте ще вас затримати на хвилинку, пане Підкопаю! Я зараз пригадав, що маю вам віддати. Будь ласка, не сердьтесь! Мені тут ще треба попоратися» а потім я прийду до вас, якщо не заперечуєте.

— Добре, — сказав Фродо, але настрій у нього зовсім зіпсувався: скільки ще на нього чекає бесід віч-на-віч, поки можна буде лягти спати, і що в них відкриється? Невже всі тут у змові проти нього? Він уже почав підозрювати, що навіть лискуча пика старого Барбариса приховує підступні задуми.

Розділ 10 БЛУКАЧ

Фродо, Пін та Сем повернулися до своєї вітальні. Там було темно: Меррі пішов, і камін майже згас. Тільки роздмухавши вугілля та підкинувши дров, вони помітили, що Блукач прийшов разом з ними — він спокійно сидів на стільці біля дверей!

— Привіт! — сказав Пін. — А хто ви такий, добродію, та чого вам тут треба?

— Звуть мене Блукачем, — відповів той. — Ваш друг обіцяв перемовитися зі мною, хоча, можливо, вже забув про це.

— Ви казали, що я можу почути щось корисне, — сказав Фродо. — А що саме?

— Чимало усякого. Але, ясна річ, я не говоритиму задарма.

— Як я маю це розуміти? — різко спитав Фродо. [175]

— Все дуже просто: я дещо розповім вам, дам добру пораду, але вимагаю за це винагородження.

— Якого саме? — Фродо вже рішив, що потрапив до пазурів шахрая, і пожалкував, що узяв здобою замало грошей. Навіть коли все віддати, вимагачеві буде не досить, а він не міг віддати й дещиці.

— Не турбуйтесь, вам вистачить, — посміхнувся Блукач, немов відгадавши думки Фродо, — Тільки візьміть мене з собою, а залишу я вас, коли вважатиму за потрібне.

— Оце й усе! — сказав Фродо, здивований, але не заспокоєний. — Та якби навіть я мав потребу у ще одному супутникові, то не запросив би незнайомого!

— Чудово! — схвалив Блукач, поклав ногу на ногу та вмостився на стільці зручніше. — Здається, здоровий глузд повертається до вас. Досі ви були занадто необережними. Гаразд! Я розповім усе, що знаю, а винагороду мені визначте самі. Коли почуєте усе, то, певно, ваш погляд зміниться.

— Тоді починайте! — кинув Фродо. — Що там у вас?

— Багато чого… Багато поганого, — похмуро сказав Блукач. — Щодо вашої справи… — Тут він підвівся, підійшов до дверей, швидким рухом прочинив їх, визирнув, а потім тихо зачинив і знов усівся. — У мене добрий слух, — притишивши голос, вів далі він, — і хоч зникати я не мастак, мені доводилося полювати на диких звірів і птахів, і коли треба, я вмію ховатися. Отже, сьогодні ввечері лежав я за огорожею на Тракті на захід від Бригори і побачив, як на дорогу виїхали четверо гобітов. Не варто повторювати все, що вони казали Бомбадилу та один одному, але мою увагу привернула одна річ. «І, будь ласка, запам'ятайте всі до одного, — сказав один з них, — прізвисько Торбинс вживати не можна. Я — скажімо, Підкопай, якщо вже доведеться якось називатися.» Це мене до того зацікавило, що я подався за гобітами. Коли їм відчинили ворота, прошмигнув за ними слідом. Можливо, пан Торбинс має цілковиту рацію, щоб приховувати своє ім'я, але у такому разі я порадив би йому та його супутникам бути обережнішими.

— Не бачу, хто тут може бути цікавим до мого ймення, — сердито відказав Фродо, — та хотілося б знати, чому ви так цікавитесь ним! Можливо, у пана Блукача є цілковита рація, щоб шпигувати й підслуховувати, але тоді б я порадив йому пояснити це одверто!

— Добра відповідь! — посміхнувся Блукач. — Але пояснення буде найпростіше: я шукаю гобіта, що зветься Фродо [176] Торбине, і мені потрібно знайти його якнайшвидше. Я дізнався, що він хоче вивезти з Гобітанії… скажімо, якусь цінну річ, дуже важливу для мене та моїх друзів.

Фродо підвівся з крісла, і Сем, метнувши у незнайомця розлючений погляд теж скочив. — Ні, зрозумійте мене правильно, — додав Блукач. — Я збережу таємницю краще за вас самих. А берегти її треба ретельно! — Він нахилився до гобітів, пильно придивився до них і сказав тихо: — Стежте за кожною тінню! Чорні Вершники побували в Бригорі. Кажуть, що в понеділок один приїхав Зеленим шляхом, а другий з'явився пізніше — з півдня.

Запала тиша. Нарешті Фродо сказав Піну та Сему:

— Я мусив відразу здогадатися, з того, як брамник зустрів нас! І хазяїн заїзду, здається, щось чув… Для чого він так наполягав, щоб ми завітали до зали? Й чому ми ні з того ні з сього поводилися там як дурні? Ех, треба було сидіти тут!

— Слушно, так було б краще, — сказав Блукач. — Я попередив би вас, щоб не ходили, але хазяїн не пустив мене до вас, ще й не схотів передати на словах.

— Отже, ви вважаєте, що він…

— Ні, старий Барилко не має на думці нічого злого. Просто він не полюбляє таємничих заброд на кшталт мене — (Фродо подивився на нього з подивом). — Я маю досить подозрілий вигляд, чи не так? — сказав Блукач, якось дивно зігнувши вуста, й очі його блиснули. — Але, сподіваюся, ми впізнаємо одне одного краще. А вже тоді ви мені поясните, що скоїлося з вами під кінець співу. Адже ця невинна витівка…

— Цілком випадкова! — перепинив його Фродо.

— Он воно як! Випадкова! Але цей випадок може причинити вам чималу небезпеку.

— Небезпек ми мали досить і раніше. Я знав, що Вершники переслідують мене; але зараз вони з нами розминулись і зникли.

— Не варто розраховувати на це! — різко заперечив Блукач. — Вони повернуться. З'являться також ще інші. їх багато. Я знаю, скільки їх. Я знаю, хто вони такі. — Він зупинився, очі його стали жорсткими й холодними. — До того ж тут, у Бригорі, не усім можна вірити. Скажімо, Білл Терник — Поганий, про нього йде поговір в окрузі, і неприємні [177] особи відвідують його. Одного з них ви могли побачити у залі — такий собі смаглявий насмішник. Вони вийшли удвох відразу після вашого «випадкового» стрибка. Серед прибульців з півдня не всі заслуговують на співчуття, ну, а Терник продасть що завгодно й кому завгодно і робитиме зло тільки заради розваги.»

— Що такого може продати цей Терник і яке йому діло, чи я стрибаю, чи ні? — Фродо вперто відмовлявся розуміти натяки Блукача.

— Звістку про вас, ясна річ. Дехто дуже прагне дізнатись, що ви поробляєте. Знаючи ваші вчинки, вони й ім'я ваше знатимуть. Мені здається, що ще до ранку їм усе буде відомо. Чи вам цього не досить? Можете брати мене за провідника чи не брати, але майте на увазі, що я багато років мандрував між Гобітанією та Імлистими Горами і сходив усі ці землі уздовж і впоперек. Вік я маю старший, ніж здається, й можу стати вам у нагоді. Після сьогоднішнього випадку вам більше не можна йти просто по Тракту — Вершники стежитимуть за вами вдень і вночі. Ви вийдете з Бригори, і вони дозволять вам іти до заходу сонця. А тоді нападуть на вас у глушині, де годі сподіватися на порятунок. Вам цього хочеться? Адже нема істот жахливіших за них!

Гобіти здивовано побачили на обличчі незнайомця вираз болю; руки його стиснули підлокітники крісла так, що аж пальці побіліли. У кімнаті стало дуже тихо, світло знов пригасло. Кілька хвилин Блукач дивився просто перед себе, але ніби нічого не бачив, поринувши у спогади чи прислухаючись до віддалених нічних звуків.

— Так, — нарешті прошепотів він, — я знаю про ваших переслідувачів більше, ніж ви. Ви боїтеся їх, але треба боятися ще дужче. Завтра ви маєте піти звідси. Блукач може провести вас стежками, які мало кому відомі. Візьмете його?

Запанувала важка тиша. Фродо не відповідав — його пройняли сумнів і страх. Сем, нахмурившись, не зводив з нього очей і нарешті не витримав:

— Якщо дозволите, пане, я б відповів: ні! Цей самий Блукач, він нас попереджає й радить бути обережнішими. Гаразд! Ось з нього й почнемо. Волоцюга з Глухомані! Я про них нічого доброго не чув! Він, припускаю, дещо знає, як на мене, більше, ніж треба, але це ще не привід, щоб ми йому повірили! А що як заведе він нас до таких Нетрів, де й справді на допомогу не покличеш! [178]

Пін позіхав і неспокійно совався. Блукач нічого не відказав Сему, але звів очі на Фродо. Той відвернувся.

— Ні, - сказав він поволі, - я не згоден. Д вважаю… вважаю, що ти зовсім не такий, якого з себе вдаєш, не знаю для чого. Спочатку ти говорив як звичайний бригорянин, а тепер у тебе навіть голос змінився. Авжеж, Сем має слушність: якщо ми мусимо бути обережними, то як же можемо довіритися тобі? Хто ти? Що тобі дійсно відомо про… про мої справи, й звідки?

— Бачу, мій урок ви добре засвоїли, — похмуро посміхнувся Блукач. — Але обачність — це одне, а боягузтво — зовсім інше. Обставини складаються так, що самі до Рівенделлу ви не дійдете аж ніяк. Повірити мені — це ваш єдиний шанс. Ви мусите щось вирішити. Я можу відповісти на деякі запитання, якщо це допоможе справі. Втім, якщо ви ще мені не вірите, то й відповіді мої не переконають вас. Мабуть, ще є…

У двері постукали; з'явився сам хазяїн зі свічками, а за ним Ноб з цеберками гарячої води. Блукач відійшов до темного кутка.

— Прийшов побажати вам на добраніч, — сповістив Барбарис, розставляючи свічки по столах. — Нобе! Воду неси до спальні!

Зачинивши двері, він почав нерішуче:

— Отже, панове… Якщо я завдав вам якоїсь шкоди, то даруйте, будь ласка. Метушня дошкуляє, розумієте, щось запам'ятаєш, а щось забудеш, бо маю безліч справ. Але все ж таки я згадав, що треба — сподіваюся, не занадто пізно. Розумієте, мене просили діждатися гобітів з Краю, насамперед якогось Торбинса…

— Гаразд, а до чого тут я? — спитав Фродо.

— Певна річ, вам краще знати, — сказав хазяїн промовисто. — Я вас не видам. Але ж мені було сказано, що цей Торбинс з'явиться під прізвиськом Підкопая, і дано опис, який він. Дозвольте сказати, що той опис до вас добре пасує…

— Ось як? — нечемно перепинив Фродо. — Що ж то за опис?

— Дебелий, маленький, червоновидий! — урочисто продекламував Барбарис. Пін хихикнув. Сем обурився.

— «Це тобі не дуже допоможе», — каже він мені, - вів далі господар, мигцем глянувши на Піна. — «Вони усі майже однакові^ але цей на зріст вищий, ніж інші, пристойніший, [179] і ще в нього ямочка на підборідді: меткий хлопець з ясними очима.» Вибачайте, але то його слова, не мої!

— Та чиї ж? Чиї слова? — розхвилювався Фродо.

— Гандальфові, а то чиї ж? Ви знайомі з ним, так? Кажуть, він чарівник, але ми з ним добрі друзі. Щоправда» тепер вже не знаю, що він зі мною зробить, коли зустрінемось: чи то все моє пиво поквасить, чи то мене на колоду оберне. Він швидкий на руку. Але тут вже нічого не вдієш…

— Що ж ви такого накоїли? Та кажіть уже! — вигукнув Фродо, якому вже терпець увірвався від неквапливого розпатякування Барбариса.

— Та про що це я? — сказав той, приляскуючи пальцями. — Еге ж, про старого Гандальфа. Три місяці тому входить він до мене без стуку й каже: «Барилку, вранці я піду. Чи допоможеш мені?» Та ви тільки скажіть, — кажу. «Я дуже поспішаю, — говорить, — і хочу відіслати до Гобітанії одного листа. Знайдеш надійну людину?» Кажу: постараюся, днями зроблю. «Зроби це завтра», — каже він і подає мені листа… — Барбарис витяг з кишені папірець. — Ось, адреса дуже проста! — він почав читати повільно і старанно, пишаючись своєю письменністю. — «Фродо Торбинсу, Торба-на-Кручі, Гобітон у Східній чверті»…

— Лист до мене! — вигукнув Фродо. — Від Гандальфа!

— Отже, ви насправді Торбинс? — сказав господар.

— Так, так! Та було б краще вам віддати його відразу й пояснити, чому ви його так досі й не відіслали. Мабуть, ви зараз за тим і прийшли, але занадто вже довго доходили до суті!

Бідолашний Барбарис похнюпився.

— Маєте рацію, пане, вибачте мені, якщо буде ваша ласка. А ще я до смерті боюся, що скаже Гандальф, коли я завдав вам якоїсь шкоди. Та я ж не навмисне забув! Сховав у надійне місце, доки знайдеться хтось подорожуючий до Краю, бо ж своїх я не міг відпустити, справ невпрогорт! А з часом і забув… Маю безліч справ… Але вже тепер усе, що зможу, зроблю, щоб тільки вам допомогти. Я так і Гандальфові обіцяв. «Барилку, — каже він мені, - мій друг гобіт незабаром буде тут, та ще й не сам. Назветься він. Підкопай. Пам'ятай про це, але дивись, щоб не спало тобі на думку випитувати. Йому може знадобитися допомога — зроби все, що зможеш. Буду тобі вдячний». Ось так він казав. А тепер ви вже тут, й біда, здається, неподалік.

— Що ви маєте на увазі? [180]

— Тих чорних, що на конях, — стиха сказав Барил. — Вони шукають ТОРБИНСА, і щоб мені обернутися на гобіта, якщо для доброго діла. Трапилося це у понеділок, і відразу усі собаки в нас заскиглили, гуси загеґали. Мені це здалося дивним. Ноб приходить і каже, нібито якісь двоє одягнених у чорне питають гобіта на ім'я Торбинс, а в самого аж волосся дибки з переляку. Я звелів тим двом забиратися під три чорти і зачинив двері; але подейкували, нібито вони аж до самих Далеких Дуг розпитували про вас. Та ще й цей Слідопит — Блукач — теж з усілякими питаннями ліз. Хотів сюди пролізти, коли ви ще не поїли, не відпочили, ось воно як!

— Хотів, це так! — раптом промовив Блукач, виходячи до світла. — І все б скінчилося благополучно, якби ти мене пустив!

Хазяїн аж підскочив з подиву:

— Ти тут! Вічно з'являєшся казна звідки! Чого тобі тепер треба?

— Він тут з мого дозволу, — сказав Фродо. — Прийшов запропонувати свою допомогу.

— Мабуть, вам краще знати, — бовкнув Барбарис, з підозрою зиркнувши на Блукача. — Але я на вашому місці не затівав би справ із Слідопитом!

— А з ким же тоді мати справи? — спитав Блукач. — З жирним корчмарем, що і власне ім'я ледве пам'ятає, дарма що його кличуть з ранку до вечора? Вони не можуть сидіти тут довіку й не можуть повернутися назад. Вони мають здолати довгу путь. Може, ти з ними підеш — охороняти від Чорних Вершників?

— Мені піти? Покинути Бригору? — всерйоз злякавшись, скрикнув Барбарис. — Ні за які скарби! Але чом би вам не пожити в мене хоч недовго, пане Підкопаю? Що це за метушня така навколо вас? Чого треба Чорним Вершникам і звідки вони узялися, хотів би я знати?

— На жаль, я нічого не в змозі пояснити, — сказав Фродо. — Я втомився і дуже стурбований, а історія ця дуже довга. Але якщо ви намагаєтесь мені допомогти, то знайте: доки ми тут, ваша оселя під загрозою. А щодо Чорних Вершників, то я не впевнений, але боюсь, що вони…

— З Мордору, — тихо підказав Блукач. — Вони з Мордору, Барилку, якщо це тобі щось каже.

— Сили небесні! — зблід Барбарис. Назва ця, вочевидь, була йому знайома. — Гіршої звістки не чув я у житті… [181]

— Атож, — сказав Фродо. — Ви ще не передумали мені допомагати?

— Навпаки. Ще більше готовий. Хоч навіть не знаю, що може такий, як я, проти…

— Проти пітьми зі сходу, — спокійно договорив Блукач. — Можеш ти небагато, але й це важливо. Можеш влаштувати пана Підкопая на цю ніч й забути ім'я Торбинса, поки він не зайде далеко.

— Так і зроблю, — запевнив Барбарис. — Але ТІ, мабуть, дізнаються, що він тут. Даремно, м'яко кажучи, пан Підкопай привернув до себе увагу сьогодні ввечері! Про те, як зник Більбо Торбинс, ми й раніше чули. Навіть наш Ноб, на що вже тугодум, і той дещо зрозумів. А в Бригорі мешкає дехто й розумніший за нього.

— То що ж, маємо тільки сподіватися, що Вершники ще не скоро сюди сунуться, — зітхнув Фродо.

— Еге ж, сподіваймося, — відповів Барбарис, — але хай вони будуть хоч сто разів примарами, до мого заїзду вони так запросто не проникнуть. До ранку можете не турбуватися. Ноб нікому нічого не скаже. Доки я живий та здоровий, ніякий Чорний Вершник у мої двері не увійде. Я й сам почергую, й прислугу поставлю. А вам, мабуть, краще поспати, якщо зможете.

— Але піднятися нам все одно треба удосвіта, — сказав Фродо. — Чим раніше, тим краще. Сніданок о пів на сьому, будь ласка.

— Коли завгодно! — сказав хазяїн. — На добраніч вам, пане Тор… тобто Підкопаю. На добраніч… ох, даруйте: а де ж пан Брендібок?

— Не знаю, — Фродо відразу занепокоївся. Він зовсім забув про Меррі, а час уже пізній! — Він збирався піти прогулятися, бо жадав свіжого повітря…

— Ну, бачу, про вас треба дбати увесь час! — сказав Барбарис. — Ви неначе святкувати приїхали! Зараз піду, позасуваю всі двері, але попереджу, щоб вашого друга впустили, як повернеться. А ще краще пошлю за ним Боба! На добраніч усім вам!

Нарешті шановний Барбарис пішов собі, кинувши на Блукача останній недовірливий погляд. Відлуння його кроків затихло у коридорі.

— Ну то що, — спитав Блукач, — чи ви не збираєтесь відкривати листа? [182]

Фродо уважно придивився до листа — без сумніву, печатка була Гандальфова. Зламавши її, він побачив знайомий, розгонистий, але розбірливий почерк чарівника:

«Грайливий Поні», Бригора,

день Середини року, 1418 р. Гоб.

Любий Фродо!

Погані новини дійшли до мене. Я мушу негайно їхати, а тобі раджу швидше покинути Торбу-на-Кручі та вибиратися за межі Гобітанії щонайпізніше до кінця липня. Повернуся, як тільки зможу, а якщо тебе вже не застану, то дожену по дорозі. Залиш для мене звістку тут, якщо йтимеш повз Бригору. Хазяїну (Барбарису) можеш довіряти. На Тракті можлива зустріч з одним з моїх друзів. Він худорлявий, високий на зріст, з темним волоссям, дехто зве його Блукачем. Він обізнаний у нашій справі і може тобі допомогти. Йди до Рівенделлу. Там, сподіваюся, ми й зустрінемося. Якщо я не з'явлюся, питай поради у Елронда.

Весь твій — бігцем — Гандальф.

P.S. НЕ КОРИСТУЙСЯ НИМ! Ні в якому разі не користуйся! Не ходи уночі!

P.P.S. Упевнись, чи це той самий Блукач. По дорогах вештається багато усякого люду. Його справжнє ім'я — Арагорн.

P.P.P.S. Сподіваюся, Барбарис незабаром відішле цього листа. Порядна людина, але пам'ять має схожу на комору — найпотрібніше лежить на споді під купою мотлоху. Якщо забуде — я його засмажу! Хай тобі щастить!

Фродо прочитав листа, потім передав Піпу й Сему.

— Шановний Барбарис дійсно все переплутав! — сказав він. — Його варто було б підсмажити! Отримай я цього листа раніше, ми б уже давно благополучно прийшли до Рівенделлу. Але що могло трапитися з Гандальфом? Він пише так, наче йде назустріч бурі! [183]

— Він чекає на бурю вже багато років, — сказав Блукач.

Фродо у задумі подивився на нього, розмірковуючи над другою припискою Гандальфа.

— Чому ти мені відразу не сказав, що приятелюєш з Гандальфом? — спитав він. — Тоді б ми не гаяли часу.

— Ти так вважаєш? Та чи хтось з вас отак відразу повірив би мені? Я не знав про існування листа. Я мав переконати тебе, не маючи жодних доказів. У всякому разі я не збирався розповідати про себе відразу. Спершу треба було придивитися до вас, чи ви того варті. Ворог вже ставив на мене пастки. А потім я згодився б відповідати на будь-які ваші запитання. Але, щиро кажучи, — додав він з дивною посмішкою, — я сподівався, що й без того мені повірите. Коли довго живеш потайки, недовіра втомлює… На жаль, моя зовнішність довіри не викликає.

— Це вірно — на перший погляд, — засміявся Пін. Лист Гандальфа заспокоїв його. — Але той гарний, хто гарно поводиться, так у нас кажуть. Ми б теж виглядали не краще, якби прожили кілька днів у полях та канавах.

— Щоб мати вигляд Блукача, треба блукати по Глухомані не кілька днів чи навіть місяців, а довгі роки. Ти б такого життя не витримав — якщо тільки не зліплений з міцнішої глини, ніж здається.

Пін принишк, але Сем не зніяковів і дивився на Блукача з тою ж підозрою.

— Ти ще доведи, що Гандальф про тебе пише! — вимагав він. — Бо ти ж про нього й не згадував, доки листа не принесли. Може, ти тільки вдаєш із себе Блукача, може, справжнього Блукача ти зарізав та в його одяг перевдягся. Ну, що скажеш?

— Що ти хлопець не дурний. Але відповісти тобі, Семе Гемджи, я можу лише одне: якби я убив справжнього Блукача, то міг би й тебе вбити, і убив би уже давно без зайвих балачок. Якби я шукав Перстень, то міг би узяти його — зараз!

Він підвівся й немов став вищий на зріст; очі його спалахнули владним вогнем. Він відкинув край плаща і поклав руку на рукоять меча, що досі був непомітним. Гобіти завмерли, боячись поворухнутися. Сем, втративши мову і роззявивши рота, витріщився на нього. Але Блукач тільки окинув їх поглядом, і побіжна усмішка пом'якшила риси його обличчя: [184]

— На ваше щастя, я все ж таки саме ТОЙ Блукач. Я — Арагорн, син Арахорна, і якщо спроможний вас врятувати, хоч би й за велику ціну, я це зроблю!

Довго мовчали вони. Фродо першим порушив тишу.

— Я вірив, що ти друг, ще до листа — вірніше, бажав вірити. Ти лякав мене кілька разів упродовж вечора, але зовсім інакше, ніж слуги Ворога. Ті радніше вдавали б із себе щось пристойне, а я відчував би щось бридке, розумієш?

— Розумію, — засміявся Блукач, — отже, я маю бридкий вигляд, але поводжуся пристойно, так? «Справжнє золото не блищить…»

— То цей вірш про тебе? — здивувався Фродо. — А я не збагнув, навіщо Гандальф їх наводить. Але звідки ти ці рядки знаєш? Може, бачив того листа?

— Не бачив та й не знав, — сказав Блукач. — Але Арагорн — це я, і вірші про моє ім'я, — він вийняв меч з піхов, і гобіти побачили, що він зламаний трохи нижче рукояті. — Не дуже зручно ним користуватися, еге ж, Семе? Але наближається година, коли його перекують заново.

Сем мовчав.

— Отже, — сказав Блукач, — з дозволу Сема будемо вважати справу вирішеною. Блукач іде з вами за провідника. Завтра на нас чекає важка подорож. Навіть якщо підемо звідси без клопоту, без розголосу не обійдеться. Але я спробую якнайшвидше повести вас до лісу. Опріч Тракту, є інші шляхи з Бригори у світ. А коли позбавимось погоні, я поведу вас до Непогожої.

— Це що таке? — спитав Сем.

— Гора на північ від Тракту, майже на півдорозі звідси до Рівенделлу. Вона панує над усією округою, з її вершини можна роздивитися на всі боки. Якщо Гандальф буде нас наздоганяти, він обов'язково попрямує туди. Після Вітровії йти стане важче, ми матимемо вибирати між більшою чи меншою небезпекою.

— А коли ти востаннє бачив Гандальфа? — спитав Фродо. — Чи знаєш, де він, що поробляє?

— Не знаю, — спохмурнів Блукач. — Ми удвох побували навесні на заході. Останнім часом мені доводилося ходити дозором на кордонах Гобітанії, коли він відходив у інших справах. Він волів не залишати вас без охорони. Востаннє ми зустрічалися на Кам'яному Броді через Брендівіну. Першого травня він сказав, що з тобою все влаштовано [185] й ти вирушаєш до Рівенделлу наприкінці вересня. Оскільки він намагався повести вас сам* то я вирушив у дальню подорож. Отак вийшло на зле: щось у нього несподівано трапилось, а допомогти було нікому. Вперше за час нашого знайомства мені щось неспокійно за нього. Якщо навіть він не спромігся прийти, чому не сповістив ні тебе, ні мене? Повернувшись — уже досить давно, — я почув погані вісті: Гандальф зник, натомість з'явилися Чорні Вершники. Мені розповіли про це ельфи Гілдора, а пізніше вони сповістили мене, що ти пішов з дому. Але про те, що ти покинув Забоччя, ніякої звістки не було, тим-то я й заліг на Тракті, нетерпляче видивляючись вас.

— Отже, на твою думку, Чорні Вершники якось причетні до зникнення Гандальфа? — спитав Фродо.

— Я не знаю такої сили, крім самого Ворога, яка була б здатна зупинити його. Не журися! Гандальф могутніший, ніж вважають у Краї. Адже вам він показує лише свої дрібнички та іграшки. Але та справа, що її ми з ним разом розпочали, стане найвеличнішою з його праць.

Пін позіхнув і вибачився:

— Втомився я страшенно. Хоч усе це дуже мене турбує, треба й поспати — якщо не в ліжку, то прямо тут. Де ж цей дурник Меррі? Йти зараз шукати його у потемках — це вже занадто після такої днини!

У ту ж мить вони почули, як грюкнули вхідні двері й хтось пробіг коридором. У кімнату влетів Меррі, за ним — Ноб. Відсапуючись, він зачинив двері кімнати і притулився до них спиною.

Друзі злякано дивилися на Меррі, поки той, нарешті, не видихнув:

— Я бачив їх, Фродо! Я бачив! Чорні Вершники!

— Чорні Вершники? Де? — скрикнув Фродо.

— Тут, у селищі. Я посидів якусь годинку біля вогнища, ви не поверталися, то я й вийшов прогулятися. Повертаючись назад, зупинився під ліхтарем подивитися на зірки. Раптом як затіпало мене: щось жахливе підкрадалося до мене, чорніше, ніж тіні на дорозі. Воно не потрапляло у коло світла. А коня ніде не було видно.

— У якому напрямку посувалась та тінь? — різко й несподівано спитав Блукач.

Меррі здригнувся — він тільки тепер помітив незнайомця. [186]

— Кажи далі! — сказав Фродо. — Він друг Гандальфа. Я тобі потім поясню.

— Тінь рухалась, як мені здається, на схід, — пригадав Меррі. — Я спробував іти слідом. Зрозуміло, він майже зразу щез, але я завернув за ріг і дійшов до останнього будинку на Тракті.

Блукач здивовано поглянув на Меррі.

— Відважний вчинок, — сказав він, — але нерозумний!

— Та тут ані розум, ані хоробрість ні при чому, — заперечив Меррі. — Я просто не міг не йти. Мене немов тягли… Отже, я йду і раптом чую голоси біля огорожі. Один бурмотів, другий шепотів чи навіть сичав. Слів я не розібрав. Я б підійшов поближче, але тут мене всього затрусило — до того страшно стало! Завернув я, хотів бігти сюди, але раптом щось підкралося ззаду… тоді я впав, оце й усе.

— Там я його і знайшов, — підхопив Ноб. — Хазяїн мене послав, я взяв ліхтар і спустився спершу до західних воріт, потім до південних. А як йшов повз будинок Білла Терника, дивлюсь, на дорозі якісь двоє копирсаються, ніби схилилися і щось підіймають. Я давай кричати, підбіг — а тих уже й сліду нема, а пан Брендібок лежить на узбіччі, наче спить. Я його потрусив, а він каже: «Я ніби в чорторий провалився». Дуже погано йому було, але тільки-но я його розбудив, він як підскочить, та як припустився сюди, мов заєць.

— На жаль, це так, — зітхнув Меррі. — Хоч я слів своїх не пам'ятаю. Мені наснився жахливий сон, але я його вже забув. Я страшенно втомився. Не знаю, що це до мене причепилося?..

— Це Чорний подих, — сказав Блукач. — Певно, Вершники залишили коней зовні і потай проникли сюди через південні ворота. Вони навідались до Білла Терника, отже, їм все вже відомо; той прибулець з півдня, мабуть, теж їхній шпигун. Тепер ще до ранку дочекаємось біди!

— Якої? — спитав Меррі. — Вони нападуть на заїзд?

— Навряд чи так. Вони тут лише вдвох. Та й взагалі вони такого звичаю не мають. У пітьмі, у пустці вони набувають сили. Відкрито вламуватися до добре освітленого дому, де багато народу, вони не стануть, — принаймні, поки не вжито усіх інших заходів. Нас чекає попереду ще довга путь по Еріадору. їхня сила — це жах, і у Бригорі дехто вже потрапив до цієї пастки. Ці невдалі людиська [187] утнуть ще чимало капостей — і Терник, і дехто з прибульців з півдня, і, мабуть, брамник теж. У понеділок вони перемовилися з Харрі кількома словами — я за ними стежив. Коли вони пішли геть, він був біліший за крейду і весь тіпався.

— Бачу, ми звідусіль оточені ворогами, — сказав Фродо. — Що ж нам робити?

— Залишитися тут, не розходитись по спальнях. Ті легко з'ясують, де ваші кімнати — їхні вікна дивляться на північ і розташовані невисоко від землі. Ми усі залишимось тут, замкнемо вікна та двері. Але спочатку ми з Но-бом перенесемо сюди ваші речі.

Поки Блукач ходив по їхніх кімнатах, Фродо стисло оповів Меррі все, що трапилося по вечері. Меррі ще дочитував листа Гандальфа, коли Блукач з Нобом повернулися. — Ну, добродії, - сказав Ноб, — я там все влаштував: одіж порозкидав, у кожне ліжко поклав валики з дивана. З вовняного килимка вийшла точнісінько ваша голова, пане Тор… перепрошую, Підкопаю, — додав він, посміхаючись.

— Добре, мабуть, і справді схоже! — засміявся Пін. — Але якщо цю підміну помітять?

— Там побачимо, — сказав Блукач. — Сподіваймося, що наша фортеця витримає до ранку.

— На добраніч вам! — побажав Ноб і пішов — була його черга охороняти двері.

Гобіти звалили свої речі-у кутку, підтягли під двері важке крісло та замкнули вікно. Коли Фродо замикав віконниці, він побачив, що ніч ясна, як і раніш. Семизоряний Серп* яскраво сяяв понад Бригорою. Фродо замкнув віконниці міцним засувом і запнув фіранки. Тим часом Блукач розпалив вогонь і погасив усі свічки.

* Так гобіти звуть Великий Віз.

Мандрівники вляглися на ковдрах, ногами до вогню; Блукач вмостився у кріслі біля дверей. Гобіти ще кілька хвилин побалакали — Меррі жадав знати усі подробиці.

— На Місячну підводу! — хихикнув він, загортаючись щільніше у свою ковдру. — Ото дурниці, Фродо! Жалкую, що не бачив тої чудасії! Шановні бригоряни будуть обговорювати цю подію Ще сто років!

— Та вже не менше, — зауважив Блукач.

Потім усі замовкли, і гобіти один по одному поснули. [188]

Розділ 11 КЛИНОК У НОЧІ

Коли мандрівники лягали спати у бригорському заїзді, Забоччя вже спало. Понад лощинами й ложем річки здіймався туман; в домі Фродо, у Струмковій Ярузі, стояла тиша. Череванчик Бульбер обережно відхилив двері й визирнув. Протягом усього дня його мучив страх, він нічим не міг зайнятися, а тепер не наважився лягти в ліжко: у захололому нічному повітрі причаїлася загроза. Коли він придивився до темряви, чорна тінь ворухнулася під деревами; хвіртка сама по собі відхилилась і знов безгучно закрилася. Жах охопив Череваня. Він відсахнувся, постояв хвилинку в передпокої, намагаючись опанувати себе. Потім старанно прикрив і замкнув двері.

Ніч стала ще глухішою. Від Дороги долинув ледь чутний стукіт коней, що обережно переступали ногами. Біля хвіртки вони зупинилися, три чорні тіні безшумно метнулися до дому і немов скам'яніли. Одна під дверима, дві інших — на правому та лівому розі. Дім і сад мовчали, стримуючи подих.

Аж ось з легким шурхотом ворухнулося листя, десь далеко заспівав півень. Прийшла холодна година перед світанком. Постать під дверима зворухнулася. У безмісячній пітьмі крижаним сполохом виблиснув клинок, покидаючи піхви. Двері дому здригнулися від глухого, тяжкого удару.

— Відчиняйте, ім'ям Мордору! — проричав глухий грізний голос.

Від другого удару двері піддалися і впали; одвірок тріснув, замок зламався. Чорні тіні рвонулися в дім.

Але у ту ж мить в гаю неподалік заграв ріжок; звук його здійнявся у ночі,як полум'я на горі:

ПОВСТАНЬ! ПОЖЕЖА! ВОРОГИ! ПОВСТАНЬ!

Череванчик Бульбер не гаяв марно часу. Угледівши, як темні постаті крадькома підбираються ближче й ближче по саду, він відразу збагнув, що йому залишилось лише рятуватися втечею чи загинути. І він майнув через двері від чорних сіней, через сад до ланів. Біг він аж милю з гаком до найближчої садиби, а там упав на ґанку, волаючи: «Ні! Ні! Не в мене! Я його не маю!» Не відразу сусіди второпали, чого це він лементує, аж нарешті здогадалися, [189] що якийсь ворог проник до Забоччя, хтось чужий вдерся зі Старого Лісу. І вже більше не гаяли ні хвилини.

ПОВСТАНЬ! ПОЖЕЖА! ВОРОГИ! ПОВСТАНЬ!

Брендібоки сурмили бойову побудку Забоччя, що не звучала ось вже сто років, з того часу, коли у Страшну Зиму білі вовки перейшли по льоду замерзлу Брендівіну.

ПОВСТАНЬ! ПОВСТАНЬ!

Здалека долинав відгук інших ріжків. Тривога поширювалась. Чорні постаті втекли. На ґанку вони упустили гобітанський плащ. По дорозі, застукотіли підкови, коні пішли підтюпцем і зникли у темряві. По всій окрузі сурмили ріжки, перегукувалися голоси, тупотіли на бігу ноги. Але Чорні Вершники мов вихор неслися до Північних воріт. Нехай собі гуде малий народець! Саурон розбереться з ними пізніше. Зараз вони мають інше доручення: вони знали, що оселя пуста; Перстень зник. Потоптавши сторожу біля воріт, вони залишили Гобітанію.

Ще до півночі Фродо прокинувся від глибокого сну, зненацька, немов якийсь звук або чиясь присутність збентежила його. Він побачив, що Блукач сидить у кріслі насторожений; очі його поблискували у світлі яскравого вогню, але він не ворухнувся й не подав ніякого знаку.

Фродо знову заснув; але в його сни в ту саму мить проник свист вітру та стукіт галопуючих коней. Вітер стрясав увесь будинок; здалека приніс він несамовитий поклик ріжка. Фродо розплющив очі й почув веселе кукурікання півня на подвір'ї заїзду. Блукач відсмикнув фіранки, відхилив віконниці. Крізь розчинене вікно увійшло в кімнату досвітнє світло разом з холодним повітрям.

Блукач розбудив гобітів і повів оглянути спальні. Вони швидко впевнилися, що добре зробили, коли вчора прислухалися до його поради: шибки у вікнах були розбиті, постелі розкидані, а валики розпороті й покидані на підлогу; брунатний килимок був розідраний на шматки.

Блукач відразу ж пішов покликати хазяїна. Барбарис, сонний і переляканий, вночі навіть очей не зімкнув, якщо вірити його запевненням, але нічого не чув.

— Скільки живу, такого не бачив! — жахався він, здіймаючи руки. — Де ж це бачено, щоб постояльці не могли спати у своїх ліжках, та щоб новісінькі валики рубали, та все таке! До чого ж ми дожилися! [190]

— До смутних часів, — сказав Блукач. — Але щойно ми заберемося звідси, тебе залишать поки що у спокої. А підемо ми негайно. Снідати не будемо — приготуй щось, щоб перехопити нашвидкуруч. За кілька хвилин ми будемо готові.

Хазяїн поквапився вивести поні та зібрати «закуску». Але швидко повернувся, дуже засмучений: поні зникли! Стайня стояла відчинена навстіж, і всі поні розбіглися — не тільки їхні власні, але взагалі усі, й коні теж.

Новина збентежила Фродо. Нічого було й думати дійти до Рівенделлу пішки, маючи позаду кінну погоню. Вже простіше доскочити до Місяця! Блукач помовчав, дивлячись на гобітів так, неначе зважував їхню силу й мужність.

— Поні все одно від коней не втекли б, — сказав він нарешті, наче відповідаючи на думки Фродо. — Тими шляхами, які я обираю, пішки йти буде лише трохи повільніше, ніж верхи, у всякому разі я запропонував би вам спішитися. Турбує мене тільки запас провізії. Поповнити його не можна буде аж до самого Рівенделлу, а тягти вантаж доведеться на собі, й вантаж чималий — адже ми можемо затриматися чи піти в обхід, а не навпростець. Скільки ви зможете підняти?

— Скільки треба, стільки й піднімемо, — сказав Пін; намагаючись виказати більше впевненості, ніж відчував насправді.

— Я один за двох можу нести, — з викликом сказав Сем.

— А чи не можна якось зарадити цьому лихові, пане Барбарис? — спитав Фродо. — Може, знайдеться у селищі пара поні або хоч один — для вантажу? Наймати незручно, а ось купити можна, — і він відразу почав підраховувати, чи вистачить в нього грошей.

— Важко це, — зажурився хазяїн. — На всю Бригору їздових поні — один-два, та й годі. До того ж вони утримувались у моїй стайні і втекли разом з усіма. А в'ючних тут замало, і ніхто вам їх не продасть. Але ми спробуємо. Зараз пошлю Боба, хай пошукає.

— Добре, — неохоче згодився Блукач, — так і зробимо. Без поні, хоч би єдиного, ми, певно, далеко не зайдемо. Але це означатиме — прощавай, намір піти рано та непомітно. Тепер усі будуть знати, коли ми вирушимо, наче про те сурмами звістили! Безперечно, на те й розраховано. [191]

— У цьому є маленька втіха, — зауважив Меррі, - а може, вийде й велика: тепер ми сядемо до столу та як слід поснідаємо. Давайте-но сюди Ноба!

Врешті-решт, вони затримались майже на чотири години. Боб повернувся зі звісткою, що ані коня, ані поні дістати неможливо — хоч задля дружби, хоч за гроші, - крім як у Білла Терника.

— Конячка в нього стара, заморена, — розповів Боб, — але ж йому відомі ваші обставини, отже, здере за неї утроє. Вже повірте, я цього Терника знаю як облупленого!

— Терник? — сказав Фродо. — А це не пастка? Не поскаче його тварюка просто до нього з усім нашим майном, або допоможе вистежити нас, чи ще щось?

— Це малоймовірно, — заспокоїв його Блукач. — Коли вже якась тварина його здихається, то повертатися не захоче, можу присягнутися. Радше добродій Терник захотів поживитися. Ми не маємо з чого вибирати. Головне, щоб коник не здох у найближчі дні,

— Скільки він за нього хоче?

Білл Терник заправив тридцять срібних монет — це й справді було втричі більше, ніж давали у тих краях за поні. Конячка виявилася кощава, заморена і зажурена, але, здається, вмирати поки що не збиралася. Заплатив за неї Барбарис, та ще вісімнадцять монет запропонував Меррі, щоб відшкодувати втрату. Він був людиною чесною і заможною, як на бригорянську мірку, але тридцять срібних монет складали для нього відчутну втрату, тим більш прикру, що вони дісталися шахраю Тернику.

Пізніше, щоправда, ця втрата обернулася на зиск. Назовсім украли тільки одного коня, всі інші просто порозбігалися, і їх зловили у різних кутках навкруги селища. Поні Брендібока втекли далі за всіх: маючи здоровий глузд, вони добігли аж до Могильників, до свого рятівника-Товстунчика, й потрапили під опіку Тома Бомбадила. Коли ж чутки про події у Бригорі дійшли до лісу, Бомбадил відіслав їх усіх Барбарисові; так йому дісталися за дуже помірну ціну п'ять чудових поні. У Бригорі ш довелося, щоправда, багато працювати, але Боб старанно доглядав за ними, й вони влаштувалися зовсім непогано, уникнувши важких та небезпечних мандрів. Утім, і до Рівенделлу не потрапили також. [192]

Та це все було потім, а тоді Барил Барбарис був певний, що гроші його пропали задурно. Непокоїло його й те, що постояльці зчинили великий рейвах — прибульці з півдня лишилися без коней і голосно звинувачували хазяїна, доки не з'ясувалося, що вночі зник також один з їхніх супутників — косоокий приятель Білла Терника. Підозра відразу ж упала на нього.

— Підібрали на дорозі конокрада, привели до мого дому, — обурювався Барбарис, — і на мене ж кричите! Відшкодували б краще збитки! Попитайте Терника, хай скаже, куди дівся ваш пречудовий родич!

Але виявилося, що, власне, ніхто не мав косоокого ні за друга, ні за родича, і навіть не могли пригадати, коли ж це він затесався до їхнього товариства.

По сніданку гобіти перепакували свої речі, зібрали запас на довгу подорож. Була майже десята година ранку, коли вони нарешті вирушили, і вся Бригора збуджено гула. Таємниче зникнення; напад Чорних Вершників; пограбування стайні та, нарешті, звістка, що слідопит Блукач найнявся провідником до загадкових гобітів — тих подій вистачило б на багато нудних років наперед. Майже усі мешканці Бригори та Загаю, а дехто навіть з Балки і Далеких Дуг з'юрбилися вздовж Дороги, щоб на власні очі побачити, як вирушають мандрівники. Постояльці заїзду повисипали на ґанок та позвішувалися з вікон.

Зваживши на все це, Блукач змінив свій намір і повів маленький загін спершу по Тракту; Якби вони йшли відразу навпростець, було 6 ще гірше — половина люду повалила б за ними — подивитися, куди це вони прямують, та простежити що не потоптали чужі поля.

Вони попрощалися з Нобом і Бобом, щиро подякували шановному Барбарисові за допомогу. «Добре було б зустрітися ще раз, як усе владнається, — сказав Фродо. — Мені було б так приємно пожити спокійно у вашому заїзді!

Засмучені та пригнічені, йшли вони на очах натовпу: Не всі обличчя мали дружній вигляд, не всі слова, що бриніли за їхніми спинами, були лагідними. Але здавалося, Що Блукача в селищі побоювалися: ті, на кого він кидав погляд, вмить змовкали та посувалися назад. Він ішов попереду, поряд з Фродо, за ним — Пін та Меррі, а позаду [193] Сем вів поні навантаженого настільки, наскільки їм дозволило сумління. Але, схоже, зміна власника тільки втішила конячку. Сем у задумі гриз яблуко. Кишені в нього буяй геть напхані — це був прощальний подарунок від Ноба й Боба. «Яблучка — на поході, люлечка — на привалі, - казав він. — Але, на жаль, ані того, ані другого надовго не вистачить…»

Голови зівак висовувалися з дверей, стирчали над парканами, але гобіти їх не помічали. Біля Східних воріт стояла за щільним живоплотом темна й занедбана халупа — остання у селищі. За вікном її промайнула і відразу щезла жовто-бліда пика з косими хитрими очиськами. «Так ось де ховаєтся той південець! — подумав Фродо. — Точнісінько на гобліна схожий!»

З-за огорожі на нього зухвало уставився другий чоловік — з густими чорними бровами й великим ротом, кривим від глумливої посмішки. Він палив куцу чорну люльку. Коли гобіти проходили повз нього, він вийняв люльку з вуст і сплюнув:

— Агов, Довгов'язий! Чи не зарано вийшли! Бачу, пристав й ти до товариства?

Блукач хитнув головою, але нічого не відповів.

— Здорові були, коротуни! — вів далі чорнобровий, звертаючись до гобітів. — Чи ви знаєте, кого найняли? Та це ж Блукач, ось хто! Має він й інші прізвиська, ще й куди гірші. Стережіться уночі! А ти, Семчику, не знущайся над моєю бідолашною худобиною! — Й він сплюнув знову.

Сем жваво обернувся:

— А ти, колючко тернова, забирайся геть зі своєю поганою пикою, бо я її прикрашу! — Яблуко, що він їв, блискавично злетіло у повітря і влучило Біллові просто по носу. Той не встиг вчасно відхилитися, й з-за огорожі залунали прокльони.

— Дарма яблуко втратив, — зітхнув Сем, крокуючи далі.

Нарешті селище залишилось позаду. Діти та настирливіші із зівак втомилися й біля воріт завернули додому. А подорожани вийшли з воріт та ще кілька миль прямували Трактом. Він завертав наліво, огинаючи Бригору, а потім, знов повернувшись на схід, швидко спускався до неосяжних лісів. Зліва, на розлогому східному схилі, виднілися стріхи будинків та гобітанських нор Загаю; нижче, з глибокого [194] яру на північ від Тракту курілися димки Балки, а Далекі Дуга ховалися за деревами.

Коли брунатна баня Бригори залишилася позаду, вони помітили стежку, що відходила від Тракту на північ.

— Відтепер ми підемо потай, — сказав Блукач.

— Сподіваюсь, не навпростець? — спитав Пін. — Бо ми вже одного разу спробували скоротити шлях лісом і ледве не загинули.

— Тоді мене поряд не було, — засміявся Блукач. — Якщо вже я йду навпростець, то приходжу куди треба.

Він уважно оглянув дорогу; ніде нікого. Тоді він швидкою ходою повів гобітів по стежці униз, до лісової долини. Намір його, наскільки могли збагнути гобіти, що не знали місцевості, полягав у тому, щоб піти спочатку у напрямку Далеких Дуг, але обійти це село зі сходу та, завернувши праворуч, іти якомога пряміше глухими хащами до гори Вітровії. Якщо пощастить, у такий спосіб вони зріжуть величезну петлю Тракту, що далеко загинався на південь, оминаючи Комарині Заводі. Але вони самі мали пройти цими багнами, де, судячи з опису Блукача, нічого приємного на них не чекало.

Досі ж все складалося добре. Коли б ще не тривожні події ночі, гобіти раділи б цьому походові більше, ніж прогулянці Старим Лісом. Сонце сяяло, але не палило. Листя з дерев у долині ще не опало, навіть не пожовкло, у лісі було тихо та чисто. Блукач упевнено вів їх, переходячи зі стежки на стежку; без провідника вони б швидко заблукали серед плутанини стежок. Щоб відірватися від можливих переслідувачів. Блукач раз у раз завертав, петляв.

— Білл Терник неодмінно узнає, де ми зійшли з Тракту, — сказав він, — хоча сам за нами, певно, не піде. Він непогано знає навколишні місця, але знає також, що в лісі йому зі мною краще не змагатися. Але він може розповісти все… іншим. Вони не могли далеко відійти. Отже, якщо вони вирішать, що ми пішли до Далеких Дуг, тим краще!

Чи то Блукач уміло уникав зустрічей, чи то просто випадково, але протягом всієї днини їм не зустрілося жодної живої душі, ані двоногих, якщо не брати до уваги птахів, ані чотириногих, крім лисиці та пари білок. Наступного дня вони попрямували точно на схід, тихо і мирно. На третій день Дужий Ліс скінчився. Місцевість безперервно [195] понижувалась від самого Тракту, й тепер потягся широкий низькоділ, де посуватися було набагато складніше, Бригора та житло залишилися далеко позаду; загін наближався по бездоріжжю до Комариних Заводей,

Ґрунт став вогким, пружинив під ногами, з'явились калюжі, порослі очеретом та осокою, де щебетали невидимі пташки. Треба було придивлятися, куди ставити ногу, щоб не промокнути і не збитися з курсу. Спочатку вони посувалися вдало, однак чим далі, тим більше зусиль вимагав кожен крок. Навіть Слідопити не знайшли надійних стежин крізь хитливі підступні трясовини. Налетіла мошва; цілі хмари крихітних комах танцювали у повітрі, лізли під одяг, набивалися у вуха, у волосся.

— Вони мене живцем з'їдять! — заволав Піп. — Комарині Заводі! Та тут комашні більше, ніж води!

— Цікаво, а що ж вони їдять, коли не мають запасу гобітів на обід? — питав Сем, чухаючи шию.

Довго тягнувся той важкий день у, пустельній і непривітній країні. Ночували у вогкості, у холоді, кусючі комахи заважали спати. Серед очерету та купин ховались, ще якісь бридкі створіння, судячи з голосу, люті родичі цвіркунів, їх були тисячі, й цілісіньку ніч вони дружно скрипотіли: «крри, крри, крри», доводили гобітів до нестями.

Наступний день, четвертий, видався аж ніяк не кращим, а ніч ще безпритульнішою. Щоправда «кррикуни», як Сем охрестив їх там уже не водилися, але комарі не відставали.

Фродо так утомився, що вночі ніяк не міг заснуєш; тому він помітив далеко на сході мерехтливі спалахи світла, хоч до ранку було ще далеко. Блукач теж не спав; він піднявся і насторожено вдивлявся у темну далечінь.

— Що це? — спитав Фродо.

— Не знаю. Занадто далеко. Схоже на те, ніби блискавки б'ють з вершини гори у небо.

Фродо знову ліг, ще довго ще бачив білі спалахи на небі та напружену, нерухому темну постать Блукача, доки не поринув у важкий сон.

На п'ятий день подорожні обійшли останні калюжі, й багнище залишилось позаду. Знову почався пологий підйом. Далеко на сході окреслилося пасмо невисоких гір. Остання праворуч, найвища, з приплющеною верхівкою, стояла віддалік від інших. [196]

— А це — Вітровія, — сказав Блукач. — Старий тракт, який ми залишили далеко праворуч, огинає її підніжжя з півдня. Якщо зможемо пройти прямо, то завтра опівдні дістанемося туди. Сподіваюсь, у цьому не буде помилки.

— А що тебе турбує? — спитав Фродо.

— Що там буде? Бо вона надто близько від Тракту.

— Але ж ми, здається, сподівались зустріти Гандальфа?

— Так, але надія слабка. Навіть якщо він взагалі обере цей шлях, він може не навідатись до Бригори і не дізнатися про мас. Бо навіть якщо ми з ним попрямуємо одним шляхом, то майже напевно зустрітися не зможемо. Довго залишатися там небезпечно. Якщо Вершники не знайдуть нас у нетрях, вони й самі можуть піти до Вітровії — звідти зручно роздивлятися на багато миль довкола. Там нас можуть помітити й звірі, й птахи, а з птахів далеко не всі варті довіри, та є й інші донощики, ще гірші.

Гобіти стурбовано подивилися на віддалену гору; Сем підніс голову, боячись побачити у блідому небі шулік чи орлів з пронизливими лютими очима.

— Незатишно стає від твоїх слів, — поскаржився він, — самотньо якось!

— Що ти порадиш? — спитав Фродо.

— На мою думку, — поволі, немов підбираючи потрібні слова, відповів Блукач, — нам варто триматися напрямку на сад якомога точніше та йти до цього пасма гір, але не до самої Вітровії. Я знаю тиху стежку, що йде уздовж підніж, по ній зможемо підійти потай з півночі. А там подивимось.

Весь той день вони ледь шкандибали, поки не настав ранній холодний вечір. Місцевість стала сухою та безплідною, а позаду, над болотами, піднімався туман. Жалібно стогнали якісь птахи; багряне колесо сонця повільно занурювалось у сиву імлу. Потім запала тиша. А гобітам ввижалося у спогадах, як любо їм було дивитися на захід сонця крізь чисто вимиті вікна Торби-на-Кручі.

Під вечір вони надибали струмок, що збігав з горбів і пропадав у стоячих болотах. Берегом струмка йшли вгору, доки могли розрізняти дорогу. У повній темряві нарешті зупинились на ночівлю під чахлими вільхами понад струмком. Попереду на тьмяному небі відбивались кругляві скати безлісних пагорбів. Тієї ночі вони по черзі вартували, а Блукач, здавалось, не спав зовсім. Прибуваючий місяць лив на землю бліде слабке світло. [197]

На світанку вони вже крокували далі. Підмерзло, небо немов вицвіло. Гобіти почували таку бадьорість, наче виспались на м'яких перинах. Вони вже призвичаїлись до довгих переходів з мізерним харчуванням — у всякому разі, того, чого їм тепер було досить, у Гобітанії ледве вистачило б, щоб не падати з ніг. Пін заявив, що Фродо став удвічі тоншим, ніж був.

— Цікаво, — сказав Фродо, затягуючи тугіше пояс, — мене й насправді стало набагато менше. Якщо так і далі піде, то я перетворюсь на привида!

— Цитьте. З такими речами не жартують! — несподівано різко обірвав його Блукач.

Гори наближались. Декотрі з них сягали аж до тисячі футів, з них утворювався звивистий ланцюг, розділений ущелинами та перевалами, що йшли на схід. На верхівках гобіти бачили залишки порослих травою стін та ровів, в ущелинах — зруйновані кам'яні будівлі. До ночі вони досягли підніжжя західних схилів. Було п'яте жовтня, кінчався шостий день від часу їхнього виходу з Бригори.

Вранці вони знайшли, вперше після Дужого Лісу, добре протоптану стежину й завернули праворуч, на південь. Стежина примхливо звивалася, наче її навмисно прокладали так, щоб краще сховати того, хто йде по ній, від верхівок гір та від рівнини на заході: вона пірнала в западини, тулилася до стрімких урвищ, а на рівних та відкритих місцях подорожніх заступали купи валунів та обтесаного каміння, навалені обабіч.

— Цікаво, хто протоптав цю стежину та навіщо, — сказав Меррі, проходячи повз одну з таких куп, особливо велику і щільну. — Відверто кажучи, мені це не дуже подобається, бо схоже на Могильники. А на Вітровії теж є могильники чи ні?

— Ні, могильників тут нема ніде. Люди з заходу тут не жили, хоч у пізніші часи й захищали ці гори від ангмарських напасників. Цю стежину проклали для тих, хто стеріг форти на горах. Але набагато раніше, при початку Північного королівства, на Вітровії звели високу дозорну вежу, Амон-Сул. Вона потім згоріла і впала, залишилися тільки нижні ряди кладки, ніби вінець на маківці прадавньої гори. Але колись вежа була велика й гарна. Кажуть, що на ній стояв Еленділ за часів Останнього Союзу, коли чекав, чи не йде з заходу Гіл-Гелад. [198]

Гобіти здивовано витріщились на Блукача: отже, йому відома не тільки лісова наука, а ще й стародавні перекази?

— А хто такий Гіл-Гелад? — спитав Меррі. Замислившись, Блукач не відповів. Замість нього хтось промовив неголосно:

Всі озирнулися з подивом, бо голос належав Сему.

— Далі, давай далі! — прохав Меррі.

— Це все, що я знаю, — затинаючись, зізнався Сем і весь зашарівся. — Ще дитиною вивчив. Пан Більбо знав, як я люблю слухати про ельфів, й іноді розповідав такі речі… Він же мене і письменству навчив. Страшенно вчений він був, наш старий пан Більбо. А ще й вірші писав. Поезія. Оце, що я зараз казав, теж він склав.

— Ні, це склав не він, — заперечив йому Блукач. — Це уривок зі старовинної балади про загибель Гіл-Гелада, написаної давньою мовою. Певно, Більбо переклав її, а я й не знав.

— Там було ще багато, — згадав Сем, — і все про Мордор. Я ту частину вчити не став, до того страшне. Ніколи не думав, що сам піду цим шляхом!

— Йти до Мордору! — вигукнув Пін. — Сподіваюсь, нас це обмине!

— Тихше! — звелів Блукач. — Це Ім'я не згадують без приводу!

Близько полудня стежина привела їх до сіро-зеленого укосу, який, наче міст, упирався у північний схил гори, [199] залитий яскравим, м'яким світлом жовтневого сонця. Вирішили відразу ж піднятися на верину. Ховатися більше було неможливо, залишалась тільки надія, що вороги чи їхні шпигуни не стежать за ними. Земля навколо здавалась мертвою. Якщо Гандальф ховався десь поблизу, він себе нічим не виявив.

На західному відрозі Вітровії вони знайшли вкриту зверху западину, порослу травою. Там залишилися Сем та Пін з усіма речами й поні. Всі інші полізли вище, й через півгодини Блукач уже стояв «а верхівці; Фродо з Меррі невдовзі наздогнали його, зморені та захекані, бо верхня частина схилу була стрімка й скеляста.

Нагорі вони знайшли, як і казав Бяукач, широке коло старовинної кам'яної кладки, потрошеної і затягнутої дерном. Але посередині кола нагромаджувалась купа уламків, чорних від кіптющ. Навколо неї трава вигоріла дощенту, а віддалік — посохла й покрутилася; очевидно, на верхівці недавно лютувало полум'я. Але ніде нікого не було видно.

Стоячи біля кам'яного кола, мандрівники добачили безкраї, одноманітні землі, лише де-не-де темніли плями лісів, а за ними ледь виблискувала якась ріка. З південного боку, під ногами, тяглась угору-вниз і зникала у лісах на сході стрічка дороги. Тракт був безлюдний. Простеживши його очима далі, вони побачили гори — ближчі, брунатні й: похмурі, потім сірі, вище; а за ними виблискували, здіймаючись до хмар, біді піки.

— Ось ми й на місці! — сказав Меррі. — Що за безрадісна, нудна картина? Дні води, ані житла. Ще й Гандальфа нема. Але якщо він тут був і не захотів зачекати — ~ я Його розумію!

— Треба подивитись, — сказав Блукач, озираючись. — Навіть якщо Гандальф потрапив до Бригори через пару днів після нас, він міг опинитись тут першим: у разі необхідності він вміє їздити дуже швидко. — Раптом він нахилився й подивився на камінь, що лежав поверх купи, плаский та білий, неначе полум'я його обійшло, Блукач підняв його і уважно роздивився з усіх боків:

— Хтось нещодавно тримав його у руках. Якої ви думки про ці знаки?

На пласкій нижній поверхні каменя Фродо побачив кілька подряпин.

— Тут є риска, крапка та ще три риски. [200]

— Знак зліва, з тонкими рисками, схожий на руну, — сказав Блукач. — Можливо, її накреслив Гандальф, хоча впевненості нема. Подряпини тонкі й зовсім свіжі; Але знаки можуть бути й іншого походження — сюди зрідка заходжають Слідопити, а вони теж користуються рунами.

— Але якщо креслив Гандальф, то що вони мають означати? — спитав Меррі.

— Можливо, «Г — три», тобто Гандальф був тут третього жовтня, три дні тому. Знаки накреслені недбало, поквапливо, а це свідчить про близьку небезпеку — він не міг і не хотів писати докладніше. Але якщо так, то й нам треба пильнувати.

— Шкода, що неможливо цього точно з'ясувати, — сказав Фродо. — Все ж таки легше, коли відчуваєш, що Гандальф неподалік, позаду чи попереду.

— Все можливо. Я впевнений, що він був тут і потрапив у якусь пастку. Вогонь тут вирував великий — пам'ятаєш ті спалахи, що ми їх бачили на сході три ночі тому? Мабуть, хтось на нього напав, а чим скінчилося, невідомо. Так чи інакше, Гандальфа тут нема, отже, нам доведеться самим обирати шлях до Рівенделлу.

— А далеко до нього? — спитав Меррі, стомлено озираючись. З Вітровії світ здавався чужим та неозорим.

— На Тракті є Забуте Подвір'я, до нього їхати від Бригори один день, а далі, либонь, ніхто у милях Тракт і не вимірював, — сказав Блукач. — Називають різні числа. Дорога ця складна, й кожен подорожній радий досягти мети, чи довгою дорогою, чи короткою. Але я знаю, скільки часу витратив би на цю мандрівку, за умови доброї погоди та якщо поталанить: звідси до броду через Бруїнен — дванадцять днів; а Рівендели стоїть вище по течії Гримучої. Але йти по дорозі нам не можна, тобто, вважай, повних два тижні.

— Два тижні! — зітхнув Фродо. — За такий час будь-що може трапитись.

— Все може бути.

Вони ще трохи постояли мовчки на верхівці, дивлячись на південь. Саме там, серед цієї гірської пустелі, Фродо вперше сповна відчув свою безпорадність та беззахисність. Він гірко пожалкував, що доля примусила його покинути тихий, милий Край. Він глянув на ненависну дорогу в бік дому, на захід, і раптом помітив дві чорні цятки, що повільно [201] повзли з того боку. В той же час йому впали в очі три інших цятки, що рухались назустріч тим. Він скрикнув і схопив Блукача за руку.

— Дивись! — сказав він показуючи униз.

Блукач зразу ж упав на землю позаду зруйнованої стіни і притис Фродо до себе. Меррі сам розпластався поряд.

— Що там? — прошепотів він.

— Не знаю, але чекаю найгіршого, — відповів Блукач.

Вони обережно визирнули у щілину між двома щербатими каменями. Денне світло притьмарилось — зі сходу наповзли хмари, сонце, вже готове до спочинку, сховалося за ними. Чорні цятки на дорозі бачили усі троє, й хоч гобіти не могли роздивитися подробиць, вони не мали сумніву, що там, біля підніжжя гори, збираються Чорні Вершники.

— Так, — підтвердив Блукач, чиї очі були гострішими, — ворог поблизу!

Вони поспіхом збігли по північному схилу до своїх товаришів.

Сем та Перегрій за цей час устигли розвідати й лощину, й навколишні схили, знайшли неподалік джерело з чистою водою, а навколо нього — відбитки ніг: хтось стояв там не більше ніж два дні тому. У самій западині знайшлися свіжі сліди багаття та інші ознаки тимчасової стоянки, а на краю її, за купами кам'яних уламків, Сем знайшов ретельно складений невеликий запас хмизу.

— Цікаво, чи не Гандальф тут ночував, — сказав він Піну. — Якщо хтось усе це склав тут, то, мабуть, збирався повернутися?

Блукача дуже зацікавили ці знахідки. Він відразу ж пішов до джерела роздивитися сліди.

— Треба було мені відразу все оглянути, — сказав він, повернувшись. — Сем з Піном затоптали м'яку землю і все зіпсували. Тут недавно побували Слідопити. Це вони зібрали хмиз. Але є й зовсім свіжі сліди, які не вони залишили. Хтось ходив тут день чи два тому у важких чоботах — один або декілька, точно не скажу, але здається, що ніг, узутих в чоботи, було не дві, а багато. — Він похитав головою й замислився.

Гобіти відразу ж згадали Вершників, у плащах і високих чоботах. Якщо вони побували тут, то чим швидше Блукач поведе їх звідси, тим краще. Як тільки виявилося, [202] що ворог лише за кілька миль, Сем відчув, що западина йому вже не подобається.

— Може, заберемося геть звідси, та якнайшвидше, а, пане Блукачу? — нетерпляче спитав він. — Зараз уже пізно, а у цій тарілці мені якось ніяково.

— Ясна річ, треба швидко рішати, що робити, — сказав Блукач і, подивившись на небо, щоб визначити час та погоду, додав: — Так, Семе, мені тут теж не до вподоби, але, скільки я пам'ятаю, нічого кращого поблизу не знайдеться, а далеко не підемо, бо вже ніч близько. Тут нас принаймні не видно здалека, а якщо вирушимо, шпигунам буде легше помітити нас. Єдине, що ми в змозі зробити, — це змінити напрям. По цей бік Тракту місцевість всюди однакова, й за горами теж — пласка, гола рівнина на багато миль. А на південь, за Трактом, густі зарості. Хоч за дорогою і слідкують, доведеться ризикнути й перейти її.

— А Вершники мають зір? — спитав Меррі. — Розумієш, досі вони все нюхали, у всякому разі вдень, якщо не помиляюсь. А ти звелів нам ховатися, коли побачив їх далеко унизу, і тепер кажеш, буцімто нас помітять, якщо ми підемо?

— Я дозволив собі зайву безтурботність на верхівці,- сказав Блукач. — Прагнув знайти який-небудь знак Гандальфа, але не варто було підійматися утрьох і так довго стояти там. Адже чорні коні бачать гарно, й Вершники можуть використовувати інших тварин чи людей — пригадайте Бригору. Самі вони здатні здалека уловлювати запах живої крові — її вони одночасно ненавидять і вічно жадають; до того ж, хоч удень вони не мають звичайного зору, але ми немов відкидаємо тіні у їхній свідомості, які зникають лише на сонці опівдні. А ось у темряві вони бачать багато того, що не бачимо ми, й тоді вони найнебезпечніші. Є також дещо… Крім зору та нюху, ще інше… Чи пам'ятаєте, як ми відчули тривогу, коли тільки прийшли сюди, раніше, ніж побачили їх? А вони теж чують нас, тільки гостріше. До того ж, — додав він, знижуючи голос, — їх вабить Перстень.

— Та чи є в нас хоч який-небудь вихід? — Фродо озирався, мов зацькований. — Якщо підемо — нас побачать! Якщо залишимось — я притягну їх сюди!

Блукач поклав руку йому на плече.

— Ми ще маємо надію. З тобою друзі. У нас є хмиз для вогнища, і це вже добре. Ані притулку, ані захисту тут не [203] знайдеш, але вогонь замінить і те, й інше. Саурон вміє використовувати вогонь для своїх чорних справ, як використовує і все на світі, але Вершники вогню не люблять і бояться тих, хто ним володіє. Вогонь буде нашим другом у цій глушині.

— Ой, не знаю, — промимрив Сем. — Як на мене, це найкращий спосіб означити: «Ми тут!» А ще можна покричати!

У найнижчому; затишному куточку западини вони розклали вогнище і приготували вечерю» Тіні подовшали, повітря захололо. Всі несподівано відчули звірячий апетит — адже з самого ранку нічого не їли, — але не наважилися з'їсти зайвого. Попереду на них чекали пустельні землі, населені лише звіротою та птахами; покинуті всіма розумними племенами. Зрідка приходили туди з-за гір Слідопити, але їх було замало и вони не оселялись надовго; бували також — ще рідше — тролі, що спускалися з північних долин Імлистих Гір, але зустріч з ними нічого доброго не провіщала. Тільки на Тракті можна було зустріти звичайних мандрівників, здебільшого гномів, але вони завжди поспішали у своїх справах, й сторонні не одержали б від них ані допомоги, ані доброго слова.

— Не знаю, як нам заощадити запаси, — бідкався Фродо. — Останнім часом ми все розподіляли без лишку, та й зараз не розкошуємо, але якщо попереду два тижні ходу або й більше, то виходить, що ми собі надто багато дозволяли.

— У лісі їжа знайдеться, — заперечив Блукач. — Ягоди, коріння, зілля, а на крайній випадок я можу щось уполювати; Поки не настань зима, голоду можна Не боятися. Але добування їжі — довга і втомлива робота, а нам треба поспішати. Отже, затягніть пояси та сподівайтеся на майбутні бенкети у домі Елронда!

Чим темніше, тим холодніше ставало на горі. Визирнувши з-за краю западини, вони нічого не бачили, крім сірої землі, та й та швидко зникала у ночі. Небо знов очистилося, на ньому з'явилися й замиготіли зірки. Фродо та його товариші скупчились Навколо вогню, загорнувшись у всі теплі речі та ковдри, які знайшлися; а Блукач тільки накинув плащ і сидів віддалік, задумливо посмоктуючи люльку.

Коли настала ніч і багаття добре розжеврілося, він почав розповідати різні історії, щоб розважити їх та заспокоїти. [204]

Слухаючи легенди про стародавні племена, про людей та ельфів, про добрі та злі вчинки минувшини, гобіти мимохіть замислилися, скільки ж років Блукачу та де він міг навчитися всього того.

— Розкажи про Гіл-Гелада, — попрохав раптом Меррі, коли Блукач скінчив оповіщання про ельфійські королівства. — Чи ти; знаєш ще якусь частину тієї балади, яку сьогодні пригадав Сем?

— Знаю, — відповів Блукач і Фродо теж знає, бо ця історія близько його стосується.

Меррі й Пін скоса глянули на Фродо, але той дивився на полум'я.

— Я знаю лише трохи та й то від Гандальфа, — сказав Фродо. — Гіл-Гелад був останнім з великих ельфійських володарів Середземдя. «Гіл-Гелад» їхньою мовою означає «Зоряне світло». Разом з Еленділом, другом ельфів, він пішов війною на…

— Досить! — перехопив його Блукач. — Не варто говорити про це, коли слуги Ворога так близько. Якщо дійдемо до дому Елронда, там зможете почути все з початку до кінця.

— Гаразд, тоді ти розкажи ще щось про давнину, — попрохав Сем, — про ельфів за часів їхнього розквіту. Дуже хочеться почути про ельфів, бо ця темрява серце гнітить!

— Добре, я розповім вам історію про Тінувіель, скорочену, бо вона дуже довга і чим скінчилась, невідомо. Нині лише Елронд точно пам'ятає, як її розповідали у давні часи. Історія чудова, хоч і сумна, як, і всі історії Середзем'я, — хай вона вас розважить.

Трохи помовчавши, він почав співучим і тихим голосом:

Блукач зітхнув і додав:

— Такі пісні ельфи називають «антеннат», на загальній мові їх відтворювати складно, виходить лише слабке відлуння. Це повість про те, ж зустрівся Берен, син Барагіра, з Лючіень Тінувіель. Берен був людського роду, а Лючіень — дочка Тінгола, ельфійського володаря тих часів, коли світ був ще молодий. Вона була найгарніша з дітей землі. Принадою дорівнювалась вона до зірки, що сходить над північними туманами, а лице її променіло сонячним світлом. У той час Великий Ворог, котрому Саурон був лише прислужником, жив у Ангбанді, на Півночі, а ельфи, повернувшись до Середзем'я з Недосяжного Заходу, пішли на нього війною, щоб відібрати вкрадені Сільмаріли, найяскравіші над усі самоцвіти світу. І прабатьки людських племен допомагали ельфам. Але Ворог одержав перемогу, Барагір загинув, а Берен чудом урятувався і потрапив у ліс Нельдорет, підлеглий владі Тінгола. Там одного разу він побачив, як співає й танцює Лючіень на галявині над зачарованою рікою Есгальдуїн. Він дав їй ім'я Тінувіель, що стародавньою мовою означало «Соловей». Багато поневірянь зазнали вони потім, ще й довгу розлуку. Тінувіель врятувала Берена з Сауронової в'язниці, потім удвох здолали вони небезпечний шлях, проникли до трону Чорного Володаря і зняли з його залізного вінця Сільмаріл. Тільки один з трьох славетних каменів устигли вони зняти, і став він весільним дарунком Тінголові за руку Лючіень. Але склалося так, що Берена вбив Вовк, який переслідував його від самих воріт Ангбанду, і вмер [207] син Барагіра на руках у своєї коханої Тшувіель. Вона воліла теж померти й розділити з ним ту долю, що чекає на смертних, аби тільки не розлучатися. Кажуть, що вони повернулись до життя, знову з'явилися вдвох у Середзем'ї і ще довго жили у зелених лісах, а потім залишили цей світ, відлетіли їхні душі ген за межі його. Так сталося, що Лючіень єдина з ельфів пізнала істинну смерть і покинула світ, залишивши друзів оплакувати невтішну втрату. Від неї дісталася ельфійська кров у спадщину людям того роду. Нащадки тих, хто походить від Лючіень, живуть ще й досі; кажуть, що рід цей ніколи не згасне. До нього належить і Елронд з Рівенделлу: адже Берен і Лючіень мали сина Діора, що став спадкоємцем Тінгола, а той мав дочку Ельвінгу Світлу, що стала дружиною Еаранділа, який відважився, піднявши вітрила, попливти по небесному океану з Сільмарілом, що сяяв на чолі його. А від Еаранділа почався рід королів Нуменору, Зірки Заходу.

Гобіти слухали, не відриваючи очей від його дивно схвильованого обличчя, ледь освітленого відблисками багаття. Очі його блищали, голос набув сили й глибини. Над ним простягалось чорне зоряне небо. Несподівано бліда, примарна заграва розлилася за його спиною над верхівкою гори: це сходив новонароджений місяць. Тінь Вітровії покрила западину, й зорі зблідли.

Історія скінчилася. Гобіти заворушились, почали потягатися.

— Дивіться, — сказав Меррі, - місяць сходить. Уже пізно.

Усі подивилися на небо й помітили невелику чорну пляму на гребені гори, залитої місячним сяйвом. То міг бути камінь або уламок скелі.

Сем і Меррі підвелися й відійшли від багаття. Фродо з Піном сиділи мовчки. Блукач щільно присунувся до гори. Все було тихо й спокійно, але серце Фродо раптом захололо. Він присунувся ближче до вогню. Аж ось у освітлене коло вбіг, ледве дихаючи, Сем:.

— Там щось незрозуміле! Мені чогось так страшно стало! З місця зійти не зміг! Немов підкрадається хтось…

— Ти бачив що-небудь? — спитав Фродо, скочивши на ноги.

— Ні, пане, нічого не бачив, та й не придивлявся. [208]

— А я, здається, бачив, — сказав Меррі — по рівнині, там, куди місячне світло сягає, посуваються дві чи три чорні постаті — у напрямку до нас.

— Сідайте ближче один до одного, спинами до вогню! — розпорядився Блукач. — Приготуйте довгі гілки!

Вони сиділи, затамувавши подих, насторожі, спиною до вогню, й вдивлялися у навколишню нічну темряву. Ніщо не змінювалося. Ані звуку, — ані поруху. Фродо ворухнувся; тиша ставала нестерпною — йому кортіло голосно кричати.

— Тихше! — прошепотів Блукач. І тої ж миті Пін зойкнув:

— Що це?

Вони скоріш відчули, ніж побачили, як понад краєм западини, здаля, підіймаються тіні, одна чи кілька; вони вдивилися уважніше — тіні зросли. Невдовзі вже не було сумніву: три чи чотири високі постаті стояли на схилі, дивлячись на них, — такі чорні, немов провалля у глибокій ночі. Фродо почув слабке сичання, ніби крізь ті провалля витікала отруйна пара; на нього немов кригою повіяло. Постаті повільно наблизились.

Жах охопив Піна й Меррі вони впали долілиць на землю. Сем притулився до Фродо, але той був переляканий не менше за нього; його трусило, але раптом усі страхи розтанули у палкому бажанні надіти Перстень. Фродо вже не міг думати ні про що інше. Він не забув Могильників, пам'ятав наказ Гандальфа, але щось підштовхувало його попри все піддатися спокусі. Не заради порятунку, взагалі ні для чого, доброго чи поганого — він просто відчував, що мусить вийняти Перстень і надіти на палець. Він не міг нічого сказати. Він відчував на собі погляд Сема, той, мабуть, відчував його біду, але не міг навіть повернутися до нього. Він заплющив очі і ще якийсь час намагався чинити опір; нарешті напруження досягло краю — він повільно витяг ланцюжок і сунув вказівний палець лівої руки у Перстень.

Відразу ж, хоч нічого навкруги не змінилося — ніч, темрява, — чорні постаті стали виразно видимі. Фродо Побачив їх крізь накидки, п'ятьох високих на зріст воїнів: двоє стояли На краю западини, а троє наближалися до нього. На блідих обличчях жевріли безжалісні очі; під плащами були довгі сірі шати, на сивому волоссі блищали срібні шоломи, а у кощавих руках — сталеві мечі. Очі їхні, спрямовані [209] на Фродо, пронизували наскрізь; вони йшли просто на нього. У відчаї вихопив він свого власного меча, і клинок спалахнув, наче підпалений. Двоє воїнів зупинилися. Третій був вищий за інших; на його довгім блискучім волоссі сяяла корона. В одній руці він тримав довгий меч, в другій — кинджал, і та друга рука ледь помітно світилася. Він метнувся вперед й налетів на Фродо.

А Фродо впав на землю і, вигукнувши: «О Елберет! Гілтоніель!», устромив меч у ногу ворога. Несамовите волання злетіло до неба; щось, ніби крижане лезо, вп'ялося у плече Фродо. Втрачаючи свідомість, він побачив, мов крізь туманні вихори, як Блукач вистрибнув з темряви з палаючими головешками у руках. Останнім зусиллям Фродо, відкинувши меч, зірвав Перстень з пальця і міцно затиснув його правицею.

Розділ 12 СУТИЧКА БІЛЯ БРОДУ

Коли до Фродо повернулась свідомість, він усе ще стискав у руці Перстень. Поряд яскраво палало багаття — туди підкинули хмизу. Пін, Меррі та Сем схилились над своїм ватажком.

— Що сталося? — спитав Фродо, несамовито озираючись; — Де той блідий король?

Зраділі, що він отямився, друзі навіть не зразу змогли відповісти; та вони й не зрозуміли його. Нарешті Сем пояснив, що вони нічого не бачили, окрім розпливчатих тіней. Сем жахнувся, коли помітив, що пан його щез; у ту ж мить чорна тінь метнулась повз нього, і він упав. Голос Фродо, чутний мовби здалека чи з-під землі, вигукнув незрозумілі слова — оце й усе. Лише по якомусь часі вони знайшли Фродо, що лежав мов неживий у траві, - перечепившись об нього; поряд лежав його меч, Блукач звелів підняти Фродо й перенести ближче до вогню, а сам кудись подівся — вже давно.

В Семовім серці знов піднялися підозри щодо Блукача; але не встиг ще він зізнатися у тому Фродо, як Слідопит повернувся, несподівано виринувши з темряви. Гобіги підхопилися, й Сем, заступивши Фродо, вихопив меча, але Блукач, не зважаючи на те, швидко опустився на коліна поряд з ним. [210]

— Я ж не Чорний Вершник, Семе, — сказав він м'яко, — та й не прислужник їхній. Я намагався розвідати, куди вони зникли, але нічого не знайшов. Хто зна, чому вони не напали знов; але поблизу зараз й духу їхнього нема.

Коли Фродо розповів, що з ним було, Блукач спохмурнів, похитав головою й зітхнув. Потім звелів Пінові та Меррі набрати води у всі казанки, нагріти й обмити рану.

— Підтримуйте сильний вогонь та зігрівайте Фродо, — додав він, потім покликав Сема, відійшов з ним убік і сказав тихо:

— Тепер я збагнув, у чому річ. До нас навідались лише п'ятеро вершників. Чому зібралися не всі, не знаю; можливо, просто не очікували зустріти опір. Зараз вони тимчасово відступили, але, боюся, недалеко. Вони вичікують і повернуться Наступної ночі, якщо Не підемо звідси. Адже їхня мета майже досягнута, Перстень не може піти далеко. Отже, Семе, вони поранили твого хазяїна для того, щоб неодмінно підкорити його своїй волі. Але ми ще побачимо, що вийде!

Сем мало не захлинувся слізьми;

— Не впадай у відчай, — сказав Блукач. — Повір, твій Фродо набагато міцніше зліплений, ніж я вважав, хоч Гандальф мене й попереджав. Його не вбито, і він буде опиратися отруті довше, ніж розраховують вороги. А я допоможу йому, чим зможу. Доглядай його краще, а мені знов треба йти!

Блукач зробив крок убік і швидко зник у темряві.

Фродо задрімав, хоч біль від рани все зростав, і Мертвотний холод розливався від плеча по руці та боку. Друзі клопоталися над ним, зігрівали, обмивали рану. Повільно, нудно тяглась ніч. Зоря вже жевріла в небі, западину залляло сірувате світло, коли Блукач нарешті повернувся.

— Подивіться! — вигукнув він і підняв із землі чорний плащ, який не помітили раніш, у темряві. На фут вище подолу плащ був розірваний. — Ось куди вдарив Фродо. Однак ніякої шкоди нападникові він, мабуть, не заподіяв, бо меч залишився цілий, а будь-який клинок, що простромить тіло Кільценосця, зотліває. Сильніше подіяло ім'я Елберет. А ось його удар небезпечний для Фродо! — він знову нахилився й підняв довгий та вузький кинджал зі зламаним кінчиком, що холодно виблискував. Але в світлі близького ранку він на очах оторопілих гобітів почав опливати, танути й струмінцем диму розвіявся у повітрі. У руці Блукача залишилась лише рукоять. [211]

— Ось кляте знаряддя! — вигукнув він. — Цим клинком і поранено Фродо. Мало хто в наш чає уміє лікувати такі рани. Але я зроблю все, на що здатний.

Він сів на землю, поклав рукоять на коліна і заспівав над ним протяжливу пісню невідомою мовою, а потім відклав убік. Далі Блукач схилився до Фродо і промовив кілька нерозбірливих слів. Тоді, діставши з кисета на прясі вузьке листя якоїсь рослини, він 'розтер один листочок пальцями, і розлилися свіжі, пряні пахощі.

— За цим зіллям я мусив далеко ходити, — сказав він. — На безлісних горбах воно не росте. Але у хащах на південь від Тракту я знайшов його, відчувши запах у темряві. Це неабияке щастя — знайти ацелас! Його завезли до Середзем'я нуменорці, і тепер він зрідка росте талі, де вони мешкали колись чи ставали табором. На півночі про нього знають лише ті, хто блукає по Глухомані. Ацелас — дуже сильне цілюще зілля, але проти такої рани навряд чи згодиться.

Він кинув ацелас у окріп. Духмяна, освіжаюча пара піднялась у повітря, гобіти дещо заспокоїлися, звеселіли. Коли Блукач обмив плече Фродо, тому теж полегшало, біль та оніміння у боці послабшали. Але рукою Фродо поворушити не міг, навіть пальцем. Він гірко пожалкував, що поводився так нерозумно й слабовільно. Надіваючи Перстень, він, ясна річ, підкорявся не власному бажанню, а ворожому наказу. Його мучила душа, що тепер він залишиться калікою назавжди і не зможе продовжувати путь, бо не має сили навіть триматися на ногах.

Саме це питання турбувало також його супутників. Вони вирішили покинути Вітровію якнайшвидше.

— Тепер я вважаю, що ворог стежив за цим місцем вже декілька днів, — сказав Блукач. — Якщо Гандальф сюди і приходив, то напевне мав відразу ж іти, й він не повернеться. У будь-якому випадку ночувати тут після вчорашнього нападу небезпечно, а от коли вирушимо, тоді нам навряд чи щось загрожуватиме.

— Коли зовсім розвиднилось, воли похапки подоїли та запакували речі; Фродо йти не міг, отже, всі речі поділили на чотири частини, а поні розвантажили. У поході бідолашна коняка значно зміцніла, наїлась і вже виказувала прихильність до нових хазяїв, особливо до Сема. Кепсько, либонь, жилося поні в Білла Терника, якщо мандри по бездоріжжю більше задовольняли його! Тепер Фродо їхав верхи.

Попрямували на південь. Щоправда, так вони мали перейти через Тракт, але по той бік відразу починалися ліси, [212] де можна було добре сховатися й запасти досить хмизу: Блукач пояснив, що Фродо потрібне тепло, особливо уночі, та й іншим вогонь мав послужити хоч слабким, але захистом.

Повільно, оглядаючись, пробиралися вони по південно-західних схилах гір і нарешті вийшли на узбіччя Тракту. Вершники не з'являлися. Але саме коли перебігали через дорогу, здалека долинули два вигуки, що жахом і жалем стискували душу, — поклик та відгук. Прожогом кинулися мандрівники у зарості по той бік дороги. Місцевість тут підіймалася у напрямі на південь, але була здичавіла та неприваблива — густий чагарник;, гаї хирлявих дерев, широкі галявини з бідною, жорсткою, посохлою травою. Листя на деревах зів'яло і сипалось дощем. Безрадісне видовище не сприяло доброму настрою гобітів, отже, рухалися вони спроквола, говорили мало. Фродо боляче було дивитися, як друзі його плентаються, похмуро похиливши голови, зігнувшись під тягарем. Навіть Блукач виглядав стомленим і пригніченим.

Тогодня Фродо знову стало погано, але він довго приховував це. Минало чотири дні, к оточували все ті ж самі картини, тільки верх Вітровії позаду потроху танув, а гори попереду трохи виросли. Після того перегуку, що вони чули на дорозі, вороги ніяк не виказували себе і, здавалося, більше не стежили за втікачами. Подорожани з острахом чекали ночі та попарно стояли накатах, щомиті готові побачити, як чорні тіні підкрадаються у пітьмі, ледь освітлені місячним сяйвом, бо місяць раз у раз ховався за хмарами. Але ніхто не з'являвся і ніщо не порушувало безгоміння, тільки вітер зітхав серед зів'ялого листя. Ні разу не відчували вони того передчуття загрози, як перед нападом на Вітровії. Важко було повірити, що Вершники знов загубили їхній слід; найімовірніше, вони готували пастку в якомусь вузькому місці…

Надвечір п'ятого дня вони проминули неглибоку долину, і почався поступовий підйом. Блукач знов звернув на північний схід, і на шостий день з гребеня довгого крутосхилу вони побачили далеко попереду скупчення пагорб був, укритих лісом. Унизу тяглася стрічка Тракту, праворуч у притьмареному сонячному світлі виблискувала річка, а ще одна, мов мара, ввижалася в далечині, у кам'янистій долині, затягненій туманом;

— Доведеться на деякий час повернутися на дорогу, — сказав Блукач. — Ми наблизилися до ріки Сивої Шумави, [213] яку ельфи називають Мітейтель. Вона тече з Етену, Тролячого узгір'я на північ від Рівенделлу, і зливається з Гримучою далі на південь. У пониззі вона дається Сріблиною. Наближаючись до Моря, вона стає потужнішою. Переправишся через неї можливо лише біля витоків, на Етенських Болотах, чи по Останньому Мосту, до якого підходить Тракт.

— А що це за друга ріка отам, далеко? — спитав Меррі. — Це Гримуча, або Бруїнен. Тракт, огинаючи узгір'я уздовж підніжжя, з'єднує міст із бродом через Бруїнен — це чималий відрізок шляху. Але про це я досі ще не думав. Спершу треба подолати міст. Дуже пощастить нам, якщо не чекає на нас там ворожа засідка.

Наступного дня, рано вранці, вони знову вийшли на дорогу. Блукач із Семом пройшли дещо уперед, але ані піших, ані кінних на тракті не зустріли. У цьому кутку, під тінню гір, нещодавно йшов дощ, на думку Блукача — два дні тому, й усі сліди змило, але з того часу-ніхто, очевидячки, тут верхи не проїжджав.

Намагаючись іти найшвидкішою ходою, вони здолали приблизно дві милі й нарешті побачили Останній Міст у кінці короткого крутого спуску. Вони з острахом очікували, що ось-ось назустріч їм виповзуть чорні постаті, але нікого не було. Блукач звелів усім сховатися у чагарях, а сам пішов на розвідку. Повернувся він швидко, мало не бігцем:

— Ворога не видно й не чутно, не збагну, що це означає. Зате я знайшов дещо зовсім несподіване! — Він показав гобітам красивий блідо-зелений камінь. — Лежав у поросі посеред мосту! Це берил, улюблений камінь ельфів. Навмисне його там поклали чи випадково упустили, не скажу. Але це, без сумніву, добрий знак. Вважаймо, що Міст вільний. Але як перейдемо, краще буде зійти з Тракту, якщо не знайдемо виразнішого натяку.

Не гаючи часу, рушили з місця. Міст перейшли без пригод — тільки вода вирувала біля опор трьох його великих прогонів. Пройшли ще близько милі і знайшли вузький байрак, що відходив ліворуч від дороги. Блукач завернув туди, і скоро вони загубилися у темних хащах, що обступили похмурі пагорби.

Гобіти раділи, що покинули безрадісні нетрі і міст вже позаду; але навколо все, здавалося, дихало загрозою. Пагорби ставали все вищі; там і сям на їхніх верхівках маячили стародавні стіни та зруйновані вежі найзловіснішого вигляду. Але тільки Фродо, що не йшов пішки, міг дозволити [214] собі дивитись навкруги та розмірковувати. Він згадав розповіді Більбо яро вежі на горах північніше від Тракту, неподалік від стійбища тролів, де тому довелося пережити свою першу справжню пригоду. Фродо здогадався, що вони тепер ідуть по сліду Більбо, і подумав, чи вони випадково не потраплять у те ж саме місце.

— Хто мешкає у цьому краї? — спитав він. І хто збудував ці вежі? Адже тут тролівські землі?

— Тролі не займаються будівництвом, — відповів Блукач. — Ніхто тут не живе. Багато віків тому жили люди, але вже давно їх нема. Кажуть, що тутешній народ підпав під тінь Ангмара і віддався злу. Але всі вони загинули у тій війні, що призвела до загибелі Північного королівства. Було це так давно, що вже навіть гори про все забули, тільки тінь спогадів ще лежить над цією землею.

— Якщо тут сама пустка, від кого ж ти про все це дізнався? — спитав Пін. — Адже птахи та звірі нічого такого розповісти не здатні?

— Нащадки Еленділа не забувають про минуле. А ще чимало такого, що й я не пригадаю, знають у Рівенделлі.

— А ти часто бував у Рівенделлі? — спитав Фродо.

— Я жив там колись і повертаюсь щоразу, як маю можливість. Туди лине моє серце; але не судилося мені зазнати спокою у прекрасній оселі Елрондовій.

Пагорби почали змикатися. Десь позаду Тракт, як завжди, біг до річки Бруїнен, але ані того, ані другої не було видно. Маленький загін увійшов до вузького каньйону, що глибоко перетинав товщу гір, темний і тихий. По скелях і над ними щільними лавами стояли сосни, звисало старе, бугрувате коріння.

Гобіти дуже втомилися. Важка то праця — посуватися бездоріжжям, пролізати між завалами мертвих стовбурів та каміння. Дбаючи про Фродо, вони уникали підійматися по схилах, та й не було зручного виходу з вузьких ущелин. Так збігли два дні; потім погода змінилася: вітер стійко подув із заходу та пролив воду далекого моря дрібним мрячним дощиком на суворі схили. Увечері мандрівники були вже мокрі до кісток, але розкласти багаття не спромоглися — ночівлю мали невеселу. Наступного дня гори стали ще вищі й стрімкіші, довелося відхилитися на північ. Блукач уже не приховував свого занепокоєння: адже йшов десятий день від Вітровії, й запасу залишалось обмаль. А дощ усе лив собі та лив. [215]

Тієї ночі вони зупинились на кам'яній площадці під скелею, у неглибокому видолинку. Фродо не знаходив собі місця. Від холоду й вогкості рана йому сильно боліла, його кидала то в жар, то в холод, і сон ніяк не приходив де нього. Він крутився, зі страхом прислухаючись до тихих нічних звуків: вітер скиглив у вузьких розщелинах, капала вода; потім щось тріснуло, поторохтів по осипу камінь. Чорні тіні, здавалося, валяться на нього, душать, але, підвівшись на лікті, він побачив лише Блукача, котрий сидів згорбившись і курив люльку. Фродо знову ліг і забувся сном; примарилось йому, ніби гуляє він у своєму садочку у рідному Краї, але бачить все ледь-ледь, наче крізь дим, і тільки чорні постаті виразно відбиваються за огорожею.

Коли він прокинувся, дощ скінчився. Хмари, ще густі, вже де-не-де розійшлися, й просвічувало: блакитне небо. Вітер знову змінився. Але мандрівники не зразу покинули цей притулок: після мізерного сніданку всухом'ятку Блукач пішов один роздивитися навкруги з височини, а гобітам звелів залишатися поки що під захистом скелі.

Повернувшись, Блукач не зміг їх нічим порадувати:

— Ми зайшли занадто далеко на північ. Тепер треба якось повернутися на південь. Якщо й далі йти цим шляхом, то вийдемо до Етенських Боліт: набагато далі на північ від Рівенделлу. Це тролячі угіддя і вони мені мало відомі. Мабуть, ми, могли б звідти вийти до Рівенделлу, але це вимагає забагато часу, бо шляху я не знаю, а наших запасів не вистачить. Отже, треба обов'язково дістатися до Бруїненського Броду.

Залишок дня вони витратили на те, щоб видертися по скелястих урвищах. їм пощастило знайти гірський прохід, котрий вивів у зручну далину, відкриту на південний схід. Однак увечері шлях їм знов перегородила висока шпиляста стіна схожа на пилу; її нерівні зубці врізалися у небо. Залишалося повернути назад або подолати гори.

Вони відважилися на схождення, але це була нелегка річ. Фродо майже відразу мусив спішитися, але навіть і тоді скелелазам, що несли важкі торби, часом ледве вдавалося затягти поні наверх чи знайти, куди поставити ногу. Вже майже стемніло, коли вони» вкрай виснажені, досягли нарешті своєї мети — вузької сідловини між двох гострих зубців; відразу за нею гора круто уривалася.

Фродо повалився на землю. Його тіпало, ліва рука висіла, мов нежива, бік та плече немов роздирали крижані [216] пазурі. Мутна завіса стояла перед очима, дерев і скель унизу він майже не бачив.

— Ми не можемо йти далі, - сказав Меррі. — Для Фродо це занадто важко. Що ж робити? Як ти вважаєш, чи вилікують його у Рівенделлі, якщо ми туди дістанемось?

— Побачимо, — відповів Блукач. — В цій пустелі я більше нічого не можу вдіяти. Тим-то я так і поспішаю. Але сьогодні дійсно неможливо йти далі.

— Та що ж таке з хазяїном? — тихо спитав Сем, благально дивлячись на Блукача. — Ранка була маленька, вона вже загоїлась, на плечі тільки біла плямка залишилась!

— Фродо торкнулась зброя Ворога. Вона була отруєна, а можливо, й повита злими чарами — зняти їх я неспроможний. Але не втрачай надії, Семе!

На висоті вночі було дуже холодно. Подорожні розвели невелике багаття під вигинчастим корінням старої кострубатої сосни, у неглибокій ямці від каменя, що звалився униз. Сиділи, тісно притулившись один до одного. Вітер посвистував над сідловиною; дерева скрипіли, згинались. Фродо лежав у маячінні, темні крила віяли над ним, погоня неслась на тих крилах, видивляючись його у всіх зморшках гір,

Ранок настав ясний; повітря було свіже, синіло небо, дочиста вимите дощем. Подорожні піднеслися духом, не вистачало лише сонечка, щоб зігріти задерев'янілі від утоми тіла.

Щойно розвиднилося, Блукач, узявши із собою Меррі, пішов роздивитися околиці на схід від перевалу. Сонце вже зовсім піднялось, коли вони принесли втішні новини: знайшовся відкритий шлях. Треба було йти далі по крайці цього пасма гір, залишивши всі інші гори ліворуч. Трохи попереду Блукач по блиску води впізнав Гримучу, а це означало, що Тракт, хоч його й не видно, зовсім недалеко від них.

— Так і підемо, — сказав він. — Навряд чи нам пощастить відшукати інший прохід у цих горах. Хоч як там небезпечно, Тракт — єдина дорога до Броду.

Підкріпившись нашвидкуруч, вони вирушили у подальшу путь. Обережно спустилися по південному схилу — це виявилося несподівано легкою справою, бо крутизна зменшилась, і Фродо невдовзі зміг сісти верхи. Терників поні виявив неабиякий хист обирати найкращу дорогу, що позбавляло вершника від зайвого трясіння. Настрій товариства [217] знов піднявся. Навіть Фродо почувався краще при світлі дня, хоч мутна завіса так і липла до очей; і він намагався стерти її рукою.

Пін ішов трохи попереду. Раптом він обернувся й гукнув, вимахуючи руками:

— Тут є стежка!

Наблизившись, усі впевнилися, що Пін не помилився: під ногами в них починалася стежина, котра, петляючи, вела у лісисту низину. Подекуди вона заросла травою або зникала під осипом каміння, але колись по ній, мабуть, багато ходили. Чиїсь великі ноги втоптали її, і сильні руки підтримували порядок — де-не-де видно було пеньки від зрубаних дерев чи купки потрощеного та відкинутого зі стежки каміння.

Йшли легко, але з обачністю, а коли стежина втяглась під запону лісу й стала ширшою, вони занепокоїлись ще більше. Пройшли крізь смугу великих смерек; почався спуск, а потім стежка різко завернула ліворуч, огинаючи скелястий ріг гори. Від завороту вони побачили рівну площадку під невисоким стрімчаком, порослим деревами. У кам'янистій стіні темнів отвір; напіввідкриті двері висіли на єдиній петлі.

Біля дверей мандрівники зупинились. За ними можна було вгадати печеру, напівтемну й брудну. Блукач, Сем та Меррі, штовхаючи щосили, спромоглися відчинити двері трохи ширше, й Блукач з Меррі увійшли до печери. Далеко заходити не стали, бо там нічого не було, крім купи кісток, розбитих горщиків та порожніх глеків.

— Та це ж троляче лігвисько, побий мене грім, якщо це не так! — збагнув Пін. — Гей, виходьте-но звідти мерщій, і підемо далі. Ми тепер знаємо, хто проклав стежку, й нам краще забратися геть з неї!

— Як на мене, не варто метушитися, — сказав Блукач, виходячи з печери. — Це, безперечно, домівка тролів, але давно покинута. Боятися нема чого. Про всякий випадок будемо дивитися обома.

Стежина відходила від дверей далі по уступу, а потім поринула у густі зарості. Пін, не бажаючи зізнаватися, що він все ж таки боїться, пішов уперед разом з Меррі. Сем та Блукач ішли обабіч поні, пильнуючи Фродо — стежка вже стала досить широкою, щоб іти поряд. Але не встигли вони далеко відійти, як Пін та Меррі, чимось страшенно налякані, вибігли їм назустріч. [218]

— Там тролі!.- ледь дихаючи, вигукнув Пін. — На галявині, ось тут близько. Ми їх побачили крізь гілля. Такі здоровезні!

— Підемо помилуємось на них, — запропонував Блукач, підбираючи з землі дрючок. Фродо промовчав, а Сем не зміг приховати свого переляку.

Сонце вже підбилося височенько і яскраво світило крізь напівоголене гілля дерев. Галявину заливало світло. Вони стали на краю й визирнули з-за стовбурів. На галявині дійсно стояли троє величезних тролів — один нахилився, а двоє втупилися в нього.

Блукач спокійно наблизився до них і, розмахнувшись, зламав свій дрючок, ударивши по спині зігнутого троля.

— Гей, кам'яне опудало, підіймайся! — звелів він. І нічого не трапилось.

Гобіти йойкнули від подиву, а потім навіть Фродо розсміявся:

— Чи ви забули родинні перекази, га? Та це ж ті самі троє, котрих Гандальф примусив посваритися через найкращий спосіб приготування тринадцятьох гномів та одного гобіта!

— Та я ж не знав, де ми знаходимось! — виправдовувався Пін. Історію цю він пам'ятав добре, неодноразово чув її від Більбо та Фродо. Але у душі він до кінця так і не повірив, що все це було насправді. Навіть зараз він дивився на тролів з недовірою, мовби чекав, що вони якимись чарами повернуться до життя.

— Ви позабували не тільки родинні перекази, але й взагалі усю науку про тролів, — сказав Блукач. — Вдень, при ясному сонці, намагалися переконати мене, що на галяви-, ні на нас чекають живі тролі! Принаймні, ви мали б помітити в одного з них у вусі старе пташине гніздо! Як на живого троля, це була б вельми незвична прикраса!

Всі розсміялися. Фродо повеселішав: згадка про першу удачу Більбо підбадьорила його. Ще й сонечко так ласкаво гріло, і туман перед очима ніби дещо посвітлішав.

Вони трохи відпочили на галявині та пообідали у затінку від здоровенних ніг тролів. По обіді Меррі запропонував:

— Може, заспіваймо, поки сонце ще високо? Ми вже давно нічого не співали і не розповідали.

— Від самої Вітровії, - сказав Фродо. Всі подивилися на нього. — Зі мною все гаразд, — додав він. — Мені вже [219] набагато краще, хоч співати я, мабуть, не зможу. Хай Сем відкопає щось зі свого запасу.

— Давай, Семчику! — підходив Меррі. — Запас у тебе чималий, ти тільки його приховуєш!

— Тобто як би це краще сказати… — почав Сем. — Не знаю, чи це підійде, чи ні? Це не те щоб зовсім справжня поезія, розумієте? Так просто, дрібничка… Але ці кам'яні боввани нагадали мені… - Він став перед товариством, заклавши руки за спину, мов на уроці, і заспівав на стару мелодію:

— Що ж, це наука для нас усіх! — засміявся Меррі. — Добре, що Блукач бив його дрючком, а не власною рукою!

— Звідки це, Семе? — спитав Пін. — Я нічого подібного досі не чув.

Сем промимрив щось нерозбірливе.

— Та це ж він сам усе склав, — пирскнув Фродо. — У цьому поході я вже багато нового взнав про Сема Гемджи: спершу він виявився змовником, тепер ось — жартівником, а скінчиться тим, що він стане чарівником — чи воїном!

— Сподіваюсь, до цього не дійде, — сказав Сем. — Не треба мені ані того, ані другого! [221]

Опівдні вони попрямували далі — мабуть, повторюючи шлях Гандальфа, Більбо та гномів. Через кілька миль вийшли на високе урвище прямо понад Трактом, що тут відступав далеко від Гримучої і, звиваючись біля підніжжя гір, між лісами та вересовими пустищами, вів на схід, у напрямку Броду. Трохи нижче на урвищі Блукач помітив серед трави вивітрене каміння. На ньому ще виднілися вирізані нашвидку гномами руни та таємні знаки.

— Оце так так! — здивувався Меррі. — Під цією самою каменюкою, мабуть, було закопане золото тролів. Цікаво, Фродо, чи багато ще залишилось від тої частки, що дісталася дядечкові? -

Фродо подивився на каміння й подумав, що краще було б Більбо не привозити додому таких скарбів, з якими трудно розлучитися.

— Нічого не залишилось, — сказав він. — Більбо все пороздавав. Він казав мені, що не може вважати своїми ті речі, що здобуті грабунком.

Перші вечірні тіні вже пролягли уздовж Тракту, все такого ж пустельного й тихого. Мандрівники не мали тепер іншого вибору, отже, вони спустилися з укосу і пішли ліворуч, намагаючись крокувати якнайшвидше. Незабаром гребінь однієї з гір заступив сонце, що хилилося на відпочинок. Холодний вітер повіяв назустріч.

Вони вже почали придивлятися, де є куточок для ночівлі поблизу від дороги, як раптом пролунав звук, що миттю розбурхав усі їхні страхи — віддалений цокіт підков. Вони озирнулися, але дорогу тут закривав черговий заворот. Кинулись мерщій до косогору, подряпалися вгору по вересу й чорниці, поки не знайшли густі кущі ліщини. Крізь віття вони могли бачити дорогу — сіру стрічку у вечірніх сутінках — майже за тридцять футів унизу. Підкови цокали все ближче: «клік-клак, клік-клак», а потім долинув ледве чутний, немов підхоплений вітром, передзвін безлічі маленьких дзвіночків.

— Щось не схоже на Чорного Вершника! — зауважив Фродо, напружено прислухаючись. Гобіти згодилися з ним, але не заспокоїлися: вони вже звикли боятися погоні, будь-який звук, що лунав за спиною, здавався їм ворожим і зловісним. Тоді Блукач приліг на траву, приклав вухо до землі, і лице його освітила радість.

День згасав; тихо шелестіло листя у чагарях. Все виразніше ставав дзвін дзвоників та дрібне цокотіння коня, що [222] йшов клусом, і ось він вилетів з-за рогу, білосніжний, мерехтливий у сутінках. Його вуздечка блищала та іскрилася, наче всіяна зірками. Плащ вершника, з відкинутим каптуром, майорів по вітру, розліталося блискуче золоте волосся. Фродо здалося, що променисте сяйво б'є від лиця та одягу вершника.

Блукач скочив і бігцем кинувся униз, щось вигукуючи. Але за мить перед тим, як він з'явився на схилі, вершник, підвівши голову до заростей, де вони сховались, натяг повід і зупинив коня. Побачивши Блукача, він зіскочив на землю й побіг йому назустріч. Фродо почув дивні слова: «Ае на ведуї, Дунадан! Мае гвенніон!» Ця мова та чистий голос вже не залишали сумнівів: поміж всіма племенами світу тільки ельфи мали такі чудові голоси. Але голос його бринів тривогою, й він поспішно заговорив про щось з Блукачем.

Незабаром Блукач помахав до гобігів рукою, вони вилізли з чагарника й поспішили на дорогу.

— Це Глорфіндель, він живе в домі Елронда, — пояснив їм Блукач.

— Привіт вам! Нарешті ви знайшлися! — сказав ельф. — Дороги нині стали небезпечні, й мене послали відшукати вас.

— Отже, Гандальф уже у Рівенделлі? — радісно вигукнув Фродо.

— Ні, коли я від'їжджав, його ще не було — щоправда, це було дев'ять днів тому, — відповів Глорфіндель. — Елронд отримав тривожну звістку. Мої родичі, що мандрують за Берендуїном, сповістили, що Дев'ятка знов з'явилася у світі, а Гандальф не повернувся, і ви блукаєте десь, не маючи допомоги у вашій важкій справі. Навіть у Рівенделлі зараз мало хто спроможний відкрито стати проти Дев'ятки; але всіх, хто знайшовся, Елронд розіслав на північ, захід та південь. Ми думали, що ви можете відхилитися далеко, щоб уникнути погоні, й загубитися у Глухомані. Мені доручили розвідати Тракт, і сім днів тому я доїхав до Мосту через Мітейтель й залишив там свій камінь. На Мосту я зіткнувся з трьома прислужниками Ворога, але вони відступили, й я відігнав їх на захід. Зустрів я також ще двох — ті втекли на південь. З того часу я й шукаю вас. Три дні тому я знайшов слід і пройшов по ньому до Мосту, а сьогодні виявив місце, де ви знову спустилися з гір. Але досить розмов: зараз не час для довгих бесід. Ви вже [223] тут, тож давайте ризикнемо всі разом піти прямо по Тракту. П'ятеро йдуть за нами, і якщо вони почують ваш слід, то вихором полетять наздогін. А це ще не все — де решта; четверо, я не знаю. Можна бути майже певним, що біля Броду на нас готують засідку.

Поки Глорфіндель говорив, вечірні тіні погустішали. Страшна втома навалилась на Фродо. По заході Сонця завіса перед очима його потемніла, й якась тінь заступила обличчя друзів. Біль різко посилився, знову почало трясти. Фродо похитнувся і вхопився за руку Сема.

— Моєму панові погано, він поранений, — сердито буркнув. Сем. — Він не може їхати верхи після заходу сонця. Йому треба відпочити!

Глорфіндель підхопив Фродо, не дав йому впасти, підняв на руки, з глибокою занепокоєністю подивився йому вобличчя.

Блукач коротко розповів йому про сутичку на Вітровії, про удар ворожого клинка, і показав рукоятку, яку він зберіг. Глорфіндель здригнувся, доторкнувшись до неї, але уважно роздивився.

— Тут накреслені злі закляття, хоч ви, можливо, їх не бачите, — сказав він. — Збережи це, Арагорне, до зустрічі з Елрондом! Але будь обережним, не торкайся її по можливості. На жаль, лікувати поранення, нанесені такою зброєю, я не вмію. Я зроблю все, що в моїх силах — але все ж таки раджу йти не зупинятись.

Він обмацав пальцями рану на плечі Фродо й спохмурнів ще більше, немов відчув щось погане. Але Фродо відразу подегшало: біль вщух, тепла хвиля пішла від плеча по руці. Імла перед очима порідшала й розтанула, як хмара. Він знову бачив друзів і відчув приплив сили й надії.

— Ти поїдеш на моєму коні, - вирішив Глорфіндель. — Я підтягну стремена, й ти зможеш зручно сидіти. І нічого не бійся: мій Асфалот ніколи не дозволите упасти сідоку, котрого я сам посадив. Хода в нього легка та рівна, а якщо зустрінеться небезпека, навіть чорним скакунам Дев'ятки його не наздогнати.

— Ні, я так не хочу! — обурився Фродо. — Він помчить мене до Рівенделлу чи ще кудись, а друзів своїх залишу тут у небезпеці?

Глорфіндель посміхнувся.

— Навряд чи твоїм друзям щось загрожуватиме, коли тебе тут не буде! Погоня піде за тобою, а їх навіть не помітить. [224] Саме ти, Фродо, і річ, яку ти зберігаєш, є джерелом небезпеки для нас усіх.

Фродо нічого не відповів, але більше не опирався. Він пересів на білого коня Глорфінделя, а на поні тепер знов навантажили мішки з речами; йти стало легше, й спочатку вони хутко просувалися уперед. Але гобітам годі було поспіти за невтомним і прудконогим ельфом, а він вів їх крізь пітьму ночі, без зірок, без місяця, все вперед та вперед, під захмареним небом. Тільки перед ранком Глорфіндель дозволив зробити привал. Пін, Сем і Меррі до цього часу ледве не поснули на ходу та раз у раз спотикалися; навіть Блукач втомлено горбився. Фродо погойдувався у сідлі, смутна дрімота охопила його.

Шукати зручнішої ночівлі не було вже сил. Вони відійшли на кілька кроків від дороги, попадали на вересовий килим і миттю поснули. Глорфіндель залишився на варті. Вони, здавалось, не встигли й очей заплющити, коли він розбудив їх, але насправді сонце вже піднялось високо, туман розтанув, небо роз'яснилось.

— Попийте-но ось цього! — сказав Глорфіндель, наливаючи кожному потроху з шкіряної баклаги, оплетеної срібною сіткою. Прозорий трунок не мав смаку, як джерельна вода, але від нього тепла хвиля відразу пробігала по тілу, а черствий хліб та сушені фрукти (більш нічого в них не залишилось) насичували не гірше, ніж добрий гобітанський сніданок.

Тільки п'ять годин можна було приділити на відпочинок; Глорфіндель квапив, і протягом дня вони лише двічі ненадовго зупинялися. Зате до вечора здолали майже двадцять миль, і тепер Тракт, звернувши праворуч, спускався у долину Бруїнена. Досі гобіти не чули й не бачили ніяких ознак погоні, але Глорфіндель часто зупинявся, якщо вони відставали, прислуховувався, і тривога туманила його лице. Кілька разів він звертався до Блукача ельфійською мовою.

Але хоч би як поспішали провідники, вони розуміли, що гобіти сьогодні далі йти не здатні. Ноги мліли, голови паморочились від утоми, і не могли вони думати ні про що, окрім натруджених рук та ніг. Біль проймав Фродо вдвічі сильніш, ніж раніше, того дня все навкруги здавалося йому примарними сірими тінями. Він майже радів приходу ночі — у темряві світ здавався не таким вицвілим і порожнім. [225]

Гобіти не відчували, що добре відпочили, коли наступного дня рано-вранці вирушили у путь. До Броду ще залишалося чимало миль, і вони шкутильгали з останніх сил.

— Небезпека чекає на нас біля річки, — сказав Глорфіндель. — Чую серцем: погоня вже близько, а біля Броду» можливо, таїться пастка.

Тракт ішов увесь час під ухил; на узбіччі його тягайся тепер смуги трави, й гобіти намагалися пройти по ній, щоб дати відпочинок змореним ногам. Вже опівдні дорога раптом поринула у темну тінь могутніх сосен, а потім обабіч підступили до неї високі обриви рудого каміння. У тій вогкій ущелині їхні поквапливі кроки розходились луною, і здавалося, буцімто за ними йде цілий натовп. Потім раптом Тракт вирвався з ущелини, немов крізь розчинені ворота, на відкрите місце. Наприкінці крутого спуску на милю тягнулася рівнина, а за нею лежав Рівенделлський Брід. На тому березі дорога звивалася по крутому схилу; а ще далі майоріли високі гори, пасмо за пасмом, пік за піком, і упиралися у споловіле небо.

З ущелини позад них все лунав відгук кроків, неначе вітер перебирав соснове гілля. Глорфіндель озирнувся, прислухався і раптом, голосно щось вигукнувши, метнувся до свого коня.

— Лети! — крикнув він. — Лети! Ворог наступає! Білий кінь зірвався з місця. Гобіти побігли униз по схилу.

Глорфіндель і Блукач бігли слідом, прикриваючи їх. Вони вже були посеред рівнини, коли з ущелини, яку щойно залишили, долинув стукіт коней, що летіли чвалом. На рівнину вирвався Чорний Вершник. Він притримав коня й зупинився, похитуючись у сідлі. За ним з'явився ще один, і ще; потім зразу двоє.

— Скачи до Броду! Скачи! — гукнув Глорфіндель.

Фродо не відразу послухався його поради; дивна млявість охопила його. Пустивши коня ходою, він озирнувся. Вершники застигли, як похмурі статуї, темні та непохитні, а ліс і земля навколо них затьмарились. Раптом Фродо усвідомив, що йому посилають у думці наказ зупинитися. Тоді страх і ненависть збудилися у ньому. — Відкинувши повід, взявся він за рукоятку меча й вихопив розжеврілий клинок.

— Та скачи ж! Скачи! — кричав Глорфіндель, а потім голосно й дзвінко крикнув ельфійською мовою до коня: «Норо лім! Норо лім, Асфалот!» [226]

Мов вихор, рвонувся білий кінь, долаючи останній відрізок дороги. В цю ж мить чорні коні метнулися за ним, а Вершники моторошно заволали, і Фродо впізнав те волання, повне відчаю та люті, що колись чув у Східній чверті. На цей поклик відповіли — жахаючи Фродо та його друзів, з-за дерев і скель ліворуч з'явилося ще четверо вершників. Двоє з них попрямували до Фродо, двоє інших шалено поскакали йому навперейми, до ріки; їх наче вітром несло, й чим ближче, тим вищими й жахливішими ставали вони.

Фродо кинув оком через плече. Друзів його вже не було видно. Вершники відставали — навіть їхнім скакунам не під силу було змагатися з білим конем Глорфінделя. І ще раз озирнувся Фродо, й надії його згасли: перш ніж він дістанеться до Броду, двоє із засідки відріжуть йому шлях. Він бачив їх тепер чітко — без плащів та каптурів, у брудно-білих шатах. Оголені мечі були в їхніх руках, шоломи на головах. Неживі очі палали, і вони кликали його жорстокими голосами.

Страх виповнив душу Фродо. Він забув про меч. Він не міг кричати. Заплющивши очі, він ухопився за гриву коня. Вітер свистів у вухах, а дзвіночки на збруї дзенькали тепер пронизливо й несамовито. Мертвотний холод, немов спис, пронизав його, але білий кінь останнім відчайдушним стрибком пронісся, наче птах, наче язик полум'я, прямо перед носом найближчого вершника.

Фродо почув плюскіт — вода завирувала біля його ніг. Ще довгий стрибок — і Асфалот, вискочивши з води, почав підійматися по кам'янистій стежці. Вони перейшли ріку. Брід був позаду.

Але погоня не відставала. На верху урвища кінь зупинився й шалено заіржав. Дев'ятеро вершників завмерли на краю води по той бік ріки, й Фродо втратив волю, зазирнувши у грізні обличчя, звернуті до нього. Що б могло завадити їм переправитися так само легко, як і він? А якщо вони переправляться, як відірватися від них на незнайомому шляху до Рівенделлу? Як владно наказують вони зупинитися! Ненависть знову ворухнулася в душі Фродо, але то вже були останні іскри. Вершник, що стояв попереду усіх, дав коню остроги й погнав його у ріку. Але кінь, торкнувшись води, подався назад. З величезним зусиллям Фродо випростався у сідлі і здійняв меч.

— Йдіть геть! — вигукнув він. — Йдіть геть! Повертайтеся до Мордору і не чіпайте мене більше! [227]

Він сам не впізнав свого голосу — тонкого, пронизливого. Вершники затрималися, але Фродо не мав тої влади, як Том Бомбадил. Вороги зайшлися хрипким, безжалісним реготом.

— До нас! Йди до нас! — волали вони. — У Мордор поїдемо разом!

— Йдіть геть! — прошепотів він.

— Перстень! Перстень! — замогильними голосами гукали вони, і тої ж миті їхній ватажок примусив коня увійти у воду, а за ним слідом рушили ще двоє.

— В ім'я Елберет та прекрасної Лючіень! — зібравши решту сил, вигукнув Фродо і підніс меч. — Не взяти вам ані мене, ані Персня!

Тоді вождь Дев'ятки, що вже досяг середини Броду, загрозливо підвівся у стременах і здійняв руку догори. Фродо занімів. Язик його прилип до піднебіння, серце важко закалатало. Меч зламався й випав з тремтячої руки. Ельфійський кінь позадкував і захрипів. Перший з чорних коней вже ось-ось ступить на берег…

У цю мить пролунав, мов грім, рев і гуркіт води, що котила безліч каміння. Невиразно побачив Фродо, як ріка унизу здибилася, і хвилі прокотилися по ній, неначе кіннота у білих китицях піни. Біле полум'я зблискувало на їхніх гребенях, а серед хвиль миготіли вершники на білих конях з пінними гривами. Ворога, застигнуті посеред ріки, були відразу перекинуті й миттєво поховані під розгніваними валами. Ті, що залишилися біля берега, із жахом відступили.

Вже тільки краєчком свідомості Фродо почув крики, йому примарилося, немов на Вершників, що забарилися на березі, мчиться воїн в ореолі сліпучого світла, а за ним бігли якісь розпливчасті фігурки, розмахуючи смолоскипами, які яскраво палали у похмурій імлі, що сповила світ.

Чорні коні, шаленіючи, понесли вершників просто у вируючу, бурхливу воду. їхнє заливчасте іржання загубилося у ревінні ріки, що несла їх геть.

Фродо відчув, що падає; неспокійні хвилі ніби здійнялися до неба і поглинули не тільки його ворогів, але і його самого. Більше він нічого не бачив і не чув.