Хранителі смерті

2

Докторка Мора Айлс не могла вирішити: лишатися їй чи тікати.

Вона затрималася в затінку стоянки лікарні «Пілігрим», далеко від прожекторів та телекамер. Їй не хотілося бути поміченою – більшість місцевих журналістів упізнала б яскраву жінку, яку за бліде обличчя й геометричну чорну стрижку називали Королевою Покійників. Утім ще ніхто не помітив її прибуття, жодна камера не дивилася в її бік. Натомість десяток репортерів повністю зосередилися на білому фургоні, який під’їхав до входу до лікарні, щоб висадити знаменитого пасажира. Задні двері фургона відчинилися, і ніч освітили спалахи камер – зіркового пацієнта обережно дістали з машини й поклали на лікарняну каталку. Нова слава цього пацієнта перевищувала славу будь-якого судмедексперта. Сьогодні Мора була лише частиною благоговійної публіки, що зібралася тут із тієї ж причини, з якої лікарню теплого недільного вечора оточили, мов божевільні фанати після концерту, репортери.

Усім хотілося бодай краєм ока побачити Мадам Ікс.

Мора багато разів до того мала справу з журналістами, але божевільна спрага натовпу тривожила її. Вона знала: якщо в їхньому полі зору опиниться інша жертва, вони вмить переведуть увагу на неї, – а сьогодні вона й без того почувалася емоційно побитою і вразливою. Може, варто втекти від юрби, розвернутися й сісти назад у авто. Але вдома на неї чекала лише тиша і, ймовірно, не один келих вина, яке склало б їй компанію у ніч, коли цього не міг зробити Деніел Брофі. Останнім часом таких ночей було забагато, але такою вже була угода, яку вона уклала, закохавшись у нього. Серце обирає, не зважуючи наслідків. Воно не зважає на майбутні самотні ночі.

Каталка з Мадам Ікс заїхала до лікарні, і зграя репортерів погналася за нею. Стоячи на вулиці, крізь скляні двері передпокою Мора бачила яскраве світло й захоплені обличчя.

І рушила до будівлі за цим почтом.

Каталка котилася приймальним відділенням, повз випадкових відвідувачів, які благоговійно витріщалися на неї, повз сповнений захвату персонал із телефонами напоготові – може, вийде зробити знімок. Процесія звернула до внутрішнього коридору відділення візуалізаційної діагностики, але пропустили туди лише каталку. Лікарняний посадовець у діловому костюмі вийшов наперед, загородивши журналістам дорогу.

– Боюся, тут вам доведеться зупинитися, – мовив він. – Знаю, вам усім хочеться це побачити, але приміщення дуже тісне.

Він підніс руку, вгамовуючи розчароване буркотіння.

– Мене звати Філ Лорд, я спеціаліст зі зв’язків із громадськістю лікарні «Пілігрим», і мушу сказати: ми в захваті від того, що беремо участь у цьому дослідженні. Така пацієнтка, як Мадам Ікс, трапляється хіба раз на дві тисячі років. – Він усміхнувся, почувши сміх, на який розраховував. – КТ-сканування не потребує багато часу, тож, якщо ви хочете зачекати, один з археологів вийде до вас одразу після нього й оголосить результати.

Лорд розвернувся до блідого чоловіка років сорока, який стояв у кутку, наче сподівався, що там його не помітять.

– Докторе Робінсон, скажете кілька слів, перш ніж ми почнемо?

Цей чоловік в окулярах, вочевидь, менше за все хотів звертатися до натовпу, але він відважно набрав повітря й вийшов уперед, поправляючи завеликі окуляри на схожому на дзьоб носі. Цей археолог був зовсім не схожий на Індіану Джонса. Лисіюча голова та примружені від сидіння за книжками очі робили його радше подібним на бухгалтера, якого камери заскочили зненацька.

– Я доктор Ніколас Робінсон, – почав він, – куратор…

– Можете голосніше, докторе? – гукнув один із журналістів.

– О, перепрошую. – Археолог відкашлявся. – Я куратор музею Кріспіна тут, у Бостоні. Ми надзвичайно вдячні лікарні «Пілігрим» за щедру пропозицію провести сканування Мадам Ікс. Це унікальна нагода зазирнути в минуле, і, судячи з цього натовпу, ви усі в такому ж захваті, як і ми. Моя колега, докторка Джозефіна Пульчілло, єгиптологиня, вийде до вас після завершення сканування. Вона оголосить результати й відповість на ваші запитання.

– Коли Мадам Ікс покажуть публіці? – запитав репортер.

– Припускаю, протягом тижня, – відповів Робінсон. – Новий виставковий зал уже споруджується і…

– Є здогадки щодо того, хто вона?

– Чому її не виставляли раніше?

– Вона може належати до царського роду?

– Не знаю, – відповів Робінсон, швидко кліпаючи від навали запитань. – Ми ще маємо підтвердити, що це взагалі жінка.

– Ви знайшли її шість місяців тому, і досі не встановили стать?

– На такі аналізи потрібен час.

– Одного погляду має вистачити, – сказав репортер, і натовп розреготався.

– Усе не так просто, як вам здається, – сказав Робінсон, і окуляри знову з’їхали йому на кінчик носа. – Їй дві тисячі років, і вона надзвичайно крихка, тож мусимо бути вкрай обережними. Я дуже нервував навіть від необхідності везти її сьогодні сюди у фургоні. Найважливіше для нашого музею – збереження. Я вважаю себе її опікуном і маю за обов’язок захищати її. Тому ми не поспішали, обговорюючи питання сканування в лікарні. Ми працюємо повільно і дуже обережно.

– Що ви сподіваєтеся дізнатися із сьогоднішнього КТ-сканування, докторе Робінсон?

Обличчя археолога раптом освітилося ентузіазмом.

– Дізнатися? Та все! Її вік, стан здоров’я. Метод збереження. Якщо пощастить, зможемо навіть визначити причину смерті.

– Це для того тут судово-медичний експерт?

Усе зібрання, наче багатоока статуя, озирнулося на Мору, яка стояла позаду.

– Докторко Айлс, – гукнув репортер. – Ви приїхали встановити діагноз?

– Для чого залучати судово-медичну лабораторію? – поцікавився інший.

Останнє запитання потребувало негайної відповіді, поки преса все не перекрутила.

Мора твердо сказала:

– Судово-медична лабораторія до справи не залучена. Принаймні вони не оплатять мені візит сюди.

– Але ж ви тут, – завважив білявий качок із п’ятого каналу, який Морі ніколи не подобався.

– На запрошення музею Кріспіна. Доктор Робінсон вирішив, що непогано було б урахувати в цій справі також погляд судмедекспертизи. Тож він зателефонував мені минулого тижня з питанням, чи не хочу я поспостерігати за скануванням. Повірте, будь-який патологоанатом радо пристав би на цю пропозицію. Я так само, як і ви, зачарована Мадам Ікс і дуже чекаю на нашу зустріч. – Вона підкреслено перевела погляд на куратора. – Чи не час нам починати, докторе Робінсон?

Мора кинула йому привід для відступу, і він за нього вхопився.

– Так, так, уже час. Ходімо зі мною, докторко Айлс.

Вона пробралася крізь натовп і пішла слідом за археологом до відділення візуалізаційної діагностики. Коли двері зачинилися за ними, відрізавши їх від преси, Робінсон протяжно зітхнув.

– Господи, я не вмію виступати на публіку, – сказав він. – Дякую, що зупинили ці тортури.

– У мене це напрацьовано. Навіть занадто.

Вони потиснули одне одному руки, археолог мовив:

– Дуже приємно нарешті познайомитися, докторко Айлс. Містер Кріспін так само хотів із вами зустрітися, але кілька місяців тому йому прооперували стегно, і він досі не може довго стояти. Просив передати вам привіт.

– Коли ви мене запрошували, то не попереджували, що доведеться пхатися крізь юрбу.

– Ви про пресу? – Робінсон глянув на неї зболено. – Це необхідне зло.

– Для чого необхідне?

– Для виживання нашого музею. Після статті про Мадам Ікс продаж квитків просто злетів. А ми ж іще навіть не виставили її напоказ.

Робінсон вів її лабіринтом коридорів. Цього недільного вечора у відділенні було тихо й кімнати, які вони проминали, стояли темні й порожні.

– Тут буде трохи затісно, – застеріг Робінсон. – Місця мало навіть для невеликої компанії.

– Хто ще спостерігатиме?

– Моя колега Джозефіна Пульчілло, радіолог доктор Брір та технік томографії. О, і буде знімальна група.

– Ви її найняли?

– Ні. Вони з каналу «Дискавері».

Мора спантеличено засміялася.

– Ось це серйозно вражає.

– Утім це значить, що доведеться слідкувати за словами. – Він зупинився перед дверима з табличкою «КТ» і тихо додав: – Здається, зйомки вже йдуть.

Вони тихо увійшли до кімнати, де оператори справді вже записували пояснення доктора Бріра щодо того, як працює технологія, якою вони збиралися скористатися.

– «КТ» – це скорочення від «комп’ютерна томографія». Апарат спрямовує рентгенівські промені на пацієнта під тисячами кутів. Комп’ютер обробляє цю інформацію і створює тривимірне зображення внутрішньої анатомії. Ви побачите це на моніторі як ряд поперечних зрізів – ніби ми розрізаємо тіло на частини.

Мора пробралася до віконця, поки він продовжував пояснення на камеру, і, визирнувши крізь скло, вперше побачила Мадам Ікс.

У вишуканому світі музейництва єгипетські мумії відіграють роль рок-зірок. Зазвичай саме біля їхніх вітрин збираються школярі, притискаються до скла, зачаровані рідкісною можливістю побачити смерть. Сучасні люди нечасто бачать виставлені напоказ мертві тіла, якщо вони не набули прийнятного формату мумій. Аудиторія любить мумії, і Мора винятком не була. Вона зачаровано дивилася на неї, хоча й бачила насправді не більше, ніж згорток людської форми у відкритому ящику – плоть ховалася під старовинними лляними пов’язками. На обличчі була маска – намальоване обличчя жінки з містичними темними очима.

А тоді увагу Мори привернула інша. Молода жінка у бавовняних рукавичках вовтузилася біля ящика, виймаючи шари пінополіетилену, яким була обкладена мумія. На обличчя їй упали пасма чорного волосся. Вона випросталася й змахнула їх, відкриваючи очі, такі ж темні й виразні, як і намальовані на масці. Середземноморські риси її обличчя залюбки могли б з’явитися на будь-якому зображенні в єгипетському храмі, але одяг був цілком сучасним – вузькі блакитні джинси й футболка фестивалю «Лайв Ейд».

– Вона прекрасна, чи не так? – прошепотів доктор Робінсон.

Він став біля Мори, і на мить вона спитала себе, чи йому йдеться про Мадам Ікс, чи про молоду жінку.

– Схоже, стан просто чудовий. Сподіваюся лише, що тіло збереглося не гірше за обгортки.

– Як думаєте, який її вік? Маєте приблизну оцінку?

– Ми відправили зовнішню оболонку на радіовуглецевий аналіз. На це пішло майже все наше фінансування, але Джозефіна наполягала. В результаті маємо друге століття до нашої ери.

– Епоха Птолемеїв, так?

Він задоволено усміхнувся їй.

– А ви знаєтеся на єгипетських династіях.

– У коледжі спеціалізувалася на антропології, але, правду кажучи, мало що пам’ятаю, окрім цього та племен яномама[2].

– Я однаково вражений.

Мора дивилася на загорнуте тіло й чудувалася тим, що вміст цього ящика мав понад дві тисячі років. Який шлях воно подолало – через океан, через тисячоліття, щоб опинитися на столі для КТ у бостонській лікарні під допитливими поглядами вчених.

– Залишите її в ящику під час сканування? – запитала вона.

– Хочемо якомога менше її ворушити. Ящик не заважатиме, навіть так зможемо добре роздивитися, що під тією тканиною.

– То ви навіть трошки не глянули?

– Питаєте, чи не розгортав я її? – Спокійні очі вирячилися від жаху. – Боже, ні. Археологи могли б так учинити років зі сто тому – саме таким чином вони пошкодили чимало зразків. Під зовнішніми обгортками, певно, шари смоли, тож так просто їх не відгорнеш, треба відколювати. Це не просто руйнування, а й неповага. Я ніколи так не вчинив би. – Він подивився на молоду темнокосу жінку. – Джозефіна мене за це вбила б.

– То це ваша колега?

– Так, докторка Пульчілло.

– На вигляд їй років шістнадцять.

– Правда ж? Але розумна надзвичайно. Саме вона організувала це сканування. А коли лікарняні юристи намагалися протестувати, Джозефіна все одно змогла відстояти своє.

– Чому юристи були проти?

– Чесно? Тому що пацієнтка не могла надати інформовану згоду.

Мора засміялася, не вірячи власним вухам.

– Вони хотіли отримати письмову згоду від мумії?

– Коли ти юрист, мусиш розставити усі крапки над і. Навіть якщо пацієнтка уже кілька тисяч років мертва.

Докторка Пульчілло прибрала усі пакувальні матеріали і приєдналася до них у кімнаті перегляду, зачинивши двері поміж приміщеннями. Тепер мумія лежала відкрита у своєму ящику, чекаючи на перші промені рентгену.

– Докторе Робінсон? – озвався технік, тримаючи пальці на клавіатурі. – Перш ніж почати сканування, треба ввести дані пацієнтки. Яку дату народження їй прописати?

Куратор насупився.

– Господи. Невже дата народження аж так необхідна?

– Я не можу почати сканування, поки не заповню всі бланки. Вводив нульовий рік, але комп’ютер не сприймає.

– Може, використаєте вчорашню? Нехай їй буде один день.

– Гаразд. Тепер програма наполягає на встановленні статі. Чоловіча, жіноча або інша?

Робінсон кліпнув.

– Є окрема категорія «інша»?

Технік вишкірився.

– Ніколи не мав нагоди поставити там галочку.

– Ну то поставте сьогодні. На масці жіноче обличчя, але тут не вгадаєш. Ми не можемо бути певні, поки не проведемо сканування.

– Гаразд, – мовив доктор Брір, радіолог. – Ми готові.

Робінсон кивнув.

– Починаймо.

Вони зібралися навколо монітора, чекаючи на перші зображення. У вікно було видно, як узголів’я стола, де розташовувалася голова Мадам Ікс, в’їхало у пундикоподібний отвір, і почалося бомбардування рентгенівськими променями під різними кутами. Комп’ютерна томографія не була чимось новим для медицини, але в археології почала використовуватися нещодавно. Ніхто в кімнаті раніше не бачив, як проходить сканування мумії, і поки всі присутні скупчилися перед екраном, Мора не забувала, що камера ходить по їхніх обличчях, готова записувати реакцію. Ніколас Робінсон, який стояв біля неї, похитувався на п’ятах, заражаючи знервованістю всіх присутніх. Мора відчула, як її пульс пришвидшується, вигнула шию, щоб краще бачити екран. Перше зображення змусило усіх нетерпляче зітхнути.

– Це просто ящик, – пояснив доктор Брір.

Мора зиркнула на Робінсона й побачила, що його вуста стиснулися у тонку лінію. Невже Мадам Ікс виявиться лише купою ганчір’я? Докторка Пульчілло біля нього була не менш напружена: вона вчепилася у спинку стільця радіолога й зазирала через його плече, чекаючи на ознаку чогось людського – що завгодно, аби воно підтверджувало, що в цих бинтах лежить мертве тіло.

Наступна картинка змінила все. Це був навдивовижу яскравий диск, і щойно він з’явився на екрані, усі спостерігачі одночасно й різко вдихнули.

Кістка.

Доктор Брір сказав:

– Це верхня частина черепа. Я вас вітаю, там безперечно хтось є.

Робінсон і Пульчілло радісно поплескали одне одного по спині.

– Ми саме на це чекали! – вигукнув він.

Пульчілло широко усміхнулася:

– Тепер можна добудовувати той виставковий зал.

– Мумії! – Робінсон відкинув голову назад і зареготав. – Усі люблять мумії!

На екрані з’являлися нові фрагменти черепа, привертаючи їхню увагу: порожнина була заповнена не мозковою речовиною, а мотузками, схожими на кубло хробаків.

– Лляні мотузки, – зачудовано пробелькотіла докторка Пульчілло, наче нічого прекраснішого в світі не бачила.

– Мозкова речовина відсутня, – завважив технік.

– Так, мозок зазвичай видаляли.

– Це правда, що мертвим устромляли в носа гак і висмикували мізки? – запитав він.

– Майже правда. Мозок так просто не висмикнути, він надто м’який. Імовірно, вони використовували якийсь інструмент, щоб збити його до рідкого стану, а тоді нахиляли тіло і мозок справді витікав через ніс.

– Оце так жесть, – пробуркотів технік. Але він ловив кожне слово Пульчілло.

– Череп могли лишити порожнім або напхати лляними мотузками з ладаном, як ось тут.

– Що таке взагалі цей ладан? Завжди було цікаво.

– Ароматна смола. Її видобувають з особливої породи дерев у Африці. Він дуже цінувався в прадавньому світі.

– Ось чому один із трьох царів приніс його у Віфлеєм.

Докторка Пульчілло кивнула.

– Дуже цінний дар.

– Гаразд, – мовив доктор Брір. – Ми опустилися вже нижче очниць. Тут ви бачите верхню щелепу і…

Він замовк і примружився, вдивляючись у неочікувану темну пляму.

– О господи, – пробелькотів Робінсон.

– Щось металеве, – сказав Брір. – У ротовій порожнині.

– Це може бути золотий листок, – сказала Пульчілло. – У греко-римську добу до рота іноді клали золоті листки.

Робінсон розвернувся до камери, яка записувала кожне слово.

– Схоже, у роті є метал. Це підтверджує наше орієнтовне датування греко-римською епохою…

– А це що таке? – вигукнув доктор Брір.

Мора різко розвернулася до екрана. У нижній щелепі мумії з’явилася яскрава пляма у формі зірки – приголомшлива, бо її не мало би бути у двотисячолітньому тілі. Судмедекспертка нахилилася ближче, вдивляючись у те, на що й не звернула б уваги, якби це тіло опинилося на її столі для розтину.

– Я розумію, що це неможливо, – тихо мовила вона, – але знаєте, на що це схоже?

Радіолог кивнув.

– Це схоже на пломбу.

Мора розвернулася до доктора Робінсона, шокованого не менше за інших присутніх.

– Щось подібне уже знаходили в єгипетських муміях? – запитала вона. – Проліковані зуби, які можна переплутати із сучасними пломбами?

Він похитав головою, дивлячись на неї широко розплющеними очима.

– Але це не значить, що єгиптяни не вміли такого робити. Їхня медицина була найрозвинутішою в давньому світі. – Він перевів погляд на колегу. – Джозефіно, що ти скажеш? Це твоя спеціалізація.

Докторка Пульчілло намагалася знайти відповідь.

– Є… медичні папіруси епохи стародавнього царства. Там описується, як закріпити зуби, якщо вони хитаються, як встановлювати зубні містки. Один цілитель прославився тим, що робив зуби. Тож ми знаємо, що вони були доволі винахідливі у стоматології. Значно випереджали свій час.

– Але чи були в них такі засоби? – спитала Мора, показуючи на екран.

Жінка збентежено перевела очі на зображення.

– Якщо й були, то мені про це не відомо, – тихо відповіла вона.

На моніторі з’являлися нові зображення у відтінках сірого – тіло, немов нарізане на скибки. Цю пацієнтку можна було опромінювати з усіх боків, піддавати величезним дозам радіації – вона не боялася раку чи побічних ефектів. Опромінення продовжувало атакувати її тіло, і вона спокійно цьому піддавалася.

Вражений побаченим раніше, Робінсон вигнувся вперед, мов натягнутий лук, готовий до нових несподіванок. З’явилися перші скибки грудної клітки, чорної й порожньої.

– Схоже, легені видалені, – сказав радіолог. – Бачу лише зморщену частинку середостіння у грудях.

– Це серце, – сказала Пульчілло, уже спокійніше. Принаймні на це вона очікувала. – Його завжди намагалися залишити на місці.

– Саме серце?

Вона кивнула.

– Воно вважалося вмістилищем розуму, тому його від тіла не відділяли. У «Книзі мертвих» є три окремі закляття для того, щоб серце лишалося на місці.

– А інші органи? – поцікавився технік. – Чув, що їх складали у спеціальні глеки.

– Це до двадцять першої династії. Десь після тисячного року до нашої ери органи почали загортати у чотири згортки й повертати до тіла.

– Отже, ми маємо їх побачити?

– Якщо ця мумія – епохи Птолемеїв, то так.

– Гадаю, я можу зробити припущення щодо її віку на час смерті, – сказав радіолог. – Зуби мудрості повністю виросли, шви черепа закриті. Але дегенеративних змін у хребті я не бачу.

– Молода, але доросла, – сказала Мора.

– Ймовірно, до тридцяти п’яти років.

– У ту епоху, в яку вона жила, тридцять п’ять – це глибока зрілість, – завважив Робінсон.

Сканування пройшло грудну клітку, промені прорізали шари обгорток, панцир висохлої шкіри й кісток, відкриваючи черевну порожнину. Те, що бачила Мора, було моторошно незнайомим, дивним, наче розтин прибульця. Там, де мали б бути печінка й селезінка, шлунок та підшлункова залоза, лежали подібні на змій кільця лляної тканини, – у цьому внутрішньому ландшафті не було нічого звичного. Лише яскраві вузли хребців нагадували, що це справді людське тіло, вичищене до оболонки й напхане ганчір’ям, наче лялька.

Для неї анатомія мумії могла бути чужою, та для Робінсона й Пульчілло це була знайома територія. З появою нових зображень вони схилялися все ближче до екрана, завважуючи деталі.

– Ось, – вигукнув Робінсон, – чотири лляні згортки з органами.

– Гаразд, переходимо до тазу, – сказав доктор Брір і показав на дві бліді арки – верхні краї гребенів клубових кісток.

Шматок за шматком, комп’ютер збирав і обробляв дані рентгенівських променів, і таз поволі набував форми. Кожне зображення дражнило новими подробицями, як у цифровому стриптизі.

– Подивіться на форму тазової апертури, – завважив доктор Брір.

– Це жінка, – сказала Мора.

Радіолог кивнув.

– Я б сказав, що це доволі точно.

Він озирнувся до археологів і широко всміхнувся.

– Тепер можете офіційно називати її Мадам Ікс, це не Містер Ікс.

– Погляньте на лобкове зрощення, – додала Мора, не зводячи очей з екрана. – Розходження немає.

– Погоджуюся, – кивнув Брір.

– І що це значить? – запитав Робінсон. Мора взялася пояснювати:

– Коли дитина, народжуючись, проходить через тазову апертуру, цей процес може спричинити розділення тазових кісток у місці зрощення. Схоже на те, що ця жінка дітей не мала.

Технік засміявся.

– Ваша мумія не була мамою.

Сканування вже йшло нижче тазу, було видно зрізи стегнових кісток в оболонці зів’ялої плоті.

– Ніку, треба зателефонувати Саймону, – сказала Пульчілло. – Він, певно, чекає біля телефона.

– Боже, геть забув. – Робінсон дістав мобільний, набрав номер боса. – Саймоне, знаєте, на що я зараз дивлюся? Так, вона розкішна. Плюс, ми знайшли кілька несподіванок, тож пресконференція буде…

Він замовк, завмер, дивлячись на екран.

– Якого дідька? – бовкнув технік.

Зображення, яке сяяло зараз на екрані, було таким несподіваним, що кімната поринула у повне мовчання. Якби на столі лежала жива пацієнтка, Мора без проблем установила б маленький металевий об’єкт у литці, який розбив тендітну колону малої гомілкової кістки. Але цьому металу не було місця у нозі Мадам Ікс.

Кулі не було місця в епосі Мадам Ікс.

– Це те, що я думаю? – спитав технік.

Робінсон похитав головою.

– Це має бути посмертне пошкодження. Що ж іще?

– Посмертне пошкодження двотисячолітньої давнини?

– Я… Саймоне, я передзвоню.

Робінсон дав відбій. Розвернувся до оператора й наказав:

– Вимкніть. Вимкніть негайно запис. – Глибоко вдихнув. – Гаразд. Гаразд… Підійдемо до справи розважливо.

Він випростався, набираючись упевненості, натрапивши на очевидне пояснення.

– Мисливці на сувеніри часто пошкоджують чи псують мумії. Вочевидь, хтось вистрелив у цю. А музейний працівник намагався це виправити і обгорнув її наново. Тому ми не бачили вхідного отвору у пов’язках.

– Усе було не так, – втрутилася Мора.

Робінсон кліпнув.

– Тобто? Це єдине можливе пояснення.

– Ногу було пошкоджено не посмертно. Це сталося, поки жінка була ще жива.

– Це неможливо.

– Боюся, докторка Айлс має рацію, – сказав радіолог і глянув на Мору. – Ви про раннє утворення кісткової мозолі на місці тріщини?

– Що ви маєте на увазі? – запитав Робінсон. – Що за кісткова мозоль?

– Це ознака того, що зламана кістка вже почала заживати, коли ця жінка померла. Вона прожила принаймні кілька тижнів після поранення.

Мора розвернулася до куратора.

– Звідки у вас ця мумія?

Окуляри Робінсона знову сповзли до кінчика носа, він дивився понад ними, наче загіпнотизований сяйвом у нозі мумії.

Відповіла докторка Пульчілло, ледь чутним шепотом:

– У підвалі музею. Нік… доктор Робінсон знайшов її у січні.

– А звідки музей її отримав?

Пульчілло похитала головою.

– Ми не знаємо.

– Мають бути якісь записи. Щось у ваших документах мусить указувати на те, звідки вона з’явилася.

– Нічого немає, – сказав Робінсон. До нього нарешті повернувся голос. – Музеєві Кріспіна сто тридцять років, багатьох документів бракує. Ми не знаємо, скільки вона пролежала у підвалі.

– То як ви її знайшли?

Навіть у добре кондиціонованому приміщенні на чолі доктора Робінсона виступив піт.

– Мене найняли три роки тому, і я почав інвентаризацію колекції. Так і натрапив на неї. Лежала у ящику без позначень.

– І це вас не здивувало? Знайти таку рідкість, як єгипетська мумія, у непозначеному ящику?

– Але ж мумії не такі вже й рідкісні. У дев’ятнадцятому столітті в Єгипті їх можна було купити по п’ять доларів, тож американські туристи привозили їх додому сотнями. Вони лежали на горищах, у антикварних крамничках. Цирк почвар у Ніаґара-Фоллз навіть заявляв, що має в своїй колекції мумію Рамзеса Першого. Тож не така вже й дивина – знайти мумію в музеї.

– Докторко Айлс? – озвався радіолог. – Маємо попередню рентгенограму. Ви захочете це побачити.

Мора розвернулася до екрана. На ньому світився звичний рентгенівський знімок – такі вона вішала на власному негатоскопі у морзі. І не потребувала радіолога, щоб зрозуміти, що на ньому зображено.

– Тут не може бути сумнівів, – сказав доктор Брір.

«Ні. Жодних сумнівів. Це – куля в нозі».

Мора дістала мобільний.

– Докторко Айлс, кому ви дзвоните? – спитав Робінсон.

– Викликаю транспорт із моргу, – відповіла вона. – Тепер Мадам Ікс – справа судово-медичної експертизи.