Хроніки Нарнії: Небіж чорнокнижника

Розділ 8. Бійка біля вуличного ліхтаря

— Ха! Г'імператриця, кажеш? Це ще треба перевірити, — сказав хтось.

А інший докинув:

— Тричі «слава» Г'імператриці Різницького Ножа!

Більшість голосів підтримала його.

Обличчя чаклунки запалало рум'янцем і вона дуже вишукано вклонилася. Та вигуки «слава» потонули у вибухові реготу, і Джейдіс усвідомила, що з неї просто кепкують. Вираз її обличчя миттю змінився. Вона перекинула ножа в ліву руку і далі, без усякого попередження, зробила те, на що неможливо було дивитися без страху. Легко, без зусиль, наче то була найпростіша у світі річ, випроставши праву руку, вона виламала металеву поперечину вуличного ліхтаря. Якщо Джейдіс і втратила деякі зі своїх можливостей у нашому світі, то сила таки залишилася при ній. Вона могла переламати залізний прут як сірничок. Чаклунка підкинула у повітря свою нову зброю, впіймала, струсонула нею і пришпорила коня.

«Тепер мій шанс», — подумав Диґорі. Він прослизнув поміж конем та огорожею і почав наближатися до чаклунки. Якби кінь заспокоївся хоч на мить, хлопець зміг би ухопити її за п'яту. Тільки-но Диґорі кинувся, як почув жахливий тріск і глухий удар: чаклунка з розмаху торохнула залізним прутом по шоломі старшого поліціянта. Той упав як підкошений.

— Швидше, Диґорі. Це треба зупинити, — пролунав голос поруч із ним. То була Поллі, яка, лиш їй дозволили встати з ліжка, швиденько прибігла сюди.

— Ну ти й молодчинка, — зрадів Диґорі. — Міцно тримай мене. Не переплутай: жовтий перстень. Але не одягай його, доки я не крикну.

Тут знов розлігся тріск і другий поліціянт також обм'як. Юрба розлючено заревіла:

— Стягніть її додолу! Діставайте камені з бруківки! Викликайте військових!

Але більшість людей відбігла чимдалі. Візник, який, вочевидь, був найхоробрішою, як і найдобрішою, особою серед присутніх, залишився поряд із конем, викручуючись та ухиляючись від залізного прута і постійно намагаючись ухопити Перчика за вузду. Юрба заклекотіла і знову пішла у наступ. Над головою Диґорі просвистів камінь. Тоді могутнім дзвоном пролунав голос чаклунки — на цей раз він звучав так, неначеб вона була майже щаслива:

— Паскуди! Ви дорого заплатите за це, коли я підкорю цей світ. Від вашого міста не залишиться каменя на камені! Я вчиню з вами як із Черном, як із Феліндою, як із Сорлоїсом, як із Брамандином.

Диґорі врешті вхопив її за литку. Вона хвицьнула і вдарила його в обличчя. Від болю хлопець відпустив її. Губа його була розсічена, а в роті зібралося повно крові. Десь зовсім поряд голосом дядька Ендрю скімлило:

— Мадам… моя дорога молода пані… заради всього святого… заспокойтеся!

Диґорі вдруге вхопився за її п'яту, але чаклунка знову його струсила. Той залізний прут повалив уже багатьох людей. Хлопець зробив третю спробу учепився за п'яту і тримався як вош кожуха. «Давай!» — гукнув він до Поллі, а тоді…

О, вдалося: розлючені й перелякані обличчя зникли. Сердиті та спантеличені голоси змовкли. За винятком… голосу дядька Ендрю. Він продовжував примовляти у темряві поруч із Диґорі:

— О-о! Це що — марення? Це кінець? Я цього не витримаю. Це несправедливо. Я ніколи не мав наміру бути чорнокнижником. Це якесь непорозуміння. Це моя хресна у всьому винна. Я буду скаржитися… І це при моєму здоров'ї… Такий старовинний дорсетширський рід…

«Остогид, — подумав Диґорі. — Його нам тільки бра-кувало. Ото ще мені прогулянка!»

А вголос додав:

— Ти тут, Поллі?

— Так, тут, але перестань штурхатися.

— Я не… — почав було Диґорі, але не встиг нічого більше сказати, бо їхні голови вихопилися під тепле і зелене склепіння лісу. І як тільки вони вилізли з калюжі, Поллі вигукнула:

— Поглянь! Ми притягнули за собою старого коня. І пана Кеттерлі! І візника! Ну нічо' собі, оце так горох з капустою!

Як тільки чаклунка зрозуміла, що знову потрапила до лісу, вона зблідла і схилилася коневі на шию, обличчям у гриву. Видно було, що почувається вона вкрай погано. Дядько Ендрю тремтів. А от Перчик, наш кінь, струснув головою, весело заіржав і на очах почав оживати. Відтоді як Диґорі вперше побачив його, кінь нарешті заспокоївся. Його прищулені вуха повернулися у звичайне положення, а в очах загорівся живий вогник.

— Ось так, старенький, — сказав візник, поплескуючи Перчика по шиї, — так ліпше. Заспокойся.

Перчик учинив найприроднішу річ, яку може зробити в лісі спраглий (і спокійний) кінь. Він поволі рушив навпростець до найближчої калюжі і ступив у неї, щоб напитися. Диґорі далі тримався за п'яту чаклунки, а Поллі не випускала руки Диґорі. Візник одну руку поклав на Перчика, а дядько Ендрю, якого все ще трусило, саме вчепився у другу руку візника.

— Мерщій, — промовила Поллі, глянувши на Диґорі, — зелені!

Так коник і не напився з тієї калюжі. Натомість уся компанія виявила, що поринає у темряву Перчик заіржав, Дядько Ендрю заскімлив. Диґорі промовив:

— Хоч раз поталанило.

Запала коротка пауза. Потім Поллі поцікавилася.

— Чи не мали б ми вже прибути туди?

— Ми вже кудись прибули, — відповів Диґорі. — Принаймні, я стою на чомусь твердому.

— О, я теж щойно це усвідомила, — погодилась Поллі. — Але чому так темно? Слухай, як ти гадаєш, може, ми потрапили не в ту калюжу?

— Напевно, це Черн, — міркував Диґорі. — Тільки повернулися ми серед ночі.

— Це не Черн, — сказав голос чаклунки. — Це порожній світ. Це Ніщо.

Дійсно, воно було надзвичайно схожим на Ніщо. Там не було зірок. Було так темно, що нікому б узагалі не вдалося розгледіти один одного, а тому навіть не мало значення, чи взагалі були відкриті їхні очі. Під ногами було щось пласке і прохолодне — воно могло бути ґрунтом, та, вочевидь, не було травою чи деревом. Повітря було сухим і прохолодним. Вітру не було.

— Моя погибель приходить по мене, — з моторошним спокоєм промовила чаклунка.

— Ой, не кажіть так, — простогнав дядько Ендрю. — Моя люба молода пані, благаю, не кажіть таких речей. Не може вже бути гірше, ніж зараз. Ох, візниче… мій добрий чоловіче… чи не прихопив ти часом для себе плящинки? Краплина спиртного — це саме те, що мені зараз необхідно.

— Ану послухайте, що я вам скажу, — озвався візник лагідним, спокійним, мужнім тоном. — Заспокойтеся ви. Кості у всіх цілі? Добре. Ми повинні дякувати долі за те, що з жодним із нас нічого не сталося після такого падіння. Тепер… якщо ми провалилися в якесь приміщення… ніби в нову станцію метро… то хтось прийде і витягне нас звідси скоро, побачите! а якщо ми померли… чого я не заперечую… ну то згадайте, що на морі буває ще гірше, і хлопці теж часом гинуть. А якщо чоловік провадив порядне життя, то йому нема чого боятися. І якщо вас цікавить моя думка, то, гадаю, ми могли б найліпше провести час, коли би щось заспівали.

І він заспівав. Він завів обжинковий гімн — із подякою за всі плоди, що були «зібрані без втрат у засіки». Ця пісня бу-ла не надто доречна тут, де, як можна було здогадатися, зроду нічого не зростало, однак вона була єдиною, яку візник добре знав. У нього був гарний голос, діти також приєдналися. Звучало славно. Дядько Ендрю з чаклункою утрималися.

Коли пісня уже закінчувалася, Диґорі відчув, як хтось шарпає його за лікоть. З густого духу бренді та сигар і дотику доброго вбрання, він зрозумів, що то був дядько Ендрю. Дядько обережно відтягнув Диґорі від інших. Коли вони трохи відійшли, старий прихилився до його вуха так близько, аж Диґорі стало лоскітно, і гаряче прошепотів:

— Тепер, мій хлопчику, тікаймо із твоїм перснем. Давай, забираймося.

Але чаклунка мала дуже добрі вуха.

— Йолопе, — пролунав її голос, — ти що, забув, що я можу чути людські думки? Відпусти хлопця. Якщо спробуєш мене зрадити, я придумаю таку помсту на твою дурну голову, про яку не чули у жодному зі світів від початку початків.

— І, — додав Диґорі, — якщо Ви думаєте, що я, як остання свиня, втік би і залишив Поллі, і візника, і коника… отут, то глибоко помилились.

— Ти, неслухняний малий нахабо… — почав було сваритися дядько Ендрю, але візник перебив його:

— Чш-ш!

Усі прислухалися. У темряві нарешті щось відбувалось. Якийсь голос почав співати. Він був так далеко, що Диґорі не міг визначити, з якого боку долинала пісня. Часом здавалося, що звідусіль. Якусь мить хлопець був майже переконаний, що звук виростав із-під землі. Низькі тони були такими глибокими, що їх можна було справді сприйняти за голос самої землі. То не були слова. То, мабуть, і не була мелодія. Однак, якщо порівнювати із чимось звичним, то це можна б означити як найчарівніший звук, який Диґорі будь-коли доводилося чути. Звук був настільки прекрасним, що Диґорі ледве міг його витримати. Здавалося, що і кінь це відчував: він тихо і лагідно заіржав, ніби по роках виснажливої праці у запрязі уявив себе на старому лузі, де колись вибрикував лошатком, ніби побачив когось, кого пам'ятав і любив і хто прямував до нього навпростець через луг, несучи йому шматочок цукру.

— Гой! — вигукнув візник. — Чи ж не мило?!

А потім водночас сталося аж два дива. Перше — до голосу приєдналося безліч голосів у повній гармонії. Тільки тональність була значно вища. То були холодні, трепетні, срібні голоси. Другим дивом було те, що темрява згори зненацька спалахнула зорями. Вони з'явилися не поступово, одна за одною, як то буває літнього вечора, а — ось цієї миті ще була суцільна темрява, а вже наступної заяскріли тисячі і тисячі цяток світла… самітні зорі, сузір'я і планети, яскравіші та більші, ніж у нашому світі. Було безхмарно. Разом із новими зорями з'явилися й нові голоси. Якби Вам довелося це почути і побачити, як Диґорі, то Ви би подумали, що це співають зорі, а той глибочезний голос був Першим Голосом, який покликав їх до життя та співу.

— Сили небесні! — дивувався візник. — Я міг би бути кращою людиною ціле моє життя, якби там, у нас, був пізнав те, що тут.

Голос на землі тепер звучав іще голосніше, радісніше й урочистіше, а голоси на небі, що деякий час супроводжували його, почали стихати. І тут сталося ще щось.

Далеко, майже над самим горизонтом, небо почало сіріти. Повіяв легенький, дуже свіжий вітерець. Небо в одному місці повільно і невпинно світлішало. Можна було вже розрізняти темні обриси пагорбів. Увесь той час Голос продовжував свій спів.

Скоро розвиднілося настільки, що можна було розгледіти обличчя одне одного. Візник та діти стояли з відкритими устами та сяючими очима. Вони впивалися звуками. Здавалося, що ті звуки їм щось нагадували. Дядько Ендрю також роззявив рота, але не від радості. У нього був такий вигляд, ніби його підборіддя просто відокремилося від обличчя. Дядькові плечі якось обвисли, а коліна дрібно тремтіли: йому не подобався Голос. Якби пан Ендрю міг утекти звідси поповзом у щурячу нору то саме так і вчинив би. А от чаклунка, мабуть, розуміла цю музику ліпше, ніж будь-хто з них. Вона міцно зціпила губи і стиснула кулаки. Від часу, коли розпочалася пісня, вона зрозуміла, що весь цей світ наснажується іншою магією, сильнішою за її власну. Чаклунка була сповнена ненависті. Їй хотїлось розбити весь цей світ, ба ні, всі світи, на дрібні скалки, лишень би зупинити цей спів.

Кінь стояв, нашорошивши вуха, а під шкірою в нього пробігали тремтливі хвилі. Кінь фуркав і нетерпляче бив копитом об землю: він більше не був схожим на стару втомлену шкапу — тепер дійсно можна було повірити, що його батько бував у боях.

Небо на сході змінило свої барви спершу з білої на рожеву, а потім на золоту. А Голос наростав і наростав, аж почало здригатися повітря, і коли досяг свого наймогутнішого і найвеличнішого звучання, зродилося сонце.

Диґорі ніколи не бачив такого сонця. Сонце над руїнами Черну виглядало старшим за наше, а це явно було молодше. Коли воно підіймалося, то, здавалося, сміялося з радості. Коли промені осяяли землю, наші мандрівники почали роздивлятися, куди ж вони потрапили. То була розлога долина, через яку звивалася широка бистра річка, несучи свої води на схід, до сонця. На півдні були гори, а на півночі — пологі пагорби. Проте долина ця була зовсім пустельною — одна земля, каміння і вода. Не було видно ні дерев, ні кущів, ані стеблини трави. Земля вигравала багатими барвами — свіжими, теплими і живими. Ті барви хвилювали. А коли наші мандрівники на-решті побачили самого співака, то забули геть про все на світі.

Це був лев. Велетенський, гривастий та ясний, він стояв лицем до сонця, що саме сходило. Він широко відкрив рот у співі. Його постать бовваніла десь за триста ярдів від мандрівників.

— Цей світ жахливий, — витиснула зі себе чаклунка. — Ми мусимо летіти звідси. Підготуй заклинання.

— Я цілком згодний з Вами, мадам, — підтримав її дядько Ендрю. — Дуже неприємне місце. Зовсім нецивілізоване. Якби тільки я був молодшим і мав рушницю…

— От бісового батька син! — перебив його візник. — Гадаєш собі, що зміг би його застрелити?

— А хто зміг би? — поспитала Поллі.

— Підготуй заклинання, старий йолопе, — нагадала Джейдіс.

— Так, звичайно, мадам, — улесливо відповів дядько Ендрю. — Треба, щоб обоє дітей торкнулися до мене. Диґорі, одягни-но швидше свого персня і — додому.

Дядько Ендрю хотів утекти, залишивши чаклунку напризволяще.

— О, це перстені, так?! — скрикнула чаклунка, зістрибуючи з коня. Вона вмить залізла б до кишені Диґорі, але хлопець схопив Поллі за руку і вигукнув:

— Бережись! Якщо будь-хто з вас зрушиться хоч на півкроку, ми обоє зникнемо, і ви залишитеся тут назавжди. Так, у моїй кишені є перстень, який може перенести нас із Поллі додому. Але дивіться: моя рука напоготові. Отож тримайтеся подалі. Я прошу вибачення у Вас, — він поглянув на візника, — й у Вашого коня, але інакше не можу цьому зарадити. Що ж до вас двох, — він подивився на дядька Ендрю та королеву, — то обоє ви — чаклуни, а значить, вам має бути добре удвох.

— Гей, та припиніть галасувати, — озвався візник. — Я хочу послухати музику.

Бо пісня саме змінилася.