Хто і де зірвав бліцкриг

ВЕЛИЧ КУТУЗОВА І ЧЕРГОВА ПОСЛУГА СТАЛІНА... ГІТЛЕРУ

Реальна обстановка вимагала збереження армії, бо тільки вона могла врятувати Вітчизну. Та в ці трагічні дні долю армії вирішували не мудрі воєначальники, як у 1812 році на раді у Філях, а політичний вождь-диктатор, який заховався за кремлівськими стінами й підготував собі глибоко під землею надійне сховище-бункер у Куйбишеві. Ті великі російські полководці на чолі з Кутузовим, відстоявши поле бою і маючи війська, палаючі бажанням «заутра бой зате-_ять новый», все ж таки вирішили в ім'я врятування і збереження могутньої армії здати столицю Росії — Москву.

Якби Кирпоносу дозволили своєчасно відступити, то він зумів би ще багато зробити для остаточної перемоги. Тоді були б і час, і можливість організовано вивести війська з нависаючого оточення, наставити мін у районах можливих переправ німців, а на дорогах виставити могутні й мобільні ар'єргарди, як це зробили російські командири в 1812 році під Смоленськом, чим провалили сміливий план Наполеона оточити тут російську армію і наголову розбити її. Кирпонос зумів би відступити з військами, пальним, боєприпасами й дати бій у вигідних для своїх армій умовах. Я впевнений, що тоді б рубіж на Пслі, нижня течія Дніпра, Смоленськ, схід Білорусії були б кінцевим рубежем для німців, за який далі на схід не ступила б нога завойовника. І не дістались би фашистам ні Донбас, ні Харків, не топтали б вони нашу землю до Москви, Воронежа, Сталінграда, Кавказького хребта. Саме з вини Сталіна армія Кирпоноса опинилася в оточенні, втратила багато техніки і солдат. Тільки в полон німці взяли понад 600 тисяч наших воїнів.

І донині люди не знають усієї правди про те, що відбувалося в пеклі, в яке Сталін увігнав у вересні 1941 року півтора мільйона наших солдат і офіцерів і ще більшу кількість цивільного населення.

Від західних кордонів оточення (Києва і правого берега Дніпра) до східних (міста Лубен Полтавської області на річці Сулі) — 220 кілометрів, від південних (місто Кременчук на Дніпрі) до північних (місто Прилуки Чернігівської області) — майже 300 кілометрів. І весь цей простір не тільки по центральних і міжрайонних дорогах, а й по манівцях був забитий танками, бронеавтомобілями, тягачами, гарматами, автомашинами, кінними підводами й нескінченними колонами піхоти, які відступали. А між ними, а частіше поруч із ними, ліворуч і праворуч доріг, зайнятих арміями, рухалася незліченна маса біженців — також на автомобілях, підводах, тракторах і комбайнах. (Була категорична команда союзних і республіканських верховних властей евакуювати на схід сільськогосподарську техніку, всю худобу, зерно й продукти).

Пригадай, читачу, мій ровеснику, як ми тоді вірили пропаганді, як були переконані, що далі Дніпра ворог не пройде, буде зупинений, а потім проб'є і наш час: Червона Армія, оговтавшись від раптовості нападу, зробить «і на нашій вулиці свято». Особливо пристрасно цього бажали численні маси українців, росіян, євреїв, люди інших національностей, сім'ї військовослужбовців, керівних працівників Західної і Правобережної України. Більшість із них, евакуювавшись через Київ, Черкаси й Кременчук, уже в липні опинилися на лівому березі Дніпра й після жахів бомбардувань і кулеметних обстрілів на прифронтових дорогах Правобережжя тут, у селах, у гостинних полтавців почувалися майже як у Бога за пазухою. Бо знаходилися не лише в глибокому тилу й серед добрих людей, а й у зоні, яка ворогу, як були переконані, не доступна. Червона Армія не дозволить форсувати Дніпро. У кожному селі, майже в кожній полтавській сім'ї жили біженці: євреї, українці, росіяни та інші люди, котрі потрапили в біду. Добрі й турботливі полтавки, залишившись без чоловіків і синів, які пішли на фронт, по горло зайняті роботою на полях, фермах, не завжди знаходячи хвилину нагодувати своїх дітей, ділилися останнім шматком хліба з сім'ями, загнаними до їхніх домівок великим лихом. Полтава, Кременчук, Миргород, Лубни та всі інші міста й села були заповнені втікаючими від рабства людьми. Таких біженців були сотні тисяч тільки в Полтавській області, не кажучи вже про все Лівобережжя.

І коли раптом залунали бомбові й артилерійські канонади вже на лівому березі Дніпра, запалали полтавські села й містечка в придніпровських Золотоніському, Іркліїв-ському, Чорнобаївському, а потім і в Драбівському, Ор-жицькому, Згурівському, Яготинському та інших районах, усі ці втікачі знову опинилися на дорозі, що вела не до Храму, а в невідомі й тривожні далі на схід. Безперервні потоки людей ішли, несучи на руках немовлят, ведучи підлітків, а за плечима — мішки й торбинки. Багато хто тягнув за собою возики. Полями й луками молоді полтавки гнали на схід стада корів, табуни коней, отари овець.

Безліч військової техніки і червоноармійців змішалися з не меншою масою народногосподарської техніки й цивільних людей, вони тіснили один одного, утворювали нездоланні пробки і затори на нормальних широких степових дорогах.

А що робилося на численних переправах через ріки Тру-біж, Сліпорід, Оржицю, Супой, Удай, Сулу, Хорол та багато інших? Хто там не був, той не може уявити всього цього. Навіть тоді, коли не налітали німецькі літаки, в таких місцях бушували давки й стовпища, військовий транспорт на багато діб затримувався біля переправ, а тут ще напирали громіздкі комбайни й колгоспно-радгоспні трактори з причепами, навантажені продуктами й особистими речами селян, які переганяли техніку. Спокійнішими були лише дні і години, коли йшов дощ. За ясної погоди безліч літаків: бомбардувальники з низьких висот, а винищувачі з бриючого польоту, — сіяли смерть і жах серед людських мас. І якщо військові, навчені гірким досвідом, знали, що треба розсипатися, шукати борозну чи ямку (якщо вже немає часу викопати собі заглиблення саперною лопаткою), то перелякані до нестями цивільні люди натовпами кидалися з боку в бік, і всюди їх настигала смерть від кулеметного вогню.

Літописці й історики донесли до нас свідчення, як «вся жахлива сила Батиєва, як густа хмара, з різних сторін облягла Київ. Через скрипіння численних бричок, ревіння вер-блюдів і волів, іржання коней і лютий крик противника ледь чули один одного витязі, які захищали Київ». Літописець доніс до нас страшну картину жахливої долі й загибелі від Ба-тиєвих загарбників. Нині, через 700 років, картина немовби знову повторилася, але жахи й розміри трагедії не піддавалися ніякому порівнянню. Ця катастрофічна драма розгорнулася не в одному чи кількох містах, а на території не менше шести тисяч квадратних кілометрів. Спочатку був лише цей величезний котел. Пронизливий свист, а потім оглушливий гуркіт падаючих на землю бомб, нестихаючий гуркіт гармат і розривів снарядів, натужний гул моторів танків і тягачів, безперервна стрілянина з кулеметів і автоматів численних гітлерівських колон машин і мотоциклів, нелюдські крики біженців, іржання оскаженілих від страху коней, ревіння корів і волів — усе це породжувало паніку... Люди гинули тисячами. Кулемети з низько літаючих літаків і наступаючих із різних сторін танків і танкеток буквально викошували не лише величезні колони людей, а й нечисленні їх групи, які розбігалися в пошуках укрить. «Мессершмітти» і танкетки ганялися навіть за поодинокими втікачами.

Наша авіація, зазнавши величезних втрат на аеродромах на світанку 22 червня, була ослаблена й не могла відігнати німецькі літаки.

У перші дні оточення війська хоча й зазнавали великих втрат, та все ж із боями просувалися на схід, сподіваючись прорватися крізь танкові заслони Гудеріана і Клейста.

Нафтобази й склади з повними цистернами й достатньою кількістю діжкотари були розташовані в основному в районі Києва, Черкас і Кременчука. За категоричної вимоги Київ не залишати, їх добре охороняли й не переміщували на схід, щоб спокійно заправляти величезну кількість прифронтової техніки, яка вела бої західніше й південніше Києва. Та коли кільце біля Лубен замкнулося і Ставка нарешті зрозуміла розміри трагічного кінця, надійшло усне розпорядження Сталіна про відступ.

Кирпонос дав команду перед відступом заправити всі баки танків і машин, — залити пальним усі бензовози й водовози міста, заповнити усю наявну тару, а резерви, що залишилися, — знищити. Усе це було зроблено, та пального вистачило тільки десь на половину дороги до Лубен.

Аналогічне становище склалося і з боєприпасами. Ворог насідав з усіх боків, величезний котел було розрізано на три частини, усі наявні війська Рундштедт кинув на розгром оточених. Наші танкісти й шофери, залишившись без пального, змушені були кидати свою, тепер непотрібну, техніку й битися врукопашну. Війська втратили можливість маневрувати артилерійськими гарматами на тракторній тязі, які також не заправлялися. Багато екіпажів танків закопували свої машини в землю або інші укриття і продовжували бій.

Ворожа сила, ревучи моторами й брязкаючи гусеницями залізних чудовиськ, заглушаючи тепер уже майже беззбройних наших воїнів пострілами гармат, вибухами снарядів і безупинними густими кулеметними чергами, сталевою лавиною, ніби гігантським пресом, стискала оточення з усіх сторін.

І в це пекло на землі додавалася загибель із неба. Наших літаків не було, а Гітлер спрямував сюди всі бомбардувальники й винищувачі, що знаходилися на Східному фронті. Бомби градом сипалися на наші війська і цивільне населення, сотні літаків безперервно поливали кулеметними чергами червоноармійців, колони біженців, села і хутори.

Учасник тих грізних боїв, двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант артилерії В. С. Петров у своїй книзі «Минуле з нами» пише: «Гітлерівське командування, призупинивши наступ на головному стратегічному — Московському — напрямку, кинуло проти військ Південно-Західного фронту на допомогу групі армій «Південь» майже половину сил групи армій «Центр». Внаслідок зустрічних ударів, завданих 2-ю танковою групою із півночі і 1-ю — з півдня, противнику вдалося оточити наші війська.

У районі між Києвом і рубежем ріки Сули розгорнулася величезна битва, що тривала безперервно понад місяць. У ній брало участь майже півтора мільйона солдат, майже половина всіх танкових з'єднань противника, що були на Східному фронті, велика кількість артилерійських і авіаційних частин». (В. С. Петров. Минуле з нами. — K.: По-літвидав України, 1979).

Німці розчленили котел на три частини, які також оточили з усіх боків і протягом багатьох днів громили. Екіпажі танків билися до останнього снаряда. Та наприкінці вересня бої припинилися. На цьому величезному просторі, як записав у своєму щоденнику начальник генштабу сухопутних військ Німеччини Гальдер, відбулися небувалі в світовій історії бої. Наші втрати тільки військовополоненими склали 570 тисяч. Це підрахували Гудеріан та інші пунктуальні воєначальники Німеччини. Скільки там залишилося вбитих, ми не знаємо й досі, і це стане відомо тільки тоді, коли відкриють наші й німецькі архіви, допустять їх вивчити неупе-реджених і сумлінних учених України, Росії та Німеччини.

Більшість наших командирів і начальників штабів загинули, документи втрачені або заховані в потаємних місцях, які тепер нікому знайти (бо ті, хто ховав, також незабаром загинули, кидаючись із кінця в кінець у котлі, або в німецькому полоні).

У 1952 році мене було призначено директором Красенів-ського бурякорадгоспу Чорнобаївського району (тоді Полтавської області). Доводилося часто їздити до Лубен, Ор-жиці, Пирятина, Яготина, Драбова, Семенівки та інших райцентрів. Я був уражений, що ще до того часу, через одинадцять років після тієї битви, на багатьох полях цих районів іржавіли наші розбиті танки, тягачі, трактори, важкі гармати та багато іншої техніки. І подібна картина була на всій території того страшного котла.

...Наприкінці цієї трагедії Кирпонос зі своїм штабом проходив на схід територією Полтавської області. Рухалися в бік Лохвиці, яка вже кілька днів була зайнята танкістами Гудеріана. Та й сам німецький генерал також перебував у цьому містечку.

20 вересня штаб фронту в складі великої кількості генералів і середніх офіцерів, бійців охорони, а також кількох військових підрозділів опинився в урочищі Шумейковому, що поросло кущами і молодими невисокими деревцями. Німецькі танки, танкетки й піхота оточили урочище з усіх боків. Понад добу тривав нерівний бій. Більшість захисників загинули. Кирпонос удень був поранений, а ввечері вбитий осколками міни, що вибухнула поруч. Уночі, коли бій затих, друзі й ад'ютант викопали могилу, поховали командуючого. Зірку Героя Радянського Союзу й особисті документи забрали з собою. Ад'ютанту й ще кільком чоловікам удалося вночі пробратися повз сонні екіпажі німецьких танків і сховатися в одному з сіл, а потім пройти до своїх.

На світанку наступного дня німці знову відкрили мінометний і артилерійський вогонь. Із тих, хто захищався в урочищі (близько 800 осіб), мало хто вижив.

Від місця загибелі Кирпоноса й штабу Південно-Західного фронту до Лохвиці, де спокійно ночував Гудеріан, менше 10 кілометрів. Коли Гудеріану вранці повідомили про розгром штабу Південно-Західного фронту й можливу загибель Кирпоноса, він не повірив, доручив негайно перевірити.

Незабаром знову доповіли, що штаб справді знищено, але труп Кирпоноса не виявлено. Показали частину вцілілих штабних документів, привели кількох полонених старших офіцерів, які підтвердили розгром штабу й не зовсім чітко розповіли про долю свого командуючого. Мовляв, вони знали, що в урочищі той справді був, але що сталося вчора й уночі, не знають, бо оборонялися не поряд із тим місцем, де знаходився Кирпонос. Також повідомили, що частина їхніх товаришів уночі вийшла з котла. Що приховувалося за цією відповіддю, тепер ніхто не скаже. Навмисне приховували від німців загибель свого командира чи дійсно не знали, що цілком вірогідно. Вони понад добу були в пеклі, а в ньому, треба вважати, нічого не видно, що відбувається не лише навкруг, а й поруч.