Хвилі над нами

АЗОВСЬКЕ МОРЕ

На початку осені ми, нарешті, вибралися на Казантип. Об'їздивши з експедиціями майже все Азовське море і добре попрацювавши в різних його районах, я мала більш або менш чітке уявлення, що саме можна знайти в тому чи іншому місці.

Район Генічеська з мілководним Утлюкським лиманом, де навіть найменші судна рискують зачепити кілем за мулисте дно, міг бути цікавим, коли б у нас була в запасі необмежена кількість літніх днів; треба було б виждати, поки встановиться тиха погода і вода хоч трохи очиститься від маси завислих у ній часток.

Острів Бірючий з його багатокілометровими пляжами битої черепашки і дном, яке поступово знижується, з банками і заглибинами між ними був би, мабуть, ще цікавіший, особливо якщо згадати, що там нерідко зустрічаються великі осетри і севрюги. Але перше ж хвилювання могло зіпсувати і без того не дуже добру видимість. Крім того, до Бірючого важко добиратись: із Москви до Ново-Олексіївки, потім від залізниці до Генічеська, а там треба чекати попутного «дуба» або катера рибоконсервного заводу, щоб перепливти 18 кілометрів Утлюкського лиману, який відділяє острів від Генічеська. Дорога на Бірючий по косі Федотова ще складніша. У нас було мало часу, і чекати хорошої погоди та попутних суден не хотілося.

Бердянськ, Жданов і особливо Таганрог залишились у пам'яті як райони з найкаламутнішою водою, жовтуватою навіть після тривалого затишшя. Район Кубані ми знали поганенько, але, судячи з розповідей і описів, вода там теж не дуже прозора.

Було вирішено їхати на Казантип.

Візьміть карту Криму. На північному сході довга і тонка Арабатська Стрілка відокремлює Сиваші від Азовського моря. Загинаючись на північ, лінія берега утворює біля основи Стрілки Арабатську затоку. Мис Казантип замикає затоку зі сходу. Його пташина голівка на тонкій шиї далеко вдається в море. Там, на Казантипі, в рибальському селищі Мисове в 1954 році ми пропрацювали все літо й осінь, збираючи і малюючи представників фауни безхребетних тварин цього району. Казантип мав багато переваг: туди легко можна добратись (всього 25 кілометрів від залізниці, і завжди є попутні машини), мабуть, там буде багато риби — ми пам'ятали, яка сила її проходила в тихій воді бухт, коли, не маючи ще підводного спорядження і навіть не знаючи про його існування, ми стежили за рибою з висоти прибережних скель або в саморобний підводний бінокль. Крім того, що було особливо важливо, в осінні дні, навіть у найвітрянішу погоду, на Казантипі можна знайти бухти, настільки захищені од вітру високими береговими обривами, що в них вода залишається прозорою.

Ми були єдиними пасажирами, які зійшли на станції Сім Колодязів з поїзда Москва — Керч. Попутна машина знайшлася відразу. Накочена дорога вилась по степу, лілуваті горби піднімались на горизонті. Руді степові соколи-боривітри, посвистуючи, звивались у небі, каменем падаючи в буру суху траву на мишу чи ховрашка, який заґавився.

Праворуч від дороги блиснуло на сонці величезне Акташське озеро, солоне і з дуже бідною фауною. Сріблясті випоти солі на голих берегах і потріскана земля з червоно-фіолетовими плямами заростей кураю надавали йому мертвотного й похмурого вигляду. Від Акташського озера пішли вже добре знайомі місця. Ось лісонасадження, які невпізнанно виросли і покращали за ці чотири роки, ось і високі, округлі горби, що закривають від нас Казантип. Поміж ними лягла темно-синя смужка моря; вона зникла за невеликим підвищенням і знову з'явилася перед нами, підкреслюючи весь горизонт, коли машина з розгону вискочила на вершину горба.

Казантип лежав перед нами мов на долоні. Зовсім плоский перешийок завширшки менш ніж кілометр облямовували золоті піщані пляжі. Попереду, замикаючи його, здіймалися круті кам'янисті горби. Коло їхнього підніжжя розсипались білі кубики будинків Мисового.

Ми спустилися з горба і прокотили по вулиці Рибного, невеличкого селища на березі Арабатської затоки.

В повітрі запахло різким і приємним запахом водоростей та риби, назавжди пов'язаним у моїх спогадах з рибальськими селищами Азовського моря.

За білими хатами й масивними огорожами з жовтуватого черепашника чи пористого моховаткового каменю спалахували на хвилях сліпучі дзеркальця бліків. На пологому піщаному березі лежали важкі чорні байди.

^{Мис Казантип.}

Від перших будинків селища нас супроводжували собаки. Почувши гудіння мотора, вони мовчки вискакували з воріт і зосереджено набирали швидкість. Порівнявшись з колесами машини, собаки вибухали розлюченим гавкотом, після чого зовсім спокійно повертали назад і не поспішаючи трюхали додому.

Селища Рибне і Мисове вже майже злилися в одне ціле. Ми впізнавали знайомі місця і не впізнавали їх. Багато нових будинків, уже обжитих і таких, що ще тільки будувалися, довгі білі будівлі, мабуть колгоспних приміщень, школа, гарний будинок літнього театру на березі бухти, який, здавалось, потрапив сюди з парку якогось великого міста, досить наочно свідчили, що справи рибалок ідуть непогано.

Машина проїхала в далекий кінець селища. Тут, біля самого синього моря, жили дідусь із бабусею. Дідусь, як це не дивно, помітно помолоділий, сидів на своєму звичайному місці біля дверей довгої і низької хати, а бабуся вже бігла, приказуючи і сміючись, нам назустріч. Хазяїн, Ілля Павлович, інвалід, який ледве пересувається на милицях. Любов Григорівна — бадьора, енергійна, з м'яким гумором і невичерпною життєвою силою — працює за двох і всюди встигає. Старі дуже зраділи нашому приїздові. Розмов вистачило надовго.

Перше враження виявилось правильним. Рибоколгосп «Шлях рибака», який у 1954 році насилу зводив кінці з кінцями, тепер став мільйонером. У 1957 році прибуток колгоспу складав два з половиною мільйона карбованців. Заробіток рибалок досяг 18–20 тисяч карбованців. Так само блискуче йшли справи колгоспу і в цьому році. Невеликий рибозавод не встигав пропускати рибу, яку привозили, частину її відправляли для обробки в Керч. Разом з прибутками з'явились і приїжджі, які бажали працювати в багатому колгоспі. Але тут добре обходились і без цих любителів підробітку. В колгоспі виростали свої кадри, з дитинства знайомі з усіма тонкощами рибальської справи. Нова молодіжна бригада працювала чудово.

Справді, новин було багато. Я вирішила обов'язково сходити на зрізування ставного невода, щоб подивитись, яка риба з чорноморських видів попадається у прилові. Добре було б глянути на ставник під водою, простежити за входом риби, за її поведінкою в ставнику. Всі ці плани треба було здійснити в найближчі дні, поки стоїть гарна погода.

Уже надвечір ми вирушили в акваріальну бухту, як ми її називали, таку знайому, що я могла б напам'ять намалювати всі її химерні скелі й камені. Там у 1954 році стояли в гроті наші акваріуми з піддослідними тваринами, там же зберігалась пара туфель, знаменита тим, що вона налазила на ноги будь-яких розмірів, там я спостерігала бійку бичків, підглядаючи за ними в підводний бінокль; там напали на нас великі оси-полісти, приваблені запахом кавуна, і ми були змушені з ганьбою покинути поле битви, залишивши смугастим розбійникам наш десерт. А он під тим каменем ми пекли мідій, у яких шукали перли. Перлин ми не знайшли, але мідій з'їли.

Ніщо майже не змінилося за ці роки. В нашій бухті трохи крутішим став схил, ширше розмило виходи глини-кіл; кусок скелі, підмитий хвилями, обвалився, збільшивши нагромадження каміння біля прямовисної стіни, яка замикає бухту, — оце і всі зміни.

Але вже іншим стало моє ставлення до моря. Те, що було раніше приховане від мене водою, повинно було тепер відкрити своє лице. Знаючи кожний камінь на березі, я зовсім не уявляла собі, який вигляд має дно бухти.

Хотілося скоріше спуститись у воду, але вже було пізно. Сонце висіло над самим горизонтом. Ми піднялися нагору, щоб побачити, як воно повільно тонутиме в морі.

Спочатку зник самий край, і сонячний диск став багрово-червоним, як місяць, коли сходить, потім від нього лишилась тільки половина, яка пливла по воді куполом величезної розжареної медузи. Купол зменшувався, зменшувався і, нарешті, блиснувши жаринкою, потонув у морі, що швидко темніло.

Дома нас чекала вечеря, після якої ледве вистачало сили доповзти до ліжок. Розвинути яку-небудь діяльність було просто фізично неможливо. На Казантипі гостей приймають всерйоз, і відмовлятися від частування не заведено. Я все ж примусила себе скласти в рюкзак підводне спорядження і перевірити запасні касети.

Дивна річ, я засинала з таким відчуттям, начебто, нарешті, після довгої відсутності вернулась додому і тепер уже нікуди не треба поспішати.

За експедиційною звичкою ми встали на світанку. Довелось навіть трохи зачекати з виходом. Треба було обійти і обплавати стільки бухт із західної сторони мису, скільки дозволить нам день. Але починати підводні екскурсії, коли сонце ще не піднялося, було нерозумно — вода не освітлена і дно вкрите тінню.

Ми піднялись на горби за селищем. Звідси було видно весь скелястий мис Казантип. Любителю курортних розваг і декоративної пишноти південних берегів Криму Казантип здається диким і суворим. Разом з тим у ньому немає грандіозності карадагських берегів, де людина зовсім губиться серед чотирьохсотметрових скель.

Стародавній риф, створений крихітними морськими тваринами — моховатками, Казантип перетворився в острів. Роки минали, і плоский наносний перешийок прив'язав острів до Керченського півострова. Сточений вітром і водою кам'яний скелет мису прориває тонкий покрив грунту і велетенським кільцем оточує глибоку долину в центрі. Ця чаша, наповнена товстим шаром родючої землі, дала назву мисові (казан — і по-татарському, і по-нашому означає те ж саме). Долина обробляється і дає хороші врожаї. А на схилах кам'янистих горбів лише весною та раннім літом зеленіє трава. Вона швидко вигоряє, і її жорсткі бурі кущики рідкою щетиною вкривають суху землю. Сила-силенна живучого степового полину надає горбам сріблястого відтінку. На півночі і північному сході краї чаші вищі і крутіші. Немов отари бруднуватих овець з пишними хвилями вовни, пасуться на їхніх схилах отари каміння. Їхні шершаві боки сірувато-білі здалеку, вкриті іржаво-оранжевими, голубими і вугільно-чорними плямами лишайників. По цих каменях зручно лазити — ноги не сковзають по поверхні, яка нагадує щільники або губку. Але необережний дотик до поверхні каменя знімає шкіру з тіла, ніби рашпілем.

На північно-східному (найвищому) горбі стоїть маяк. Під ним — білі крапки — будинки обслуговуючого персоналу. Вузька стрічка дороги в'ється по долині від Мисового до маяка, ще одна дорога йде до далеких північних бухт. Відвідувачів на кам'янистому мисі дуже мало… Можна цілими днями бродити по його бухтах і не зустріти жодної людини. Тільки весною, коли косять траву на менш кам'янистих ділянках, та під час збирання врожаю можна побачити тут людей. В кінці літа, коли достигає кисло-солодкий терен, у далеких бухтах блукають невеликими гуртами дітлахи, які збирають ягоди в колючих заростях. Вантажні машини зрідка пересікають долину, прямуючи до північної частини мису, де ламають у міру потреби моховатковий вапняк.

Тепер, коли давно минули сезони косовиці, збирання врожаю і терену, жодної людини не було видно на крутих схилах чаші. Тільки іграшкові фігурки череди корів повільно рухались на далекому горбі.

Ми спустились до моря і пішли вздовж крутих обривів берега. Біля наших ніг у довгих ранкових тінях лежали невеликі скелясті бухти. Між скелями золотів тугий свіжий пісок із слідами хвиль і темними пасмами підсихаючої морської трави. Бухти відокремлювались одна від одної мисами, які далеко виступали в море і були погризені хвилями і вітром. Біля їх підніжжя лежали купи каміння — сліди обвалів.

Наскільки порізані береги Казантипу, можна судити з того, що коли в 1954 році студенти, які працювали тут, виміряли берегову лінію з усіма її звивинами, вони дістали солідну цифру — 40 кілометрів. А площа Казантипу всього тільки дев'ять з чимось квадратних кілометрів.

Сонце піднялося уже досить високо, щоб можна було розпочати підводні екскурсії. Ми сповзли в бухту по крутому схилу, чіпляючись за колючу траву і виступи каміння.

Море ледь хлюпало дрібними хвилями на піщаний берег бухти. Дно спочатку теж було піщаним, але далі йшли дрібні плоскі камені з безліччю червоних, зеленастих і темно-коричневих актиній, які сиділи на їх поверхні, особливо з нижнього боку.

Потім появились кам'яні брили з площинками мулистого піску між ними. Пористі світлі камені були густо втикані ізюмом черепашок (в основному мітилястерів), де-не-де виднілися колючі клубки молодих мідій або великі черепашки старих молюсків. Зелені шовковисті водорості ентероморфа рідкими пасмами розвівались у воді над поверхнею каміння. Ніяких буйних заростей на каменях, що хоча б приблизно нагадували джунглі цистозири в Чорному морі, тут не було. Але ніде в Чорному морі я не бачила стільки риби.

На дні — на камінні, під камінням, у розколинах і заглибинах каменя — всюди були бички. На квадратний метр припадало до п'яти-семи бичків. Із них половина була промислового розміру. Вони ставились до мене досить байдуже, повільно перепливали далі, коли я наближалась приблизно на метр, або просто ховались від мене під каміння.

Знаючи, що найбільша глибина Азовського моря близько 14 метрів, я була впевнена, що зможу бачити дно в більшій частині бухт, певна річ, при сприятливій погоді. Проте, незважаючи на цілком задовільну прозорість води, на глибині метрів чотирьох-п'яти дно сховалось від мене за жовто-зеленим туманом. У товщі води, промайнувши сріблястими привидами, пройшли кефалі.

Я підняла голову над водою, щоб зорієнтуватись, і зустрілась очима з птахом, який сидів на воді прямо переді мною і, витягти шийку, з цікавістю розглядав мене. Ми дивились в очі одне одному. Потім птах пірнув. Я пірнула слідом за ним, але встигла тільки помітити темне тільце і лапки, що відчайдушно гребли. Тіло зникло в зеленкуватому тумані води. Це був норець. Микола бачив, як він плив до мене з другого кінця бухти, приваблений, очевидно, моєю дихальною трубкою, що мелькала серед невеликих хвиль.

^{Допитливий норець.}

Треба сказати, що плаваючі норці з їхніми довгими шиями і малесенькими голівками не раз вводили мене в оману. Здалеку вони здавались мені дихальними трубками підводних спортсменів. В усякому разі, поки в птаха не втупився скляний овал моєї маски, птах не виявляв страху. Може, і йому трубка здалася шиєю іншого норця?

Зграя молодих атерин виблискувала на сонці біля самої поверхні води. Вони оточили мене прозорою срібною завісою. За першою зграєю пройшла ще одна, потім ще і ще. Всі вони рухалися вздовж берега в одному напрямку. Я зробила кілька знімків і на цьому закінчила екскурсію. Треба було обплавати ще немало бухт, де, можливо, мене чекали інші риби, крім бичків і атерини.

Деякі бухти були так завалені величезним камінням в людський зріст, що туди було важко спускатись. Каміння лежало одне на одному, мов гора кавунів, що, здавалось, могла розсипатися від найменшого поштовху. Ми підійшли до однієї з бухт, де спуск до води був трохи легший, і я знову попливла, але на цей раз вздовж стіни. Тут панували мітилястери, мідії і балянуси. В темних печерах між камінням спалахували синьо-зеленими іскрами очі бичків. Зустрілось кілька маленьких собачок з червоно-коричневими і жовтуватими смужками на тілі і голові.

Мені хотілось пробратися в грот, який темнів за навалом каміння. Боячись порізати ласти об черепашки, я пливла над каменями, поки гострий біль в обідраному коліні не примусив мене стати на ноги. Треба було рухатися дуже обережно, щоб не прорізати і костюм. Зідравши шкіру на руках, я таки пролізла в грот. Вода там доходила до колін. Камінці й уламки черепашок засипали підлогу. Загалом, зовсім не варто було обдиратися, щоб подивитись на кам'яну порожню келію. Я вилізла з грота і попливла далі. Знову каміння, вкрите черепашками, де-не-де між ним — чималі площі мулистого піску.

Велика медуза-коренерот нерухомо висіла в товщі води. Вона була схожа на матовий скляний абажур, з-під якого звисало мереживо щупалець.

Струмінь води від удару ластом стурбував медузу, і вона, повільно пульсуючи, пішла навскіс у темну воду. Трохи далі, де дно вже почало зникати з очей, димилася знайома хмарка мулу. Я пройшла «на бриючому польоті» біля самого дна. Невеликий хвостокол рився в піску. Він злякано змахнув плавцями і щез у каламутній воді. Я ще попірнала, оглядаючи сіре дно, що куріло мулом, як тільки доторкнешся. Можна собі уявити, яка тут буде видимість при сильному хвилюванні!

Микола квапив мене йти далі. Ми піднялися по кам'яних брилах нагору. Сонце стояло вже високо. Стало жарко, наче влітку. Коники з сухим тріском розліталися з-під ніг. З'явилися і старі мої вороги — мухи. Вони не кусалися, а тільки повзали по обличчю, спині, руках, шиї, доводячи до шаленства доторками сотень крихітних лапок.

Намічена нами бухта була останньою із західного боку мису. Всі проміжні бухти вирішили пропустити. У них дуже важко спускатись, а за своїм типом вони мов дві каплі води схожі на ті, в яких ми вже побували.

Спочатку йшли накоченою дорогою, по якій возили камінь. Дорога проходила берегом і зникала за скелями. Ми спустились по схилу, який непомітно спадав до широкої бухти з плоским берегом. На дрібному золотистому піску пляжу стояли окремі скелі. Тут можна було трохи затриматись. Із рюкзака дістали сніданок і флягу з водою. Великий недолік пустинних бухт Казантипу — немає прісної води. На маяк її возять із Мисового. Працюючи під час сінокосу на схилах північної частини мису, місцеві жителі беруть з собою запас води. Дехто вважає за краще шукати в глибоких і затінених розколинах уцілілу від випаровування дощову воду. Але, як сказав мені один рибалка, «після жарких днів у тій воді багато мурашок, і її треба пити через марлю». Кажуть, у дощові роки серед колючих заростей ялівцю і терну, які подекуди порушують одноманітність кам'яного хаосу, можна знайти невеликі джерела. Під час першої поїздки нам пощастило натрапити на місця з свіжою і соковитою травою, яка плямами вирізнялася серед випаленої сонцем бурої рослинності. Мабуть, десь неглибоко була прісна вода.

^{Оса-поліст.}

Подув свіжий морський вітрець, і мухи відчепились од нас. Але тільки-но ми витягли з вузлика їжу, зразу ж появились оси-полісти. Коли їдять недалеко від їх гнізд, вони обов'язково намагаються взяти участь у цьому цікавому занятті. Яскраві і смугасті, мов тигри, оси з тонесенькою талією і пучками довгих оранжевих ніжок, що звисали по боках стрункого тіла, вились над нами і повзали по камінню і піску. Доводилось покірливо зносити їхню присутність, пильно стежачи, щоб ненароком не придушити кого-небудь із непроханих гостей. Їм дали скибочку дині, щоб відвернути увагу від нашої порції, але вони були непідкупні. Один удар розпеченим кинджалом я все-таки дістала, коли схопила шматок хліба, не помітивши на ньому оси. Ми закінчили сніданок раніше, ніж передбачалося.

Дно цієї бухти трохи відрізнялося від попередньої. Воно спадало більш поступово, було покрите дрібним і відносно чистим піском з невеликою кількістю каміння.

На піску де-не-де лежали порожні стулки черепашок молюска-серцевидки. Бичків було багато. Вони лежали на піску, ліниво пересуваючись під захист каміння, як тільки я наближалася. На піску лишився чіткий відбиток тіла камбали. Але самої камбали не було, хоч як я нишпорила навколо.

Сріблястий блиск у зеленій воді — і з'явилися зміїсті тіла сарганів. Вони швидко пливли вздовж берега. Мабуть, саргани полювали на атерину, якої тут було стільки ж, скільки і в першій бухті. Можливо, це була та сама зграя. Ми рухалися в одному напрямку з нею, але йшли берегом, а атерина пливла, тримаючись усіх закрутів берегової лінії. Я поганялася за сарганами з фотоапаратом, але вони були дуже обережні, не те що бички, які спокійно позували перед об'єктивом. Ще глибше, де дно вже було погано видно, метнулося вбік велике темне тіло. Це міг бути скат або великий калкан. Я пірнула слідом, але було пізно, риба вже зникла з очей.

Потроху починав задувати північний вітер. З'явилися хвилі, які зачіпали дно на мілких місцях. Але крупний і чистий пісок швидко осідав на дно, майже не даючи каламуті.

Було вже близько другої години. Сонце палило нещадно. Воно стояло по-осінньому низько навіть зараз, серед дня, але затінку в бухті майже не було. Округлі скелі й камені давали тільки вузьку смужку тіні біля самого їхнього підніжжя. В літню спеку, коли сонце стоїть високо в зеніті, ці тіньові смужки ще менші, і в полудневу задуху в деяких бухтах зовсім нема де сховатись від сонця. В інших бухтах виступи скель створюють достатній захисток у найжаркіші години дня. Це треба обов'язково враховувати, якщо надовго зупиняєшся у бухтах Казантилу.

Дальша частина нашого шляху проходила по дикому хаосу каміння, серед нагромаджених одна на одну величезних брил, обвалів, що утворюють непрохідні лабіринти, і окремих зубців, які піднімають свої вершини над купами уламків.

У глибоких розколинах виднілася свіжа зелень. Там, у глибині, ростуть кущі терну і глоду. Їхні верхні гілки досягають краю розколини. Багато каменів обвиті батогами ожини та інших повзучих рослин, що гніздяться в тріщинах і заглибинах, де скупчився грунт. Подекуди через пишні каскади цих рослин дорога стає майже непрохідною. Вони заплітають розколини і тріщини між каменями, утворюючи десятки небезпечних пасток, хапають подорожнього за ноги, дряпають шкіру і рвуть одежу.

Ми вщерть звідали всіх цих утіх, пробираючись до моря. Бухта, на яку ми дивилися зверху, непривітно шкірила на нас зубці голого каміння. Я навіть не захотіла в неї спускатися.

На перший день обмежились ознайомленням із західними бухтами і рішуче повернули додому через улоговину центральної частини мису.

В північній частині мису є бухти, досить приємні для купання, але не дуже населені рибою. У всякому разі так було у вересні 1958 року. Особливо гарна величезна бухта з пляжем із битої черепашки і невисокими скелями по її краях. Ми потрапили туди ясного, сонячного дня з північним вітром, який гнав до берега круті короткі хвилі. Черепашковий пісок, що вкривав дно, піднімався під ударами хвиль, але зараз же осідав, залишаючи воду прозорою. Невелике каміння біля берега і окремі скелі, розкидані по піщаному дну, на глибині майже голі. Риби було небагато. Бички на піску, зграйки дрібної риби (шпротів або молодих оселедців), атерини, дві-три маленькі камбали з долоню завбільшки — оце й усе, що я побачила під водою.

Але, як завжди, отут море і піднесло мені сюрприз, вибравши для цього бухту, здавалось, найбільш пустинну.

Мені назустріч повільно плив великий судак. Він пройшов прямо піді мною і зупинився біля каменя на глибині метра півтора. Я ганебно розгубилася. Бокс з фотоапаратом залишився на березі. Замість того, щоб кинутись на берег по камеру, я кинулася на судака. Однією рукою я схопила його під зябра, другою — за хвіст. Судак легко вислизнув із моїх рук, які тремтіли від хвилювання, і спокійно відплив убік. Я мало не захлинулася від досади. Але судак зробив коло над каменями і знову спинився піді мною. Я кинулась на нього і схопила його двома руками. Судак вирвався, зробив коло і знову став піді мною.

Це було схоже на кошмар. Якби судак повторив свій маневр ще раз, я не повірила б очам. Не може бути! Це суперечило всім законам поведінки риб! Проте судак стояв піді мною і спокійно чекав наступного нападу. Я стиснула зуби (вірніше, гумовий загубник трубки) і кинулась на рибу втретє. Вчепилася в неї з усієї сили. Микола на березі схопився вкрай здивований, побачивши, як я піднялась із води, притискаючи до грудей здоровезного судака.

При огляді риби на березі ми зрозуміли причину її дивної поведінки. Судак був зовсім сліпий. Білі плівки затягували йому обидва ока. Великі пухлини біля голови і на череві, мляві рухи і цілковита байдужість до своєї долі були, напевне, наслідком якогось тяжкого захворювання.

Через купи каміння, порослого ялівцем, терном і шипшиною, деякі бухти з північного і північно-західного боку мису менш доступні, ніж та, в якій я ловила сліпого судака. Ллє вони населені значно більшою кількістю тварин. Зарості лапчастого рдесника, заніхелії і зостери, каміння і замулений пісок служать притулком для безлічі безхребетних, які в свою чергу приваблюють сюди риб. Мені траплялись кефалі, ласкири, дрібні судаки (сантиметрів по 10–15), камбали, скати і, звичайно, бички, без яких немислимий підводний пейзаж Казантипу.

Ближче до східного боку мису берегові скелі підносяться все вище над морем, їхні стіни стають дедалі крутішими, а бухти, завалені великим камінням, — менш доступними.

Східна частина скелястого мису така стрімка, що спуститись до води дуже важко. Мені не довелось плавати в цьому районі, але можна припускати, що в ньому багато риби. Ближче до Татарської бухти, тобто на південно-східному боці мису, як виявилось, були найбільш населені підводні угіддя.

Другого дня ми могли переконатися, що наші розрахунки відносно вітру були правильними. Сильний північно-західний вітер підняв хвилювання в Арабатській затоці. А в затоці Казантип коло берегів мису був майже повний штиль. До речі, місцеві жителі називають бухти, прилеглі до плоского пересипу із заходу — Російською бухтою, а зі сходу — Татарською. Не знаю, наскільки узаконені ці назви в географії, але коли вам торочать цілі дні про Російську і Татарську бухти, то мимоволі починаєш називати їх цими іменами.

Піщаний берег Татарської бухти починався від скелястих урвищ, які замикають бухту з півночі, і зникав на південному сході в рожевій вранішній імлі. На березі вивантажували привезену із зрізки рибу. Чайки з криком вились коло байд, підхоплюючи на льоту дрібну рибку. Ми пройшли трохи по вузькій смужці суші вздовж берегових скель мису, поки скелі не перегородили нам дорогу. Тоді довелося йти по мілкій воді вздовж берега. Вода була по кісточки, а там, де дно знижувалось, сягала до колін. На м'якесенькому піску хвилі намалювали складні візерунки.

Ми вибрали зручне місце між двома великими скелями, де дрібне плоске каміння не заважало розташуватися табором.

Рибалки незабаром розійшлися по домівках. Великі просмолені байди здавались не більшими за кавунячу насінину. Бухта лишилась у володіння нам і чайкам. Я побродила трохи, намічаючи план огляду бухти. Під камінням, що лежало біля самого урізу води, було багато дрібних, з ніготь, крабиків брахінотусів. У них майже квадратний панцир з геометричним візерунком, в якому поєднуються пісочно-жовті, зеленуваті, чорний і білий кольори. Рисунок візерунка дуже різноманітний.

Інші краби, ритропанопеуси, трохи більші. Їхні округлі панцири досягають розмірів п'ятачка. Певна річ, вони мальки порівняно з великими крабами Чорного моря, не кажучи вже про крабів північних морів або гігантських океанських крабів.

Цікава доля ритропанопеуса. Кілька десятків років тому він був випадково завезений у Голландію з узбережжя Північної Америки. Такі переселення личинок крабів або молюсків давно спостерігаються ученими. Минув якийсь час, і ритропанопеус з'явився в Бузькому і Дніпровському лиманах. А тепер він поширився по всьому Азовському морю. Ми знаходили його на Казантипі і біля Бердянська.

Деяке каміння знизу було вкрите такою силою актиній, що драглисті тіла тулилися одне до одного. Досить велика актинія повільно стискалася в клубок, поступово підбираючи всередину, до рота, свої прозорі щупальця. З центра клубка стирчали ніжки маленького крабика. Безліч дрібних ракоподібних шастали по мокрому камінню берега в зоні запліску.

Там, де глибина води була сантиметрів двадцять п'ять, уже починалися лужки морських трав.

Я попливла майже від самого берега, щоб бачити всі поступові зміни дна.

Ближче до берега на піску лежали великі плоскі камені, оброслі нитковидними водоростями. Тут же починалися лужки лапчастого рдесника, заніхелії і зостери. Чим далі я пливла, тим менше ставало каміння, поки піді мною не потяглася нескінченна піщана рівнина. Хоч я була вже далеко від берега, глибина лишалася майже незмінною, хитаючись від 70 сантиметрів до метра з чимось. Рівнина зрита безліччю невеликих ямок глибиною п'ять-десять сантиметрів. І в кожній ямці лежав бичок. Поки я наближалась до них, бички лежали нерухомо, щільно притискаючись до дна своїх схованок. Але я пливла над ними на невеликій висоті, і вони кінець кінцем не витримували і кидались навтіки.

Всі бички, навіть ті, що лежали у відносно глибоких місцях (приблизно півтора метра), тікали обов'язково до берега, під захист каміння і трави. Трохи далі вздовж скелястої частини бухти дно поволі знижувалось. Але навіть на відстані сотні метрів од берега глибина була всього метрів два або й менше.

Зарості зостери, заніхелії і лапчастого рдесника кишма кишіли дрібними ракоподібними. Напівпрозорі креветки стояли між стеблами, витягнувши довгі тонесенькі вусики.

Бичків тут була сила-силенна. Подекуди на піщаних лисинках між травою вони лежали, майже суспіль вкриваючи дно своїми товстими тільцями. Я підрахувала їх на цій ділянці, вибираючи і перенаселені місця, і місця, де риби було менше. В середньому на квадратний метр дна припадало від 10 до 12 бичків. Я знімала їх навколо себе, забувши про все на світі, коли раптом із заростей появилася зграя кефалі. Вона пройшла, на жаль, занадто далеко, щоб можна було її сфотографувати. В зграї було штук десять великих риб. Через кілька хвилин пройшла ще одна зграя, яку я встигла зняти в ту мить, коли вона була від мене на відстані, трохи більшій метра.

Кефалі помітили мене, тільки підійшовши зовсім впритул. Вони злякано метнулися до берега і зникли. Ганятися за ними було безглуздо. Я зовсім нерухомо лежала на поверхні над заростями рдесника. Через кілька хвилин з'явилися ще кефалі, можливо, ті ж самі. Вони повільно наближалися, час від часу майже стаючи на голову, щоб підхопити щось між коренями рослин і на піщаних лисинках. Вовтузячись серед трави, вони скаламутили воду. Під прикриттям цієї завіси я почала обережно підкрадатися до зграї, що годувалася. Проте чи шум ластів, чи коливання води стривожили риб. Вони кинулись рятуватися, але тому що я нерухомо завмерла, попрямували в мій бік, не помічаючи мене за довгими стеблинами рдесника і каламутною пеленою. Товста морда кефалі з виряченими очима з'явилася біля самого мого обличчя. Кефаль зробила такий стрибок, що їй міг би позаздрити акробат. Вона вискочила з води, метнулася вбік і зникла. Слідом за нею пролетіли майже коло мене інші кефалі. Їхня панічна втеча викликала помітну тривогу серед флегматичних бичків. Вони почали зніматися з своїх місць і прямували до берега під каміння.

Насичена дрібними живими організмами і завислими частинками вода Азовського моря дуже обмежує можливості фотографування. Навіть у відносно прозорій воді тихих бухт бажано знімати на відстані не більше одного або півтора метра.

Я попливла далі, сподіваючись на нові цікаві знахідки. Поки що, крім нових «завалів» бичків та дрібних рибок — молодих атерин, нічого ще не було. У багатьох атеринок на загривку або між зябрами, біля їх основи, інколи біля анального отвору сиділи великі темні бородавки. Користуючись тим, що атеринки підпускали мене зовсім близько, лише вислизаючи з-під простягнутої руки, я уважно розглянула дивні нарости. Це були паразитичні ракоподібні, схожі на сфером. Вони сиділи на тілі атеринок, міцно вчепившись у беззахисних рибок, які помітно відставали від зграйки. Ще напередодні, плаваючи в бухтах західної сторони, я звернула увагу на танцюючих у воді круглих рачків-ізопод, яких я помилково вважала за сфером. Спроби зловити їх просто рукою були зовсім безнадійні. Потрібен був сачок, але я його не взяла з собою, може, вперше за всі поїздки на море.

Мабуть, людська шкіра надто груба і товста, щоб рачки могли до неї присмоктатися. Вони інколи доторкались до обличчя і рук, але зараз же відскакували геть, не перестаючи, проте, витанцьовувати перед склом маски. Тут, у Татарській бухті, їх було дуже багато. Поки іншої риби не було видно на моєму, обмеженому сімома-вісьмома метрами підводному горизонті, я підрахувала атеринок з паразитами на тілі. Виявилося, що кожна двадцята рибка в зграї несла на собі рачка, який смоктав її.

Потроху дно почало глибшати, затягуюючись зеленуватою імлою. Було вже метрів шість завглибшки. Я пірнула, щоб розглянути велику темну рибу. Це був величезний бичок, патріарх серед інших, теж не маленьких, що лежали серед рідких кущиків зостери. Біля дна було похмурно. Видимість помітно зменшилась, і на відстані трьох-чотирьох метрів предмети було ледве видно. Трохи далі появились обриси дивних каменів, що скидалися на м'які складки тканини. На них теж лежали бички. Складки переходили в чарунчасту стіну, яка тяглася до самої поверхні. Це було крило ставного невода.

В сіті стирчала дивна тварина, що складалася з двох хвостів, по хвосту з кожного боку стінки. Довелося пірнути ближче, щоб зрозуміти, в чому справа. Бичка, що застряв у сітці по черево, почав заковтувати з голови інший бичок трохи більший. Між ними була чарунчаста стінка. Може, бичкові, що заковтував свого собрата, й пощастило б не тільки проковтнути його, але й пройти таким способом крізь стіну, це лишилось нез'ясованим. Я так пильно розглядала двохвосту тварину, що бичок збентежився, виплюнув голову жертви і незадоволений пішов на дно. Як не дивно, бичок, що його заковтували, був живий і дуже жвавий. Він прожогом кинувся на дно, як тільки я звільнила його з сіті. Біла перетяжка навколо тіла за зябровими кришками показувала, де капронова нитка врізувалась у шкіру.

Пливучи від берега вздовж крила, я повторювала шлях риби, яка заходила в ставник. Час для обстеження невода був вибраний невдало. З моменту останнього зрізування минуло всього кілька годин, риби в ставнику було мало. Кілька великих сарганів швидко плавали вздовж стін. Деякі з них пробували пропливти крізь чарунку сіті, але вдавалося це не всім. Застряглі саргани були доказом того, що товсте черево інколи дуже заважає при втечі з в'язниці. Вони застряли в сітці якраз у найширшому місці свого змієвидного тулуба. Всі саргани були ще повні сил. Вони відчайдушно звивалися, протискуючись крізь чарунку, і застрявали ще більше. Одному, меншому, пощастило-таки, обідравши боки, вирватися на волю.

Крім сарганів, у ставнику були бички і кілька дрібних скатів, які ставилися до свого полону цілком байдуже, спокійно лежачи на складках сіті, і навряд чи навіть помічали, що вони в пастці.

Минуло вже не менше двох годин, як я ввійшла у воду. Час було повертатися до свого табору. По дорозі назад вздовж берегової лінії щохвилини «зустрічалися косячки кефалі штук по 10–15. У полі зору весь час мигтіли сріблясті товсті тіла риб. Вони, видно, вважали за краще триматись коло глибини в метр чи півтора, повільно перепливаючи з місця на місце, шукаючи корму. Я пливла, не додержуючи навіть елементарної обережності і щосили шльопаючи ластами по поверхні води. Переді мною мов мітлою змітало рибу. Раз у раз із заростей кидалися злякані кефалі і бички. Кефалі пливли, як то кажуть, «у півводи», бички мчали біля самого дна, з несподіваною швидкістю роблячи на ходу різкі повороти. Здавалося, що ось-ось вони зачеплять за дно товстими черевами.

Я пішла з Татарської бухти з твердим наміром вернутися туди трохи пізніше, в кінці дня, коли в ставник збереться більше риби, проте невеликий дощ і набіглі хмари перешкодили мені того ж дня повернутися до ставника.

На другий день знову дув північно-західний вітер, але він начисто вимів небо, і сонце сяяло, як літом.

Щоб не перемерзнути передчасно, я не запливала далеко від нашого табору, через кожну годину виходячи погрітись на сонці. Кефалі знову було дуже багато. Сама не знаю, як мені пощастило підкрастися до трьох кефалей, які заглибились у розшуках морських черв'яків серед зостери. Я вчепилась обома руками в слизьке, тонке листя і буквально боялась дихнути. За метр від мене велика кефаль підколупувала мордою верхній шар піску і з апетитом шльопала товстими губами. Інша, менша, швидкими рухами скльовувала щось з поверхні плоского каменя. Трохи далі ще кілька кефалей повтикалися всі головами в одну маленьку галявину і з насолодою вовтузились, піднімаючи у воді золотистий на сонці пилок каламуті.

Тривогу зняла кефаль, яка збирала щось із каменя. Вона повернулась у мій бік і завмерла на частку секунди. В наступну мить вона різко метнулась убік. Всі інші, ніби за сигналом, кинулися слідом за нею. На цей раз я теж попливла за ними. Було цікаво глянути, куди попрямують сполохані риби. Вони так рішуче пливли до берега, що, здавалось, ось-ось вийдуть на нього і сховаються там від мене серед берегових скель. До цього справа, проте, не дійшла. Кефалі запливли на глибину до півметра, різко повернули вздовж берега і, пливучи по мілководдю, зникли з очей.

Метрів за двісті від берега, де дно вкрите дрібним замуленим піском, а глибина два-три метри, лежали невеликі купки розчавлених черепашок молюсків-серцевидок. У кожній купці була пригорща черепашок.

Хтось поїдав тут серцевидок, давлячи тверду черепашку. Купки, мабуть, утворилися тому, що риба набирала в рот кілька штук молюсків, а потім відразу випльовувала всі рештки. Ллє яка це риба?

Микола висловив припущення, що тут годувався осетр. На Каспії Микола спостерігав осетрів, які робили саме так: набирали в рот молюсків, а потім випльовували подрібнені рештки черепашки. А втім, питання залишилось невирішеним.

Цілком можливо, що молюсків тут їла зовсім інша риба, наприклад великий морський кіт. Підводні спортсмени можуть самі розв'язати це питання, якщо воно їх цікавить. Що ж до морських котів, то їх було тут багато, особливо маленьких, з зошит завбільшки. Вони лежали на дні, присипавши, як звичайно, краї плавців пісочком або перепливали з місця на місце, риючись у піску.

По дорозі до берега я зустріла пеламідок, невеликий косячок з чотирьох штук. Здавалось, вони не поспішали, але спинні плавці були так само щільно притиснуті до їхніх спинок, як і під час полювання, коли вони стрімголов мчали за ставридою. Рибки поставились до мене насторожено і близько не підпустили. Далі знову пішли зарості заніхелії і зостери. Глибина стала не більше метра. Заіржавілий шматок заліза лежав рядом з лужком трави. Мітилястери і балянуси густо обліпили поверхню металу. Мабуть, це була відламана лапа невеликого якоря. Під нею, збившись тісною купкою, лежало штук п'ять або шість бичків. Місця було мало, і поверх усієї компанії лежав ще бичок, якому не вистачило місця на грунті. Ця ямка під шматком іржавого заліза, повна-повнісінька бичків, служила для них таким самим притулком, як і каміння, якого тут було мало.

Трохи далі, біля самого краю заростей трави, прямо під собою, я побачила велику камбалу-глосу. Вона лежала зовсім нерухомо. Нас розділяв метр водної товщі. Я просто нахилилась і міцно схопила її за голову й хвіст. Камбала була завдовжки сантиметрів 35–50. Я стояла по пояс у воді, тримаючи камбалу, ніби піднос, двома руками й зовсім розгубилася. Що робити з нею далі? Нести додому, де риби й так скільки завгодно і смаженої, і вареної? Крім того, мене трохи бентежило, що камбала так нерухомо лежала у мене в руках. Може, вона дохла? Я зовсім забула, що так само поводились маленькі камбалки на Чорному морі, і трошечки послабила свою судорожну хватку, щоб подивитись, чи рухає риба зябрами. Камбала розв'язала всі мої сумніви, метнувшись від мене з несподіваною в цій плоскій рибі жвавістю. Вона зробила півколо в товщі води і мерщій залягла десь з другого боку трави. На тому місці, де вона лежала, залишився чіткий відбиток її тіла. Я шукала камбалу, але замість неї знайшла іншу камбалку, калкана завбільшки з долоню. Він шарахнув у мене з-під пальців і, пустивши фонтанчик піску, під його прикриттям сховався трохи далі.

Мені дедалі більше подобалося тут, на Казантипі. Щоправда, все це скоріше було схоже на мілку сажан-ку з рибою, ніж на величні підводні пейзажі справжніх морів, але й це мілководдя мало свої переваги. Вода була прогріта сонцем, не дуже каламутна, незважаючи на сильний вітер, який з цього боку мису майже не відчувався, а риби було стільки, що раділо серце. Деяка одноманітність видів компенсувалася кількістю тварин.

Великого калкана я зустріла в другій половині дня, коли пливла, щоб зробити візит рибі в ставнику. Оцей уже не дався, щоб його схопили руками. Він піднявся з дна метрів за два від мене, темний, округлий, схожий на велике бронзове блюдо, потемніле від часу. Лівий, сліпий бік риби здавався у воді дуже білим. Калкан майже зник з очей, а біла пляма ще довго миготіла в зеленкуватому тумані, стаючи все каламутнішою.

Я підпливала до ставника. Попереду йшла вертка зграйка сріблястої ставриди. Зграйка дійшла до крила, загаялась трохи, потім повернула вздовж сіті, що перегородила їй шлях, прямуючи до входу в невід. Я лишилась зовні, не бажаючи без дозволу рибалок запливати в ставник. Крім того, мене не дуже приваблювала перспектива дожидання разом з рибою вранішнього зрізування, що цілком могло статися, коли б я заплуталась у сіті. Через прозору стінку мені було й так добре видно, що робиться в ставнику. Там кружляла риба.

Повз мене пропливли два чи три великих судаки, потім появилися ставриди, не ті, що тільки-но ввійшли, а більші. Промайнули великі пеламіди, які рухались поштовхами, то завмирали на місці, то кидались уперед. Вздовж стінки, безперервно тикаючись носом у сіть, пройшов великий хвостокол. Він шукав виходу із ставника. Як не дивно, риба не догадувалась вернутися тим самим шляхом, яким вона заходила в пастку. А втім, дехто догадувався. Я помітила кілька кефалей. Вони пройшли вздовж крила, обігнули його і вийшли з другого боку. Іноді, дійшовши до крила, кефалі просто повертали назад, часом заходили навіть всередину невода, але через деякий час все ж виходили з пастки. Одна чи дві з них, натрапивши на перепону, вискочили з води, але вдарились об високо натягнуту сіть і впали назад. Певна річ, якийсь процент кефалей заходить у невід і не встигає вибратись із нього до приходу рибалок, але процент цей зовсім незначний порівняно з величезною кількістю кефалі в бухті. Для ловлі кефалі є спеціальні сіті.

Мене здивувало, що тут майже зовсім не було барбулі. Зустрічались поодинокі екземпляри її, але не часто. А в 1952 і 1953 роки колгосп добував її по 500–600 центнерів за сезон.

^{Чехоня.}

В Російській бухті я плавала в дуже несприятливу погоду. Судячи з миготіння сріблястих тіл у жовто-зеленій воді, в якій повно крихітних завислих часточок, риби там було багато. Мені здавалося, що саме тоді проходили косячки кефалі. Проте, підпливши ближче, я побачила досить велику рибу чехоню. Сплюснуте з боків тіло чехоні, вкрите блискучою світлою лускою, добре видно здалеку навіть у каламутній воді.

Великі калкани і скати кілька разів зустрічалися на мулистому грунті метрів за двісті від берега. Подекуди в заростях зостери було багато морських коників, морських голок і, звичайно, бичків. Ближче до піщаної частини бухти тварин ставало менше. На мій подив, у заростях морської трави біля самих причалів метушилося багато зеленушок, які в 1954 році вважалися тут рідкісними рибами.

Одного чудового ранку я вирушила з рибалками на зрізування ставного невода.

Байду обережно провели між гундерами — жердинами, на яких кріплять ставний невід. Низько зігнувшись, майже лежачи на борту, рибалки розмірено і не поспішаючи перебирали полотно сіті. Я перехилилася через борт, з нетерпінням чекаючи появи перших риб. На чарунках сіті ялинковими іграшками висіли морські коники. От дивна риба… Вони самі почіплялися хвостами до ниток і давно могли б попливти геть, якби догадалися, що треба відчепитись. Але в їхніх пустих голівках не виникала навіть така проста ідея. Метляючись у повітрі, вони судорожно чіплялися за сітку.

З темної глибини повільно випливало полотно невода. Риби відходили все ближче до «прижиму», зовнішнього краю ставника. Потім відступати їм стало нікуди. Срібні стріли сарганів пронизали воду. Плоске темне тіло камбали чи ската ковзнуло по піднятій сіті і розчинилося серед рухливих тіней. Вода закипіла від сили-силенної в'юнких тіл. Насамперед черпаком викинули кілька жалких медуз, потім багром вибрали скатів-хвостоколів. Тільки позбувшись цього неприємного прилову, рибалки взялися до риби. Але замість того, щоб пересипати її в байду, вони, не піднімаючи сіті, почали вибирати руками і викидати у воду за ставник дрібну рибу. Сріблясті тільця так і мигтіли в повітрі. Перелякана риба, впавши у воду, миттю зникала в глибині. Це в основному були молоді судаки.

— Все будете викидати чи трохи залишите? — спитала я рибалку, який, майже лежачи на борту, обома руками кидав у воду дрібних судаків.

— Трішки залишимо, — засміявся рибалка. — Хай ще погуляє, все одно буде наша.

Калканчики і дрібні бички теж летіли за борт.

Риби виявилось центнерів півтора. За командою бригадира рибалки взялися за краї сіті, і хвиля риби, обдаючи нас бризками води, слизу і луски, ринула в байду. Поки байда повільно йшла до приймального пункту, рибу розсортували по ящиках. В улові переважали великі бички. Крім них, було сотні півтори дрібної ставриди, з десяток великих судаків, штук п'ять кефалей, один великий темний горбиль, п'ять пеламід і стільки ж ласкирів (зовсім невеликих), з десяток сарганів і кілька камбал.

Я не мала можливості більш детально ознайомитися з підводним світом Азовського моря. Але, судячи з тих районів, у яких мені довелось побувати, Азовське море становить великий інтерес для спортсменів-мисливців і для тих, кого цікавлять спостереження над поведінкою риб. Можна так само з упевненістю сказати, що підводні спортсмени, які шукають красивих і романтичних пейзажів, кристальну воду і великі глибини — на Азовському морі їх не знайдуть.

Якщо вийти на байді чи невеликому риболовному судні далі від берега, можливо, там знайдеться багато цікавих об'єктів для полювання або спостережень. Невелика глибина моря дає можливість майже в будь-якій його точці досягати дна без аквалангів з самою лише маскою і трубкою. Мабуть, кожному підводному спортсменові було б цікаво подивитись, як живляться осетри і севрюга або проходять зграї кефалі і лежать на дні великі калкани.

Завдяки тривалим штилям, які інколи затягуються на багато днів, вода в цей період стає набагато прозорішою. Правда, в Азовському морі дуже багато найдрібніших живих організмів, фіто- і зоопланктону, які насичують воду протягом весняних і літніх місяців, тому вода тут не може бути такою прозорою, як у Чорному морі. Але з цим доводиться миритись, тим більше, що без цих живих організмів не було б казкових рибних багатств Азовського моря.

Якщо уникати районів, де великі ріки виносять у море чималу кількість завислих часток, завжди можна знайти такі місця, де багато риби і досить прозора вода, щоб її бачити. Південні береги Азовського моря в цьому відношенні найкращі.

Нам не пощастило поплавати в районі мису Китень (між Казантипом і Арабатською Стрілкою), необстежєним лишилось узбережжя Керченського півострова від Казантипу до протоки. Ніхто з моїх друзів підводних спортсменів ще не плавав там, і хто знає, може, саме в цих місцях на них чекають незвичайні зустрічі під водою.