I am not Russia: неполіткоректний антифеміністичний чоловічий роман

Глава перша

Уперше я побачив гори Шотландії улітку 1996 року з вікна автобуса. Моя подруга, актриса антрепризної трупи театру «Золоті ворота», Катерина Мендес злегка потрусила мене за плече і, майже приклавшися губами до вуха, прошепотіла: «Оресте, прокидайся, ми майже приїхали».

Пасемко її каштанового волосся торкнулося моєї щоки, залишивши по собі тонкий запах лавандового насіння.

Я різко розплющив очі, бо бачив дивний сон, і крізь зникаючі видіння спершу здивовано подивився на Катерину, а потім перевів погляд за димчате скло в каламутних розводах пилюги, що залишив по собі настирливий англійський дощ.

Була перша година дня.

Удалині на розлогих пагорбах, рясно покритих смарагдовою травою, паслися отари бурштинових овець. Що далі, той смарагд проривали, мов ікла молодого вовка, сірі, порослі мохом скелі, які зовсім удалині ставали справжніми горами, що рвалися в синє, безхмарне небо, оповиті мережаним серпанком туману.

Уздовж дороги безперервною смугою мчала темно-сіра стрічка невисокої огорожі, складеної з дикого каменю, і раз у раз траплялися таблички з надписом «Private land». На схилах долин, що збігали до веселих, прозорих ручаїв, купчилися зграйками кучеряві в’язи та росли поодинокі серйозні дуби.

Часом дерева утворювали розкішні гаї, неодмінними супутниками яких були коротконогі, кремезні поні з довгими, випещеними гривами та хвостами, що важкими водоспадами збігали до самої землі. Поні разом з кіньми гуляли на просторих вигонах, обведених огорожами, і в кожного до шиї було прив’язано золотого дзвіночка. Такі самі дзвіночки були й в овець, й у корів, які теж траплялися серед цього збентежливого ландшафту, і мені здалося, що коли б я відчинив неіснуюче вікно і висунув туди голову, то почув би-м, як над усією Шотландією стоїть золотий гомін.

Серце моє зайшлося, до горла підступив важкий клубок, який не проковтнути й не виплюнути. Непрохана похмільна сльоза скотилася з ока, скрапнувши на несвіжу чорну майку з надписом «Nirvana» і портретом Курта Кобейна на грудях.

— Та вимкніть на хрін цю грьобану музику! — голосно гукнув через увесь автобус, звертаючись до водія, який уже в тисячний раз гучно врубав у своїй кабіні шалено популярну на той час композицію гурту «Асе of Base» «Happy Nation».

— Тш-ш-ш-ш-ш, не бушуй, — лагідно усміхнулася Катерина, провівши рукою по моїй голові.

Її рука теж пахла лавандою і я ледь втримався, аби не схопити її за зап’ястя і поцілувати спершу всередину долоні, потім туди, де блакитною жилкою б’ється гарячий пульс, а потім притягнути до себе, аби відчути на своїх грудях дотик її тугих грудей.

«Чорт, — подумав з тривогою, — здається, я знову закохався».

Біда.

Рівно три доби тому ми виїхали з Києва на старому автобусі марки «Mersedes-Benz», який водії із Франківська Володя та Віталік пригнали з Німеччини, і тепер робили ґешефт, вивозячи українських заробітчан і човників до Польщі, Чехії чи Італії.

Цього разу подорож виявилася більш творчою, бо ми поспішали на Единбурзький театральний фестиваль з виставою «Злочин та кара», де ваш покірний слуга грав роль Родіона Раскольнікова, а Катерина — Соні Мармеладової.

Усього антрепризна трупа нашого пересувного театру, враховуючи водіїв та перекладачку, налічувала вісімнадцять людей, тому всі отримали по подвійному сидінню в чорних плямах жувальних гумок, на яких коротали дні та ночі, долаючи відстань у три тисячі кілометрів.

Уже від початку подорожі в салоні густо пахло несвіжими шкарпетками, жирною шинкою та куривом. Але з моменту, коли народний артист України Семен Леонідович Лажа, що грав Мармеладова, розгорнув запаковане у вощений папір мариноване в часнику сало, то цей «божественний запах» до самого кінця не полишав наших ніздрів, змішуючись час від часу з ароматами одеської ковбаси, українського хліба, зеленої цибулі, дешевої вермішелі «Мівіна», огірків, варених яєць, оболонського пива, випарів «Гайдамацької» горілки і прихованого випускання газів, до якого вдавалася еліта українського театру, ласа до закордонних гастролей, де добові видавали в повноцінних фунтах стерлінгів — десятка на пику в день. На той час грубі гроші!

— Усього двісті сорок фунтів стерлінгів за двадцять чотири дні подорожі... — мрійливо примружував очі Клим Микитович Жуков, п’ятдесятидворічний актор, що зайняв сидіння попереду мене і всю дорогу обіймався з рожевим китайським термосом, розписаним лелеками, в якому тримав окріп для заварювання міцної розчинної кави. У виставі він виконував роль Порфірія Петровича.

— Братья і сьостри, я в суровой завязкє, поетому попрошу мне даже не прєдлагать... — заявив одразу, як автобус рушив у далеку подорож від Державного цирку, де на той час антрепризний театр «Золоті ворота» мав репетиційне приміщення.

— Беріть приклад, колеги, — радісно озвався головний режисер Альфред Петрович Трюфель, що вмостився на передньому сидінні відразу за водійською кабіною і пильно рахував голови артистів, які за його приказкою «ті самі діти, тільки трахаються і горілку п’ють».

Першу «Гайдамацьку» відкрили там, де пам’ятний знак біля дороги проголошував: «Житомирщина — колиска космонавтики. Батьківщина С. П. Корольова».

— Он сказал «Поєхалі!» і взмахнул рукой, словно вдоль по Пітєрской, Пітєрской проньосся над Зємльо-о-о-о-й... — куражачись від передчуття тотального імейзингу, наспівував Лажа, розливаючи прозору рідину в кружки, чашки і склянки, які підносили йому мандрівні митці, згідно з народною прикметою підтримуючи їх за денця. Пластикові стаканчики на той час ще були рідкістю і за них брали гроші, наливаючи каву на винос у крутих київських закладах.

— Ну, за подорож! — короткий, як постріл, тост виголосив Серьога Цар-Підлядський, який у виставі грав збірний образ російського мужика і розмовляв переважно цитатами з комедій Гайдая, найулюбленішою з яких була, звичайно: «Царь, очєнь пріятно, здравствуйтє, царь».

«Вдруг, как в сказкє, скріпнула двєрь...» — підморгнув він колегам оком і понеслося.

Перша доба минула блискуче. Ми досить швидко подолали польський кордон.

Побачивши в багажному відділенні справжню труну із мертвою старою лихваркою (досить якісний муляж), польські митники майже не трусили автобус, а так злегка пошманали по сумках і, вдовольнившись п’ятьма пляшками «Гайдамацької», що їх в окремому пакеті їм виставив Альфред Петрович, забралися геть.

Проблеми почалися в Німеччині, яка на той час уже потужно зазіхала на роль локомотива новоствореного Євросоюзу.

У зоні митного догляду на польсько-німецькому кордоні нас протримали майже шість годин, а все через один прикрий випадок, що стався з непитущим Климом Микитовичем, якого я далі просто зватиму «Микитич», оскільки під час подорожі він став мені за друга, з яким ми гарно проводили час, граючи в дурня, де я в підсумку виграв з рахунком 108 проти 89-ти.

Як уже казав, горілки він не вживав, бо реально закодувався на рік, і про це в колективі добре знали, а тому не дошкуляли артисту тупими докорами на кшталт: усі непитущі або хворі, або падлюки.

Залишимо цю жлобську прерогативу вітчизняним прокурорам, ментам і суддям. Інтелігентні люди знають, що в аристократів духу тимчасово трапляються моменти в житті, коли організм треба терміново ставити на просушку, бо там де сто, там і двісті п’ятдесят, а там, де двісті п’ятдесят, там і літр на душу населення, і гулянка до ранку, а там уже неподалік і капець, бо серце не те, і печінка не та, і вапще тиск, судини і всяка хєрня нехороша. А ще так хочеться пожити, побачити онуків...

Для того щоб полегшити собі перехід до абсолютної тверезості, Микитич завів подорожню звичку безперервно потягувати каву, яку він заварював у металевому червоному кухлі з олімпійським мішкою, заливаючи розчинну «Галку» окропом із вищезгаданого термоса з лелеками. Окріп добував на зупинках, які траплялися біля придорожніх кафе та ресторанів.

Бальзаківського віку жінки, що переважно керували процесами в цих закладах, захоплено дивилися на двохметрового богатиря в блакитній майці з логотипом радянського спортивного клубу «Бурєвєстнік», який із широкою усмішкою, повного прокурених зубів, завалювався на їхню територію, називаючись «грейт раша артіст», і, вимагаючи гарячої води, по ходу справи розповідав дотепні жарти про Володьку Висоцького, Штірліца, якого знав особисто, і насамкінець убивав дам з маху однією згадкою про артиста Костолевського, з яким він учився на одному курсі.

— А ще мій рідний дядя Георгій Костянтинович Жуков виграв Велику Вітчизняну Війну! — заявляв гордо, але дехто в колективі казав, що він просто «пиздить», бо жодних вагомих доказів цього родичання так і не назвав. Окей, повіримо на слово.

У боротьбі за окріп небіж легендарного маршала легко ламав комерційні загати і в Польщі, і в Україні, аж допоки на польсько-німецькому кордоні його не спіткала люта невдача.

Простоявши понад три години в черзі, ми нарешті дісталися зони митного огляду. На той час китайський термос Микитича геть спорожнів.

— Піду прогуляюся до кав’ярні, — хитнув головою в бік яскраво освітленої скляної споруди, куди вже потягнулася зграйка наших дівчат, терміново шукаючи вбиральні.

Намацуючи під сидінням клітчаті вовняні капці, він зашарудів шматками газет, які навалив просто під ногами, розпаковуючи дбайливо загорнуті дружиною в дорогу домашні пиріжки.

Блакитна майка «Бурєвєстнік» і смішно витягнуті бульками на колінах радянські спортивні штани, попхалися в задушливий серпневий вечір, узявши напрямок до прикордонної німецької забігайлівки.

Він повернувся за п’ять хвилин з порожнім термосом навперейми і з обличчям настільки страшним і зсудомленим, що мені здалося, буцім його хапнув приступ грудної жаби.

— Ай суки... суки... — тільки й цідив крізь цементно стиснені зуби і важко дихав, навзнак закинувши голову на спинку сидіння.

— Що сталося, Микитичу?

— Вони вимагають у мене гроші за воду! Уявляєш собі, я підходжу до касирки і питаю: вода, вода, хайс васер, як ти мене навчив... А вона мені найн, найн, і щось таке пальцями крутить, типу гроші давай? Ну суки ж, суки...

У цей момент до автобуса з лівого боку підійшло трійко елегантних німців, убраних у новеньку форму митної служби. Один був із собакою. Абсолютно чорною вівчаркою, шляхетне походження якої видавав ідеальний екстер’єр. При одному погляді на песика у свідомості рясно поставали кадри з документальних фільмів про злочини нацистів у концентраційних таборах, де на тлі майже мощеподібних тіл і напівмуміфікованих облич подібні Цербери яскраво ілюстрували міфологічну картинку «Ласкаво просимо до Аїду».

— Фашисти прокляті, я їм цього так не залишу... — Микитич смикнувся, нахилився уперед і знову зашарудів газетами, шукаючи щось у великій сумці типу «Адідас», яка стояла в нього під сидінням.

Десь там у глибині, серед залишків пиріжків, шкарпеток, пачок із цигарками «Прима», банок з розчинною кавою, рушників, ліків від тиску, серцевих крапель, книжок про те, як очистити судини від холестеринових бляшок, настоянки часнику з лимоном, туалетного паперу, дбайливо загорнутих у поліетиленові пакети чистих трусів і майок, тексту ролі, кип’ятильника, пакетів із гречаною крупою та банок з індиковим паштетом «Люксусовий» ховалося витерте, червоне портмоне з тисненим золотом прапором Німецької Демократичної Республіки.

Під час подорожі він уже декілька разів показово демонстрував мені його вміст, супроводжуючи екскурсію по портмоне приблизно таким текстом:

— Його мені подарували в Німеччині у 1977 році, коли я ще працював у «Соврємєннікє». А це все, що я нажив за своє життя.... — діставав при тому три двадцятидоларові купюри і ще якийсь валютний дріб’язок. — Майже тридцять років на сцені, а в кишені — дуля. У мене вдома досі чорно-білий телевізор «Екран». Не повіриш, соромно перед людьми. Але дружина — золото. Оце, до речі, вона мені дала... — випорпував з окремої кишеньки величезну сріблясту монету і крутив перед носом. — П’ять марок. Золотая женщіна. Мріє про кольоровий телевізор. Я їй поклявся, що з цих гастролей привезу. Жерти буду саму гречку, але телевізор привезу.

Узагалі-то він завжди розмовляв російською, але я, щоб не псувати карму цього твору «собачою мовою», перекладатиму його чьокання і акання на солов’їну.

— Скільки ж ви гречки з собою взяли?

— Три кілограми, а ще вермішелі два кіло і рису кілограм. Десять банок тушонки, п’ять паштетів, півтора кіло цукру, чай, каву, сало, печиво галетне, літр олії, три банки згущонки, перетертий лимон, дві банки шпротів, а ще цукерок-льодяників і декілька шоколадок «Альонка».

— Серйозний підхід.

— Ще б пак! Жодної копійки на харчі не витрачу, а телевізор таки добуду. А ще донька дружини натякнула, що хотіла б якісь черевички красиві, та й онучці треба щось із взуття привезти...

— Ідуть роки, міняються століття, а в нас чоловіки й досі ладні чорта осідлати, аби здобути коханим черевички.

— Гоголь — русскій пісатєль...

— Та хрін вам!

Цього разу Микитич, покинувши порпатись у сумці, випірнув над спинкою сидіння із сріблястою монетою в руці.

— Ходім, допоможеш мені у спілкуванні, бо я тільки й знаю хайс васер і гітлер капут, а ти ж по-англійські трохи той во?

Коли ми вийшли з автобуса і попензлювали убік яскраво освітленої скляної буди з надписом pit stop, «фашисти» з вівчаркою вже оглядали правий бік нашого багажного відділення.

Вони як раз наштовхнулися на труну з Альоною Іванівною. Вираз їхніх облич украй тішив. Щире здивування і легкий шок від зіткнення із суворою реальністю слов’янського світу у вигляді виготовленої на театральній фабриці грубої дерев’яної труни, змінилися у тевтонів диким реготом, коли режисер з перекладачкою, злегка піднявши кришку, вказали на ляльку-муляж.

Дарма що до початку поїздки Альфред Петрович заховав у Альону Іванівну декілька десятків пляшок горілки «Столична», яка, за чутками, що їх розповсюджували актори Театру на Подолі, високо котирувалася у шотландських пабах.

— Чи є у вас план, містере Фікс? — запитав я у скоцюрбленої спини Микитича.

— Зараз сам побачиш... — не обертаючи голови, прошипів «бурєвєстнік» і я почув, як у його словах б’ється холодний пульс виваженого плану помсти.

Глава друга

У кафе людно.

Вільні місця хіба що за стійкою уздовж скляної вітрини, прикрашеної неоновою вивіскою. За столиками німці, поляки, зграя галасливих росіян. Велелюдність у залі пояснювалася сполученістю кафе з великим дьюті фрі-магазином, де вся вищеозначена публіка затарювалася дешевими як для Євросоюзу товарами.

— Пішли, допоможеш мені у спілкуванні...

Микитич суворо попензлював просто до касирки, не зважаючи на людей із тацями, які чекали своєї черги.

— Скажи їм, що я вже стояв у черзі до цієї товстухи (демонстративно тицьнув пальцем на касирку). Ми прийшли тільки по чай...

Я зсудомлено проковтнув слину і вибалушив очі, з усієї сили намагаючись підшукати відповідний до ситуації словниковий запас. Нарешті проґелґотів, звертаючись до черги англійською, бо німецькою знав украй мало:

— Е-е-е-е, ві стейт хіа єні тайм егоу, енд нау кам бек віз мані фор зе тейк онлі ті. (Ми стояли тут декілька хвилин тому і повернулися з грошима, аби взяти тільки чай.)

Відвідувачі, що сиділи за сусідніми столиками, повернули голови у мій бік і я відчув себе в головній ролі вистави під довгою, цілком постмодерною назвою «Жебракуваті українські актори в шахраюватий, маніпулятивний спосіб добувають окріп для колишнього алкоголіка, аби він живим дістався до Единбурга і заробив добові, яких би йому вистачило на кольоровий телевізор у хату». Хоча я й не зовсім підходив на роль «жебракуватого українського артиста», бо всім своїм виглядом випромінював благородні євроатлантичні флюїди.

— Вер ар ю фром? Раша? — змірявши мене ущипливим поглядом, запитав носатий дідуган із черги, на таці в якого поруч з банкою пива і картопляним салатом помпезно парували дві товсті баварські сосиски.

— Ноу, ві а нот раша, ві а юкрейніан...

— Раша, раша, — голосно перебив мене Микитич, виступаючи вперед, — усі ми раша, совьєт юніон... Андестенд? Сою-ю-ю-з нєрушімий республік свобо-о-о-одних... Я стояв тут у черзі... Я чай хочу взяти...

— Гоу е старт оф лайн, — сухо і вольово тицьнув собі за спину пальцем носатий.

— Шо він каже?

— Каже, щоб ми стали в кінець черги.

— Та пішов він на хуй, старий поц! Я тут до тебе стояв, пойняв?

На ідіому «на хуй», проказану досить голосно, відреагувало значно ширше коло відвідувачів. Навіть росіяни затихли і з їхнього кута веселим горобчиком до моїх вух долетіло «о, тоже наїли!».

І тут у справу втрутилась касирка-німкеня. Тлуста така дама, трохи схожа на Геринга, в білому очіпку і червоно-клітчатому сарафані. Вона піднялася зі свого місця і, взявши руки в боки, розродилася шпрехастою промовою, з якої я зрозумів тільки: цурюк (назад), дісциплінен (перекладу не потребує) і русіше шайзен (ну, ви зрозуміли).

У кафе запала тиша. Такі паузи белетристи всіх часів і народів штамповано називають театральними.

Після промови касирка знову всілася на місце і трохи нервово, наспівуючи, либонь, похідний гімн люфтваффе, натхненно вдарила по клавішах новенького касового апарата, вибиваючи чек інтелігентній німецькій парі з двома дітьми.

— Ну я їм зараз влаштую шайзен, — гримучою змією прошипів Микитич і, ніжно притуливши до грудей рожевого китайського друга, рушив у протилежному від касирки напрямку.

— Чому ви називаєте нас рашею? — спитав я пошепки, коли ми зайняли місце в кінці черги.

— Повір, вони не відрізняють, де українець, де білорус, молдаванин, росіянин чи прибалт. Для них ми всі — одна велика раша, або совьєт юньон, як кажуть німці.

— Ай ем нот раша...

— Та кинь, пусте...

А й дійсно, як вони так безапеляційно визначають серед купи європеоїдів людей з колишнього радянського союзу? Ну, зрозуміло, російська мова. Але коли ми навіть мовчимо, роздивляючись у дьюті фрі етикетки на алкоголі, нас на касі все одно чітко викупають як рашу.

То що видає в нас совків? Неохайний, а часом яскравий і вульгарний одяг зі схильністю до бикуватої спортивності? Скутість? Дивакувата манера поведінки? Розгублений, насторожений і водночас колючий вираз очей? Примхливо відкопилена губа та занадто яскравий макіяж у дам? Підкреслено зверхнє ставлення до оточуючих, за яким ховається елементарна непевність у собі. Золоті хрести на грудях і товсті ланцюги на зап’ястях? Дивний винахід постсовка, що називається «барсетка»? Антропологічні особливості тілобудови? Хамська нечемність? Галасливість? Мова? Запах з рота? Нечищене або убоге взуття? Золоті зуби? Недоглянутість нігтів? Форма черепа з пласкими монгольськими потилицями? Дешева біжутерія? Широкі вилиці? Погані звички і зачіски?

Усе те, що можна охарактеризувати терміном «деградативна селекція совка».

— Айне чай бітте, — міряючи зверхнім поглядом касирку, каже Микитич, кидає перед нею на прилавок велику сріблясту монету.

— Ти пойняв, які ціни? Майже двісті тисяч одна чашечка чаю. Охрініти!

Ну так, рахую я... Долар у нас зараз коштує десь близько ста вісімдесяти тисяч купоно-карбованців. Дойчмарка — близько ста. Сосиска — три марки, найдешевше пиво три з половиною, сирний пиріг — п’ять. Пляшка негазованої водички — марка тридцять. Кава еспресо — дві з половиною.

За свою місячну зарплатню я можу купити у цій забігайлівці десь двадцять чотири сосиски.

Посеред таці, яку соває перед собою на металевих рейках Микитич, стоїть лише самотня порожня порцелянова чашечка, з усіх боків дбайливо обкладена дюжиною пакетиків із дармовим цукром.

— Драй марк ергебен... — кидає Герінг у жіночій спідниці три монети на скляну тарелю перед касою, вибиває чек і робить рукою хореографічний пас убік дерев’яного боксу, де в окремих скриньках лежать понад два десятки сортових чаїв у пакетиках.

— Чорний беремо? Класичний? — суворо підібгавши губи, звертається до мене «бурєвестнік».

— Класичний! — киваю я головою, згадуючи балет «Лебедине озеро», який за радянських часів завжди демонстрували перед тим, як сповістити про чергову катастрофу на кшталт смерті генсека чи вибуху в Чорнобилі.

У повітрі дійсно пахне бідосею.

«Та-та-та, та-та, та-рарам-м-м-м-м», — починає звучати в моїй уяві тривожно озвучена гобоєм музична тема «Доля ломиться у браму».

Я пильно спостерігаю за Микитичем, що, презирливо змівши рукою решту з прилавку, підхоплює однією рукою термос, другою — тацю із самотньою чашкою і, гордо напнувши на грудях вицвілу майку виробництва Мосшвейпрома, рушає туди, де блискотом металу та змієподібними вигинами хромованих труб стоїть матеріалізоване в ідеальних формах втілення німецького технічного генія та практичної довершеності — розкішна ресторанна мультикавоварка фірми «Бош».

Чим же закінчиться це, без перебільшення, епохальне цивілізаційне зіткнення емоційного анархічного Сходу і виваженого структурованого Заходу — читайте в наступній главі.

Глава третя

Зізнаюся: я з дитинства ненавидів совок.

Ну, скоріше не «ненавидів», а на якомусь глибоко підсвідомому рівні відчував його брехливу, викривлену реальність.

Унаочненим прикладом цієї брехні в моєму дитинстві були радянські солдатики. Пам’ятаєте набори: «будьонівці», «ратники-богатирі», «тевтонські лицарі», «морячкі»?

Пласкі і невиразні, виготовлені з однотонного кондового пластику, вони становили основу іграшкового арсеналу радянських хлопчаків часів розвиненого соціалізму.

— Тато, — питав я, взявши в одну руку уйобіщного червоного будьонівця, тримаючи в другій яскраворозписаного німецького індіанця в повній бойовій амуніції, — якщо Радянський Союз найкраща в світі держава, то чому вона випускає для дітей таких гівняних солдатиків?

— Т-ш-ш-ш, — осаджував мене батько, — гівняний — то погане слово. Де ти такого навчився?

— Мама сказала на туш, якою вона сьогодні зранку фарбувала очі. Так і сказала: в Союзі гівняна туш.

— Тш-ш-ш-ш, ніколи на людях такого не кажи, а особливо при тьоті Клаві з тринадцятого поверху, бо не матимеш індіанців.

— Це чому?

— Тому що тьотя Клава стукачка і нас за такі слова наступного разу не випустять до Німеччини.

— А що таке «стукачка»?

— Нехороший чєловєк.

Тато кожного разу ухилявся від моїх незручних запитань на кшталт: чому в Радянському Союзі не можуть шити нормальні джинси чи робити гарне взуття? Чому в туалеті в нас періодично замість туалетного паперу з’являється мій подраний на шмаття старий зошит з математики, а по телевізору показують завалені продуктами магазини, хоч в гастрономі самі лише кістки, сіль, сірники і березовий сік? Чому виробництво меблів у країні невпинно зростає, а батьки ніяк не можуть купити мені нормальний диван і я досі сплю на розкладачці. Чому ми запускаємо ракети в космос, але набори циркулів, що вимагають мати на креслення, ламаються у перший же день? І нарешті: куди дівся олімпійський мішка, якого під пісню «До свіданья, мой ласковий Міша, возвращайся в свой сказочний лєс» урочисто запустили на повітряних кульках у небо під плач спортсменів з Мозамбіку та Руанди?

На останнє запитання батько відповідав чітко, бо заочно вчився на факультеті режисури масових видовищ:

— То все фокус, синку, трюк, ілюзія. Мішка злетів у повітря і як тільки зник з об’єктивів камер, його спеціальним робом опустили на землю. Але в уяві мільйонів він назавжди залишиться світлим ідеалом найдобрішої в світі Олімпіади. Це називається маніпуляція із суспільною свідомістю.

— А що таке маніпуляція?

— Ну, це коли людей примушують вірити в те, чого насправді не існує.

До речі, згодом, коли я служив в армії, то завдяки журналу «Аганьок» дізнався про постолімпійську історію легендарного Мішки, сконструйованого в 1979 році провідними спеціалістами з аеростатики в кількості двох штук на випадок позаштатних ситуацій.

Гумову оболонку було обшито штучним хутром, виготовленим на іграшковій фабриці в українському місті Жовті Води.

Спершу там усередині сиділа людина, що керувала процесом. Але на одному з випробувань щось пішло не так, і Мішку вітром здуло на палаючу олімпійську чашу, яку ввімкнули спеціально, щоб забезпечити умови «максімально прібліжонниє к боєвим».

Інженер на прізвище Ігор Артамонов згорів заживо на святому вогні єдності та миру. Тоді у справу пішов дублікат.

Конструкцію полегшили і, вже не пхаючи всередину людину, придумали спосіб, щоб керувати ведмедиком дистанційно.

Але ж усьому світу відомо, що найнадійніші і найпередбачуваніші радянські ракети — це ті, що стоять на дитячих майданчиках, зварені з металевої арматури або витесані з дерева на полицях авіамодельних гуртків.

Після тріумфального старту на арені Лужників Мішка втратив керованість, либонь, вирішивши автономно втілити в життя головне олімпійське гасло «Сітіус Альтіус Фортіус», і полетів к єбєням, аж поки не приземлився десь на Воробйових горах, придушивши собою хлопчика Максимку Філімонова п’яти років, що катався на триколісному велосипеді «Умка» у супроводі бабусі і був радісно кинувся ведмедику на зустріч.

Хлопчик вижив, отримавши компресійний перелам хребців шийного відділу, лишившись калікою на все життя — подальша доля його невідома.

А от Мішку восени того самого року хотіли за сто тисяч марок викупити підприємливі німці.

Проте радянська влада чітко заявила гендлярам: «Святе не продається!».

Спершу його експонували на виставці «Юний технік», розташованій на ВДНГ, а потім сховали в підвалах Олімпійського комітету, де його зжерли, либонь, спеціально видресирувані клятими американцями бойові пацюки-мутанти.

«Та-та-та, та-рара, ра-рам-м-м-м-м...» — тривожна музика з балету Чайковського «Лебедине озеро» нарешті сягає свого апогею.

Бабах! Микитич кидає тацю на мармурову стійку поруч з мультикавоваркою. Дзелень — перевертається непотрібна порожня чашка, відлітає убік з істеричною нотою чайна ложечка, розсипаються по таці пакети з дармовим цукром.

Упевненим рухом нащадок маршала Жукова висмикує з двохлітрового термоса пробку, і, натискаючи на кнопку «Хайс васер», підставляє горлечко туди, звідки ллється паруюча волога.

— Найн, найн... — волає зі свого закутка герингоподібна касирка і щось верещить німецькою, намагаючись пояснити варвару, що за окріп треба платити додаткові гроші.

— А ти, сука, Сталінград помніш-ш-ш-ш!? — обертається до неї в три чверті Микитич, не відпускаючи кнопки.

Постать його і без того велична вмить набуває монументальних рис.

Наче висічений у камені політрук з культового фото «В атаку», дарма що у повстяних капцях і старих спортивних штанях, із задньої кишені яких стирчить шматок дешевого туалетного паперу, він у своїй футболці «Бурєвєстнік», мов би стає новим символом боротьби всіх економічно пригноблених громадян колишнього СРСР, чиї діди врятували цей світ від фашизму, апріорі виборовши жебракуватим нащадкам цивілізаційне право безкоштовно отримувати окріп у німецьких прикордонних забігайлівках.

— Гітлєр капу-у-у-у-ут! — театрально вигукує Микитич басом, звертаючись до всіх відвідувачів у залі.

— У-у-у-у! Гітлєр капут! — оплесками вітають його росіяни й радісно регочуть. — Ура-а-а-а, наши в городе!

— Франц, Франц! — щосили гукає касирка і за мить з дверей із надписом «Нур фюр мітарбайтер» з’являється молодий чорнявий хлопець у фартуху, що допіру прибирав за відвідувачами таці з брудним посудом.

— Курская дуга-а-а-а-а, — ще гучніше волає Микитич. — Ми таких, как твой Франц, живьйом жарілі в танках пачкамі! І вапшє, хто вам право давал так поступать с сином настоящего фронтовіка, полного кавалера ордена Слави!?

Про батька-фронтовика він звичайно пиздить. Сам розповідав, що той усю війну відсидів у тилу, був партійним працівником першого ешелону, а таких в армію не призивали.

З появою Франца в повітрі, мов блискавка, спалахує слово «поліцай», яке він вимовляє рвучко, рушаючи до скляних дверей, що ведуть до магазину безмитної торгівлі.

— Микитичу, ходімте звідси... — смикаю я його за лікоть, — ну його той окріп, зараз поліція прийде...

— Ложіл я на ніх с прібором. Я — грейт раша артіст, єду на фєстіваль і іспитиваю фінансовую нужду по прічінє того, что амеріканци прі пособнічєствє європєйскіх спєцслужб і іх пріхвостнєй развалілі мою могучую родіну Совєтскій Союз, которий спас мір от корічнєвой чуми...

— Яка, на хуй, чума! Ви окріп у них безкоштовно пиздите...

— Не пижжю! Тварь я дрожащая ілі право імєю..? Гдє ето відано, что б над православнимі людьмі так в мірє іздєвалісь?!

— Які, на хуй, православні люди, ви ж самі казали, що все життя були убєждьонним атеїстом-лєнінцем...

— А тєперь стал православним! Мєня жена недавно воцерковіла, я даже крєстік на врємя поездкі надєл і нахожусь под защітой Бога... Алілуйа-а-а-а-а, слава тебе Боже-е-е-е, — несподівано затягнув жалісним дискантом, прискіпливо зазираючи в горлечко термоса, куди увесь цей час неспішно стікав дармовий окріп.

Він набрав повний термос і закрив кришку саме в той момент, коли в залі в супроводі Франца з’явилося двоє поліцейських. При їхній появі православний лєнінєц почав по-діловому заварювати чесно придбаний класичний чорний чай.

Весь цей час поліцейські намагалися розібратися в ситуації, ставлячи запитання трохи розгубленому Францу. Коли ж до зграйки підійшла фамільярна касирка і, тицьнувши пальцем на рожевий термос, стала давати показання, поліцейські звернулися до Микитича.

— Я с повєрженной націєй нє разговаріваю! — зневажливо відрізав він, артистично підносячи до вуст чашечку з чаєм і відкопилюючи мізинець а-ля граф Олексій Толстой.

Проте ані аристократичні манери, ані віра в Бога, ані славне минуле його предків, ані страшні вигуки «ай ем грейт раша артіст» не врятували Клима Жукова від нахабних дій німецьких поліціянтів, що, узявши його під білі рученьки, потягли до відділку.

— Оресте, друже, — смикнувся він у скляних дверях, — скажи нашим, що я бився до останнього. За світ без фашизму. За вашу і нашу побєду. Раскудрявий, кльон зєльоний, ліст рєзной... Будє-є-є-є-м ж-и-и-и-ить!

Шість годин. Бляха, цілих шість годин до третьої ночі простирчали ми через цей «кльон зєльоний» на польсько-німецькому кордоні.

Після подібних вихилясів допіру добрі німецькі митники примусили нас вивалити із салону свої бебехи і ми півночі просиділи на розхристаних сумках, поки вони ретельно оглядали бус на наявність прихованої контрабанди.

Замурзані, немиті, невиспані і злі, ловили на собі зловтішні посмішки поляків і прибалтів, чиї обличчя пропливали повз у високих вікнах туристичних та рейсових автобусів, оглядаючи циганський табір українських театралів-заробітчан.

По суті цвіт нації — лауреати, заслужені і народні, сиділи в розкоряку на запилюжених баулах і одвічний німецький Цербер, настовбурчивши вуха і витягнувши морду, ловив ніздрями масні запахи чоловічого поту, жіночих виділень, одеської ковбаси і маринованого в часнику сала, що струмували від купки цих наляканих створінь.

Апофеозом сорому стали двадцять пляшок «Столичної», яку митники відшукали в муміфікованому трупі Альони Іванівни.

— Возьмітє по бутилочкє себе і скажитє, что водка прінадлєжит колєктіву... — вирячивши очі, походжав повз нас Альфред Петрович, утаємниченим шепотом благаючи артистів урятувати стратегічний запас.

Шия у нього якось неприродно видовжилася, ніс став схожим на дзьоб, а вуха зробилися багряно-червоними.

Однак німці не вдовольнилися цим поясненням і поставили ультиматум: шановний Карабасе Барабасе, або ми конфісковуємо цю партію і не оглядаємо сумки ваших клоунів, або вони розбирають горілку і ми шманаємо весь цей цирк по повній, бо маємо підозру, що в нетрях цих відразливих слов’янських клумаків, на які вони вмостилися своїми немитими дупами, ховається достоту вогняної води, яку дозволено перевозити в кількості — літр на одного подорожнього. Все інше підлягає негайній конфіскації і моліть Бога, аби ми не почали складати протокол на кожного. Тоді ви пробудете тут щонайменше до кінця вересня, коли все прогресивне людство згадує жертв розстрілів у добре вам знайомому Бабиному Яру.

Треба віддати головному режисеру належне. Незважаючи на повний крах меркантильних планів, він узяв удар на себе і врятував колектив, погодившись на план «А», а потім ще, зібравши волю в кулак, наче вшкварений бігав у відділок визволяти Микитича, якому за порушення громадського спокою, дрібне хуліганство і чинення опору представникам влади загрожувала повна заборона в’їзду в ЄС.

— Я ж кажу — фашисти! — нарешті повернувшись до автобуса, знову спробував Микитич накрутити свою катеринку, але Галя Тиркало, яка грала у виставі Катерину Іванівну, цілком справедливо назвала його «збуханим мудаком».

— Та сідайте вже на місце швидше і поїхали, — втомлено зітхнув Альфред Петрович. — Нам до Единбурга ще півтори тисячі кілометрів пхатися.

— Термос хоч віддали? — запитав я у враз постарілого «бурєвєстніка», який знову зайняв сидіння попереду мене.

— Віддали. Останні три марки за окріп заплатив.

— То чому ж раніше так було не зробити?

— Гонор, кураж...

— Дикість усе то азійська!

— Згоден, — гірко погодився Микитич.

— Руссо турісто — обліко морале, — зрезюмував Цар-Підлядський і автобус рушив далі.

Глава четверта

Единбург виринув перед нами зненацька.

Розлігся увесь, як на долоні, коли ми, подолавши черговий крутий поворот, нарешті вирвалися з обіймів скелястих гір і побачили Його.

Усі подорожні перекинулися на правий бік. Припавши до вікон, роздивлялися море неозорих сірих дахів, прорізаних вибалками довжелезних вулиць, над якими височіли шпилясті башти замків, церков, куполи, ротонди, серед яких пінилися плями темних гаїв і яскраво-зелені галявини. Величний королівський замок плив над усім містом, неначе крейсер розрізаючи стрімкою скелею море дахів, дарма що справжнє море бриніло в сонячному сяйві ген далеко, ледь не під самим обрієм ховаючись за портовими кранами і високими димарями району, що називався Ньюхевен.

Був четвер. Друга пополудні. Годину тому розпочалася четверта доба нашої театральної подорожі.

— Яка краса, — цокав я язиком, подаючись до вікна, злегка навалившися грудьми на Катерину.

Після одного учорашнього випадку між нами почало в’язатися тонке плетиво стосунків, у яке я, уже добре обпечений любовними пристрастями, аж ніяк не квапився потрапляти.

На цю мить я вважав себе вільним, бо ще півроку тому подав на розлучення. До речі, вона теж ще в перший день подорожі потайки сповістила, що більше як півроку не живе зі своїм бой-френдом.

Катерина була дуже симпатична... Брешу. Вона була красива і ще на початку репетицій я для себе твердо вирішив, що нас з нею пов’язуватиме тільки міцна дружба.

Допіру ми поводилися, як брат із сестрою, ніколи не порушуючи тієї межі. Проте один випадок вибив мене з наїждженої колії. Це трапилось, коли ми перетинали Ла-Манш на величезному поромі «Glory of Burgundy».

Пасажирських палуб було три. Пасажири дудлили в нескінченних барах віскі та пиво, брали приступом дешеві дьюті-фрі-шопи, грали в більярд, карти, шахи, під мелодії Елтона Джона, Мадонни, гуртів «Квін», «Статус кво» та «ЕйСіДіСі» залежно від формату закладів, оформлених у різних стилях — від класичного Лайонс-пабу до сучасних хай-тек-кафе з комп’ютеризованими зонами. Вищий клас!

Після тортур задушливого автобуса, просяклого потом і гіркими слізьми українських заробітчан, я нарешті відчув себе в епіцентрі справжньої цивілізації. Це була моя перша зустріч із світом вільних людей, бо до того хіба бував за кордоном у радянській ще Німеччині, Польщі та Угорщині.

— Чи не випити нам пива? — грайливо запитав у Катерини, дарма що зберігав у модному підсумку лише п’ятдесят американських доларів.

— Маєш фунти? — здивувалася вона.

— Поки не маю, але не втрачаю сподівань. Дозволь тебе пригостити?

Залишивши подругу біля парфумерного магазинчика, я рушив до найближчого гарсона-негра у смішному капелюшку-таблетці (прямо як у кіно) і звернувся до нього з такими наче англійськими словами:

— Соррі, сер, веар ситуейтед чендж поінт? Карренси ексчендж? (Вибачте, де тут знаходиться обмінний пункт? Обмін валюти?)

Негру знадобилося декілька секунд, аби переварити те, що я вимовив.

— So... — вичавив нарешті він, шамкнувши товстими губами, — second floor, please, left side.

— Сенкс, — гордий собою, затряс я підборіддям у приступі творчого натхнення.

Недарма останні два місяці вечорами я студіював англійську, яку початково вчив ще в далекій радянській школі. «Лан-дан із е кепітал оф зе Грейт Брітан». Причащаємось цивілізації, бляха-муха...

«Ексчендж поінт» виявилася зовсім недалеко. Сунувши у віконечко хрустку купюру з портретом генерала Гранта, я промовив до білогривої жінки: «Ет інгліш паунд, пліз» і вже через півхвилини отримав на руки те, чого понад усе прагло моє серце, — три сіро-помаранчеві папірці з портретами англійської королеви Єлизабет по десять фунтів, чотири жирні золотаві монети по одному фунту і ще якийсь дріб’язок.

— Я багатий, наче спадкоємний принц Хаттум аль Саід! — вигукнув до Катерини, що порпалась серед пляшечок і мензурок у парфумерному відділі, бо щиро хотів, аби ці слова з вуст українця почув увесь світ.

— Оресте, тут є душ, — промовила Катерина неголосно, прикладаючись носом до пляшечки з «Паломою Пікассо». — Ми все ж таки понад дві доби в дорозі. Коштує два фунти. Позичиш?

— Та не проблема. Приймаємо душ, а потім п’ємо пиво.

— Який ти класний!

— До речі, звідки ти знаєш німецьку? — пригадав випадок на кордоні.

— У школі вчила.

Далі, шановний читачу, ми все бачимо, немов у кіно:

Катерина в душовій кабіні. Паруюча вода стікає по граційному вигину спини, сідницям, крутим широким стегнам молодої самиці, що ще не пізнала радості материнства. Випроставши руки вгору і закинувши обличчя навзнак, приймає тонкі струмені води прямо на своє обличчя, хапає їх ротом, мружить від задоволення очі, пестить довге волосся, змиваючи з нього залишки коштовного французького шампуню, який прихопила із собою з автобуса, разом з елегантним несесером у стилі пін-ап. Білосніжний рушник торкається тугих грудей з набубнявілими сосками кольору перестиглої вишні. Напівукраїнка-напівіспанка — вона має той неповторний колір шкіри, оксамитова ніжність якої, наклавшися на вроджену смаглявість, породжує дивний ефект, що робить її наче підсвіченою зсередини. Розтерши в руках насіння лаванди з полотняного мішечка, вона пахкими долонями натирає свої стрункі литки, пружні сідниці, шию, плечі і волосся, лишаючи на ньому запах сонячного Провансу. Вдягає свіжу білизну, сушить голову феном, накладає легкий макіяж...

Орест у душовій кабіні. Жилаве, пружне, вкрите татуюваннями тіло. Відразу в очі впадає скандинавська руна «зіг», що прикрашає праве плече. Обрамлена солярним орнаментом, вона символізує силу і перемогу. Козак Мамай на іншому плечі. Класичний образ, списаний з портрета, що зберігається в Державному музеї образотворчого мистецтва. Сидить по-турецьки, склавши ноги. Поруч прив’язаний до дуба білий кінь, шабля на дереві, біля ніг пляшка із кухлем, у руках бандура. Трохи позаду — дівчина, уквітчана вінком. Надпис: «Пісня і воля козака доля». На грудях — із правого боку — витатуйований тризуб Володимира, покладений в основу сучасного українського герба, на лівому — портрет Оранти із Софійського собору й ім’я п’ятирічної доньки, яку полишив в Україні, — Софія. Останнє тату абсолютно свіже. З нього тільки починає сходити відмерла шкіра.

Змивши із себе подорожній бруд, Орест також обтирається рушником і, секунду повагавшись, затирити його чи ні, все ж таки кидає у кошик для використаної білизни. Шампунів, що їх удосталь лежить на полицях, бере собі з десяток у підсумок, що висить унизу живота. Там зберігаються паспорт і гроші. Одяг не міняє, бо ліньки пхатися до автобуса. Заскорузлі шкарпетки викидає туди, куди ж і рушник, вдягаючи кросівки на босі ноги.

Оновлений, як давньоєгипетський бог Озіріс, розвалившись у фотелі, головний герой чекає на свою фею у холі для відпочинку, де розкішні живі фікуси, олеандрові кущі й мініатюрні пальми створюють атмосферу першокласного релаксу.

Головна героїня з’являється, немов Афродіта з піни морської, розсипавши по плечах ще трохи вогке каштанове волосся. Вдягнена в аристократичну, трохи вищу колін, темно-синю туніку, оторочену сріблястою смужкою, яка ефектно підкреслює її круті стегна і груди, що наливчасто бубнявіють сосками під тонкою матерією. Граціозно перекинувши через плече смугасту пляжну торбу з грубого полотна, вона рушає до Озіріса, який, ледь стримуючи зойк захоплення, підводиться назустріч і вже хоче щось сказати, але вона затуляє йому рот рукою, нахиляється і щось шепоче у вухо.

Зрештою, після тієї фрази мене і перемкнуло. Я закляк, не знаючи, що сказати, а потім просто взяв її за руку, повівши за собою.

У барі ми сиділи недовго. Я замовив два «Гіннеси», а ще узяв собі подвійний віскі і порцію горіхів. Після дотику до моїх вуст розпашілої лавандової долоні і слів, проказаних на вухо, став увесь розхристаний, розгублений, зніяковілий.

— Це ж моя місячна зарплатня у театрі! — злякалася Катерина, коли офіціант на моє прохання приніс рахунок, і я виклав на тарілочку два сіро-оранжеві папірці, а потім, не чекаючи решти, рвучко промовив: «Ходімо подивимось на море».

На верхній відкритій палубі народу теж було повно.

Потужний багатоповерховий пором, розриваючи тупим рилом хвилі Ла-Маншу, мчав нас до Дувра, чиї крейдяні скелі білою смугою виднілися вдалині.

Ще півгодини і подорож скінчиться. Взявшись за руки, ми проминули ряд заповнених ущерть лав і помандрували вбік носа, де народу було значно менше.

Попереду за туманні береги Британії в далекий океан падало втомленою кулею рожеве сонце. Легкі білі хмари, підсвічені знизу його вечірнім смутком, здавалися крилами янголів, що вели у високому небі свою тиху розмову, а їхній шепіт, зливаючись з плюскотом води за бортами, заповнював увесь простір тою первісною радістю буття, якою, либонь, наповнюється серце немовляти, коли до нього притискаються лагідні мамині груди.

Не поспішаючи займати вільні місця, ми пішли на самий ніс, туди, де фальшборти сходилися у заокруглений кут. Спершися ліктями на важкі дубові бильця, Катерина спочатку дивилася в туманну далечінь, а потім заглянула вниз, туди, де назустріч нам неслася морська поверхня. Деякий час вона спостерігала збурену хвилями стихію, а потім, розвернувшися до мене, спитала:

— Нащо живе людина?

Морський вітер, забігши їй за спину, розтріпав волосся і його кінчики торкнулися моїх щік. Курт Кобейн на грудях затріпотів від прохолодного вітряного подиху, а може, то затріпотіло моє серце. Я нічого не відказав. Вона ж, кинувши пляжну торбу додолу, обняла мене рукою за шию, притягла до себе і поцілувала. В’юнкий гарячий язик розтулив мої губи і я, примруживши очі, втратив відчуття реальності.

За цією сценою, сидячи на лаві неподалік, спостерігав середніх років чолов’яга із сивою борідкою, який усе щось креслив у своєму записничку. Якщо придивитися, в ньому легко було впізнати видатного американського режисера Джеймса Кемерона, який нині працював над сценарієм до свого культового фільму «Титанік», що вийде на екрани в 1998 році й візьме рекордні одинадцять Оскарів. Головні ролі у фільмі зіграють Кейт Вінслет і Леонардо Ді Капріо.

Саме в ту мить, коли двоє незнайомих йому молодих людей у носовій частині порома злилися у пристрасному поцілунку, він записав: «Романтична сцена на носі пароплава. Головні герої цілуються. Звучить пафосна музика. Тему обговорити з композитором».

А найближчим часом на нас уже чекала британська митниця і перші кроки по англійській землі.

У звичному колі артистів ми знову стали наче добрі знайомі, й уся непевність ситуації ховалася в невизначеному слові «наче», бо ґрунт під ногами колишніх «брата і сестри» провалився і ми сторчма летіли кудись у прірву під шепіт чи то демонів, чи то янголів, чия присутність завжди відчувається там, де народжуються нові почуття і стосунки.

Після посадки до автобуса розійшлись на свої місця і зачаїлися, мов миші, тихо міркуючи кожен про своє.

Усю ніч від самого Лондона неслись яскраво освітленими автострадами на північ, зрідка зупиняючись біля сяючих при дорозі «Бургер Кінгів». Десь у північному Кенті у вікна бризнув рідкими краплями нічний дощ і вже не відпускав до самого ранку.

Мірно гудів двигун старенького «Мерседеса», прориваючись басовою нотою крізь тиху мелодію, що лилася зі слухавок плеєра, який я поклав на порожнє сидіння поруч із собою.

То був Френк Сінатра. Не міг себе зрозуміти: чи був щасливий, чи геть нещасний. Нарешті втомившись від цих рефлексій, попросив хлопців налити мені чарку горілки, а потім приєднався до гри у преферанс, яка тривала до самого ранку, аж поки в перших променях вранішнього сонця вдалині не виблиснули мутні води Рівер Аус, і ми, втомлені нескінченними «розпасами», не розповзлись по своїх закутках, так і не закривши гру.

Я розгорнув на колінах паперову мапу і прикинув, що години через дві мусять розпочатися перші відножини гірської Шотландії. «Ну, тепер уже точно не засну», — подумав я і лише на хвилинку примружив очі.

Прокинувся вже о першій дня, коли моя подруга, актриса антрепризної трупи театру «Золоті ворота» Катерина Мендес злегка потрусила мене за плече і, майже приклавшися пухкими губами до вуха, прошепотіла: «Оресте, ми майже приїхали». Пасемко її каштанового волосся торкнулося моєї щоки, залишивши по собі тонкий запах лавандового насіння.

Я різко розплющив очі, бо бачив дивний сон, і крізь зникаючі видіння спершу згадав її слова, проказані мені вчора на вухо, а вже потім перевів погляд на димчате скло в каламутних розводах пилюги, яку залишив по собі настирливий англійський дощ.

Там, на поромі, перетинаючи Ла-Манш, вона сказала: «Здається, я у тебе закохалась».

Глава п’ята

Із самого дитинства навчився я бачити дивні сни.

У тих снах приходив до мене сивий старець у білому хітоні, якого я називав Наставником.

Він розповідав дивні казки, головним героєм яких був я сам. У казках переважно йшлося про битви і пригоди, які траплялися зі мною в різні часи.

То бачив я себе давньогрецьким золотошоломим воїном, то давньоримським центуріоном, то козаком Мамаєм, то скандинавським вікінгом.

Набуваючи у сні чарівних здібностей долати час і простір, я мандрував у століттях, зустрічаючись із видатними історичними постатями: брав участь у Хрестових походах разом із Фрідріхом Барбароссою, стояв на одній палубі з Магелланом, переходив Рубікон разом із Цезарем і будував форт Несессіті разом із Джорджем Вашингтоном.

Від початку сновидіння я не міг знати, який кінець на мене чекає. Чи все завершиться солодким щастям перемоги, чи страшним нічним кошмаром, у якому мені зносили голову моргештерном чи палили на вогнищі, труїли газом при Іпрі, чи саджали голого на мурашник біля в’єтнамського селища Сонг Мі.

Коли підлітком розповідав про ті сни батькам, вони сміялися:

— Просто ти читаєш багато історичної літератури, от тобі воно і сниться.

Тоді в автобусі я теж бачив дивний сон.

Наснився мені невеличкий квадратний зал, оздоблений білим мармуром, із чотирма вікнами, завішаними легкими мережаними фіранками. Раз у раз крізь вікна до кімнати залітали голуби і від тріпотіння їхніх крил фіранки напиналися повітрям, що пахло свіжими персиками.

За вікнами я побачив сад, де в затінку квітучих яблуневих дерев стояло порожнє, сплетене з простої лози, крісло-гойдалка, застелене клітчатим пледом, і бігали галасливі дітлахи, ганяючись за капустянками та жовтими лимонницями.

Я вже було рушив до вікна, але раптом наштовхнувся ногою на величезну чорну сумку з надписом «Мальборо», в надрах якої загорнені в газети, шкарпетки, светри та сорочки лежали двадцять пляшок горілки «Столична», що їх віз до Шотландії на продаж.

— Чорт забирай, що вона тут робить? — вилаявся я, і, ухопивши важелезну сумку за ручки, відтягнув у куток, а коли розвернувся, то побачив у кімнаті того старця, що приходив до мене у сни.

Він стояв біля одного з вікон і годував з рук голубів.

— Ми потроху наближаємося до мети твоєї подорожі, — усміхнувся старець, передаючи мені паперовий пакетик з тертим мигдалем. — Птахи моя пристрасть, і скоро, завдяки тобі, я, можливо, стану одним з них. Це — моя мрія. А про що мрієш ти?

— Я хочу зніматися в Голлівуді, отримувати мільйонні гонорари, мати віллу на березі океану і власний гелікоптер.

— Ти впевнений у цьому? А як же Україна? Куди подівся твій націоналістичний захват, бажання будувати новітню модерну націю і нову державу?

— Це все були романтичні ілюзії. Нема ніякої України. Є лише територія, заселена гівняними людьми, з якими я не хочу мати нічого спільного. Тепер я мрію втекти звідти, бо вони не гідні бути моїм народом. Я зневажаю їх.

— Але ж чотири роки тому ти казав зовсім протилежне?

— Я помилявся.

— То де гарантія того, що ти не помиляєшся і зараз?

— Нема гарантії... — знизав я плечима, — але я ще молодий і маю право на помилку.

— От і я про це: тобі ще тільки належить зрозуміти себе і знайти свій шлях. А тепер давай годувати голубів і я тобі дещо покажу. Підходь ближче...

Враз красивий білий голуб, перепурхнувши з підвіконня, всівся мені на долоню.

— Знайомся, його звати Гебо. Це він приніс Ною гілку оливи у дзьобі під час усесвітнього потопу.

— Привіт, Гебо, — проказав я і висипав на долоню повну жменю тертого мигдалю, який птах відразу почав активно клювати.

— Бачиш, він признав тебе, то добрий знак. Чи знаєш ти, що таке лютий холод?

— Ну як сказати... — знизав плечима, згадавши той день, коли остаточно вирішив розлучитися з дружиною.

— Лютий холод — то страшно, — залопотіли голуби на підвіконні. — У лютий холод так самотньо. У тебе може горіти ватра, але коли поруч немає душі, то вогонь не гріє. У тебе може бути повний дім хліба, але коли поруч немає душі, що розділить його з тобою, то він не наситить тебе. У тебе може бути повне серце радості, але коли поруч немає душі, з якою ти можеш тією радістю поділитися, то вона швидко перетворюється на лютий холод.

— А хто ці діти за вікном? — кивнув я підборіддям туди, де зеленою галявиною гасали невгамовні дітлахи і стояло порожнє крісло-гойдалка.

— Це твої правнуки. Невже не впізнав? — усміхнувся старий. — Але їх ще треба заслужити. А тепер ходи сюди.

Він підвів мене до іншого вікна.

Унизу, за легкими фіранками, виблискуючи мерехтливим сяйвом, бринів широчезний Дніпро. Між островами, повільно вигрібаючи проти течії, плив річний трамвайчик, на палубі якого стояв маленький хлопчик, у якому я впізнав себе. Поруч мама зовсім молода.

Я згадав, як колись у Каневі ми разом з нею каталися рікою на такому пароплавчику, і тоді вперше в житті мене ще малого відвідало почуття абсолютної гармонії всесвіту і я відчув, як це прекрасно жити і любити цей наповнений сонцем і золотими брижами світ.

— А от далі, — старець пересмикнув фіранку перед моїм носом і я побачив у тому самому вікні таке:

Тихий зимовий день на масляну. Ми з усією родиною та друзями вибралися за місто в Пущу-Водицю кататися на санчатах, на яких я вже мчу вниз. Вітер гуде у вухах, очі засліпив сніг, і я лечу кудись у прірву, а потім провалююсь в м’яке холодище і завмираю. «Невже розбився?» Але хтось тягне мене з глибокого замету. То батько. Він хапає мене за руки і кружить, кружить, кружить. Пролітають повз всміхнені обличчя близьких людей, високі пущанські сосни, низьке небо і засніжені каруселі на тому боці замерзлого озера.

— Що ти відчуваєш? — питає старий.

— Любов і вдячність.

— Запам’ятай ці два слова. Лише відчуваючи їх, ти зможеш освітлювати свій шлях. Навіть у ту мить, коли тобі буде важко і хмари зберуться над головою, і відречуться від тебе найкращі друзі, ба й навіть та, що кохала тебе, зрадить, усе одно пам’ятай, що життя — то любов і вдячність.

Усе, що ти бачиш, відбувається прямо зараз. Це чарівна кімната, в якій одночасно ти можеш побачити і своє минуле, і сьогодення, і майбуття, все, що відбувалося з тобою колись і що відбувається зі світом зараз. У цій кімнаті дитинство і голоси предків, сьогоднішня мить і спогади минулих життів переплітаються в одвічний потік буття, який людина сприймає очима своєї неповторної душі. А тепер ходімо до іншого вікна і, можливо, ти побачиш диявола. Тобі не страшно?

— Страшно! — чесно відповів я.

— Тоді, ласкаво просимо до Единбурга, містичної столиці славної Шотландії, де тобі, одвічний Воїне, належить вступити з ним у бій!

— То що мені треба робити... Де чекати на небезпеку? — хотів спитати наостанок, але стіни мармурової зали захиталися, постать Наставника попливла перед моїми очима, потроху перетворюючись на туманну субстанцію, і згодом розчинилася у повітрі в той саме час, як мене за плече злегка трусонула ніжна долоня Катерини, що пахтіла лавандовим насінням.

Очі диявола тоді у сні я так і не побачив.

Глава шоста

В Единбурзі нас розселили у чотирьохкімнатній квартирі під номером двадцять один на першому поверсі будинку по Екедемі-стрит, з, що знаходиться у кварталі Лейт, неподалік від порту.

Кожному дісталося по окремій кімнаті.

Моїми співмешканцями були народний артист України Семен Леонідович Лажа, заслужений артист Сергій Цар-Підлядський, та вже добре відомий вам Клім Микитович Жуков. Решту колег розселили у квартирах неподалік.

Зазвичай трупи зі Східної Європи селять у хостелах у чорта на рогах, де черги до душу і двоповерхові ліжка і вічно засрані унітази. А тут на тобі: простора кухня, два санвузли і ще загальна кімната зі штучним електричним комином.

Розбираючи сумки, я першим ділом вирішив перевірити запаси горілки.

Три доби тому, коли ми тільки відчалили від стін Державного цирку, мав із собою двадцять вісім пляшок. Двадцять на продаж. І то була славнозвісна «Столична». А ще шість пляшок «Української з перцем» і дві пляшки коньяку «Десна», який ми потайки вижлуктали з колегами із горла, очікуючи визволення Микитича на німецько-польському кордоні.

Ховаючи алкоголь за портьєрою, я зацікавився устроєм рами, що піднімалася вгору. Провернувши клямки, задер раму вгору.

У прочинене вікно увірвалися аромати единбурзької вулиці. Пахтіло пивними дріжджами, рибою, бензином, недалеким морем і трохи людською сечею. Відчувалася присутність порту, бо здалека раз у раз долинали важкі зойки корабельних гудків.

План моїх подальших дій був простий: швиденько прийняти ванну, попшикатися модним дезодорантом «Хьюго Босс», випити філіжанку кави з печивом «Марія», вдягнути новий «Лівайс», американські шкіряні топсайдери «Spare» (на які витратив купу грошей у Києві), блакитно-білий реглан «Santa Monica LA» і рушити в напрямку центру, подивитися, на що багаті тамтешні магазини. Стандартний набір стандартних дій стандартного вихідця з країни Східної Європи.

Я зайшов за Катериною, як і домовлялися, о п’ятій вечора. Вона жила в сусідньому під’їзді разом із жіночою частиною колективу. На той час у мені вже лежало сто п’ятдесят «Української з перцем», яку було вжито під час святкового обіду, типового для українських театральних заробітчан, що складався з:

а) нарізаного сала із часником;

б) тонко намазаних індичим паштетом «Люксусовий» канапок з чорного українського хліба (трохи запліснявілі шкоринки було завбачливо зрізано, а рештки хліба запхано до холодильника, де він, за свідченнями бувалих мандрівників, міг зберігатися і тиждень, і два);

в) запареної у банячку в’єтнамської вермішелі «Мівіна», приправленої кетчупом, куди були ощадливо настругані консервовані сосиски;

г) сухарів «Київські» з родзинками;

ґ) розчинної кави «Галка», розведеної зі згущеним молоком.

Сучасна українська аристократія, у трохи засраних трусах і майках, зустріла мене вигуками «О, д’Артаньян, весь у білому, з тебе бухло, чуваче!».

Нема чого робити, виставив пляшку «Української з перцем».

«Жить, как говорітся, харашо. А харашо жить — єщьо лучше», — радісно потер руки Цар-Підлядський.

Оскільки Микитич не вживав, то на кожного й стало по сто п’ятдесят.

Коли ж Лажа відправив Царя за його ж «Гайдамацькою», я, чемно зробивши цьом па, відкланявся і покинув мушкетерів добухувати вже без мене.

Виходячи з дому, захопив до легкого наплічника ще одну пляшечку «Української з перцем». Гуляти, то гуляти!

«Снова туда, гдє море агнєй-й-й-й-й...» — звучить арія містера X з оперети Імре Кальмана «Принцеса цирку».

Довжелезна вулиця Лейт Уок, розтинаючи місто навпіл, стелиться ледь не від самого порту аж до тої площі, з якої починається Принцес-стрит. А Принцес-стрит — уже і є самий центр.

Майже за годину подолавши неквапом Лейт Уок, ми, нарешті, опинилися на центральній вулиці, повній шикарних багатоповерхових торговельних центрів, і, як справжні слов’янські лохи, аж до їхнього закриття порпалися у шмотках, осяяних святим для кожного східного слов’янина словом SALE, дуже співзвучним зі словом SLAVE, від якого і походить давньоримська назва нашого краю «слов’яни», що означає «раби».

«Раби сейлів» — дуже дотепно, посміхався своїм не зовсім радісним думкам, інколи зникаючи у примірочних кабінках, де прикладався до відкоркованої пляшки горілки й очі мої поволі наливалися гарячим сяйвом.

Коли ж близько дев’ятої вечора спустилися сутінки на шотландську столицю й позачинялися всі магазини, ми з Катериною всілися під пам’ятником Вальтеру Скотту і я заходився частувати її горілкою, яку ми запивали простою водою з питного фонтанчика.

Катерина пила горілку неохоче, лише раз приклавшися до горлечка.

— Фу-у-у-у, яка гидота, — зморщила носа і закрутила головою.

Я б її трахнув, їй-бо... Ужитий алкоголь давався взнаки і я поволі втрачав контроль над емоціями.

— То, може, знову пива?

— Пива можна, — погодилася вона, — але краще келишок білого.

— Білого? Нема проблем...

Адже я й досі лишався власником цілих десяти фунтів, які розміняв на поромі, і за ці гроші ми мали порвати це місто на шмаття.

— А ходім туди, — кивнула вона головою, де у сяйві прожекторів поставав над містом величний королівський замок.

— Ходімо, — погодився я, бо був вільний, щасливий і весь світ лежав біля моїх ніг.

Офіційно я подав на розлучення у лютому.

Суддя Оболонського суду Кізяк М. Ф. дав нам з дружиною цілих півроку на примирення.

«Якби не було дитини, то розлучив би хоч сьогодні. А так, може, передумаєте», — проказав, видихаючи пару з рота, коли ми вже зовсім чужі прийшли на засідання.

У погано опалюваному приміщенні суду з обшарпаними стінами і дірявим лінолеумом на підлозі було велелюдно і галасливо. Основний шум створювала худа тітка зі спитим обличчям, що кричала: «Хуй ви мене позбавите батьківських прав, суки...».

Ми мовчки вийшли із зали судових засідань і розійшлися в різні боки довгого коридора.

Причиною нашого розлучення, хоч як це банально звучить, стали гроші. Точніше, майже повна їхня відсутність у мене.

Я був одним з найкращих на курсі, а тому відразу після закінчення інституту втрапив до театру імені Лесі Українки, опинившись на одній сцені з видатними майстрами, чиї прізвища звучали на увесь Радянський Союз.

«Не дай вам боже жити в часи змін», — сумно хитали головами аксакали, що стали мені вчителями, від яких набирався досвіду і професійних навичок, які допомагали вистояти в цій божевільні, де владу поволі захоплювали вчорашні злодюги, бариги та двієчники.

На початку дев’яностих багато наших співкурсників-акторів схибили і зійшли з професійної дистанції, подавшись хто в комерцію і бізнес, хто в рекламу, хто в таксування чи мережевий маркетинг.

Вистояли найсильніші.

Я ганявся за всілякою роботою: радіопостановки, епізоди в неіснуючому кіно (студія Довженка знелюдніла, бо на ній знімали один-два фільми на рік), перша в Україні реклама.

Після закінчення інституту Марина пішла простим продавцем у першу в Києві комерційну кондитерську «Калина» на Печерську. Працювала тиждень через тиждень по дванадцять годин, заробляючи не менше ніж п’ятсот доларів за місяць. Виписала з Одеси маму, аби вона доглядала за нашою донечкою.

На всіх парах неслася до своєї мрії, що називалася «двухкомнатная на Оболоні», злигавшись з таким собі Сашкою-барменом, з яким налагодила процес постачання у заклад контрафактного алкоголю.

Почала вбиратися в леопардово-гіпюрові костюми і довжелезні чоботи-ботфорти а-ля пєвіца Камалія, закурила, завалювалася додому нетвереза о третій ночі, аж поки, нарешті, перед Новим роком я не поставив питання руба: «Давай припиняти цей балаган з мамою, квартирою на Оболоні, з цими забухами і підпільною торгівлею алкоголем, бо якщо тебе і твого Сашку візьмуть за жопу, то роздягнуть до нитки всіх нас».

Вона мене послала під три чорти і Новий 1996 рік я зустрічав з батьками.

Після завершення новорічних дитячих ялинок у палаці «Україна» (де грав півника), я на Маланку прийшов миритися.

Застав на зйомній квартирі таку картину: за святково накритим столом сиділи Марина та Сашка-бармен зі своєю фарбованою прищавою писклею Свєтою, прислужувала їм чемно теща, а п’ятилітня донечка, зайнята новесеньким будиночком для Барбі, навіть не звернула уваги на пластиковий посудний набір і зайчика, яких я приніс їй у подарунок.

Присутні всім своїм виглядом давали зрозуміти, що я чужий на цьому святі життя, мовляв: «Жалкій нєудачнік-артістішко, не чєта новому срєднєму классу, строящєму плани обустройства собствєнного жилья с іспользованієм соврємєнних строітєльних матєріалов і битовой тєхнікі».

Слово «євроремонт» тільки починало входити в лексикон українців.

Другу спробу примирення зробив саме на Водохреща. Завітав прямо до «Калини» і, гордо замовивши в Сашка-бармена сто грамів «Фінляндії кренбері», сів у залі кондитерської, чекаючи, коли сполохані офіціантки скажуть дружині, що її чоловік у залі закусює горілку тарталеткою з полуницями.

Вона вийшла десь за півгодини, коли я вже замовив собі третю порцію «Фінляндії». Богема, бля!

Ми поговорили трошки за столиком, а потім вийшли на морозне повітря, бо Марина захотіла покурити свою тонку ароматизовану цигарку.

— Так що, розлучення? — спитав прямо.

— Ти хочеш?

І хоч ще з армії не курив, попросив у неї цигарку. Відламав фільтр, тріснув сірничком, ще раз тріснув, з третього запалив.

Згадалося, як я вперше побачив Марину. Вона мила вікна в нашій аудиторії, на Хрещатику, стоячи на високій парті. Мала найкращі в інституті ноги. А наше весілля, а перший секс, а народження доньки?

— То як? — тугою цівкою випустив я дим з рота.

— Від тебе все залежить. Як сприйматимеш мене такою, як я є, то житимемо далі...

— А яка ти є? — подивився я на нею з викликом. — Морда розцяцькована, кофта уродська (на ній дійсно якась варварська мохерова кофта з довгим ворсом й вицвілими рожевими трояндочками).

— Пішов ти на хуй, аристократ сраний. Півника йди краще грай...

— Та краще я все життя півника гратиму, ніж стану таким, як твій Сашка-бармен.

— А ти Сашку не чіпай, він для Софійки тепер за тата, бо бачиться з нею частіше, ніж ти...

— То, може, ти трахаєшся з ним, курво?

— А хоч би і трахалась, тобі яке діло до цього...

Словом, я тоді не витримав, вдарив навідліг по плечу (не в повну силу, але так, щоб уляпалась у стінку). Від слабкості власної вдарив. Від немічі. Хотів схопити за горло, але вона вправно копнула мене коліном по яйцях, а потім почала відбиватися своїми довгими ногами у вульгарних замшевих ботфортах. Ногами, які я так любив пестити, цілувати, відчувати їх на собі і під собою, ніжитись у їхніх обіймах після бурхливого сексу.

Сука!

У ніч на Водохреща накрив Київ лютий холод.

Він прийшов з північного сходу і температура за декілька годин упала до мінус двадцяти.

Розхристаний і геть п’яний, стояв я на оглядовому майданчику біля Верховної Ради з пляшкою оболонського пива в руці, раз у раз вигукуючи якісь непристойності на адресу Марини.

Стояв, матюкався, дивлячись у прозору далечінь лівого берега, який мерехтів тисячами затишних ліхтарів.

Люди за вікнами ходили по квартирах у м’яких капцях, заварювали чай, читали газети, дивилися телевізор, гралися з пухнастими котами, смоктали карамельки, чухали животи і вмощувалися спати. І не було їм жодної справи до мене.

У глибокому темно-синьому небі плавав гострий серп убутного місяця, а зорі були геть не діамантовими, а якимись штучно-цирконієвими, бо виблискували занадто яскраво. Небо було абсолютно байдужим до мене і Київ був абсолютно байдужим.

І я побіг, хапаючи ротом і грудьми морозне повітря. Крізь Марийський парк, стадіон «Динамо», Чортів міст, Філармонію, дискотеку «Жаба», пам’ятник Магдебурзькому праву.

Біг на набережну, де колись Почайна втікала в Дніпро і де майже тисячу років тому Володимир хрестив Русь, аж поки не зупинився на кам’яному парапеті.

Непорочно біла, міцно напнута шкіра великої ріки утікала вдалечінь аж до протилежного берега, де на Центральному пляжі похилені й самотні в снігових кучугурах тулилися одне до одного старезні явори та вільхи, тьмяніли скелети облізлих металевих парасоль.

Сніг випав тільки вчора, але крига на Дніпрі вже стояла. Тільки біля свай Пішохідного мосту вирувала відкрита вода.

«Ну що, сцикотно перейти Дніпро по кризі?» — народився десь у шлунку ущипливий голос.

Я глянув на годинник. Майже десята вечора. Самий пік, коли воду скидали по каскаду водосховищ.

«Ну то й хрін з ним, утоплюся то втоплюся», — подумав я ступаючи на лід.

Глава сьома

— А далі, що було далі?

— Оскільки зараз я перед тобою, то можна дійти висновку, що я, принаймні тоді, хе-хе, не втопився.

Ми з Катериною сидимо на кострубатих дубових лавах за розлогим столом у невеличкому пабі на Роял Майл і поволі цідимо світле пиво з високих, довгих склянок по два з половиною фунти за пінту.

У справжньому комині затишно потріскують дубові дрова. У кутку — велетенське опудало африканської горили. Поруч — сертифікат, який стверджує, що це опудало власноруч набив у 1828 році видатний натураліст, а на той час студент Единбурзького інституту Чарльз Дарвін.

Не знаю, наскільки документ відповідає дійсності, але паб дуже старий, або, як кажуть зараз, «атмосферне місце». Це Катерина мене сюди привела. Здається, у неї є нюх на подібні місця.

За стійкою, періодично ніжно торкаючись один одного руками, гомонять два жевжики в сірих майках з надписами «Eton high school» в однаково круглих окулярах. Один тлустий, другий тендітний.

«Типові геї дуже схожі на пацюків зі своїми видовженими черепами та близько посадженими очима», — розглядаю я геїв.

Праворуч від нас за довгим столом — висушена синюшна дама з крючкуватим носом і товстий пан з обличчям, укритим відразливими бородавками, дуже схожий на жабу. Обговорюють з пакистанцем у білому тюрбані чиєсь весілля. Але той тільки на перший погляд здається пакистанцем, бо має абсолютно європейське обличчя і французький акцент. У розмові часто прослизають такі слова, як: «меррід», «чарч», «вайф-хазбенд», «хауз», «мані» та «ітс вери імпотент».

— Прикольне місце, — розглядаю я старовинну гравюру в нас за спинами. На ній дві постаті у саванах на тлі королівського замку. В одної на грудях табличка «Black death», у другої в руках чорний прапор. Гравюрі понад триста п’ятдесят років (якщо вірити даті «1645 рік»).

Час від часу я нахиляюся до свого наплічничка, потайки сьорбаючи «Українську з перцем».

— Ти й тоді пив горілку з пивом, коли хотів утопитися, — завбачливо попереджає Катерина, коли я рушаю до стійки за другою склянкою пива. — Може, це для тебе небезпечно?

— Я запиваю пивом горілку тільки тоді, коли мені страшно погано, або коли вкрай добре. Зараз якраз другий варіант, — усміхаюся я їй.

За барною стійкою, розливаючи напої, крутився молодий, високий на зріст блондин, удягнений у темний, широкий светр-реглан, як ті, що полюбляє носити відомий маг Девід Коперфільд. У парі з ним працював поважного віку пан у червоній ковбойській сорочці, чоло якого з лівого боку спотворював глибокий шрам. Напевне, колись він теж був блондином, але зараз рідке сиве волосся його було зачесане назад, а підборіддя і щоки оповивала охайна сива борідка. «Елегантний старечий тип, — подумав я про нього, — я б теж хотів так виглядати у свої сімдесят п’ять».

— Ван мо бір, пліз, — звернувся саме до нього.

— Велике, середнє, маленьке? — перепитав у мене чистою українською, злегка примруживши свої білені поросячі вії.

— Дідько, звідки ви знаєте українську? — сторопів я.

— О! — зареготав, демонструючи пащеку, повну крупних штучних зубів, — саме «дідько»! Довго не міг згадати, як українською кличуть чорта. Бачу і чую, що ви з України, і саме українські українці, а не москалі, кацапи чи малороси, яких я (перехилився через стійку), чесно кажучи, сильно недолюблюю. Звідки будете?

— З Києва приїхали на фестиваль...

— То ви, либонь, з трупи «Золоті ворота»? Про вас уже пишуть у газетах. Привезли «Злочин і кару» Достоєвського в новій інтерпретації. Дозвольте відрекомендуватися: сер Джонатан Мак-Лох, уродженець Мукачева, де в свій час мій батько служив юристом. Угорець за національністю. Але Мак-Лох — звичайне псевдо, насправді моє прізвище Мануш-Лоло. Іштван Мануш-Лоло, — протягнув мені руку.

— Дуже приємно, Орест Каштанський.

— О, то це ви граєте Раскольнікова? Купуючи квитки на виставу, я отримав програмку, де був ваш портрет і прізвище...

— Саме так.

— Тоді дозвольте вас пригостити... Віскі, джин, горілка за рахунок закладу. Хей, Доріан, — звернувся він до блондина у реглані, — пригости гостя нашим найкращим віскі. Перепрошую, — це вже до мене, — чи це не ваш родич Олександр Капітанський, герой Другої світової війни, командир двадцять шостого артилерійського полку, що у складі 3-го Українського фронту звільняв Відень від фашистів?

«Ні хєра собі», — я аж присвиснув.

— Так, це мій дід!

— Оце так зустріч! Просто очам не вірю... — старий чкурнув кудись убік, і, зірвавши зі стіни рамочку зі старим вицвілим фото, ткнув у нього пальцем. — Ось це я, а ось це ваш дід. Історична зустріч на Ельбі. Травень 1945 року. Він ще живий?

— Помер вісім років тому.

— Ай-яй-яй, який жаль... Ми після війни ще деякий час переписувалися, але в розпал «холодної війни», році десь у п’ятдесят шостому, ну так під час повстання у Будапешті, втратили зв’язок. Гадаю, що КДБ зіграло в тому неабияку роль. У дев’яносто другому, після розпаду СРСР, я навідувався в Мукачеве і Київ, намагався його відшукати, але ви кажете, помер.

— Так, у вісімдесят восьмому.

— Скільки років мав?

— Сімдесят три.

— Ай-яй-яй, як мені зараз.

Я узяв до рук рамку. На оригінальному фото часів Другої світової війни стояли два солдати в радянських та американських одностроях і тисли один одному руки. То були мій дід, тоді вже підполковник, і американський сержант, у якому важко було впізнати нинішнього Мак-Лоха. Подібну фотографію я бачив у дідовому архіві. На ній теж було відірвано правий окраєць. Фантастика!

— Мені тут рівно двадцять два. А через тиждень після цього фото недобиті німці під Зальцбургом влучили в наш танк, де я отримав оце, — старий указав на глибокий шрам, що спотворював ліву частину його чола. — Ось і ваш віскі.

Доріан поставив переді мною пляшку і склянку з маслянистою рідиною, в якій скоріше вгадувалася рослинна олія, ніж благородний напій.

«Mortloch 50 Years Old Speyside Single Malt», — прочитав на етикетці.

— Ну, за фантастичну зустріч, за знайомство, — підняв сер Мак-Лох склянку зі звичайною водицею.

— А ви той во, не вип’єте зі мною?

— Ось уже років десять не п’ю. Гіпертонія, діабет, печінка... Тому тільки водичка. Ну, як кажуть в Україні, будьмо!

— Гей!

На цей вигук пацани в майках «Eton high school» здивовано-радісно повернули до мене свої лискучі вузенькі писки.

— Будьмо, будьмо, будьмо!

— Гей, гей, гей! — вигукнув я, і під оплески всіх присутніх залпом засадив порцію віскі, запивши її завбачливо запропонованим Доріаном «Гінессом».

— Ці слов’яни ніколи не зміняться, — засміявся сер Джон, — будь-який напій, міцніший за сорок градусів, вони вливають у себе залпом, замість того, аби відчути його смак, зрілість, увесь неповторний букет. Давайте повторимо спробу і я навчу вас пити справжній шотландський односолодовий скотч.

Він знову підлив мені у склянку. На горлечко пляшки було вдягнено спеціальний дозатор, який відмірював рівно тридцять грам, як тут усюди заведено.

— Спершу круговими рухами збовтуєте віскі у склянці, аби воно розкрило свій букет, і не дай вам боже всипати туди лід чи розбавити його якоюсь гидотою на кшталт содової, не кажучи вже про кока-колу. До чорта ці вульгаризми, винайдені в США, де віскі і не віскі зовсім, а лише бурбон. Потім ви занурюєте носа у склянку. Не бійтеся, занурюйте глибше, глибше втягуйте ніздрями. Відчуваєте цей густий терпкий присмак з нотками ялівцю? Це коштовний запах самої історії. Коли цей віскі наливали в бочки, мені виповнилося п’ятнадцять. Ті, хто його варив, уже давно в землі лежать, а ми тут з вами насолоджуємося плодами їхньої праці. До речі, слова «солод» і «насолода» в українській мові мають однакове коріння. Чи не диво, га? А тепер робіть малесенький ковточок і потримайте напій у роті, перекочуйте його язиком. Тепер повільно ковтайте, відчуваєте цю неповторну м’якість? Видихніть, проженіть пари носоглоткою, почмокайте язиком, не соромтеся насолодитися післясмаком. А тепер можна маленький ковточок «Гінесса» і через деякий час повторіть процедуру. Ну, як відчуття?

— Фантастичні, уа-а-а-а, — трохи відригнув я м’якою піною, відчувши, як у мене зносить башку, бо штиркнуло ще після першої порції, але я не подавав вигляду і вже був потягнувся за дармовим арахісом, що стояв неподалік.

— Ви що! — зарепетував Мак-Лох, відставляючи від мене тарелю подалі. — Цими дешевими горіхами ви зіпсуєте увесь післясмак. Але я бачу, що ваша дівчина сумує... Чому б вам не запросити її у нашу компанію?

Йоханий бабай, за цими імпровізованими дегустаціями я зовсім забув про Катерину.

— Не повіриш, я тільки-но зустрів чоловіка, який воював з моїм дідом, зуб даю! — повернувся до столу на ватяних ногах.

— Як ти почуваєшся?

— Нор-р-р-рмально, — збрехав я, відчуваючи, як усе довкруж хитнулося і пішло обертом, а до горла підступив підступний «Гінесс» (солод-насолода, підступний-підступив).

— Може, краще підемо додому?

— Кращ-е-е-е-е підемо додому, — погодився без пручань, — тільки я зара-с-с-с-с, піду попрощаюся.

Діставшися стійки, я рвучко ухопився за склянку з недопитим елем, й, аби притлумити нудоту, вижлуктав її до дна.

— Сер Джонатан, у-а-а-а (відригнув), нам уже час іти, зранку, знаєте, репетиція... те да се... Вона не моя дівчина, — хитнув я головою убік Катерини, — ми просто колеги, так... якось усе цеє, коротше... класно так... я вас цеє на виставу... ми там зустрінемось... і все таке... у мене повно горілки, я вас пригощу. «Динамо Київ» класна команда, Шевченко рулить. Як умру, то поховайте мене на могилі, серед степу широкого на Вкраїні милій... Шевченко то футболіст, ну ви понялі, каламбур. Карочє, «Глазго Рейджерз», «Дартс Единбург» еврібаді... ваффен брудершафт... усе нормально... у-а-а-а, можна все-таки горішків візьму, у-а-а-а-а...

Я прийшов до тями на лаві автобусної зупинки.

Очі пекло вогнем, ледве їх розплющив. Наче з далекого розфокусу побачив перед собою п’ять пар ніг. Одна пара точно моя. Впізнав свої геть заригані мокасини. Інша пара, здається, належала Катерині. Її блакитні кросівки теж були мені знайомі. Кому ж належать ці черевички-човники чорного кольору, на пласких підборах?

Сили підняти голову, впущену на груди не вистачило. Дві інші пари ніг були лапами. Мені навіть здалося, що з-під попелястої шерсті стирчать невеличкі ратиці. Нарешті сфокусував погляд і зрозумів, що вони належать попелястому пуделю. Висолопивши язика, він часто дихав, прискіпливо дивлячись на мене злими чорними оченятами. Від його шиї угору забиралася шкіряна поворозка. Ковзнувши поглядом по ній, я наткнувся на суху руку, вкриту пігментним ластовинням. Насилу піднявши голову, побачив перед собою типову британську пенсіонерку, старушенцію, трохи схожу, ги-ги, на Катерину (такий само іспано-прованський типаж).

Подумалося: «Отак, певне, виглядатиме моя подруга у свої вісімдесят».

Гострий ніс, блакитна кучерява зачіска-перманент, нитка перлин на сухій жилавій шиї, суворо підібгані вуста.

— Ну от, здається, приходить до тями, — промовила десь поруч Катерина.

Мені дійсно поволі легшало. Очі і скроні палали вогнем, але це ятрення здавалося навіть приємним, таким, як свербіння від укусу комара, коли довго тримаєшся, а потім починаєш чухати, аж щелепи зводить і мурашки по шкірі. Довкруж голови тхнуло болотом і чимось таким, схожим на запах покійника в затхлій кімнаті. Я всівся на лаві і декілька разів голосно позіхнув.

Віскі ж називався «Mortloch», тобто «Мертвий лох», — згадалася чомусь етикетка на пляшці. Він мене і вбив. Ай, лох я, лох, так зганьбитися при дівчині, на яку маєш плани!

Провівши пальцями по чолу і скронях, я відчув, що їх вкриває шар слизької рідини.

— Курва-мама, що це?

— Тобі зробилося погано і я не знала, що робити. Ніс якусь ахінею про бійку з дияволом, потім блював, аж поки не впав на лаву. А тут повз нас проходила оця пані і люб’язно визвалася допомогти. Вона, здається, медик і в неї із собою була мазь, якою вона намастила тобі чоло, скроні й очі. Минуло п’ять хвилин — і ти майже оговтався. Як почуваєшся?

— Наче нормально, а де мій рюкзак?

— Теж історія та ще... Тільки ти вибіг із закладу на вулицю, я одразу рушила за тобою. Стояв біля рогу церкви і той во...

— Блював?

— Ще й як! Я попросила тебе почекати мене на вулиці і побігла по рюкзак, але, уяви собі, закладу не знайшла.

— Як не знайшла?

— Отак, він зник, наче його і не було...

— Що за хрінь! Може, ти просто заблукала, тут же всі вулички схожі одна на одну. Ну, та нічо, завтра знайдемо.

— Ти хоч пам’ятаєш, як він називався?

— «Thistles», тобто «Чортополох».

— Ви не знаєте, де тут поблизу бар «Чортополох»? — спитала Катерина у старушенції.

— Нема тут і ніколи не було бару з такою назвою, — показуючи жовті конячі зуби, проказала стара з характерним шипінням, ніби в горлі у неї стирчала кістка. — Здається, є у районі Ньюхевена, але то далеко. А тепер go home, and sleep.

— Так, так, додому й спати, ми зрозуміли. Дякуємо, вері сенкс, ви врятували мого друга.

— Not at all. Help is my work. Good night, — і пішла геть.

Дивлячись услід, я помітив, як її «човники», підбиті маленькими підковками, цокаючи, інколи висікали іскри. Луна металевих кроків розливалася порожньою о цій порі вулицею, рясно освітленою помаранчевим сяйвом неонових ліхтарів. Поруч із хазяйкою, злісно озираючись на нас, трусив сріблястий пудель.

Додому ми їхали на автобусі, заплативши за квитки по фунту з носа. Це були мої останні гроші.

Ще в автобусі зі мною почали коїтись справжні дива. Здавалося, я божеволію. То мені несподівано закортіло почати іржати, як кінь, і стрибати на місці.

Потім пакистанець (в Единбурзі взагалі повно пакистанців), що сидів на лаві праворуч, здався волохатим чортом і я вже хотів кинутись на нього, аби випхати з автобуса геть. Ледве стримався, втупившись у вікно.

Голос Катерини, що оповідала історію свого розлучення із бой-френдом (почав бухати і все частіше розпускав руки), звучав то далеко-далеко, то надто гучно. Потім з подивом роздивляючись пальці на руках, відкрив їх для себе в новій вражаючій якості. Вони видовжилися настільки, що я почав обмацувати ними стіни і вікна будинків, що колихалися за вікном у ритмі аргентинського танго, розхитуючи автобус.

— Орку, з тобою все гаразд? — зазирнула в мої розширені зіниці Катерина.

— Ги-ги-ги, еврісінг із окей, — промимрив я, і зрозумів, що прямо зараз мушу кинути свою подругу і влаштувати особисте побачення з Единбургом, якого я так і не побачив через ці кляті сейли.

Місто манило мене і кликало. Будинки намагалися вступити в діалог, роззявляючи гігантські пащеки арок і аркад, блимаючи неоновими очима вивісок і вікон. Дерева щось шепотіли, обіцяючи розповісти сотні нечуваних казок та містерій.

— Куди ти? — схопилася Катерина, коли я без попередження чкурнув до сходів, що вели на перший поверх нашого двоповерхового автобуса.

— Не переймайся. Я ще піду погуляю. Сі ю...

Глава восьма

І понісся я нічними вулицями Единбурга, підстрибуючи на ходу й намагаючись злетіти, як то часто буває уві сні.

Махаєш, махаєш руками, наче птах крилами — і раптом, о диво, злітаєш і летиш. А дзуськи!

Тіло було напхане цеглинами і здавалося важелезним якорем, який утримував на дні океану мою голову, що повітряною кулькою бриніла на мотузочці, понад усе прагнучи вирватися на поверхню, подолавши задушливу товщу води.

Біг і задихався, щоразу важче змахуючи руками. Ноги, груди, спина, шия наливалися розжареним свинцем і тільки голова була п’янко легкою.

Я крутив нею в усі боки, плювався, гарчав, рвав шию, і в якийсь момент хр-р-ря-я-ясь, голова відірвалася і, долаючи земне тяжіння, знеслась у темно-синє небо, що наче тої лютої морозяної ночі над Дніпром було всипане не діамантовими, а штучно-цирконієвими зорями, які виблискували занадто яскраво.

Сягнувши апогею, я побачив далеко під собою Землю, оповиту круговертю циклонів, а потім так само стрімко полетів униз.

Пробившись крізь хмари, моя голова м’яко опустилася на пухку травицю, що встеляла штучний газон на даху височезного хмарочоса, з якого відкривався розлогий вид на нічне місто.

То був Нью-Йорк. Удалині височіли вежі-близнюки Всесвітнього торгового центру, чіткими абрисами малювався силует Бруклінського мосту, по якому текла безперервна автомобільна ріка.

Я завжди мріяв побувати в Нью-Йорку. Ще в далекій юності непогано вивчивши його топоніміку за мапами, прикинув, що, враховуючи ракурс, хмарочос мав знаходитись десь на місці Статуї Свободи.

Хмикнув здивовано: «Там же довкруж вода, окей, проїхали...».

Над Нью-Йорком, раз у раз визираючи серпом з-за хмар, плив тривожний місяць в останній чверті.

Дах будинку був настільки широкий, що на ньому легко вміщувалося поле для гольфа, два тенісних корти та відкритий басейн. Але найбільше мене вразило те, що відразу за полем починався справжній ліс. Легкий вітерець колихав крони беріз, буків та ясенів, проміж яких деінде виднілися стрункі силуети смерек.

Посеред поля поруч з піщаною улоговиною і маленьким озерцем росла товста розлога осика, у стовбурі якої зяяло чорною плямою глибоке дупло. Осика теж здалася мені якоюсь штучною. У рідкому місячному сяйві її тріпотливе листя скидалося на потерті часом середньовічні таляри.

Хотів було піднятися, але збагнув, що не маю тіла.

— Гей, є тут хто? — запитав, почувши шарудіння у гілках недалекої яблуні, що росла на околиці лісу.

Білий птах, розтривожений моїм прибуттям, стрибаючи з гілки на гілку, поцікавився:

— Хто це?

Відразу не знайшов що і відказати.

Пригадалося щось з раннього Неборака: «Вона піднімається, як голова, відрубана голова волоцюги. Вона промовляє уперше, і вдруге, і втретє свої потойбічні слова».

— Я літаюча голова! — відповів я.

— Чия голова? Чия?

Так і підмивало підколоти дурну пташину: «Я — голова Родіона Раскольнікова», але стримався, бо не хотів, щоб мене вважали хворим на голову. Тут як на митниці або на кордоні — не треба жартувати із правоохоронцями, від яких залежить, чи пропускати тебе в іншу реальність, чи затримати, присікавшись до якоїсь дрібниці.

— Я голова воїна, — вичавив нарешті, згадавши напоучення Наставника.

— Якого воїна? Світлого чи темного?

— Світлого, — бо й дійсно був блондином.

— Тоді я допоможу тобі.

Птахою виявився голуб, якого я годував мигдалевими крихтами в мармуровій кімнаті. Здається, його звали Гебо.

— Хапайся зубами мені за хвіст і я влаштую тобі засідку...

Цікава перспектива — уткнутися носом у клоаку, ге?

Мені й самому було цікаво, як легкокрила птаха впорається з моєю головою, яка за середньостатистичними даними мала б важити десь під шість кеге.

Але Гебо без зайвих зусиль здійняв її у повітря, наче то дійсно була звичайна повітряна кулька, й обережно примостив довбешку посеред гілок, звідки відкривався прекрасний вид на Мангеттен і поле для гольфа. Затрусив хохолком, поправляючи дзьобом трохи розкуйовджене пір’я, і я побачив, що під одним з крил у голуба прилаштоване невеличке люстерко.

— Сиди тихо і дивись уважно.

Сильний порух вітру сколихнув віти яблуні. Декілька стиглих яблук глухо гупнувши, закотилися у штучну траву. Яблука були справжні й залишили по собі в повітрі солодкуватий серпневий аромат. Але моя голова й не поворухнулася. Здавалося, вона міцно приросла до гілок й сама стала яблуком.

Шабаш у Нью-Йорку

Глава дев’ята

О пів на десяту ранку біля мого вуха почав пищати електронний будильник.

З кухні до кімнати вже линув високий спів Семена Лажи, який поперемінно виконував то «Горную лаванду» Софії Ротару, то «Утро красіт нєжним цвєтом стени дрєвнєго Кремля».

Контрастний душ реально хоч трохи привів мене до тями. Розтерши тіло довгим махровим рушником, я відчув у собі сили заспівати щось на противагу Лажі.

Це були Гадюкіни. «Наркомани на городі ріжуть маковиння, оу-оу-оу-оу...»

Із цією піснею і зайшов на кухню.

Народний артист стояв біля раковини і мив посуд.

Цар-Підлядський з голим торсом у трєніках сидів за столом, переглядаючи строкатий журнал.

— Як спалося, де бухалося? Що — голівонька бо-бо? — ущипливо поцікавився Лажа.

— Здрав будь, боярін! — привітався Цар-Підлядський, перед яким стояла тарілка з недоїденою гречаною кашею та валялися недогризені шкоринки від сала. — Ну, гражданє алкоголікі, хулігани, тунєядци, кто хочет сегодня поработать?

— Серьога, іди в жопу зі своїм кацапським Гайдаєм... Хіба не бачиш, мені дійсно не той во...

— У мене для подібних випадків є аспірин, дати?

— Дякую. Якщо після сніданку не попустить із задоволенням візьму.

— А от я спав добре, — радісно озвався Лажа. — Не знаю, як у вас, хлопці, але в мене під час автобусних мандрів жодного разу не було стулу. Але вчора я позичив у Альфреда Петровича кружку Есмарха, зробив собі клізму і тепер почуваюся на сьомому небі.

— Кружка Есмарха — походка Бісмарка. Цігєль, цігєль ай лю-лю. Всьо нємєцкоє — висший сорт! — підколов колегу Сєрий.

Поки я кип’ятив чайник, заварював зелений чай, запарював окропом вівсяну кашу і клав туди мед, артисти повели розмову про плюси і мінуси единбурзького життя.

Серед тем були такі:

Чий хліб краще: наш чи місцевий?

Як призвичаїтись до місцевого лівостороннього руху на дорогах, аби не потрапити під колеса автівки?

Чи шкідливо готувати їжу в мікрохвильовій печі?

Яку зарплатню отримують артисти місцевих театрів?

Про місцеву проституцію.

Про місцевий клімат.

Про місцеве законодавство в розділі «спекуляція горілкою».

Споживши свій сніданок у тиші, я лише поцікавився:

— А де Микитич?

— Побіг у порт дивитися на справжній американський авіаносець. У-у-у-у, Сталінград, сука, помніш-ш-ш-ш-ш, — перемавпував Цар-Підлядський колегу, згадавши пригоду на кордоні.

Помивши за собою посуд, я повернувся до кімнати і, перебравшись у свіжу одіж, пішки вирушив до театру, що знаходився в центрі на паралельній Принцес-стрит вулиці.

Ще з учора, роздаючи нам паперові карти міста, організатори позначили в них синьою цяткою його розташування: Хілл-стрит, 19.

Я зайшов у під’їзд, окреслений двома ніжно-блакитними колонами, за п’ять хвилин на одинадцяту ранку.

Приміщення не мало явних ознак театру. Не було звичного гардеробу, холу. Натомість угору вели дерев’яні сходи. Праворуч від них мерехтів підсвічений ізсередини кольоровий вітраж, на якому було зображено пана в середньовічному костюмі.

Його голову покривав чорний берет, прикрашений пишним страусовим пером. Склавши тонкі губи в недобрій усмішці, пан з презирством дивився на мене.

Повільно (бо серденько з перепою тук-тук) піднявся рипучими сходами вгору і почув, як за розчахненими дверима лунає українсько-англійська говірка.

— Цей промінь треба по центру, — впізнав голос Альфреда Петровича.

— This light in the center, please, — чулося високе сопрано перекладачки Олени, дебелої тридцятирічної дами з ознаками зоба, за якою Петрович неоднозначно впадав, хоч і лишив у Києві дружину і двох неповнолітніх дітей, яких назагал мав аж сім від усіх попередніх шлюбів.

Той ще ловелас, наш режисер, основним життєвим кредо якого був вислів: «Я в неволі не розмножуюсь, бо для митця свобода — то все». У цьому році йому виповнилося п’ятдесят п’ять.

— Just a moment, — озивався невідомий мені третій голос.

Глядацький зал був місць на двісті. Сучасне світлове обладнання, явно орендоване, встановлене на набірних металевих фермах, що частково прикривали бордюр з карарського мармуру, який тягнувся під стелею по всьому периметру зали.

На бордюрі виблискували тьмяним золотом імена та дати. Придивившись, побачив найстарішу —1599 рік.

Рушив уздовж стінки, читаючи викарбувані віхи поки незрозумілої мені історії. Аж поки не діставшись кінця, став як укопаний. 1994 рік — значилося там.

Навпроти дати стояло знайоме ім’я: сер Джонатан Мак-Лох.

— Хей, Оресте, якого хріна ти так рано приперся? Я ж учора посунув репетицію на першу годину дня, аби спершу визначитися зі світлом і декораціями. Тобі що Лажа нічого не передав? Я ввечері спеціально до вас заходив.

— Ні, Альфреде Петровичу, на те він і Лажа, — пожартував я.

— Ти подивись на цей зал, — захоплено розвів руками режисер, — найстаріша у світі масонська ложа.

— Овва! — удавано присвиснув я. — Альфреде Петровичу, не позичите до перших добових десять фунтів?

— От від кого, а від тебе я подібного не чекав, — розчаровано зітхнув Трюфель. — Я тобі про містику-фантастику, а ти мені про гроші?

— Потребую ковток пива, — чесно зізнався я. — Важка дорога, зустріч з містом, ви ж мене розумієте? Сьогодні ще по чуть-чуть і з завтрашнього дня — сухий закон.

— Обіцяєш?

— Та хай мені в роті пір’я поросте!

— Один бокальчик, не більше, бо сьогодні ввечері робимо повноцінний прогон вистави. А о першій без запізнень тут, — простягнув він мені десятку.

— Альфреде Петровичу, я вас люблю!

Справедливо зауважують корінні містяни, що в Единбурзі впродовж одного дня можна втрапити в чотири пори року.

Виходячи з дому, бачив на небі сяюче сонце. Так само тепло і сонячно було десять хвилин тому, коли я заходив до театру. Тепер же по вулиці мів сміття і пилюгу хвацький вітер, а все небо облягли важкі хмари, що налетіли з гір, дряпаючи свої черева об шпилі й башти старовинного міста. Тепле повітря кудись зникло, а вулиці заполонив їдкий холодець, що, заповзаючи під майку, набруньковував соски на грудях.

Паби о цій ранній порі були ще замкнені, а тому, придбавши в магазинчику на Принцес-стрит велику пляшку червоного елю за два фунти тридцять п’ять пенсів, я з розмаху засадив її майже залпом у невеличкому тамбурі перед входом до магазину.

Життєдайна волога потекла всередину, газ приємно ятрив горлянку, всохлий язик знову розпустився нарцисами, а на піднебінні розквітли троянди. Дарма що за вікном сік дрібний дощик, який закінчився через десять хвилин, коли пляшка геть спорожніла. Коли ж сонце знову плеснуло сяйвом на мокру мостову, я повернувся до магазину по другу пляшку.

Яке то щастя, друзі мої, просто сидіти на вогкій лаві навпроти Художнього музею Шотландії, запопадливо підстеливши під дупу целофановий пакетик із супермаркету, просто дихати свіжим повітрям, просто дивитися на небо, та й що там — просто жити.

Відсутність болю, наявність сонця, їжі та води — базові складові щастя. Але коли у вас у руках є ще пляшка елю з Ньюкасла, то ефект щастя помножується в рази. Просто зробив ковток пива — щастя. Просто вдихнув аромат мокрої травиці — щастя. Просто вловив на обличчі сонячний промінь — щастя.

— Вірші складаєте? — зненацька почув поруч уже знайомий мені голос.

Праворуч, спершись руками і підборіддям на чорний полірований ціпок, сидів сер Джонатан Мак-Лох, убраний у стильний берет, що прикривав страшний шрам на лівій скроні, і молочно-білий літній плащ.

Примруживши свої поросячі вії, він пильно розглядав мій профіль. На безіменному пальці його лівої руки, забраний у платинову оправу в формі двоголового орла, світився великий діамант.

Поруч з ним на лаві лежав мій загублений учора рюкзак.

Глава десята

— Я вже хвилин п’ять спостерігаю за вашим просвітленим обличчям. Сподіваюся, вчорашній віскі вам сподобався?

«Ще б пак, старий поце», — подумав про себе, згадуючи заригані мокасини, але вголос сказав:

— Це було щось фантастичне!

Про які п’ять хвилин він каже? Я ж тільки-но всівся на цю порожню лаву.

— Випадково побачив вас у парку, проходячи повз, а до того збирався занести до театру рюкзак, який ви вчора забули в пабі.

— О, дякую....

— А ще маю для вас один сюрприз, — він видобув з кишені плаща невеличку формату А-6 книжечку в дешевій темно-синій палітурці.

— Вам відоме ім’я молодої української письменниці Оксани Забужко?

— Ну так, щось читав у журналі «Сучасність» у Рябчука... Здається, повість «Інопланетянка», туфта рідкісна. Андрухович і Винничук мені більше до вподоби.

— Навіщо ви так... Вона дуже талановита дівчина, одна з найкращих у своєму жанрі сучасної соціально-філософської прози. Я навіть виділив їй особистий грант, влаштувавши студії в Америці, аби вона мала змогу написати перший український феміністичний роман. Цей примірник — вам! — він протягнув мені книжечку.

«Польові дослідження з українського сексу», — прочитав поруч з ім’ям авторки.

— І тут нажухали, — усміхнувся Мак-Лох невесело. — Виділив пристойні гроші на гарний папір, просив зробити тверду обкладинку і художника знайти, рівня Якутовича[1]. Але гроші невідомо де поділися, і сьогодні вранці мені привезли отаке...

«Київ. Видавництво „Згода“», — зазирнув я під обкладинку неоковирного видання.

— Сьогодні після мого дзвінка до Києва в головного редактора трапився інсульт. Друзі сповістили. Гроші, які він украв, підуть на лікування. Невідомо, чи виживе. Ну і чорт з ним. Не можна красти на мистецтві. У мистецтво треба тільки вкладати і вкладати. Бо що лишається після народів і націй? Тільки мистецтво і література... Більш нічого. В Україні це, на жаль, не розуміють, бо у владі й досі тупі селюки, злодюги та пролетарська наволоч типу Кучми та його камарильї на кшталт малороса-імперця Табачника.

— Ви знаєте Табачника? — щиро здивувався я.

— Друже мій, — повернув він до мене свою мармизу, — від початку Незалежності я дуже пильно стежу за всім, що відбувається в Україні, адже розумію краще за всіх, що саме на теренах вашої багатостраждальної землі зараз розгортається справжня боротьба зла із добром, від якої, без перебільшення, залежить подальша доля усього людства. Кріт історії риє повільно, але невидимі широкому загалу процеси йдуть і моє завдання їх пильно контролювати, аби не сталося реваншу сил зла, абсолютним утіленням якого був Радянський Союз і наразі лишається його правонаступниця Росія.

— О, то ви теж знаний антисовєтчік! — усміхнувся я.

— Ще й який, мій друже, — прихильно усміхнувся він у відповідь. — Я вам більше скажу, саме я і мої друзі в далекому сорок сьомому стояли біля витоків заснування Единбурзького театрального фестивалю, який від початку мав збирати в цьому місті найцікавіших та найпрогресивніших митців з усього світу, бо глибоко переконаний, що саме митці є тими провідниками тонких матерій, впливаючи на які можна змінювати цей світ на краще. А це моя основна місія на цій Землі. За що, зрештою, і отримав з рук Її Величності разом з орденом Чортополоху почесний титул «сер».

— До речі, я бачив ваше ім’я на стіні театру, в якому ми граємо вистави.

— Так, це і є найстаріша в світі масонська ложа. Всі думають і вірять, буцім масонство зародилося в Англії. Не вірте цим байкам. Саме в Единбурзі у 1599 головний будівничий короля Якоба Першого Вільям Шоу заснував ложу, яка й досі працює в приміщенні каплиці Святої Марії, у залі якої ви і гратимете свої вистави. На цей момент саме я є Великим Магістром цієї ложі. Шоу маст гоу он, хе-хе-хе... Але це так, карнавал, бутафорія. Справжнє масонство нині зійшло на пси. Спритні ділки водять до нас екскурсії, а мерія навіть зобов’язала на час фестивалю здавати заїжджим театрам приміщення в оренду. Я завідую Східним напрямком. Усі театральні трупи з Росії, України, країн Балтії проходять через мої руки. Я особисто відбираю вистави, а тому вчора, коли побачив вас у пабі, трохи збрехав, — нахилився до мого вуха. — Бачив вашу виставу в запису на відеокасеті, а завтра мрію побачити вживу. Ви прекрасний актор!

Його відразливі старечі губи майже торкнулися мого вуха.

— Дякую, — я аж зніяковів від подібної близькості.

У мене склалося враження, що він хотів щось ще проказати, але стримався.

— Книжечку обов’язково почитай... Мені буде цікава твоя думка щодо цієї авторки.

Старий, який допіру звертався до мене на «ви», раптово почав тикати, наче ми стали близькими друзями.

— До речі, що ти думаєш про ситуацію в Україні?

— Біда, — відповів я цілком відверто. — Реванш совка, про який ви вже згадали, набирає нових обертів. «Національне відродження», що мали на початку 1990-х, разом із «Червоною рутою», «Бу-ба-бу», театральними фестивалями закатують в асфальт. У країну потоком ідуть російські гроші, на які створюють абсолютно антиукраїнські радіостанції і приватні телевізійні канали. Я вам більше скажу, днями, буквально ще тижня не минуло, як мені відкритим текстом у редакції «Русского радіо Україна» заявили, буцім у мене сильний український акцент і я ніколи не зароблю великих грошей, якщо й далі розмовлятиму українською, бо мене не візьмуть у жоден серіал чи телепроект. Це була остання крапля. А тому... — тут уже я стишив голос, трохи нахилившись до сера Джонатана, — тільки це поки конфіденційна інформація... Якщо буде змога, я хочу залишитись тут і пошукати якоїсь роботи.

— Ти не повіриш, — відсахнувся старий, пильно вдивляючись у моє обличчя. — Я чомусь саме зараз про це подумав! Ти ж абсолютно нетиповий для України актор. Сміливий, харизматичний, фактурний, з абсолютно європейською зовнішністю і манерами, у прекрасній формі, на самому початку своєї кар’єри. Добре, що ти мені сам у цьому зізнався. Я спробую тобі допомогти!

— Буду дуже вдячний...

— А чим для тебе є мистецтво? — несподівано кліпнув він своїми поросячими віями, розвертаючи бесіду в інший бік.

— Ну, е-е-е-е, — пробелькотів спантеличено, — передусім це можливість вийти з небуття, відбутися, стати чимось більшим, ніж звичайна людина. Залишити по собі слід...

Під рентгеном його трохи мутнуватих цупких сірих оченят я рознервувався і почав нести всіляку ахінею.

— Тобто я хочу сказати, що прояви людського духу у вигляді, е-е-е-е, витворів мистецтва, байдуже, чи картин, чи пісень, чи фільмів, чи акторської гри, є найліпшим підтвердженням нашої божественної природи. Творячи, ми, е-е-е-е-е, вподібнюємось Творцю. Тобто всіляка душа є потенційно божественною, а відповідно і мета життя полягає в тому, щоб шляхом самопізнання відшукувати в собі цю божественну суть. Мистецтво — це відблиск Бога на Землі. Пошук якого — головна принада людини свідомої, що вивищує її над царством тваринного життя. Бо тварини, як і люди, можуть розмножуватися, піклуватися про свій рід, обстоювати свою територію, здобувати їжу і знаходити час для дозвілля. Але тільки свідомі митці і варті зватися Людиною в найвищому розумінні цього слова. Десь так...

— Хе-хе, — хмикнув сер Джон, — теорія Ніцше про Артиста, що панує над світом, у дії. Тобто ти хочеш сказати, що творячи, почуваєшся подібним до Творця?

— Десь так, — тупо бовкнув я ще раз «десь так».

— А от скажи мені чесно: чи ніколи тебе не відвідувала думка, що мистецтво, завдяки якому, як ти сам зауважив, людина вподібнюється Богові, є прямим закидом Творцю? Чи знаєте, всі генії в якусь мить свого земного існування дійсно почувалися, хе-хе, синами божими. Ще великий Шопенгауер, якого я, до речі, дуже шаную і поважаю, дістався думки, що людина, аби дійсно пізнати Бога, мусить приспати будь-яку волю до земного життя, аби не вводити себе в оману. Бо увесь матеріальний світ, що нас оточує, і є омана, ширма, декорація, єдина мета якої занурити нас у світ ілюзії буття. Генії й самі стають для землян об’єктами культу, примушуючи їх порушувати другу Божу заповідь, що проголошує: «Не сотвори собі кумира». А й справді, Бог для сучасної людини здебільшого якась абстрактна величина. Тим часом як Леонардо чи Рубенс, чи Ніцше, чи хоча б той самий Енді Ворхол, чи Фредді Мерк’юрі є втіленням чогось реального, що можна побачити, помацати, надихнутися. Береш до рук книжку, читаєш рядки на кшталт: «У себе тільки вір і ти доб’єшся щастя», чи це: «Неначе йде за волю битись, а придивись — дубасить раб раба». Ну геніально ж! Хто написав?

— Гьоте.

— Молодець! Ось тобі приклад, що автор, який написав ці рядки майже двісті років тому, живий і розмовляє з нами. Чи є життя після смерті, чи нема? Однозначної відповіді на це запитання людство так і не отримало. Але ж прагнення до безсмертя у людей ніхто не забирав. І раптом на тобі! Понад шістсот літ минуло, а Петрарку пам’ятають, і Макіавеллі пам’ятають. Та що там — Хеопса пам’ятають, хоч і жив він майже чотири тисячі років тому. Вже перебуваючи у потойбічних світах, мертві митці живляться тими флюїдами, які посилають їм живі люди, згадуючи про них і таким чином продовжують своє життя, здійснюючи безпосередній вплив на адептів свого мистецтва. І тут я мушу звернути увагу на те, про яке безсмертя безпосередньо йдеться. Саме про «земне безсмертя», хе-хе, — у цьому місці сер Джонатан хитрувато хмикнув. — Не про «вічне безсмертя», а про «земне». А раптом, як виявиться, що сама Земля й усе людство всього-на-всього чиясь колективна галюцинація? Сон, мара. В якусь мить «хтось» прокидається — і цей сон зникає. Що тоді виходить? Земля з її мешканцями зникає разом із «безсмертними митцями». Ой смішно! — старий залився веселим сміхом. — Не думав, що ця бесіда мене знову так розвеселить. Тисячу разів з багатьма вже піднімав це питання. Але раз у раз весело...

— Заждіть, — зробив я спробу впорядкувати для себе його думки, — наскільки мені зрозуміло, ви вважаєте мистецтво — гріхом, яке відволікає увагу людини від пошуку Бога?

— Скоріше припускаю, — виправив мене Мак-Лох. — Але загалом ти мене правильно зрозумів. Мистецтво — то найвишуканіша земна спокуса. Адже саме на світло мистецтва злітаються чисті й непорочні душі, що їх так приємно одурманювати обіцянками земного безсмертя, якого, як виявляється, зовсім і не існує. Адже якими часовими категоріями мислить людина? Ну двісті, триста років, ну п’ятсот, а потім про неї рано чи пізно забувають, і все — закінчується безсмертя. Ой смішно, смішно, — знову залився він сміхом. — Ти тільки вдумайся у ці слова «закінчується безсмертя». Ну скажіть мені, як справжнє безсмертя може закінчитися? Ну смішно ж... — потягнувся до кишені і, видобувши звідти білосніжну, оторочену мереживом батистову хустку, обтер нею спітнілого носа.

Діамант у масонській каблучці вибухнув веселкою в яскравих променях сонця, яке знову почало добряче припікати.

— Вибачайте, мені терміново треба до туалету, — збрехав я, бо ця бесіда мене трохи дістала, якщо, не сказати, спустошила. — А-а-а-а-а, — позіхнув на повний рот.

— Так, так вам треба перепочити перед репетицією, — підвівся з лави сер Мак-Лох. — Вибачайте, що я забрав у вас майже півгодини часу, — знову перейшов він зі мною на «ви».

З тими словами розстібнув плащ, дістаючи з жилетної кишені жирного срібного годинника на блискучому ланцюжку. Відкинувши вбік кришку, глянув на циферблат.

— А де тут можна офіційно посцяти? — трохи фамільярно поцікавився я у старого і знову голосно позіхнув.

— Отам унизу в парку попід скелею, бачите? — махнув він рукою вбік балки, над якою дійсно стриміла висока скеля з оглядовим майданчиком на горі. — Там є безкоштовна громадська вбиральня.

— То ж ви будете завтра на виставі?

— Звичайно.

— Самі?

— Звичайно сам. Одвічна самотність — єдина правда цього життя, в якому керує смерть.

І пішов геть.

«Старий клоун, — подумав я, не перестаючи голосно позіхати. — До того ще й справжній відьмак. Висмоктав з мене всі сили. А то б з якого дідька мені так непереборно хотілося позіхати?»

Перед тим, як сховати Забужку в рюкзак, я знову приклався до пляшки з елем, а потім вирішив погадати.

Відкрив книжку на першій випадковій сторінці, і прочитав таке:

«Концептуальний підхід: боротьба жінок за свої права. Що я можу тобі на це відповісти, Донцю? Що нас ростили мужики, обйобані як-тільки можна з усіх кінців, що потім такі самі мужики нас трахали, і що в обох випадках вони робили з нами те, що інші чужі мужики робили з ними? І що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти їх означало б стати по стороні тих, чужих? Що єдиний наш вибір, отже, був і залишається — межи жертвою і катом: між небуттям і буттям-яке-вбиває?».

Перегорнув декілька сторінок.

«...Одну хвилиночку, прошу ще тільки хвилиночку уваги, в мене навіть комільфотності ради, цитата осьо наготована — перепрошую, що не з Дерріда, Фуко чи Лакана, а якраз, навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому він залишив небеса, він відповів, що хотів бути автором».

Узагалі мутно якось пише ця Забужко, але цього разу, треба віддати належне, цитати лягли в ціль. Треба уважніше почитати книжечку, аби дізнатися, за що нашим людям на Заході старі відьмаки гранти дають?

Мужики, кажете, хуйові пішли? Хе...

Глава одинадцята

І взагалі, звідки пішла та дурна звичка називати чоловіків «мужиками»?

Он навіть Забужко, вже наскільки рафіновано-підкреслена українка, а й та не втрималася.

Усюди тільки й чути: «гей, мужик», «будь, як мужик», «тримайся, мужик», «ти що не мужик?».

Та який я вам у біса «мужик»?

Мужик — то щось питомо кацапське, в лаптях, немите, нечесане, алкоголічне, у майці «Бурєвєстнік», у черзі за дармовим окропом.

Спробуй звернутися до тої Забужки, а хоч би до гламурної панянки, що визирає з вікна свого «Мерседеса», питаючись:

— Ей, мужик, как проєхать на уліцу Енгельса?

— Гей, бабо, вулиці Енгельса в Києві давно нема. Тепер вона зветься Лютеранська.

— Что, как ти мєня назвал? Баба?

— Ну якщо я мужик, то ти — баба, — цілком адекватна відповідь на подібне звернення.

І тут почуєш таке, аж вуха позавертаються. Навчилися бо сучасні баби лаятися краще, ніж чоловіки, та й ще хизуються цим. Ідеться здебільшого про російськомовних кацапізованих бабів, що понаїхали до столиці зі своїх Каховок, Ніколаєвих, Краснопєрєкопсков і Одєс, несучи питомий колорит провінції і радянське ставлення до чоловіків, як до робочої тяглової сили, що має лишень запліднити яйцеклітину, а потім, переписавши все родове майно на дружину, здохнути якнайшвидше від алкоголізму, щоб не заважати самці насолоджуватися життям і дивитися серіал «Санта-Барбара».

Та й україномовні жінки потроху переймають цю поведінкову модель.

А куди подітися? Довкруж російськомовні глянцеві журнали на кшталт «Наталі» та «Космополітен» та їх дешевші аналоги «Ліза», «Настя», «Єдінствєнная», що проголошують — ти багіня, а он лішь твой раб, слуга, ходячий гаманець, який має виконувати твої забаганки і найменші примхи, аби підкреслити свій статус. Збиваються у зграї, обговорюючи «як краще прокачати мужика на дєньгі». Переконують одна одну: «Ти лучшая і весь мір у твоїх ног». От в Італії — мужики! А у Франції! А у нас — якісь сірі, неоковирні жмоти, на яких і дивитися бридко.

Три війни, бляха муха! Дві світових і одна громадянська! Мільйони трупів. Хто йшов вмирати за вас, суки? За ваші дупи, за ваші чаювання, за ваші плітки, за ваші місячні, цицьки, фарбовані губки, вищипані бровки, духи «Масква» у флакончику з червоною етикеткою?

Я, звичайно, розумію, як важко самій піднімати трьох дітей, не спати ночами, впахувати на п’ятьох роботах, сумувати за погубленою молодістю...

Але це — життя. І можливість бодай нечасто, але дивитися на небо, слухати спів пташок і щебетання дитячих голосів, це можливість перехилити чарку на свято, прикластися носом до троянди, почитати книжку чи подивитися кіно про любов.

Це в будь-якому разі в тисячі разів краще, ніж умирати в муках у польовому шпиталі від отриманої кулі в живіт чи осколка в голову.

Тупі зажрані курви, яким не загрожує раптова смерть від сто двадцятої міни або банальне втоплення під час понтонної переправи на стрімкому Дністрі.

Я не жаліюся, ні. Просто все це близько на відстані одного покоління.

Життя чоловіка — то постійна готовність до зустрічі зі смертю. Тому так і любимо ми фільми про війну. Бо сублімуємо на кадри кінохроніки своє життя: чи бодай не трапиться й мені через таке пройти, а як би я повівся б у подібній ситуації, у подібному однострої?

До речі, ви десь бачили на вулицях Києва або в інших містах вивіску з надписом «Чоловіча консультація»? Що, ніде не бачили? Правильно. Бо таких нема.

Чому? Тому що «терпи мужик», це бабам та дітям пристало по лікарям гасати, а ти терпи. А як болить? То нічо... Закури, хильни чарчину, як не вдарить інфаркт чи інсульт, то згодом попустить.

Згідно зі статистикою в Україні жінки живуть у середньому на дванадцять років довше за чоловіків. Ви тільки вдумайтеся в ці цифри! Шістдесят два роки в чоловіків проти сімдесяти чотирьох у жінок.

Як не загинути наглою смертю на війні, так подохнути відразу після виходу на пенсію — основна політика держави щодо сильної статі.

Сильний, здоровий, самостійний, упевнений у собі чоловік, що має власну думку і сили для реалізації власного проекту — настільки рідкісна птаха в наших місцях, що його ще піди пошукай. Увесь світ проти нього і нема жодних передумов для його розмноження.

Бо із самої школи чують хлопчики — «дівчаткам треба в усьому поступатись, вони слабші». У школі — «не ображайте дівчаток, бо їм ще народжувати».

Ага, образиш їх! Як у сьомому класі в дівок уже цицьки третього розміру, а в тебе тільки перша волосина на лобку з’явилася. А довкруж тільки і розмов про теє...

Ось і маєш першу психо-статеву травму на кшталт: як же його виїбати Аньку Гудкову, коли вона із десятикласниками шашні водить, а тобі ще фільм про Електроніка подобається. Дарма що в одному класі вчимося. Далі — гірше!

Їх дійсно треба якось їбати, але як? Де про то програми, курси підвищення кваліфікації, спеціальні семінари? Тільки величезні прутні негрів у вагінах розкарячених самок на порнографічних картах для гри в дурня. Від монументальності тих прутнів аж у піт кидає, коли дивишся згори на свій блідий підлітковий корінець.

А потім усі ці вульгарні, жлобські ритуали залицяння, як-от букетики-трояндочки-цукерочки-шампанське..., бр-р-р-р-ридота яка. Думаєте, нам то страшенно в кайф — виглядати у ваших очах опецькуватими ідіотами, витанцьовуючи тупі шлюбні ча-ча-ча, аби отримати право на законний коїтус.

Ну добре, підійду і напряму скажу — «хочу з тобою їбаться». Пошлеш під три чорти. Чи не так? Нє... спершу процес приниження, ритуал знущання, завоювання самки показною щедрістю, гумором, дотепністю... Анекдотики всякі від Юрія Нікуліна та Іллі Ноябрьова. Ха-ха-ха, натужне.

А вона, як цариця на троні, гах, він такий-сякий, ніякий: і борщ сьорбає прицмокуючи, і манікюр не робить, і взагалі йому фіолетовий колір не пасує, а сорочку саме таку вдягнув, значить зі смаком не все гаразд.

І всі ці приниження, аби лише запхати прутня у піхву і кінчити передчасно від нервів (хорошо, шо хоть встал), отримавши чергове «фе». Хєровий мужик пошол. Вот Ашот мєня єбал по трі часа, що очі на лоба лізли. Ото був мужик!

І де той Ашот? І хто його колись бачив? Думаю, що це якийсь міфічний їбака на кшталт молдавського Фет-Фрумоса, якого наші баби спеціально вигадали, аби нормальних чоловіків заганяти в тенета власної закомплексованості. Нема насправді ніякого Ашота, бо я в житті був знайомий з кількома вірменами — нормальні інтелігентні люди. Мали ті самі проблеми зі своїми скандальними вусатими самками. Тільки ті розповідали одна одній, як отримували множинні оргазми від якогось дєсантніка Кірюхі зі Пскова, теж, либонь, міфічного їбаки, вигаданого хитрими жінками сходу, аби ятрити нерви власних чоловіків, що возять на київські ринки до Нового року мандаринки та гвоздики на те кляте Восьме березня.

А взяти радянську армію. Агов, дами, підніміть руки, хто з вас був у радянській армії? Не на екскурсії, ні... А безпосередньо в лавах. Не вільнонайманими секретарками чи медсестрами з нормованим робочим днем і зарплатою, а простим солдатом строкової служби. У тому то й річ, що ніхто!

Не брали жінок солдатами в радянську армію, залишаючи прерогативу знати, що таке нічні піздюлини від дідів та добовий наряд по кухні тільки для вісімнадцятирічних пацанів, які часто стріляли собі в голову, дізнаючись від друзів чи батьків, що ви там вільно гуляєте та їбетесь з їхніми старшими товаришами.

У середньому півтори тисячі на рік стрілялося.

Підніміть руку, хто підшивав поламаною голкою комірець? А намотував онучі на ноги? Що, не знаєте, що таке онуча? Це така бавовняна ганчірка, брудна і сотні разів випрана-перевипрана, яку солдати аж від початку створення Червоної армії у 1918-му й аж до її розвалу в 1990-ті спеціальним робом намотували на ногу перед тим, як уставити її у важкий вонючий чобіт-кирзач, щоб пробігти крос у десять кілометрів з повного викладкою (двадцять кілограмів за спиною), отримавши стерті в кров кінцівки. Намотати то одне, а зняти разом із прилиплою шкірою — то ще більша насолода.

Але то все фігня, фізичні тортури. Загоїться, як на собаці.

Моральне вбивство особистості — ось головне зло, через яке проходили вісімдесят відсотків радянських юнаків, перетворюючись на справжній біогумус з твердою життєвою установкою «в любоє врємя бить готовим умєрєть за родіну».

А потім ви питаєте: «Ну пачєму ви такіє казли тупиє і равнодушниє, пачєму бухаєте і нє можете жить па-чєловєчєскі?».

Так а навіщо жити, коли завтра в будь-який момент родіна может пріказать умєрєть за родіну, а кто ослушаєтся, того расстрєлять.

Від цього впадаєш у якийсь екзистенційний ступор, з якого, ох, важко вирватися, знову збудивши в собі жагу до повноцінного життя. Щось ламалося в кожному, хто проходив крізь горнило радянської армії, де царював суцільний «люміній».

Не знаєте, що таке «люміній»? Ох, дами, ох...

Розповідаю старий армійський анекдот, хоча і вважаю анекдоти ознакою штучної дотепності. Знову заради вас іду на компроміс із власним інтелектом:

Прапорщик вишикував взвод і каже:

— Бійці, сьогодні нам треба розвантажити цілий вагон люмінія.

Вигук зі строю:

— Не люмінія, а алюмінія.

— Так, так, люмінія, — озивається прапорщик. — Але найрозумніші сьогодні розвантажуватимуть вагон чугунія (сміятися тут).

Завданням будь-якої армії є штучне заниження інтелекту солдатів до підліткового рівня. Відсотків шістдесят після повернення з армії вважали цей стан дуже комфортним, з легкістю вбудовуючись у державну систему «ти начальник — я дурак, я начальник — ти дурак». Думати при тому власною довбешкою вважалося чимось зайвим. За тебе все вирішувало начальство.

Типова форма поведінки для гомо совєтікуса, яку він екстраполював і в сімейні стосунки, перекладаючи всю відповідальність на дружину, яка не пройшла крізь подібну соціальну лоботомію і по факту ставала в родині сильною статтю у порівнянні з інфантилом-чоловіком, який, бува, до глибокої старості згадував славниє армєйскіє дєнькі, примушуючи рідних і друзів впадати в стан невротичної апатії від розповідей про те, як вони з армійським другом Стьопою Архієрєйскім тирили і продавали німцям дизельку каністрами, щоб спакувати гарну дємбєльську валізу. «Я тогда єщьо Вєркє платьє красівоє прівьоз і мамє сапогі. А вот бил случай в шестьдєсят трєтьєм...»

Хочете логічний висновок з усього вищенаведеного?

Я вважаю, що роль і цінність питомо чоловічих рис і моделей поведінки в сучасному світі невпинно демотивується, піддаючись обструкції з боку сил і організацій, які підтримують і фінансують феміністичні рухи в багатьох країнах світу.

Світу не потрібні воїни. Йому потрібні слухняні всміхнені і політкоректні створіння незрозумілої статі, які носитимуть своїм діткам і самкам у дзьобиках памперси, іграшки, квіточки, тортики, модні сумочки, браслетики та інші брязкальця, витрачаючи на це своє життя і купу грошей на радість китайській економіці.

Усі ми — об’єкт якоїсь всесвітньої змови з метою повністю знищити чоловічий рід.

А тепер, панове, час бігти на репетицію, бо вже за десять хвилин перша.

Глава дванадцята

Удень, до другої години, ми встигли лише провести розводку по мізансценах зі світловою партитурою. О другій тридцять на сцену для репетиції заходила інша трупа, але із шостої до восьмої вечора мали зіграти генеральний прогон з декораціями і костюмами.

На початку дев’ятої вечора ми з Катериною, пропустивши колег уперед, вийшли з будівлі театру.

— Додому?

— Ну так... — знизала вона плечима.

Від американського авіаносця «Німіц», що стояв на единбурзькому рейді, лягли на затоку Форт довгі кутасті тіні. Легкі брижі, що раз у раз пускав по воді вмираючий північно-східний вітер, стихли, і легка димка вкрила всю водну поверхню, аж до самого обрію. Став штиль.

Завмерло і саме місто. У ландшафтних парках, на майданчиках для гольфу, газонах, лавах, дахах і металевих парканах, на шпилі монумента Вальтеру Скотту заблищали росяні діаманти. Андріївський прапор з білим на синьому тлі хрестом, який шотландці називають Сальтиром, нарешті вгомонився на високому флагштоку, що підіймався над замком. Затих.

Сталося так, як завжди буває перед великим святом.

На людей, будинки, середньовічні храми й сиві пагорби Скотленду опускалася віялом фіолетова ніч.

Щось подібне трапляється у нас в Україні напередодні Великодня. У хатах чисто і вимито. Пахне свіжими пасками. Люди наповнюють кошики, збираючись на всеношну. Завтра вибухне свято, закрутиться віхолою. А сьогодні свята тиша...

І була п’ятниця напередодні фестивалю.

Мовчки, інколи на хвильку завмираючи перед вітринами розкішних магазинів, ми з Катериною проминули Принцес-стрит, Пікарді-плейс і, спустившись некрутим узвозом, вийшли на Лейт Уок, де яскравим фасадом одразу впадала в очі будівля Королівського театру Шотландії з різнокольоровими фігурами герольдів на фасаді.

Далі починалося царство відомих у всьому світі единбурзьких пабів.

На протилежному боці вулиці — «Сір Артур Конан Дойл» (пам’ятник Шерлоку Холмсу на постаменті поруч). Трохи нижче від театру — жовто-тьмяні ліхтарі класичного пабу «Червоний Лев». А далі сама музика назв: «Меч Короля Артура», «Капітан Френсіс Дрейк», «Вересковий мед», «Діти Капітана Гранта», «Ямайка» і навіть «Пінк Флойд».

За жевріючими вікнами в чітко окреслених трапеціях світла, що падали вниз із абрикосових абажурів, сиділи гарно вдягнені, доброзичливі люди, а перед ними, опадаючи густою піною, мерехтіли склянки з «Гінессом» чи тьмяніли глибоким бурштином келихи, повні солодкувато-гіркого пива.

Ох, як ненавидів я у цю мить це наше одвічне українське убозтво, бо не мав у кишені ані пенса (на решту від позиченої десятки купив у супермаркеті дюжину яєць та свіжих огірків до обіду).

Батьки вчили мене бути чесним, добре вчитися, багато читати, а ще більше працювати. Але країна, в якій я народився і виріс, була не готова підтримувати своїх митців, які жевріли, виживали, харчуючись гречкою та салом, віруючи в якісь високі ідеали і примарну можливість, що колись у майбутньому, щось...

Та це майбутнє для багатьох так ніколи і не наставало. Збухувалися, зкурвлювалися, ставали злими і чорноротими. Вмирали на самоті, покинуті дітьми і друзями.

Ну то й що, що я був кращим на курсі, грав у кращому театрі країни, мав прекрасне генеалогічне дерево і був одним з найкращих представників своєї генерації? Що дала мені моя наснага, хист, моя впертість і шал, з яким я занурювався в театральну науку?

Зарплату в сорок доларів на місяць? Перспективу згнити у своєму театрі, збухатися, як збухалися і згнили всі попередні покоління, так і не побачивши, не відчувши краси світу, що лежав навкруги?

Або йти на уклін до московських продюсерів, які пачками створювали нові продакшн-студії, лаштуючись виробляти в Україні серіали для ринку СНД?

Ганьба такій державі. Ганьба мені, що дозволяю їй так обходитись зі мною. Геть з цього рабського царства одвічного приниження.

Штурм унд дранг. Так, тільки буря і натиск, як заповідали великі німці...

«Тра-та-та, та-та, тр-р-рата-та-та» — звучить музична тема «Політ валькірій» з опери Ріхарда Вагнера «Валькірія» з циклу «Перстень нібелунга».

— Почекай мене, будь ласка, вдома, а за півгодинки я повернусь і ми з тобою підемо сьорбнемо пива. Трохи пива. Жодної горілки, бо завтра вистава...

— У мене є двадцять фунтів, я поміняла гроші. Давай зайдемо до цього пабу і вип’ємо пива, — Катерина вказала рукою на двері шикарного місця під назвою «У Бьорнса».

— Я не можу собі дозволити взяти гроші в дами, аби на її ж гроші повести її випити пива. Це не по-джентльменськи.

— Старомодне сприйняття реальності. В Європі й Америці дівчата самі за себе платять. Ходімо. Завтра віддаси.

— Можливо, я і старомодний, але пригощати даму джентльмен має з власної кишені — проголошує перша заповідь англійського денді.

— Так ми ж у Шотландії, — засміялася вона, — тут замість дендізму процвітає протестантська скромність і заощадливість. Англійці навіть анекдоти складають про шотландську скаредність. Скрудж МакДак тому яскраве унаочнення. Дадуть добові — повернеш гроші, в чому проблема?

Ще мить і я дав би слабину. Але вчасно зібрався з духом:

— Тут принцип, розумієш? Забити мамонта в незнайомому місці і притягти його до печери. Інстинкт мисливця...

Катерина зазирнула мені в очі, багатозначно усміхаючись.

— Аби скласти здобич у ніг жінки?

Я теж багатозначно усміхнувся, відводячи погляд, і навіть трошки зашарівся. Ми знову починали небезпечну гру, подаючи одне одному відверті залицяльні сигнали.

— Точно за півгодини повернешся?

— Хвилин сорок максимум.

— Окей, тоді мисливець, я, чекаю на тебе в печері.

— Ейя, ейя, алала!

— Що то?

— Бойовий клич давніх греків і анархічної аристократії початку двадцятого століття. Ти читала д’Аннунціо? У своїх творах він оспівував епікуреїзм та тріумф вольового «Я». Один з моїх улюблених авторів.

— Ні, не читала.

— Якось при нагоді розповім.

Мій простий і рішучий план був таким: біля вікна за шторою, ретельно загорнуті в пожовклі сторінки газети «Бульвар» за 1995 рік (сусідка тьотя Таня благородно позичила мені частину архіву), стояли двадцять пляшок української горілки «Столична». Спакувавши їх у вже знайому читачеві чорну сумку «Мальборо», я мав вирушити на зустріч пригодам з метою конвертувати цей товар у повновісні британські фунти стерлінгів, звертаючись до потенційних покупців з такою тронною промовою:

«Гуд івнінг, лейдіс енд джентльмене. Ай ем із юкрейніан марінеро. Ай хев твенті батлз оф файн рашн водка „Столічная“. Ай вуд лайк чендж зис водка фо мани. Ван батл — сикс паунд. Іф ю лайк, бай олл батл, ай хев файв паундз фо іч батл. Ван хандрит паундз фо твенти батл. Ю ондестенд? Соу вот?»

У перекладі на українську це звучить так:

«Доброго вечора, пані та панове. Я — український моряк і маю із собою двадцять пляшок прекрасної російської горілки „Столична“. Я хочу продати вам цю горілку за ціною шість фунтів за пляшку. Якщо ви придбаєте товар оптом, то я готовий узяти по п’ять фунтів за пляшку. Сто фунтів за увесь товар. Ви зрозуміли? То як?»

Напередодні вдень я провів невеличке маркетингове дослідження, з’ясувавши, що пляшка «Столичної» місткістю нуль сім літра вартувала в місцевих магазинах цілих одинадцять фунтів. Тому потенційним покупцям моя пропозиція мала б здатись украй привабливою.

Швиденько перебравшися у свіжу і дуже модну темно-синю майку із зображенням моряка Папая, о пів на десяту вечора я вийшов з дому із сумкою «Мальборо» навперейми.

Лейт Уок лежала під моїми ногами пряма і довга, тривожачи серце яскравими вогнями численних забігайлівок і пабів.

Найближчою світлою плямою були вогні невеличкої пакистанської забігайлівки «Фіш єнд чипс», де торгували смаженою рибою, курчатами, стейками та картоплею фрі.

— Good evening. What do you want? — звернувся до мене дебелий світловолосий легінь, по обличчю у нього було розсипано півкіло першокласного рудого ластовиння. Рисами обличчя він скидався на популярного російського автора і виконавця Юрія Антонова.

— Соу, ай ем, е-е-е...

— Sorry...

— Ай’д лайк... — почав я згадувати основні тези моєї тронної промови, але, на біду чи на щастя, до забігайлівки завалив цілий натовп місцевої молоді напідпитку у драному лахмітті, яке тільки починало входити в моду.

— Джаст е момент, — проказав я до Юрія Антонова і посунувся убік, поступаючись кислотній молоді, яка заходилася купувати місцеві смаколики.

Наскільки зрозумів з їхньої розмови, чувачки та чувачки вдалися до мандрів по нічних клубах і тепер активно вирішували, куди краще податися: чи у «Буду піпл», чи у «Брейк-біт ревю».

Тикали одне одному факи, іржали, роззявлюючи рожеві пащеки, смітили по підлозі картоплею фрі. Коли ж «джилтед дженерейшн» зразка дев’яносто шостого року знову вивалила на вулицю, я, зібравшися з духом, підійшов до стійки і випалив свою тронну промову: «Ай ем юкрейніан марінеро» і все таке...

Юрій Антонов спантеличено кліпав очима. Коли ж я прорік сакральне «Соу вот?», якось байдуже знизав плечима і подивився крізь вікно на темну вулицю, де царювала серпнева ніч, було свіже повітря, де гойдали на своїх вітах сон дерева і не було тупих юкрейніан марінеро з пропозиціями придбати контрафактний алкоголь. Можливо, його теж десь чекала кохана дівчина.

— One moment, — зітхнув нарешті приречено, й рушив до сходів за стійкою, що вели вниз.

— Hay, Aziz, — гукнув у провалля льоху, — come on, Have a interesting man...

За кілька секунд з пройми, наче з пекла, весь у клубах сизого диму вибрався той, кого Антонов називав Азізом. Типовий пакистанець у засмальцьованій білій робі, з жорсткою ниткою вусів під набурбуленим носом.

— Can I see this product? (Чи можу я глянути на продукт?)

— Єс, єс, ноу проблем, — заметушився я, видобуваючи з нетрів сумки загорнену в газету пляшку «Столичної».

«У Філіппа Кіркорова глісти», — прочитав сенсаційний заголовок на папері бульварної газетки.

— One moment, — промовив Азіз, зникаючи з пляшкою у своєму підземеллі.

Він повернувся за хвилину.

— It’s not fine product. I can’t buy this vodka, — промовив суворо, повертаючи мені товар. (Це неякісний продукт. Я не купуватиму цю горілку.)

— Бат вай? — ледь не скрикнув я здивовано.

— Because it’s not Russian vodka. Reed! — тицьнув пальцем у самий низ етикетки. (Тому що це не російська горілка. Читай!)

Я нахилив голову і прочитав таке: «Укрхарчопром. по Укр-спирт. Київський завод лікеро-горілчаних виробів». А далі, певне, те, що мене й згубило, маленькими англійськими літерами було набрано «Made in Ukraine».

— Understand? — сухо запитав пакистанець. — Russian vodka isn’t made in Ukraine. Russian vodka must made in Russian. (Тепер зрозуміло? Російська горілка не може вироблятися в Україні. Російська горілка має вироблятися в Росії.)

І тут я схибив. Як той Петро, що тричі досвіт сонця відмовився від учителя, так і я зрадив свої переконання. Був готовий на все, аби втюхати йому ту кляту горілку.

— Бат вай? (Чому?) — зойкнув придушеною сойкою. — Юкрейн із лайк раша. Ітс вері сейм кантрі. Ві а зе бразерс нейшенс, вері сімілар... (Україна це майже Росія. Це дуже схожі країни. Ми братні народи, дуже схожі...)

Але він збайдужів до моїх слів.

— Goodbye! Fucking sheet Ukrainian marinero, — прошипіло вчаділе падло, провалюючись у смердючу вогняну гієну.

Ну за своє нахабне «гуд бай» він, зрештою, міг би й відповісти. Я не з тих, кому кожне пакистанське гівно може кидати в обличчя такі образливі речі.

«Лоханувся! Ай, як же лоханувся...» — обісраний з ніг до голови пензлював похнюплено по Лейт Уок із сумкою на плечі.

Жопа вийшла, дорогі співгромадяни. Монументальна, вселенська, я би сказав, есхатологічна така, одвічна українська жопа!

Проте не будемо вішати носа.

Штурм унд дранг. Штурм унд дранг, як заповідали дисципліновані та системні німецькі митці. Пригоди тривають!

Звучить хор пілігримів з опери того самого Вагнера «Тангейзер».

Глава тринадцята

Наступний паб, у який я завітав, звався «Танго».

Декілька пар похилого віку кружляли на танцмайданчику під ритми живої музики, що її виконував квартет у складі акордеона, гітари, перкусії та контрабаса. Дами граціозно відкидали голови і перебирали ніжками, в той час як напомаджені кавалери міцно тримали їх за талії, хтиво зазираючи в очі.

Розмова з господарем закладу, що стояв за стійкою, протираючи бокали, була короткою. Тільки я промовив «рашн водка», як він не витягаючи з рота сигару, без зайвих прелюдій промовив «fuck you», відвернувши від мене свою наглу червону мармизу.

Упродовж наступних тридцяти хвилин я почув щось подібне у шести варіаціях і вже був остаточно втратив надію, аж поки не набрів на містечко, що називалося «Voodoo people», що дійсно було повним усілякої чортівні, яка, не звертаючи на мене жодної уваги, втупилася в екран гігантського телевізора, де транслювали події річної давнини.

На екрані вже рогатий Кейт Флінт із двома металевими кузьками у носі та залізним ланцюгом, що тягнувся до пропірсингованих вух, давав божевільне інтерв’ю: «Today we are fucking oazis! Today is the great day, for prodigy! We are fucking whole world! Kiss my buttocks, whole fun’s, of oazis! Fuck you! Fuck you!» (Сьогодні ми зробили «Оазис». Сьогодні великий день для «Продіджи». Незабаром ми трахнемо цілий світ. Поцілуйте мене у сраку, всі фанати «Оазису». Хрін вам, хрін вам!)

Він тицяв в об’єктив камер свого середнього пальця, вибалушивши підмальовані чорними тінями очі, шкірив зуби.

Я кинув сумку з горілкою на підлогу і теж утупився в екран.

Наскільки зрозумів з подальшої промови «придворного блазня короля Лайама Хоулета» та з коментарів ведучого MC, транслювалися кадри з фестивалю у Гластонбурі, де «Продіджи» зробили «Оазис», виступаючи на паралельній сцені.

«Кейт — це жертва музики, що прив’язала себе до апаратів Лайама Хоулета, перетворившись на таку електронну гаргулью», — коментував усе те голос за кадром. Потім на екрані з’явилася голова самого Хоулета:

«Відколи наш комерційний успіх став зростати, дуже важко переконувати людей, що ми не поп-зірки, — давав він інтерв’ю. — На відміну від поп-зірок, ми нікому і ніколи не продавалися. Коли я створюю свої пісні, я їх створюю перше для себе й для учасників групи, а подобаються вони вам чи ні, то вже ваша справа. Мене останнім часом дуже турбує проблема поваги андеграунду. Мені хочеться, щоб мене поважали. Що далі ми просуваємося, то важчими стають для нас наші записи. З кожним новим треком ми мусимо доводити те, що робимо. Але люди не розуміють цього, бо бачать нас на MTV. Ось чому ми повинні триматися подалі від різних комерційних проектів. Глибинність нашої творчості насправді розуміє зовсім небагато людей, але те, що ми робимо, є музикою й духом уже двадцять першого століття».

Потім голова Хоулета зникла і коментатор MC ще трохи погомонів з фанами, а далі пустили кліп «Voodoo people».

Я підібрався до бармена тихо. Поклав до ніг сумку з горілкою, сперся ліктями об стійку.

— Ай ем юкрейніан марінеро...

— Fuck your mother, — неголосно відповів бармен.

— Ю нот андестенд, май діар (ти не зрозумів мене, галі-мий пєдік...), — я поліз до сумки і випорпав звідти пляшку, яку показував Азізу. — Зіс із файн рашн водка «Столічная», фо сикс паунд ван батл. Енд нот мі, бат ю гоу ту зе факінг мазер. (Це прекрасна російська горілка «Столична» по шість фунтів за пляшку. І це не я, а ти підеш до йобаної матері.)

Я явно наривався на грубість і бармен це зрозумів.

Тим часом на екрані дедалі поставали кадри з культового кліпу.

Торнхіл, перевдягнений у чаклуна-вуду рухався поміж бананів екзотичного карибського острова. Хоулет на джипі мчав розмитою дощами дорогою. Вмирав у джунглях від магічного закляття якийсь негр. Шкіряна валіза з тілом Кейта Флінта вилітала на дорогу і джип врізався в неї. Довгий сяючий ніж прорізав ту валізу зсередини і з неї з’являлася рука, намацуючи червоний тропічний ґрунт під собою. І знову Лірой у циліндрі, і якась вмираюча жінка, і пір’я чорної курки, і магічні паси чаклуна в халупі, схованій посеред джунглів, і нарешті, невелика пауза в семплах, пронизливий звук електронної флейти й удар...

У кліпі — удар людської, напівзогнилої голови об лобове скло джипа, а у рейв-пабі — удар бармена по моєму обличчю. Отже, удар!

Подальші події ми бачимо немов би збоку в уповільненому кіно.

Татуйований кулак шотландського чорта пролітає повз обличчя молодого чоловіка в майці із зображенням відомого героя коміксів моряка Папая, який допіру видавав себе за українського марінеро.

Ухопивши за горлечко пляшку горілки «Столична», Папай щосили розбиває її об металеву стійку. Пляшка вибухає тисячами дрібних кавалків, що розлітаються довкруж. У руках у моряка опиняється чудова зброя. Гостра і небезпечна, блимаюча у сяйві миготливих ліхтарів славнозвісна «розочка».

Моряк тикає нею в обличчя бармену, але той відсахується, спробувавши вибити небезпечний предмет з рук. Наполоханий піпл схоплюється зі своїх місць, але Папай, вибігши на танцювальний майданчик, напружуючи м’язи на шиї, щосили волає:

— Попишу скотів, продажних сук поріжу... (тут гра слів: «скот» шотландською «шотландець»).

Либонь, зрозумівши подібні заклики як прояв великобританського державного шовінізму, місцева публіка насідає на зухвалого гульвісу. Деякий час він управно відбивається, використовуючи техніку бойового гопака, яку вдосконалював у секції самбо на столичному стадіоні «Динамо» (сіра споруда, якщо піднятися від центрального входу до стадіону сходами праворуч, тренер Петро Карамалак).

Нападники відлітають від нього, хто з поламаною рукою, хто із вибитою щелепою.

Аж ось позаду постає постать бородатого рокера у футболці із сатанинською зіркою на грудях. У руках у нього макет справжнього американського вінчестера, прикладом якого він заціджує Папаю у вухо. Той кінематографічно падає на танцмайданчик, ну чисто герой Траволти у фільмі «Танцюрист диско».

Оскаженілий натовп нечисті накриває його своїми тілами.

«Пиздець», — подумав я, коли подібна картинка, що постала в моїй уяві, пронеслась перед очима.

Зі мною таке трапляється наступного дня після активного вживання алкоголю.

Медицина називає подібні стани психосоматичними неврозами, коли людину відвідують приступи невмотивованої агресії, дивні думки про те, щоб зарізати когось чи страх передчасної смерті.

А й дійсно мені вкрай закортіло зчинити галас, почати бійку, аби хоч хтось звернув на мене увагу. Але довколишньому світу було глибоко начхати на мої проблеми. Адже «це твої проблеми, хлопче» — найбільш розповсюджена фраза євроатлантичної цивілізації, просяклої духом тотального індивідуалізму. Я був у відчаї.

І раптом, о диво, поруч пролунав голос:

— То ви продаєте російську горілку?

Двоє жевжиків в однаково сірих футболках «Eton high school», обійнявши один одного за талію, стоять і дивляться просто на мене, виблискуючи скельцями однаковеньких «гебельсовських» окулярів на своїх гостреньких носах. Здається вчора я їх бачив в пабі «Чортополох» на Роял Майл.

— Так, я. Привіт, хлопці...

— І по чому?

— По шість фунтів за пляшку, але коли візьмете оптом, то двадцять пляшок віддам за сто фунтів.

— Ну що, беремо? — повертає тлустий яйцеподібну голову до свого тендітнішого колеги.

— Беремо. Тільки разом із сумкою. Нам же нема її в чому нести, правда?

Я на хвилину замислююсь. На Троєщинському промисловому ринку така сумка коштує мінімум десять доларів. Але якщо врахувати загальний ґешефт, який обіцяє мені понад вісімсот відсотків прибутку...

— Окей! — погоджуюсь я, і гостроносі геї видають мені два великі рожеві папірця з портретами королеви Єлизавети.

— Вер ар ю фром?

— Ай ем фром Юкрейн.

— Юкрейн? — морщать вони носи. — Вер із іт?

— Ну, це країна між Польщею і Росією, що колись входила до складу Радянського Союзу, але в 1991 році виборола незалежність...

Зачувши слово «Раша», гостроносі геї починають активно кивати головами.

Раша — це їм зрозуміло.

Бо що таке Україна? Сіра буферна зона між Сходом та Заходом, забудована класичними зразками барачної архітектури та заселена штучно виведеними племенами хомо совєтікус, які не несуть із собою нічого, окрім хамства, зубожіння, заздрості, брехні, моральної деградації і контрафактної горілки «Столична».

— Бат ай ем нот раша... Ай ем юкрейніан!

— Вот діфрент бітвін раша енд юкрейніан піпіл? (У чому різниця між українцями і росіянами?) — цікавляться шотландські геї, і я ламаною англійською намагаюся їм пояснити різницю в менталітеті та соціальному устрої двох наче споріднених, але насправді таких відмінних один від одного народів.

— Ну, по-перше, у нас різна мова. Різні герої, різні пісні, різна історія. По-друге, росіянці-московити — спадкоємці азійської Орди, тяжіють до авторитарної владної вертикалі з царем на чолі, в той час як українці за своєю природою — люті анархісти, що апріорі чинитимуть опір будь-якій владі. І це головна ментальна біда, через що ми довгі століття не могли мати власну державу. В українців — кожен сам собі і президент, і держава, а коли треба і військо з поліцією.

— То ви скоріше поляки, бо у поляків той самий індивідуалізм шляхти призвів до занепаду державності у вісімнадцятому сторіччі?!

— Нє, ми не поляки. Бо поляки майже стовідсотково католики, а українці переважно православні...

— Коротше, вони розділені самі в собі, — звернувся тендітний пацюк до свого тлустого брата. — Наполовину поляки, наполовину москалі, як нам розповідали в університеті.

— Та ну, це фігня! — обурився я. — Ми повноцінна самодостатня нація зі своєю культурою, історією, традиціями...

— То чому ж ви не популяризуєте це? Де ваші фільми, книги, вистави? Де ваше мистецтво? Ти знаєш якогось українського художника? — тлустий виблиснув окулярами вбік свого партнера, але той ніяково знизав плечима.

— Та хоч би Малевич! Ворхол...

— Ворхол український художник?! — перезирнулися геї і раптом одночасно заржали, роззявляючи свої слиняві пащеки. — Гей, друже, ми були особисто знайомі з Енді і вперше чуємо, що він українець... Звідки ти таке взяв?

— Ну він же із русинів, а русини це давня назва українців. Я читав у якомусь журналі, що він виділив для своєї матері-русинки із Закарпаття цілий поверх у будинку в Нью-Йорку, який вона прикрасила іконами і кітчевим мистецтвом на кшталт котиків-янгеликів і до кінця її днів розмовляв з нею українською.

— Ой насмішив, — реготали, ляскаючи один одного по спинах. — Благаємо, не розказуй такого ніколи в пристойному товаристві, бо піднімуть на сміх. Ворхол ненавидів усе слов’янське. Відкрито вважав східних слов’ян дикунами і варварами. Ворхол — стовідсотковий американець! А знаєш, хто такий стовідсотковий американець? Це той, хто послав до чорта всі ці застарілі забобони, як-от належність до тої чи тої конфесії, нації, родинних традицій, і став людиною світу. Все, що поділяє людство за ознаками віри, національності чи статі, має бути подолано як пережиток середньовічного майбутнього. Зараз на наших очах народжується нова раса людей третього тисячоліття, й Енді був її найкращим представником. А ти кажеш — українець... Не сміши народ. Тебе, до речі, як звати?

— Орест.

— Мене Філ.

— А мене Біл.

Геї по черзі протягнули мені руки для стискання.

І що я мав робити, дорогі друзі?

Ми скріпили нашу протизаконну угоду рукостисканням, під час якого я відчув у своїй сухій і шерехатій долоні їхні слизькі і мляві щупальця.

Проте доля готувала мені ще один неприємний сюрприз.

— А як у вашій країні ставляться до секс-меншин? Ти як ставишся? — поцікавилися вони.

Архетипічні міфи тим і прекрасні, що в певних формах завжди екстраполюються у справжнє життя. Спокуса завжди приходить неочікувано, і велике падіння завжди починається з маленької зради самому собі.

— Нормально ставлюся, — збрехав я втретє за сьогоднішній вечір, і мій янгол-охоронець спурхнув з мого плеча.

Катерина, до якої я обережно постукав у двері, зустріла мене в своєму ліжку.

Фраза звичайно красива, але реальність трохи відрізнялася від того, про що ви могли подумати. Заснула на ліжку прямо в одязі. Двері їхньої квартири мені відчинили колежанки, що о цій пізній порі ще не спали, обговорюючи ціни на місцеву яловичину.

— Котра година? — запитала, потягуючись від сну.

Була вся така пухка, розпашіла.

— Пів на дванадцяту...

— Вибачай, тебе так довго не було, я трохи заснула. Щось сталося?

— Ні, все в порядку, можемо йти пити пиво. Сьогодні п’ятниця і паби працюють до ранку. Люди реально валяються під парканами. Я такого навіть в Україні не бачив!

— Може, завтра? Сьогодні немає сил. Минулу ніч ми майже не спали.

— Добре, давай завтра, я теж сьогодні трохи втомився...

— Оресте, — піднялася на ліжку, — ти так і не розповів, чи перейшов Дніпро в ту ніч на Водохреща, коли хотів звести рахунки із життям?

— Не перейшов...

— Чому?

— Янгол урятував. Отак прилетів, став переді мною і сказав: «Жінка не варта того, аби через неї навічно занапащувати свою душу».

— Звучить як життєве кредо, — усміхнулася Катерина, провівши кінчиком язика по своїх і без того вогких губах.

Хотів її ніжно поцілувати, але відчув, що тоді можу залишитися в тому ліжку надовго.

Тим часом з кухні долинали верескливі голоси: «Яловичина по п’ять фунтів за паунд. Ето же сдурєть можно. Отдать мою мєсячную зарплату за два кіло м’яса? Всраться і нє встать, вот как ето називаєтся. Нє понімаю одного — как оні тут вообщє вижівают?».

Так воно і буває: я — про вічну любов, а життя мені — про ціни на м’ясо.

— На добраніч, моя Королево!

— На добраніч, мій Герою! Гарних снів.