Пекельний сеанс

Частина ІІ 3 грудня

Коли вони були вдома, Еліот бачив їх мало не щоранку, адже вони мешкали у квартирі навпроти. Зазвичай мати або няня водили дівчинку гуляти. Еліоту не подобалася няня. Він вважав, що вона надто прискіпується до дитини.

Він частенько стояв біля вікна й дивився на дорогу, що вела від сходів. І часом бачив її, як вона тримає маму за руку своєю долонькою в рукавичці.

Одного разу він стояв просто за ними в черзі до пекарні на Південному мосту. Дівчинка жодного разу не глянула на нього, проте він спостерігав за її потилицею й косами, стягнутими у хвіст, що спадали трохи нижче плечей вигадливими пасмами.

Іншого разу, коли їх не було вдома, він помітив, що мати залишила заднє вікно незамкненим. Він відчинив вікно і проник до квартири. Його обійняли запахи. Він ліг на ліжко дівчинки, а потім на мамине. Перебрав одяг у шафі, притискаючи його до носа й розмовляючи з ним. Одяг пахнув божественно. Йому не хотілося йти.

Він сам того не усвідомлював, але, уже вперше побачивши, як вони виходять із дверей, знав: це саме ті, хто йому потрібен. Звісно, він не був божевільним – розумів, що це лише фантазія. І так би все й залишилось, якби не його одержимість Грандіозним планом. Він частенько марив про них наяву, вигадував сюжети про те, як раптово зустрічає їх і якось знайомиться – може, здійснює героїчний вчинок, рятуючи дівчинку. Потім вони дізнаються про все, що він зробив. Її мати буде зачарована й аплодуватиме йому, а потім вийде за нього, і все решта стане історією. Нічого брудного – то було вже пізніше.

Бували інші часи. Одного разу він побачив, як мати вдень заходить до будинку одного молодика, а виходить пізно вночі, з розкуйовдженим волоссям. І він знав, чим вона займалася. Кілька днів Еліот переслідував молодика й усе чекав. Він був на межі зриву. Одного разу він сів позаду того молодика в автобусі до площі Святого Ендрю. Спостерігав за ним двадцять хвилин, доки той не вийшов. Він був близький до того, щоб зірватися. Але вона ніколи більше не зустрічалася з тим чоловіком, тож він облишив це. Допоки не з’явився наступний молодик, а потім ще інший, і все відбулося так само.

То були дні, коли Еліота мучили нічні жахіття. У тих снах вона зазвичай кричала, перш ніж він трахав її і спалював живцем. Донька дивилася, мовчазна, беземоційна, така несхожа на милу і жваву себе.

– Бачиш, що я мушу робити? – казав він дівчинці, а тоді вона починала плакати. – Бачиш, що я мушу робити, щоб ти не стала такою само, як вона?

А тоді він обливав бензином її матір. Та благала про вибачення. Іноді він приймав вибачення, і донька йшла з ним, і він оволодівав ними обома, увесь у бензині й із сірником напоготові. Найчастіше, однак, він дивився, як її пожирає полум’я. Вона безперервно кричала, і її донька теж безперервно кричала, і він прокидався весь у поті та інших огидних мокротах. То були особливі часи.

Смерть було констатовано, обставини її приховував сумнівний збіг подій.

Тіло знайшли в одному з вузьких проходів (так званих завулків), розташованих обабіч Королівської Милі поміж старих будинків. Вхід у брукований завулок був із вулиці Гай-стрит між кав’ярнею та індійським рестораном, далі той тягнувся до кам’яного подвір’я обох закладів.

Завулок Ковенант. Понад триста років тому в будинку на цій замкнутій вуличці був підписаний Національний Ковенант[8], цьому передувала втрата тисяч життів. Цього морозного единбурзького ранку тут обірвалося ще одне життя, згасло між кам’яними стінами завулка.

Джорджина Макбрайд – трохи молодша за тридцять, з волоссям до плечей і значком детектива-сержанта на нагрудній кишені – звернула в завулок, і в цю мить уперше відчула гострий запах паленого. Фургон криміналістів був припаркований – з порушенням правил – на дорозі поблизу завулка. Перший лікар із експертної групи вже констатував смерть. Офіцери служби безпеки очепили завулок від краю до краю. Біле простирадло було зафіксовано так, щоб перехожий не бачив нічого, окрім тіней по той бік кордону. Знімальна група щойно прибула, фургон з моргу вже чекав. Макбрайд трохи постояла на вході в завулок, вагаючись, доки помічник констебля змахом руки не поманив її за стрічку, що відмежовувала територію, де знайшли тіло. Густіли сутінки, і завулок виглядав чарівним, хоча й покинутим.

«Відлюдне місце для смерті».

Помічник констебля провів її крізь завулок. Він швидко торохтів, простягнувши їй пару одноразових нітрилових рукавичок.

– Судмедексперт каже, що вона неповнолітня, – зокрема повідомив він.

– Я чула, що вона дуже обгоріла.

Він похмуро всміхнувся.

– О, ще й як. Та, гадаю, вам краще глянути самій, – відповів він, ведучи її вглиб завулка.

Групи експертів і фотографів зібралися на маленькому п’ятачку, де, як вона здогадалася, було тіло. Вона впізнала двійко молодших офіцерів карного розшуку з Сент-Леонардз і кількох полісменів із коледжу Феттес – усі вдягнені в фірмові білі одноразові комбінезони експертів-криміналістів. Вони робили останні фотографії. Їй здалося дивацтвом, до чого це все звелося: хаос місця злочину перетворився на акуратну добірку складових дрібної мозаїки. Пензлі змахували бруд із землі у пластикові пакети для доказів; камери й штативи пересували з місця на місце, вміло роблячи контекстні знімки; все запаковували, маркували, приводили до ладу і вносили в систему. Небагато речей спричиняють стільки паперової роботи, як убивство.

Прокурор розмовляв із судмедекспертом доктором Маретом. Побачивши, як Макбрайд наближається до тіла, судмедексперт кивнув їй. Доктор Ерміс Марет мав слабке підборіддя, а його обличчя, вочевидь, нечасто бачило сонце. Волосся кольору літнього вранішнього туману виглядало так, наче на ньому ставили експеримент із використанням електричного струму. Гострі очі мружилися за окулярами в сталевій оправі, наче уламки блакитного скла. Він завжди мав цей зсутулений анемічний вигляд, що натякав на роки тяжкої праці. Був програмним директором судової медицини в Единбурзькому університеті й часто виконував обов’язки судмедексперта в поліції Лотіана і Шотландських кордонів. Координував патологоанатомічні аспекти чималої кількості резонансних розслідувань, як-от катастрофа в Локкербі й стрілянина в Данблейнській початковій школі.

На іншому боці провулка Макбрайд помітила свого напарника, детектива-інспектора Ґая Джонсона, який продивлявся папери. Вона не зауважила його присутності. Її повністю захопили рештки, що лежали між ними. Наблизившись до тіла, вона вже безпомилково відчувала сморід горілої плоті. Глянула на мерця – і їй перехопило подих.

Вогонь пожер шкіру й тканини, перетворивши тіло – те, що від нього залишилося – на почорнілий згарок плоті й кісток, обвуглену маленьку ляльку, яка лише дуже віддалено нагадувала людську істоту. Внутрішні органи виступали з чорної безформної маси, що колись була тулубом. Більші кості збереглися, але дрібніші були спалені дощенту; вуглець вигоряв, доки від кісток не зосталася лише сіра крихта. Схилений на бік череп валявся, наче викинутий гарбуз. Вона глянула на руки: маленькі, вони належали…

«О, Господи, ні! Це дитина. Це дитина».

Нігті були неприкрашені й обкусані до м’яса. Краї стрижнів променевої й ліктьової кісток стирчали з обгорілої тканини зап’ястка темно-бурштинового кольору, що ставав геть чорним ближче до кістки.

Обвуглені стрижні великих і малих гомілкових кісток проглядали серед обох мас почорнілих фрагментів, що були колись стопами. Вона побачила короткі обпалені недогарки, що стирчали від краю кінцівок; жінка збагнула, що то ребра дитини. Були й інші пошкодження, порізи й надломи. Залишки плоті й кісток встигли обгризти пацюки. Вона відчула наплив жалю і чогось іще: скорботи, навіть любові, народженої з почуття несказанної втрати.

«Бідолашна, бідолашна дитина».

Жінка відігнала від себе жалі – вони не допоможуть.

– Гадав, ти будеш тут раніше за мене, – почувся хриплий голос. Детектив-інспектор Ґай Джонсон виринув з-за її спини й став поряд. Він телефонував їй до офісу повідомити, що в них новий труп у завулку Ковенант.

– Мала закінчити деякі справи у штаб-квартирі, – сказала вона, ні на мить не відводячи погляду від решток. Підвела очі й побачила його похмурий вираз – він дивився на спалену дитину.

Джонсон був худорлявим чоловіком із ластовинням на обличчі й охайним каштановим волоссям; стрижку він не змінював усі ті п’ять років, що Макбрайд знала його. Їй здавалося, ніби він народився на світ із цією зачіскою. Його рот прикрашали короткі чітко окреслені сиві вуса. Довгий ніс видавався вперед між проникливих очей, повіки часто посмикувало через брак сну. Вираз його обличчя завжди був зосереджений і серйозний, а ось поведінка – не завжди.

До них підійшов судмедексперт доктор Марет.

– Добра новина, – сказав він. – У нас досить сечі для аналізу. Може, отримаємо якусь ДНК.

– Він влаштував жертві золотий дощ?

Марет кивнув.

– Судячи з усього, вже після спалення.

– Щоб довершити наругу.

– Як ви знаєте, що це вона?

– Через будову скелета, – Марет вказав на те, що залишилося від тазової кістки, присипаної попелом, та все ж помітної. – Лобкова кістка тазу надто широка для дитини чоловічої статі. Потім, на кістках помітні місця з’єднання з м’язами: надбрівні дуги, очниці, щелепи – вони надто маленькі. Це жінка. Судячи з довжини стегнової кістки й відсутності зрощування епіфізарної пластинки, я сказав би, що їй не могло бути більше шести років.

– Які-небудь ознаки зв’язування?

– Її ноги і руки були зв’язані, але то було до спалення.

– Звідки ви знаєте? Мотузка мала б згоріти з усім іншим.

– Жар вогню змушує м’язи скорочуватися в міру того, як із них випаровується вода. Сильніші м’язи приводять руки й ноги у зігнуте положення, і це утворює жорстку захисну позу, яку ми тут бачимо, з долонями, стиснутими в кулаки, як у боксера на рингу, – те, що ми називаємо бійцівською позою або боксерською стійкою. Якби кінцівки були зв’язані, коли її підпалили, руки й ноги були би прямі.

– Важко збагнути, як це могло статися без рідкого палива чи чогось подібного. Довелося б застосувати каталізатор, щоб отак підпалити її, правильно?

Марет кивнув.

– Ми проведемо хроматографію, побачимо, що він застосовував.

– Якісь документи, гаманець, прикраси?

– Усе розплавилося. Жодних прикрас, як бачите. Однак є шрам на животі. На вигляд ніби хірургічний. Може стати відправною точкою в упізнанні.

Він зробив рух головою, наче подумки відзначаючи це для себе.

– Я продивлюся подробиці в базі даних зниклих осіб, – сказав Джонсон. – Побачимо, чи буде збіг. Раса, зріст, вік – щось, що допоможе скласти профіль?

– Ви впевнені, що з тіла нічого не зняли? Може, знайшли якийсь слід від особистих речей? – сказала Макбрайд, і Джонсон здивовано покосився на неї.

– Нащо ти це кажеш? – спитав він, але Макбрайд не відповіла.

Кам’яниста земля під тілом була вкрита слизькою коричнюватою кіркою. Та сама масниста субстанція лежала і навколо решток.

– Що це таке коричневе? – спитала вона.

– Тілесний жир.

– Непоганий стимул триматися подалі від смажених сосисок, – заявив Джонсон.

– Кажи за себе, – відповів Марет. – Найважливіша їжа за день.

Позаду них почувся характерний звук: когось із полісменів нудило. Колега тримав руку на його спині, намагаючись заспокоїти.

Макбрайд повернулася до решток.

– Скільки часу минуло після смерті?

– Достатньо, – відповів Марет. – Треба буде дослідити тривалість розпаду в аміно-і летючих жирових кислотах з м’язів. Зазвичай вогонь їх знищує, але стан цього тіла такий, що кількості м’якої тканини може вистачити для проведення необхідних аналізів. Ґрунтуючись на активності комах на неспаленій тканині, припускаю, що смерть, яку ми бачимо, настала не більше десяти годин тому. Встановлювати точний час смерті доведеться трохи довше, з певної кількості причин. По-перше, холодна погода уповільнює швидкість розпаду. По-друге, через сам характер смерті.

Він побачив їхні обличчя – спантеличені вирази, які він надто часто спостерігав у студентів – і пояснив:

– Зазвичай трупне заклякання настає у м’язах, оскільки джерело енергії для м’язових скорочень вичерпано. За нормальних умов це стається за три години після смерті, залишаючи м’язи твердими, доки тіло не почне розкладатися. Але передсмертна боротьба мала б прискорити процес, адже тоді резерви енергії вичерпуються і трупне заклякання настає швидше.

Джонсон вказав на череп. Він лежав серед попелу, схиляючись набік, і в тім’ї зяяла глибока діра.

– Це слід від удару по голові?

Марет похитав головою.

– Не обов’язково. За інтенсивного вогню температура така висока, що рідини всередині черепа випаровуються. Внутрішньочерепний тиск продовжує зростати, оскільки єдині можливі віддушини перекриті м’якою тканиною. Різке підвищення газового тиску означає, що настане певна мить, коли ємність вже не зможе стримувати його, і тоді… – він склав долоні разом й одразу ж відсмикнув їх, – «бабах»!

– Господи Ісусе, – Макбрайд уявила собі всі злети й падіння підліткового й дорослого життя, яких не знатиме ця дівчинка: подорожі, університет, керування машиною, закоханість. Вона спробувала збагнути, що могло коїтися в думках дівчинки протягом останніх хвилин її недовгого життя.

«Облиш особисте. Дивися на загадку».

Вона вказала в бік виходу із завулка на тротуар Гай-стрит, де стояли два огрядні сміттєві баки.

– Ті баки зазвичай стоять на вході до завулка. Тут так вузько, що вони блокують дорогу пішоходам, так?

Джонсон кивнув.

– Хочеш сказати…

– Він або увійшов із заднього кінця, або перекинув тіло через баки на вході.

– І точно мав бути сильним, якщо ніс її так довго і вона не пручалася.

Макбрайд розвернулася обличчям до Марета.

– Хто знайшов тіло?

Судмедексперт вказав на низенького лисого гладкого чоловіка, який сидів на уступі на іншому кінці завулка.

– Альберт Мерсі, сміттяр.

Макбрайд підійшла до нього.

– Містере Мерсі. Я детектив-сержант Макбрайд. Як ви почуваєтеся?

Чоловік шоковано трусив головою.

– В житті не бачив мерця. Тобто, до того, як його покладуть у труну, розумієте?

– Ми хочемо зробити все якомога легше і швидше. Мені лише треба, аби ви розповіли, що саме побачили.

Він ледве стримував сльози, намагаючись не дивитися за спину детектива-сержанта, де лежало тіло. Джонсон наблизився до них, занотовуючи розмову.

– Я пройшовся завулком і спочатку не помітив, що щось не так, – сказав Альберт Мерсі. – Хотів зайнятися баками, аж тут унюхав щось горіле. Подумав був, що хтось жбурнув у них одну з тих клятих цигарок, але нічого такого не було. Тоді я побачив дитину. Хто міг таке зробити?

Макбрайд кивнула.

– Я мало не попрощався зі сніданком, – додав він, прикриваючи долонею рота.

– Ви бачили тут поблизу кого-небудь? – спитав Джонсон.

Сміттяр знову затрусив головою.

– Сьогодні надто холодно, – сказав він, видихаючи клуби пари. – Навіть для бездомних.

Макбрайд вказала на його сміттєвий візок, який стояв біля підніжжя завулка.

– Нам знадобиться все те сміття, що ви зібрали у цій місцевості.

Він кивнув на знак згоди.

– Ви знаходили щось таке раніше? – спитав Джонсон.

Сміттяр на секунду замислився, а тоді вказав на схід, на гору, що височіла над містом.

– Мертвих кіз, курчат біля Колтон-Гілл. Дивні якісь люди в цьому місті.

– Містере Мерсі, боюся, мені знадобляться ваші чоботи.

Чоловік глянув униз на свої чоботи, зауваживши прилиплі до них часточки людської плоті, що перетворилися на попіл, з місця, де він стояв над тілом.

– Ох, чорт забирай…

– Лише так я можу викреслити ваші сліди, – сказала Макбрайд. – Вам просто треба буде підписати форму, і ми надішлемо їх вам назад.

– Ви збожеволіли? Викиньте їх. Спаліть. Ніколи більше їх не надягну, – сказав він, одразу ж розв’язуючи шнурівки.

Позаду них Марет запитував експертів-криміналістів, чи закінчили вони зйомку. Фотограф ще раз клацнув, зробив останню фотографію решток, а тоді ствердно кивнув. Попередні нариси було вже зроблено, потрібних заходів ужито. Технік зі збору доказів, відповідальний за цей завулок, завершив роботу навколо тіла й перемістився на периферію місця злочину. Пара медиків чекала в кутку з ношами. Те, що залишилося від тіла, вони мали запакувати в білий мішок і відвезти до міського моргу на розтин.

Детектив-сержант Макбрайд подивилася в бік Гай-стрит. Скоро це місто заполонять туристи і, незважаючи на холод, фотографуватимуть одне одного поряд із Меркат-Крос, Вільямом Броуді і рештою туристичних місць Единбурга, підіймаючись зграйками до замку чи прогулюючись уздовж Кокберн-стрит, щоб купити собі спіритичну дошку. Удалині лунали сирени.

– Тебе щось вразило у цій справі? – запитав її детектив-інспектор Джонсон.

– Ні.

– А тоді що це було, з особистими речами жертви?

– Тобто?

– Ну, знаєш, коли ти спитала судмедексперта, чи є ознаки того, що з тіла щось зняли, – він поклав руку на свою посивілу бороду. – У тебе є якась здогадка, правильно?

Вона кивнула.

– Гадаю, я знаю, хто відповідальний за це.

У літаку було не дуже людно. Вони пролітали високо над рясними золотавими й зеленими фермерськими угіддями. Лазурове небо простягалося над полями, які швидко поступилися зеленим схилам, а потім горам. Зі свого сидіння біля вікна Вітмен обернувся до сусіда й дивився, як із його пухких губ зриваються м’які хмарки повітря з сигарним запахом. А потім поринув у власні думки.

Останні шість тижнів він ішов по слідах, що могли вивести на винахідника Оґюстена Секюлера і його загублений фільм «Séance Infernale». Але ті сліди давно вистигли. Думки про невдалі спроби знайти цінну підказку невпинно крутилися у нього в голові, доки він дивився, як залізобетонні схеми його розслідування натикаються на глухі кути і замкнені двері.

Хоча існувало багато місць, що цікавили Вітмена в його пошуку, відомі йому зачіпки давно зникли звідти, якщо взагалі колись існували. Прототип 16-об’єктивної камери був виготовлений у Парижі, і саме там було відзнято «Людину, що виходить з-за рогу». Мало того, будинки, у яких мешкали в Нью-Йорку Елізабет і Адольф, знесли п’ятдесят років тому, поховавши під уламками цементу будь-які свідчення чи таємниці.

Його наступною зупинкою був Лондон: Музей науки на Виставковій вулиці, де схід символізував мистецтво, а захід – науку. Він дихав на скло, вдивляючись у камери Секюлера. Першою була 16-об’єктивна камера, яка робила серію знімків на плівку з паперовою основою, застосовуючи шістнадцять незалежних фотозатворів, що спрацьовували один за одним. Вище кріпилися два візири. Під час роботи два котки плівки рухалися по черзі, кожен розташований за блоком із восьми об’єктивів, і знімали близько шістнадцяти кадрів на секунду.

Особливо зацікавила Вітмена друга камера, із єдиним об’єктивом. Вважалося, що саме цією камерою знімали «Сцену в садах на Принцес-стрит» і «Рух транспорту через Південний міст» у 1888 році. Можливо, це була камера, якою користувався Секюлер, щоб зафільмувати «Séance Infernale» – що б не крилося під цією назвою. Технічна документація поряд із експозиційною вітриною стверджувала, що камера виготовлена в Единбурзі в 1888 році й близька до технологій, які застосовуються донині. Корпус камери змайстрував Фредерік Мейсон, місцевий тесля. Дерев’яні деталі не були подряпані; легке гондураське червоне дерево корпусу, його багряний блиск, клиноподібні з’єднання й підставка яблуневого дерева – усе пасувало одне до одного, наче ключ до замка. Камера використовувала два рулони неперфорованої плівки три восьмих дюйма завширшки, намотані на пару котків позаду об’єктива. Плівка утримувалася для експонування пласкою мідною пластиною, момент знімання контролювався за допомогою вбудованого дискового мідного затвора, що обертався позаду об’єктива в той самий спосіб, що й сучасний затвор.

«Клац – відімкни, клац – замкни, ось ти це бачиш, а ось уже ні».

Камера також слугувала проектором, для цього її задня частина була обладнана електричною лампою.

Вітмен спитав чергового працівника, чи є ще документи в якомусь запилюженому кутку, які він міг прогледіти. Спершу той відповідав неохоче, але щойно зачув хрускіт купюр, від стриманості й сліду не лишилося. Помічник куратора супроводив Вітмена до задніх кімнат.

Там він знайшов кореспонденцію – телеграми, датовані 1953 роком. Вони були від онука Секюлера, Альбрехта Ґенгаґґера, який переїхав до Швейцарії і питав, чи міг би хранитель музейних фотографій показати камери його племіннику, який на той час саме відвідував Лондон. То був цілий пласт інформації, що здавався вагомим і породжував надію на швидке досягнення мети. На листі була марка Лозанни. Принаймні це було щось матеріальне. Якщо племінник чи його родина досі живі, можливо, вони могли б надати певну інформацію про загадкового батька кінематографу. Але від інформаційного бюро в Лозанні Вітмен не добився нічого, вартого уваги – адреса справді Альбрехта Ґенгаґґера, але номера телефону не було. Це був останній шанс для Вітмена; він вирішив летіти до Швейцарії і все з’ясувати.

Дорогою до аеропорту він зупинився у ххх (нерозбірливо) ххх, і двома вулицями нижче натиснув дзвінок квартири з терасою. Звідти вийшов, тримаючи плакат «Франкенштейна» у захисному тубусі з чорного пластику. Після десяти років він нарешті зібрався з силами забрати його у нерозважливого колекціонера в Лондоні. Відтак блукав порожніми вуличками району, назви якого не знав, тримаючи плакат, який вони з Вальдано рішуче налаштовані були знайти того дня, коли зникла Еллі.

Нарешті Вітмен зупинився посеред темної безлюдної алеї, уздовж якої тягнулися брудні сміттєві баки. На мокрому бетоні туди-сюди снували щури. Він втиснувся за кам’яну стіну, дістав із тубуса плакат і поклав до порожньої металевої урни, що валялася на алеї. Витягнув із кишені запальничку й підпалив плакат. Його обличчя було безпристрасне, попри те, що в глибині очей наростав жах. То ось який вигляд мають сто тисяч доларів у вогні. Він просто стояв, дивлячись, як плакат стискається в полум’ї.

Літак перетнув частину озера Леман і річки Рони, перш ніж капітан оголосив посадку в місті Женева. Виписуючи кола, виляючи й провалюючись у повітрі, літак наближався до міського аеропорту на березі озера.

Цікавим моментом в історії Секюлера для Вітмена було те, що оригінали негативів утрачені. Уцілілий відеозапис був результатом роздруківки на фотопапері та їхнього монтування у стрічки з понумерованих кадрів. Кожна стрічка містила чотири вертикальні кадри, пронумеровані послідовно. Можливо, оригінал плівки було порізано, щоб зберегти відеозапис, хоча це лише припущення. Хто саме зробив ці стрічки, також невідомо.

Химерні події спричинилися до того, що більшість друкованих фотокадрів зникла. Останній записаний номер кадру «Руху транспорту через Південний міст» був 129. Це мало означати, що запис містив щонайменше 129 кадрів. І все-таки епізод, представлений у музеї, складався лише з двадцяти кадрів: зі 110-го по 129-й. Таким само чином запис «Сцени в садах на Принцес-стрит» містив двадцять кадрів. При цьому анімаційний епізод, продемонстрований публіці, складався менше ніж із двадцяти відсотків оригінального запису. Вальдано мав рацію: було щось дивне у цій розбіжності. Решта кадрів могла бути знищена, втрачена. Або ж і досі перебувати деінде.

Саме на Единбург Вітмен розраховував найбільше. Інформація про роботу Секюлера і той факт, що тут він удосконалив свій винахід, давали підстави припускати важливість цього місця. Відоме було розташування единбурзької майстерні Секюлера – десь на Принцес-стрит, гарній і широкій вулиці, що відокремлювала Старе місто від Нового. З’явившись там, він виявив, що в колишній майстерні тривають ремонтні роботи – хтось згори розширяв приміщення під універмаг. Вітмен знайшов головного на будівництві. Давши хабаря, почув, що його сповістять, «якщо з’явиться щось цікаве».

На додачу до цього був задокументований перший единбурзький дім Секюлерів-Вітлі в Рамзей-Ґарденз. Однак після того, як Елізабет і Адольф – дружина і син Секюлера – переїхали до Сполучених Штатів, Оґюстен залишився в Единбурзі й переїхав до іншого будинку, припустімо, з фінансових причин – Секюлери втрачали гроші щодня, доки він зволікав із демонстрацією власного винаходу. Там, у новому будинку, він удосконалив камери. Точна адреса цієї останньої резиденції, однак, була невідома.

Поштовх, виск гальм – і вони опинилися на асфальті Женевського аеропорту. Двері відчинилися, і нечисленні пасажири потяглися до виходу.

Кілька хвилин залишилося до відправлення потяга до Лозанни. Вітмен скрутив чергову цигарку. Поряд із ним дівчинка-підліток чиркнула сірником, щоб запалити одну зі своїх «Мальборо Лайтс». Він відійшов від неї. Поклав рюкзак на кришку сміттєвого бака. Коли вогник запальнички торкнувся цигарки, він помітив дещо краєм ока. Чоловік повернув голову.

Удалині майнули золотаво-жовті очі.

– Плуто, – прошепотів він.

Ґраційна котяча фігура стояла біля валізи дівчинки по той бік платформи. Він завмер, і його внутрішнє око накрило павутиння спогадів. Спочатку він подумав, що кіт належить дівчинці. Але потім той підкрався до найближчої лави, проліз під сидіннями, поміж ніг пасажирів, які нічого не помітили, і вибрався на інший бік. Мотляючи хвостом, кіт дременув до жовтої лінії, наче теж чекав на потяг.

Видовище було абсурдне. Бездомні тварини в швейцарському місті. І не будь-де, а на залізничному вокзалі. Сміх та й годі. Неможливо, навіть якби тварина не нагадувала так сильно…

Ні, це безглуздя, цього бути не могло. Усі вони схожі.

Працівник потяга перетнув платформу, промовив щось у явно службовий телефон на стіні, кинув слухавку, перевів стрілку і кинувся до дверей. Часу було обмаль. Потяг стояв із відчиненими дверима.

Вітмен нарешті зійшов по східцях до вагона, коли засвистів свисток. Кондуктор зачинив за ним двері. Крізь вікно на протилежному боці він мигцем побачив котячий силует – той чкурнув у коридор і зник у тінях. Вокзальна платформа проносилася повз на все більшій швидкості, й вагони рипіли і грюкали в такт одне одному.

Вітмен пробирався вздовж проходу між кріслами до свого вагона. Протискаючись по вузькому коридору й намагаючись тримати рівновагу, він нарешті знайшов своє місце. Повісив пальто на гачок і сів. Продовжуючи визирати надвір, спантеличений, він порився в рюкзаку й дістав теку Вальдано.

Зачаровано дивився у вікно і не міг зосередитися. Зрештою відкрив теку Вальдано й узявся дочитувати хронологію зникнення Оґюстена Секюлера після того, як той сів на потяг до Парижа 16 вересня 1890 року:

1891 – Едісон подав заяву на отримання своїх перших патентів на кінознімальний апарат.

1894 – відкриття перших кіносалонів у Нью-Йорку.

Грудень 1895 – брати Люм’єри здійснили перший комерційний показ фільму в Парижі. Елізабет і родина Секюлерів одразу запідозрили нечесну гру, особливо коли побачили, як Люм’єри й компанія Едісона приписали собі те, що родина вважала винаходом Секюлера.

Федеральний закон Сполучених Штатів визнавав людину померлою лише за сім років після зникнення, що завадило родині Секюлерів подати позов проти Едісона і його сучасників. Байдуже, що Секюлер прийшов до запису і проекції рухомих картин раніше за будь-кого іншого; його супротивники отримували суттєво більше зиску від зниклого винахідника, ніж від мертвого.

1901 – родина Секюлерів зрештою змушена була об’єднатися з компанією «Мутоскоп» під час патентних війн компанії з Едісоном. Адольф Секюлер працював із ентузіазмом, збираючи докази з батькової майстерні, до якої – за загадковим збігом обставин – вдерлися одразу після зникнення Секюлера. Хижі адвокати «Мутоскопа», однак, мали власні плани й маніпулювали Адольфом Секюлером задля досягнення своєї мети. Юридичні представники Едісона намагалися повністю спростувати висновки Секюлера, тоді як адвокати «Мутоскопа» підтримували його свідчення лише настільки, наскільки вони послаблювали аргументацію Едісона. Найважливіший доказ Адольфа – батькові камери так і не були представлені «Мутоскопом», оскільки це перекреслило б усі претензії на винахід нового пристрою як Едісона, так і їхні власні. До розчарування Адольфа, камери залишилися в машині під стінами судової зали попри те, що адвокати дали йому підстави вірити, що зрештою продемонструють їх на суді.

1902 – під час розгляду справи, коли суд з’ясував, що Едісон був не першим винахідником рухомих зображень, Адольф Секюлер уже не був присутній на оголошенні вердикту. У липні минулого року його знайшли мертвим, біля тіла лежала мисливська рушниця. Офіційний висновок: нещасний випадок, але родина Секюлерів – те, що від неї залишилося – була непохитна: це все результат нечесної гри. Вони вважали, що конкуренти – особливо Томас Едісон – у насильницький і протизаконний спосіб прибрали Оґюстена й Адольфа з дороги.

1999 – у французьких поліційних архівах виявлено фотографію потопельника, яким міг бути Секюлер.

2001 – прибутки кіноіндустрії, обожнюваної глядачами всіх вікових груп, досягли позначки в 40 мільярдів доларів.

2002 – загадка: що сталося з французьким винахідником? Що сталося з «Séance Infernale»?

Вітмен дістав із теки чорно-білу фотографію і знову кинув погляд на зниклого винахідника. М’які турботливі очі, міцної статури чоловік метр дев’яносто – дев’яносто два на зріст. Геній, що не знав собі рівних, який на сім років випередив братів Люм’єрів, на сім років випередив Томаса Едісона.

Сім років.

Під час розслідування Вітмен відчув дивний зв’язок з винахідником із бакенбардами. Вони намагалися спілкуватися крізь простір і час через розсіяні клаптики фільму під назвою «Séance Infernale».

Була ще одна причина, з якої цікавість Вітмена до Секюлера зростала. Цей факт нечасто згадували в книгах про кіномистецтво, і Вітмен не знав про це, доки не знайшов інформацію в теці Вальдано. Це сталося за два роки до зникнення Секюлера, коли винахідник, його дружина і двоє дітей ще мешкали в Единбурзі. Як і в більшості зловісних випадків, що траплялися в Единбурзі, подію задокументували шотландські журналісти, зокрема Роберт Чемберз. Що саме трапилося тієї ночі, думки розходилися, і різні документи містили драматичні подробиці, вигадані, щоб додати гостроти новинам.

Хоча джерела не змогли назвати точну адресу Секюлера в Единбурзі, вони зазначили, що родина мешкала в небезпечному районі, де повно темних алей і занедбаних орендованих жител – у місці, «де зло втрачає звабу, постаючи в усій своїй ницості». Секюлер допізна працював у майстерні на Принцес-стрит, доки решта родини перебувала вдома, готуючи вечерю. Його дружина Елізабет мала намір навідатися в крамницю трикотажу і спробувала вмовити дітей супроводжувати її. Адольф погодився, але Зої хотіла подрімати. Елізабет дозволила їй піти спати і наказала Адольфові залишитися й наглядати за сестричкою, а сама пішла.

Відчинивши парадні двері, вона побачила у світлі чоловічий силует. І не зважила на нього. Чоловік начебто не звертав на неї уваги, а в цій місцевості зазвичай бувало людно по закінченні робочого дня. Прогулянка виявилася марною, крамниця вже була зачинена на ніч. Як вона розповіла згодом, її не було вдома не більше двадцяти хвилин. Цього саме вистачило, щоб врятувати її від долі, яка спіткала тих, хто був усередині.

Коли Елізабет повернулася, то побачила, що за вікнами будинку суцільна темрява. Двері замкнені. Утім, вона могла випадково їх замкнути, коли виходила. Постукала у двері: жодної відповіді. Прислухалася до тиші й почула кроки на сходах. Подумала, що це Адольф спускається, аби відчинити їй. Але ніхто не підійшов.

Жахливе передчуття захлеснуло її, і вона почала гатити в двері, привернувши увагу перехожого. Джордж Олні, нічний вартовий, прийшов на допомогу. Він теж постукав у двері, але без жодного результату. Галас розбудив кількох сусідів, вони повиходили дізнатися причину. Один із них розбив вікно на нижньому поверсі, і так вдалося проникнути в будинок. У домі було тихо. Вони кинулися сходами вгору, гукаючи дітей.

У кінці коридору холодним протягом повіяло з проходу, що вів до дитячої кімнати. У цьому вузькому приміщенні вони знайшли Адольфа Секюлера, який лежав долілиць на підлозі. Хлопчик був весь у крові, але не своїй – після уважного огляду з’ясувалося, що він не зазнав фізичних ушкоджень. Однак був такий шокований, що не міг розмовляти кілька тижнів. Люди обшукали будинок, викрикуючи ім’я Зої, але її ніде не було. На той час під стінами будинку зібралося ще більше сусідів, деякі з них увійшли в дім. Вони високо тримали свічки над головами, шукаючи злочинця, і хтось побіг до міської поліції по допомогу. Більше Зої Секюлер ніколи не бачили.

Вітмен знову визирнув у вікно. Подолавши звивистий шлях між золотавими полями, потяг в’їхав у тунель, щоб виринути назустріч безкрайому синьому простору озера Леман, за яким тягнувся величний гірський хребет, затуляючи обрій. Великий маєток, яким міг бути Рів-де-Пранжен, вивищувався над горами. Виноградники були розлиті по всьому рельєфу, наче вино на воді, за озером поміж зеленого масиву виринали пологі дахи шале. Така картина породжувала синдром Стендаля – частково від подиву. Ніщо не вказувало на появу озера чи гірського хребта. Наче Аліса, що падає в кролячу нору, потяг пірнув у тунель і виринув у казковій країні чудес серед гір, виноградників і замків, і все це було оповито маревом великого озера. Кондуктор, брязкаючи ключами, підійшов і перевірив квиток Вітмена. Той закрив теку, схопив пальто й рюкзак і підвівся. У дальньому кінці коридору двері залишилися відчиненими, і раптовий порив вітру мало не вирвав газету з рук якогось чоловіка. Вітмен притримав двері для літньої жінки, і та прослизнула повз, холодно кивнувши.

Він перейшов до вагона-ресторану, відчуваючи, як реве гребля в нього під ногами. Замовив сендвіч і сів за найближчий стіл, що підстрибував під час руху потяга. Повз вікно промайнув сигнальний стовп, а тоді похмура покинута платформа, назву якої годі було розібрати через швидкість потяга і темне від хмар небо. Вітмен мав непевне відчуття, що його переслідують, стежать знайомі обличчя у спалахах цигарок, ховаючи свої риси за чирканням сірників; персонажі у верхньому одязі, які підходять до телефонів-автоматів і роблять вигляд, що набирають неіснуючі номери; обличчя, приховані за сонячними окулярами й газетами, що з’являються в різних місцях і навіть у різних країнах. На той час, як він дійшов до кави, потяг уже наближався до Лозанни.

За кілька хвилин його ноги ступили на бетонну платформу вокзалу Лозанна-Бангоф. Він проминув каси продажу квитків на внутрішні рейси і вийшов на вулицю, опинившись перед універмагом і «Макдональдзом». Небо виглядало непривітним, вкритим темно-сірою завісою, що затуляла Старе місто. Вище у горах Собор Богоматері темнів над обрієм міста, наче сокіл у засідці.

Єдине слово спадало на думку: лад. Усе працювало мов годинник із якоюсь патологічною охайністю; навіть будівлі зводилися без жодних фантазій. Люди, котрі поспішали причепуреними вуличками, мали ніжно-помаранчевий колір облич і здоровий рум’янець, наче щоранку натирали щоки мандаринами, перш ніж узятися до сніданку за 150 франків. Чоловіки ворушили кінцівками з упевненістю успішних людей. Жінкам достатньо було наморщити носика і крутнути стегнами, щоб закохати в себе будь-якого чоловіка.

На тротуарах Авеню-де-ля-Ґар було не проштовхнутися від туристів. Студенти в гостроверхих шапках і щасливі покупці каталися туди-сюди на фунікулерах, що підіймалися з кам’янистих котловин до Ля Сіте. Біля підземного переходу, що слугував входом на платформи, за пересувною їдальнею скрипач із запалом справжнього віртуоза награвав хорал «Ісусе, моя душа радіє» з кантати Баха. Вітмен подивився на круглий годинник над знаком «Лозанна – столиця Олімпійських ігор». За чверть полудень.

Він попрямував до таксі, що стояло праворуч. Дав водієві адресу, й авто з гудінням покотилося вздовж північного узбережжя Женевського озера, крізь тихі напівзаміські пейзажі Сен-Сюльпіс. Таксі проторохтіло кам’янистою ділянкою шосе, потім, біля місцевого ресторану, звернуло ліворуч під гору. Мальовничі парки і захопливі пляжі тяглися вздовж усього берега. Уступи, перерізані ущелинами, височіли над озером. Він озирав буйні зарості дикої рожі на півдні, з боку Моржа, за якими простягалися оповиті виноградом алеї й низинні містечка, збудовані навскіс через стрімкі потоки. Місцевість розділялася смугами пляжів і була пересипана показними середньовічними резиденціями й бездоганними маєтками. Багатїї ховали свої просторі гаражі й розкішні патриціанські хороми за високими кам’яними стінами. Густо насаджені височенні дерева довершували справу. Просто біля озера й мису з причалом стояла церква в романському стилі, і її квадратна дзвіниця вивищувалася над рештою будівлі. Два сторіччя тому на прилеглих землях Наполеон Бонапарт провів огляд війська, яке незабаром мало відзначитися в Маренґо.

Таксі зупинилося біля кованої залізної брами. Вітмен розплатився з водієм і сказав йому зачекати, на випадок, якщо його візит виявиться невдалим. Він не був упевнений, що онук Секюлера Альбрехт Ґенгаґґер досі мешкає тут, а тим паче, що він погодиться з ним зустрітися. І все-таки цей чоловік мав володіти інформацією про Секюлера чи «Séance Infernale». Маючи лише одну адресу, із якою міг працювати, Вітмен написав листа кілька днів тому. У ньому він повідомляв, що навідається сюди цього дня і саме о цій порі й сподівається, що це буде зручно, але часу на відповідь не дав. Однак він надіявся, що лист було складено в достатньо продуманій манері, аби його прийняли.

Він вийшов із машини, вдихаючи свіжий запах озера. Небо виглядало загрозливо; наближалася буря. Залізна брама була відчинена. Мабуть, його чекали. Він окинув оком маєток, оточений похмурими деревами.

Це була розкішна заміська резиденція в неоґотичному стилі, із товстими вапняковими стінами і трьома зубчастими арками над входом. Гостроверхі башточки з прикритими жалюзі вікнами, окремий купол із подвійною обшивкою, прикрашений пологим мансардним дахом. Нижче криволінійні золочені планки підкреслювали круті схили різьблених дахів і точені арки з орнаментальними підвісами. Цинкові модильйони і ліпнина на карнизах зі скульптурною елеґантністю й шармом минулих часів вінчали різнокольорові вікна з ромбічними решітками.

Ворота скрипнули і, клацнувши, стали на місце. Вітмен рушив доріжкою, викладеною теракотовою плиткою й обсадженою по боках оповитими плющем деревами. Дзюркотіли фонтани посеред маленьких ставків, прикрашених водяними рослинами. Вітер дмухав йому в спину, підганяючи вперед. Порослими мохом кам’яними сходами він піднявся до парадних дверей. Подзвонивши, прочитав напис над виступом над дверима: «AD PATRES»[9].

«Якщо трохи пощастить», – подумав він. Ніхто не відповів, тож він подзвонив знову. Сховав руки в кишені, озирнувся і став роздивлятися мармурову статую біля фонтанів, розмірковуючи. Таксі досі чекало біля воріт.

Коли він уже хотів подзвонити вдруге, почувся гамір всередині будинку. То був голос – чийсь крик – слідом за яким пролунав приглушений звук: щось із грюкотом впало на підлогу. Він вирішив удруге не дзвонити.

«Маленька любовна сварка Альбрехта з його швейцарською дружиною?» – подумав Вітмен. Хто б там не був, він явно не хотів, щоб його турбували.

Цілком незворушний, він попід вологими кущами обійшов будинок, пригнувши голову. Шукав відчинене вікно, але всі були зачинені зсередини. Спробував двері чорного ходу, але ті були замкнені. А потім побачив те, що шукав: з того боку будинку, що виходив на захід, фіранки на вікні першого поверху колихалися на вітрі. Вікно, як він збагнув, не відчиняли – його відкрили силою, вдавивши скло всередину.

Збентежений, але зацікавлений, він просунув голову в отвір між фіранками й зазирнув усередину. Їдальня зустріла його темрявою. Все було тихо. Обережно, щоб не порізатися об скло, він вліз усередину і ступив у цілковиту чорноту кімнати.

«Котячим кроком», – прошепотів він собі під ніс. У будинку стояв характерний запах старого приміщення. Всі фіранки були зсунуті, і це справляло враження запилюженої будівлі, де ніхто не мешкає. Повільно рухаючись у темряві, він намацував шлях в обхід обіднього столу і крізь кухню. Очі були йому поганим помічником, але слух напружився. Він просковзнув крізь половинчасті двері й увійшов до вітальні. По мірі того, як зір призвичаївся до темряви, перед ним проступили сходи.

На підлозі лежала жінка, нерухома. Уламки скла, сліди крові на підлозі, поруч носовичок і клейка стрічка. Вітмен підійшов до жінки й опустився навколішки. Її очі були заплющені. Він не побачив руху за спиною. Він його відчув. Повалився вперед, розпластавшись на килимі. Спробував перевернутися, але тієї миті, коли розгледів темну фігуру, все провалилося в чорноту.

Хтозна, скільки часу минуло, коли Вітмен прийшов до тями. Гострий біль пронизував його череп. Він застогнав, обмацуючи лоба. Перед очима постали розмиті обриси обмазаної глиною стелі.

Краєм ока він побачив руку, що тяглася до нього, і здригнувся. Від цього голова розболілася ще дужче. Це була жіноча рука, з нігтями, фарбованими у криваво-червоний колір. Вона тримала маленьку, обгорнуту харчовою плівкою пластикову ємність, всередині якої плескалася якась рідина.

– Лід, – сказав французькою жіночий голос.

Він прийняв його з чимось середнім між «дякую» і стогоном. Щось впивалося йому в груди. Його окуляри. Хтось – певно, власниця голосу – поклав їх туди. Він збагнув, що перебуває в іншій кімнаті, не в тій, де знепритомнів. Лежав на канапі з синелевою оббивкою, обабіч якої стояли французькі крісла з левами на тканині. Стіни прикрашав орнамент із ніжного позолоченого листя й архітектурні медальйони, надаючи кімнаті заміського шарму. Це була вітальня з антикварними меблями, прикрашена вікторіанськими портьєрами і мережаними фіранками. На мармуровій стільниці вікторіанського столика стояв горбатий патефон.

Вітмен упізнав рояль «Бехштейн», що займав один із кутів кімнати. Він пробирався повз нього, ідучи до сходів, хоча на цю мить був недостатньо при тямі, щоб це пам’ятати. Примостив окуляри на місце. Потім привстав із канапи. Ноги торкнулися східного килима, і він побачив перед собою жінку.

Вона була висока, і їй було далеко за тридцять, майже під сорок. Середньої довжини чорне волосся розкуйовджене під час боротьби, а темно-червона помада розмазалася по щоках. На ній була чорна спідниця і топ із коротким рукавом. Після бійки вона була схожа на дорогу повію. Її криваво-червоні нігті стискали пачку з льодом на його голові. Іншою рукою вона тримала мобільний телефон. Зелені очі, що відливали холодним металом, окинули його знервованим, але проникливим поглядом.

– Vous êtes américain[10], – мовила вона.

У голові йому досі паморочилося, а він питав себе, як багато вона знає. Міг уявити її підступною княгинею вампірів у вишуканій білизні в гіпнотичному танці.

– Ви розмовляли самі з собою, поки були без тями, – сказала вона.

Залізна брама, замкнені двері, розбите вікно, сходи; непритомна жінка, що прийшла до тями й тепер стояла перед ним.

І жбурнула Вітменові його гаманець. Він сказав собі перевірити потім, чи щось зникло.

– Ви нишпорили в моїх речах?

– Я мала знати, чи ви небезпечні, чи просто невдало обрали час, – вона поклала руку з телефоном на свою струнку талію. З ображеним обличчям постукала ногою по підлозі, чекаючи пояснень від Вітмена.

– Я…

– На вас напали, так.

– Хто?

– Я знаю не більше за вас.

Її манера розмовляти була різкою і квапливою, наче вона вже знала, що він зараз скаже. Схоже було, що їй кортить зателефонувати в поліцію й покінчити з цим, забути про все і, може, зірвати з себе цей одяг і розслабитися в гарячій ванні. Він намагався припинити уявляти собі останнє.

– Мені не подобається, коли люди вдираються до мого будинку.

Він хотів попросити вибачення.

– Я не…

– Знаю, – сказала вона. – Я поміркувала, доки ви були без тями. Той, хто увірвався сюди, вирубив нас обох. То, може, мені варто подякувати вам? – вона не чекала на його відповідь, наче взагалі не сподівалася її почути. – І все одно постає питання, що ви взагалі тут робили?

Він умостився на краю канапи – голова досі розколювалася від болю, – заледве намагаючись знайти слова.

– Отже, містере Алекс Вітмен. Перш ніж я зателефоную в поліцію, чи не будете ласкаві розповісти мені, що вас сюди привело?

– Я мав зустрітися з паном Альбрехтом Ґенгаґґером.

Вона припинила тупцяти ногою й окинула його здивованим поглядом, кліпнувши очима.

– Коли ви розмовляли з Альбрехтом Ґенгаґґером?

– Я не розмовляв.

Вона рішуче кивнула, наче це все пояснювало.

– Ви не знаєте, чи зможе він мене прийняти?

– Він уже двадцять п’ять років як помер, – сказала вона.

Вітмен заплющив очі, відчуваючи біль і розчарування. Цього треба було очікувати. Він відкинув голову назад, торкнувшись подушки, і зітхнув. За стіною темряви виявився остаточний глухий кут.

– У зв’язку з чим ви хотіли з ним зустрітися?

– Мене цікавить Оґюстен Секюлер.

Вона з розумінням схилила голову й поклала телефон на стіл. Вирішила приділити йому трохи більше уваги.

– Ви чули це ім’я раніше? – спитав він, проводячи рукою по обличчю.

Вона розсміялася.

– Бувало, і не раз.

Він кивнув, досі відчуваючи запаморочення.

– Мене звати Елена. Елена Ґенгаґґер.

Вітмен насупив брови.

– Який стосунок до…

– Альбрехт Ґенгаґґер був моїм батьком.

– Тобто, Секюлер…

– Мій прадід.

Вітмен сів, а жінка розповідала йому, що вона єдиний живий нащадок родини Секюлерів-Ґенгаґґерів.

– Але… як? – мовив він. – Як таке можливо?

– Що ви маєте на увазі?

– Син Секюлера, Адольф, помер від нещасного випадку на полюванні 1901 року. Як мені відомо, він не був одружений і не мав дітей.

Вона ствердно кивнула.

– А донька Секюлера Зої зникла маленькою дівчинкою.

В її очах знову промайнув сталевий відблиск.

– Зої Секюлер зникла ненадовго. Незабаром вона знайшлася.

– Моє розслідування нічого про це не каже. Коли це сталося?

– Певно, невдовзі після патентних війн із компанією Едісона. На початку 1900-х, гадаю.

– Це понад десять років після її зникнення!

– Більш-менш, – сказала вона. Груба арифметика мала сенс.

– Ніхто не подумав розпитати? Тобто про те, що сталося.

Вона похитала головою.

– Її зникнення було інцидентом так само загадковим, як і зникнення її батька.

Вона схилилася на бильце крісла, і на секунду визирнули її шовкові панчохи.

– Моя бабуся була дуже ексцентричною пані. Жінкою з багатьма талантами. Георгіанське диво, можна сказати так. Але вона ніколи по-справжньому не змішувалася з юрбою чи навіть із власною родиною. Ніколи не розмовляла про своє зникнення. Мені вдалося побачити її вже наприкінці її життя, коли вона мало не втратила його. На той час вона перенесла два інсульти. Але досі мала ту саму добру посмішку. Хоча насправді була вже не при собі.

Вітмен кивнув. Він уявив собі, як мати Зої справді не хотіла розбиратися в тому, що сталося. На той час, коли Зої зникла з її життя, вона вже втратила чоловіка і двох дітей. Потім раптом, нізвідки вона отримує доньку назад. Певно, вона ніколи не ставила питань, що трапилося і як.

– Гадаю, ми обоє могли б випити бренді, – сказала Елена. – А потім ви розповісте мені, чому мій прадід цікавить вас, містере Вітмен.

– То це так ви заробляєте на життя? Шукаєте кіно? – вона повільно опустилася на канапу поряд із ним, і її спідниця зовсім трохи задерлася.

– Іноді, – він ковтнув бренді. Воно зігріло йому горло і, здавалося, полегшило біль у черепі й шиї. – Часом це реквізит із фільму чи предмет, пов’язаний із певним кіно. Іншим разом це сам фільм. Люди наймають мене шукати найпотаємніші речі.

– То ви щось на кшталт археолога. Чи детектива, – мовила вона з усмішкою. – Як Індіана Джонс чи Філіп Марлоу, non?[11]

– Гадаю, можна й так сказати.

– Отже, люди наймають вас шукати речі. Що саме ви намагаєтеся знайти? Я так розумію, це щось пов’язане з моїм прадідом.

– Мене найняли знайти фільм, який вважається його твором.

– Фільм? – перепитала вона, насупивши брови й намагаючись збагнути. – Секюлер не був режисером, він був винахідником.

– На користь цього є деякі свідчення. Розбіжності щодо кількості кадрів чи вцілілого матеріалу, а також лист від людини на ім’я Карлайл Істроу – він згадує фільм, який ми вважаємо твором Секюлера.

Здалося, що на цих словах вона здригнулася. Відчувши її нетерпіння, він простягнув їй теку з матеріалами розслідування.

– Іншими словами, – сказала вона, гортаючи нотатки, – у вас майже жодних свідчень узагалі.

Вона всміхнулася.

– Здається, ім’я Секюлера дуже популярне в наші часи.

– Що ви маєте на увазі?

Вона перетнула кімнату й зупинилася біля стенду, що тримав старе дзеркало. Потяглася за нього й дістала скриньку. Погляд Вітмена блукав по її тілу, зупинившись на задній частині стегон. Вона відчинила скриньку й дістала цигарку.

«Курить тишком-нишком», – подумав Вітмен.

Жінка взяла губами цигарку й нахилилася до нього. Він підніс вогник запальнички так, щоб підпалити кінчик.

– Пару тижнів тому сюди телефонував чоловік і ставив запитання. Що мені відомо про Оґюстена Секюлера, чи маю я якісь матеріали, пов’язані з його життям, і так далі. Він здавався доволі наполегливим. Мені було цікаво, тож наступного дня я зателефонувала за номером, який він мені лишив. Там було глухо.

«Божевілля, – подумав Вітмен. – Хтось шукає мій фільм?»

Чи це був випадковий історик-кінематографіст, якому не терпиться поповнити черговим тривіальним фактом чергову енциклопедію кіно вікторіанських часів?

– Гадаєте, то була нечесна гра, до якої входило зникнення вашого прадіда?

Вона усміхнулася, дивлячись просто йому в очі.

– Ви запитуєте мене, чи вважаю я, що Томас Едісон убив Оґюстена Секюлера?

Вітмен кивнув.

– Як альтернатива версії «Він утік із дружиною м’ясника – чи з самим м’ясником».

– Мало хто залишається доброчесним, коли до винагороди – лише одна смерть.

– Що ви маєте на увазі?

Вона похитала головою.

– Мій прадід був мертвий з тієї миті, як здійснив свій винахід. Зафільмувавши рух, він фактично впіймав на плівку чудовисько. Не дивно, що лиходії з його оточення зуміли скористатися його загибеллю. Чи був винуватцем Едісон… сказати не можу.

– Ви б мені дуже допомогли, якби розповіли ще щось про Оґюстена, окрім тих небагатьох фактів, які я знайшов у книгах і довідкових матеріалах, – сказав він.

На секунду вона замислилася, і її крижані очі спалахнули.

– Я могла б зробити для вас набагато більше, містере Вітмен. Що скажете про мемуари його дружини?

– Елізабет Секюлер писала мемуари?

– Неопубліковані мемуари, – з усмішкою сказала Елена. – Вона намагалася запропонувати їх до колекції, але зникнення її чоловіка не вважалося вартим уваги. Вочевидь, вона почувалася безсилою через такий стан речей – зникнення, некомпетентність усіх навколо і, як наслідок, несправедливість. Гадаю, то було все, що вона могла зробити. Коли ніхто не розуміє чи коли нікого немає поряд, можна лише викласти все на папері. Це, звісно, не Джеймс Бозвелл[12], але може бути важливим для вашого розслідування.

Вона загасила цигарку, встала й відчинила шухляду туалетного столика. Він чув шелестіння паперів і коробок. За секунду вона голосно вилаялася.

– Щось не так? – гукнув Вітмен з канапи.

– Їх немає, – сказала вона. Її обличчя визирало на нього з-поза столика. – Усе, що пов’язано з Оґюстеном Секюлером, я тримаю тут. Нічого цінного не зникло – я перевіряла. Нічого з прикрас, картин, антикваріату… Зважаючи на вашу теперішню ситуацію, мені цікаво, чи відомо вам щось про це?

Хтось явно йшов по його слідах. Хтось, хто хотів цей фільм. На думку не спадало жодного іншого кандидата, окрім його-таки працедавця. Вітмен стояв мовчки, і незнайомі затінені обличчя ворушилися в його свідомості.

– Я й гадки не маю, хто міг би бути в цьому зацікавлений, окрім мого клієнта.

– А ким може бути ваш клієнт?

– Боюся, це конфіденційно.

– Мені доведеться зателефонувати в поліцію, – нарешті сказала вона.

– Ви читали мемуари? Можете пригадати щось, що допомогло б мені в розслідуванні?

– Що ви хочете знати?

– Адресу, місце – будь-що. Також яку-небудь вказівку на те, що він робив записи, окрім уже відомих нам матеріалів.

– Я читала й перечитувала ці мемуари, месьє. Жодного фільму там не згадується. Вона, однак, згадує Карлайла Істроу. Він був добрим другом родини Секюлерів.

– Він був талановитою людиною.

– Істроу? Він був провідним скелелазом, скандальним поетом і подвійним агентом. Він навчав людину, яка згодом винайшла систему ракетних двигунів. Мав уплив на Гакслі, Даля і Флемінґа, на «Бітлз» і «Генезис», Оззі та Боуї, Сомерсета Моема та Гемінґвея.

– Він також намагався кілька разів викликати диявола, як я чув.

– Візьміть будь-яку сучасну окультну чи неоязичницьку систему поглядів, і ви знайдете його ім’я[13].

– Він був причетний до відзнятого Оґюстеном матеріалу? – спитав Вітмен.

– Якщо так, то я про це не знаю, – вона погортала кінцеві нотатки Вітмена. Змінила позу, схрестивши ноги, і Вітмен помітив звабливі форми під її шовковими панчохами.

– Здається, ваше розслідування зайшло в глухий кут, – усміхнулася вона. – Гадаю, нам слід ближче придивитися до единбурзьких зв’язків. Якщо існує якийсь слід, він там.

– Ми?

– Я пропоную вам свої послуги. Як партнерка, як союзниця.

– Я працюю сам.

– Гадаю, ви могли б скористатися моєю допомогою.

– Певно, що ні.

– Я можу згадати дещо з мемуарів.

– Зателефонуйте мені тоді.

Вона розсміялася.

– Ви дуже потайний, месьє Вітмен. Починаю думати, що ми з вами однакові, ви і я.

Він ворухнувся, щоб встати, і його очі невідривно зупинилися на вмісті її панчіх. Вона перехопила його погляд і яскраво всміхнулася, що не віщувало добра. Її зелені очі блищали, і Вітменові довелося зробити другу спробу. Якщо існувала така річ, як прадавня таємниця, уся вона була в її очах. Намагаючись зазирнути глибше в їхній вир, він ступив на незвідану територію.

Вона похитала головою, стала перед ним, розстібнула своє вбрання і переступила через нього. Стояла перед ним у панчохах і спідній білизні, ніби чекаючи, що він скаже їй зупинитися. А він міг лише дивитися на неї. Нарешті поклав руку їй на стегно і провів вище. Вона рухалася, мов кішка, наче її тіло навчилося долати гравітацію. Штовхнула чоловіка назад на канапу й осідлала його.

Вона атакувала його рот, прикусивши нижню губу, а тоді стала цілувати його в шию, перш ніж повернутися до рота, і в цей час вони стягували одяг одне з одного і жбурляли на підлогу. Хапалися одне за одного в якомусь емоційному розпачі. Піт збігав по їхніх тілах, коли вони стискали одне одного в обіймах – її волосся на його обличчі, її ноги обвили його торс, рука обхопила шию.

Задзвонив телефон, перервавши їхній контакт. Вона не хотіла, щоб він зупинявся, і далі благала його грати з нею, торкатися її. Не без боротьби він прикрив її рот рукою, а іншою підняв з підлоги свої штани і потягнувся за телефоном. Вона зісковзнула з нього з розчаруванням на обличчі.

Він вибачився й відійшов у кут кімнати, у глибині душі радіючи, що їх перервав дзвінок. З того боку лінії долинав приглушений далекий голос.

– Хто це? – спитав Вітмен.

Почувся тріскіт і звук будівельних робіт.

– Це Тоні Діксон із магазину на Принцес-стрит, що в Единбурзі. Ви казали подзвонити, як щось нагодиться. Тут у нас ситуація.

– Яка саме ситуація? – спитав він.

– Ну, знаєте ж, як сю буду рихтують і лагодять, самі си бачили.

– Продовжуйте.

– Еге, і ту така штука. Люди, що роблять ремонт, вони ту дещо надибали.

Вітмен усміхнувся.

– Схоже на люк чи щось таке, – продовжував чоловік.

– Ви зазирали подивитися, що там?

– Та він намертво заіржавів. Знайшли механіка, буде сьогодні пізніше.

– Ви комусь казали про це?

– Мушу казати. Це ж чортова діра у підлозі.

– Можете зачекати з цим?

Зависла пауза, протягом якої Вітмен майже чув жагу британських фунтів по той бік лінії.

– Вам, звісно, буде компенсована ваша допомога, – сказав Вітмен.

Чоловік погодився.

Вітмен глянув на годинник.

– Я буду за кілька годин, – сказав він і поклав слухавку. Попри те, що голова йшла обертом, його очі не знали спочинку. Він обернувся до Елени.

– Зателефонуй мені, якщо щось почуєш.

Вона виглядала ошелешеною. Спромоглася лише вимовити:

– Я викличу для тебе таксі. Куди ти їдеш?

Рейс до Единбурга за дві години – так повідомила жінка за стійкою квиткової каси. Отже, він мав достатньо часу на обід.

Зателефонував Вальдано, який із несамовитою радістю зустрів новину про останню зачіпку. Він був упевнений, що люк оберігає щось приховане Секюлером, можливо, навіть фільм. І закликав Вітмена продовжувати розслідування.

Вітмен ледь устиг зібратися з думками, коли телефон задзвонив удруге. Це був Чарлі.