Iнститутка

XXV

Ходив-ходив пан по кімнаті. Чутно йому, що пані плаче за стіною. «Боже мій! — промовив до себе, — чого вона плаче?» І так він те слово тихо, такеньки смутно промовив!

Не втерпів — пішов до неї; цілує, вмовляє. Чималу годину він її благав, поки перестала.

— А вечеряти не хочу, — каже панові. — Я на твої слуги — не то що — і дивитись не можу! Так із тобою поводяться, як із своїм братом… родичі та й годі!