Камінний господар

Я?

Д о н Ж у а н

Ви. Бо хто ж примушує мене годинами блукать по кладовищi, вас виглядаючи? I лиш на теє, щоб я мав щастя бачити, як ви пiд охороною дуеньї тута читаєте нещирi молитви на гробi "незабутнього"…

А н н а

(спиняє його рухом руки)

Стривайте.

Нiхто вас не примушує - се перше, а друге - молитви мої правдивi, бо сталась я, хоча i мимоволi, причиною до смертi чоловiка, що поважав мене й любив.

Д о н Ж у а н

Сеньйоро, поздоровляю! Успiхи великi!

А н н а

В чому?

Д о н Ж у а н

У лицемiрствi.

А н н а

Я не мушу такого вислухати.

(Раптово рушає геть).

Д о н Ж у а н

(удержуючи її за руку)

Донно Анно!

Я не пущу вас!

А н н а

Я кричати буду.

Д о н Жу а н

(випускає її руку)

Я вас благаю вислухать мене.

А н н а

Як ви покинете свiй тон вразливий, я згоджуюсь. Але кажiть коротко, бо ще надiйде хто, а я не хочу, щоб нас побачили удвох.

Д о н Ж у а н

Дивую, для чого вам сi пута добровiльнi!

Я думав - от уже розбився камiнь, тягар упав, людина ожила!

Та нi, ще наче ствердла та камiнна одежа ваша. Дiм ваш - наче вежа пiд час облоги: дверi на замках, а заздрi жалюзi не пропускають нi променя, нi погляду. Всi слуги - суворi, збройнi, непiдкупнi…

А н н а

Значить, були вже проби пiдкупити?

Д о н Ж у а н

Анно, хiба одчай не має прав своїх?

Адже, приходячи до вас одкрито, я чув одно: "Сеньйора не приймає".

А н н а

Подумайте самi: чи ж випадає, щоб молода вдова, та ще й в жалобi, приймала лицаря такої слави, як ви, на самотi?

Д о н Ж у а н

Ох, Анно, Анно!

Менi здається, я вже трачу розум!..

Се ви? Се справдi ви?.. Та сама врода… а речi, речi! Хто вас їх навчив?

Хто одмiнив вам душу?

А н н а

Дон Жуане, нiхто менi не одмiнив душi.

Вона була у мене зроду горда, такою ж i зосталась. Я тому замкнулася в твердиню неприступну, щоб не посмiв нiхто сказать: "Ба, звiсно, зрадiла вдiвонька, - ввiрвався ретязь!"

Невже ж би ви сами стерпiли сеє?

Д о н Ж у а н

Хiба вже я не маю шпаги, Анно?

А н н а

Так що ж - ви обезлюдите Мадрiд?

Та чи могли б ви шпагою вiдтяти всi косi погляди, ухмилки, шепти, моргання, свисти i плечей стискання, що скрiзь мене б стрiчали й проводжали?

Д о н Ж у а н

Втiкаймо, Анно!

А н н а

Ха-ха-ха!

Д о н Ж у а н

Вам смiшно?

А н н а

Якби не засмiялась, позiхнула б, а се ж хiба милiше вам?

Д о н Ж у а н

Сеньйоро!!

А н н а

Та вже ж утретє чую сi слова, то може й надокучити.

Д о н Ж у а н

Я бачу, ви справдi камiнь, без душi, без серця.

А н н а

Хоч не без розуму - ви признаєте?

Д о н Ж у а н

О, се я признаю!

А н н а

Скажiть, навiщо втiкати нам тепер? Який в тiм глузд?

Коли ви зводили дiвчат i крали жiнок вiд чоловiкiв, то не дивно, що вам траплялося втiкати з ними, а хто банiт, той, звiсно, утiкач.

Але себе самого посилати в вигнання? i для чого? Щоб узяти вдову, що нi вiд кого не залежна?

Самi подумайте, чи се ж не смiх?

I чим була б я вам, якби погналась тепер iз вами в свiт? Запевне тiльки забавою на час короткий.

Д о н Ж у а н

Анно, я так нiкого не любив, як вас!

Для мене ви були немов святиня.

А н н а

Чому ж ви намагались нерозумно стягти свою святиню з п'єдесталу?

Д о н Ж у а н

Бо я хотiв її живою мати, а не камiнною!

А н н а

Потрiбен камiнь, коли хто хоче будувати мiцно своє життя i щастя.

Д о н Ж у а н

Та невже ви й досi вiрити не перестали в камiнне щастя? Чи ж я сам не бачив, як задихались ви пiд тим камiнням?

Чи я ж не чув у себе на плечi палючих слiз? Адже за тiї сльози вiн заплатив життям.

(Показує на статую).

А н н а

I безневинно.

Д о н Ж у а н

(вiдступає вiд неї вражений)

Коли се так…

А н н а

Авжеж, не вiн був винен з неволi тої. Вiн тягар ще бiльший весь вiк носив.

Д о н Ж у а н

Його була в тiм воля.

А н н а

I я по волi йшла на те життя.

Але йому було терпiти легко, бо вiн мене любив. То справдi щастя - поставити на ясному верхiв'ї того, кого кохаєш.

Д о н Ж у а н

Тi верхiв'я…

Ви знаєте про їх мої думки.

А н н а

Що варта думка проти свiтла щастя?

Хiба ж менi страшна була б неволя суворої сiєї етикети, якби я знала, що в моїй твердинi мене мiй любий жде? що тi замки i заздрi жалюзi лише сховають вiд натрутних очей мої розкошi…

Д о н Ж у а н

Ви, Анно, мов розпеченим залiзом, словами випробовуєте серце!

Малюєте менi картину щастя на те, щоб знов сказать: "Се не для тебе".

Та чим же маю заслужити вас?

Я через вас терплю таємну ганьбу.

Живу, немов якась душа покутна, серед людей чужих або й ворожих, життям безбарвним, я б сказав, негiдним, бо глузду в нiм немає! Що ж вам треба?

Чи маю я зложити вам пiд ноги свою так буйно викохану волю?

Чи ви повiрите? - менi з одчаю i сяя думка стала набиватись настирливо.

А н н а

Але з одчаю тiльки?

Д о н Ж у а н

Невже б хотiли ви покласти примус помежи нами? Ви не боїтесь, що вiн задавить нам любов живую, дитину волi?

А н н а

(показує на статую командора)

Вiн колись казав:

"То не любов, що присяги боїться".

Д о н Ж у а н

В таку хвилину ви менi нiчого не маєте сказати, окрiм згадки про нього?!

А н н а

Що ж я можу вам сказати?

Д о н Ж у а н

(хапає її за руку)

Нi, се скiнчитись мусить! Бо iнакше я присягаю, що пiду от зараз i викажу на себе.

А н н а

Се погроза?

Д о н Ж у а н

Нi, не погроза, а смертельний стогiн, бо я конаю пiд камiнним гнiтом!

Вмирає серце! Я не можу, Анно, з умерлим серцем жити. Порятуйте або добийте!

(Стискає їй обидвi руки i весь тремтить, дивлячись їй у вiчi).

А н н а

Дайте час… я мушу подумати…

(Задумується).

Вiд брами наближається стежкою донна Консепсьйон - поважна грандеса, з дiвчинкою i дуеньєю. Анна їх не бачить, бо стоїть плечима до стежки. Дон Жуан перший завважає прибулих i випускає Аннинi руки.

Д i в ч и н к а

(пiдбiгаючи до Анни)

Добридень, донно Анно!

Д о н н а К о н с е п с ь й о н

Сеньйора молиться, не заважай.

А н н а

(збентежена)

Добридень, донно Консепсьйон! Добридень,

Розiночко… Така менi бiда з дуеньєю - пiшла по рукавицi та й забарилась, а iти додому менi самiй по мiстi…

Д о н н а К о н с е п с ь й о н

Донно Анно, таж тута лицар є, провести мiг би.

(До дон Жуана).

Сеньйоре де Маранья, я й не знала, що ви сеньйорi де Мендоза родич!

Вам слiд її хоч трохи розважати, бо так заслабнути недовго з туги.

(До дiвчинки, що побiгла вперед).

Розiно, пiдожди!

(До Анни).

Моя пошана!

Дон Жуан уклоняється. Донна Консепсьйон ледве киває йому головою i проходить за дiвчинкою на другий куток кладовища поза каплицею. Дуенья йде за нею, оглянувшись кiлька раз цiкаво на Анну i дон Жуана.

А н н а

(до дон Жуана)

Тепер iдiть убийте тую панi, та тiльки се не буде ще кiнець роботi шпаги вашої… Радiйте!

Тепер уже не треба визволяти - впаде сама з гори принцеса ваша!

(В одчаю хапається за голову).

Я знаю! ви надiялись на те, чигаючи у засiдках на мене, що, ганьбою пiдбита, я з одчаю до рук вам попаду, як легка здобич?

Але сього не буде!

Д о н Ж у а н

Присягаю - я не хотiв сього, не мiг хотiти.

Негiдних перемог я не шукаю.

Чим можна се поправити? Скажiте.

Готовий я зробити все для вас, аби не бачить вас в такiм одчаю.

Пауза.

Анна думає.

А н н а

Прийдiть до мене завтра на вечерю.

Я вас прийму. I ще гостей покличу.

Нам, може, краще бачитись прилюдно…

Я, може, якось… Ах, iде дуенья!

Д у є н ь я

(наближаючись)

Сеньйора хай пробачить…

А н н а

Ви не виннi, що застарi для служби.

Д у є н ь я

(жалiбно)