Кантика для Лейбовіца

Розділ 24

Того століття знову літали космічні кораблі, а їхні екіпажі складалися з двоногих кудлатих непорозумінь, що плекали волосяні зарості у найнеймовірніших анатомічних ділянках. Створіння були напрочуд балакучі, їхня раса здатна була милуватися своїм образом у дзеркалі і водночас різати собі горло перед вівтарем якогось племінного божка, скажімо, на ймення Щоденне Гоління. Це був біологічний вид, котрий не забував періодично йменувати себе натхненними божественними майстрами, але якійсь розумній істоті з Арктура[177] ці створіння здалися би насамперед расою пристрасних балакунів за обідом.

Беззаперечно, що їм судилося — так вони відчували, і не вперше — підкорити інші світи[178]. І якщо потрібно, не один раз. Ну, і звісно ж, компонувати промови про свої завоювання. Але, безумовно, неминуче й те, що в нових світах раса знову стане вразлива перед старими недугами, що й на Землі, в літанії життя й особливій літургії Людини: Версикулах Адама, на які лунає одповідь Розіпнутих[179].

Ми — століття.

Ми — еники, ми — беники,

І ми от-от обсмокчемо, наскільки вам личитиме зостатися без голови.

Пані й панове, ми ваші співучі сміттярі і маршуємо в ногу за вами, співаємо дивні (на чийсь розсуд) рядки.

Р-р-раз два тр-р-р чтр-р-ри!

Ліва!

Ліва!

Він добру жінку мав, але

Ліва!

Ліва!

Ліва!

Напра-во!

Ліва!

Wir, як казали в давній країні, marschieren weiter wenn ailes in Scherben fàllt[180].

У нас ваші еоліти, ваші мезоліти, ваші неоліти[181]. У нас ваші Вавилони й Помпеї, ваші Цезарі та хромовані (нафаршировані життєво важливими компонентами) артефакти.

У нас ваші закривавлені томагавки та ваші Хіросими. Ми крокуємо попри Пекло, ми...

Атрофія, Ентропія і Proteus vulgaris[182],

які розповідають сороміцькі жарти про дівчину з ферми на ймення Єва,

і комівояжер, котрий наречений Люцифером.

Ми ховаємо ваших мертвих і їхні репутації.

Ми ховаємо вас. Ми — століття.

Ми народжуємося, ми хапаємо ротом вітер, верещимо від ляску акушера, мужніємо, трошки смакуємо божественного, страждаємо, народжуємо, борсаємось і поступаємося.

(Упокоєні, тихо прямуйте, будь ласка, до чорного виходу.)

Генерація, регенерація, знову і знову, ніби під час обряду із закривавленими ризами та пошматованими цвяхами руками, діти Мерліна, котрі женуться за променем світла. А ще — діти Єви, які вічно розбудовують Едемський сад і, нестямні, в берсерковім шалі[183] топчуть усе ногами, бо знають, що вийшов не такий. (Ах! Ах! Ах! — верещить ідіот у безумному болю серед руїн. Та хутчіше! Нехай усе заллє хор, який співатиме «Алілуя» на дев’яносто децибелів.)

Отже, прослухайте останню Кантику братів Ордену Лейбовіца, як її заспівали в сторіччі, що поглинуло його ім’я:

Ꝟ: Упав Люцифер

Ꞧ: Κυριε, ελεησου.

Ꝟ: Упав Люцифер

Ꞧ: Χριστε, ελεησου.

Ꝟ: Упав Люцифер

Ꞧ: Κυριε, ελεησου, ελεησου ημας.[184]

УПАВ ЛЮЦИФЕР — це кодові слова. Вони електрично зблискували над материком, проносилися пошепки в конференц-залах, циркулювали у вигляді шелестких службових записок зі штампами SUPREME SECRETISSIMO[185], і розважливо оминали пресу. Ці слова здіймалися загрозливим припливом, заховані греблею офіційної секретності, дірки в якій затикали своїми пухкими пальчиками голландські хлопчики-бюрократи[186], котрим при цьому ще й доводилося ухилятися від реплік журналістів, що летіли в них огненними плювками.

Перший репортер: Ваша честь, чи можете ви прокоментувати заяву Сіра Ріше тона Беркера про те, що рівень радіації на Північно-Західному узбережжі перевищує норму в десять разів?

Міністр оборони: Я не бачив цієї заяви.

Перший репортер: Якщо вона відповідає дійсності, то хто може бути відповідальним за такий рівень?

Міністр оборони: Можна тільки припускати. Хтозна, може, Сір Ріше відкрив багаті поклади урану. Ні, викресліть це зі стенограми. Коментарів не буде.

Другий репортер: Ваша честь, на вашу думку, Сір Ріше — компетентний і відповідальний науковець?

Міністр оборони: Він ніколи не працював у нашому міністерстві.

Другий репортер: Ви уникаєте прямої відповіді.

Міністр оборони: Невже? Ми ніколи його не наймали, тому я не можу знати, наскільки він компетентний і відповідальний. Сам я не науковець.

Репортерка: Це правда, що десь над Тихим океаном нещодавно відбувся ядерний вибух?

Міністр оборони: Пані має знати, що згідно із сучасним міжнародним правом будь-які випробування ядерної зброї — особливо тяжкий злочин й акт агресії. Ми не перебуваємо в стані війни. Я дав відповідь на ваше запитання?

Репортерка: Ні, Ваша честь, не дали. Я не питала, чи відбулися випробування. Я спитала, чи був вибух.

Міністр оборони: Ми нічого не підривали. Якщо підривали вони, то невже ви вважаєте, що їхній уряд нас про це інформуватиме?

(Ввічливий сміх.)

Репортерка: Це не відповідь на моє запитання...

Перший репортер: Ваша честь, делегат Джеруліан обвинуватив Азійську коаліцію в тому, що вони монтують водневі озброєння у глибокому космосі. За його словами, нашій Виконавчій раді цей факт відомий, але ні до яких дій вона не вдається. Це правда?

Міністр оборони: Так, я вважаю правдою, що на шпальтах «Трибуни опозиції» озвучені якісь сміховинні обвинувачення.

Перший репортер: Сміховинні? Тому що інша сторона не монтує пускові установки «космос — земля»? Чи тому що насправді ми все ж таки вдаємося до якихось дій?

Міністр оборони: Сміховинні в обох аспектах. І попри те я хотів би зауважити, що згідно із договором, виробництво ядерної зброї заборонене від часу її повторного винайдення. Заборонене повсюди — як на Землі, так і за її межами.

Другий репортер: Але ж ні один договір не забороняє розміщення ядерного палива на орбіті, правда?

Міністр оборони: Звичайно, ні. Всі космічні апарати використовують атомну тягу. Їх потрібно заправляти ядерним паливом.

Другий репортер: Так само, як не існує й договору, що обмежував би розташування на орбіті інших матеріалів, що можуть бути використані для виготовлення ядерної зброї?

Міністр оборони (роздратовано): Наскільки мені відомо, їх розташування за межами нашої атмосфери не заборонене жодним договором чи нормативно-правовим актом парламенту. Якщо я не помиляюся, в космосі повно різних штук, таких як Місяць та астероїди, що й самі зроблені не із зеленого сиру.

Репортерка: Ваша честь натякає, що ядерну зброю можна зібрати і без використання земної сировини?

Міністр оборони: Ні, я ні на що не натякаю. Звісно, теоретично це можливо. Адже, як я сказав, жоден договір чи закон не забороняє розташовувати на орбіті будь-яку специфічну сировину — заборона стосується тільки ядерної зброї.

Репортерка: Якщо на Сході нещодавно провели випробувальний пуск, то як ви гадаєте, що з цього вірогідніше — підземний вибух, що вийшов на поверхню, чи ракетний пуск із космосу із дефектною боєголовкою?

Міністр оборони: Пані, у вашому питанні так багато гіпотез, що я мушу сказати: без коментарів.

Репортерка: Я всього-на-всього вторую Сіру Ріше та делегату Джеруліану.

Міністр оборони: Вони мають право фантазувати скільки завгодно. Я — ні.

Другий репортер: Боюся, ви неправильно потрактуєте моє запитання, але все ж таки: Ваша честь, що ви думаєте про погоду?

Міністр оборони: У Тексаркані досить тепло, правда ж? Наскільки я розумію, на Південному Заході лютують піщані бурі. Деякі можуть дістати навіть до нас.

Репортерка: Лорде Раґелю, вам близькі почуття матерів?

Міністр оборони: Абсолютно ні, мадам. Вони справляють згубний вплив на молодь, особливо юних новобранців. У Збройних силах служили би набагато кращі солдати, якби наших вояк не попсували почуття матерів.

Репортерка: Ці ваші слова можна зацитувати?

Міністр оборони: Безперечно, мадам. Але тільки в некролозі — не раніше.

Репортерка: Дякую. Я завчасно приготую чернетку.

Як і всі абати до нього, дом Джетра Церкі за своєю природою не міг похвалитися надмірною споглядальністю, хоча в ролі духовного провідника своєї громади він і дав обітницю сприяти деяким аспектам споглядального життя серед цієї пастви, а з огляду на власне чернецтво мав би намагатися культивувати відповідну вдачу в собі самому. Дом Церкі не мав особливого успіху в жодній із ролей. Його природа штовхала до активної діяльності навіть у думках; його розум відмовлявся зберігати спокій та споглядати. Саме непосидючість і зробила його абатом цієї пастви; завдяки їй він подекуди був зухвалішим та успішнішим у своєму керівництві, ніж деякі з його попередників. Але ж та сама непосидючість вела до зобов’язань чи навіть пороків.

У глибині душі Церкі майже ніколи не забував про свою схильність до поквапливих та імпульсивних дій, коли він наражався на незборимих зміїв. І от тепер це знання перебралося з глибин душі до вершечків свідомості. На жаль, ретроспективно. І змій уже покусав святого Юрія.

Змієм був електронний на вдачу Скажений Самописець, чия зловмисна плюгавість займала кілька кубічних одиниць порожнього простору під стіною і третину місця на абатовій стільниці. На причандалі знову блимали вогники. Він тулив де не треба великі букви, ліпив, де заманеться пунктуаційні знаки та переставляв слова місцями. Якусь мить тому він вчинив lèse-majesté на особу суверенного абата[187], котрий, викликавши ремонтника ЕОМ та прочекавши його три дні, наважився власноруч полагодити стенографіста-скаженця. І тепер підлогу в кабінеті засмічували папірці з видрукованим текстом. Зазвичай на них красувався ось такий машинопис:

Церкі сів на підлогу посеред макулатури і спробував позбутися несвідомого тремтіння руки, масажуючи її. Правицю трохи вжалило струмом, поки він длубався в нутрощах самописця. Посмикування м’язів йому нагадувало гальванічний рефлекс відірваної ноги в жаби. Оскільки він розважливо вирішив відімкнути машину від живлення, перш ніж лізти всередину, то можна лише припускати, що бузувір, який її винайшов, потурбувався про знаряддя електричної страти клієнтів навіть у знеструмленому стані. Перебираючи дротики та посмикуючи їх, абат намагався знайти ненадійні з’єднання, аж раптом на нього зазіхнув високовольтний фільтруючий конденсатор, що скористався нагодою розрядитися через посередництво ліктя Превелебного отця-абата, коли той задів ним масу. Але Церкі не міг знати, став він жертвою законів Природи, які діють стосовно фільтруючих конденсаторів, чи хитромудрої пастки, виставленої на клієнтів, щоби розохотити їх від порпання в пристрої. Хай там як, а він упав і мимохіть розвалився на підлозі. Вся його компетентність у лагодженні багатомовних транскрипторів ґрунтувалася на єдиному випадку, коли абат видобув дохлу мишу із комірок пам’яті і тим самим виправив загадкову тенденцію — схильність машини писати здвоєними складами (здвоздвоєєнинимими скласклададамими). Не знайшовши цього разу жодної миші, він міг пошукати ненадійні контакти та сподіватися, що на нього з Небес спустилася благодать, яка дозволяла зцілювати електронні пристрої. Очевидно, абат помилявся.

— Брате Патріку! — гукнув він у приймальню і втомлено зіпнувся на ноги. — Агов, брате Пате! — повторно закричав Церкі.

Незабаром двері відчинилися, і в кімнату прочвалав секретар, поглянув на відчинені шухлядки в стіні із лабіринтом комп’ютерної проводки в них, озирнув встелену папером підлогу та спробував оцінити вираз обличчя духовного провідника.

— Ще раз набрати службу ремонту, отче-абате?

— Не мороч голову, — пробурчав Церкі. — Ти вже тричі їм телефонував. І вони тричі обіцяли під’їхати. Мені потрібен стенограф. Негайно! Бажано християнин. Ця річ... — він роздратовано махнув у бік Скаженого Самописця,.. — якийсь язичник або й ще гірше. Позбудься її.

— АРLAC?

— APLAC. Продай якомусь атеїсту. Ні, це недобре. Просто продай на брухт. З мене вже годі. Навіщо, скажіть мені заради Бога, абат Бумус — благословенне його ім’я — купив цей дурнуватий причандал?

— Ну, домне, говорять, ваш попередник любив різні технічні штуки, і машина дуже зручна, коли потрібно написати листа мовами, якими не володієте.

— Справді? Хочеш сказати, мала би бути зручною. Цей причандал... послухай, брате, кажуть, він здатен думати. Спершу я не повірив. Адже думка передбачає здатність до міркування, а значить — наявність душі[189]. Та чи може «мисленнєва машина», зроблена людиною, міркувати, а отже, мати душу? Тьху! Спочатку мені це здалося напрочуд язичницьким міркуванням. Але знаєш що?

— Отче?

— Усе треба осмислювати наперед! Воно мусить думати! Слухай мене: воно розрізняє між добром та злом і зробило вибір на користь останнього. Годі хіхікати, добре? Нічого смішного я тут не бачу. Це навіть не язичницькі уявлення. Людина склала цей причандал, але не вона заклала йому здатність до розмірковування. Говорять же про рослинну душу як передумову життя, правда?[190] Рослинну душу! І тваринну душу! Є ще людська душа, здатна до міркування; і це все, що перелічують у зв’язку з умовами втіленого життя, враховуючи, що ангели є істотами безтілесними. Але що нам відомо про повноту цього списку? Рослинна, тваринна, здатна до міркування — це все? Ось що — не все. Прямо в нас під носом. Он та річ. І вона лиха. Забери її звідси. Але спершу мені потрібно відправити радіограму в Рим.

— Мені збігати по блокнот, Превелебний отче?

— А ти говориш аллеґанською?[191]

— Ні, не говорю.

— От і я не говорю, а кардинал Гоффстрафф не говорить південно-західною.

— Чому тоді не латиною?

— Якою саме? Мовою Вульґати чи сучасною?[192] Своєму її варіанту я не дуже довіряю, а якби й довіряв, то не факт, що він довіряє своїй. — Абат насупився, поглянувши на корпус робота-стенографа. Разом із ним насупився брат Патрік, а потім підступив до однієї з шухляд і почав розглядати лабіринт її мікромініатюрних компонентів схеми.

— Миші немає, — запевнив його настоятель.

— А навіщо всі ці маленькі ручки?

— Не займай! — прикрикнув абат Церкі, коли його секретар поліз до ручок налаштування одного з кількох дюжин субшасі. Ці регулятори розташовувались одним комплектом в старанно зробленій квадратній рамі, з якої абат зняв кришку, на котрій пишалося спокусливе застереження: УВАГА! ЗАВОДСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ.

— Ти ж нічого не порушив? — суворо запитав настоятель Патріка і підійшов до нього.

— Хіба що, може, ледь-ледь, але я, здається, повернув усе на своє місце.

Церкі показав йому попередження на кришці.

Патрік зойкнув, і вони обоє витріщилися на неї.

— Проблема переважно пунктуаційна, правда, Превелебний отче?

— Так, а ще хаотичні великі літери та деякі слова з орфографічними помилками.

У загадковій тиші вони роздивлялися всі ці каракулі, закарлючки, гачечки, каляки й маляки.

— Ви колись чули про Преподобного Френсіса із Юти? — врешті-решт запитав абат.

— Не пригадую цього імені, домне, а що?

— Просто я сподівався, що він саме той, хто за нас міг би зараз помолитися, хоча його, здається, так і не канонізували. Ану ж спробуймо трохи поправити ці штукенції.

— Брат Джошуа раніше був якимось інженером. Забув, яким саме. Але він літав у космос. Вони мають багато знати про комп’ютери.

— Я вже викликав його. Він боїться її торкатися. Ось, може, тут потрібно...

Патрік позадкував:

— Ви мені пробачте, владико, я...

Церкі глянув на свого перекривленого писаря:

— Маловірний! — і поліз підправити ще одне ЗАВОДСВКЕ РЕГУЛЮВАННЯ.

— Здається, я щось чув за дверима.

— Перше ніж заспіває півень, відречешся ти тричі від мене...[193] а ти ще й першим торкався цих ручок, хіба ні?

Патрік зіщулився.

— Але ж ви зняли кришку, і...

— Ніпс igitur effuge. Геть-геть, поки я ще не вирішив звернути все на тебе.

На самоті Церкі вставив вилку в гніздо, сів за стіл і, пробурмотівши молитву святому Лейбовіцу (який за останнє сторіччя набув більшої популярності як покровитель електротехніків, ніж він будь-коли мав раніше в статусі засновника Альбертинського ордену святого Лейбовіца), перемкнув вмикач. Він дослухався, чекаючи на шипіння й шелестіння, але нічого такого не почув. Тільки тихенько поклацували реле затримки і, набираючи обертів, знайомо затуркотіли синхронізатори. Абат гмикнув. Ні диму, ні запаху озону. Нарешті він розплющив очі. Навіть вогники індикаторів на панелі управління мерехтіли, як завжди. УВАГА! ЗАВОДСВКЕ РЕГУЛЮВАННЯ. Аякже!

Заохочений, він перемкнув формат на радіограма, виставив тип процесу Диктувати — Записувати і напрям перекладу на Вхід: Південно-західна, Вихід: Аллеґанська, переконався, що функція транскрипції була в положенні Вимк., натиснув кнопку мікрофона і заходився диктувати:

«Пріоритетність: терміново.

Його Високопреосвященству Сіру Еріку кардиналу Гоффстраффу, кандидату на посаду апостольського вікарія, в. о. вікарія Позазем’я, Священна конгрегація пропаганди, Ватикан, Новий Рим...

Ваша ясновельможносте!

З огляду на нещодавнє посилення міжнародної напруженості, ознаки все ближчої глобальної кризи та навіть повідомлення про таємну гонку ядерних озброєнь, ми матимемо за велику честь, якщо Ваша Ясновельможність зважить за раціональне дати нам пораду щодо поточного статусу деяких тимчасово призупинених планів. Йдеться про заходи, окреслені в посланні Motu proprio[194], виданому щасливої пам’яті Папою Целестином Восьмим на день Божественного Зішестя на Діву Марію року Божого 3735-го, що починалося словами, — він пригальмував, аби звіритися з паперами на столі, — „Ab hac planeta nativitatis aliquos filios Ecclesiae usque adplanetas solium alienorum iam abisse et numquam redituros esse intellegimus[195]“. Підтверджені також у рескрипті від року Божого 3749-го „Quo peregrinatur grex, pastor secure“[196], згідно з яким було придбано один острів і, е-е, деякі транспортні засоби. Насамкінець, я посилаюся на документ „Casu belli nunc remote“[197] останнього Папи Павла та листування між Святим Престолом і моїм попередником, внаслідок якого було видано буллу, що нею покладений на нас план „Quo peregrinatur grex, pastor secure“... переводився в стан анабіозу, але тільки до ухвали Вашої Ясновельможності. Наша готовність стосовно реалізації плану „Quoperegrinatur...“ в належному стані, тому в разі необхідності його виконання нам знадобиться не більше шести тижнів...»

Поки абат диктував, Скажений Самописець просто фіксував його голос і переводив у фонематичний код на плівці. Закінчивши говорити, він перемкнув процес на Аналіз та натиснув кнопку Обробка Тексту. Лампочка згасла — почався новий процес. Машина почала обробку.

Тим часом Церкі вивчав документи, розкладені перед ним.

Продзвенів сигнал. Лампочка знову загорілася. Машина мовчала. Кинувши нервовий погляд на УВАГА! ЗАВОДСЬКЕ РЕГУЛЮВАННЯ, абат приплющив очі і натиснув на кнопку ДРУКУВАТИ.

Клац-клац-кліп-шльоп-піп-папеті-клак-фаб-клац — пустився в речитатив автоматичний писар, видруковуючи те, що, як сподівався абат, буде текстом радіограми. Він обнадійливо дослухався до ритму клавіш. Перший клац-клац-кліп-шльоп-піп прозвучав досить авторитарно. Чоловік намагався вловити ритми аллеґанської мови у звуках друкування і з часом таки вирішив, що в торохтінні клавіш і справді бринить якась аллеґанська наспівність, перемішана з деркотінням залізяк. Він розплющив очі. В іншому краю кімнати жваво працював робот-стенографіст. Настоятель підвівся з-за столу і підійшов поглянути на його роботу. Скажений Самописець надзвичайно акуратно друкував аллеґанський відповідник такого:

— Агов, брате Пате!

Настоятель з огидою вимкнув агрегат. Святий Лейбовіц! Невже заради цього ми трудилися? Він не бачив ані найменшого покращення в порівнянні з охайно починеним гусячим пером та каламарем із фіолетовим чорнилом.

— Агов, Пате!

Із приймальні ніхто не відповідав, але за кілька секунд двері відчинив рудобородий монах, котрий, поглянувши на порозкривані шухлядки, засмічену підлогу та вираз на обличчі абата, ще й набрався нахабства при цьому всміхнутися:

— Що сталося, Magister meus? Не до вподоби наші сучасні технології?

— Ні, не дуже! — огризнувся Церкі. — Агов, Пате!

— Він вийшов, Владико.

— Брате Джошуа, ти не міг би полагодити цю машину? От чесно.

— Чесно? Ні, не міг би.

— Мені потрібно відправити радіограму.

— Мені страшенно прикро, отче-абате. Із цим також не допоможу. Вони забрали кристал і закрили флігель на замок.

— Вони?

— Внутрішні сили зональної оборони. Всі приватні передавачі наказано вимкнути.

Церкі помандрував до свого крісла і впав у нього.

— Воєнна тривога? Чому?

Джошуа знизав плечима:

— Ходять чутки про ультиматум. Більше я нічого не знаю, якщо забути про рівень радіації.

— Покази продовжують рости?

— Продовжують рости.

— Телефонуй у Спокан[198].

Під обід знявся вітер і поніс із собою куряву. Він дмухав зі сторони меси і засипав піском невеличке місто Сантле-Бовіц. Понісся над навколишньою місциною, шумів у високій кукурудзі, що росла на поливних полях, здував пасма пороху з безплідних навколишніх гір. Квилив поміж мурами стародавнього абатства та серед алюмінієвих і скляних стін новітніх прибудов до нього. Замурзав червонястий диск сонця земляним брудом та ганяв смерчики пилу шестисмуговою автомагістраллю, яка відділяла древнє абатство від сучасних корпусів.

На другорядній дорозі, що в одному місці примикала до магістралі і вела від монастиря через приватний сектор у центр міста, старий жебрак у пов’язці на крижах зупинився, прислухаючись до вітру. Вітер доносив звуки вибухів ракетних випробувань на півдні. На полігоні з далекої протилежної сторони пустелі на цільову орбіту в космосі запускали перехоплювачі. Спираючись на патерицю, дід дивився на блідо-червоний диск сонця та бурмотів під носа:

— Знамення. Знамення.

На порослому бур’яном дворищі халупи край дороги гралася дітлашня під німим, але всевидющим наглядом скрюченої негритянки. Вона на ґанку палила люльку з якимсь зіллям і час від часу розраджувала або ганила то одного, то іншого зарюмсаного гравця, котрий приходив зі своїм позовом по її бабусин суд.

Невдовзі старого волоцюгу по той бік дороги помітив хтось із дітей, і здійнявся крик:

— Диви, диви, старий Лазар! Тьотю, скажи, це той самий, кого ’Сус Христос підняв з могили! Диви! Лазар! Лазар!

Діти обліпили поламаний паркан. Старий бродяга побурчав трохи на них та почвалав дорогою далі. Під його ногами застрибав камінчик.

— Гей, Лазаре!..

— Тьотю, скажи — що ’Сус підняв на ноги, то вже не опускається! Глянь на нього! Досі шукаєш Бозю? Тьотю, скажи...

Ще один камінчик полетів услід старому, але він не став озиратися. Баба на ґанку сонно кивнула. Діти повернулися до своїх забав. Піщана буря посилилася.

Через магістраль від стародавнього абатства на даху однієї з новітніх споруд із алюмінію та скла чернець під час бурі відбирав зразки. При цьому він користувався відсмоктувачем, який глитав куряву і втягував відфільтрований вітер у компресор поверхом нижче. Монах уже був немолодий, але й середнього віку також іще не досяг. Коротка руда борода, ніби наелектризована, щетинилася та ловила павутиння і пісок, що пролітали повз; вряди-годи чоловік роздратовано її чухав, а одного разу навіть устромив у шланг відсмоктувача. Результат змусив його вибухово забурмотіти, а потім перехреститися.

Двигун компресора закашлявся й заглухнув. Чернець вимкнув відсмоктувач, відкрутив шланг і потягнув за собою пристрій через увесь дах до ліфта. По кутках кабіни намело гірки піску. Чоловік зачинив за собою дверцята і натиснув кнопку «Вниз».

У лабораторії найвищого поверху він зиркнув на індикатор компресора, де світилося Макс. Норма, зняв рясу, витрусив із неї пил, повішав на кілочок і пройшовся по ній відсмоктувачем. Потім він рушив до глибокої ємності з тонколистової сталі в далекому кінці лабораторії. Монах увімкнув холодну воду і дозволив їй набратися до мітки «200 глеків». Чоловік пірнув головою під воду і вимив болото з бороди й волосся. Крижана температура приємно холодила. Відпльовуючись та струшуючи краплі, він зиркнув на вхід у лабораторію. Навряд чи варто було зараз чекати будь-яких відвідувачів. А тому він зняв спіднє, заліз у цистерну і, здригнувшись та зітхнувши, відкинувся назад.

Раптом відчинилися двері, всередину ввійшла сестра Гелена з тацею нового, щойно з розпечатаного ящика, лабораторного посуду. Приголомшений, чернець аж підстрибнув на ноги.

— Брате Джошуа! — заверещала сестра, і десь із півдюжини мензурок розлетілися по підлозі на друзки.

Монах упав назад, розплескавши воду по всій кімнаті. Сестра Гелена захіхікала, чхнула, писнула, покинула тацю на робочому столі і втекла. Джошуа вистрибнув із цистерни і накинув рясу, навіть не потурбувавшись про рушник або спіднє. Діставшись до дверей, він зрозумів, що сестра Гелена вже бігла по коридору і була на півдорозі до сестринської каплиці, яка височіла неподалік на бічній доріжці. Червоний від сорому, він поквапився назад, щоби закінчити з роботою.

Монах випорожнив відсмоктувач і поклав зразок пилу у флакончик. Переніс його на лабораторний стіл, увімкнув навушники і підніс посудину на визначену відстань до детектора радіаційного лічильника, звіряючись із годинником та прислухаючись.

Лічильник було вмонтовано в компресор. Чоловік замкнув контакт, підписаний Перезапуск. Реєстратор з десятковими показниками обнулився і розпочав новий підрахунок. За хвилину чернець зупинив його і записав результати на тильній стороні долоні. Повітря стиснене, відфільтроване, але був натяк на дещо іще.

На обід лабораторія замикалася. Монах спустився в кабінет на суміжному поверсі, заніс покази в таблицю на стіні, провів поглядом криву росту, сів за стіл і клацнув вмикачем відеозв’язку. Номер він набирав наосліп, не зводячи погляду зі зрадливого графіка. Блимнув екран, пілікнув телефон, і камера сфокусувалася на порожньому стільці за письмовим столом. За кілька секунд на нього зіслизнув чоловік та прикипів поглядом до об’єктива.

— Абат Церкі слухає, — пробурмотів настоятель. — А... брате Джошуа. Саме збирався тобі телефонувати. Ти приймав ванну?

— Так, владико абате.

— Хоч би зашарівся про людське око!

— Шаріюся.

— Ну, на екрані все одно не помітно. Послухай. По цей бік магістралі біля воріт стоїть знак. Ти ж не міг його не помічати, правда? «Жінки, стережіться. Заходьте, тільки якщо...» і так далі. Помічав?

— Звісно, владико.

— То приймай ванни по цей бік від знака.

— Звичайно.

— Побільше смиренності. Ти образив скромність сестри. Про те, що у тебе її немає, я вже знаю. Слухай, ти, мабуть, не здатний навіть пройти мимо водосховища, аби не шубовснути в нього і не покупатися в чім мати народила.

— Хто вам таке сказав, владико? Ну, тобто... я просто ходив убрід...

— Та-а-ак. Гаразд. Облишмо. Навіщо телефонуєш?

— Ви хотіли, щоб я набрав Спокан.

— А, так. Зв’язався?

— Так. — Чернець закусив клаптик пересохлої шкіри на обвітрених губах та ніяково змовк. — Я говорив з отцем Леоне. Вони також помітили.

— Підвищення рівня радіації?

— Це ще не все. — Він знову завагався. Йому геть не хотілося говорити Адже повідомити про факт — значить надати йому повнішого визнання.

— Ну?

— Це пов’язано зі сейсмічною активністю кілька днів тому. Перенеслося верховими вітрами з того напряму. Беручи до уваги всі чинники, складається враження, що йдеться про радіаційне забруднення на низькій висоті внаслідок підриву приблизно мегатонного заряду.

— Фух! — Церкі зітхнув і затулив очі рукою. — Luciferum misse mihi dicis?[199]

— Так, домне, боюся, що це зброя.

— Може, промислова аварія?

— Ні.

— Але ж якби спалахнула війна, то ми би знали. Незаконні випробування? Проте і їх не може бути. Якби їх хотіли провести, то вчинили б це на протилежній стороні Місяця, або ще краще — на Марсі. І ніхто би навіть не дізнався.

Джошуа кивнув.

— Що нам залишається? — правив далі абат. — Демонстрація? Погроза? Попереджувальний пуск? Останнє попередження?

— У мене немає інших тлумачень...

— Це пояснює, чому оголосили воєнну тривогу. Але ж усе одно в новинах нічого не розказують. Самі лише чутки й відмови коментувати будь-що. Ну, і мертва тиша в Азії.

— Але ж пуск мали зафіксувати супутники спостереження. Хіба що... не хочеться навіть припускати таке... хтось виявив спосіб стріляти по землі із космосу в обхід супутників, і виявити ракету неможливо, поки вона не вразить ціль.

— А таке може бути?

— Були такі розмови, отче-абате.

— Уряд в курсі. Уряд повинен бути в курсі. Дехто знає. І попри те — до нас нічого не доходить. Нас захищають від істерики. Так вони це називають! Маніяки! П’ятдесят років світ перебуває в стані постійної кризи. П’ятдесят? Та що ж я кажу! Ця криза не припиняється від самого початку. А вже минуло півстоліття, як вона стала нестерпною. І чому, на Бога, питаю я вас? Що є тим фундаментальним подразником? Звідки взялося напруження? Політична філософія не така? Економіка? Демографічний тиск? Культурні та конфесійні розбіжності? Спитай у десятка експертів, і отримаєш десяток відповідей. Знову Люцифер. Брате, невже божевілля в нашого виду вроджене? Якщо ми народилися божевільними, то як можна сподіватися на Небеса? Тільки Вірою? А взагалі вона є? Хай Бог пробачить мені, я не хотів цього сказати... Послухай, Джошуа...

— Владико?

— Щойно позачиняєш усе в майстерні, повертайся сюди... Та радіограма... Довелося відправити брата Патріка в місто, аби її переклали і відправили звичайним дротовим зв’язком. Ти мені потрібен, коли пришлють відповідь Ти знаєш, про що йдеться?

Брат Джошуа похитав головою.

— Quo peregrinatur grex.

Монах повільно пополотнів.

— Запуск у дію, домне?

— Я просто намагаюся дізнатися статус плану. Нікому про це не кажи Звісно, тебе він зачепить. Приходь, коли закінчиш.

— Звичайно.

— Chris’tecum.

— Cum spiri’tuo[200].

Контур розімкнувся. Екран погас. У кімнаті було тепло, але Джошуа тремтів. Він визирнув у вікно, де передчасно сутеніло через піщану бурю Далі протипилового загородження понад магістраллю, котрою, розплившись огнями в імлі, сунула валка вантажівок із ввімкнутими фарами, нічого не було видно. Через якусь мить він збагнув, що біля воріт, які вели з під’їзної дороги на автостраду, хтось стоїть. Обрис постаті можна було ледве розгледіти тільки тоді, коли повз неї у сяйві фар проносилися автомобілі. Джошуа знову здригнувся.

Фігура, безперечно, належала пані Ґральс. Він упізнав її по формі каптура на лівому плечі, а ще — по своєрідних рухах голови. Чернець засмикнув штори на вікні й увімкнув світло. Його не лякала потворність старої пані. Світ бачив і не таке, що стосується генетичних вад і генетичних розіграшів. У нього самого на лівій руці досі виднівся шрам від ампутованого ще в ранньому дитинстві шостого пальця. Однак тієї миті про спадок Diluvium Ignis хотілося забути, а пані Ґральс була його яскраво вираженою спадкоємицею.

На письмовому столі він навпомацки знайшов глобус і покрутив його-перед очима Джошуа пропливли Тихий океан і Східна Азія. Де? Де саме? Ніби рулетку, він розкручував кулю усе швидше, раз по раз плескаючи по ній долонею, під якою розпливлися в одній ляпці материки та океани Ваші ставки, пані та панове. Куди? Він різко загальмував глобус великим пальцем. Банк зриває Індія. Пані, забирайте. Несамовита інтуїція. Чернець знову розкрутив глобус, аж поки вісь не заторохтіла; «дні» пролітали як найкоротші миттєвості. Аж раптом Джошуа зауважив, що куля обертається в протилежному напрямку. Якби матінка Гея викидала такі піруети, то сонце сходило би на заході і сідало би на сході. І час побіг би назад? Казав же тезка мого тезки: «Сонце, спинись над Гівеоном; ти, о місяцю, в долині...»[201] — воістину, хитрий трюк, ще й корисний в ті часи. Назад, о сонце, et tu, Luna, recedite in orbitas reversas...[202] Він і далі крутив глобус у зворотному напрямі, так ніби сподівався, що симулякр Землі міг змусити Хроноса повернути час назад[203]. Третина мільйона обертів — і назад повернуться дні до Diluvium Ignis. А ще краще скористатися моторчиком, і відмотати аж до початків Людини. Монах знову зупинив кулю великим пальцем. І знову ця шалена інтуїція.

Він барився в кабінеті і знову страхався походу «додому» — всього лишень на інший бік автомагістралі — в населені привидами минулого стіни, що й досі подекуди складалися з каміння, видобутого поміж бетонних руїн цивілізації, котра загинула тисячу вісімсот років тому. Перейти трасу — те саме, що перепливти еон. Тут, у корпусах з алюмінію та скла, він — технік у майстерні, де події — це явища, котрі належить спостерігати з метою дати відповідь на запитання «Як?», але не «Чому?». По цей бік дороги падіння Люцифера — всього лише висновок, видобутий із холодних цифр, цвірінькання лічильників радіації та раптового коливання стрілки сейсмографа. Та в старому абатстві він покидав бути техніком, там він — чернець Христа, буклегер і запам’ятовувач у громаді Лейбовіца. Там лунатиме запитання: «Навіщо, Господи, навіщо?» Але воно й так уже пролунало. На що абат сказав: «Приходь».

Джошуа потягнувся за своїм подорожнім клунком і вирушив на поклик начальника. Аби уникнути зустрічі з пані Ґральс, він скористався підземним переходом, адже не мав часу на приємну розмову зі старою біцефалічною пані[204], яка торгувала помідорами.

Розділ 25

Греблю прорвало. Кількох мужніх голландських хлопчиків знесла несамовита повінь і вимила їх геть із Тексаркани в заміські резиденції. Там вони коментарів не давали. Решта залишалася на своїх місцях і вірнопіддано затикала нові пробоїни. Але всі навколо говорили про наявність деяких ізотопів у повітрі та на вулицях. Із газетних шпальт криком кричали заголовки: «УПАВ ЛЮЦИФЕР».

Міністр оборони (в бездоганному однострої та ідеальному гримі) незворушно зберігав самовладання і знову виступав перед журналістською братією; цього разу прес-конференцію транслювали по телебаченню в усій Християнській коаліції.

Репортерка: Ваша честь, ви маєте напрочуд спокійний вигляд, незважаючи на факти, перед лицем яких ми всі стали. Двічі порушувалося міжнародне право, в обох епізодах, згідно з угодою, можна говорити про акти агресії. Невже це анітрохи не бентежить воєнне відомство?

Міністр оборони: Мадам, ви всі добре знаєте, що в нас немає воєнного відомства, у нас — міністерство оборони. І наскільки мені відомо, міжнародне право було порушене лише раз. Ви би не хотіли мені повідомити про другий епізод?

Репортерка: А про який із них ви не в курсі? Про катастрофу Іту-Ван чи попереджувальний пуск над південними регіонами Тихого океану?

Міністр оборони (раптом набагато суворіше): Я впевнений, що репліка мадам не відображає її заколотницьких настроїв, але я схильний їй довіряти і з полегшенням можу констатувати, що обвинувачення азійської сторони є цілковито наклепницькими, адже так звана катастрофа Іту-Ван є наслідком випробування їхніх озброєнь, а не наших!

Репортерка: Якщо не довіряєте, то можете запроторити мене за ґрати Ставлячи запитання, я спиралася на нейтральне джерело інформації на Близькому Сході, згідно з яким катастрофа в Іту-Ван — наслідок азійських підземних випробувань, які проявилися на поверхні. Те саме джерело стверджує, що згадане випробування було зафіксоване нашими супутниками, й у відповідь на нього ви негайно відповіли попереджувальним пуском ракети із космосу. Заряд упав десь на південний схід від Нової Зеландії. Тепер же із ваших слів виходить, що катастрофа в Іту-Ван також справа наших рук?

Міністр оборони (з силуваною терплячістю): Я визнаю право журналістів на об’єктивність, та навіть саме припущення, що уряд Його Величності зумисне порушить...

Репортерка: Його Величності одинадцять років, і називати цей уряд його не тільки архаїка, а ще й вкрай безчесно. Дешевий викрутас! Спроба зняти з себе відповідальність і все заперечувати з власних...

Ведучий: Мадам, будь ласка, збавте тональність і тримайтеся в рамках..

Міністр оборони: Годі, годі. Мадам, якщо ви справді не можете обійтися без фантастичних обвинувачень, то я їх цілком заперечую. Ми не проводили жодних випробувань, що спричинили так звану катастрофу Іту-Ван. Так само в мене немає інформації і про жодні інші епізоди підриву ядерних боєзарядів, що відбулися на днях.

Репортерка: Дякую.

Ведучий: Мені здалося, слово хотів взяти редактор «Тексарканської зорі провидіння».

Редактор: Дякую. Ваша честь, я хотів би спитати, так що ж сталося в Іту-Ван?

Міністр оборони: Наших громадян у тому регіоні немає. Спостерігачів — також, відтоді, як ми розірвали дипломатичні відносини під час минулої глобальної кризи. Я можу покладатися винятково на непрямі свідчення та дещо суперечливі повідомлення з нейтральних країн.

Редактор: Це зрозуміло.

Міністр оборони: Гаразд. Наскільки можна виснувати: під землею здетонував приблизно мегатонний ядерний заряд, наслідки якого вийшли з-під контролю. Вочевидь, це були якісь випробування. Байдуже, збройні чи цивільні (спроба розвернути русло підземної ріки, як стверджують «нейтральні» азійські лімітрофи), вони все одно порушують закони. А тому суміжні країни готують протест у Світовому суді.

Редактор: Є ризик війни?

Міністр оборони: Ми її не передбачаємо. Але, як вам відомо, в разі потреби деякі підрозділи наших збройних сил підлягають призову на службу Світового суду для виконання його ухвал. Поки що це не на часі, але я не можу говорити від імені Суду.

Перший репортер: Але ж Азійська коаліція погрожувала негайно відповісти масованим ударом по наших космічних установках, якщо Суд не вживе проти нас заходів. Ану ж його ухвала затягнеться!

Міністр оборони: Поки що не звучало жодних ультиматумів. Наскільки я розумію, погрози лунають для вух внутрішнього споживача в Азії. Їм потрібно якось прикривати власні провали в Іту-Ван.

Репортерка: Як там сьогодні поживає ваша віра в материнські почуття, лорд Раґель?

Міністр оборони: Сподіваюся, матері довіряють мені настільки ж, наскільки я довіряю матерям.

Репортерка: Я певна, ви, як мінімум, на це заслуговуєте.

Прес-конференцію передавав кожен супутник-ретранслятор за 35 тисяч кілометрів від Землі, заливши більшу частину Західної півкулі мерехтливим УКХ-сигналом, який ніс інформацію тисячам людей, що завмерли біля електролюмінісцентних настінних екранів. Одним із тисяч був абат дом Церкі, який зараз вимкнув свій передавач та ходив, чекаючи на Джошуа, і намагався не думати. Але «не думати» не виходило.

Невже ми безпорадні? Невже приречені повторювати це знову й знову? Безальтернативно гратися у фенікса в цій нескінченній послідовності злетів і падінь! Ассирія, Вавилон, Єгипет, Греція, Карфаґен, Рим, імперії Карла Великого та Османа: стерті на порох та засіяні сіллю. Іспанія, Франція, Британія, Америка — спалені, забуті на століття. І знову, і знову, і знову.

Господи, невже ми приречені, прикуті до маятника власного божевільного годинника, не спроможні зупинити його махи?

Цього разу забуття буде довічним, додумалося йому.

Відчай негайно минув, коли брат Пат приніс йому другу телеграму. Абат розірвав конверт, зиркнув на неї і хіхікнув.

— Брате, а брат Джошуа ще не прийшов?

— Чекає за дверима, превелебний отче.

— Запроси його.

— Вітаю, брате. Замкни двері і ввімкни глушилку. Тепер читай.

Джошуа поглянув на телеграму.

— Відповідь із Нового Риму?

— Прийшла сьогодні вранці. Але спершу ввімкни глушилку. Нам треба дещо обговорити.

Джошуа зачинив двері і клацнув рубильником на стіні. Приховані динаміки слабко запищали, висловлюючи протест. А коли пищання припинилося, акустичні властивості кімнати раптом немовбито змінилися.

Дом Церкі помахав йому, вказуючи на крісло, де той мовчки прочитав телеграму.

— «...у зв’язку із „Quoperegrinatur grex“ жодних дій не чинити», — прочитав він уголос.

— Із цією штукою тобі доведеться майже кричати, — абат показав на глушилки. — Що?

— Це я просто читав. То план скасовано?

— Не розслабляйся. Те прийшло вранці. А ось це — по обіді.

Абат кинув йому другу телеграму:

ПОПЕРЕДНЄ ПОВІДОМЛЕННЯ ВІД СЬОГОДНІШНЬОГО ЧИСЛА ДО УВАГИ НЕ БРАТИ. НЕГАЙНО ЗАПУСКАЙТЕ «QUO PEREGRINATUR» У ДІЮ НА ПРОХАННЯ СВЯТОГО ОТЦЯ. ПІДГОТУЙТЕ КАДРИ. ВОНИ ВІДБУВАЮТЬ ЗА ТРИ ДНІ. ПЕРЕД ВІДПРАВЛЕННЯМ ЗАЧЕКАЙТЕ НА ПІДТВЕРДЖЕННЯ ТЕЛЕГРАМОЮ. ПОВІДОМТЕ ПРО БУДЬ-ЯКІ НЕЗАПОВНЕНІ ВАКАНСІЇ. РОЗПОЧИНАЙТЕ РЕАЛІЗАЦІЮ ПЛАНУ. ЕРІК КАРДИНАЛ ГОФФСТРАФФ. VICAR APOST. EXTRATERR. PROVINCIAE[205].

Монах сполотнів. Він поклав телеграму на стіл, відкинувся на спинку крісла і міцно стулив губи.

— Тобі відомо, що таке «Quo peregrinatur»?

— Я знаю, що це, домне, але не в деталях.

— Що ж, розпочиналося це як намір відправити кількох священиків із колоністами на Альфу Центавра. Одначе план прогорів, бо для висвячення духівництва потрібні єпископи, а після першого покоління колоністам будуть потрібні нові священики і так далі. Питання звелося до дискусії про тривалість існування колоній і як у такому разі забезпечити апостольську спадковість на колонізованих планетах без звертання до Землі. Ти розумієш, що це значить?

— Мабуть, відправка щонайменше трьох єпископів.

— Так, а тому план видався трошки нерозумним. Адже команди колоністів невеликі. Та під час минулої глобальної кризи «Quo peregrinatur» перекваліфікували на план дій у надзвичайній ситуації, коли Церква матиме змогу продовжити своє існування на колоніальних планетах у разі найгіршого розвитку подій на Землі. У нас є корабель.

— Космічний корабель?

— Зореліт. І в нас є екіпаж, який може ним керувати.

— Де?

— Екіпаж прямо тут.

— Тут, в абатстві? Але ж хто?.. — Раптом Джошуа замовк. Він аж посірішав. — Але ж, домне, у космосі я бував тільки на орбіті, не на зорельотах! Ще до того, як померла Ненсі і я пішов до цистер...

— Я все про це знаю. Є й інші люди, котрі літали на зорельотах. Ти їх знаєш. Ходять навіть анекдоти про те, що в бувалих астронавтів особливе покликання в наш орден. Звісно ж, це не випадковість. Ну, і маєш пам’ятати, що коли ще був постулатом, як багато ми випитували про твій космічний досвід.

Джошуа кивнув.

— А ще — як ми тебе питали, чи охоче повернешся в космос, якщо тебе про це попросить орден.

— Так.

— Значить, для тебе це не могло бути цілковитою несподіванкою, що ти підпадав під дію «Quo peregrinatur» у разі його реалізації?

— Я... мабуть, просто боявся, що так станеться, владико.

— Боявся?

— Радше підозрював. Ну, і трохи боявся, бо решту життя я сподівався провести в ордені.

— В ролі священика?

— Ну,.. і це теж, мабуть. Я ще не вирішив.

— «Quo peregrinatur» не передбачає, що тебе звільнять від обітниць або виключать з ордену.

— То орден також летить?

Церкі всміхнувся:

— Із ним Меморіал.

— Весь комплект... а, це ви про мікрофільми. І куди?

— Кентаврійська колонія.

— Надовго, домне?

— Якщо ти полетиш, то назад уже не повернешся.

Монах став важко дихати і прикипів поглядом до другої телеграми, але все одно наче не бачив її. Він чухав бороду і здавався замисленим.

— Три запитання, — правив далі абат. — Можеш поки що не відповідати, але починай над ними думати і думати дуже сильно. Перше: ти хочеш летіти? Друге: чи є в тебе покликання бути священиком? Третє: чи хотів би ти очолити групу? Під словом «хочеш» я не маю на увазі «хочеш, бо коришся». Я маю на увазі твоє особисте завзяття, прагнення відправитися в політ. Поміркуй над усім цим. На роздуми в тебе три дні. Може, менше.

Сучасності не вдалося серйозно ушкодити стародавній вигляд споруд і території монастиря. Аби вберегти старі будівлі від навали нетерплячішої архітектури, нові корпуси з’являлися лише за його мурами, а то й узагалі через автостраду — інколи навіть за рахунок вигод. На старій трапезній уже погорбився дах, вона була приречена, а тому попоїсти ходили в нову їдальню, по дорозі до котрої доводилося переходити дорогу. Дискомфорт дещо скрашував підземний колектор із переходом, яким пролягав маршрут.

Кількасотлітня магістраль, щоправда, недавно розширена, була тим самим битим шляхом, яким користувалися язичницькі війська, прочани, селяни, віслюки, підводи, кочовики, дикі вершники зі сходу, артилерія, танки й десятитонки. Залежно від епохи та пори року, рух на ній плив суцільним потоком, дзюрчав струмком або й узагалі ледве сочився. Давним-давно тут було шість смуг й автоматизовані машини. Потім рух припинився, покриття потріскалося, а в шпаринах після рідкісних дощів росла ріденька трава. Усе вкрилося пилом. Мешканці пустелі розбили бетон на шматки, із яких побудували собі халупи та барикади. Ерозія перетворила дорогу на пустельний шлях, який біг по безлюддю. Але тепер тут знову пролягли шість смуг, якими, ніби раніше, їхали автоматизовані машини.

— Сьогодні жвавий рух на дорозі, — зауважив абат, коли вони вийшли зі старих головних воріт. — Давай перейдемо так. Бо в тунелі після піщаної бурі може бути задушливо. Чи ти боїшся потрапити під автобус?

— Перейдімо, — погодився брат Джошуа.

У присадкуватих вантажівок зі слабкими фарами (корисні хіба що для сигналізування), які бездумно проносилися повз них, вищали покришки і хурчали турбіни. Параболічними антенами вони пильнували за обстановкою, а магнітними зондами відстежували металеві напрямні, вмонтовані в дорожнє полотно, поки летіли по рожевій флуоресцентній річці бетону з бітумними добавками. Ці корпускули економіки в артерії людства — машинерії — безтурботно гнали вперед, не зважаючи на двох ченців, які обминали їх на кожній смузі. Потрапити під одну з них означало, що тебе переїжджатиме вантажівка за вантажівкою, поки вм’ятину, яка лишиться від людини, не помітить патруль безпеки і не зупиниться, щоб почистити полотно. Адже сенсорам автопілотів набагато краще вдавалося стежити за металевими предметами, ніж за створіннями з плоті й кісток.

— Це була помилка, — проказав Джошуа, коли вони дісталися центрального острівця безпеки і зупинилися перевести дух. — Гляньте, хто там стоїть.

Абат примружився, вдивляючись, і ляснув себе по лобі:

— Пані Ґральс! Геть про неї забув. Зазвичай вона полює на мене поночі. Продала свої помідори в трапезну сестрам і тепер знову намагається мене зловити.

— Вас? Вона була тут минулої ночі і позаминулої також. А я гадав: чекає, поки її хтось підкине. Що їй від вас потрібно?

— Нічого такого. Закінчила махлювати з ціною на помідори, а виторг зараз передасть мені для пожертв на жебраків. Це в неї такий маленький обряд. До обряду мені байдуже, погано те, що відбувається потім. Сам побачиш.

— Може, тоді вернемося?

— І образимо її почуття? Дурниці. Вона нас уже побачила. Гайда.

І вони знову пірнули в потік вантажівок.

Двоголова жінка зі своїм шестиногим собакою чекала з порожнім кошиком у руках під новими воротами; вона тихенько щось наспівувала псу. Чотири лапи в нього були цілковито здоровими, а от додаткова пара — абсолютно зайвою і просто звисала з боків. Так само й одна голова в жінки була непотрібною, як і та пара ніг у собаки. Голова виглядала маленькою, ніби в херувима, але ніколи не розплющувала очей. Жодних доказів того, що голова може дихати або щось розуміти, не було. Вона даремно висіла на одному з плечей, сліпа, глуха, німа і жива настільки, наскільки це дозволяв її вегетативний стан. Можливо, їй бракувало свого головного мозку, адже ні одного свідчення про її здатність незалежно мислити чи бути незалежною особистістю не спостерігалося. Функціональне обличчя жінки зістарилося та вкрилося зморшками, але безживне — зберегло всі немовлячі риси, хоча його шкіра й пошерехатіла під вітром і посмаглявіла під пустельним сонцем.

Старенька вклонилася при їхньому наближенні, а собака, загарчавши, відступив.

— Добривечір, отче Церкі! — протяжно привіталася вона. — Я також рада бачити разом із вами... брата.

— Привіт, пані Ґральс...

Собака гавкнув, наїжачився і почав шалений танок, вдавано кидаючись із вищиреними іклами на голі щиколотки абата. Пані Ґральс жваво стукнула свого вихованця порожньою корзиною. Зуби тварини вп’ялися в кошик — пес пішов проти власної хазяйки. Проте пані Ґральс і далі відбивалася від шестиногого; смачно влучивши кілька разів по ньому своєю ношею, вона змусила нападника відступити. Той, не покинувши гарчати, відбіг до воріт.

— Сьогодні Прісцилла в такому дивному настрої, — люб’язно завважив Церкі. — В неї будуть цуценята?

— Звиняйте гріхи мої, вашмосць, — промовила пані Ґральс, — се не від цуциків вона так ґзицця — дідько б її забрав! — а той чолов’яга понаворожував, бо любить ворожити, і теперечки вона боїцця геть усіх. Звиняйте мене за сей гріх.

— Усе гаразд, пані Ґральс. Доброї вам ночі!

Але так просто їм утекти не вдалося. Вона схопила настоятеля за рукав і невідпорно всміхнулася беззубим ротом:

— На хвильку, отче. Одна хвилиночка для старої помідорниці. Невже не знайдецця?

— Звичайно ж, знайдеться. Буду радий...

Джошуа косо вишкірився до абата і рушив до воріт на переговори із собакою щодо їхнього права пройти. Прісцилла втупила у нього відверто зневажливий погляд.

— Ось, панотче, ось вам, — говорила пані Ґральс. — Візьміть троха на пожертви. Ось... — Церкі запротестував під дзвін монет. — Ні-ні, беріть іще, беріть, — наполягала вона. — Бігми, знаю, шо ви завжди кажете, але я не така нужденна, як може здацця. А ви робите хорошу справу. Якшо не візьмете ви, то нікому хорошому вони не дістануцця, і на дідька се потрібно? Осьо. Я спродала помідорчики, взяла за них майже шо хтіла, накупила їжі на тиждень уперед і на’іть цяцьку для Рейчел. Хочу, шоб ви їх забрали. Осьо.

— Це дуже люб’язно з вашого...

— Гр-р-р-гар, — авторитарно гавкнуло з-під воріт. — Гр-р-р-гар! Гав! Гав! Гр-р-р-ГАВ! — потім щось хутко заскавучало, затявкало, і Прісцилла, підвиваючи, остаточно дала драпака.

Джошуа повернувся назад, тримаючи руки в рукавах.

— Чоловіче, ти цілий?

— Гр-р-р-гар! — відповів чернець.

— Що ти, на Бога, зробив із нею?

— Гр-р-р-гар, — авторитарно гавкнуло з-під воріт. — Гр-р-р-гар! Гав! Гав! Гр-р-р-ГАВ! — повторив Джошуа і пояснив: — Прісцилла вірить у перевертнів. То вона дзявкала. Тепер можна зайти у ворота.

Собака зник, але пані Ґральс не відпускала рукав абата.

— Ше тільки одну хвильку вашої уваги, панотче, і я більше вас не триматиму. Хотіла з вами поговорити про маленьку Рейчел. Я думаю про хрещення і дозвольте спитать, якби ви нас пошанували...

— Пані Ґральс, — лагідно перебив її абат, — ідіть до свого пароха. Цим слід зайнятися саме йому. Не мені. Я не маю своєї парафії, тільки абатство. Поговоріть з отцем Сіло з церкви Святого Михаїла. В нашому ж храмі навіть купелі немає. І жінкам заборонено заходити, хіба що на галереї...

— А купіль є в каплиці у сестер, і жінкам можна...

— Вам до отця Сіло, не до мене. Про це потрібно зробити запис у парафіяльній книзі. Тільки в разі надзвичайної ситуації я маю право...

— Так-так, я про це знаю, але я говорила з отцем Сіло. Я носила Рейчел до нього в церкву, і той дурінь не схотів її навіть торкатися.

— Він відмовився похрестити Рейчел?

— Саме так, дурінь такий.

— Пані Ґральс, ви зараз про священика говорите, а він не дурінь. Я його добре знаю. Значить, у нього мусили бути на це вагомі причини. Якщо ви з ними не погоджуєтеся, то вам потрібно знайти когось іншого, але не монастирського священика. Може, поговоріть із пастором у храмі Святої Мейзі?

— Таж я і з ним говорила... — Жінка пустилася, на перший погляд, у тривале пояснення своєї гризні від імені нехрещеної Рейчел. Монахи спершу слухали дуже уважно, та раптом Джошуа схопив абата за руку вище ліктя. Його нігті впинались у шкіру настоятеля, поки той не скривився від болю і з силою не відірвав пальці інженера.

— Що ти робиш? — прошепотів він, а потім помітив вираз на обличчі ченця. Погляд Джошуа прикипів до старої жінки, немовби та була якимсь василіском[206]. Церкі й собі подивився в тому напрямку, але нічого дивнішого від звичайного не побачив. Другу голову наполовину прикривала така собі вуаль, але брат Джошуа бачив її не вперше.

— Пробачте, пані Ґральс, — перебив її Церкі, щойно вона захекалася, — я і справді кваплюся. Отож послухайте таке: я зателефоную отцеві Сіло у вашім питанні, але це максимум, чим можу зарадити. Іще побачимося, я в цьому не сумніваюся.

— Страшенно вам дякую і звиняйте гріхи мої — за те, що затримала.

— Добраніч, пані Ґральс!

Вони ввійшли до брами та рушили в напрямку трапезної. Джошуа постукував себе долонею по скроні, мовби намагався ввігнати дутики на свої місця.

— Чому ти на неї так витріщався? — суворо запитав абат. — Мені це здалося досить грубим.

— Хіба ви не помітили?

— Помітив що?

— Значить, не помітили. Ну... та мабуть, нічого. Хто ця Рейчел? Чому її не хочуть охрестити? Це донька цієї жінки?

Настоятель невесело посміхнувся:

— Саме за це пані Ґральс і бореться. Однак постає запитання, чи можна вважати Рейчел її донькою, її сестрою... чи просто виростом на плечі?

— Рейчел?.. Це інша голова!

— Не кричи так. Бо ще почує тебе.

— І вона хоче її похрестити?

— Причому негайно, як ти міг помітити. Схоже на якусь одержимість.

— І як такі речі вирішуються? — змахнув руками Джошуа.

— Не знаю і знати не хочу. Я вдячний Небесам, що не мені розв’язувати цю задачку. Якби ж це був звичайний випадок із сіамськими близнюками, то все було би просто. Але ж ні. Старожили говорять, що коли пані Ґральс народилася, то Рейчел іще не було.

— Селянські байки!

— Можливо. Але дехто готовий їх підтвердити під присягою. То скільки душ у старої жінки, якщо її додаткова голова просто потім «взяла і виросла»? Такі питання спричиняють виразки у високопосадовців, синку. То що ти там помітив? Чому ти витріщався на неї і намагався пощипати мою руку до синців?

Чернець відповів не одразу.

— Воно до мене всміхнулося, — нарешті промовив він.

— Що всміхнулося?

— Її додаткова... е-е, Рейчел. Вона всміхнулася. Мені здалося, що голова от-от прокинеться.

Абат зупинив інженера перед самісіньким входом у трапезну і допитливо глянув на нього.

— Вона всміхнулася, — щиро повторив Джошуа.

— Тобі здалося.

— Так, владико.

— Значить, і сприймай це так, ніби тобі здалося.

Брат Джошуа спробував.

— Я не можу, — зізнався він.

Абат вкинув монетки старої в скриньку для пожертв біднякам.

— Ходімо всередину, — запропонував він.

Нова трапезна була дуже функціональною, вся блищала хромом, враховувала акустичні властивості приміщення та могла похвалитися бактерицидним освітленням. Жодних вам закопчених каменів, лойових свічок, дерев’яних полумисків чи сиру, достиглого в підвалах. Якби не столи, розставлені у формі розп’яття, та ряд образів на одній стіні, складалось би враження, нібито це їдальня на якомусь заводі. Змінилася сама атмосфера, як і в усьому абатстві. Після багатьох сторіч тяжкої служби зі збереження решток культури, що дісталися в спадщину від давно загиблого світу, монахи стали свідками появи нової та могутнішої цивілізації. Старі завдання виконано, нові поставлено. Минуле шанували, виставляли у скляних вітринах, але до сучасності воно тепер стосунку не мало. Орден жив у ногу з часом, урановою добою сталі та яскравих ракет, серед гарчання важкої машинерії й тонкого вищання конвертерів у зорельотних рушіях. Орден жив у ногу з часом... принаймні про людське око.

— Accedite ad eum[207], — речитативом проспівав читець.

Легіони, вбрані в ризи, неспокійно чекали, поки завершиться читання, їжі ще не подавали. На столах навіть не було посуду. Вечеря затримувалася. Громада — організм, чиїми клітинами були люди, а життя текло сімдесят поколінь — сьогодні здавалася напруженою. Вона ніби винюшила в повітрі якусь рідкісну нотку і завдяки духу співтовариства знала про те, що було повідомлено небагатьом. Той організм жив, немов єдине тіло, молився й працював, немов єдине тіло, і час від часу навіть, здавалося, міг похвалитися свідомістю, котра сповнювала собою братів-товаришів і пошепки промовляла до себе та Іншого первинною мовою свого біологічного виду — lingua prima[208]. Можливо, напруженість посилювалася не тільки через несподівану затримку вечері, а й через слабке рохкання та гарчання протиракетних установок, яке ледве долинало з полігону. Абат постукав, вимагаючи тиші, а потім поманив на кафедру пріора, отця Легі. Перш ніж заговорити, той зробив напрочуд зболений вираз.

— Із прикрістю, — нарешті проказав він, — ми всі реагуємо на події зовнішнього світу, котрі порушують затишок споглядального життя. Проте нам потрібно пам’ятати, що ми тут молимося за порятунок своїх душ, а також цілого світу. Особливо молитви дуже потрібні зараз.

Він зробив паузу й подивився на Церкі. Абат кивнув.

— Упав Люцифер, — промовив священик і зупинився. Він стояв та дивився на кафедру, ніби раптом онімів.

Церкі підвівся.

— До речі, це припущення брата Джошуа, — втрутився він. — Рада регентів Атлантичної конфедерації із повідомленнями не квапиться. Ніяких заяв від нашої династії ми також не чули. І знаємо не набагато більше, ніж учора, хіба що тільки Світовий суд збирається на екстрене засідання, а Внутрішні сили оборони почали передислокацію. Оголошено воєнну тривогу, нас це напряму не зачепить, але однозначно торкнеться. Отче...

— Дякую, домне, — промовив пріор, до котрого повернувся голос. Дом Церкі сів на місце. — Отже, превелебний отець-абат попросив зробити кілька оголошень.

По-перше, наступні три дні перед утренею ми правитимемо Малу літургію годин на честь Пресвятої Діви Марії і проситимемо її про втручання і мир.

По-друге, загальну інструкцію з цивільної оборони на випадок повітряної тривоги в разі обстрілу балістичними ракетами або пусків з орбіти можна взяти на столі біля входу. Кожному по одній. Якщо вже читали, перечитайте.

По-третє, при повітряній тривозі названим нижче братам негайно з’явитися в двір Старого абатства для особливих інструкцій. Якщо в подальшому попередження про атаку не буде, ті самі брати все одно повинні обов’язково з’явитися післязавтра вранці одразу по заклику та утрені[209]. Оголошую імена: брати Джошуа, Крістофер, Оґастін, Джеймс, Семюел...

Ченці слухали в напруженій тиші, не виказуючи жодних емоцій. В усьому списку налічувалося двадцять сім імен, і поміж них не пролунало жодного імені новіція. Дехто був відомим науковцем, але поміж них трапилося й по одному кухарю та прибиральнику. Спершу могло видатися, що той, хто вибирав, ніби тягнув лотерею. І поки отець Легі закінчив читати перелік імен, дехто з братів уже допитливо розглядав один одного.

— Та сама група завтра після прими явиться до лазарету для проходження повного медичного огляду, — завершив свій виступ пріор. Він питально розвернувся до абата Церкі: — Домне?

— Так, іще лиш одне. — Настоятель підійшов до кафедри. — Браття, давайте не будемо думати про війну. Нагадаймо собі, що цього разу Люцифер був поміж нас майже два століття. І падав лише двічі, в обох випадках менш ніж по мегатонні. Ми всі знаємо, що могло би статися, якби спалахнула війна. Генетичні пошесті досі нас не покинули відтоді, як Людина востаннє намагалася знищити себе. Тоді, ще за часів святого Лейбовіца, вони могли й не усвідомлювати наслідків. Або усвідомлювали, та не могли в це повірити, доки не спробували. Ніби діти, котрим відомо, для чого призначений заряджений пістолет, але вони ще ніколи не натискали на спусковий гачок. Вони ще не бачили мільярда трупів. Вони ще не бачили мертвонароджених немовлят, почвар, позбавлених людської подоби, сліпих. Вони не бачили того божевілля, і вбивства, і затьмарення здорового глузду. А потім вони зробили це — і побачили.

Тепер... тепер же принци, президенти, президії... тепер їм це відомо абсолютно напевно. Вони це знають по власних дітях, народжених у них самих, і вихованих у притулках для спотворених. Вони це все знають, тому зберігали мир. Звісно, це був не мир у Христі, але все ж таки мир, аж до останнього часу... під час якого трапилося тільки два воєнні інциденти за багато століть. Тепер вони мають гірку впевненість у цьому. Сини мої, вони не можуть цього повторити. Тільки раса якихось шаленців могла би так учинити...

Він закінчив. Хтось усміхався. Усмішка виднілася тільки одна, але в морі серйозних облич вона упадала в очі, ніби дохла муха в креманці з вершками. Дом Церкі насупився. Старий і далі криво посміхався. Він сидів за «жебрацьким столом» із трьома іншими відвідувачами-волоцюгами — якийсь дід з кошлатою, пожовклою під ротом бородою. Замість куртки він носив рогожну мішковину з дірками, прорізаними для рук. Чоловік і далі шкірився до Церкі. Він здавався древнім, неначе вимитий дощами бескид, і гарним кандидатом для омовіння ніг на Чистий четвер. Церкі аж замислився, чи не встане зараз цей дід і не зробить якесь оголошення перед хазяями трапезної (може, навіть дмухне в баранячий ріг?)[210], але ілюзія, навіяна посмішкою, минулася. Абат швидко відмахнувся від враження, що він уже десь бачив цього старого, і завершив свої коментарі.

По дорозі на своє місце настоятель пригальмував. Жебрак приязно кивнув хазяїну закладу. Церкі підійшов ближче.

— Якщо дозволите поцікавитися, хто ви? Ми вже раніше зустрічалися?

— לאצד שמי

— Що?

— Лацар шемі[211], — повторив жебрак.

— Я не геть...

— Звіть мене тоді Лазарем, — промовив старий і хіхікнув.

Дом Церкі похитав головою і рушив собі далі. «Лазар?» В околиці серед старих бабів ходив один переказ, який вписувався у ситуацію, але що ж то був за міфі Не міф, а дешевинка. Поставлений на ноги Христом, але не християнин. І все одно настоятель не міг спекатися думки про те, що він уже цього діда десь бачив.

— Внесіть хліб для благословення, — гукнув абат, і нарешті можна було сідати до запізнілої вечері.

Після молитви абат іще раз подивився на стіл жебрака. Старий обвівав свій суп чимось схожим на накривку від кошика. Церкі знизав плечима, відмахнувся від мани, і вечеря розпочалася у врочистій тиші.

Тієї ночі комплета, вечірня молитва Церкви, проходила особливо проникливо.

Але після неї Джошуа спав погано. Вві сні він знову бачив пані Ґральс. А ще — хірурга, котрий гострив ніж, примовляючи: «Це каліцтво треба прибрати, поки воно не стало злоякісним». І обличчя Рейчел розплющило очі та спробувало заговорити до Джошуа, але він ледве міг розчути сказане й геть не зрозумів.

— Чуття не я порок, — нібито промовляла вона. — Поріг нечуття. Я є.

Монах нічого не міг розібрати, але намагався дотягнутися до неї і допомогти. Та між ними немовби постала прозора гумова стіна. Він спробував прочитати її слова по губах. Я є... я є...

— Я є Непорочне Зачаття, — долинув до нього шепіт уві сні.

Чоловік спробував прорвати це гумове скло руками і врятувати її від ножа, але спізнився. Все навколо залила кров. Із дрожем він прокинувся з блюзнірського кошмару та заходився читати молитви. Однак варто було заснути — і перед його очима знову стояла пані Ґральс.

Ніч видалася неспокійною, і належала вона Люциферу. Тієї ночі Атлантична конфедерація атакувала азійські космічні установки.

У швидкій відплаті загинуло одне стародавнє місто.

Розділ 26

— Повідомлення Системи оповіщення при надзвичайних ситуаціях, — лунало із динаміків, коли після утрені наступного дня Джошуа зайшов до кабінету абата. — Прослухайте свіжі дані про поширення зони зараження, що виникла внаслідок ворожого ракетного удару по Тексаркані...

— Викликали, домне?

Церкі махнув рукою, аби монах помовчав, і показав на крісло. Священик мав виснажений та знекровлений вигляд, мовби надів металево-сіру маску крижаного самовладання. Джошуа здалося, що за ніч настоятель ніби зморщився та значно постарів. Вони похмуро вислухали голос, звук якого плавав та затихав у чотирисекундному інтервалі через короткоперіодичні вимикання та вмикання передавальних станцій, що таким чином намагалися перешкодити наведенню зброї неприятеля:

— ...але спершу ми зачитаємо офіційну заяву Верховного командування. Королівська сім’я перебуває у безпеці. Повторюємо: нам відомо, що королівська сім’я перебуває у безпеці. Під час ракетного обстрілу Ради регентів в столиці не було. Жодних заворушень поза межами району враження не спостерігається і не очікується.

Тим часом Світовий суд націй видав резолюцію про припинення вогню. Голови держав, винні в її порушенні, оголошуються умовно поза законом. Для них передбачена найвища міра покарання. Умовний вирок стає реальним лише в разі непокори. Обидва уряди негайно телеграфували в Суд та повідомили про визнання його рішення, відтак це говорить про високі шанси того, що конфлікт був вичерпаний упродовж кількох годин після запобіжних заходів, ужитих стосовно деяких незаконних космічних установок, що до нього й призвели. Минулої ночі Військово-космічні сили Атлантичної конфедерації завдали несподіваного удару по трьох секретних азійських пускових базах на зворотній стороні Місяця, а також повністю знищили ворожу космічну станцію в складі системи наведення ракет системи «космос — земля». У відповідь ми очікували на удари по наших військових у космосі, але варварський напад на столицю перетворився на крик відчаю, до якого ми виявилися не готові.

Спеціальне інформаційне повідомлення: Наш уряд щойно заявив про готовність дотримуватися десятиденного режиму тиші, якщо супротивник погодиться провести негайну зустріч міністрів закордонних справ і найвищих військових чинів на острові Ґуам. Очікується, що неприятель зголоситься на таку пропозицію.

— Десятиденний, — простогнав абат. — Нам же його не вистачить.

— І попри те, азійські радіостанції продовжують наполягати на тому, що нещодавній термоядерний інцидент в Іту-Ван, внаслідок якого загинуло приблизно вісімдесят тисяч осіб, стався внаслідок збою в траєкторії ракети Атлантичної конфедерації, а тому знищення міста Тексаркани є своєрідною відплатою...

Абат рвучко вимкнув приймач.

— І хто ж правий? — тихо промовив він. — Кому вірити? Яке це все має значення? Якщо на масове вбивство відповідати масовим убивством, на зґвалтування зґвалтуванням, платити ненавистю за ненависть, точне сенс питати, чия сокира кривавіша? Зло на злі і злом поганяє. Невже існує виправдання нашій «поліцейській операції» в космосі? Звідки нам це знати? Безперечно, ніякого виправдання тому, що вони вчинили, немає.. Чи все ж таки є? Нам відомо тільки те, що говорить та штука, але ж вона не вільна. Азійське радіо має заявляти те, що не дратуватиме їхній уряд: наше має віщати про те, що не ображатиме почуттів наших патріотично налаштованих покидьків, і це дивним чином збігається з тим, що наш уряд очікує від них почути. То в чому різниця? Господи Боже, та якщо вони по-справжньому влучили по Тексаркані, то там не менше півмільйона трупів. З мене ладні вирватися слова, яких я раніше навіть не чув. Жаб’ячий кизяк! Гнійна баба! Гангрену їм в душу! Навіки прогнила голова! Ти мене розумієш, брате? А Христос же дихав із нами тим самим стервозним повітрям. Який же покірливий Господь Усемогутній в своїй Силі! Яке безмежне почуття гумору! Йому — та й стати одним із нас! Цар Усесвіту, прибитий до хреста, наче якийсь єврейський Шлеміль[212], такими, як ото ми. Кажуть, що Люцифера скинули на землю, бо він не схотів поклонитися втіленому світу[213]. Напевно, в Лукавого геть немає почуття гумору! Господь Якова, Господь навіть Каїна! Навіщо вони усе це повторюють знову?

Перепрошую, я просто шаленію, — додав абат, не стільки звертаючись до Джошуа, скільки до стародавньої дерев’яної скульптури святого Лейбовіца в одному із закутів кімнати. Він пригальмував та уважніше подивився на її лик. Статуя була стара, навіть древня. Хтось із його попередників переніс було її у підвальне сховище, де вона в темряві збирала куряву, аж поки грибок не поточив дерево, виївши яру текстуру і не зачепивши озиму, так що обличчя рясно вмережили глибокі зморшки. Святий надів дещо сатиричну посмішку. Церкі, власне, й порятував статую із забуття тільки через неї.

— Слухай, ти бачив учора того старого жебрака в трапезній? — раптом запитав він, не відриваючи погляду від посміху на скульптурі.

— Не бачив, домне, а що?

— Забудь. Мабуть, облуда якась. — Настоятель тицьнув пальцем у шар порохна під дерев’яним мучеником. «Ось де ми всі стоїмо, — подумав він. — На трухлявині минулих гріхів. Деякі з них належать мені. Мені, Адамові, Іродові, Юді, Ганнеґанові, мені. Всім. Кульмінація завжди настає, коли державницького колоса, загорнутого в мантію божества, сягає гнів Небес. Чому? Ми вельми голосно кричали: Богові повинні коритися й держави, не тільки люди. Кесар — це жандарм Господа Бога, а не його повноважний наступник, не Його спадкоємець. На всі віки, для всіх народів... „Хто би не підніс якусь расу, Державу чи будь-який її прояв або ж форму втілення влади понад їх узвичаєну цінність, хто би не повважав їх ледь не своїми кумирами, той спотворює та переінакшує лад речей, установлений та створений Богом...“ Звідки ж ці слова? Мабуть, їх сказав Пій Одинадцятий[214], — припустив він... — Тисячу вісімсот років тому. Проте коли Цезар отримав засоби для знищення світу, хіба його не зробили богом? Тільки зі згоди людей, тих самих покидьків, які волали: „Non habemus regem nisi caesarem“[215], стоячи перед Ним, Утіленим Богом, обсміяним та обпльованим. Ті самі покидьки, що на смерть замордували Лейбовіца...»

— Знову ця кесарева божественність...

— Домне?

— Це все минуще. Браття вже зібралися в дворі?

— Коли я там проходив, то була десь половина. Піти перевірити?

— Так. А потім вертайся. Мені тобі треба дещо сказати, перш ніж удвох вийдемо до них.

Іще до повернення Джошуа абат дістав із сейфа в стіні документи, які стосувалися «Quo peregrinatur».

— Прочитай резюме, — наказав він ченцеві. — Поглянь на організаційну схему, ознайомся з процедурою. Тобі доведеться все це вивчити в деталях. Але пізніше.

Поки Джошуа читав, над їхніми головами гучно задзижчало внутрішнє оповіщення.

— Превелебний отець абат Джетра Церкі, будь ласка, — гугнявив голос автоматизованого оператора.

— Слухаю.

— Екстрена телеграма від Сіра Еріка кардинала Гоффстраффа, Новий Рим. Зараз кур’єри ще не працюють. Зачитати?

— Так, зачитайте текст. Я потім когось відправлю по неї.

— Ось що написано: «Grex peregrinus erit. Quam primum est factum suscipiendum vobis, jussu Sanctae Sedis. Suscipite ergo operis partem ordini uestro propriam...»[216]

— Чи можете одразу перекладати південно-західною? — запитав абат.

Оператор послухався, але в жодному з варіантів нічого несподіваного нібито не прозвучало. Це було підтвердження плану дій та прохання прискоритися.

— Отримання підтверджую, — нарешті промовив Церкі.

— Щось відповідатимете?

— Запишіть, будь ласка: «Eminentissimo Domino Eric Cardinali Hoffstraff obsequitur Jethra Zerchius, A. O. L., Abbas. Ad has res disputandas iam coegi discessuros fratres ut hodie parati dimitti Romam prima aerisnaue possint»[217]. Кінець тексту.

— Повторюю: «Eminentissimo...»

— Гаразд-гаразд, відправляйте.

Джошуа закінчив читати резюме. Він згорнув теку і поволі підвів погляд.

— Готовий бути прицвяхованим? — запитав Церкі.

— Я... я не певен, що розумію. — Чернець, здавалося, пополотнів.

— Учора я поставив тобі три запитання. Зараз мені потрібні відповіді.

— Я хочу летіти.

— Залишається іще два.

— Я не дуже впевнений щодо священництва, домне.

— Послухай, доведеться якось вирішувати. Порівняно з іншими в тебе не такий великий досвід роботи на зорельотах. Духовного сану немає ні в кого. Когось потрібно звільнити від деяких технічних обов’язків на користь пастирської та управлінської робіт. Я вже згадував, що це не значитиме порвати з Орденом. Проте ваша група стане незалежною його донькою і керуватиметься трохи видозміненим статутом. Звісно ж, Намісник обиратиметься таємним голосуванням членів Ордену, а ти — найбільш очевидна кандидатура, якщо маєш покликання до духовної роботи. Маєш же чи ні? Вважай, ти зараз стоїш перед своїм інквізитором: час настав, і його дуже мало.

— Але ж, Превелебний отче, я ще не скінчив свого навчання...

— Це не має значення. Крім екіпажу з двадцяти семи осіб (геть усі — наші люди), летять ще й інші: шестеро сестер і двадцятеро дітей зі школи Святого Йосипа, кілька науковців, три єпископи, двоє з котрих щойно висвячені в сан. Вони мають право висвячувати інших, а позаяк один із них делегований Святим Отцем, у них навіть є право призначати єпископів. Коли будеш готовий, вони тебе посвятять. Ти ж знаєш, що в космосі ви летітимете роками. Але нам потрібно знати, є в тебе покликання чи ні.

Брат Джошуа на мить утратив хист до слова, а потім похитав головою:

— Не знаю.

— Що тобі дати? Ще півгодини? Склянку води? Ти аж посірішав. Послухай, сину, якщо ти вестимеш паству, тобі доведеться опанувати вміння час від часу виносити ухвали. Зараз саме такий момент. То що, вже можеш говорити?

— Домне, я не впевнений...

— Як мінімум, ти здатен щось пробелькотіти, еге ж? То ти вдягнеш ярмо, сину? Ще не зламався? Тебе попросять стати ослицею, на якій Він в’їде в Єрусалим, але це тяжка ноша, і вона зламає тобі хребта, бо на Ньому всі гріхи світу.

— Навряд чи я здатен.

— Белькотати і хрипіти. Але ж ти можеш і прогарчати, а це також непогано як на пастиря для пастви. Послухай, правду кажучи, ніхто з нас не був здатен. Та ми пробували, як спробували і нас. Тебе випробовують на міцність, однак хіба не для цього ти сюди прийшов? Цей Орден міг похвалитися золотими абатами, абатами із холодної гартованої сталі, абатами з неповноцінного свинцю, і ніхто з них не був здатен. У когось просто виходило краще, в когось — гірше, а когось потім навіть проголосили святими. Золото не гартується, сталь стає крихкою і тріскає, а неповноцінний свинець Небеса стирають на порох. Мені пощастило бути живосріблом. Можу розпастися на краплини, одначе потім якимось дивом складаюся знову докупи. Але, брате, я відчуваю, що знову от-от розпадуся на частини, і не знаю, чи зможу поновитися. Із чого зроблений ти, брате? У що треба повірити?

— Із цуценячих хвостиків. Я з плоті, і мені страшно, Превелебний отче.

— Сталь стогне, коли її кують, і зітхає, коли її занурюють у воду. Під тягарем вона рипить. Синку, гадаю, що страх відчуває навіть сталь. Подумаєш іще півгодини? Вип’єш склянку води? Погуляй навколо. Якщо тебе нудить, не соромся поблювати. Якщо страшно, кричи. І що б не відбувалося, молись. Але зайди в храм перед месою і скажи нам, із чого складається монах. Орден розпадається. Дехто з нас навіки вирушає в космос. То чи покликаний ти стати його пастирем? Іди і винеси ухвалу.

— Боюся, в мене немає виходу.

— Звісно ж, є. Просто скажи: «В мене немає покликання». Тоді оберуть когось іншого, от і все. Але йди, заспокойся, а потім приходь у церкву, де повідомиш нам про свій вибір. Я саме туди збираюся. — Абат підвівся і помахом руки відпустив монаха.

У дворі панувала практично цілковита темрява. І лише тонкий срібний промінець просочувався з-під церковних дверей. Слабке зоряне світло затьмарював серпанок туманцю. На сході ще й не заповідалося на світанок. Брат Джошуа блукав у тиші. Нарешті він примостився на бордюрі, який оторочував клумбу з трояндовими кущами. Чернець обіперся підборіддям на руки й катуляв носаком черевика камінець. Споруди навколо абатства здавалися темними й сонними тінями. Над південним обрієм низько висів схожий на скибку дині бляклий місяць.

Із церкви долинало бурмотіння речитативу: «Excita, Domine, potentiam tuam, et veni, ut salvos» — «Прокинься й устань мені на оборону, мій Боже й мій Господи, за мою справу!» Молитва не втихатиме до останнього подиху, поки є кому дихати. Хай навіть браття й вважали це марним...

Але звідки їм знати, марна вона чи ні? Чи все ж таки могли? Якби в Риму була хоч якась надія, то навіщо відправляти корабель? Навіщо — коли там вірять у немарність молитов про мир на Землі, на які все-таки буде відповідь? Невже зореліт — це відчайдушний крок?.. «Retrahe те, Satanas, et discede!»[218] — подумав він. Зореліт — це крок назустріч надії. Надії для Людини деінде, миру деінде, якщо не тут і не зараз. Нехай це буде планета Альфи Центавра, Бети Гідри або одна з тих хворобливих колоній, що ледве чіпляється за існування на планеті як-там-її... однієї із зір у Скорпіоні. Надія, а не марність вестиме корабель, ти, лихий Спокуснику! Надії бракує сил, може, вона й страшенно втомлена, але ця Надія промовляє: обтрусіть порох зі своїх підошов і йдіть проповідувати в землю Содомську й Гоморрську[219]. Але все ж таки це Надія, інакше ніхто нікуди не летів би. Не для Землі, ні, а для душі та субстанції Людини в іншому місці. Коли на тебе готовий упасти Люцифер, не скористатися можливістю відправити зореліт дорівнює гордині. Колись таке ж найбрудніше створіння вже спокушало нашого Господа Бога: Коли ти Син Божий, кинься додолу[220], написано бо: Він ангелам своїм волітиме про тебе, і вони візьмуть тебе на руки.

Будучи занадто самовпевненою, людина спробувала перетворити Землю на Рай, і це призвело її до відчаю, аж поки не настав час передсмертної агонії...

Хтось прочинив двері абатства. Ченці мовчки розходилися по своїх келіях. І тільки тьмяне світло лилося з дверей на вулицю. У церкві було досить блякло. Джошуа зміг роздивитися кілька свічок та неяскравий червоний пломінець каганця над вівтарем. Двадцять шість братів колінкували на своїх місцях і чекали. Хтось знову зачинив двері, але вже нещільно, так що червона цятка каганця виднілася крізь них, як і перше. Вогник, засвічений під час служби, горів упродовж молитов. Горів, тріумфуючи, всередині свого червоного вмістилища. Вогонь — наймиліша з чотирьох стихій світу, і водночас — пекельна сила. Тут, у серці Храму, він викликав милування, але цієї ж ночі він до смерті осмалив місто та розбризкав свою отруту по околиці. Так дивно, що Господь промовляв із палаючого куща, а Людина символ Небес перетворила на знак Пекла.

Джошуа задер голову і ще раз подивився на світанкове небо. Говорять, там не буде Едемського саду. І попри те, там жили люди, дивилися на незвичні сонця в незвичних небесах, дихали незвичним повітрям, обробляли незвичний ґрунт. На планетах крижаних екваторіальних тундр, планетах із задушливими приполярними джунглями, мало схожих на Землю та доволі схожих на Землю, принаймні настільки, що в поті свого чола Людина могла там виживати. Цих небесних колоністів Ното loquax nonnumquam sapiens[221] усього жменька, кілька злиденних колоній людства, яким досі діставалося не так багато допомоги із Землі. А тепер там, у цих не-Едемських садах, ще менше схожих на Рай, ніж колись Земля, на неї взагалі не варто буде розраховувати. Можливо, для них це на краще. Адже чим ближче людина до досконалості, з якою здатна облаштувати собі рай, тим нетерплячіша вона стає і до нього, і до себе. Вона створила собі чудовий сад, але ставала все більш нещасною, поки він зростав у багатстві, потужності та красі. Адже, певно, людині було простіше побачити щось, чого тому саду бракувало, якогось дерева чи куща, котрі нізащо не хотіли прийматися. Поки світ лишався в темряві та злигоднях, він міг повірити у вдосконалення та прагнути його. Коли ж він заяскрився розумом та багатствами, стало відчутно, наскільки вузьке вушко голки, тому світ озлобився, нічого не прагнучи та ні в що не вірячи. Ну-от, тепер вони знову його знищать, правда ж? Цю планету-сад, цивілізовану та сповнену знаннями, Людина вкотре роздере, щоби знов у жалюгідній темряві животіти тільки надією.

І попри те, Меморіал вирушав у політ разом із кораблем! Невже це його прокляття?.. Discede, Seductor informis![222] Це не прокляття. Це знання, аж поки Людина не починає застосовувати його з лихими намірами, як у випадку з руйнівним вогнем напередодні...

Навіщо мені летіти, Господи, думалося йому. Мушу? І що я зараз намагаюся вирішити? Летіти чи відмовитися від польоту? Але ж це вже вирішено. Його вже покликано. Давним-давно. А значить, egrediamur tellure[223], адже цього вимагає обітниця, яку давав. Отже, я лечу. Але покласти на мене руки й назвати священиком, звертатися до мене abbas[224], поставити наглядати за душами моїх братів? Хіба може Превелебний наполягати на цьому? Але ж він і не наполягає, він тільки питає, чи наполягає на цьому Господь. Однак чому такий поспіх... Невже він і справді твердо переконаний? І кинути мене на цей шлях мало би означати, що він у мені впевнений більше, ніж я сам у собі.

Промов до мене, моя доле, промов! Її присуд завжди здається віддаленим на прийдешні десятиріччя, а тут він геть зримий, просто зараз. Проте, можливо, з долею завжди так, вона завжди тут, цієї самої миті.

Хіба не досить того, що він у мені впевнений? Ні, навіть близько не досить. Якось треба упевнитися самому. За півгодини. Уже менше, ніж півгодини. Audi те, Domine[225], будь ласка, Господи. Це всього лиш один із твоїх зрадливців у цьому поколінні, котрий просить про щось, про знак, знамення, прикмету. Мені не вистачає часу для рішенця.

Монах знервовано смикнувся. Щось проповзло?

Він почув за спиною шарудіння листя під трояндовими кущами. Потім звук затих, а далі знову щось зашелестіло і кудись поповзло. Чи може знак, посланий Небесами, повзти? Лихий — міг би. Псалмістове negotium perambulans in tenebris[226] могло би. Гримуча змія могла би.

Може, цвіркун? Це ж усього лише шарудіння. А гримучу змію одного разу у дворі вбив брат Гіґан, але ж... Ось знову зашаруділо! Повільне шелестіння листям. Якщо воно виповзе і вжалить у спину — такого знаку вистачить?

Із церкви знову долинули звуки молитви: Reminiscentur et conuertentur all Dominum univers: fines terrae. Et adorabunt in conspectu universae familiae gentium. Quoniam Domini est regnum; et ipse dominabitur...[227] Дивні слова як для сьогоднішньої ночі. Усі кінці землі згадають і навернуться до Господа...

Шарудіння раптово припинилося. Десь одразу за ним? Справді, Господи, можна обійтися і без знаку. По суті, я...

Щось тицьнуло його в зап’ясток. Чернець вереснув і відскочив геть від трояндових кущів. Схопив якусь каменюку і пожбурив її в клумбу. Та упала зі значно голоснішим звуком, ніж очікував Джошуа. Чоловік пошкрябав бороду та засоромився. Він чекав. Із кущів нічого не виповзло. Нічого не шелестіло. Він кинув іще один камінець, який агресивно поскакав у темряву. Знову зачекав, але в кущах ніхто не ворушився. Попроси про знамення, а потім, коли воно явиться, закидай його камінням — de essentia hominum[228].

Рожевий язик світанку заходився злизувати зорі з неба. Незабаром треба буде йти до абата з ухвалою. Якою ухвалою?

Брат Джошуа змахнув кровососів із бороди та рушив до церкви, бо до її дверей щойно хтось підійшов та визирнув назовні. Чи не за ним уже шукають?

«Unus panis, et unum corpus multi sumus, — долинуло бурмотіння зсередини, — omnes qui de uno». Тому що один хліб[229], і одне тіло ми є, бо всі вкусили від одного хліба й пили із одної чаші...

Він забарився на порозі й озирнувся ще раз поглянути на трояндовий кущ. Невже це була пастка, подумалося йому. «Ти відправив мені знамення, знаючи, що я Шпурлятиму по ньому камінням, правда?»

Уже за мить монах прослизнув усередину і став на коліна поруч з іншими. Його голос злився з рештою в просьбі. На якийсь час у товаристві зібраних тут ченців-зорельотників він покинув свої думи. Annuntiabitur Domino generatio ventura[230]... і розповість про Господа прийдешньому родові; прийдуть, оповістять про його добрість народові, що має народитись: «Таке вчинив Господь!»

Отямившись, він помітив, що до нього просувається абат. Брат Джошуа підійшов поближче і став на коліна поруч.

— Hoc officium, Fili... tibine imponemus oneri?[231] — прошепотів він.

— Якщо я їм потрібен, — тихо відказав чернець, — honorem ассіріат[232].

Настоятель усміхнувся:

— Ти не розчув. Я сказав не «честь», а «тягар». Crucis autem onus si audisti ut honorem, nihilo errasti auribus[233].

— Ассіріат, — все одно повторив чернець.

— Ти впевнений?

— Якщо мене обрали, я вагатися не стану.

— От і славно.

Так усе й вирішилося. Зі сходом сонця у пастви з’явився пастир.

Служба, яка правилася в монастирі того дня, була за прочан та мандрівників.

Зафрахтувати літак до Нового Риму виявилося нелегко, ще важчим було домогтися дозволу на виліт для нього. На період надзвичайного стану військові перебрали управління над усією цивільною авіацією, тому санкцію могли видати тільки вони. Місцевий підрозділ Внутрішніх сил зональної оборони їм відмовив. Якби абат Церкі не знав, що такий собі генерал ВПС товаришує з одним із кардиналів-архієпископів, то через відсутність швидкого реактивного транспорту гадану прощу до Нового Риму двадцяти семи буклегерів із клумаками можна було би з однаковим успіхом розпочинати і на своїх двох. Однак уже опівдні вони заручилися дозволом. Перед самим відльотом абат Церкі ненадовго зійшов на борт, аби промовити слова прощання:

— Ви — продовження нашого Ордену. З вами вирушає і Меморіал. Із вами — апостольська спадковість і, можливо, Престол святого Петра.

— Ні-ні, — поквапився додати він, коли почулося здивоване бурмотіння від ченців, — не Його Святість. Я вам раніше про це не казав, але якщо на Землі станеться найгірше, то збереться Колегія кардиналів... точніше те, що від неї залишилося. Кентаврійську колонію може бути проголошено окремим патріархатом із повною юрисдикцією, що передається кардиналові, який вас супроводжуватиме. Якщо тут нас спіткає кара Божа, то він повністю перебере на себе Спадщину святого Петра. І коли, не приведи Боже, життя на планеті Земля буде знищене, то поки людина існуватиме деінде, його посада зберігатиметься. Багато кому здається, що коли вже прокляття впаде на Землю і на ній не лишиться ні одної душі, кардинала можна було би проголосити Папою за принципом Епікеї[234]. Але, загалом, це не ваш клопіт, браття, сини мої, хоча ви й коритиметеся вашому патріарху, коли дасте особливі обітниці, схожі на ті, що їх Папі приносять єзуїти[235].

У космосі ви проведете довгі роки. І ваш зореліт стане вашим монастирем. Після облаштування патріаршого престолу в Кентаврійській колонії ви там заснуєте першу обитель Братів-візитантів Ордену святого Лейбовіца Тіхо[236]. Але корабель залишиться у ваших руках, так само як і Меморіал. Якщо цивілізації, або її решткам, пощастить закріпитися в цій колонії, ви відправите місіонерів на інші колоніальні планети, а з часом, можливо, і в колонії тих колоній. Куди б не рушила людина, ви й ваші наступники підуть за нею вслід. А разом із вами — записи та спогади чотирьохтисячолітнього віку й старіші. Дехто з вас або тих, хто прийде за вами, стане жебрущими й мандрівними монахами, котрі навчатимуть літописам Землі та кантикам Розіпнутих усі народи й культури, що можуть постати із колоністів. Адже не всі пам’ятатимуть. Не всі вбережуть Віру. Навчайте їх і приймайте в Орден тих, у кого буде покликання. Нехай вони стануть вашою тяглістю. Заради Людини станьте пам’яттю про Землю та наше Походження. Пам’ятайте цю Землю. Нізащо її не забувайте, але... не повертайтеся ніколи, — голос Церкі промовляв хрипло та неголосно. — Бо якщо ви повернетеся, можете зустріти від сходу до Землі архангела із полум’яним мечем[237]. Так я відчуваю. Від сьогодні ваш дім — це пустеля космосу. І в ній самотніше, ніж там, де лишаємося ми. Благослови вас Бог, і помоліться за нас.

Він поволі пройшовся проходом, зупиняючись біля кожного крісла для благословення та обіймів і тільки потім спустився по трапу з літака. Той виправував на злітну смуту і з гуркотом піднявся в небо. Настоятель спостерігав за лайнером, поки він не зник із поля зору у вечірньому небі. Після чого поїхав назад в абатство до решток своєї пастви. На борту він промовляв із такою чіткістю, ніби доля групи брата Джошуа однозначна, як порядок молитов на завтрашній літургії; але всі вони, абат і мандрівці, знали, що це те саме, що читання по лініях долоні, що слова проводжальника — про сподівання, а не якусь певність. Адже група брата Джошуа тільки розпочинала перший етап тривалої й непевної подорожі, новітнього Виходу з єгипетського полону під наглядом Бога, котрий не може не втомлюватися від людського роду.

Тим, хто зостається, тепер простіше. Їм лишається тільки чекати кінця й молитися, що він не настане.

Розділ 27

— У зоні місцевого зараження зберігається відносна стабільність, — оголосив передавач, — і небезпека рознесення вітром радіоактивних часток практично минула...

— Що ж, принаймні поки що нічого гіршого не сталося, — відзначив гість абата. — Наразі тут ми в безпеці. І схоже, цей стан зберігатиметься, якщо тільки переговори не спіткає невдача.

— Зберігатиметься, — буркнув настоятель. — Але ж послухаймо далі.

— За останніми оцінками, — продовжував передавач, — на дев’ятий день після знищення столиці кількість загиблих оцінюється в два мільйони вісімсот тисяч осіб. Понад половина — це населення міста. Решта — результат екстраполяції даних на кількість мешканців передмістя та розташування районів, уражених критичною дозою радіаційного випромінювання. Експерти прогнозують зростання цієї цифри з надходженням нової інформації про радіаційне зараження.

Відповідно до режиму надзвичайної ситуації, впродовж дії надзвичайного стану ми передаємо двічі на добу таке повідомлення: «Згідно із публічним законом 10-WR-3E, приватним особам суворо заборонено застосовувати евтаназію до жертв радіаційного забруднення. Громадяни, котрі зазнали радіаційного враження понад критичну дозу, а також ті, хто вважає себе такими, зобов’язані зареєструватися на найближчій станції допомоги Зеленої Зірки, де за бажання потерпілих місцева влада вповноважена видавати письмовий документ Mori Vult[238] будь-кому, хто відповідає критеріям безнадійного стану. Жертва радіаційного враження, що скінчить життя в будь-який спосіб, відмінний від передбаченого законодавством, вважається самогубцем, чим піддає ризику право своїх спадкоємців та утриманців на одержання страхової суми та інших виплат жертвам радіаційного враження, обумовлених законом. Крім того, будь-який громадянин, котрий надає допомогу в скоєнні такого самогубства, може бути обвинувачений в умисному вбивстві. Законом „Про ядерну катастрофу“ передбачено, що евтаназія може відбутися тільки по завершенню визначеної законодавством процедури. Всі випадки серйозного захворювання на променеву хворобу реєструються на станціях надання допомоги Зеленої Зірки в обов’язковому порядку...»

Церкі раптово крутнув набірний диск передавача із такою силою, що вирвав його з вісі, на якій той обертався. Він вискочив із крісла та підійшов до вікна, звідки поглянув на двір, де навколо збитих нашвидкуруч столів вирував натовп біженців. Старі й нові корпуси абатства заполонили люди різного віку і становища, чиї оселі потрапили в райони лиха. Настоятель розпорядився тимчасово змінити межі закритих частин монастиря, аби пустити потерпілих буквально всюди, крім келій самих ченців. Знак перед старою брамою прибрали, оскільки годувати, вдягати й давати притулок було потрібно і жінкам, і дітям.

Абат спостерігав за двома новіціями, котрі винесли з похідної кухні казан, із якого валувала пара. Вони його виважили на стіл і почали розливати по мисках суп.

Відвідувач настоятеля прокашлявся і нетерпляче засовався в кріслі. Церкі повернувся до нього.

— Визначена законодавством процедура, — прогарчав він. — Процедура масового самогубства за державний кошт. З благословення всього суспільства.

— Ну, — промовив гість, — це в будь-якому разі краще від того, щоби просто дати їм загинути страшною, повільною смертю.

— Та невже? Краще для кого? Для двірників? Краще дозволити вашим живим трупам прийти на центральну станцію з обробки відходів, поки вони ще в змозі самостійно до неї дістатися? Менше непривабливих картин на вулиці? Менше страхіть навколо? Менше безладу? Адже кілька мільйонів розкиданих надворі мертвяків здатні підштовхнути на повстання проти тих, хто за це мав би відповісти. Ось що ви з урядом маєте на увазі під словом «краще», правда ж?

— Звідки мені знати, що має на увазі уряд? — силувано поцікавився відвідувач. — Під словом «краще» я мав на увазі «милосердніше». Гадаю, вести з вами богословські дискусії недоречно. Якщо ви вважаєте, що Господь відправляє вашу душу в пекло за рішення прийняти безболісну смерть замість жахливої, то я вас не намагатимуся переконати в протилежному. Але знаєте, ви в меншості. Я з цим не згоден, проте не збираюся дискутувати.

— Пробачте, — сказав абат Церкі, — я не готувався дискутувати з вами на теми морального богослов’я. Мені зараз ідеться винятково про цей спектакль із масовою евтаназією з погляду людських мотивів. Саме існування закону «Про ядерну катастрофу» та схожих законів в інших країнах — очевидний доказ того, що уряди були цілковито свідомі наслідків нової війни і замість того, щоб унеможливити її, намагалися заздалегідь прописати наслідки цього злочину в законі. Докторе, невже для вас це порожній звук?

— Звісно ж, ні, отче. Особисто я — пацифіст. Але наразі маємо такий світ, який маємо. Якщо там не змогли дійти згоди заради попередження війни, то чи не краще хоч якось підготуватися до її наслідків, аніж не готуватися взагалі?

— І так, і ні. Так — якщо це з огляду на вчинення злочину кимсь іншим. Ні — в разі, коли це наш власний злочин. І категоричне ні — якщо законодавчі рамки, створені для пом’якшення злочину, також мають кримінальний характер.

— Це, наприклад, евтаназія? — знизав плечима доктор. — Пробачте, отче, але мені здається, що це суспільство визначає злочинність того чи іншого діяння. Я в курсі про вашу незгоду. І це правда, що закони можуть бути поганими, непродуманими. Але в нашому випадку, мені здається, йдеться все ж таки про хороший закон. Якби я вірив у те, що маю душу, та в сердитого Бога на небесах, то, мабуть, погодився би з вами.

Абат Церкі силувано всміхнувся.

— У вас немає душі, докторе, адже ви сам і є нею. Зате ваше тіло — це тимчасово.

— Семантична плутанина, — легко засміявся відвідувач.

— Справді. От тільки хто з нас у ній загруз? У цьому ви точно впевнені?

— Я не хочу з вами сваритися, отче. Я не працюю в Службі милосердя. Ми досліджуємо зону враження. Ми нікого не вбиваємо.

Абат Церкі дивився на нього якусь мить, нічого не кажучи. Його гість був присадкуватим кремезним чоловіком з приємним округлим обличчям та обпеченими на сонці, вкритими ластовинням залисинами. Він носив зелену саржеву уніформу, а в руках тримав кашкет з кокардою Служби Зеленої Зірки.

І справді, навіщо сваритися? Цей чоловік — медпрацівник, а не кат. Роботою Зеленої Зірки можна було захоплюватися. Інколи вона навіть заслуговувала на епітет «героїчна». Те, що в деяких випадках Церкі вважав її зловмисною, не було причиною ставитися до всього хорошого, чим займалися в Зеленій Зірці, як до брудних справ. Суспільство зазвичай схвалювачо її дії, її співробітникам довіряли. Доктор намагався поводитися дружньо. Його прохання здавалося дуже простим. Воно не було категоричним, не було нав’язливим. І все одно абат вагався.

— Ця робота, якою ви хочете тут займатися... це надовго?

Доктор похитав головою.

— Гадаю, щонайбільше два дні. У нас два пересувні комплекси. Ми можемо поставити їх у вашому дворі, зчепити обидва трейлери й одразу взятися до роботи. Треба провести облік фактичних випадків зараження і, перш за все, поранених. Самі ми надаємо допомогу тільки в найсерйозніших випадках. У наші обов’язки входить проведення клінічних аналізів. Лікуватимуть же хворих у кризовому таборі.

— А найтяжчих відправлятимете в табори милосердя?

— Тільки з їхньої власної волі, — спохмурнів медик. — Їх ніхто ні до чого не примушуватиме.

— Але ж це ви будете видавати дозвільні документи?

— Так, мені доводилося підписувати червоні квитки. І, можливо, доведеться й цього разу. Ось... — він дістав із кишені куртки червоний картонний бланк, схожий на транспортну бирку із дротиком для кріплення в петлі для ґудзика або на паску. Лікар кинув його на стіл. — Заповнюється в разі «критичного дозування». Ось. Почитайте. Вона посвідчує, що людина хвора, дуже хвора. А ось і «зелений квиток», коли з людиною все більш-менш гаразд, нема про що хвилюватися. Уважно подивіться на червоний! «Оцінна доза в одиницях радіаційного враження», «Аналіз крові», «Аналіз сечі». З одного боку вони із зеленим ідентичні. З іншого — зелений квиток порожній, а червоний... ось, дрібним шрифтом... це цитата із публічного закону 10-WR-3E. Вона тут має бути обов’язково. Це вимога закону. Людині потрібно це зачитати. Вона повинна знати свої права. Її рішення — це винятково її особиста справа. А тепер, якщо ви не проти, то ми зі своєї трохи віддаленої парковки на дорозі могли би...

— То ви просто зачитуєте текст? І все?

Доктор замовк.

— Закон потрібно пояснити, якщо не все зрозуміло. — Він знову замовк, помалу закипаючи: — Та Боже мій, отче, коли ви говорите людині про безнадійність її випадку, то що можна сказати? Зачитати кілька абзаців, вказати на двері і гукнути «Наступний»?! «Ви скоро помрете. Бувайте»? Звичайно ж, ви таке не робите, якщо маєте хоч краплину людяності!

— Це зрозуміло. Я питав дещо інше. Чи ви як лікар радите пацієнтам у безнадійному стані йти в табори милосердя?

— Я... — Медик заплющив очі. Він схопився за голову і легко здригнувся. — Звісно, — нарешті зізнався він. — Якби ви бачили те, що бачив я, то й самі вчинили би так само. Звісно, я так раджу.

— Тут ви цього не робитимете.

— Тоді ми... — Лікар притлумив вибух гніву. Він підвівся, почав натягувати кашкет і раптом пригальмував. Кинув головний убір на крісло і підійшов до вікна. Чоловік похмуро поглянув на двір, а потім перевів погляд на магістраль.

— Он там, — показав він рукою, — придорожній парк. Ми могли б облаштуватися в тому місці, але це дві милі звідси. Більшості доведеться йти пішки. — Він поглянув на абата Церкі, а потім замислено зазирнув у двір. — Подивіться на них. Вони хворі, поранені, розбиті, налякані. Включно з дітьми. Втомлені, калічні й нещасні. Ви хочете дозволити їм брести по трасі, немов череді, сидіти на сонці та в куряві і...

— Ні, я так не хочу, — відповів абат. — Дивіться... от ви мені щойно говорили, як людські закони зобов’язують вас читати й пояснювати це критичним жертвам радіаційного враження. Саме собою в мене це не викликає жодних осторог. Кесарю кесареве, якщо вже так потрібно. Але невже так складно зрозуміти, що я корюся іншим законам, який забороняє мені дозволяти будь-кому на довіреній території радити те, що Церква називає злом?

— О, це я чудово розумію.

— Дуже добре. Пообіцяйте мені одну річ — і можете користуватися нашим двором.

— Яку?

— Просто не радьте нікому йти до «табору милосердя». Обмежтеся самим діагностуванням. Якщо вам трапляться безнадійні випадки променевої хвороби, просто оголосіть нещасним те, що від вас вимагає закон, можете розраджувати їх на власний розсуд, але не говоріть їм іти і вбивати себе.

Лікар вагався.

— Гадаю, таке прохання справедливе стосовно тих пацієнтів, які сповідують вашу Віру.

Абат Церкі опустив очі.

— Пробачте, — нарешті промовив він, — але цього замало.

— Чому? Інших же не зв’язують ваші принципи. Якщо людина не належить до вашого віровизнання, то навіщо їй відмовляти... — Доктор аж задихався від гніву.

— Вам потрібне пояснення?

— Так.

— Якщо людині не відомі якісь факти і вона діє у власному невігластві, то й не несе за це провини, оскільки природної поінформованості було недостатньо для неї, щоби переконати в помилковості власних дій. Та хоч невігластво і виправдовує людину, воно не може виправдати саму дію, оскільки вона неправильна сама собою. Якщо я дозволю таку дію винятково через людське невігластво в питанні хибності власних учинків, то нестиму провину, бо знаю, що вона неправильна. Усе до болю просто.

— Послухайте, отче. Вони просто сидять і дивляться на вас. Дехто кричить. Дехто плаче. І кожен із них питає: «Лікарю, що можна зробити?» Як мені їм відповідати? Промовчати? Сказати, щоби просто помирали? Що би ви відповіли?

— «Моліться».

— Оце й усе, що можна сказати? Послухайте, єдине, відоме мені зло, — це біль. І боротися можу тільки з ним.

— Тоді Бог вам у поміч.

— Для мене краще вже поміч антибіотиків.

Абат Церкі хотів в’їдливо відповісти і вже було відкрив рот, але передумав. Натомість відшукав чистий аркуш паперу, ручку і підсунув їх опоненту.

— Просто напишіть: «Перебуваючи в абатстві, я не рекомендуватиму евтаназію жодному пацієнтові» — і поставте свій автограф. Після цього можете користуватися двором.

— А якщо відмовлюся?

— Тоді, мабуть, їм доведеться плентатися до вас дві милі по дорозі.

— З усіх безсердечних...

— Навпаки. Я даю вам можливість виконати свій обов’язок згідно із законами і без порушення законів, які визнаю я. Тому йтимуть вони по дорозі чи ні — це суто ваш вибір.

Доктор витріщився на чистий аркуш.

— Чим вас так приворожує ця розписка?

— Мені так хочеться.

Чоловік зігнувся над столом і почав писати. Подивився на результат, розписався і випростався.

— Ось так. От вам моя обіцянка. Гадаєте, вона вартує понад моє слово?

— Ні, і справді не вартує. — Абат згорнув аркуш навпіл і заткнув його в пальто. — Але ось вона в кишені мого пальта, і вам відомо про те, що вона в кишені мого пальта, і час від часу я можу на неї дивитися, от і все. До речі, ви тримаєте своє слово, докторе Корc?

Медик подивився на нього якусь мить.

— Я його триматиму, — буркнув він, крутнувся на закаблуках і вийшов геть.

— Брате Пате! — слабко гукнув абат Церкі. — Брате Пате, ти десь там?

— Так, превелебний отче? — у дверях з’явився його секретар.

— Ти чув?

— Тільки частково. Двері були відчинені, і я не міг не слухати. Ви не вмикали глушники...

— Ти чув, як він це сказав? «Єдине, відоме мені зло, — це біль». Чув?

Монах урочисто кивнув.

— І те, що тільки суспільство визначає правильність чи хибність учинку? Це також чув?

— Так.

— Любий Боже, ну, як ці дві єресі змогли повернутися назад у світ після всього пережитого? Невже в пеклі настільки бракує фантазії? «Змій обманув мене, і я їла»[239]. Брате Патріку, тікай краще, бо я зараз просто оскаженію.

— Домне, я...

— Чого чекаєш? Що там у тебе? Лист? Гаразд, давай-но його сюди.

Чернець передав конверт і вийшов геть. Церкі не став його негайно ж розпечатувати, а ще раз поглянув на зобов’язання доктора. Певно, нічого не варте. І попри те, той чоловік здався щирим. І відданим. Мусить бути відданим своїй справі — за ті гроші, які платить Зелена Зірка. У нього був вигляд людини, котра недосипає і перепрацьовує. Мабуть, відколи ракета стерла місто з поверхні Землі, тримався на самому бензедрині та пончиках. Стільки страждань навколо, тобі це все бридко, проте від усього серця докладаєш зусиль, щоби допомогти. Від усього серця — от у чім лихо. Звіддаля супротивник здається бузувіром, а придивишся, і вже можна розгледіти щирість, не меншу ніж у самого себе. Сам Сатана — і той, мабуть, виявиться найщирішою душею в світі.

Настоятель розпечатав конверт і прочитав листа. В ньому йшлося про те, що брат Джошуа з рештою вирушили з Нового Риму в неназваному напрямку, ймовірно, на захід. Також у повідомленні містилися зауваги щодо інформації про «Quo peregrinatur», яка просочилася до Внутрішніх сил зональної оборони. Через ці чутки Ватикан тепер доймали слідчі та розпитували про несанкціонований запуск космічного корабля... Очевидно, вони ще не відлетіли.

Невдовзі вони таки дізнаються про «Quo peregrinatur», але, з Божої ласки, вже буде запізно. А от що буде потім? Це питання бентежило абата.

Юридична сторона питання виглядала вкрай заплутаною. Закон забороняв несанкціоновані комісією запуски космічних апаратів. Отримувати дозвіл — довго та складно. Церкі був упевнений, що Сили оборони та комісія кваліфікують дії Церкви як злочинні. З іншого боку, її конкордат із Державою нараховує вже півтора століття[240], і він недвозначно позбавляв Церкву необхідності проходити дозвільні процедури та гарантував право відправляти місії на «будь-які космічні станції та / або планетарні аванпости, що не мають статусу „екологічно критичних“ або „закритих для нерегламентованої діяльності“, що встановлюється Комісією». За час дії конкордату всі станції в межах Сонячної системи були оголошені «екологічно критичними» та «закритими», з іншого боку, конкордат підтверджував право Церкви «володіти космічними кораблями та вільно подорожувати до відкритих станцій та аванпостів». Конкордат застарів. Його підписали ще тоді, коли про зорелітний рушій Беркструна в своїх диких фантазіях мріяла тільки людина, котра вважала, що з початком міжзоряних польотів у всесвіт одразу ж потягнуться валки нічим не обмежених емігрантів.

Насправді, все вийшло не так. Із народженням креслень першого зорельоти стало зрозуміло, що крім держави, жодна інша організація не має достатніх засобів чи коштів їх будувати, що неможливо мати вигоду з «міжзоряної комерції», облаштовуючи колонії на позасистемних планетах. І все ж таки, азійські урядовці запустили перших колоністів. І на заході зчинився крик: «Невже ми дозволимо „нижчим“ расам успадкувати зорі?» Під цей крик у напрямку Центавра один за одним гарячково вирушали космольоти з чорними, коричневими, білими та жовтими народами на борту. Тільки згодом, коли генетики довели, що через інбридинг генетичний дрейф у настільки малих расових групах призведе до виродження на колонізованих планетах, расисти зобов’язали колоністів формувати змішані команди.

Єдине, що цікавило Ватикан у питанні освоєння космосу, — це турбота про колоністів, відірваних від лона матері-Церкви її синів, які перебували на астрономічних дистанціях від іншої пастви. І все одно Новий Рим не користувався привілеєм конкордату і нікуди місії не відправляв. Адже між Державою та конкордатом все ще існували деякі суперечності, котрі давали комісії певні можливості, і в теорії свіжі закони могли повпливати на відправку місіонерів. Суди ніколи ці суперечності не розв’язували, оскільки прецедентів не виникало. Аж дотепер, коли Сили оборони перехопили групу брата Джошуа та дізналися, що вона перебуває в передстартовій готовності за відсутності будь-яких дозволів комісії та привілеїв. Церкі молився, аби групі пощастило відлетіти без судової тяганини, котра могла затягнутися на цілі тижні й місяці. Звісно, тепер уже скандалу не минути. Багато хто обвинувачуватиме Церкву не тільки в тому, що вона вчинила правопорушення проти Комісії, а й переступила принцип доброчинства. Бо відправила в космос церковних можновладців та жменьку шельмуватих монахів, а не взяла на борт сердешних біженців, які прагли земельних ділянок. Цей конфлікт Марти й Марії виникав раз у раз[241].

Раптом абат Церкі збагнув, що за останню добу-дві плин його думок змінився. Кілька днів тому всі чекали, як розверзнеться небо. Але від космічної об’яви Люцифера, коли він геть-чисто спалив місто, вже збігло дев’ять днів. І якщо не рахувати загиблих, скалічених і тих, котрі конають, це були дев’ять днів тиші. Може, найгіршого все ж таки вдасться уникнути? Настоятель, виявляється, думав про речі, які могли настати наступного тижня або наступного місяця, так нібито він — після всього цього — і справді міг настати. Зрештою, чому би й ні? Покопавшись у підсвідомому, Церкі зрозумів, що чесноту надії він іще остаточно не втратив.

Удень із міста повернувся один із ченців. Справившись там зі своїм завданням, він доповів, що посеред парку, за дві милі далі по автостраді, облаштовується табір для біженців.

— Здається, його профінансувала Зелена Зірка, домне, — додав він.

— Добре! — відповів абат. — Бо в нас тут уже перебір, я сьогодні мусив завернути три повні вантажівки.

Біженці галасували у дворі, і цей шум бив по напнутих, немов струни, нервах. Вічна тиша стародавнього абатства розлетілася на друзки від дивних звуків: нестримного реготу людей, котрі розповідають анекдоти, дитячого плачу, торохтіння каструльок і сковорідок, істеричного схлипування, крику медика Зеленої Зірки: «Агов, Раффе, тягни сюди клістирний шланг». Кілька разів абат притлумив у собі бажання підійти до вікна та нагримати на всіх у заклику до тиші.

Коли йому нарешті ввірвався терпець, настоятель узяв бінокль, стару книгу, вервицю і рушив до однієї зі старих веж, чиї товсті мури могли захистити від більшості звуків із двору. Книжка насправді була тоненьким зібранням анонімних поезій, авторство яких легенда приписувала міфічному святому, чия «канонізація» відбулася тільки в переказах і фольклорі Рівнин, а не ухвалою Святого Престолу. Направду, бракувало навіть фактажу про існування такої особи, як святий Поет Чудодійного Скляного Ока. Можливо, легенда про нього народилася тоді, коли один із перших Ганнеґанів отримав від блискучого фізика-теоретика та свого протеже незвичний дарунок — скляне око. Церкі вже забув, про кого йшлося: Пфардентротта чи Ессера Шона. За словами дарувальника, око належало поету, котрий наклав головою за Віру. (Яку саме, Петрову чи тексарканських схизматиків, — легенда змовчувала). Хай там як, а Ганнеґанові воно, очевидно, припало до вподоби, бо він наказав вкласти око в жменю маленької золотої руки, що її за певних церемоніальних нагод носили князі династії Гарків-Ганнеґанів. Талісман називали по-різному: Orbis Judicans Conscientias[242] або Oculus Poetae Judicis[243], — а рештки тексарканських схизматиків і досі шанували, немов реліквію. Кілька років тому хтось висунув несерйозну гіпотезу, немовби святий Поет і «непристойний віршомаз», згаданий одного разу в діаріушах Вельмишановного абата Джерома[244], — це одна й та сама людина. І єдиним суттєвим «доказом» служив факт, що цей Пфардентротт (чи, може, таки Ессер Шон?) відвідав абатство саме в часи, коли Вельмишановний Джером, який стояв на його чолі, і зробив відповідний запис у щоденнику, а свій дарунок Ганнеґан отримав десь після цього візиту. Церкі підозрював, що худий томик віршів насправді вийшов з-під пера котрогось із світських учених, котрі відвідали абатство заради вивчення Меморіалу приблизно в той самий період, що й «непристойний віршомаз», чи то пак — легендарний святий Поет. На думку Церкі, анонімні вірші були аж надто зухвалі як на будь-якого ченця Ордену.

Книга мала форму сатиричного діалогу, що лунає віршованими строфами між двома агностиками, котрі способом суто природного міркування намагалися довести, що існування Бога неможливо довести винятково способом природного міркування. І натомість тільки-но й спромоглися продемонструвати, що математична межа нескінченного «оспорювання певності», — з якою щось оспорюване вважається непізнаваним, в той час як це саме «щось оспорюване» є попередньою тезою про «непізнаваність чогось оспорюваного», — може дорівнювати твердженню абсолютної певності, хоч би й вираженого нескінченною низкою заперечень певності. В тексті простежувалися сліди теологічного числення святого Леслі[245], й хоча поетичний діалог між агностиками, названими як «Поет» і «Тон», здавалося, доводив існування Бога епістемологічним методом, його укладач-віршувальник був усього-на-всього сатириком; і ні поет, ні вчений так і не відцуралися своїх агностичних поглядів після досягнутого ними абсолютно певного висновку, заявивши: «Non cogitamus, ergo nihil sumus»[246].

Незабаром абат Церкі втомився думати над тим, чим же насправді була ця книга: високоінтелектуальною комедією чи схожим на епіграми фіглярством. Із башти можна було роздивитися автостраду і місто аж ген до меси на обрії. Він навів різкість бінокля на останню поділку і трохи порозглядав радарну установку, однак, схоже, там нічого цікавого не відбувалося. Потім він трошки опустив далековид і подивився на табір Зеленої Зірки в придорожньому парку. Його територію обтягнули мотузками. Там напинали намети. Комунальники проводили газ та електрику. Кілька людей піднімали знак над в’їздом на територію, але він саме був ребром до настоятеля, тому напис не прочитувався. Уся ця бурхлива діяльність нагадала йому кочовий «карнавал», який прибув до міста. Працював якийсь великий червоний двигун. Схоже, він мав паливню і щось подібне до казана, однак його призначення абат не розумів. Чоловіки у формі Зеленої Зірки поруч монтували якусь невелику карусель. Щонайменше дюжина вантажівок розташувалася на суміжній дорозі. Деякі були обтяжені лісом, інші — наметами та розкладними ліжками. Один нібито притягнув цілий причіп вогнетривкої цегли, а інший — кераміку та солому.

Кераміку?

Абат уважніше роздивися цей вантаж. На його чолі зібралася зморшка. Це були однотипні урни, перемежовані солом’яними прокладками. Десь він таке вже бачив, от тільки де.

Ще одна фура привезла велику «кам’яну» статую, яка, здогадно, могла насправді бути виготовлена з армованого пластику, і квадратну плиту, куди її потім, очевидно, ставитимуть. Фігура лежала горілиць у дерев’яному риштуванні та була обмощена пакувальними матеріалами. Розгледіти вдалося тільки ноги й одну витягнуту руку, що вибивалася з-під соломи. Скульптура виявилася довшою від кузова автомобіля, і її босі ступні звисали над заднім бортом. На одному з великих пальців було намотано червоний прапорець. Церкі замислився над загадкою. Навіщо марнувати цілий ваговоз на статую, коли більш потрібного здавалася вантажівка з провіантом?

Він стежив за чоловіками, які здіймали знак. Нарешті один із них опустив свій край дошки і подряпався вгору драбиною, щоби підкрутити верхні кронштейни. Спираючись на землю тільки одним кінцем, знак похилився, і, витягнувши шию, Церкі нарешті спромігся прочитати напис:

Табір милосердя №18

Зелена Зірка

Служба порятунку від катастрофи

Поквапом настоятель знову перевів погляд на фури. Кераміка!

Він одразу все згадав. Якось він проїжджав крематорій і бачив чоловіків, котрі розвантажували аналогічні урни з автомобіля тієї самої компанії. Абат крутнувся з біноклем у руках, шукаючи вантажівку з вогнетривкою цеглою. Вона кудись поділася. Нарешті він її знайшов, тепер машина стояла всередині парку. Цеглу розвантажували біля великого червоного механізму. Церкі ще раз його обдивився. Те, що на перший погляд видалося казаном, тепер більше нагадувало піч або домну.

— Evenit diabolus[247]! — прогарчав абат і поквапився до сходів.

Доктора Корса він знайшов у мобільній амбулаторії у дворі. Він саме прикручував жовтий квиток до лацкана піджака якогось старого, примовляючи, що йому треба в табір відпочинку під нагляд медсестричок, але з часом усе буде гаразд.

Церкі стояв, склавши руки на грудях, закусивши губу, і холодним поглядом роздивлявся лікаря. Коли дід пішов, Коре обачно підвів погляд.

— Перепрошую? — Він зауважив бінокль та ще раз подивився на абата. — А! — припустив він. — Я нічого не можу вдіяти з цим, геть нічого.

Настоятель кілька секунд не зводив із нього очей, а потім розвернувся та пішов геть. У себе в кабінеті він доручив братові Патріку зв’язатися зі старшим начальником Зеленої Зірки...

— Я хочу, щоби це негайно забрали з-під абатства.

— Боюся, відповідь прозвучить категорично — ні.

— Брате Пате, набери майстерні, нехай брат Люфтер підніметься до мене.

— Домне, його там немає.

— Тоді організуйте теслю й маляра. Підійде будь-хто.

Кількома хвилинами пізніше прийшло два ченці.

— Мені потрібно, щоби ви негайно виготовили п’ять легких плакатів із міцними довгими держаками, — наказав він їм. — Вони мають бути досить великими, аби читалися з відстані кварталу, проте настільки легкими, щоби людина могла носити їх кілька годин і не виснажитися. Справитеся?

— Звісно, владико. Що на них потрібно намалювати?

Абат Церкі написав текст.

— Великими яскравими літерами. Нехай очі самі вбирають їхній колір. У мене все.

Коли ченці пішли, він знову викликав брата Патріка.

— Брате Пате, збігай та знайди мені п’ятьох надійних, молодих і здорових новіціїв, бажано з комплексом мучеництва. Скажи їм, що з’явилася нагода повторити долю святого Стефана[248].

«Мене може чекати ще гірше випробування, — подумалось йому, — коли про це почують у Новому Римі».

Розділ 28

Комплету відспівали, та абат все ще був у церкві, у надвечірній сутіні він лишився стояти на колінах сам-один.

Domine, mundorum omnium Factor; parsurus esto imprimis eis filiis aviantibus ad sidéra caeli quorum victus difficilior...[249]

Він помолився за групу брата Джошуа — сміливців, які вирушили до зорельота, що здійметься в небеса назустріч непевності, куди серйознішій від будь-чого, із чим доводилося мати справу Людині на Землі. От за кого годилося невпинно молитися; адже немає особи вразливішої до злигоднів, що мордують дух і випробовують віру, обсідаючи розум сумнівами, ніж мандрівник. Удома на Землі в сумління є свої доглядачі та зовнішні возні, проте за її межами совість зостається наодинці перед Господом та Лукавим. Не введи їх у спокусу, молився Церкі, нехай вони тримаються шляху, обраного Орденом.

Опівночі його в церкві знайшов доктор Коре і тихо поманив до себе. Лікар мав цілковито зневірений і виснажений вигляд.

— Я щойно порушив дану вам обіцянку! — із викликом повідомив він.

Абат мовчав.

— Пишаєтеся? — нарешті запитав він.

— Не так щоб аж надто.

Вони прогулялися до мобільної амбулаторії і зупинилися в рясних променях блакитнуватого світла, яке лилося назовні з її дверей. Лабораторна куртка аж блищала від поту, медик витер чоло рукавом. Церкі дивився на нього із жалем, який можна відчувати до загублених душ.

— Звичайно ж, ми будемо негайно вибиратися звідси, — заявив Коре. — Просто мені здалося необхідним повідомити вас. — Він розвернувся і піднявся в автомобіль.

— Одну хвилинку, — затримав його священик. — Розкажіть-но далі.

— Навіщо? — знову пролунали ці задерикуваті інтонації. — Навіщо це мені? Аби ви могли полякати мене пекельним огнем? Їй і без цього дуже зле, як і дитині. Нічого я вам не скажу.

— Уже сказали. Я знаю, про кого йдеться. Дитині також виписали, еге ж?

Коре завагався.

— Променева хвороба. Теплові опіки. У жінки перелом стегна. Батько малюка загинув. Пломби в зубах фонять. Дитина ледь не світиться в темряві. Блювали одразу після вибуху. Нудота, анемія, випадання волосся. Сліпа на одне око. Мале постійно плаче через опіки. Не розумію, як вони пережили ударну хвилю. Я не можу їм нічим допомогти, крім як відправити до евкрематорів.

— Я їх бачив.

— Значить, ви розумієте, чому я порушив обіцянку. Друже, та мені якось жити з цим! Я не хочу довіку лишитися катом тій жінці і тій дитині.

— Приємніше бути їхнім убивцею?

— Це не раціональний аргумент.

— Що ви їй сказали?

— «Якщо ви любите своє дитя, врятуйте його від агонії. Прийміть милосердний сон якомога швидше». От і все. Ми зараз же вирушаємо. Ми оглянули всіх із радіаційними враженнями та найтяжчих поранених. Решті не стане гірше, якщо вони прогуляються кілька миль по дорозі. Більше постраждалих із критичними дозами тут немає.

Церкі подавсь було геть, а потім зупинився.

— Закінчуйте, — прохрипів він. — Закінчуйте і забирайтеся звідси. Якщо вас іще раз побачу... я не знаю, що зроблю...

Коре сплюнув.

— Мені наше сусідство тут подобається не більше від вашого. Дякую, ми вже.

Жінку з дитиною він знайшов розпластаною на ліжку в коридорі переповненого гостьового будинку. Вони горнулися одне до одного під ковдрою та плакали. Всередині тхнуло смертю й антисептиками. Жінка поглянула на темний силует проти світла:

— Отче? — Її голос здавався переляканим.

— Так.

— Нам кінець. Бачте? Бачте, що нам видали?

Він нічого не бачив, але почув, як її пальці пройшлися краєм папірця. Червоний квиток. Йому бракнуло голосу заговорити до неї. Абат просто став над ліжком, порився в кишені і видобув вервицю. Жінка зачула цокання намистин і пошукала їх навпомацки.

— Знаєш, що це?

— Звісно, отче.

— Тоді залиш собі. З користю.

— Дякую.

— Носи й молися.

— Я знаю, що мені потрібно робити.

— Не перетворюйся на співучасницю. Заради любові до Бога, до дитини, не перетворюйся...

— Лікар сказав...

Хвора не договорила. Абат чекав, щоби вона закінчила, але жінка все ще мовчала.

— Не перетворюйся на співучасницю.

Вона все одно нічого не казала. Церкі благословив їх і якомога хутчіше пішов геть. Жінка перебирала разки знаючими пальцями; абат не міг їй сказати щось таке, чого б вона вже не відала.

«Нарада міністрів закордонних справ на Ґуамі щойно завершилася. Спільного меморандуму так і не пролунало. Урядовці повертаються до своїх столиць. Важливість цієї наради і напруження, з яким цілий світ чекає на її результати, підштовхують коментатора до думки, що захід іще буде продовжено, а голови зовнішньополітичних відомств відступили, щоби кілька днів порадитися зі своїми урядами. Самі міністерства спростували всі попередні повідомлення, у яких репортери припускали крах цього заходу, що його він зазнав у розпал жорстких обвинувачень. Перший міністр Рекол зробив усього лишень одну заяву для преси: „Я повертаюся назад до переговорів із Радою регентів. Але мені сподобалась тутешня погода, сподіваюся колись іще приїхати сюди порибалити“.

Десятиденна пауза, яку взяли сторони, сьогодні добігає свого кінця, але всі впевнені, що домовленості про припинення вогню діятимуть і надалі. Єдина їм альтернатива — взаємознищення. Загинули два міста, однак не можна забувати, що жодна зі сторін не відповіла масованим контрударом. Азійські правителі стверджують, що вчинили відповідно до принципу „око за око“. Проте наш уряд переконує, що вибух в Іту-Ван не могла викликати ракета Атлантичної конфедерації. Обидві столиці на всі питання відповідають переважно химерною та замисленою мовчанкою. Закривавленими сорочками практично ніхто не вимахував, до всезагальної помсти не закликав. Через цей злочин, через верховенство лунатиків запанувала німа лють, але жодна зі сторін не прагне тотальної війни. Оборона залишається у повній бойовій готовності. Генштаб розродився оголошенням, що звучало практично як благання, де пояснювалося, що ми не вдаватимемося до найгірших засобів, якщо тільки Азія і собі стримуватиметься. Ось тільки далі в цій заяві говорилося: варто буде впасти їхній брудній бомбі, і ми відповімо тим самим і з такою силою, що в Азії тисячу років не зможе жити жодна жива істота.

Дивно, проте найменш обнадійливі звуки зараз лунають не зі сторони Ґуама, а від Ватикану в Новому Римі. Після закінчення наради з’явилися повідомлення, нібито папа Григорій покинув молитися за мир в цілому світі. А в базиліці відправили дві особливі служби: „Exsurge quare obdormis“[250], месу проти язичників, і „Reminiscere“[251], месу в часи війни, — після чого, говориться в повідомленні, Його Святість виїхав у гори для роздумувань та молитов про справедливість.

А тепер прослухайте...»

— Заткни його! — простогнав Церкі.

Молодий священик, який був поруч із ним, вимкнув передавач і широко розплющеними очима вирячився на абата.

— Не може бути!

— Що? Ти про Папу? Мені теж не віриться. Але я вже чув про це, в Нового Риму вистачало часу на спростування. Вони ж не сказали ні слова.

— І що це означає?

— Хіба не очевидно? Працює дипломатична служба Ватикану. Певно, там отримали звіт про результати конференції на Ґуамі. Мабуть, у Святого отця він викликав жах.

— Яке застереження! Який жест!

— Це не просто жест. Його Святість править ратні літургії не заради театральщини. Крім того, більшості здасться, що «меса проти язичників» стосується тих, хто перебуває за океаном, а «справедливість» — нашої сторони. — Настоятель закрив обличчя долонями і потер його. — Сон. Що воно таке, отче Легі? Ви ще пам’ятаєте? Я вже днів десять не бачив жодного людського обличчя, на якому не було би темних кіл під очима. Минулої ночі я не склепив повік через чиїсь крики в гостьовому будинку.

— Люцифер міцного сну не приносить, це точно.

— Куди ви дивитеся з того вікна? — раптом запитав Церкі. — Це геть інакше. Всі витріщаються у вікна, чекають, збираються щось там побачити. Якщо вона прилетить, то перед спалахом у вас не стане часу її розгледіти. А от на зблиск ліпше не дивитися. Годі вже. Це вже відгонить хворобою.

Отець Легі відвернувся від вікна.

— Так, Превелебний отче. Але я не її визирав. А дивився на грифів.

— Грифів?

— Їх не злічити. Десяток за десятком... кружляють цілий день.

— Де?

— Он там. Над табором Зеленої Зірки, далі по шосе.

— Ніякий це не знак. А просто здоровий апетит у стерв’ятників. Ах! Піду-но подихаю свіжим повітрям.

Надворі він зустрів пані Ґральс. Жінка несла кошик із помідорами, котрий одразу поставила на землю, як тільки абат наблизився.

— Ой, а я вам чогось та й принесла, отче Церкі, — промовила вона. — Вітер здув ваш знак, а за ворітьми вже стояла якась сердешна, то я й подумала, шо ви не проти побачитися зі старою бабою-помідорницею. Осьде, я вам троха помідорок принесла.

— Дякую, пані Ґральс. Оголошення ми зняли через біженців, але все гаразд. А от щодо помідорів, то це вам до брата Елтона. Він займається закупами для нашої кухні.

— Отче, я ж не про закупи. Хе-хе! Я вам їх задурно віддать хочу. Вам багато кого треба годувать. Усі ці сердешні навколо... Так шо вони вам задарма. Де їх поставить?

— Кухня для біженців... ні, залиште їх краще тут. Я гукну когось по них із гостьового будинку.

— Та я сама донесу. Сюди ж дотягнула. — Вона знову схопилася за кошик.

— Дякую, пані Ґральс. — Абат розвернувся і зібрався вже йти.

— Отче, заждіть! — гукнула вона. — На одну хвильку, вашмосць...

Настоятель притлумив у собі стогін.

— Пробачте, пані Ґральс, але я вже казав... — Він затнувся і поглянув на обличчя Рейчел. На якусь мить йому здалося... невже брат Джошуа мав рацію? Та хіба може... — Це все... це все питання вашої парафії та дієцезії, і я нічим вам...

— Ні, отче, я не про це! — промовила вона. — Я вас питацця про інше х’тіла: — (Ось же! Справді посміхнулася! Він був певен.) — Ви би не висповідали мене, отче? Звиняйте гріхи мої, шо турбую вас, але мені так шкода, шо я грішила, то було би незле, якби ви мені звиняли.

Церкі завагався.

— А чому не в отця Сіло?

— Сказати по правді, вашмосць, того, шо я грішу через нього. Я добре до нього ставлюся, але ті’ки-но побачу його лице, одразу втрачаю голову. Хай Бог його милує, а я не буду.

— Якщо отець вас образив, то все одно доведеться йому пробачити.

— Та я пробачаю, аякже. Але звіддаля. Кажу ж, я грішу через нього, і дратуюся, ті’ки-но його забачу.

Церкі хіхікнув.

— Гаразд, пані Ґральс. Я вас висповідаю, але мені спершу треба дещо зробити. Зустрінемося біля вівтаря Богоматері, того, що бічний, десь за півгодини. У першій сповідальниці. Вас це влаштує?

— Такечки! Хай благословить вас Господь, отче! — Вона низько розкланялася. Абат Церкі міг заприсягтися, що голова Рейчел ледь-ледь, але повторила всі кивки.

Він відмахнувся від цієї думки і рушив до гаража. Постулант уже викотив для нього машину. Настоятель заліз у салон, набрав пункт призначення, втомлено опустився на подушки сидіння, поки автопілот перемикав швидкості та розвертав легковика в напрямку воріт. Проминаючи їх, абат помітив на узбіччі жінку. З нею була дитина. Церкі тицьнув на кнопку «СКАСУВАТИ». Машина зупинилася.

— Очікую, — почулося з динаміків автопілота.

На жінці був гіпсовий корсет, який закутував стегна і ліве коліно. Вона спиралася на пару милиць і важко дихала. Якимось чином нещасна вибралася з гостьового будинку та пройшла через ворота, але рухатися далі, очевидно, не могла. Дитина трималася за одну з милиць і витріщалася на дорожній рух.

Церкі відчинив дверцята й повільно вибрався з машини. Жінка поглянула на нього, але хутко відвернулася.

— Дитино, чому ти не лежиш? — видихнув він запитання. — Тобі не можна підводиться. З твоїм-то стегном. Куди ти зібралася?

Вона перенесла вагу на іншу ногу, і її обличчя скривилося від болю.

— У місто, — відповіла вона. — Мушу йти. Термінова справа.

— Не настільки термінова, щоб її не міг зробити за тебе хтось інший. Я гукну брата...

— Ні, отче, ні! Ніхто за мене цього не зробить. Мушу йти в місто.

Вона брехала. Він був упевнений, що вона брехала.

— Ну, то добре, — промовив абат. — Я тебе підвезу. Все одно їду в тому напрямку.

— Ні! Я сама піду! Я... — Вона зробила крок і вхопила ротом повітря. Він її підхопив, уже коли жінка падала.

— Навіть якби сам святий Христофор[252] тримав твої милиці, дитино, ти не змогла би дошкандибати до міста. Ходімо, знову приляжеш.

— Я ж сказала, мені потрібно бути в місті! — сердито вереснула вона.

Налякана гнівом матері, дитина зайшлася в монотонному плачі. Жінка спробувала побороти свій страх, але потім здалася:

— Гаразд, отче. Ви мене підвезете?

— Тобі взагалі не варто було би їхати.

— Кажу ж, мені потрібно!

— Ну, то й добре. Давай допоможу... дитино... тепер ти.

Дитина істерично заверещала, коли священик підняв її в салон і посадив поруч із матір’ю. Мале міцно в неї вчепилося і почало монотонно схлипувати. Через довге бахмате вбрання та обсмалене волосся вгадати стать дитини з першого погляду було неможливо, проте абатові Церкі здавалося, що це дівчинка.

Він знову набрав пункт призначення на панелі управління. Автомобіль зачекав, поки в дорожньому русі не з’явилася пауза, виїхав на шосе і зайняв смугу для середньої швидкості. За дві хвилини вони вже наближалися до табору Зеленої Зірки; настоятель набрав команду перешикуватися у смугу з повільнішим рухом.

Навпроти місця, де розташувалися намети, врочистою ходою крокували пікетувальники в каптурах. Вони цугом ходили сюди-туди під знаком Табору милосердя, намагаючись з усіх сил не виходити за межі пішохідної зони. На свіжих намальованих плакатах пишався напис:

НАДІЇ ЗБАВТЕСЬ,

ЯК СЮДИ СТУПИЛИ[253]

Церкі збирався поговорити з ними, однак, маючи пасажирів, мусив задовільнитися лише побіжним поглядом, коли мітингарі пройшли повз машину. У рясах, опущених каптурах та зі своєю повільною, немов на поховальній церемонії, ходою новіції справляли потрібний ефект. Навряд чи це могло збентежити персонал Зеленої Зірки настільки, аби вони перемістили табір подалі від монастиря, особливо після того, як в абатстві дізналися, що невеличкий натовп сьогодні вже намагався криками, образами та камінням розігнати протестантів. У той час на узбіччі стояли дві поліцейські машини, а їх екіпажі нейтрально спостерігали за дійством. Оскільки нападники з’явившійся досить несподівано, а машини правоохоронців приїхали практично одразу ж за ними, — саме в ту мить, як один із хуліганів намагався вирвати плакат у пікетувальника, а представник Зеленої Зірки спішно відправився по судовий припис на заборону акції, — то абат підозрював, що цю виставу розіграли винятково для того, аби розжитися письмовою постановою. Її, певно, таки видадуть, але поки що Церкі документа не бачив і тому навіть не збирався відкликати новіціїв назад.

Він поглянув на статую, яку робітники табору вже встигли здійняти біля воріт, і аж скривився. Скульптура здалася йому схожою на фоторобот, який складають під час масового психологічного тестування, коли піддослідні отримують фотографії незнайомих людей, ескізи із їхнім зображенням і відповідають на запитання на взірець: «З ким би Ви найбільше хотіли познайомитися?», або «Хто з них, по-Вашому, найкращий батько?», чи «Кого би Ви намагалися уникнути?», «Хто з них, на Вашу думку, злочинець?» І в кожній категорії між фото з відповідями «найбільше» та «найменше» комп’ютер обирав якісь усереднені обличчя, що з першого погляду викликають ту чи іншу думку про характер особи, засновану на результатах масового тестування.

Церкі із відчаєм помітив, що статуя мала схожість із найбільш жіночними образами, в яких посередні чи навіть гірші від посередніх митці традиційно, і при цьому хибно, зображали особистість Христа. Солодке, аж нудне обличчя, очі з порожнім поглядом, манірний усміх, широко розпростерті в обіймах руки. Лопатисті, немов у жінки, стегна, груди з натяком на перса — хіба що то не складки накидки. «О, Господь Голгофи, — видихнув абат Церкі, — та невже ця потолоч Тебе уявляє саме таким чином?» Із зусиллям він міг собі уявити, як ця статуя промовляє: «Пустіть дітей! Не бороніть їм приходити до мене», — але навіть у думку не могли закрастися слова: «Ідіть від мене геть, прокляті, в огонь вічний»[254]. Такий би не вигнав торговців із Храму. Що за питання, міркував священик, ставили собі укладачі тих тестів; у чиїх збочених мізках міг народитися цей фоторобот? Це був просто анонімний christus[255]. На п’єдесталі читався напис: «РОЗРАДА». Але ж Зелена Зірка не могла не помічати схожості із традиційним гарненьким christus убогих митців. І попри те, запхніть його в кузов фури, пов’яжіть на великий палець ноги червоний прапорець — і ця замислена подібність уже потребуватиме ґрунтовних доказів.

Жінка поклала руку на ручку дверцят, вона спостерігала за панеллю управління машини. Церкі хутенько набрав команду «ШВИДКА СМУГА», й автомобіль стрілою понісся вперед.

— Сьогодні багато грифів, — промовив священик тихо, визираючи на небо з вікна.

Обличчя пасажирки нічого не виражало. Він хвильку дивився на неї.

— Донько, тобі болить?

— Яка різниця?

— Дитино, віддай свій біль Небу.

Вона холодно глянула на нього.

— Гадаєте, це втішить Бога?

— Якщо ти сама запропонуєш, так.

— Мені не зрозуміти Бога, якого втішає дитячий біль!

Священик скривився:

— Ні-ні! Бог радіє не болю, дитино. Адже Небеса радує стійкість душі у вірі й надії, й любові, попри всяку тілесну скорботу. Біль — це як спокуса, тільки в мінусі. Господа не втішають спокуси, які ятрять тіло; Його втішає, коли душа вивищується над усім цим і каже: «Геть, Сатано!» Із болем так само. Він спокушає до відчаю, гніву, зневіри...

— Побережіть сили, отче! Я не скаржуся. Я про дитину. Вона не розуміє вашої проповіді. Але їй болить. Їй болить, а от зрозуміти вас вона не може.

«От що на це сказати? — заціпеніло подумав священик. — Знову розповісти, що Людині якось було даровано чудесну невразливість, а вона її згубила в Едемському саду? Що дитина є клітиною від Адама, тому... Це правда, але в неї хвора дитина, вона сама хвора — і не слухатиме його».

— Доню, не роби цього. Просто не роби.

— Я подумаю, — холодно відповіла жінка.

— Колись у дитинстві в мене був кіт, — поволі пробурмотів абат. — Великий такий сірий котисько завширшки як маленький бульдог, з такими ж великими головою та в’язами. Лінивий і шкодливий. Такі часто здаються якимсь поріддям диявола. Натуральний котисько. Ви ж знаєте, про що я кажу.

— Трошки.

— Котолюби насправді котів не знають. Їх усіх просто неможливо любити, якщо ви їх знаєте. А ті, кого полюбили, котолюбам не до вподоби. От Зікі був якраз таким.

— Тут буде якась мораль? — підозріло поцікавилася жінка.

— Тільки в тому, що я його вбив.

— Стоп. Що би ви не збиралися мені розповісти, негайно спиніться.

— Його збила вантажівка. Переїхала задні лапи. До нашого будинку він якось доповз. Інколи подавав звуки, як під час котячих боїв, або чимось там шарудів, але переважно тихо собі лежав і чекав. Мені раз по раз говорили: «Його треба приспати». Я їм не дозволяв. Мені твердили, що жорстоко лишати тварину в такому стані. Нарешті я сам собі сказав, що коли вже цього не минути, то маю це зробити власноруч. Узяв рушницю, лопату і пішов із ним на узлісся. Поки рив яму, то поклав кота поруч із собою. А потім прострелив йому голову. Це була дрібнокаліберна гвинтівка. Зікі смикнувся кілька разів, аж раптом зіпнувся на лапи і поповз до кущів. Я вистрелив іще раз. Кіт розпластався на землі, і я, подумавши, що тепер він мертвий, поклав його в яму. Але після кількох шпол ґрунту Зікі стрепенувся, видряпався із землі та знову поповз у чагарі. Я скиглив голосніше від кота. Довелося добивати його лопатою. Отож, поклав нещасного назад у яму і ніби алебардою прохромив його заступом. Увесь цей час Зікі бився в конвульсіях. Мені потім сказали, що то просто спинномозковий рефлекс, але я не йняв віри. Я знав того кота. Він хотів долізти до кущів, просто лягти там і ждати смерті. Перед лицем Бога я шкодував, що не дав йому туди дістатися і померти, як помирають коти, лежачи десь на самоті, — з гідністю. Згадуючи цю історію, я завжди картаю себе. Зікі — просто кіт, але...

— Закрийте рота! — прошепотіла вона.

— ...але навіть стародавні язичники помітили, що Природа не дає нічого такого, чого би ви не могли стерпіти. Якщо це правда про котів, то хіба не більшою мірою це стосується істоти з раціональним мисленням та волею? Що би ви собі не думали про Небеса!

— Закрийте рота, трясця вам, закрийте ж рота! — шипіла жінка.

— Якщо мої слова звучать досить грубо, — промовив священик, — то це радше стосується тебе, ніж дитини. Сама ж говориш, що дитина не здатна зрозуміти. А ти, за твоїми ж словами, не скаржишся. Відтак...

— Відтак ви просите мене дозволити їй померти повільною смертю і...

— Ні! Я не прошу. Як священик Христовий, владою, даною мені Господом Усемогутнім, я наказую тобі не накладати руки на своє дитя, не офірувати його життя облудному богу прагматичного милосердя. Я не раджу. Я заклинаю та наказую іменем Царя Небесного Ісуса Христа. Це тобі зрозуміло?

Дом Церкі ще ніколи не промовляв таким тоном, і легкість, із якою ці слова зірвалися з його вуст, подивувала навіть самого священика. Він не зводив із неї очей, а жінка понурила погляд. На якусь мить абатові стало страшно, що вона розсміється йому в обличчя. У ці часи люди зазвичай підхіхікували, коли Свята Церква подекуди натякала, нібито й досі має право володарювати над усіма народами й державами. І все ж таки зболена жінка з маленькою дитиною при смерті на руках відчувала справжність його наказу. Намагатися пробудити голос її розуму — грубо. Тепер він про це шкодував. Простим і прямим приписом можна було би досягнути того, чого не судилося переконанням. Зараз їй просто потрібен владний голос, потрібен більше, ніж умовляння. Це було видно по тому, як вона понурилася, хоча наказ пролунав у якомога ласкавішій формі, наскільки це дозволяв тембр.

Вони в’їхали в місто. Церкі зупинявся на пошті, щоби вкинути листа, відтак коло Святого Михаїла, щоби із отцем Сіло перекинутися кількома словами про біженців, а тоді ще раз заїхав в управління Внутрішніх сил зональної оборони по копію свіжих розпоряджень щодо цивільного захисту. І кожного разу, коли він повертався до машини, боявся, що вже її не застане, але жінка так і сиділа з дитиною на руках, втупившись невидющим поглядом удалину.

— То ти мені скажеш, дитино, куди тобі було потрібно? — нарешті спитав він у неї.

— Ніде мені не потрібно. Я передумала.

Він посміхнувся.

— Але ж ти так поспішала в місто.

— Забудьте, отче. Я передумала.

— Добре. Тоді ми вертаємося додому. Може, дозволиш сестрам на кілька днів узяти клопіт над твоєю донькою?

— Я подумаю.

Машина неслася автострадою назад в абатство. Із наближенням до табору Зеленої Зірки абат зрозумів, що там щось змінилося. Пікетувальники більше не крокували своїм маршрутом. Вони стояли, збившись докупки, осторонь і про щось перемовлялися з правоохоронцями і третьою особою, не знайомою настоятелеві. Абат скомандував авто на смугу з повільнішим рухом. Один із новіціїв побачив і впізнав його машину та замахав своїм плакатом. Дом Церкі не збирався зупинятися, поки з ним у салоні були пасажири, але тут попереду на смуту вийшов поліцейський та помахав жезлом перед детекторами перешкод автомобіля. Автопілот миттєво зреагував і зупинив легковик. Корячись наступній команді, він з’їхав із дороги. Церкі не міг не послухатися. Підійшли двоє правоохоронців, списали номери та витребували права. Один із них допитливо глянув на жінку та дитину, зауваживши червоні квитки. Інший махнув рукою, показуючи на тепер пасивний шерег протестувальників.

— То це ви тут розвели своє страхопуддя, еге ж? — буркнув він до абата. — Он бачите того чоловіка в коричневому кітелі? В нього для вас маленька новина. Краще вам її вислухати. — І поліцейський кивнув головою в сторону опецькуватого чоловічка, які зазвичай водяться в судових залах. Той бундючно посунув до них.

Знову розплакалася дитина. Її матір непосидюче закрутилася на місці.

— Панове, цій жінці і її дитині зле. Я все підтверджую, але прошу дозволити нам їхати далі в абатство. Потім я повернуся без неї.

Поліціянт іще раз глянув на жінку:

— Пані?

Вона прикипіла поглядом до табору і підвела очі на статую, що височіла над входом.

— Я тут виходжу, — сказала безбарвним голосом абатова пасажирка.

— Вам стане краще, пані, — промовив він, іще раз подивившись на червоні квитки.

— Ні! — Дом Церкі схопив її за руку. — Дитино, я тобі забороняю...

Поліцейський миттєво перейняв священиків зап’ясток.

— Відпустіть! — гаркнув він, і вже лагідніше додав: — Пані, він — ваш опікун? Чи як?

— Ні.

— З якого дива ви забороняєте жінці виходити? — поставив питання руба поліцейський. — Ви тут, добродію, вже всім добряче в’їлися в печінки. Краще вам...

Церкі його не слухав, а заторохтів до пасажирки. Вона мотала головою.

— Ну, тоді дитину. Дозволь мені забрати дитину до сестер. Я наполягаю...

— Пані, це ваша дитина? — запитав у неї поліцейський. Жінка вже вийшла, але її маля все ще лишалося в руках настоятеля.

— Моя, — кивнула вона.

— Він вас утримував силоміць?

— Ні.

— Пані, що ви хочете робити?

Вона завагалася.

— Сідай назад у машину, — проказав дом Церкі.

— Збавте тон, добродію! — гаркнув поліцейський.

— Пані, як учинимо з дитиною?

— Ми сходимо тут обоє, — відповіла жінка.

Церкі грюкнув дверцятами і спробував завести автомобіль, але тут у вікно влетіла рука правоохоронця, натиснула кнопку «СКАСУВАТИ» та дістала ключ.

— Спроба викрадення? — забурмотів один поліцейський до іншого.

— Можливо. — Дверцята відчинилися. — Віддайте дитину матері!

— І дозволити, щоб її тут убили? — спитав абат. — Вам доведеться застосувати силу.

— Феле, ану зайди з іншого боку.

— Ні!

— Пропхни трохи жезл йому під пахву. Отак. Тягни! Пані, все гаразд... Ось ваша дитина. Ні, мабуть, у вас не вийде. Куди вам на отих милицях! Корсе? Де Корс? Агов, доку!

Абат Церкі вихопив із натовпу знайоме обличчя, що пробиралося до них.

— Дістаньте дитину, поки ми потримаємо цього психа, зробите?

Не сказавши ні слова, лікар зі священиком обмінялися поглядами, і дитину дістали з машини. Поліцейські відпустили руки абата. Коли один із них озирнувся, то побачив, що його впритул оточили новіції з піднятими плакатами. Він розцінив це як потенційний збройний напад і потягнувся до пістолета.

— Назад! — крикнув він.

Спантеличені послушники відступили.

— Вилазьте.

Абат вийшов із машини й тут-таки потрапив перед очі опецькуватого чиновника суду. Той поплескав його по руці складеним папірцем:

— Щойно виписали судову заборону, яку мушу вам зачитати та пояснити. Ось ваш примірник. Поліцейські — свідки, що її вручаю персонально, тому опиратися...

— Ой, дайте-но її сюди.

— Так би й одразу. Суд проголошує: «Беручи до уваги заяву позовної сторони про серйозне порушення громадського порядку...»

— Кидайте плакати в ту бочку з попелом, — звернувся Церкі до новіціїв, — якщо ніхто не заперечуватиме. — На слухання припису він часу не гаяв, але підійшов до правоохоронців під монотонне стакато судового кур’єра позаду. — Мене заарештовано?

— Саме вирішуємо.

— «...та явитися в суд зазначеного вище числа задля демонстрації причини, з якої судова заборона...»

— Якесь конкретне обвинувачення?

— З огляду на ваш тон — чотири або п’ять років за хуліганство влаштує? Із воріт знову вигулькнув Коре. Матір з дитиною провели в табір. Вираз обличчя в лікаря був серйозний, якщо не винуватий.

— Послухайте, отче... — промовив він. — Я розумію ваші почуття, але... Несподівано правим джебом абат Церкі поцілив лікарю межі очі. Коре утратив рівновагу і гепнувся прямо на проїзді. Вигляд він мав спантеличений. Кілька разів шморгнув, і раптом із носа заюшила кров. Поліція скрутила священикові руки за спиною.

— «...дотримуйтеся вказівок... — бубонів собі далі чиновник, — щоби рішення на користь позивача на основі мовчазної згоди з позовом...»

— Забирайте його в машину, — скомандував один із поліцейських.

Йшлося не про власний автомобіль священика, а патрульну машину.

— Суддя буде вами трохи розчарований, — з кислою мармизою завважив правоохоронець. — Тихо стійте тут. Один порух, і ми вас закуємо в кайданки.

Абат із поліцейським чекали біля їхньої машини, поки інший поліцейський, судовий чиновник та лікар розмовляли на в’їзді до табору. Коре притискав до обличчя носовичка.

Ця бесіда тривала п’ять хвилин. Неабияк присоромлений, Церкі обперся лобом об холодний метал автомобіля і намагався молитися. Тієї миті йому справді було байдуже до того, що вони вирішать. Абат думав тільки про жінку та її дитину. Його не відпускало переконання, що вона готова була змінити свою думку, лише хотіла почути наказ — «я, священик Господа Бога, заклинаю тебе...» Однак Церкі примусили зупинитися, і вона побачила, як над «священиком Господа Бога» сукупно бере гору «патрульно-постова служба Кесаря». Ще ніколи Царство Господнє не видавалося йому настільки далеким.

— Ну, то гаразд, добродію. Мушу визнати, тобі пощастило.

— Що? — настоятель підвів голову.

— Доктор Коре на вас не заявлятиме. Сказав, що отримав належне. Чому ви його вдарили?

— Поцікавтеся в нього.

— Цікавилися. Я просто намагаюся вирішити — забирати вас чи просто вручити повістку. Представник суду каже, що вас тут добре знають. Чим ви займаєтеся?

Церкі розшарівся.

— Вам це нічого не говорить? — показав він йому нагрудний хрест-пекторал.

— Тільки не тоді, коли людина, що його носить, роз’юшує носа іншій. Чим ви займаєтеся?

Церкі проковтнув останні рештки гордості:

— Я — абат громади братів святого Лейбовіца. Наше абатство — ось там далі по дорозі.

— І це дає вам право нападати на інших?

— Мені прикро. Якщо доктор Коре прийме мої вибачення, я готовий перепросити зараз же. Якщо ви мені вручите повістку, обіцяю прийти.

— Феле?

— У в’язниці повно переселенців.

— Послухайте, якщо ми зараз про все забудемо, то чи ви триматиметеся подалі і заберете своїх харцизів туди, де їм і годиться залишатися?

— Так.

— Гаразд. Тоді їдьте. Та спробуйте хоча би плюнути на дорогу, ми вас одразу оформимо.

— Дякую.

У парку десь грала каліопа[256]. Озирнувшись, Церкі побачив, що то крутилася карусель. Один із поліцейських змахнув піт із чола, поплескав представника суду по плечах, вони всі розсілися по своїх автомобілях і поїхали геть. Але Церкі навіть із п’ятьма новіціями в салоні все одно сидів наодинці із власним соромом.

Розділ 29

— Напевно, вас уже попереджали про вибуховість характеру? — вимогливо запитав отець Легі в покаянного.

— Так, отче.

— Ви ж усвідомлюєте, що це практично намагання скоїти умисне вбивство?

— В мене не було умислу вбивати.

— Намагаєтеся виправдатися? — не відчіплявся сповідник.

— Ні, отче. Умисел полягав у завданні болю. Я винувачу себе в тому, що подумки та діями порушив дух п’ятої заповіді і згрішив проти любові до ближнього свого та справедливості, чим накликав безчестя й ганьбу на свій сан.

— Ви усвідомлюєте, що порушили обітницю ніколи не вдаватися до насильства?

— Так, отче, і я глибоко шкодую про це.

— І що ваша єдина пом’якшувальна обставина полягає в тому, що ви побачили червоний квиток і піддалися раптовій емоції? Ви часто дозволяєте почуттям керувати вашими вчинками?

Інквізиція тривала, і настоятель абатства колінкував перед пріором, котрий мав винести припис вищій особі.

— Гаразд, — нарешті мовив отець Легі, — задля покаяння прокажете...

Церкі спізнювався на зустріч у сповідальниці на півтори години, та пані Ґральс усе ще чекала. Вона стояла навколішки між церковними лавами і, здавалося, спала. Присоромлений абат сподівався, що не застане жінки. Йому потрібно було ще промовити свої покаянні молитви, перш ніж сповідувати її. Тому він опустився на коліна перед вівтарем і ще двадцять хвилин читав згадані молитви, призначені йому на цей день отцем Легі. Та коли настоятель повернувся до кабінки, пані Ґральс уже була там. Він двічі звернувся до неї, поки та його нарешті почула, а коли підводилася, то ледь заточилася. Жіночка на якусь мить взяла паузу, щоб обмацати голову Рейчел, перевіряючи зморшкуватими пальцями її повіки та вуста.

— Дочко, щось трапилося? — запитав він.

Її погляд упав на високі вікна, а далі помандрував склепінчастою стелею й опустився донизу.

— Так, отче, — прошепотіла вона. — Я відчуваю Лихого поруч. Точно. Лихий уже поруч, зовсім поруч із нами. Мені треба сповідацця... і шось іше.

— Щось іще, пані Ґральс?

Вона нахилилася близенько до нього та зашепотіла, прикриваючись долонею:

— Сповідати Його також.

— Кого? Не розумію, — аж відсахнувся священик.

— Того, хто мене зробив такою, яка є, — проскиглила вона. А потім поволі її губи розпливлися в посмішці: — Я... я ніколи не могла йому вибачити за це.

— Вибачити Богу? Та як ви можете?.. Він справедливий. Він — сама Справедливість. Він — сама Любов. Як ви можете говорити...

Її погляд благав:

— Хіба не може стара помідорниця пробачити Йому за дрібку Його справедливості, перш ніж сповідацця перед Ним?

У дома Церкі пересохло в горлі, і він ледве зміг зглитнути. Абат глянув на підлогу, де виднілася двоголова тінь, що натякала про страхітливу Справедливість. Він не міг змусити себе докорити жінці за вибір слова «пробачити». В її простому вислові можна було уявити здатність пробачати справедливість нарівно з несправедливістю, адже Людина пробачає Господеві так само, як Господь пробачає Людині. «Тож нехай буде, як буде, — подумав він, поправляючи столу. — Вияви Свою терплячість до неї, Господи».

Перед тим, як ввійти до сповідальниці, жінка схилила коліна перед вівтарем, і священик помітив, що коли вона хрестилася, то торкалася чола Рейчел так само, як і свого. Він відіпнув важку завісу, сковзнув на свою половину кабінки та прошепотів крізь ґратки:

— Навіщо ти прийшла, донько?

— Пробачте мені, отче, бо я згрішила...

Вона говорила з паузами. Він не міг її бачити крізь чарунки ґраток, з-за яких тільки й лунали низькі та ритмічні нарікання Єви. Одне й те саме, одне й те саме, вічно одне й те саме, і навіть жінка із двома головами не могла вигадати нових способів вчинити зле, лише тільки бездумно наслідувати Першу. Все ще відчуваючи сором за свою поведінку із пасажиркою, поліцейськими і доктором Корсом, абат ніяк не міг зосередитися. Поки він слухав, у нього тремтіли руки. Ритм слів по той бік решітки здавався приглушеним та невиразним, ніби хто вдалині махав молотом. Уганяв цвяхи в долоні, прибиваючи їх до дерева. Alter Christus[257], він відчував вагу всякого тягаря, перш ніж перекласти його на плечі Єдиного, котрий ніс їх усі. Щось там було про її співмешканця. Якісь темні та секретні дії. Щось, що треба загортати в брудну газету і поночі закопувати в землю. От тільки розібрати щось до пуття абат не міг, а від цього його проймав іще сильніший жах.

— Якщо ви мені намагаєтеся розповісти про вину аборту, — прошепотів він, — то відпустити вам гріх у такому разі може тільки єпископ, тому, боюся...

Він замовк. Удалині щось гуркотіло, а з ракетного полігону чулося слабке рохкання пускових установок.

— Лихий! Лихий! — завищала стара жінка.

У нього заворушилося на голові волосся, відтак абата раптом охопила нераціональна тривога.

— Хутко! Покаяння! — бурмотів він. — Десять «Ave Maria», десять «Pater Noster»[258] прочитаєш після сповіді. А тепер хутко молитва покаяння!

Церкі почув мурмотіння з того боку ґраток і прожогом видихнув їй одпущення:

— Те absolvat Dominus Jesus Christus; ego autem eius auctoritate te absolvo ab omni vinculo... Denique, si absolvi potes, ex peccatis tuis ego te absolve in Nomine Patris...[259]

Не встиг він договорити, як з-за цупкої запони сповідальниці вже лилося яскраве світло. Воно з кожною миттю сильнішало, аж поки в кабінці не стало як уночі при повні. Шторка почала димитися.

— Зачекай, зачекай! — прошипів абат. — Нехай там усе скінчиться.

— ...кінчиться, кінчиться, — відлунив дивний негучний голос по той бік. Він не належав пані Ґральс.

— Пані Ґральс? Пані Ґральс?

Вона, заплітаючи язиком, відповіла сонним бурмотінням:

— Я ніколи не х’тіла... ніколи не х’тіла... не любила... любила... — Її голос стишився. Щойно до нього промовляв інший.

— А тепер швидко! Біжімо!

Навіть не чекаючи дізнатися, почула вона його чи ні, настоятель вискочив із кабінки та чкурнув проходом до репозиторія[260]. Навколо стало тьмяніше, але жар усе ще обпікав шкіру полуденним палом. «Скільки лишилося секунд?» — думав він. У храмі стояв дим.

Абат застрибнув у пресвітерій[261], перечепився на першій же сходинці, вирішив, що це він так схилив коліна, та підбіг до вівтаря. Гарячковими рухами дістав із табернакля даросховницю з Пресвятими дарами[262], іще раз упав на коліна перед Присутністю, вхопив Тіло свого Господа і кинувся бігти на відчай душі.

Будівля обвалилася.

Коли Церкі прийшов до тями, навколо була тільки курява. Його причавило в ділянці пояса. Лежачи долілиць, він спробував поворухнутися. Одна рука вільна, але інша потрапила під те, що його тримало. У вільній руці він усе ще тримав даросховницю, але та при падінні перекинулася, з неї злетіла кришка, і на землю випало кілька маленьких гостій.

Абат вирішив, що його з церкви викинуло вибухом. Лежачи в піску, він міг спостерігати рештки трояндового куща, потовченого каменепадом. На одній гілці досі трималася квітка — сорту «Вірменський сомон», зауважив чоловік. Її пелюстки обгоріли.

У небі гуркотіли двигуни, і крізь куряву все ще блимали голубі вогні. Спершу він геть нічого не відчував. Церкі намагався вигинати шию, аби роздивитися, що за допотопний монстр чавив його згори, але потім прийшов біль. Очі заслала полуда. Він тихо закричав. Більше абат не озирався. Над ним височіло п’ять тонн каміння, яким нізащо не випустити на волю те, що лишилося від нижньої частини його тіла.

Священик почав збирати маленькі гостії і жваво совав вільною рукою, охайно вибираючи їх із піску. Адже вітер міг рознести дрібні крихти Христа по всіх усюдах. «Хай там як, Господи, а я ризикнув, — думалося йому. — Кого тут соборувати? Кому віатикум — останнє причастя? У такому разі вам доведеться доповзти до мене самим. Чи є хто живий?»

Він не чув ні одного голосу на фоні жахливого гуркотіння.

Очі заливала цівочка крові. Він її стирав передпліччям, щоби не вимазати в кров пальці, якими міг торкнутися облаток. «Не та кров, Господи, — моя, не Твоя. Dealba me[263]».

Більшість розкиданої Жертви він повернув назад у даросховницю, але кілька проскурок-утікачок опинилися за межами досяжності. Абат потягнувся за ними, але в очах йому знову потемніло.

— ІсусМаріяИосип! Поможіть!

Ледве-ледве він розчув відповідь, слабку й практично нечутну на тлі виття із неба. Це був той дивний тихий голос, свідком якого він став раніше в сповідальниці. І знову він звучав луною його власних слів:

— ісус марія йосип поможіть

— Що? — гукнув Церкі.

Він крикнув кілька разів, але у відповідь ніхто не озвався. Курява почала осідати. Священик поклав на місце кришку даросховниці, щоб уберегти від пилу облатки. Якийсь час він лежав із заплющеними очима і не рухався.

У священнослужителів є один клопіт: рано чи пізно доводиться чинити так, як ти радиш іншим. Природа не дає нічого такого, чого б ви не могли стерпіти. Заслужив. «Сам же казав їй слова Стоїка[264] ще перед словами Бога», — думав він.

Йому не стільки боліло, скільки несамовито свербіло в тій частині тіла, яку привалило. Церкі спробував почухатися, але пальці наштовхнулися на голу скелю. Він уп’явся в неї рукою, здригнувсь і забрав правицю. Свербіж доводив його до сказу. Побиті нерви віддавали дурні накази чухатися. Абат почувався геть зле.

«Що ж, докторе Корсе, звідки вам знати, яке зло більше — свербіж чи біль?»

Над таким він аж трохи посміявся. І цей сміх знову вкинув настоятеля в непритомний стан, із якого він видряпався під акомпанемент чиїхось криків. Раптом до священика дійшло, що це він сам кричить. Церкі раптом стало страшно. Сверблячка трансформувалася в агонію, але кричав він од тваринного страху, а не болю. Навіть дихання тепер викликало агонію. Остання його не відпускала, але терпіти він ще міг. Страх постав од свіжого присмаку чорнильної темряви. Здавалося, вона нависає над ним, жадає його, зголодніло вичікує на нього — чийсь невситимий чорний апетит із жагою до душ. Біль терпимий, а Жахливий Морок — ні. Або там у ньому щось причаїлося, чого не повинно було існувати, або тут залишалося щось, що він іще мав виконати. Варто здатися на ласку темряви — і він уже нічого не зможе зробити або виправити.

Присоромлений власним страхом, абат спробував молитися, але виходило якось не по-справжньому. Ніби він вибачався, а не прохав, ніби останню молитву було вже мовлено, останню кантику проспівано. Страх його не відпускав. Чому? Він намагався подумати про нього раціонально. «Джете, ти бачив, як помирають люди. Як помирало багато людей. На вигляд це просто. Вони ніби вигорають. Потім короткий спазм, і все. Той чорнильний Морок — прірва між агам та Асті[265] — щонайчорніший Стікс, провалля між Господом та Людиною. Послухай-но, Джете, ти ж таки віриш у те, що по той бік є Щось, правда? То навіщо труситися?»

У пам’яті Церкі спливла і настійливо залунала строфа із «Dies Irae»:

Quid sum miser tunc dicturus?

Quern patronum rogaturus,

Cum vix justus sit securus?

«Що скажу, нещасний, Богу?[266] Звідки ждать на допомогу? Чує й праведний тривогу». Vix securus? Чому праведний має відчувати тривогу? Не може ж він проклясти праведних! То чому я тремчу?

І справді, докторе Корсе, зло, на яке навіть ви повинні були би зважити — це не страждання, а нераціональний страх страждання. Metus doloris[267]. Спаруйте це з його полярною протилежністю, жаданням убезпеченості для цілого світу, з Едемом — і мали би свій «корінь зла», докторе Корсе. Мінімізувати страждання і максимізувати безпеку — природна й відповідна мета для суспільства та Кесаря. Але потім якось вона стала єдиною метою, єдиною засадою закону. Її спотворили. Відтак — це призвело до протилежного, тобто максимального страждання та мінімальної безпеки.

У світу є клопіт, і це я. Як вам таке, докторе Корсе? Ти я Адам Людина ми. Ніякого «світового зла», крім того, яке в нього приносить Людина — я ти Адам ми — із невеличкою допомогою батька лжі. Ганьте будь-що, ганьте хоч самого Бога, тільки не треба ганити мене. Докторе Корсе? Тепер єдине зло у світі, докторе, — це те, що світу більше не існує. Що натворив біль?

Він знову слабко засміявся, і цим скаламутив чорнила.

— Я ми Адам, але Христос, Людина я; Я ми Адам, але Христос, Людина я, — промовив він уголос. — Знаєш що, Пате?.. вони б... разом... краще б уже прицвяхованим, але не самому... коли збігаєш кров’ю, то краще в товаристві. Бо... Бо тому що. Бо тому, що Сатана хоче, щоби Людиною повнилося Пекло. Ну, тобто — бо тому, що Сатана хоче, щоби Людиною повнилося Пекло. Бо Адам... І все одно Христос... Але все ж таки я... Послухай, Пате...

Цього разу абат затратив більше часу, щоби відігнати Морок геть, але байдуже. Конче мав пояснити Патові все перед тим, як остаточно в нього зануриться.

— Послухай, Пате, бо... саме тому я сказав їй, що дитинку необхідно... ось чому я. Я хотів сказати. Я хотів сказати, що Ісус ніколи і нічого, в дідька, не просив людину робити, чого не робив би Ісус. Саме тому і я. Тому і я не міг дати їй піти. Пате?

Церкі кілька разів кліпнув. Пат зник. Світ знову кристалізувався, і чорноти не стало. Раптом він з’ясував, чого боявся. В нього залишалася одна справа, перш ніж Морок остаточно зімкнеться над ним. Господи, благаю, дай мені жити, поки я це не виконаю. Він боявся померти до того, як вистраждає стільки ж, скільки й та дитина, яка не могла цього збагнути, та дитина, яку він намагався порятувати для подальших страждань... ні, не для, а всупереч їм. Він наказував її матері в ім’я Христа. І він не помилявся. Але зараз він боявся піти в темряву, перш ніж витерпить стільки, скільки Господь допоможе йому витерпіти.

Quem patronum rogaturus,

Cum uix justus sit securus?

Нехай тоді це буде заради дитини та її матері. Мушу й сам приймати те, на що прирікаю. Fas est[268].

Це рішення нібито применшило його біль. Якийсь час абат тихенько лежав, потім вирішив ще раз обережно поглянути на кам’яну гору. Там більше, ніж п’ять тонн. Там всі тисяча вісімсот років. Вибух розвалив крипти, бо між камінням виднілися кістки. Він помацав вільною рукою, натрапив на щось гладеньке і нарешті зміг його виколупати. Кинув у пісок поруч із даросховницею. Щелепної кістки бракувало, але в цілому череп був неушкоджений, якщо не зважати на отвір в лобі, з якого стирчала скіпка сухого напівзогнилого дерева. Схоже на залишки стріли. Череп, виглядало, був дуже давнім.

— Брате, — прошепотів він, адже в цих криптах ховали тільки ченців Ордену.

«Що ти для них зробив, Скелете? Навчав їх читати й писати? Допомагав відбудовуватися, подарував Христа, допоміг відновити культуру? Ти не забув їх попередити, що райського саду не варто чекати? Звісно ж, не забув. Благослови тебе, Скелете, — подумав він і великим пальцем по лобу провів хресне знамення. — За всі твої потуги тобі відплатили стрілою межи очі. Тому що там позаду більше п’яти тонн та тисячі восьмисот років скелі. Там, мабуть, усі два мільйони років... з часу першої Ното inspiratus»[269].

Абат знову почув голос... тихий голос-відлуння, який недавно відповідав йому. Цього разу він долинав у формі дитячого співу: «Ла ла ла, ла-ла-ла...»

І хоча цей голос здавався тим самим, що й у сповідальниці, він однозначно не міг належати пані Ґральс. Пані Ґральс пробачила би Богу і побігла додому, якби встигла вчасно вибратися із каплиці... і, будь ласка, Господи, пробач за такий поворот. Чи, може, насправді ніякого повороту й не було?

Послухай, Старий Скелете, можливо, я мав сказати Корсу саме це? Дорогенький Корсе, чому б тобі не пробачити Богу за те, що він дозволяє біль? Якби він його не дозволив, то вся людська хоробрість, відвага, шляхетність, самопожертва — все це не мало би сенсу. Ну, і крім того, ти лишився би безробітним, Корсе.

Можливо, ми забули згадати про це, Скелете. Бомби й дитинна істерика, коли світ став жорстоким через те, що не зміг відбудувати напівзабутий Едем. Ось ця гіркота противна Богу особливо. Послухай-но, Людино, тобі доведеться позбутися цієї гіркоти — «висповідати Бога», як, мабуть, сказала би вона. Перше від усього, перше від любові.

Але ж бомби й істерика. Ці не пробачають.

Настоятель трохи поспав. Це був природний сон, а не та потворна одержимість порожнечею Мороку. Пішов дощ, прибив пилюку. Коли він прокинувся, то побачив, що не сам. Церкі відірвав щоку від багнюки і суворо на них подивився. Троє сиділи на купі битого каміння і прикипіли до нього врочисто-похоронним поглядом. Абат поворухнувся. Вони розправили чорні крила і знервовано зашипіли. Він кинув у них камінь. Двоє злетіли й почали описувати кола вгорі, а третій так і сидів, човгаючи лапами та поважно дивлячись на монаха. Темний птах-виродок, але не такий, як той Морок. Цей жадав лише його тіла.

— Твій обід поки що не готовий, брате-пташе, — роздратовано проказав абат. — Доведеться почекати.

Навряд чи птахові варто сподіватися на багато перекусів, перш ніж він сам стане харчем для інших. Його оперення було попечене спалахом, а одне око не розплющувалося. Птах промок під дощем, і абат підозрював, що цей дощ сам собою ніс смерть.

— ла ла ла, ла-ла-ла чекай чекай чекай поки він помре...

Знову цей голос. Церкі боявся, що він міг бути галюцинацією. Але птах також його чув. І не зводив погляду із чогось, що лишалося за межами зору абата. Врешті-решт він хрипло зашипів і злетів у повітря.

— Поможіть! — слабко закричав абат.

— поможіть, — змавпував його той голос.

Перед настоятелем із-за гори каміння вийшла двоголова жінка. Вона спинилася і поглянула на нього.

— Дякувати Богу! Пані Ґральс! Спробуйте відшукати отця Легі...

— дякувати богу пані ґральс спробуйте відшукати...

Чернець прокліпав криваву полуду з очей та уважно придивився до неї.

— Рейчел, — видихнув він.

— рейчел, — відповіла істота.

Вона опустилася перед ним навколішки і сіла на п’яти. Вона дивилася на нього холодними зеленими очима та невинно посміхалася. В її погляді читалася тривога, перемішана з подивом і цікавістю, можливо, із ще чимось іншим, та, вочевидь, вона не розуміла, що абата мучить біль. Щось в її очах відволікало увагу від усього іншого. Але потім Церкі помітив, що голова пані Ґральс міцно спала на іншому плечі, тоді як Рейчелина посміхалася. Це була юна сором’язлива усмішка в надії на дружбу. Священик спробував іще раз.

— Агов, чи є хто живий? Приведіть...

Відповідь пролунала мелодійно та врочисто:

— агов чи є хто живий приведіть... — Вона ніби смакувала слова, карбуючи їх одне за одним. А понад ними ширяла її усмішка. Губи Рейчел продовжували ворушитися, коли голос вже відлунав. Це не просто осмислене наслідування, подумалося йому. Вона намагалася щось сказати. Передати ідею: «Я схожа на тебе».

Але ж вона щойно народилася.

«І ти якась не така». Церкі помітив це зі святобливим страхом. Він пам’ятав, що пані Ґральс потерпала на артрит обох колін, але тіло, що колись належало їй, зараз стояло на колінах та сиділо на п’ятах із гнучкою молодечею поставою. Ба більше, зморшкувата шкіра старої жінки здавалася тепер пружнішою і аж наче трошки світилася, ніби в старі, зашкарублі тканини вдихнули нове життя. Раптом він помітив її руку.

— Ви поранені!

— ви поранені.

Церкі показав на її руку. Замість подивитися, куди показував абат, жінка повторила його жест, уп’явшись очима в його палець, і витягнула свою руку — ушкоджену — назустріч. Крові майже не було, але на ній було щось із десяток порізів, один із яких здавався досить глибоким. Чоловік потягнув за її палець, щоби поближче глянути на рану. Дістав із неї п’ять скляних друзок. Вона або нею розбила вікно, або ж її шлях пролягав повз шибку, яку висадило вибухом. Тільки раз на руці проступила кров — коли Церкі витягнув з рани кількадюймову скалку. А від решти лишалися тільки голубуваті сліди без кровотечі. Абатові це нагадало сеанс гіпнозу, на якому довелося якось побувати і який потім вважав шахрайством. Коли він знову поглянув на її обличчя, то його благоговіння тільки підсилилося. Вона все ще усміхалася до нього, ніби видалення скляних друзок їй анітрохи не заважало.

І ще раз настоятель глянув на обличчя пані Ґральс. Воно посірішало, і на ньому проявилася відчужена коматозна маска. Губи набули знекровленого кольору. Священик чомусь був певний, що вона помирає. Він навіть уявляв, як голова в’яне і потім відпадає, немовби струп чи пуповина. Ким же була Рейчел? І чим?

На покроплених дощем каменях ще залишалося трошки вологи. Абат змочив кінчик одного пальця і поманив жінку нахилитися ближче до себе. Чим би вона не була, доза отриманої радіації не дозволить їй довго прожити. Вологим пальцем він почав малювати на її чолі хреста.

— Nisi baptizata es et nisi baptizari nonquis, te baptizo...[270]

Далі Церкі нічого зробити не встиг. Жінка хутко відсахнулася від нього. Її посмішка застигла і зникла. «Ні!» — немовбито промовляв увесь її вигляд. Рейчел відвернулася, стерла сліди вологи з лоба, заплющила очі й опустила руки на коліна. На обличчі жінки з’явився вираз цілковитої байдужості. Її постать зі схиленою головою ніби натякала на те, що вона молиться. Поступово в цій байдужості народилася усмішка. Вона все ширшала. Коли жінка розплющила очі та поглянула на священика знову, це було те саме приязне обличчя, як і раніше. Та ось Рейчел заозиралася навколо, ніби чогось шукаючи.

Її погляд упав на даросховницю. І перш ніж абат встиг заперечити, вона підібрала святиню. «Ні!» — хрипко прокашляв він і потягнувся, щоби забрати ківорій. Але жінка виявилася надто швидкою для нього, а саме зусилля коштувало Церкі непритомності. Повернувшись до тями, абат підняв голову, однак перед його очима стояв туман. Рейчел усе ще сиділа навпроти. Нарешті він роздивився, що в лівій руці вона тримає золоту чашу, а в правій, елегантно затиснувши між великим та вказівним пальцями, — одну гостію. Жінка пропонувала дари йому чи, може, це тільки примарилося, як щойно собі уявляв, нібито говорить із братом Патом?

Священик зачекав, поки туман не розвіється. Цього разу на його повне зникнення годі було й сподіватися.

— Domine, non sum dignus,.. — прошепотів чоловік, — sed tantum die verbo...[271]

Він прийняв облатку з її рук. А вона закрила даросховницю кришкою і поставила під камінним виступом у захищенішому місці. Її жести були нетрадиційними, але шаноба, з якою жінка поводилася із ківорієм, переконала священика в одному: під покровом вона відчувала Присутність. Та, яка ще не опанувала слова й не розуміла їх, зробила це немовби за прямою вказівкою у відповідь на його спроби охрестити її по-звичайному.

Монах спробував сфокусуватися, аби ще раз поглянути в очі цьому створінню, яке наче говорило до нього жестами: я не потребую твого першого Таїнства, Людино, але я достойна здійснити це Таїнство Життя. Тепер він знав, хто перед ним, і слабко зашморгав носом, коли вкотре не зміг навести різкість погляду та зазирнути в холодні, зелені, незворушні очі тої, котра народилася вільною.

— Magnificat anima теа Dominum, — прошепотів чоловік, — і дух мій радіє в Бозі, Спасителі моїм, бо Він зглянувся на покору слугині Своєї... — Своїм останнім учинком він хотів би навчити її цих слів, адже був певен, що вона має щось спільне з Дівою, котра вимовила їх першою.

— Magnificat anima mea Dominum et exultavit spiritus meus in Deo, salutari meo, quia respexit humilitatem...[272] — Йому забракло подиху закінчити фразу. Знову полуда рясно заслала очі, Церкі більше не бачив її постаті. Але прохолодні пальці торкнулися його чола, і пролунало її єдине слово:

— Живи!

А потім вона зникла. І тільки відлунював її голос, затихаючи удалині між руїнами:

— ла ла ла, ла-ла-ла...

Образ тих холодних зелених очей не відпускав його до самої смерті. Він не питав, навіщо Господеві знадобилося вирощувати істоту первісної невинності на плечі пані Ґральс або чому він обдарував її Надприродною благодаттю Едему — дарунками, які Людина грубою силою вкотре з часу їх утрати намагалася відвоювати в Неба. Він бачив первісну невинність у тих очах, а ще — обіцянку про воскресіння. Один погляд став винагородою, і Церкі плакав з удячністю. А згодом опустив обличчя в бруд і чекав.

Більше ніхто не прийшов. Він так нічого й не побачив, не відчув, не почув.

Розділ 30

Вони співали, піднімаючи дітей на корабель. Вони співали давніх космонавтських пісень і допомагали дітям одному за одним спинатися по трапу вгору, де їх приймали руки сестер. Вони співали від щирого серця, аби розвіяти страх у малечі. Але покинули, коли вибухнув обрій. Остання дитина піднялася на зореліт.

Виднокрай ожив спалахами, коли ченці ступили на щаблі трапа. Весь овид мрів червоним світлом. А хмарне пасмо народилося там, де перед тим не виднілося жодної хмаринки. Ченці на сходнях відвернулися від спалахів. А коли ті погасли, то озирнулися назад.

Грибоподібна парсуна Люцифера осквернила своїм видом небо над хмарним пасмом. Вона поволі здіймалася, немовбито якийсь титан неквапом спинався на ноги після століть, проведених в ув’язненні під землею.

Хтось гаркнув наказ. Ченці заворушилися. Незабаром усі піднялися на борт.

Останній монах на вході затримався у відчиненому шлюзі. Він зняв сандалі.

— Sic transit mundus[273], — пробурмотів чернець, обернувшись поглянути на заграву. Він обтрусив підошви сандалів одна об одну, почистивши їх від пороху. Сяйво тепер заливало третину неба. Чоловік пошкрябав бороду, востаннє подивився на океан, відступив углиб та замкнув за собою люк.

Щось засвітилося, сяйнуло вогнем, тонко завищало, і зореліт понісся в небеса.

Монотонний прибій шумів на узбережжі і виносив хвилями якийсь сплав дерев. За бурунами плавав покинутий гідролітак. Мине небагато часу, його підхопить течія і викине на берег разом із іншим деревом. Він похилиться на одне крило і зламає його. В прибережних хвилях кружляли креветки, горбані[274], які ними живилися, й акула, котра з насолодою жувала горбанів — жорстока морська розвага.

З-над океану прилетів вітер, застеливши все покрівцем дрібного білого попелу. Той сипався в море та на його хвилі. Хвилі виносили на берег мертвих креветок і сплав дерева. Потім вони виносили на берег горбанів. Акула сховалася в найглибших водах і плавала в холодних чистих течіях. Того року їй було по-особливому голодно.