Катастрофа в раю

ПОДАЧА ЧЕТВЕРТА ПОТРОХУ ЗДОБУВАЮ ВТРАЧЕНУ РІВНОВАГУ, ДЕЩО ПРОЯСНЮЄТЬСЯ, А ДЕЩО ЗАТУМАНЮЄТЬСЯ ЩЕ ДУЖЧЕ

— Так з чого почнемо? Що вас найбільше цікавить?

Моєму екскурсоводу довелося довго чекати на відповідь. Я ніяк не міг намилуватися собою. Нарешті набув імпозантності, такої недосяжної для мене раніше там, на Землі. Лиса перука прикрила жалюгідні рештки волосся на потилиці, які завжди виводили з рівноваги — і розчісувати нема чого, і стригти жаль. Тепер череп виблискував ідеально відполірованою поверхнею. Вуха, завжди вистовбурчені, притиснуто перукою, зверху наклеєно слухові ситечка. Над маківкою стирчать симпатичні антенки. Все тіло, натерте коричнюватим кремом, приємно виблискує.

Молодець Ерудит! Таке, виявляється, прізвисько має двійник вождя племені. Під ним він фігуруватиме відтепер не тільки в своєму житті, але й у моєму тексті.

Особливо ж радували зручні легкі трусики з місткою кишенею ззаду. Червоні трусики, які носять роботи. Тепер є куди класти блокнот і олівець. І ходити можна по-людському. І телевізор та транзистор не потрібні.

Ніби на світ заново народився.

— Інкогніто забезпечено, — радісно відповів Ерудиту. — А з чого починати, вирішуйте ви. Мені однаково.

— Гаразд. Поїдемо на КЮЗ. КЮЗ — комбінат юної зміни.

Мені все більше подобався екскурсовод. Ерудит відрізнявся від стандартних роботів не лише обсягом інформації. Він не тільки знав факти, а й умів зіставляти їх. З ним гарно. Тримається невимушено, з гідністю, не величає мене володарем, не гнеться в три погибелі.

— Виховання молоді в раю повністю передоручено державі, точніше, нам, — сказав Ерудит в атомокарі. — Саме тому кількість населення Кібертонії катастрофічно падає. Може статися так, що незабаром роботам не буде кого обслуговувати… А середня тривалість життя кібертонця, між іншим, висока — сто десять років. І, незважаючи на такі успіхи в охороні здоров’я. Їх меншає й меншає…

— Хм, не розумію… Мені здається, кібертонці, та й кібертонки… як би це висловитися… З Палацу духовної культури і з карнавалу виніс враження…

— Ви не врахували однієї дрібнички, — зауважив екскурсовод. — Інстинкт продовження роду зазнав у кібертонців певної трансформації, переродився поступово на спрощений статевий інстинкт. Між іншим, коли я вперше побачив вас у Палаці праці, ще сумнівався… Може, ще один Гомо об’явився, подумав. А от на карнавалі остаточно переконався: це таки пришелець з інших світів. Ви дуже вчасно завітали до нас… Але я відхилився від теми нашої бесіди… Так от, справа не лише в тому, що кібертонці забезпечені надійними протизаплідними засобами. Вони втратили складний комплекс батьківських почуттів. Немовля відразу після народження потрапляє на КЮЗ. Більше ніколи мати його не побачить, а якщо й побачить, то, цілком природно, не впізнає. Дитина сама з певністю не знає, хто ж її батько.

— Ідеальні умови для аліментників…

— Що-що? Не розумію.

— Та це вже з іншої опери. Продовжуйте, будь ласка.

— Так от, звідки ж візьмуться так звані батьківські почуття? Вагітність розглядається як марудна неприємність, якої треба якнайшвидше збутися. Діти, власне, з’являються внаслідок випадкового збігу обставин, пов’язаних здебільшого з надмірним споживанням алкогольних напоїв. Не доводиться дивуватися, чому кожне наступне покоління кібертонців опускається все нижче й нижче…

Атомокар тим часом підплив до масивних воріт. Екскурсовод дав знак роботу-сторожу. Ворота відчинились.

— До першого корпусу, — сказав Ерудит, коли атомокар поплив тінявою алеєю. — Подивимося на новонароджених.

Перший корпус зустрів нас незвичайною тишею.

— На новонароджених, як завжди, неврожай.

Справді, у залі стояло дві колиски. Біля них сновигав загін роботів. Одні тримали напоготові свіжі пелюшки, інші стежили за температурою, брали на аналізи все що слід. Одне немовля спало, друге смоктало м’яку синтетичну грушу, що закінчувалася соскою.

— Імітація материнських грудей. Наше штучне материнське молоко за своїм складом корисніше, ніж справжнє. Тільки завдяки йому й іншим надійним засобам здебільшого вдається поліпшити здоров’я новонароджених.

Зате сусідній корпус, де утримуються діти дошкільного віку, ходором ходив. На порозі стояв робот з вельми розгубленим виразом на обличчі.

— Знову щось скоїлося? — поцікавився Ерудит.

— Вони демонтували всіх няньок, я залишився сам. Не можу впоратися… — захникав робот.

— Заспокойся, скоро прибуде поповнення. — і вже мені: — Звичайна історія, невинні дитячі забави. Кожного тижня сюди доводиться посилати нову партію роботів-няньок.

Ми переступили поріг. Я завмер. На підлозі валялися рештки роботів — голови, ноги, руки, тулуби, Серед них порпалося кільканадцять дітлахів. Вони продовжували демонтаж. Одні гатили відірваними руками і ногами по головах, інші копирсалися у нутрощах тулубів. Підлога всіяна пружинами, мікроелементами, всілякими деталями.

На нас дітлахи не звертали жодної уваги. Щоправда, один пацан, якому не було що ламати, підійшов до нас, помацав мене і запропонував:

— Лягай. Подивимось, що в животі.

Вже роззявив рота, аби кишкнути, та Ерудит випередив мене і, торкнувшись пальцями крисів капелюха, лагідно відповів:

— Нічого цікавого у дяді в животі немає.

Пацан скривив личко, потер кулачком очі і запхинькав:

— Я хоцю погра-а-а-тися з ним.

— Не плач, ну, не плач, — вгамовував його Ерудит. — Сьогодні увечері матимеш скільки завгодно няньок.

— Я хоцю за-а-а-араз.

— Слухайте! — не втримався я. — Дозвольте мені. Швидко його заспокою.

— Тихше, тихше, — перелякався екскурсовод. — Ходімо звідси. — і вже надворі додав: — Не забувайте, ми не маємо права застосовувати будь-які фізичні засоби впливу. Як і скрізь, тут роботи можуть лише виконувати накази кібертонців, які б ті накази не були. Роботи просто не можуть припустити можливості іншого поводження.

— Ну, ви дограєтеся… Дітлахи всіх вас розберуть до гвинтика!

— Не перебільшуйте. Нас набагато більше, ніж дітей. Нас взагалі більше, ніж усіх кібертонців, разом узятих.

— А що буде з тими, демонтованими?

— Їх відправлять в майстерні на монтаж. Те, що ще можна, використають. Решта піде на переробку… А ось і третій корпус. Тут школа. В школі не зовсім безпечно, а тому завітаємо у вчительську кімнату і, якщо вам цікаво, подивимося який-небудь клас по телебаченню.

У вчительській нікого не було, саме йшли уроки. Ми увімкнули телевізор і перенеслися в один з класів. Назвати його класом у звичайному розумінні, правда, важко. Ні дошки, ні парт, ні зошитів, ні книг. Посеред кімнати сидять на килимі чотири підлітки (років дванадцяти-чотирнадцяти) і ріжуться в дурня. Біля них мнеться робот. Ось він делікатно поторгав за плече одного з підлітків і, винувато усміхаючись, мовив:

— Може, почнемо урок?

Підліток навіть не обернувся. Кинув:

— Відчепись. Краще здай карти.

Вчитель слухняно присів і, перетасувавши колоду, здав.

— Невже картярство входить в обов'язкову програму?

Ерудит ніяково знизав плечима:

— Як би вам сказати… Програми, різні найскладніші програми маємо тільки ми. Кібертонці принципово не визнають ні програм, ні якихось планових, заздалегідь визначених дій. Між іншим, ви, мабуть, вже здогадалися, що входить в мої обов’язки, як двійника Чудотворця Дванадцятого? Ні? Я вловлюю його думки, формую їх і висловлюю. Нелегка робота. Здебільшого доводиться здогадуватися, а то й просто вигадувати…

— Але ж їхніх дітей чого-небудь все-таки навчають?

— Атож. Навчають ні над чим не замислюватися, все сприймати на віру. Ну, й розрізняти, крім того, цифри, говорити.

Далі я довідався, що ні читати, ні писати кібертонят не вчать. Їм намагаються втовкмачити з допомогою картинок лише поняття про найпростіші речі побуту, про страви. А оволодіти спрощеною розмовною мовою їм допомагають записи на магнітофонних стрічках, які прокручують вночі, коли кібертонята сплять.

Ми ледве дочекалися, поки в класі скінчиться гра. Дурнів нагородили щиглями. Вчителю вдалося витягти одного учня до стіни, на якій виднілися малюнки і кольорові плями.

— Повторимо пройдений матеріал, — оголосив він. — Скажи, будь ласка, який це колір? — вчитель показав на чорну пляму.

Учень почухав потилицю і очікувально зиркав на своїх товаришів.

— Білий, — почувся шепіт.

— Ну, білий, — бовкнув учень.

— Молодець, правильно, — підбадьорив його вчитель, вдаючи, що не чув підказки. — А що тут намальовано? — тепер указка завмерла біля цифри п’ять.

Учень довго-довго вивчав її, але підказки не дочекався і замість відповіді махнув рукою:

— Ану тебе… Пристав, як реп’ях.

Мені стало жаль бідолашного наставника. Сумовито стовбичить біля вікна. Його підопічні знову всілися кружка. По колу пішла солідної місткості сулія. Причащалися, наскільки зрозумів, не святою водою.

Екскурсовод зітхнув, нервово поправив краватку.

— На жаль, нічого не вдієш. Якщо вчитель спробує наполягати на чомусь, його в ліпшому випадку просто демонтують. Вихователі мусять потурати у всьому, бо вихованці й так, не довершивши курсу наук, частенько тікають. У місті вони ведуть спосіб життя, про який мені просто не хочеться розповідати. Докладаємо всіх зусиль, аби протримати їх тут бодай до п’ятнадцятирічного віку. Ви, безумовно, вже здогадалися, що навчання у нас роздільне.

— М-да-а… Здогадався. Особливо оригінально задумано з кольорами: чорне називати білим, біле — чорним. У такий спосіб багато чого можна досягти.

— Іронізуєте… — зітхнув Ерудит. — Вам що… Погостюєте та й додому. Якщо, звісно, утримаєтесь від спокус…

Він помовчав трохи і рішуче мовив:

— Та, сподіваюся, цьому животінню настане край… І не доведеться довго чекати рішучих перемін…

— Що маєте на увазі?

— Хоча ви, бачу, і співчуваєте нам, але зрозумійте — я мало знаю вас і не можу повністю довіряти… Думаю, ви самі будете свідком деяких подій і візьмете безпосередню участь… Але ми знову відхилилися від теми… Що б ви хотіли ще побачити?

Мені вже давно хотілося з’ясувати, як організовано в раю виробництво сільськогосподарської продукції. Ерудит висловився за те, що усе варто побачити на власні очі. Погодився, і ми поїхали через місто в зворотному напрямку, на захід.

Я вже міг трохи орієнтуватись і, коли проїжджали біля Центрального майдану, попросив завернути туди на хвилинку.

— Хочу глянути на капсулу.

— Будь ласка. Але даремно турбуєтесь. Впевнений, що вона в повному порядку. Поцікавитись могли б тільки дітлахи, а вони ж у комбінаті. У підлітків інші інтереси. Запевняю, ваша капсула може пролежати тут вічність, і ніхто навіть не загляне всередину.

Біля капсули справді нікого не було. Заліз в кабіну, оглянув прилади і переконався: тут ніхто не порядкував. Механічно покрутив регулятор автоматичної радіостанції, моєї єдиної надії на порятунок. Довго раювати аж ніяк не хотілося. Все-таки на Землі відчуваєш себе набагато впевненіше… Тим часом підсвідомо відчув, що в капсулі не все гаразд. Якийсь дуже вже знайомий запах.

— Годі вам копирсатись, поїхали, — гукнув знизу Ерудит.

— Стривайте… Ваші запевнення справдились не повністю…

— Невже? Що там?

— Бачите, хтось із кібертонців по-своєму витлумачив призначення моєї капсули… Я був би спокійніший, якби її поставили деінде.

Ерудит ніяково опустив очі.

— Перепрошую. Хто б міг додуматись… Он там лисий пагорб… Туди ніхто не піднімається. Накажу перенести капсулу.

— Був би вам вельми вдячний, — відповів стримано і про всяк випадок наглухо задраїв люк кабіни.

Ми знову сіли в атомокар і покотили на захід. За містом вздовж дороги тяглися незаймані праліси, зрідка дорога пересікала напівзруйновані, давно залишені міста й селища.

— Ви, певно, звернули увагу на ці руїни? — Ерудит нарешті впорався з почуттям ніяковості. — Справа ось у чому — кібертонців зараз всього-на-всього близько десяти тисяч. Вони легко розташувалися в столиці. Власне кажучи, рай — це невеличкий клаптик суші. Дев’яносто три проценти нашої планети займає океан. Вас, напевно, дивує фауна, відсутність диких тварин. Справа в тому, що всіх їх давно перебили, а свійські стали дикими.

Чим далі їхали, тим знайоміші місця. Таке враження, ніби тут уже був.

— Ви не помиляєтесь, — ніби відгадав мої думки Ерудит. — Бачите — он праворуч стрічка вже відомого вам транспортера. На ньому ви вчора вирішили покататись…

Згадка про лепрозорій пробудила в мені побоювання, поділитися якими з Ерудитом ще не встиг. Я запитав його, наскільки безпечне моє становище, чи загрожує мені ще чим-небудь спілкування з кібертонцями.

— Не загрожує, — заспокоїв він, — якщо поводитиметесь розумно, тобто так, як поводяться роботи. А якщо захочете скинути перуку, то подбайте, щоб не виділятися з маси кібертонців. Одне слово, завжди будьте обачні. Якщо хочете, можете жити у володіннях Кібера. Але попереджаю — у нього теж не знайдете абсолютного спокою і… Як би вам сказати… Одне слово, вирішуйте самі.

Знову ці загадкові натяки. Що він має на увазі? Та, певно, не варто прискорювати хід подій. Час з’ясує все.

Незабаром атомокар зупинився. Я відразу пізнав дивовижні грамофонні труби на даху підприємства.

— Слухайте, тут я вже був. Ми ж мали знайомитися з сільським господарством, а не…

— Аякже, з сільським господарством. Ходімо.

Зайшли в скляну будку, звідки добре було видно всі цехи. Машини, плетиво прозорих труб, безліч найдивовижнішої форми апаратів — все виблискувало бездоганною чистотою. Вже намірився відчинити скляні двері, аби зайти в цех, де снувало кілька роботів із заклопотаними обличчями.

— Зачекайте, стерилізацію ще не закінчено, — застережливо підняв руку екскурсовод. — Ми в камері стерилізації. В цехи не можна занести жодного мікроба… Я не роз’яснюватиму вам будову, принцип дії цих агрегатів. Навряд чи зрозумієте. Тут виробляється напівфабрикат усіх харчових продуктів.

— З чого? Де поля, плантації, ферми?

Мій супутник поблажливо усміхнувся:

— В раю ви не знайдете й квадратного метра обробленої землі, не знайдете жодної домашньої тварини, яку б використовували за призначенням.

— Стривайте! Не дуріть голови. Не такий вже я дурноверхий, як думаєте. Вдома мені навіть пропонували очолити…

— Не гарячкуйте, не маю найменшого наміру жартувати. Тут виробляється основний напівфабрикат харчу, а саме — білок. На менших підприємствах добувають вітаміни, мінеральні солі та інші компоненти продуктів харчування.

— З чого?

— З повітря, з води. З чого завгодно.

Що ж, в принципі це можливо. У нас, на Землі, ще тоді, коли покидав її, теж почали випуск синтетичних харчів. Але то були перші спроби. Випускали лише окремі замінники природних продуктів.

— Скажіть, будь ласка, а яким же чином з’являються на отих столах в Палаці праці такі вишукані страви і напої?

— О, то вже зовсім проста річ. На підземну фабрику-кухню, що розташована під Палацом, доставляються напівфабрикати, а там з них легко формують які завгодно страви. Меню можна б було урізноманітнювати нескінченно, але поки що кібертонці задоволені досягнутими успіхами. Тут, очевидно, далися взнаки навички, вироблені протягом століть. Кібертонці, бачте, і синтетичний харч хочуть все-таки споживати у вигляді звичайної курки чи коров’ячого масла.

— Ну, гаразд, гаразд, але хтось же мусить керувати всіма цими підприємствами, координувати, узгоджувати, розраховувати?

— Не хтось, а Кібер. Така у нього програма.

— Слухайте, друже, годі гратися в піжмурки! Я трохи обізнаний з кібернетикою. Програми навіть для найдосконаліших машин готують люди. Не будете ж ви запевняти мене, що Кібера запрограмували ці бовдури кібертонці?!

— Не витрачайте марно емоції. Вони ще згодяться вам. У вас попереду зустріч з Кібером — хочу, щоб особисто в нього з’ясували деякі подробиці. А зараз скажу одне — ви недооцінюєте можливості роботів і, зокрема, мої можливості,

— Якщо вони у вас такі великі, — не втримався я, щоб не шпигнути Ерудита, — то дістаньте мені фотоапарат… Ні, краще кінокамеру. Дістанете?

Ерудит спантеличено знизав плечима:

— Мушу визнати, не знаю, що це таке. Але ми можемо виготовити що завгодно. Звичайно, з дозволу Кібера. Він затверджує всі проекти. Складіть принципову схему. Я згоден — як виняток — обійти Кібера, щоб уникнути тяганини. Матимете свою кінокамеру за кілька днів. Разом з тим сподіваюсь, що ви й мені не відмовите, якщо попрошу вас… Ну, це не так нагально…

Господи! Про що тут думати. Півжиття віддам за кінокамеру.

На тому й порозумілися.