Казкові пригоди Грайлика

ПРИГОДА ПЕРША УСМІШКА ПРИНЦЕСИ ШАХ-ШАРОНІ

РОЗДІЛ І

Пригода з лялькою. Мама обіцяє,

але Грайлик чекати не може

Все почалося з ляльки. Лупатої дівчачої ляльки з яблучним рум’янцем на щоках і здивованим голубим поглядом.

Вона горілиць лежала на землі, піднявши догори руки, наче про щось прохала.

Грайлик пробігав повз неї з автоматом («Тра-та-та-та-та!») і зачепив її ногою. Зовсім ненароком.

А Роман-Отаман, який біг за Грайликом, уже навмисне відфутболив ляльку, та так, що вона перелетіла через штахетник і бебехнулась у калюжу. Роман противно зареготав.

— Ех ви! Лицарі задрипані! — вигукнула Реготушка.

Вони гралися у «дочки-матері», четверо дівчаток — Співалочка, Стрибушечка, Танцюля і Реготушка.

А хлопці, звичайно, гралися у війну. У що можуть гратися хлопці, коли заводіяка у них Роман-Отаман. Він усім давав прізвиська. Толя у нього був Толя-Бараболя. Вітасик — Вітасик-Тарантасик. Женя — Женя-Жменя. Тільки Грайлику він не причепив прізвиська. Оскільки Грайлик і так уже був Грайлик. По-справжньому його звали Михайлик, але мама назвала його Грайликом, щоб не плутати з татом, бо тато був теж Михайлик. На тата мама казала Усміхайлик або Усміхайло Петрович (тато весь час усміхався). А тато називав маму Веселина, хоча вона була Василина. Як бачите, на відміну від Романа-Отамана, мамині й татові прізвиська були не образливі, а лагідні й симпатичні.

Ота пригода з лялькою була у неділю вранці. Після неї Грайлику чогось розхотілося «воювати», і він пішов додому.

Грайлик не раз уже чув оте слово «лицар», але що воно таке, точно так і не знав.

Потинявся Грайлик трохи й підійшов до тата, що сидів за письмовим столом.

— Тату, а що таке лицар?

Усміхайло Петрович одірвався від писання і здивовано глянув на сина.

— О! Ти що — не знаєш? Скільки у тебе тих лицарів було. Воїни такі.

— Я знаю, що воїни. Але чому вони називаються лицарі?

— Ну… жили вони колись давним-давно, у так звані середні віки, у середньовіччі, багато років тому. Їздили на конях, бо ходити їм було дуже важко, на них були залізні лати. Та от же тобі лицар найкращий — Дон Кіхот. Ти ж його добре знаєш. — І тато підсунув на край столу чавунну статуетку вершника з щитом і списом, у залізних латах.

Грайлик змалку бачив ту статуетку на татовому столі, знав, що це Дон Кіхот, але якось ніколи не задумувався, що Дон Кіхот — лицар. Тато казав йому колись, що Дон Кіхот — найблагородніший герой світової літератури і про нього він прочитає, як підросте. Зараз ще рано. Чіпати статуетку тато не дозволяв («Ще розіб’єш, я тебе знаю. А Дон Кіхота розбивати не можна, гріх»).

— То що: лицарі — найблагородніші герої? — спитав Грайлик.

— Авжеж. Вони завжди захищали слабких, знедолених, бідних. Свято берегли честь. І тепер, коли про когось хочуть сказати, що він чесний, благородний, мужній і справедливий, то кажуть: «Він справжній лицар!» Лицарями називали й наших славних предків, запорозьких козаків.

Грайлик задумався.

Ходив-ходив, а тоді підійшов до мами й каже:

— Мамочко, а дай-но мені сорочку-вишиванку і зроби мені лати. З картону. Там лежить коробка непотрібна, яку ти викинути хочеш. Я у лицаря гратимусь.

Веселина Василівна усміхнулася:

— Що ж, добре діло!

Сорочку-вишиванку дала. А про лати сказала:

— Почекай трохи. Ніколи мені зараз. От обід зварю, білизну доперу, у хаті приберу, тоді… Або чекай, або грай поки що без лат.

Отаке! «Без лат»! Що це за лицар — без лат? Ну, люди! Нічого не розуміють.

Ходить Грайлик, нудиться, канючить:

— Мамо, ну коли вже?

— Мамо, ну зроби!

— Мамо, ну ти ж обіцяла!

Та мама тільки відмахується.

І тато зайнятий. Сидить за столом, пише якусь чудасію. Дисертація називається. Заважати йому категорично заборонено.

От же ж!

Людина хоче у лицаря гратися, а вони не можуть таке-сяке лицарське причандалля зробити.

«Чекай!»

А як воно не чекається.

Ну не розуміють ті дорослі анічогісінько.

Коли хочеться гратися, то гратися хочеться зараз, негайно, у цю ж мить, а не колись.

Доведеться починати без лат.

Нічого не вдієш.

Пішов Грайлик на кухню, узяв нишком віника.

То мамі він — предмет для підмітання підлоги. А Грайликові — кінь бойовий тонконогий, з хвостом шовковим, з білою зіркою на лобі. Скільки на ньому гарцьовано-перегарцьовано по безкрайніх дорогах подвигів.

Потім Грайлик зазирнув у комірчину, поцупив татову лижну палицю. То вона татові палиця, від землі на лижах відштовхуватися. А Грайликові — спис бойовий.

Напнув на голову старий татів капелюх крислатий — замість шолома лицарського.

І…

Їде Грайлик на коні по лісовій дорозі.

Їде, роззирається навкруги.

А навкруги дерева стоять стіною величезні. А за ними у хащах вовки виють, ведмеді рикають, інші звірі, до Червоної книги тепер записані…

Що й казати — середньовіччя, дрімучі середні віки, багато-багато років тому. Не те що телевізорів, телефонів, метро, а й тролейбусів звичайних, щоб їздити, ще нема. Самий лише ліс густий та хижаки.

Хочеш не хочеш, а пересмикує тебе раз у раз всього.

Моторошно.

«Ех! — думає Грайлик. — Даремно я не почекав, поки мама лати зробить. Без лат у цьому дрімучому середньовіччі й робити нічого. Будь-який лютий звір тебе за голу ногу вхопить, з коня стягне. Будь-який ворог мечем, списом проштрикне запросто. А якщо ховатися й тікати, то чого було й у середньовіччя пертися. Лицарі ж тільки те й робили, що когось рятували, визволяли, з ворогами змагалися».

Тільки встиг подумати, аж чує — хтось плаче-примовляє. Та жалібно так.

Дивиться — стоїть край дороги дерево величезне, а до нього жінка прив’язана. Плаче гірко.

РОЗДІЛ II

Пригоди починаються.

Служниця Ципа-Дрипа.

Лицар Дон

Зліз Грайлик з коня, одв’язав жінку. А вона все одно плаче-заливається.

— Що таке? Чого плачете? — співчутливо пита Грайлик. Не міг він спокійно дивитися на чужі сльози, особливо жіночі.

— Як же мені не плакати? Пані мою, прекрасну принцесу Шах-Шароню, дочку славетного шаха Шах-Шараха полонив незнайомий пан Грубіян Чорна Маска. І не знаю я, де вона і що з нею.

— А ви ж самі хто будете?

— Ой, не називайте мене на «ви». Мене ніхто так ніколи не називає, бо я жалюгідна служниця Ципа-Дрипа.

Вона так зневажливо говорила про себе, що Грайликові ще більше стало її шкода. І він сказав якомога лагідніше:

— Ви не хвилюйтесь, а розкажіть, будь ласка, як усе сталося.

— Ой, ви такий молодий, а такий гречний, такий вихований, уважний!

Зніяковів Грайлик, ледь спромігся повторити лише:

— Будь ласка!..

— Розумієте, їхали ми у кареті. В гості. До принца Бо-Бо. І раптом з лісу вискочив пан Грубіян Чорна Маска. Зупинив коней, збив кучера, розігнав слуг, мене прив’язав до дерева, а принцесу Шах-ІІІароню кудись повіз. На нашій же кареті. Ой, що ж тепер буде! Ой лишенько! Де ж вона, моя красуня незрівнянна? — служниця знову заплакала.

«От бачиш, — подумав Грайлик. — По всіх лицарських законах треба зараз негайно їхати шукати принцесу Шах-Шароню і визволяти її від поганського пана Грубіяна Чорна Маска. А як же голому, без лат, їхати? Як? Де хто бачив голих лицарів? От вталапався!»

А Ципа-Дрипа, як на те, носом шморгнула І рукою показала:

— Туди, у той бік повіз принцесу пан Грубіян Чорна Маска.

І знову скривилася — заплакала.

Нічого не лишалося Грайликові, як сказати:

— Ясно, зараз поїду. Буду шукати. А ви додому вертайтеся. Чекайте. Ваша адреса яка? Щоб я знав.

— Що? — не зрозуміла служниця.

— Ну, живете ви де?

— У палаці живемо. Палац шаха Шах-Шараха усі знають.

— Ясно. Там і чекайте.

— Ой, дякую вам! Ой, ви такий добрий, такий благородний! Хай вам Бог помагає.

Грайлик так розгубився, що не втримався і сказав:

— Хай!

Попрощався Грайлик із служницею і поїхав у той бік, куди вона показала.

Їде, а сам думає: «От непереливки! Як же я ту принцесу Шах-Шароню визволю?… Негайно треба десь лицарські лати діставати. Негайно. Хоч би зустрівся хтось порядний, підказав, де тут у них у середньовіччі лати дістають, як це робиться».

Тільки подумав, аж чує — ззаду хтось скаче, наздоганя його.

Завмер Грайлик — чи не ворог, бува? У середні віки небезпека чигала на кожному кроці.

Наблизився подорожній. Обличчя привітне, усміхнене, плащ червоний, золотом розшитий, на голові капелюх з павиним пером. На коневі червона попона, теж золотом розшита.

Не схожий наче на ворога.

Коня осадив.

— Добрий день! — каже.

— Драстуйте, як не жартуєте! — відповів Грайлик (його дідусь Петрусь завжди так вітається).

Помовчали трохи, один до одного приглядаючись.

— А ви хто, пробачте, будете? — питає нарешті Грайлик.

— Дон! — каже той.

— Дон?! — вигукнув Грайлик, одразу про Дон Кіхота згадавши. — То ви, певне, лицар?

— Авжеж! Лицар! Аякже! — Дон плаща відгорнув: під плащем залізні лати виблискують.

Зітхнув Грайлик заздро.

— Що таке? — усміхнувся Дон. — Чи не хочеш і ти у лицарі!

Грайлик ствердно кивнув.

— Тільки лат нема, — і знову зітхнув.

— Не біда. Можна дістати, — бадьоро сказав Дон.

— Де?

— Є тут один граф. Я якраз до нього їду. Все на світі має. Поїхали разом. Мені такий товариш, як ти, саме потрібен.

— Серйозно?! — зрадів Грайлик. — І по дорозі якраз. От удача! Поїхали разом.

— А звуть тебе як? — питає Дон.

— Грайлик.

— О! Гарне ім’я. Легко можна переробити на лицар віконт де Грай.

Зашарівся Грайлик від задоволення.

— А ти мені одразу сподобався, з першого погляду, — сказав Дон.

— І ви мені,— щиро признався Грайлик.

А сам подумав: «От пощастило! Одразу справжнього лицаря зустрів. Він мені допоможе».

РОЗДІЛ III

Принц Бо-Бо. Барон Менших-Ображайло.

«Головне — це інформація».

Їдуть вони далі.

Аж бачать — скаче назустріч вершник. Розхристаний, захеканий, капелюх набакир — наче сто вовків женуться за ним.

— О! — каже Дон. — Принц Бо-Бо. Щось, мабуть, трапилося.

Підскакав принц Бо-Бо. Блідий, як сметана. Ледь дише.

— Що таке? — питає Дон.

— Ой! Не кажіть! Барон Менших-Ображайло за мною женеться. Бо-боюсь бі-біда буде, — затинаючись прохекав принц і озирнувся лякливо.

Лицарі мусять один одного виручати, — сказав Дон, і Грайлик не встиг оком зморгнути як Дон та принц Бо-Бо звернули з дороги у ліс і сховалися за деревами.

А Грайлик на дорозі лишився. Бо Дон йому нічого не сказав, щоб він разом з ними ховався. Тож і незручно було Грайликові за ними хвостиком. Ще скажуть — боягуз.

Знову почувся тупіт. І з’явився на дорозі вершник. В одній руці меч, у другій спис. Очі сердиті, вуса настовбурчені, з рота — пара, мов із самовара.

Підскакав:

— Гей, пацан! Тут принц Бо-Бо не проскакував?

— Не проскакував, — твердо відказав Грайлик.

— А ти не той?.. Щось у тебе очі якісь… Брехати не вміють. Ану признавайся! — І барон Мепшпх-Ображайло прямо в груди Грайликові списом націлився.

Думати було ніколи.

Як хочеш стати лицарем, треба діяти рішуче.

Відбив Грайлик своїм списом баронів спис і сам йому націлився в груди.

— Не смійте менших ображати! — вигукнув одчайдушно. Будь що буде!

У барона від несподіванки аж рот роззявився. Не чекав він такого.

— Тю на тебе!.. Вже й пожартувати не можна. Ну, я далі поїхав, — коня пришпорив і поскакав, куряву здійнявши.

А як затих удалині цокіт копит, виїхали з лісу Дон і принц Бо-Бо.

— Ху! — полегшено зітхнув принц Бо-Бо. — Слава Богу!

Пришпорив коня і чимдуж поскакав назад.

— Навіть не подякував, ну! — презирливо сказав Дон. — А я ж його ховав-рятував. От же!

— А що той барон хотів од принца Бо-Бо? Чого за ним гнався? — спитав Грайлик.

— Та, розумієш, принц Бо-Бо запросив у гості принцесу Шах-Шароню. І всім похвалився, що вона прийняла запрошення. Барон примчав до принца. Дуже хотів з принцесою побачитися. А принцеса не приїхала. Барон вирішив, що принц або всіх обдурив, або ховає десь принцесу… ну і…

— І не обдурив, і не ховає,— сказав Грайлик.

— А ти звідки знаєш?

— А мені служниця Ципа-Дрипа сказала. Принцесу якийсь пан Грубіян Чорна Маска захопив у полон.

— Та що ти кажеш!.. Пан Грубіян Чорна Маска?.. — Дон задумався. — Щось не знаю у наших краях ніякого пана Грубіяна. А як він виглядає?

Грайлик переказав усе, що йому говорила служниця про пана Грубіяна.

— Ніякий то не пан Грубіян! То граф Чужєкало-Хочукало! Жодних сумнівів!

— Той, до якого ми їдемо?

— Ні. Ми їдемо до графа Моєкала-Недамкала. А то його сусіда і двоюрідний брат — Чужекало-Хочукало. Дуже любить воювати, весь час зазіхає на щось чуже. Але нічого. Тепер хоч нам відомо, де принцеса. Головне, Грайлику, — це інформація! Знати — що, де, коли… Від цього залежить успіх будь-якої справи.

РОЗДІЛ IV

Маркіз Крутій-Хитрило

Дон, мабуть, сам не уявляв, як швидко підтвердяться його слова про інформацію.

Знати — що, де, коли — ніколи таки не зайве.

Вони й гадки не мали, що буквально через кілька хвилин…

Незнайомий вершник вискочив з лісу так несподівано, що не лише Грайлик, а й Дон вражено зупинився.

Незнайомець був, певне, такий же лицар, як і Дон. Бо з-під синього оксамитного плаща виблискували в нього залізні лати.

— Оу! — радісно вигукнув незнайомець, побачивши їх. — Дорогий мій! Я вас вітаю!

І, під’їхавши впритул, обійняв Дона.

Забрязкало й заскреготіло так, наче то обіймалися не лицарі, а два порожніх відра.

Обернувшися до Грайлика, незнайомець спитав:

— Кого маю честь бачити?

— Ви маєте честь бачити мого юного друга, початкуючого лицаря віконта де Грая.

Грайлик почервонів.

— Оу! Прекрасно! Прекрасно! Тоді надзвичайна новина, якою я з вами хочу поділитися, буде цікава й для нього.

І він замовк, дивлячись на Дона багатозначно.

Дон дивився на незнайомця, усміхаючись, і чекав.

Але той мовчав.

І Дон не витримав:

— Так що сталося?

— Ви знаєте, що сьогодні в гості до принца Бо-Бо мала приїхати принцеса Шах-Шароня?

— Знаємо.

— А що вона не приїхала — знаєте?

— Знаємо.

— А чому не приїхала — знаєте?

— Знаємо. Її викрав граф Чужекало-Хочукало.

— А де зараз принцеса — знаєте?

— Ну… мабуть, у замку графа,

— Ха-ха-ха! — засміявся незнайомець, весело потираючи руки. — От і не знаєте! Не знаєте! Нема принцеси у графа! Нема!

— А де ж вона?

— Оце і є незвичайна новина! Принцесу перехопив князь Дражнило-Насміхальський і повіз у свій маєток. От! Пробачте, поспішаю до шаха Шах-Шараха. Кажуть, він уже дізнався про викрадення принцеси і призначив нагороду за ЇЇ повернення — мільйон золотих дукатів. Хочу уточнити. До побачення! — Незнайомець пришпорив свого коня і помчав по дорозі.

— Хто це? — спитав Грайлик.

— То маркіз Крутій-Хитрило. Звичайно, йому вірити не можна, але… хто його зна… Більша частина з того, що він казав, — правда. І те, що принц Бо-Бо запросив принцесу, і те, що вона не приїхала, і те, що її викрав граф Чужекало-Хочукало, й те, що шах Шах-Шарах уже знає про це (служниця Ципа-Дрипа, яку ти звільнив, йому, звичайно, розповіла). Отже — все може бути… В усякому разі треба швидше їхати до графа Моєкала-Недамкала. Там дізнаємося.

РОЗДІЛ V

Граф Моєкало-Недамкало.

Важливе завдання

Нарешті вони виїхали з лісу і зупинилися перед величезною залізною брамою, замкненою на безліч здоровенницьких хитромудрих замків. Зверху донизу брама була завішана тими замками.

Дон підійшов і натиснув кнопку дзвоника. І одразу задеренчало так гучно й оглушливо, що вони аж поприсідали.

Вмить одчинилося у брамі маленьке кругленьке віконечко і з нього визирнуло перелякано-пильне око охоронця:

— Хто там?

— Та я! Не бачиш, чи що? Одчиняй! От іще! — сказав Дон.

— А то хто? — око вибалушилося на Грайлика.

— То мій друг, початкуючий лицар віконт де Грай.

— Одну хвилинку. Зараз спитаю, чи можна, — і віконце зачинилось.

Минуло хвилин п’ятнадцять, не менше.

За цей час тричі відчинялося кругленьке віконечко у брамі, і кожного разу чиєсь інше око перелякано-пильно визирало й мовчки дивилося на Дона і Грайлика.

Нарешті заклацали-заскрипіли численні клямки й замки, заскреготіли, відчиняючись, маленькі клепані залізні дверцята у брамі, і голос охоронця промовив:

— Заходьте!.. По одному!.. Коней лишайте.

Вони припнули коней до конов’язі біля брами, і спершу Дон, а за ним і Грайлик пройшли через дверцята.

Навколо всього палацу пліч-о-пліч суцільною стіною стояли вартові: списи наїжачили — не підійти.

А біля дверей вартові стояли аж у три ряди. Коли Грайлик проходив, навіть подряпався об гостряки списів.

У напівтемному залі їх зустрів граф — товстий, очі витрішкуваті, рот зубастий, руки довгі, загребущі.

Не привітався, не усміхнувся, а одразу:

— Що хочете? Що треба? Не дам! Моє! — і цупкими павукастими руками почав хапати й притискати до грудей то одне, то інше.

«Точнісінько як Сашко Чеберяка з нашого будинку», — подумав Грайлик.

— Не хвилюйтеся. Нічого нам, графе, не треба, — лагідно мовив Дон.

— Тоді давай, кажи! — і граф наставив велике волохате вухо.

Дон зашепотів щось у те вухо.

А Грайлик подумав:

«Як це — «не треба»? А лати для мене? Він же казав… Ми ж спеціально приїхали».

У цей час позаду хтось тихенько кашлянув.

Грайлик обернувся і встиг помітити, як з-за колони визирнув і одразу сховався барон Менших-Ображайло.

«Тю, — подумав Грайлик. — Звідки він тут узявся і чого ховається?»

Тим часом граф Моєкало-Недамкало просто свердлив Грайлика очима, слухаючи, що говорить йому на вухо Дон. І кивав головою, примовляючи:

— Ага… Ага… Ага…

Хвилини три він отак агакав, киваючи, і нарешті сказав:

— Правильно. Розумно. Узгоджено. Погоджено.

Дон був явно задоволений собою.

— Ходімо! — сказав він Грайликові.

— Куди? — не зрозумів Грайлик.

— Є дуже важливе завдання, яке маємо виконати.

— А як же… з латами? — тихо спитав Гр айлик.

— А тоді й лати будуть. Усе буде! — теж тихо відповів Дон.

Вони вийшли з палацу і пішли назад до брами. Пройшли через дверцята, які довго відмикав їм охоронець, сіли на коней і поскакали.

— А що за таке завдання важливе? — спитав нарешті Грайлик.

— Як добре, що я тебе зустрів, дорогий друже! — урочисто промовив Дон. — Справа в тому, що маркіз Крутій-Хитрило на цей раз сказав правду. Князь Дражнило-Насміхальський таки перехопив принцесу Шах-Шароню. І заточив її у неприступну вежу-здоровежу. Врятувати її можемо тільки ми з тобою. Вірніше — ти. У вежі-здоровежі на самісінькій горі є маленьке віконечко, через яке дорослий не пролізе аж ніяк. Вся надія на тебе. Ти пролізеш і виведеш через віконце принцесу. А я драбину триматиму. Сподіваюсь, ти не відступиш, не злякаєшся?

— Та ні. Чого це… — Грайлик навіть почервонів від такого припущення. Потім подумав і сказав:

— Я-то, може, й пролізу. А принцеса ж як? Вона ж доросла.

— Яка там доросла! — махнув рукою Дон.

— То вона дівчинка? — вразився Грайлик.

Йому чогось стало приємно від цієї новини.

— Авжеж. Така, як ти.

— А нащо ж вони її тоді викрадають? Я думав для того, щоб одружитися. Як це завжди у казках робиться.

— Яке там одружитися! — знову махнув рукою Дон. — Тут справа серйозніша. Чарівна справа. Той, кому усміхнеться принцеса Шах-Шароня, на все життя стане щасливим, всемогутнім і непереможним. От вони й стараються. Але зробити, щоб принцеса усміхнулася, — теж важко. Принцеса ще нікому, крім батька, по-справжньому не усміхалася. Тому шах Шах-Шарах такий багатий і могутній.

— А граф Моєкало-Недамкало — що? — благородний? Хоче врятувати принцесу? — Грайлик недовірливо глянув на Дона. — Ви ж з ним шепотілися, і він весь час агакав. Значить, погоджувався з вами.

— Ні,— усміхнувся Дон. — Він не дуже благородний. Він хотів би, щоб ми викрали принцесу, а він повернув її шахові. За золоті дукати. Граф Моєкало-Недамкало дуже любить гроші. Але ми його обдуримо. Я домовився з графом, що ми привеземо принцесу до нього, а ми помчимо з нею прямо до шаха Шах-Шараха. Щоб досягти благородної мети, іноді треба трошечки й хитрувати. Це називається тактика.

— А чому граф Моєкало-Недамкало силою не одбере у князя Дражнила-Насміхальського принцесу? У нього ж стільки воїнів!

— От! «Чому-чому»! Бідні твої тато з мамою. Чомукало! — майже роздратувався Дон. — Тому що граф не хоче сваритися з Дражнилом-Насміхальським. То такий вреднюга, що будь-кого засміє-задражнить на увесь світ.

Грайлик не питав більше нічого.

РОЗДІЛ VI

Вежа-здоровежа. Несподіванка перша.

Несподіванка друга. Якцетак

Їхали вони, їхали. Полями, перелісками, на гори піднімалися, у долини спускалися.

Нарешті виїхали на високий пагорб.

Бачить Грайлик — у долині вежа стоїть. Височенна. Справді вежа-здоровежа. Кам’яна. Стіни глухі. Дверей не видно. Тільки на самісінькому вершечку маленьке віконечко. І ніде нікого.

Спустилися вони з пагорба.

— А де ж варта? Охорона? — пита Грайлик.

— Поїхала обідати.

— І кинула об’єкт? — здивувався Грайлик.

— А що тому «об’єкту» буде? Звідти втекти можна, тільки маючи крила.

— Справді,—погодився Грайлик, дивлячись, як високо над землею те маленьке віконечко. — А як же туди принцесу затягли? Дверей, я бачу, нема.

— Драбину приставляли.

— А де вона?

— У секретному місці лежить. Та я те місце знаю.

— Звідки?

— Справжній лицар мусить бути не лише відважний та благородний, але й кмітливий. Я ж тобі казав: головне — це інформація. — Дон спішився, підійшов до кущів і почав тягти з них драбину. Довго тяг, бо драбина була довжелезна. Витяг, почав приставляти до вежі. Довго приставляв, бо довжелезну драбину швидко до вежі-здоровежі не приставиш.

Аж от досягла драбина самісінького віконця.

— Давай, швидше лізь, — кивнув Дон Грайликові.— Бо охорона вже перше з’їла, друге їсть. Скоро за компот візьметься. Не встигнемо — буде непереливки.

Поліз Грайлик угору.

Лізе, а сам думає: «Це добре, що принцеса дівчинка, а не доросла. Що б я з дорослою робив?.. Яка хоч вона? Чи схожа на Співалочку з нашого двора? Добре, якби була схожа. Якщо вже на когось має бути схожа принцеса, то, звичайно ж, на Співалочку. Не на плаксійку ж Лялечку або ябеду Наталочку».

Чим вище лізе Грайлик, тим холодніше йому під серцем. Вниз і не дивиться. Бо як глянеш, то й у голові замакітриться, і руки за щаблі не втримаються.

Високо!

Але Грайлик лізе й лізе вгору.

Аж от і віконце.

Зазирнув Грайлик.

Темно й тихо. Нічого не видно. І не чуть.

— Алльо! Принцесо! Алльо! — покликав Грайлик. У відповідь — ані звуку.

Придивився, вигострив око Грайлик. Бачить, щось у кутку темніє.

«Може, знепритомніла, бідненька. Погано їй стало».

Поліз Грайлик усередину.

Та тільки ступив на кам’яну підлогу, як — гур-гуррр! — загримотіло знадвору і закричав-загаласував хтось унизу.

Обернувся Грайлик, визирнув — а нема драбини і внизу нікого, тільки чуть якийсь галас за рогом.

«Ой! Сторожа повернулася!.. Дон з ними б’ється!..»

Та галас за рогом враз ущух.

Минула ще хвилина-друга… І з-за рогу вийшов дебелий вартовий з довгим списом, на кінці якого був маленький чорний прапорець. Глянув угору, посварився кулаком і вищирився злорадо:

— Ги-ги-ги!..

Серце Грайликове обірвалося і полетіло у холодну прірву.

Глянув у куток, де щось темніло. То лежала купа якогось дрантя. Принцеси у вежі не було.

Грайлика охопив розпач.

«Невже обдурив Дон?! Невже він заодно з усіма тими Хочукалами-Недамкалами?! Чи вони його полонили, перемогли? Так чи так, але я у пастці. Догрався! Дофантазувався!.. То що ж — сидіти тепер у вежі-здоровежі й кукати? Крил собі навіть у казці я не пришию. От уже!.. Хоч бери й повертайся, так нічого й не зробивши лицарського, назад додому, у квартиру в новому мікрорайоні, де мама варить обід, а тато пише дисертацію. Ні! Нащо тоді було й починати. Ні!»

Впертий був хлопець Грайлик.

Але становище в нього зараз кепське.

Сонце зайшло. Наближався вечір.

Уже й того дрантя у кутку не видно. У вежі стало темно, як під ковдрою.

«Що ж це робиться? — думав Грайлик. — Так я ніколи й не стану лицарем, як отут сидітиму. Треба негайно щось придумувати, а то…»

І раптом у віконце знадвору хтось зазирнув — голова кругла, очі світяться.

І зуби у роті світяться. Але не страшно, а прйвітно, усміхнено.

— Добрий вечір! — голос м’який, лагідний.

— Здрастуйте! — сказав Грайлик. Глянув і здригнувся: драбини під вікном так і не було.

— А… а на чому ви стоїте? — спитав здивовано.

— Ні на чому, — весело відповів той. — Просто собі стою та й усе.

— Як це так? — ще більше здивувався Грайлик.

— А отак.

— А… а хто ви?

— Якцетак. Ти ж сказав. Інопланетянин я. З далекої галактики.

— Що?! Не може бути.

— Чому?

— Тому що у середньовіччі інопланетян не могло бути. Тоді ще навіть тролейбусів не було, не те що інопланетян.

— Тролейбусів не було, а інопланетяни були. Тато колись казав. Ти що — забув?.. Про інопланетян навіть у древніх літописах згадки є.

— А-а… Точно, — згадав Грайлик. — Була така розмова. Коли тато у газеті про чергове НЛО прочитав і з мамою сперечався. Мама у ті НЛО не вірила, а тато вірив і доводив, що про інопланетян писав ще давньогрецький історик Геродот,

— А ви мене можете виручити з цієї дурної здоровежі? — спитав Грайлик.

— А чого, ти думаєш, я прилетів? — усміхнувся інопланетянин Якцетак.

— Ну тоді… будь ласка!

— Будь ласка! — Якцетак узяв Грайлика на руки й полетів.

— Отуди! — сказав Грайлик, показуючи на кущі під пагорбом, де вони спішилися з Доном. — Там мій кінь. А як ви все-таки пересуваєтесь?

— Дуже просто. Як усі астронавти. За допомогою ракетних двигунів.

На ньому був скафандр, дуже схожий на середньовічні лицарські лати. Грайлик із заздрістю дивився на нього.

— Ну, а де ж твій кінь? — спитав Якцетак, коли вони плавно приземлилися у кущах.

— А от!

— Так це ж звичайний віник.

— Правильно. Поки я на нього не сів, це звичайний віник. А як сяду…

— Ти диви! Справд'! — вражено розвів руками Якцетак. — У нас на планеті такого нема. Прогрес!.. Недарма ти намірився визволяти принцесу Шах-Шароню.

— А звідки ви знаєте?

— Що б це був за інопланетянин, який не знає таких простих речей. Може, допомогти?

— Ні! Не треба! Що б це був за лицар, який не може сам врятувати принцесу.

— Молодець! Правильно міркуєш. По допомогу треба звертатися лише тоді, як уже безвихідь.

— Ви тільки скажіть мені, якщо ви вже так усе знаєте, де зараз принцеса?

Інопланетянин Якцетак розвів руками й скрушно похитав головою:

— На жаль, не можу цього сказати. Знаю тільки, що у Дражнила-Насміхальського її нема. І Дражнило-Насміхальський дуже гнівається, бо сам не знає, хто перехопив у нього принцесу.

— То що ж робити? — розгубився Грайлик. — Як же я можу її звільнити, коли я не знаю, де вона.

— Раджу тобі спершу знайти твого друга Дона. Він зараз у палаці графа Чужекала-Хочукала. У нього, певно, й довідаєшся. Він людина обізнана. Недаремно казав, що головне — інформація.

— Значить, Дон не в полоні. А де він подівся, як я на вежу-здоровежу заліз? Певне, обдурив мене? А я йому так вірив!

— Сам спитаєш. До замку Чужекала-Хочукала веде ота стежка. Скачи й нікуди не звертай. Ніч буде місячна, зоряна, дорогу не згубиш. На жаль, більше нічим допомогти тобі не зможу. Мушу повертатися на свою планету, бо ресурси енергії вже вичерпуються. Бувай здоровий! Щасливо тобі! — Якцетак підстрибнув, з холош його залізних штанів вирвалося полум’я, він злетів у повітря, почав набирати швидкість і незабаром перетворився на одну з миготливих зірок вечірнього неба.

А Грайлик пришпорив свого коника Віника і поскакав стежкою.

РОЗДІЛ VII

Події у замку графа Чужекала-Хочукала

Брама була така ж залізна, але замків було менше, ніж у Моєкала-Недамкала. І віконце у залізних дверях було більше.

Коли воно відчинилося, Грайлик побачив не лише око, але й ніс охоронця і чорні вуса.

— Хто такий? Що треба? — побачивши Грайлика, око враз перелякано вирячилося, ніс загострився, а вуса настовбурчились.

— Ой! — вилетіло з-під тих вусів, і віконце захлопнулося. І затупотіли, віддаляючись, важкі залізні чоботи.

«Чого це він?» — здивувався Грайлик. Торкнув двері, і раптом вони відчинилися: чи були незамкнені, чи охоронець їх відчинив.

Грайлик розмірковувати не став, зайшов та й усе.

У дворі не було нікого.

І біля входу в замок — теж нікого.

І двері теж відчинені.

Грайлик свого списа — лижну палицю — у руках міцніше стис, двері ногою штовхнув і зайшов рішуче. Будь що буде. Лицарі ніколи не відступають. Сказав же інопланетянин Якцетак, що треба спершу знайти Дона, — значить, треба знайти.

Замок величезний, склепінчасті стелі високо угорі ледве видні.

Усі стіни від підлоги до тих захмарних склепінь всуціль зброєю завішані: мечі, списи, шаблюки, сокири бойові…— чого тільки нема. На кам’яній підлозі у свічниках чудернацьких свічки горять. А з людей не видно нікого.

Грайлик із зали в залу переходить. Порожньо. Безлюдно. Ні душі.

Коли дивиться: біля довжелезного столу, скатертиною до самісінької підлоги накритого, полум’я свіччине коливається. Наче дихає хтось.

Підійшов Грайлик, списом своїм скатертину відхилив — аж там принц Бо-Бо. Очі перелякані, рот роззявлений. І палець до рота притулений — цить, мовляв.

— Що таке? — пошепки питає Грайлик,

— Нічого, — теж пошепки відповідає принц Бо-Бо.

— Що ви тут робите?

— Лежу. Ховаюсь.

— Від кого?

— Кажуть, сатана якийсь біля воріт стукав.

— Та то я.

— Ага. Мабуть, ти.

— То хіба я сатана?

— А хто ж. З вежі-здоровежі ще ніхто не тікав без драбини.

— А-а, — одразу змикитив Грайлик. — Я такий!.. А де Дон?

— У… у буфеті,— і пальцем тиче. — Тільки не кажи, що це я сказав.

Обернувся Грайлик.

Попід стіною здоровенницький дубовий буфет стоїть. Не буфет, а фортеця середньовічна — нагорі різьблені вежки, шпилі, на численних дверцятах звірі… тварини всякі, теж різьблені.

Підійшов Грайлик до буфета. Одні дверцята відчинив — келихи великі з покришками на полицях. Другі відчинив — тарелі здоровенницькі навалом. Відчинив треті — сидить навпочіпки, скоцюрбившись, Дон. Усміхається криво, жалюгідно.

— Що ж ви мене кинули? — докірливо каже йому Грайлик.

— Хто?! Я?! Я кинув?! Та ти що! — бухнув себе Дон кулаком у груди, вилазячи з буфета. — Я… Та я… От пожди. Зараз я тобі доведу. Докази принесу. От почекай тут трошки.

І, залізно гримаючи по кам’яній підлозі, Дон побіг кудись у темряву.

Тим часом принц Бо-Бо виліз з-під столу. Обтрусився, глянув на Грайлика з цікавістю і раптом зашепотів:

— Слухай! Тікай звідси, поки не пізно. Бо… бо… бо пропадеш. Тобі — що? — більше за всіх треба? Я бачу — ніякий ти не сатана. Звичайний хлопчик. Жаль мені тебе, тікай. Бо… бо… — договорити принц не встиг.

З темряви вигулькнула дивовижна постать. В одній руці меч, у другій шаблюка. Під однією пахвою спис довжелезний, під другою бойова сокира. На грудях щит прив’язаний.

На голові шолом з опущеним забралом.

— А хто це без дозволу зайшов до мого замку?! Трам-тарарам!

Грайлик зрозумів, що то граф Чужекало-Хочукало.

— Я! — дзвінко сказав Грайлик. — Я зайшов, бо шукаю принцесу Шах-Шароню, щоб визволити її.

— Ха-ха-ха! — зареготав граф. — А йди-но сюди, зухвалий хлопчисько! Боїшся?

— Ні! Не боюсь! — гордо вигукнув Грайлик і пішов уперед.

«Ну все! Зараз він мене шандарахне мечем. А лат нема…» — ще встиг подумати.

Але сталося інше.

Камінь підлоги, на який ступив Грайлик, раптом висмикнувся у нього з-під ніг, і наш герой полетів у чорне холодне провалля.

РОЗДІЛ VIII

Таємнича незнайомка Лімпампоня

Грайлик лежав у суцільній темряві, приголомшений, ледь живий.

Добре, що хоч не забився, — впав на купу якоїсь гнилої трухлявої соломи.

У вухах все ще лунав глузливий регіт графа. Піддурив! Навмисне підкликав Грайлика, щоб той ступив на потаємний камінь, який був одсувним люком у провалля.

А Дон… Знову невідомо, чи заодно він з графом, чи ні. Куди побіг, де дівся — хто його зна…

Суцільні таємниці й несподіванки у тому середньовіччі. Грайлик помацав навколо руками і намацав свій вірний спис. Пригорнув його до грудей — наче легше стало. Потім почав списом в усі боки тикати. Куди не тикне — всюди спис твердо утикається у камінь. А вгорі порожньо. Далеко той люк, не доскочиш. Переконався Грайлик — у кам’яному мішку він. Звідси навіть інопланетянин Якцетак не визволив би його, якби на свою планету й не полетів. А він же полетів. Отже й сподіватися нема на кого. Гаплик!

— Негідники! Лицарські часи, називаєтьсяі Середньовіччя трикляте! — кричить Грайлик, та навіть сам не чує власного голосу — наче у подушку кричить.

Ну й типи у тому середньовіччі!

Хоча…

А у їхньому дворі?..

Роман-Отаман — чим не Менших-Ображайло?

А Славко Лис — справжнісінький Чужекало-Хочукало, все у всіх одбирає.

А Сашко Чеберяка — викапаний Моєкало-Недамкало.

Та все одно — хоч плач.

І не так за себе досадно Грайликові, як за принцесу Шах-Шароню.

Єдина була, можна сказати, надія у бідної принцеси, що він її визволить. І безглуздо провалилася та надія у мокре підземелля. Лежить на гнилій соломі у кам’яному мішку. Безсила й безпорадна.

Було б сказати графові: «А чого це я маю до вас іти. Ідіть ви до мене, як вам треба!» Якби ж знаття!

І чого інопланетянин Якцетак порадив йому йти в цей палац шукати Дона? Невже й він заодно з ними?

Якась мішанина думок була в голові у Грайлика. І з отією мішаниною він незчувся, як і задрімав. Все-таки був уже пізній вечір, та й подій стільки незвичайних пережив він, дорослий втомився б…

Довго він спав чи недовго, хтозна. Та раптом до його руки хтось доторкнувся. І почувся тихий шепіт:

— Вставай! Ходімо!

— Що? Хто це? — теж пошепки спитав Грайлик, прокинувшися.

— Ходімо! Швидше! — хтось міцно схопив його за руку й потяг.

— Це Дон? — прошепотів Грайлик, підвівшися і йдучи.

— Ні.

Та Грайлик і сам уже чув, що то не Дон. Голос був лагідний і наче жіночий.

Грайлик ішов у суцільній темряві, як сліпий. Він уже тричі торкався головою стінки, і якби його щоразу не попереджали: «Пригнись!» — він давно б набив гулю.

Хтось добре знав цей підземний хід і впевнено вів його вперед.

— Як вас звати? — не витримав Грайлик.

— Лімпампоня, — пролунало у відповідь. І Грайликові здалося, що незнайомка засміялася. Чи, може, то просто зашелестіло ЇЇ плаття…

— А тепер — іди вперед сам, — сказала вона. — Ступи три кроки і повернеш праворуч. Там побачиш вихід. Тільки не озирайся! Озирнешся — залишишся тут назавжди. Обіцяєш не озиратися?

— Обіцяю.

Вона відпустила його руку.

— Спасибі! — мовив Грайлик у темряву.

Ступив три кроки і повернув праворуч.

І побачив світло у кінці довгого кам’яного коридора.

Він ішов, і йому дуже-дуже хотілося озирнутися. Він чув, що незнайомка Лімпампоня йде за ним.

Але Грайлик пересилив своє бажання. І не тому, що боявся залишитися, а тому, що пообіцяв їй.

Грайлик дійшов до кінця коридора і знову повернув праворуч. І там побачив вихід, а далі — кущі, осяяні вранішнім сонцем.

Коли він вийшов до тих кущів, що прикривали підземний хід, ззаду почулося:

— Молодець! Молодець, що не озирнувся! А тепер — тікай! І ніколи сюди не вертайся. Коник Віник твій біля воріт.

— Нікуди я не тікатиму. Я мушу визволити принцесу. Раз ви мене вивели, то, значить, добра душа і щось знаєте. Скажіть, де Шах-Шароня. Дуже вас прошу! Будь ласка!

— Ну що ж, я так і думала, — задоволено сказала вона і знову чи то засміялася, чи то прошелестіло її плаття. — Тоді скачи прямо на схід сонця до Чорного Яру і сховайся там на узліссі біля містка. І чекай.

Зашелестіли кущі, і вона зникла.

Так Грайлик і не побачив її.

РОЗДІЛ IX

Двобій. Знову Лімпампоня

На узліссі біля хисткого містка через Чорний Яр Грайлик сховався за кущами і почав чекати. Чекав досить довго. Аж от бачить — під’їжджають до містка з двох боків двоє вершників — у лицарському обладунку, із списами навпереваги. В одного до сідла приторочене щось довгасте, у плащ загорнуте й мотузкою перев’язане. За формою схоже на маленьку людину.

«Принцеса!» — тенькнуло Грайликове серце.

Стали вершники один навпроти одного обабіч яру, всуціль порослого полином, списами войовниче вимахують.

Придивився Грайлик — йой! — та це ж брати двоюрідні й сусіди, графи Моєкало-Недамкало і Чужекало-Хочукало.

У Моєкала до сідла й прив’язана принцеса чи що там таке… Помахали брати списами й почали на містку сходитися.

— Трах-тара-рах! — вдарили по щитах з розгону списи.

Раз ударили, вдруге, втретє…

Раптом бачить Грайлик: одв’язалося від сідла оте, що прив’язане було, і полетіло шкереберть у яр. В азарті двобою брати й не помітили нічого.

А в Грайлика аж серце обірвалося і теж у яр полетіло. Якщо це принцеса, то вона ж забитися може і взагалі…

Вирвався Грайлик із своєї засідки і чвалом поскакав у яр. На братів і не дивиться. Туди мерщій, під місток. Скочив на землю у густий полин, нахилився, схопив згорток, у сідло і — назад.

Чує — брязкіт двобою припинився.

Загорлали щось брати. Але Грайлик не став прислухатися, коника пришпорює, чимдуж скаче. Згорток до грудей притуляє, прислухається…

Не чути щось дихання…

Обернувся Грайлик — погоні не видно. Проскакав ще трохи лісом, спинився. І ну розгортати швиденько, Може, ще можна щось зробити, порятувати.

Розв’язав, розгорнув… Дивиться — а то лялька величезна, натурального дівчачого розміру. Голова, руки, ноги — все-все з порцеляни.

Вбрання пишне, коштовне, просто-таки царське.

Що таке? Чого це граф ляльку віз?.. Дивина якась.

Та не встиг і надивуватися Грайлик, як раптом…

— Віддай! Це моє! — почувся знайомий голос.

І в ту ж мить ляльку рвонули у нього з рук. А Лімпампоня (це була вона!), вже поскакала далі. Тільки майнув перед очима довгий жовтий плащ з каптуром.

Грайлик аж рота роззявив.

Ну ні! Це вже занадто! Хоч вона й визволила його з підземелля, але що ж це виходить? Він питав, де принцеса, вона його послала до Чорного Яру, а тут якась комедія з лялькою.

Грайлик пришпорив коня і помчав за Лімпампонею.

— Стривайте! Стривайте! Одну хвилиночку! Будь ласка! Я вас прошу!.. Я ж не за себе. Я ж за принцесу!.. — гукав він на скаку. — Я ж не в ляльки гратися перенісся у ваше середньовіччя. Я ж у лицаря…

Жовтий плащ майорів серед листя.

І враз Лімпампоня різко спинила коня, Він аж дибки став.

Обернувши до Грайлика своє, обличчя, що прикривав каптур, вона невдоволено сказала:

— А ти не ображай ляльок! Ляльки — передусім дівчатка. А дівчат справжні лицарі ніколи не ображають. Шанобливе ставлення до всіх жінок — головна риса лицаря.

— А я… я шаную, — почервонів Грайлик. — Тільки я ж… я ж принцесу врятувати хочу, а… а ви не кажете, де вона.

Грайлик весь час намагався зазирнути під каптур, побачити обличчя своєї рятівниці, але марно.

Вона була маленька на зріст, майже така, як він.

«Мабуть, ліліпутка. А може, й циркачка. Ич, як на коні вигарцьовує», — подумав Грайлик.

— Ну, якщо вже так, то почекай тут півгодини, а тоді скачи по цій дорозі до Урочища Синіх Скель. Там побачиш провалля. На краю провалля чекай.

— Принцеса — що? — у проваллі? Вона хоч жива? — з острахом спитав Грайлик.

— Жива, жива. Не бійся.

— Я побачу її там?

— Побачиш, якщо виявиш себе справжнім лицарем. Тільки раніше, як за півгодини не вирушай! — Вона пришпорила коня й поскакала.

А Грайлик лишився у непевності.

«Чи правду вона говорить, чи дурить мене? Поки що всі дурять мене у цьому середньовіччі. Невже так і не стану я справжнім лицарем, не дістану лат, не зможу битися з ворогами у чеснім двобої».

Але щось у голосі Лімпампоні було таке, що примушувало його вірити їй.

І Грайлик вирішив чекати.

Годинника в нього, звичайно, не було, і він не міг точно визначити час. Але чекав терпляче.

А поки чекав, думав:

«Хто ж вона, ця таємнича Лімпампоня? Раз вивела його з підземелля, знає підземний хід, у темряві орієнтується в ньому, значить, не чужа у замку графа. А як не боїться гасати на коні по чорних ярах та диких лісах, то силу має. Може, чарівниця якась середньовічна. Екстрасенс на зразок нашого Кашпіровського. Все може бути».

Нарешті він вирішив, що минуло вже не півгодини, а більше, і помалу рушив лісовою дорогою.

РОЗДІЛ X

Несподівана зустріч у проваллі.

«Ти що — теж… інопланетянин?»

«Я повернусь. Я обов’язково повернусь!»

Урочище Синіх Скель він упізнав одразу.

Скелі справді були сині і громадилися на березі такого ж синього озера.

Грайлик спішився і поліз шукати провалля. Проходи серед скель були вузькі, звідусіль стирчали гострі скелясті шпичаки. Конем проїхати було неможливо.

Аж от і провалля — чорніє безоднею, дихає підземним холодом.

Грайлик сів край провалля чекати, як було сказано.

І раптом з провалля долинуло жалібне скавучання.

Грайлик насторожено прислухався.

Скавучання линуло не дуже зглибока. Якесь мале собача, мабуть, зірвалося, зачепилося за щось і тепер тремтіло там, скімлячи про допомогу.

Грайлик перехилився і став вдивлятися в темряву. А собача скавучало дедалі дужче й жалібніше. Коли очі трохи звикли до мороку, Грайлик побачив скелясті виступи, на які можна було ступити ногою.

І не задумуючись почав спускатися.

Нижче, нижче…

І раптом хтось схопив його за ногу, і він почув голос Лімпампоні.

— Досить! Лізь назад. Бо сам звалишся, І мене зіб’єш.

— А… а собача? — спитав вражений Грайлик.

— Нема ніякого собачати. Це я скавучала, — весело мовила Лімпампоня.

Грайлик подряпався нагору.

Потім подав руку Лімпампоні, що вилізла слідом за ним.

— Нащо ви мене весь час обдурюєте? — ображено спитав він.

— Пробач. Не ображайся. Просто хотіла перевірити тебе трошки. Ти — справжній лицар. Нічого не боїшся. І — наполегливий. До мети йдеш, незважаючи ні на що. Про себе не думаєш, І, головне, — добрий. Навіть собача пожалів.

Грайлик зашарівся — що й казати, приємно чути такі слова та ще й з жіночих уст.

— А де все-таки принцеса Шах-Шароня? Поки я її не врятую, я…

— То рятуй уже швидше! — перебила вона його.

— А де ж вона?

— Біля тебе!

— Як?

— А отак! — Лімпампоня відкинула з обличчя каптур: на Грайлика дивилася гарненька чорнява дівчинка одного з ним віку.

— Ви?! Принцеса?!

— Та не «викай» ти! Ми ж ровесники.

— А… а як же… вони ж ва… тебе у полон захопили.

— Та який там полон! Спробували б вони! Вони мене всі бояться.

— Через оту усмішку?

— Ага. Вони все що завгодно робитимуть, аби я їм усміхнулася. Думають, що в мене чарівна усмішка. Що від моєї усмішки вони можуть стати всемогутніми й непереможними.

— А насправді — ні?

— Авжеж. Звичайна усмішка. Як у всіх. — Вона усміхнулася.

Ні! Все-таки усмішка в неї була не звичайна. Недарма кажуть: коли усміхається красуня — наче сходить сонце. Хоч Грайлик був і не дуже дорослий, та на дівочій красі розумівся.

— Як же це все-таки сталося?

— Я про усмішку вигадала. А вони повірили. Ех! — вона зітхнула. — Якби ти знав, як нудно бути принцесою… От я й…

— А Ципа-Дрипа?..

— Точніше, Ципа-Дрипа — Лімпампоня. Таке її повне ім’я. Не так служниця, як моя старша подружка. Коли ми побачили здаля тебе, я відразу зрозуміла, що в наших краях з’явився новий цікавий хлопець. На конику Вінику, ще й з лижною палицею замість списа. Це ж треба!.. І ми з Лімпампонею домовилися, що я її зв’яжу і вона тобі скаже те, що сказала.

— А карета, слуги, кучер?..

— Ніякої карети. Ми з нею верхи були. Я коней у гущавину завела. І з кущів усе бачила й чула. А потім усі вони робили й казали те, що я їм наказувала.

— І… і лицар Дон!

— Ніякий він не лицар. А звичайний Донощик, скорочено — Дон. Дон-Ябедон.

— Тепер ясно… Тепер усе ясно.

— Тобі, може, все, а мені не все ясно. Ти скажи, як тобі вдалося з вежі-здоровежі втекти. Я ж збиралася тебе врятувати, а ти, виявляється, втік. Як це ти зробив?

Грайлик усміхнувся:

— Хай це буде моєю таємницею.

— Не скажеш?

— Ти все одно не повіриш. Як ми наприкінці двадцятого сторіччя не віримо, то що вже казати про ваше темне середньовіччя.

— А може, й повірю. Я ж все-таки принцеса.

— Ти бачила зірки в небі?

— Ну, бачила.

— Так-от там є й планети. І на тих планетах живуть люди, як у нас на Землі. Ну, не люди, а живі істоти, інопланетяни. І вони прилітають на Землю. І один інопланетянин, Якцетак, мене з вежі-здоровежі й врятував.

Принцеса Шах-ІІІароня слухала його, затамувавши подих і розгублено кліпаючи своїми довгими прекрасними віями.

Вона хотіла щось сказати, але не встигла.

Раптом з неба пролунало: — Грайлику! Обідати! і Вони обоє здригнулися і завмерли.

— Що це? — тихо спитала принцеса.

— Мама. Обідати кличе, — зітхнув Грайлик.

— Ти щотеж… інопланетянин? — тихо спитала Шах-Шароня.

«Ну як їй поясниш? Хіба вона зрозуміє? Та й я б не зрозумів, коли б зустрів прибульця з двадцять п’ятого сторіччя», — подумав Грайлик.

Він усміхнувся:

— Вважай, що так.

— І тобі треба зникати?

— Треба. Ти ж сама казала, що справжні лицарі передусім шанують жінок. А мама — це ж найперша, найголовніша жінка у світі.

— Так! — кивнула вона.