Казкові пригоди Грайлика

РОЗДІЛ І

Чародій Будьласка

Найбільше в світі не любив Грайлик отакі дні — негожі, дощові, вітряно-холодні. Ні тобі погуляти, ні погратися, ні вийти навіть у двір. Сиди вдома й дивись, як сумно плачуть вікна.

Такі дні дуже любила Нудота Петрівна.

Грайликів тато Усміхайло Петрович завжди говорив, що, коли нудно, значить, прийшла Нудота Петрівна.

Вона виходила з темного кутка і перш за все, підкравшися до телевізора, переключала усі програми на нецікаво-дорослу балаканину про кризовий стан сучасної економіки. Потім сідала на тахту і, позіхаючи, починала марудити. Грайлик тікав від неї в іншу кімнату, до книжкової шафи, потім на кухню, до буфетика, де були цукерки. Але вона знаходила його й там. І найцікавіші книжки втрачали свою магічну принадність, а цукерки ставали несмачними.

Грайлик нарешті не витримав і пішов на сходи.

І це було наче сигналом. Спершу рипнули одні двері, потім інші, потім ще і ще… І незабаром на останньому поверсі біля горища потроху зібралася майже вся Дитиндія, яких повигонила з квартир Нудота Петрівна.

Вони сиділи на сходах біля замкнених горищних дверей і мовчали.

— От погода! — сказала нарешті Галочка.

— Ага… — зітхнув Грайлик.

— У таку погоду тільки спати, накрившись в головою, добре, — сказав Миня.

— Але не будеш же лежати під ковдрою день і ніч, — сказав Женя-Жменя.

— Можна було б у війну пограти, так ніде, — сказав Роман-Отаман.

І знову всі замовкли.

Нудота Петрівна стояла у темному кутку і зловтішно мружила зелені очі.

— Ех, була б у мене чарівна паличка, прогнав би ту противну Нудоту Петрівну. Ну чого вона до нас причепилася?! — вигукнув Грайлик.

— Та де ж узяти чарівну паличку… — зітхнув Чух.

І тут раптом клацнув замок, горищні двері рипнули, прочинилися, і вийшов якийсь незнайомий дядечко. Кругловидий, рум’яний, усміхнений, з лагідно-блискучими очима.

Всі вражено завмерли.

А він обвів їх привітним поглядом і спитав:

— Що? Нудно, панове дитиндівці?.. Дошкуляє Нудота Петрівна?.. Ну, ми її зараз попросимо. Нудото Петрівно! Будь ласка! — дядечко зробив рукою широкий жест, і Нудота Петрівна зникла.

Дитиндівці тільки роти пороззявляли. Одразу стало цікаво.

А дядечко далі усміхається лагідно:

— Ну що для вас ще зробити?

— А… а ви хто такий? — насмілився спитати Грайлик.

— Не бачите, чи що? — ображено закопилив губу дядечко. — Чародій. Чародій Будьласка. Роблю чари на замовлення.

Перезирнулися всі. О! Це ж якраз те, що треба!

— А що ви можете? — вихопився першим Чух. Недарма ж він Чух — Чужекало-Хочукало. Йому завжди більше всіх треба.

Усміхнувся чародій Будьласка поблажливої

— Що можу? Все можу. Все на світі.

Знову перезирнулися дитинці. А тоді застигли на мить — задумалися: що б його такого побажати….

— Щоб погода була гарна — сонячна! — вигукнув Грайлик.

— Нема питань! Уже готово! Будь ласка!

— Як?! — не повірив Грайлик.

— А біжіть подивіться!

Сипонули всі сходами вниз — аж загуркотіло.

Вискочили з під’їзду, дивляться — справді дощу немає, сонце на небі сяє, пташки на вмитих деревах співають-заливаються. Сонячні зайчики від калюж по всій Дитиндії розбігаються — аж очам боляче.

Радісно застрибали-затанцювали по калюжах дитиндівці разом із сонячними зайчиками. Бо ж любо як на сонці після дощу!

А чародій Будьласка вже на ганку стоїть, усміхається.

Кинулися до нього дитиндівці. Обступили.

— Ну давайте, не соромтесь! — підбадьорив їх чародій Будьласка.

— Мені палац здоровенннцький королівський! — вигукнув Чух.

—І мені, і мені королівський палац! — вигукнув Миня.

— Будь ласка! Будь ласка! — усміхнувся чародій. Рукою двічі змахнув.

Розчахнулося на мить небо, погасло сонце.

Гурр-гурр! — прокотився грім серед темряви непроглядної.

А коли знову засвітилося сонце, побачили всі — стоять вони разом з чародієм серед поля квітучого, між двох палаців королівських здоровенницьких. На фасаді одного «Чух» написано, на фасаді другого — «Миня».

Заверещали Чух і Миня від радості, кинулися до своїх палаців, зникли всередині.

Махнув Роман-Отаман досадливо:

— Ех! Чого я перший не побажав?!

Усміхнувся чародій Будьласка:

— А ти бажай, чого там…

— А ви зробите? — недовірливо глянув Роман-Отаман.

— Авжеж!

— Ну… ну тоді мені… військо непереможне. Щоб я ним командував.

— Будь ласка! — сказав чародій. І знову змахнув рукою. І знову розчахнулося небо, погасло сонце. Гурр-гурр! — прокотився грім серед темряви непроглядної.

А коли засвітилося сонце, побачили всі — стоять вони серед поля квітучого. Палаців уже нема. А по полю з гуркотом сунуть танки і бронетранспортери. А над ними вертольоти бойові.

Завис головний вертоліт над Романом-Отаманом, відчинилися дверцята, вилетіла-загойдалася мотузяна драбина, і хтось загукав у мегафош

— Сідайте, пане-товаришу головнокомандуючий! Їдьмо на війну!

Реготнув щасливо Роман-Отаман, схопився за драбину, подерся вгору.

І за мить прогуркотіли у небі вертольоти, а на землі танки й бронетраспортери і зникли.

— Ну, а тепер ви! — звернувся до всіх інших чародій. — Давайте, бажайте, не соромтесь!

Закричали-загорлали всі навперебій, бажання свої вигукуючи.

— Будь ласка!.. Будь ласка!.. Будь ласка!.. — заусміхався чародій і рукою тільки — мах, мах, мах…

Знову розчахнулося небо, погасло сонце і загуркотіло багатократно у темряві.

А коли засяяло знову сонце, на квітучому полі добра всякого було — ні в казці сказати, ні пером описати.

Загаласували радісно всі, кинулися кожний до свого.

Лише Грайлик стояв осторонь розгублений. Позаяк не встиг нічого придумати, вигукнути, йому хотілося, щоб було цікаво й весело. А як його вигукувати — хтозна. Неконкретне бажання.

Чародій серед того щасливого галасу, мабуть, не побачив Грайлика, бо навіть не глянув на нього. Тільки дивився на ту святкову веремію і усміхався задоволено. Звичайно, це приємно — робити комусь радість.

І раптом…

РОЗДІЛ II

Чаклун Нетреба

Ніхто, крім Грайлика, мабуть, і не помітив, як з’явився враз на полі незнайомий захеканий дідок. Сиве волосся на всі боки сторчма, борода у реп’яхах, брови насуплені, очі сердиті. Сам маленький, а чоботи великі. І рукавиці на руках теж великі. Чоботи порепані, а рукавиці брудні. І весь якийсь неохайний. Не те, що чародій Будьласка, на якому все чистеньке і гарне.

Неоковирний дідок, важко сопучи, підбіг майже впритул до Грайлика, глянув на нього пильним поглядом, потім перевів погляд на щасливих дитиндівців, що підскакували біля своїх діючих дитячих автомашин, відеомагнітофонів, чудернацьких ігор та усяких інших омріяних радостей, похмуро буркнув: «Не треба!» — і махнув правицею справа наліво.

1 вмить усе оте багатство зникло, наче дід змахнув його рукою.

— Ой! — розпачливо розляглося по полю.

Дід ще раз махнув рукою, і всі дитиндівці теж зникли. А тоді зник і сам дід.

На полі лишилися тільки Грайлик та чародій Будьласка.

— Ой! — зойкнув Грайлик. — Хто це? Що він наробив?

Чародій досадливо махнув рукою:

— Та!.. Очі б мої його не бачили!.. То чаклун Нетреба. Ну й зловредний тип! Все мені псує, перебаранчає, нічого не дає зробити до ладу. Але на цей раз він запізнився, тим хлопцям я все-таки встиг зробити.

— А де інші мої друзі? — стурбовано вигукнув Грайлик.

— То ж то й воно! Запроторив їх дід Нетреба до Куматенеги.

— А що таке Куматенега?

— Невже не чув? Невже не чув виразу «Куди Макар телят не ганяв». Отож воно і є, скорочено, — Ку-ма-те-не-га.

— Що ж робити?

— А що? Не кидати ж друзів. Правда?

— Авжеж.

— Треба йти їх виручати. Підеш?

— Аякже!

Грайликів тато Усміхайло Петрович любив повторювати: «Добрі справи, синку, треба робити, не задумуючись. Як почнеш роздумувати, зважувати, міркувати, чи варто, чи не варто, обов’язково знайдеться якась причина, щоб відкласти, не робити. А потім уже буде пізно».

Грайлик ті татові слова добре пам’ятав.

— Я знав, що ти вирішиш іти у Куматенегу, — схвально глянув на нього чародій.

— А це далеко?

— Ну як може бути близько, коли вираз «Куди Макар телят не ганяв» саме й означає — дуже далеко, куди ніхто з власної волі не піде, Може, передумав?

— Ні,— твердо сказав Грайлик. — Але мені головне, щоб швидше. Друзі ж там мучаться.

— Це ясно. Але то вже, як вийде. Я тобі, звичайно, допомагатиму. Що б той зловредний дід не витворяв, а я своє добре діло робитиму.

— Ну, тоді, мабуть, треба почати з якогось засобу пересування — летючого корабля, килима-самольота абощо, — сказав Грайлик.

— Нема питань! Будь ласка! — Чародій змахнув рукою, і перед ними виник прекрасний реактивний летючий корабель. Герметичні двері його розчинилися, і до Грайликових ніг під’їхав трап з килимовою доріжкою на східцях.

Грайлик уже ступив ногою на трап…

І тут раптом знову з’явився маленький дідок з лохматою бородою у реп’яхах, махнув рукою, буркнув: «Не треба!» І летючий корабель зник, а разом з ним і чаклун.

— У-у! Вреднюга! — вигукнув чародій Будьласка і посварився кулаком у той бік, де стояв і зник дід Нетреба.

Потім зітхнув:

— З чарівними засобами пересування нічого, значить, не вийде. Вдруге одне й те саме робити не можна. Такий закон чар. Доведеться пішки. Але ти не хвилюйся. Я тебе триматиму на контролі. Як буде скрутна ситуація — одразу гукай.

— А як вас гукати?

— Дуже просто. Замруж очі, тихесенько попроси: «Будь ласка!» — і, як очі розтулиш, я вже біля тебе стоятиму.

— Ну, гаразд. Піду пішки. А в який хоч бік Іти?

— Нема питань! Треба йти за сонцем. Куди сонце котиться, туди й ти за ним — на захід. Ну, хай тобі щастить! — І чародій Будьласка зник.

РОЗДІЛ ІІІ

День перший. Страус Еміль.

Зачепилівка

Грайлик озирнувся.

Не лише чародій Будьласка зник, а й квітуче поле теж.

Грайлик стояв посеред піщаної пустелі. Куди не кинь оком — всюди бархани хвилясті, з яких вітер пісок здуває. Ні деревця, ні травиночки.

«От же ж! Такий довгий шлях та ще й з пустелі починати доводиться», — подумав Грайлик. з досадою.

Але робити нічого, треба йти.

Постояв Грайлик трохи, поки з’ясував, куди сонце котиться, та й вирушив у дорогу.

Той, хто по піску під палким сонцем ходив, знає, яка це важка, виснажлива річ.

Щоб якось підбадьорити себе, Грайлик на ходу пісеньку склав:

Сонце з неба пече,

Піт за комір тече,

А я йду собі, йду,

Шкандибаю,

Своїх друзів хороших

Шукаю.

Йде, намугикує. З піснею завжди легше йдеться.

Сонце підбилося у зеніт, пече немилосердно. Вже й пісня не допомагає. Зморився Грайлик, а сісти відпочити не може. Пісок — мов пательня розжарена, такий гарячий. От біда!

Аж раптом чує: туп-тап, туп-тап, туп-тап туп!..

Обернувся — страус пустелею біжить.

Підбіг до Грайлика, спинився, одну ногу підняв, дивиться:

— Ти хто?

— Грайлик, — прохрипів наш герой.

— А що тут робиш?

— У Куматенегу йду.

— Овва! — вражено глянув на Грайлика страус. — Ну будьмо знайомі. Еміль! Скорочено — Ему! — і підняту ногу простягає.

Потиснув Грайлик ту ногу, познайомився.

— Може, тобі щось треба? — питає страус Еміль.

— Авжеж треба. Хоч води трошки. Помираю від спраги. І втомився дуже.

— Ну, сідай, поїдемо, — опустився страус Еміль на пісок. Сів Грайлик на його спину. Підвівся Еміль та як ушкварить галопом по пустелі, аж загуло.

— А куди ми? — питає Грайлик, міцно тримаючись руками за довгу страусячу шию.

— У Зачепилівку, — скосив на нього око з волохатими віями Еміль.

Біжить Еміль, біжить, а навкруги пустеля з краю в край, лише пісок на барханах кучерявиться.

Аж раптом на крайнебі палац розкішний, пальмами обсаджений, вигулькнув.

— Зачепилівка? — стрепенувся Грайлик.

— Та ні. То міраж. У пустелях — звичайна річ. Оптичний обман.

І правда. Пробіг Еміль трохи — зник палац з пальмами, як і не було.

Біжить Еміль, біжить…

І раптом — стоп! Зупинився, як укопаний. Потім — хоп! — і голову у пісок сунув. Грайлик ледве встиг його шию з рук випустити, щоб не гепнутися на землю.

Постояв Еміль трохи, голову у пісок зануривши, потім висмикнув, обтрусився, озирнувся навколо:

— Порядок! Здалося.

— Що таке? — здивовано пита Грайлик.

— Вибач, — винувато заморгав довгими віями Еміль. — Думав, небезпека. А ми, страуси, коли небезпека, голови у пісок ховаємо завжди.

— Тю! Що ж це дає? Нічого ж не дає.

— Традиція, — зітхнув Еміль. — Мої предки ховали, батьки ховали, і я мушу ховати. А то скажуть, шо я не поважаю традиції предків. Хоча я сучасний страус і прекрасно розумію, що це нічого не дає. Ну, побігли далі.

І Еміль знову затупотів пустелею.

Тупотів-тупотів, і от нарешті з-за барханів з’явилася спершу тополя струнка, висока, тоді журавель дерев’яний розмальований, що тримав у дзьобі ланцюг з відром, а тоді й вся Зачепилівка — хутір мальовничий на узліссі з хатою білою, садком кучерявим, городом буйнозеленим ще й левадою шовкотравною над ставком дзеркальним. На березі ставка сидів з вудочкою якийсь сивовусий добродій з довгим носом.

Страус Еміль з розгону протупотів садком, городом, левадою і на березі ставка біля вусатого довгоносого добродія спинився.

— Здрастуйте вам у хуторі, пане Зачепило! — одхекуючись. мовив страус.

— Здоров був, Емілю! Кого привіз? — весело глянув на Грайлика пан Зачепило.

— Грайлика, що у Куматенегу мандрує.

— Оуу! — вражено склав губи дудочкою пан Зачепило. — Ану-ну покажись! Вперше бачу сміливця, що з власної волі у Куматенегу пнеться. Де ж ти такий узявся?

І, кинувши вудочку, встав, уважно Грайлика розглядаючи.

Страус Еміль опустився на землю, щоб Грайлик міг злізти, і докірливо мовив:

— Вибачте, пане Зачепило, ви спершу води йому дайте, а тоді вже розглядайте і щось питайте.

— Правильно! Це ви, хлопці, вибачте. Не подумав, — знітився пан Зачепило. — Зараз збігаю, з криниці витягну, а то у ставку, бачите, ряски повно.

І, підхопившись, підтюпцем побіг до отого розмальованого дерев’яного журавля з ланцюгом у дзьобі.

— Та я сам, — хриплим голосом гукнув йому навздогін Грайлик.

— Ні-ні! — відгукнувся вже від криниці пан Зачепило. — Ти мій гість. А у Зачепилівці гостей заведено шанувати.

Ох, і смачною здалася Грайликові вода з криниці зачепилівської! Зроду такої не пив.

Пан Зачепило дивився на нього лагідно, голову рукою підперши. Так на Грайлика завжди дивилася бабуся Маруся, коли частувала його.

Напився Грайлик досхочу, повеселішав.

— А отепер питайте, — сказав Еміль.

— Ні! Хай уже спершу одпочине. Ляже у холодочку, поїсть смачненько, поспить гарненько, тоді й побалакаємо. Зараз збігаю частуваннячко принесу.

І не встиг опам’ятатися Грайлик, як пан Зачепило побіг у хату, а коли вибіг, в одній руці подушка і ковдра були, а в другій — кошик з частуванням: і сир, і молоко, і сметана, і різні пундики-пиріжечки.

Постелив пан Зачепило Грайликові під грушею на траві, частування перед ним поставив — їж-пий, відпочивай.

І такий Грайлик був зморений-голодний, що не стало в нього сил навіть для годиться відмовлятися. Сиру-сметани з пундиками поїв, молока попив, на подушку щокою і — у сон, як у тепле море, занурився.

РОЗДІЛ IV

Перша ніч. Пан Чепизало.

Верблюд Експрес-Мерседес

Скільки він спав — Грайлик не пам’ятає. Прокинувся — ніч надворі. На небі зірки сяють, місяць на підповні світить. Ніде нікого. Ні пана Зачепила, ні страуса Еміля. Сплять, напевно.

А Грайлик виспався.

Оце б зараз і піти в дорогу. Та хтозна, куди йти, де той захід. Правда, тато казав, що люди й по зірках орієнтуються. Є така Полярна зоря, на північ вказує. Та де вона, Грайлик ще не знає. Треба було в тата попитати. Якби ж знаття, що знадобиться.

Та й незручно потай з хутора зникати, навіть не подякувавши панові Зачепилу за гостинність. Так порядні люди не роблять. Збудити пана Зачепила? А може, він і не спить. Телевізор дивиться абощо. Може, ще й не так пізно.

Підвівся Грайлик. посунув до хати. Вікна не світяться. Але то нічого не значить. Дехто любить телевізор у темряві дивитися.

Майже впритул підійшов Грайлик до дверей. 1 тут раптом чує позад себе вкрадливий голос: — А хто це, хто до дверей підкрадається? Чи не злодій, бува?

Здригнувся Грайлик, обернувся.

Якийсь чоловік ззаду стоїть, обличчя рукою затуляє. Одне лише око крізь пальці лукаво зблискує.

— Я… я не злодій, — затинаючись, проказав! Грайлик. — Мені пана Зачепила треба.

— Ну, я за нього.

— А… а ви, пробачте, хто?

— Пан Чепизало, брат пана Зачепила. Він у справах подався, мене замість себе залишив. Що тобі?

— Хотів подякувати панові Зачепилу за гостинність, попрощатися. У дорогу вирушаю.

— Подяку твою передам, не хвилюйся. А з яку ж це ти дорогу проти ночі налаштувався?

— У Куматенегу. Вдень така спека, що краще вночі йти. От тільки не знаю, де захід. Якби ви підказали…

Пан Чепизало відразу пожвавішав:

— Авжеж, авжеж підкажу' Аякже! І не лише підкажу, а й допоможу. Я ж, ти думаєш, хто?

— Хто?

— Темно, ти не бачиш… Чарівник я. І є в мене чарівний верблюд Експрес-Мерседес, який бігає з швидкістю сто п’ятдесят кілометрів на годину. Він тебе домчить у Куматенегу, не встигнеш і оком зморгнути.

— Серйозно?

— Не віриш? Кого хочеш спитай. Мене тут усі знають.

І хоч питати серед ночі не було в кого, Грайлик і так повірив — так переконливо говорив пан Чепизало.

— А… а дід Нетреба? Не перешкодить? — згадав раптом Грайлик.

— Який дід? Га-га-га! — засміявся Чепизало. — Та я сам будь-кому будь-що перешкодити можу… Експрес-Мерседес! На старт!

Віти дерев розсунулися, і з саду вигулькнув дивовижний двогорбий верблюд. На голові мотоциклетний шолом, між горбами подвійне тролейбусне сидіння, до якого приторочені ще два шоломи, на боці табличка, як на залізничному вагоні: «Зачепилівка — Куматенега».

— Треба шоломи надіти. Все-таки швидкість, — і пан Чепизало натягнув один шолом на голову собі, другий Грайликові. Тоді підсадив Грайлика на сидіння, сів сам і скомандував:

— Газуй!

Верблюд захурчав, імітуючи шум мотора, і рушив.

«Невже пощастило і я так швидко дістануся до Куматенеги?» — подумав Грайлик.

Верблюд набирав швидкість.

Грайлик чув, як свистить вітер, обтікаючи шолом. Але нічого не бачив.

«Невже така темна ніч? Були ж зірки. І місяць. А тепер. Темно, як під ковдрою», — подумав Грайлик і сказав:

— Щось я нічого не бачу.

— Правильно. І я не бачу. Це спеціально. Опущені заслінки на шоломах. Щоб голова не закрутилася і не впасти з верблюда. Шалена ж швидкість.

Швидкість уже й справді була шалена. Сидіння під Грайликом аж підскакувало.

Нарешті пан Чепизало гукнув верблюдові:

— Гальмуй! Приїхали!

Верблюд уповільнив хід і спинився.

Грайлик хотів зняти шолом і не зміг.

— Сам не знімеш, — сказав Чепизало. — Чекай, зараз я тобі допоможу злізти. Тоді зніму.

Він допоміг Грайликові злізти на землю і зняв йому шолом.

Грайлик глянув, озирнувся і заціпенів.

Навкруги була пустеля. Та сама вчорашня пустеля без кінця і краю. Вставало сонце і золотило жовті рухливі бархани.

Пан Чепизало зареготав:

— А ти думав, Куматенега-га-га-га! От розіграв! Га-га-га-га-га! Розіграв! От! Га-га-га-га-га!..

Регочучи, він скочив на верблюда, і не встиг Грайлик опам’ятатися, як верблюд Експрес-Мерседес разом із своїм хазяїном зник за барханами.

РОЗДІЛ V

Несподіване рішення господаря Зачепилівки

Грайликові було так досадно, що він мало не плакав.

А що ж!.. Коли ти довірився, а тебе нахабно обдурюють та ще й глузують, регочуться. Це ж боляче!

Але сльозами горю не поможеш. Так завжди говорила Грайликова мама Веселина Василівна. І Грайлик не любив плакати.

Позітхав він тихенько, постискував зуби, а тоді вирішив — хай він горить, той пан Чепизало! Треба йти. Нічого не вдієш. Слава Богу, сили відновилися — підхарчився, поспав, відпочив. Можна й у дорогу.

Подивився, куди сонце котиться, і вирушив.

Іде, пісню співає:

Проте співати все-таки легше, ніж не зважати.

А сонце підбилося вже у зеніт, пече так, наче зовсім спалити хоче. І на пісок розжарений не сядеш, щоб відпочити. Погано. Дуже погано

Згадав Грайлик про чародія Будьласка.

— «Доведеться, мабуть-таки, викликати вже», — та тільки подумав це, чує: туп-тап, туп-тап, туп-тап, туп!..

Вибігає з-за бархана страус Еміль.

Підбіг, став, хекає, слова сказати не може.

Нарешті відхекався:

— Ну, слава Богу! Знайшов! Зранку бігаю. Усю пустелю оббігав. Думав уже, не знайду. Як ти тут опинився?

Розказав йому Грайлик про пана Чепизала, про свою з ним нічну зустріч.

— Так ми й думали! — вигукнув Еміль. — От безсовісний! Ніякий то не пан Чепизало То Жартун-Реготун. Нічний чаклун. Ми ж думали, що ти міцно заснув і спатимеш до ранку. А ти прокинувся вночі, і Жартун-Реготун упіймав тебе на гачок. Якби ти спав, нічого б не було. Давай сідай, поїхали в Зачепилівку. Пан Зачепило так, бідолага, побивається, що ти зник, аж плаче. Поїхали.

— Мені не в Зачепилівку, мені у Куматенегу треба, — одвів очі Грайлик.

— Ясна річ. Але спершу б треба відпочити, підкріпитися. Диви, на що ти схожий! Не хлопець, а перепічка якась.

Грайлик тільки зітхнув. Де там уже сперечатися.

Сів він на Еміля. І затупотів Еміль пустелею назад у Зачепилівку.

Пан Зачепило зустрів Грайлика із сльозами радості на очах.

— Дорогий мій! Я такий щасливий, що ти віднайшовся! — Він обійняв Грайлика, мов рідного сина.

І знову він поклав Грайлика на траві під грушею і приніс частування:

— Їж-пий, спочивай! Ні про що не думай, не гадай.

Грайлик попив-поїв, відпочив, але спати не став. Нема дурних! Проспиш до ночі, прокинешся, а там тобі знову чаклун нічний Жартун-Реготун щось відмочить. Ні! Треба пробиватися до своїх, у Куматенегу.

Так він панові Зачепилу і сказав.

Пана Зачепила наче хтось підмінив умить. Щойно був усміхнений, веселенький, а то спохмурнів, мов хмара осіння.

— Та ти що, дорогий?! Що ти, рідний мій?! Ти ж і друзів не врятуєш, і сам загинеш. До Куматенеги ніхто в світі не доходив. Усі гинули по дорозі. Лишайся в мене. Диви, яка краса навколо. Зачепилівка так і зветься тому, що всіх за серце чіпляє. Хто тут хоч раз побував, забути не може. Я вже старий, будеш моїм спадкоємцем. Зачепилівським паном станеш. Тата-маму випишемо, житимеш, як у Бога за пазухою.

— Ні! — твердо сказав Грайлик, — А друзі? Хочете, щоб вони пропали, як руді миші? Уся ж майже Дитиндія там. Ні! Дякую, але я мушу йти визволяти їх.

— Ну, як ти їх визволиш, дурненький? — жалібно скривився пан Зачепило. — Подивись на себе! Ти ж маленький. На тебе дмухни добре, ти й впадеш.

— Придумаю шось, — насупив брови Грайлик. — Тато казав, що саме фізична слабість людини зробила її розумною, примусила вигадати усю цивілізацію. Недарма кажуть: «Сила є, ума не треба».

— Розумні ви удвох з татом! — пхикнув пан Зачепило. — Ні! Не пущу тебе нікуди. Для твоєї ж користі. А щоб ти не зміг мене переконатй, розжалобити (бо я добрий і можу похитнутися), лишаю тебе у ЗачепилівцІ, щоб подумав гарненько, а сам їду в гості до брата Чепизала, який, звичайно, нічого спільного з нічним чаклуном Жартуном-Реготуном не має. Тільки не здумай, голубе, тікати. Зачепилівку я обніс таким високим муром, який перелізти неможливо. А ворота я замкну. Не ображайся. Ти ще потім дякуватимеш мені, що я тебе врятував від загибелі. Бувай здоровий!

Пан Зачепило сів верхи на страуса Еміля, який впродовж усієї розмови співчутливо дивився на Грайлика, і вони зникли.

РОЗДІЛ VI

«Вчора не доїхали — сьогодні доїдемо!»

«От же ж той пан Зечепило! Наче й добрий дядько, а нічого не розуміє. Ну як я можу лишитися у ЗачепилівцІ, коли друзі там хтозна в яких страшних умовах потерпають. Нічого я думати гарненько не буду і рішення свого не зміню ніколи в житті. От тільки як звідси вибратися?» — так думав Грайлик, ідучи вздовж височенного кам’яного муру, яким справді була обгороджена вся Зачепилівка. Перелізти через мур було справою абсолютно безнадійною. А залізні ворота замкнені іззовні.

Тричі обійшов Грайлик уздовж муру всю Зачепилівку. І переконався, що пан Зачепило казав правду — втекти було неможливо.

«Ну що ж, доведеться викликати чародія», — зітхнув Грайлик, замружився і тихенько промовив:

— Будьласка!

Розтулив очі, дивиться, а попід муром стоїть усміхнений чародій.

— Ну, що таке?

— Пробачте, що потурбував, але ніяк не можу через мур перелізти, щоб із Зачепилівки втекти, шлях до Куматенеги продовжити.

— Тільки й всього? Така дрібниця? Нема питань! Будь ласка! — Чародій махнув рукою, і у мурі з’явився прохід.

— Дякую! — мовив Грайлик і тільки-но зробив перший крок, щоб пройти, аж тут по той бік муру з’явився маленький дідок з бородою у реп’яхах.

— Не треба! — гукнув сердито, рукою махнувші прохід сам собою замурувався враз. А чародій Будьласка зник.

— От же ж! — з досадою крикнув Грайлик. — Ну чого він такий уредний, той чаклун Нетреба!

Але — кричи не кричи, ділу не поможеш.

Сів Грайлик, задумався. Що робити?

І раптом згадав крота Копайла… О! Як не можна перелізти, то підкоп треба зробити. Ідея!

Але голими руками підкоп не зробиш. Треба лопату. Не може бути, щоб у такому господарстві, де є і сад, і город, та не було лопати.

Пішов Грайлик шукати. Шукав-шукав, нишпорив. Не видно щось. Ні в хаті, ні в сараї, ні надворі. Мабуть, пан Зачепило передбачливо поховав увесь садово-городній реманент.

І все-таки Грайлик знайшов. Під ганком лежала стара іржава лопата без держака. Видно, пан Зачепило забув про неї.

Відшукав Грайлик суху пряму гілляку, заходився стругати своїм складаним ножиком держално. Вистругав, настромив. Нічогенька вийшла лопата.

Копати Грайликові не вперше. Копав він і в попередніх своїх пригодах. Та й взагалі копати починають люди з найжовторотішого віку. Совочки, лопатки — улюблені перші інструменти малечі.

Грайлик почав підкоп негайно і орудував лопатою дуже енергійно. Та все-таки рити совком у пісочниці ямки й печерки — то одне, а копати підземний хід під кам’яним муром — то зовсім інше. Та ще й іржавою тупою лопатою.

Почало сутеніти. Надходив вечір.

Грайлик ледь-ледь підкопався під фундамент муру, як зробилося зовсім темно.

— Хе-хе-хе-хе-хе!

Грайлик здригнувся, почувши сміх. Він одразу догадався, хто це.

— Ну що? Як ся маєш? Як поживаєш? — нічний чаклун Жартун-Реготун стояв на краю ями, в якій порпався Грайлик.

Грайлик не відповів. Тільки втягнув голову в плечі.

— Ображаєшся! Ну й даремно. Уже й пожартувати не можна. Наче ти не жартував ніколи. Я ж знав, що тебе страус Еміль знайде. А здорово ти здивувався, коли побачив, куди тебе верблюд Експрес-Мерседес привіз. Га-га-га!

Грайлик мовчав.

— Ну давай миритися. А то мені скучно. Хочеш, я тебе на той бік перенесу? А то ще тобі ритися півночі.

— Все одно обдурите, — озвався Грайлик.

— Ні. Чесне чаклунське. От дивись. Алле-оп! — він схопив Грайлика за руку і підкинув угору.

Грайлик перелетів через мур і гепнувся сідалом прямісінько на спину верблюда Експреса-Мерседеса, на оте тролейбусне сидіння між горбами. І одразу ж поряд з ним гепнувся на сидіння Жартун-Реготун.

— Га-га-га! Здорово? Правда? Ну, поїхали!

— Куди? — спитав Грайлик.

— Як — куди? У Куматенегу. Вчора не доїхали, сьогодні доїдемо. Га-га-га-га-га!

— Обманюєте.

— Чого б це я обманював? Дуже мені треба. Сам побачиш. Газуй! — останнє стосувалося верблюда. Експрес-Мерседес зрушив з місця і почав набирати швидкість.

Оскільки шоломів цього разу чомусь не було, Грайлик міг бачити, куди вони їдуть. Хоча й ніч, але місяць світить, усе видно.

Їхали вони не пустелею, а сосновим лісом, що починався за хутором, між стовбурів височенних щоглових сосон. Стовбури мелькали перед очима. Верблюд Експрес-Мерседес набирав швидкість.

Та от ліс закінчився, почалися гори. Не знижуючи швидкості, верблюд біг вузькими гірськими стежками над жахливими урвищами-проваллями. Грайлик намагався не дивитися вниз, бо паморочилося в голові і хололо в животі.

Та от і гори закінчилися. Верблюд біг уздовж широченної ріки з стрімкими берегами. Знайшов улоговину, спустився до води, кинувся і поплив. Переплив річку, знову побіг берегом.

І знову гори були, і пустеля була, і ліс.

І от нарешті вибіг верблюд Експрес-Мерседес з лісу і спинився перед великою золотою брамою, над якою знову ж таки золотими літерами було написано — «Куматенега».

— Ну, що я тобі казав! — мовив Жартун-Реготун. — Злазь! Бо он уже сонце сходить. Мені вертатися час.

РОЗДІЛ VII

Вартовий Макар Телятник.

От тобі й раз!

«Неправдою не проживеш»

Ізліз Грайлик з верблюда, підійшов до золотої брами, постукав.

Одчинилася хвіртка у брамі, вийшов дядько здоровенний — у брилі, у постолах, з батогом у руці:

— Вартовий Куматенеги Макар Телятник слухає. Ти хто?

— Грайлик.

— Що тобі треба?

— Тут десь мої друзі. З Дитиндії.

— З Дитиндії? Є такі.

— Пустіть, будь ласка, до них.

— Еге! Чого захотів! У Куматенегу через золоту браму тільки тих пускають, хто сам, без сторонньої допомоги прийшов. А ти ондо на Мерседесі приїхав.

— Ну, то як же ж тепер?.. — розгубився Грайлик. — Я ж не знав.

— Вертайся, звідки приїхав, а потім приходь сам, тоді пущу… Час! — На цьому вартовий Макар Телятник батогом цвьохнув, у хвіртку зайшов і щільно її причинив.

— Га-га-га-га-га! — весело зареготав з верблюда Жартун-Реготун. — От сміхота! От кумедія! Га-га-га!

— Ви знали про це? — глянув на нього знизу Грайлик.

— Аякже! От ррзіграв! Але ти ж сам хотів…

— Хоч назад мене у Зачепилівку одвезіть.

— Е-е, ні! Нема часу. Я зникаю. Он уже сонце сходить, а я нічний чаклун, і верблюд мій Мерседес теж нічний верблюд. Ми лише вночі діємо, а вдень у печері спимо, — зареготав на прощання Жартун-Реготун і зник разом з верблюдом.

От тобі й раз!

Задумався Грайлик. Як же ж у Куматенегу пробратися. Хоч подивитися, що там з ними, з друзями-дитиндівцями. Звичайно, з Макаром Телятником битися — справа безнадійна. Здоровущий!.. Тут розум потрібен, хитрість.

Від золотої брами обабіч мур кам’яний тягнеться, такий самий височенний, як і в Зачепилівці.

Пішов Грайлик уздовж муру. Може, десь дірка яка є.

Іде, іде. Навшпиньках, тихенько, пригнувшись.

Аж раптом чує згори докірливе:

— Ну, що ти за людина?

Звів очі. А по мурові йде нагорі Макар Телятник.

— Я ж вартовий, — каже. — Я ж з тебе очей не спускатиму. Ти у мене не проскочиш. Раджу по-доброму — вертайся. Прийдеш сам — пущу. Обіцяю.

Еге! Вертайся!

Звернув Грайлик від муру в ліс. Зайшов за кущі, щоб вартовий його не бачив, очі замружив, прошепотів тихо: «Будь ласка!» А як очі розтулив — чародій уже під деревом стоїть.

— Ну, що таке?

— Таж бачите. Куматенега ось вона, а вартовий не пускає. І друзі мої там — сам Макар сказав. Зробіть так, щоб я міг пройти. Я вас прошу!

— Нема питань! — весело сказав чародій. — Дурний Нетреба думає, що я його не перехитрую. А я все-таки чародій, а не чаклун якийсь зловредний. Він тільки перебаранчати вміє, відміняти мої чари. А сам робити не годен нічого. От я зроблю тебе зараз невидимкою… Він тебе не бачитиме і не знатиме, де й коли махати рукою і кричати своє «не треба!» А через деякий час я нищечком зроблю у мурі проламчик, і ти туди — шасть!

— Правильно! — зрадів Грайлик.

— Ну тоді — будь ласка! — Чародій махнув рукою і… Грайлик глянув униз і побачив, що ноги його раптом зникли, і живіт зник, і плечі, і руки. Грайлик крутив головою і нічого свого не бачив. Хоча відчував і руки, і ноги. Для перевірки ляснув себе по стегну і відчув стегно. І звук удару долоні по стегну почув. Все було на місці, але все було невидиме. Він став невидимкою.

— Ух! Здорово! — вигукнув Грайлик.

— Не кричи, а то почують, — сказав чародій. — Пролам я зроблю з того боку Куматенеги хвилин через десять. Підійдеш тихо, навшпиньках. Якщо не зумієш прошмигнути у пролам непомітно — нарікай на себе. Одразу станеш видимим, і більше я допомогти тобі не зможу. Ти ж знаєш закон чар — одне й те саме двічі не робиться. Ну, бувай!

І чародій Будьласка зник.

Грайлик вийшов з лісу і потихеньку навшпиньках пішов уздовж муру.

То було незвичайне почуття — відчувати себе невидимкою. От сидить на кущі пташка. Грайлик підходить до неї майже впритул, і вона не злітає. Чистить собі дзьобиком крильця, тріпоче хвостиком. І — анітелень, що біля неї хтось стоїть.

А от їжачок дріботить прямо на Грайлика. Носом у ногу його ткнувся, став, дивиться здивовано, нічого не розуміє— що за перешкода невидима. Грайлик убік ступнув, пропустив їжачка.

І раптом Грайлик побачив чаклуна діда Нетребу. Скуйовджений, з незмінними реп’яхами у бороді він підтюпцем біг по узліссю. Обличчя його було заклопотане, очі розгублено моргали, він раз у раз крутив головою, роздивляючись навколо, наче когось виглядав. Проскочив повз Грайлика і побіг далі, тупаючи великими не по зросту чоботами. Зупинився, озирнувся, повернувся і побіг назад. Грайлик тільки усміхнувся: «Бігай-бігай, зловредний чаклуне! Все одно мене не побачиш». І пішов далі. Так само навшпиньках, обережно, намагаючись не наступити на суху гілку.

Поки він обійшов Куматенегу, десять хвилин уже минуло.

Аж от і пролам у стіні. Невеликий, але такий, що Грайлик міг вільно пролізти. Він уже збирався це зробити, але раптом глянув угору і побачив, що на стіні над проламом стоїть вартовий Макар Телятник. Грайлик розгубився, забув, що він невидимий, одсахнувся назад у кущі. І наступив на суху гілку. Гілка тріснула.

Вартовий Макар Телятник миттю стрибнув униз, побачив пролам і затулив його собою.

— Так я і знав, що ти звернешся до чародія. І захочеш прошмигнути, — вартовий говорив, нишпорячи очима по кущах. — Я тебе не бачу, але відчуваю, що ти тут. Я все-таки вартовий і діло своє знаю. Не прошмигнеш ти у Куматенегу. Я тебе запевняю. Ніякий чародій тобі не допоможе.

І тут раптом Грайлик побачив свої ноги, і руки побачив, і живіт, і плечі. Він перестав бути невидимкою.

Макар помітив його і усміхнувся:

— Ну от!.. Дурненький ти, дурненький! Неправдою не проживеш.

Грайлик тільки мовчки зітхнув.

Робити було нічого. Повернувся він і, похиливши голову, пішов у ліс.

РОЗДІЛ VIII

Рюкзачок

Грайлик ішов лісом і думав, чого йому так не щастить. І все через того чаклуна діда Нетребу. Якби не дід, Грайлик уже давно був у Куматенезі, побачив би своїх друзів і обов’язково б визволив їх. Він чогось був певен, анітрохи не сумнівався, що визволив би. У всіх своїх казкових пригодах він же завжди домагався того, чого прагнув. А тут, бач, не везе й квит. Це ж скільки треба пройти! Оцей ліс, потім пустелю, потім гори, потім річку форсувати (а як її форсувати?), потім знову гори і знову ліс. А тоді все оте в зворотному напрямку. Жах просто!

Вийшов Грайлик з лісу і пішов пустелею. Іде і тільки сопе.

«А чого я мучуся? Адже Макар Телятник сказав, щоб я вертався, звідки прибув, а тоді сам, без сторонньої допомоги діставався до Куматенеги. Але він же не казав, що вертатися треба обов’язково самому», — подумав раптом Грайлик.

Замружився, прошепотів тихо: «Будь ласка!» Розтулив очі — стоїть біля нього чародій.

— Що таке?

— До Зачепилівки мене довезіть якось.

— Нема питань! Будь ласка! — рукою махнув. Блиснуло-гримнуло — і вже перед Грайликом летючий реактивний корабель. Трап з килимком до ніг підкочується. Та тільки ступив Грайлик на трап, мов з-під землі з’явився раптом чаклун, рукою — мах: «Не треба!»—і все зникло. І корабель, і чаклун, і чародій. А вдруге викликати не можна — закон чар.

Але помітив Грайлик: чим частіше викликає він чародія Будьласка, тим менше стає в нього самого сил.

От і зараз. Ослабів так, що з місця зрушити не може.

Як же він пустелю перейде? А там же ще й гори, і річка, і знову гори… А потім усе це назад…

Похилив Грайлик голову у відчаї, важко дихає.

Раптом чує знайоме: туп-тап, туп-тап, туп-тап, туп!..

Дивиться — страус Еміль пустелею біжить.

Підбіг Еміль до Грайлика:

— Привіт!

— Здоров! — невесело привітався Грайлик.

— А чого ти назад ідеш?

Одвернувся Грайлик, нічого не сказав.

— Ну чого ти? Я ж тобі допомогти хочу. Жалко мені тебе стало. Я уночі, як пани поснули, з Чепизалівки утік, прибіг у Зачепилівку. Дай, думаю, хлопця виведу (там є хвіртка потаємна, спеціально для мене). А тебе нема. По слідах верблюда Мерседеса зрозумів, що знову з тобою Жартун-Реготун розважається. І побіг шукати. Сідай, повезу тебе у Куматенегу.

— Ні,— сказав Грайлик. — Не можу я у Куматенегу їхати.

І розповів страусу Емілю все і про вартового Макара Телятника, і про його неодмінну умову.

— Ну давай хоч до Зачепилівки тебе довезу. Там зараз нікого нема. Пан ще, мабуть, у брата.

— А не обдуриш?

Страус подивився на Грайлика так докірливо, що Грайлику стало соромно за свою недовіру.

Опустився Еміль на землю, Грайлик сів йому на спину, і вони, в котрий уже раз, затупотіли пустелею.

А потім були гори, а тоді вони спустилися до річки. Не знаю, чи плавають взагалі страуси, але Еміль плавав. І він переплив з Грайликом на спині річку. І знову побіг у гори, а тоді спустився і побіг лісом.

І от вони вже на узліссі і перед ними Зачепилівка. Глянув Граіілик і здивовано зойкнув — муру навколо Зачепилівки не було.

А біля хати стояв пан Зачепию і дивився на них з-під долоні.

— Давайте сюди! — здалеку гукнув Зачепило.

«Ну все! — подумав Грайлик. — Попався я».

Але пан Зачепило знову загукав:

— Та не бійся! Я затримувати не буду.

І коли Еміль підбіг до нього, сказав Грайлику:

— Зараз, зараз підеш у свою Куматенегу. Тільки харчів на дорогу візьмеш, і води, — ондо рюкзачок приготував. Як побачив я, що ти підкоп робив та ще й іржавою тупою лопатою, одразу поруйнував мур. Я ж його навмисне збудував, щоб тебе перевірити — чи змиришся ти з солодкою неволею. Ну, присядь перед дорогою.

Присіли пан Зачепило і Грайлик на призьбу, страус Еміль на землю опустився. Помовчали хвилю, а тоді начепив Грайлик рюкзачок:

— Пробачте, пане Зачепило, що я погано про вас подумав був. Спасибі вам. І тобі, Емілю, спасибі.

Обійняв пан Зачепило Грайлика на прощання, а Грайлик страуса Еміля за шию обійняв, попрощався і вирушив у дорогу. Звідки й сили взялися.

РОЗДІЛ IХ

Колонія Макаронія

От уже минув Грайлик сосновий ліс. Сів на узліссі відпочити, води попити. Розв’язав рюкзачок. Дивиться — а там, крім води у фляжках і їжі, топірець маленький, пилка-ножівка, обценьки, моток дроту міцного і цвяхи.

Ну й молодець пан Зачепило! Про все подумав.

Попив Грайлик води криничної цілющої і подався в гори. Проминув гори, спустився до річки. І отут придалися йому зачепилівські інструменти. Бо широку річку уплав подолати Грайлик не подужав би та ще й з рюкзачком. Не такий він плавець-рекордсмен, та й рекордсмени з важкеньким рюкзачком не дуже попливуть.

Треба плота робити.

Добре, що гори були лісисті. Знайшов Грайлик три сухих деревини, одпиляв, обтесав, дротом зв’язав, гвіздочками той дріт прибив. Потім із жердин сухих два весла топірцем витесав, кочети з кілків поробив. Ловкенький вийшов плотик. Тільки важкуватий. Ледве спустив його на воду Грайлик. Довелося й тут поміркувати. Згадати все по телевізору бачене, важелі застосувати, котки з жердин. Та нарешті загойдався плотик на воді. Стрибнув на нього Грайлик, весла у руки — і поплив. Коли переплив річку, аж шкода було кидати плотик. Все, власними руками зроблене, дорогим стає. Та робити нічого. Треба далі йти.

І знову — гори. Подерся Грайлик крутими гірськими стежками… Дорогу добре запам’ятав, коли страус Еміль його віз.

Аж раптом змушений був зупинитися. Дорогу перетинало провалля. Таж не було його тут! Мабуть, недавно обвал стався. У горах це часто буває.

Роззирнувся Грайлик навколо. Іншого шляху нема. Єдиний вихід — місток через провалля перекидати. Добре, що дерево всохле край провалля росло. Підпиляв Грайлик його, підрубав так, що впало воно вершиною якраз на той бік провалля.

Переповз Грайлик обережно по дереву через провалля, пішов далі.

А внизу пустеля починається.

Підкріпився Грайлик у кущах біля підніжжя гір, поїв-попив, відпочив. А тоді сплів із зелених гілочок крислатого капелюха, щоб голову не пекло. І пішов через пустелю.

Коли добре підготуватися, то й пустеля не страшна. Навіть дивується Грайлик — звідки сили беруться. Так же був знесилів.

І он уже ліс останній видно. А за лісом і Куматенега.

Відпочив на узліссі після пустелі востаннє Грайлик. І думає — треба, мабуть, про якусь зброю подбати. Може, виручаючи друзів, і битися доведеться. Топірець, правда, є, але він маленький. До такого, як вартовий Макар Телятник, з топірцем майже іграшковим і не підступайся. Щось солідне, довге треба. Вирішив Грайлик озброїтися списом. Знайшов довгу жердину, обстругав, загострив з тоншого кінця. Вийшов добрячий спис.

Заткнув він топірець за пояс, узяв під руку спис і пішов лісом. Але так іти було незручно, спис весь час за гілки, за дерева чіпляється. Довелося узяти спис за гострий кінець і тягти за собою волоком по землі.

Ішов-ішов Грайлик і вийшов з лісу до золотої брами. Нарешті!

«Ну, тепер держись, голубе!» — сам собі сказав Грайлик. Узяв спис напереваги, як ото середньовічні лицарі на турнірах, і постукав ним у золоту браму.

Відчинилася хвіртка, і з’явився вартовий Макар Телятник. Побачив Грайлика, усміхнувся радісно:

— А-а, це ти? Сам прийшов-таки? Ну молодець! Оце інша справа!

Потім глянув на спис і питає:

— А що це в тебе за ломака?

Знітився Грайлик. Вартовий так лагідно, привітно і миролюбно зустрів його, що якось навіть і незручно говорити про спис.

— А… а це підпирачка, щоб легше було йти, — одвів очі Грайлик.

— А-а, ясно, — усміхнувся Макар Телятник. — Ну, тоді проходь з підпирачкою. Будь ласка!

І вартовий широко розчинив золоту браму.

Чекаючи різних небезпечних несподіванок, Грайлик міцно стиснув у руках спис-підпирачку і пішов уперед.

За брамою починалася широка алея, обсаджена тополями, як бульвар Шевченка в Києві, що вела у глиб Куматенеги. Ні колючого дроту, ні тюремних бараків, які сподівався побачити Грайлик, видно не було. Та от попереду показалася дерев’яна арка, а на ній на червоному полотнищі білий напис: «Колонія Макаронія».

«Ага! Все-таки колонія!» — подумав Грайлик. Що таке колонія, він добре знав. Не раз чув і про колонію суворого режиму, і про дитячу виправну колонію для неповнолітніх правопорушників і злочинців.

Насторожено озираючись на всі боки, посунув Грайлик під аркою. Щось тихо, не чути нічого. Мабуть, лежать зв’язані, роти позатикані.

І раптом…

Вони сиділи за довгим столом під розлогим дубом і обідали.

Першою побачила Грайлика Галочка.

— Грайлик! — дзвінко вигукнула вона, кинувши ложку.

І вмить усі покидали ложки і з галасом кинулися до нього. І Женя-Жменя, і Толя-Бараболя, і Марушка-Реготушка, і Іван-Сумніван, і Юля-Танцюля, і Вітасик-Тарантасик… Одне слово, усі-всі дитиндівці, крім Чуха, Мині і Романа-Отамана.

Вони весело галасували і стрибали навколо нього.

— Ти звідки?

— Як ти сюди втрапив?

— А що це в тебе за спис?

І враз Галочка, перекрикуючи всіх, вигукнула:

— Та він же рятувати нас прийшов!..

Всі вмить замовкли, перезираючись.

— Правда? — подивилася Галочка Грайликові прямо у вічі.

— Правда… — кивнув Грайлик.

— А нащо нас рятувати? — раптом вигукнув Женя-Жменя.

— Хіба нас треба рятувати? — підхопила Юля-Танцюля.

— Ну, він же не знав… — сказала Галочка.

— А що, хіба… — Грайлик розгублено обвів поглядом усіх.

— Ой! Нам тут так добре! — вигукнула Юля-Танцюля.

— Так цікаво! — сказав Іван-Сумніван.

І те, що це сказав Іван-Сумніван, який завжди марудив і тільки казав: «Так не буває», — найбільше вразило Грайлика.

— Та ви що?! А зловредний чаклун Нетреба?

— Та чого ж він зловредний? Він же отакий дід! — Женя-Жменя підняв догори великий палець.

— Що?! — вражено закліпав очима Грайлик.

— Правда-правда! — вигукнула Галочка

— Ми тут робимо все, що хочемо, — захоплено підхопив Вітасик-Тарантасик.

— Ніхто нам не допомагає, але й не забороняє щось робити самим теж ніхто, — сказав Іван-Сумніван.

— Не забороняє? Дід Нетреба?! — вражено перепитав Грайлик.

— Він тільки чари забороняє, чудеса всякі. Хоче, щоб ми власними руками, власними зусиллями всього добивалися. Бо той, хто звертається до чар, вже не може без них обійтися, втрачає силу, вміння, і сам не може нічого зробити. А ми… От подивись, що ми набудували, — сказала Галочка. — Ходімо!

І повели вони Грайлика за кущі на галявину, де стояли якісь чудернацькі намети, а в пагорбах були печери, а на деревах площадки. Струмок був запруджений гаткою, і утворився ставок, на якому плавали саморобні кораблики, вирізані з соснової кори.

— А вартовий Макар Телятник? — згадав раптом Грайлик. — Він же вас нікуди не пускає. Недарма ж написано: «Колонія Макаронія».

— Та ти що! — вигукнув Женя-Жменя. — Ми з Макаром дружимо, живемо — не тужимо.

— Він нас, навпаки, охороняє, щоб на нас ніхто лихий не напав, — сказав Іван-Сумніван.

— А «Колонія Макаронія» — то ми самі написали, — сказала Галочка. — Це Іван-Сумніван придумав. І ми називаємо себе колоністи-макароністи. Макар нам і їсти готує. Та як смачно! Бо ми ще самі не дуже вміємо. Але вчимося, і сьогодні я першу вечерю варитиму.

— А де ж ваш дід Нетреба? — озирнувся Грайлик.

— Кудись подався. Сказав, що буде нам сюрприз, — мовила Галочка.

І тут здаля почувся голос Макара Телятника:

— Прибули! Прибули!

Всі кинулися до золотої брами.

РОЗДІЛ X

Сюрприз

Біля золотої брами стояв дід Нетреба, а поряд з ним скуйовджені, у синцях та подряпинах, у подертому одязі, жалюгідні й нещасні Чух, Миня і Роман-Отаман.

— Ледве відбив. Ще трохи — і не встиг би, — похитав головою дід Нетреба.

Що ж виявилося?

А виявилося, що на королівські палаци Чуха і Мині напали шкуродери-мародери. То були страшні казкові створіння — з вовчими головами, волохатими мавпячими тулубами і свинячими хвостами. А замість рук — пазуристі лапи шулік.

Коли у розкішному королівському палаці живе самотній зажерливий господар, хтось та кине на нього хиже око. Та ще коли навколо шастають шкуродери-мародери.

І на військо Романа-Отамана напало те ж саме плем’я шкуродерів-мародерів. Оскільки воно було казкове, ніякі танки, вертольоти, ніяка людська зброя нічого з ними зробити не могли.

— Ну, слава Богу, що все позаду, — сказала Галочка. — Так добре, що ми знову всі вкупі, всі разом. Ходімте швиденько обідати. А то все прохолоне.

Грайлик глянув на діда Нетребу і раптом побачив, які в нього гарні, усміхнено-добрі очі.

І подумав: «Виходить, не обов’язково той, хто тобі каже: «Не треба!» — твій ворог. А той, хто для тебе все — будь ласка! — робить тобі добро».

І тут несподівано з неба почулося:

— І все-таки я чародій! Будь ласка!

Спалахнуло, загуркотіло… І в тому гуркоті почувся регіт чаклуна Жартуна-Реготуна:

— Га-га-га-га-га!..

І вмить зникли і дід Нетреба, і Макар Телятник, і Колонія Макаронія, і вся Куматенега…

РОЗДІЛ XI

Не треба!

Вони сиділи на сходах біля горища.

А у горищних дверях стояв усміхнений кругловидий дядечко.

— Ну, так що для вас ще зробити?

Першим отямився Грайлик.

— Не треба! — відчайдушно вигукнув він.

— Не треба! Не треба! Не треба! — закричали всі.

І тут на сходах з’явилася двірничка.

— А що тут робиться, йолі-палі? — грізно вигукнула вона і посунула до дядечка. — Ви хто такий? Чого дітей мені лякаєте?! От я зараз міліцію викличу!

Кругловидий дядечко враз перестав усміхатися, позадкував-позадкував і несподівано зник, наче й не було.

А всі дитиндівці сипонули сходами вниз на вулицю, де сяяло сонце, галасливо щебетали пташки і весело стрибали по калюжах сонячні зайчики.

Але ніякий чародій не мав до цього аніякісінького відношення.

Просто надворі перехмарилося, і визирнуло сонце.