Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни

Залізничний вокзал, Житомир, вечір 21 лютого 1992 року

Зійшовши на платформу з київської електрички, уся трійця прослідувала всередину станційної будівлі. Тут один з них – найвищий на зріст, який тримався найупевненіше, явно по-командирськи, – зробив іншим долонею знак зупинитися, потім уважно огледів ряди фанерних крісел в кутку зали очікування. Намітивши підходяще, заклично мотнув головою. Коли ж наблизилися до наміченого місця, «командир» розбудив юнака, який мирно дрімав на одному з пошарпаних, розписаних похабними слівцями сидінь, постукавши носком свого чобота по підошві його облупленої кросівки:

– А нумо очисти місце!

– А шо таке-е-е?.. – в погляді юнака читалося щире здивування. Тоді «командир» видобув з внутрішньої кишені теплої куртки-«аляски» солідну на вигляд червону корочку і не розкриваючи її, процідив крізь зуби:

– Піш-ш-шов звідси, й хутко! Бо як я покажу, що там написано – тобі ж це боком вилізе!..

– Нумо, кому сказано?! Пш-ш-шов!.. – грізним тоном додав другий, трохи нижчий за «командира», але такий самий здоровань. Скрушно зітхнувши, юнак підхопив з сусіднього сидіння доволі містку сумку на довгій лямці, відійшов трохи убік, зупинився й озирнувся в пошуках вільного місця. Не знайшовши нічого, подивився запитально на трійцю, яка між тим влаштовувалася на двох звільнених місцях та ще й на третьому, розташованому поруч. А потім попрямував чомусь не до вихідних дверей, а до касових віконечок. Втім, новоприбульці не звернули на те уваги.

– Ну й навіщо ви хлопця зігнали? – звернувся Назар Амосович до своїх супроводжувачів. – Він тут дрімав, нікого не займав…

– Не твоє собаче діло, – пробубонів «командир». – Ти б краще про себе подумав, телепню, а не про якогось там…

– А ви мене що?.. Невже хочете тут полишити?

– Не просто хочемо, а таки полишимо, – впевнено підтвердив другий «конвоїр». – Втім, ти сам нарвався, старий хряк.

– Хлопці, ну навіщо ви так?..

– Це ми?! Це точно ми, а не ти?! – аж сіпнувся «командир».

– Але ж Валя – моя дружина, а ви – її брати!..

– Розпуснику, га, розпуснику?.. – спитав другий «конвоїр»: – Тобі як було молоденьку м*ндусю дрючити? Мабуть, солоденько, га?..

– Хлопці, хлопці, ви ж її брати! Як ви можете…

– Брати, ну то й що?! – «командир» з «конвоїром» змовницьки перезирнулися. – Але ж ми також і чоловіки!.. Отож чудово розуміємо, що молоденька солоденька м*ндуся нашої Валюхи для тебе, хряка-смердюка…

– Хлопці, ви про що?! Ми ж одружилися абсолютно офіційно, ми ж чоловік і дружина!..

– Розкажи це комусь іншому, пхе! – презирливо скривився «командир». – Наша сеструха поклала на тебе кращі роки свого молодого життя й дозволила тобі, старому негіднику, першому відпердолити її ще незайману м*ндусю. І що з того, що ви офіційно розписалися?! Теж мені аргумент!..

– Але ж вона мене кохає! – у відчаї скрикнув Назар Амосович.

– Кохає?! Го-го-го-о-о!.. Бу-гу-гу-гу-у-у!.. – зареготали обидва здоровані. – Як же тебе кохати, коли ти вже втратив…

– Ще не зовсім втратив, просто послабшав… – Назар Амосович знітився і додав, пильно вдивляючись у брудну підлогу: – Це вікове, таке з усіма чоловіками трапляється. І зі мною, і з вами таке станеться, і з…

– Но-но-но! – зупинив його «командир». – Ти нам тут не заливай…

– Я все ж таки лікар, – нагадав Дунець.

– І х*й тобі за це в сраку, старому хряку!.. – підтримав брата «конвоїр». – Коротше кажучи, заткнися і слухай сюди. Сиди собі тут, у Житомирі…

– Але ж я тут не знаю нікого, геть-чисто нікого!..

– А то не наше діло. Коротше, сиди тут і не смій до Києва вертатися. А як вернешся і як ми побачимо, що ти знов додому прешся…

– Отож запам’ятай: руки-ноги тобі повириваємо, в сраку запхаємо і скажемо, що так і було, – резюмував «командир».

– А про квартиру вашу можеш забути, – додав «конвоїр».

– Це моя квартира, хлопці! Це мені від лікарні дали…

– Була твоя, а стала нашої сеструхи, а тому ти… – почав «командир». Як раптом у нього над головою пролунало запитальне:

– А нумо, хто ви такі? Ваші документи!

Здоровані підвели очі й побачили перед собою двох міліціонерів. Втім, це не справило на них найменшого враження. Просто «командир» знов витягнув з внутрішньої кишені «аляски» солідну червону «корочку» і знов-таки не розгортаючи її, весело мовив:

– Привіт, хлопці! Це наш пацієнт, ми його мусимо доправити…

– Який такий пацієнт? – здивувалися міліціонери.

– Наш пацієнт, психіатричний. Ось ледве виловили аж у Києві.

– Втік, собацюро! – підтримав його «конвоїр». – Отож і доводиться у п’ятницю ввечері замість того, щоб вдома сидіти й пивасика перед телевізором дудлити, в Зарічани[8] до психушки пертися.

– Ми там працюємо, – кивнув «командир».

– М-м-м, он воно як… – тепер уже співчутливо промукав один з міліціонерів. Але другий кивнув на закриту «корочку»:

– І все ж таки?..

– Хло-о-опці-і-і… Та ви краще на його пачпорт погляньте, обрегочетесь! – ховаючи «корочку» у внутрішню кишеню теплої куртки, мовив «командир» і звернувся до Назара Амосовича: – Анумо ти, псих, покаж людям свій пачпорт!

При цих словах губи Дунця розтягнулися у гордовитій посмішці. Він запустив руку собі за пазуху, витягнув із внутрішньої кишені свого подертого пальтечка й передав міліціонерам нібито звичайного вигляду радянський паспорт – такий самий, як і у всіх. Та розкривши документ, правоохоронці мало не вронили його від несподіванки: адже на внутрішній сторінці обкладинки, насамперед, кидався в очі надрукований на газетному папері тризуб, грубо вирізаний по контуру «геральдичного» щита і за допомогою силікатного клею наліплений на сторінку поверх напису «Паспорт гражданина СССР». Ще парочка тризубів була аналогічним чином наліплена на деяких внутрішніх сторінках (зокрема, на сторінці останньої прописки), в інших місцях абревіатура «СССР» була ретельно заштрихована червоною ручкою, а згори написано розмашисто: «Україна».

– Це-е-е… Це що таке?!

Спантеличені міліціонери розгублено дивилися то на підло усміхнених здорованів, то на Дунця.

– Це я українізував свій паспорт! – гордовито випнувши груди, мовив Назар Амосович. – Щойно проголосили Незалежність України, як я взяв та й українізувався, не очікуючи ніяких вказівок.

– Але ж це документ! Хіба ж можна?.. – дивувалися міліціонери.

– Нехай усі бачать, що це паспорт УКРАЇНЦЯ!

Дунець спробував підвестися й виструнчитись, проте «командир» мовив до нього коротко й різко:

– Нумо сидіти, кому сказано!..

А потім знов звернувся до правоохоронців:

– Отже, як бачите, це наш клієнт, який повсякчасно збігає з психушки, що в Зарічанах. Добре, що ми його упіймали. Так що, хлопці…

– Ну, лади, переконали, – мовив один з міліціонерів, різко козирнув і резюмував: – Щасливої дороги! Й дивіться, не загубіть свого клієнта знов.

– Так, роботка у вас!.. Не позаздриш, – кивнув другий міліціонер. Потім озирнувся до вхідних дверей і дав відмашку рукою. Хлопець з місткою сумкою на плечі, якого здоровані зігнали з місця, з розчарованим виглядом вийшов на залізничну платформу…

Бабин Яр, Київ, 13 березня 1992 року

Їхня лабораторна кімната розташовувалася на самому горищі одного з інститутських корпусів, отож коли протягом зими на відповідній ділянці даху накопичувалося забагато снігу, який при потеплінні починав танути, то озброєний фанерною «двірницькою» лопатою Спартак, разом з іншими лаборантами та інженерами, ліз на горище розгрібати замети.

Вперше це сталося 3 роки тому – на початку березня 1989 року, майже одразу ж потому, як він, нарешті відпрацювавши трирічний термін молодим спеціалістом у Дослідному конструкторсько-технологічному бюро ІЕЗ ім. Патона, перейшов працювати у лабораторію високотемпературного паяння № 32 того ж інституту. Перевод стався в лютому, а на самому початку весни зі стелі лабораторної кімнати потекло… Тоді наприкінці вранішньої летучки завлаб – зазвичай коректний і стриманий Людвіг Альфредович Кудрін – несподівано гучним голосом суворо спитав:

– Ну і довго ми збираємось терпіти «потоп» у горищному приміщенні?

Ще не знаючи достеменно місцевих традицій, Спартак забелькотав щось про заявку в господарський відділ: мовляв, скидати сніг з дахів – то їхній прямий обов’язок. Присутні на летучці стримано заіржали, тоді як Кудрін зміряв його оцінюючим поглядом і так само гучно мовив:

– Спартаку Андрійовичу… Ти у міцно спаяному вузькому колективі ще новенький, а тому кажу по-доброму: запам’ятай, мене ніїпаїт, яким чином з вашої ділянки даху зникне сніг, мене їпаїт, щоб господарські теми виконувалися вчасно і в повному обсязі. У вашому приміщенні на горищі повно високовольтного обладнання, з трансформаторами включно. Я навіть припускати не хочу, що якесь устаткування заллє талою водою… А тому зараз же, негайно зробіть так, щоб про танення снігу на даху я більш не чув. Усе, летучку завершено, кроком руш дах чистити!

Усі підтрунювали над Спартаком, доки вдягали теплі куртки й пальта, а керівник групи Дем’ян Лукич видавав чоловікам фанерні лопати. Потім секретарку-машиністку Натуську відправили вниз – чергувати, аби ніхто з випадкових перехожих не потрапив до зони скидання снігу, чоловіки ж вилізли на дах.

Як раптом глузування припинилися: адже щоб не впасти зі слизької бляшаної покрівлі, розгрібальники снігу прив’язувалися до огорожі міцними мотузками. І тут з’ясувалося, що Спартак може без особливих проблем зав’язати булінь[9] – навіть наосліп!.. Ні-ні, звісно ж, інші теж володіли подібними навичками, от тільки всіх їх навчав в’язати морські вузли інженер на прізвисько «Боцман», який колись служив на справжньому атомному підводному човні. Спартак же тільки літні табори пройшов, можна сказати – справжньої армії не нюхав… а отже, нічого не розумів у житті. А тут!..

– Ти де навчився булінь в’язати? – негайно поцікавився «Боцман».

– По-перше, я з Подолу, а Поділ – район припортовий і загалом, кавалок Одеси, то як же не навчитися подібним речам?.. – відповів той. – А по-друге, у мене колись дівчина була. Скелелазка…

– І що, полізла від тебе так високо, що втекла? – вирішив поглузувати інший інженер на прізвисько «Піцунда».

– Полізла високо, так. Але не втекла, а зірвалася й розбилася, – крижаним тоном відповів Спартак. – Тож я тебе прошу вперше і востаннє…

– Тьху на тебе, йолопе! Не говорив би під руку, коли ми на дах ліземо сніг скидати, – сплюнув під ноги лаборант «Боцмана» – Бугай (то було не прізвисько, а його справжнє прізвище).

– То хай Піцунда не глузує…

– А справді, Піцундо, ти б не чіплявся до Спартака, – мовив «Боцман» сердито: – Це від тебе частенько тхне перегаром, а в цьому подільському хлопцеві таки відчувається морська душа, чесне слово!..

– Ой-йо-йой! Теж мені клуб сухопутних моряків… Тільник, безкозирка, брюки-кльош, дайош – бєрьош…

– Но-но, Піцундо!..

– Ну годі, хлопці, годі, – зупинив суперечку Дем’ян Лукич. – Давайте поскидаємо сніг і за роботу мерщій. І дивіться, щоб без травм сьогодні!..

Дах вони почистили, «потоп» припинили. Але відтоді «Боцман» з Бугаєм непідробно заповажали Спартака, це мимоволі вплинуло також на ставлення інших працівників лабораторії. Отже, хоча для вирішення проблем у царині паяння його освіта інженера-металурга підходила не на всі сто відсотків, молодий чоловік адаптувався на новому місці роботи доволі швидко – втім, як і колись у конструкторському відділі.

Група Дем’яна Лукича Нілова (він сам, як керівник, інженери «Боцман» та Кеша, лаборант Бугай) працювала з такими гігантами, як завод «Азовмаш» та Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча. Були в лабораторії ще дві групи, одну з яких очолював Вольдемар Савич Печорін – саме йому підпорядковувалися Спартак, інженер на прізвисько «Піцунда», якого насправді звали Ваською, і лаборант з кумедним прізвищем Рачок. Ця група вела господарські теми переважно з київським заводом «Ленінська кузня» та запорізьким ВО «Моторобудівник», на якому Спартак колись проходив виробничу практику, а також деякими іншими підприємствами Запорізької області. З тим-таки ЗБОМом в Дніпрорудному, наприклад.

Отаким несподівано тісним виявився світ!..

Попервах молодий чоловік гадав, що завлаб Кудрін добирає співробітників, орієнтуючись на кучеряві імена чи кумедні прізвища… хоча всі вони були, беззаперечно, знавцями своєї справи. Проте Людвіг Альфредович сам же й розвіяв це враження, якось спитавши:

– Спартаку Андрійовичу, ти як щодо риболовлі – тямиш чи ні?..

– Хіба що з поплавчанкою полюбляю ввечері посидіти. А що?

– А зі спінінгом вправляєшся?

– Та так, закидушку на пару гачків поставити, не більше.

– А на блесну рибалиш? А з моторного човна?..

– Ні.

– Слаба-а-ак, – скроїв невдоволену мармизу Кудрін і оголосив, що дуже поважає людей, поведених на риболовлі. Мовляв, за його спостереженнями, гарні рибалки зазвичай є уважними до деталей, сумлінними працівниками й ретельними виконавцями. Тим не менш, дізнавшись, що Спартак майстерно в’яже булінь – махнув рукою:

– Гаразд, згодиться. «Боцману» я довіряю, він в людях розбирається.

А коли НФ-оповідання молодого письменника С. Сивака потроху почали друкуватися в київській газеті «Молода гвардія», визнав остаточно:

– Ну точно наш чоловік.

І негайно зізнався, що в молоді роки керівник однієї з груп їхньої лабораторії – Дем’ян Лукич «бавився віршатами». Й навіть написав двовірш, що буквально обезсмертив його ім’я серед «патонівців»:

Неабияка перевага цього поетичного шедевру полягала в тому, що замість словосполучення «наш шеф» можна було легко підставляти якесь ім’я чи прізвище, наприклад: «…Стоял Патон и думал чем попало», «…Стоял Кучук[10] и думал чем попало», «…Стоял Кудрин и думал чем попало», «…Стоял Лукич и думал чем попало», «…Стоял Спартак и думал чем попало», «…Стоял Бугай и думал чем попало» – і так до нескінченності.

Ба навіть «…Стоял Дядь-Юр и думал чем попало» теж вписувалося в загальний ряд, хоча корінний житель Великої Мотовилівки – дядя Юра, як майстер-зварювальник екстра-класу, перебував в лабораторії на особливому рахунку. І згідно зі штатним розписом, йому доводилося не стільки думати, скільки руками працювати.

Тим не менш, молодий науковець Спартак Андрійович Сивак, з усіма своїми примхами та нереалізованими письменницькими амбіціями, дуже добре вписався у невеличкий, однак міцно спаяний колектив лабораторії. І те, що було задумано здійснити сьогодні, у «Friday the 13^th»[11] – безумовно, не вдалося б без того, що інші співробітники погодилися милостиво заплющити очі на його тривалу відсутність на роботі.

Оскільки потеплішало ще в останній декаді лютого, то сьогодні, в п’ятницю, Людвіг Альфредович збирався вперше за цей рік з’їздити на дачу, розташовану десь поблизу Пухівки на березі Десні. Бо треба було довідатися, як там перезимував його улюблений моторний човен, чи потребує він поточного ремонту і таке інше. Більш того, минулої осені на їхню лабораторію виділили, за інститутськими лімітами, «УАЗ-469»[12] – отож, звісно, на зборах трудового колективу всі співробітники дружно поступилися правом придбати автівку на користь Кудріна, й тепер шеф уперше в житті готувався їхати на дачу ще й власним транспортом!

– Ви тільки дивіться мені, після одинадцятої не розбігайтеся з лабораторії усі до останнього. Треба, щоб хтось же й на місці лишався, – попередив він суворо на летучці напередодні в четвер.

– Все буде гаразд, Людвігу Альфредовичу, – запевнили його троє керівників груп. – Усі розуміють, що робота простоювати не може.

– Ну, то я в понеділок перевірю, що було зроблено без мого нагляду.

Все складалося так, що краще й не придумати! Спартак розрахував маршрут буквально по хвилинах і зрозумів: він таки має встигнути! Й не треба чекати суботи, можна впоратися і в п’ятницю, 13-го числа – саме в той день, у самісінькі роковини!.. Лишалось домовитися з хлопцями.

– Ну, що тобі сказати… Ти ж знаєш, що ми – люди не вибагливі, нас задовольнить хоч вино, хоч горілка. І навіть «Стругураш»[13] теж задовольнить, – знизав плечима Піцунда.

– Задовольнить усе, що горить, – підтвердив лаборант Рачок.

– Отже, я зранку прийду, сам зразки на термообробку поставлю, щоб ви тільки за режимом нагрівання-охолодження прослідкували…

– Спартаку, будь спок – прослідкуємо! Ти, головне, пляшку не забудь.

Звісно, у п’ятницю зранку він не тільки не забув принести пляшку «Стругураша», але й додав півдюжини молочних сосисок з чорним хлібом:

– Закушувати будете, щоб не на голодний шлунок пити. Тільки зваріть, не їжте сосиски сирими, дуже прошу…

– Та ти мировий хлопець! – поплескав його по плечу Піцунда.

– А ти думав!..

Рачка направили на п’ятий поверх в туалет набрати в півторалітрову банку води, щоб за допомогою кип’ятильника зварити в ній сосиски. Коли лаборант повернувся, Спартак вже зосереджено готував зразки для монтажу у вакуумній камері.

– А може, до нас приєднаєшся? – змовницьки спитав Піцунда, коли зварені у два прийоми сосиски були розкладені по тарілках. – Може ну її, тую твою поїздку?.. Одно поглянь, на вулиці ще доволі сиро, вітер. А у нас в лабораторії і третя склянка знайдеться, і шість сосисок легко на трьох поділити, як і на двох… Га, Спарику?! Та й якщо нам мало здасться, ми завжди за добавкою збігати можемо.

– Ні-ні, Піцундо, не можу я. Поїздка надто відповідальна.

– А хоч куди?..

– Не закудикуй! – доволі різко обрубав Спартак.

– Темниш… – зітхнув інженер. – Гаразд, діло твоє. Їжджай.

– Я буду наприкінці дня. А ви хоча б одинадцятої дочекайтеся, бо раптом Вольдемар Савич нагряне? І дивіться мені, пийте, але щоб режим нагріву…

– Іди вже собі геть. Ми з Рачком дорослі люди, розберемося.

Спартак кивнув, потім увімкнув вакуумні насоси. Подивився на стрілки мановакууметрів, що повільно поповзли до відмітки «0 атм.». Перевірив роботу системи водяного охолодження. На прощання махнув рукою Піцунді, вийшов з кімнати, спустився східцями на п’ятий поверх, потім ліфтом – на другий. І там буквально ніс до носу зіткнувся з Людвігом Альфредовичем!

– Спартаку Андрійовичу, що там у тебе з експериментом? – негайно спитав шеф, за своєю трохи дивакуватою звичкою хапаючи співрозмовника за верхній ґудзик піджака.

– Розпочали вакуумування нагрівальної камери.

– Умгу… Качати години три з половиною, так?

– Десь так, тільки потім нагрів-охолодження.

– Гаразд. Що ж, до понеділка. Чекатиму на позитивні результати.

Кудрін відпустив його ґудзик і широким кроком попрямував у кінець коридору. Він був тепло вдягнений – отже, тепер не повернеться.

Про всяк випадок Спартак спустився на перший поверх в кімнату зварювальника дяді Юри: звідти було добре видно інститутську автостоянку, зокрема і припаркований «УАЗ-469» шефа…

– Ну що, поїхав Кудрін? – спитав дядя Юра з-під маски, при цьому не припиняючи зварювати пару чудернацького вигляду залізяк.

– Поїхав.

– І ти теж хочеш з роботи чкурнути?

– Сподіваюсь, ви про це нікому не розповісте.

Дядя Юра припинив зварювати залізяки, підняв маску, кинув на Спартака напружений погляд и процідив:

– А яке моє діло, хто куди?! У мене справи, а ти роби, що хочеш.

– Я ввечері ще приїду, а за устаткуванням і Рачок послідкує.

Дядя Юра лише рукою махнув і повернувся до роботи. А молодий чоловік піднявся на другий поверх в загальну кімнату, одягнувся, пробурмотів: «Я надовго, але ще повернуся», – й побіг коридором до виходу з корпусу. На ходу перевірив, чи лежить в його кишені мішечок з попелом…

Колись давно, ще під час навчання у школі, спаливши зошит зі своїм дебютним НФ-оповіданням «Політ в один кінець», Спартак відтоді саме так вчиняв і з усіма іншими чернетками. По-перше, для молодого чоловіка була нестерпною сама лише думка про те, що написані ним на папері слова гнитимуть десь на звалищі, то нехай краще підуть попелом!.. По-друге, це було дуже красиво, й від самого по собі процесу спалювання він отримував неабияке задоволення. А по-третє, прочитавши «Майстра і Маргариту», Спартак зрозумів: рукописи таки справді не горять, – але чернеток сказане не стосується! Можливо, його рукописи з часом опублікують, але в чернетки, сповнені пошуків і сумнівів, не мусить зазирати ніхто інший…

Тим паче зараз йшлося не про якесь там НФ-оповідання газетного формату і навіть не про повість, а про містичний роман «Апокаліпсис по-київськи» з його «Вектором київських катастроф ХХ століття», з образами людей, загиблих жахливою смертю під час Голодомору, розстріляних в Бабиному Яру, потоплих у селевому потоці Куренівської трагедії, вбитих «мирним атомом» в результаті аварії на ЧАЕС… Відновити по пам’яті ТАКИЙ роман, від першого до останнього рядка просякнутий людським болем, горем і слізьми – це була по-справжньому пекельна робота! Тим не менш, Спартак з нею успішно впорався.

І коли його творіння було передруковано з чернеток набіло на друкарській машинці їхньої лабораторії (одну сторінку він друкував зранку, ще до початку робочого дня, другу сторінку – в обід, третю – по закінченні роботи), молодий чоловік чітко зрозумів: його «Апокаліпсис по-київськи» вийшов незвичайним в усіх відношеннях, отож і вчинити з чернетками роману він просто мусить не так, як з іншими. Тим паче, наближалося 13 березня 1992 року – 31-ші роковини Куренівської трагедії!..

Отож в минулі вихідні він попервах вчинив, як і зазвичай: дістався одним з «дарницьких» трамваїв до Пішохідного мосту, перейшов на Труханів острів, відшукав одне зі старих згарищ, на якому туристи в теплий сезон смажили шашлики, назбирав хмизу, очерету і сухої трави, розвів багаття і ретельно – аркуш за аркушем, зошит за зошитом спалив на ньому всі чернетки. Однак утворений внаслідок цього попіл на цей раз не закидав золотавим дніпровським пісочком, але ретельно зібрав у полотняний мішечок, в яких вони в інституті зазвичай носили на аналіз спаяні або ж термооброблені металеві зразки.

Цей попіл був потрібен Спартакові для своєрідного «звіту мертвим». Звісно, від такого задуму за версту тхнуло якимсь язичництвом чи чаклунством, отож його знайомий протодиякон Агапіт нізащо не схвалив би нічого подібного. Однак до Агапіта тепер не підступитися, порадитися нема з ким… А якщо не «прозвітувати» перед загиблими лютою смертю, про кого нині сама пам’ять втрачена… Якщо не подати їм жодної звісточки про те, що вдалося зробити – нехай навіть у настільки оригінальний спосіб…

Ні-ні, їх неодмінно треба сповістити! Інакше Спартак не знатиме спокою, навіть начитавшись на ніч Біблії.

Отож молодий чоловік почав діяти. Насамперед, він сів на старенький деренчливий, трохи схожий на облуплену бляшанку з-під консервів трамвай і поїхав на Байковий цвинтар, територіально найближчий до ІЕЗ ім. Патона. Колись у 1968 році на центральній кладовищенській алеї чергував міліціонер, пильнуючи місце останнього спочинку київського мера Давидова, тепер же тут було зовсім безлюдно.

– Ну так, Олексію Йосиповичу, я розумію, – мовив Спартак, зупинившись перед пам’ятником на його могилі. – Ви старалися жити для людей, вашим ім’ям навіть бульвар на лівобережжі Дніпра назвали. Але Куренівська трагедія – це ваш прорахунок, ваша пряма провина! Ви сподівалися, що всі про це забули. Комітет держбезпеки зробив усе можливе для такого забуття, так. Але ж я не забув, Олексію Йосиповичу! Я відмовився забувати – хоча хто я такий, здавалося б?! Всього лише п’ятирічний хлопчик, любого дідуся якого ви мало не вбили…

Запустивши пальці в мішечок, молодий чоловік витягнув звідти трохи попелу і кинув на могилу Давидова зі словами:

– Ось, почитайте, Олексію Йосиповичу! Вам має бути цікаво.

Перетнувши невеличку цвинтарну алейку, другу порцію попелу він кинув на могилу Щербицького, прокоментувавши це так:

– А ви, Володимире Васильовичу, так і не ризикнули після аварії на ЧАЕС оголосити евакуацію з Києва бодай маленьких діточок і вагітних жінок. Через вас такі, як мій однокласник Данька, хапанули невідому кількість радіації – і цього ніхто ніде не фіксував! Не кажучи вже про мене та інших… Про тих, хто тоді ходив на Першотравневу демонстрацію. Про школярів і дошколят, які опромінювалися через ваше особисте боягузтво й небажання ламати партійну кар’єру!.. Отже, ви, Володимире Васильовичу, продовжили «Вектор київських катастроф». А тому і ви будьте люб’язні почитати про те, що накоїли.

Озирнувся уважно на всі боки. Але на головній кладовищенській алеї в цей день не було нікого. От і добре! Нехай би й далі так…

Потім трамваєм, метро і тролейбусом молодий чоловік поїхав на Берковці. Третю порцію попелу висипав на могилі Евки, при цьому перепросив:

– Вибач, кохана, що не встиг завершити цей роман за твого життя! Але навіть за порогом смерті ти допомогла виконати цей задум. Знала б ти, до чого цінними стали твої останні в житті слова про «вектор», повідомлені Олегом Фомічовим!.. Ти дуже допомогла мені, Евко. Дуже-дуже!.. Я завжди кохатиму тебе і завжди пам’ятатиму, скільки живий буду. Що ж, читай і ти.

Тролейбус і автобус довезли молодого чоловіка до Куренівського цвинтаря. На таксі було б швидше – але не з його зарплатнею інженера роз’їжджати на автівці! Ну нічого, якщо поквапитись – має встигнути…

Четверта порція попелу впала на могилу Арона Марковича Штульмана, при цьому Спартак уперше заговорив не надто впевнено:

– Привіт, прадідусю! Бачиш, яке діло… Від самого дитинства, скільки себе пам’ятаю, незнайомі люди, по-перше – говорили, що ти був святим чоловіком, а по-друге – бажали, щоб я виріс достойним тебе. Я й досі найменшого поняття не маю, чого такого ти зробив, щоб навіть абсолютні чужаки вважали тебе святим. Мені навіть мама про це не розказує чомусь. А коли запитую тата – він лише матюкається… Не знаю, вдалося мені вирости твоїм достойним праонуком чи не вдалося?.. Втім, почитай і ти.

Далі тролейбус довіз його до перетину вулиць Фрунзе і Коротченка. Саме тут, неподалік входу на стадіон «Спартак» (подумати тільки, який символізм!..) і навпроти трамвайного парку ім. Красіна, була розсипана п’ята пригорща попелу. Цього разу Спартак висловився коротко:

– Ось, читайте…

Чому?.. Бо на всіх трьох цвинтарях подібного відчуття не виникало… А от саме на цьому перехресті йому вперше здалося, що довкола юрмляться невидимі натовпи душ тих, чиї життя рівно 31 рік тому, день у день забрав грязьовий потік! Тільки й різниці, що тоді був понеділок, а зараз – п’ятниця!.. Та все одно день нещасливий. І вони нещасні – ті, хто загинув.

Неприкаяні душі зібралися на фатальному перехресті. Хоча буквально поруч вулицею Фрунзе їздили автівки та міський транспорт, тротуаром просувалися перехожі, Спартак твердо знав, що буквально тут же… і водночас не тут, а в якомусь іншому вимірі його оточив цілий натовп. А може, він сам на хвилину зник звідси – з реального світу?! Як інакше пояснити, що ніхто з перехожих або з тих, хто проїжджав поруч, не звернули найменшої уваги на молодого чоловіка, з долоні якого вітер повільно здував чорний всередині, сивий по краях попіл від спалених паперових сторінок?.. Повна пригорща попелу повільно зникла, а він усе стояв на тому самому перехресті. Й нікому не було до нього діла… Дивина та й годі!..

Проїхавши звідти три зупинки тролейбусом, Спартак дістався фінальної точки наміченого на сьогодні маршруту – Бабиного Яру. До «офіційного» радянського пам’ятника навіть не підходив, а одразу ж широким кроком попрямував до встановленої торік менори. Молодий чоловік не просто знав – він був упевнений, що найбільше на нього чекають саме тут!..

Вже починало потроху сутеніти, до того ж погода під вечір зіпсувалася: в спину тепер дув різкими поривами доволі сильний вітер. Отож коли Спартак вивернув і витрусив з полотняного мішечка рештки попелу – той не впав на землю, а підхоплений холодним вогким повітряним потоком, понісся мінливою хмаринкою убік дерев, що повиростали на місці колишньої яруги, ретельно засипаної землею.

– Ось вам, читайте! – надривно вигукнув він, відчувши, як з очей мимоволі полилися сльози полегшення. – Радянська влада всіляко намагалася приховати вашу смерть, але люди не дали про вас забути, влаштовуючи жалобні пам’ятні мітинги! До того ж, про вас розповів в романі-документі «Бабин Яр» київський хлопчик Толік Кузнєцов!.. Але через потуги радянської влади сталася Куренівська трагедія, яку знов-таки намагалися приховати!.. А вже ці нові спроби влади, в свою чергу, спровокували катастрофу на ЧАЕС!.. Це «Вектор катастроф», розумієте?! Я знаю, ви мстилися за забуття – так казали люди, це не моя вигадка!..

Вогкий вітер ридав від почутого, коли Спартак наполегливо продовжив:

– Я второпав: не буває хорошої влади!.. Її треба примушувати казати людям правду, а не приховувати!.. Подейкують, київського хлопчика Толіка Кузнєцова все ж таки вбили через написану про вас правду. Вбили – хоч він і втік до Лондона… Не знаю, так воно чи ні?! Просто так говорять… Але книжка його лишилася, її читають. Я теж прочитав, ви знаєте!.. Що ж, нехай я не Толік Кузнєцов, але свою дещицю таки додав – бо вам нарешті встановили пам’ятники, але сталися нові біди, нові смерті!.. То ось вам – цей мій «попіл Клааса»[14], він більше не стукає в серце!.. В моє серце!.. Тепер вже не стукає, бо роман написаний!.. Я спромігся на це! Чуєте?! Ви ж знаєте, як я писав… в яких умовах!.. Писав і відновлював по пам’яті!..

Підвивання вітру заважало почути, відповіли йому щось чи ні. Втім, це було не надто важливо. Спартак просто знав… як завжди – ЗНАВ, що розібравши пригощами і щіпками попіл від спалених чернеток, написане ним ось просто зараз читають… слово за словом, рядок за рядком, сторінка за сторінкою… Читають уважно, намагаючись відчути інтонацію, гру слів і смислів… Читають всім натовпом. І головне – читають ті троє, яких він вигадав, але які реально були вбиті у вересні 1941 року: десятикласниця Соня Ставська, її дідусь Борух Пінхусович і його приятель Сьома, який мешкав на вулиці Шота Руставелі біля закритої нині синагоги…

– Агов, ще хвилинку уваги, якщо можна… – вигукнув він убік засипаного землею й засадженого деревами Бабиного Яру. Незримий натовп блідих примар дружно озирнувся до нього, тоді молодий чоловік продовжив:

– Щоб ви не сумнівалися… Щоб ніхто з вас не сумнівався… Я присягаюся! Чуєте?! ПРИСЯГАЮСЯ вам тут і зараз, що не дам забути про жах Куренівської трагедії! Якщо я вже по пам’яті відновив цей роман… а це була пекельна робота, ви знаєте!.. Вперше я спускався в це пекло, коли писав, вдруге – коли відновлював по пам’яті… Ви ж знаєте?!

Раптом низькі вогкі хмари на трохи вже посутенілому небі розступилися, і згори на землю впав багряний промінь, широкий і яскравий.

– Так, зрозуміло. Дякую, – тепер Спартак заговорив спокійніше, без надривної напруги: – Отож двічі спустившись у це пекло, я збожеволів, звісно. Не міг не збожеволіти, ви розумієте… бо подвійного сходження в пекло не витримав би ніхто з людей! Данте один раз спускався до вас. А я двічі. Та й я ж не Данте, я всього лише маленький хлопчик з київського Подолу, куди вже мені!.. Однак можете не сумніватися, що мої слова неодмінно дійдуть до людей, і вони згадають Куренівську трагедію та її жертв! ПРИСЯГАЮСЯ пам’яттю про вас, що не дам забути живим, не дам нізащо… Ну, а тепер вибачайте, мені час вертатися до інституту. Але слово я звик тримати, ви це можете бачити… себто, прочитати на попелі чернеток. А рукописи – вони не горять, ви ж знаєте… Все, тепер можете спати спокійно.

Щойно він замовк, як вітер остаточно вщух, а просвіт у вогких хмарах розширився, від чого вологе повітря і все довкілля набуло криваво-багряного відтінку. Тоді Спартак мовчки кивнув убік зарослого деревами місця, де невидимі мерці продовжували уважно вивчати його опус, потім кинув побіжний погляд на бронзову менору і широким кроком рушив у напрямі тролейбусної зупинки, що знаходилася на Дорогожицькій вулиці.

VIP-зала, кафе «Смак», Рівне, середина травня 1992 року

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!..

– Чого тобі?

Вони дивилися один на одного абсолютно по-різному: Бідосик поглядав на Курлику трохи роздратовано, водночас в погляді маціпусіньких, схожих на лукаві шпаринки оченятках Курлики не відчувалося найменшого відторгнення і навіть роздратування. Нарешті після тривалої паузи останній мовив благально:

– Ну, Бідо-о-осику-у-у, ну розкажи ще про «будку гласності»!..

– Та я уже розказував, розказував… Стільки понарозказував, що…

– А я ще хо-о-очу-у-у!.. – плаксиво, якось зовсім по-жіночому затягнув Курлика. Його товариша аж перекосило від такого, й він мовив роздратовано:

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!.. Сьогодні чий день народження – твій чи мій усе ж таки?.. Давай-давай, зізнавайся!..

– А ми не на допиті, між іншим, щоб я тобі зізнавався.

– Не на допиті, кажеш?..

– Еге ж.

– То я це можу скоренько виправити. Скоренько-скоренько!..

– Та йди ти в п*зду!..

– Сам іди.

Знов замовкли.

– Ну, Бідо-о-осику-у-у!..

– Відчепися.

– Ну, това-а-аришу Бідо-о-ола-а-ах-х-х!..

– Курлико, я сказав: іди в п*зду!.. Тим паче я тобі тепер не товариш.

– Хіба?! А хто ж тоді…

– Я тобі тепер не товариш у тому сесі… Ой – у тому сенсі, звісно, що ми тепер усі різко і водночас стали панами.

– Ні, Бідосику, в нашій «конторі», як і в армії, усі й досі величають один одного «товаришами».

– Курлико!..

– Шо?..

– Ти диви мені, легше нашшот «контори» нашої!..

– А хто нас почує?!

– Ну-у-у, все ж таки… Для порядку.

Нова мовчанка. І раптом він здався:

– Гаразд, зараз розповім, як усе те сталося, ще раз.

– Ану-ну-ну!..

Перезбуджений Курлика аж підстрибнув на стільці.

– Отже, слухай. Отже, я у відрядженні, значицця… У відрядженні, так.

– Так, у відрядженні. А далі?..

– А далі?.. А далі йду я по Москві, значицця… Як у пісні зовсім…

І Бідосик заспівав, а Курлика майже одразу підхопив:

– Стоп! – раптом гримнув Курлика.

– Чого б це раптом?.. – здивувався Бідосик.

– Ти що це співаєш?!

– Ми співаємо… А що саме?..

– Який океан?! Океан який, я тебе питаю?..

– Тихий.

– А ще?!

– Слое… Соле… А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..

– Отож-бо, що океан не «слоеный», а «соленый»! А ми з тобою!..

– Га-га-га-а-а!..

Посміялися трохи.

– Ну, то нічого, гаразд.

– Ні-і-і, негаразд… Ми з тобою вже… тойво!..

– Та той, хто пісню цю написав, і сам був… упівсвиста п’яний!

– Та ну?!

– От тобі й «та ну»!.. Тану-у-у!.. Та-а-а… ну-у-у!..

– Обґрунтуй.

– А от скажи, як можна ПРОЙТИ[16] Тихий океан, га?..

– Ногами.

– Е-е-е, ні!.. Океан – він же рідкий, якщо ногами – ти потопнеш.

– А-а-а, он воно як!..

– Отак!..

– А-а-а!.. Га-га-га-а-а!..

Посміялися.

– Ну гаразд, Бідосику, давай!.. Розповідай про «будку гласності».

– Ну, хрін з тобою!.. Отже, йду я по Москві, крокую. Раптом бачу – стоїть вона, будка ця. А коло неї люди.

– Натовпом?

– Ага.

– А будка яка ця?

– Та така вона… Звичайна. Немовби намет торговельний.

– Ну-у-у і-і-і?..

– Ну, і тільки всередину заходиш, світло увімкнув – і ти перед камерою! Й можеш говорити, що захочеш!

– Що душі завгодно можеш сказати?

– А так, так!..

– Цивілізація!.. – здійнявши посоловілі від випитого очі до стелі VIP-зали, замріяно мовив Курлика.

– Ну так, ну так, ясна річ, що цивілізація! Це ж тобі, друже мій, Москва, а не наше глухе Рівне.

– І навіть не наш жльобський Кі-і-іє-е-ев!..

– Та стопудово!..

Вони змріяно помовчали.

– Отже, ти став у чергу?..

– Так-так. Став я у чергу. Стою і слухаю, про що там народ говорить?

– А там чутно?..

– Та ясна річ, що чутно!

– І-і-і… люди не боялися?..

– А чого ж боятися, коли всередині тебе й без того на камеру пишуть?!

– І те вірно… Ну гаразд. І про що ж люди говорили?

– Та про всяке різне! Якийсь хлопчисько зайшов і ляпнув: «Ну от, потрапив я в БУДКУ ГЛАСНОСТІ! Передаю всім привіт. З привітом, Дуся, я – Маруся! Отак от».

– Прид-дур-рок-к!.. – з придиханням мовив Курлика.

– Молоде, зелене. Засране, – Бідосик знизав плечима. – Вояки якісь заходили – от вони добре сказали. Мовляв, поділилися ми кордонами на різні держави, були одним цілим, зараз у кожного армія своя. От я, каже – росіянин. То що, невже я дивитимусь в оптичний приціл на своїх вчорашніх товаришів – на українців, білорусів, казахів?.. Ми ж служили разом!..

– Маячня! – різко видихнув Курлика.

– Так, маячня. А інший вояка сказав іще конкретніше: Єльцин, каже, Кравчук і Шушкевич – вони, каже, зрадники Батьківщини! Переділили нас кордонами, паскуди!.. Їх би, каже, зібрати усіх – і під суд!..

– А ти?..

– А я!.. – Бідосик випнув груди колесом. – А я, коли до мене черга дійшла, встав перед камерою і кажу: дорогі товариші, вітаю усіх вас… весь наш Радянський Союз і весь наш єдиний радянський народ із нашою Великою Радянською Перемогою над фашистською Німеччиною у Великій Вітчизняній війні! Саме ми врятували світ від «коричневої чуми» – честь нам і слава!.. Батькам нашим і дідам, які зламали хребта фашистській гідрі!..

– Так і сказав?!

– Так і сказав, щоб ти не сумнівався! Це ж саме під Дев’яте Травня було, а цьогоріч була рівно сорок сьома річниця Перемоги!.. Отож і сказав. І нехай всі чують, усі знають!..

– О-о-о-о! Це я й хотів почути! І то є найкращий подарунок мені на день народження… Дякую тобі, дорогенький!

І Курлика з Бідосиком обійнялися та з глибоко урочистим почуттям тричі, «по-брежнєвськи» розцілувалися. Чи то в губи, чи то «в десна» – неважливо!.. Головне ж бо – це традиції дотримуватися.

Туристично-оздоровчий комплекс «Судак», вул. Леніна, № 89, Судак, АР Крим, 9 серпня 1992 року

Як і більшість відпочивальників, Руслан і Роберт відправилися на море, бо водичка ввечері тепленька й лагідна, немов парне молоко!.. Натомість Лідія з Касимом залишилися в холі, щоб разом з усіма охочими подивитися трансляцію з урочистого закриття XXV літньої Олімпіади в Барселоні.

Турсунови скромно сиділи на м’якому диванчику позаду інших. Спостерігаючи за шикарною церемонією, вони не обмінялися жодним словом. Адже й без слів кожен з них прекрасно знав, про що думає інший. Їхні думки давно й надійно крутилися довкола речей, про які їх повсякчасно запитували вихованці, іноді скромно ховаючи очі, іноді навпаки – дивлячись на наставників прямо та невідривно:

«Лідіє Онисимівно!.. Касиме Мансуровичу!.. А що ж це воно тепер буде?! І головне – як воно все буде з нами?..»

Вони обидва не тільки кваліфіковані тренери та авторитетні судді. Що Касим, що Лідія насамперед – наставники спортивної молоді. Отже, щось-таки мусили відповідати… Та їм самим здавалося, що їхні відповіді здебільшого скидаються на жалюгідні відмовки.

Справді, раніше їхньою великою, могутньою та єдиною батьківщиною був Радянський Союз, збірні команди якого зазвичай вигрібали спортивні нагороди мало не лопатами. Але з цим клятим путчем ГКЧП, з танками в Москві, з арештом і подальшим звільненням товариша Горбачова, з «парадом суверенітетів», «міжсобойчиком на трьох» у Біловезькій пущі та грудневим референдумом, як фінальною крапкою усіх подій, – великий СРСР раптом наказав довго жити, розвалившись на півтора десятки незалежних держав. Відтоді ще й року не минуло, отож на XXV Олімпіаді в Барселоні тепер вже колишнім радянським спортсменам дозволили виступати Об’єднаною командою. Але це разове рішення, а далі що ж?!

Ні-ні, звісно ж, спортсмени завжди націлені на індивідуальне вивищення, навіть якщо йдеться про колективні види спорту: будь-яка команда завжди має капітана – безумовного лідера… Це висока честь, від якої не відмовиться ніхто… І все ж таки є нагороди індивідуальні, є й командні. Командний медальний залік також ніхто не скасовував. То як же з цим бути?! Це що ж виходить: на наступних Олімпійських іграх команда України змагатиметься… ну-у-у, наприклад – з командою РРФСР?! Чи з командою Білорусії?! А якщо тренер Касим Мансурович родом з Туркменії – як йому бути: в Києві лишатися чи додому їхати?! А його дружині Лідії Онисимівні куди подітися?! А їхнім дітям?..

Як усе це можна розділити, розмежувати?! От як?

Тим паче, що доки існував СРСР, то найкращі з кращих спортсменів з року в рік запрошувалися до Москви. Там усе концентрувалося, там були школи, там розроблялися методики і все таке інше – а тепер що ж?! Це Київ, приміром, тепер у якості Москви буде?! Ох, та це навіть не смішно…

Взяти, наприклад, їхню легку атлетику: ну так, Ольга Бризгіна в забігу на 400 метрів та Інеса Кравець в стрибках у довжину, які цьогоріч виступали у складі Об’єднаної команди від України, вибороли срібні медалі… Але ж одна справа – це сяючі сріблом нагороди на тлі медального «букету» від дюжини дружніх радянських республік. І зовсім інша – якщо результат України розглядати виокремлено. Якась жалюгідна парочка всього лише срібних, а не золотих нагород – на що це схоже?.. Сором, та й годі. А далі що ж буде?!

Звісно, всі ще дуже добре пам’ятали, як на межі 1980-х і 1990-х років той-таки Київ буквально атакували голодні натовпи з Воронезької та Курської областей, вимітаючи полиці продмагів буквально «під нуль». Тому-то й почали запроваджуватися різноманітні талони на всі види товарів, які тільки можна було уявити… З цієї точки зору, розмежування колишніх радянських республік виглядало благом.

Але ж не з інших позицій!.. Бо життя не обмежується лише «хавчиком», одягом і взуттям, квартирами й іншими матеріальними благами. Є ще й такі поняття, як честь і достоїнство. Зокрема, спортивна честь… Як бути з нею?

Ні у Касима, ані у Лідії готових відповідей не було. Одне зрозуміло: настали якісь нові реалії, в яких потрібно жити й робити свою справу.

Жити, незважаючи на жодні несприятливі обставини.

Приватний будинок по вул. Київській, Козин, пізній вечір 7 листопада 1992 року

– Васи-и-илю-у-у!.. Ва-а-асю-у-у!.. Тітка Фрося йде додому.

– Умгу… – пробелькотав він з байдужим виглядом, при цьому залишившись сидіти на місці, з огидним рипінням возюкаючи зубцем виделки по порожній фаянсовій тарілці. Обидві старі подруги обмінялися багатозначними поглядами, але тітка Фрося таки спромоглася взяти себе в руки, підвелася зі стільця й мовила:

– Ну що ж, Юлю, як то кажуть люди: в гостях добре, а вдома краще! Отож піду я до себе, вибачай…

– А може, ти б іще посиділа?.. – без жодної надії, суто формально спитала Юлія Іванівна. На що дістала очікувану відповідь:

– Ні-ні, вже невдовзі північ, куди ж мені іще сидіти, вам набридати?.. Треба ж якось думати, еге ж… Тому піду я, й не вмовляй мене. Не треба.

Проводжати гостю Василь не пішов, він все так само сидів на своєму місці й рипів виделкою по тарілці. Рипів та й рипів, рипів та й рипів…

І лише коли, проводивши додому стару подругу, мати повернулася до кімнати, син здійняв на неї сповнені відчаю та безнадії очі.

– Ну, синку, і що ж ти мені скажеш на все це? – якомога обережніше спитала Юлія Іванівна, зазираючи у Василеві очі.

– А що я мушу говорити, мамо?..

– Ну-у-у… Як, тобто, що?.. Як це – що?.. Ти ж поводишся зовсім неадекватно, от і поясни…

– Чому це раптом?

– А я не знаю, чому! – в голосі Юлії Іванівни вперше за весь сьогоднішній вечір прорвалося роздратування. – Це ти мусиш знати, синку! Ти, а не я й не тітка Фрося.

– А-а-а, он ти про що!..

Василь нарешті відсунув порожню тарілку, кинув у неї виделку й мовив:

– Бачиш, мамо, такі справи: я більш ніколи в житті й нізащо не святкуватиму річницю Жовтневого перевороту. Таке віднині моє кредо.

– Ти ба, подивіться лишень на нього! – сплеснула руками Юлія Іванівна. – Все життя ми святкували, а тепер відмовляємось. Та ми ж із тіткою Фросею так старалися, щоб сьогоднішнє застілля організувати! Це ж усе заради тебе – заради єдиного любого синочка, який після стількох років нарешті зміг повернутися в рідну домівку!.. Та ми ж обидві зі шкіри були ладні вискочити заради тебе, дурника такого!.. Та знаєш, як тітка Фрося тебе любить, як вона на тебе чекала?! А ти!.. Та хоч би заради пристойності бодай якийсь кавалочок хлібу зжував!.. І не рипів би весь вечір виделкою по порожній тарілці! Та що ж це таке?..

– Що таке, питається?.. А те, мамо, що я відсидів, а вас із тіткою Фросею Бог милував. Ось у чому моя з вами обома різниця. Ось чому я…

– Відсидів, так. І що з того?! Адже ж і відсидів ти не через свято Великої Жовтневої соціалістичної революції, яке ми все життя святкували. Ти через цього свого дурнуватого націоналюгу Бердника за ґрати втрапив. Гадаєш, я нічого не знаю й не розумію?! Ну, знаєш, Васю!.. Тобі вже тридцять сім років, у цьому віці Пушкін помер – думаєш, якщо я проста покоївка, то не в курсі подібних речей?! Помиляєшся, синочку. Та й ти сам у мене досі поводишся, ніби маленьке дитятко. То на що ж це схоже, га, Васятко ти мій любий?..

Через Бердника, каже мама. Десь так воно і є…

Через того самого «космічного хохломана» Олеся Бердника, який написав «Зоряного Корсара», за яким студент Ярмошко робив доповідь на достопам’ятному засіданні київського Клубу любителів фантастики «Обрій». Ох, уже цей наївний Вася Ярмошко!.. І ця наївна доповідь на наївну тему!..

А потім р-р-раз – і в каталажку!..

За пристрасть до «космічної хохломанії».

А після відсидки вертатися додому не дозволили. Відправили жити до Цюрупинська – о-о-о, клята діра на тілі України!.. А найгірше, що можна було вигадати, – це дурепа Діна Порфирівна в ролі багаторічної начальниці в лабораторії районної СЕС.

І все через того Бердника! Який, покаявшись за свої переконання, практично зрікся того, за що наївний Вася Ярмошко відсидів за ґратами, а потім відбув фактичне заслання!..

Ну, то цей самий Олесь Бердник в той час, як наївний Вася томився в клятому Цюрупинську, він у цей самий час зорганізував так звану «Українську Духовну Республіку» й навіть балотуватися у президенти всієї України надумав! Ач, чого захотілося розкаяному «космохохломану»!..

Щоправда, у президенти Бердник минулої осені йшов, йшов – та й у підсумку не дійшов!.. А чому?! А хтозна… Просто не зареєстрували, от і все!

А як же гроші, що йому на виборчу кампанію нібито пожертвували українські патріоти?.. Наскільки зміг дізнатися Вася, гроші були – та кудись спливли. Єдине, що втішає, що спливли явно не в кишеню самого Бердника: бо він як був бідним, але високодуховним, так ним і залишився. Однак це не виправдання: якщо для твоєї кампанії хтось розкошелився – будь люб’язний, приглядай за коштами, щоб тебе не пограбували і людську довіру для наживи не використали!..

А недогледів?.. Ну… тоді краще не балотуйся в президенти, не засновуй ніяких «духовних республік»! Бо від цього саме лише розчарування.

І не тільки від цього, до речі. Сьогодні в першій половині дня Вася побував у Києві. На старому місці планетарію вже не було – там тепер відродили Олександрівський костел. Зате в новій будівлі Київського планетарію, розташованого біля станції метро «Республіканський стадіон», як і раніше, збирався старий добрий КЛФ «Обрій», де головував той самий Ярополк Курій. Все, як і раніше…

Звісно, голова клубу пізнав Васю, разом з яким колись давно – ще за радянських часів – заснував усе це, м’яко кажучи, неподобство. Свого старого товариша нинішнім клубантам Ярик представив. Хоча ці юні хлопці та дівчата виявили до Васі інтерес не більший, ніж до пропиленого музейного експонату. Та й загалом, на засіданні Клубу обговорювався зовсім не основний предмет, заради якого він і був свого часу утворений – себто, зовсім не фантастика… Аж ніяк! В центрі уваги сучасних хлопців і дівчат були якісь комерційні проекти: розробка дизайну та виробництво «фантастичних» етикеток на пляшки, запис аудіокасет з начитаними фантастичними творами з метою подальшого продажу пілотам і водіям-далекобійникам… І все таке інше в тому ж роді. Одне слово – комерція.

По завершенні цієї пародії на засідання КЛФ Ярополк намагався втекти, проте Вася його перехопив і таки поставив руба ті запитання, які він ретельно обдумував, вивіряв від першого до останнього слова усі попередні роки. А ще додав трохи нових – про нинішню комерційну пародію на Клуб.

Ярик не розтікався думкою по дереву. Навпаки, відповів дуже стисло: «Васю, при чім тут я до твоєї посадки на нари?! Доповідь ти робив сам, тему обирав самостійно. Все проходило публічно, слухали тебе усі клубанти. Отож скажи, а при чім тут я?..»

Ось якою була відповідь на весь перелік запитань, ретельно обдуманих під час відсидки і заслання до Цюрупинська. І не давши Василеві оговтатись, Ярик продовжив: «Зараз нові часи, нові віяння, так. Комерція, кажеш?! Але ж це веління часу! Ти на цьому просто не розумієшся… Це поза межею твого сприйняття. Тому моя тобі порада: змирись! От і все».

А в підсумку?..

В підсумку Вася як ні з чим приїхав до Києва, так ні з чим і повернувся додому. А тут мама і тітка Фрося зі своїм святкуванням! Ну й що це таке?..

А між тим за ґратами він дізнався дещо нове й незвичайне на тему всього Дніпровського гідрокаскаду. Ось би про що поговорити з Ярополком чи з іншими клубантами!.. Бо якщо все це правда… Тоді й Києву, і всій Україні можуть бути непереливки, ще й які!.. Вася носив у собі це знання довгі роки. Приїхавши до Києва – тільки й розмірковував, з ким би все це обговорити?!

А вони, бачте, комерцією займаються! Ну-ну…

А з мамою чи тіткою Фросею?.. Дві літні жінки, які багато років пропрацювали покоївками в санаторії, навряд чи зрозуміють його побоювання. А боятися там і справді є чого. А тут!..

В першій половині дня – комерція замість фантастики, у другій – Свято Великого Жовтня в компанії мами та її давньої подруги.

Ну що ж це таке, чесне слово, га?..