Книга Застою. 1965–1976

Трикотажна фабрика «Киянка», вул. Васильківська, № 30, Київ, 20 квітня 1966 року

Дивна ситуація склалася: не якийсь там пересічний громадянин, яких повно скрізь і всюди, а сам Космонавт № 1 стояв перед натовпом вільних від роботи працівниць в очікуванні запитань з їхнього боку. Стояв і аж виблискував щирою, знаменитою на весь світ «гагарінською» усмішкою. А працівниці трикотажної фабрики, зніяковівши, не знали, про що запитувати такого знаменитого чоловіка!..

– Ну, то що ж мені вам сказати, товариші трикотажниці… Прекрасні костюми для нас, для радянських космонавтів ви робите! За що вам велика подяка від усіх нас, хто в костюмах цих працює.

Зрозумівши, що пауза затягується понад всяку розумну міру, Гагарін заговорив першим. І цим врятував ситуацію.

– О-о-ой, та невже?.. Дуже приємно!.. Та як же ж для вас не постаратися, коли ви там!.. – загомоніли працівниці врізнобій. А одна з них, раптом набравшись сміливості, запитала:

– Мабуть, там, у Космосі, холодно, так?

Насправді її цікавило зовсім інше. Проте напередодні товариш парторг фабрики суворо застеріг від «різних дурниць» і вияву «бабських інтересів». Адже Космонавт № 1 належить усьому радянському народові!.. І додав суворо: «Отож щоб ніяка мені дурепа не спитала раптом, одружений товариш Гагарін[23] чи ні? Краще про природу і погоду спитайте, про те, подобається йому місто чи ні. Щоб усе мені пройшло гладенько!»

Ослухатися парторга – собі ж дорожче… Довелось запитувати про погоду і природу. Космічну…

– Температура в Космосі мінус двісті сімдесят три градуси чи близька до того, – не моргнувши оком, відповів Гагарін.

– Ого, до чого ж холодно! А хіба ж стільки буває?! – здивувалися трикотажниці. А та, яка запитала першою, поцікавилася:

– А якщо раптом мінус двісті сімдесят чотири?

– От цього вже бути не може, – м’яко заперечив високий гість, – бо це вже нижче абсолютного нуля, який на те й абсолютний… Однак не переживайте, чудові костюми, виготовлені на вашій фабриці, зігріють нас навіть при мінус двісті сімдесяти трьох градусах. Це не проблема.

Працівниці почали здивовано перезиратися між собою. Й лише зрозумівши, що Космонавт № 1 жартує, розсміялися та дружно зааплодували. Гість же сяяв знаменитою посмішкою на всі боки.

– Ну гаразд, товариші трикотажниці, нам далі треба… – почав директор фабрики, проте рішуча працівниця все ж таки наважилася:

– Товаришу Гагарін, а можна вас спитати про дещо особисте?

– Товаришко Заремба, я ж попереджав!.. – парторг фабрики з перекошеним люттю обличчям подався вперед, однак дозвіл високого гостя випередив його порив:

– А чого ж, запитуйте!

– Товаришу Гагарін, тут таке діло… У мене подруга сьогодні вранці сина народила, її чоловіка Олексієм звуть.

Від таких слів навіть високий гість трохи розгубився:

– Ну-у-у, звісно… я вітаю вашу подругу…

– Не в тім річ. Подруга просила дізнатися, чи можуть вони сина назвати на вашу честь Юрієм? Бо тоді він буде вашим повним тезкою – теж Юрієм Олексійовичем. Можна ж, так?..

Парторг фабрики почервонів немов варений рак, директор фабрики кинув на нього вбивчий погляд. Проте натовп трикотажниць розсміявся настільки щиро, що на реакцію начальства ніхто не звернув особливої уваги.

– Авжеж, нехай називають. Я буду щасливий, знаючи, що відтепер у вас в Києві житиме мій повний тезка – теж Юрій Олексійович!..

Закінчення фрази Космонавта № 1 потонуло в дружному бурхливому плесканні долоней трикотажниць. Що ж до фабричного керівництва, то вони поспішили потягнути високого гостя в бік східців, що вели нагору – до директорської приймальні. Подалі від гріха… і нових незручних запитань.

Ташкент, 25 квітня 1966 року

Сталося це років десять тому. Він тільки-но полишив дитбудинок, який щиро вважав рідним домом. За розподілом йому випало бути помічником лісничого, однак його не взяли. Він і досі пам’ятав, як головний лісничий Малинського лісгоспу обурено горлав на начальника відділу кадрів:

– Та ви знущатися з мене надумали, чи як?! От скажіть, будьте ласкаві, навіщо мені в лісі отакий красунчик з обличчям кіноактора з «Мосфільму» або я вже не знаю звідки?! Ведмедів взимку посеред сплячки лякати, чи що?..

– Та годі вже вам, Іване Федоровичу, обурюватися! Вас теж зрозуміти важко: то давайте будь-кого, а як знайшли нарешті – зовнішність, бачте, не підходить, – не дуже впевнено відбивався кадровик. – Не хлопак, а красень. То хіба лісничі не можуть бути красивими?! Це КЗпП[24] забороняє?

– Якщо такий красунчик, то нехай іншу роботу шукає, – роздратовано пробуркотав Іван Федорович. – Природжений лісничий має особливим станом душі вирізнятися, а мармизка – це для баришень, а не для лісу.

– Та пожалій ти хлопця, у якого дитбудинок за плечима! Як не візьмемо його за розподілом, то він навряд чи роботу швидко знайде. То що йому робити – на вулицю йти, в банду до кримінальників?..

– Ну-у-у, так вже одразу в банду… Нехай на якесь ударне комуністичне будівництво їде, але тільки не до мене. Не візьму його, все, крапка!

Упіймавши облизня в Малинському лісгоспі, вкінець засмучений Леонід наважився на відчайдушний крок. Зрештою, ця жінка його із сестрою Любою на світ народила, хоч потім і здала обох до сиротинця…

Назад до Мотовилівки дістався вже затемно. На відчайдушний стукіт у двері ніхто не відчиняв. Леонід вже збирався піти геть, як раптом з-за дверей пролунав огидний рипучий голос:

– А що це за придурошний там у двері гамселить?! Кого це чорти принесли на ніч гледючи?

Юнак розгубився від несподіванки і відповів, заїкаючись:

– Мені… Мені Софія Юріївна потрібна…

– Ти б наступного разу головою у двері, головою!.. Нащо тобі вона, га?..

– Я її син, Леонід Гайдамака. Вірніше, Голомозий. Вона мене як Гайдамаку до сиротинця здала, а насправді я…

Проте рипучий голос зробився ще злішим:

– Не знаємо ми ніяких Гайдамаків, та й Софійки вдома немає вже як цілий тиждень, мабуть що.

– А коли вона додому повернеться?

– А біс її знає! А ти йди звідси, чоловіче, йди геть! Немає ніяких синів у Софійки й не було ніколи!

– Як же нема, коли я… Та ось же моє свідоцтво про народження! Щоправда, відшукали його зовсім нещодавно, але ж там написано, що я – син Софії Юріївни Голомозої…

Однак володарка огидного рипучого голосу не здавалася:

– Пішов геть, окаянний!!! А як добром не підеш, то собаку спущу!!!

Раптом з-під паркану пролунало загрозливе гарчання…

Тоді Леонід кинувся геть, не розбираючи дороги. Прибігши на залізничну станцію, не знав, чи то під поїзд кинутися, чи вскочити на повному ходу в останній вагон товарного потяга – тільки б забратися подалі від цього клятого місця, де матері зрікаються власних дітей! Юнак стояв на краю платформи, а по оксамитово-синьому нічному небу сповзав до обрію диск надзвичайно великого криваво-червоного місяця. І в той момент Леонідові здавалося, що нічне світило, яке набуло сьогодні настільки незвичного вигляду, тягне за собою його нікчемне життя…

Та ніч немовби підбила незримий підсумок під усім його минулим життям. Попереду було щось незвідане… але живе. Під потяг юнак не кинувся – просто взяв та й поїхав до Ташкента.

– Тату, татусю, а що це за спалахи? – пролунав голос Валерки. Відірвавши погляд від величезного багряного сонячного диску, який повільно зникав за обрієм, Леонід виринув зі спогадів у реальність і з ніжністю поглянув на сина. Малюкові лише три рочки, а він вже так грамотно розмовляє, такий допитливий і розумний!.. Пощастило йому і з дружиною: Гелі лише тридцять, а вона вже завідує відділенням міськлікарні.

– Таточку, то що це таке? – наполегливо повторив синочок.

– Не бачу я ніяких спалахів, Валерко, тож і сказати нічого не можу, – знизав плечима він.

– Так он же ж вони!.. Он спалахнуло знов!..

Синочок тикав малесеньким пальчиком у малинове світіння на півночі. Леонід не знав, що відповісти, а малий все не вгамовувався:

– Що це?

– Зірниця. У нас навіть така гра піонерська була, під час неї ми багаття палили, а потім на вугликах картоплю пекли.

– Ні, тату, це не зірниця. Зірниці восени бувають, а зараз весна.

Леонід почухав потилицю і подумав: «Дивина, та й годі! Валерка ондо навіть пори року знає, натомість я в його віці навіть прізвища свого не міг згадати, тому замість Голомозого мене Гайдамакою записали».

– Валерко, синку, а може, ти додому підеш, мамі перепічки віднесеш? А я тим часом у магазин по консервовані помідори сходжу… Хочеш?

Син радісно застрибав навколо батька.

– Звісно, хочу! Дві банки купи. А ще я конфітюру хочу! Смачний, напевно? А дорогий який!.. Мама сказала, півцарства вартий.

– Добре! Куплю я і помідори, і конфітюр. Але скажи мені, Валерко, а з чого це мама стільки перепічок замовила? Аж десять штук.

Син розгорнув хустку і почав лічити пласкі хлібини:

– Раз, два, три, чотири, п’ять… Раз-п’ять, два-п’ять, три-п’ять.

– Три та п’ять – буде вісім, – повчальним тоном додав батько.

– Вісім… Ми купили скільки було, бо більше не було.

– А чого так багато?

Малий хитро посміхнувся й, озирнувшись на всі боки, змовницьки прошепотів:

– Землетрус сьогодні буде.

«Боже, як же складно жити з Касандрою! І все вона знає наперед, аж лячно», – подумав Леонід. Немовби прочитавши батькові думки, Валерка тихесенько прошепотів:

– Це не мама, це Рафаїл Тагірович сказав. І Віктор Лі також.

Сьогоднішня вечеря в сімействі Гайдамаків-Уханьських була надзвичайно смачною, а на додачу пили ще й чай з конфітюром, хоча і коштував він скажені гроші. Тим не менш Леонід купив аж три банки, немов і справді наближався кінець світу. Після вечері Гелена пішла в кімнату, а Леонід з Валеркою лишилися на кухні мити посуд. Коли навели лад, батько сімейства раптом уздрів у куточку цілий ящик «Боржомі» й величезний двадцятилітровий бідон. Не знаючи, обурюватися чи дивуватися, він негайно побіг до кімнати… і побачив, що дружина пакує дорожню сумку.

– Ми що, кудись від’їжджаємо? – спитав Леонід розгублено.

– Ні, – відповіла Гелена.

– А що тоді?..

– Невдовзі нас сильно качне, електрику, воду і газ вимкнуть, телефони не працюватимуть. Треба мати під рукою необхідні речі, документи та гроші, а у квартирі – запас продуктів. У бідоні вода для вмивання і прибирання.

– Мати під руко-о-ою-у-у… – передражнив її Леонід. І тут його погляд впав на сервант: – Гелю, а де наш посуд?! Де чарки і кришталь?!

– У коробочки спакувала, щоб не побилися, – посміхнулася дружина й ласкаво пригладила його волосся.

Леонід відскочив і схопився за голову, однак дружина продовжила тихеньким наполегливим шепітком:

– Не переймайся, я кришталь потім цілим дістану. А от наш сусід Юра з третього поверху свій спальний гарнітур на сходи поспіхом потягне, все попереламає, потім два дні прибиратиме.

– Касандрочко моя люба! Це тобі Віктор сказав або Рафаїл? – спитав чоловік насмішкувато, поступово оговтуючись від шоку.

– Ні, про це я сама здогадалася. Я ж у тебе Касандра, чи не так?

Спати полягали рано, при цьому навіть малий Валерка вгомонився і заснув напрочуд швидко. Леонід прокинувся від тужливого оглушливого гуркотіння, немов грізний Карпатський Велетень, про якого в дитбудинку розповідала Ірма, раптом заграв на довжелезній трембіті. Поглянув на будильник: лише 5:15 ранку!.. Підбіг до вікна, визирнув на темну вулицю…

Як раптом на північній частині небокраю блимнув вогняний спалах, і за якийсь час по тому завібрувала земля. Гудіння наростало, ніби щось велике і страшне повільно, але впевнено котилося просто на їхній дім.

Леонід перелякано заметушився по кімнаті й негайно виявив, що Гелена не спить, а з цікавістю спостерігає за поведінкою чоловіка.

– Гелю, війна! Америка нас бомбить!!! Літаки чуєш?!

– Заспокійся, Льоню, не вір газетним пліткам. Особливо тому, що друкують у журналі «За рубежом»[25], – ласкаво прошепотіла Гелена й додала заспокійливо: – Ніяка це не війна, це всього лише землетрус.

Раптом земля під будинком повільно заворушилася, немов підземні сили вирішили нагадати людям про своє існування. Потім зарипіло й заскреготало. Будинок затремтів, як перелякане звірятко, якому хочуть завдати гострого раптового болю. Протягом кількох наступних секунд сталася низка невеликих поштовхів, земля крекотала і звивалася, будинок трусився в жорстокій пропасниці. Було чутно, як за стінами у сусідів б’ється посуд у шафах і буфетах. Потім з гучним рипінням ліжко поповзло до стіни.

– Може, побіжимо на вулицю?! – у відчаї Леонід схопив її за руку.

– Ні, не варто, – відповіла дружина напрочуд спокійно. – Там холодно і небезпечно, зараз почнуться сильніші поштовхи, щось впаде, здійметься пилюка, дихати буде нічим. Та й не пройдеш ти сходами: сусід Юра вже почав витягати з квартири меблі.

Леонід прислухався: справді, щось жалісливо рипіло і тріщало на сходах… Раптом земля здригнулася від жахливого, неймовірної сили удару! Звідусіль залунали гучні зойки смертельно переляканих людей. Леонід розчахнув вікно й визирнув на вулицю. Його вразило те, що там відбувалося: земля дибілася й осідала, то оголюючи, то знов ховаючи рвані глибокі тріщини. Припарковані біля будинків автівки кидало вперед і назад. Дерева ламалися, немов сірники, й виверталися з корінням, утворюючи завали.

З будинків на вулицю вискакували люди, босі й напіводягнуті: хтось в спідньому, хтось навіть без в сорочки, зате з ватяною ковдрою на плечах – хто в чому!.. Під акомпанемент пронизливого передзвону віконних шибок, гуркотіння уламків цегли, скреготання металу й інші звуки руйнування споруд вони кидалися врозтіч, бігли навмання в пропилену темряву – лише б подалі від будинків.

Дехто примудрявся вскочити в автівку й навіть завести двигун. І ось вже легковики, голосно сигналячи, один за одним мчать дорогами, усипаними пилюкою, уламками цегли й відірваними дошками, об’їжджаючи бетонні плити, що хтозна як повиповзали на проїжджу частину. Ось один з легковиків (мабуть, через погану видимість) на величезній швидкості влетів у ріг будинку, відскочив від нього, немов тенісний м’ячик, налетів на бетонний брус. Від удару через вітрове скло вилетів водій і, розпластавшись на заваленому сміттям асфальті, нерухомо застиг у калюжі власної крові, безладно розкинувши руки й ноги…

Невелика вантажівка, яка виїхала передніми колесами на тротуар, раптом провалилася в розверзлу під нею тріщину і зникла під землею.

Увесь цей жах тривав не більше 5–7 хвилин, які здалися Леонідові вічністю. Потім будинок вже вкотре здригнувся й відчутно нахилився, з даху полетіли уламки шиферу, цегли і дощок. Споруда стогнала і плакала, готова впасти – але встояла, практично не постраждавши. Зате стовпи пилюки здійнялися майже до четвертого поверху…

Леонід закрив вікно і повернувся в ліжко, вирішивши: якщо вже судилося загинути, то з комфортом. Далі були ще поштовхи – слабкі й ледь помітні. Але саме цей поштовх, найпотужніший з усіх, ніби запустив ланцюговий механізм руйнування старих глинобитних будинків, які безладно розсипалися. Натомість нещодавно збудовані панельні будинки, гуркочучи і крекчучи, повільно складалися в один поверх, немов карткові.

Валерка нарешті прокинувся й ошалілими очима дивився на батьків. Було видно, що малий неабияк наляканий. Гелена підійшла до нього, вийняла з дитячого ліжечка, поклала на диван і лягла поруч. Малюк притулився до неї, немов шукаючи захисту, уткнувся обличчям у материні груди і лежав деякий час нерухомо. Потім підняв голову й запитав:

– Мамо, а ти і тато завтра підете на роботу?

– Ні, маленький, не підемо.

Малюк міцно обійняв матір, незабаром заспокоївся і тихо засопів.

Прокинулися пізно – близько 10:00 ранку. На вулицях працювали бульдозери та екскаватори, туди-сюди курсували вантажівки, що вивозили сміття за місто.

Вставати не хотілося. Світла, газу й води не було, телефон мовчав, зате працювало центральне радіо. Протягом двох годин слухали те, що передавали про стихійне лихо в Ташкенті:

«У перші ж години після землетрусу по тривозі були підняті всі служби міста: служби пожежної охорони, МВС, армії та медицини. Радянські люди, в тому числі жителі Ташкента, непереможні. Велике всім їм спасибі!»

І таке інше в тому ж дусі.

Леонід спробував вийти з квартири, однак виявилося, що меблі на сходи виносив не тільки дядя Юра з третього поверху, але й інші сусіди. Зокрема, шафа дядька Ікара – сусіди з четвертого поверху – надійно заблокувала двері квартири сімейства Гайдамаків-Уханьських.

– Я ж тобі казала вночі, що на вулицю бігти не варто, – посміхнулася Геля. – Ото був би номер, якби ти вибіг на вулицю, а тепер не мав би змоги повернутися до нашої оселі! Уявляєш?..

– Касандро ти моя, поясни краще, чому ти зберігала вночі дивний спокій? Чи ти, може, знала, що наш будинок вціліє?

– Так, знала.

– Звідки?!

– Бо він відносно новий і цегляний. Зруйнувалися ж переважно древні саклі та новітні панельні будинки. А наш встояв, хоч стіни і порепалися.

Снідали по-королівськи: їли перепічки з конфітюром, запивали «Боржомі». Потім взялися прибирати квартиру. На стінах з’явилися помітні тріщини, зі стелі місцями обсипалася штукатурка. Підмели підлогу, ретельно змочивши віник водою з бідона. Розставили по місцях меблі, посуд повернули у шафи й сервант, а тоді вляглися читати казки.

Так минув день. Незважаючи на лихо, увечері 26 квітня відбувся черговий календарний футбольний матч за участю ташкентського «Пахтакора», але Леонід на нього так і не потрапив: вийти з оселі все ще заважала платяна шафа дядька Ікара.

Вранці їх розбудив гучний сигнал – то була розвозка з заводу Антонова.

– Льонько, виходь завали розбирати! – покликали його хлопці. На щастя, сусіди сяк-так розчистили меблеві завали на сходах, тому Леонід поїхав з розвозкою, а Гелена і Валерка лишилися вдома самі.

Близько полудня в двері гучно постукали іззовні.

– Хто там? – спитала Гелена.

Незнайомий чоловічий голос відповів:

– Капітан міліції Селімов! Гелено Сергіївно, ви затримані у зв’язку з надзвичайними подіями, що мали місце, і повинні проїхати зі мною. Оскільки телефонний зв’язок у вашому районі досі не налагоджений, за вами прислано автомобіль. Я повинен терміново доправити вас у ЦК Компартії Узбекистану. І без відмовок, будь ласка! Відмовки не приймаються.

– За п’ятнадцять хвилин я буду готова, чекайте в машині, – спокійно відповіла вона й додала: – Я не хочу, щоб по дому повзли плітки.

Міліціонер потупцяв біля дверей, але, не сказавши жодного слова, спустився вниз. За чверть години жінка з дитиною підійшли до автівки.

– Не можна з дитиною! – спробував протестувати капітан, однак Гелена відчинила двері з рішучим виглядом:

– Без сина не поїду!

Капітан підібгав губи, потім мовчки відвернувся. Легковик просувався повільно, акуратно об’їжджаючи тріщини в землі й завали. Гелена і Валерка дивилися у віконце… і не впізнавали міста! Завжди веселий сонячний Ташкент лежав у руїнах, немов після бомбардування. У деяких будинках стіни впали в бік вулиці, а нічим не підперті дахи звисали над порожнечею, тримаючись невідомо яким дивом. Вулицями раз у раз проїжджали карети «швидкої допомоги» і пожежні автівки.

Коли дісталися центру, хлопчик побачив, що стіни затишного магазину іграшок «Дитячий світ» попадали й оголили порожні вітрини, тепер завалені цеглою, балками й шифером, а милі дитячому серцю іграшки були щедро притрушені пилом і будівельним сміттям. Тоді сльози мимоволі закапали з дитячих оченят…

– Не плач, синочку. Мине час, і тут збудують новий магазин іграшок, – намагалася втішити його матір. Проїжджаючи повз Червону площу, капітан зупинився, щоб розпитати у постового, якими вулицями зараз можна дістатися ЦК Компартії. Гелена помітила величезний натовп людей перед урядовою будівлею і спитала у капітана, хто вони?

– Щури завжди біжать з потопаючого корабля, – презирливо відповів міліціонер, – а ці бажають виїхати з республіки. Тут приймають заяви і документи на виїзд. Їм пропонують Київ, Львів, Ленінград та інші міста.

– Не будьте до людей таким суворим, не варто, – мовила Гелена якомога м’якіше. – До Ташкента приїде багато народу з усіх республік, люди відбудовуватимуть наше місто будинок за будинком, квартал за кварталом.

За деякий час вони нарешті дісталися до красивої скляної будівлі ЦК Компартії Узбецької РСР. Як виявилося, Гелену Сергіївну Уханьську викликали на виробничу нараду всіх служб міста, що відбувалася в малій залі біля кабінету самого товариша Рашидова[26]. Звісно, на саму нараду Валерку не пустили, він очікував маму в приймальні. Коли ж Гелена нарешті вийшла з зали, то пошепки повідомила синові, що її підвищили до заступника головного лікаря. Звісно, новина була доброю і приємною, однак обов’язків і пов’язаних з ними клопотів у мами додалося з надлишком.

Починалося нове життя…

Дачний кут Микільської слобідки, Київ, травень 1966 року

Зінаїда Євдокимівна майже ніколи не сумнівалася, вірно вчинила в тій чи іншій ситуації або помилково. І треба ж було саме зараз вляпатися у необхідність вибору, щодо наслідків якого вона ще й як сумнівалася!..

Те, що обирати таки доведеться, стало зрозумілим під час поховання товариша Федосова. Коли труну з його тілом, вбраним у парадний мундир з орденськими колодками на грудях, винесли із затемнених прохолодних глибин міського моргу і встановили на кам’яний п’єдестал посеред невеличкої кімнати з трохи пошарпаними стінами, то Зінаїді Євдокимівні раптом здалося, що небіжчик трохи повернув голову в її бік, розплющив повіки глибоко посаджених (а тепер чомусь ще більш запалих) очей, розліпив губи і проскреготав замогильним голосом:

– Зюню! Ти, звісно, несповна розуму, це знаю я, знаєш і ти. Це знають всі, коротше кажучи. Але на цей раз не будь дурепою і послухай, що я тобі пораджу: кидай ік чортовій матері любу тобі дачу й вибирайся назад на подільську квартиру! Послухаєшся – добре, не послухаєшся – начувайся.

Сказав так, зневажливо тіпнув щокою, спотвореною жахливим шрамом, залишеним ворогом-куркулем на хлібозаготівлях, потім знову повернув голову рівно, заплющив очі й закляк у своїй шикарній, оббитій найкращим чорним велюром труні. Й надалі вже не розмовляв з дружиною. Не звернувся з останнім напутнім словом навіть в той момент, як на Байковому цвинтарі біля могильної ями труну накрили кришкою й заколотили довгими цвяхами в узголів’ї та біля ніг.

Усе це дуже бентежило бідолашну стару удовицю! Вибиратися з любої серцю дачі на Микільській слобідці?! Навіщо?! Адже коли товариша Федосова ще на пенсію спровадили, вони так і домовились між собою: квартира на колишній Притисько-Микільській вулиці, а теперішній вулиці імені Георгія Лівера – чоловікові, а прекрасна дача на лівобережжі Дніпра – дружині! Навіщо ж знов перебиратися з Дачного кута сонно-спокійної Микільської слобідки на гамірливо-бурхливий Старий Поділ?! Тим паче, в облаштування цієї прекрасної дачі вона вклала стільки любові… і стільки грошей від проданих через знайомого ювеліра «брязкальців»!..

Тим паче, її улюблену прикрасу – срібний кулон у формі калинового листа з гранатовою китицею товариш Федосов так і не розшукав. І навіть відстеження долі проданих сережок з гранатами не дозволило вийти на слід підлої злодійки Ірми. Ну так, звісно: чоловік міг вигадувати які завгодно відмовки й виправдання, але ж факт залишався фактом – прикраса зникла безслідно разом з тією нахабою.

А раптом товариш Федосов просто не хотів шукати калиновий кулон?! Раптом він лінувався зайвий раз поворухнути пальцем заради неї… Тоді чи можна вірити цьому дивному видінню в міському морзі?

Сумніви довго краяли серце Зінаїди Євдокимівни. Ледь-ледь вона ті сумніви вгамувала… Однак тільки-но минули традиційні дев’ять днів з моменту смерті чоловіка, як на дачу зателефонував давній знайомий – відповідальний працівник Подільського райвиконкому товариш Мориченков і попросив терміново приїхати для дуже важливої особистої бесіди. Коли ж вони зустрілися – пояснив, що мати одразу і квартиру мало не в самому центрі республіканської столиці, й дачу на додачу – це не каламбур, а справжнє нахабство! Причому неприховане. Навіть враховуючи ту обставину, що покійний товариш Федосов мав неабиякі заслуги перед Радянською Батьківщиною. Це якщо навіть не згадувати про першого чоловіка Зінаїди Євдокимівни – теж чекіста товариша Загоруйка.

– Тим не менш, Зюню, тобі таки доведеться обирати між квартирою і дачею. Або одне, або інше.

Стара удовиця хотіла щось заперечити, однак уривчастим жестом товариш Мориченков змусив її мовчати, потягнувся до полірованого латунного портсигара, що лежав на краю стільниці, витягнув звідти цигарку «Казбек», розім’яв її, закурив і лише тоді додав:

– І як старий знайомий і твій, і твого товариша Федосова, я б щиро порадив тобі відмовитися від дачі на користь квартири.

– З якої це ласки?!

Зінаїда Євдокимівна аж сіпнулася, неприємно вражена збігом слів відповідального працівника райвиконкому зі змістом видіння в морзі.

– А ти, Зюню, не сіпайся, а краще подумай. Добре подумай от над чим… – він пихнув сизим пасмом смердючого цигаркового диму й раптом розсміявся: – Ти як гадаєш, торік на лівому березі Дніпра одразу ж три станції метро[27] дарма відкрили?.. Отож бо й ба, що недарма!

– А до чого тут метро? – здивувалася вона. – Мені навпаки тепер зручніше їздити до центру…

– Дурепа ти, Зюню! Дурепою була, дурепою й лишилася.

– Та що ти таке!..

– Кажу те, що є. Що бачу, – товариш Мориченков постукав кісточками стиснутих у кулак пальців по дерев’яній стільниці, потім безцеремонно тицьнув відстовбурченим вказівним пальцем у напрямі лоба Зінаїди Євдокимівни та констатував: – Що там, що там – звук однаковий. Дерев’яний. Ти ж подумай тільки, Зюню: якщо метро до Дарниці протягнули, це може означати одне: там будуватимуть новий житловий масив. А отже, всю цю Микільську слобідку з усіма тамтешніми дачами, садочками, курниками і крільчатниками невдовзі знесуть до біса! Так, знесуть і геть нічого не залишать. Отож куди ти після того подінешся, га?!

Сенс сказаного доходив до свідомості старої удовиці дуже повільно. А коли дійшов остаточно – бідолашна аж руками за голову схопилася! Товариш Мориченков між тим продовжив переконувати її. Хоча, за великим рахунком, міг би цього не робити. Зінаїда Євдокимівна розуміла, що він правий повністю, на всі сто… ба навіть на тисячу відсотків!!! Якщо вона обере улюблену дачу, то неодмінно програє. Бо рано чи пізно, але з Микільської слобідки її виселять, як і решту сусідів, з якими вона встигла перезнайомитися і до товариства яких сяк-так призвичаїлася.

Всіх їх виселять звідти, усіх до останнього!!! А куди переселять?! Хтозна… Тож доки є змога, треба перебиратися з улюбленої дачі назад в квартиру на вулицю Лівера.

Обіцянка товариша Мориченкова виділити вантажівку для перевезення речей і загалом всемірно допомагати з переїздом була слабкою втіхою. Невиразно розпрощавшися з відповідальним працівником райвиконкому й відчуваючи, що ватяні ноги погано слухаються її, Зінаїда Євдокимівна почовгала старечою ходою на вулицю. Вона довго гуляла подільськими вуличками, перш ніж повернутися на Микільську слобідку. А потім аж до самих сутінків блукала милим серцю затишним будиночком, голубила стіни, безцільно пересувала туди-сюди стільці та крісла, брала до рук і клала назад якісь дрібнички…

Так, звісно: треба вже готуватися до переїзду! А отже – намітити, що з речей вона повезе на подільську квартиру, а що треба якнайшвидше продати. Проте насправді Зінаїда Євдокимівна навіть не думала про це. Їй просто шкода було вибиратися звідси. Шкода до сліз!..

Але що вдієш?! Вона прекрасно розуміла, що і видіння на похороні чоловіка, і товариш Мориченков повністю праві. Й нічого тут не вдієш.

Але ж шкода! До чого шкода!..

Охтирка, кінець серпня 1966 року

Чай в цьому домі водився аж ніяк не найкращий – не цейлонський, не краснодарський, а всього лише грузинський-екстра. Та й якщо чесно, то Левко Потапович зовсім не планував приходити сюди вдруге. Але ж довелося, хоч і не хотілося…

«Ти, Левко, тільки не ображайся, бо я кажу, як воно є: доволі посередній з тебе педагог вийде. Самостійності мислення тобі бракує. Розумієш, про що я? Отримавши інструкцію від начальства, ти з дітьми відпрацьовуєш все, як треба. Але в тім-то й біда, що в педагогіці так не можна! Не існує в цій сфері настільки докладних інструкцій, щоб вони кожну дитячу витівку передбачали, щоб на всі випадки життя годилися. Так чи інакше імпровізувати доводиться – а от в імпровізації ти слабенький. Зате коли є чіткі методичні вказівки – отут ти на коні, отут тобі немає рівних!..»

Приблизно так характеризував його професійний потенціал сам товариш Калабалін – перший в житті Левка Потаповича начальник, під керівництвом якого він працював спочатку в Сталінірській колонії, а потім і в Мотовилівському дитбудинку. Звісно, як чоловік делікатний, Семен Опанасович говорив таке не привселюдно, а коли вони лишалися сам на сам. Тим не менш, суті проблеми це не змінювало: Левко Потапович і справді чекав різноманітних завдань від начальства, які й виконував з блиском і шиком, буквально заражаючи дітей своїм ентузіазмом.

Так сталося й тепер. Схоже, що після помпезного святкування 9 травня минулого року 20-ліття Великої Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні на теренах СРСР почала розгортатися ціла кампанія, що мала на меті нагадати всьому світові:

НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ, НІЩО НЕ ЗАБУТЕ![28]

От саме в рамках цієї кампанії всім вчителям було доручено з’ясувати, хто зі старших родичів нинішніх школярів боровся з німецьким фашизмом особливо героїчно. А з’ясувавши – запланувати виступи героїв перед дітлахами на урочистих зборах протягом навчального року.

Ця кампанія збіглася з переводом Левка Потаповича до Охтирки. Йому довірили вести 1-Б клас, який формувався саме зараз. Природно, як слухняний виконавець, він поспішив озброїтися списком дітей класу з хатніми адресами та почав обходити сім’ю за сім’єю, знайомитися з батьками своїх «першачків» і розпитувати, хто де воював чи перебував під час війни.

Каміла Шепетун була в охвісті списку, отож додому до неї Левко Потапович потрапив далеко не одразу. Але потрапивши, був вражений занадто сторожким (якщо не сказати – крижаним) прийомом, влаштованим батьками першокласниці. Йому ледь-ледь вдалося з’ясувати, що як тато, так і мама учениці були не з місцевих: він приїхав з Харкова, вона – з Києва, причому обидва обіймали незначущі посади на труболиварному заводі. Як раптом вчитель дізнався таке!.. Виявляється, під час війни Мирослав Сергійович Сусло командував піхотним батальйоном, а його дружина Марія Явтухівна Шепетун була справжньою київською підпільницею! Оце так знахідка!.. Та таким батькам, можна сказати, ціни немає!!! Кому ж іще виступати перед малечею, як не цим двом?..

Однак на цю, здавалося б, дуже привабливу пропозицію Мирослав Сергійович буквально вибухнув нестримною лайкою. Добре, що Каміли на той час не було вдома – пішла погуляти… Ледь-ледь вдалося Марії Явтухівні втихомирити чоловіка, який вилетів з їхної кімнати, різко грюкнувши дверима і при цьому ледь не збивши з ніг стару сусідку, яка спішно вдала, що просто проходила коридором, а не підслуховувала.

– Будь ласка, Левко Потаповичу, не звертайте уваги. Мій чоловік терпіти не може, коли хтось починає розпитувати про його фронтове минуле.

Марія Явтухівна спробувала зобразити лагідну посмішку, однак це вийшло настільки невдало, що вона якнайшвидше відвернулася.

– Але чому?! – дивувався вчитель. – Адже я хотів всього лише запросити або його, або вас… До речі, а ви теж нервуєтесь, згадуючи війну?

– Знаєте, що я вам скажу…

Жінка трохи помовчала й раптом запропонувала:

– А давайте-но чайку вип’ємо! Згода?..

Левко Потапович кивнув. Тоді Марія Явтухівна виставила на стіл, що стояв посеред кімнати, дві пошарпані чашки з надтріснутими по краях блюдцями, такий самий пошарпаний заварювальний чайничок, розкриту пачку грузинського чаю-екстра і цукорницю з дрібно поколотим цукром, виклала пару нержавіючих чайних ложечок. Пішовши на кухню, хвилин за двадцять повернулася звідти з повним чайником окропу і всілася за стіл навпроти гостя:

– Про чоловіка мого я не розповідатиму… бо якщо відверто, то й досі не в усьому розібралася. Скажу лише, що воював він героїчно, але… Скажімо так, через певні обставини вже після війни у нього забрали й офіцерське звання, і всі нагороди та запроторили в Камишлаг[29] на підземні роботи.

– А-а-а…

– Левко Потаповичу, я дуже прошу більше не торкатися цієї теми! Я не знаю нічого, окрім того, що замість «десятки» за вироком мого Мирося звільнили всього лише через три або чотири роки, проте нічого з відібраного не повернули і проживати у великих містах заборонили. У нього в Харкові була сім’я – то і дружина, і діти зреклися… Ну-у-у, ви тепер розумієте, як він опинився тут, в Охтирці й чому ми зійшлися?..

– Маріє Явтухівно, хоч я і працював з малолітнім контингентом у спеціальних дитбудинках, однак знайомий також з багатьма дорослими, які відсиділи за різні… м-м-м… гріхи перед нашою Радянською Батьківщиною. А іноді й без гріхів відмотали різні строки.

– Ну, отож, отож! – кивнула вона. – Тому, сподіваюсь, ви більше не станете торкатися цієї болісної теми.

– Це через ув’язнення дочка записана на ваше прізвище? – обережно спитав Левко Потапович.

– Так. Адже Мирослав вважає, що його зганьбили, збезчестили через чиюсь примху. Хоча й я також…

– Ви, Маріє Явтухівно?!

– А з чого б мені добровільно переїжджати з Києва в Охтирку? Невже ви можете припустити таке, Левко Потаповичу?..

Тепер вже гість відвів очі, зніяковіло втупившись в свою чашку. Розцінивши це по-своєму, господиня підлила йому ще заварки й гарячої води, стурбовано мовила:

– Треба б знов чайник закип’ятити.

Однак до кухні не пішла, натомість заходилася розповідати історію про те, як виявила в купі сміття маленьку єврейську дівчинку Дору, яку таємно сховала у себе вдома й яка прожила у неї під ліжком довгі два роки окупації.

– Але ж, Маріє Явтухівно… Не знаю, що там у чоловіка вашого сталося чи то на фронті, чи вже в мирному житті, але ви точно героїня!!! І те, що ви зробили, – це справжній подвиг!..

– На жаль, ті, хто залишив мене в Києві для підпільної роботи, так не вважають. І вони мають рацію: адже якби фашисти знайшли Дору, нас би обох розстріляли. Отож нема чого заперечити: я справді піддала загрозі те надзвичайно важливе завдання, яке мені доручили виконати.

– Невже ви шкодуєте?..

– Ні, не шкодую. І не шкодувала ніколи, – Марія Явтухівна слабко посміхнулася. – Більш того, якби заздалегідь знала, що через порятунок Дори у мене після війни виникнуть неприємності, то все одно повелася б так само. Я не знаю, чим це пояснити. Можливо, я несповна розуму… але чомусь мені здається, що я вчинила правильно.

Вони трохи помовчали, тоді жінка пересмикнула плечима і спитала гостя:

– Левку Потаповичу, а от ви як вважаєте, вірно я вчинила чи ні? Звісно, ви вчитель… педагог, так би мовити. В школі можете розказувати дітям те, що вам наказано розказувати. Я це розумію. Але ось зараз, коли тут немає ні мого Мирослава, ані Каміли – що ви зараз скажете мені особисто?..

Гість відверто розгубився, бо ніяк не розраховував, що його стануть про щось розпитувати. Це ж він прийшов з’ясувати, хто з учасників війни зможе виступити перед дітьми, як раптом… То відповісти чи ні?! Чи не варто?..

З іншого боку, розповідь Марії Явтухівни несподівано збурила його власні спогади про воєнне лихоліття. Ні-ні, звісно ж, він на фронті жодного дня не був через малолітство. Проте у Левка Потаповича були власні спогади, пекучі й незвичайні: про бабусю з Кізляра – батькову тещу, яка жила на Червоноармійській вулиці й до якої його відправили на початку літа 1941 року (а згодом з’ясувалося, що не на один місяць), про євреїв-переселенців з Москви, про подаровану москвичкою Еммою шовкову сорочку та її чудодійну силу… Про смерть бабусі й поневіряння по дитбудинках спочатку в Дагестані, потім у Карачаєво-Черкесії. І звісно ж про те, як у січні 1944 року карачаєвці викрали вихованців дитбудинку, розташованого в станиці Зеленчуцькій, та розстріляли, щоб помститися за втрачені сім’ї[30].

«Мої сини також хотіли жити! І його діти, і його, і його! Але міліціонери їх пристрелили, бо вони опиралися. Мої сини тепер в раю біля Аллаха, і його діти, і його також, і його!.. А ви зараз подохнете, як собаки!»

Так кричав той черкес, що командував іншими озброєними чоловіками. І хоч як благали викрадені дитбудинківці – їх усіх поставили до стіни напівзруйнованого будинку та розстріляли. Мабуть, до самої смерті Левко Потапович не забуде, як пролежав серед закляклих тіл товаришів до глибокої ночі, як під покровом темряви поповз до берега Великого Зеленчука, як кинувся в крижану воду й поплив за течією. А над головою свистіли невидимі кулі…

І головне, про що він не міг забути – то це про білу шовкову сорочку, з благословенням подаровану переселенкою Еммою: от саме сорочка ця його і врятувала!!! Бо ні кулі, ані крижана вода йому не зашкодили.

Одного разу Левко Потапович таки наважився розповісти цю історію вихованцям Мотовилівського дитбудинку. Діти слухали з роззявленими ротами, майже затамувавши подих. Отож тепер, коли почув незвичайну в усіх відношеннях розповідь Марії Явтухівни про дівчинку Дору, вчителеві закортіло поділитися з нею власними спогадами.

Проте щойно Левко Потапович зібрався з духом, як двері кімнати розчинилися, і в них з’явився Мирослав Сергійович Сусло, який мовив з неприхованою відразою:

– Ви тут чаювати розсілися, я так бачу… Але чи не здається вам, товаришу Силич, що ви зловживаєте становищем майбутнього вчителя нашої Каміли? Бо як на мене, то вам саме час додому забиратися.

– Миро-о-осю-у-у!.. Хіба так можна? Це ж некрасиво, – спробувала протестувати Марія Явтухівна, однак її чоловік лишався неприхильним. Отож Левко Потапович був змушений розпрощатися. Він знав, що більш ніколи не навідається сюди в гості. Аж надто очевидно було, що батькові сімейства його ідея виступу перед школярами не сподобалась, що ж до його дружини… Вона ж сама погоджується, що не мала права ризикувати виконанням завдання Батьківщини заради порятунку маленької дівчинки – і тим не менш, ризикнула. Чи варто розповідати про це дітям?! Навряд чи…

Що ж, Левко Потапович побував у них один-єдиний раз – хай на тому все окошиться. До того ж чай у них не найкращий. І якщо бути щирим, то Марія Явтухівна абсолютно не вміє його заварювати!

А хто ж перед дітками виступатиме?! Ну-у-у, хтось-таки знайдеться. Якщо добре подумати, вже намічається декілька кандидатів.

Коротше кажучи, Левко Потапович більше не мав наміру спілкуватися з батьками Каміли Шепетун. Як раптом…

Так, сьогодні ввечері до нього додому несподівано прибігла Каміла і буквально з порога, від хвилювання плутаючи слова, випалила:

– Левко Попато… Потаповичу! Пато… ой – тато просить нас… Ой – просить вас прийти до нас. Негайно!.. Отак.

Зважаючи на доволі пізній час (було вже пів на дев’яту вечора), все це виглядало аж надто неймовірним.

– Ти правду кажеш? Нічого не наплутала? – про всяк випадок перепитав здивований вчитель.

– Нічого, – Каміла крутнула головою так енергійно, що дві акуратно заплетені кіски підстрибнули вгору і знов впали їй на плічка.

– Це тато просить, не мама?

– Тато, тато!

– А чого ж так пізно?

– А я там знаю! – Каміла знов крутнула головою. – Сказав, щоб ви прийшли зараз, та й усе. Якщо ви дорогу забули, то я проведу.

– Не забув. Але, звісно ж, підемо разом, бо пізно вже й маленьким діткам не годиться вештатися вулицями проти ночі.

– Та-а-а!.. – дівчинка напнула губки і подивилась на вчителя якось зверхньо-поблажливо. – Я ж місцева, хто мені що зробить?..

На щастя, йти було недалеко: кварталів сім чи вісім, не більше. Дорогою мовчали. Левко Потапович все гадав, що ж сталося, з якого це дива нелюб’язний батько сімейства раптом запросив його в гості?! Та ще й на ніч глядючи… З якого це дива, справді?..

Гадав, гадав – і не вгадав: виявляється, причина була… в іншому гості! Принаймні саме таке враження склалося у Левка Потаповича, оскільки варто було йому слідом за Камілою переступити поріг їхньої кімнати, як похнюплений Мирослав Сергійович одразу ж зрадів неймовірно і звернувся до молодого чоловіка, який сидів проти нього за столом:

– О-о-о, ось і Левко Потапович! Знайомтеся, це майбутній вчитель нашої Каміли, вона ж у нас буквально за тиждень до першого класу піде. Як час летить, як летить, подумати тільки: здається, от-от щойно народилася – а вже до першого класу… Подумати тільки!..

– Так-так, Мирославе Сергійовичу, час іде, а разом з тим і давня історія про штучний перкаль стає дедалі…

– Ні-ні-ні, годі на сьогодні, годі! – лагідно усміхнений господар рішучо замахав руками. – Годі на сьогодні про штучний перкаль. До нас завітав майбутній вчитель нашої Каміли, ми мусимо терміново обговорити з ним… До речі, Левко Потаповичу, знайомтесь: це до мене аж із самого Харкова кореспондент приїхав! Знайшов, бачте, навіть тут, в Охтирці. Хоче, щоб я згадав деякі справи давно минулих днів, як казав Пушкін…

– Товаришу Сусло, але ж історія з революційним винаходом штучного перкалю і справді варта того, щоб відновити всі подро… – почав харків’янин. Та Мирослав Сергійович лишався непохитним:

– Товаришу Гапочка, дорогий, годі на сьогодні! У нас важлива розмова з майбутнім вчителем нашої Каміли…

– А я?! А той революційний винахід як же?..

– Нічого не можу вдіяти! От повернуся з відрядження за тиждень, тоді й поговоримо як слід. Неквапом і спокійно.

– Але ж я не можу стирчати тут, у вашій Охтирці, цілий тиждень, очікуючи вас! – скрикнув кореспондент відчайдушно.

– Нічого не можу вдіяти. Вам час додому.

І хоч як впирався харківський гість, проте його все ж таки витурили з кімнати, а потім і з комунальної квартири.

– Дякую вам, Левко Потаповичу, що прийшли, бо цей Гапочка…

Він озирнувся на голос і тільки тут побачив Марію Явтухівну, яка забилася в найтемніший куточок кімнати і звідти насторожено спостерігала за всім, що відбувалося.

– Наскільки я розумію, Мирослав Сергійович тривіально використав мене для того, щоб спровадити попереднього гостя, – невдоволено пробуркотів вчитель.

Дійсно, кому ж сподобається, якщо тебе використовують у такий спосіб… Марія Явтухівна зібралася щось відповісти, проте не встигла: у двері увійшов господар, на обличчі якого не залишилось жодного сліду люб’язності.

– Дякую, що прийшли, Левко Потаповичу, – пробурмотів він дещо стомлено, – бо я вже не знав, як здихатися цього прилипали Гапочки. Вчепився як той кліщ і крутить, крутить своє!.. Все викручує, бач, викручує!..

– Штучний перкаль… Що це таке? – обережно поцікавився Левко Потапович. І негайно ж пошкодував про цю свою цікавість.

– Послухайте-но, товаришу Силич! – проскреготав Мирослав Сергійович, причому тепер в його голосі брязкнули загрозливі нотки. – Я не збираюсь обговорювати з вами речі не просто неприємні, але й небезпечні! Ви не харківський кореспондент, це він може… Натомість вам краще про цей клятий винахід забути і не згадувати ніколи! Мене один чоловік попереджав, я не послухався… і от тепер…

Утім, хто і про що попереджав Мирослава Сергійовича, так і лишилося невідомим. Чоловік замовк раптово і, схоже, не збирався нічого пояснювати. Мовчанка тривала, аж доки Марія Явтухівна не порушила тишу:

– Левко Потаповичу, чи ви не хочете чайку попити? Бо минулого разу… Каміло, збігай-но на кухню, постав на вогонь чайник. А я тут зараз…

– Так, звісно, поп’ємо чайку, – погодився вчитель, побачивши, що господиня вже виставляє на стіл чашки та блюдця.

Мирослав Сергійович скрушно зітхнув, але заперечувати теж не став. Хлопнули двері кімнати: це Каміла побігла на комунальну кухню.

Район Бабиного Яру, Київ, 23 жовтня 1966 року

Затягнуте суцільними, без жодного просвіту хмарами небо плакало огидно-холодним осіннім дощем. Небесні сльози рясно поливали задвірки Лук’янівського цвинтаря й серед іншого – величезну кам’яну брилу форми, наближеної до паралелепіпеда. Одна з граней каменюки була гладко обтесана, а на ній вибито наступний напис:

Через те, що дощові потоки рясно зрошували вертикальну гранітну поверхню, канавки вирізаних на ній літер вже давно (очевидно, ще вночі) намокли. Завдяки цьому виникла оптична ілюзія – літери немовби розчинилися і зникли. Тому щоб розібрати напис, потрібно було докласти неабияких зусиль. Звісно, було б краще наблизитися до каменюки упритул…

Однак ті, хто зібрався біля муру, що огорожував задвірки Лук’янівського цвинтаря, не наважувалися на подібний крок із двох причин. По-перше, паркові доріжки, «пролінієні» залізобетонними квадратними плитами, проходили на певній відстані від гранітної брили. Оскільки земля між парковими доріжками і каменюкою рясно просочилася дощовою водою, то кожен, хто наважився б ступити на неї, ризикував не тільки безнадійно зіпсувати черевики, але й посковзнутися та впасти. По-друге, на певній відстані звідси, біля самого виходу однієї з залізобетонних доріжок на вулицю Мельникова бовваніла фігура міліціонера, закутаного в сірий плащ-намет. Хтозна, куди він дивиться: можливо, на проїжджу частину, якою час від часу повільно проїжджали автівки… але цілком можливо, що сюди, на пам’ятний камінь! Точніше, на людей, які намагатимуться розібрати рясно политий дощовою водою напис. Щоб запам’ятати, хто це робить…

Тому ті, хто завмер біля гранітної брили, читали напис, одночасно тримаючи фігуру в плащ-наметі на межі бокового поля зору. Прекрасно розуміючи, навіщо тут чергує «топтун», люди намагалися вдавати, що зміст написаного їм байдужий – хоча при цьому тихесенько перешіптувалися здавленими голосами. Однак про що саме вони говорили, судити було важко через різкі пориви вогкого холодного вітру, який розкидав на всі боки сльози небесного дощу. Можливо, люди допомагали одне одному розібрати вирізьблений на камені напис. Можливо, їхню увагу найбільше притягували дві перехрещені ламані канавки, які нібито перекреслювали написане – чи то природні, чи прорізані навмисно… А можливо…

Втім, усе було можливо!

Одне зрозуміло: все це зроблено не просто так, а з певним умислом. От тільки в чому він полягає, умисел цей хитромудрий?!

Однак стояти на пронизливому вітрі під огидно-холодним осіннім дощем до нескінченності неможливо. Від потоків небесної води та поривів крижаного вітрі не врятує ні парасолька, ні осіннє пальто, ані плащ. Тому постоявши хто скільки міг, люди прямували до виходу паркової доріжки на Дорогожицьку вулицю. Чому не на Мельникова?.. Та просто не хотілося проходити поруч з постовим міліціонером – бо раптом той подивиться на твоє обличчя і запам’ятає?! А кому воно треба…

Звісно, не можна було виключати, що другий «топтун» засів біля виходу на Дорогожицьку о-о-он у тих кущах, листя з яких ще не встигло облетіти. А отже, все одно тебе засечуть і запам’ятають, зафіксують, що цієї неділі, 23 жовтня 1966 року ти приходив під мур, яким було обнесено військову ділянку Лук’янівського цвинтаря, аби на власні очі побачити мокре диво – каменюку з багатообіцяючим написом, перекресленим навхрест двома лініями-канавками невідомого походження.

Пішли до виходу на Дорогожицьку і четверо чоловіків, троє з яких мали вже солідний вік, а четвертий був значно молодшим.

– Ну, Аво[31], і що ж ти можеш сказати з цього приводу? – спитав найстарший з них товариша, який намагався хоч якось захистити від дощу величезною чорною парасолею їх обох.

– Навіщо мене запитувати? Немовби сам не розумієш, до чого воно йде.

– А чого ж не розумію? Все дуже навіть зрозуміло.

– Тоді не мене турбуй своїми запитаннями, а от хоч би учня свого.

– Мене? – негайно озвався наймолодший з чоловіків.

– Вас, Анатолію, звісно ж, що вас, – підтвердив той, кого Йосип Юлійович Каракіс по-простецькому назвав Авою.

– Я все ж таки вірю, що попри прикметні ознаки, що так і кидаються в очі, ваш пам’ятник все ж таки буде встано… встановле…

Вони саме оминули кущі й завертали з паркової доріжки ліворуч на асфальт тротуару, коли особливо потужний порив вітру мало не вирвав невеличку парасольку з рук наймолодшого. Якби не вчасна допомога четвертого – трохи згорбленого вусаня, закутаного у вилинялий брезентовий плащ, можливо, він би загалом впустив її.

– Маєте на увазі те, що напис немовби закреслено? – про всяк випадок перепитав Каракіс.

– Саме так, – кивнув Анатолій і звернувся до вусаня: – Дякую, що допомогли з парасолею, інакше б мені мокнути довелося.

– Нема за що, – пробуркотів той не надто люб’язно.

– Пробачте, хіба я вас чимось…

– Нічим ви мене не образили й не зачепили навіть, – так само нелюб’язно продовжив той. – Просто я терпіти не можу отаких «пластилінових» людей, здебільшого молодих, як-от ви.

– Як-як ви сказали, Харитоне Якимовичу?! «Пластилінова» людина?.. – перепитав Каракіс, намагаючись захистити від пронизливого вітру вухо долонею, приставленою до скроні ківшиком.

– Саме так, «пластилінова», – кивнув той. – І прошу мати на увазі, що подібних субчиків я зустрічав не тільки на фронті, але й, на жаль, в мирному житті також. Причому, можете вірити або не вірити, з одним таким «пластиліном» я перетнувся саме на цій марудній справі.

– З Бабиним Яром?..

– Точніше, з Куренівкою, – Харитон Якимович мимоволі стишив голос, хоча через буяння негоди тепер його слова було важко розібрати. – Все йому, «пластиліну» цьому, бачте і так, і сяк. І проект тієї дамби клятої в цілому подобався, і не без окремих застережень…

– Стривайте, стривайте, – Каракіс мимоволі стишив ходу, тим самим затримавши всю компанію, – здається, я навіть знаю, про кого ви говорите! Його звуть… звуть його… М-м-м… Як же його звати, справді?!

– Ходімо, Йосипе. Навіщо під дощем мокнути? – супутник спробував відволікти Каракіса від роздумів.

– Справді, Аво, ходімо, бо я вас усіх, здається, затримую.

– Нас усіх!..

– Так-так, звісно, що нас. Ходімо.

– Тим паче не вартий той «пластилін», щоб його зараз згадувати, – підхопив вусань. – Це він тепер такий хороший, хоч до болячки прикладай, а коли ми з ним сварилися в кабінеті цього мерзотника Давидова…

– А-а-а, то ось ви де познайомилися! – кивнув Каракіс. – Розумію, розумію. Тепер я розумію ваше до нього ставлення.

– Саме так! Його ж, субчика цього, спочатку Давидов спитав – мовляв, яке ваше ставлення до проекту дамби цієї, отож він і почав. Щоб і вашим і нашим. Абсолютно «пластилінова» позиція, кажу ж вам! Тоді вже я його запитую, хіба ж можна отаким безхребетником по життю бути?! Та й загалом, звідки ти, «пластилін» сякий-такий, в нашому Києві взявся?! А він…

– А я тут до чого?

– Що-що?.. – вусань зміряв Анатолія здивованим поглядом.

– Ви сказали, що я такий самий «пластиліновий», як і цей чоловік, ім’я якого ви ніяк пригадати не можете. Чому?

– Бо ти віриш, що і пам’ятник розстріляним тут буде встановлено, і несприятливих прикмет не заперечуєш. Це, знаєш, знов-таки і вашим і нашим! Ласкаве телятко двох маток ссе, аякже…

– Харитоне Якимовичу, дарма ви так про Анатолія кажете, – слабко посміхнувся Каракіс, вирішивши, що учень потребує певного захисту. – Просто ви його знаєте недостатньо добре, тоді як я маю задоволення спостерігати за цим молодим чоловіком ще зі студентської лави. Втім, наш Анатолій не такий вже й молодий… І досвіду встиг набратися. Він же тепер цілий головний архітектор в «УкрНДІПмістобудуванні», отакої! Це як в анекдоті про Карла Маркса. Знаєте?.. От Ава точно знає.

– Це про економіста?.. – перепитав той і хихикнув, не втримавшись.

– Так-так, той самий. Хлопчик запитує маму: «А хто такий Карл Маркс?» – «Він, синку, був економістом», – «Ага-а-а, зрозумів! Це як наш дядя Ізя!» – «Ні-ні, синку, наш дядя Ізя – він старший економіст, тоді як Карл Маркс – він просто економіст».

Усі довго сміялися, включно з Харитоном Якимовичем. Адже те, що для розрядки ситуації Каракіс наважився в його присутності розповісти політичний анекдот, свідчило про довірчість їхніх стосунків. Хоча познайомилися вони очно менше місяця тому.

Очно – бо колись давно нині покійний голова Київського міськвиконкому товариш Давидов неодноразово запитував заслуженого будівельника товариша Бугрима: мовляв, яким боком до вашої ініціативної групи товаришів, що чинить запеклий спротив замиванню Бабиного Яру, причетний такий собі архітектор Каракіс?! Але тоді вони ще не встигли зазнайомитися, хоча саме прізвище й посаду Харитон Якимович запам’ятав.

І вже коли у четвер, 29 вересня цього року, біля узголів’я засипаного (нарешті все ж таки не замитого, а поступово засипаного землею!) Бабиного Яру зібралися на стихійний мітинг найсміливіші кияни… коли перед цим стихійним зібранням виступили як Іван Дзюба, так і Віктор Некрасов… Тоді хтось почав декламувати пронизливу до нервових дрижаків, до мимовільних сліз поезію Євтушенка:

Саме в цей момент до мітингувальників почали наближатися міліціонери, які до того тупцювали неподалік. Промовець, який читав вірш Євтушенка, перелякано замовк, зате обурено загомоніли інші:

– Не заважайте!..

– Дайте нам відзначити роковини!..

– Сьогодні ж кругла дата – двадцять п’ять років!..

– Чверть сторіччя від початку розстрілів!..

– Та майте ж ви совість!..

– Ви радянські люди чи ні?..

– Як не роздуплилися на пам’ятник, то дайте ж хоч так пом’янути!..

Але міліціонери продовжували насуватися. Як раптом перед ними вийшов якийсь чоловічок у діловому костюмі, худий, блідий і довготелесий, та мовив трохи засиплим голосом:

– Спокійно, товариші, спокійно! Я представляю міськвиконком і маю заявити наступне… Заявити цілком офіційно, так би мовити. Йдучи назустріч побажанням трудящих… а ви у нас і є трудящі – отже, йдучи назустріч вашим побажанням… Вашим, товариші, побажанням!..

– Чого-чого?.. Що ви таке кажете? – пролунало з натовпу.

– Я кажу, що йдучи назустріч вашим, товариші, побажанням, був проведений конкурс архітектурних проектів на найкращий пам’ятник жертвам фашистських бузувірів. І от, товариші, я маю офіційно оголосити, що на цьому конкурсі переміг проект двох шановних архітекторів – товаришів Каракіса Йосипа Юлійовича та Мілецького Авраама Мойсейовича. Привітаємо ж їх нашими бурхливими оплесками!

Після чого худий, блідий, довготелесий чоловічок представив мітингувальникам обох авторів переможного проекту. Ясна річ, на цьому стихійний мітинг і завершився. А по його закінченні до архітекторів Каракіса й Мілецького підійшов схвильований вусань, відрекомендувався:

– Бугрим Харитон Якимович, ветеран будівельної галузі.

Після чого розповів, як свого часу створена під його орудою ініціативна група товаришів «знизу» намагалася протидіяти замиванню Бабиного Яру… хоча й марно. Розмова тривала ще довго, як раптом з’ясувалося, що Харитон Якимович ще замолоду – на початку 1930-х років брав участь у добудові Будинку Червоної Армії і Флоту[32]. Але ж керував цим будівництвом не хто інший, як Йосип Юлійович Каракіс!!! Отож виходило, що заочно вони знайомі не один десяток років… Природно, старий архітектор і старий будівельник розпрощалися найкращими друзями.

А далі, буквально вчора – у суботу, 22 жовтня, зі швидкістю кур’єрського потяга Києвом розлетілася чутка про якусь дивну гранітну брилу, нібито встановлену поруч із муром Лук’янівського цвинтаря. Природно, Авраам Мойсейович та Йосип Юлійович, як автори переможного, офіційно визнаного й узаконеного владою проекту поїхали подивитися на це диво. До того ж керуючись незрозумілим передчуттям, Каракіс прихопив із собою колишнього свого учня Анатолія.

Але кого ж вони зустріли тут, біля рясно вимоченої дощем каменюки?! Природно, Харитон Якимович також не міг не прийти сюди, на Сирець… Отож тепер, прямуючи тротуаром Дорогожицької вулиці, всі четверо гадали, чи справді здійсниться багаторічна мрія багатьох киян – чи це чергова відмовка, обіцянка-цяцянка влади з метою заспокоїти громадськість?..

– А знаєте, Йосипе Юлійовичу, я більше не працюю в «УкрНДІПмістобудуванні», – мовив раптом Анатолій.

– Перепрошую?..

– Кажу, що я більше не головний архітектор «УкрНДІПмістобудування». Віднедавна я став експертом художньо-експертної колегії Міністерства культури УРСР. Звісно, це не має аж настільки великого значення…

– О-о-о, навпаки має! – негайно ж заперечив Каракіс. – Адже я тільки-но хотів поцікавитися, чи нема там у вас в «УкрНДІПмістобудуванні» хоч би якихось відомостей про можливість перенесення Лук’янівського цвинтаря.

– Тобто?..

Тепер від несподіванки зупинився вже Харитон Якимович, Анатолій же хоч і був здивований, однак навпаки посунувся ближче до свого старого учителя. При цьому їхні парасолі зіштовхнулися, хлюпнувши навсібіч струменями холодної дощової води.

– Бачте, яке діло… – почав пояснювати Каракіс. – Мої знайомі з «УкрНДІпроектстальконструкції» по секрету повідомили, що у нас в Києві збираються споруджувати за їхнім проектом нову телевежу[33]. І наскільки я знаю, споруджуватимуть її саме на тому місці, де тепер лежить цей камінь. Ава про це знає, я йому розповів трохи раніше. А тепер і вам кажу.

– Так-так, – кивнув на підтвердження Мілецький.

– Стривайте, стривайте… То що ж це виходить?! – продовжив дивуватися Бугрим. – Я все ж таки ветеран галузі, тому розуміюся на певних речах. І можу з усією певністю стверджувати, що на тому місці, звідки ми оце йдемо, спорудити телевежу неможливо. Там же настільки мізерний «п’ятачок», що нема де розвернутися! Хіба що частину Новоокружної треба перекрити, лише тоді…

– Ні-ні, Харитоне Якимовичу, ніхто Новоокружну не перекриватиме. Я ж кажу, що збираються перенести на нове місце або Лук’янівський цвинтар цілком, або його частину.

– Найімовірніше, що саме частину цвинтаря, – мовив стурбовано Мілецький. – Подейкують, там є специфічні поховання, зроблені в давнину під час епідемій. Якщо розкрити ті могили… Невідомо, чим це скінчиться.

– Все так, Аво, все так. Але якщо навіть переноситимуть частину могил… наприклад, військовий цвинтар… Все одно це робота займе чимало часу! А потім ще телевежу зводитимуть. Отож я недарма запитав, чи вірите ви в перспективу спорудження нашого пам’ятника? Робота ж попереду на роки… На десятиліття – це точно. А за цей час все може змінитися.

– Але ж на камені написано… – почав своє Анатолій.

– Наскільки я розумію, Йосип Юлійович натякає, що цим каменем поки що хочуть відволікти увагу людей від спорудження телевежі, – заперечив Бугрим стурбованим тоном.

– Усе вірно, Харитоне Якимовичу, все вірно! Адже якщо навіть військові могили перенесуть, все одно це буде колишня територія кладовища. Якщо ж з неї транслюватимуться радіосигнали… Хм-м-м!.. Уявляю, як це сприймуть пересічні люди.

– Як святотатство сприймуть, – зітхнув Мілецький.

– Точно, як наругу, – погодився Бугрим.

– А тому можна спробувати відволікти увагу людей обіцянкою реалізації нашого з Авою проекту. Припустімо, невдовзі почнуть розчищати територію під якесь будівництво й навіть переносити могили? Навіщо?! Хтозна… Якщо це робитиметься заради увічнення пам’яті жертв Бабиного Яру – люди не заперечуватимуть. Швидше навпаки… Якщо ж відкрито оголосити про спорудження телевежі – це сприймуть неоднозначо. Робіть висновки!..

Деякий час йшли мовчки. Нарешті Анатолій наважився спитати:

– Отже, ви не вірите в перспективу цього пам’ятника?

– І я не вірю, й Ава теж не вірить, наскільки я розумію.

– Не вірю, ні, – мотнув головою Мілецький.

– А тому, Анатолію, якщо не вийде у нас з Авою, то вийде у вас, – посміхнувся Каракіс. – Недарма ж я прихопив вас сьогодні з собою.

– У нього вийде, кажете?.. – Бугрим покосився на міністерського експерта з явною недовірою й додав: – Він же «пластилін» справжній, такі не здатні відстоювати своє.

– У нього, Харитоне Якимовичу, у нього. Він все ж таки мій учень, причому учень вельми талановитий… Ви його погано знаєте.

– Йосипе Юлійовичу, та облиште ви, зрештою!.. – махнув рукою Анатолій. – Ви вже якось передрікали мені, що я долучуся до робіт на Хрещатику, і що з того? А нічого. Отож облиште.

– Одне іншому не завадить. Як я сказав – так і станеться. От згадаєте мої слова через пару десятків років. Ви, Анатолію, ще будуватимете і на Хрещатику, і тут, в Бабиному Яру. Запам’ятайте це.

І Каракіс посміхнувся знов. Посміхнувся абсолютно щиро.