Книжконюх. Дарвін

Дійові особи

412

413

САЛЛІ

СЬЮЗЕН

ЛЮСІ

ЕНТОНІ

СТІВЕН

1.

412: Тобто як — не було початку?!

413: А я не казав, що його не було! Я лише стверджував, що не для всіх думка про початок була очевидною.

412: Ви мене лякаєте, вам це відомо?

413: Вічне перетікання різних видів порожнечі. Є вакуум, заповнений атомами, — з них складаються зірки чи, скажімо, мавпи! — а є вакуум справді порожній. Додам, що порожнеча ніколи не буває порожньою. Ви стежите, не загубились?

412: Зізнаюся: не загубитися складно.

413: Що ж, дивіться... Ми є?

412: Ну... звісно...

413: Але нас з таким самим успіхом могло б не бути!

412: Та що ви кажете...

413: А отже, ми лише альтернатива небуттю.

412: Згоден, але ваші слова не заспокоюють.

413: Ясна річ! Ви запитаєте, певно, чому замість нічого існує щось.

412: Ну...

413: І головне запитання: чи справді був «намір»? А може, ми лише результат коливання? Чи усвідомлював Усесвіт, що одного дня хтось замислюватиметься над цими питаннями, як-от ми з вами?

412: Скажу по правді — це понад моє розуміння!

413: Авжеж! Бо інакше наші думки були б рівноважні, і ми максимально наблизилися б до небуття. Життя ж виникає з вічного протиріччя двох протилежних сил. Візьміть, до прикладу, двох клоунів. Якщо вони схожі, то ми нудьгуємо, а не сміємося — адже саме несхожість породжує сміх!

412: Та ви й сам не дуже кумедний!

413: Вам відомо, чому канапка завжди падає маслом униз?

412: Ні.

413: Рабин відповів би на це: «Бо ви намастили не з того боку!».

412 (помовчавши трохи): Ви що, єврей?

413: Насправді ваше запитання має звучати так: «Чи атоми й порожнеча, з яких я складаюсь — єврейські?». Чи можуть бути атоми єврейськими або не єврейськими? Кумедне запитання, вам не здається?

2.

САЛЛІ: Який єзуїт! Лишень подумай! Замість чемно сказати: «Мадам, я не встиг» чи вигадати будь-яку іншу неправдоподібну причину, цей шибеник глянув мені у вічі і заявив: «Теорії вашого містера Дарвіна — цілковита дурня! Вам кортить походити від мавпи? Це ваша особиста справа! Мене це не обходить». Ти чув таке, га?! Отак звичайнісінькі лінощі прикривають ідеологією!

ЕНТОНІ: І що ти зробила?

САЛЛІ: Уліпила йому нуль! І попросила вийти із класу. А цей поганець з виглядом тріумфатора ішов поміж парт і дивився на мене, мовби на чорта! Не варто й казати, що тепер це обговорює весь коледж!

ЕНТОНІ: Не переймайся, буря стихне...

САЛЛІ: Я не була б така впевнена. Я відчула в цьому випадку щось тривожне...

ЕНТОНІ: Що саме?

САЛЛІ: Не знаю... Малий поводився так упевнено. Ніби... ніби готував цю вихватку заздалегідь...

ЕНТОНІ: Та ну! Ти справді в це віриш?

САЛЛІ: Хтозна... Котра година?

ЕНТОНІ (усміхається): Вісімнадцята вісімнадцять!

САЛЛІ: Ого... Дзеркальний час! Треба збиратися!

3.

413: Коли мене запитують, скільки мені років, то я з дуже серйозним виглядом відповідаю: «Чотирнадцять мільярдів років!». Звісно, я додаю «близько» — «близько чотирнадцяти мільярдів років». Інакше-бо мене прийматимуть за чванька.

412: Ясна річ.

413: Чотирнадцять мільярдів років... звісно, якщо зійтися на тому, що початок все ж був... бо інакше доведеться мати справу з вічністю...

412: Вічність — яка нудьга! Нудніша за смерть...

413: Поставте гостро заточеним олівцем крапку на чистому аркуші. Олівець має бути дуже гострим! Крап­ка має бути звичайною, ні, звичайнісінькою! Бездоганною крапкою, якщо так можна сказати... Хочете вірте, хочете — ні, але чотирнадцять мільярдів років тому весь Усесвіт вміщався в цю крапку. Близькість у такому тісному просторі шокувала! Енергія порожнечі перебувала в рівновазі, аж раптом... хрясь! Коливання! Виникло щось і розповзлося...

412: «Хрясь», кажете? Чи не його дехто зве Богом?

413: А ви тямущий!

Саллі заходить і цілує 413-го в чоло.

САЛЛІ: До завтра, татку! Я тебе дуже люблю.

Саллі виходить.

413: Ну, що таке?

412: Вона назвала вас татом...

413: Авжеж... є в нас кілька спільних генів...

412: Де ми перебуваємо?

413: Запитання в яблучко!

412 (роззирається): Не можу второпати... Здаюся!

413: Марна справа. Тут нікому здаватися. Навіть тварини тут заборонені. (Трохи помовчавши.) Гадаю, час нам представитися. Я — номер 413. Ви — номер 412.

412: Даруйте?!

413: Авжеж, знаю, спершу це спантеличує. Я вже два місяці... спочиваю... відпочиваю... лежу... живу в цій палаті. А ви лише того тижня прибули. Утім мені ви подобаєтеся. Від попереднього номера 412 мене нудило.

412: Ви сказали — в палаті? Чому?!

413: Хочете добру пораду? Припиніть думати так, як думали дотепер.

412: Дотепер? До чого саме?

413: Ну, щодо мене, то я сказав би — до того, як я звалився зі сходів.

412 (по паузі): То ми... мертві?

413: Овва, які гучні заяви! Звісно ж ні! Якби ми були мертві, то не займали би койки номер 412 і 413, а моя донька не цілувала б мене в чоло зі словами «До завтра, татку!». До речі, вас досі ніхто не навідав. У вас немає сім’ї? Як щодо друзів?

412: Ви кепкуєте з мене?

413: Точно те саме я сказав попередньому номерові 412. Він лежав тут довгенько, а потім — хрясь!

412: Та годі вже хряскати! Це дуже дратує! Ваше «хрясь» — узагалі ні про що!

413: Розумію, чути це неприємно. Украй неприємно збагнути, що немає жодної різниці між овочем і твоїм тілом.

412: Але ж ми розмовляємо?! Я ж чую ваші слова! Навіть якщо вони гидкі — я чув усе, що ви сказали. Не думаю, що капуста може похвалитися добрим слухом!

413: На вашому місці я ставився б до капусти чемніше. Зрештою, ми маємо спільних предків.

412: Господи, а й справді... тепер я вас бачу ліпше...

413: О, до вас повернулося почуття гумору! Вітаю, це добрий знак!

412 (трохи помовчавши): Я не пам’ятаю жодних падінь чи інших пригод...

413: І це природно! Я пролежав тут місяць, поки згадав.

412: Місяць?!

413: Відчуття часу тут дуже відносне. Даруйте, здається, до мене знову прийшли...

ЛЮСІ: Хеллоу, татуню!

412: Ще одна?! У вас що, інкубатор?

413: Доньок у мене три, але ви, гадаю, побачите лише двох.

412: Чому?

413: Бо третя спустила мене зі сходів.

412: Як?!

413: Я пожартував. А ви довірливий... Третя мешкає на західному узбережжі. Стосунки в нас, як це сказати б... прохолодні.

ЛЮСІ: Ось послухай, це твій улюблений фрагмент.

Вона одягає батькові навушники.

413: Дуже зворушливо, правда? (Наспівує.) Мама завжди це співала. У моїх спогадах лунає її божественний голос. Гадаю, насправді це лунало не краще, ніж стара каструля, і все ж це був голос матері... (Пауза.) Ще коли ми брьохаємось у материнських водах, чуємо всі звуки. Дослухаємося до плину крові в судинах, до серцебиття, до шуму в кишках, до голосу, що заколисує нас...

Наспівує далі.

412: Даруйте, та я все ж наполягаю: це місце не схоже на лікарню.

413: І знову ви чіпляєтеся за свою раціональність! Зробімо інакше. Уявіть, що ви в чужому місті. Скажімо, у Венеції. Точно, у Венеції! Звісно, з позиції логіки вам потрібний план міста. Та якщо ви гулятимете згідно плану, то ніколи по-справжньому не відкриєте для себе Венецію. Її можна пізнати, лише загубившись. Це правило діє всюди. Саме тому, любий пане, я особисто віддаю перевагу хаосові над Богом. Хаос — це безліч можливостей, адже в ньому панує невизначеність. Я відкрив для себе найпрекрасніші місцини у світі саме тому, що їх не шукав!

412: Ваша донька вродлива. Хоч і неговірка.

413: Я їй цим не дорікаю... Адже я й сам ніколи не був балакуном.

412: Справді? А так і не скажеш.

413: Тут все інакше.

412: Не знаю, чи плакати мені, чи радіти...

4.

ЕНТОНІ: Вісімнадцята година вісімнадцять хвилин... Неймовірно... Це вже втретє за тиждень! Зирну на годинник — і на тобі, вісімнадцята вісімнадцять!

412: Де ми?

413: У мене вдома.

412: У вас?!

413: Чарочку не пропоную. Моє тіло не в змозі прислужувати.

ЛЮСІ: У мене затримка.

ЕНТОНІ: Що?!

ЛЮСІ: Затримка. Уже декілька днів. (Пауза.) Агов! Є хто живий?

ЕНТОНІ: Провокуй мене в інший спосіб.

ЛЮСІ: Я ж не сказала, що вагітна. Я сказала, що в мене затримка.

ЕНТОНІ: Слухай... не треба сварок, будь ласка.

ЛЮСІ: Тоні, я не сварюся.

ЕНТОНІ: Гадаю, ти не усвідомлюєш своїх дій.

ЛЮСІ: Чому? Не треба було тобі казати про це? Ліпше тримати при собі?

ЕНТОНІ: О, я зрозумів! Ну я і дурень! Йолоп! Пані майбутня актрисо! На мить я навіть повірив. Знаєш, у тебе справді талант!

ЛЮСІ: Ти просто нікчема!

ЕНТОНІ: І все ж є над чим попрацювати. Ти надто холодна. Якби в тебе дійсно була затримка, ти хвилювалась би більше.

ЛЮСІ: Звідки ти знаєш? У тебе що, траплялися затримки?

ЕНТОНІ: Авжеж! У школі, коли я носив короткі штанці.

ЛЮСІ: Дуже дотепно!

ЕНТОНІ: Годі. Тепер поговорімо серйозно, гаразд?

ЛЮСІ: Це ж ти намагаєшся жартувати, не я. Бо я від початку була серйозна.

ЕНТОНІ: Отже, це така кара мені? Ти радо прибила б мене до отого хреста над дверима. Гарна вийшла б прикраса.

ЛЮСІ: Хрест тут ні до чого.

ЕНТОНІ: Та що ти знаєш про Бога...

ЛЮСІ: О, то ти в нас тепер ревний вірянин! Час від часу зиркаєш на годинник, там вісімнадцята вісімнадцять — отже, Господь існує, так?

ЕНТОНІ: Хіба я таке казав?

ЛЮСІ: Знаєш, до чого йде ця розмова?

ЕНТОНІ: Годі, Люсі, зупинись!

ЛЮСІ: Ти не забув, про яку «дрібницю» ідеться?

412: Я почуваюсь незручно. Ходімо звідси.

413: Не кваптеся. От побачите: ця тема швидко ущухне.

ЛЮСІ: Вона мала б уже повернутися, правда?

ЕНТОНІ: Годі, це просто нечувано! Ти вдаєш, що тобі є діло? Нечуваний егоїзм!

ЛЮСІ: Насправді мені все одно. Але ж цікаво!

ЕНТОНІ: О, маєш рацію, тобі все одно! Забираю свої слова назад. Тобі просто кортить бачити продовження. І це найгірше.

ЛЮСІ: Найгірше?!

ЕНТОНІ: Гадаєш, тебе ніхто не осудить? Будь-хто на твоєму місці стидався б! Але не ти! Ти радієш!

ЛЮСІ: Що ти верзеш?!

ЕНТОНІ: Вважаєш себе незамінною, правда? Уперше ти відчуваєш себе в цьому будинку важливою — адже ти переспала з чоловіком своєї сестри! І вишенька на торті — у пані затримка, овва! Реванш!

ЛЮСІ: Реванш?! Що за дурня!

ЕНТОНІ: Ліпше промовчу, бо скажу ще щось гірше.

ЛЮСІ: Знаєш, це так на тебе схоже. Спершу розводишся, мов папуга, потім німуєш!

ЕНТОНІ: Тобі пощастило, що я не розпускаю рук!

ЛЮСІ: Тоні, насправді ти мене раниш.

ЕНТОНІ (помовчавши): Піду подихаю свіжим повітрям.

ЛЮСІ: Ти навіть не запитаєш, чи зробила я тест?

ЕНТОНІ: Якби ти зробила тест, то не казала б, що в тебе затримка. Ти сказала б: «Тоні, я вагітна» — або промовчала б узагалі.

ЛЮСІ: І ти не поцікавишся, чому я не зробила тест?

ЕНТОНІ: Ні, бо знаю: ти відповіси в образливий спосіб. «Ентоні, ти ж маєш довіряти мені!» Щось таке...

ЛЮСІ: Саме це я й хотіла сказати.

ЕНТОНІ: Зараз я заздрю твоєму батькові... Якби щось могло зламатись у мені саме цієї миті, це було б просто чудово! І мені байдуже, якої ти про це думки!

ЛЮСІ: Ентоні, що зроблене, те зроблене. Це реальність, варто змиритися з нею.

ЕНТОНІ: О, виходить, це природа? Сильніша за нас природа, що чхати хотіла на мораль. Єдина мета цієї «природи» — будь-якою ціною штовхати нас до розмноження, правда? Хіба ми не сумісні? Хіба не це зблизило нас? У чому річ — запахи, флюїди? Хіба не тому ти миттю кладеш слухавку — бо, глянувши на себе у дзеркало, хочеш блювати? (Пауза.) Не хочу чути цих аргументів. Я людина культурна. Цивілізована. Хай навіть предки мої двісті років тому жили в бараку. О, мені часто про це нагадують! Та я не дозволю нікому використовувати колір моєї шкіри, щоби переспати з чоловіком своєї сестри!

ЛЮСІ: Нічого подібного я не казала!

ЕНТОНІ: Можливо, але більшість людей у цій країні повірили б у протилежне!

ЛЮСІ: Подивися на мене. Зазирни мені в очі й скажи — ти дійсно не хочеш почати все з початку? (Пауза.) Маю іти до аптеки.

5.

САЛЛІ: Клятий голуб! Ніби навмисне чекав на мене! І ляп — лайно мені у волосся! Іншим разом я посміялася б, але зараз... На вулиці я зустріла Люсі. Дивний у неї був вигляд.

ЕНТОНІ: Вона така завжди.

САЛЛІ: Ти не запитаєш у мене, чому я маю затримку?

ЕНТОНІ: Що?!

САЛЛІ: Так, уже дві години затримки. Тебе це не хвилює? Авжеж, містера Тоні хвилюють тільки рівняння! У мене на голові багато лайна?

ЕНТОНІ: Га?..

САЛЛІ: Послід голуба! Бачиш?

ЕНТОНІ: Не бачу...

САЛЛІ (помовчавши): Чи є в цьому всьому сенс?

ЕНТОНІ: Про що ти?

САЛЛІ: Чому голуб обрав мене своєю метою саме сьогодні? Випадок? Просто випадок? Невже я просто опинилася не в тому місці не в той час?

ЕНТОНІ: Чого ти від мене хочеш?

САЛЛІ: Але ж містер Тоні працює над математичною формулою, що роз’яснить нам явище збігів!

ЕНТОНІ: Лайно голуба у волоссі — не збіг.

САЛЛІ: Невже? Тобто ти відмовляєшся від своєї ж теорії, що все має пояснення. (Пауза.) Мене викликали.

ЕНТОНІ: Що?!

САЛЛІ: Педрада нашого безжурного містечка висловила бажання поспілкуватися зі мною після занять.

ЕНТОНІ: Це стосується твого рапорту про хлопця, який відмовився писати роботу про Дарвіна?

САЛЛІ: Саме так.

ЕНТОНІ: Вони просять тебе заплющити очі на «нуль», який ти поставила бідоласі, що не впорався із завданням?

САЛЛІ: Гірше.

ЕНТОНІ: Гірше?

САЛЛІ: Вони просять не зважати на цю роботу під час виставлення річних оцінок учням.

ЕНТОНІ: Жартуєш?!

САЛЛІ: Аж ніяк. «Дорога мадам, ми були б вам безмежно вдячні, якби в майбутньому ви прибрали зі своєї програми припущення містера Дарвіна».

ЕНТОНІ: Припущення?!

САЛЛІ: Я скам’яніла, коли почула.

ЕНТОНІ: І що ти збираєшся робити?

САЛЛІ: Не знаю.

ЕНТОНІ: Як це — не знаєш? Ти ж не збираєшся приймати їхні правила гри, сподіваюсь?

САЛЛІ: Гри?! По-твоєму, це така гра?!

ЕНТОНІ: Що вони можуть тобі зробити? Вони ж не звільнять тебе через містера Чарльза Дарвіна?!

САЛЛІ: Я не була б така впевнена.

ЕНТОНІ: Ти перебільшуєш!

САЛЛІ: Хіба? Зараз і так доволі складний період. Хочеш, щоб я втратила роботу? Що ми тоді робитимемо? Якби принаймні університет фінансував твої дослід­ження... Але ж ні! Фізик вивчає збіги? Це несерйозно. Ентоні, я вважаю інакше. Я вірю в твою роботу. Чесно. Але ситуація непроста. Моя дорога міс Люсі, витративши чимало років на освіту, раптом відкрила в собі хист до акторства. У результаті міс Люсі живе моїм коштом, очікуючи на примарний вступ до якоїсь нью-йоркської школи...

ЕНТОНІ: Могла б просто відмовити їй.

САЛЛІ: А ти вже пробував їй відмовляти? (Пауза.) Піду прийму душ.

6.

412: Чому я мушу це терпіти?

413: Терпіти? Що саме?

412: Ви не розумієте? У комі я чи ні — та я не мушу спостерігати за полосканням брудної білизни ваших близьких!

413: А ви ще той буржуа!

412: Що я чую! Обидві ваші доньки злягаються з одним і тим самим чоловіком — а вам це до одного місця! Ви незворушний, мов статуя з мармуру!

413: А що не так із мармуром? Шляхетний камінь. Усі під ним спочиватимемо.

412: З вами вкрай складно дискутувати.

413: Тут час тече так, що можна відсторонитися від усього — і повірте, це дуже корисно! Я люблю своїх доньок. І я бачу, що вони нещасливі. Здебільшого відповідальність за це на мені. Але відчуття провини — вельми шкідлива річ. Хтось — забув хто — сказав: «Совість ми залишаємо на вішаку в передпокої смерті».

412: Ви нас уже ховаєте...

413: Зосередьтеся на важливих речах! Пролунало ім’я, яке ви, вочевидь, не почули. Чарльз Дарвін! Дуже гарне і дуже музичне ім’я. Додайте літеру «к». Dark-win. Англійською — той, хто отримує за приз морок. Влучно. Цей бідолаха довго вірив у творця. На мить цьому зразковому сім’янину здалося, що з нього вийде непоганий священик. А потім він злякався — адже, зрештою, його теорія саму думку про творця виставила на загальні кпини. Не дивно, що його праці лежали двадцять років, перш ніж їх оприлюднили. Уявіть — двадцять років! Усі ці роки Дарвін приховував, носив у собі одне з найбільших відкриттів в історії людства: людина — не результат творіння, лише один з численних манівців шляхів еволюції. Жодного наміру, жодного плану. Нами керують ті самі правила, що й рештою природи. Як і решта тварин, ми походимо від найпримітивніших форм життя. Ба гірше — першими людьми виявились африканці! Який удар по нашому «еґо»! Адже тепер ми всі — емігранти!

412: Саме тому містер Дарвін важливіший за ваших доньок?

413: Бачите, ви постійно тягнете мене до дійсності! Вам що, платять за це? Сповідником підпрацьовуєте?!

7.

САЛЛІ: Що й треба було довести: містер Тоні знову серед своїх рівнянь. Невже правду кажуть: «Пост коїтум анімал трісте»?

ЕНТОНІ: Що?

САЛЛІ: Після злягання чоловік завжди сумує.

ЕНТОНІ: Мене дратує історія з Дарвіном. Не розумію, чому багатьох так непокоїть його теорія еволюції. Навіть Папа Римський відмовився від думки, буцімто Бог створив світ за шість днів!

САЛЛІ: Шість днів, чотирнадцять або п’ятнадцять мільярдів років — питання не в цьому. Найбільше непокоїть усвідомлення того, що нами ніхто не цікавиться, що нас не передбачали, не планували, що виникли ми випадково! Пустка — аж ніяк не гарний портрет люблячого Тата. Нам знадобилися століття, аби змиритися з фактом, що Земля — не центр Всесвіту. Теорії Дарвіна всього 200 років. Спокійно! Без зайвих рухів! Люди зрештою приймуть факт своєї самотності у Всесвіті.

ЕНТОНІ: Отже, на твою думку, все зводиться до хімії й фізики? Усе — навіть кохання?

САЛЛІ: Не хвилюйся, твій авторитет як фізика я не заперечую.

ЕНТОНІ: Казна-що!

Пауза.

САЛЛІ: Мене непокоїть Люсі.

ЕНТОНІ: Чому ти раптом згадала про неї?

САЛЛІ: Відчуваю її збентеження і не знаю, як допомогти.

ЕНТОНІ: А тобі не здається, що ти й так уже багато для неї зробила?

САЛЛІ: Здається, вона на мене ображена.

ЕНТОНІ: З якого дива?

САЛЛІ: Часом зиркає на мене так... Мороз іде поза шкірою. Дарма я кажу собі, що я тут ні до чого, що в усіх своїх любовних провалах вона винна сама. Усе одно я звинувачую себе. Авжеж, це дурість, і все одно...

ЕНТОНІ: Саллі, слід знайти якесь рішення. Бо ситуація неприємна.

САЛЛІ: Що ти пропонуєш?

ЕНТОНІ: Хай докладе зусиль! Сама! І не кажи мені про її спроби самогубства. Це театр! Дешевий шантаж!

САЛЛІ: Отже, ти пропонуєш виставити її?

412: Ви пробували?

413: Пробував що?

412: Вийти з... тобто, я хочу сказати... повернутися додому. У фізичному сенсі.

413: Навіщо?

412: Як це — навіщо? Щоби знову побачити своїх доньок!

413: Але я їх уже бачу!

412: Так, але вони вас не бачать.

413: Так влаштовано світ. Приходить час — і батько мусить піти.

412: То ви не хочете повертатися? Боїтесь?

413: Чого я мав би боятись?

412: Не знаю. Ви мені скажіть.

413: А ви починаєте набридати.

412: Даруйте, і все ж нагадую, що я не просив ні лежати з вами в одній палаті, ні переглядати ваші спогади.

413: До речі, щодо спогадів. У вас немає жодного, який підняв би вас на поверхню і дав би мені змогу пізнати вас ліпше. Якщо це дійсно так, то ви небезпечна особа. Жодного візиту — хіба це не підозріло?

412: Нічого підозрілого. Це радше сумно.

413: Перепрошую.

412: Але ви маєте рацію — особа я небезпечна. Хто­зна, може, я когось убив.

413: Навіщо такі крайнощі? Можливо, ви просто страшенно банальна людина, як переважна більшість людей.

412: Дякую, ваші слова заспокоюють. (Пауза.) Дивно, та я гадки не маю, на що скидаюся насправді. Скажіть, я бридкий?

413: Бридкий? Що ви кажете, ні! Не перебільшуйте!

412: Значить, трохи ліпший за бридкого... Дякую і на цьому.

8.

ЕНТОНІ: Я не чув, щоб вона виходила. Почекаєте?

СТІВЕН: Якщо я вам не заважаю...

ЕНТОНІ: Звісно що не заважаєте! Вона зрадіє, що ви прийшли. Будете пиво?

СТІВЕН: Ні, дякую, я не вживаю.

ЕНТОНІ: Хіба це не абсурд?

СТІВЕН: Даруйте? Це ви про що? Про пиво?

ЕНТОНІ (сміється): Ні, про метушню! Про Дарвіна!

СТІВЕН: Я тут саме через це. Мені здалося, що Саллі розгублена.

ЕНТОНІ: Ви правильно зробили, що прийшли.

Пауза.

СТІВЕН: Вона розповідала про ваші дослідження. Теорія збігів, правильно? Певно, я видамся неуком, але мені дійсно важко збагнути, що таке квантова фізика.

ЕНТОНІ: О, не хвилюйтеся! Мені також.

СТІВЕН: Ви мене заспокоїли.

ЕНТОНІ: Томатний сік будете?

СТІВЕН: Ні, дякую.

ЕНТОНІ: Щоби заглибитись у квантову фізику, треба повністю змінити своє світосприйняття. Скажімо... бачите мене? Я ж стою перед вами, правда?

СТІВЕН: Та начебто так...

ЕНТОНІ: А вам відомо, що порожня частина мого тіла незліченно більша, аніж заповнена?

СТІВЕН: Що ви кажете?

ЕНТОНІ: Якщо прибрати пустий простір між атомами, ви перестанете мене помічати. Я стану меншим за порошинку. Та що там я! Еверест був би не більшим за намистину — однак намистина важила б, як Еверест!

СТІВЕН: Нічого собі! Але як це пов’язано зі збігами?

ЕНТОНІ: У нескінченно малому відбуваються події, пояснити які за законами нашого світу неможливо. До прикладу, візьмемо дві частинки, пов’язані однаковими властивостями. Розділимо їх, приберемо будь-який можливий зв’язок між ними — і все ж, коли ми працюватимемо з однією з них, то побачимо, що друга, відділена, реагуватиме точнісінько так само, ніби... досі прив’язана до першої частинки! На мою думку, справа тут у коливаннях. Ми, фізики, називаємо це сплутаним квантовим станом.

412: Сплутаним? Ну і слівце!

413: Цить!

ЕНТОНІ: От ви і я, скажімо — сплутані.

СТІВЕН: Та невже?

ЕНТОНІ: Усе сплутане. Якщо простіше: усе пов’язане з усім. Усі частинки Всесвіту прив’язані до загального поля коливань.

СТІВЕН: Скажу чесно — заплутали ви мене.

ЕНТОНІ: Спробую пояснити. Це як океан. А кожен із нас — хвиля. Можливо навіть — але тут я вже виходжу за межі фізики, — що наш стан коливання існував до нас і нас переживе.

СТІВЕН: Ви про... життя після смерті?

ЕНТОНІ: Життя — але не в звичному сенсі слова. Коли хвиля перестає бути хвилею, вона губиться в океані, але те, що робило її хвилею, продовжує існувати — і, можливо, візьме участь в утворенні інших хвиль. Розумієте?

СТІВЕН (посміхається): Почасти...

ЕНТОНІ: Гадаю, людей, яких любили, ми вже не побачимо. Однак виживе коливання, якого, утім, не усвідомлюємо ані ви, ані я. Принаймні не так, як усвідомлюємо свою присутність тут.

СТІВЕН: І все ж я не бачу зв’язку зі збігами...

ЕНТОНІ: Зараз побачите. У реальності коливань — як і загалом у квантовій фізиці — час не існує. Минуле, майбутнє, теперішнє — усі ці поняття позбавлені сенсу. Можливе буквально все! Те, що в нашому світі ми називаємо інтуїцією чи передбаченням, цілком може бути короткими візитами до неусвідомленої реальності коливань. Вам траплялося відчувати, що ви вже щось бачили або переживали?

СТІВЕН: Ясна річ.

ЕНТОНІ: У такі моменти, цілком може бути, ми несвідомо під’єднуємося до іншого виміру, де час — це тільки ілюзія.

СТІВЕН: Але чому це триває лише мить?

ЕНТОНІ: Причина в нашій свідомості. Вона ніби відрізає нас від усесвітнього зв’язку з усім.

СТІВЕН: Навіщо?

ЕНТОНІ: Щоб захистити нас. Якби ми пізнали світ повністю — збожеволіли б. Є межа, яку нам не переступити. Дехто стверджує, буцімто йому це вдалося. Застосовуючи молитву, медитацію, наркотики чи ще щось. У цьому контексті збіги — ідеться не про поодинокі банальні збіги, а дійсно тривожні, які часто повторюються, і я називаю таке явище каскадом збігів — постають як тріщини у системі, зведеній задля нашого захисту. Ми ніби на мить перемикаємося на чужий нам часопростір, приєднуємося до своєрідного всесвітнього психічного поля.

СТІВЕН: Всесвітнє психічне поле... цікаво.

413: «Цікаво»! Телепень! Можу закластися — він ані слова не зрозумів!

412: Боюся, не лише він.

ЕНТОНІ: Звісно, усе це лише гіпотеза. Довести я це не можу. І багато хто з колег скаже, що я — несповна розуму.

СТІВЕН: Вас ніхто не фінансує?

ЕНТОНІ: Звісна річ, ні.

СТІВЕН (риється по кишенях): Де я її поклав?.. Ось! На вашому місці я звернувся б до цієї фундації. Щороку вони виділяють значні суми на різноманітні дослідження і публікації. Вам варто спробувати! (Пауза.) Всесвітнє психічне поле... Нічого собі! Можливо, це просто інша назва для Бога?

ЕНТОНІ: Не кваптеся поперед батька до пекла!

Заходить Люсі.

СТІВЕН: Доброго вечора!

ЛЮСІ: Вітаю! Привіт, Тоні!

ЕНТОНІ: Привіт.

ЛЮСІ: Не представиш мені свого друга?

ЕНТОНІ: Ну...

СТІВЕН: Мене звати Стівен. Я... колега вашої сестри.

ЛЮСІ: Он як! Колега сестри. Авжеж. Розумничка вона в мене, правда? Як ви вважаєте?

СТІВЕН: Певна річ... так...

ЛЮСІ: Ви біологію викладаєте?

СТІВЕН: Ні, малювання.

ЛЮСІ: Малювання! Круто! То ви художник?

СТІВЕН: Та трохи є...

ЕНТОНІ: Упевнені, що не хочете випити?

СТІВЕН: Ні, дякую.

ЛЮСІ: А я залюбки! (Пауза.) Якщо залишилося віскі на денці, я не відмовилася б.

Ентоні, повагавшись, виходить.

СТІВЕН: У вашої сестри дуже талановитий чоловік.

ЛЮСІ: О, такий талановитий! Блискучий вчений. Блищить, мов паркет... Ви репліки вмієте подавати?

СТІВЕН: Репліки?

ЛЮСІ: Я готуюся до прослуховування.

СТІВЕН: А, значить...

ЛЮСІ: Просто хочу переконатися, що не забула текст. Входити в роль не треба.

СТІВЕН: Але ж...

ЛЮСІ: Я могла б попросити Тоні, та йому вже набридло. На його думку, я плутаю реальність із вигадкою. Казна-що! Просто я добре граю. А плутає він! Чули про п’єсу «Кішка на розпеченому даху»?

СТІВЕН: Як ви кажете?

ЛЮСІ: П’єса така. Я над нею працюю.

СТІВЕН: Невже... Не читав.

ЕНТОНІ (заходить): Думаєш, зараз для цього зручний момент?

Простягає їй склянку.

ЛЮСІ: Дякую, Ентоні. Дуже люб’язно з вашого боку, Ентоні. «А знаєш, чоловіки просто в захваті від мене! У мене струнке тіло, міцні м’язи, м’яка шкіра. Авжеж, твоя правда, часом обличчя здається втомленим, і все одно на вулиці чоловіки обертаються мені вслід. Коли я була в Мемфісі, то їхні очі опікали мене буквально всюди — на полі для гольфу, в ресторані, в універмагах. Я відчувала, як чоловіки буквально проштрикували мене поглядами. Коли Еліс влаштувала вечірку — пригадуєш? — на честь своїх нью-йоркських кузенів, то найгарніший юнак ні на крок не відходив від мене, навіть коли я пішла попудрити носик! Довелося грюкнути дверима у нього перед носом і замкнутися на ключ!»

Тут ви маєте сказати: «Ліпше ти впустила б його».

СТІВЕН: Ну...

ЕНТОНІ: Люсі, годі.

ЛЮСІ: Ну як вам? Сподобалось? Я гарно зіграла?

СТІВЕН: О, дивовижно! Я сказав би... дуже природно. Саме так — природно.

ЛЮСІ: Сподіваюся, ви кажете це не тільки щоби сподобатися мені?

СТІВЕН: О, ні... аж ніяк...

ЛЮСІ: Тоні ніколи не знає, що мені сказати. Скажу вам по секрету: театр він не любить. А Саллі вічно чимось зайнята.

Заходить Саллі.

САЛЛІ: Я тебе заспокою, сестричко. Цілком може статися, що скоро в мене з’явиться купа часу! Привіт, Стівене. Рада, що ти зайшов.

СТІВЕН: Доброго вечора.

ЛЮСІ: Що трапилося? Я щось пропустила?

СТІВЕН: Саллі, я на твоєму місці так не переживав би. Як я розумію, педрада не заборонятиме вчителям розповідати учням про Дарвіна.

САЛЛІ: Невже?

СТІВЕН: Звичайно!

ЕНТОНІ: От бачиш...

СТІВЕН: Достатньо буде зазначити, що... що теорія еволюції — не єдина можлива теорія походження людини. Що вона також хибує на невідповідності й неточності. І що є й інші теорії.

САЛЛІ: Інші теорії?!

СТІВЕН: Атож.

САЛЛІ: Які «інші теорії»?

СТІВЕН: Наприклад... науковий креаціонізм.

ЕНТОНІ: Науковий креаціонізм?! Що за дурня?!

СТІВЕН: Існування годинника передбачає наявність годинникаря. Ви з цим не згодні?

ЛЮСІ: Може, хтось буде ласкавий мені пояснити?

СТІВЕН: Деякі креаціоністи не відкидають факт еволюції. Вони з цим згодні. Як і з ідеєю про Великий вибух. Просто вони вважають, що був задум творіння, а значить, — було й джерело. Проект, який зрештою привів до появи людини.

САЛЛІ: Проект?!

СТІВЕН: Авжеж! Дуже продуманий проект. З конкретною метою.

ЕНТОНІ: Тобто йдеться про Бога.

СТІВЕН: Ніхто не примушуватиме вчителів використовувати саме цей термін! Проект, задум... цього достатньо.

САЛЛІ: Але ж Стівене, це не науково! Я нікому не забороняю думати — якщо вже на те пішло, — що людина постала в результаті «божественного» задуму. Однак такі думки мають залишатися в царині віри, а не науки! А ми зараз говоримо про суто наукову дисципліну! Ти згадував про годинник, але людина з годинником нічого спільного не має! Ми — не бездоганний механізм. Ми постійно змінюємося — і до фінальної стадії ще далеко.

СТІВЕН: Хіба наука не допускає сумніви? Сперечатися — це ж так захопливо!

САЛЛІ: Здається, ти не розумієш, у яку гру тебе втягнули...

СТІВЕН: Натомість я дуже добре розумію, що ти ризикуєш втратити роботу. Проект, креаціонізм... хай навіть «всесвітнє психічне поле», усе це тільки слова! Ти ж не хочеш, щоб тебе звільнили через якісь слова? Хіба тобі не потрібна посада?

ЛЮСІ: Можливо, я чогось не розумію, але на мою думку сказане вами — дурня! Скажімо, я. Обожнюю слова! Слова — це дуже важливо. Гадаю, якби зараз тут був наш тато, він витурив би вас геть!

САЛЛІ: Люсі, годі! Стівен хоче допомогти. Повір, зараз мало хто за мене вступиться.

ЕНТОНІ: А я вважаю, що Люсі має рацію! Якщо погодишся на один компроміс, відкриєш шлях іншим. Якщо допустити креаціоністів до викладання науки у школі, невдовзі єдиним шкільним підручником стане Біблія!

СТІВЕН: А вам не здається, що ви перебільшуєте? Зрештою, про що йдеться? Про кілька навчальних годин на рік. І все! Годі вже носитися з цим Дарвіном! Вам не здається, що його теорії бракує поезії? Матерія, матерія — усюди матерія! Матерія та викопні рештки. Чи розписав би Мікеланджело стелю Сікстинської капели, якби знав, що людина — просто удосконалена мавпа? Чи склав би Йоганн Себастьян Бах свої дивовижні меси, якби народився після появи теорії Дарвіна?

САЛЛІ: Ти хочеш довести існування Бога талантом кількох митців?

СТІВЕН: Доведи, що Бога не існує — і я замовкну.

САЛЛІ: Стівене, це неможливо. Це те саме, що стверджувати... скажімо, що навколо Венери обертається чайник. Заперечити це неможливо!

СТІВЕН: Ти порівнюєш Бога з чайником?!

САЛЛІ: Годі, ти чудово зрозумів мої слова!

СТІВЕН: Отже, ти відмовишся і втратиш роботу?

ЕНТОНІ: Ще не так давно за таке можна було втратити життя. Відчуваєте? Пахне багаттям!

СТІВЕН: Ентоні, часом вас складно збагнути. Кілька хвилин тому ви натхненно розповідали мені про частинки, психічні поля і коливання — і мені здалося, що ви ще не остаточно зачинили двері в Таємницю, що супроводжує наше існування.

ЕНТОНІ: Стівене, мої двері дійсно широко відчинені. Та я нікого не примушую переступати поріг. Тільки з власної волі! Дійсно, у світі частинок багато дивного. І я причарований — так колись людину зачаровувало видовище бурі. Та на відміну від наших предків я не хворію на манію приписувати Господу все, чого не розумію.

САЛЛІ: Стівене, подивися мені в очі і скажи чесно: ти погодився б на те, що пропонує мені педрада?

Пауза.

СТІВЕН: Авжеж.

413: Люсі таки має рацію. Я залюбки витурив би цього виродка за поріг!

СТІВЕН: Що ж... не вкрадатиму ваш час...

САЛЛІ: Дякую, що зайшов.

СТІВЕН: Атож... До побачення!

ЕНТОНІ: До побачення.

САЛЛІ: Я тебе проведу.

Вони виходять.

ЛЮСІ: Ентоні, я вагітна.

Пауза. Повертається Саллі.

САЛЛІ: Оце так! Я й не підозрювала, що він має такі думки!

ЛЮСІ: Вузьколобий!

САЛЛІ: Люсі!

ЛЮСІ: Я відразу відзначила, що в цього типа якісь проблеми. Те, як він на мене дивився... Палке бажання і водночас стримування. Самобичування.

САЛЛІ: А я гадаю, він просто злякався. Певно, на нього тиснуть.

ЛЮСІ: Це не привід здаватися!

САЛЛІ: І що ти пропонуєш?

ЛЮСІ: Завжди знайдеться вихід!

САЛЛІ: Мені набридло шукати вихід.

ЛЮСІ: Я готова працювати офіціанткою, касиркою, будь-ким, але не дозволю, щоби чинуші зі спітнілими долонями заважали моїй старшій сестричці без вагань дивитися на себе у дзеркало!

САЛЛІ: Тоні, чого ти мовчиш?

ЕНТОНІ: Люсі має рацію.

ЛЮСІ: Авжеж, нарешті, хоч раз Люсі права!

Вона виходить.

ЕНТОНІ: Я міг би викладати...

САЛЛІ: Що викладати? Теорію збігів?.. Даруй, коханий, я не хотіла тебе образити...

Вона виходить.

413: Чому ви на мене так дивитеся?

412: Дивлюся — і все.

413: Засуджувати легко.

412: Я не засуджую. Друже, та у вас параноя!

413: Жив собі чоловік, мав трьох доньок. Перша прийшла зарано, третю ніхто й не чекав. І лише друга змогла сповна насолодитися його любов’ю. І стала його продовженням. Ідеальна донька!

412: Певно, ви здивуєтеся, але мені подобається, коли ви в розпачі. Це надає вам людських рис.

413: Я не у розпачі! Мабуть, вам так хочеться думати, але я — аж ніяк не у розпачі!

412: Не вірю!

413: Більшу частину життя я провів, зазираючи в мікроскоп. Не бачив там ні надії, ні безнадії. Лише дуже складний ланцюжок життя — і все! Дрібнесенькі молекули, які от уже чотири мільярди років множаться в усіх напрямках. Молекули, з яких складаємось і ми з вами, мій дорогий 412-й... Коли ми розмножуємося, вони переживають нас. Молекули використовують нас, як носіїв, і керують нашим життям. Молекули — це наші гени. Гени — це не просто задоволення, як багато хто вважає. Прагнення задоволення підштовхує нас до розмноження. А отже, кохання — це стратагема, винайдена природою, аби спонукати нас до злягань. Хоча дехто назвав би кохання звичайною пасткою...

412: А як щодо мислення? І щодо мови? Навіщо вони нам, якщо ми — звичайнісінькі носії генів?

413: Ви впевнені, що хочете почути відповідь? Дорікатимете потім аморальністю.

412: Не соромтеся. Ми вже не в тому стані...

413: Більшість тварин уміють висловлювати свої думки. Їхня мова, звичайно, не така досконала, як наша, але вони висловлюються, а в деяких видів тварин система нейронів отримує і обробляє інформацію достоту так, як це відбувається в головах людей. Основна відмінність між нами і шимпанзе — це обсяг мозку. У нас він більший приблизно на тисячу кубічних сантиметрів. Але ж ця різниця — результат сліпого випадку! Самиці наших далеких предків іноді приводили дитинчат з відхиленням — надто збільшеним черепом. Мати й дитина не переживали таких пологів, адже отвір у матці був надто вузьким, та іноді мутанти (саме мутанти!) народжувалися завчасу, приходили на світ дуже слабкими. Часом вони виживали — хоча це потребувало посиленої уваги й відповідальності їхніх батьків. Таким чином удосконалювалися соціальні стосунки, а мова ускладнювалася, поволі адаптуючись до нової системи нейронів. Крики й ричання перетворювалися на слова, своє місце відвойовувало і мислення. Усі ми — результат завчасних пологів. Випадок перетворився на норму. Свою слабкість ми обернули на небезпечну зброю.

9.

САЛЛІ: Ні, ви чули?! Тільки послухайте: «Шкільна рада округу Дувр у Пенсильванії поставила вимогу до викладачів біології згадувати в курсі для третього класу про існування «розумного задуму» — теорії, альтернативної теорії Дарвіна. Президент Джордж Буш особисто висловився на захист викладання обох теорії, і 31 із 50-ти штатів розглядають можливість узаконити такий погляд. Згідно з опитуванням, 55% американців вважають, що Бог створив людину в її сучасному вигляді, без переходу зі стану риби чи мавпи. Не знаю, плакати мені чи сміятися... Але це не все! Я розпитала трохи про Стівена. Він ходить до ортодоксальної протестантської церкви. Доктрина там нібито поміркована — та все ж ортодоксальна!

ЕНТОНІ: Трясця!

САЛЛІ: Що?

ЕНТОНІ: Я списався з фундацією, яка фінансує дослідницькі проекти. Не хотів казати тобі завчасу. Це мав бути сюрприз.

САЛЛІ: До чого тут Стівен?

ЕНТОНІ: Саме він мені про них розповів. Завтра в мене там зустріч. По телефону зі мною спілкувалися дуже люб’язно. Суми грантів починаються з п’ятдесяти тисяч доларів. Такі оказії не ігнорують.

САЛЛІ: Можливо, це не пов’язане з його церквою. Сходи й перевір.

ЕНТОНІ: Як справи у школі?

САЛЛІ: Схоже на зоопарк. Дехто з батьків намагається підтримувати мене. Мужні люди...

ЕНТОНІ: А решта? Як поводиться решта викладачів біології?

САЛЛІ: Плазують. «Саллі, ти ж розумієш, у нас є діти!» Я їх усіх повбивала б! Кажуть, в Канзасі один учитель розкритикував креаціонізм — і його побили біля будинку. Зараз він у лікарні, а колеги вимагають його відсторонення. Вітаємо у середньовіччі! Тепер мені ліпше зрозумілі слова Дарвіна: «Америка побудована рецидивістами й очолювана твердолобими пасторами»! (Пауза.) Люсі немає?

ЕНТОНІ: Зранку не бачив. Саллі, слід щось робити! Діяти! Єдиний правильний вихід — судовий позов!

САЛЛІ: Суд?! А хто оплатить видатки?

ЕНТОНІ: Я отримаю грант. Це вирішить наші проблеми.

Заходить Люсі.

САЛЛІ: Погано спала?

ЛЮСІ: Я знайшла роботу! Саллі, ми викрутимося! Усе буде гаразд! Тільки поглянь! І це лише чайові!

ЕНТОНІ: Що за робота?

ЛЮСІ: У барі.

САЛЛІ: Ти офіціантка?

ЛЮСІ: Фу, як принизливо! Ні, я танцюю!

ЕНТОНІ: Що?!

ЛЮСІ: І, здається, танцюю я доволі добре. (Наспівує англійською і робить кілька па.)

ЕНТОНІ: Ти танцюєш у барі?!

ЛЮСІ: Саллі, треба записати містера Тоні до ЛОРа. Здається, він недочуває!

ЕНТОНІ: Як називається бар?!

ЛЮСІ: Ви з поліції, пане?

ЕНТОНІ: Танцівниці у барах завжди роздягаються догола!

ЛЮСІ: А ти звідки знаєш — буваєш в таких місцях, еге ж?

САЛЛІ: Люсі!

ЛЮСІ: Що ж, так, на кілька секунд я роздягаюся, і що? Це ліпше, ніж мити посуд, псуючи руки, чи вісім годин стояти на ногах, заробляючи варикоз! Мене ніхто не чіпає, ніхто не торкається. Хазяїн бару має суворі правила. Зрештою, мені це подобається.

САЛЛІ: Ти хоч розумієш, що кажеш!

ЛЮСІ: Саллі, я вже не дівчинка! Ти не помітила? Мені двадцять п’ять!

САЛЛІ: Ліпше я погоджуся на умови педради, аніж дозволю тобі...

ЛЮСІ: Не соромся, кажи!

САЛЛІ: Завжди все починається з танців...

ЛЮСІ: Це упередження!

САЛЛІ: Ти подумала про тата?!

ЛЮСІ: Тато?! До чого тут він? Якщо вже на те пішло, то й він такі бари відвідував! Що ти взагалі знаєш про тата?! Прийде одного дня і подивиться на мене по-справжньому! Як чоловік. Треба станцювати для нього в лікарні! Може, це поверне його до життя!

412: О, я не проти!

413: Вам, недоумку, пощастило, що ви вже в комі!

412: Нарешті містер нечема спромігся відреагувати!

САЛЛІ: Або ти кидаєш цю роботу, або негайно залишаєш цей будинок!

ЛЮСІ: Не кажи дурниць! Чим ти ліпша за вузьколобу педраду? Хочеш викинути мене на вулицю, правда? Вважаєш, що цей будинок твій?

САЛЛІ: Усі рахунки оплачую я.

ЛЮСІ (кидає кілька купюр): Ось тобі всі рахунки! (Знову починає танцювати.) А ось рахунки за наступний місяць! Тоні, хочеш, станцюю для тебе? Гей, Тоні! (Ентоні дає їй ляпаса.) Я вас ненавиджу! О, знали б ви, як ви мені обридли! Але не хвилюйтеся, танцювати я зможу недовго. У чотири місяці вагітність помітна. Гадаю, хазяїн буде не в захваті.

Вона виходить.

САЛЛІ: Що вона каже?! Вона вагітна?

ЕНТОНІ: Боюся, що так!

САЛЛІ: Нічого собі! (Пауза.) Знаєш, я впевнена, що вона це зробила навмисне. Їй відомо, що ми вже два роки намагаємося зробити дитину. Відомо ж, хіба ні?! Тож міс залітає від першого-ліпшого лабра!

ЕНТОНІ: Саллі, заспокойся!

САЛЛІ: Хіба мені це потрібно?! Скажи чесно: мені це потрібно?!

ЕНТОНІ: Можливо, вона казна-чого навигадувала...

САЛЛІ: О, ні... Уже кілька днів як вона інша. Тепер я розумію, у чому річ. Що вона собі думає? Гадає, так просто бути зразковою донькою, улюбленицею, без права на помилку й на сльози?! О, як мені кортіло плакати! І ревіти! Певно, це так приємно — ревіти вголос! Але ж ні — Саллі сильна, Саллі мусить бути сильною дівчинкою! Часом уранці, коли дивлюся на себе в люстро, то не бачу себе — здається, що я прозора... Можливо, я надто правильна, це заважає дорослішати... А знаєш, що, Тоні? Коли Люсі сказала, що танцює в барі, на якусь мить я позаздрила їй — і це мене налякало! Було дуже страшно... Моторошно не розуміти, хто ти насправді... Чому ти ніколи зі мною не розмовляєш? Бо ти чоловік, а чоловіки — хтось про це колись писав — мають зберігати гордовиту мовчанку? Можливо, саме мовчанка і заважає нам народити дитя... Тієї миті я відчула, що Всесвіт — величезний, а ми — крихітні!.. І такі самотні!.. Жити значно легше, коли знаєш, що тебе люблять і розуміють...

Робить рух до виходу.

ЕНТОНІ: Саллі!

САЛЛІ: Так?..

ЕНТОНІ: Я шкодую, що так розчарував тебе...

Пауза. Саллі виходить.

10.

ЛЮСІ (до батька): Раніше траплялося, я розмовляла з Богом. У вбиральні, на вулиці — всюди. Просила в нього всяке... Наприклад, отримати сяку-таку оцінку за якийсь предмет. Господь виявився поганим ділком. Я нечасто отримувала хороші оцінки. І все одно продовжувала з ним говорити. Навіть його мовчання мене втішало. Воно не мало нічого спільного з твоїм мовчанням. О, це було так страшно! Ти відкладав мій щоденник — і цілу вічність ані словом до мене не звертався! Ліпше дав би кілька ляпасів... Але ж ні, жодного... (Пауза.) Ти навіть не уявляєш, тату, як мені потрібна твоя порада. Хоч би словечко!

412: Добре, що я не на вашому місці. Чого варті всі ваші теорії про Всесвіт порівняно з нещасною дівчиною, яка молить вас про пораду? Що ж, принаймні, ваші гени задоволені. Бо, здається, справа в дитині.

413: Цитьте! Лишень погляньте!

412: А це що за одна?

413: Сьюзан.

412: Та, що вас зі сходів спустила?

413: Слухайте, я починаю шкодувати за попереднім 412-м!

412: А я з нетерпінням чекаю на наступного 413-го! Годі з мене ваших пихатих промов, містере Всезнайко!

413: Цікаво, що вона тут забула?

СЬЮЗАН: Тоні! (Ентоні, який куняє у кріслі, підхоплюється.) О, даруй...

ЕНТОНІ: Це ти?! Нічого собі! (Протирає очі.) Котра година?

СЬЮЗАН: Майже восьма вечора. Усе гаразд?

ЕНТОНІ: Я бачив дивний сон... Твій батько був з одним типом... знаєш, бувають такі, що все знають... Гадаю, це був його сусід по палаті... і вони розмовляли. Як звичайні люди. І Люсі була там, але вона їх чомусь не чула... Словом, цілковита дурня! Добре, що ти так швидко прилетіла!

СЬЮЗАН: Мені пощастило. У літаку було одне вільне місце. А Саллі де?

ЕНТОНІ: Гадаю, у спальні... Як ти увійшла?

СЬЮЗАН: Двері були відчинені.

Ентоні підводиться з настороженим виглядом. Він виходить.

412: Отже, я схожий на хвалька?!

413: Він не хотів образити...

412: Наступного разу візьму дорожчий страховий поліс! Аби поклали до окремої палати!

ЕНТОНІ: Її немає...

СЬЮЗАН: Може, по закупи вийшла... Чому ти так налякався? Що тут взагалі відбувається?!

ЕНТОНІ: І це запитуєш ти!

СЬЮЗАН (з усмішкою): Що ж... Щодо нашої справи, то я знайшла дещо цікаве... Поговоримо зараз чи почекаємо на Саллі?

ЕНТОНІ: Може, спершу облаштуєшся?

СЬЮЗАН: Я поселилась у готелі.

ЕНТОНІ: Он як? Гаразд, тоді говори...

СЬЮЗАН: Я продивилася кілька давніших справ. Першу датовано 1925 роком. Так званий «Суд над мавпою». У штаті Теннессі вчителя засудили до штрафу в 100 доларів за порушення тамтешнього закону, що забороняв викладати будь-яку теорію, яка заперечувала б біблійну версію творіння.

ЕНТОНІ: Вау! Закон діє досі?

СЬЮЗАН: Ні, його скасували 1967 року.

ЕНТОНІ: 1967 року?! Неймовірно!

СЬЮЗАН: А ось тобі кумедна історія: в Оксфорді 1859 року один професор, обурений припущенням Дарвіна, поцікавився в нього: «А ви сам від мавпи походите по лінії дідуся чи бабусі?». Дарвін спокійно відповів, що ліпше мати за предка мавпу, аніж невігласа. (Вони сміються.) 1968 року, а потім 1987-го ортодокси програли два процеси. Вищий суд вирішив, що заборона викладати теорію еволюції суперечить Конституції, де записано, що церква відокремлена від держави. Однак відтоді ситуація змінилася... Джорджа Буша обрали вдруге. І якщо Саллі подасть позов, то за теперішніх політичних умов я не впевнена, що вона виграє. Навіть якщо виграє... це обійдеться дуже недешево...

ЕНТОНІ: Ти прилетіла із Сан-Дієго, щоб повідомити мені це?

СЬЮЗАН: Я не маю права представляти в суді когось зі своїх рідних. Так каже закон. Однак я можу бути асистенткою адвоката, якого ми знайдемо.

Заходить Саллі.

САЛЛІ: Даремно ти прилетіла, Сьюзан. Я не подаватиму позов.

ЕНТОНІ: Зажди...

САЛЛІ: Я смиренно приєднаюся до стада. Мило з твого боку спробувати допомогти.

ЕНТОНІ: А може, все ж обговоримо це?

САЛЛІ: Обговоримо що? Я втомилася, сил боротися не маю. Це все.

СЬЮЗАН: Саллі, вони цього й хочуть.

САЛЛІ: А чого хочеш ти? Коли ти була потрібна, тебе ніколи не було поруч. Ніколи! Жодного разу! Аж раптом являєшся, уся така сильна і добра, велика Сьюзан — ти думаєш, що я зустріну тебе обіймами?

ЕНТОНІ: Це я попросив її прилетіти.

САЛЛІ: О, яка чудова думка, Тоні! Спасибі тобі!

ЕНТОНІ: Авжеж, думка чудова! Що ж... Варто містерові Тоні зробити хоч щось — це завжди казна-що! Аякже, він лишень на казна-що й здатен... Знаєш, Саллі, ти вже дістала! Чуєш? Дістала!

САЛЛІ: Браво, Сьюзан! Щойно прилетіла — і відразу сварка. Як у добрі старі часи...

СЬЮЗАН: Піду до готелю. Якщо буду потрібна...

САЛЛІ: Ні, так просто тепер не втечеш! Це надто просто. Надто часто ти це робила.

СЬЮЗАН: То тепер я твоя заручниця?

САЛЛІ: Бачу, сестричка вміє патякати!

СЬЮЗАН: Не хвилюйся, Саллі, ти найкраща. Завжди будеш найкращою. Ніхто не зазіхає на твій титул.

Робить крок до виходу.

САЛЛІ: Будь ласка, не йди! Залишся, будь ласка... (Зіщулюється на кріслі.) Я вже не знаю, на якому я світі...

ЕНТОНІ: Тоді дозволь нам взяти справу в свої руки. Хоч раз!

САЛЛІ: Я так хочу, щоб тато повернувся!

Пауза.

СЬЮЗАН: Саллі, він обов’язково повернеться, я тобі обіцяю.

САЛЛІ: Хочу спати... Заснути і не прокидатися...

ЕНТОНІ: Може, по чарці? Знаєте бар «Едем»? Зіграймо партію в боулінг?

САЛЛІ: Ходіть... без мене...

ЕНТОНІ: Оце вже ні! Ти ідеш з нами! Це не обговорюється! Я не дозволю купці дешевих ортодоксів зіпсувати нам життя! Уперед! На нас чекають бар і боулінг!

Вони виходять.

413: Боюся, людство ніколи не подолає стадію дитинства. Кожен потребує татка. Мій тато пережив концентраційний табір. Ніколи про це не розповідав. Як убити в собі свого батька, не уподібнюючись негідникам, які знущалися з нього?! Усі мої молоді роки минули під знаком цієї дилеми. Марна справа. Від відчуття провини не втекти. Згодом я відкрив для себе Дарвіна, і — хай там що думає більшість — його картина світу принесла мені втіху. Жодних похибок, жодного сенсу. Жодного покарання, жодної винагороди. І ніякого тобі всемогутнього Творця. Самота і свобода. Життя, народжене з випадку — і розповсюджене без меж. Я пірнув у біологію, мов у живильне джерело. Яка насолода! Коли ж нарешті вийшов на сушу, то зауважив, що в мене троє доньок і я не помітив, як вони виросли. Одна з них підійшла, усміхаючись. А дві інші ходили насуплені, я ж дару вмовляння не маю. Дружина зіграла зі мною злий жарт — померла. Від довгої і тяжкої хвороби — так кажуть, здається? До мене зайшла Сьюзан і заявила: «Кому потрібні всі ці роки усамітнення в лабораторії, якщо ти не зміг врятувати маму?». Страшенно несправедливі слова — і все ж з відповіддю я не знайшовся. Я ніби успадкував мовчазність батька...

11.

СТІВЕН: Прийшов, щойно дізнався! Насправді я не маю права вам це повідомляти, але мені так кортіло...

ЕНТОНІ: Ви знайомі зі Сьюзан?

СТІВЕН: Ні... начебто ні...

ЕНТОНІ: Старша сестра Саллі.

СТІВЕН: Приємно познайомитись.

СЬЮЗАН: Навзаєм.

СТІВЕН: Ентоні, ваш проект зацікавив усіх членів комісії! Скажу вам так: вони підтримають ваше дослід­ження!

ЕНТОНІ: Чудово!

СТІВЕН: Звісно, не варто загадувати наперед, але думаю, сума гранту буде не меншою за вісімдесят тисяч доларів!

ЕНТОНІ: Вісімдесят тисяч! Неймовірно! Стівене, ви добра фея! А я думав, що після нашої суперечки ви тримаєте на нас серце...

СТІВЕН: Вихід рано чи пізно з’являється завжди. Хіба не так? Саллі не подала позов, а ви отримали фінансування! Що ж, маю поспішати. За чверть години в мене урок.

СЬЮЗАН: Звідки вам відомо, що Саллі не подаватиме позов?

СТІВЕН: Я так зрозумів... Певно, вона колезі сказала... А він хвилювався... Бо вона вкрай виснажена...

ЕНТОНІ: Не турбуйтеся, тепер їй значно ліпше.

СТІВЕН: О, я дуже радий!

ЕНТОНІ: Стівене, хочу бути з вами чесним. Саллі не відмовилася від позову проти педради. І ми повністю підтримуємо її в цьому рішенні.

СТІВЕН: Ви це... серйозно?

ЕНТОНІ: Цілком серйозно.

СТІВЕН: Це... як би правильно сказати... не дуже приємна новина...

ЕНТОНІ: Неприємна для кого?

СТІВЕН: Для всіх. І для вас також.

ЕНТОНІ: Не розумію. Поясніть.

СТІВЕН: Фундація імені Темплтона бере активну участь у завзятій дискусії між наукою і релігією. До речі, саме тому вони без вагань вирішили фінансувати вас. О, скільки розмов було про ваше «всесвітнє психічне поле»!

ЕНТОНІ: Але в моїй теорії і не пахне релігією!

СТІВЕН: Це не має значення! Вони люди дуже відкриті. До речі, серед них чимало науковців. І все ж, на мою думку, питання вельми делікатне. Адже вас пов’яжуть із процесом у злощасній справі. Хоча, чесно кажучи, це лише буря у склянці води!

ЕНТОНІ: Перепрошую: ви хочете сказати, що мені можуть через це відмовити у фінансуванні?

СТІВЕН: Що ж... справді, можна дивитись і під таким кутом. Овва! Та я ледь не забув! Приніс вам журнал із фундації. Тільки погляньте — участь у заходах беруть лауреати Нобелівської премії! Що далі, то більше науковців погоджуються з думкою, що наука і релігія сумісні! Після століть бійок настав нарешті час діалогу. Що тут поганого? З огляду матеріалістів ми — лише клаптик моху на поверхні планети, загубленої у Все­світі. Вам таке визначення до смаку? Мені — точно ні. Гадаю, як і більшості людей. Ми конче потребуємо радіснішої картини. Лише погляньте на світ, що постав після Дарвіна та його прибічників! Матеріалісти замінили творця на прибуток — адже слід виживати! І хай переможе найліпший! А де мораль?! Зрештою, хіба Гітлер, знищуючи євреїв, у свій спосіб не робив внесок у природний відбір, про який нам розводиться вельмишановний містер Дарвін? Зараз нас понад шість мільярдів. Це забагато! Отже, треба когось прибрати з цієї планетарної шахівниці! Невже ваша кохана Саллі захищає саме такий світовий лад?

ЕНТОНІ: Стіве, ви скидаєте все до купи. З позиції моралі Природа — невблаганна стихія. На жаль, це правда. Та Дарвін тут ні до чого. Самка богомола смакує мозком свого самця ще під час злягання. Здається, це підвищує його сексуальну силу. І таких прикладів я можу навести сотні. Хіба це не жорстокість у чистому вигляді? Важко уявити творця, що замислив би подібні деталі. Але ж це факт! А у нас, людей, є вибір. Ми насправді ніколи не втечемо від своєї природи, та все ж можемо спробувати знайти інші шляхи, скажімо... співчуття, повагу до іншого і, зокрема, слабшого... Заслуга Дарвіна лише в тому, що він допоміг нам зрозуміти: ми аж ніяк не вінець творіння! Якби я був усемогутнім і мав у своєму розпорядженні мільйони років на досліди, у результати яких мала б постати людина — невже я мав би чим похвалитися нині? Ви з цим не згодні?

СТІВЕН: Тоні, я не збираюся з вами сперечатися. Просто подумайте про наслідки для вашої родини цього нікому не потрібного процесу. Не кваптеся. Зважте всі «за» і «проти». Будь ласка, наглядайте за крихіткою Люсі. Чутки про неї ходять... не дуже приємні. Хай щастить!

Він виходить.

СЬЮЗАН: Що він хотів цим сказати?

ЕНТОНІ: Ти ж знаєш Люсі. Вона схильна до провокацій. (Пауза.) Люсі танцює в одному барі.

СЬЮЗАН: Для нашої справи це дуже погано. Протилежна сторона обов’язково це використає.

ЕНТОНІ: Це ще не все.

СЬЮЗАН: А що таке?

ЕНТОНІ: Ні... нічого...

СЬЮЗАН: Ентоні!

ЕНТОНІ: Вона при надії.

СЬЮЗАН: Як?! При надії?! Хто батько? (Пауза.) Тоні, хто батько дитини?

ЕНТОНІ: Я... я не в курсі. Спитай ліпше в неї...

СЬЮЗАН: Бачу, ти так і не навчився брехати!

Пауза.

ЕНТОНІ: За її словами, дитина від мене.

СЬЮЗАН: Що?! (Пауза.) Тоні, можеш назвати мене божевільною, але, будь ласка, скажи мені, що це не так!

ЕНТОНІ: Вона готувалася до прослуховування. Попросила подавати їй репліки. Я не розумію, як це сталося. Ми захопилися грою...

СЬЮЗАН (б’є його): Негідник! Тварюка!

Пауза.

ЕНТОНІ (пошепки): Годі! Розбудиш Саллі.

СЬЮЗАН: Що ж, Ентоні, дякую красно! Цікаво, яку роль ти відвів мені у своїй виставі?! Кого я маю зрадити, за твоїм задумом? Вас із Люсі, якщо заговорю, чи Саллі, якщо промовчу? Кого?!

ЕНТОНІ: Мені дуже шкода, але я більше не міг тримати це у собі... (Пауза.) Часом я думаю, що вона зробила це навмисне і точно знала, чим ми ризикуємо.

СЬЮЗАН: О, скоро я почую, що ти тут узагалі ні до чого! Слухай, вона тебе часом не зґвалтувала?

ЕНТОНІ: По-твоєму, все так просто? Я навіть думав укоротити собі віку... Якби це хоч щось вирішило, давно вже так і зробив би...

СЬЮЗАН: Тоні, мені тебе не шкода.

ЕНТОНІ: Я про це не прошу.

СЬЮЗАН: І що ви збираєтеся робити?

ЕНТОНІ: Мені не вдається з нею поговорити...

СЬЮЗАН: Ти кохаєш її?

ЕНТОНІ: Ти здуріла?! Звісно, що ні!

СЬЮЗАН: А Саллі?

ЕНТОНІ: Що Саллі?

СЬЮЗАН: Її ти ще кохаєш?

ЕНТОНІ: Якби не кохав, то, повір, ситуація не була б такою складною.

СЬЮЗАН: Де зараз Люсі?

ЕНТОНІ: Гадки не маю. Саллі виставила її за двері.

СЬЮЗАН: Невже? Ще одна новина! Тоні, може ти відразу все викладеш, щоб ми не ходили колом!

ЕНТОНІ: Гадаю, коло замкнулося...

СЬЮЗАН: І на цьому спасибі. Отже, що ми маємо? Люсі вагітна, але ми не знаємо, де вона. Тато в комі. Саллі в депресії. Суд. Кепські справи... Добре, хоч зі мною усе гаразд. Мені навіть соромно через себе! Ніколи не шкодувала, що звела мур завдовжки в багато сотень кілометрів між собою і цим клятим будинком! У житті трапляються миті, коли думати слід тільки про себе.

ЕНТОНІ: А нині, по-твоєму, думати слід про кого?

СЬЮЗАН: Ходімо! Треба знайти Люсі!

Вони виходять.

12.

412: Ну, не розумію я вас! Як вам вдається залишатися таким спокійним?

413: Чого ви так хвилюєтеся? Для вас так важливо когось засудити?

412: Авжеж, я засуджую! Хоч я і в комі, та не забув про пристойність! Невже через цього Дарвіна вам начхати на своїх доньок?! Адже ситуація вкрай складна! Ні, просто жахлива!

413: Та ви про своє життя нічого не в змозі сказати — тож як ви можете засуджувати? Хочете сказати, що піймалися б на гачок, як бідолашний Тоні? Я, наприклад, щодо себе не впевнений.

412: Ви підтримуєте хаос!? Хочете сказати, що природою можна виправдати все? Навіть найстрашніший злочин?

413: Людина — це хвора на шизофренію тварина. Вона кориться двом основним законам: закону поривань і закону начальників. Заперечувати це — лицемірство.

412: А погоджуватися з таким поглядом — варварство!

413: Що значить — варварство? На вашу думку, Тоні й Люсі — злочинці? Подружня зрада — це злочин? Тоді доведеться збудувати чимало нових в’язниць.

412: Бачу, до чого ви ведете. Чоловік — усього лише носій генів, і єдине його природне завдання — запліднити якомога більше самок. Тож з позиції генетики подружня зрада — некоректне поняття. Правильно?

413: Дорогий мій 412-й, я хочу, щоб ви зрозуміли: нам, людям, украй важко давати раду цьому протиріччю. Я стверджую, що суспільство, засноване на генетичному егоїзмі, було б нестерпним, та хочемо ми чи ні, тваринного начала нам не позбутися. Мене завжди дивували люди, здатні на безкорисність і щедрість. Таке трапляється вкрай рідко. Зазвичай доброта — лише стратегія заради того, щоби тебе прийняли до зграї.

412: Певно, я дуже добра людина, адже будь-хто інший давно перестав би вас слухати. Думаю...

413: Думаю, думаєш, думає... Саме в цьому проблема. Так, ми виграли, однак, навчившись думати, втратили теж чимало. Отримали цивілізацію, однак тепер нам добре відомо, що ми помремо. Тварини відчувають це інтуїтивно — ми ж знаємо точно. Саме тому, напевно, шимпанзе не зводять соборів, синагог і мечетей. Однак, хай що ви собі надумали, я залюбки заходжу до храмів. Якщо там небагато туристів, якщо панують тиша і спокій, то я навіть відчуваю... певні вібрації — і коли виходжу назовні, то вібрації супроводжують мене певний час. У такі миті я відчуваю жаль до людства загалом. І коли бачу, як бідолашна Люсі, розлючена і розчавлена Люсі, відчайдушно намагається просто жити, то не знаходжу в собі сили засуджувати її. Бо мені добре відомі і лють, і прагнення нищити все довкола себе...

САЛЛІ: Ти вже не танцюєш?

ЛЮСІ: Посварилася з хазяїном.

САЛЛІ: Люсі, у цьому місті є ще бодай хтось, з ким ти не посварилася?

ЛЮСІ: Він лапав мої сідниці, а я трохи помацала його обличчя. Кулаком. «Не чіпай мене! — сказала я. — Так зазначено в угоді». А він відповів: «Цей пункт — тільки для клієнтів. Я ж не клієнт». «Тоді, — відказала я, — я не танцівниця!» Бачила б ти його! Я вийшла з бару, не обертаючись. Мене свердлили десятки поглядів. Обличчя великим планом. Блиск тріумфу в очах. Люсі штовхає двері й розчиняється в ночі! Музика! (Пауза.) Ти нічого не скажеш? Не насвариш мене?

САЛЛІ: Ти вагітна!

ЛЮСІ: То й що? Я не збираюся залишати дитину... Вам же всім добре відомо — я не з тих, хто щось довго біля себе тримає... Годі тобі грати у вартову! Я впевнена, що випити ти зараз хочеш не менше за мене! Це гени. Мама навіть з того світу хлистає через своїх любих дівчат...

САЛЛІ: Зупинися, Люсі!

ЛЮСІ: Там є трохи віскі на денці...

САЛЛІ: Без льоду?

ЛЮСІ: Без льоду.

САЛЛІ: Ти знаєш, хто тато?

ЛЮСІ: О, так і знала! Усе гадала: коли ж вона поставить мені це кляте запитання?

САЛЛІ: То як?

ЛЮСІ: Що — як?

САЛЛІ: Яка все ж буде відповідь на це кляте запитання?

ЛЮСІ: Спершу хильнемо віскі.

САЛЛІ: Облиш!

ЛЮСІ: Саллі, чому мені постійно хочеться натовкти тобі пику?! Іще з дитинства я терпіти тебе не могла. Якось у школі я почула історію Каїна й Авеля. Гадаю, не варто казати, з ким я себе ідентифікувала. Авель здавався мені тупаком. Який нестерпний кретин! Авжеж, мені було соромно думати так — усе в ньому мене дратувало. А найбільшим ідіотом я вважала Господа Бога. Бо заздалегідь було зрозуміло, що Каїн вколошкає свого брата. Навіть я у свої десять років збагнула це! А Бог чомусь здивувався й обурився! Лицемір! Я сердилася на себе, бо не могла тебе полюбити, Саллі. Та хіба можна по-справжньому любити бездоганних людей? (Пауза.) Те, що я зробила — ницо. Дуже ниций вчинок. І ти ніколи мені цього не пробачиш. Найбільше — бо я вирішила таки сказати тобі правду. (Пауза.) Я переспала з твоїм Ентоні. Лише раз, на підлозі. Це тривало кілька хвилин, не більше. Це був шал, засліплення, божевілля, я не могла опиратися!.. Мені не потрібне пробачення. Не потрібне розуміння. Я взагалі не знаю, чого я від тебе хочу...

Мовчать обидві.

СЬЮЗАН: Саллі! Чуєш, Саллі? (Вона заходить.) О, Люсі, і ти тут... У мене для вас чудова новина, дівчата! Тато очуняв! Прийшов до тями. Тоні чекає нас у лікарні. Я хотіла сказати вам особисто. Що за обличчя? Ви чули, що я сказала?!

САЛЛІ (підводиться): Люсі, найбільше я ненавиджу тебе за те, що ти завадила мені зрадіти цій новині.

Вона виходить.

СЬЮЗАН: Що з нею таке? Що тут іще трапилося? Трясця, чи хтось зрозуміє нарешті, що цей будинок треба спалити?!

ЛЮСІ: Якщо хочеш, я готова палити хоч зараз. Де сірники? Нічого складного.

СЬЮЗАН: Ходімо, Люсі! Ходімо!

13.

412: Нічого не кажіть. І так усе ясно...

413: Частина мене справді прокинулась, але інша частина — ще тут.

412: І надовго?

413: О, невблаганний часе! Усі про тебе говорять. Але ж це просто ілюзія, якій наша свідомість надає забагато значення!

412: Як думаєте, ми потім упізнаємо один одного? Я хочу сказати — якщо мені теж вдасться прокинутися й одного дня ми випадково зустрінемося, то чи впізнаємося ми?

413: Не знаю.

412: Мені так кортіло розповісти вам хоч щось про себе. Спогад, емоцію, відчуття...

413: Розкажете наступному 413-му. Я впевнений — він залюбки вислухає вас.

412: Ви хочете мене заспокоїти, та вам не зрозуміти...

413: Оце вже точно.

412: Я... хочу, аби ви знали... хай що я сказав, я був радий розділити цю кому з вами!

413: Це взаємно. Не впевнений, що радітиму поверненню до реальності. Здається, мій будинок палає — а я і в дитинстві не прагнув бути пожежником. Ось воно! Здається, мені таки доведеться залишити вас... Прощавайте...

412: До побачення...

413-й проходить через усю сцену й сідає у крісло. Саллі заходить з пледом і дбайливо закутує татові ноги.

САЛЛІ: Ось так... Тобі буде зручніше. Увімкнути телевізор?

ТАТО: Ммм...

САЛЛІ: «Ммм» — це так чи ні?

ТАТО: ...і... кую...

САЛЛІ: Як хочеш.

Відходить.

ТАТО: ...ня.

САЛЛІ: Що?

ТАТО: ...і... ня...

САЛЛІ: Даруй, але я не розумію...

ЛЮСІ: Пісня. Увімкни йому пісню. Його пісню.

САЛЛІ (помовчавши): Дякую, Люсі.

Вона виходить. Грає щось зі старої російської опери.

ЛЮСІ: Тату, за тиждень я буду в Нью-Йорку. Сподіваюсь, одного дня ти нарешті пишатимешся мною. І завітаєш до мене. Авжеж, спершу треба набратися терпіння, ролі будуть незначні. А може, і незначних ролей не буде. Тоні каже, що я вже застара, щоби починати кар’єру в кіно. Та що він знає, той Тоні! Хай там як — життя дасть знати! Тату, якщо тобі не подобається те, що я збираюся робити — тільки скажи. Але не дуже різко, будь ласка... О, хтось дзвонить у двері! Я відчиню. (Виходить і повертається зі Стівеном.) Саллі! Це до тебе.

САЛЛІ: Вітаю, Стіве.

СТІВЕН: Привіт.

САЛЛІ: Чого тобі?

СТІВЕН: Ми хотіли б... ми були б раді, якби ти повернулася до школи.

САЛЛІ: Ми? Хто це — «ми»?

СТІВЕН: Та всі, Саллі. Увесь колектив. У нас там революція, переворот!

САЛЛІ: Батьки подали скаргу на педраду.

СТІВЕН: Це правда.

САЛЛІ: Бачиш, Стівене, зі мною чи без мене — процес все одно відбудеться.

СТІВЕН: Дуже багато чуток. Кажуть, буцімто ми тиснули на тебе, щоб ти відмовилася від посади.

САЛЛІ: А хіба не так було?

СТІВЕН: Ні, такого не було.

САЛЛІ: А ти кмітливий хлопчина!

СТІВЕН: Саллі, ти була дуже засмучена.

САЛЛІ: «Засмучена» чи «замучена»?

СТІВЕН: Не треба так. Ти нам справді потрібна.

САЛЛІ: Гаразд, Стівене, я повернуся — але після суду.

СТІВЕН: Ще можна уникнути скандалу.

САЛЛІ: Про наше містечко говоритимуть в усьому світі — і люди насміхатимуться з нас. Дувр стане символом нетерпимості. Дувр — то не Лувр...

СТІВЕН: Хто з нас нетерпимий?! Дві тисячі років тому людина загинула за нас на хресті — а ви, еволюціоністи, відреклися від Нього! Але ж без Господа світ позбавлений сенсу! А якщо смислу немає, то дозволене все! Немає ані правил, ані моралі! Хоча... хіба варто згадувати про мораль при тобі і членах твоєї родини? Саллі, подумай про гнів Божий! Безплідність — це ознака Його незадоволення!

САЛЛІ: Ти розумієш, що ти щойно сказав?! Так ти уявляєш любов до ближнього? Певно, довго ти до цього доходив. Мені гидко навіть чути таке! (Пауза.) Чи каже тобі щось прізвище Доусон? Маргарет Доусон. Нещодавно я бачилася з її донькою. Вона розповіла про жахливі страждання своєї матері, яка належала до вашої євангелістської громади. Її мати померла в муках. Правда, що членам вашої громади заборонено звертатися до лікарень? Бідолашна дуже довго конала в муках від раку. Її ніхто не лікував, адже вона слідувала вашим ідіотським приписам!

СТІВЕН: Це сталося кілька років тому. Все змінилося.

САЛЛІ: Змінилося? Справді? Тож ви не «обрані», тепер ви — просто «улюбленці» Бога? Хіба ви не перераховуєте 10% зарплатні засновникові культу — вельми заможній людині?

СТІВЕН: Усе це чутки, що їх розповсюджують журналісти...

САЛЛІ: Ні, Стіве. Це результат офіційного розслідування після обвинувачень в корупції та розкраданні коштів.

СТІВЕН: Це наклеп! Звичайнісінька заздрість. Диявол — усюди!

САЛЛІ: Хто дозволив Маргарет Доусон померти, ані пальцем не поворухнувши?

СТІВЕН: А хто дозволив своїй милій сестричці витанцьовувати голяка у барі «Вавилон»? Яка влучна назва! Хто дозволив їй віддати себе на поталу вбивцям у білих халатах, які вийняли з неї дар Божий?!

ЛЮСІ: Саллі тут ні до чого. Я вирішувала самостійно. Я доросла людина.

СТІВЕН: Легко грати з життям, коли ні у що не віриш.

ЛЮСІ: Особисто я намагаюся вірити в себе. Запевняю: ця справа не легка.

СТІВЕН: Бог свідок, я намагався зробити все...

ТАТО: Ге... Геть! Іді... ідіть геть, па... пане! Ге... Геть!

Стівен виходить. Саллі обертається до батька.

САЛЛІ: Варто запрошувати Стівена частіше. У його присутності ти робиш успіхи!

ЛЮСІ: Саллі! (Відводить її убік.) Маємо поговорити.

САЛЛІ: Ми вже все одна одній сказали...

ЛЮСІ: Саллі!

САЛЛІ: Що?

ЛЮСІ: Пробач.

САЛЛІ (збирається вийти, та зупиняється і дивиться на Люсі): За кілька днів ти будеш у Нью-Йорку... Сьюзан увечері повертається до Сан-Дієго... Містер Тоні занурений у свої частинки, містер Тоні щасливий... А я? Я залишаюся тут...

ЛЮСІ: Тільки скажи — і я не поїду до Нью-Йорка. Можеш їхати! Я доглядатиму тата.

САЛЛІ: Авжеж. Доглядатимеш.

Виходить.

ЛЮСІ (сідає біля Тата): Ти щось пам’ятаєш? Тобто... усі ці місяці в лікарні... пам’ятаєш бодай щось?

ТАТО: Н...ні... Я...

ЛЮСІ: Так?

ТАТО: Я... те... лю...

ЛЮСІ: Що ти хочеш сказати?

ТАТО: Я тебе люблю, Лю... Люсі...

ЛЮСІ: Татку, я теж тебе дуже люблю! (Заходить Сьюзан.) Знайшла?

СЬЮЗАН: Шампанського! Ось пляшка! Хочу, щоб мій від’їзд залишив приємний присмак... Саллі! Принеси келихи!

ЛЮСІ: Я сходжу.

СЬЮЗАН (залишається сама з Татом): Як там було... у пісеньці, яку нам співала бабуся? (Наспівує.) Ні, не те! Татку, підспівуй мені! (Заходить Люсі з келихами. За нею — Саллі.) Саллі, ти пригадуєш цю пісню?

САЛЛІ: Забула...

СЬЮЗАН: Але ж ти співала її краще за всіх! (Наспівує, наповнюючи при цьому келихи. Раптом Тато починає співати. Дівчата приєднуються до нього.) Тато! За твоє повернення! І за все добре, що є в нас!

Вони співають. Заходить Ентоні. Усі замовкають і дивляться на нього.

ЕНТОНІ: Про... довжуйте свят... кувати. Мене тут не... має... (Усі знову співають.) Як ви можете! Так, ні... би нічого не ста... лось! У чому ваш секрет, дів... чата? Поділіться? Як вам вда... ється?

СЬЮЗАН: Тоні, ти п’яний!

ЕНТОНІ: О, яке чудове спостереження, Сьюзан! Скажімо... я просто трохи випередив вас. Намагаюсь інтегруватися в родину. Тату, мені дуже шкода. Не хочу псувати вам свято, проте... нині, коли... до вас повернулося мовлення... нам не завадило б піти зворотнім шляхом і трохи помовчати... Саллі, ти можеш мене ненавидіти. Маєш право. Можеш зневажати. Маєш право... Можеш сказати, щоб я пішов, але благаю, не стримуй гнів...

САЛЛІ: Якби ж це так просто було: тобі кажуть «Полюби мене» або «Зненавидь мене», і я люблю або ненавиджу. Авжеж, так було б простіше...

ЕНТОНІ: Тому я й вимагаю тиші! Мовчання! Нехай усі рідні... помовчать! Хай думають, що я дурний негр!

СЬЮЗАН: Годі! Зупинися!

ЕНТОНІ: І ти тепер виконуєш роль! Цить! Не гони хвилю! Silencio! Цить! От що я тобі скажу... поїхала ти далеко... але не змінилося нічого, сестричко... Поглянь на себе... Навіть твоє волосся благає про пестощі й кохання!

САЛЛІ: Тоні!

СЬЮЗАН: Замовкни! (ісп.) Я й не знала, що ти психологом підпрацьовуєш. Сказав би раніше — я зекономила б купу грошей. Ти не уявляєш, мій любий Тоні, скільки часу мені знадобилось, аби залікувати рану! Одначе тепер мені ліпше... Чуєш? Мені ліпше... я кручуся... у мене цікава робота... Мені ліпше! Ліпше! Ліпше...

Ентоні виходить. Усі мовчать.

САЛЛІ: Мені часто сниться, що я сідаю до автобуса. Який їде кудись далеко. Дуже далеко. Перетинає кілька штатів — і от я біля моря. Вдихаю повітря. Просто дихаю...

ТАТО: ...очу... ити!

Дівчата перезираються. Нервовий сміх гучнішає і перетворюється на божевільний регіт. 412-й підводиться і виходить на авансцену.

412: Цю історію я написав через півтора року після лікарні. Я займав ліжко номер 412, та поступово знову став Джеймсом Вільямом Ґреєм, драматургом. Одного вечора в Нью-Йорку я зустрів Люсі. Вона працювала офіціанткою в джаз-клубі й так оплачувала навчання в акторській школі. Не знаю, чи правда все те, що вона мені наговорила, але я вдав, ніби повірив. Утім я переконаний, що 21 грудня 2005 року в одному американському суді засудили педагогічну раду одного містечка в Пенсильванії за примушування учителів біології викладати так званий «розумний креаціонізм». Я пообіцяв собі навідатися до всіх учасників історії в містечку Дувр. Нудна місцина, скажу я вам... Так сталося, що ми з батьком Люсі одночасно лежали в комі. Один із тих збігів, таємниця яких відома лише містерові Тоні... Відстань між нами була в тисячі кілометрів, і все одно нас щось єднало. Так, ніби ми лежали в одній палаті... Люблю таємниці. Мені кортить вірити, що завжди буде щось, чого ми, люди, збагнути не в змозі.

413: Один чоловік, перш ніж згоріти живцем у багатті, сказав: «Бог — це коло, центр якого усюди, а кружина — ніде». (Пауза.) Радий знову вас бачити, 412-й. Мені бракувало наших розмов.

412: Чим ви зараз займаєтеся?

413: Сплю. А ви?

412: А я в театрі, стою на сцені.

413: Овва! І багато глядачів?

412: Самі можете подивитися.

413: Але чого вони всі чекають?

412: Фіналу.

413: Дорогий друже, певно, ми їх розчаруємо, але я не впевнений, що існує якийсь фінал.

412: У театрі фінал є завжди.

413: Справді? Приємно чути... Отже, театр — це цілковита протилежність Усесвітові, що вічно розширюється... І на що це скидається в театрі?

412: Що саме?

413: Фінал.

412: А ось на що! Гоп!

Він клацає пальцями. Світло гасне.