Княжа гора

Йдучи попереду, мати спiвала, а баба Килина пiдспiвувала сухим голосом-комишиною:

Чорнi птицi, бiлi птицi, наче свiтлi й темнi лиця…

Здавалось, що пiсня не просто народжується з ïхнiх грудей, а йде разом iз матiр'ю та бабою Килиною в одному гуртi, й пiсня схожа на веселу дiвчину, чия голова заквiтчана польовим вiнком, ось тiльки не видно цiєï дiвчини i ïï вiнка, а тiльки немов голос ïï чується, переплiтаючись iз голосом матерi та баби Килини.

То полинуть на чужину, то повернуть на Вкраïну…

А довкола в хащах лiсовоï зеленi ïм пiдспiвували птицi, якi таки повернулися навеснi з чужини й поки що не збирались у далекi краï.

Бо нiде в свiтах немає так, як є у рiднiм краï…

Тут лiсовi хащi стали розступатися, ви вступили в море високоï трави, що била високими хвилями, й тобi здалось — що з головою потонеш ось у зеленому мерехтливому шумовиннi, коли не триматимешся стежки, й вуста твоï затрiпотiли вiд усмiху, що обпалював холодком тривоги, а тривога та народжувалась аж у серцi, й вiд неï все тiло звiтрювалось, прагнуло бiгу.

Бо липi тутки i радiти, поки сонця, поки свiту…

Й коли нарештi опиняєшся на Княжiй горi, то розумiєш, що тут, пiднебесна, — вона ще бiльший всесвiт, нiж здається тодi, коли дивишся на неï знизу, вiд села.

Ген унизу виднiє Днiпро, прослав блакитнi, повитi тоненьким маревом полотна блакитноï води, яким кiнця й краю не видно. А полотна води стеляться попiд шелюгою на лiвому березi, попiд очеретами, а за шелюгою й очеретами — зблискують заводi, мерехтять рукави, що гаснуть у заростях густоï зеленi, темнiють гайки та лiски, що розляглись ген-ген по всьому заднiпровському безмежжю, повитому де густiшими й де рiдкi-шими серпанками. Здається, цей заднiпровський простiр не обмежений обрiєм, бо коли зiркiше вдивитись удалечiнь — видимий обрiй вiдступає ще далi, вiн немов одпливає в ранкову сутемряву, яку творять сiрий туман по низинах, синi серпанки, бiластi випари, ïхнi непевнi кольори творять розмиту, акварельну картину безбережних лугiв, над якими — сонце.

Воно ще низьке, ще неправдоподiбно велике, а тому що над обрiєм — зводиться й летить у височiнь швидше, нiж тодi, коли воно вже зведеться у кiлька дубiв над землею. Здається, сонце полощеться, наче вiтрило на морi, й це вiтрило напнуто на якомусь невидному кораблi, котрий пливе в небесах десь так далеко, що й не побачиш, ото лиш вiтрило й виднiє.

Твого села з Княжоï гори не видно, сховалось унизу в пiднiжжi, за верхами дерев, а перед зором простираються великi застиглi хвилi землi, що здiймаються де крутiшими, де пласкiшими горбами, а помiж ними — синiють дiброви, порозбiгались поля барвистими веретами, що мають чи сивошовковий вiдблиск пшениць, чи золотаво-жовтий вiдблиск соняшникiв, чи темно-зелений вiдблиск бурякiв, i, звiсно, ще рiзних вiдтiнкiв розбуялого зела, що ввiйшло в рiст i в силу, що зараз вiдкривається сонцю з радiстю та щирiстю. I як заднiпровську даль не стиснуто обручем обрiю, так i горбатi поля стеляться в безмежжя, яке ïм подаровано в цей ранок не тiльки сонцем, ай — Княжою горою, бо лиш на такому безмежжi вона вповнi й може явити перед тобою свою велич.

I весь цей простiр землi немов бiжить i стелиться до нiг, бо струмить пружний вiтрець, горнучи й горнучи хвилi трав, а цi хвилi трав на Княжiй горi збираються у важкуватi зграï, схожi на пташинi, що летять низько-низько, ось хотiли б зiрватись увись — i не можуть, тому-то й трiпочуть крильми не в небесах, не пiд самотнiми пiр'ïстими хмарками, а тут ось, на веселих i розчублених верхах Княжоï гори.

— Ну, — озивається дiд Гордiй, i в його примружених очах немов iде якась задумлива, млиста мряка, такi його очi далекi й непроникнi. — Славно тут?

Хочеш озватись, та язик нiмий, мов камiнь, — i лиш осмiхаєшся у вiдповiдь.

Дiд Гордiй, стоячи поряд, озирає тi самi нескiнченнi простори, зморшки на його шкарубкому обличчi здригаються, й ти не сумнiваєшся, що дiд Гордiй бачить таке, що тобi не приступне, не вiдкривається нi для очей, нi для душi.

— Дiдуню, — озиваєшся зрештою. I вмовкаєш, бо не годен вкласти своє зачудоване запитання в слова.

— Ну? — старий долонею гладить твою голову, пiдохочуючи.

— Дiдуню…

Й немає слiв, наче пожухли, як весняна розсада в приморозки. Бо якими словами запитаєш про цей свiт, скажеш про цей свiт, який вiдкривається наокiл? Жодне слово не вмiстить, лиш очi й душа вмiщають — i то лиш видимий. А як побачити й вiдчути свiт невидимий, що тоне ген там, за мiнливими обрiями?

Скiльки людей сьогоднi зiбрали зеленi верхи Княжоï гори! Над головами перелiтають журавлi, i сiльський люд iз косами та з граблями в руках також схожий на журавлiв, i цей люд заходився не коло роботи, а коло якогось веселого й шпаркого танцю тут, де пухкi килими трав, i ïхнiй людський танок дуже схожий на жу-ирвлиний — i дiд Гордiй iз косою в руках зараз у такому танцi, i баба Килина з матiр'ю, тримаючи в руках граблi, також наче витанцьовують по-пташиному, й лиш ти без дiла, але тому, що метушишся помiж косарiв, також схожий на малого журавлика. На малого журавлика, який уже оперюється, в якого ростуть i дужчають крила, а вмiння лiтати — вже є, вiд зачаєного бажання лiтати аж тремтить у грудях, i ноги трусяться, i руки здригаються.

Вiд косарiв, що танцюють журавлиний танок мiж кущiв та мiж дзеркал озер, налитих весняними дощами, бiжиш iз вiтром, що по-батькiвському помагає, вiючи в спину; ластiвки в'ються кругом, ледь не черкаючи твого чола; квiти з трави смiються червоними, жовтими та бiлими очима, якi трiшки мружаться вiд бджiл. Стежка в'ється сувоєм невибiленого полотна, що зжужмався в травах, i чи то ноги твоï прудкiшають, чи то стежка хутчiше несе, тiльки ти все стрiмкiший i стрiмкiший, вибiгаєш на найвищу макiвку, вищоï за яку поблизу немає, i всi косарi позоставались ген унизу, в морi трав, — та й тут зринаєш у височiнь!

Та й тут, на макiвцi Княжоï гори, зринаєш душею у височiнь i летиш над молодою лiтньою землею, над легким днiпровським безмежжям, летиш у густiй синявi повiтря, що забиває подих терпким хмелем, i тобi в цю хвилю польоту за рiдного брата хiба що сонце, яке летить назустрiч.

Хочеш радiсно крикнути — до рiдних своïх, до землi, до Днiпра, та давкий крик застряє в горлi.

I який прекрасний полiт, коли душа знялась у небо й вiльно долає безмежжя, а ти стоïш на макiвцi Княжоï гори, що надiйно тримає тебе всiєю могутнiстю своïх лiсiв i джерел, птахiв i звiрiв, грибiв i ягiд, тримає урочищами й легендами, отими нескiнченними пiдземними печерами, де на шовкових лугах пасеться споконвiчне статурний i дужий кiнь Гнiдко.

З пiднесеними руками, з вiдкинутою головою летиш над бiлим свiтом, летиш над мальовничим довкружжям полiв i сiл, летиш над пiсенним безбережжям Днiпра, летиш помiж птахiв, назустрiч сонцю, летиш над косарями, що косять лiтню квiтчасту траву, летиш над Княжою горою, — й Княжна гора летить iз тобою в небеса, до сонця, в безбережжя часу.