Князь Роман Мстиславич та його доба. Нариси історії політичного життя Південної Русі XII – початку XIII століття

Середньовічна історична думка про князя Романа Мстиславича

Перші оцінки політичним діям південноруського князя Романа дали вже його сучасники, причому ці оцінки у певній мірі наклали відбиток на подальший розвиток усієї історіографічної “романістики”.[5] До цього необхідно додати, що означені характеристики з самого початку були далеко не адекватними. Попри поширені зараз в популярній літературі уявлення, можна вважати, що першими найбільшу увагу постаті князя Романа приділили його суперники і, цілком зрозуміло, що в цих творах князь висвітлюється в негативних тонах. Так, зокрема, оцінюється волинський князь на сторінках суздальського літопису при описі відомої битви Романа з великопольським князем Мешком II “Старим” на річці Мозгаві (вересень 1195 р.). Тут відзначається, що через нерозумну поведінку – небажання підписати мирну угоду з Мешком, вороже ставлення до боярства – Романа у битві з поляками спіткав закономірний результат – “потопташа Ляхове Русь и победи Межька Романа”. Така оцінка дій волинського князя багато в чому була спровокована тим, що автором цієї частини літопису був ігумен київського Видубицького монастиря Моісей, прибічник суперника Романа київського князя Рюрика Ростиславича.[6]

Для порівняння відзначимо, що в польських джерелах участь волинського князя у війні з Мешком подається більш об’єктивно, визнається важлива роль Романа в подіях, а негативні наслідки зіткнення показані як для однієї, так і для іншої сторони. Така специфіка показу мозгавських подій в джерелах стало причиною певних проблем для оцінки їх в історичній літературі.

Негативне ставлення до князя Романа, яке можна спостерігати в хроніці краківського єпископа Вінцентія Кадлубка, пояснюється декількома причинами. Перш за все, необхідно відзначити загальну негативну позицію польського автора до русичів, впливу на таке ставлення походу Романа Мстиславича на Польщу влітку 1205 року. Але, крім цього, такий підхід у висвітленні постаті князя Романа був викликаний у Кадлубка і іншими обставинами: польський хроніст на прикладі висвітлення діянь князя Русі прагнув розвити власну історіософську концепцію про необхідність гармонії між монархом і магнатерією. Цього, на думку Вінцентія, не було на Русі, де Роман жорстоко переслідував своїх підданих – галицьких бояр.

Одночасно, недивлячись на означену тенденційність, польський автор часто був вимушений визнавати заслугу Романа при описі конкретних подій. На це, ясна річ, впливало не те, що руський князь доводився племінником польським князям Мешку III та Казимиру II, а пояснюється великою роллю Романа в тих подіях, допомогою, яку волинський володарь надавав малопольським князям Казимиру II та його синам Лешку та Конраду – сеньорам Вінцентія.[7]

У негативному ключі дає інформацію про руського князя написана під впливом попереднього твору Великопольська хроніка, в якій у порівнянні з хронікою Кадлубка додається опис подій червня 1205 року під Завихостом, де загинув під війни з малопольськими князями Роман Мстиславич. У висвітленні конкретних сторінок біографії галицько-волинського володаря автор Великопольської хроніки вносить чимало “кореляцій”. Він переносить події 1182 р. під Берестям на пізні події 1189 р., пов’язані з Галичем, плутає матір Романа Агнесу з іншою дочкою Болеслава III Криворотого Юдитою.[8]

Значно більші за обсягом є свідоцтва про Романа в найбільшій пам’ятці польської середньовічної історіографії – “Хроніці” Яна Длугоша (XV ст.), який для висвітлення історії сусідньої з Польщею Русі широко залучив свідчення давньоруських літопи- сів.[9] При написанні праці автор у дусі тогочасної історіографії вніс чимало власних фантазій, що ускладнює вивчення хроніки як джерела інформації про князя та для використання його повідомлень. Так, зокрема, в хроніці вміщено розповідь про втечу візантійського імператора Олексія III Ангела до князя Роман, факт якої не знайшов підтвердження в сучасних подіям джерелах.[10]

Більш виважено вимальовує образ південноруського володаря Мацей Стрийковський (XVI ст.), який прагне оцінювати джерела своєї праці. Проте, як і його попередники – представники польської хронографії, Стрийковський представляє князя Романа як ворога Польщі, як тирана власного народу. На його думку, Роман “до Галича переніс руську монаршу столицю з Києва, посадивши на київське князівство Ростислава Рюриковича”. Велику увагу автор приділяє подіям під Завихостом, де, на думку польського автора, сталася видатна перемога польського війська над руським. В роботі М.Стрийковського залучено цікаві відомості фольклорного характеру про відносини західноруського володаря до литовців.[11]

У подальшій польській історіографії XVII– XVIII ст., хоча елемент критичного підходу до джерел посилюється, в цілому зберігається тенденція до висвітлення образу галицького князя та його діянь в негативному дусі. Зокрема, “нестор” новітньої польської історіографії Адам Нарушевич (XVIII ст.) в цьому плані навіть перевершує попередників, назвавши Романа “лютим” Бузирісом.[12]

Польська середньовічна історіографія справила значний вплив на сучасну їй історичну думку східнослов’янського світу, проте у плані оцінки власної давнини українські, білоруські та російські автори XVII–XVIII ст. досить критично ставляться до матеріалів польських історичних праць. Це стосується, у значній мірі, і нашої теми.

В Густинському літопису згадуються найбільш важливі віхи з життя західноруського князя. При оцінці діяльності цього володаря автор пам’ятки пише, що він – “лютий властолюбець, який завжди любить розбрат”, не виконує своїх зобов’язань щодо інших. Однак така характеристика пов’язана не з впливом польської традиції, а з симпатією автора до київського князя Рюрика, по відношенню до котрого Роман “гнівався безпідставно і шалено”. Все це, однак, не завадило при описі подій під Завихостом, авторові відзначити, що тоді “загинув цей великий серед князів Роман Мстиславич”.[13] Остання характеристика випливала з іншої, більш поширеної в давньоруській історичній та державно-ідеологічній думці тенденції, пов’язаної з прославленням князя (до цієї теми ми спеціально повернемося в останньому розділі праці).

Аналогічно з автором Густинського літопису висвітлює біографічні свідчення про Романа Феодосій Сафонович, який, з одного боку, відзначав жорстокість князя по відношенню до власних підданих, прагнення стати самодержцем у Києві, а, з іншого, відзначає мужність Романа під час боротьби із зовнішніми ворогами.[14] Такий підхід вплинув на виникнення у подальшій історичній літературі Східної Європи XVIII – початку XIX ст. досить суперечливої тенденції у висвітленні постаті галицько-волинського володаря.

Російська історіографія XVIII – початку XX ст.

Непересічне значення для вивчення біографії Романа, становленні історичних уявлень про князя мають матеріали праць В.М.Татіщева. Перш за все це пов’язано із збереженням у творах російського вченого XVIII ст. відомостей, яких ми не знайдемо у більш ранніх джерелах. Безумовно, подання цих свідоцтв у переказі, відсутність глибокої критики цих джерел самим В.М.Татіщевим ускладнюють роботу по їх вивченню, проте дослідники спадщини вченого вже прийшли до висновку про відсутність у російського історика прагнення сфабрикувати наведену в його працях інформацію.[15] Для нашої теми особливою цінністю є розповідь В.М.Татіщева про прагнення Романа створити “Добрий порядок” державного устрою Русі.[16]

В праці В.М.Татіщева зустрічається досить яскравий і багатоплановий опис портрета Романа Мстиславича. “Цей Роман Мстиславич, внук Ізяславів, ростом був не дуже високим, проте широким і надмірно сильним; обличчя мав червоне, очі чорні, ніс великий з горбом, волоси чорні та короткі; лютий у гніві; недорікий, коли сердився не міг довго слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багато жінок любив, проте жодна ним не володіла. Воїном був хоробрим і хитрим, у керівництві полками найкраще себе показав, коли велике військо угорців своїм малим розбив. Все життя своє у війнах провів, багато перемог здобув і під час однієї переможеним став. Всім сусідам був страшний”.[17] На жаль, важко сказати про ступінь відповідності цього опису реальності, проте відомі факти з біографії Романа, сам зміст і характер татіщевської розповіді дають підставу бачити у наведеному фрагменті елементи реальності і неупередженості.

Досить грунтовно політичну діяльність князя Романа Мстиславича описує М.М.Карамзін. Але відомості про неї явно не вписувалися в історіософську схему князів київських, володимирських та московських, створених російським історіографом. Це призвело до того, що постать князя подана вченим у вкрай темних барвах, як “тирана”, “князя жорстокої вдачі”. Так коментуючи час перебування Романа у Новгороді наприкінці 60-х років XII ст., де молодий Роман вельми позитивно себе проявив, російський вчений не втримується від такої характеристики: “Багатьма блискучими властивостями був достойний свого пращура Мономаха, але він, на нещастя, жертвував властолюбству правилами доброчеснос- ті”. Вчений особливо наголошує на конфліктності Романа у його відносинах з вельможами, при цьому повторює згадану вище характеристику князя Романа, зроблену Адамом Нарушевичем: “Тоді цей князь, злий під впливом ненависті до вельмож, почав лютувати як другий Бузиріс у своїх володіннях”.[18] Заслугою М.М.Карамзіна було те, що він залучив до наукового обігу майже повний обсяг джерел з нашої теми. З цього часу робота дослідників, їх нові спостереження багато чому залежали від вдосконалення і поглиблення методики аналізу матеріалів письмових пам’яток.

Подальша історіографія XIX ст. не прийняла різко негативної характеристики князя Романа. Важливою ознакою праць істориків було й те, що тепер вчені стали приділяти більшої уваги державним факторам розвитку давньоруського суспільства, у тому числі і політичним процесам у Південній Русі. Так, М.Польовий відзначає могутність князівства, яке побудував князь Роман: “Ніколи ще Галицьке князівство не розширяло так далеко своїх меж”. Відрізняється від позиції М.М.Карамзіна і зроблена М.Польовим характеристика Романа Мстиславича: “Наскільки хитрий, настільки хоробрий і лютий, справжній Карл Сміливий нашої історії, Роман, безумовно, чекав того часу, щоб справитися з руським Людовиком XI Всеволодом Георгієвичем”. М.Польовий критикує М.М.Карамзіна за невірну оцінку постаті князя Романа, некоректну характеристику його відносин з сильним суздальським князем. Зокрема, історик підкреслює, що Карамзін “не бачить того, що дивний Всеволод не був володарем Романа, і що Роман використовував Всеволода своєю заповзятою політикою”. Іншим князям, на думку вченого, “не вистачало розуму Романа, його дієвості, його неприборканої хоробрості”.[19] Цікаво, що трошки раніше доволі високо князя Романа як політика оцінив один з перших австрійських істориків Галичини Й.Енгел. Так, описуючи вмілу інтригу Романа з галицькими боярами, які під впливом волинського князя напали на свого володаря Володимира Ярославича, цей історик називає Романа Мстиславича “Рішельє півночі”.[20]

І для праць інших російських дослідників цього часу було притаманне бажання давати у цілому позитивну характеристику Романа. М.П.Погодін, підбиваючи підсумки політичній діяльності західноруського князя, відзначає, що той “в молодості відбив блискучу рать Андрія Боголюбського від Новгорода, в старості став найсильнішим володарем на півдні, зайняв Галич, контролював Київ, розбив половців, захистив Візантійську імперію від нападу варварів, приборкав ятвягів і литовців”. Особливу увагу історика привернув похід Романа Мстиславича проти степовиків у 1203 році, який він пов’язує з реалізацією русько-візантійських домовленостей про боротьбу проти кочівників.[21]

Найбільш докладно з російських істориків XIX століття етапи життя галицько-волинського князя висвітлені в працях С.М.Соловйова. Діяльність Романа дослідник розглядає в контексті власної концепції переходу від родинних князівських відносин до державних. Зображуючи князя як провідника нових явищ у Південній Русі, звертаючи увагу на його видатні особисті риси, вчений одночасно відзначив, що “підгрунтя Галицького князівства не мали в собі тих умов міцного державного побуту, які існували на півночі і якими скористалися місцеві князі для збирання Руської землі, для утвердження в ній єдності і порядку”. Автор грунтовно висвітлив прагнення суздальського князя Всеволода посварити між собою південноруських князів, одночасно підкресливши, що “Роман дійсно прагнув до миру на Русі”. В праці звертається увага на значне місце в діяннях Романа змагань за володіння в Київській землі, оскільки вони мали велике значення для зміцнення його позицій на Русі. Дослідник, на відміну від своїх попередників, відзначає, що суперник Романа Мстиславича київський князь Рюрик Ростиславич не міг втрутитися в справи Галича, бо йому доводилося постійно рахуватися із складним для себе перебігом подій на Чернігівщині. “Роман Мстиславич, – резюмує життєдіяльність князя С.М.Соловйов, – отримавши у спадщину від батька незвичайну дієздатність, заповзятливість, невтому, не любив відступати від раз взятого наміру і не гребував засобами при його здійсненні”.[22]

В працях В.Й.Ключевського спеціально не розглядалися обставини діяльності Романа, проте вчений звернув увагу на те, що цей князь “пропонував, між іншим, змінити порядок заміщення київського великокнязівського столу… Князі не прийняли цієї пропозиції”.[23] Таким чином, цей дослідник вперше сприйняв як реальне повідомлення В.М.Татіщева про прагнення Романа встановити новий порядок князівського управління на Русі.

Досить оригінально політичну кар’єру Романа Мстиславича оцінив на початку XX століття відомий російський історик О.Є.Пресняков. З одного боку, вчений відзначає князя як енергійного і впливового учасника життя Південно-Східної Європи, який “сильною рукою немов би стримав процеси розкладу Південної Русі, згуртував її частини довкола нового політичного центру”. Однак, на думку вченого, така діяльність суперечила об’єктивним процесам розпаду Русі. “Його велика енергія зупинила на короткий час коло історії в долі Південної Русі”.[24]

Князь Роман в літературі (XIX – першої половини XX ст.) з історії України та Польщі

Досить докладно життя і політична кар’єра Романа висвітлювалася в дослідженнях з історії України, з минулого західноруських земель. І тут першою слід назвати велику, написану на широкому колі джерел, перш за все літопсів, працю з історії Волині та Галичини Дениса Зубрицького. На думку автора, який докладно висвітлив головні факти біографії Романа Мстиславича, той – “князь мужній, дотепний, але властолюбний”. Перебуваючи під впливом концепції М.Погодіна, Д.Зубрицький прагне показати державні аспекти розвитку Волині та Галичини часів Романа. Автор уважно розглядає складне питання про статус Києва напередодні смерті князя Романа, справедливо вважає, що немає підстав заперечувати можливість контролю над цим містом галицько-волинського князя. Що стосується питання про характер взаємин останнього з Всеволодом Юрійовичем, то дослідник робить висновок, що після приєднання Галича волинський князь по могутності зрівнявся із суздальським. Слід відзначити і один суттєвий помилковий погляд історика. Спираючись на некоректні повідомлення пізніх літописів, Д.Зубрицький вважав, що влітку 1205 р. Роман йшов у похід не проти, а на допомогу краківському князю.[25]

В другій половині XIX ст. вийшли низка нових важливих праць з історії Південно-Західної Русі, де, зокрема, розглядається структура володінь, що належали Роману, дається оцінка деяким фактам його біографії.[26] Новий аспект в характеристиці Романа можна знайти в творах М.І.Костомарова, який звертає увагу, що західноруський князь у своїй діяльності відбивав прагнення народу. “Народ південноруський шукав вже особу, довкола якої хотів згрупуватися в єдності своєї нації…”. “Роман думав про єднання Південної Русі під однією самобутньою владою, і дійсно був вже справжнім володарем її”. Виходячи з цієї тези, історик мотивував жорстокість поведінки Романа щодо бояр саме тим, що такими діями князь відбивав прагнення певних прошарків суспільства.[27] В цьому відношенні погляди М.І.Костомарова істотно відрізнялися від оцінки князя Романа М.П.Дашкевича, який вважав, що виникнення “нового порядку” в Галичині та на Волині були справою суто Романа, і разом з його відходом до могили вона потерпіла повної невдачі.[28]

В дослідженнях другої половини XIX – початку XX ст., як і в працях попередніх часів, головна увага, в основному, приділялася висвітленню останніх п’ятнадцяти років життя галицько-волинського князя. Зокрема, А.Андріяшев докладно розповідає про боротьбу Романа за піднесення свого впливу на Русі, аналізує взаємини волинського князя з руськими та польськими князями. Необхідно відзначити, що при викладенні подій у історика часто не має достатньої чіткості, оскільки робота не завжди спирається на результати серйозного критичного аналізу джерел. Історик вважає, що Роман зазнав страшної поразки під Мозгавою (1195 р.), а події під Завихостом в червні 1205 р. передані на підставі переказу хроніки Длугоша. Проте необхідно зазначити, що автор робить цікавий висновок про загибель князя Романа під час рекогносцировки. А.Андріяшев пише, що “смерть Романа була тяжким ударом для всієї південної Русі”.[29]

М.С.Грушевський висловив досить цікаву думку, що однією з причин, яка викликала відмову Рюрика прийняти пропозицію чернігівського князя Святослава зайняти Галич у 1189 р. було небажання київського князя “озброїти проти себе Романа”. Сімейний конфлікт в родині Романа, як вважає вчений, був інспірований суздальським князем Всеволодом. Захоплення Галича Романом, на думку вченого, призвело до зміни політичної ситуації в південноруському краї. Чернігівські Ольговичі вступили в союз із Рюриком, в той же час київське населення бажало знайти під Романом спокій і захист від половців. Вчений відзначає, що у своїй київській політиці Роману Мстиславовичу необхідно було рахуватися з Всеволодом, проте галицький князь “відчував себе господарем у Київській землі”. Одночасно М.С.Грушевський заперечує А.Андріяшеву, який вважав, що напередодні смерті Роман був князем у Києві. Дослідник аргументовано доводить, що в Києві тоді під контролем галицько-волинського князя сидів син Рюрика Ростислав.[30]

У першій половині XIX ст. відбулася значна кореляція підходів до вивчення історії Польщі в цілому, її відносин з Руссю зокрема. Значний вклад у цьому процесі здійснив автор першої узагальнюючої побудованої на тогочасній критиці джерел праці з історії Польщі німецький історик професор Познаньського університету Ріхард Рьопель. На відміну від Адама Нарушевича, цей дослідник прагнув критично ставитися до повідомлень хроніки Яна Длугоша, він з кожного приводу перевіряв свідоцтва останнього з матеріалами більш ранніх хронік, віддаючи перевагу інформації останніх.[31]

В 70–80 рр. XIX століття значної уваги постаті князя Романа було приділено в перших польських спеціальних дослідженнях з історії Русі і Польщі. Зазначимо, що для польської історіографії цього часу було притаманне певне перебільшення впливу Польщі на сході, особливо за часів краківського князя Казимира (1177–1194 рр.), простежується недостатньо критичне ставлення до тенденційних щодо Русі повідомлень хроніки Вінцентія Кадлубка. Проте К.Горський все ж таки, на відміну від польських середньовічних авторів, вимушений був визнати відсутність якоїсь залежності Романа від Казимира.[32]

На відміну від нього, С.Смолька – автор фундаментального дослідження “Мешко Старий та його вік”, де чимало уваги було приділено взаєминам пястівської Польщі з Руссю в другій половині XII – на початку XIII ст., прагне довести факт підкорення земель Південно-Західної Русі Малій Польщі в часи правління Казимира II Справедливого: “На усьому руському прикордонні, в Дрогичині, в Бресті, в Володимирі, в Белзі і в Галичі володарювали князі, яких Казимир сміливо міг називати своїми ленниками”. Але після завоювання Галича Роман “підкорив собі усю південну Русь, і, домовившись з Всеволодом суздальським, протягом кількох років був на півдні руських земель тим, ким Суздалець був на півночі. Ні про яку залежність Романа краківському трону не можна було й і мріяти”.[33] Л.Дроба відзначив, що з перших кроків Романа в політиці ніхто не міг побачити в цьому покірливому князеві “майбутнього лева Волині та самодержця всієї руської землі”.[34]

На початку XX століття відомий польський історик церкви В.Абрахам висловив гіпотезу щодо обставин загибелі князя Романа, яка на довгий час для дуже багатьох наступних істориків була взята “на озброєння” як незаперечна аксіома. Аналізуючи свідоцтва хроніки французького монаха Альбріка, який розповідає про останній похід галицько-волинського князя на Польщу в червні 1205 р., дослідник вперше робить висновок про те, що тоді Роман хотів здійснити похід у центр Європи – в Саксонію, щоб прийняти участь у боротьбі за імператорську корону.[35]

Останній період життя князя Романа проаналізував польський дослідник початку XX ст. А. Яблоновський, який в праці “Історія південної Русі” пише, що при Романі Галич фактично перетворився в столицю південної Русі, в Києві Роман мав спочатку свого намісника, а згодом під зверхністю галицького князя та Всеволода суздальського в стольному місті на Дніпрі правив Рюрик.[36]

Чимало уваги постаті Романа Мстиславича приділено М.С.Грушевським на сторінках фундаментальної “Історії України-Руси”. Вчений відзначає, що після захоплення Галичини “Роман задержав у своїх руках і Володимирську волость і тим самим став найсильнішим, а при своїх здібностях і енергії – і найвизначнішим з українських князів”. Наслідком цього стала поява нового політичного центру – Галича. Зосередивши свою увагу на розгляді взаємин Романа і Всеволода у порівнянні з своїми ранніми працями, М.С.Грушевський відзначає тенденційність висвітлення цих стосунків суздальським літописцем. Спільна опіка над Києвом дала Роману “можливість нацькувати Всеволода проти своїх ворогів і фактично контролювати Подніпров’є”. В праці вперше зроблена спроба датувати час оволодіння Романом Галича і утворення єдиного Галицько-Волинського князівства. В дослідженні вчений спеціально зупиняється на декількох складних в плані трактування сторінках біографії Романа – події в Бересті в 1182 р., обставинах останнього походу князя в 1205 р. під Завихост.[37]

Сучасник М.Грушевського львівський вчений С.Томашівський в своїй узагальнюючій праці з середньовічної історії України висвітлює історію Русі з позицій державницької школи, зосередивши головну свою увагу на висвітлення місця цієї держави в міжнародних та церковно-політичних взаєминах. На думку автора, велике значення для формування Романа як політика мало його виховання в дитинстві за кордоном. Ще під час перебування у Новгороді, на думку історика, “сей молодий князь здобув собі прихильність” місцевого населення. Розвиваючи тему, розпочату вище згаданим Л.Дробою, дослідник підкреслює значення добрих стосунків Романа з Угорщиною у боротьбі Романа за Галич.

С.Томашівський висловлює думку про існування аналогічних відносин волинського князя із Суздальським князівством і, ймовірно, Німеччиною. Як і В.Абрахам, львівський історик вважав, що в 1205 р. Роман прагнув здійснити далекосяжну політичну акцію на Заході – похід в Саксонію. Роман, на думку автора, “був творцем першої національної української держави, якої основу дала Галичина, перша українська земля”.[38]

Погляд В.Абрахама та С.Томашівського про похід Романа в Саксонію в 1205 р. підтримав і розвинув у спеціальному дослідженні про релігійні стосунки Русі з Римом М.Чубатий. Історик писав: “Маємо підставу здогадуватися, що похід Романа на Польщу не був сусідньою війною, а єдиним епізодом великої боротьбі Вельфів з Гогенштавфенами”. Для аргументації своєї позиції автор навів свідоцтва інших джерел, хоча використання деяких з них, наприклад, “Діянь єпископів хальберштатських” не можна вважати правомірним.[39]

Велике значення діяльності Романа Мстиславича у політичному житті Русі підкреслюється в загальних працях з історії України, що були написані українськими істориками у діаспорі у дусі концепції М.Грушевського та С.Томашівського, прихильники якої не вбачали особливої різниці між Руссю і більш пізньою Україною. Так, Д.Дорошенко пише, що “Роману удалося сполучити в одних руках Галичину й Волинь і створити нову велику державу, яка об’єднала українські землі від Карпатів до Дніпра”.[40] На думку М.Голубця – автора розділу про Русь XII – XIII ст. в “Великій історії України” – не має підстав для перебільшення впливу релігійного моменту на політичні дії князя Романа. Історик не погоджуються з характеристикою про якусь виняткову жорстокість Романа Мстиславича по відношенню до бояр. “Православну ревність як і жорстокість Романа треба скласти до архіву лєгенд, створених його політичними противниками, що між ними чолове місце займає польський літописець Вінкентій Кадлубек”.[41] М.Андрусяк звертає увагу на те, що Роман не хотів сідати князем у Києві, бо “він уважав його за окраїнний город своєї держави”.[42] З близьких позицій пише і М.Кордуба, який відзначає, що Роман “зрозумів, що погоня за маревом київського престола не лише не приносить ніяких реальних користей, але зовсім безцільно виснажує сили та енергію князів, ставляючи їх перед непоборними труднощами”. Розвиваючи погляди своїх попередників, вчений вважає, що наприкінці XII ст. реально на базі колишньої Русі в Східній Русі виникають дві нові держави – “суздальсько-ростовська” та “галицько-володимирська”.[43] Н.Полонська-Василенко підкреслює, що “Роман став володарем величезної держави, до якої приєднав всі українські землі на Правобережжі – від Карпат до Дніпра. Галицько-Волинська держава під проводом люблених на Волині князів із старшої лінії Мономаховичів природно стала спадкоємицею Київської держави, з якою в’язала її не лише генеалогія князів, але й національний склад населення, спільна історична традиція”. Смерть князя Романа “була величезною катастрофою для України.”[44]

З близьких до історіографії XIX – початку XX ст. позицій історія Південно-Західної Русі, біографія князя Романа висвітлювалася в історичній літературі радянської України у міжвоєнний період. Так, К.Г.Гуслистий відзначав, що при князі Романі “виникло могутнє Галицько-Волинське князівство, яке значний час відігравало головну роль в історії України”. На думку дослідника, джерела зображають галицько-волинського володаря “князем надзвичайно хоробрим, фізично дужим, енергійним, розумним, наполегливим політиком, дуже жорстоким до своїх ворогів. Ці властивості і допомогли йому відіграти видатну роль в історії Галицько-Волинського князівства”.[45] К.Г.Гуслистий також вважав, що напередодні смерті князя Романа Київ знаходився під спільним суверенітетом галицького та суздальського князів. Історик підкреслює, що Галицько-Волинське князів- ство “довгий час відігравало головну роль в історії України і прагнуло об’єднати роздроблені українські землі в єдину централізовану державу”.[46] З другої половини сорокових років під впливом відомих рішень партійно-ідеологічних установ історія Галицько-Волинської Русі, як і в цілому Русі, дистанцію- ється від більш пізньої історії України.[47]

В міжвоєнний період постать Романа, його взаємини із західними сусідами знайшли докладне відображення в дослідженнях польських дослідників. На думку С.Закжевського, в останніх роках XII – на початку XIII ст. відбувався процес поширення польських впливів на Русь, між Польщею та Угорщиною відбувся розділ сфер впливу на сході.[48] При розгляді питання про битву під Завихостом інший польський історик С.Захоровський вважає незрозумілими причини конфлікту між нещодавніми союзниками Романом і Лешком, заперечує можливий зв’язок походу галицького князя з подіями в Саксонії.[49]

В 1925 р. вийшла праця Б.Влодарського, де спеціально розглядаються питання східної політики Малопольського князівства за часів Лешка Бялого (1194–1227 рр.). В дослідженні чимала увага приділяється особі Романа, який, як вважає історик, прагнув створити міцний державний організм. Стосунки Романа і Лешка висвітлюються на фоні взаємин їх держав з Угорщиною, а також з урахуванням впливу на них міжкнязівських конфліктів на півдні Русі. Автор підкреслює важливість польської політики у діяльності галицько-волинського князя, підкреслює прагнення Романа мати у Польщі прихильних собі володарів. Чимало уваги вчений приділяє останньому драматичному епізоду життя Романа, наголошуючи на необхідності при його розгляді комплексного аналізу повідомлень польських та давньоруських джерел. Історик також не сприймає концепцію, згідно якої Роман бажав втрутитися в конфлікт Вельфів та Гогенштауфенів. У порівнянні з працею Л.Дроби, Б.Влодарський вважає впливи Польщі на Русь на межі XII – XIII ст. значно більшими. Він абсолютизує роль особистих династичних зв’язків у міждержавних відносинах Русі і Поль- щі.[50] В середині 30-х років А.Вількевич-Вавжиньчикова присвятила свою велику статтю про роль русько-польських відносин межі XII – початку XIII ст. з’ясуванню найбільш складних, невирішених питань. Зокрема, дослідниця відзначає, що у працях її попередників при висвітленні теми досить часто або відсутні загальні оцінки, або їм притаманне перебільшення ефекту результатів польської політики на сході. Історик доводить ймовірність інформації Вінцентія Кадлубка про події у Бересті 1182– 1183 рр., зокрема участі в них князя Романа, звертає увагу на необхідність уважного вивчення відомостей про Русь у працях В.М.Татіщева. Події під Завихостом (1205 р.) не знайшли достатнього висвітлення у праці, проте дослідниця наголосила на необхідності більш ретельного аналізу давньоруських літописів при розгляді проблеми, оскільки вони, на думку історика, дають найбільш об’єктивну інформацію.[51]

Сучасні історичні дослідження про князя Романа

Не дивлячись на критику поглядів В.Абрахама, С.Томашівського та М.Чубатого з приводу направленості походу Романа 1205 р. на Польщу в працях польських дослідників 20-30-х років, думка перших набула на межі 40-50-х років відродження у працях В.Т.Пашуто, який знову наголосив, що під час останнього свого походу князь Роман прагнув досягти Саксонії. На сторінках монументальних “Нарисів історії СССР” дослідник навів основні етапи життєвого шляху видатного давньоруського князя підкреслив його велике прагнення об’єднати Південно-Західну Русь. Історія Південно-Західної Русі, діяльність князя Романа по створенню Галицько-Волинського князівства наприкінці XII – на початку XIII ст. докладно представлена на сторінках спеціальної монографії автора “Нариси історії Галицько-Волинської Русі”. Чимало фактів із зовнішньополітичної діяльності князя Романа на підставі вивчення значного корпусу вітчизняних та іноземних джерел наведена істориком у монографії “Зовнішня політика Давньої Русі”. Зокрема, В.Т.Пашуто зробив спробу зв’язати причини останньої виправи галицького князя на Польщу не тільки з подіями в центральній Європі, а й ситуацією в польському Помор’ї. Він вперше досить детально розглянув обставини перебігу взаємин Романа з Візантією.[52]

Значну увагу аналізові окремих епізодів політичної діяльності князя Романа приділяє в книзі та статті, присвяченим взаєминам Русі і Польщі в останні десятиліття XII – на початку XIII ст. Броніслав Влодарський. Зазначимо, що вивченню проблем взаємин двох слов’янських країн видатний польський дослідник присвятив майже півстоліття свого тривалого наукового життя.[53]

В книзі І.П.Крип’якевича “Галицько-Волинське князівство”, яка була завершена в 1967 р., зібрана дуже важлива інформація з різних аспектів історичного розвитку Галичини та Волині, подано стислий нарис політичної діяльності князя Романа. Вчений, зокрема, відзначав велике значення волинського князівства як політично-адміністративної структури, на яку постійно спирався Роман Мстиславич. Він справедливо відзначає, що тут “його брати та племінники, хоч і мали свої уділи, окремої політики не вели, а в усьому підкорялися Романові. Підтримкою служили йому володимирські “ліпші мужі”, бояри і верхівка міст, які повністю солідаризувалися з планами князя”. В роботі чітко відзначено, що швидка перемога в 1199–1202 роках “над боярською верхівкою сприяла зміцненню княжої влади, і Роман вільно розпоряджався всією територією над Дністром, Сяном і Бугом”. Є в монографії і спірні твердження. Зокрема, дослідник вважає, що князь Роман “встряв у дрібну феодальну боротьбу, яка руйнувала Київщину, і витратив на це багато даремних зусиль”.[54]

Постать князя Романа Мстиславича знайшла значне місце в творчості М.Ф.Котляра. Зокрема, в статті “Чи міг Роман Мстиславич ходити на половців раніше 1187 р.?” вчений розглядає обставини походів західноруського князя проти половецьких орд наприкінці XII – на початку XIII ст., висвітлює вплив цих військових акцій на розвиток взаємин Русі і Візантії. В інших розвідках автор спростовує інформацію Яна Длугоша та Густинського літопису про подорож візантійського імператора Олексія III Ангела до Галича у 1204 р. В науково-популярному нарисі дослідник відзначає внесок Романа у розвиток військової справи на Русі. Основні віхи життя Романа наведені книзі “Галицько-Волинська Русь” та у докладній біографії його сина князя Данила. Важливим доробком для вивчення історії Волині та Галичини стала солідна монографія М.Ф.Котляра з історії державно-територіального устрою та виникнення міст у Південно-Західній Русі.[55] Оцінюючи значення держави Романа, історик підкреслює, що вона була недовговічною і неміцною. На Галичині, на думку М.Ф.Котляра, “Роман так і не зумів приборкати боярських олігархів, ні зміцнити своєї влади”.[56]

Б.О.Рибаков висловився на користь можливої достовірності свідоцтв В.М.Татіщева про проект державної перебудови Русі, висунутий незадовго до смерті князем Романом. На думку вченого, після того, як Волинь і Галич були об’єднані в одне князівство, воно стало “рівним великим європейським королівствам. Коли ж Роман оволодів і Києвом, в його руках опинився компактний кусень руських земель, який дорівнювався Священній Римській імперії Фрідріха Барбароси”. Постать князя привернула увагу історика і у зв’язку з його багаторічним дослідженням “Слова о полку Ігоревім”, в якому Романа Мстиславича згадано серед найбільш видатних князів Русі.[57]

Головні події з біографії князя Романа Мстиславича, в основному на підставі свідоцтв літописів, навів О.М.Рапов в монографії “Князівські володіння на Русі X – першої половини XIII ст.”, де наведена величезна інформація про життя багатьох давньоруських князів. Проте вчений майже нічого не написав про боротьбу Романа в Подніпров’ї та проти половців на початку XIII ст.[58]

П.П.Толочко в дослідженнях, присвячених історії Києва і Південної Русі, спеціально розглядає деякі аспекти київської політики західноруського князя. Зокрема, висвітлюючи обставини зайняття Романом столиці Русі, П.П.Толочко пише: “Перехід киян на бік Романа розцінювався як результат пробудження свідомості єдності Русі, прагнення руського народу до єднання. Багато хто бачив у Романі нащадка батьківської слави і князя, здатного захищати Південну Русь від половців і підняти значення Києва, що занепадало”.[59] На жаль, цей важливий висновок був лише задекларований, а не доведений. Це дуже важливо, якщо згадати позицію істориків, які вважають, що Роман хотів взагалі перенести столицю південноруських (українських) земель до Галича.

В спільній книзі “Київська Русь” О.П.Толочко та П.П.Толочко пишуть про галицько-волинського князя: “Будучи волинським, потім галицьким і фактично київським князем, Роман Мстиславич в умовах бурхливого дроблення Русі на невеликі князівства був одним з небагатьох політичних діячів кінця XII – початку XIII ст., що стояли на рівні тих завдань, які висувалися перед країною силами, котрі відстоювали загальноруську єдність”. На думку цих авторів, в діяльності князя Романа виразно проступили “політичні тенденції до відновлення колишньої єдності Русі”.[60]

Постаті князя Романа Мстиславича велику увагу приділяють автори досліджень з історії взаємин Волині та Галичини з Польщею.[61] Зокрема, важливим для подальшого вивчення історії взаємин двох слов’янських країн є видання корпусу польських джерел Н.І.Щавелевою. Авторка додала до них власний грунтовний коментар, де розглядає чимало питань, що стосуються сторінок життя князя Романа.[62] В окремих працях проаналізовані і деякі аспекти державотворчих процесі у Південно-Західній Русі, розглядалися загадкові обставини загибелі князя Романа під Завихостом, свідчення про Русь кінця XII – початку XIII ст. в краківського архієпископа Вінцентія Кадлубка та деякі інші теми.[63]

Наведений огляд історіографії життя та політичної діяльності князя Романа Мстиславича, який далеко не претендує на вичерпність, свідчить про велику увагу істориків до постаті видатного державного діяча Русі, великий внесок дослідників до розгляду різних сторінок біографії галицько-волинського володаря. Одночасно необхідно зазначити, що для більшості згаданих праць притаманна певна побіжність і лаконічність у висвітленні образу руського князя. З існуючої літератури ми мало візьмемо даних про походження, молоді роки князя, його життя до 1187 р.

Необхідно зазначити, що є чимало невисвітлених тем з подальшої діяльності західноруського володаря (взаємини Романа з римським папою Інокентієм III, проект “Доброго порядку” державного устрою, створений Романом, взаємини останнього з суздальським князем Всеволодом Велике Гніздо, формування в давньоруській літературі парадигми Романа Мстиславича, обставини загибелі князя Романа, загальна оцінка діяльності Романа в історії Русі та України). Все це є додатковим аргументом на користь написання наукової біографії південноруського князя Романа Мстиславича.

Пращури князя Романа Мстиславича

Майбутній могутній східнослов’янський володар Роман (у хрещенні – Борис) Мстиславич належав до родини правлячої на Русі князівської династії Рюриковичів. Його прапрадідом був Володимир Всеволодович “Мономах”, який у свою чергу був внуком Ярослава Володимировича “Мудрого” та правнуком Володимира Святославича – “хрестителя Русі”. Дід і батько Романа (Ізяслав Мстиславич та Мстислав Ізяславич) в умовах, коли в середині XII ст. загострилися міжкнязівські чвари і удільна система державного устрою вже стала фактично наявною, очолювали вельми авторитетну гілку князівської династії – Мстиславичів (старша гілка Мономахів, що бере початок від сина київського володаря Мстислава Володимировича “Великого” (1125–1132 рр.).[64]

Не менш авторитетними були корені князя Романа по жіночій лінії. Роман був онуком польського князя Болеслава III “Криворотого” (1102–1138 рр.), племінником синів останнього – польських князів Владислава II (1138–1146 рр.), Болеслава IV (1146–1173 рр.), Мешка III “Старого” (1173–1177 рр.) та Казимира II “Справедливого” (1177–1194 рр.), які володарювали в Польщі майже до кінця XII ст.

Безпосередньо про походження Романа Мстиславича необхідно розповісти більш докладно. Тим більше, що в літератур обставини народження князя Романа від шлюбу руського князя Мстислава Ізяславича і польської княжни Агнеси висвітлені дещо категорично і не досить докладно, до того ж без необхідного аналізу свідчень джерел.[65] Княжна Агнеса народилася у 1138 р., тобто у рік смерті батька Болеслава III “Криворотого”. За перших років у її життя увірвалася висока дипломатія та неприпиненні політичні інтриги, до яких сама маленька дівчинка, ясна річ, ніякого відношення не мала.

1141 р. у містечку Легниці, у замку, що належав вдові Болеслава III Соломеї (друга жінка польського князя – чеська княжна, на якій Болеслав одружився в 1114 бо на самому початку 1115 р.) зібралися її сини Болеслав, Мешко, Генріх,[66] щоб обговорити плани протистояння верховному польському князеві Владиславу II. Останній народився від першого шлюбу Болеслава III з київською княжною Збиславою. Розуміючи недостатність власних сил, щоб розпочинати війну з верховним князем Польщі, молодші Болеславичі вирішили шукати собі спільників проти старшого брата за кордоном. Вірогідно, що під час зустрічі в Легниці їм вже стало відомо про подібні ж кроки старшого брата. Наступного року буде укладено шлюб сина Владислава Болеслава “Високого” з дочкою київського князя Всеволода Ольговича Звеніславою.[67]

Як там не було, а учасники зустрічі в Легниці вирішили використати самий традиційний і надійний засіб укладання союзницьких угод – видати трирічну сестру Агнесу за сина короля Русі.[68] О.Бальцер та інші дослідники, аналізуючи відомості про ці події германського хроніста Ортліба Цвіфальтенського, висловились на користь того, що Соломея та її сини хотіли видати Агнесу заміж за сина Всеволода Ольговича.[69]

Б.Влодарський, відзначивши, що у київського князя не було синів, повернувся до думки, у свій час висловленої українським істориком М.Кордубою, про сватання Агнеси за Мстислава Ізяславича з клану Мстиславичів.[70] На думку дослідника, найменування князя Русі титулом “король (rex)” не може бути підставою для заперечення проти такого припущення, оскільки германський хроніст раніше називав королем перемишльського князя Володаря.

План Соломеї та молодших Болеславичів не вдався через відмову Мстиславичів, які не хотіли втручатися у боротьбу з могутніми Всеволодом та Владиславом II. Лише на початку 50-х років XII ст. цей брак відбувся.[71] В свій час ми вже висловились на підтримку погляду О.Бальцера, вважаючи, що аргументом про контакти молодших Болеславичів з Всеволодом Ольговичем може служитися вказівка Ортліба про прагнення братів Владислава “preoccuparent eos amicicia gentis (випередити його в встановленні дружніх зв’язків)”.[72] Зараз не наполягаючи жорстко на такій позиції, спробуємо розглянути інші джерела для з’ясування обставин цих матримоніальних “змагань”.

В давньоруських літописах відомостей про княжну Агнесу немає, а в хроніці Вінцентія Кадлубка розповідається про тісні зв’язки Романа Мстиславича з краківським двором, відзначається, що при дворі Казимира пройшло його дитинство.[73] Проте остання згадка сама по собі далеко не може слугувати доказом якихось родинних взаємин, оскільки під час численних війн, що вів батько Романа Мстислав Ізяславич з князями-суперниками на Русі, його родина могла знайти собі притулок у сусідній з Волинню Малою Польщею.

Відповідь про родинні ж зв’язки Романа з польськими володарями дає “Великопольська хроніка”. Розповідаючи про допомогу краківського князя Казимира Роману під час зайняття останнім Галича, автор цієї пам’ятким пише: “Після вигнання Володимира він (Казимир. – авт.) призначив галицьким князем Романа, сина своєї сестри, який був народжений від її другого шлюбу”.[74] Ясно, що це повідомлення про значно більш пізній за часом, ніж з’їзд у Ленчиці, шлюб Агнеси. Між іншим, зазначимо, що польське джерело в данному випадку перебільшило ступінь участі краківського князя в долі Романа Мстиславича.

Інформація наведеного джерела, як це не дивно, в певній мірі узгоджує згадані вище точки зору вчених і пояснює походження і сторінки біографії матері Романа. 1141 р., ймовірно, вона була заручена з якимось із князів з роду Ольговичів. Чи це заручення дійшло до шлюбу, чи Агнеса вийшла потім ще за когось іншого – сказати важко. Проте другий її шлюб саме з представником роду волинських Мстиславичів дійсно відбувся, але вже в 50-ті роки XII ст.

Шлюб Мстислава Ізяславича і Агнеси

Щоб приблизно визначити час укладення шлюбу Агнеси і Мстислава, треба, хоча б коротко, зупинитися на деяких сторінках життя батька Романа. Князь Мстислав вперше згадується в джерелах в 1146 р. Саме тоді у політичному житті Русі відбуваються досить важливі події. В той час батько Мстислава Ізяслав, який вважався лідером клану волинських Мстиславичів, сидів у Переяславлі.

Проте відносно скромний трон у невеликому прикордонному з небезпечним степом місті-фортеці тоді був важливою сходинкою на шляху до оволодіння столичним престолом. В Києві володарював згаданий вище Всеволод Ольгович. Однак його певні успіхи у політичній діяльності не призвели до створення міцної підтримки серед князів для його вірогідного спадкоємця Ігоря Ольговича, якому згодом вдалося покняжити у Києві лише тринадцять діб.[75]

Невдовзі після смерті Всеволода у столиці спалахнуло повстання. Як і в 1113 р., коли кияни запросили з Переяславля Володимира “Мономаха”, так і зараз вони звернулися до князя з цього ж міста, онука “Мономаха” Ізяслава Мстиславича прийти до Києва.[76] В столиці той прокнязював з перервами до 1154 р. Під час його правління відбулося різке загострення боротьби за гегемонію на Русі волинських Мстиславичів з іншим кланом нащадків Володимира Мономаха (в історичній літературі вони називаються просто Мономаховичами), які володіли величезними землями у Північно-Східній Русі, а на чолі їх стояв тоді князь Юрій Володимирович “Довгорукий”.

На той час Суздальське князівство князя Юрія мало найзначніший воєнний потенціал на Русі, що було викликано декількома причинами. Перш за все на півночі Русі процес феодального дроблення не досяг рівня півдня. Там відбувався відносно інтенсивний процес колонізації краю і підкорення місцевого угро-фінського населення, що вимагав від східнослов’янської верхівки постійної військової консолідації. Відсутність розвинутої системи феодального володарювання, кормління численних дружин за рахунок збору данини також створювали умови для існування відносно міцної військової організації. В політичній програмі суздальських князів важливими моментами було не тільки виборювання верховенства на Русі, а й прагнення добитися своєї повної незалежності від Києва.[77]

Безумовно, що перед Ізяславом Мстиславичем тепер виникли набагато складніші завдання, бо київському князю прийшлося вести боротьбу не тільки проти суздальських та чернігівських князів, а й стримувати амбіції більш близьких родичів з клану Мстиславичів. До того ж у київського князя з’явився серйозний суперник на заході Русі в особі Володимирка Володаревича – князя, який на початку 40-х років об’єднав під своєю владою Перемишльське, Теребовльське та Звенигородське князівства. Внаслідок цього утворилося єдине державне об’єднання з столицею у Галичі. Князь Галичини вів активну боротьбу як за внутрішнє зміцнення свої володінь, розширення їх на південний схід вздовж течії ріки Дністер (за рахунок так званого Пониззя), так й загрожував родинним володінням Мстиславичів на Волині.[78]

Отже, в середині XII ст. на політичну арену Русі досить рішуче вийшли два могутні політичні утворення (Суздальське і Галицьке), які через півстоліття стануть потенційними центрами консолідаційних процесів у країні.

Невдовзі після утвердження в Києві Ізяслав Мстиславич організував широку коаліцію, куди, зокрема, увійшли чернігівські князі Давидовичі, і послав її проти брата небіжчика Всеволода Ольговича Святослава, який прагнув перетягнути на свій бік суздальського князя Юрія Володимировича. Зустріч чернігівського та суздальського князів в 1147 р., як відомо, відбулася в невеличкій фортеці Москва. Це природно викликало велике незаспокоєння нового київського князя. На той час Святослав був чи не найреальнішим можливим претендентом на київській стіл з клану Ольговичів, які ніколи не відмовлялися від претензій на гегемонію на Русі. Не випадково, що невдовзі не без участі Ізяслава відбулося вбивство в Києві іншого брата Всеволода Ольговича Ігоря.[79]

У поході проти Святослава взяв участь син Ізяслава, який з цього часу неодноразово приймає активну участь у міжкнязівських війнах. Безумовно, що давньоруські літописи, відносно докладно описуючи незчисленні “раті” київського князя Ізяслава, далеко не завжди згадують про його сина, якому на час приходу батька до Києва у 1146 р. було близько 16–17 років. То був той час, коли молода людина – юнак – вже починає приймати участь у походах, але ще не був одружений. З фактів біографії Мстислава нас, безумовно, цікавлять перш за все його можливі контакти з Польщею.

Джерела повідомляють про них під 1147 та 1149 р. В першому випадку давньоруські дружини здійснили разом із польськими полками похід проти язичницьких прусських племен. На жаль, нам невідомо, чи приймав Мстислав Ізяславич участь у поході до Прибалтики, хоча є підстави вважати, що захід з руського боку було організовано київським князем Ізяславом та його братом смоленським князем Ростиславом Мстиславичем.[80]

В серпні 1149 р. після зіткнення з Юрієм Довгоруким “Изяслав събравъся с женою и з детми, беже Лучьску”.[81] Разом з усією родиною до Луцька, безумовно, прибув і молодий Мстислав. Тут під час перебування на Волині і відбулося, вірогідно, знайомство княжича з майбутніми родичами. Невдовзі саме сюди на допомогу Ізяславу прийшло польське військо на чолі з князями Болеславом і Генріхом.

Заради справедливості зазначимо, що польські князі особливої допомоги волинським Мстиславичам не надали. Але для нашої розповіді головне інше – особистий контакт Мстислава з польськими володарями, братами його майбутньої дружини. Можливо, що вже тоді відбулися попередні переговори про майбутній шлюб Ізяслава та польської княжни.

1150 р. Ізяслав Мстиславич на порівняно невеликий час повертається до Києва. Тут він прийняв рішення передати важливий у політичному та військово-стратегичному плані переяславський стіл сину Мстиславу. Проте невдовзі Ізяслав знову повернувся на Волинь, де Мстислав отримав в уділ Дорогобуж. З цього часу молодому князеві вже доручається не тільки керувати полками, а й виконувати дипломатичні функції. На початку червня 1151 р.[82] він здійснив поїздку до Угорщини, а в перші місяці наступного (приблизно навесні) 1152 р. Мстислав відправився до Польщі, а згодом знову повернувся до Угорщини.

Коментуючи результати поїздки до Польщі, давньоруський літописець вкрай лаконічно пише: “Ляхове же не идоша”, тобто мова йшла про безуспішну спробу Ізяслава Мстиславича та його сина знайти у Польщі військову допомогу проти суздальського князя Юрія “Довгорукого”. Проте в особистому плані цю поїздку важко назвати невдалою для Мстислава Ізяславича, бо, очевидно, саме тоді відбулися заручини (а може і шлюб) Мстислава та Агнеси. Літопис, на жаль, нічого про це не повідомляє, проте розгляд перебігу подій 1154 р. дає підстави зробити висновок – напередодні у 1152 або, у крайньому випадку, на початку 1153 р., цей матримоніальний союз було оформлено.[83]

Народження Романа

Саме у листопаді 1154 р. помер батько Мстислава Ізяслав, а невдовзі сам молодий князь був вимушений покинути Переяславль і в черговий раз відправитися на Волинь. Літописець, який до цього дуже рідко згадував про молодого князя, несподівано розповідає про цю подію, причому зосереджує увагу на персоні його жінки. “И пришед Мстислав в Переяслав, поима жену свою и иде в Луческ”.[84] Думається, що у Мстислава були особливі підстави занепокоєння про долю родини. Ми зараз, поки що на рівні припущення, робимо висновок: у молодої князівської пари народився первісток!

Від шлюбу з польською княжною, як вважає Н.І.Щавелева, у Мстислава народилося чотири сини: Святослав, Роман, Всеволод, Володимир,[85] проте, на думку М.Баумгартена, перший з них був позашлюбним сином руського князя.[86] На користь останнього припущення є сейозні аргументи. Це перш за все постійне перебування Святослава на другорядних політичних позиціях, порівняно великий вік самого Мстислава, якому на момент укладення шлюбу, як мінімум, виконалося 23–24 роки і, нарешті, провідна на Волині позиція Романа серед братів після смерті їх дядька Ярослава Ізяславича. Про позашлюбність походження Святослава свідчать і деякі дані, що наводить польський хроніст Вінцентій Кадлубек, проте на них ми зупинимося дещо пізніше.

У “Слові о полку Ігоревім” є цікавий рядок: “Инъгвар и Всеволод, и вси три Мстиславичи, не худа гнезда шестокрилци”.[87] Л.Д.Дмитрієв вважає, що тут автор пам’ятки мав на увазі під “Мстиславичами” синів Мстислава Ізяславича – Романа, Всеволода і Святослава.[88] Проте на той час Святослав і Володимир вже померли, тому не можливо сказати кого, крім Романа і Всеволода, мав на увазі автор “Слова”. Виникає ще додаткова складність, оскільки в попередньому тексті вже згадувався князь Роман (цей фрагмент взято як епіграф до нашої книги!). Що стосується Інгваря та Всеволода, то тут більш-менш все ясно, оскільки в пам’ятці, незаперечно, йде мова про двоюрідних братів Романа Інгваря та Всеволода Ярославичів.

О.М.Рапов вважає Святослава молодшим братом Романа.[89] Проте текст літописних повідомлень під 1173 р., де вперше згадується цей князь,[90] свідчить, що він вже тоді відносно самостійно володарював у своєму уділі, отже досяг тоді вже достатньо зрілого віку. Цього не можна у такій мірі сказати про Романа стосовно цього ж часу.

Ми вже відзначали, що шлюб Агнеси та Мстислава можна орієнтовно датувати 1152/53 р., а дату народження Романа, ясна річ, після цього часу, вірогідно 1153/54 р. На момент приїзду до Переяславля польській княжні вже виконалося 14–15 років. Про вік князя Романа додаткову інформацію дає новгородський літопис, в якому розповідається про його перебування князем-посадником у Новгороді. Висвітлюючи події 6677 р. (лютий 1170 р.[91]), вказане джерело відзначає, що “князь Роман… еще бо тогда детеск”.[92]

Ясна річ, що прихильна до Романа літописна традиція применшувала вік князя, щоб відтінити його успіхи в північному місті. Згадаймо, що при описі Калкської битви (1223 р.) так само давньоруським книжником було охарактеризовано двадцятидвохрічного (!) сина Романа Данила.[93] Проте з контексту відомостей про перебування у Новгороді молодого князя випливає, що Роман там був далеко не у повній мірі виразником князівської волі, хоча форма “детеск” взагалі використовувалася для дітей до моменту ініціації, тобто до 12–13 років.

Ясно, що Роману вже тоді у 1170 р. було десь близько сімнадцяти років. Про такий вік Романа свідчить і та обставина, що майже разом з ним князями на Волині стали його молодші за віком брати. Більш того, молодший його брат Володимир помер у 1170 р., будучи князем у Бересті. Він, вірогідно, на момент смерті вже досяг чотирнадцяти–п’ятнадцяти років. Отже, все це дає підстави зробити цілком вірогідний висновок, що Роман народився у південноруському місті Переяславлі біля 1153 р.

Стан джерел не дає підстав для згоди з думкою Н.І.Щавелевої, що Володимир берестейський був самим молодшим з синів Мстислава та Агнеси. Скоріше за все наймолодшим в князівській родині був Всеволод. Якщо Володимир народився близько 1155 р., що витікає з факту його смерті в 1170 р., і того, що він певний час був хоча б номінально князем у Бересті, то дата народження Всеволода припадає логічно на більш пізній час. Можливо, на 1157 або 1158 рр.

Для розуміння обставин життя Романа Мстиславича дуже цікавим є розгляд, хоча б загальних рисах, питання про час, коли народився князь. В сусідній Польщі відбувалася жорстка боротьба між дядьками Романа Владиславом, який на цей час втратив престол і знайшов притулок при дворі германського імператора Конрада III, та Болеславом Кучерявим і Мешком. Зазначимо, що всі спроби Конрада, а з 1152 р. його спадкоємця Фрідріха I Барбароси підкорити Польщу закінчилися невдачею, хоча в 1157 р., після походу Фрідріха, Болеслав був вимушений погодитися на серйозні поступки новому германському монархові.

Головними подіями в міжнародному житті тогочасного європейського світу були хрестові походи. Ми вище вже згадували про спільну військову акцію в рамках другого хрестового походу польських та руських дружин проти прусів. Певний час безпосередньо в Палестині воював польський князь Генріх сандомирський, брат згаданих вище Болеслава та Мешка. Сам другий хрестовий похід (1147–1149 рр.), в якому вперше прийняли участь західноєвропейські монархи: французький король Людовик VII та згаданий вище германський імператор Конрад III, закінчився для хрестоносців повним фіаско.

Крім невдач на Сході (мусульманський володар Нур ед-Дін захопив у полон 6 тис. французів та німців, які згодом отримали волю завдяки втручанню візантійського імператора Мануіла Комніна), внаслідок цієї війни серйозної втрати у себе на батьківщині зазнав французький монарх, бо після подорожі в Палестину його дружина Елеонора Аквітанська в 1152 р. розлучилася з Людовиком, а згодом вийшла заміж за його суперника могутнього французького володаря Генріха, якому належали Нормандія, Анжу, Турені та Мена. Таким чином, той став самим могутнім феодалом Франції. В червні 1153 р. Генріх висадився в Англії і незабаром після смерті короля Стефана двадцятиоднорічний Генріх став володарем англійської корони (1154 р.). В Англії в цей час припинилася тривала громадянська війна, а місцеві феодали на чолі з новим королем Генріхом II “Плантагенетом” невдовзі розпочали експансію з метою підкорення Ірландії.

Крім Сходу та Прибалтики, релігійні війни точилися на Піренейському півострові, на півночі якого в середині XII ст. поступово зміцнювалися християнські держави. Приблизно за шість років до народження Романа в 1147 р. хрестоносці з Англії, Шотландії, Фландрії та Фрісландії – учасники другого хрестового походу – по дорозі в “святу землю” допомогли християнам на Піренейському півострові у боротьбі з маврами: 24 вересня того ж року вони захопити місто Лісабон, який з цього часу постійно перебуває в складі португальської держави.

Не дивлячись на посилення мусульманських володарів в східному Середземномор’ї, християнські володарі цього регіону також вели жорстку боротьбу між собою. На початку 50-х років, зокрема, візантійці воювали тут з норманами, володарям яких Рожеру II та Вільгельму I Злому належала Сіцілія та Південна Італія. Спроби згаданого вище грецького базілевса Мануіла Комніна підкорити собі південь Апеннінського півострова завершилися невдачею. Більш того, в 1154 р. сіцілійський флот підійшов до Константинополя і пришвартувався біля імператорського палацу. В 1155 р. між норманами та візантійцями було укладено мир.

Ім’я молодого княжича

Молода князівська пара назвала свого сина не дуже поширеним на той час на Русі іменем – Роман, що в перекладі з латинської “Romanus” значило – римський, римлянин.[94] Було б спрощенням думати, що поява цього імені пов’язана з польським походженням Агнеси, оскільки в її родині такого імені ми також не зустрічаємо. Зазначимо. що Романом був син чернігівського князя Святослава Ярославича, який загинув 2 січня 1079 р. Романами назвали своїх синів Володимир Всеволодович “Мономах” та полоцький князь Всеслав Брячиславич. Знаємо двох Романів і серед князів середини XII ст.[95] У більш пізній час ім’я “Роман” знайде значно більшого поширення, і є підстави стверджувати, що на його популярність вплинула персона нашого героя – майбутнього могутнього володаря Романа Мстиславича.

Розповсюдження імені Роман є свідоцтвом культурних контактів східнослов’янського світу із Заходом. Проте це ім’я, на нашу думку, має додаткове змістовне навантаження, якщо згадати про поступове поширення на Русі загальнохристиянських ідей про ідеальну “Ромейську (або Римську) імперію”, про ідеального “ромейського (або римського) володаря” тощо.[96] Ці ідеї на Русь поширювалися з Візантії і саме там відомі у X ст. базілевси на ім’я Роман (Роман I Лакапін, Роман II, син Костянтина Багрянородного…). В такому контексті поява імені “Роман” поряд з “класичними” східнослов’янськими іменами “Володимир”, “Ізяслав”, “Всеволод”, “Мстислав” вже не викликає ніякого нерозуміння, бо несло значне раціональне навантаження.[97]

Дитинство Романа

Дитинство маленького Романа Мстиславича співпало з часом, коли фортуна його батька після смерті діда Ізяслава Мстиславича була досить затьмареною. Як вже згадувалося, перша інформація у літописі про матір Романа саме стосується моменту драматичного від’їзду родини Мстислава Ізяславича з Переяславля на Волинь.[98] Судячи з подальшого перебігу подій, батько Романа з таким поворотом політичної долі не скорився.

Вже навесні 1155 р., невдовзі по оволодінню Києвом, князь Юрій Володимирович “Довгорукий”, посилає військо до Пересопниці, звідки також було вигнано Мстислава. Це був не локальний конфлікт за володіння другорядним містечком на річці Горинь, бо зразу ж після цього Юрій звертається до галицького князя Ярослава Володимировича, щоб той здійснив похід до головного центру володінь Мстислава Луцька.

Без всякого сумніву, що новий київський князь прагнув позбавити свого суперника всіх володінь. Здійснити ці наміри не вдалося, оскільки невдовзі через напад половців на Київ, Юрій вимушений був повернутися до Києва. Проте Ярослав галицький сам по собі був дуже небезпечним для волинських князів Мстислава та його брата Ярослава. Літопис повідомляє, що Мстислав, залишивши Луцьк брату, відправився до Польщі.[99] Вірогідно, волинський князь хотів отримати у родичів допомогу. Не виключено, що саме в цей час до Польщі відправляється і дружина Мстислава Агнеса з сином Романом, оскільки ситуація для князівської родини була в цей момент дуже небезпечною! Якщо це так, то останній пробув у сусідній країні біля 12 років.

Війна на Волині, яка не призвела до повної перемоги Юрія суздальського та Ярослава галицького, показала суздальському князю, що завоювати Київ та Південну Русь набагато легше, ніж їх утримати у власних руках. Тому зразу ж після завершення бойових дій князь Юрій запропонував дядькові Мстислава Ізяславича смоленському князю Ростиславу Мстиславичу спільно володіти Києвом та Київською (“Руською”) землею.[100] В тому ж 1155 р. Мстислав відновив свою владу на Волині, завдяки сприянню дядька Ростислава помирився з Юрієм Володимировичем, проте від планів боротьби за столицю Русі не відмовився.

Однак ця боротьба була у перспективі дуже складною, оскільки навіть на Волині Мстислав не був повним господарем. Деякі з найближчих родичів Мстислава – місцевих удільних князів – були дуже близькими спільниками князя Юрія, отримували від нього допомогу. Саме цими обставинами можна пояснити те, що 1156 р. Мстислав Ізяславич напав на Володимир-Волинський і вигнав звідси дядьку Володимира Мстиславича. Літопис докладно розповідає про похід у відповідь Юрія Володимирровича та Ярослава галицького на допомогу князю-вигнанцю. Цей опис є доказом того, що Мстислав Ізяславич користувався неабиякою підтримкою волинян, бо могутнім союзникам так і не вдалося підкорити Мстислава і повернути Володимир-Волинський його колишньому власнику.[101]

Зміцнення позицій князя Мстислава на Волині призвело до поступового зростання його воєнно-політичного авторитету по всій Південній Русі. Невдовзі йому вдається утворити коаліцію з чернігівським князем Ізяславом Давидовичем, а також з недавнім співправителем Юрія у Києві Ростиславом Мстиславичем.[102] Наслідком дій цього союзу стала поява нового київського князя: після смерті 9 травня 1157 р. Юрія Володимировича стіл у місті на Дніпрі зайняв вище згаданий Ізяслав Давидович.

Одержання столичного престолу завжди призводило до значних змін у політичній поведінці будь-якого князя. З “сепаратиста” він автоматично перетворюється на прихильника сильної центральної владу, одночасно втрачає підтримку багатьох тимчасових союзників, бо останні ставали його суперниками, прагнучи мати таку ж саму владу. Почав шукати нових союзників і волинський князь, оскільки не хотів зміцнення Ізяслава Давидовича в Києві. Ним став перш за все недавній суперник – галицький князь Ярослав Володимирович, який сам на той час опинився у досить скрутній ситуації. Проти нього виступив із зазіханням на Галич князь Іван “Берладник”, котрого підтримав новий київський князь.[103]

В вересні 1157 р. германський імператор Фрідріх I “Барбароса” в листі до свого духовника єпископа Вібальда, описуючи свій переможний похід проти Польщі, відзначає, що полякам допомагали “gentium Ruthenorum, Parthorum, Pruscorum, Pomeranium, maximum exercitum collegisset (народи рутенів (русів. – авт.), партів (половців. – авт.), прусів, поморців, зібравши великі загони)”.[104]

Коментуючи це повідомлення, С.Кучінський вважає, що скоріше за все під згаданими загонами “рутенів” імператор розумів або загони галицького князя Ярослава Володимировича (до цієї позиції польський автор більше схиляється), або волинського князя Мстислава Ізяславича.[105] На нашу думку, є всі підстави думати, що воєнний контингент в Польщу послали князі Ярослав Володимирович та Мстислав Ізяславич разом. Це було елементом військово-політичного союзу обох князів.

Не зупиняючись докладно на подальших подіях на півдні Русі, зазначимо, що 20 грудня 1158 р. Ярославу і Мстиславу вдалося захопити Київ, проте вони вирішили віддати столицю свому нещодавньому союзнику Ростиславу Мстиславичу. Ця передача Києва смоленському володарю пояснюється не якоюсь поступливістю Романа до рідного дядька, а тим, що волинський князь, вочевидь, ще не мав достатніх сил для реалізації власних претензій на Київ.

Отже, Ростислав Мстиславич удруге став київським князем, але цього разу його князювання було відносно довгим, особливо якщо врахувати той буремний час, коли воно відбувалося (1158–1169 рр.). В той час Мстислав у традиціях доби часто-густо приходив до Києва, щоб прийняти участь у черговій воєнній кампанії Ростислава, проте, допомагаючи дядькові, Мстислав не забував про власні інтереси. Так, 1161 р. між Мстиславом і Ростиславом навіть виник конфлікт через претензії племінника київського князя на декілька міст під Києвом, які вже наступного року він з ласки київського князя отримав (Торчеськ, Білгород, Канів).[106] Цікаво, що пізніше в 1195 р. Торчеськ, Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів належали вже князеві Роману. А в 1231 р. онук Мстислава Данило Романович передав Торчеськ дітям свого тестя Мстислава Мстиславича “Удатного” (або “Удалого”).[107]

Одержати “причастя у Руській землі” було дуже престижно і відповідально, бо зразу ж відкривало для його володаря додаткові можливості впливу на загальноруські справи, надавало певне право висувати власні претензії на стольне місто Русі. 1166 р. на запрошення Ростислава Мстислав приходить із загоном до Києва, приймає участь у поході проти половців. Відзначимо, що у переліку князів – учасників воєнної акції – давньоруський книжник називає першим саме Мстислава. Це, безумовно, свідчило про значний авторитет серед князів волинського володаря.

На початку самостійного політичного життя у Мстислава, який мав тісні родинні зв’язки з польським правлячим домом, не дуже розвивалися стосунки з його представниками, що, крім нестабільного становища самого князя, було викликано і складною ситуацією у самій Польщі. Але в 1167 р., коли Мстислав став реально претендувати на одну з провідних ролей в житті Південної Русі, йому вдалося налагодити і такі відносини. В останньому важливим було і те, що подібні відносини не йшли у розріз з аналогічними взаєминами Галичини з Польщею, оскільки галицький князь був союзником Мстислава Ізяславича.[108] Згідно відомостей київського літопису, саме 1167 р. Мстислав Ізяславич звернувся за допомогою до польських князів, яку разом з Ярославом використав для оволодіння Києвом.[109]

Ми підійшли до моменту життя Мстислава, коли він, нарешті, став київським князем. Перед нами досить коротко пройшли дванадцять років діяльності давньоруського володаря, але ми нічого не розповідали про дитинство його сина, якому на момент приходу батька до Києва вже було біля чотирнадцяти років. Не розповіли, бо джерела не зберегли таких фактів. Короткий же опис життя батька показує його енергійним, войовничим, цілеспрямованим. Б.Д.Греков писав про Мстислава Ізяславича: “Мстислав був людиною енергійною і заповзятою, любителем книжок та обдарованим, безстрашним полководцем”.[110] Але ці риси характеру князя, драматизм політичних процесів на півдні Русі зовсім не створювали належних умов для спокійного існування його родини.

Маючи трьох синів, княгиня Агнеса, безумовно, повинна була думати про їх безпеку, і невипадково, що саме до цього часу відноситься коротка інформація з хроніки краківського єпископа Вінцентія. Той пише, що Роман “a cunabulis educаtus (з колиски виховувався)” при дворі малопольського князя Казимира, брата Агнеси.[111] Ясна річ, що тут польський автор припускає звичної для себе тенденційності, бо на час дитинства Романа сам Казимир не був значною політичною фігурою у Польщі і скоріше за все не мав власного уділу. Вірогідніше за все, що Роман знаходився при дворі або Болеслава Кучерявого, верховного польського князя, або сандомирського князя Генріха, який загинув 1166 р. під час походу на прусів.[112] Але, якщо згадка про “колиску” не літературний прийом. То висловлена думка про можливість від’їзду родини Мстислава до Польщі в 1155 р. отримує додатковий доказ.

У будь-якому випадку, перебування у Польщі, можливі поїздки до Німеччини, що було у традиціях польської знаті, створювали умови для Романа та його братів отримати звичну для європейського суспільства освіту. Згадка в синодику Ерфуртського монастиря про смерть Романа, який надав бенедиктинцям велике пожертвування 30 марок срібла, дає підставу гадати, що князь в дитинстві певний час проживав в монастирській оселі і тут одержав монастирську освіту. “Роман, – пише з цього приводу С.Томашівський, – перебував значну частину своєї молодості у Польщі та Німеччині, що не остало без корисного впливу на політичний світогляд і духовну культуру нащадка такого високоталановитого роду як Мстиславичі”.[113] Дійсно тісні родинні зв’язки, безумовне добре знання польської мови, звичаїв, традицій, виховання за традиційною для католицького світу системою робили Романа своєю людиною серед польських князі та магнатів. Це відіграє неабияку роль у подальшому житті та діяльності князя.

Новгородська епопея

У ту неспокійну добу дитинство князівських дітей часто закінчувалося досить рано. Згадаємо, як у своєму “Повчанні” Володимир Мономах згадував, що він “тружал, пути дея и ловы с 13 лет”.[114] Так сталося, можливо трошки у більш зрілому віці, і з Романом. Згідно Київського літопису 1168 р. мешканці Новгорода Великого запросили до себе на князювання старшого сина нового київського князя Мстислава.[115]

Проте свідчення більш точних щодо подій на півночі новгородських джерел дають підставу стверджувати. що це запрошення було надіслано до Києва ще у другій половині 1167 р.[116] Вірогідно, що Роман Мстиславич у першій половині означеного року повернувся на Русь, прибувши сюди разом із польським загоном, який згодом допоміг Мстиславу Ізяславичу та Ярославу Володимировичу завоювати Київ.

Новгородська земля в добу феодальної роздробленості відігравала особливу роль у політичному суперництві різних князівських кланів, що боролися за верховенство на Русі. Тому, наприклад, в середині XII ст. князі, що контролювали Київ, постійно прагнули одночасно взяти під свою опіку і Новгородську землю.[117] Для нормального політичного життя Новгорода важливим була орієнтація на найбільш могутні князівські угруповання. Причому це не означало обов’язкового автоматичного підкорення найсильнішому на Русі володареві, бо на характер взаємин мешканців міста з власним князем значно впливали відносини Новгородської землі з сусідами. Так, наприклад, дуже складними були відносини Новгородської держави з Ростово-Суздальською (Владимиро-Суздальською) Руссю, що було викликано і суперництвом у колонізації північних земель, і конфліктами на спільному кордоні. Тому ставленик суздальських князей на столі в Новгороді з’являвся лише під тиском на місто східного сусіда. Відносини новгородського люду з таким князем завжди були недобрими: при найкращій нагоді бояри показували йому шлях із міста.

В літературі довго недооцінювалося значення ролі князя в політичній структурі Новгородської держави. Досить виважено це питання розглядає П.П.Толочко, який відзначає, що князь там зовсім не був найманим воєначальником. “Часта зміна князів на новгородському столі, – пише дослідник, – як це не парадоксально, свідчила не стільки про їх безправність, скільки про постійне прагнення боярства обмежити князівські прерогативи”.[118] Хоча влада князя у Новгороді не була спадковою, він і тільки він виконував головні воєнні, судові, дипломатичні функції.

Навесні 1167 р. у Новгороді посадником став Якун, оточення прихильників якого вороже ставилося до суздальського князя Андрія Юрійовича “Боголюбського”, оскільки той фактично створив разом і є смоленським та полоцьким князями антиновгородську коаліцію. В літературі не з’ясоване питання чи цей Якун є однією особою з відомим політичним діячем 30 – 40-х років у Новгороді Якуном Нежатичем, чи це різні люди,[119] але з самого початку свого посадництва перший Якун вдався до досить активних зовнішньополітичних кроків. Зокрема, саме з ініціативи Якуна новгородці і звернулися до київського князя Мстислава Ізяславича з проханням прислати до них молодого князя Романа. Місцевий літопис пише: “И седеше новгородци бес князя от Сменя дни до Велика дни о Якуне жьдуче от Мьстислава сына”.[120]

Роман прибув до Новгорода на Паску (Великдень) 14 квітня 1168 р. Не дивлячись на молодість, він зразу ж знаходить спільну мову з боярською верхівкою, яка доручає йому досить відповідальні функції. Зокрема, молодий князь невдовзі організовує декілька вкрай необхідних для новгородців воєнних акцій, оскільки Новгородська земля продовжувала перебувати фактично у ворожому оточенні сусідів. Наприкінці весни 1168 р. новгородці разом з союзниками псковичами здійснили похід на Полоцьк, який завершився розоренням його передмість. Через декілька тижнів після того вже влітку було зроблено напад на смоленське місто Торопець.[121]

Запрошуючи Романа до себе, новгородці сподівалися на допомогу київського князя. Розумів необхідність підтримки сина і Мстислав Ізяславич, який восени 1168 р. зробив спробу послати на північ князя Михайла Юрійовича із загоном коуїв хана Бастия. Проте, відчуваючи небезпеку спільних дій киян та новгородців, суперники Мстислава досить швидко перехопили та розбили цей загін. Отже, Роману у подальшому прийдеться розраховувати лише на сили власне новгородців та невеликий загін волинян, який прибув разом з князем в північне місце.

Взимку 1168/69 рр. до північноруської коаліції Андрія Юрійовича “Боголюбського” фактично приєднуються і всі суперники Мстислава на півдні, перш за все чернігівські князі Ольговичі. В таких умовах Роман вже не міг сподіватися на підтримку від батька. На початку 1169 р. новгородці відновлюють активні бойові дії на півночі: новгородський полк на чолі з воєводою Даньславом Лазутичем зустрівся у Волоцькому краї з суздальським полком і завдав йому поразки.[122] Але незабаром ситуація для Новгорода стала погіршуватися, оскільки у березні 1169 р. Мстислав Ізяславич втратив Київ, де сів син суздальського князя Андрія Мстислав.

Велика загроза нависла над Новгородом, і цю небезпеку прекрасно розуміли Якун і Роман, які почали спішно зміцнювати укріплення міста. “Новгородци же, – пише новгородський книжник, – сташа твердо о князи Романе Мьстиславици, о Изяславли внуце, и о посадници Якуне, и устроиша город (тобто укріплення. – авт.) около города”.[123] Взимку 1169/70 рр. у новгородські землі вступає величезна рать суздальців, смольнян, торопчан, муромців, полочан, рязанців на чолі з новим київським князем Мстиславом Андрійовичем. “И пришедшю в землю их, – пише суздальський літописець, – и много зла створиша, села вся взяша и пожгоша, и люди по селам исекоша, а жены и дети, именья и скот поимяша”.[124]

Бойові дії під містом тривали недовго, але розвивалися вони абсолютно несподівано для нападників. На четвертий день облоги з міста вийшов загін Романа, який завдав ворогу поразки. Союзники відступили від міста, втративши багато вбитих та полонених. Сталося це 25 лютого 1170 р. Новгородський літопис відзначає, що суздальські воїни, які були захоплені новгородцями, були вимушені платити викуп для звільнення з полону на волю по дві ногати кожен.[125] Пошесть серед коней, голод та холоднеча змусили суздальців відвести свої раті з новгородської території.[126]

Зосередження значних воєнних сил суперників на півночі, перемога новгородців над суздальською коаліцією під Новгородом дозволило батькові Романа Мстиславу на недовгий час знову повернутися до Києва. Проте перевага у загальноруській боротьбі за гегемонію зараз була на боці суздальського князя Андрія. Не маючи достатньої підтримки у Києві, Мстислав згодом в черговий раз, але на цей раз вже назавжди покидає місто на Дніпрі і повертається на Волинь.

Андрій Юрійович знову зосереджує увагу на останньому центру опору на Русі своїй владі – Новгороді. Проте справа вже не дійшла до ратного зіткнення. Урок, завданий суздальцям під стінами Новгорода Романом і Якуном, був дуже відчутним. Для боротьбі з суперником Андрій суздальський застосував торговельну блокаду. Суздальці перекрили шляхи підвозу продовольства, що зразу призвело до різкого зростання дорожнечі у місті. “Бысть дороговь Новегороде, – пише новгородський книжник, – и купляху кадь ржи по 4 гривна, а хлеб по ногате, а мед по 10 кун пуд”.[127] Ясна річ, що в таких умовах популярність і Якуна, і Романа серед городян різко падає.

Північний літопис далі пише: “И съдумавше новъгородци показаша путь князю Роману”.[128] З ним перегукується повідомлення пізнього Московського літописного зводу, на зміст якого вплинула ворожнеча Москви та Новгороду кінця XV ст.: “Того же лета выгнаша Новгородци князя Романа Мъстиславича, таков бо бе обычаи окаяньных смердов изменни- ков”.[129] Дещо інакше представляє події київський сучасник, який вважає, що Роман покинув Новгород, дізнавшись про смерть батька. “Того же лете исходяща, и приде весть к Романови о отни смерти. Роман же яви дружине своей и приятелемъ своим Новгородьцемъ, и сгадавше дружина и, рекоша ему: “Не можемь княже уже зде быти, а поиди къ братьи ко Володимерю”. Он же, послуша дружине своем, поеха ко братьи”.[130]

Різниця у висвітленні джерелами подій викликала певну складність у їх трактуванні істориками. М.Кордуба вважає, що “на відомість про смерть Мстислава Ізяславича примусили його сина Романа зректися княжого стола і він поспішив на Волинь, перебрати спадщину по батькові”.[131] М.Ф.Котляр відзначає з цього приводу, що “київський літописець запевняв свої читачів, що князь по звістці про смерть Мстислава з власної ініціативи вибрався на Волинь, та навряд чи можна було добровільно поміняти великий і пишний Новгород на тихе провінційне місто, яким тоді був Володимир”.[132]

Але з такою категоричністю важко погодитися, навіть враховуючи все, що ми говорили про владу новгородського князя. У Новгороді Роман виконував волю місцевих бояр, не був у повній мірі володарем. Без підтримки батька його перебування у північному місті ставало безперспективним. В той же час Володимир-Волинський був центром спадкового володіння його родини.

Цікаво, що спадкоємець Романа, його майбутній тесть, а у подальшому політичний суперник Рюрик Ростиславич з’явився у Новгороді 4 жовтня 1170 р., тобто хронологічно це ув’язується з фактом отримання у вересні Романом повідомлення про смерть Мстислава Ізяславича (останній помер 19 серпня 1170 р.). Все це, безумовно, не заперечує факту впливу жорстокої політичної боротьби, що виникла унаслідок блокади, на зміну влади у Новгороді. Б.О.Рибаков відзначає, що “Роман залишив Новгород заради збереження своїх прав на Волинь”.[133] І.П.Крип’якевич, пояснюючи факт існування у Володимирі новгородського кварталу, писав, що він міг бути утвореним саме новгородськими спільниками Романа, які разом з князем були вимушені покинути північне місто.[134]

Отже, у другій половині 1170 р. Роман повернувся додому. Життя ставило перед ним нові завдання, вимагала рішучості і самостійності дій. Дитинство остаточно завершилося.

Волинь в історії Русі

Незадовго до смерті Мстислава Ізяславича в житті його родини сталася подія, що мала великий вплив на подальший розвиток політичних процесі на Волині і взагалі в усій південній Русі, серйозно вплинула на політичну кар’єру молодого князя Романа. Брати Мстислав і Ярослав Ізяславичи, щоб не припустити на перспективу можливого розбрату між волинськими Мстиславичами, домовились, що після смерті одного з них другий князь буде опікати своїх племінників (“не зподозряти волости под детми его”.[135] М.Ф. Котляр вважає, що ця угода означала розділ Волині на два князівства Володимирське та Луцьке.[136]

Не заперечуючи проти такого погляду, вважаємо за потрібне його дещо розвинути. Домовленість між Ізяславичами була логічним розвитком їх воєнно-політичного союзу, який давав можливість братам протягом 50-60-х років активно боротися за Київ. Мстислав вів боротьбу за стольний трон, використовуючи потенціал родинних володінь – Волині, якою управляв його союзник та фактично співволодар Ярослав. Нагадаємо, що перед смертю Мстислав сидів у Володимирі, а його брат володів Луцьком.

Вказана угода гарантувала синам Мстислава Ізяславича збереження батьківських володінь, одночасно давала можливість Ярославу Ізяславичу контролювати племінників, бути фактично верховним князем усієї Волині, а також, не втрачаючи час на вирішення внутрішніх справ в краї, продовжувати боротьбу за гегемонію у Південній Русі. У зв’язку з цим слід визнати спрощеною оцінку ситуації на Волині, коли дослідники, констатуючи наявність численних князівських уділів тут, роблять з цього висновок про політичну слабкість південно-західного князівст- ва.[137]

Для правильного розуміння подальших політичних подій необхідно, хоча б у загальних рисах, зупинитися на деяких аспектах історії Волині, її місця в розвиткові Русі. Історична Волинь формувалася на території декількох східнослов’янських племінних угруповань. Ми використовуємо таке нечітке формулювання “племінне угруповання”, бо на момент входження до державно-територіальної структури Русі важко чітко з’ясувати чи ці об’єднання були союзами племен, чи племінними княжіннями.

Серед головних слов’янських об’єднань, які згадуються літописцем стосовно території Волині, “Повість временних літ” називає дулібів, волинян та бужан. Порівняння інформації про них дає підставу вважати, що дві останні назви (близькі одна до другої) відрізняються від першої. Назва “дуліби” мала відносно давнє походження, її коріння, цілком вірогідно, тягнуться до часів існування праслов’янської єдності, внаслідок чого племена з такою чи подібною назвами зустрічаються і у південних, і у західних слов’ян.[138]

Найменування “волиняни”, “бужани”, скоріше за все були політонімами, тобто назвами політичних утворень, що формувалися у слов’ян на території сучасної Волині. Аналогічними назвами були можливі політоніми “полочани”, “поляни”. Відносно першого зазначимо, що він мав відношення до частини радимичів, які мешкали на річці Полоті та заснували місто Полоцьк. В літературі до кінця не з’ясовано, звідки пішла назва полочан: від річки чи від міста.[139] Але порівняння її з назвами “волинян” та “бужан” (де міста Волинь, Бузьк явно більш пізнього походження) дає підставу гадати, що скоріше за все всі політоніми виникли під впливом географічних назв місцевості, а вже потім дали підставу для найменування відповідних міст.

Назва “Волинь” походить від загальнослов’янського найменування, що означає “земля з пагорбами”, а етнонім “бужани” бере коріння від річки Західний Буг. Пізні згадки дулібів у літопису (навіть у X ст.) дають підставу гадати, що “волиняни” та “бужани” походили від дулібів, але повністю не охоплювали цей широкий загал слов’янства. В літературі виникла певна розбіжність з приводу часу появи і розуміння терміна “Волинь” у літопису.

М.Ф.Котляр пише, що той вперше з’явився під 1077 р. і означав територію, землю (“Всеволод же иде противу брату Изяславу на Волынь”).[140] Проте ще під 1018 р. в літопису вміщено наступну згадку: “Ярослав… приде Волыню”,[141] що, безумовно, означало місто. Є підстави думати, що це був племінний центр волинян (назва якого йде від топоніму Волинь), який у процесі державотворення Русі втратив значення.

З кінця X ст. з’являються міста, що вже були державно-політичними центрами. До них відносяться Володимир (який поступово стає центром Волині), Червен, Белз, Берестя. Спочатку ці міста були своєрідними форпостами влади київського князя в цьому регіоні, але пізніше всі вони стануть центрами князівств. Знаменно, що вже князь Володимир Святославич (980–1015 рр.) посадив у першому з названих міст свого сина Всеволода,[142] що є свідченням досить високого рівня державотворчих процесів на Волині, міцних зв’язків краю з Києвом. Зазначимо, що перебування у тому чи іншому місті князя у кожному конкретному випадку мало свій відповідний політико-адміністративний зміст.

Мова йде про необхідність відрізняти характер влади тих чи інших осіб, які “сиділи” на столі: чи це були князі-намісники, які виконували функцію управителів київського князя, чи князі-володарі, котрі в тій чи іншій мірі були повновладними легітимними володарями-монархами.[143] В політичному плані йшла тенденція до поступового трансформування інститутів князівства від першого до другого типу.

Перед смертю Ярослав Володимирович “Мудрий” (1054 р.) здійснює перерозподіл давньоруських земель. Вірогідно, що за життя Ярослава Володимир-Волинський належав другому за віком серед живих синів Ярослава Святославу, але за заповітам Ярослава тому, як одному з трьох найстарих синів-“тріумвірів” (до них належали Ізяслав, Святослав і Всеволод) переходить у володіння частина “Руської землі”[144] – Чернігівське князівство, а Володимир стає володінням Ігоря (“…а Игорю Володимерь”[145]).

В 1057 р. після смерті В’ячеслава Ярославича, за повідомленням “Повісті временних літ”, “тріумвіри” посадили “…Игоря Смолиньске, из Володимеря выведше…”.[146] М.Ф.Котляр припускає можливість, що Ігор зберігав Волинь до кінця життя (1060 р.), але ми схильні довіряти чіткій вказівці джерела.[147] Отже, з 1057 року, вірогідно, Волинська земля управлялася безпосередньо з Києва Ізяславом Ярославичем.

В 1068-69 рр., після тимчасового захоплення Києва Всеславом полоцьким, Волинь, як це вважає В.А.Кучкін, переходить до рук Святослава та Всеволода.[148] Про володіння Володимиром-Волинським Олега Святославича під час короткого князювання у столиці Русі Святослава Ярославича (1073–1077 рр.) є відомості у “Повчанні” Володимира “Монома- ха”.[149]

Під час свого третього, досить нетривалого правління у Києві Ізяслав (1077–1078 рр.), вірогідно, відновлює свою владу на Волині. В цей час ці землі, на думку М.Ф.Котляра, перетворюються у володіння його родини.[150] Певним доказом цього є передача Володимира-Волинського сину Ізяслава Ярополку після вокняжіння в Києві Всеволода Ярослави- ча.[151]Дещо пізніше претензії на волинські землі став пред’являти і син згаданого вище Ігоря Ярославича Давид.

Сила останнього, а можлива і певна законність цих претензій, спонукали в 90-х роках XI ст. погодитися з ними брата Ярополка Святополка Ізяславича, який на той час вже став київським князем. По крайній мірі, за рішенням Любецького князівського з’їзду (1097 р.), де вперше було узаконено право утворення володінь-вотчин, Волинь визнавалася за Давидом, і лише через декілька років новим князем краю став син Святополка Ярослав.[152]

В правління київського князя Володимира Всеволодовича “Мономаха” (1113–1125 рр.) відбувається перехід Волині у спадкове володіння його родини. Таким володарем цієї землі згодом стали дід Романа Ізяслав, а після того батько Мстислав. Захоплення цієї землі Володимиром “Мономахом” мало важливі наслідки для політичного розвитку Русі і в іншому плані.

Ще в 70-х роках XI ст., розвиваючи положення заповіту Ярослава “Мудрого”, його сини Ізяслав, Святослав і Всеволод фактично створили нову систему князівського володарювання, згідно якої інші князі, крім нащадків “тріумвірів”, не могли на законних підставах претендувати на Київ, тобто фактично перетворилися в князів-ізгоїв, які могли займати лише другорядні позиції в політичному житті Русі. Тепер в 20-х роках така ж доля спіткала спадкоємців старшого сина Ярослава Володимировича Ізяслава. Хоча Ярослав Святополкович, який загинув у борні за Волинь з “Мономахом”, і мав прямих нащадків, всі вони також перейшли до розряду князів-ізгоїв і у наступні часи вже не відігравали якоїсь значної ролі у перебігу внутрішнього розвитку Русі. Навіть, відомості про них в джерелах дуже і дуже лапідарні.[153]

У нащадків Мономаха в XII ст. були єдині фактичні суперники у боротьбі за верховенство на Русі – чернігівські Ольговичі (нащадки сина Святослава Ярославича Олега), проте вже у першій половині XII ст. сам клан Мономаха розпався на дві частини (волинських Мстиславичів та суздальських Мономаховичів). З середини XII ст. до них додалася ще лінія смоленських Ростиславичів (нащадків князя Ростислава Мстиславича, внука Володимира “Мономаха”).

Дядько Романа Ярослав Ізяславич

В перші роки правління у Володимирі-Волинському політична доля Романа Мстиславича знаходилася у повній залежності від ставлення до нього дядька Ярослава Ізяславича. Вперше Ярослав з’явився на політичному обрії в 1147 р., коли після оволодіння Києвом Ізяслав Мстиславич надав свому другому синові Турів.[154] Трошки пізніше Ярослав прибув до Новгорода, де прокнязював до 1154 р.[155] Перебування у багатому північному місті ставленика київського князя було дуже важливим для збереження Ізяславом влади у столиці Русі, на яку зазіхав Юрій “Довгорукий”.[156] Згадаймо, таку ж ситуацію пізніше ми бачили на прикладі перебування там Романа під час київського правління Мстислава Ізяславича.

Як вважає В.Л.Янін, у 1154 р. в результаті виступу народних мас Ярослав втратив Новгород,[157] а незабаром Ізяслав Мстиславич послав його до Володимира-Волинського. “И посла Изяслав Ярослава сына своего Володимерю княжить”, – розповідає літопис.[158] Втрата Новгороду мала, безумовно, негативне значення для Мстиславичів і вплинула на те, що вже через півроку вони вимушені були залишити і Київ.

Після смерті Ізяслава Мстиславича його сини створили своєрідний тандем, коли Мстислав змагався за повернення столиці, а Ярослав прикривав його тили і зберігав родинні володіння. Це завдання було дуже відповідальним, оскільки час від часу на Волинь та її центр зазіхали навіть найближчі родичі братів. Так, взимку 1155-56 рр. Володимир був ненадовго захоплений дядьком Ізяславичів Володимиром Мстиславичем.[159]

В ті ж роки Ярослав постійно разом з братом ходив у походи проти кочівників, приймав участь у міжкнязівських війнах. В 1167 р., коли Мстислав зайняв Київ, Володимир-Волинський залишався його володінням, але контролювалося воно Ярославом. Сюди Мстислав повернувся після березневого (1169 р.) завоювання Києва коаліцією Андрія “Боголюбського”. В 1170 р. Ярослав останній раз допомагає старшому брату ненадовго оволодіти Києвом.[160]

Про тривале зберігання союзу Ярослава з племінниками після 1170 р. свідчить літописна стаття під 1173 р.(фактично події кінця 1171 р.), де розповідається про захоплення Києва згаданим вище Володимиром Мстиславичем. Розповідаючи про обставини цієї події, давньоруський книжник відзначає, що тоді Володимир порушив союз із Ярославом та його племінниками (“преступив крст к ратникам своим, к Ярославу и ко Мстиславичам”[161]), тобто останні розглядаються в джерелі як єдиний блок.

На час смерті Мстислава Ізяславича (1170 р.) на Західній Волині уділи вже були розподілені наступним чином: у Белзі сидів Всеволод, у Бересті – Володимир, у Червені – Святослав, до Володимира прийшов Роман. Про володіння на цей час синів князя Ярослава Інгваря, Всеволода, Мстислава, Ізяслава нам достеменно нічого невідомо, проте цілком вірогідно, що вони також мали в управлінні якісь столи під патронатом батька у Східній Волині. Дорогичинська волость належала двоюрідному брату Мстиславичів та Ярославичів – Васильку Ярополковичу, онуку Ізяслава Мстиславича.

На початку 70-х років розпочинається суперництво між синами Мстислава Ізяславича, яке швидко переросло у відкриту боротьбу, що з перервами точилася протягом усіх 70-х років. На жаль, її перипетії можна прослідкувати лише у досить фрагментарному і припустимому плані. Найбільш коротким серед Мстиславичів було життя сина Мстислава і Агнеси берестянського князя Володимира, який помер невдовзі після батька.[162]

Про подальшу долю Берестя в 70-х роках нам нічого не відомо з сучасних джерел, проте дослідники Б.Влодарський та Н.І.Щавелева, проаналізувавши свідоцтва, які збереглися в праці В.Н.Татіщева, прийшли до висновку, що вони дають певну інформацію з цього питання. Зокрема, вчені вважають, що після смерті Володимира до Берестя вступив князь Василько Ярополкович.[163]

Посилення цього князя, який тепер контролював увесь бузький торговельний шлях, викликало занепокоєння у мінського князя Володимира, який розпочинає боротьбу за Берестя. Не маючи достатніх власних сил, Василько блискуче використав свої родинні зв’язки з мазовецьким князем Лешком, сином Болеслава Кучерявого. Альянс з поляками не тільки дав можливість Васильку зберегти Берестя, а й, можливо, відвоювати невеличке місто Бузьк, де сидів до 1168 р. його батько Ярополк Ізяславич.[164] З тексту Київського літопису можна припустити, що цим містом на межі 60-70-х років володів Святослав Мстиславич.[165]

В 6681 р. за літописним датуванням відбувається конфлікт у родині галицького князя Ярослава Володимировича “Осмомисла”. Приводом для конфлікту стало те, що галицький князь значно посилив в своєму найближчому оточенні коханку Анастасію (“Настаську”) з її родичами Чагровичами, що викликало невдоволення його жінки Ольги Юріївни та законного сина Володимира. Внаслідок цього конфлікту Володимир Ярославич з матір’ю, галицьким воєводою Костянтином Сорославичем та групою прихильних їм бояр був вимушений шукати підтримки за межами свого краю – у Польщі.

М.Г.Бережков датує цю подію 1171 р.[166] Проте характер повідомлень джерел, а також вивчення політичних подій у Польщі, схиляє нас до думки, що точнішою є безпосередня літописна хронологія, яка пов’язує згаданий конфлікт з 1172/73 р. Перебуваючи у Польщі, Володимир Ярославич одночасно вступає у контакт з волинським князем Святославом Мстиславичем, у якого просить в володіння місто Червен, обіцяючи згодом віддячити його Бузьком і трьома іншими містами.

Цю обіцянку Володимир галицький розраховував виконати після повернення до Галича (“… а ще ти сяду в Галичи, то Бужськ твои возьворотю и три города придам и крст к нему целова”[167]). Альянс було укладено: Володимир прибув до Червена, але невдовзі він з матір’ю покинув Волинь. Їх прибічники досягли у Галичі перемоги, коханка Ярослава Анастасія, незадоволення діями якої і стало приводом для конфлікту у князівський родині, була спалена, а її позашлюбного з князем Ярославом сина Олега було відправлено на заслання.

Святослав повернув собі Червен, проте ніяких міст від Володимира не отримав. Наступного ж року в Галичині взагалі різко змінюється ситуація. Новий краківський князь Мешко III відновлює традиційний польсько-галицький союз, надає князю Ярославу допомогу для боротьби з опозицією. Тепер Володимир вимушений шукати притулок від батька на сході Волині, але луцький князь Ярослав не захотів допомагати вигнанцю, і той відправився у Торчеськ.[168] Деякі дослідники, висловлюють думку, що луцький князь відмовився надати притулок Володимиру, бо боявся галицького князя.[169] На наш погляд, така поведінка Ярослава була обумовлена більш різноплановими обставинами.

Літопис повідомляє, що до початку безпосередніх переговорів про долю Володимира двох Ярославів (галицького і луцького) перший з них звернувся за допомогою до поляків, які разом із галичанами спалили два волинські міста.[170] Зрозуміле, що такий перебіг подій, перспектива втягування у війну з галицькими та польськими полками не могла подобатися Ярославу і його волинській родині. Тим більше, що сам галицький княжич Володимир Ярославич тоді почав висувати претензії на волинський Червен.

В той же час у князя Ярослава Ізяславича і його волинських союзників були зовсім інші плани: восени 1173 р. вони відновили боротьбу за Київ, ведення якої без збереження добрих відносин з Галичиною було б досить проблематичним. “Посем же приде Ярослав на Ростиславича (Романа, київського князя. – авт.) со всею Велынскою землею”, – пише про цю подію київський літописець.[171] Очевидно, що під “Велынскою землею” давньоруський книжник розумів всі військові сили Волині, у тому числі дружини та загони синів та племінників Ярослава.

Отже, цілком вірогідно, що у поході на Київ Роман Мстиславич відігравав одну з головних ролей. Молодий князь продовжував накопичувати досвід військової справи та політичної боротьби.

Дядька Романа Ярослав Ізяславич недовго просидів у столиці Русі. І в цьому, мабуть, була винна не тільки його особиста невдача. Час князювання у Києві одноосібних володарів, навіть наймогутніших, відходив у минуле. Тепер наступала пора колективного князювання в столиці, коли шанс більш-менш стабільно володарювати в місті на Дніпрі мали тільки два володарі, частіше представники різних князівських родів. Після повернення з Києва Ярослав Ізяславич непомітно сходить з політичної арени. Нам, навіть, невідомо, коли точно помер волинський князь. Остання згадка про нього відноситься до 1175 р.[172] Можна припустити, що це сталося ще до кінця 70-х років XII ст.

Роман і Святослав Мстиславичі

Саме на другу половину 70-х – першу половину 80-х років XII ст. припадає апогей удільної роздробленості Волині. В цій землі тоді (після смерті Ярослава) не було головного князя.[173] Саме в цей час Роман розпочинає досить активні дії на політичній арені, прагнучи зайняти позицію лідера на Волині. Цікаво, що йому було легше підтримувати добрі взаємини з двоюрідними, ніж рідними братами. Більше всього Романові довелося мати справу з белзьким князем молодшим братом Всеволодом. Але на відміну від взаємин Мстислава та Ярослава Ізяславичів, між представниками молодої генерації західноволинських князів часто виникали взаємонепорозуміння, оскільки Всеволод зазіхав на Романів Володимир-Волинський.

Не склалися, вірогідно, взаємини Романа і з зведеним братом Святославом. Вже на початку 70-х років цей старший серед Мстиславичів князь прагнув знайти сильного союзника, щоб захопити лідерство на Волині, оскільки за походженням він на нього не міг претендувати. Саме амбіційністю цього князя, його прагненням стати головним волинським князем була викликана його досить авантюристична відмова від власного володіння на користь Володимира Галицького.[174] Віддаючи Червен Володимиру Ярославичу, Святослав Мстиславич, безумовно, сильно ризикував, але йти на ризик його змушували якіїсь і не дуже добрі для нього обставини, і тут варто згадати про втрату напередодні цих подій Святославом Бузька, що є свідченням боротьби між західноволинськими князями на початку 70-х років XII ст.

Володіння у Східній Волині належали Ярославичам. Луцьк тримав Всеволод Ярославич, який, вірогідно, став після смерті батька Ярослава головним серед східноволинських князів. Під 1180 р. літопис розповідає про допомогу, що надали Рюрику Ростиславичу для оволодінням Києвом, галицький князь Ярослав Володимирович та східноволинські князі Всеволод та Інгвар Ярославичі (“посла по братью свою по Ярославича по Всеволода и Ингва- ра”[175]). Через чотири роки Всеволод з іншим братом Мстиславом ходив за дорученням Рюрика у похід на половців (“Всеволод Ярославич из Лучьска с братом Мстиславом”[176]).

Цікаво, що в цих подіях не приймає участі Роман Мстиславич, незважаючи на свій шлюб з дочкою Рюрика. Можливо, це пояснюється якимись ускладненнями у взаєминах тестя і зятя. Не виключено, що відсутність допомоги Романа Рюрику була пов’язана і з нестабільною ситуацією в Західній Волині. З кінця 70-х років Святослав Мстиславич знову відновив свої претензії на верховенство в краї, захопив після смерті Василька Ярополковича Берестя і, можливо, Бузьк. Це не могло не викликати неспокій і у белзького князя Всеволода, оскільки розширення володінь червенського князя призводило до оточення ними з усіх боків його Белзького князівства.

Між нащадками Мстислава Ізяславича виникли суперечки, завершальна фаза яких у певній мірі була висвітлена польських хроністом Вінцентієм Кадлубком при описі подій у Бересті на початку 80-х років XII ст. Цей опис дуже цікавий для нас, бо проливає світло на дуже важливий етап життя нашого героя князя Романа. У восьмому розділі четвертої книги своєї хроніки Вінцентій пише про амбіційні плани свого сеньйора краківського князя Казимира II, який “Russiae nonnullas ibet accedere provincias: Premislien- sem cum oppidis contingentibus, Wladimi­riensem cum ducatus integritate, Brescze cum omni suorum incolatu, Drohiczyn sum sorum universitate (деякі провінції Руссії наказав захопити: Перемишль з містами, що до нього належали, Володимир з усім князівством, Берестя з населенням, що до нього відноситься, а також Дорогичин з усім, що йому належить)”.[177]

Безумовно, в тексті джерела йшлося про певні політичні плани, які навряд чи міг реально здійснити польський володар. Кадлубек, за думкою Н.І.Щавелевої, допускає перебільшення, бо “мова йде не про завоювання цих земель, а про надання підтримки правлячим там князів”.[178] Таке пояснення, на наш погляд, дещо спрощує справу, оскільки подальші події саме свідчать про цілеспрямовані дії Казимира саме до реалізації прокламованих хроністом планів, причому тут краківський двір далеко не обмежувався тільки дипломатичними засобами. В цьому переліку названо три волинські і одне галицьке удільне князівства, територія яких буде привертати увагу малопольської верхівки і у більш пізній час. В цих планах, до речі, простежується прагнення Кракова взяти під контроль весь західнобузький торговельний шлях. Розглядаючи концепцію праці Вінцентія, польський дослідник А.Грабський пише, що Кадлубек “прагнув показати найдавнішу генеалогію залежності Русі від польської держави, тобто генеалогію такого стану справ, до якого прагнув Казимир”.[179] Все це, безумовно, призводило до негативного трактування подій, позначалося на загальному ставленні Кадлубка до сусідів, яких він малює в своїй праці дуже темними фарбами.

Події в Бересті

1182 р. Казимир здійснює напад на Берестя, щоб повернути туди князя, якого нещодавно скинуло місцеве населення. На жаль, Вінцентій Кадлубек не дає достатньої інформації про те, що передувало цьому походові поляків на схід, однак розповідь хроніста піднімає певну завісу над подіями, аналіз яких допомагає вивченню політичних процесів на Волині. Польський хроніст пише: “Quam sororis suae primogenito, a fratribus per errorem eiecto, restituere instituit; matre, ob clandestinas odii causas, filium non esse mentiente, sed prolis desperatione suppositum. Quae res, etsi veritati praediudicium non pariat, apud plurimos tamen eius opinionem gravare visa est. Unde cives, indignum accerentes, quemdam spurium principibus debere principari, acerrime rebellant; sed etiam exercituum duces plurimum in illo scandalizantur (Вирішив (Казимир. – авт.) повернути (місто. – авт.) первородному синові своєї сестри (Агнеси. – авт.) через помилку відкинутого братами, бо мати через причини прихованої ненависті заявила буцім-то він не її син, а був підкладений їй, коли не було надії на нащадків. Ця обставина, хоча і не було проведено розслідування істини, багатьом здавалася такою, що плямувало її ім’я. Тому мешканці міста, вважаючи непристойним, щоб якийсь пасерб головував над іншими князями, рішуче збунтувалися, а більше всього вожді війська)”.[180]

В центрі уваги цього дуже цікавого фрагменту польської хроніки ми бачимо постать вдови князя Мстислава Ізяславича Агнеси, яка, судячи з джерела, в той час займалася активною політичною діяльністю. Текст дає додаткові підстави для сумнівів щодо законності походження Святослава, який під приводом саме цього факту зазнав опору з боку братів. Під останніми Кадлубек міг розуміти лише двох живих на той час синів Агнеси: Всеволода і Романа. Вони ж пізніше неодноразово будуть згадуватися на сторінках хроніки.

Події, описані Вінцентієм, безумовно, стосувалися не тільки порівняно невеликого Берестя, а фактично усієї Західної Волині, оскільки Святослав претендував на головування над цим регіоном. Про це прямо пише і сам Кадлубек. Під “вождями війська” хроніст, ймовірно, розумів представників волинського боярства. Відзначимо, що думку про те, що саме Святослав Мстиславич був ставлеником Казимира вперше висловив О.Бальцер, а пізніше цю позицію підтвердила Б.Кюрбіс.[181]

Про події у Бересті досить лаконічно розповідається у написаній під впливом Кадлубка “Великопольській хроніці”, але, на великий жаль, її автор об’єднав повідомлення про берестейський похід і розповідь про захоплення Галича Романом в 1189 р., про яке Вінцентій розповідає значно пізніше. Ян Длугош взагалі не писав про події в Бересті, але “берестейський сюжет” в значній мірі передано ним при описі історії першого оволодіння Галича Романом.[182] Необхідно зазначити. що різниця у викладі походу поляків на Берестя 1182 р. польськими хроністами негативно вплинуло на історіографічну традицію, не дивлячись на те, що ще А.Нарушевич писав про некоректність викладу подій в творах пізніх польських хроністів. Але на жаль, автор не помітив, що “перекручення” у викладі подій розпочав не Длугош, а автор “Великопольської хроніки”, якого він називає в дусі традицій того часу Богуфалом.[183] В сучасній історіографії Н.І.Щавелева, відзначивши відсутність опису берестейських подій у давньоруських літописах, висловила сумнів у їх реальності, проте факт відсутності інформації в одних джерелах не може бути аргументом для заперечення можливості конкретних історичних подій.[184] Наведений розгляд свідоцтва хроніки Кадлубка у комплексі з аналізом свідчень давньоруських джерел про події попереднього та наступного часу дає, навпаки, підстави для сприйняття подій у Бересті як реальні. Дуже важливо, що короткі повідомлення про події 1182 р. є і в польських “рочниках”. Зокрема, “Рочник краківський капітульний” повідомляє: “MCLXXXII dux Kazimirus devicit Ruthenos (1182 Князь Казимир переміг Рутенів)”.[185]

Тут слід також скорегувати і висновок, зроблений нами в попередніх працях, про “досить скромний і локальний характер подій у Бересті”.[186] Конфлікт мав далеко не локальний характер. Він був розвитком давнішніх прагнень червенського князя Святослава, який ще в 70-х роках намагався стати верховним князем у Західній Волині. Після смерті Василька Ярополковича, він захопив Берестя і прагнув підкорити інших місцевих князів, для чого хотів використати допомогу краківського князя Казимира. Невипадково, що в Західній Волині знайшлися сили, які виступили проти малопольського володаря та його союзника. Очолив їх белзький князь Всеволод Мстиславич.

Кадлубек пише, що після того, як поляки взяли в облогу Берестя, “adest namque dux Belsiae Wsewlodus cum pricipibus Laodimiriensium cum Galiciensium praecipuis, cum electis tibianeorum turmis, cum Parthorum millibus, urbis subsidio (на допомогу місту підходить Всеволод, князь Белза, з усіма князями володимирськими, з галицькими (воїнами. – авт), з відбірними найманими військами, з тисячами партів (половців. – авт.))”.[187]

У Володимирі в той час сидів, як ми знаємо, Роман Мстиславич, про що нижче розповість і сам Кадлубек, проте навряд чи під “володимирськими князями” слід розуміти лише князя з вказаного міста. Скоріше йшлося про “Володимирію”, тобто Волинь, група князів якої підтримали белзького князя та його галицьких союзників. Участь останніх, цілком можливо, свідчила про реальність зазіхань Малої Польщі на Перемишльську землю, про що вище йшлося. Це є також додатковим аргументом проти думки про локальний характер подій у Бересті.

Сам князь Роман, судячи з подальшого тексту польської хроніки, від військової конфронтації з поляками ухилився і вичікував подальшого розвитку подій. Така тактика принесла князеві бажаного результату. Казимиру, попри великій опір берестян, все ж таки вдалося захопити місто, знову посадити там Святослава, проте невдовзі того там було отруєно. “Exstinci provincia fratri eius, duci Laodimirie Romano, ratione obsequelae indulgetur a Casimiro (Провінцію загиблого Казимир, розраховуючи на підлеглість, віддає брату того (тобто Святослава. – авт.) князю Володимирії Роману)”,[188] – так завершує Вінцентій Кадлубек свою розповідь про берестейські події.[189]

Безумовно, ставлячи Романа на берестейський стіл Казимир сподівався отримати слухняного васала, проте вже найближчі події засвідчили марність цих розрахунків.[190] Зайнявши важливе у стратегічному відношенні, добре укріплене місто-фортецю на р. Мохнач, Роман Мстиславич став незабаром головним князем Західної Волині, оскільки перехопив ініціативу у енергійного молодшого брата Всеволода і позбувшись не менш енергійного старшого брата Святослава. Контроль над Берестям Роман використав для зміцнення своїх позицій в басейні Західного Бугу, який входив в зону інтересів як Малопольського, так і Мазовецького князівств сусідньої Польщі.

На користь нашого висновку про зростання політичної ваги князя Романа свідчить той факт, що в 1184 р. під час чергового конфлікту з галицьким володарем Ярославом Володимировичем саме до нього по допомогу звертається його син Володимир. Проте і в даному випадку Роман показав свою обачливість та розсудливість, коли вирішив відмовити молодому княжичу. Літопис пояснює цей крок Мстиславича побоюванням дій у відповідь галицького князя. Дійсно, це могло бути причиною відмови, проте, вочевидь вже тоді князь Роман Мстиславич будував далекосяжні плани втручання в справи сусіднього багатого князівства і зовсім не хотів допомагати вірогідному, після смерті Ярослава, претенденту на трон в Галичині.

Літопис розповідає: “Володимер приде преже ко Володимеру к Романови. Роман блюдяся отца его, не да ему опочити у себе”.[191] Володимир після цього марно шукав притулку і допомоги у белзького князя Всеволода Мстиславича, який нещодавно у берестейських подіях був союзником Ярослава Володимировича, згодом повернув до дорогобузького князя Інгваря Ярославича, проте і той також відмовив вигнанцю.

Важливо відзначити, що відмовивши сину Ярослава, Роман зумів не зіпсувати з ним особистих відносин, про що свідчить більш пізнє встановлення матримоніальних відносин між їх дітьми. Повертаючись до сюжету про Володимира, відзначимо, що після довгих митарств галицький князь так і не знайшов ні у кого військової допомоги. А притулок йому надав у Путивлі шурин князь Ігор Святославич, майбутній герой “Слова о полку Ігоревім”. Тут на Чернігівщині Володимир пробув два роки, доки в черговий раз не помирився з батьком Ярославом “Осмомислом”.[192]

Роман у “Слові о полку Ігоревім”

В літературі неодноразово зверталася увага до рядків “Слова о полку Ігоревім”, де йдеться про князя Романа: “А ты, буй Романе, и Мстиславе! Храбрая мысль носитъ вашъ умъ на дєло. Высоко плаваеши на дєло въ буести, яко соколъ на вєтрехъ ширяяся, хотя птицю въ буйстве одолєти. Суть бо у ваю желєзыи паробци подъ шеломы латиньскыми. Тъми тресну земля, и многы страны Хинова, Литва, Ятвязи, Деремела, и Половци сулици своя повръгоша, а главы своя подклониша подъ тыи мечи харалужныи”.[193]

До якого часу життя Романа Мстиславича має відношення цей уривок видатної давньоруської пам’ятки? Кого розуміє її автор під іменем Мстислава? Більшість дослідників вважає, що уривок стосується часу походу 1185 р. на половців, і під Мстиславом давньоруський книжник розумів луцького князя Мстислава “Німого”.[194] На думку М.Ф.Котляра, коментований текст – це пізня інтерполяція, оскільки Роман у 80-х роках не був ще визначним політичним діячем, який до того ж ще не здійснив якихось значних походів. Згаданий Мстислав, як вважає вчений, це скоріше за все Мстислав Мстиславич “Удатний” – новгородський, а на початку XIII ст. галицький князь, бо Мстислав “Німий” взагалі не був ніколи якоюсь видатною державною постаттю.[195]

Як нам здається, при розгляді цих сюжетів М.Ф.Котляр припускає деякої категоричності у підкреслюванні контрасту між Романом середини 80-х років і Романом більш пізнього часу. Вчений вважає, що Мстислав “Німий” не міг потрапити до галереї князів, описаних у “Слові о полку Ігоревім”, проте тоді стає неясним як туди потрапив його брат Інгвар. Останній, хоча і був декілька разів князем-намісником у Києві, однак також не був якоюсь авторитетною політичною фігурою на Русі.

Не ставлячи під сумнів можливість розуміння уривку пам’ятки, запропоновану М.Ф.Котлярем, висловлюємо свій, компромісний варіант розуміння тексту. А саме, до фрагменту “Слова о полку Ігоревім” попали всі основні південноруські князі (крім чернігівських та рязанських Ольговичів), або володарі з інших регіонів Русі (наприклад, Всеволод суздальський), котрі мали вплив на ситуацію в Південній Русі.

Ясна річ, що опис цих князів у середньовічній пам’ятці набув гіперболічного та узагальнюючого характеру. Згадаймо, як висвітлив давньоруський книжник Ярослава Володимировича галицького, хоча в 70-80-х роках сила цього князя значно похитнулася.[196] А 1 жовтня 1187 р. він взагалі помер. З конкретних фактів по відношенню до цього князя автор “Слово о полку Ігоревім” пише про те, що володів він територією до низин Дунаю, хоча це не підтверджується науковими дослідженнями.[197]

Вірогідно, що автор “Слова о полку Ігоревім” перераховує всіх “земельних” (тобто відносно суверенних) князів Русі, які так чи інакше перебували у взаємодії з половецьким степом.[198] Якщо це так, то можна припускати, що на чолі Східноволинського князівства з центром у Луцьку в той час стояв Мстислав Ярославич. Роман Мстиславич у середині 80-х років ще не був видатним політичним діячем, проте він вже не був другорядним давньоруським князем. Князь формально ще не перетворився на головного волинського князя, але почав у рамках Волині боротьбу за приєднання до володимирського домену інших територій. І союзниками Романа в цьому стали перш за все двоюрідні брати – східноволинські князі Мстислав “Німий” і, вірогідно, Інгвар Ярославич. Л.В.Войтович вважає, що означені князі були сюзеренами Волині, але ця теза не підкріплена серйозими доказами.[199] Пізніше наприкінці 90-х років останній не тільки стає головним серед східноволинських князів, а й попадає в залежність від володимиро-волинського князя. Саме цим пояснюється активна участь Інгваря в київській політиці Романа на початку XIII ст.

Відгомін дружніх зв’язків родин Мстислава і Романа має місце в подіях вже XIII ст… Так, після жорстокої Калкської битви (1223 р.) саме дядька Данила, сина князя Романа Мстиславича, Мстислав Ярославич, ризикуючи життям прийшов на допомогу племінникові.[200] Пізніше в 1227 р. князь передав свою вотчину Данилові і доручив тому опікувати сина Івана.[201]

Приєднання Берестя до Володимирського князівства, на що вже зверталась увага, відкривало шлях для Романа по встановленню контролю над важливим бузьким торговельним шляхом. В 90-х роках Роман буде вести боротьбу за оволодіння середньою течією Західного Бугу. Але ці кроки були неможливими без попереднього контролю над басейном верхів’я цієї ріки. І тут ми пошлемося на більш пізню літописну статтю під 1215 р., де перераховуються міста фортеці на крайньому заході Волині і де підкреслюється, що це “вся Україна” (“… и прия (Данило, син Романа. – авт.) Берестий, и Угровеск, и Столп, Комов, и всю Украину”[202]).

На нашу думку, контекст літописної інформації свідчить, що мова тут йшла про порівняно нещодавно включену до складу Волині територію, де йшов процес “окняжіння”, “одержавлення”.[203] Здається, ці міста, крім Берестя, виникли саме за часів Романа Мстиславича,[204] і зразу ж стали відігравати значну роль як оборонна лінія на кордоні з Польщею і як плацдарм для поступової експансії Волині на північ.

Джерела, як ми бачили, дуже лаконічно висвітлюють волинський період життя Романа Мстиславича. Деякі висловлені думки з його біографії, і ми це визнаємо, мають інколи гіпотетичний характер. Однак у нас є всі підстави стверджувати, що саме в цей час Роман став значною політичною фігурою на Волині.

Вже тоді він показав себе політиком, який тверезо оцінював свої можливості. Роман не прагнув підкорити собі інших волинських князів, розуміючи, що ця боротьба підірве його сили, а йшов шляхом різнопланових дипломатичних комбінацій. Володимиро-волинський князь готував фундамент для здійснення важливої справи у своїй політичній кар’єрі – стати князем у сусідній Галичині.

Галичина в історичному розвитку Русі

Зі смертю у жовтні 1187 р. Ярослава Володимировича полум’я громадянської війни, що тліло у Галичині протягом п’ятнадцяти років, роздмухалося по всьому краї і невдовзі іскри від нього розлетілися по всій південній Русі, запалюючи нові вогнища міжкнязівських усобиць. Перед тим, як дати опис складних для розуміння подій у Південно-Західній Русі, ролі в них князя Романа Мстиславича, є необхідність навести короткий нарис історії Галицької землі, її місця в розвитку Русі.

Історична Галичина формувалася на землях східнослов’янських племен хорватів, які охоплювали значну територію від річки Сан на заході вздовж Дністра до річки Збруч на південному сході. Вже на початку X ст. хорвати приймали участь у поході князя Олега на Царгород, але скоріше за все мова тоді йшла про союзницькі відносини підкарпатського союзу з Руссю. Відомості про включення цих земель до сфери впливу Київської держави відносяться до другої половини X ст.

Під 981 р. князю Володимиру Святославичу вдалося завоювати одне з хорватських міст Перемишль. Саме під цим роком давьоруський літопис повідомляє: “Иде Володимеръ к Ляхомъ и зая грады их, Перемышль, Червенъ и ины грады, иже суть и до сего дне подъ Русью”. Згодом під 992/993 р. літопис інформує про велику війну київського князя з хорватами, яка, на нашу думку, завершилася перемогою київського володаря.[205]

В подальший час у літопису, який зосереджує увагу в основному на описі подій у Південній Русі, довгий час майже не зустрічаються повідомлення про події у південно-західному регіоні східнослов’янського світу. Нам лише відомо, що район довкола Перемишля (частина так званих “Червенських градів”) у 1018 р. був захоплений Польщею і в 1031 р. відвойований Руссю.[206] Все це дає підставу вважати, що довгий час значна частина хорватського району лише номінально підкорялася Києву.[207]

Становище в краї змінюється у другій половині XI ст., коли у Прикарпатті з’являються сини князя Ростислава Володимировича, онуки старшого сина Ярослава, який помер в 1052 р. в Новгороді: Рюрик, Володар та Василько. М.С.Грушевський вважав, що Ярослав Володимирович віддав територію “Червенських градів” Ростиславу Володимировичу: “Одинокий звістний нам син Володимира Ростислав був в момент смерти Ярослава вже не малий і дід не міг би його лишити без уділу”. Звідси, на думку вченого, в 1064 р. він втік, вірогідно під тиском дядьків, в Тмутаракань. Саме належність “Червенських градів” Ростиславу пояснює появу тут значно пізніше трьох синів Ростислава.[208]

Визнаючи логічність такого погляду, необхідно зазначити, що до періоду другої половини XI ст. вже не можна застосовувати поняття “Червенські гради”, оскільки північна частина означеної території вже була складовою Волині, яка значно швидше на той час формувалася в адміністативно-політичному плані, ніж Галичина. Становлення останньої завершилося лише в 40-х роках XII ст.

В князівській родині Рюриковичів Ростиславичі були князями-ізгоями, а саме не могли за нормами династичних правил, які встановили на Русі старші сини Ярослава Володимировича Ізяслав, Святослав та Всеволод, претендувати на Київ. У той же час Ростиславичи не тільки прагнули зміцнити свої позиції в Прикарпатті, а й посилити свій контроль на Волинь, де князював син Ізяслава Ярославича Ярополк.[209]

Тоді ж спостерігається процес формування державно-князівської території володінь Ростиславичів. На чолі їх стояв перемишльський князь Рюрик, а після його смерті його стіл зайняв Володар. На жаль, нам невідомо з джерел, де сидів останній до смерті брата, проте можна припустити, що цим містом був Звенігород, який у першій половині XII ст. був відомий як столиця удільного князівства. Василько Ростиславич володів Теребовлем. Теребовльська та Звенігородська земля, за нашою думкою, сформувалися як князівські володіння у другій половині XI ст. Вірогідно, що Перемишльська, Теребовльська та Звенігородська землі до другої чверті XII ст. ще не були єдиним земельним об’єднанням, тобто про Галичину як компактну державно-адміністративну одиницю в складі Русі можна говорити лише з першої половини XII ст.

На князівських з’їздах в Любачеві (1097 р.) та Витичеві (1100 р.), як справедливо зазначає М.Ф.Котляр, вказані землі в Прикарпатті були визнані родинними володіннями Ростиславичів.[210] Однак, не дивлячись на це, Володарю та Васильку прийшлося вести за відстоювання своїх прав гостру боротьбу у першій чверті XII ст. з Володимиром “Мономахом” та польським князем Болеславом III Криворо- тим.[211]

Процес формування Галичини продовжувався і в подальший час, що було пов’язано у значній мірі із значною некомпактністю цих східнослов’янських територій, які до середини XII ст. не являли собою єдиного комплексу. Лише в 40-х роках XII ст., коли центром краю став Галич, відбулося поступове об’єднання прикарпатських (галицьких) земель під владою сина Володаря Володимира (Володимирка). Цей князь, спираючись на підтримку місцевого боярства, прагнув не тільки зміцнити своє князівство, відбити зазіхання на нього з боку іноземців (перш за все угорців), а й активно впливати на перебіг політичних подій в Південній Русі.

Цю політику у перші роки правління продовжував і його син Ярослав (1153–1187 рр.). Однак посилення Галицького князівства автоматично вело до зростання могутності його панівного прошарку – боярства, яке в силу не тільки економічних обставин, а й за сприянням природно-ландшафтних факторів мало відносно сильну владу у свої володіннях. Тому невипадково, починаючи з 70-х років XII ст., як ми вже вище коротко згадували, між князем Ярославом і представниками галицької магнатерії виникають конфлікти.

Галицькі бояри під час цих конфронтацій вміло користувались негараздами, що виникали у князівській родині. Події в Галичі не були таємницею для сусідніх князів, які, безумовно, цікавились розвитком ситуації у прикарпатському краї. Про це яскраво свідчить історія третього “ходіння по муках” Володимира Ярославича, законного спадкоємця Ярослава Володимировича.

В 1184 р. він шукав допомоги або притулку у Романа Мстиславича у Володимирі-Волинському, згодом побував у Інгваря Ярославича у Дорогобужі, у Святослава Юрійовича в Турові, у Давида Ростиславича в Смоленську, у Всеволода Юрійовича в Суздалі.[212] Цікаво, що, з одного боку. ніхто з цих князів йому не допоміг, але, з іншого – ніхто і не захопив, щоби передати батькові. Це можна пояснити вичікуванням цих князів можливого розвитку подій у Галичі.

Після двох років перебування в Путивлі місцевому князеві Ігорю Святославичу (герою видатної давньоруської пам’ятки літератури) вдалося примирити батька з сином. Літопис повідомляє. що до Галича Ігор Святославич “посла с ним (Володимиром. – авт.) на свого зятя Рюрикова Святослава”,[213] який, ймовір- но, повинен був виконати дипломатичні функції у плані примирення батька з сином. Поява Володимира Ярославича в 1186 р. у Галичі, можливо, була викликана зміною тут ситуації. Вірогідно. що неабияке значення тут мала хвороба батька.

Дуже показово, що саме тоді зростає увага до Галичини і в сусідніх країнах. Про претензії на галицький Перемишль заявляє краківський князь Кази- мир II, а угорський король Бела III (1172–1196 рр.) проголошує себе “славетним королем Угорщини, Далмації, Рами та Галіції”.[214]

Війна за галицьку спадщину

Напередодні смерті Ярослав зробив спробу підняти вагу своїх спільників на політичних терезах Галичини. У Галичі відбувся з’їзд найбільш могутніх бояр, де його учасники погодилися на передачу галицького столу позашлюбному сину Ярослава Олегові, а Володимиру було надано лише Перемишль. Всі учасники зібрання були примушені здійснити хресне цілування на вірність князівській волі.[215]

Вимушена єдність галицької магнатерії продовжувалася недовго. В Галичині незабаром утворилося декілька угруповань, які орієнтувалися на різних політичних діячів. Зазначимо одразу, що серед них менше всіх прихильників мав саме Олег, який невдовзі був скинутий зі столу. Літопис з цього приводу пише: “Быс мятеж велик в Галичкой земли, и сдумав же мужи Галичкыи с Володимером, переступиша хрстное целование и выгнаша Олга из Галича, и бежа Олег оттуда во Вручий к Рюрикови, а Володимер сяде на столе деда своего и отца своего”.[216]

Поява законного з позиції князівського права спадкоємця на галицькому столі ще більше розхитало, а не стабілізувало ситуацію. До Галичини привертають увагу чимало південноруських князів, і одне з перших місць у цьому політичному змаганні зразу ж зайняв волинський князь Роман Мстиславич. Князь Роман, безумовно, розумів, що він не має підстав для відкритого протистояння тут новому галицькому князю.

У реалізації політичних планів Романа щодо Галичини, а у подальшому у процесі зміцнення взагалі позицій у Південній Русі неабияке значення мали міжкнязівські взаємини волинського князя. Через це повернемося знову до теми про родинні зв’язки Романа Мстиславича. Першою жінкою волинського володаря була дочка Рюрика Ростиславича Предслава. Якщо згадати, що це був той Рюрик, який прийшов на зміну Романа до Новгорода Великого, то можна зрозуміти, що цей представник смоленських Ростиславичів вже на зорі політичної кар’єри молодого Романа навряд чи був для нього прийнятною постаттю.

Проте у політиці особисті симпатії часто-густо відходять на другий план, і у нас є всі підстави гадати, що невдовзі Рюрик і родина Романа знайшли спільну мову і, навіть, пішли на укладення матримоніального союзу двох князівських кланів. У 1188 р. Роман від цього шлюбу вже мав відносно дорослу дочку Феодору, оскільки саме тоді видав її заміж.[217] З цього випливає, що волинський князь одружився після 1170 р. і не пізніше 1173 р… Важливою подією, що могло сприяти укладенню шлюбу могло бути зайняття Києва Рюриком.

Саме у 1173 р., коли представник смоленської династії став київським князем, можливо під впливом дядька Ярослава Ізяславича, який, безумовно, хотів якимось чином нейтралізувати чи перетягнути на свій бік князя Рюрика, і виникла ідея одруження Романа. На цей час у молодого кнзязя вже “загоїлися рани” від новгородського конфлікту з Рюриком Ростиславичем. Після 1173 р. оформлення шлюбу виглядає менш вірогідним. Крім Феодори, Роман мав від Предслави ще дві дочки, ім’я однієї з яких ми знаємо, – Соломія.

Більш важливим щодо реалізації широких політичних планів Романа мала віддалена його спорідне- ність з чернігівським князем Святославом Всеволодовичем, син якого Всеволод був одружений з дочкою польського володаря Казимира II Справедливого, племінниці матері волинського князя Агнеси. “В то же лето (1178 р. – авт.), – пише літопис, – приведе Святослав за Всеволода за середнего сына жену из ляхов Казимерну во Филипове говенье”.[218] Зазначимо, що ця кревність мала велике значення у стосунках цих князівських родин у більш пізній час, а саме вже на початку XIII ст. Тоді згаданий вище Всеволод Святославич, котрий на той час був київським князем і мав прізвисько “Чермний”, надавав підтримку синам Романа Данилові та Васильку.[219]

Літопис повідомляє, що невдовзі після зайняття галицького столу Володимиром Роман вирішив віддати дочку Феодору заміж за сина володаря сусідного князівства. “Роман же Володимерьскыи Мьстиславичь сватася с ним (Володимиром Ярославичем. – авт.), и за дщерь свою за сына его старейшего (Василька. – авт.)”.[220] Цей шлюб у подальшому давав Мстиславичу додаткові козирі у його претензіях на Галич.

М.Баумгартен та М.Ф.Котляр вважають, що сини Володимира Ярославича не були повноправними претендентами на галицьку спадщину, бо народилися від попаді.[221] Проте, на наш погляд, старші сини галицького князя Василько і Володимир народилися від законного шлюбу Володимира Ярославича з Болеславною, дочкою Святослава Всеволодовича, який було укладено аж в 1167 р.[222]

Одночасно, за словами давньоруського книжника, “Роман же слашет без опаса к мужемь Галичькым, подтыкая их на князя своего, да быша выгнале из отчины своего, а самого быша прияли на княже- ние”.[223] В цьому напрямку Роман активно шукає собі спільників і поза межами Галичини, хоча ясно, що це було складне завдання. Багатий Галич привертав увагу і інших князів, котрі стояли на заваді намірів та прагнень волинського князя. Серед останніх, і в цьому нема нічого дивного, був і тесть Романа Рюрик Ростиславич, який, як ми бачили вище, надав в Овручі притулок іншому претенденту на галицький престол Олегу.[224] Відзначимо, щоб не повертатись до цієї теми, що після перевороту в Галичі в 1188 р. князь Олег Ярославич вже не повернувся у велику політику, а згодом взагалі він був отруєний.

Союзником Романа у галицьких справах в цей час став його дядько по матері Казимир II, у якого з самого початку князювання Володимира Ярославича в підкарпатському краї не склалися нормальних відносин з галицьким володарем. Вінцентій Кадлубек повідомляє, на жаль дуже коротко, що останній навіть здійснив в цей час декілька нападів на володіння польського князя. З приводу оцінки останніх подій в літературі є певні розбіжності.

Зокрема, Г.Лябуда вважає, що напади Володимира сталися пізніше, під час другого перебування князя на галицькому троні в 90-х роках XII ст., проте Б.Кюрбіс та Н.І.Щавелева доводять, на нашу думку справедливо, вірогідність свідоцтв краківського хроніста.[225]

Цікаво, що і польські, і давньоруські джерела майже в одному плані описують нового галицького князя, підкреслюють деякі його негативні схильності та звички. Польський хроніст Вінцентій Кадлубек повідомляє: “Hic siquidem, quodam temeritatis impetu, limites Casimiri cum latrunculis quondam irrepserat et raptas illustrium feminas, trans ultima barbarorum exterminia, iure praedocinii distraxerat. Defloratos taceo virginum flosculos, quosdam etiam immaturos (Колись він (Володимир. – авт.) неочіковано напав з розбійниками на землі Казимира, і, захопивши жінок у вельмож, увозив їх як трофеї у варварські землі. Я вже мовчу про понищені квіти дівочості, чимало з якихі ще не встигли дозріти)”.[226] Важливо відзначити, що цей напад було здійснено на свято Успіння, що є додатковим аргументом на користь реальності свідоцтва. У літопису відзначаються також насильницькі дії князя Володимира Ярославича по відношенню до жінок та дочок галицьких бояр.[227]

1188 р. у Південно-Західній Русі розпочинається війна за галицьку спадщину, за галицький стіл. Подібні війни у ту добу не були якоюсь новиною, вони були в дусі часу, логічним розвитком політичного життя тодішнього суспільства. Проте сама ця війна була особливо жорстокою і тривалою. Дуже швидко вона переросла межі не тільки Галичини, а й Русі, оскільки в неї втрутилися монархи і магнати країн Центральної Європи.

Державний устрій удільної Русі

Перш, ніж безпосередньо зупинитися на подіях цієї війни, необхідно, хоча б у загальних рисах, зупинитися на оцінці цього періоду історії Русі в літературі, висвітлити питання, як розглядаються сучасними дослідниками державний лад і система міжкнязівських відносин в країні наприкінці XII ст. Однією з найбільш поширених точок зору з цієї теми є позиція істориків, що внаслідок прогресу феодальних відносин в цей час, говорячи словами Б.О.Рибакова, “Київська Русь розпалася на півтора десятки князівств”.[228]

В процесі формування нової державної структури, системи феодальних відносин виключну роль тепер починає відігравати боярство представники крупних феодальних землевласників. Висвітлюючи питання про місце Києва та київського центру у політичному житті Русі, вчений відзначає, що в той час виникає система дуумвірату, коли стольне місце контролювалося представниками різних князівських ліній, що повинно було запобігати виникненню усобиць між князями.[229]

Про систему співволодарювання князів у Києві пише і П.П.Толочко. Проте він вважає, що в XII ст. ще зберігалася загальноруська єдність, а Київ залишався центром політичного розвитку Русі.[230] Дещо інакше державна структура управління трактується Л.В.Черепніним, В.Т.Пашутом та М.Ф.Котлярем, які відзначають, що на Русі існував принцип спадковості володіння землями-князівствами, за винятком “Руської землі” (Київська, Переяславська і частково Чернігівська землі), що перетворилася у спільне володіння представників усієї династії східнослов’янських князів.[231]

О.П.Толочко, розглянувши систему державно-правових уявлень про князівських владу, доводить, що тоді на Русі існувало дві концепції державного устрою: одна висловлена в заповіті Ярослава Володимировича “Мудрого”, інша – у рішеннях з`їзду князів у Любечі. Із спроб примирення цих систем, на думку дослідника, і виникла ідея дуумвіратів.[232] Знайомство з реаліями політичного життя в Південній Русі дає підставу поставити під сумнів можливість реального існування будь-яких уявлень про колективний сюзеренітет в ідеологічному житті тодішнього суспільства.

Колективне володарювання у Києві представників різних князівських кланів виникло як наслідок суперництва їх за Київ. Тоді представники цих родин, спираючись на воєнну силу, знаходили необхідні політичні “аргументи” в залежності від досягнутих результатів. Часта зміна династій у Києві була не свідченням відсутності в князівській ідеології ідеї родинної спадковості Київської землі, а була закономірним підсумком конкретних реалій жорстокої боротьби за найбільш престижне володіння.

Причому безперспективність у змаганні за створення такої системи спадковості влади в Києві призводить до того, що поступово і найбільш могутні князі (старійшини своїх кланів) відмовляються сідати на трон у Києві, а ставлять там своїх менш сильних ставлеників. Ця ж нестабільність призводить і до виникнення “системи” співволодіння містом на Дніпрі, а також викликала появу практики “причастя”, коли більш-менш могутні князі хотіли взяти собі “шматок” від престижного київського домену.

Події на Галичині 80-х років також показують певну академічність і штучність спроб “теоретизувати” практику міжкнязівських відносин. Здавалося б ледь не сто років визнавалося право Ростиславичів на цю територію, причому тих Ростиславичів, котрі фактично були за походженням найстарішими князями Русі, бо походили від старшого сина Ярослава Володимировича “Мудрого” Володимира (помер у 1052 р.).[233] Однак після смерті Ярослава Володимировича “Осмомисла” події на Галичині кінця XII – першої половини XIII ст. мало чим відрізняються за характером від боротьби князів за Київ у середині і другій половині XII ст.

І в цей же час майже всі претенденти на Галич також досить активно висувають власні “аргументи” на право оволодіти цим містом. І слід зразу ж сказати, що з позиції Любецького з’їзду ні Роман, ні будь-хто інший з князів не мали права оспорювати Галич у Володимира Ярославича і його синів. Проте право і практика в котрий раз не співпали, і першим зробив спробу оспорити права Володимира, як ми вже зазначили вище, був його батько Ярослав, чим, безумовно, полегшив у подальшому підступи щодо Галича інших претендентів.

Боротьба за Галич наприкінці 80-х років XII ст.

При висвітленні політичних подій в Галичині наприкінці XII – першої половини XIII ст. літопис показує активну позицію в них “галицьких мужів”– боярства, проте інколи на підставі цих повідомлень складається уявлення про одностайність позицій галицького магнатства, що явно не відповідає конкретним історичним реаліям. Про різну орієнтацію боярства говорить літописна стаття під 1188 р., де розповідається про повстання “галицьких мужів” проти Володимира: “И восташа на князь свои и не смеша его изымати ни убити, зане не вси бяхуть в думе тои, бяхуть бо ся приятелев Володимеровы”.[234]

Отже, тут бачимо більш-менш чітко три угруповання боярства. Перше – рішучі противники нащадка Ярослава, що хотіли заточити або вбити Володимира, друга, найбільш численна, виступала за його вигнання, і, нарешті, третя (“приятелев Володимеровы”), це прихильники князя, які теж були достатньо могутніми. Саме на цю групу вельмож, без сумніву, спирався Володимир пізніше під час свого другого князювання в Галичині.

Володимир після вигнання відправився до Угорщини з якимсь військовим загоном, а також жінкою та двома синами. Як вважає М.Баумгартен, це були згадані вище старші сини галицького князя-вигнанця Василько та Володимир.[235] Цікаво, що перед вигнанням у Василька бояри забрали жінку Феодору і відправили її до батька Романа Мстиславича до Володимира.[236] Безумовно, що це сталося за домовленістю з волинським князем, оскільки ці бояри були його спільниками. У подальшому у джерелах ми не зустрінемо більше згадок про синів Володимира Ярославича, що дало підставу М.Баумгартену зробити вірогідне припущення про їх смерть в Угорщині.

Розповідаючи про ці події, І.В.Можейко – автор цікавої популярної книги “1185 рік (Схід – Захід)” – дає характеристику князю Роману та його діям, спрямованим на захоплення Галича: “Говорячи про Романа, літописи повідомляють, що він був дуже діяльний і заповзятливий, і якщо вже приймав рішення, то ніщо не могло його від цього відвернути, а от у виборі засобів для досягнення мети Роман не був перебірливим”.[237] Ми, безумовно, не прагнемо ідеалізувати ні Романа, ні методи його діяльності, проте хочемо зазначити, що засоби досягнення мети у князя не дуже відрізнялися в негативний бік від дій інших тогочасних середньовічних володарів.

Вигнавши Володимира, бояри – прихильники Романа – запросили волинського князя до Галича. Напередодні від’їзду до Галича Роман передав Володимир-Волинський брату Всеволоду. “Роман же даде брату Всеволоду Володимерь, откудь и крст к нему целова: боле ми того не надобе Володимерь”. Навряд чи тут мова йшла про просту відмову Романа від родинних володінь. Це виглядає дуже легковажним кроком для такого серйозного політика. Скоріше всього мова йшла про створення нового міжкнязівського “тандему” (типу угоди Мстислава і Ярослава Ізяславичів в 70-х роках XII ст.).

Один з братів боровся за зміцнення позицій в новому володінні, а інший повинен був зберігати спільні вотчинні землі. Це означало, що в разі успіху Романа в Галичі, той фактично не тільки ставав князем-сувереном над галицькими, а й залишався ним над волинськими землями. Проте цього разу, як покажуть наступні події, цій системі не судилося реалізуватися. Одночасно зазначимо, що від’їзд до Галича, відмова від Володимира не призвели до серйозної втрати позицій Романа на Волині.

“И въеха Роман в Галичь и сяде в Галичи княжа”, – пише літопис про вокняжіння князя Романа, дещо інакше в характерному для себе антируському дусі цю подію трактує Вінцентій, який вважає, що Галицьке “королівство” Роман отримав за заслуги від Казимира, який вигнав звідти Володимира.[238] Але незабаром князювання Романа Мстиславича у прикарпатському місті завершилося. До нового галицького князя дійшли чутки про те, що за Карпатами угорський князь організовує військову експедицію на Русь. Бела III, довідавшись від Володимира Ярославича про події на Русі, вирішив зреалізувати свої давнішні плани щодо Галичини.

Не маючи реальної можливості протистояти угорському війську, Роман разом із своїми спільниками залишає Галич. “И бежа (Роман. – авт.) из Галича в Володимерь”. Але тут на Волині Романа чекав ще один удар. Ворота рідного міста були перед ним зачинені (“И ту затворися брат у него в Володимере Всеволод”).[239] В таких умовах Роман, який, на нашу думку, сподівався знайти вдома сили для боротьби з угорцями, був вимушений думати про інше – про повернення втрачених на Волині позицій. Мова перш за все, вірогідно, йшла про важливість повернення володимирського трону як символу влади князя над Волинню, перш за все над Західною, де, без сумніву, у Романа і в цей час залишалися крупні володіння, які продовжували йому підкорятися. Перш за все, це стосувалося Берестейської і, вірогідно, Червенської волостей. Для приведення до послуху Всеволода Мстиславича Романові конче були потрібні союзники. З джерел відомо, що спочатку князь Роман звернувся до польських родичів. Але у Кракові він не знайшов підтримки, а тому був вимушений звернутися до тестя Рюрика Ростиславича.

Прагнучи перетворити Галичину на провінцію Угорського королівства, Бела III зразу ж почав орієнтуватися на тих бояр, які не хотіли бачити у себе на престолі сильного руського князя. “Король же въеха в Галичь, – пише літопис, – не посади в Володимера, но даде весь наряд галичанам и посади в немь сына своего Андрея”.[240] Очевидно, прихильники Бели та Андрія отримали привілеї, а деякі з них навіть увійшли до угорської адміністрації. Повертаючись додому, угорський король силою примусив йти за собою Володимира.

Під час перебування у Рюрика Роман та його волинські і галицькі союзники домовляються про спільні дії, проте вони були направлені не на повернення Володимира-Волинського, а спрямовані на боротьбу з угорцями. “Рюрик же пусти с ним (Романом. – авт.) сына своего (Ростислава. – авт.) и Славна Борисовича воеводу”, однак під Пліснеском полки Романа та Ростислава були розбиті.[241] Знову Роман поїхав до Кракова, проте Казимира не цікавив безудільний князь. Нова спроба домовитися з братом також не призвела до вирішення конфлікту.

Відмова Всеволода йти на якийсь компроміс поставила Романа Мстиславича в скрутне положення: втрачалася стратегічна ініціатива в Галичині, затяжка часу й кожна невдача відштовхувала від нього прихильників. І тут, навіть в досить складній ситуації, Роман показує свої неабиякі дипломатичні здібності. Не зумівши домовитися з однім дядьком у Кракові, він, знаючи і використовуючи суперництво між польськими князями, звертається до другого – великопольського Мешка Старого. Проте допомога останнього не дала результату. Невдача під час облоги Володимира, і Роман в черговий раз прямує до тестя Рюрика.[242]

Слід відзначити, що в цей час доля зятя Романа дуже хвилювала Рюрика, оскільки той хотів поширити свій вплив не тільки на Галичину, а й на Волинь.[243] Тому овруцький князь передає зятеві Торчеськ і надає військо для повернення Володимира. “Рюрик же да ему Торцькый, а на брата его насла с грозою на Всеволода. Всеволод же убояшася Рюрика, и ступися брату Роману Володимеря. Роман же еха в Володимерь, а Всеволод во Белз”.[244] Острах Всеволода перед Рюриком пояснювався досить великою силою і політичним авторитетом тестя Романа, який на той час був співправителем представника чернігівської династії Святослава Всеволодовича в Києві. Відзначимо, що, повернувши Володимир, Роман не наполягав на збереженні в своїх руках Торчеська, куди невдовзі Рюрик відправив сина Ростислава.

Увага Рюрика до подій у Південно-Західній Русі була викликана і його суперництвом із київським князем, представником чернігівської династії Святославом Всеволодовичем. Воно особливо проявилось саме в цей час. Угорці, прагнучи зміцнитися в Галичині, вирішили звернутися до засобів дипломатії: використати підтримку найбільш могутніх південноруських князів. Інтерес іноземців до себе, ясна річ, привернув не Рюрик, тоді фактичний покровитель та союзник ворога угорців Романа, а Святослав.

На початку 1189 р. до Святослава прийшло посольство від угорців, які запросили до Галича на переговори сина Святослава Гліба. Літопис з цього приводу пише, що “Святослав же утаився Рюрика, ухотяся творяше, яко же дадеть ему Галичь, и посла сына своего к королеви”.[245] Складно напевне уявити про що йшла мова на цих переговорах. Але можна припускати, судячи з тексту літопису, що тоді обговорювалися плани створення системи спільного контролю сторін над Галичиною.

Проте цим планам не судилося здійснитися, бо про таємну дипломатію Святослава та Гліба довідався Рюрик. Той звинуватив Святослава Всеволодовича у порушенні спільних угод. В боротьбі проти створення альянсу з угорцями Рюрик Ростиславич широко використовує “громадську думку”: в справу втрутилася церква. “Молвяшеть бо митрополит (Никифор. – авт.) Святославу и Рюрику: “Се иноплеменньници отяли отчину вашю, а лепо вы бы потрудили- ся”.[246] В Густинському літопису вміщено цікаве свідчення, що, крім вимоги боротьби з іноземцями, київський митрополит наполягав на передачі Галича Роману.[247] Враховуючи тісні зв’язки князя Рюрика та митрополита Никифора, ця інформація виглядає цілком реальною.

Звернення митрополита Никифора сприяло припиненню конфлікту київських дуумвірів, які з своїми полками вирушили до Прикарпаття. По дорозі Рюрик і Святослав почали “ділити шкуру невбитого ведмедя”: вирішувати кому буде належати після походу Галич. В літопису розповідається про прагнення Святослава стати одноосібним володарем “Руської землі”, для чого він “даяшеть Галичь Рюрику”. Останній в свою чергу повинен був віддати свої володіння довкола Києва (“… а собе (Святославу. – авт.) хотяшеть всеи Руской земли около Киева”[248]).

Така позиція, реалізація якої значно б посилювала Святослава Всеволодовича, перетворювала його в єдиного володаря Києва та Києвської землі, викликала невдоволення Рюрика, бо той не хотів “лишитися отчины”. Ймовірно, Рюрик, як і раніше, планував передати Галич Романові. Два наймогутніші на той час володарі Південної Русі розсварилися, а їх війська повернулися додому.

Не дочекавшись допомоги від сильних південноруських князів, галицькі бояри з антиугорського табору запорошують до себе молодого князя Ростислава Івановича (“Берладнича”). На цей раз претендент на галицький стіл мав незаперечні правові підстави виборювати Галичину. Ростислав був представником найстарішої гілки Ростиславичів: його дід Ростислав Володаревич був навіть старшим братом галицького князя Володимирка, батька Ярослава “Осмомис- ла”.[249]

У боротьбу за Галич вступив забутий всіма молодий князь, який довгі роки мешкав при дворі брата Рюрика смоленського князя Давида Ростиславича. Важливо відзначити, що Ростислав, судячи з усього, привернув, як ніхто з інших виборювачів Галича увагу і підтримку мешканців столиці Галичини. І тут, крім законності претензій на стіл, важливими моментами були неабиякі хоробрість і безкомпромісність в питаннях боротьби з іноземцями молодого князя.

В літопису звертається увага, що угорського королевича Андрія на той час підтримували лише ті бояри, родичів яких як заложників було вивезеного до Галича: “Мужи же Галичкии не бяхуть вси во одинои мысли, но чии бяхуть сынове и братьия у короля. То ти держахуся крепко по королевичи”.[250] Лише ціною величезних зусиль завойовникам на чолі з королевичем Андрієм вдалося подолати Ростислава, який був захоплений в полон і згодом отруєний,[251] проте суспільне напруження у Галичі досягло такої гостроти, що доля угорців тут була вже визначена. І тут на політичному обрії знову з’явилася постать Володимира Ярославича.

Дипломатія Володимира Ярославича

Розглядаючи літописне повідомлення про обставини повернення Володимира на батьківщину, невільно починаєш ставити під сумнів згадані вище критичні характеристики князя сучасниками. Дійсно, без певної вдачі, таланту, енергії йому навряд чи вдалося подолати величезні перешкоди на шляху до реалізації свої намірів.

Історія повернення Володимира Ярославича до Галича цікава і в іншому відношенні: її перебіг був пов'язаний з доволі широкою за географією дипломатією від Германської імперії до Суздальського князівства, володарі яких доклали чи не найважливіших дій у вирішенні питання про галицьку спадщину. Захопивши Галич і посадивши там королевича Андрія, угорський король Бела III обманув князя Володимира Ярославича, якому обіцяв допомогу, вивіз його до Угорщини і заточив у вежі.

Однак весною 1189 р. Володимир, розрізавши шатер на вежі і зробивши вірьовку, спустився з башти і утік. В цьому руському князеві сприяли два місцеві охоронця, яких він підкупив. Саме останні через невеликий час допомогли Володимиру дістатися до германського імператора Фрідріха I “Барбароси”. “Царь же (Фрідріх. – авт.), – розповідає літопис, – уведав есть сестричичь великому князю Всеволоду суждальскому ти прия его с любови и с великою чстью и преставя к нему мужь свои посла его Казимиру Ляхы, веля ему доправити Галича по своей воле. Ял бося бяшеть давати цареви по 2000 гривен сребра до года”.[252]

Думається, що обіцянка трибуту, а не родині зв’язки Володимира з Всеволодом вплинули на прихильне ставлення імператора до вигнанця. Фрідріх в той час не міг надати безпосередньої військової допомоги Володимиру, оскільки готувався прийняти участь у третьому хрестовому поході, однак доручив реалізацію намірів Володимира залежному від себе малопольському князю Казимиру.

Перш ніж продовжувати подальшу розповідь про події в Південно-Західної Русі, наведемо характеристику політичної ситуації в тогочасній Європі, що належить перу видатної дослідниці в галузі медієвістики О.А.Добіаш-Рождественської, авторки блискучої біографії англійського короля Ричарда I “Левове Серце”: “Європа кінця 1189 року під розливом третьої хрестоносної хвилі являє собою повну тривожного життя картину. Ні другий, ні згодом четвертий походи не змушують пригадати те, що пережито було в першому. Але третій був оточений тією ж урочистою всенародністю. Як сто років тому, на широких монастирських подвір'ях, у феодальних замках, на цвинтарях сільських церков і на міських площах не говорили ні про що, крім як про звістки, що приходили з Палестини. Численні знатні і незнатні воїни давно вже знаходилися на шляху в Палестину або висадилися на її берегах, поповнюючи ряди величезної армії, що зібралася у Акри і почала її облогу. Більш півсотні кораблів із півночі, що несуть ополчення норвежців, датчан, шведів і фризів, обігнули береги Іспанії. Фрідріх Барбаросса зі своєю німецькою армією торував собі шлях через гори і рівнини Малої Азії”.[253]

У серпні того ж року за наказом краківського князя Казимира воєвода Миколай направився з малопольським військом до Галича, вигнав звідти угорський гарнізон з королевичем Андрієм і посадив там Володимира Ярославича. В літературі при аналізі цієї події висловлюється думка, що цим походом на Русь Казимир порушив дружні відносини з Романом, а причини військової акції Кракова пояснюються тиском могутнього германського імператора Фрідріха I “Барбароси”.[254] Але така оцінка потребує певного уточнення.

Як ми бачили, ще у 1188 р. взаємини між краківським і волинським князями погіршилися, що було наслідком небажання малопольського князя допомагати Роману, який на той час докладав значних зусиль для посилення своїх позицій у Південно-Західній Русі. Тепер, використавши як привід доручення імператора допомогти Володимиру, польський князь вирішив втрутитися у події в Прикарпатті, де справи угорців різко погіршилися. При цьому польський князь, безумовно, прагнув реалізувати тут свої власні політичні інтереси: поширити на цей регіон польський вплив.[255]

Однак сподіванням Казимира не судилося здійснитися. Володимир і тепер показав здібності вести дипломатичні ігри, звернувшись за протегуванням до свого дяді суздальського князя Всеволода Юрійовича. Це було зроблено дуже завчасно, бо перший патрон галицького князя Фрідріх I знаходився у хрестовому поході (10 червня 1190 р. при переправі через невелику гірську річку Сальєф на кордоні Малої Азії та Сірії Фрідріх I потонув).

Володимир Ярославич визнав себе васалом північноруського володаря, який в цей час прагне зміцнити свої позиції на півдні Русі. Згідно літопису, Всеволод звернувся до всіх руських князів, польського та угорського монархів з вимогою відмовитися від зазіхань на Галич. “Всеволод же суждальский присла ко всим княземь и ко королеви в Ляхы и води я крсту на своем сестричиче Галича не искати николти же под ним. Володимер же утвердився в Галиче и оттоле не быс на нь никого же”.[256]

Ясна річ, що цей диктат могутнього суздальського князя (що був явно перебільшений літописцем!) стосувався і Романа, який був вимушений визнати факт повернення Володимира до Галича і на певний час відмовитися від свої політичних планів у Прикарпатті. Тому на початку 90-х років XII ст. Роман Мстиславич зосереджує свою увагу на зміцненні власних позицій на Волині, де йому вдалося відновити нормальні взаємини з амбіційним молодшим братом Всеволодом, белзьким князем, а також докласти зусиль на розвиток контактів з малопольським двором.

Увага до Польщі Романа пояснюється не тільки нещодавніми активними діями Казимира щодо Галича, а викликана великою зацікавленістю Кракова до розширення польських впливів у басейні Західного Бугу, де пересікалися їх інтереси з інтересами волинян. В своїй польській дипломатії волинський князь широко використовував своїх прихильників серед польських магнатів, діяв, виходячи з перебігу політичних процесів у самій західнослов'янській країні, де на межі 1190–1191 р. зросли опозиційні настрої по відношенню до Казимира II.

Особливе невдоволення серед малопольської знаті викликала експедиція польського війська до Галича, оскільки вона не принесла Кракову позитивних наслідків і погіршила взаємини Малопольського князівства з Угорщиною. Приводом для виступу могли стати і попередні напружені відносини малопольських магнатів з новим галицьким князем Володимиром. Ймовірно, що якісь зв’язки з цим опозиційним угрупованням підтримував Роман Мстиславич. В таких умовах Казимиру прийшлося відновити старі добрі відносини з волинськими володарями. Це примирення виявилося вчасним.

В 1191 р., скориставшись відсутністю Казимира у Кракові, місцеві вельможі на чолі з Генріхом Кетличем допомогли Мешку Старому та його сину Болеславу захопити Краків. І тут на допомогу прихильникам Казимира II прийшли волинські дружини на чолі з володимирським князем Романом та белзьким князем Всеволодом. Знаменно, що польській хроніст, який дуже тенденційно (на користь, ясна річ, князя Казимира) описує події, вимушений визнати, що тільки завдяки цій підтримці Казимиру вдалося вигнати Мешка з Кракова і розбити заколотників. “Audito siquidem, – пише Вінцентій Кадлубек, – Casi- mimirum revixisse, immo cum duce Laodimiriae Romano et principe Belsiae Wsewlodo cominus imminere, noctis compendio fugam ineunt Mesconidae (Прибічники Мешка, довідавшись, що Казимир знову набрав сили і навіть з князем володимирським Романом і князем белзьким Всеволодом загрожує їм, під покровом ночі відступають)”.[257]

Ян Длугош під 1191 р. доповнює інформацію Кадлубка, відзначаючи обставини, що передували заколоту Генріха Кетлича. Він повідомляє, що у переддень виступу краківських магнатів Казимир був на Русі, де виступив третейським суддею між Романом та Всеволодом, котрі сперечалися із-за кордонів між своїми володіннями.[258] Це свідоцтво для нас важливе, бо фіксує ще одну сторінку досить складних взаємин між волинськими володарями. Події 1191 р. сприяють зміцненню тісних взаємин Малої Польщі та Волині. Свідченням цього є те, що невдовзі після повернення до Кракова Казимир II захоплює Генріха Кетлича і відправляє його у вигнання на Русь до князя Романа.[259]

В 1192–1193 рр. малопольські війська Казимира вдерлися в землі ятвягів. Вінцентій Кадлубек називає їх “полещанами (Polexiani)”. Поява поляків в цьому регіони, безумовно, викликала неспокій у руських князів. Зокрема, з того ж джерела відомо, що на допомогу ятвягам прийшов невідомий на ім’я князь Дорогичина, місто якого нападники розорили. Джерела, на жаль, не повідомляють про конкретну реакцію на цей похід Романа, проте є всі підстави вважати, що вторгнення польських військ зачіпало інтереси Волині в Побужжі. Вірогідно, з певних тактичних обставин, однак, волинський князь все ж вирішив в цей час не загострювати відносин з західним сусідом.[260]

Події в Ятвягії не пройшли поза увагою і південноруських князів. як відомо, цей регіон протягом XII ст. постійно був у сфері інтересів Києва,[261] велику увагу до нього проявляв Рюрик Ростиславич. 1191 р. він разом з своїми родичами пінськими князями (друга дружина Рюрика Ганна була пінською княжною[262]) збирався в похід на Литву, який, проте, через весняну негоду зірвався. “Пошел (Рюрик. – авт.) на Литву и быс у Пинеску у тещи своея, тогда бо бяше свадба Ярополча, и быс тепло и стеча снег и нелзе бо им доити земли их (литовців. – авт.) и възвратишась въсвояси”.[263]

Під час, а може зразу ж після походу Казимира, а саме 1193 р. київський князь Рюрик Ростиславич знову збирається у похід проти сусідньої з Ятвягією Литви.[264] На нашу думку, цей похід треба розглядати як прагнення овруцького князя протистояти посиленню польського впливу у Прибалтиці. Польський дослідник К.Вілінський, навпаки, вважає, що похід Рюрика був спрямований на допомогу краківському князю у боротьбі з ятвягами,[265] проте джерела не підтверджують такий погляд.

Додаткову інформацію про мотивацію походу Рюрика дає В.М.Татіщев, в праці якого відзначається, що під час переговорів з чернігівським князем Святославом Ольговичем, Рюрик наголошував: “...мне нужно идти на Литву по прозьбе шурьев моих и полоцких”.[266] Військова акція Рюрика до Литви не відбулася через спалах напруженості на кордоні з половцями, з якими саме в цей час наприкінці XII – на початку XIII ст. різко загострилися взаємини.

Боротьба за гегемонію у Південній Русі

1194 р. став знаменним для політичного життя як Русі, так і Польщі. І перш за все це було пов’язано зі смертю у Києві Святослава Всеволодовича, а у Кракові – Казимира II “Справедливого”. Певний “вакуум” влади, що виник у стольних містах обох країн, створював фундамент як для нових усобиць, так і перспективи для посилення політичних позицій інших князів, у тому числі і, як виявилося, у першу чергу для волинського князя Романа.

Після смерті Святослава князем у Києві став Рюрик. Цим, як не дивно, останній виконав волю померлого, який перед смертю постригся у ченці і викликав до столиці Рюрика (“… и веля ся постриги в черньци и после по Рюрика и преставися”[267]). Досвід управління “Руською землею” разом з Святославом показував Рюрику, що для створення стабільної князівської влади у столиці новому князеві слід було знайти співправителя.

Тому навесні 1195 р. Рюрик запрошує до Києва свого брата смоленського князя Давида Ростиславича. “Посла Рюрик по брате своего по Давыда к Смоленьску, река ему: “Се брате се бе осталася старейши всех в Руськои земли, а поеди ко мне Кыеве, что будеть на Рускои земли думы и о братье своем о Володимери племени”. Після тривалого перебування в Києві Давид “с братом своим ряды вся уконча о Рускои земле и братье своеи о Володимере племени и иде Давыд во свой Смоленск”.[268]

Ми не знаємо змісту домовленості між новими дуумвірами, але, вірогідно, розмова між ними йшла про володарів київським “причастям” – волостями в Київській (“Руській”) землі. Крім Ростислава Рюриковича, який сидів у Білгороді, таким володарем став Роман Мстиславич, котрому були передані міста Торчеськ (яким Роман вже недовго володів наприкінці 80-х рр.), Треполь, Корсунь, Богуслав, Канів.

Всі ці міста входили до так званої “Торчеської волості” (території, де мешкали “Чорні клобуки”) – слов’яно-тюркської волості на півдні Київщини в Пороссі. Зазначимо, що під назвою “чорних клобуків” давньоруські джерела згадують представників близьких за етнічним та мовним походженням кочівників, які наприкінці XI – на початку XII ст. під тиском половецьких орд перейшли на службу до південноруських князів. Основна маса цих племен (торків, печенігів, берендеїв, бастиїв, коуїв, турпеїв) мешкала в басейні р. Рось. “Чорні клобуки” постійно виконували різні військові функції, охороняли південний кордон Русі від нападів зі степу, брали активну участь у походах східнослов’янських володарів проти половців, були учасниками міжкнязівських війн на Русі.

Центром об’єднання “Чорних клобуків” було місто Торчеськ, що виникло в 1086 р. і названо за іменем найбільшого з племен тюркських конфедератів південноруських князів – торків. Сама ця територія, де мешкали союзники русів, мала назву Торчеська волость. Київські князі неодноразово використовували “чорних клобуків” у міжусобних війнах з сусідніми князями. Під час походів вони нерідко виставляли загони до 6 тис. воїнів. У політичній боротьбі вони частіше всього орієнтувалися на більш сильних князів, але прагнули виступати на боці старших Мономаховичів і не дуже довіряли чернігівським Ольговичам.[269] Добрі стосунки з торками та іншими кочівниками Поросся відіграють велику роль у подальшій діяльності князя Романа. До цього необхідно додати, що одержання “причастя” в “Руській землі” значно підвищувало його політичну вагу, давало підстави в майбутньому висувати претензії на київський престол.

Посилення на півдні Русі Рюрика та його родичів викликало невдоволення суздальського князя Всеволода Юрійовича, який з часів повернення до Галича Володимира Ярославича прагнув диктувати свою волю південноруським володарям, роздмухуючи між ними ворожнечу. Влітку 1195 р. Всеволод заявив про свої претензії на старійшинство серед Рюриковичів і став вимагати від Рюрика передачі йому володінь Романа.[270]

Отже, крім того, що Всеволод фактично прагнув стати також співправителем Рюрика,[271] він добивався інших важливих цілей, а саме усунення небезпечного конкурента – Романа – з “Руської землі” і одночасно створював підгрунтя для виникнення конфлікту зятя з тестем, між якими в попередній час була дуже тісна взаємодія.[272]

Мотиви дій суздальського князя були прекрасно зрозумілі Рюрику. Той запропонував суздальському князю іншу волость, проте північноруський володар рішуче відмовився і навіть став погрожувати Рюрику війною.[273] Збентеженому Рюрику Ростиславичу прийшлося вступити в переговори із зятем, якому тесть порадив взяти інше володіння в “Руській землі”. Дізнавшись від посла київського князя про скрутне положення родича, Роман Мстиславич погодився з пропозицією Рюрика. Але невдовзі Всеволод Юрійович вдався до чергової інтриги, що викликала різке обурення у князя Романа. Отримавши серед інших володінь Романа Мстиславича Торчеськ, Всеволод передав його синові Рюрика, котрий був зятем суздальського князя – Ростиславу (останній був одружений на дочці Всеволода Анастасії).

Київський князь прагнув довести свою непричетність до цієї передачі, однак Роман вирішив, що ці дії вчинено проти нього за домовленістю Рюрика і Всеволода, образився на тестя і відмовився приймати від київського князя іншу волость.[274] Отже, план суздальського князя посилити свій вплив на півдні Русі та посварити між собою найбільш сильних місцевих князів вдався.

Невдовзі Роман збирає у Володимирі-Волинському боярську раду, на якій обговорюється питання боротьби з Рюриком Ростиславичем. Після цього волинський князь посилає до чернігівських Ольговичів послів, які запропонували від імені волинського князя місцевому володареві брату згаданого вище Святослава Ярославу Всеволодовичу стати київським князем. “Роман, – пише літопис, – отступился ко Ольговичемь, и поводить Ярослава на старшинство”.[275]

Питання про чернігівських союзників князя Романа у певній мірі дозволяє з’ясувати літописна стаття під 1194 р., де розповідається про запрошення тодішнім київським князем Святославом Всеволодовичем найближчих родичів у похід проти рязанських князів, а саме Ярослава, Ігоря та Всеволода. Всі вони належали до клану Ольговичів, однак перший був Святославу рідним братом, а два інші (Святославичі) – двоюрідні.

Персона Ігоря Святославича у контексті подальшої історії Галичини початку XIII ст. буде дуже важливою, оскільки його жінка Єфросінья була рідною сестрою галицького князя Володимира і після смерті останнього стане чи не єдиним законним спадкоємцем галицького столу.[276] Після смерті Святослава Ярослав Всеволодович очолив клан чернігівських Ольговичів. Всеволод Ярославич (відомий “Буй Тур Всеволод” “Слова о полку Ігоревім”) помер 17 травня 1196 р.

Політичний конфлікт Романа з Рюриком переріс у родинну драму. Згідно повідомлення суздальського літопису, Роман вирішив розлучитися з жінкою Предславою Рюриківною (“Роман поча пущати дчерь Рюрикову, хотяшеть постричи”[277]). Про розрив волинського князя з дружиною пише і польський хроніст Вінцентій Кадлубек.[278]

Дізнавшись про переговори Романа з чернігівськими князями і не сподіваючись на власні сили, Рюрик Ростиславич звертається за підтримкою в Суздаль, а сам відсилає до Володимира-Волинського хресні грамоти, що означало розрив його відносин з Романом. Відчуваючи реальну небезпеку для себе, князь Роман наприкінці серпня – на початку вересня 1195 р. вирушає до Кракова, де сиділи його двоюрідні по матері брати малолітні сини Казимира “Справедливого” Лешко та Конрад та їх мати вдова Казимира Олена Ростиславна, рідна сестра київського князя Рюрика.

Князь Роман запропонував своїм малопольським союзникам виступити разом проти “кривдника” Рюрика, однак ті в цей час знаходились під реальною загрозою втратити власний трон. Кракову знову загрожував Мешко Старий. “И рекохом, – пише літопис, – ему Казимеричи: мы быхом тобе раде помогле, но обидить нас стрый свои Межька, ищеть под нами волости а пережи оправи нас, а быхом быле вси Ляхове не раздно, но за одинемь быхом щитом быле с тобою и мьстили быхом обиды твоя”.[279]

Битва на річці Мозгаві

Через декілька днів, а може тижнів на початку вересня 1195 р. у Малу Польщу вступило волинське військо на чолі з Романом. Пояснюючи мотиви цього кроку волинського князя, хроніст Вінцентій Кадлубек пише: “Meminit namque idem Romanus, quanta erga se Casimiri fuerint beneficia, apud quem paene a cunabilis educatus, eodemque, quo fungitur, ab eo principatu est institutus. Sciebat etiam, illis (Лешко і Конрад. – авт.) excitis, suae radici securim imminere, hinc a Mescone, si vicerit, illinc (на Русі. – авт.) a principe de Kiow, cuius filiam repudiaverut (Роман пам’ятав, скільки добра зробив йому Казимир, у якого з колиски виховувався, про князівство, яким він правив завдяки наданню Казимира. Знав він, якщо вони загинуть, то йому загрожує сокира. Тут від Мешка, а там від київського князя, з дочкою якого він розвівся)”.[280]

Немає, мабуть, вже потреби в черговий раз говорити про упередженість Кадлубка, який безпідставно підкреслює моральну залежність Романа від Польщі, перебільшує ступінь загрози Роману з боку Мешка та Рюрика. У вересні 1195 р. реальна небезпека загрожувала лише молодим нащадкам Казимира II. Допомога краківським князям для Романа була важливою у перспективі подальшої боротьби з суперниками на Русі, а головне за все, для посилення впливу на Польщу, що мало значення, перш за все, для зміцнення позицій Волині в Забужжі. Цікаво, що напередодні походу Роман здійснив нараду з своїм оточенням, під час якої заявив про своє бажання допомогти краківським володарям, щоб останні в свою чергу отримали змогу підтримати його у боротьбі з Рюриком.

13 вересня 1195 р. біля містечка Єнджеків на 80 кілометрів північніше Кракова [281] на березі річки Мозгава відбулася запекла, жорстока битва між військами великопольського князя Мешка та його суперників Лешка, Конрада та Романа Мстиславича. Події на Мозгаві знайшли докладне, але неоднозначне висвітлення в джерелах. Кадлубек розповідає про величезні втрати ворогуючих сторін, про загибель сина Мешка Старого Болеслава, про тяжке поранення Романа. Останнє викликало смятіння в лавах волинян, котрі відступили з поля бою. Проте, як далі відповідає Вінцентій, великопольський князь, засмучений великим горем, також покинув поле битви.[282]

Непевна ситуація вимусила вночі єпископа Пелку розшукувати Романа, бо в таборі Казимировичів стали поширюватися чутки про загибель волинського союзника. Єпископ знаходить Романа, який, не дивлячись на власні рани і великі втрати волинян, погоджується повернутися на поле битви. Проте до відновлення бойових дій наступного дня справа не дійшла.

Київський літопис відзначає, що перед битвою Мешко запропонував Романові бути посередником між ним і племінниками, але той відмовився. Ця відмова, на нашу думку, була викликана розумінням волинського князя, що укладення будь-якої угоди між польськими володарями не призведе до стабільності в Польщі, не створить умови для посилення його впливу на краківських князів. “Роман же, – пише далі літопис, – не послушав их и ни муже своих и да ему полк и ударишася Ляхове с Русью и потопташа Межька Романа и избиша полку его Руси много и Ляхов своих (тобто війська союзників Романа Казимировичів. – авт.), а сам утече к Казимеричам в город (Краків. – авт.), и оттуда, вземше и, дружина его несоша к Володимерю”.[283]

В нашому дослідженні, присвяченому історії взаємовідносин Давньої Русі і Польщі, ми вже відзначали більшу об’єктивність при описі мозгавських подій польської хроніки у порівнянні з давньоруським літописом.[284] В першому розділі цієї книжки відзначалася велика упередженість у висвітленні постаті Романа Мстиславич клеврета Рюрика Ростиславича київського літописця Мойсея.

До цього слід додати, що книжник Мойсей багато в чому сприймав події в Польщі за наслідками їх для волинян: тяжким пораненням самого Романа, великими втратами у війську князя. Автори польських “рочників” дають близьку до опису Вінцентія Кадлубека характеристику бойових дій на річці Мозгаві. Більшість з них вважає, що у битві князь Лешко отримав перемогу над своїм великопольським суперником. Зокрема, “Рочник Траський” дає наступну інформацію: “1195. Bellum in Moscava inter Meschonem et Lestconem. Lestco prevaluit et Bolezlaus occiditur (Війна біля Мозгави між Мешком та Лешком. Лешко перемагає, а Болеслав гине)”, “Рочник краківський” повідомляє: “Tunc temporis bellum committitur inter Meskonem et Lestkonem. Lestko prevaluit, Boleslaus occiditur (В ті часи війна розпочинається між Мешком та Лешком. Лешко перемагає, Болеслав же гине)”. В обох пам’ятках, зрозуміло, мова йде про сина Мешка Болеслава, якого було смертельно поранено у битві. “Рочник гурношльонський” робить в своєму повідомленні наголос на участі в подіях князя Романа: “In Mescava bellum cum Romano rege fit (біля Мозгави відбулася війна з князем Романом)”.[285]

Необхідно визнати, якщо з військової точки зору ні одній з сторін у битві під Мозгавою не вдалося довести свою перевагу, то в політичному плані її результати були позитивними як для нащадків Казимира II, котрі зміцнили свої позиції у Малій Польщі,[286] так і для Романа, який посилив свій вплив на Краків, що надавало йому можливості для продовження боротьби як в південноруському регіоні, так і в забужському ареалі.

Повернувшись додому, Роман довідався, що зерна війни, кинуті ним, дали перші паростки: чернігівські Ольговичі розпочали війну з Рюриком Ростиславичем. Однак певний час сам Роман через великі втрати волинського війська у Польщі воювати з Рюриком та його прибічниками не міг. Тому Роман Мстиславич звернувся до київського князя та митрополита Никифора з пропозицією підписати мирну угоду. Переговори між князями (ймовірно, пізньою осінню 1195 р.) завершилися вдало, а Роман знову отримав причастя в Руській землі. “И да ему (Рюрик Ростиславич. – авт.), – пише київський літопис, – Полоны и полтъртака Корсуньского”.[287]

Це літописне повідомлення викликало певні труднощі для розуміння дослідників. Д.Зубрицький наївно вважав, що тартак – це млин, на якому пиляли дошки. З цього історик зробив висновок, що на річці Рось Роман отримав від Рюрика у володіння половину такого млина.[288] М.П.Погодін та В.Т.Пашуто вважають, що Роман одержав місто Полонний та половину Торчеська.[289] П.П.Толочко, використавши свідоцтво пізнього Московського літописного своду, де замість“полътърка корсуньскаго” записано “пол Търка Русскаго”, вважає, що воно не піддається взагалі задовільному розумінню.[290]

На наш погляд, слово “търк” (або “търтак”) має безпосередньо відношення до торків і означало Торчеську волость. Слово “Русский” (або “Корсуньский”) додатково доводить, що тут мова повинна йти про торчеські землі “Руської землі”(тобто Київщини), або Корсунську волость цієї землі.[291] Вірогідно, Роман отримав ту частину Поросся, які не належали Ростиславу Рюриковичу та Всеволоду Юрійовичу. Ці землі, ймовірно, належали князю Роману Мстиславичу до самої його смерті. Належність цих земель пояснює причини допомоги “чорних клобуків” Роману в 1202 р. під час походу князя на Київ. Вона ж давала підстави Мстиславичу претендувати на володарювання в місті на Дніпрі.

Всю зиму і весну 1196 р. воєнні дії вели, в основному, Ольговичі з прибічниками Рюрика. Роман зміцнював свої позиції на Волині, удільні князі якої як на заході, так і на сході попадають в залежність від Романа Мстиславича. В 1195 р. замість померлого Всеволода в Белзі князем стає його син Олександр. Судячи з більш пізнього повідомлення галицько-Волинського літопису, останній був наближеним до Романа і допомогав тому в його боротьбі.[292] Восени 1196 р., рівно через рік після повернення з Польщі, у війну знову вступив Роман, військо якого напало на землі смоленського князя Давида Ростиславича та володіння Ростислава Рюриковича в Київській землі. Саме боротьба з останнім є свідоцтвом того, що друга половина Торчеської волості, яка колись належала не дуже довго Роману, находилася під владою сина Рюрика.

Готуючись до чергового походу проти Ольговичів, Рюрик Ростиславич з метою забезпечити собі тили підбурює проти Романа Мстиславича галицького князя Володимира Ярославича та свого племінника володаря невеликого Трипільського (в Київській землі) удільного князівства Мстислава Мстиславича, котрий пізніше отримає прізвисько “Удатного”. Постать останнього досить цікава як в цілому в історії Русі, так і зокрема в житті родини волинського князя Романа, оскільки значно пізніше син його Данило одружиться з дочкою Мстислава Ганною і довгий час буде підтримувати досить непрості контакти з тестем, який в 10-х – 20-х роках XIII ст. буде галицьким князем.[293]

Прихильники Рюрика нанесли два жорстокі удари по володінням Романа: Володимир з Мстиславом спустошили Перемильську волость, а Ростислав Рюрикович – волость Романа Мстиславича довколо Кам'янця Волинського. “Володимер, – пише літопис, – ехав с Мстиславом, повоева и пожьже волость Романову около Перемиля, а отселе Ростислав Рюриковичь с Володимеричи и с Черным Клобуком ехавше и повоеваша и пожгоша волость Романову около Каменця. И тако ополонившеся челядью и скотом, и отмсьтишася, возвратишася во свояси”.[294] Це повідомлення джерела дуже важливе, оскільки показує мотивацію дій ворогуючих сторін у міжкнязівських чварах, які шукали в нападах один на одного матеріальний зиск – челядь та худобу.

У подальшому усобиця знову головним чином велась між Рюриком і Всеволодом, з одного боку, і чернігівськими Ольговичами, з іншого. Проте невдовзі ця боротьба набула нових рис, оскільки суздальський князь вирішив знову вдатися до звичайної своєї стратегії стравлювання та послаблення південноруських князів. Зокрема, саме в цей час Рюрик дізнається про сепаратні переговори Всеволода з Ольговичами, у зв’язку з чим звинуватив того у порушенні хресного цілування: “Яз же тобе дал волость лепшюю не от обилья, но от тоима у братьи своеи и у зятя своего Романа, тебе деля. Он же ныне ворог ми ся учинил, ни про кого же, яко же проте”.[295] Після цього Рюрик забрав землі Всеволода в “Руській землі” і віддав їх своїм родичам.

1195 р. був дуже важливим для Романа і у зв’язку з певною зміною ситуації безпосередньо на Волині. В 1195 р. помер його брат белзький князь Всеволод, а його трон успадкував син Олександр. Вірогідно, що в цей рік чи пізніше якийсь уділ отримав і другий син Всеволода. На початку XIII ст. він держав Червен.[296] Однозначно, що нащадки Всеволода Мстиславича не могли не визнати своєї залежності від головного волинського князя-сеньора, старійшини серед волинських князів. Джерела не повідомляють про якісь утруднення у взаєминах Романа з племінниками, а матеріал Галицько-Волинського літопису під 1206 р. дає підстави зробити висновок, що Олександр Всеволодович був одним з прибічників Романа.[297] Ця обставина, проте, після смерті Романа не завадила князю Олександру вести активну боротьбу за гегемонію на Волині з синами Мстиславича.

Похід Романа на ятвягів

В цей час події на Київщині на певний час втратили для Романа свою актуальність. Розорення волинських волостей князя не було сильним, а сам князь почував себе настільки впевнено, що взимку 1196/1197 рр. навіть не побоявся залишити Волинь і здійснити великомасштабну воєнну акцію проти пруських ятвягів. Зазначимо зразу, що воювати з ними було справою дуже складною, особливо на їх території. Нагадаємо, що в 1166 р. під час війни з прусами отримав смертельні рани і невдовзі помер дядька Роман по материнській лінії сандомирський князь Генріх.

Київський літопис не дуже докладно розповідає про виправу волинян, оскільки писався він тим же прихильником Рюрика, про якого вже вище ми писали. Цей похід, згідно свідоцтв джерела, був відповіддю руських на напади балтів на володіння Романа (“… бо воевали волость его”).[298] Можна припускати, що ці напади були направлені не на Володимирське князівство, а на територію середнього Побужжя, зокрема Берестейську волость, яка контролювалася Романом і безпосередньо межувала з Ятвягією. “И тако Роман, – розповідає літопис, – вниде в землю их. Они же не могучи стать противу силе его, и бежаше во свои тверди, а Роман пожег волость их и отомстився, возвратися во свояси”.[299]

Очевидно, наслідком цієї воєнної акції було поширення впливу Волині на Дорогичин, який в 1193 р. було розорено поляками. На користь цього висновку свідчать слова сина Романа Данила про спадкоємність його володіння цим містом, яку він проголосив навесні 1238 р. після розгрому тут хрестоносців – представників Добжинського рицарського ордену: “Не лепо есть держати нашее отчины крижевникам”.[300]

В зв’язку з цим навряд чи можна погодитися з думкою С.Зайончковського, Г.Роде та інших дослідників, які вважають, що Польща з кінця XII ст. до кінця 30-х років XIII ст. постійно володіла Дорогичинським князівством, перебільшують вплив малопольських феодалів в Побужжі.[301] Події 30-х років XIII ст. дають нам деякі додаткові свідоцтва про Дорогичинське князівство. Зокрема, в грамоті від 8 березня 1237 йдеться про передачу Конрадом Мазовецьким на правах спадкового права магістру Бруно та рицарям “Ордену Христа дома Добжинського замка” Дорогичина разом з територією, що до цього міста прилягає і обмежену річками Буг та Нур, з метою боротьби з прусами та спасіння мазовецької церкви та магнатів.[302] Приєднання Дорогичина до Волині наприкінці XII ст. було важливою подією, оскільки місто відігравало неабияку роль як воєнно-стратегічний, так і торговельний центр, починаючи з XI ст.[303]

Прибалтийський регіон, вірогідно, і в подальшому знаходився у полі зору волинського князя. На жаль, сучасні джерела нам більш нічого не повідомляють про бузько-прибалтийську політику Романа, проте вчені вже давно з великою увагою ставляться до свідоцтва пізньої польської хроніки Мацея Стрийковського, де йдеться про підкорення волинським князем не тільки ятвягів, а й литовців.[304] Враховуючи подальшу хронологію подій життя Романа, можна припустити, що похід проти литовців він міг здійснити скоріше всього десь у 1197–1198 р. Причому, якщо врахувати ту обставину, що в ці роки Роман здійснив ще один похід – проти половців, то цю дату можна приблизно обмежити одним роком – 1197 р. Цікаво, що пізніше під 1210 р. розповідається про погіршення взаємин Волині одночасно з ятвягами та литовцями, що наводить на думку про єдину у певній мірі систему взаємин балтів з східнослов’янським світом (“Беда бо бе в земле Володимерьстей от воеванья литовсьского и ятвязьскаго”[305]).

Наступний 1198 р. пройшов, ймовірно, відносно спокійно для Романа. М.Ф.Котляр на підставі аналізу хроніки Нікіти Хоніата робить висновок, що саме в цей час Роман здійснив похід проти половців. Цей похід мав, на думку візантійського хроніста, величезне значення для Візантії, оскільки перед цим її столиці загрожували орди кочівників.[306] Безпосередньо в літописах цього часу не зустрічається відомостей про життя волинського князя. Ми можемо припускати, що похід на південь було здійснено Романом з його володінь у Південній Київщині і був спрямований проти придніпровських половців.

Єдина цікава інформація цих джерел стосується колишньої дружини Романа Предслави, яку давньоруський книжник згадує у зв’язку з народженням у Ростислава Рюриковича дочки Єфросиньї. “И бысть радость велика во граде Кыеве и в Вышегороде, и приеха Мьстислав Мьстиславичь и тетка еи Передъслава и взяста ю к деду и бабе (князю Рюрику та княгині Ганні. – авт.) и тако воспитала быс к Кыеву на Горах”.[307]

Отже, Предслава мешкала вже у батька. А її колишній чоловік приблизно в цей час одружився чи збирався одружитися вдруге. Про походження його нової дружини є безліч різних версій та думок. Зокрема, М.Баумгартен вважав, що нею стала Ганна – дочка візантійського імператора Ісаака II або Олексія III. О.П.Каждан категорично висловлюється проти такого погляду, підкресливши його безпідставність. Польський дослідник Х.Граля “підкорегував” візантійську версію походження другої дружини Романа, запропонувавши версію, що волинський князь одружився з Марією з вельможного роду Каматеросів. М.Ф.Котлярем зроблено оригінальне припущення про походження другої жінки Романа Ганни з родовитого волинського боярства.[308]

Таке припущення виглядає досить цікавим в контексті посилення союзу князя з волинським правлячим класом у переддень нових важливих політичних дій Романа Мстиславича. Волинське боярство настільки буде тісно пов’язано з своїм князем, що у подальшому відіб’ється у позитивному плані на долі синів Романа. Волинське боярство буде вірно служити Данилу та Васильку Романовичам, причому в дуже скрутних умовах громадянської війни початку XIII ст. До цього слід додати, що прагнення створити широку соціальну базу для підтримки своїх позицій проявилося у Романа і в період першого завоювання князем Галича. Це ж саме ми побачимо в діях князя в Києві та в цілому у Південній Русі.

Другий шлюб Романа досить знаменний і в суто особистому плані. Князь, вірогідно, зневірився в міжкнязівських шлюбних союзах за розрахунком і, як кожна людина, прагнув до створення елементарного сімейного щастя. Шлюб з Ганною, не дивлячись на його нетривалість, був, безумовно, щасливим. В 1201 та 1203 рр. в князівській родині народжуються два сини: Данило та Василько. Сама ж жінка Романа, після смерті чоловіка в 1205 р., чимало зробила для продовження його справи.

Роман Мстиславич – князь галицький

Наприкінці XII ст. після смерті Володимира Ярославича до Галича прибув на князювання волинський князь Роман Мстиславич. На жаль, давньоруські літописи не містять даних ні про час, ні про обставини цієї події. Дата її – 1199 р. – згадується лише у пізньому Густинському літопису, проте починаючи з праць М.С.Грушевського, який спеціально розглянув хронологію початку князювання Романа в Галичі, саме ця дата прийнята науковцями.[309]

Про обставини другого зайняття Романом галицького престолу докладну інформацію містить хроніка Вінцентія Кадлубка, хоча і в цьому випадку у черговий раз необхідно нагадати про значну упередженість краківського хроніста щодо Русі. “Ео namque tempore, – починає розповідь Кадлубек, – in fata cоncеsserat dux Galiciae Wladimir, herede nullo relicto legitimo. Unde Russiae principes, quidam vi, quidam arte, nonnulli utroque modo vacantem student principatem (В цей час помер князь Галіції Володимир, який не залишив по собі спадкоємців. Тому руські князі, хто за допомогою сили, а інші завдяки хитрощам, а деякі обома засобами прагнуть зайняти вільне князівство)”.[310]

З цього уривка можна припустити, що тоді вже не було на світі обох синів Володимира. Можливо, вони померли в угорському заточенні. Вінцентій не повідомляє, хто були князі – претенденти на Галич, але, судячи з подій 1187–1189 рр., а також часів вже після смерті Романа Мстиславича в 1205 р., можна припустити, що до цього гурту мало відношення чимало південноруських володарів.

У розповіді Вінцентія серед претендентів особливо виділяється постать Романа, “quanto loco vicinior (найближчого сусіда)”. Хроніст відзначає, що через нестачу власних сил він звернувся за допомогою в Краків, де місцевий князь Лешко схвально відреагував на бажання Романа сісти в Галичі. Під час переговорів, за версією польського автора, Роман обіцяв визнати себе намісником малопольського володаря в Галичині. І в цій інформації, і в подальшій розповіді Кадлубек прагне довести доцільність дій краківського монарха по відношенню до волинського князя, підкреслює великий тріумф, який начебто мали польські воїни по завершенню походу до Галича.[311]

Слід зазначити, що позиція польського автора дуже суперечлива, оскільки він писав про ці події вже після конфлікту Лешка і Романа в 1205 р.[312] Ставлення його до волинського князя вкрай негативне, тому він особливу увагу приділяє описові жорстокостей Романа щодо галицьких магнатів. На жаль, в історіографії, хоча давно визнається тенденцій- ність інформації Кадлубка про Русь, саме під впливом його твору існує уявлення про антагоністично ворожі відносини між новим галицьким князем і боярством краю. В Галичі, вважає Л.М.Гумільов, Роман “настільки заплямував себе такими жорстокостями, що руський літописець вважав за потрібне не згадувати ці факти”.[313] Безумовно, у Романа в Галичині було чимало політичних суперників, проте ще з часів його першої спроби сісти в цьому краї у нього і тут серед місцевого боярства було чимало прихильників. Чимало галичан, за повідомленнями літопису, покинуло тоді Галич разом з Романом і знайшли притулок в його володіннях. Саме вони разом з волинянами у подальшому будуть опорою в походах Романа на початку XIII ст., а пізніше, не дивлячись на протидію інших боярських таборів, зорієнтованих на інших політичних лідерів, окажуть підтримку його синам Данилу та Васильку.

В хроніці Вінцентія є важлива інформація про серйозну підтримку Романа у переддень зайняття ним нового столу з боку малопольських вельмож.[314] Приєднанню Галича сприяла і вигідна для Романа ситуація в Угорщині, де після смерті Бели III (1196 р.) розпочалася війна між його синами Емеріком і Андрієм.[315] Пізніше Роман укладе тісний союз з останнім, що відкрило для обох союзників можливість у доволі сприятливих умовах вирішувати власні домашні справи. Зокрема, це дозволило Андрієві в 1205 р. стати угорським королем.[316]

В польській літературі, виходячи з свідоцтв Вінцентія, часто зустрічається погляд про залежність Галичини від Кракова, Романа від Лешка після 1199 р.[317] Проте таке твердження далеке від історичних реалій, оскільки на той час Галицько-Волинська держава була значно сильнішою Малопольського князівства, володар якого, за спостереженнями Г.Лябуди, вже в другій половині 1199 р. втратив Краків і перейшов на князювання в Сандомір. Верховним князем Польщі (принцепсом) та краківським князем став дядько Романа по матері Мешко III.[318] Останній прокнязював в Кракові до 1202 р., і з ним у галицько-волинського князя, схоже, розвивалися нормальні стосунки. Ця обставина сприяла проведенню активної діяльності Романа в Подніпров'ї в перші роки XIII ст.

Аналіз суперечливої та тенденційної розповіді про вокняжіння Романа в Галичі дає підстави думати, що бажання Лешка допомогти Роману в оволодінні підкарпатським краєм в Кракові далеко не всіма польськими магнатами сприймалося прихильно. Вірогідно, головним аргументом малопольського князя для переконання своїх вельмож було бажання зміцнити дружні стосунки з руським союзником, а також прагнення використати військову експедицію для посилення позицій Малої Польщі на сході.

Матеріал Вінцентія свідчить, що завоювання галицького трону далося Роману не дуже легко, оскільки багато бояр чинили цьому рішучий опір. Зазначимо, що в цій розповіді Кадлубек значно перебільшує роль свого патрона Лешка, якому хроніст приписує всі заслуги під час походу малопольського та волинського князів на Галич. Очевидно, що Лешко надав Роману якійсь загін, що не могло вплинути на подальшу систему взаємин між князями.[319]

Згідно свідоцтва Вінцентія, після захоплення Галича Роман жорстоко розправився з галицькими боярами.[320] Як справедливо пише Н.І.Щавелева, цій інформації є всі підстави довіряти, тим більше, що вона знайшла підтвердження в більш пізніх повідомленнях Галицько-Волинського літопису.[321] Російська дослідниця звертає увагу на те, що прислів’я “Княже! Не погубивши бджіл, меду не їсти”, яку польський хроніст приписує Романові, пізніше, згідно літописному повідомленню, повторив сотський Микула в розмові з сином князя Романом.[322] “Залишається лише гадати, яким чином це прислів’я опинилося в Хроніці Кадлубка?”, – пише з цього приводу Н.І.Щавелева.[323]

Але, на нашу думку, тут немає підстав робити якусь проблему. Широко вживане Романом прислів’я було добре відоме не тільки сучасникам галицького князя – представникам польської знаті, а й його спадкоємцям та нащадкам. Поява в розповіді цього сюжету є доказом ймовірності та реальності згаданого сюжету польської хроніки, а саме напружених відносин Романа з бунтівними боярами Галичини. Але, визнаючи це, треба пам’ятати, що далеко не всі галицькі магнати були ворогами Романа Мстиславича, як це можна уявити на підставі данних Вінцентія.

Значно більш реалістичною є остання фраза польського хроніста про Романа: “Aliorum ergo adversitate, immo sua prosperitate brevi crevit in immensum, ut omnibus paene Russiae provinciis ac principibus potentissime imperaret (Отже, побудувавши на нещасті інших своє щастя, він за короткий час досяг настільки багато, що став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями)”.[324] Зазначимо, що цей запис в хроніці, вірогідно, появився під впливом повідомлень про діяльність Романа на Київщині на початку XIII ст. і, безумовно, є перебільшенням хроніста. Завоювання Галича було дуже важливою віхою в житті та діяльності Романа, але, здійснивши свою давню мрію, князь Роман Мстиславич не збирався зупинятися на досягнутому.

Похід на Київ 1202 р.

Останній період життя Романа Мстиславича охоплює усього шість років, але ці роки багато в чому сприяли тому, що князь увійшов в історію як видатний державний діяч, політик з великої літери. Приєднання багатого, могутнього Галицького князівства до володінь князя Романа призвело до зростання сили його державного володіння, політичного авторитету самого володаря, проте одночасно це ж приєднання спричинило до виникнення нових численних проблем і питань перед ним та його адміністрацією.

Перш за все зайняття Галича у 1199 р. викликало велике невдоволення у багатьох давньоруських князів, які не один рік мріяли заволодіти заможною південно-західною землею Русі. Це перш за все стосувалося найбільш могутнього тоді князя Русі Всеволода Юрійовича суздальського, який після смерті Володимира Ярославича втратив частину підконтрольних, васальних земель на півдні східнослов’янського світу.

Величезну небезпеку в особі галицько-волинського князя вбачав для себе Рюрик Ростиславич, який намагався в умовах ворожого оточення міста з півночі, заходу і сходу зберегти за собою Київ. Одночасно колишній тесть Романа не втрачав надії і самому якось зміцнити свій вплив у підкарпатському регіоні Русі. Зайняття Галича Романом викликало невдоволення у нещодавніх його союзників Ольговичів, які знаходилися у тісних родинних стосунках з померлим галицьким князем Володимиром Ярославичем і вважали себе законними спадкоємцями галицького столу.

Під 1202 р. у Суздальському літопису повідомляється: “Вста Рюрик на Романа и приведе к собе Олговичев в Кыев, хотя пойти к Галичю на Романа. И упереди Роман, скопя полкы Галичьскые и Володимерьскые и въеха в Русскую землю”.[325] Питання про хронологію цитованих подій розглянув М.Г. Бережков. За основу для датування їх він взяв час походу Романа на половців, який, на думку дослідника, стався після вказаного вище виступу Романа проти Рюрика. Порівняння ж повідомлення про війну з кочівниками з свідоцтвом візантійського хроніста Нікіти Хоніата про бойові дії руських проти половців (датується зимою 1200–1201 рр.) призвели вченого до висновку, що конфлікт Романа і Рюрика стався перед цим, а саме в 1200 р.[326]

Пізніше М.Ф.Котляр значно уточнив датування повідомлення візантійського автора, довівши, що воно не має відношення до події, описаної в літопису, а розповідає про невідомий давньоруським книжникам похід Романа проти степовиків 1197/1198 р.[327] Виходячи з цього, є всі підстави вважати, що запропонована М.Г.Бережковим хронологія подій потребує уточнення. На нашу думку, саму війну Рюрика і Романа слід датувати 1201 р., а похід Романа (другий після походу 1197–1198 р.) на половців стався 1202 р.

Думається, що таке датування подій у Південній Русі відповідає і самому їх перебігу. Для організації воєнних акцій ворогуючим сторонам, особливо Рюрику, треба було покласти чимало часу: встановити контакти з чернігівськими князями, зібрати війська. Тому дещо спірним, на нашу думку, є виклад подій у книзі П.П.Толочка: “1199 р. Помер галицький князь Володимир Ярославич, і Галич опинився в руках енергійного Романа Мстиславича. Рюрик і Ольговичи тільки збиралися у спільний похід на Галич, як Роман появився під стінами давньої столиці Русі”.[328] Між завоюванням Галича і походом Романа на Київ пройшло як мінімум більше року.

Зовсім протилежну позицію займав С.М.Соловйов. Російський вчений вважав, що Роман зайняв Галич в 1198 р., а у похід на Галич Рюрик вирішив йти в 1201 році, тобто через три роки, у зв’язку з цим історик ставить запитання: “Природно, що київському князю не сподобалось утвердження Романа в Галичі, але чому він так довго зволікав з походом проти зятя?”.[329] У нас є підстави думати, що ніякого зволікання в діях Романа Мстиславича не було!

Обставини виступу Романа Мстиславича проти Рюрика свідчать, що до походу ретельно готувався і новий галицький князь, який і в даному випадку проявив себе передбачливим політиком. Зокрема, він налагодив дружні контакти з мешканцями столиці і інших міст “Руської землі”, “чорними клобуками”. Є відомості, що в 1200 р. у Константинополі перебувало посольство галицького князя, яке уклало з Візантією союзну угоду.[330] Безпосередньо похід було здійснено блискавично, військо з Галича “еха наборзе”, отже Рюрик до нападу не був готовий.

Завдяки цим попереднім діям, коли Роман підійшов до Києва, перед містом до його дружин приєдналися “чорні клобуки”, а мешканці міста відкрили “ворота Подольскыя в Копыреве конци”.[331] Перевага прихильників Романа була настільки відчутною, що невдовзі Рюрик і Ольговичі вимушені були вступити у переговори з галицьким князем, згідно яких Рюрик повинен був покинути Київ і їхати в Овруч, а Ольговичи повернутися додому.

Заслуговує на особливу увагу остання фраза літопису про події 1201 р. “И посади Всеволод Инъгваря Ярославича в Кыеве”.[332] Участь Всеволода у вирішенні долі Києва пояснюється великим політичним і військовим авторитетом суздальського князя, зокрема на півдні Русі. Важливо, що напередодні в 1199 р. Всеволод значно зміцнив свої позиції, коли посадив у Переяславлі сина Ярослава, а у Новгороді – Святослава. Але, безумовно, запрошення Всеволода до переговорів щодо долі київського столу було свідченням не слабкості, а великого політичного хисту Романа як політика. Роман розумів, що Всеволод не може бути надійним політичним партнером, але в тих умовах з ним треба було рахуватися.

Чому Роман сам не захотів сісти в Києві? Тут було, на нашу думку, декілька причин. По-перше, Роману треба було ще думати про збереження і зміцнення позицій в Галичі, по-друге, сама практика політичного життя другої половини XII ст. застерігала сильних князів-суверенів від спроб зайняти самостійно стіл у Києві. Поява Романа в Києві в той момент навряд чи призвела до посилення його позицій в місті на Дніпрі, а ворогів йому, без сумнів, додала б.[333]

В літописній констатації про вокняжіння Інгваря в Києві на першому місці вказується князь Всеволод, проте не треба забувати, що і в даному випадку ми маємо місце з прихильним не галицькому, а суздальському князю джерелом, автор якого перебільшує роль північного володаря. Саме поява волинського князя в столиці Русі є чіткою відповіддю, чия це була креатура. Не слід вважати, що Роман посадив у Києві зовсім слабкого, другорядного князя.[334] Відзначимо, що Л.В.Войтович відзначає, що в системі міжкнязівських відносин на Волині Інгвар був сувереном по відношенню до Романа, проте ця теза не підкріплена серйозними аргументами.[335]

В тих умовах князь Роман міг розраховувати лише на близьких до себе волинських князів, серед яких після нього його дворідний брат був одним з найбільш авторитетних (останній рідний брат Романа Всеволод помер у 1195 р.). Цей князь згадується у “Слові о полку Ігоревім”, пізніше в 1212 р., він буде ще раз князем у Києві. На початку XIII ст. Інгвар Ярославич фактично виконував функцію князя-намісника галицько-волинського князя в Києві, і є всі підстави гадати, що справлявся він з ними на належному рівні. Нагадаємо, що тоді Роману продовжували безпосередньо належати стратегічно важливі володіння в Пороссі.

Б.О.Рибаков відзначав, що Роману Мстиславичу вдалося створити велике і могутнє князівство, яке він порівнює з “Священною Римською імперією” Фрідріха “Барбароси”.[336] Погоджуючись з таким порівнянням, зазначимо, що і одне, і друге державне утворення не були в достатній мірі консолідованими. Створивши величезну державу, Роман вимушен був вирішувати чимало найскладніших проблем, що виникали в різних регіонах, серед яких найбільш турбот йому надавали Галичина і, особливо, Київщина. Що стосується першої землі, то тут він застосовував більше тактику “батога” по відношенню до свої суперників з боярських кіл. На Київщині, навпаки, він наполегливо прагнув зміцнити союз із силами, що допомогли йому під час штурму Києва (1201 р.).

В свою чергу союзники Романа вимагали від нього реалізації їх власних намірів, що в першу чергу стосувалося проведення активної антиполовецької політики. Половецькі хани в той час вели досить агресивну політику щодо південноруських земель. У цьому відношенні Роман був досить вигідною фігурою для населення Київщини, оскільки не був, на відміну від багатьох інших південноруських князів, пов’язаний якимись політичними або династичними зв’язками з володарями “степу”. Тема боротьби з половцями мала особливе значення для Романа Мстиславича. І особливо гостро вона перед ним постала не тільки у зв’язку з його київською, а й галицькою політикою.

В літературі велась доволі довго дискусія з приводу належності до Галичини нижнього Подністров’я та низин Дунаю. М.Ф.Котляр переконливо довів, що поширена версія про належність вказаної території до Галицької Русі немає аргументів.[337] Але на нашу думку, все це зовсім не суперечить тому, що вказаний регіон знаходився під пильною увагою галицької адміністрації, бо був частиною дуже важливого торговельного шляху Галичини з Болгарією та Візантією. У зв’язку з цим, як паралель, необхідно нагадати позицію П.П.Толочка щодо Дніпровського торговельного шляху. Вчений не без підстав вважає, що вся течія Дніпра до Чорного моря була підконтрольною Києву територією.[338]

З кінця XII століття в низинах Дністра та Дунаю спостерігається різке зростання активності половецьких орд. Одночасно необхідно відзначити, що раніше тут, починаючи з середини XII століття, відбувався дуже важливий колонізаційний процес, епіцентром якого була Галичина. Внаслідок цього в середній течії Дністра виникає підконтрольна Галичу територія так званого Пониззя. Значна частина галицького населення переселялася і південніше. За етнічним складом населення тут було як поліконфесійним, так і поліетнічним.[339] Зазначимо, що серед цього населення було багато не тільки селян та мешканців міст, а і представників заможних прошарків населення, у тому числі і бояр.

Причиною переселення останніх, крім певних економічних інтересів, слід вважати наслідки постійних війн безпосередньо у самій Галичині. І.О.Князькій, який спеціально дослідив це питання, звертає увагу на те, що ці, відомі з літописного оповідання під 1223 роком, “галицькі вигонці” мали потужну воєнну організацію. Дослідник припускає, що бояри, спираючись на свої дружини, створювали тут і свої боярські уділи. Отже, підвищена активність кочовиків викликала занепокоєння галичан, несла загрозу пов’язаному з ними слов’янському населенню Придністров’я. Проте ситуація в цьому краї серйозно зачіпала інтереси і всіх інших південноруських володарів, у зв’язку з чим невипадково, що в 1197 р. волинський князь Роман Мстиславичем, який ще не був галицьким володарем, здійснив переможний похід на кочовиків.[340]

У зв’язку з розглядом тут степової політики Романа, необхідно зупинитися на деяких аспектах взаємин Південно-Західної Русі з кочівниками в X – XIII ст. Перш за все необхідно відзначити, що в історичній літературі традиційно вважається, що між слов’янами-землеробами та тюрками-кочівниками існував доволі чіткий розподіл територій: ліси контролювали перші, а степами володіли другі.

Дослідники визнають, що степовики лише під час війн періодично появлялися в лісових територіях слов’ян, проте заходили відносно неглибоко і не на дуже тривалий термін. Така ж картина спостерігалася і в протилежному напрямку, а саме в степовій політиці східних слов’ян. Навіть, в часи успішних походів на південь руських дружин, останні не затримувалися на тривалий час тут, а самі перемоги над кочівниками практично не призводили до розширення територій землеробів в степах. Зазначимо, що такі уявлення потребують уточнення. Відомо, що в навіть самі несприятливі часи слов’янське населення не покидало степ, а певні групи кочівників час від часу відривалися від своїх родинних земель, переходили на постійне проживання на Русь.[341]

Розглядаючи тему взаємин Русі з кочівниками в історичній ретроспекції, необхідно зазначити, що печеніги в порівнянні з половцями були більш зорієнтованими на контроль правобережжя Дніпра, що було пов’язано без сумніву з тиском на них торків, які вже на початку XI ст. фактично зайняли більшу частину Лівобережжя Дніпра. Наприкінці ж X ст. під час різкої конфронтації Русі з печенігами, останні на Правобережжі фактично контролювали всю лісостепну смугу від Дніпра до Карпат.

Зазначимо, що польські автори Е.Кухарський та М.Левицький, а згодом С.Кучинський взагалі вважали, що до початку XI ст. правобережжям Дніпра повністю володіли печеніги, а впливів східних слов’ян тут не було. Перші двоє авторів навіть твердять, що у печенігів тут виникла могутня держава.[342] Визнаючи перебільшення зазначеними авторами печенізького фактору, необхідно підкреслити, що і недооцінювати його теж не можна. Печеніги дійсно мали серйозні позиції у другій половині XI ст. в усій долинній частині краю, а про їх розповсюдження свідчить поширеність тюркської (у тому числі і печенізької) топоніміки на території Малої Польщі.

Ослаблення печенігів, а також торків під натиском половців не змінили докорінно ситуацію не тільки на Лівобережжі, а й на Правобережжі в другій половині XI ст. Наприкінці цього століття половецькі орди не тільки загрожували Київщині, а й здійснювали численні походи на Польщу та Угорщину.[343] Лише після переможних походів Русі на початку XII ст. проти степовиків ситуація в прикарпатському регіоні змінилася. Це дало, як вище зазначалося, можливість Володимирку Володаревичу об’єднати підкарпатські князівства в одне єдине володіння. В подальшому галицькі князі поступово розширювали свій вплив на схід вздовж Дністра, але половецький фактор продовжував час від часу відігравати на Правобережжі Дніпра серйозну роль.

На жаль, стан джерел не дозволяє вималювати у повному вигляді картину взаємин Південно-Західної Русі з кочівниками, але деякі факти, які ми знаємо, вельми красномовні. Зокрема, ми вже згадували, що під 1157 р. германський імператор Фрідріх I Барбароса згадує “партів” (половців) серед народів, які допомагали полякам у боротьбі проти нього.[344] Під 1182 р. польський хроніст Вінцентій пише про половців, які поряд з іншими союзниками белзького князя Всеволода воювали з польським військом, що взяло в облогу Берестя.[345] Пізніше під 1199 р. Кадлубек пише про наміри Лешка використати Романа не тільки для підкорення Кракову Русі, а й земель “партів” (половців). Зазначимо, що ця звістка є побіжним аргументом на користь можливих активних дій Романа проти кочівників вже у першій половині 80-х років XII ст.

Про похід Романа Мстиславича проти половців взимку 1201–1202 р. Суздальський літописець повідомляє лаконічно, але досить змістовно: “Тое же зимы ходи Роман князь на Половци и взя веже Половечьскые и приведе полона много и душь хрстьянскых множство от полони от них”.[346] “Вежами” в давньоруських літописах називалися місця стійбищ кочівників,[347] в даному випадку місця їх постійного перебування, своєрідні політичні центри степовиків. В той час половецькі орди вже чітко розділилися на два угруповання: донських і дніпровських половців.

Протягом XII ст. об’єктом походів руських князів частіше всього були зимовища донських половців на р. Сіверський Донець. Проте на межі XII – XIII ст. після смерті хана Кончака боротьба з ними вже припинилася. Є всі підстави гадати, що Роман в 1201–1202 рр. завдав удару по дніпровським “вежам”, які знаходилися в низинах Дніпра, в так званому Лукомор’ї.[348] Похід Романа об’єктивно був дуже важливим для нормалізації ситуації на південному кордоні, створювалися умови для припинення руйнівних нападів кочівників. Проте нові князівські усобиці невдовзі поставили хрест на результатах виправи Романа.

Київ у діяльності князя Романа (1203–1204 рр.)

“Взят быс Кыев Рюриком и Олговичи и всего Половецькою землею и створися велико зло в Русстеи земли, якого же зла не было от крещения над Киевом”, – з драматизмом розповідає про події наступного суздальський літописець.[349] Нападники розорили нижню та верхню частину міста, половці захопили велику кількість полонених.

Англійський дослідник історії Русі Дж. Феннел, визнавши певне перебільшення книжником масштабів розорення міста, все ж справедливо відзначає, що тоді Києву було “завдано страшного удару, після якого він довго не міг оговтатися”.[350] Залучення половців, жорстоке розорення столиці, масові вбивства та насильства над мирним населенням – все було показником гостроти міжкнязівських стосунків, відносин Романа з Рюриком та чернігівськими Ольговичами. Звернемо увагу, що під час походу на половців 1201–1202 р. ніхто з південноруських князів не підтримував Романа.

На час нападу на Київ, що стався у січні 1203 р., Романа в місті не було. Його наміснику Інгварю Ярославичу вдалося спастися із розореного міста втечею. Сам ініціатор страшного розорення столиці Рюрик Ростиславич, вірогідно через острах помсти, повернувся до Овруча, залишивши в Києві свій гарнізон. І тут відбулася подія, яка ще раз показала великі здібності Романа як політика, як дипломата. Через місяць після подій у Києві галицький князь прибув до Овруча і уклав з Рюриком угоду.

Згідно цього договору, Рюрик відмовляється від союзу з половцями та Ольговичами, (“отводя и от Олгович и от Половець”), а Роман погоджується немало-небагато на повернення колишнього тестя до Києва. Гарантом цієї угоди, згідно Суздальського літопису, став Всеволод, який невдовзі “не помяну зла Рюрикове, что есть сотворило у Русте земли, но да и ему опять Киев”.[351]

Дж. Феннел вважає, що ця угода свідчить про слабкість Романа, бо “реальна влада, як і раніше, знаходилася в руках князя Суздальської землі”.[352] На нашу думку, в даному випадку історик дає дуже спрощену оцінку овруцьким переговорам. Перед Романом стояла дуже складна проблема: ліквідувати антикиївський альянс Рюрика з Ольговичами та половцями. Запобігання до бойових дій проти них, і це показала практика 90-х років XII ст., навряд чи дала б швидкий та належний результат, призвело б до нового ослаблення південноруських земель, зробило їх легким об’єктом для нападів кочовиків. Невідома була і позиція Всеволода, який явно не бажав посилення Романа в Подніпровщині. Не виключено, що і напад Рюрика і його союзників на Київ відбувся з мовчазної згоди сильного суздальського князя.

У тому ж 1203 р. до Суздаля прийшло посольство від Романа з пропозицією до Всеволода сприяти відновленню мирних відносин між галицько-волинським і чернігівськими князями. Через деякий час така угода була укладена.[353] Наслідком умілої дипломатії Романа стало створення великої коаліції руських князів проти половців. Серед них, зокрема, літопис згадує, крім Романа, Рюрика Ростиславича, переяславського князя Ярослава, сина Всеволода, племінників Рюрика Мстиславичів. Похід завершився великою перемогою. “И взяша Рускии князи полону много, и стала и заяша и возвратиша во свояси с полоном многим”.[354]

Цим походом Роман здійснив свій намір – розколоти, посварити і ослабити свої суперників. Можливо, це відчули Ольговичи, які не приймали взагалі участі у війні з половцями. Вміла політика галицького князя сприяла зміцненню його стосунків з давнішніми союзниками – київським населенням і “чорними клобуками”, які стояли чітко на антиполовецьких позиціях і ворожо ставилися до Рюрика.

Тому не викликає подиву, що на зворотному шляху із степу у Треполі між Романом і Рюриком стався конфлікт. “Роман ем Рюрика и посла в Киев и постриже в чернци и жену его и дщерь”. У літописця нема сумніву щодо причин цієї події, оскільки перед цим “ту было мироположение в волостех, кто како терпел за Рускую землю”.[355] Синів Рюрика Ростислава і Володимира Роман захопив у заручники, щоб утримувати їх у Галичі.

Безумовно, події на півдні, посилення політичної ваги Романа викликали невдоволення Всеволода Юрійовича, який став вимагати звільнення Рюриковичів. “Роман послуша великого князя и зятя его пусти, и быс князь Киевский, и брат его пусти”.[356]

Більш докладно це питання розглядалося в історіографії XIX століття. А.Андріяшев висловив сумнів щодо літописної згадки про Ростислава Рюриковича, і зазначає, що слова “… и быс князь Киевский” в дійсності належать Роману.[357] Заперечивши цю думку, М.С.Грушевський пише, що перебування у чернецтві Рюрика при князювання у Києві його сина Ростислава свідчить про велику залежність останнього від Романа Мстиславича. Той “своїми укладами з Всеволодом фактично поставив себе на рівні з ним, так що в політичній системі давньої Руської держави над старшим, бідним Києвом підіймалися тепер два нові політичні центри: полуденний Галич і північний Володимир суздальський”.[358]

На нашу думку, з ініціативи Романа Мстиславича на півдні Русі склалася нова політична система, яку можна умовно назвати системою “колективного патронату”, коли двоє наймогутніших володарів Русі, не претендуючи особисто на стольний трон, домовились про спільний контроль над ним. Посадивши тут номінального правителя, така система була покажчиком, з одного боку, значного ослаблення князівської влади у Києві, а, з іншого, збереження величезного авторитету міста в політичному житті Східної Європи. Для Романа така система відкривала значні можливості для збереження досягнутих політичних результатів на сході, зокрема, припинення міжкнязівських усобиць у Південній Русі.[359]

Важливим свідченням останнього є те, що наприкінці 1204 р., згідно літопису, “целоваша крст Олговичи к великому князю Всеволоду, и к его сынам, и к Романови, и возвратишася восвояси”.[360] Завершення гострих конфліктів на півдні Русі позначилося і на міжнародному становищі. Зокрема, візантійський історик Нікіта Хоніат спеціально розповідає про війну Романа з Рюриком на початку XIII ст.[361] Ця увага була викликана занепокоєнністю візантійців цими подіями, оскільки міжусобиці князів сприяли активізації спільних для Русі та Імперії ворогів – половців.

Отже, Роман Мстиславич пішов на поступки Всеволодові Юрійовичу, посадивши у Києві зятя того Ростислава. Розуміючи певну нестабільність свого положення у Галичі, безумовно турбуючись про долю своїх нащадків (нагадаємо, у 1201 р. від другого шлюбу з Ганною у Романа народився син Данило, а в 1203 р. – Василько), галицький князь прагнув до створення нової системи заміщення князівських столів на Русі, яка б сприяла припиненню боротьби між князями, у тому числі припинила численні, часто безпідставні претензії різних династів на Галич і Київ.

Завершуючи цей сюжет, необхідно відзначити, що в історичній літературі під впливом повідомлень суздальського літопису поширене уявлення про значну силу Всеволода суздальського по відношенню до південноруських володарів. Зокрема, вплив суздальського князя на політичні процеси в південноруських землях явно перебільшував В.Й.Ключевський, а з сучасних істориків таку позицію займає вже згаданий вище англійський дослідник Дж. Феннел.

На наш погляд, аналіз реальних подій на початку XIII ст. не дає підстав для такої категоричності. Московський історик А.А.Горський справедливо відзначає, що протягом другої половини XII – перших років XIII ст. можна спостерігати поступове зменшення реального впливу суздальських князів на Південну Русь. “На початку XIII ст., – вважає вчений, – по меншій мірі не слабше Всеволода був Роман Мстиславич (після захоплення Галича)”.[362]

“Добрий порядок” князя Романа

Як ми писали у першому розділі, в праці В.М.Татіщева вміщено дуже важливу інформацію про те, що після згаданих вище подій князь Роман, бажаючи припинити міжусобиці і створити умови для стабільного захисту південноруських кордонів від половців. Запропонував створити “добрий порядок” державного устрою Русі. Цей “добрий порядок” перш за все зводився до того, щоб шість найбільш могутніх князів Русі (суздальський, чернігівський, галицький, смоленський, полоцький і рязанський) обирали київського князя як головного володаря Русі.[363]

В свій час М.С.Грушевський, розглядаючи повідомлення В.М.Татіщева, вважав його пізньою підробкою,[364] проте ставлення до нього сучасної історіографії значно змінилося. Так, Б.О.Рибаков у 1963 р. висловився на користь вірогідності проекту Романа.[365] Пізніше М.Ф.Котляр та П.П.Толочко, проаналізувавши більш ретельно працю історика XVIII ст., висловились ще більш категорично на користь реальності проекту “доброго порядку” Романа, навели аргументи на користь давнього походження пам’ятки, яку використав В.М.Татіщев.[366]

Факти з життя Південній Русі, біографії Романа початку XIII ст., як нам здається, дають додаткові аргументи на користь такої точки зору. Система “доброго порядку” повністю узгоджувалося і не знаходилась у протиріччі з конкретною діяльністю галицького князя. Вона реально враховувала тогочасний розклад політичних сил. Поява у проекті серед князів-виборців рязанського і полоцького князів була значною поступкою галицько-волинського володаря Романа суздальському князеві, гарантувала йому половину голосів при виборах київського князя. Система нового порядку заміщення київського столу майже не залишала для Романа Мстиславича надії стати київським князем, проте гарантувала його родині у майбутньому спадкові права на галицький трон, ставила хрест на можливі зазіхання на Галич с боку інших князів, створювала умови для подолання можливої конфронтації з суздальськими володарями. Відсутність в списку князів-“виборців” волинського князя дає підставу вважати, що це князівство в системі “доброго порядку” ставало складовою єдиного галицько-волинського державного комплексу. В проекті Романа були і дуже цікаві ідеї щодо обмеження можливості дроблення невеликих удільних князівств.

Поява ідеї обрання великого київського князя саме у Романа була невипадковою, оскільки він, крім традицій і практики державного життя Русі, добре знав систему державного управління в Польщі, знав, як обираються могутніми німецькими герцогами королі в Германії, які згодом після коронації у Римі ставали імператорами.[367] Проблема встановлення порядку в феодальному суспільстві гостро в той час стояла і в Англійському королевстві, що в 1215 р., як відомо, призведе до прийняття “Великої хартії вольностей”, а ще пізніше в 1265 р. стане причиною створення в цій країні парламенту.

Для з’ясування можливості створення проекту “доброго порядку” важливо, на наш погляд, розглянути питання, як він вписувався в конкретну практику міжкнязівських відносин на Русі. Ще у 1073 р. старші сини Ярослава Мудрого добилися фактичного розділу тоді вже численної князівської родини на дві частини: 1) князів-“триумвірів” та їх нащадків і 2) князів-ізгоїв. Така система створила умови для передачі Києва по ліствічному принципу (старійшинство або сеньйорат), коли Київ отримував найстаріший з князів-“триумвірів”.

Ясно, що такий підхід викликав постійний величезний опір інших князів, які попали під таку дискримінацію. Фактично цей опір вперше проявився ще у конфлікті київського князя Ізяслава Ярославича з полоцьким володарем Всеславом Брячиславичем у 1068–1069 рр. До князів-ізгоїв відносилися сини та внуки Ізяслава, сина Володимира “Святого”, нащадки старшого сина Ярослава “Мудрого” Володимира, який помер у 1152 р., а також нащадки інших синів Ярослава Вячеслава і Ігоря. Саме ці князі були ініціаторами міжкнязівських усобиць другої половини XI ст. Пізніше до них приєднався і Олег Святославич, син другого за віком князя-“триумвіра”, якого нащадки Ізяслава і Всеволода Ярославичів на початку XI-XII ст. прагнули відтіснити на другий план політичного життя Русі.

Князівські з’їзди початку XII ст. регламентували право успадкування князівськими родинами багатьох земель-князівств, але у питанні про права на найбільш авторитетний київський стіл якоїсь більш-менш чіткої системи його заміщення вироблено не було. В залежності від позиції в династії князі доводили право на заміщення стольного трону або всіх Рюриковичів, або тільки нащадків старших трьох синів Ярослава “Мудрого”, або лише виключно нащадків Володимира “Мономаха”.[368] Фактично ж суперечка звелася до ділемми, чи будуть приєднуватися до останніх чернігівські Ольговичи, оскільки, як ми вже визначали у попередніх розділах, старша гілка Ярославичів – нащадків Ізяслава – наприкінці правління Володимира Мономаха була усунута від активних позицій у політичному житті Русі, а її представники перетворилися на третьорозрядних князів.

В ідеологічному плані для піднесення авторитету князівського клану важливе значення мало створення ідеального образу (парадигми) князя – володаря. Такими ідеальними, зразковими князями на Русі вважалися Володимир Святославич “Святий” і Володимир Всеволодович “Мономах”.[369] Пізніше, про що мова буде йти в наступному розділі, в оточенні нащадків Романа утвориться і почне поширюватися парадигма галицько-волинського князя. Додатковим аргументом на користь того, що в розповіді В.М.Татіщева про намагання Романа створити нову систему державного управління є реальна історична база, є те, що в літописному повідомленні про битву на річці Калці “старійшинами” названо саме київського, чернігівського та галицького князів (тобто трьох з шести згаданих в проекті Романа!)[370]

Отже, на наш погляд, є всі підстави довіряти інформації В.М.Татіщева про проект “доброго порядку”, який запропонував Роман іншим давньоруським князям. Але, згідно відомостям того ж автора, останні не захотіли збиратися на князівський з’їзд. Дуже насторожено до проекту поставився суздальський князь Всеволод, вірогідно через те, що його реалізація юридично робила його рівним іншим п’ятьом князям – суб’єктам запропонованої Романом нової системи політичного устрою Русі, а також створювала для суздальських князів обмеження у можливості втручання в справи Південно-Західної Русі.

Останній похід князя Романа

В 1205 р. увагу Романа в черговий раз привернула Польща. Влітку цього року галицький князь здійснив похід проти малопольського князя Лешка Бялого та його брата мазовецького князя Конрада. Під час виправи Роман Мстиславич загинув.

Обставини походу галицьких та волинських полків у Польщу викликало чимало запитань у дослідників. Перш за все в старій польській літературі під впливом польських середньовічних хронік і рочників часто ставилося запитання, як могло так статися, що Роман почав війну проти своїх найближчих родичів, з якими у нього (як з Лешком і Конрадом, так і з їх батьком Казимиром) завжди були добрі, союзницькі відносини.[371] Однак діяльність князя Романа слід розглядати не у контексті розвитку його родинних династичних зв’язків, а виходячи з його намагань зміцнити позиції власної держави.

На той момент князь Роман використав всі свої можливості щодо реалізації політичних намірів у Наддніпрянщині. Зазначимо, що, безумовно, статус-кво, який склався тут після подій 1203–1204 рр., навряд чи влаштовував князя, проте посилення власного тиску ставило перед Романом перспективу тривалої і, у значній мірі, безперспективної війни. Це він прекрасно зрозумів ще у попередні роки. Тому наступні дії Романа Мстиславича виглядають досить логічними, і ми не можемо погодитися з характеристикою діяльності галицького князя, яка належить перу Л.М.Гумільова: “Все життя він воював “проти”, а не “за”, виключаючи самого себе”. “Роман був схожий на римського солдатського імператора III ст. або тюркського еміра XV ст., ніж на графа Аквітанії, Ломбардії чи Саксонії”.[372]

Ми вже вище відзначали, що у Волині і Малої Польщі в цей час був район спірних претензій, а саме басейн Західного Бугу і у, певній мірі, Ятвягія.[373] Роман після смерті дядьки Казимира досить довгий час підтримував його малолітніх синів Лешка та Конрада, однак у лютому 1203 р. ситуація в Польщі докорінно змінюється: в цей час помирає головний суперник краківського князя Лешка Бялого Мешко Старий, і малопольський володар реально став претендувати на право бути князем-сеньйором, тобто великим князем усієї Польщі. В таких умовах, ясна річ, Роману впливати на ситуацію в Польщі ставало складніше, оскільки Казимировичі не тільки ставали самостійними політичними фігурами, але й у перспективі продовжувачами східної політики батька, про яку ми вище вже писали.

Безпосередні обставини походу галицько-волинського війська на Польщу, загибелі Романа Мстиславича 19 червня 1205 р. залишаються у певній мірі малоз’ясованими. У популярній літературі існує версія, що князь загинув під час полювання, коли відірвався від своєї дружини, натрапив на загін поляків, які його в сутичці вбили.[374] Проте ця версія опирається на недостовірні свідчення пізньосередньовічних пам’яток, де наводяться легендарні “подробиці” життя західноруського князя.

Значно більш поширене інше уявлення, згідно якого князь загинув під час великої битви між малопольськими та галицько-волинськими полками, що відбулася на березі Вісли неподолік польського міста Завихост.[375] Щодо самого походу, то, як ми вже відзначали у першому розділі нашої праці, в історіографії XX ст. досить поширена версія про те, що Роман переслідував далекосяжну мету: прагнув втрутитися у конфлікт між двома германськими угрупованнями – Гогенштауфенів та Вельфів. Галицький князь, згідно поглядів прихильників такого погляду, хотів підтримати короля Філіпа Швабського проти герцога Оттона, союзником якого і був Лешко Бялий.[376] Таким чином, масштаби європейської політики Романа (особливо якщо до них додати її “візантійські компоненти”[377]) набувають значних розмірів, хоча зразу відзначимо, що в контексті розглянутих фактів з біографії Романа такі уявлення про його діяльність виглядають зовсім нереальними. Проте ця концепція, враховуючи особливо її поширеність серед істориків, потребує на більш детальний розгляд.

Створена ця історіографічна традиція в основному на підставі повідомлення французької хроніки Альбріка,[378] яку він написав у 60-ті роки XIII ст. в абатстві Тріумфонтіум (“Трьох джерел”) у провінції Шалон на річці Марні. Інформацію про Східну Європу для своєї праці Альбрік одержав у значній мірі від папського легата Якова, який в 40-х роках XIII ст. відвідав Угорщину.

Під 1205 р. Альбрік розповідає про похід Романа: “Rex Russie, Romanus nomine, a finibus suis egressus et per Poloniam transire volens Saxoniam, et ecclesias destruere volens sicut falsus christianus, a duobus fratribus Poloniae ducibus Listec et Conrardo super Wisselam fluvium Dei iudicio percutitur et occiditur, et omnes quos secum aggregaverat aut disperguntur aut interficiuntur (Король Русі за ім’ям Роман від своїх земель вирушив, через Польщу прямував до Саксонії і, як удаваний християнин, прагнув зруйнувати храми, але два брати Лешко і Конрад над рікою Віслою за повелінням Господа його поразили та вбили і всіх, хто до нього приєднався, або розігнали, або знищи- ли)”.[379]

При описі смерті Лешка Бялого, яка сталася через двадцять два роки після цього (1227 р.), французький хроніст знову згадує про перемогу краківського князя і його брата над Романом, але обставин цієї перемоги не повідомляє.[380] Повертаючись до першої інформації Альбріка, треба відзначити, що загалом вона несе досить тенденційне навантаження. Давньоруський князь зображується в ній як “удаваний християнин”, якому приписується прагнення здійснити найтяжчий злочин – руйнацію християнських храмів. Створюється враження, що матеріал про конфлікт Романа з польськими князями у хроніці вторинний, що він виник під сильним впливом якогось протографа, вірогідно, польського походження. І тут слід відзначити, що в хроніці є ще повідомлення з польської історії XIII ст.,[381] що говорить про можливе використання Альбріком сучасних йому польських середньовічних пам’яток, зокрема “рочників”. На нашу думку, великий інтерес істориків до свідоцтва французького хроніста про Романа Мстиславича викликаний багато в чому “екзотичністю” для Русі джерела подібного походження.

Основне джерело з історії Польщі цих років – хроніка Вінцентія Кадлубка не зберегло відомостей про похід Романа Мстиславича, хоча дослідники поділяють точку зору, що краківський єпископ, безумовно, знав про нього і на його трактування взаємин Русі і Польщі, його ставлення до східнослов’янського князя істотно вплинули саме події 1205 р.[382]

В свій час А.Бельовській, відомий дослідник і видавець польських середньовічних джерел, висловився на користь того, що докладне повідомлення про загибель Романа в “Рочніку капітульному краківському” належить саме Вінцентію: “Romanus fortissimus princeps Ruthenorumelevatur in superbiam et exaltans se in infinita multitudine sui exercitus numerosi a Lezstcone et Cunrado filiis ducis Kazimiri, cooperante Omnipotentis auxilio, qui propria virtute sublimium colla calcat, qui forcia frangit et elisa erigit, in Zauichost est in prelio interfectus. Tunc enim adeo superni opitulamnis fortitudo affuit quamquam paucissimis, qui residui de paucis exercibus dictotum ducum iam ad propria redeuntibus pro sui lassitudine remancerant, ut cum retroversi infinitas phalanges prefati Romani, dolosi et fraudulenter excidium Polomiae procurantis, audaci congressu impeterent, unus mille et duo decem milia fugaverunt. Insuper cedis valitudinem inauditam fuit protestata et exundans cruoris effusio in flumine Vizla, tunc unda ibidem nativo colore in rubrum commutante et innumerosa cadaverum ibidem in Polonorum victrici dextera cadencim multitudo (Романа, наймогутнішого князя Рутенів, який піднявся у своїй гордині і похвалявся безмежно великим за чисельністю військом, синами князя Казимира Лешком та Конрадом за допомогою Всевишнього, який своїми чеснотами підтримує тих, хто стоїть високо, могутніх трощить, а повалених піднімає, у битві біля Завихоста було вбито. Тоді ж за допомогою Всевишнього навіть у небагатьох, які залишились у війську означених князів, яке через величезну втому та рани поверталося додому, хоробрість настільки збільшилася, що коли вони сміливо напали на незліченні фаланги Романа, який підступно вирішив погубити Польщу, то примусили на втечу двадцять одну тисячу воїнів. Після нечуваної різні ріка Вісла переповнилася кров’ю і вийшла з берегів, вода в ній стала червоною, і було в ній велика кількість трупів воїнів, які пали від руки переможців – поляків)”.[383]

В хроніці Дзежви вміщена наступна інформація: “Illo quoque in tempore Romanus potentissimus princeps Ruthenorum, congregato magne numerositatis exercitu, duci Lestkoni tributo denegat, audacter se opponit, potenti manu Polonie metas aggreditur insperate. Quod cum auribus Lestkonis insonit, illico cum paucis sibi occurit in Zawichost, occupat, irruit et trucidat. Quod Rutheni cernentes, qui primum pompatice venerant, vulneratis occisisque quam plumis, confusi reliqui fuge presidium iniere (В цей же час, Роман могутній князь Рутенів, зібрав величезне військо і князю Лешкові відмовляється платити данину, нахабно виступає проти його влади і несподівано вступає в польські землі. Коли про це почув Лешко, він з невеликим загоном воїнів прямує під Завихост, де захоплює, розбиває і перемагає. Рутени, що спочатку вели себе самонадіяно, були ранені та вбиті, інші знайшли спасіння у втечі)”.[384]

Аналогічне повідомлення вміщено у більш пізній “Великопольській хроніці”, де додається про те, що чимало “рутенів” потонуло в Віслі та про загибель Романа на полі битви.[385] Порівняння цих свідоцтв із вищезгаданою звісткою Альбріка показує їх схожість і за духом, і за змістом, хоча польські повідомлення більші за обсягом. Єдине, що в останніх відсутня інформація про Саксонію. Це порівняння дає всі підстави зробити висновок, що текст французького хроніста було написано на підставі цих джерел. Поява ж самих відомостей в праці Альбріка про Саксонію могли з’явитися в його творі під впливом сучасних подій, а саме активних зовнішньополітичних акцій сина Романа Данила в Центральній Європі в середині XIII ст.[386]

Більшість рочників обмежилися досить короткими повідомленнями про смерть Романа. Так, наприклад, в “Рочнику короткому” повідомляється: “Romanus fortissimus princeps Ruthenorum cum exercitibus suis a Lestcone et Conrado fratribus filiis Kazimiri in Zauichost interemptus est (Роман, найхоробріший князь рутенів, із своїм військом від рук братів Лешка і Конрада, синів Казимира, загинув під Завихостом)”.[387] Близкий за змістом текст вміщено в “Рочнику краківському”: “Romanus dux Ruthenotum occisus est cum exercitu suo in Zavichost (Роман, князь Рутенів загинув разом зі своїм військом при Завихості)”.[388] Відомості “Рочніка Траського”, “Календаря краківського” та “Рочника малопольського”, де також розповідається про загибель Романа з військом під Завихостом, відзначають час загибелі Романа, який припав на свято католицьких святих Гервасія і Протасія (19 червня). “Romanus Ruthenorum princeps, – повідомляє перше з джерел, – cum exercitu suo in Zavichost in festo Gervasii et Prothasii martirum (Роман, князь Рутенів, зі своїм військом загинув під Завихостом на свято мучеників Гервасія та Протасія)”.[389] В “Календарі краківському” йдеться: “XIII Kal. Gervasii et Prothesii martyrum, Mє ducentesimo quinto Lestco et Cunradus Polonorum duces vicunt Romanum et maximum exercitum Ruthenorum circa Zavichost (В тринадцяті календи (липня, в свято. – авт.) мучеників Гервасія та Протасія, 1205 (рік. – авт.) Лешко і Конрад, князі Поляків, перемогли Романа та велике військо Рутенів біля Завихоста)”.[390] Важливо відзначити, що в цих джерелах відсутні будь-які конкретні свідчення про обставини загибелі князя Романа.

Досить докладно розповів про похід Романа Мстиславича польський хроніст XV ст. Ян Длугош. Хроніст вважає, що причини загострення стосунків Романа з Лешком пов’язані з претензіями руського князя на Люблинську землю, яку він хотів отримати як відшкодування за втрати, які поніс під час походу на Мозгаву в 1195 р. За свідоцтвом Длугоша, напередодні походу у Романа виник конфлікт з володимирським єпископом, у якого Роман хотів отримати благословіння на здійснення виправи проти поляків. Ян Длугош пише про місячну облогу Романом міста Любліна, збирання війська краківськими князями Лешком і Конрадом біля Сандомира проти руських полків і про розгром останніх під Завихостом.[391] В основу розповіді польського хроніста покладено більш ранні свідоцтва польських хронік і рочніків, які в хроніці Длугоша набули фантастичного і різко тенденційного щодо Русі характеру.

A.Семкович – авторитетний дослідник хроніки Длугоша – вважав, що середньовічний історик мав можливість черпати додаткову інформацію з джерел, які не зберіглися. Тому цілком вірогідним виглядає історія про конфлікт Романа з володимирським єпископом, розповідь про територіальні претензії галицького князя на польські землі. Проте польський дослідник визнає, що дуже вако зрозуміти, що Длугош взяв з попередніх джерел, а що вигадав сам.[392] Аналогічно до праці Длугоша висвітлюються події 1205 р. і в хроніці М.Стрийковського.[393]

Розгляд латиномовних джерел дає підставу вважати слушною думку українського дослідника М.С.Грушевського та польської дослідниці А.Вількевіч-Вавжиньчикової, які відзначають тенденційність і декларативність відомостей про події 1205 р. в хроніці Альбріка і в польських пам’ятках і наголосили на необхідності при розгляді цього сюжету зосередити головну увагу на аналізі повідомлень давньоруських літописів.[394]

Конфлікт між нещодавніми союзниками виник, як можна припускати з контексту джерел, з ініціативи галицького князя. Десь через рік, в 1206 р. під час зустрічі з вдовою Романа Ганною князь Лешко Бялий, за свідоцтвом Галицько-Волинського літопису, заявив, що він не знає причин, що призвели до війни і висловив припущення про підступні дії якогось Володислава, які призвели до виникнення конфлікту (“… бе бо Володислав лестя межи има”[395]). Біль- шість дослідників поділяє точку зору, що цим “Володиславом” був великопольський князь Владислав Ласконогий, син князя Мешка III Старого,[396] який також прагнув на підставі засад сеньйорату як старший у польській князівській родині отримати краківський стіл.

Г.Лябуда, розглядаючи проблему міжкнязівської боротьби у Польщі на початку XIII століття, відзначає, що джерела дають суперечливу інформацію щодо спадкоємця Мешка III Старого (помер в 1202 р.) на краківському столі. Згідно одних пам’яток, цей стіл рік займав Владислав, а потім до Кракова прийшов Лешко Бялий, а згідно інших, до яких схиляється більше вказаний дослідник, – Владислав князював у Кракові до зими 1205– 1206 рр.[397]

Нам остання версія представляється також більш вірогідною. А з неї випливає, що з приходом до влади у Кракові Владислава, представника великопольської гілки Пястів, у Романа продовжувалися розвиватися нормальні добросусідські відносини з володарем сусідньої держави і одночасно малопольським князем. Такий стан речей продовжувався до початку 1205 р., поки на той час сандомирський князь Лешко та його брат мазовецький князь Конрад не розпочали війни проти Владислава. Ситуація для Владислава виявилася, вірогідно, складною, а тому той попросив допомоги у Романа. Загибель Романа призвела до посилення позицій Лешка та Конрада Казимировичів, а перший, вірогідно, вже на початку 1206 р. зайняв Краків.[398] Участь Романа в конфлікті Пястів пояснюється тим, що галицький князь був зацікавлений у певному посиленні як противаги Лешку і Конраду Владислава Мешковича, оскільки це давало йому реальну можливість і надалі впливати на розвиток ситуації в Польщі.

Те, що руський князь був у певній мірі ініціатором війни з Казимировичами, підтверджує факт відсутності дій у відповідь малопольських військ проти Південно-Західної Русі у перші місяці після смерті Романа Мстиславича. Правда, австрійський історик Й.Енгель вважав, що польські війська переслідували після Завихостської битви рештки полків Романа аж до воріт Галича. проте ця версія, як безпідставна, була спростована ще Л.Дробою.[399]

Проте останній, як і більшість інших представників польської історіографії, все ж таки вважає, що 19 червня 1205 р. між військами Романа та Лешка відбулася велика битва.[400] У нас є всі підстави відкинути такі погляди як необгрунтовані. Для цього звернемося до розповіді давньоруського літопису про обставини походу 1205 р.: “Иде Роман Галичьскый на Ляхы и взя 2 города Лядьская и ставше же нему на Вислою рекою и отъеха сам в мале дружине от полку своего. Ляхове же наехавше убиша и, дружину около его избиша, приехавше Галичане, взяша князя своего мртва, несоша в Галичь”.[401]

Текст літопису прямо свідчить, що ніякої битви між головними силами західноруського та малопольського військ не було, а сам князь загинув внаслідок зіткнення його невеликої дружини з польським військом. Б.Влодарський з цього приводу пише: “Переможець інших руських князів недооцінив суперника. Він віддалився з малим загоном від своїх, на нього напали Лешко і Конрад, і у сутичці князь загинув”.[402] Дещо суперечливо подію трактує А.Вількевіч-Вав- жиньчикова, яка, з одного боку, пише про битву під Завихостом та перемогу Лешка, а, з іншого боку, відзначає, що “смерть, яка трапилася внаслідок легковажного відходу Романа без достатньої охорони від табору, вимусила Русь повернутися. Але військо не було розбите”.[403] Розгляд більш пізніх свідоцтв джерел про походи східноєвропейських володарів до Польщі дозволяє пролити певне світло на причини появи Романа саме під Завихостом, дещо по іншому представити обставини останніх годин життя князя.

Під 1245 р. у Галицько-Волинському літопису повідомляється, що під час походу до Польщі князь Василько Романович в районі Завихоста прагнув форсувати Віслу, проте через повінь не зумів реалізувати свій намір: “Не могоша бо переехати си реки, понеже наводнилася бяше, возвратистася вземше полону много”.[404] Пізніше, в 1261 р. під Завихостом опинилася орда могутнього монгольського хана Бурундая, який “изнайдоша собе брод у Висле, и поидоша на ону страну реки”.[405] Взимку 1287 р. тут переправу через льодостав не зміг здійснити хан Телебуга: “И тако придоша ко Завихосту и придоша к реце ко Висле, река же стала бяшеть и не могоша ее перейти, и поидоша во верх еи к Судомиру (Сандомиру. – авт.), и переидоша Сан реку по леду”.[406] В польській хроніці Янка з Чарнкова згадується про перехід Вісли біля Завихоста литовських князів Кейстута і Любарта восени 1376 р.[407] Існування бродів і мілин на Віслі біля Завихоста фіксує Ян Длугош, який, між іншим, вважає, що саме в рік смерті Романа на Віслі була нечувана посуха.[408] Отже, є всі підстави вважати, що Роман Мстиславич загинув під час пошуку зручної переправи через Віслу, коли він та його невеличкий загін несподівано натрапили на польське військо.

Нападом на Малу Польщу, Роман Мстиславич хотів, використовуючи протиріччя між Пястами, посилити свої впливи в західнослов’янській країні. Цілком вірогідно, що галицько-волинський князь прагнув приєднати до Волині частину території Польщі. Як і під час інших воєнних акцій, є підстави думати, що в сусідній країні його чекало чимало прибічників, а саме певна група впливових малопольських вельмож. Ці симпатики, як свідчить літопис, зберіглися і після смерті галицького володаря. До них, зокрема, належав, могутній малопольський воєвода Пакослав, який толерантно, а часто дружньо ставився до нащадків Романа Данила та Василька в найбільш скрутні для останніх часи.[409]

Завершуючи розгляд цього сюжету, слід відзначити, що напередодні свого останнього походу Роман уклав угоду з новим угорським королем Андрієм II. Ми вже вище писали, що після смерті Бели III його сини Емерік та Андрій вели гостру боротьбу один з другим, в якій останньому допомогав галицько-волинський князь. 30 листопада 1204 року Емерік VI помер, а незабаром Роман підписав з новим королем Угорщини Андрієм II угоду про допомогу та патронат над дітьми у випадку смерті когось з волода- рів.[410]

Роман Мстиславич і папа Інокентій III

Відмова від версії про похід Романа до Саксонії влітку 1205 р. ні в якій мірі не применшує взагалі масштабів його міжнародної діяльності, у тому числі і взаємин із латинським Заходом. Так, про контакти галицько-волинського князя з Германією свідчить досить загадковий запис про смерть Романа в помяннику (синодику) бенедиктинського монастиря св. Петра в Ерфурті: “XIII Kal. Julii Romanus, Rex Ruthenorum, hic dedit nobis XXX marcas (В 13 календи липня (тобто 19 червня. – авт.)[411] Роман, король Русі, який надав нам 30 марок).”[412]

На нашу думку, навряд чи цей цінний дарунок (7 кг срібла) можна пов’язувати з торговельними зв’язками Південно-Західної Русі із Східною Німеччиною,[413] або якимись симпатіями Романа до католицтва.[414] Наявні джерела не дають підстав для висловлювання більш-менш аргументованої версії щодо обставин виникнення повідомлення помянника, проте можна зробити припущення про можливе перебування Романа в дитинстві протягом певного часу на вихованні у ерфуртських бенедиктинців. Зазначимо також, що руські князі (матері яких досить часто були католичками) взагалі були толерантними в питаннях віри, не дуже сильно розбиралися в розбіжностях між двома гілками європейського християнства. Остання риса взагалі була характерна для Русі XI – XII ст.[415]

Ситуація почала змінюватися лише в XIII ст. в процесі зростання загального тиску католицько-релігійного світу на Східну Європу, що розпочався захопленням Константинополя хрестоносцями у 1204 р., агресією католицьких країн, перш за все Германії, Данії та Швеції, у Прибалтиці та в Карелії.[416] Що до дарунку Романа ерфуртським бенедиктинцям, то, на нашу думку, давньоруський князь, життя якого тісно пов’язано із Польщею та Германією, підтримував якісь давні, особисті стосунки з монахами ерфуртського монастиря.

У пізньому Кенігсберзькому літопису, фрагменти які наведені В.М.Татіщевим, вміщено цікаву звістку про те, що в цей час до Романа прибуло посольство від римського папи Інокентія III, яке запропонувало князю перейти до католицтва і отримати за це підтримку меча св. Петра. У відповідь на цю пропозицію, згідно розповіді літопису, Роман дістав свій меч і відповів: “Такий ли то меч Петров у папы? Иж имать такий, то можеть городи давати, а аз доколе имам ей при бедре, не хощу куповати ино кровию, якоже отци и деди наши розмножити землю рускую”.[417]

В історіографії XIX – початку XX ст. по різному ставилися до цього повідомлення, хоча, як не дивно, у буквальному плані його майже не сприймали взагалі. М.Чубатий, виходячи з власної схеми пошуків слідів унії Русі з Римом, вважає, що це повідомлення не є свідоцтвом релігійних протиріч Романа з папою, стосується лише “справ чисто політичних”, оскільки, на думку історика, посланці Інокентія прагнули залучити Романа до війни, що точилася між Вельфами та Гогенштауфенами.[418] М.С.Грушевський відзначив пізній характер оповідання літопису, вплив на нього фольклорних легенд про Романа та антиуніатської літератури, проте не відкидає реальності самої події, яка лягла в основу повідомлення.[419]

Найбільший вплив на наступні наукові дослідження мала точка зору відомого історика церкви Є.Є.Голубінського. Останній, на підставі факту відсутності слідів про посольство до Романа в літописах і в архіві римської курії, взагалі заперечує факт цього посольства.[420] Ця думка постійно враховується в спеціальних дослідженнях, хоча автори популярних та синтетичних праць розглядають історію посольства Інокентія до Романа як достовірну подію, яка не потребує додаткових доказів.[421]

Аргументи О.О.Голубинського, однак, виявляються не досить переконливими. В давньоруських літописах нема практично повідомлень про поїздки будь-яких релігійних католицьких діячів на Русь в X – XIII ст., хоча такі подорожі відбувалися і вони є незаперечними фактами (місія архієпископа Адальберта до княгині Ольги в 968 р., подорож Бруно Кверфуртського в Київ в 1008 р. та ін.). В ватиканському архіві зберіглися далеко не всі документи тих часів. Так, порівняно нещодавно у Львівському архіві давніх актів було знайдено досі невідоме послання 1233 р. папи Григорія IX до домініканців, які вирушають у місії до Русі або до сарацин.[422] На нашу думку, дуже важливо цю тему розглянути під кутом зору, а чи було можливо саме в цей час таке посольство. І тут треба нагадати про велику політичну активність на початку XIII ст. римської курії і самого Інокентія III (1198–1216 рр.).[423]

Тут можна відзначити, зокрема, широкомасштабний наступ католицьких країн у Східну Європу від Полярного кола до Балкан, спрямовану на навернення до латинства язичників та схизматиків. В 1204 р. після захоплення Константинополя хрестоносці утворили на території Візантії декілька власних держав. На декілька десятиліть зверхність римських понтифіків була вимушена визнати Болгарія. Католицькі місіонери стали проникати до половецького степу, де їм навіть вдалося створити своє єпископство. Держави хрестоносців, спираючись на підтримку римської курії, германських та датських феодалів, створюються в Східній Прибалтиці, а шведські королі здійснюють воєнні акції проти угромовного населення карелів та ємі.[424] До цього можна додати, що саме в ці ж роки хрестоносці продовжують бойові дії на Близькому Сході, надають допомогу християнам в боротьбі з маврами під час реконкісти на Піренейському півострові, піддали жорстокому розоренню міста альбігойців у Лангедоці (Південна Франція).[425]

Через два роки після смерті Романа Мстиславича згаданий вище папа Інокентій III звернувся з посланням до своїх єпископів, кліру Русі і до всього руського народу з закликом: “… країна греків (Візантія. – авт.) і їх церква майже повністю повернулась до визнання апостольського престолу і підкорилась його розпорядженням. Тому уявляється оманою, що частина не з’єднується з цілим і що часткове відкололось від спільного”.[426] У тому ж 1207 р., Інокентій III направив на Русь місію на чолі з кардиналом Григорієм, яка повинна була на практиці здійснювати плани папи у південно-західних регіонах Русі.[427]

Отже, на нашу думку, зміст повідомлення Кенігсберзького літопису про контакти Романа з римським папою узгоджується з конкретними історичними реаліями початку XIII ст., і у дослідників не може бути сумніву, що в його основі лежить реальна подія. В той же час слід враховувати застереження М.С.Грушевського, що на виклад інформації у пам’ятці наклалися більш пізні уявлення середньовічних авторів. В зазначеному Кенігсберзького літопису, зокрема, наводиться інформація, що в разі домовленості папа Інокентій III обіцяв Роману якісь польські міста.[428]

19 червня 1205 р. життя Романа, якому тоді було трохи більше п’ятдесяти років, припинилося. В хроніці Длугоша повідомляється, що Романа було поховано у Володимирі. Це дало підставу деяким дослідникам засумніватися у повідомленні літопису про поховання Романа в Галичі.[429] Як нам здається, у нас нема підстав ставити під сумнів відомості давньоруського книжника, який пише з цього приводу: “Галичане взяша князя своего мртва й в Галичь и положиша й в церкви святыя Богородица”.[430] Поховання Романа в Галичі було цілком закономірним, оскільки тут був центр його держави.

Зразу ж після поховання Романа Мстиславича галичани принесли присягу його синові Данилові, проте ця подія, як і багато наступних, є вже частиною іншого періоду історії Південно-Західної Русі.

Галицько-Волинська Русь: держава чи не держава?

В першому розділі нашої праці вже відзначалося, що в історіографії, в певній мірі під впливом політичних обставин, не виникло єдиного підходу щодо характеристики державно-політичного комплексу, який утворився в значній мірі внаслідок активних дій князя Романа Мстиславича. Нагадаємо, що в працях, що належать до так званої радянської історіографії не показувалось якихось тісних генетичних зв’язків південно-руських князівств Русі з майбутньою Україною, вбачалось в об’єднаному князівстві Романа скоріше історичну випадковість, ніж закономірність.

Інші погляди були притаманні українським дослідникам, які працювали в XIX – на початку XX ст., а також історикам, що вивчали українську давнину в діаспорі. За їх спостереженнями, XII – перша половина XIII ст. – це один з періодів в історії України, князівство Романа Мстиславича слід розглядати як одну з українських держав. На жаль, ця тема поки не стала предметом серйозної наукової дискусії в сучасній історичній науці.[431]

Спостереження політичних процесів у порівняльно-хронологічному плані дає підставу говорити, що на певному етапі розвитку середньовічного суспільства для багатьох феодальних країн притаманний перехід від етапу існування державності у вигляді системи або конфедерації державних формувань у вигляді князівств (герцогств, графств, баронств тощо) до етапу поступової трансформації централізованих держав. На цьому перехідному етапі за рахунок об’єднання удільних державних утворень можна спостерігати виникнення складних за формою та характером розвитку державно-політичних структур.

Тут можна згадати, хоча б, синхронну за часом до князівства Романа так звану державу Плантагенетів XII ст., до складу якої, крім Англійського королівства, входили численні французькі володіння. Останні, за обсягом були більшими, ніж землі, що безпосередньо підкорялися французькому королю. Як володар числених французьких володінь, що тягнулися від Нормандії на південь до Піренеїв, король Генріх II Плантагенет формально був васалом французького короля Філіпа II Августа і водночас самим запеклим його ворогом. Дослідники часто називають державу Генріха Анжуйською державою, не дивлячись на те, що її монарх як суверен правив лише в Англії. Проте остання не належала до головних володінь Плантагенета, і на острові Генріх майже не жив. Відзначимо, що на початку 70-х років Генріх виношував план своєї коронації імператорською короною, а числених своїх синів хотів відповідно зробити королями Англії, Шотландії та Ірландії. Конфлікт двох династій Плантагенетів та Капетингів пізніше, як відомо, призведе до тривалої Столітньої війни. В XIII – XV ст. володіння бургундського герцога у Франції також були більшими за масштабом, ніж володіння короля Франції. Проте поступово, в значній мірі в силу ідеологічно-політичних факторів, саме довкола сюзерена Франції йшов процес об’єднання держави, яке завершилося на межі XV – XVI ст.

Не менш цікавим в цьому може бути приклад Германської імперії, до складу якої входило Чеське королівство, яке за тими ж ідеологічними ознаками мало всі риси справжньої держави, але фактично це була “держава в державі”. Більш того, формально германські імператори, імператори “Священної Римської імперії” постійно заявляли претензії на свою зверхність над всіма монахами середньовічного світу.[432]

Повертаючись до процесів на Русі кінця XII – початку XIII ст., необхідно відзначити, що саме в цей час на східноєвропейському обшарі формувалися два державні утворення, які потенційно, на перспективу мали стати ядрами майбутньої централізованої держави. Це Володимиро-Суздальське та Галицько-Волинське князівства.[433] М.Ю.Брайчевський справедливо вбачає, що на формування нових державних утворень в Східній Європі впливали як політичні чинники, що зводились до формування нових політичних систем управління у відповідно Володимиро-Суздальській і Галицько-Волинській землях, так і фактори етнічного розвитку, що були зародками формування східнослов’янських народностей. Проте важко погодитись з думкою автора, що на межі XII – XIII ст. Київ вже не цікавив північноруських князів.[434] Конкретні факти перших років XIII ст., значну частину з яких ми розглянули в цій книжці, свідчить, що доля як Києва, так і усієї Південної Русі перебувала під пильним оком Всеволода Велике Гніздо. Тут, на наш погляд, слід говорити про інше. Якщо в XI та у значній частині XII ст. суздальські князі в рамках конфедерації давньоруських князівств як представники династії Рюриковичів змагалися за київський стіл, то тепер Київ та південноруські землі стають об’єктом інтересів Володимиро-Суздальського державно-політичного новоутворення. В певній мірі цю політику можна розглядати як прояв зовнішньополітичної діяльності. Складність процесу полягала в тому, що на Русі не було легітимно визначеного володаря-суверена типу західноєвропейського монарха – короля. Відзначимо, що до володаря Володимиро-Суздальського князівства з кінця XII ст. офіційно використовується титул “великий князь”.[435] Отже, вже існувала тенденція щодо відокремлення з маси інших князів особливого за статусом володаря.

Цікаво, що по відношенню до володаря Галицько-Волинської держави також спостерігалася тенденція книжників якось “підняти” його статус на державно-ідеологічному рівні. Саме це можна бачити в намаганні південноруських книжників створити парадигму ідеального володаря на прикладі князя Романа Мстиславича (це питання ми докладно розглянемо в наступному розділі). Важливо відзначити, що західноєвропейські хроністи використовують по відношенню до Романа титул суверенного володаря “rex (король)”.[436] Могутнім та суверенним князем вимушен був визнати краківський єпископ Вінцентій, який в останній книзі своєї хроніки пише, що Роман “omnibus paene Russiae provinciis ac principibus potentissime imperaret (став повновладним володарем майже над усіма руськими землями і князями)”.[437] Пізніше вже офіційно від папського посланця Оппізо в 1253 р. королівську корону отримає Данило, після чого галицькі книжники постійно будуть його називати не характерним для Русі титулом.[438] Прийняття Данилом королівського титулу мало велике дипломатичне та ідейно-політичне значення для самоутвердження його як володаря могутньої суверенної з позицій тодішньої європейської ідеології держави в Південно-Західній Русі.

Відзначимо, що для об’єднаного князівства Романа були характерні певні ознаки держави, а саме наявність державної території, системи державного управління, відповідної ідеології. Але одночасно ця держава існувала в рамках єдиного давньоруського комплексу, а тому програмою діяльності галицько-волинських володарів Романа та Данила була програма збирання всіх давньоруських земель. В цьому плані в конкретному аспекті подолання удільної системи треба розглядати згадану вище систему “доброго порядку”, запропоновану Романом Мстиславичем напередодні його смерті.

Отже, у нас є всі підстави розглядати політичний комплекс, який контролював князь Роман Мстиславич, а саме території Волині, Галичини, Пониззя (середня течія р. Дністра), Побужжя (“України”) та Київщини,[439] як державу, державу, яка потенційно мала шанс в перспективі трансформуватися в більш стабільну державну структуру. На жаль, на державно-політичні процеси в південно-руських землях мав різко негативний вплив зовнішній фактор, а саме спочатку навала монголо-татарських ханів, а пізніше польських, угорських та литовських феодалів вже в середині XIV ст.[440]

В літературі, ймовірно не без підстав, домінує точка зору, що утворення великого державно-політичного утворення в Південно-Західній Русі, у значній мірі, було наслідком особистої енергії, вдачі та таланту князя Романа, смерть якого, в свою чергу, засвідчила незавершеність перетворень князя.[441] Проте, на наш погляд, не можна протиставляти періоди до і після червня 1205 р. у житті Південно-Західної Русі. І в правління князя Романа Мстиславича були тут сильні деструктивні сили, що не були приборкані князем і заважали державотворчим процесам, і під час регентства його вдови Ганни існувала значна частина населення, що підтримувала курс померлого князя. Тому можна казати про існування доцентрових та відцентрових тенденцій, що і проявлялося в конкретних подіях та явищах тодішнього політичного життя.[442]

Визнаючи правильність думки про значну різницю в характері політичних процесів розвитку Галичини і Волині, необхідно відзначити, що все це не дає, одночасно, підстав для різкого протиставлення цих регіонів саме в контексті протистояння цих тенденцій.[443] На Волині були досить впливові антикнязівські (по відношенню до головного волинського, “земельного” князя), сепаратистські сили, і, в той же час, в Галичині було чимало прихильників посилення князівської влади. Розглядаючи конкретні верстви населення, що підтримували чи не підтримували об’єднавчі процеси, дослідники досить часто характеризують їх за класовими або становими ознаками, хоча такий підхід не є у значній мірі вірним. Так, навіть досить бунтівне галицьке боярство було неоднорідним. Значна частина його допомагала Романові Мстиславичові в 1188–1189 рр. Навряд чи без підтримки представників боярства Галичини Романові вдалося зайняти Галич в 1199 р., активно використовувати галицькі полки у походах у Південну Русь, проти половців та поляків. М.І.Костомаров справедливо відзначав, що без сильної партії Роману навряд чи вдалося утвердитися в Галичі, наявність її сприяла боротьбі нащадків Мстиславича з суперниками.[444] Формування нового державного організму, що започаткував князь Роман наприкінці XII – на початку XIII ст. відкривало великі можливості для посилення галицькому магнатству. І.Б.Греков справедливо пише, що “перенесення столиці великої феодальної держави в новий центр відкривало можливість феодальній верхівці цього центру для посилення їх економічних та політичних позицій”.[445]

С.Томашівський писав, що Роман “був творцем першої національної української держави, якої основу дала Галичина”.[446] Автор цих рядків не може погодитися з таким категоричним твердженням, тим більше, що львівський вчений вважав, що означена держава прийшла на зміну Русі, але вважає, що Роман, відчуваючи веління та подих часу, утворив в умовах поступового складання української середньовічної національності на базі волинських та галицьких етнічних формувань східнослов’янської етнічної спільності державно-політичне утворення, яке в перспективі повинно було перетворитися на феодальну централізовану монархію. Доказом останнього було відносно довге збереження державних інституцій на Волині та в Галичині (до середини XIV ст.) у вкрай складних умовах золотоординської навали, експансії угорських, польських та литовських володарів. Я.Д.Ісаєвич пише, що за всіма ознаками слова “князівство” та “держава” є синонімами, а по відношенню до державно-територіального утворення, головними складовими якого наприкінці XII – в першій половині XIV ст. були Волинь та Галичина і де правили Роман та його нащадки, можна застосовувати поняття “Галицько-Волинська держава”.[447] Враховуючи загальноісторичні тенденції розвитку, на наш погляд, є підстави погодитися з такою думкою. Дійсно, в науці використовується поняття “Київська держава”, проте під владою її правителів, що сиділи в Києві, східнослов’янські землі перебували у повному складі лише тільки в правління князя Володимира I Святославича! Тому поняття “Київська держава” не поглинає поняття “Русь”, під яким традиційно розуміється комплекс східноєвропейських земель, де мешкали східнослов’янські племена. Протягом ста п'ятдесяти років існування держава Романовичів теж не була постійно єдиним державно-політичним комплексом, проте в XIII – першій половині XIV ст. існувала стабільна тенденція до об’єднання та збереження єдності земель Південно-Західної Русі. Це є доказом змін, що відбулися на території Волині і Галичини цього часу у порівнянні з періодом X – XII ст., вагомим аргументом щодо можливості науково коректного використання поняття “Галицько-Волинська держава” як потенційного прообразу якісно нового за змістом державного організму в Східній Європі. Важливим доказом висловленої позиції є не тільки аналіз політичних процесів в Південно-Західній Русі, а і розгляд ідеологічного життя краю в правління синів та онуків князя Романа Мстиславича.

Образ Романа Мстиславича в пам’яті народів Східної Європи

19 червня 1205 р. загинув володар майже всієї Південно-Західної Русі Роман Мстиславич. З життя пішла яскрава політична постать, діяльність якої протягом багатьох років впливала не тільки на розвиток давньоруських земель, а й багатьох інших країн та народів Східної та Центральної Європи. Свідченням цього є численні згадки про східнослов’янського володаря в польських, західноєвропейських та візантійських пам’ятках.

Смерть Романа сталася в апогеї могутності князя, в час піднесення великого державно-політичного утворення, що виникло, багато в чому, завдяки його величезної енергії. Ясна річ, що загибель володаря неоднаково сприймалася в різних країнах. Для півдня Русі вона стала справжньою катастрофою, початком нового витка удільної роздробленості, причому, що найбільш драматично, напередодні події загальносвітового значення – вторгнення полчищ монгольських ханів у Східну та Центральну Європу.

Останній похід галицько-волинського князя викликав справжній шок у верствах польського суспільства. Тут раптова кончина Романа сприймалася як справжнє чудо для поляків. Тому не випадково саме в Польщі ці події стали досить часто обростати різного роду епічними розповідями. Під впливом фольклорних пам’яток з легендарними описами Романа в епістолярних творах середньовічних хроністів з’являлося все більше і більше подробиць про “славну битву” під Завихостом.[448] Ян Длугош згадував після докладного опису “битви” ще тричі про смерть Романа,[449] а Мацей Стрийковський присвятив цілу оду “перемозі” поляків.[450] М.Грушевський з цього приводу відзначав: “Роман вибрався був на Польщу з дуже серйозними замірами, і його несподівана смерть увільнила Польщу від великого страху, відти таке сильне вражіннє від смерті сього руського в Польщі”.[451]

Неабиякий вплив діяльність західноруського князя справила на фольклор половецького та литовського суспільства, про що ми дізнаємося з епістолярних пам’яток їх сусідів. Так, згаданий вище Мацей Стрийковський переказує легенду, згідно якої Роман (в одному місці польський хроніст помилково його називає Ростиславичем, хоча мова, безумовно, йде про Мстиславича[452]) багато ятвягів та литовців після походу до Прибалтики вивів до Києва та інших руських “замків”, де наказав впрягати полонених до плугів, з приводу чого один з литовців-невільників начебто сказав князеві: “Романе, Романе! Поганим живеш, бо Литвою ореш”.[453]

В Галицько-Волинському літопису під 6759 р., де розповідається про одну з перемог синів Романа Данила та Василька, пишеться, що Романовичі “придоста со славою на землю свою, наследивши путь отча своего великого Романа, иже бе изострился на поганыя, яко лев, имже половци дети страшаху”.[454] З цього можна зробити припущення про існування якихось епічних пам’яток у кочівників про Романа.

Широко предстає образ князя Романа в українському та російському фольклорі. “Це була одна з найбільш обдарованих особистостей, образ яких міцно вкарбовується до пам’яті народу і дає імпульс його поетичній творчості”, – писала про Романа О.Єфіменко.[455] Відомий російський історик Б.О.Рибаков з цього приводу пише: “Роман – останній з руських князів, якого оспівували билини: книжна та народні оцінки співпали, що траплялося рідко. Народ дуже обачливо вибирав героїв для свого билинного фонду”.[456] Розглядаючи фольклор як вияв історичного світогляду народних мас, вчені спеціально звертають увагу, що поява окремих політичних діячів в епосі була не випадковим явищем, а проявом найвищого визнання народом значення оспіваної ним персони.[457] Саме галицько-волинський князь Роман Мстиславич був останнім з нечисленних давньоруських володарів, яких прославляв народ.[458] У пізнього польського хроніста Мартіна Бельського є цікавий переказ західноруського епічного оповідання про те, що Романа Мстиславича поховали у Києві поряд із легендарними богатирями.[459]

Цікаво, що розповсюдження билин про Романа в північноруських районах пов’язано не лише тільки з переміщенням з півдня частини східнослов’янського населення під тиском степових завойовників. Так, згаданий вище Б.О.Рибаков звернув увагу, що в XV ст. у Новгороді знаходить поширення серія ікон “битва новгородців із суздальцями”, де на чолі перших зображено Романа. Тутешні билини про князя, на думку вченого, не зв’язані з цими пам’ятками,[460] проте пам’ять про Романа на півночі Русі в умовах боротьби Новгородської республіки з Московським князівством вимушує поставити під сумнів таку категоричність дослідника.

В праці В.М.Татіщева, як вже відзначалося на початку нашої книги, зберіглася яскрава характеристика князя Романа: “Цей Роман Мстиславич, внук Ізяславів, ростом був не дуже високим, проте широким і надмірно сильним; обличчя мав червоне, очі чорні, ніс великий з горбом, волоси чорні та короткі; лютий у гніві; недорікий, коли сердився не міг довго слова вимовити; багато веселився з вельможами, але п’яним ніколи не був. Багато жінок любив, проте жодна ним не володіла. Воїном був хоробрим і хитрим, у керівництві полками найкраще себе показав, коли велике військо угорців своїм малим розбив. Все життя своє у війнах провів, багато перемог здобув і під час однієї переможеним став. Всім сусідам був страшний”. Для порівняння наведемо опис сучасника Романа французького короля Філіпа II, що належить його хроністу Мартину Турському: “Він мав блискучу статуру, вишукані манери та приємне обличчя, був лисим і червоним, великий майстер поїсти та випити. Він був щирим з друзями і закритим для тих, хто йому не подобався. Завбачливий, завзятий у своїх рішеннях і твердий у вірі, він виявляв чудову швидкість у діях і прямодушність у своїх судженнях. Улюбленець долі, вічно побоюючись за своє життя, він швидко приходив у гнів і так само швидко заспокоювався; він був суворий стосовно знатних, що не проявляли по відношенню до нього покорності. Любив збуджувати між ними розбрат й охоче наближав до себе незнатних людей”.[461] Це порівняння показує, що опис постаті Романа, що зберігся в праці В.М.Татіщева, носить вельми об’єктивний та реалістичний характер. Він відрізняється в цьому плані від панегиристичних характеристик Романа в “Слові о полку Ігоревім” та в преамбулі до Галицько-Волинського літопису.

Парадигма Романа в ідеологічному житті Русі XIII ст.

Якщо в польській хронографії поступово склався вкрай негативний образ Романа, який, можливо, у давньоруському літописанні можна, хіба що, порівняти з найтемнішою постаттю давньоруської житійної літератури Святополком “Окаянним”, то зовсім іншу тенденцію можна спостерігати щодо галицько-волинського князя в давньоруській політичній думці. Тут склалася чергова, після двох Володимирів – Володимира Святославича та Володимира Всеволодовича “Мономаха”,[462] парадигма ідеального державного володаря – Романа Мстиславича.

Яскравим проявом виникнення та існування такої парадигми є преамбула до Галицько-Волинського літопису, яку є всі підстави розглядати як окрему пам’ятку давньоруської літератури. В ній прославляється державна діяльність Романа, який порівнюється, особливо за вдалу боротьбу з половцями, з Володимиром “Мономахом”: “Одолаша всим погнаньскым языком ума мудростью, ходяша по заповедемь божим: устремил бося на поганыя яко лев; сердит же бысть, яко и рысь, и губяша и коркодил; и прехожаху землю их, яко и орел, храбор бо бе, яко и тур. Ревноваше бо деду своему Мономаху, погубившему поганыя измаильяны, рекомыя половци…”.[463]

Створення парадигми нового ідеального володаря є свідченням розвитку в нових умовах державної еволюції Русі ідейно-політичної думки східних слов’ян. Важливо нагадати, що князь Роман Мстиславич – політичний діяч і полководець – в ті ж самі часи яскраво предстає і на сторінках “Слова о полку Ігоревім”, де також відзначається його успішна боротьба проти сусідів – литовців, ятвягів та половців.[464]

Складанню преамбули до Галицько-Волинського літопису сприяли важливі події в історії Південно-Західної Русі XIII ст., а саме тривала, широкомасштабна діяльність князів Данила та Василька по поверненню батьківської спадщини, відновленню держави Романа Мстиславича. В таких умовах, безумовно, треба було ідеологічно і політико-юридично довести історичну правочинність претензій Романовичів на роль політичних лідерів у Південній Русі. Галицько-Волинський літопис, який створювався з метою прославлення Данила, Василька та їх родини, постійно підкреслює цей зв’язок.

Так, вже в статті під 6710 р.[465] підкреслюється, що Роман – “великий князь”.[466] Нижче відзначається велика любов волинян до нього, його родини і вірність його політичному курсу (стаття під 6712 р.). В ній йдеться про підтримку волинянами племінника Романа белзького князя Олександра Всеволодовича, який, використовуючи допомогу польських полків, підійшов в 1209 р. до Володимира Волинського. “И отвориша им врата володимерци, рекуше: “Се сыновець Романови””.[467] “Великою княгинею” називає західноруський книжник і вдову Романа, яка довгий час успішно виконувала роль регентші при малолітніх синах Данилові та Васильку.[468]

Вельми цікавою є характеристика союзника Данила (по Калкській битві 1223 р.) східноволинського князя Мстислава Німого: “… бе бо муж и ть крепок, понеже ужика сый Роману от племени Володимеря прироком Маномаха”.[469] В цій звістці вперше у конкретному літописному повідомленні спостерігаються чіткі ознаки процесу формування образу ідеального володаря Романа, підкреслюється його зв’язок з аналогічною для ідеологічної думки Русі постаті Володимира “Мономаха”.

Перші штрихи майбутньої преамбули до Галицько-Волинського літопису, про яку йшлося вище, можна спостерігати в літописній статті під 6759 р., де розповідається про повернення князів Данила і Василька з походу проти прусів. Тут похід братів прямо порівнюється з діяннями батька: “И придоста (Данило та Василько. – авт.) со славою, наследивши путь отца своего великаго (!. – авт.) Романа, и же бе изострился на поганыя, яко лев (!. – авт.), им же половци дети страшаху”.[470]

Під 6775 р. після перемоги Данила над ятвягами літопис вміщує спеціальний панегірик Роману та його синові: “По великом бо князе Романе никто же не бе воевал на не в руских князях, развее сына его Данила”.[471] Важливо, що тут книжником використана досить цікава в ідеологічному відношенні формула “князь в князях”. Вона вперше зустрічається в глєбоборисівському циклі, а в “Пам’яті та похвалі князю Володимиру” останнього порівнюють з Константином Великим і називають “апостолом в князьях”.[472] Така формула зустрічається в XI ст. як засіб саме підкреслення величі князя-володаря. Літописна стаття закінчується фразою: “Си же написахом о Романе, древле бо писали си, ныне же зде вписано бысть в последняя”.[473]

Проте і в подальшому тексті твору незмінно зустрічаються згадки про князя Романа Мстиславича, коли йдеться про його нащадків. Так, у повідомленні під 6772 р. згадується Володимир Василькович, “сын великого князя Романа Галичкаго”;[474] під 6779 р. Василько, “сын великого князя Романа”;[475] під 6792 р. “великий князь Данило, сын Романов”;[476] під 6795 та 6797 рр. – знову Володимир, “внук Романов”;[477] під 6797 р. – Мстислав Данилович “сын Королев (короля Данила. – авт.), внук Романов”;[478] під 6799 р. – “Лев князь, брать Мьстиславль, сын королев, внук Романов”;[479] нарешті, під завісу літопису в 6799 р. йдеться про бабусю Мстислава “Романову”.[480]

Отже, є всі підстави стверджувати, що протягом першої половини XIII ст. в ідеології Південно-Західної Русі створилася парадигма князя Романа Мстиславича, що і знайшло відбиття, перш за все, у першій частині Галицько-Волинського літопису – повісті про Данила – у формі преамбули. На початку преамбули підкреслюється, що Роман держав всі руські землі, був їх самодержцем. “В лето 6709 начало княжения великаго князя Романа, како державего бывша всей Руской земли князя галичкаго. По смерти же великого князя Романа, приснопамятного самодержьца всея Руси…”.[481]

Формула про “самодержьца всея Руси” не мала ніякого відношення до офіційної титулатури давньоруських володарів,[482] проте свідчила про особливе місце постаті Романа в ідеологічних уявленнях тодішнього суспільства. Необхідно відзначити, що на Русі це поняття почало застосовуватися ще за часів Ярополка Святославича (972–980, можливо – 978 рр.). В “Повісті временних літ” відзначається, що після втечі смерті Олега та втечі Володимира до Скандинавії, Ярополк “бе володея един в Руси”.[483]

Ця згадка вже давно дала підставу вченим вважати, що саме з цього часу на Русі починає використовуватися поняття “єдинодержець” (близьке з ним “самовластець”). Пізніше таке словосполучення було використано по відношенню до Ярослава Володимировича, коли 1036 р. в літопису зазначається, що він “бысть самовластець Русьстей земли”.[484] Г.Г.Літаврін відзначає, що обидва давньоруські поняття були кальками візантійських “монократор” та “автократор”, але не були рівносильними, бо на Русі не єдналися з терміном “імператор”.[485]

Про те, до цього необхідно додати, що в ідеологічному житті Русі титул “князь” був цілком самодостатнім, який не потребував підсилення, а тому використання формул “цар”, “самодержець” книжниками було літературним прийомом для посилення авторитетності носія державної влади – князя. Зазначимо, що в практиці давньоруського життя спостерігалася тенденція, коли грецьке слово “василевс” (βασιλεύς) перекладалося, коли мова йшла про прив’язку його до конкретної історичної персони, як “цар (цесар)”, і, як “князь”, у випадках, коли мова йшла про абстрактне поняття володаря, монарха.[486]

На відміну від Володимира “Святого” та Володимира “Мономаха” постать князя Романа мала набагато більш “приземлене” значення в контексті ідейно-політичного розвитку Південно-Західної Русі майже всього XIII ст. Залишившись напівсиротами його сини Данило та Василько, спираючись на допомогу соратників загиблого князя, використовуючи практичний досвід батька, майже все життя присвятили реалізації його політичної програми.[487]

І тут слід відзначити, що у Романовичів труднощів було набагато більше, ніж у їх батька, оскільки їм прийшлося вести боротьбу з відвертою експансією Королівства Угорщина, частими нападами польських князів, наскоками литовських та ятвязьких володарів. Посилився в цей час і опір князівській владі з боку боярства. Пізніше саме синам Романа прийшлося зіткнутися з величезним лихом – вторгненням полчищ монгольських ханів, долати тиск золотоординських та інших кочівницьких державних новоутворень. Розглядаючи історію цієї епохи, можна зробити висновок, що саме синам Романа вдалося у значній мірі реалізувати політичні прагнення, плани та наміри батька – галицько-волинського князя Романа Мстиславича.

Географічний покажчик

Белз, Белзьке князівство

Берестя, Берестейське князівство

Білгород

Буг Західний

Бузьк

Великая Польща, Великопольське князівство

Візантія, Візантійська імперія

Візна

Вісла

Владимир-Волинський

Волинь, Волинська земля, Волинське князівство

Волинь (місто)

Галицька земля, Галицьке князівство, Галичина

Галицько-Волинське князівство, Галицько-Волинська Русь

Галич

Германія, Германська імперія, “Священна Римська імперія”, Німеччина

Дніпро

Дністер

Добжин

Донець Сіверський

Дорогичин

Дунай

Єнджеків

Ерфурт

Завихост

Ієрусалім

Каменець-Волинський

Канів

Карпати

Київська земля, Київське князівство, “Руська земля”

Комов

Константинополь, Царгород

Корсунь

Краків

Ленчица

Литва

Любеч

Мазовія, Мазовецьке князівство

Мала Польща, Малопольське князівство

Мозгава

Новгород, Новгородська земля, Новгородське князівство

Овруч, Овручське князівство

Перемиль

Перемишль, Перемишльське князівство

Переяславль, Переяславське князівство

Пліснеськ

Побужжя, Забужжя

Полоцьк, Полоцьке князівство

Пониззя

Польща

Поросся

Прибалтика

Прикарпаття

Саксонія

Сандомир, Сандомирське князівство

Смоленськ, Смоленьське князівство

Столп

Суздаль, Суздальське князівство, Володимиро-Суздальське князівство, Володимиро-Суздальська земля

Торчеськ, Торчеська волость (“Чорні клобуки”)

Треполь

Туров

Угорщина

Угровіск

Червен, Червенське князівство

“Червенські гради”

Чернігів, Чернігівська Русь, Чернігівське князівство, Чернігівщина

Ятвягія

Іменний покажчик

Бібліографія

Генеалогічна таблиця

Синхроністична таблиця