Кодло

Кінець жовтня в Шотландії - зовсім не розпал туристичного сезону. Особливо ж на північному узбережжі; море зробилося брудно-сірим від постійних штормів, а пронизливий вологий вітер, здавалося, пробирався не лише крізь віконниці, але й під шкіру. Ми не бачили сонця вже мабуть з місяць, і, хоча було не надто холодно, половина з нас вже перехворіла на ту особливу застуду, котра виникає від хандри і нестачі сонячного світла.

Однієї суботи нас повезли до Сент-Ендрюза, де ми змогли повідправляти листи додому, придбати деякі теплі речі і поновити запаси лікарських засобів. Втім, дехто зрозумів нагоду по-своєму, і, коли ми поверталися до автобусу, сумка Евана підозріло дзеленчала, і навряд чи це були шкарпетки чи упаковка аспірину. Дафна придбала тартановий плед, чим невимовно пишалася. Мені ледве вдалося відмовити її від придбання сувенірного кільту і берета з балабоном; досить було того, що Еван прихопив на ярмарку кілька пляшок сувенірного скотчу. Як, виявляється, людям бракує автентики! Втім, я теж не втрималась від придбання сувеніру - детальної карти графства Файф. Не знаю навіть, навіщо вона мені знадобилася. Втім, із сувенірами завжди так.

Коли ми повернулись до Школи, на нас чекав невеличкий сюрприз - як виявилось, сталося якесь пошкодження електролінії, і в усій Школі не було світла. Професор Бамбузл із саркастичною гримасою видав нам пару лампових ліхтарів і свічки, тактовно попросивши нічого не підпалювати - бо не працює навіть телефон, і, у випадку чого, ніхто не приїде рятувати нас з пожежі. Не сподобалась мені ця його гримаса - і я мала рацію. Бамбузлівські шибеники використали ситуацію, як могли - завивали в темних коридорах, неочікувано вистрибували з-за повороту і кидали під ноги всякий непотріб. Ми їх всіляко ігнорували, і, хоча Боян послизнувся на чомусь вельми схожому на криваву калюжу, ми, навчені гірким досвідом, зберігали спокій і незворушність.

Вечеря пройшла у досить урочистій атмосфері, мабуть цьому сприяла напівтемрява, яку ледь-ледь розсіювало блідо-жовте світло свічок: голоси мимохіть притишувалися, і, замість обговорювати семінари, застуду та інші буденні прикрості, ми говорили про високі матерії. Зокрема, Еван підняв питання про дегустацію його сувенірного віскі - він правильно виснував, що навряд ці чудові напої протримаються до від’їзду додому - а тут така нагода… З цією метою ми і піднялись до нашої вітальні. Втім, виявилося, що ми трохи запізнились - у вітальні вже було повно народу; справді ж, віталень було всього дві, а охочих потеревенити цього вечора - значно більше, тож слід було ворушитись, якщо б ми хотіли зайняти собі місце. І все ж, практично ніхто з нас не захотів іти до своїх темних кімнат, натомість ми вирішили приєднатись до колег - тут були представники груп професорки Демінор і доктора Мілтона - бамбузлівці переважно збиралися на першому поверсі. Колеги, здається, не були проти, особливо ж, коли Еван дістав свої запаси - віскі шляхетних шотландських сортів Лонгморн, Аберлур та Мортлах.

Дегустація виявилася належним завершенням дня і, хоча нам дісталося лише по ковтку - справді, спробуйте розділити три пляшки на двадцять персон! - було дуже затишно сидіти у світлі свічок, відчуваючи тепло ззовні і всередині, тоді як за вікном чути було шум холодного дощу та пориви вітру.

– А до речі, - раптом проказав Горан, чорнобровий хлопець з групи Мілтона, відриваючись від поважної бесіди з Владом, - Здається, завтра - Хеловін.

– Твоя правда, сусід! - радісно підтримав Боян, який мучив одну з пляшок, намагаючись вичавити ще кілька крапель, - Це треба якось відсвяткувати!

– Ну, - проказав Еван, - Якщо я не помиляюсь, то свято вже настало. Вже пів на першу.

– Цікаво, вони навмисне світло вимкнули? - докинула Яна, котра теж потрапила до мілтонівської групи, - Аби створити святкову атмосферу?

– А чого, я би не здивувалась, - промовила Дафна, - після всіх тих дивних випадків, які тут відбуваються…

– Що ти маєш на увазі? - здивувався Тоні, який теж зазирнув на вечірку разом зі своїми колегами з демінорівської групи.

Я теж повернулися до Дафни із запитанням у погляді. Що вона таке задумала?

– Зникнення, - відповіла вона, - На минулому тижні Анна з нашої групи не з’явилася на пари…

Ага, ну ясно, до чого це. Дафна вирішила розпочати кампанію! Ну що ж, саме вчасно. Хоча люди у вітальні розбилися на кілька дискусійних груп, як я помітила, колеги з моєї групи із зацікавленням слідкують за розвитком саме цієї сценки.

– А, ти про це… - протягнув Горан, - В нас теж бракує одного. Але доктор Мілтон сказав, що Нік сам захотів поїхати.

– Ага, - підхопила я, - пан Арт сказав те саме про Анну. Яна, ти жила з нею в одній кімнаті. Анна щось казала про своє бажання поїхати звідси?

– Та наче ні… - замислилась Яна, - Коли я прийшла після пар у вівторок, її вже не було. І її речей теж.

– От! - долучився до нашої дискусії Еван, - А я що казав? Тут не все так просто!

– Це ти про ті ритуали, про які дізнався Алекс? - запитала Вероніка, котра, очевидно, не забула нашої розмови.

– Ритуали? - перепитав Горан, - Це ви про що?

– Наче, якесь таємне товариство, до якого належать наші професори, - делікатно мовив Еван, - Я, звичайно, в це не вірю… Але пригадайте лише церемонію посвяти - це, по вашому, нормально?

– Це була просто вистава, Еван, - спокійно мовив мій сусід.

І ні краплі сумніву. Він же зіпсує нам всю гру! Я вирішила втрутитись.

– Будь-який ритуал, в першу чергу - вистава! - проникливо повідомила я, - І навпаки. Хіба професор Табор вам не казав?

– Казав, чого ж, - погодився Горан, - Але якщо так, то яке б це могло бути таємне товариство? Які цілі вони переслідують?

– Ну, мені здається, це можна вивести з того переліку предметів, які ми тут вивчаємо, - запропонував версію Боян, - Ці всі місти-мані-махінації…

– Ага, мені це теж здалося дивним, - кивнула Яна.

– А ще, - додала я на свій ризик, - Якщо ці зникнення чи, як тут говорять, від’їзди за власним бажанням, пов’язані із загальним принципом діяльності цього клубу за інтересами, то його можна вивести з особистостей зниклих чи обставин, які передували "від’їзду"…

– Та що ти! - знов втрутився Тоні, - Ти ж не хочеш сказати, що з ними щось сталося…

– Ні, не хочу. Зовсім не хочу. Маю надію, я просто помиляюсь.

Тоні зміряв мене недовірливим поглядом. Втім, схоже, лише він поставився до моїх слів настільки скептично; Горан тихо присвиснув, а Яна здригнулася.

– Боже, який жах… - прошепотіла вона, - Ми повинні з’ясувати, що тут насправді відбувається.

– А як же ми це з’ясуємо? - нервово запитала Вероніка, - Хіба вони нам скажуть?

– Вони - навряд, - вагомо сказав Еван, - Але ми можемо спробувати дістати якісь опосередковані свідчення. Треба поговорити з сусідом Ніка. Можна розпитати тутешній персонал, на кухні там, таке інше… І ще, можна спробувати пошукати якісь внутрішні документи. Не знаю навіть, що це може бути… Але будь-які додаткові факти допоможуть зрозуміти, що тут діється…

Ми ще деякий час обговорювали ситуацію, до нас навіть долучилися інші студенти, котрі до того говорили про своє, однак дискусія не пішла далі висновку, який зробив Еван. Певно, мої колеги, хоч і знали, як саме можна розвинути тему у потрібному нам напрямку, не наважувалися зробити це саме зараз. Переконувати треба поступово, так, щоб переконувані вважали, що самі дійшли до потрібного висновку…

Однак Тоні не брав участі в обговоренні. Він відкинувся у кріслі і скептично спостерігав за розгортанням дискусії. Треба ж! Глядячи на свого сусіда, я відчула раптову злість - чому він нам не повірив, чому він пручається? Усвідомивши це відчуття, я здригнулась… Що ж це робиться? Мені справді хотілося змусити його повірити, так, як повірили інші. Той факт, що нам вдалося посіяти сумнів, а декого й переконати, подарував мені раптове задоволення, тоді як реакція Тоні роздратувала… Схоже, пан Мілтон таки мав рацію. Успішний обман дозволяє відчути владу над іншими, а це, як виявилося, в біса приємно! Я зітхнула. Треба тримати себе в руках.

Основа спектаклю - боротьба.

Боротьба повинна мати ціль - реальну (предметна боротьба) або інформаційну (позиційна боротьба).

Складові боротьби: ціль, ініціатива, сила.

Види боротьби: за минуле (мета - переграти колишнє протистояння, напр. помста), за теперішнє (безпосередня ціль), за майбутнє (потенційна ціль).

Стадії боротьби: ініціювання протистояння, оцінка "ваги", залучення важелів впливу, напад (здійснення впливу) і оборона (нейтралізація), кульмінація і вирішення протистояння на чиюсь користь.

Важелі впливу - сила (засіб ведення боротьби), впевненість в наявності сили, додаткові фактори впливу (підстроювання), комунікативні засоби переконання.

Важливо: фокусування уваги глядача на розгортанні протистояння, дотримання належного ритму (переважно, поступове пришвидшення), збалансованість ініціативи (емоційна адекватність), відповідність цілі і засобів боротьби.

Неділя виявилася насправді святковим днем. Це все ж таки була неділя, але плюс до того, наші викладачі вирішили відсвяткувати Хеловін, тобто, швидше, ніч на Соуейн, від усієї свої широкої і щирої (ха!) душі. Соуейн означає кінець літа - і треба було бути справжнім британцем, щоб вірити, що літо закінчилось лише зараз, а не добрих два місяці тому.

Тутешні кельти вважали це свято не просто кінцем літа, але й кінцем року [Посилання спеціально для А. Чорної: Фрезер Дж. Золота гілка. Дослідження магії і релігії. Лондон 1923] - кінцем і початком, а отже з цим днем була пов’язана велика кількість всіляких ритуалів. Соуейн був одним з провідних кельтських свят вогню - в цей день запалювали великі багаття аби надати моральну підтримку сонцю, котре в зимовий час вже не так добре виконувало свої функції. Очевидно, наші гостинні викладачі вирішили продемонструвати нам, як це робилося в часи їхніх предків - на галявині позаду Школи величезним куренем було складено хмиз і гілля. Навколо робітників, які готували вогнище, сновигав пан Арт, даючи різні вказівки. Професорка Демінор тим часом, за допомогою пана Табора, внесла до великої зали, де ми якраз обідали смаженою олениною, кілька ящиків з різноманітними костюмами. З’ясувалося, нам обов’язково треба спробувати себе в якомусь іншому амплуа - а конкретніше, за пропозицією панни Демінор, ми повинні були зіграти особу протилежної статі. До безпосереднього святкування іще залишався деяких час, тож професорка порадила нам одягтись, і потренуватися аби наша гра була більш переконливою.

Цікаво, що до цієї пропозиції дівчатка поставились з ентузіазмом, тоді як хлопці у більшості своїй погано сприйняли новину.

– Чого це раптом я мушу одягатися дівицею? - обурився Еван, - Уявляєте, я - і в сукні. Страхітливе видовище. Невже ви цього хочете?

– Ага, - кивнула Дафна, - Хочемо. Завжди любила трилери.

– Ти себе недооцінюєш! - усміхнулась я, - Знаєш, з тебе вийде дуже, гм, імпозантна леді. Алекс тобі від заздрощів очі видряпає.

– Ха! - сказав Еван, - А й справді, я завжди знав, що в мене дуже зваблива фігура. Дивіться!

Він став і легковажно покрутив перед нами могутніми тілесами.

– О! Ну як?

– Ой, краще сядь, люди дивляться, - пробурчав Боян, - Тобі не соромно? Ти -не леді, Еван.

В Евана спершу відібрало мову, а потім пробило на дикий регіт.

– Ага… - промимрив він, схлипуючи крізь сміх, - Я - пропаща жінка. Боян, якщо ти, після всього, що між нами було, зі мною не одружишся, піду от і втоплюся…

– Тю, дурний, - засміявся Боян, - Не можу я з тобою одружитися. В мене целібат.

– Ой, в тебе проблеми в особистому житті? - зраділа Дафна, - Так я тобі з задоволенням допоможу. Всього лише п’ятдесят фунтів сеанс…

– А що, допоможе? - зацікавився Едгар.

– Ну… залежно від чого, - зітхнула Дафна, - Але невиліковним ми даємо п’ять процентів знижки.

Зрештою, ми таки розібрали костюми і рушили до своїх кімнат - приміряти. Мені дістався гарний чорний фрак, правда, на три розміри більший ніж треба. Поки я мудрувала коло дзеркала з поясом, намагаючись змусити штани принаймні не падати з мене, до кімнати зазирнув похмурий Тоні. В руках у нього була якась легковажна рожева сукня.

– Одягаєшся? - поцікавився він, - Мені зайти пізніше?

– Та ні, заходь, не соромся. Допоможеш мені розібратися з цими обладунками… Тобі мабуть теж знадобиться консультація?

– Ой, я не знаю, - сумно мовив Тоні, сідаючи на своє ліжко, - Мені здається все це вже занадто… Я буду виглядати як ідіот.

– Ідіотка, - виправила я.

– А, точно… Дякую, - серйозно мовив він. Ну треба ж, який непробивний!

Нарешті, зав’язавши пояс морським вузлом, я досягла бажаного результату. Штани не падали. Зате виглядали наче здута повітряна кулька, ще й по землі волочилися.

– Подивись на мене, - звеліла я, - Порівняно зі мною, ти будеш сама елегантність.

Тоні покосився на мене і нарешті усміхнувся.

– Нічого, срамоту фраком прикриєш.

– Ах ти ж… - я жбурнула в нього подушкою, - А ну давай ти одягайся! Подивимось… Хоча тобі отим рожевим чудом срамоти не прикрити. Інша, розумієш, концепція.

Нещасний мій сусід покрутив в руках сукню. Приклав її до себе і сором'язливо посміхнувся.

– А от мені трохи ніяково. Чи не могла б ти… е-е…

– Почекати за дверима?

– Ну я…

– Та зрозуміло. Чого ж, могла б. Гаразд, розважайся.

Я тактовно вийшла з кімнати, залишивши Тоні на самоті. Ач, який сором’язливий… Податися мені нікуди було, та я й не хотіла зайвий раз світити "срамотою" у загальній залі, тож я рушила до вітальні з метою зробити собі чаю. Так сталося, що якраз в цей момент з вітальні назустріч мені вийшли двоє бамбузлівців - Алекс і його приятель, смаглявий мачо Джані. Вони про щось тихо перемовлялися, а Алекс тримав під пахвою сумнозвісний магнітофон.

– Так от, коли я подам тобі знак, ти… - говорив Джані.

– Тс-с… - перервав його Алекс, кивнувши в мою сторону. Джані замовк, з підозрінням глянувши на мене.

– Веселого Соуейну! - ввічливо посміхнулась я.

Юні містифікатори не відповіли, лише пришвидшили крок. Я проводжала їх очима, доки вони не зникли в напівтемряві довгого коридору. Що б це значило? Без сумніву, якісь нові практичні жарти. Сподіваюсь, більше ніяких поживних доповнень до моєї вечері!

Коли я повернулась до кімнати, на мене чекав дивовижний сюрприз. Сукня не просто сиділа на Тоні, вона сиділа на ньому бездоганно! Правда, коли я розгледіла його зблизька, я побачила деякі недоречності там і тут, однак загальний ефект був просто разючим: переді мною стояла вродлива і елегантна - хоч і трохи зависока - молода жінка. І в цьому було щось ненормальне.

– Тоні, що це ти зробив з собою? - вражено запитала я.

– Нічого зайвого, - з грайливою усмішкою відповів він, - Мені просто пощастило підібрати правильний розмір.

Боже, в нього навіть голос змінився! Він став м’якшим, глибшим, і чомусь сильніше відчувався французький акцент.

– А, ну ясно… Хочеш, допоможу з гримом і зачіскою?

– Була б дуже вдячна, люба.

Боюсь, я завмерла з роззявленим писком.

– Слухай, ти це серйозно?

– А чому б власне і ні? - повів плечами Тоні, - Міс Демінор просила нас добре зіграти свою роль. Я просто збираюсь виконати її прохання.

– Е, Тоні, - мовила я, взявшись нарешті приводити до ладу його кучері, - А ти не думав про кар’єру актора?

Він спохмурнів і відповів мені зніченим поглядом.

– Де? В Ecole de Provence? Там би мене не зрозуміли. А, крім того, мій батько… - він прикусив губу.

– Ну, так що, твій батько? - м’яко перепитала я.

– Він цього не схвалює, однім словом.

– Шкода, - підсумувала я, - Бачив би він тебе зараз!

З погляду Тоні я зрозуміла, що такий варіант його чомусь зовсім не приваблює.

Одягнувши фрак, я довго розглядала себе в дзеркалі. Талант Тоні, хоч я і не хотіла в цьому зізнаватись, глибоко мене вразив. Він-то молодець… А от з мене вийшла справжня карикатура. Хоча фрак справді прикрив вузол на поясі, все одно костюм висів на мені як на тремпелі. Волосся я зачесала у хвіст - а що, деякі чоловіки так носять! - а от з лицем була біда: бліде, вузьке, ще й ластовиння на носі…

– Вуса домалюй, - порадив Тоні.

Я посміялась, але виконала його пораду. Справді, так вийшло трохи переконливіше. Лише бляклий чоловічок, який дивився на мене з дзеркала, дуже вже нагадував якогось недогодованого вурдалака. А втім, це якраз доречно.

Невдовзі розпочалась вечеря. У великій залі повимикали світло і запалили свічки, на столах серед блюд зі святковим частуванням стояли ліхтарики з ріпи, вирізані у формі потворних лиць. На вечерю нам подали смачний пиріг з фруктами і горіхами, що звався "боннах самзіан". Як повідомив професор Арт, в цьому пирозі запечені різні речі, і, якщо кому щось потрапить, то цей предмет буде якось символізувати його майбутнє. Так чи інак, їсти слід було обережно. З напоїв ми дістали гаряче питво, схоже на чорничний пунш. Лише в мене виникла підозра, що та штука містить частку автентичного віскі. Ну, і судячи з того, як колеги накинулися на пунш, сумно нам не буде.

Та, власне, нам і не було сумно. Взяти хоч би наш маскарад. Тоні був одним з небагатьох, хто серйозно поставився до завдання. Переважна більшість моїх колег - і я в тому числі - виглядали трохи хворобливо. Ну, дівчата ще туди-суди… Все ж таки видовище жінки в штанях вже практично нікого не травмує. Щоправда, були деякі особливо талановиті екземпляри, як от Ханна, - ця дівиця чомусь обрала костюм шекспірівських часів, а тоді чоловіки носили щільні панчохи і шорти у формі китайських ліхтариків. На огрядній Ханниній фігурі все це виглядало досить кумедно. Дафна, яка не змогла навіть зараз вийти з кімнати без макіяжу, якщо і була схожа на чоловіка, то лише на незворотньо голубого.

А от чоловіки - то взагалі було щось страшне. Суміш борделю з цирком. Деякі навіть не вважали за потрібне поголитись, зате косметикою намазюкались практично всі. Ну, напевне, вони відчували, що виглядають гротескно, тож і поводили себе відповідно - голосно і вульгарно. Проте, це було справді смішно.

– Погляньте, що мені дісталося! - заволав розмальований як гейша Еван, тримаючи в руках колечко, - Ти ба, жіноче щастя привалило! Мабуть все таки вийду заміж, а Боян? Себто, як тебе, Боанна?

– Угу, - відповів той, колупаючись у власній порції пирога, - І будеш місіс Фродо Баггінс. Чарівна пара.

– А в мене, панове, от що… - Дафна продемонструвала нам невеличкий залізний ключик, - Ну, і як це трактувати?

– Як-як… - зголосився Едгар, який, дивлячись в моє люстерко, підправляв собі туш на віях, - Звісно, за Фрейдом. Ключик вставляється в…

– Ах ти, розпусниця, - м’яко перервала його Дафна, - Тобі так пасує ця легка ненав’язлива аморальність…

Едгар заледве не розмазав туш по всьому обличчю.

– А в мене - пальчикова батарейка, - повідомила я, - Лише не кажіть, що це означає то саме.

– Я б сказав, але не скажу…

Поки ми обговорювали один одного і виколупували пророцтва з пирога, стався один неприємний інцидент. Ханна, вирішивши дістати ще один глечик пуншу, відійшла від нашого столу і наштовхнулася просто на Алекса. Ну, може, це якраз він на неї наштовхнувся.

– О, привіт, потворка! - гучно виголосив він. Колеги-бамбузлівці підтримали його дружнім реготом, - Тобі не варто одягати такі щільні шорти, а то весь твій квітучий бампер на видноті!

Я сиділа якраз зручно, щоб побачити всю гамму почуттів на обличчі нещасної. Не те щоб мені було її шкода, але, шляк, глядячи на її зблідле обличчя, я практично відчувала її сором! В її випадку зовсім не складно було потрапити у вразливу точку, як вчив наш "добрий доктор". Адже Ханна була одним суцільним - і чималим - хворим місцем… Якусь секунду вона стояла, завмерши, а потім з хрипким зойком вчепилася Алексу в патли. Хто б міг подумати - така тиха й сором’язлива - а тепер гамселить ворога як берсерк! Ми підхопились з-за столу і підтримали Ханну оплесками. Алекс не сподівався нападу, тож його оборона була малоефективною. Втім, їх швидко розняли. Ханна відразу ж, схлипуючи, побігла геть.

Алекс з ненавистю глянув на нас.

– Дочекаєтесь, - пообіцяв він.

Ми його одностайно проігнорували.

Після вечері ми всі зібралися на подвір’ї коло вогнища. Не знаю, що з ним зробили - все ж таки вчора був дощ - але вогонь палав бурхливо, як на багатті інквізиції. Втім, Боян знов потішив нас історичною інформацією - про смерть Патріка Гамільтона, попередника Нокса, котрого через несприятливі погодні умови палили понад шість годин. Ех, в наші часи все це можна було б зробити простіше, наприклад, за допомогою тієї ж побутової хімії.

В той час, коли ми з чарками пуншу в руках (як я дізналася, звався він Cock o’ the North, теж нічогенька собі назва) блукали навколо багаття, гріли руки і перемовлялися, пан Арт почав розповідь про місцеві вірування щодо сьогоднішньої ночі. Слід сказати, в професора Арта це виходило дуже переконливо - він говорив тихим голосом, напівприкривши повіки, і практично всі припинили розмови аби послухати оповідача.

Отже, ця ніч, за переконанням давніх кельтів, - ніч Дикого Полювання. Мисливський сезон відкриває Лорд-Мисливець Герн або ж - за римським звичаєм - Кернуннос. Це божество, яке зображувалося у вигляді рогатого велета, кажуть, має спільне коріння з грецьким Паном; згодом його почали пов’язувати з сумнозвісним Бафометом і навіть із Сатаною. Кажуть, кельти приносили жертви на своїх велетенських багаттях. Людські? Так, можливо. Зрештою, з ким не траплялося? Втім, це стосувалося більше освічених друїдів, тоді як прості обивателі лише різали худобу, що, правда, не завадило християнам звинуватити кельтів в сатанинських ритуалах. Повертаючись до Герна… Маршрут Дикого Полювання традиційно пролягає крізь два світи: наш і потойбічний - Тір Нан Ог. Звичайно, така значна культмасова подія не може не подіяти на рівновагу між світами - в результаті завіса, що розділяє світи, витончується і навіть місцями проривається. Тому саме в цю ніч всілякі містичні істоти потрапляють до нашого світу аби порозважатись, а духи померлих можуть з якихось своїх міркувань затягти живих до потойбічного світу. Отож, блукати самому цієї ночі категорично заборонялося. Тим більше, що на необачного мандрівника чигала ще одна небезпека - той, хто почує звук мисливського рогу Герна, неодмінно сконає протягом року.

Пан Арт замовк аби ковтнути пуншу, запала шаноблива мовчанка. І от, в цю мить наше багаття якось особливо зашипіло і стрельнуло іскрами. І практично відразу з-за пагорбів почувся собачий гавкіт. А потім, природно, звук мисливського рогу.

На мить всі завмерли. Пан Арт закашлявся і роззирнувся. Потім, в тиші, поки ніхто не встиг зіпсувати момент недоречною панікою, лунко прозвучав його єхидний голос:

– Вельми вдячний професорові Бамбузлу та його студентам за таку своєчасну ілюстрацію…

Рене Бамбузл відповів йому іронічним поглядом.

– До ваших послуг.

Напруга вмить зникла, і всі присутні почали життєрадісно коментувати подію. Звичайно, всі, крім бамбузлівців, котрі зовсім не зраділи такому безславному завершенню свого жарту.

– Боже, який мужчина, - прошепотіла Дафна, вочевидь, маючи на увазі нашого куратора, - Просто геній.

– Я ж казав, треба було брати фольклорні мотиви, - пробубнів Боян, - Гарно б вийшло.

– Це безперспективно, - рішуче заперечив Еван, - Бачиш, бабайками вже нікого не злякати. Що змушує мене нагадати тобі про…

– А, дійсно, - зітхнув Боян, підбираючи поли сукні, - Ну, ходи.

Коли ми повернулися до кімнат, було вже досить пізно. Тоні настільки стомився, що навіть і не звернув уваги на мене, котра сновигала кімнатою в негліже. Коли мені насилу вдалося розплутати морський вузол на поясі, він вже практично спав. Втім, глухий ритмічний звук, котрий долинав звідкись знизу, змусив його підкинутись на ліжку.

– Що це таке? - сонно поцікавився Тоні.

Звук нагадував шаманський ритм якогось священнодійства.

– Мабуть приносять жертви Бафомету, - легковажно мовила я, позіхаючи.

Звук став трохи голоснішим. Можна було навіть розібрати якісь голоси - спів чи, швидше, речитатив.

– Ні, серйозно, - стурбовано роззирнувся Тоні, - Що то за біда?

– Хм. Хто його зна… - протягнула я, - Ти ж, правда, не віриш, що тут замішані якісь сектанти? Так що спи. Добраніч.

Я вимкнула світло. Тоні гмукнув, очевидно, не задоволений моїм поясненням. Чи, точніше, його відсутністю. В світлі місяця, який пробивався крізь завіси, я бачила, що він не спить. Слухає. Що ж, звичайно, я знала, що це за звук. Адже не лише підступним бамбузлівцям доступні різні блага цивілізації на зразок магнітофона.

З анкети вступника:

Чого ви очікуєте від свого навчання в Human Science School?

Ханна Б’ялко

Мені хотілося б зустріти людей, які стануть моїми друзями, нехай які б між нами не були культурні та особисті відмінності. Я сподіваюсь, що навчання на факультеті психології буде особливим, бо ж ніхто так не розуміє людей, як психологи. Я б теж хотіла розуміти людей, розуміти природу їхніх вчинків. Адже цього так бракує багатьом з нас.

Еван Полднек

Я прагну нового досвіду, однаково в чому. Згоден навіть на екстремальні переживання. Я вважаю, що все, що нас не згубить, зробить нас сильніше. Наскільки я розумію, навчання в Школі передбачає багато практичних занять - хотілося б якомога повнішої, незвичайної, яскравої практики.

Наша невеличка містифікація - хай вибачає професор Бамбузл - таки мала свій ефект. Практично всі чули наші "шаманські ритми", а хто не чув - дізналися з вуст сусідів в довільній інтерпретації. Ми, себто організаційний комітет, з усієї сили намагалися стримати хитрі посмішки, вислуховуючи за сніданком нарікання стурбованих колег. Ну, насправді, вони були не стільки стурбовані, скільки заінтриговані, що, в принципі, цілком відповідало нашим короткотерміновим цілям.

А от турбуватись ми почали пізніше - коли на парі професорки Демінор з’ясувалося, що бракує Ханни. Втім, після вчорашнього інциденту з Алексом вона цілком могла проголосити себе хворою і зачинитись в кімнаті. Однак, однак… у випадку з Анною ми теж спершу сподівались на щось подібне. Тенденція? Втім, захоплені своєю легендою, що лише почала втілюватись, ми не надали інциденту належного значення.

Тим більше, що того ранку заняття з акторської майстерності виявилось геть непересічним. Панна Демінор потішила нас новиною:

– Сьогодні будемо вчитись помирати.

Феліція Демінор, молода професорка, яка полюбляла сидіти на викладацькому столі, тепер легко з нього зіскочила і обвела клас єхидним поглядом.

– Лише не лякайтесь. Помирати у фізичному сенсі зовсім не обов’язково. Ця вправа належить до славетного "театру жорстокості" Антонена Арто. Ви не уявляєте, наскільки це важливо! Все, що ми робили раніше, всі ваші спроби створити образ - це була лише робота над інструментарієм. Все це ніщо, коли немає внутрішнього розуміння, немає відчуття реальності того що відбувається з вашим персонажем. Смерть - це маргінальне переживання і тут, якщо у вас немає єднання з персонажем, фальш буде особливо помітною. Якщо ж вам вдасться пройти через цей своєрідний катарсис, ви навчитесь "ловити" це відчуття… Ще мушу вас попередити: смерть не буває безпідставною, ви не можете просто йти собі, а потім байдуже впасти додолу. Ви повинні пережити цей процес… Жах, біль, розпач, можливо навіть, полегшення… Ну що ж, давайте спробуємо.

Звісно, спершу охочих не знайшлося: завдання було не з приємних. Потім наш гіперактивний Еван, котрий, я так підозрюю, мав особливі підстави покрасуватися перед викладачкою, та ще й просто полюбляв бути в центрі уваги, запропонував свою кандидатуру. Не знаю, який чудернацький спосіб загибелі він обрав, але виглядало це відверто дивно - він впав, скрючився і почав, посмикуючись та стогнучи, качатись по підлозі, потім його рухи сповільнилися і зрештою бідака завмер на підлозі з висолопленим язиком. Ми з Дафною винагородили небіжчика бурхливими оплесками.

– Ну що ж, - мовила професорка, - дуже артистично. А що це було?

– Мене вкусила муха цеце, і я помер в страшних корчах, - гордо повідомив Еван, підводячись і обтрушуючи штани.

– Винахідливо, згодна. Але не переконливо. У вашому виконанні це був швидше фарс, ніж трагедія. Що ви відчували в цей момент?

– Ну, це було якось неприродно… Але ж, панна Демінор, ви мені вибачте, ви ж самі казали, що гра повинна складатися з пам’яті і втілення. А тут - яка ж пам’ять? Я, нажаль, ще не мав досвіду, е-ее, помирання.

– Не переживайте, ще все попереду, - втішила його професорка, - Моя відповідь на ваше запитання: просто дайте вихід усім своїм найбільш деструктивним прагненням. Спочатку, звісно, слід сконцентрувати їх в собі - певна, ви маєте що згадати - і спрямувати на самого себе… Тепер, - вона повернулася до нас, - подумайте, згадайте і - прошу на сцену.

Професорка таки змусила нас пройти через це. В якийсь момент я зрозуміла, що це не так страшно, швидше навіть цікаво, і ось, я вже ледве стримувалась, щоб не вискочити перед аудиторією для виконання завдання. У всіх нас був свій метод і свої особливості помирання - Влад, наприклад, застрелився, але ще кілька секунд стояв, роздумуючи, як йому краще впасти. Боян топився - і це було досить переконливо, схоже, в нього вже був досвід невдалого занурення. Дафна різала собі вени - треба було бачити, з якою відразою! А от Ангела мене таки справді вразила - вона труїлася. Але це було так… правдоподібно! Вона навіть почала кашляти і задихатись, і професорці довелось її зупиняти, та навіть після цього вона сиділа, дрібно тремтячи, все іще переживаючи свою особисту трагедію. Я ж не вигадала нічого кращого, як впасти в урвище. Ну, падати мені особливо не було куди, тож основна частина мого помирання відбувалася в процесі балансування на краю прірви. І, слід сказати, я так захопилася, що, падаючи, сильно забила собі коліно.

Із заняття ми вийшли з дивними почуттями - піднесення і легкої прострації. Звичайно, ні про який катарсис мова не йшла, але це було відчуття спільного подолання однієї дуже живучої забобони…

На обід ми спланували втілення другої частини нашого плану. Однак, для цього потрібна була допомога колег з інших груп - при чому, несвідома допомога. Але, зрештою, підготовка була здійснена - слід було лише виконати намічене. Ми дочекалися, поки викладачі пообідають і розійдуться, і, коли такий момент настав, Еван під столом штовхнув Влада ногою, делікатно сигналізуючи про початок операції.

– Е-ем, Горан, - мовив Влад до хлопця, що сидів за столом навпроти, - Ти, здається, казав, що пан Фелоні дав тобі Public Opinion Quarterly за 1993 рік. Ти б мені не позичив? Там стаття Мейєера про мас-медіа - мені для доповіді треба.

– Та звичайно, - Горан поліз до рюкзака, - Я вже відстрілявся. Не знаю, як ти це читаєш? Мені ця нудотина вже поперек горла…

Горан передав журнал Владу, котрий відразу ж заповзято почав його перегортати, жадібно скануючи сторінки у пошуках потрібної статті. Ех, бачила б нас панна Демінор… Зрештою, Влад натрапив на щось чужорідне, вкладене між сторінками.

– Це щось твоє? - він, тримаючи складений листок паперу двома пальцями, мов вправний ентомолог - метелика, передав його Горанові, - Мабуть забув вийняти.

– Моє? - здивувався той, - Щось не пам’ятаю, щоб я туди щось клав. А що це таке? Гм… Схоже на лист. Ні, це справді не моє.

– Може, пана Фелоні? - встряв Еван, - Він не вийняв, перед тим, як позичити тобі цей журнал… Ану, дай глянути.

– Що, і правда, лист декана? - перепитала Вероніка.

– Е ні, я перший читаю! - відразу ж змінив думку Горан. Очі його спрагло зблиснули, він розгорнув листа і почав читати.

Слід сказати, процес з’ясування належності знайденого документа привернув увагу сусідів Горана - вони обступили хлопця, заглядаючи йому через плече. Цікаво було спостерігати, як обличчя Горана і його колег повільно видовжуються від здивування.

– От чорт… - прошепотів Горан.

– Ей, що там таке? - запротестували ми з Дафною, - Читай вголос!

Звісно, я не мала потреби в зачитуванні тексу вголос, ще б пак, адже його писала саме я. Ну, власне, концепцію ми складали разом - а от текст був писаний моєю рукою. Отож, мова там йшла про наступне: дехто Лорд N дякував панові Фелоні за вчасне проведення першого етапу операції "Repentance", висловлював сподівання в тому, що відбір усіх 48-ми об’єктів операції відбудеться у заплановані терміни і декларував намір особисто взяти участь у формуванні execution squad - виконавчої бригади або ж загону розправи - кому як більше подобається. Це був взагалі багатозначний і каламутний текст, як і належить кожному пристойному секретному документу. Особливою моєю гордістю був логотип, себто герб таємного товариства: хрест, вписаний в палаюче кільце, що, як поетично зауважив Боян, нагадувало кельтський хрест на фоні соуейнського багаття. Навколо логотипа була ще стрічечка, на якій красувалася загадкова назва: Ancient Order of Noble Lords of Congregation. Це мальовидло було перебите за допомогою чорнила та ластику внизу листа у якості печатки, коло якої містився гарний готичний розчерк Лорда N.

Коли Горан почав зачитувати текст, навколо вже зібрався невеличкий натовп - до нас приєдналися студенти з груп Демінор і Мілтона, підійшли навіть кілька чоловік бамбузлівців, звичайно, не головний забіяка, але - найбільш допитливі - дівчатка, Лора і Дана. То й добре - чим більша аудиторія, тим краще. Після того, як текст було виголошено, на деякий час запала мовчанка, а потім водночас всі почали говорити.

– Що за чортівня?

– Яка ще операція?!

– Хто цей N?!!

– Execution? Squad?!

– А кого будуть страчувати?

Ми, аби не виділятися, підтримували ажіотаж такими ж афектованими погуками і ремарками. Народ розгубився. Не було, звичайно, одностайної переконаності, але певна стурбованість все ж таки мала місце. Навіть скептик Тоні похмуро кусав губу і не намагався все заперечити. Це було просто чарівно! І тут, на хвилі нашого невеличкого тріумфу, мені прийшла чомусь недоречна думка: якби Ханна була тут, напевне, її потішив би успіх одного з етапів нашої боротьби з бамбузлівцями… Мабуть, я засильно перейнялася її проблемами - хоч і застерігав професор Мілтон…

– Егм… А хтось бачив сьогодні Ханну? - поцікавилась я відсторонено.

Знов запала тиша. Колеги перезиралися не те що стурбовано - вже навіть трохи перелякано. Багато хто був очевидцем вчорашнього інциденту, про незрозумілі зникнення студентів йшлося ще раніше - а такі речі швидко набувають розголосу - тепер же все це лягло на основу зловісних натяків знайденого листа… Еван підморгнув мені, мовляв, добре використала момент, але, присягаюсь, це було не навмисне!

Ханну ніхто не бачив. Більше ніхто. З її кімнати зникли усі речі, а ліжко залишилось застеленим ще з учорашнього вечора.

Дві форми існування світу: текст і реальність.

Текст і реальність можуть переходити одне в одне шляхом нейтралізації.

NB. Текстуальний опис реальних подій - теж лише текст, суб’єктивний переказ реальності (прикл.: "мозаїчна реальність" мас-медіа).

Нейтралізація за реальністю - віра в те, що події, які відбуваються в тексті, реальні.

Нейтралізація за текстом - віра в те, що дійсні події - текст, вигадка.

Неповна нейтралізація за реальністю: формування внутрішньої логіки вигаданого світу, сприйняття та очікувань щодо тексту (текстів).

Неповна нейтралізація за текстом: приписування реальним подіям "текстуальних" законів, реальному світу - "вигаданих" стереотипів і установок.

Форми існування тексту: матеріальний текст (друкований, візуальний, аудіо і т.д.), вистава (гра), мистецтво; форми можуть перетинатися та взаємовпливати.

Сновидіння (+ стан афектації, трансу) - перебуває між текстом і реальністю.

Наступного дня визріла ідея здійснити тур по Школі. Звичайно, ми були вже добре знайомі з територією - зрештою, не так вже її і багато - але метою теперішньої екскурсії було з’ясувати походження "шаманських ритмів" і взагалі пошукати якісь матеріальні свідчення гіпотетичних безчинств, які тут кояться. Ініціаторами походу були Горан та його одногрупник Міхал, і ми були вдячні, що нам не довелося брати це в свої руки. Вирішено було дочекатися ночі, аби здійснити розвідувальні дії в таємниці від адміністрації.

Весь день, що передував героїчному походу, ми провели у стані нервового збудження, характерному для закоханого перед побаченням чи алкоголіка перед вечіркою. Правду (!) казав доктор Мілтон - обман, як і всяке інше задоволення, призводить до формування залежності… Втім, нам тоді було не до прискіпливого самоаналізу.

Крізь світлий морок сподівань того дня мені пригадується лише заняття професора Табора. Тема його лекції якраз гарно сполучалася з нашими переживанням - професор розказував про гру з глядацькими очікуваннями. Гай Табор був одним з небагатьох представників професорського складу, котрий виглядав адекватно власній дисципліні: він був високий, лисий, з золотою сережкою та чорними окулярами, котрі він рідко знімав навіть у приміщенні. Окуляри були потрібні для захисту від сліпучих променів слави, скромно пояснював професор. Загалом поводився пан Табор весело і цинічно, іноді навіть занадто. Наприклад, чого лише вартим був його коронний вислів "тримати глядача за ніздрі"? І це ще дуже делікатний варіант.

Виявляється, тримати глядача… ну там, за будь-що, можна за допомогою його ж власної допитливості, а також несподіванки та саспенсу. Допитливість в даному випадку означає схильність глядача формувати очікування щодо подальшого розгортання подій - очікування, котрі базуються на попередньому досвіді та культурних установках. Несподіванка - це обман глядацьких сподівань, тоді як саспенс - це просто затримка перед підтвердженням або спристуванням очікувань. Особливо мені сподобались хитрі прийоми для нагнітання напруги: псевдо-кульмінація і псевдо-фінал. Наприклад, ви вважаєте, що герой віддав богу душу, пристосовуєтесь до цієї думки, а тут, виявляється, що не віддав, а лише позичив. Під шумок, поки глядач радісно приходитиме до тями, іще багато чого можна провернути…

Нарешті настала ніч. Ті, хто мав намір взяти участь в нічній екскурсії, зібралися у верхній вітальні, і виявилося, що нас не так вже й мало. Тут були ініціатори - Горан і Міхал, залаштункові автори проекту - Еван, Дафна, Боян і я, прийшли також троє хлопців з групи Демінор, серед яких - Тоні та білявий Томаш, сусід Евана. На наше здивування, з’явились навіть бамбузлівці - Джані та Лора. Разом - одинадцятеро… На мою думку, трохи забагато, як для розвід-групи.

Було пів на першу ночі. За вікном було темно і вогко, на небі поволі ворушились тяжкі хмари; схоже, знову збиралося на дощ.

Ми - себто автори - розташувалися у кріслах, і, звично поналивавши собі чаю, чекали на розвиток подій. Демінорівці збуджено перешіптувалися, позираючи на нас, а коли я впіймала погляд Тоні, він чомусь відвів очі. Чому б це? Джані та Лора, котрих ніхто не сподівався тут побачити, сиділи мовчки, іронічно посміхаючись. Ця пара мене трохи нервувала… І де ж, цікаво, подівся отой їхній Алекс? Невже він проґавить таку нагоду?

– Шановне панство! - зрештою проголосив Горан, який, схоже, насолоджувався своєю провідною роллю, - ми з Міхалом тут розробили приблизний маршрут… Але з огляду на те, що нас виявилося більше, ніж ми розраховували, я думаю, може б нам розділитися? Половина з нас почне зі східного крила, і решта - із західного. Зустрінемось ми у великій залі лекційного корпусу. Ну, ви як?

– Західне крило - це адміністративний корпус, - задумливо промовив Еван.

– Ну, і що це значить? Думаєш знайти там сектантське лігво? - єхидно поцікавився Джані.

– Це значить - теліпатися по холоду через подвір’я. Так що я би почав зі східного крила, якщо ти не заперечуєш.

– Логічно, - гмукнув Джані, - Тоді я теж, якщо ти не заперечуєш.

Еван лише тяжко зітхнув, красномовно стенувши плечима. Кляті бамбузлівці просто не можуть не нашкодити! Що ж вони запланували?

Ми ще трохи посперечалися, хто куди йде, в результаті до західного крила вирушили лише п’ятеро - Горан, Тоні, Лора, Боян і я. Решта, особливо гонористі, відмовилися перетнути якихось тридцять метрів подвір’я. Ну й нехай. Особисто я вважала, що поблукати незнайомими нам адміністративними коридорами корисно як для загального розвитку, так і для саспенсу. О, модне слово вивчила, дякувати професорові Табору!

Отож, наша невеличка групка бігцем перетнула подвір’я і пірнула у темний хол адміністративного корпусу. Мені довелось побувати тут лише кілька раз, вперше - на славній церемонії посвяти, і потім ще по справах до наших славних викладачів. Але першого разу було темно, а потім якось не до того… Насправді ж, адміністративний корпус був значно цікавішим за наш. Тут, скажімо, у вітальні був справжній вікторіанський камін і старовинні пістолети на стіні, а у холі стояла колоритна статуя якогось зловісного джентльмена.

– Що то ще за старий пень? - тактовно поцікавилась Лора.

Боян скривився. Дуже вже не подобалась йому ця нахабна розмальована дівиця, але чого лише не зробиш в ім’я ідеї? Мій колега посвітив ламповим ліхтарем на підніжжя статуї, де проступив надпис Magus Muir, 1679. Боян завмер, щось бурмочучи під ніс.

– Це що, його ім’я? - знов встряла бамбузлівка.

Боян кинув на неї злий погляд.

– Це, наскільки я розумію, Девід Гакстон з Ратіллету, полум’яний протестант, під керівництвом якого пресвітеріанці у 1679 році нарешті зарізали архієпископа Шарпа.

– Кого зарізали? - вражено поцікавився Тоні.

– А, був тут один… - усміхнувся Боян, - релігійний діяч. Змінював свої переконання у відповідності з політичним режимом, а кому не подобалось - докладно пояснював сою точку зору в церковних підземеллях…

– Яке варварство, - осудливо прошепотів єзуїт, при чому не зовсім зрозуміло було, що саме він має на увазі. Ми вирішили не перепитувати.

Зрештою ми рушили далі. В корпусі було досить темно, а ліхтар майже зовсім не допомагав вирішити цю проблему. Добре хоч Горан вивчив маршрут заздалегідь, тож під його проводом ми перетнули хол і занурилися в темряву коридору. На першому поверсі розташовувалися кабінети наших професорів; зараз, звісно, тут нікого не було, лише в кінці коридору лунко рахував секунди величезний старий годинник. Ми пройшли повз масивні двері кабінетів, розглядаючи золочені таблички з іменами. Я відсторонено спостерігала, як світло ліхтаря викарбовує з темряви літери, і тут мені прийшло відчуття, що з цими іменами щось не так… Була якась спільна тенденція. Пан Фелоні, міс Демінор… Щось страшно знайоме…

– Горан, ти мені скажи, - раптом промовила Лора, перервавши мої роздуми, - Ти справді віриш в ту нісенітницю з лордами? Чи просто тобі заманулося поблукати темними коридорами?

– Тсс… - Горан приклав пальця до вуст, - Хай навіть наші професори - янголи небесні, але якщо нас тут побачать, довго доведеться пояснювати…

– Але в будь-якому разі, в цьому таки є щось підозріле, - шепотом промовив Тоні, невимовно мене здивувавши, - Хто з нас очікував такого навчання, збираючись сюди?

– Не знаю, чого ти очікував, а я цілком задоволена. Всі ці корисні навички можна буде потім застосовувати для реклами, промо-акцій… - замріяно повідомила Лора.

– Тшшш! Просив же, тихше!

Ми якраз піднімалися сходами на другий поверх, коли звідти почулися якісь голоси. От холера, не спиться комусь! Ми вклякли в стіну, намагаючись не дихати.

– А, Рене, ви нарешті принесли списки! Дуже вдячний, - почулося з-за повороту сходів. Голос, схоже, належав декану.

– Та нема за що. Я хотів лише пересвідчитись, що ми нічого не наплутали. Звечора не працювала камера 1-12, і я подумав…

– Не турбуйтесь, - небезпечно-лагідно мовив декан, - Все під контролем. Сподіваюсь, у вас ніхто нічого не запідозрив? Втім, так чи інак нам доведеться пришвидшити перехід до другої стадії проекту…

– Серйозно? Шкода… В мене були ще такі цікаві задумки… - я так і бачила, як він лукаво жмуриться, з-під лоба поглядаючи на декана, - Ну то що ж, гра починається за свистком арбітра.

– Ото ж бо й воно. Ну годі, йдіть спати, Рене.

– Вже сплю… Я ж сновида, пане декан. Я сплю і бачу сни, - пробурмотів він, позіхаючи. Почулися кроки, на щастя, в протилежному напрямку.

– Ха! - пробурмотів пан Фелоні, - Сни він бачить, диво з конопeль…

За мить його кроки теж затихли в глибині коридору. Іще кілька хвилин ми стояли, не рухаючись. Нарешті, Горан зітхнув і повільно прочинив двері.

– Здається всі пішли… - прошепотів він, - Ну що, будемо пробиратись потихеньку?

– А що лишається? - філософськи зауважив Боян, - Все одно до лекційного корпусу можна потрапити лише через другий поверх.

Ми, тепер уже зберігаючи максимальну обережність, підтюпцем рушили до переходу. Іти тут було легше, бо у вітальні ще не до кінця прогорів камін, і тьмяні відблиски вогню трохи розсіювали темряву.

Цікаво, про що ж говорили Бамбузл з Фелоні? Вони нам, звичайно, дещо підіграли, і їхню дискусію можна буде потім належно інтерпретувати. Але що вони обговорювали насправді?

– Про що ж вони говорили, га? - немов підслухавши мої думки, поцікавилась балакуча халепа на ймення Лора, щойно ми вийшли до переходу між корпусами, - Яка камера? Який проект?

– От, бачиш, а ти не вірила! - гордовито мовив Горан, - Тут у них, як ми і сподівалися, якась злочинна змова. Тобто, не те щоб сподівалися, а…

– Горан, це могло бути будь-що! Чого відразу змова? Вони могли обговорювати, наприклад, наші навчальні плани…

– Думаєш, навчальні плани обговорюють посеред ночі, крадькома, і кличуть проектом? - не витримала я.

– О, тебе забула спитати!

Ти ж бач, яка зараза! Боян співчутливо глипнув в мій бік. Ну нічого, ще прийде наша черга…

Нарешті ми вийшли з другого боку переходу і опинилися в лекційному корпусі. О такій порі тут було трохи моторошно: справді, в адміністративному корпусі хоч люди ночували, а тут було абсолютно порожньо. І килимових доріжок тут не було, тож наші кроки по кам’яній підлозі відбивали лункий ламаний ритм. Ми для звітності позаглядали до порожніх аудиторій, а потім спустились кованими сходами на перший поверх до великої зали.

– А де ж решта? - роззирнувся Горан, - Ще не прийшли? Що вони там, поснули?

Лора незалежно всілася на підвіконня.

– Вже мабуть і порозходились, - повідомила вона, - Справді, що таке ви сподівалися знайти? Лише підірвали всіх поночі блукати…

Горан роздратовано гмукнув

– А ти могла й не приходити. Тебе особисто ніхто не змушував іти з нами.

– Ага, щоб потім ви набрехали всій Школі про…

– Е, люди, - прошепотів Боян, - Ви не чуєте?

– Що?

– Голоси… Тихо! Слухайте…

Справді, чути було якісь голоси, але надто тихо, щоб можна було розібрати, про що мова. Ми із здивуванням роззиралися, шукаючи джерело звуків, серед яких ясно пролунав Еванів сміх. Схоже було, що голоси ці лунають звідкись знизу.

– Точно! - Горан ляснув себе по чолу, - Тут мусить бути підвал. Дверцята під сходами!

Дверцята були навіть не зачинені, так, провисали на старих петлях - видно було, ще тут переможним поступом пройшов загін наших товаришів. За дверима були короткі кам’яні сходи, котрі вели до підвального приміщення, досить великого, з низькими стелями, підтримуваними широкими кам’яними арками. Складалося враження, що це приміщення значно старше за всю шкільну псевдо-романську надбудову.

Коло протилежної стіни скупчився гурт наших колег, котрі розглядали щось у світлі потужного лампового ліхтаря. Коли наша група з’явилася на місці подій, якраз, схоже, вирішувалася якась палка суперечка - Еван і Джані стояли однин навпроти одного, випнувши груди, мов два бойових півні.

– Звідки я тобі візьму скривавлені шматки жертв? Ідіот! Думаєш, як екзекуція, так обов’язково гармидер навколо - море крові, купа трупів? Якщо вбивці, то і прибрати за собою не можуть?

– Мені докази потрібні, Еван!

– Очі роззуй! Мало тобі доказів? Думаєш, це приладдя гутаперчеве? З найближчого секс-шопу?

Дафна розсміялася в кулак. Решта присутніх теж ледве стримувало посмішки.

– А що там? - поцікавився Горан, - Ви знайшли штаб-квартиру місцевих збоченців?

– А, то ви! - зрадів Еван, - Ходіть сюди, в нас тут таке цікаве причандалля!

Ми підійшли ближче. Там, у невеличкій ніші стояв дивного вигляду стілець, до якого були прироблені металеві ланцюги з наручниками. Перед стільцем була наповнена вугіллям виїмка, а поряд лежало якесь потворне залізяччя.

– Так-так… - пробурмотів Боян, з ентузіазмом схиляючись над стільцем, - Цікаве поєднання…

– Тобі це щось говорить? - поцікавився Горан, - Ну, окрім того, що це схоже на інструмент для тортур?

– Говорить, е-е, просто репетує… Але я ніколи не бачив, щоб це так використовувалося. Бачите, це - penitant stool, "стілець спокути"…

– А, я знаю, що це! - раптом подав голос Тоні.

– Ну і?

– Це такий стілець, на котрий саджали звинувачених у скоєнні гріховних дій, ну, помірної ваги. Засуджений повинен був на ньому сидіти перед усією паствою протягом кількох днів, а то й тижнів. Це британська протестантська традиція, ми це в коледжі проходили… Малоприємне покарання, але ж ні про які тортури мова не йшла!

– От і я про те, - кивнув Боян, - але прошу звернути увагу: оці щипці призначені для відкушування язика… оці, гм, штуки - для зажимання пальців. Це теж британська традиція, але вже єпископальна. Весь цей інструментарій якраз проти протестантів і застосовувався. Зокрема, за вказівкою єпископа Девіда Шарпа, статуя вбивці якого стоїть в адміністративному корпусі…

Тоні і Томаш зацікавлено перезирнулись. Поєднання справді наштовхувало на певні висновки. Хоч і не всіх.

– Це ще нічого не значить! - обурився Джані, - Може, їм просто подобається тримати тут ці речі в якості, ну, музейних експонатів, чи що…

Міхал нахилився до вугільної ями і помацав її вміст.

– Це вугілля палили відносно недавно… - промовив він.

– Звідки ти знаєш? - здивувалася Дафна, - Ти що, можеш це на доторк визначити?

– Та ні. Ось, дивіться, - Міхал продемонстрував всім свою знахідку. Це була довга сірничина для запалювання камінів, - Навряд чи вони тут барбекю смажили, вам не здається?

Тепер вже ніхто не сміявся і не намагався виступити із запереченнями - всі поволі перетравлювали інформацію. Тяжко, тяжко людям давалася віра в щось таке невірогідне, як тортури "в британській традиції"… Я могла пишатися - автором ідеї з сірничиною була я, і он скільки, виявилося, вона заважила! Справді, як казав Рене Бамбузл, можна обійтись і без дорогих спец-ефектів…

І тут, в той момент, коли товариство вже було готове зробити певні висновки, сталося неочікуване. Ліхтар в руках Лори - вона взяла його від Бояна, поки той вивчав стілець - повільно згас.

– Я нічого не роблю! - з викликом повідомила вона, - Він сам… Напевне, батарейка сіла.

Нас відразу ж обступила незатишна темрява - все ж таки, одного ліхтаря було зовсім не досить для освітлення такого великого приміщення. Почувся рип дверей, що вели до підвалу, і кроки сходами. За мить ми побачили у непевному світлі ліхтаря, що до нас наближається група невідомих в темних балахонах з капюшонами. Ух, це був страшний момент! Навіть я, котра знала походження тортурного залізяччя, і то здригнулась, уявивши, що то могли бути ті самі Лорди, котрі здійснювали тут регулярні екзекуції.

– Сьогодні, нечестиве кодло, - лунким баритоном промовила одна з фігур, - прийшла ваша черга спокутувати свої гріхи перед Конгрегацією!

Ефектна пауза.

– Швидко скидайте штани і повертайтесь задом! - тонким фальцетом додав його супутник.

Ну, тут, звісно, всі вибухнули реготом, в першу чергу самі прибульці. Це, ясна річ, були Алекс і компанія. Кляті бамбузлівці зіпсували нам весь ефект! Відразу з’ясувалося, ніяка батарейка в ліхтарі не сіла, просто підступна Лора скрутила йому живлення. Тепер ліхтар знов ввімкнули, і підвал наповнився світлом і життєрадісним гомоном. Підтримувати всезагальну радість нам було важко, адже ж, скільки праці, і все намарне!

– А ну, що ви тут таке знайшли? - вирішив поцікавитися бармаглот. Він нахилився і безцеремонно підняв щипці для відкушування язика, - Ой, плоскогубці!

Ще один спалах сміху. Ну зрозуміло, після таких малоприємних переживань, людям просто необхідна позитивна розрядка… Серйозність моменту була втрачено безповоротно.

– О, а це що за ряднина? - запитав Алекс, риючись в приладді.

– Яка ряднина? - не зрозумів Еван.

Ми перезирнулися. Ніякої ряднини не планувалося.

– А ось! - він витяг з-під залізного ящику шмат тканини червоного кольору.

Цей шматок був нерівно відірваний від цілого, брудний і вимащений в золі. Тканина була схожа на трикотаж, з якого шиють светри. Якусь мить я пригадувала, де я таке вже бачила… А потім згадала.

– Цей шмат светра належав Анні, нашій одногрупниці, котра зникла два тижні тому, - ламким голосом повідомила я.

Сміх відразу затих. Люди дивилися на мене, і бачили, схоже, непідробний, абсолютно автентичний переляк на моєму обличчі. Я дивилася на них, і бачила подив, розгубленість і… Мабуть, страх? Але ж ми цього не планували! Чорт, що це значить?

Ніхто не зміг мені відповісти.