Кохана

№ 124 БУВ НЕДОБРОЗИЧЛИВИМ. Сповненим дитячої злоби. Жінки в будинку це знали, як і діти. Вже кілька років кожен мирився із цією злобою як тільки міг, але від 1873 року Сет і її донька лишилися єдиними жертвами. Бабуся, Бебі Сагз, померла, а сини, Говард і Баглар, утекли ще до того, як їм виповнилося тринадцять: після того, як від самого лише погляду розбилося дзеркало (це стало сигналом для Баглара); та щойно два крихітних відбитки дитячих долонь з'явилися на торті (сигнал для Говарда). Жоден з хлопчиків не став чекати, що буде далі: горнятко ще паруючого гороху, висипаного на підлогу; стежинка з розкришеного печива до самого порогу. Не схотіли вони чекати і коли запанує спокій: були періоди — тижні, і навіть місяці, — коли нічого не траплялося. Ні. Вони відразу ж утекли, щойно будинок образив їх, і вдруге вони б такого не стерпіли. Втекли за два місяці, лишивши свою бабусю Бебі Сагз, матусю Сет і маленьку сестричку Денвер самих у сіро-білому домі на Блустоун-роуд. Номера на ньому тоді не було, бо Цинциннаті ще не настільки розрісся. Власне, минуло лише сімдесят років, відколи Огайо оголосив себе штатом, коли один брат, а за ним і інший запхав стьобану ковдру під капелюха, схопив черевики і тихесенько вислизнув геть із цього будинку, що уособлював собою живу злобу.

Бебі Сагз навіть голови не підняла. Вона чула, як пішли хлопці, але не ворухнулася. І не тому, що була хвора. Її дивувало, чому онукам знадобилося стільки часу, аби зрозуміти, що не кожен будинок на Блустоун-роуд схожий на їхній. Вона перебувала між мерзенністю життя і нікчемністю смерті, та ані саме життя, ані його завершення її не цікавили, і втеча двох хлопців її аж ніяк не налякала. Її минуле було таким самим, як і теперішнє, — нестерпним, — і оскільки вона знала, що смерть — то лише забуття, вона спрямовувала ту невеличку кількість енергії, що в неї лишилася, на роздуми про кольори.

— Покажи мені щось лавандове, якщо є. А якщо немає, то рожеве.

І Сет слухняно показувала, що б то не було: клаптик тканини чи власний язик. Зима в Огайо особливо важка, якщо зголоднів за кольорами. Події розгорталися лише на небі, втім, марно було сподіватися, що небокрай Цинциннаті сповнить життя радощами. Тож Сет і її дівчинка Денвер робили для старої все що могли і все, що дозволяв будинок. Разом вони вели безупинну боротьбу проти жорстокої поведінки цього місця, проти перекинутих відер з помиями, ляпанців по спині, смердючого повітря.

Бебі Сагз померла незабаром після того як втекли хлопці, так і не виявивши зацікавленості ані до того, що вони пішли, ані до того, що мусить піти вона сама. Сет і Денвер одразу ж вирішили покласти край цькуванню, викликавши духа і притягнувши його до відповіді. Може, розмова, думали вони, обмін думками чи щось на кшталт цього допоможе. Тож вони взялися за руки і промовили:

— Приходь. Приходь. Можеш показатися.

Буфет зробив крок уперед, але більше нічого не сталося.

— Мабуть, бабуся Бебі не дозволяє, — припустила Денвер. Їй було десять років, і вона досі сердилася на Бебі Сагз, що та померла.

Сет розплющила очі.

— Сумніваюся.

— То чому ж вона не з'являється?

— Ти забула, яка вона маленька, — відповіла мати. — Їй і двох років не було, коли вона померла. Замала, аби щось зрозуміти.

— А може, вона і не хоче розуміти, — не погодилася Денвер.

— Може. От якби вона з'явилася, я б їй пояснила. — Сет відпустила доньчину руку, і вони разом відсунули буфет на місце, до стіни.

За вікном візник шмагнув коня батогом, змушуючи перейти на галоп, — саме так завжди робили місцеві, минаючи № 124.

— Вона хоч і дитина, а прокляття у неї сильні, — сказала Денвер.

— Не сильніші за моє кохання до неї, — відповіла Сет, і знову повернулися спогади. Приємна прохолода необробленого надгробка, до якого вона притулилася, піднявшись навшпиньки, широко розвела коліна, мов між ними була могила. Камінь був рожевий, як нігті, з украпленнями блискучих уламків. «Десять хвилин, — сказав він. — Маєш десять хвилин. Я зроблю безкоштовно».

Десять хвилин на шість літер. Іще б десять, і вона б отримала «ніжно» на додачу? Вона навіть не наважилася спитати, але потім часто думала, чи, бува, не було це можливо? Скажімо, двадцять хвилин чи півгодини, і вона б мала вигравіюваним на надгробку своєї дитини все цілком, — те, що пастор каже на похоронах (усе, що і має бути сказано): «Ніжно кохана». Але вона отримала лише те, про що змогла домовитись, лише одне-єдине слово, яке мало значення. Думала, що цього вистачить, віддалася гравіювальнику серед могил, а його юний син дивився з таким старим гнівом на обличчі і з таким новим апетитом. Мало вистачити. Щоб відповісти іще одному пастору, іще одному аболіціоністу і місту, повному зневаги.

Шукаючи спокою для своєї душі, вона геть забула про іншу, — про душу своєї дівчинки. Хто б міг подумати, що мала може ховати в собі стільки люті? Виявилося, що віддатися серед могил гравіювальнику на очах у його сина — недостатньо. Їй довелося не тільки жити всі ці роки в домі, зараженому нестямою дитини, якій перерізали горлянку, ще й ті десять хвилин, які вона провела притиснутою до каменю кольору вранішньої зорі, усипаного зірковими блискітками, з широко розведеними, немов могила, колінами, виявилися довшими за все її життя, більш живими, більш пульсуючими, ніж кров дитини, якою, немов олією, просякли пальці.

— Можна переїхати, — якось запропонувала вона свекрусі.

— А в чому сенс? — запитала Бебі Сагз. — Тут повно будинків, сповнених негритянським сумом під самий дах. Нам іще пощастило, що наш дух — дитина. А якби прийшов дух мого чоловіка? Або твого? Не кажи мені нічого. Тобі пощастило. У тебе троє лишилося. Троє тримаються за твою спідницю, і лише одне бешкетує на тому боці. Май вдячність. Я мала восьмеро. І всі до єдиного пішли від мене. Чотирьох забрали, чотирьох прогнали, і всі, гадаю, не дають комусь спокою. — Бебі Сагз потерла брови: — Моя першенька. Усе, що я пам'ятаю про неї, — як вона любила запечену скоринку хліба. Можеш таке уявити? Восьмеро дітей, і це все, що я пам'ятаю.

— Це все, що ви дозволяєте собі пам'ятати, — сказала їй Сет, а в самої одна дитина і лишилася: хлопців прогнало мертве маля, і пам'ять про Баглара почала вже блякнути. У Говарда, принаймні, голова була такої форми, що її навряд чи забудеш. Щодо іншого, то вона докладала всіх зусиль, або пам'ятати рівно стільки, щоб не було боляче. На жаль, розум не обдуриш.

Вона могла квапливо йти полем, майже бігти, щоб швидше дістатися помпи і скоріше змити з ніг ромашковий сік. Більше ні про що і думати не могла. Спогади про чоловіка, що йшов притиснути її до грудей, були такими ж мертвими, як і нерви на спині, де шкіра задубіла, немов дошка для прання. Не було ані натяку на запах чорнила чи вишневої смоли або дубової кори, з яких їх робили. Нічого. Лише вітерець, що холодив обличчя, коли вона бігла до води. А тоді, коли вона змивала ромашковий сік водою і ганчірками, розум був зайнятий лише цим соком, — тим, як необачливо вона зрізала шлях через поле, щоб не робити зайві півмилі, і помітила, як виросли бур'яни, лише тоді, коли запекли ноги, роздряпані аж до самих колін. І ще. Хлюпіт води, черевики і панчохи на стежці, де вона їх скинула; або Хлопчик, що сьорбав воду прямо з калюжі під її ногами, і раптом «Милий Дім», що крутився, крутився, крутився перед очима, і хоча вона ненавиділа кожен листочок на цій фермі, кричати не хотілося, і будинок поставав перед нею в усій своїй безсоромній красі. Він ніколи не мав такого жахливого вигляду, як насправді, і від цього їй навіть здавалося, що пекло не таке вже й погане. Гаразд, нехай там вогонь і сірка, та приховані вони за мереживними лісочками. Хлопці, що сиділи на найпрекрасніших сикоморах у світі. Їй ставало соромно, — хіба ж можна пам'ятати чудові сикомори, що шелестіли своїми листочками, а не хлопців. Та як би вона не намагалася, щоразу сикомори перемагали, і подарувати цього своїй пам'яті вона не могла.

Позбувшись останньої пелюстки, вона пішла до будинку, підхопивши по дорозі черевики і панчохи. Немов аби ще більше покарати її за спогади, на порозі футів за сорок від неї сидів Пол Ді, останній із чоловіків з «Милого Дому». І хоча вона ніколи б не сплутала його обличчя з жодним іншим, все одно спитала:

— Це ти?

— Те, що лишилося, — встав він і посміхнувся. — Як ти, дівчино? Крім того, що боса?

Вона розсміялася, і сміх був вільним і молодим.

— Забруднила ноги отамечки. Ромашка.

Він скривився, немов проковтнув цілу ложку чогось гіркого.

— Навіть чути про неї не хочу. Завжди її ненавидів.

Сет згорнула панчохи і сунула до кишені.

— Заходь.

— Мені й на ґанку добре, Сет. Тут прохолодно. — Він знову сів і подивився на поле через дорогу, розуміючи, що всі його почуття відіб'ються в очах.

— Вісімнадцять років, — тихо сказала вона.

— Вісімнадцять, — повторив він. — Присягаюся, що прокрокував їх усі. Не проти, якщо приєднаюся до тебе? — він кивнув на її ноги і почав розшнуровувати свої черевики.

— Хочеш помити? Давай принесу тазок з водою.

І вона підійшла ближче, щоб пройти в дім.

— Е, ні. Ноги не можна розпещувати. Їм іще ходити і ходити.

— Ти не можеш піти просто зараз, Поле Ді. Маєш залишитися хоча б на трошки.

— Ну, може, трошки, щоб побачити Бебі Сагз. Де вона?

— Померла.

— Не може бути. Коли?

— Вісім років тому. Майже дев'ять.

— Важко було? Сподіваюся, вона померла не важкою смертю.

Сет похитала головою.

— Легесенько, як по маслу. Жити було важче. Шкода, що ти її не застав. Ти заради цього прийшов?

— Частково заради цього. Інша причина — ти. Але якщо по правді, зараз я усюди ходжу. Усюди мене запрошують сісти.

— Маєш гарний вигляд.

— Диявольська омана. Він дозволяє мені мати гарний вигляд, доки я погано почуваюся. — Він глянув на неї, і слово «погано» набуло іншого сенсу.

Сет посміхнулася. Так воно і було… завжди було. Усі чоловіки «Милого Дому», до і після Голлі, по-братньому загравали з нею, але так легенько, що важко було і зрозуміти.

Якщо не зважати на більш кудлате волосся й очікування в очах, він був такий само, як і в Кентуккі. Шкіра кольору персикової кісточки, пряма спина. Дивовижно, як чоловік з таким нерухомим обличчям так охоче посміхається, спалахує, жаліє тебе. Немов варто лише привернути його увагу, і він відчуватиме те ж саме, що і ти. Не встигнеш і оком моргнути, і обличчя у нього змінюється, — під шкірою воно дуже жваве.

— Не варто мене про нього питати, гаразд? Ти б сказав, якби щось було, еге ж? — Сет опустила очі на ноги і знову побачила сикомори.

— Сказав би. Звісно, сказав би. Зараз мені відомо не більше, ніж тоді. — «Якщо не рахувати маслоробку, — подумав він. — А цього знати тобі не потрібно». — Ти, певно, вважаєш, що він досі живий.

— Ні. Я вважаю його мертвим. Сподівання його живим не втримають.

— А якої думки дотримувалася Бебі Сагз?

— Такої ж, але її послухати, то всі її діти померли. Стверджувала, що відчула точний день і годину, коли кожен пішов з життя.

— А про Голлі що казала?

— Тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятий. День, коли народилася моя дитина.

— Ти таки її народила? Не думав, що зможеш, — хмикнув він. — Утекла вагітною.

— Довелося. Не можна було чекати. — Вона опустила голову і пригадала, як мало шансів на це було. Якби не та дівчина, що шукала оксамит, нічого б не вийшло.

— Усе сама. — Він пишався нею, але вона його і дратувала. Пишався, що впоралася; дратувався, що для цього їй не знадобився ані Голлі, ані він.

— Майже сама. Але не зовсім сама. Мені допомогла білява дівчина.

— Отже, вона і собі допомогла. Благослови її Господь.

— Можеш переночувати у нас, Поле Ді.

— Щось не дуже наполегливо ти це пропонуєш.

Сет поглянула через його плече на зачинені двері.

— Ні, я цілком щиро. Просто сподіваюся, що ти вибачиш мій дім. Заходь. Поговориш із Денвер, доки я щось приготую.

Пол Ді зв'язав черевики разом, перекинув через плече, пройшов за жінкою крізь двері прямо в море червоного мерехтливого світла і одразу ж завмер.

— Ти не одна? — прошепотів він, спохмурнівши.

— Буває, — відповіла Сет.

— Боже, — він відступив за двері, на ґанок. — Що тут у тебе таке зле?

— Воно не зле, просто сумне. Заходь. Зроби лише крок.

Він так поглянув на неї. Пильно. Пильніше, ніж тоді, коли вона вперше вийшла з-поза рогу дому з мокрими блискучими ногами, тримаючи в одній руці черевики і панчохи, іншою піднімаючи спідницю. Дівчина Голлі — зі сталевими очима й вилицями їм до пари. В Кентуккі він ніколи не бачив її волосся. І хоча зараз її обличчя було на вісімнадцять років старшим, ніж тоді, коли він її востаннє бачив, воно стало лагіднішим. Через волосся. Занадто нерухоме обличчя, щоб заспокоїти; райдужка набула того ж кольору, що і шкіра, яка на цьому нерухомому обличчі нагадувала маску з прорізаними для очей дірочками. Жінка Голлі. Вагітніла щороку, включаючи і той, коли вона сіла біля вогню і сказала, що тікатиме. Трьох своїх дітей вона уже посадовила у фургон до інших — у негритянський караван, що поїде за річку. Залишить їх у матері Голлі в Цинциннаті. Навіть у тісній халупці, нахилившись так близько до вогню, що можна було відчути тепло під її сукнею, він не помітив ані іскорки в її очах. Немов дві криниці, в які він ненароком заглянув. Навіть під маскою ці очі потрібно було прикрити, якось позначити, аби застерегти від порожнечі, що в них ховалася. Тож поки вона говорила, він дивився у вогонь. Повідомити про це мав би її чоловік, але його не було. Містер Гарнер помер, а у його дружини на шиї утворилася пухлина завбільшки із картоплину, і розмовляти вона більше не могла. Жінка нахилилася близько до вогню, наскільки це дозволяв вагітний живіт, і говорила із ним, Полом Ді, останнім із чоловіків з «Милого Дому».

На фермі їх було шестеро, Сет — єдина серед них жінка. Місіс Гарнер, ридаючи, як дитина, продала брата Пола, аби розрахуватися з боргами, які випливли, щойно вона стала вдовою. Тоді, щоб навести лад, приїхав шкільний учитель. Але те, що він накоїв, зламало ще трьох людей з «Милого Дому» і позбавило блиску очі Сет, лишивши дві бездонні криниці, в яких не відбивалося світло вогню.

Тепер сталь повернулася, і обличчя, пом'якшене волоссям, викликало достатньо довіри, щоб він зробив крок усередину і знову опинився в пульсуючому червоному світлі.

Вона мала рацію. Тут сумно. Він увійшов, і його накрило хвилею такої журби, що він мало не розплакався. Шлях до звичайного світла над столом здався дуже довгим, але він його пройшов, і пощастило, що очі лишилися сухими.

— Ти ж сказала, що вона померла легко. Легесенько, як по маслу, — нагадав він.

— Це не Бебі Сагз, — відповіла Сет.

— Хто ж тоді?

— Моя донька. Та, яку я відправила разом із хлопцями.

— Не вижила?

— Ні. Лишилася тільки та, яку я носила, коли довелося тікати. Хлопці теж пішли. Обидва втекли іще до смерті Бебі Сагз.

Пол Ді озирнувся на те місце, де його накрило журбою. Червоного уже не було, але повітря там немов коливалося від схлипувань.

«Може, це і на краще», — подумав він. Якщо негр має ноги, він має їх використовувати. Засидишся, і хтось обов'язково знайде спосіб їх зв'язати. Отже… якщо хлопці пішли…

— Тут немає чоловіка? Ти одна?

— Зі мною Денвер, — відповіла вона.

— Тебе влаштовує?

— Влаштовує.

Вона відчула його скепсис і додала:

— Я готую в ресторані в місті. І ще трохи шию потайки.

Пол Ді посміхнувся, пригадавши її сукню. Сет було тринадцять, коли вона з'явилася в «Милому Домі», а в очах уже була сталь. Її дуже вчасно подарували місіс Гарнер, яка через високі принципи свого чоловіка втратила Бебі Сагз. П'ять чоловіків із «Милого Дому» подивилися на нову дівчину і вирішили дати їй спокій. Вони були молодими і так зголодніли за жінками, що почали навідуватися до телиць. Але дівчині вони дали спокій, хоча кожен готовий був битися, аби вона дісталася саме йому. Вона вибирала цілий рік — довгий, напружений рік, що хлопці крутилися на сінниках і марили нею уві сні. Рік знемоги, коли зґвалтування здавалося єдиною розрадою. Обмеження, яких вони зазнавали, існували лише тому, що вони були чоловіками з «Милого Дому», — тими, ким похвалявся містер Гарнер перед іншими фермерами, а ті лише застережливо хитали головами.

— Усі ви маєте хлопців, — казав він. — Малих хлопців, старших хлопців, вередливих хлопців, хтивих хлопців. А в «Милому Домі» усі мої негри — чоловіки, усі до одного. Я їх такими купив, такими і виховав. Усі вони чоловіки.

— Стережися, Гарнере. Не можна, аби негри були чоловіками.

— Коли ви боїтеся, то не можна, — широко посміхався Гарнер. — Але якщо ви самі чоловіки, то захочете, щоб і негри теж були чоловіками.

— Я б і близько до моєї дружини негра не підпустив.

Саме таку реакцію Гарнер і обожнював, на неї і чекав.

— Я до твоєї також не підпустив би, — казав він. — І я також. — І завжди запановувала пауза, доки сусід, чи незнайомець, чи торговець, чи шурин — хто б то не був, — не второпав, про що мова. А тоді виникала запекла сварка, навіть іноді й бійка, і Гарнер повертався додому весь покритий синцями і дуже задоволений, бо ще раз продемонстрував, хто такий справжній кентуккієць: людина доволі сильна і розумна, щоб називати власних негрів чоловіками.

Отак вони і жили: Пол Ді Гарнер, Пол Еф Гарнер, Пол А Гарнер, Голлі Сагз і Сіксо, дикун. Усім було за двадцять, жінок не мали, ходили до корів, мріяли про зґвалтування, крутилися на сінниках, чухали стегна і чекали на нову дівчину, яка мала замінити Сагз, коли ту викупив Голлі: п'ять років відпрацьовував за неї по неділях. Може, саме тому дівчина і обрала його. Двадцятиоднорічний чоловік, який так кохав свою матусю, що пожертвував п'ятьма роками відпочинку, аби та могла присісти, — це неабияка рекомендація.

Вона чекала рік. А чоловіки «Милого Дому» ґвалтували корів і теж чекали. Вона обрала Голлі і для першої ночі з ним крадькома пошила собі сукню.

— Хіба не лишишся хоча б на трошки? За один день вісімнадцять років не надолужити.

Із темряви кімнати, де вони сиділи, до блакитно-білих шпалер на другому поверсі піднімалися білі сходи. Пол Ді бачив лише початок шпалер; стримані жовті цяточки серед завірюхи квіточок на блакитному тлі. Сяючий білий колір поручнів і сходів так і змушував дивитися в той бік. Усі його почуття підказували, що повітря над сходами зачароване і дуже ненадійне. Втім, дівчина, що вийшла з того повітря, була кругленькою і чорненькою, з обличчям стривоженої ляльки.

Пол Ді поглянув на дівчину і перевів погляд на Сет. Та посміхнулася і сказала:

— Оце і є моя Денвер. Це Пол Ді, люба, з «Милого Дому».

— Добрий ранок, містер Ді.

— Гарнер, дитинко. Пол Ді Гарнер.

— Так, сер.

— Радий тебе бачити. Останнього разу, коли я зустрічав твою маму, ти штовхалася у неї під сукнею.

— І досі б так робила, — посміхнулася Сет, — якби дати їй волю.

Денвер зупинилася на останній сходинці, і раптом їй стало гаряче і соромно. Вже давно ніхто не сидів за їхнім столом. Та й до того заходили тільки побожна білошкіра жінка, пастор, представник якоїсь організації та репортер, і хоча голоси їхні були співчутливими, огида в очах виказувала, що вони брешуть. Уже дванадцять років, ще відтоді, коли була жива бабуся, до них не заходив ніхто, не кажучи вже про друзів. Жодного чорношкірого. І такого чоловіка не було точно — зі шкірою кольору лісового горіха, занадто довгим волоссям, без зошита, без вугільного олівця, без апельсинів, без питань. Такого, з яким би мама хотіла поговорити і навіть черевиків не взула, коли його побачила. Вона мала такий вигляд, та й поводилася, немов дівчисько, куди й поділася та спокійна та гордовита жінка, яку Денвер знала все своє життя. Та, яка ніколи не відводила погляд, не відвела і тоді, коли кінь забив чоловіка до смерті прямо перед рестораном Сойєра, де вона працювала; дивилася і тоді, коли свиноматка почала їсти власних нащадків. А коли дух дитини підхопив Хлопчика і кинув його об стіну з такою силою, що у того переламалися обидві ноги і вискочило око, і цуценя забилося в конвульсіях і прикусило собі язика, мама також не відвела очей. Узяла молоток, стукнула песика, щоб той знепритомнів, витерла кров і слину, вставила око в очницю і вправила кістки. Тварина отямилася і мовчки невпевнено, скоріше через ненадійне око, аніж через понівечені ноги, пошкутильгала геть, і більше ані зима, ані літо, ані дощ, ані посуха не могли загнати його до будинку.

А тепер ця жінка, якій вистачило духу допомогти собаці, оскаженілому від болю, гойдала ногами і не дивилася на тіло власної доньки. Немов воно було таким великим, що важко було і витримати це видовище. До того ж, ані на ній, ані на ньому черевиків не було. Сором'язлива і розчервоніла Денвер тепер почувалася іще і самотньою. Гостро відчула всі втрати: спершу брати, потім бабуся, — і були вони ще серйознішими через те, що жодна дитина не хотіла погратися з нею чи то повисіти вниз головою на поручнях їхнього ґанку. Це не мало значення, аж доки мама не відверталася від неї, от як зараз, і Денвер дуже захотілося, аби привид дитини утнув якусь лиху витівку.

— Гарненька юна леді, — сказав Пол Ді. — Гарненька. У неї таткове приємне обличчя.

— Ви знали татка?

— Знав. Добре знав.

— Він знав, мамо? — Вона ледь не піддалася спокусі змінити своє ставлення до цього чоловіка.

— Звісно, він знав твого татка. Я ж тобі казала, він з «Милого Дому».

Денвер сіла на нижню сходинку. Більше йти було нікуди. Оці двоє казали «твій татко» і «Милий Дім» так, що відразу ставало ясно, що то мало відношення лише до них, аж ніяк не до неї. Навіть відсутність власного батька не мала до неї жодного відношення. Колись ця відсутність належала бабусі Бебі, — гірко оплакуваний син, бо саме він викупив її звідти. Потім то був відсутній мамин чоловік. А тепер він перетворився на відсутнього друга цього чоловіка з карими очима. Лише тим, хто знав батька («добре знав»), можна було привласнити його відсутність. Лише ті, що жили в «Милому Домі», могли пам'ятати, перешіптуватися і скоса поглядати одне на одного. І знову вона подумала про витівки привиду, — тепер його злоба змушувала її хвилюватися, а не виснажувала. Не виснажувала.

— А у нас тут живе привид, — сказала вона, і це спрацювало.

Куди й поділися ті двоє. Мама припинила гойдати ногами і поводитися як дівчисько. З очей чоловіка, заради якого вона і поводилася як дівчисько, випарувалися спогади про «Милий Дім». Він кинув погляд на білосніжні сходи позаду неї.

— Я про це чув, — сказав він. — Але мама сказала, що він сумний. Не злий.

— Ні, сер, — погодилася Денвер. — Не злий. Але і не сумний.

— Який же тоді?

— Докірливий. Самотній і докірливий.

— Це так? — повернувся Пол Ді до Сет.

— Не знаю, чи самотній, — відповіла мама Денвер. — Може, шалений, але не думаю, що він може бути самотнім, коли кожну хвилину проводить із нами.

— Мабуть, маєте те, що йому потрібно.

Сет знизала плечима:

— Це ж лише немовля.

— Моя сестричка, — сказала Денвер. — Померла в цьому будинку.

Пол Ді почухав щетину на підборідді.

— Нагадує мені оту безголову наречену позаду «Милого Дому». Пам'ятаєш, Сет? Постійно блукала в лісі.

— Як я можу забути? Стільки хвилювань було через неї…

— Чому всі, хто втік з «Милого Дому», тільки про неї і балакають? Була б вона такою милою, ви б, напевне, там лишилися.

— Дівчино, до кого це ти так розмовляєш?

Пол Ді розреготався.

— Справді, справді. Вона має рацію, Сет. Не таким уже й милим він був до нас, і точно не домом, — похитав він головою.

— Але ж ми там жили, — сказала Сет. — Усі разом. Тож і пригадується, хочеться того чи ні, — вона здригнулася. По шкірі пішли сироти, але вона провела рукою і приспала їх. — Денвер, — сказала доньці, — розпали плиту. Не можна ж залишити друга у себе і не нагодувати.

— Не завдавайте собі клопоту через мене, — заперечив Пол Ді.

— Хіба ж хліб — то клопіт? Усе інше я приношу з роботи. Коли вже я працюю там від світанку до полудня, то хоч вечерю додому можу принести? Від щуки не відмовишся?

— Якщо вона від мене не відмовиться, то і я від неї теж.

«Знову за своє», — подумала Денвер. Вона повернулася до них спиною і так сердито поворушила вогонь, що той мало не згас.

— Чому б вам не переночувати у нас, містере Гарнер? Ви з мамою всю ніч би проговорили про «Милий Дім».

Сет зробила два швидких кроки до плити, але схопити Денвер за комір не встигла: дівчина нахилилася вперед і розплакалася.

— Що з тобою? Не знала, що ти можеш так поводитися.

— Дай їй спокій, — сказав Пол Ді. — Вона ж мене зовсім не знає.

— То ж бо й воно. Хіба можна так перед незнайомими? Ну, дитинко, що таке? Щось сталося?

Але Денвер так трусило, і вона так схлипувала, що навіть сказати нічого не могла. Усі сльози, не пролиті за дев'ять років, градом котилися на вже цілком жіночі груди.

— Більше не можу. Більше не можу.

— Чого не можеш? Чого?

— Не можу тут жити. Не знаю, куди йти і що робити, але тут жити більше не можу. Ніхто з нами не розмовляє. Ніхто не заходить. Хлопцям я не подобаюсь. І дівчатам також.

— Люба, люба…

— Що вона таке каже, як це ніхто з вами не розмовляє? — запитав Пол Ді.

— Це через дім. Люди не…

— Ні! Не через дім. Через нас! Через тебе!

— Денвер!

— Облиш її, Сет. Молодій дівчині важко жити в домі з привидами. Це дуже нелегко.

— Легше, ніж інше.

— Поміркуй, Сет. Я дорослий чоловік, який уже все побачив і все зробив, і кажу тобі, що це не легко. Може, вам варто переїхати? Кому належить будинок?

Понад плечима Денвер Сет кинула на Пола Ді крижаний погляд.

— А тобі що до того?

— Тобі не дозволяють піти?

— Ні.

— Сет.

— Ніяких переїздів. Ніяких утеч. Усе добре і так.

— Ти казатимеш мені, що все і так добре, незважаючи на цю дитину, що божеволіє від страху?

У домі щось хруснуло, і в уважній тиші, що запанувала, заговорила Сет:

— У мене дерево на спині та привид у будинку, і між ними немає нічого, крім доньки, яку я тримаю у своїх руках. Більше ніяких утеч. Не можна тікати від того, чого немає. Більше не тікатиму, що б там не було. Одного разу я це зробила, і мені довелося заплатити, і я скажу тобі, Поле Ді Гарнер: це мені дорого коштувало! Чуєш? Це мені дорого коштувало. А тепер сідай і повечеряй з нами або дай нам спокій.

Пол Ді витяг із жилета невеличкий капшук з тютюном і зосередився на його вмісті та на вузлику на стрічці, а Сет тим часом відвела Денвер до кімнати, суміжної з просторою вітальнею, де він сидів. Цигаркового паперу він не мав, тож крутив капшук і прислухався, як за відчиненими дверима Сет заспокоювала доньку. Коли жінка повернулася, на нього і не глянула, пройшла прямо до маленького столу поряд із плитою. Стала до нього спиною, і він отримав змогу розглянути її волосся, яке так кортіло побачити, не відволікаючись на обличчя.

— Що за дерево на спині?

— Га? — Сет поставила на стіл миску і потяглася за борошном.

— Що за дерево у тебе на спині? Чи в тебе щось на спині росте? Я на твоїй спині нічого не бачу.

— Але воно там є.

— Хто тобі сказав?

— Біла дівчина. Саме так вона це назвала. Я його ніколи не бачила і не побачу. Але вона сказала, що саме так воно і є. Черемшина. Стовбур, гілки, навіть листя є. Маленьке листя черемшини. Але то було вісімнадцять років тому. Уже б давно та черемшина достигла.

Сет лизнула вказівного пальця. Швидко, легенько торкнулася плити. Провела пальцем по борошну, розбиваючи його на окремі купки, шукаючи кліщів. Не знайшла, насипала соди і солі в зігнуту долоню і витрусила до борошна. Відкрила бляшанку і зачерпнула топленого жиру. Спритно обтерла руку об борошно, змішавши його з жиром, лівою рукою бризнула води і замісила тісто.

— У мене було молоко, — сказала вона. — Я була вагітною Денвер, але для моєї маленької дівчинки молоко було. Я іще годувала її, коли відіслала з Говардом і Багларом.

Вона вже розкочувала тісто дерев'яною качалкою.

— Мій запах можна було почути задовго до того, як я покажуся. А коли вже мене бачили, то бачили і краплі молока на сукні. Нічого не могла вдіяти. Знала лише, що маю зберегти молоко для моєї дівчинки. Ніхто б не зміг піклуватися про неї краще за мене. Ніхто б не нагодував її швидко, і не прибрав би груди, коли вона наїлася, але навіть я сама цього іще не зрозуміла. Ніхто не знав, що вона не стравлює, якщо тримати її стовпчиком біля плеча, тільки коли лежить на моїх колінах. Ніхто не знав цього, крім мене, і ніхто не мав для неї молока, крім мене. Так я і сказала жінкам у візку. Наказала намочити клаптик тканини в солодкій воді та дати їй посмоктати, щоб не забула мене, коли я приїду через кілька днів. Тоді і молоко буде, і я буду поруч.

— Чоловіки не багато знають про це, — сказав Пол Ді, повертаючи капшук до кишені жилету, — але їм добре відомо, що немовля довго без матері не витримає.

— Тоді вони знають, що це таке — відіслати дітей, коли груди у тебе повні.

— Ми говорили про дерево, Сет.

— Коли я від тебе пішла, прийшли ті хлопці і забрали моє молоко. Саме за ним і приходили. Перевернули мене догори ногами і забрали. Я поскаржилася місіс Гарнер. У неї була пухлина, і говорити вона не могла, але з її очей котилися сльози. Ті хлопці дізналися, що я на них поскаржилася. Шкільний учитель пошматував мені спину, а коли вона загоїлася, перетворилася на дерево. Досі там росте.

— Стьобали тебе батогом?

— І забрали молоко.

— Били тебе, вагітну?

— І забрали моє молоко!

На деці лежали рядками пухкі білі кружальця тіста. Сет іще раз торкнулася плити мокрим пальцем. Відчинила дверцята духовки і поставила деко з перепічками. А коли піднялася від жару, відчула позаду Пола Ді, і руки його були у неї під грудями. Вона випрямилася і зрозуміла, — але відчути цього так і не змогла, — що він притиснувся щокою до гілок її черемшини.

Навіть сам того не бажаючи, він став тим чоловіком, що міг зайти до будинку і змусити жінок плакати. Бо з ним, у його присутності, вони могли це собі дозволити. Було в його поведінці щось таке, що викликало довіру. Жінки бачили його, і їм хотілося плакати: розказати, як болить у грудях, і коліна теж болять. Сильні і мудрі жінки бачили його і розказували йому таке, що зазвичай розказують лише одна одній: як минають етапи життя, як бажання в них раптом непомірно зростало, ставало більш жадібним і диким, ніж тоді, коли їм було п'ятнадцять, і як воно огортало їх, засмучувало; потайки вони бажали померти — щоб звільнитися, і що нічний сон був для них ціннішим за будь-який день. Малі дівчата підходили нишком, щоб сповідатися або описати, якими гарно вбраними були друзі в їхніх мріях. Тож хоча він і не розумів, чому все це відбувається, він не здивувався, коли у вогонь закрапали сльози Денвер. Не здивувався і тоді, коли через п'ятнадцять хвилин, розказавши про вкрадене молоко, розплакалася її мати. Він стояв позаду, нахилившись до неї, вигнувши тіло доброю аркою, і тримав у долонях її груди. Потерся щокою об її спину і так дізнався про її смуток, про його коріння, його товстий стовбур і заплутані гілки. Він підніс пальці до гачків її сукні і зрозумів, навіть не бачачи і не чуючи зітхань, що сльози потекли швидше. І коли верхня частина сукні зісковзнула на стегна, і він побачив скульптуру, на яку перетворилася її спина, яка тепер нагадувала декоративний виріб коваля, занадто пристрасний, щоб виставляти його на публіці, тільки і сказав: «Боже, дівчино!» І не заспокоївся, доки не торкнувся кожного рубчика, кожного листочка губами, але відчути Сет нічого не змогла, бо шкіра на спині уже багато років була мертвою. Втім, вона зрозуміла, що нарешті відповідальність за її груди була в інших руках. Чи буде трохи місця, міркувала вона, трохи часу, якийсь спосіб зупинити всі події, відсунути всі справи до кутів кімнати і просто постояти отак кілька хвилин, оголеною від плечей до талії, не відчуваючи тягаря грудей, що знову пахли вкраденим молоком і печеним хлібом? Може, це єдиний раз, коли вона може завмерти посеред приготування вечері — навіть не відходячи від плити, — і відчути біль, який має бути в спині. Довіритися і пригадати, тому що останній чоловік з «Милого Дому» стояв поруч, щоб підхопити її, якщо почне тонути?

Плита не здригнулася, розжарюючись. У сусідній кімнаті не ворушилася Денвер. Не було більше пульсуючого червоного світла, а Пол Ді не тремтів від 1856 року, коли тремтів вісімдесят три дні поспіль. Замкнений, закований у кайдани, а руки трусилися так, що він ані покурити, ані почухатися не міг. Тепер він знову тремтів. Цього разу підвели ноги. Він не одразу зрозумів, що тіпалися вони не через хвилювання, а тому, що коливалися і скреготіли мостини, і рухалась не лише підлога. Здригався сам будинок. Сет зісковзнула вниз і спробувала надягти сукню. Рачки, немов усіма своїми кінцівками хотіла утримати будинок на землі, виповзла Денвер. В очах у неї був жах, на вустах — ледь помітна посмішка.

— Чорт забирай! Заспокойся! — кричав Пол Ді, падаючи і хапаючись за те, що було під рукою. — Облиш це місце! Геть звідси! — На нього посунувся стіл, та він схопив його за ніжки. Йому якось удалося підвестися, він зігнувся і, тримаючи стола за дві ніжки, почав крушити все навколо і кричати на будинок, що кричав на нього: — Хочеш битися? Давай! Чорт забирай! Їй і так уже дісталося від тебе. Годі!

Тремтіння стало не таким несамовитим, перейшло в окремі здригання, але Пол Ді махав столом, доки все зовсім не заспокоїлося. Важко дихаючи, спітнілий чоловік притулився до стіни ліворуч від буфета. Сет так і лишилася скорченою біля плити, притуляючи до грудей урятовані черевики. Усі троє — Сет, Денвер і Пол Ді — дихали в одному ритмі, немов одна втомлена людина. Дихання іншої істоти було не менш утомленим.

Він зник. Денвер у тиші підійшла до плити. Розсунула попіл і витягла з духовки деко з перепічками. Шафа з варенням завалилася, і все, що в ній було, зсунулося в купу на нижній полиці. Вона взяла слоїк, пошукала тарілку, знайшла половинку біля дверей. Віднесла все на сходинки ґанку і сіла там.

Ті двоє піднялися нагору. Ступали легко, нечутно. Піднялися білими сходами і лишили її саму внизу. Дівчина відкрутила дротинку з кришки, відкрила слоїка. Під кришкою був клаптик тканини, а під ним тоненький шар воску. Вона зняла його і налила варення на половинку тарілки. Узяла перепічку і зчистила чорну скоринку. Від м'якої білої серединки пішла пара.

Вона сумувала за братами. Зараз Баглару було б двадцять два, а Говарду — двадцять три. Хоча вони і поводилися з нею ввічливо, коли були в гарному настрої, навіть дозволили спати на другому поверсі ліжка, вона не забула, як було раніше: яке задоволення отримувала, коли сиділа між ними на білих сходах, — між колінами Говарда і Баглара, — а вони розказували моторошні історії про відьом, і вона мало не помирала від жаху. І Бебі Сагз розказувала у вітальні свої історії. Вдень від Денвер пахло корою, а вночі — листям, бо вона так і не повернулася спати до своєї старої кімнати, коли втекли брати.

А тепер мама була нагорі з чоловіком, що прогнав єдине товариство, яке вона мала. Денвер занурила шматочок хліба у варення. Повільно, методично, з нещасним видом вона його з'їла.

НЕ КВАПЛЯЧИСЬ, АЛЕ і не гаючи часу, Сет і Пол Ді піднялися білими сходами. Приголомшений тим, як йому пощастило найти її дім і її саму в ньому і тим, що вони певно кохатимуться, Пол Ді провалився в спогади на двадцять п'ять років назад. Кожна сходинка була для нього заміною Бебі Сагз, новою дівчиною, про яку вони мріяли вночі і ходили до телиць на світанку, поки чекали, кого вона вибере. Він лише поцілував шрами на її спині, а будинок затрусило так, що довелося добряче його відлупцювати. А тепер він збирався зробити набагато більше.

Він піднявся за нею на самий верх сходів, де світло лилося прямо з неба, бо вікна на другому поверсі були розташовані на похилих схилах даху, а не на стінах. Нагорі було дві кімнати, в одну з них вона його і провела, сподіваючись, що він не проти того, що вона не готова. Бажання вона пам'ятала, але зовсім забула, як усе відбувається; як стискаються і стають безпорадними руки; як змінюється зір і очі бачать лише, де можна прилягти, а все інше — дверні ручки, клямки, гачки, смуток, що зібрався в кутках, перебіг часу, — лише перешкоди.

Усе скінчилося, не встигли вони й одягу позбутися. Напіводягнені, важко дихаючи, лежали вони, ображені одне на одного і на небо над головою. Він занадто довго і давно про неї думав. А вона взагалі не мала мрій. А тепер обидва шкодували і соромилися говорити.

Сет лежала на спині, відвернувши від нього голову. Краєм ока Пол Ді бачив її розхристані груди, і вони йому не подобалися, такі розкинуті та круглі, що він чудово обійшовся б і без них, хоча внизу він тримав їх так, ніби це була найдорожча частина його самого. І лабіринт шрамів, який у кухні він вивчав, немов золоту шахту, водив по ньому пальцями, виявився лише огидними рубцями. Не деревом, як вона казала. Може, формою і нагадувало дерево, але зовсім не таке, яке він собі уявляв, бо дерева запрошували до себе, їм можна було довіряти, можна було підійти ближче, поговорити, якщо хочеться, і саме так він і робив, відколи ще обідав у полях за часів «Милого Дому». Намагався завжди робити це в одному місці, але вибрати його було справою нелегкою, бо навколо «Милого Дому» було більше гарних дерев, ніж будь-де поряд. Дерево, яке він обрав, називав Братом і сидів під ним, іноді сам, іноді з Голлі чи з якимось іншим Полом, та найчастіше із Сіксо, який тоді був добрим і ще говорив англійською. Сіксо, кольору індиго з червоногарячим язиком, експериментував з приготуванням картоплі, намагаючись вирахувати, коли саме закладати розжарені камінці в яму, класти зверху картоплю і накривати все це гілками, щоб коли вони зупинялися на обід, прив'язували тварин і йшли з поля до Брата, картопля була б ідеально пропеченою. Хлопець міг устати й опівночі, піти на поле і копатися в землі при світлі зір; або почекати, доки каміння трохи охолоне, і розкладувати на ньому картоплю на день наступний, щойно вони закінчували обідати. Не вгадував він ніколи, але вони все одно їли цю недопечену, перепечену, висушену чи взагалі сиру картоплю, сміючись, відпльовуючись і засипаючи його порадами.

Сіксо завжди мав проблеми з часом, тож і вирахувати його правильно не міг. Якось він до хвилини розпланував подорож у тридцять миль, щоб побачитися з жінкою. Вийшов у суботу, коли місяць був саме в тому місці, де йому і хотілося, прийшов до її хатини в неділю до того, як усі пішли до церкви, і лишилося досить часу, щоб привітатися і рушати назад, аби встигнути вийти в поле у неділю вранці. Він ішов сімнадцять годин, посидів годинку і провів на ногах іще сімнадцять. Голлі і Поли цілий день приховували втомленого Сіксо від містера Гарнера. Того дня вони не їли картоплі, ані солодкої, ані білої. Сіксо розлігся під Братом, виваливши свого червоногарячого язика і закривши обличчя кольору індиго, і весь обідній час проспав немов труп. Ото був чоловік. Ото було дерево! А він лежав у ліжку, і «дерево» поруч із ним навіть і порівняти з тим не можна було.

Пол Ді глянув у вікно в ногах і схрестив руки за головою. Лікоть уперся в плече Сет. Від доторку тканини вона здригнулася. Вже й забула, що він сорочки не зняв. От собака, подумала вона, а тоді пригадала, що сама не дала йому на це часу. Та й вона не встигла нижню спідницю зняти. Враховуючи, що вона почала роздягатися навіть до того, як побачила його на ґанку, уже тримала в руці черевики і панчохи, та так їх і не надягла, що він поглянув на її босі ноги і напросився до неї, а коли вона взялася готувати вечерю, роздяг її іще більше; враховуючи, як швидко вони почали роздягатися, можна було б подумати, що вони мали б уже бути голі. Та, мабуть, чоловік завжди лишається чоловіком, як казала бувало Бебі Сагз. Переконують тебе перекласти тягар на їхні плечі, та щойно ти відчуєш, як це легко і приємно, вони розглянуть твої шрами і негаразди, і зроблять те ж саме, що і він: виженуть твоїх дітей і влаштують у домі безлад.

Потрібно йти звідси — спуститися вниз і знову зібрати все докупи. Він так просто сказав їм покинути цей дім, немов то була якась річ, — блузка чи кошик для шиття, які так просто поставити та піти геть або віддати, коли тобі заманеться. А в неї іншого дому не було, лише цей; і підлога завжди була земляною до цього; і оберемочок козельців вона щодня приносила до кухні місіс Гарнер, бо інакше і працювати там не могла, відчувала, що сама стає частиною цього простору, бо хотіла любити те, що робить, позбавитися огидного, а почуватися затишно в «Милому Домі» вона могла лише тоді, коли приносила туди щось красиве. Коли вона забувала про це, у неї і масло не збивалося, і руки вкривалися пухирями від товкачика.

Принаймні, так воно здавалося. Оберемочок жовтих квітів на столі, гілочка мирту, прив'язана до ручки праски, що просто тримала двері відчиненими, аби всередину потрапляв вітерець, заспокоювали її, і коли вони з місіс Гарнер сідали перебирати щетину чи робити чорнила, вона почувалася добре. Добре. І не боялася чоловіків поруч. Тих п'ятьох, що спали в сусідніх кімнатах, але ніколи не заходили до неї вночі. Просто хапалися за свої зношені капелюхи, коли її бачили, та дивилися вслід. І коли вона приносила їм у поле їжу — бекон з хлібом, загорнений у чисту ряднину, — вони ніколи не брали у неї з рук. Стояли осторонь і чекали, доки вона не покладе все на землю (під дерево) і не піде. Вони або не хотіли нічого в неї брати, або не хотіли, щоб вона бачила, як вони їдять. Двічі чи тричі вона затрималася. Сховалася за жимолостю і дивилася. Без неї вони були геть іншими, сміялися і гралися, мочилися і співали. Усі, крім Сіксо, який засміявся лише один раз, — у самому кінці. Голлі, звісно, був найкращим. Восьма і остання дитина Бебі Сагз, він запродався, аби викупити свою матір. Але і він, як потім виявилося, був лише чоловіком.

— Чоловік завжди лишається чоловіком, — казала Бебі Сагз. — Але син? То це вже хтось.

І ці слова мали певний сенс, бо в житті Бебі, та й у житті самої Сет, жінок і чоловіків пересували як шашки. Усі, кого знала Бебі Сагз, не кажучи вже про тих, кого вона любила, хто не втік і кого не повісили, або віддали комусь в оренду, чи позичили, чи викупили, чи повернули, чи приховали, чи віддали під заставу, виграли, вкрали чи схопили. Тож вісім дітей Бебі мали вісьмох батьків. І життя вона називала паскудним, саме тому, що зрозуміла: ніхто не припинить гру в шашки лише тому, що деякі фігури — її діти. Найдовше вона змогла втримати Голлі. Двадцять років. Ціле життя. Його їй подарували, щоб відшкодувати те, що двох її дівчаток, у жодної з яких іще й молочні зуби не повипадали, продали, і вона навіть не встигла з ними попрощатися. Відшкодувати те, що вона спала з чоловіком, який розпоряджався соломою, цілих чотири місяці, аби їй дозволили лишити третю дитину, хлопчика, і лише для того, щоб обміняти його на деревину наступної весни, а сама лишилася вагітною, хоча той чоловік і обіцяв цього не допустити. Ту дитину вона так і не змогла любити, а інших їй не дозволили.

— Бог бере, що схоче, — казала вона.

І він брав, брав, брав, а тоді дав їй Голлі, який повернув матері свободу, коли вона вже нічого не була варта.

Сет на диво пощастило прожити в шлюбі цілих шість років з чоловіком, який був батьком усіх її дітей. Благословення, що вона нерозсудливо сприймала як належне і раділа «Милому Дому», немов він дійсно був милим. Немов оберемочок мирту на ручці праски, якою підперли двері кухні білої жінки, міг зробити цю кухню рідною. Немов листочок м'яти в роті змінював не лише запах, а й саме дихання. Більшої дурепи і світ не знав.

Сет почала перевертатися на живіт, але передумала. Не хотіла знову привертати до себе увагу Пола Ді, тож просто схрестила ноги.

Але Пол Ді помітив і рух, і те, як змінилося її дихання. Він відчув, що мусить спробувати іще раз, цього разу повільніше, але апетит він уже втратив. Власне, то було добре — не хотіти її. Двадцять п'ять років — і от тобі маєш! Саме в дусі Сіксо — як тоді, коли він ходив на побачення з жінкою за тридцять миль. Через три місяці і дві подорожі на тридцять чотири милі туди й назад, він умовив її пройти третину шляху йому назустріч, до відомого йому місця. Покинута кам’яна будівля, якою користувалися іще червоношкірі, коли вважали цю землю своєю. Сіксо натрапив на неї під час однієї своєї нічної прогулянки, запитав дозволу увійти. Всередині, відчувши дух цього місця, він запитав у тіней червоношкірих, чи може привести сюди жінку. Ті погодилися, і Сіксо детально пояснив жінці, як туди дістатися, коли саме виходити, як свистіти на знак привітання та у випадку небезпеки. Оскільки жоден з них не мав права розпоряджатися своїм часом, і оскільки жінці вже виповнилося чотирнадцять, і її призначили іншому, небезпека була справжньою. Він прийшов, її не було. Він свиснув, але відповіді не отримав. Увійшов у пусте житло червоношкірих. Там її не було. Він повернувся до місця зустрічі. Там її не було. Він зачекав. Вона не приходила. Він злякався за неї і пішов дорогою в напрямку, звідки вона мала з'явитися. Пройшов три чи чотири милі і зупинився. Безнадійно. Тож він стояв на вітру і благав про допомогу. Прислухавшись, почув скімлення. Повернувся в той бік, зачекав і знову почув. Забувши про обережність, вигукнув її ім'я. Вона відповіла йому голосом, в якому бриніло життя, а не смерть. «Не рухайся! — крикнув він. — Дихай голосніше, я тебе знайду». І знайшов. Їй здалося, що вона уже дісталася до міста зустрічі, а він порушив свою обіцянку. Для побачення в хатині червоношкірих часу уже не лишилося, і вони впали там, де стояли. Згодом він пробив їй ногу, щоб вдати, ніби її вкусила змія, і в неї було б якесь виправдання, чому вона не з'явилася вчасно струшувати черв'яків з тютюнового листя. Він детально описав, як іти вздовж струмка, щоб скоротити шлях додому, і проводив подругу. Коли він вийшов на дорогу, уже було світло, одяг він тримав у руках. Раптом з-за рогу з'явився фургон. Погонич замахнувся батогом, а жінка, що сиділа позаду нього, затулила обличчя руками. Але Сіксо уже розчинився в лісах, тож батіг ледь торкнувся спини кольору індиго.

Він розказав цю історію Полу Еф, Голлі, Полу А і Полу Ді, вони мало не померли від реготу. Вночі Сіксо блукав між деревами. Танцював, як він сам пояснив, щоб відкрити кровоносні судини. Робив це один, на самоті. Ніхто його цієї миті не бачив, але можна було собі уявити, і від тієї картинки, що поставала перед хлопцями, вони знову починали реготати, кепкували з нього при денному світлі, в безпеці.

Але то було іще до того, як він перестав розмовляти англійською, бо майбутнього не лишилося. Через цю жінку, що жила за тридцять миль від нього, Сіксо єдиного не паралізувала туга за Сет. Двадцять п'ять років поспіль Пол Ді не міг уявити нічого кращого, ніж переспати із Сет. Тепер він посміхнувся, пригадавши свою дурість, і повернувся на бік, обличчям до неї. Очі у Сет були заплющені, волосся сплуталося. Якщо придивитися і забути про сяючі очі, обличчя в неї було аж ніяк не привабливим. Тож, може, саме її очі і тримали його на відстані і збуджували водночас. Без них з таким обличчям можна було змиритися… на таке обличчя він міг і не звернути уваги. Якби вона не розплющувала очей, от як зараз… Та ні, були ще губи. Гарні. Голлі не усвідомлював, що має.

Хоча очі у неї і були заплющені, Сет відчула на собі його погляд, одразу ж уявила, який поганий у неї зараз вигляд. Але глузування в його очах не відчувалося. Погляд був м'яким. Немов чекав на щось. Він її не судив… Точніше, судив, але не порівнював. Не як тоді, коли Голлі привів чоловіка подивитися на неї. У того погляд був не люблячий чи пристрасний, але зацікавлений, немов він оглядав качан кукурудзи. Голлі був скоріше братом, ніж чоловіком. Він піклувався про неї як член родини, а не як чоловік, що має на неї повні права. За всі ці роки вони бачили одне одного при денному світлі лише в неділю. Решту часу вони розмовляли, торкалися одне одного і навіть їли в темряві. В досвітній темряві або після заходу сонця. Тож дивитися одне на одного було недільним задоволенням, і Голлі так її оглядав, немов хотів зберегти те, що побачив при світлі, для тіней цілого тижня. І часу він мав так мало. Після роботи в «Милому Домі» і в неділю він ішов відпрацьовувати борг за матір. Коли він попросив Сет стати його дружиною, та з радістю погодилася, а тоді розгубилася, не знаючи, що робити далі. Має ж бути якась церемонія? Пастор, танці, свято якесь… Вони з місіс Гарнер були тут єдиними жінками, тож вона вирішила запитати у хазяйки.

— Ми з Голлі хочемо одружитися, місіс Гарнер.

— Я вже чула, — посміхнулася та. — Він обговорював це з містером Гарнером. Ти уже чекаєш на дитину?

— Ні, мем.

— Тож скоро чекатимеш. Тобі ж це відомо, чи не так?

— Так, мем.

— Голлі добрий, Сет. Він тебе не образить.

— Але ж я хотіла сказати, що ми хочемо одружитися.

— Ти так і сказала. І я погодилася.

— А весілля?

Місіс Гарнер розсміялася, відклала ложку і погладила Сет по голові.

— Ти ще зовсім дитина, — тільки і сказала вона.

Сет таємно пошила собі сукню, і Голлі повісив свій пасок на цвяшок на стіні її хатинки. І там, на сіннику, на земляній підлозі, вони переспали втретє. Перші два рази це відбулося на малесенькому кукурудзяному полі містера Гарнера, яке він тримав, щоб годувати тварин і людей. І Голлі, і Сет здавалося, що вони добре сховалися. Опинившись на землі, вони нічого не помічали, навіть того, як гойдалися верхівки кукурудзяних стебел, і це бачили геть усі.

Сет посміхнулася, пригадавши, якими дурними були вони з Голлі. Навіть ворони здогадалися і злетілися подивитись. Вона витягнула ноги і ледь утримала сміх.

Перехід від корови до дівчини, як здалося Полу Ді, був не таким уже й чарівним. А от Голлі уявляв його зовсім іншим. І ці розмови в кукурудзяному полі, а не на дворі поряд із хатинами інших, тих, що програли, вважав проявом ніжності. Голлі хотів, аби вона була в затишку, а не на очах у всіх. Але хто б не побачив гойдання кукурудзи на полі в тихий ясний день? Пол Ді, Сіксо і два інших Поли сиділи під Братом, поливали голови водою з висушеного гарбуза і через потьоки колодязної води дивилися, як теліпаються китички кукурудзи. Як же важко було сидіти з ерекцією, як у собаки, і спостерігати за кукурудзяним танком. Від води, що стікала з волосся, ставало ще гірше.

Пол Ді зітхнув і перевернувся. Сет скористалася нагодою і також повернулася. Вона дивилася на спину Пола Ді і пригадувала, як ламалися стебла кукурудзи під спиною Голлі, як хапалися пальці за листя та волоски качанів.

Якими шовковистими були ті волоски. Якими соковитими качани.

Ревнощі чоловіків переплавилися на свято молодої кукурудзи, яке влаштували того вечора. Містер Гарнер вирішив, що поламані стебла — робота єнотів, і обірвав з них усі качани. Пол Еф хотів підсмажити кукурудзу, Пол А — зварити, і Пол Ді так і не пригадав, як же вони врешті-решт приготували ці молоді, майже неїстівні качанчики. Пригадував лише, як знімав кожну волосинку, обережно притримуючи пальцем, щоб не загубити жодного зернятка.

Швидко зірване листя хрустіло так, що Полу Ді здавалося, що тому боляче.

Але варто було зняти перший листочок, інші піддавалися і відкривали перед ним блискучі ряди зерняток. Такі шовковисті на дотик. Такі готові віддати свої соки.

Що б там не відчували зуби та мокрі пальці, це не можна було навіть порівняти з простою насолодою, що пронизувала все тіло.

Так шовковисто. Так добре, шовковисто, вільно.

ТАЄМНИЦІ У ДЕНВЕР БУЛИ невинними. Вона носила з собою дику вероніку, аж доки не відкрила одеколон. Першу пляшечку їй подарували, другу вона поцупила у мами і ховала серед кущів самшиту, доки та не замерзла і не тріснула. Це було того року, коли зима наступила швидко і протрималася вісім місяців. Тоді ще тривала війна, і місіс Бодвін, біла жінка, принесла різдвяні подарунки: одеколон для неї та мами, апельсини для хлопців та ще одну добру вовняну шаль для Бебі Сагз. Незважаючи на війну і безліч загиблих, жінка здавалася щасливою — обличчя у неї розчервонілося, і хоча голос був низьким, як у чоловіка, від неї пахло, як від цілої кімнати квітів, тож Денвер не втрималася і забрала цю радість собі, сховавши її серед кущів. За будинком № 124 починалося вузьке поле, що закінчувалося лісом. За лісом дзюрчав струмок.

У цьому лісочку між полем і струмком, за велетенськими дубами, посаджені колом п'ять самшитових кущиків потягнулися один до одного гілочками і на чотири фути від землі утворили кругле порожнє гніздечко, футів сім заввишки зі стінами із листя дюймів п'ятдесят завтовшки.

Низько пригнувшись, Денвер заповзала в цю схованку і могла навіть розпрямитися, стоячи в цьому смарагдово-зеленому світлі.

Усе почалося з дитячої гри, але з часом її бажання змінилися, як і сама гра. Схованка стала тихою, затишною і цілком таємною, якщо не зважати на звук бризкання одеколону, який відлякував кролів. Спочатку це було місцем для гри (тиша тут була лагіднішою), потім — схованкою (від жартів братів), і дуже скоро це місце набуло особливого значення. В цій альтанці, відокремленій від болю гіркого світу, уява Денвер виробляла власний голод і власну їжу, яка була вкрай потрібна, бо самотність виснажувала дівчину. Виснажувала. Тут, прихована і захищена живими зеленими стінами, вона почувалася зрілою і чистою, і порятунок був на відстані витягнутої руки.

Якось восени, коли вона була в самшитовій схованці, задовго до того, як в їхньому будинку в маминій спальні з'явився Пол Ді, вона раптом змерзла від поєднання вітру і парфумів на шкірі. Одяглася, нахилилася, щоб вийти, і випрямилася під снігом: то були рідкі кусючі сніжинки, зовсім такі, як розказувала мама, коли описувала народження Денвер у човні з білою дівчиною, на честь якої її і назвали.

Денвер тремтіла, наближаючись до будинку, який завжди вважала скоріше істотою, ніж будівлею. Істотою, що плакала, зітхала, здригалася і влаштовувала істерики. Тож ступала і поглядала на дім боязко, немов дитина наближалася до тривожного, лінивого родича (такого, що живе на утриманні, але пихатого). Завіса темряви ховала всі вікна, крім одного. Світилося віконце кімнати Бебі Сагз. Денвер зазирнула у нього і побачила маму на колінах за молитвою, і це видовище було досить звичним. Незвичним було те (навіть для дівчини, що все своє життя прожила в домі, сповненому живої діяльності уже померлих), що поруч із мамою стояла на колінах біла сукня, обіймаючи рукавом жінку за талію. І саме ці ніжні обійми рукава змусили Денвер згадати подробиці свого народження. Це видовище та ще кусючий сніг, під яким вона стояла, як суха дика квітка. Сукня з мамою були схожі на двох дорослих жінок: одна (сукня) допомагала іншій. І таємниця її народження, справжнє диво, лише підкреслювала цю дружність, як і її власне ім'я.

Вона легко вступила в знайому історію, що розгорнулася перед її очима на стежці, яка вела від вікна. В будинку були лише одні двері, і щоб увійти з боку поля, доводилося обходити навкруги будинку № 124, пройти повз комору, повз льох, убиральню, сарай, іти аж до самого ґанку. І щоб дістатися тієї частини історії, що подобалася їй найбільше, довелося б починати здалеку: почути птахів у густому лісі, почути шелестіння листя під ногами, побачити, як мама іде до пагорбів, де не видно жодної хатини. Як Сет ішла на двох ногах, на яких тільки і можна було, що стояти. Такими набряклими були ті ноги, що і пальців на них Сет не могла побачити і ступень не відчувала. Кожна нога закінчувалася шматком плоті, на якому можна було розібрати лише п'ять нігтів. Але зупинитися вона не могла, та й не стала б, бо ледь вона це зробила, маленька антилопа підштовхнула її ріжками і вдарила нетерплячим копитцем по лону. Коли жінка йшла, звірятко, здається, спало, поводилося тихо, тож вона і йшла на двох своїх ногах, на яких на шостому місяці вагітності тільки і можна було, що стояти. Стояти біля чайника, стояти в церкві, стояти біля діжки і прасувальної дошки. Молоко, липке і закисле на сукні, приваблювало всіх дрібних комах, від комарів до коників. Коли вона дійшла до підніжжя пагорбу, уже навіть і відганяти їх перестала. Дзвін з далекого передзвону церков перетворився у голові на справжній гуркіт велетенських дзвонів. Вона впала навколішки, і довелося опустити голову і подивитись, чи не потрапила вона в яму чи то просто ноги підкосилися. Живими були тільки її соски та маленька антилопа. Нарешті вона опинилася в горизонтальному положенні, принаймні, так воно мало бути, бо скроні і щоки подряпали леза листя дикої цибулі. Хоча вона і не була байдужою до життя матері своїх дітей, як пояснила Сет Денвер, вона тільки і думала: «Принаймні більше я не мушу рухатися». Подумала про смерть, якщо це взагалі можна було назвати думкою. Їй здавалося, що антилопа буде протестувати, а от чому вона уявляла її антилопою, сказати не могла, бо ніколи такої тварини навіть і не бачила. Мабуть, якась згадка ще з тих часів до «Милого Дому», коли вона була ще зовсім юною дівчинкою. Від того місця, де вона народилася (може, Кароліна? чи Луїзіана?), лишилися тільки пісня і танок. Не пам'ятала власної мами, яку восьмирічна дитина, що доглядала за молодшими братами та сестрами, бачила лише зі спини, серед інших спин, що схилилися на вологому полі. Сет терпляче чекала, доки ця спина дійде до кінця рядочка і підніметься. Але й тоді пам'ятала лише полотняного капелюха серед солом'яних, така собі оригінальність у світі жінок, що без кінця гукають і кожну з яких потрібно було називати «мем».

— Се-е-ет.

— Мем?

— Потримай дитину.

— Так, мем.

— Се-е-ет.

— Мем?

— Принеси вогню.

— Так, мем.

Але коли вони співали! Коли вони танцювали! Іноді вони танцювали танок антилопи. Як жінки, так і чоловіки, один з яких, певне, був її власним. Вони змінювалися і перетворювалися на щось інше. На розкуте, вибагливе інше, чиї ноги пам'ятали ритм краще за розум. Як оця антилопа у неї в животі.

— Мені здавалося, що мем цієї дитини помре серед дикої цибулі на кривавому березі річки Огайо, — ось про що вона думала, саме це і сказала Денвер. Цими самими словами.

І то здавалося не таким уже й поганим, ураховуючи, що більше вона і кроку не могла зробити, але думка про те, що вона лежатиме там мертвою, а її маленька антилопа житиме — годину? день? день і ніч? — так її засмутила, що вона голосно застогнала, і людина, що йшла стежкою за десять ярдів звідти, зупинилася і прислухалася. Кроків Сет не чула, але почула, як припинився рух, і відчула запах волосся. Голос промовив: «Хто тут?», і цього виявилося достатньо, аби зрозуміти, що зараз її знайде білий хлопець. І у нього також будуть укриті мохом зуби і невгамовний апетит. Що на пагорбі, порослому соснами, на берегу Огайо, дорогою до своїх трьох дітей, одному з яких була вкрай потрібна їжа, яку вона несла, після зникнення свого чоловіка, після того як у неї вкрали молоко, спотворили спину, зробили сиротами її дітей, — після всього цього легкою смертю вона не помре. Ні.

Вона розказувала Денвер, що тоді в неї увійшло щось із землі, — щось дуже холодне, але рухливе, схоже на щелепи.

— Немов я перетворилася на щелепи, готові перемолоти все навколо, — казала вона.

Раптом вона захотіла його очей, угризтися в них, розірвати його щоки.

— Я зголодніла, — розповідала вона дочці. — Була такою голодною, що не могла дочекатися його очей.

Тож вона піднялася на лікті і поповзла — один ривок, другий, третій, четвертий — до молодого білого голосу, що питав:

— Хто там?

«Іди подивись, — думала я. — Будеш останнім, що я побачу». І певна річ, дуже скоро з'явилася нога, і я подумала, що саме з неї почну, що відгризу цю ногу. Зараз я сміюся, але саме так і було. Я не просто вирішила це зробити, я відчувала справжній голод. Як змія. Від мене лишилися тільки голодні щелепи.

Але то був зовсім не білий хлопець. То була дівчина. Найогидніша з тих, що кажуть: «Ти диви, негр. Цього іще не вистачало».

От тепер і наступала черга частини, яка Денвер подобалася більш за все.

Звали її Емі, і потрібні їй були яловичина і бульйон так, як нікому іншому у світі. Руки у неї були тоненькими, як цукрові тростини, а волосся на голові вистачило б і на чотирьох. Очі рухалися дуже повільно. Швидко перевести погляд вона не могла. Говорила так багато, що незрозуміло було, як вона ще й дихати може. Але ті руки-тростини виявилися міцними, як залізо.

— Ти така страшна, що я таких і не бачила ніколи. Що ти тут робиш?

Сет звивалася в траві, як змія, якою вона себе і вважала, вона відкрила рота, але замість зубів та роздвоєного язика звідти вирвалася правда.

— Тікаю, — сказала вона. Це перше слово, вимовлене за цілий день, вивалилося важко, хоча язик у неї і був ніжним.

— На таких ногах ти хочеш утекти? Господи Ісусе! — Вона присіла і подивилася на ноги Сет. — У тебе є щось із собою, дівчино? Щоб обміняти на їжу?

— Ні. — Сет хотіла сісти, але не змогла.

— Я помираю з голоду. — Дівчина повела очами навколо, вдивляючись у траву. — Думала, тут мають бути чорниці. Дуже схоже. Тому і прийшла сюди. Не очікувала побачити тут негритянку. Та якщо і були, то їх птахи поїли. Тобі подобаються чорниці?

— Я народжую дитину, міс.

Емі перевела очі на неї.

— Тобто апетиту у тебе немає? Ну, тоді пошукаю щось для себе.

Вона причесала волосся пальцями й уважніше подивилася навкруги. Не побачила нічого їстівного і підвелася, щоб іти. У Сет мало серце не зупинилося, коли вона подумала, що лишиться сама в траві, без жодного отруйного зуба в роті.

— Куди ви йшли, міс?

Дівчина повернулася і подивилася на Сет, очі її виблиснули.

— До Бостона. За оксамитом. Є там крамничка Вілсона. Я бачила малюнки. Кажуть, там найкращий оксамит. Ніхто не вірить, що я його дістану, але я дістану.

Сет кивнула і пересунула лікоть.

— Ваша мем знає, що ви пішли за оксамитом?

Дівчина потрусила головою, змахнувши волосся з обличчя.

— Мама працювала на цих людей, щоб заробити грошей і викупитися. А тоді народила мене й одразу ж померла, а вони сказали, що я мушу на них працювати, щоб розрахуватися. Так я і робила, але тепер мені потрібен оксамит.

Одна на одну вони не дивилися, принаймні, в очі. Але це не заважало балакати про несерйозні речі — хоча одна й лежала на землі.

— До Бостона, — повторила Сет. — Це далеко?

— О, так. Сто миль. Може, й більше.

— Оксамит можна і ближче знайти.

— Не такий, як у Бостоні. У Бостоні найкращий. Мені личитиме. Ти ніколи не торкалася його?

— Ні, міс. Я ніколи не торкалася оксамиту.

Не зрозуміло чому, може, завдяки голосу чи бостонському оксамиту, але поки біла дівчина розмовляла, дитина спала. Не ворушилася, не штовхалася. Може, удача до неї повернулася?

— Хоча б бачила? — запитала дівчина. — Б'юся об заклад, ніколи не бачила.

— Якщо і бачила, то не знала, що то оксамит. Що воно таке, оксамит?

Емі провела очима по обличчю Сет, немов не хотіла ділитися такою конфіденційною інформацією з незнайомкою.

— Як тебе звуть? — запитала вона.

Як би далеко вона не опинилася від «Милого Дому», не варто було видавати своє справжнє ім'я першій-ліпшій людині, яка зустрілася.

— Лу, — сказала Сет. — Мене звуть Лу.

— Ну, Лу, оксамит такий, як новонароджений світ. Чистий, новий і дуже гладенький. Той оксамит, що я бачила, був коричневий, але в Бостоні є різних кольорів. Кармін. Це означає червоний, але коли говорять про оксамит, то кажуть «кармін», — вона звела очі неба, а тоді, немов і так згаяла багато часу, відійшла: — Маю йти.

Продираючись крізь чагарник, вона гукнула до Сет:

— Що ти робитимеш? Так і лежатимеш, доки не народиш?

— Не можу підвестися, — відповіла Сет.

— Що? — дівчина зупинилася й обернулася, щоб краще почути.

— Кажу, що не можу підвестися.

Емі витерла носа рукою і повернулася туди, де лежала Сет.

— Он там є хата, — сказала вона.

— Хата?

— М-м-м-м-м. Я повз неї проходила. Не така, в якій живуть люди. Щось схоже на навіс.

— Далеко звідси?

— Яка різниця? Залишишся тут на ніч, і тебе з'їдять змії.

— То й нехай. Я ж устати не можу, не кажучи вже про те, щоб іти чи повзти. Помагай мені Бог.

— Усе ти можеш, Лу. Ходімо, — сказала Емі, тряхнула волоссям, якого б вистачило і на п'ятьох, і пішла до стежки.

І Сет поповзла, а Емі йшла поряд, і коли потрібно було перепочити, дівчина також зупинялася і розказувала про Бостон, оксамит і про різні смачні страви. Її голос, як у шістнадцятирічного хлопчика, лунав і лунав, і маленька антилопа заспокоїлася і заснула. Увесь важкий шлях до навісу жодного разу не брикнулася.

На Сет живого місця не лишилося, коли вони дісталися навісу, хіба що хустка вціліла, що вкривала волосся. Ноги нижче колін вона взагалі не відчувала; груди перетворилися на дві подушки для голок. І лише голос, повний оксамиту, Бостону і смачних страв, підганяв її, змушував думати, що врешті-решт вона повзе не до могили своєї шестимісячної дитини.

Під навісом було повно листя, і Емі зібрала його в купу, щоб Сет могла лягти. Тоді вона зібрала камінці, накрила і їх листям і змусила Сет покласти на них ноги, примовляючи:

— Чула я про одну жінку, якій довелося відрізати ноги, так вони порозпухали, — і провела рукою, як пилою, по ногах Сет: — Вж-ж-жик. Вж-ж-жик. Вж-ж-жик. Я була нормальною. І руки нормальні були і все інше. Ніколи б не подумала, еге ж? Та то було до того, як мене до льоху посадили. Рибу в Вівері колись ловила. Там такі соми були, солодкі, як курчата. От якось я ловила рибу, а повз мене проплив негр. Не люблю утоплеників, а ти? Твої ноги його нагадують. Такі ж опухлі.

І тоді вона зробила диво: підняла ноги Сет і розтерла їх, доки в жінки не потекли солоні сльози.

— Воно і має бути боляче, — сказала Емі. — Усе мертве, що повертається до життя, болить.

Точніше і не скажеш, подумала Денвер. Може, біла сукня, що тримала свою руку навколо маминої талії, відчувала біль. Якщо так, то це означало, що у привиду дитини виник план. Коли Денвер відчинила двері, Сет саме виходила з вітальні.

— Я бачила білу сукню, що трималася за тебе, — сказала дочка.

— Білу? Може, то моя сорочка? Опиши її.

— Горловина майже під шию. Ґудзики по всій спині.

— Ґудзики. Ну, тоді це не моя сорочка. Ніколи у мене ґудзиків ні на чому не було.

— А у бабусі Бебі?

Сет похитала головою.

— Вона не могла з ними впоратися. Навіть на черевиках. Що іще?

— Жмуток тканини позаду. На тому місці, на якому сидять.

— Турнюр? Сукня з турнюром?

— Не знаю, як це називаються.

— Щось схоже на зборки? На спині, нижче пояса?

— Ага.

— Сукня заможної дами. Шовк?

— Схоже на бавовну.

— Тоді фільдеперс. Білий бавовняний фільдеперс. Кажеш, вона за мене трималася? Як?

— Стояла як ти. Точнісінько як ти. Стояла навколішках поруч із тобою, поки ти молилася. Обхопила рукою тебе за талію.

— Цікаво.

— Про що ти молилася, мем?

— Ні про що. Я більше не молюся. Просто розмовляю.

— Про що ти розмовляла?

— Ти не зрозумієш, дитинко.

— Зрозумію.

— Розмовляла про час. Мені дуже важко в нього повірити. Щось закінчується. Минає. Щось лишається. Мені здавалося, що це лише моя пам'ять. Ну, ти розумієш. Дещо ти забуваєш. Інше ніколи. Але це не так. Місця, місця завжди поруч. Якщо згорить будинок, його не стане, але місце — його образ — лишається, і не лише в моїй пам'яті, але й у світі. Те, що я пам'ятаю, — лише образи, що витають навколо моєї голови. Тобто, навіть коли я про це не думаю, навіть коли я помру, образ того, що я робила або знала, або бачила, залишиться назавжди. На тому місці, де воно і сталося.

— Чи можуть інші люди його побачити? — запитала Денвер.

— Так. Так, так, так. Якось ти крокуватимеш стежкою і почуєш або побачиш щось. Дуже виразно. І вважатимеш, що сама це вигадала. Уявила собі цей образ. Але це не так. Ти просто натрапила на чийсь спогад. Те місце, де я була, коли сюди потрапила, реальне. Воно ніколи не зникне. Навіть якщо ціла ферма — кожне дерево і травинка на ній — загине. Образ там і залишиться, і навіть більше: коли ти туди потрапиш, — а ти там ніколи не була, — і станеш на тому самому місці, усе відбудеться знову; воно відбуватиметься для тебе, чекатиме на тебе. Тож, Денвер, ніколи не йди туди. Ніколи. Бо навіть якщо все і скінчилося — скінчилося і лишилося в минулому, — воно завжди чекатиме там на тебе. Тому мені і довелося забрати звідти всіх своїх дітей. За будь-яку ціну.

Денвер подивилася на свої нігті.

— Якщо воно і досі там чекає, то це означає, що ніщо не вмирає.

Сет заглянула в доччине обличчя.

— Ніщо не вмирає, — відповіла вона.

— Ти ніколи не розказувала мені, що відбулося. Лише те, що тебе висікли батогом, і ти вагітною втекла. Зі мною.

— Нема про що і розказувати, крім цього вчителя. Він був маленький. Куций. Завжди носив комірець, навіть коли ішов у поле. Шкільний учитель, як вона казала. Її заспокоювало, що чоловік її зовиці отримав освіту і хотів приїхати керувати фермою після смерті містера Гарнера. Чоловіки б упоралися, навіть без Пола Еф. Але, схоже, Голлі мав рацію. Вона не хотіла бути єдиною білою людиною на фермі, ще й жінкою. Тож вона зраділа, коли погодився приїхати вчитель. Він привіз із собою двох хлопчиків. Синів чи племінників. Не знаю. Вони називали його Онка і мали добрі манери. Всі. Говорили тихо, спльовували в хустинки. Справжні джентльмени. Знаєш, такі, що можуть називати Ісуса на ти, але не роблять цього виключно із увічливості. Голлі вважав, що фермер із нього непоганий. Не такий сильний, як містер Гарнер, але досить кмітливий. Йому подобалося чорнило, яке я робила. То був її рецепт, але він уважав, що я краще все змішую, а це важливо, бо ввечері він писав свою книгу. То була книга про нас, але тоді ми цього не знали. Вважали, що то лише привід нас розпитати. Він усюди носив із собою записника і записував, що ми розказували. Я й досі переконана, що саме ті питання і доконали Сіксо. Назавжди розірвали його душу.

Вона замовкла.

Денвер знала, що мама закінчила, принаймні зараз. Повільно моргнула; стисла губи так, щоб нижня накрила верхню; роздула ніздрі, немов полум'я свічки здригнулося, — усі признаки того, що Сет дійшла до межі, через яку не переступить.

— Мені здається, що у дитини з'явився план, — сказала Денвер.

— Який план?

— Не знаю, але сукня, що трималася за тебе, має щось означати.

— Можливо, — погодилася Сет. — Може, у неї дійсно з'явився план.

Та яким би не був той план, його зіпсував Пол Ді. І на краще. Стіл та гучний чоловічий голос допомогли йому позбавити № 124 сумнівної слави. Денвер уже навчилася пишатися цим прокляттям. Неграм таке подобалося. Те, що в твоєму домі завівся злий дух, якось тішило. Але нікому ще не вдавалося зазнати безпосереднього задоволення від присутності злої сили, не підозрювати, а знати, що за цим криється. Брати знали, але злякалися; бабуся Бебі знала, але засмутилася. Ніхто не оцінив безпеки присутності духа. Навіть Сет його не любила. Просто сприймала як належне, як раптову зміну погоди.

І от його не стало. Вигнав крик чоловіка з очами кольору лісових горіхів, спустошив світ Денвер, тільки і лишилося у дівчини, що смарагдова схованка в лісі сім футів заввишки. Її мати мала свої таємниці, якими ніколи не ділилася, зупинялася на півслові. Але й Денвер мала що приховувати. Та її таємниці були невинними і мали запах конвалієвого одеколону.

Доки не з'явився Пол Ді, Сет навіть не згадувала про білу сукню, а тоді пригадала тлумачення Денвер: план. Уранці після першої ночі з Полом Ді Сет тільки посміхнулася, розмірковуючи, що б це слово могло означати. Розкіш, якої вона не мала всі ці вісімнадцять років. Досі всі її зусилля були спрямовані не на те, щоб уникнути болю, а на те, щоб прожити його якомога швидше. Єдиний план, який вона склала, — утекти з «Милого Дому», — мав дуже недобрі наслідки, тож братися за інші вона навіть не наважувалася.

Але того ранку, коли вона прокинулася поруч із Полом Ді, слово, що злетіло з вуст дочки кілька років тому, чомусь спало на думку, і вона задумалася, що ж то бачила Денвер навколішках поруч із нею, і відчула спокусу довіритися, пригадала його руки, коли він обхопив її біля плити. Чи все буде добре? Чи можна рухатися далі і давати волю почуттям? Рухатися далі і на щось розраховувати?

Лежачи поруч із ним і прислухаючись до його дихання, вона не могла думати, тож обережно, обережно встала з ліжка.

Стоячи навколішках у вітальні, де вона зазвичай молилася-розмовляла, вона зрозуміла, чому Бебі Сагз відчувала таку жагу до кольорів. Бо їх тут майже не було, крім двох жовтогарячих прямокутників на ковдрі. І ця відсутність кольорів аж кричала. Сірі стіни кімнати, брунатна підлога, дерев'яні шафи натурального кольору, білі завіси і головна річ у кімнаті — стьобана ковдра на залізній койці, з клаптиків блакитної саржі, чорної, коричневої і сірої вовни, — усі відтінки темного і приглушеного, які тільки дозволяла ощадливість і скромність. І на цьому спокійному тлі дві латочки жовтогарячого здавалися дикими — як саме життя у своєму природному вигляді.

Сет подивилася на свої руки, на тьмяно-зелені рукава і подумала, як мало кольору в будинку, і як дивно, що вона не сумує за ним, як Бебі. Навмисне, подумала вона, це навмисне, бо останній колір, що вона бачила, — це рожевий на могилі своєї дівчинки. Після цього вона стала приділяти кольорам стільки ж уваги, як і курка. Щодня на світанку вона працювала над фруктовими пирогами, картопляними стравами й овочами, а кухар займався супами, м'ясом та рештою. Але пригадати вона не могла ані яскравого яблука, ані жовтого гарбуза. Щодня на світанку вона бачила світанок, але не звертала увагу на його кольори. Це було якось неправильно. Немов одного дня вона побачила червону кров дитини, іншого — украплювання на рожевому могильному камені, і більше нічого.

У будинку № 124 було стільки сильних почуттів, що вона не помічала зникнення всього іншого. Були часи, коли вона щоранку і щовечора видивлялася в полі своїх хлопців. Стояла біля відчиненого вікна, незважаючи на мух, нахиливши голову до лівого плеча, вишукуючи очами синів. Тінь від хмарини, стара жінка, коза, що відв'язалася і блукає собі, общипуючи ожину, — їй спочатку здавалося, що то Говард… ні, Баглар. Згодом вона припинила це робити, і їхні тринадцятирічні обличчя перетворилися на дитячі, та й ті з'являлися лише уві сні. Її сни виходили за межі будинку № 124, ішли собі, куди хотіли, і вона інколи бачила своїх хлопців на прекрасних деревах, їхні маленькі ноженята ледь помітні були серед листя. А бувало, що вони бігли вздовж залізниці та сміялися, занадто голосно, щоб її почути, бо ніколи не оберталися. Коли вона прокидалася, на неї обрушувався будинок: двері, біля яких вишикувалося в рядок печиво; білі сходинки, якими так любила лазити її маленька дівчинка; куток, де лагодила старі черевики Бебі Сагз, ціла купа їх і досі лежала біля дверей; місце біля плити, де Денвер обпекла пальці. Звісно, був іще і сам будинок. Не було в ньому місця ні для чого і ні для кого, аж доки не з'явився Пол Ді і не приборкав його, звільнивши місце, посунувши його кудись і лишившись у тому просторі, що розчистив.

Тож наступного ранку після приходу Пола Ді вона стояла на колінах у вітальні, і її увагу привернули два жовтогарячі прямокутнички, що вказувало на те, яким же нудним був будинок номер сто двадцять чотири.

І відповідальність лежала на ньому. В його присутності емоції виривалися на поверхню. Все ставало тим, чим є: одноманітність була одноманітною, спека гарячою. З вікна раптом відкрився вид. І не встигли б ви помітити, як він заспівав би:

Він уже прокинувся і співав, лагодячи те, що вчора зламав. Вивчив кілька старих пісень на тюремній фермі та на війні після неї. Зовсім не такі вони співали в «Милому Домі», де в кожній ноті відчувалася туга.

Пісні, яких він вивчив у Джорджії, були немов цвяхи, якими можна було забивати, забивати і забивати.

Але були ті пісні недоречними. Надто голосними, надто потужними для такого маленького будиночка і для тих малих справ, якими він займався, — ладнав до столу ніжки та полірував їх.

Він не міг пригадати «Бурі на хвилях», яку вони співали під деревами «Солодкого Дому», тож бубонів «М-м-м-м-м-м-м-м-м» та подеколи вставляв рядок, якщо той випливав з пам'яті, а там тільки і випливало, що «Босі ноги, ромашковий чай; знімай черевики, капелюх знімай».

Дуже хотілося змінити слова («віддай черевики, капелюх віддай»), бо не вірив він, що зможе жити з жінкою — будь-якою — більше двох чи трьох місяців. Саме стільки він і міг усидіти на одному місці. Після Делавару та Альфреду в Джорджії, де він спав під землею і виповзав на сонячне світло, тільки щоб довбати каміння, можливість піти, коли він буде готовий до цього, була єдиним способом переконати себе, що йому більше не доведеться спати, мочитися, їсти чи розмахувати кувалдою в кайданах.

Але це була незвичайна жінка, і будинок її був незвичайним. Він зрозумів це, щойно вступив у червоне світло. У порівнянні з № 124 решта світу була безбарвною. Після Альфреду він відмовився від більшої частини мозку, звертаючись лише до тієї, що допомагала йому ходити, їсти, спати, співати. Якщо він міг це робити — трохи розбавляючи роботою і статевими стосунками з жінками, — більше нічого і не потрібно було, бо все інше повертало його до обличчя Голлі та реготу Сіксо. Змушувало згадати, як він тремтів у ящику, вмурованому в землю. З вдячністю згадував сонячне світло, під яким ішачив у каменоломні, бо коли тримав у руках кувалду, не тремтів. Ящик зробив те, чого не зміг зробити «Милий Дім», чого не могли зробити ішача робота і собаче життя: він збожеволів, аби не втратити розуму.

Коли він дістався до Огайо, а тоді до Цинциннаті, і вже звідти до будинку матері Голлі, йому здавалося, що він уже перебачив і пережив. Навіть тепер, вставляючи віконну раму, яку він розбив, не міг не пригадати, як несподівано і приємно було побачити дружину Голлі живою, босою і простоволосою, як вона вийшла з-поза рогу з черевиками в руках. Зачинена частина мозку відкрилася, як змащений замок.

— Я тут подумав, чи не пошукати роботи десь поблизу. Що скажеш?

— Тут її небагато. Переважно на ріці. Та біля свиней.

— Ну, на воді я ніколи не працював, але можу підняти все, що важить стільки ж, скільки і я, навіть свиней.

— Білі тут кращі, ніж у Кентуккі, але може статися, що доведеться із кимось зчепитися.

— Та байдуже, доведеться чи ні; питання в тому де. Кажеш, що тут це вважається нормальним?

— Більш ніж нормальним.

— А твоя дівчина? Денвер? Схоже, вона іншої думки.

— Чому ти так уважаєш?

— Чогось вона очікує. І точно не мене.

— Навіть гадки не маю.

— Що б то не було, але вона думає, що я заважаю.

— Не хвилюйся про неї. Вона заговорена. Змалку.

— Невже?

— Ага. Нічого поганого з нею не станеться. Сам поміркуй. Усі, кого я знала, або померли або пішли. А вона — ні. Моя Денвер лишилася. Навіть коли я її носила, коли думала, що не витримаю, — тобто і вона не витримає теж, — вона витягла із самого пекла ту білу дівчину. Ніколи б не подумала, що білі можуть допомогти. І коли вчитель нас знайшов і увірвався сюди, розмахуючи законом і рушницею…

— Учитель тебе знайшов?

— Не одразу, але знайшов.

— І не забрав тебе?

— Е, ні. Я б ніколи не повернулася. Байдуже, хто кого знайшов. Згодна на будь-яке життя, але не на таке. Я обрала в'язницю. Денвер була ще зовсім малою, тож пішла зі мною. Там усюди були пацюки, але її вони не чіпали.

Пол Ді відвернувся. Хотів дізнатися більше, але розмови про в'язницю повертали його до Альфреду в Джорджії.

— Мені потрібні цвяхи. Чи можу я в когось їх позичити? Чи іти до міста?

— Іди до міста. Тобі може знадобитися щось іще.

Лише одна ніч, а вони вже розмовляли як подружжя. Перескочили через кохання та обіцянки і одразу перейшли до «Кажеш, що тут це вважається нормальним?»

Майбутнє для Сет — це лише спроба утримати минуле на відстані. «Краще життя», яким вони, на її думку, жили разом із Денвер, просто було не тим.

І те, що Пол Ді прийшов з того життя прямо в її ліжко, також було на краще; і вона вже почала думати про майбутнє з ним, або, якщо вже на те пішло, без нього. Що до Денвер, тут було важливо лише утримати її від минулого, що досі на неї чекало.

ПОРИНУВШИ В ПРИЄМНІ КЛОПОТИ, Сет уникала вітальні і косих поглядів Денвер. Як вона й очікувала, оскільки життя їхнє було таким, як є, нічого доброго не намічалося. Денвер була серйозною перешкодою, і на третій день дівчина просто запитала Пола Ді, скільки він іще у них затримається.

Фраза так його зачепила, що він промахнувся мимо столу. Чашечка з кавою ударилася об підлогу і похилими мостинами покотилася до дверей.

— Затримаюсь? — Пол Ді навіть не глянув на безлад, який улаштував.

— Денвер! Що на тебе найшло? — Сет поглянула на дочку скоріше збентежено, ніж сердито.

Пол Ді почухав щетину на підборідді.

— Може, мені вже збиратися?

— Ні! — Сет сама здивувалася, як голосно вона це сказала.

— Він знає, що йому потрібно, — заявила Денвер.

— А ти ні, — відповіла Сет, — і тобі не потрібно це знати. Не хочу більше жодного слова від тебе чути.

— Я просто запитала, чи…

— Мовчи! А то сама збиратимешся. Іди посидь десь.

Денвер узяла тарілку і вийшла з-за столу, але спочатку положила собі іще курячу спинку і шматок хліба. Пол Ді нахилився витерти пролиту каву своєю блакитною хустинкою.

— Я приберусь, — підхопилася Сет і пішла до плити. Над нею висіли різноманітні хустинки, усі різного ступеня сухості. Вона мовчки витерла підлогу і підняла чашку. Налила іще кави і поставила на стіл перед ним. Пол Ді торкнувся краєчка, але не сказав нічого, немов просте «дякую» вже було обов'язком, який він не міг на себе взяти, а сама кава була подарунком, який він не міг прийняти.

Сет повернулася на свій стілець, і продовжилася тиша. Врешті-решт вона зрозуміла, якщо хтось і має її порушити, то саме вона.

— Це не я її такою виховала.

Пол Ді потер бік чашки.

— Я не менше за тебе вражена її манерами, мене ці слова теж зачепили.

Пол Ді підняв на неї очі.

— Чи має це питання якусь історію?

— Історію? Про що ти?

— Я хотів сказати, чи доводилося або хотілося їй це спитати у когось іншого до мене?

Сет стиснула руки в кулаки і уперлася в стегна.

— Ти такий само, як і вона.

— Годі, Сет.

— Ні, я піду. Я!

— Ти знаєш, про що я.

— Знаю, і мені це не подобається.

— Ісусе, — прошепотів він.

— Хто? — Сет знову підвищила голос.

— Ісусе! Я сказав, Ісусе! Я просто сів повечеряти! А мене двічі вилаяли. Один раз за те, що я тут, інший — бо я поцікавився, чому мене вилаяли вперше!

— Вона не лаялася.

— Ні? А мені так не здалося.

— Слухай. Я вибачаюся за неї. Я справді…

— Ти не можеш цього зробити. Не можна вибачатися за інших. Вона сама має це зробити.

— Тоді я простежу, щоб вона так і зробила, — зітхнула Сет.

— Я просто хочу знати, чи не запитала вона про те, про що ти і сама думаєш?

— О ні. Ні, Поле Ді. Ні.

— Тоді вона одної думки, а ти іншої? Якщо можна назвати те, що в неї в голові, думками.

— Вибач, але я не дозволю тобі погано про неї говорити. Я сама з нею розберуся. Дай їй спокій.

Ризиковано, подумав Пол Ді, дуже ризиковано. Так сильно любити для колишньої рабині дуже небезпечно, особливо власних дітей, яких вона і так має любити. Найкраще, як він знав, це любити трошки, усього потрошку, щоб коли переб'ють спину чи запхають у мішок, лишилося трошки кохання для наступного.

— Чому? — запитав він. — Чому ти вважаєш, що маєш її захищати? Вибачатися за неї? Вона вже доросла?

— Мені байдуже, яка вона. Для матері вона ніколи не буде дорослою. Дитина завжди лишається дитиною. Вони виростають, старішають, але не дорослішають. Хіба не так і має бути? В моїй душі саме так.

— Але ж вона має сама постояти за себе. Ти не можеш захищати її щохвилини. Що трапиться, коли ти помреш?

— Нічого! Захищатиму її, доки жива, і захищатиму її, коли помру.

— Добре, більше мені сказати нема чого, — відповів він. — Здаюся.

— Таке життя, Поле Ді. Краще пояснити я тобі не можу, але таке життя. Якщо мені доведеться обирати… Втім, ніякого вибору немає.

— Тобто й воно. Тобто й воно. Я не прошу тебе обирати. Ніхто не просить. Я вважаю… Ну, мені здалося… Що тут знайдеться для мене місце.

— Вона питає мене.

— Ти не можеш на цьому зупинитися. Маєш їй сказати. Скажи, що ти не віддаєш перевагу комусь іншому… просто виділяєш місце для когось поруч із нею. Ти маєш це сказати. І якщо ти це скажеш, висловиш свою думку, то зрозумієш, що і мені рота не можна заткнути. Я не ображатиму її і даватиму їй усе, що зможу, але мені не можна наказати закрити рота, якщо вона каже щось огидне. Якщо хочеш, щоб я лишився тут, не затуляй мені рота.

— Може, лишити все так, як є? — сказала вона.

— Як це?

— У нас усе добре.

— А якщо придивитись?

— Не хочу придивлятися.

— Сет, якщо я тут з тобою, з Денвер, ти можеш іти, куди хочеш. Стрибай, якщо хочеш, бо я тебе спіймаю, дівчино. Спіймаю до того, як ти впадеш. Іди так далеко, як захочеш, я триматиму тебе. Тільки повертайся. Я кажу це не тому, що мені потрібно десь жити. Це останнє, що мені потрібно. Я тобі вже казав. Я звик працювати. Ішов у цьому напрямку сім років. Обійшов уздовж і впоперек. Ходив на північ, на південь, на захід і на схід; був у таких місцях, що і назви не мають, і ніде не лишався надовго. Але коли я прийшов сюди і сів на ґанок, чекаючи на тебе, я зрозумів, що ішов я сюди не заради місця, а заради тебе. Ми можемо прожити разом ціле життя, дівчино. Життя.

— Не знаю. Не знаю.

— Облиш це мені. Подивишся, що вийде. Жодних обіцянок, якщо не хочеш. Просто нехай іде собі. Гаразд?

— Гаразд.

— Згодна облишити все на мене?

— Ну… частину.

— Частину? — посміхнувся він. — Гаразд. Нехай буде частина. У місті влаштовують карнавал. У четвер, завтра, для чорних. І я маю два долари. Ми з тобою і з Денвер витратимо їх до останнього пенні. Що скажеш?

— Ні, — сказала вона. Принаймні почала говорити (що скаже хазяїн, якщо вона візьме вихідний), але навіть коли вона це казала, думала, як же її очам подобається дивитися на його обличчя.

У четвер цвірчали цвіркуни, і об одинадцятій ранку небо було не блакитним, а розжарено-білим. Сет одяглася не для такої спеки, але це був її перший вихід у люди за вісімнадцять років, вона вирішила, що має вдягти свою єдину гарну сукню, хоч та і була теплою, і капелюшка. Як же без капелюшка? Не хотілося б зустрітися з леді Джонс чи Еллою простоволосою, немов вона йде на роботу. Сукню, стареньку, але з добротної вовни, подарувала Бебі Сагз на Різдво міс Болдвін, біла жінка, яка її любила. Денвер і Пол Ді почувалися значно краще, бо ніхто не вимагав від них відповідного одягу. Очіпок Денвер сповз на плече; Пол Ді розстебнув жилет, піджака зовсім не вдягнув, а рукава сорочки засукав аж до самих ліктів. За руки вони не трималися, за них це робили їхні тіні. Сет повернула голову ліворуч: там вони втрьох пливли крізь пил, тримаючись за руки. Може, він і правий. Життя. Дивлячись на тіні, що трималися за руки, вона почувалася ніяково. Вбралася, як до церкви! Інші, що йшли попереду та позаду, подумають іще, що вона гордує, хоче показати, що відрізняється від них, бо живе в будинку з двома історіями; що сильніша, бо може зробити і пережити таке, що на їхню думку, робити і пережити не мала. Вона раділа, що Денвер не піддалася на її підмову і не вбралася в нарядну сукню, — досить того, що коси переплела. Але дочка навіть не намагалася зробити цю прогулянку приємною. Вона погодилася піти — похмуро, — але з таким виглядом, немов хотіла сказати: «Ну, ну. Спробуйте мене порадувати». Радів лише Пол Ді. Вітався з кожним у радіусі двадцяти футів. Жартував над погодою, над тим, що вона з ним зробила, кричав на ворон, і першим нюхав приречені троянди. І весь цей час, що б вони не робили, — чи то Денвер витерла піт з чола, чи нахилилися зав'язати черевики; чи то Пол Ді піддав камінь ногою, чи потягнувся до дитинки, що нахилилася до маминого плеча, — весь цей час три тіні, що тягнулися з-під їхніх ніг, трималися за руки. Ніхто, крім Сет, цього не помічав, та й вона перестала дивитися, коли вирішила, що це добрий знак. Життя. Може.

Уздовж огорожі лісового складу помирали старі троянди. Пильщик, що посадив їх дванадцять років тому, аби прикрасити робоче місце, — щоб компенсувати гріх розрізання дерев, подарувавши життя новим рослинам, — милувався пишністю квітів; як швидко вони заплели огорожу, що відділяла лісовий склад від відкритого поля, де спали безпритульні чоловіки, бігали діти, і раз на рік ставили карнавальні намети. Чим ближче підступала смерть цих квітів, тим сильнішим був їх запах, і всі, хто приходив на карнавал, сприймали його як сморід гнилих троянд. Від нього паморочилося в голові і дуже хотілося пити, але це не зменшувало ентузіазму чорних, що заполонили всю дорогу. Хтось ішов порослим травою узбіччям, хтось їхав у скрипучих фургонах посеред пильної дороги. Усі, як і Пол Ді, були в гарному настрої, і навіть запах умираючих троянд (до якого привернув увагу саме Пол Ді) не міг його зіпсувати. Коли вони дісталися до входу, загородженого мотузками, усі світилися, як ліхтарики. Від захвату у них перехоплювало дихання, бо білі тут були самі на себе не схожі: показували магічні трюки, перевдягалися клоунами без голови або із двома головами, сягали заввишки двадцять футів чи лише два, важили тону, були всі вкриті татуюванням, їли траву, ковтали вогонь, плювалися стрічками, зав'язувалися у вузол, будували із власних тіл піраміди, бавилися зі зміями і били одне одного.

Усе це було рекламою, яку читав той, хто умів, і чув, хто не вмів, і від того, що все це було неправдою, апетит не меншав. Булочник лаявся на них та їхніх дітей («Негренят повипускали!»), але плями від їжі у нього на сорочці та дірка на штанях свідчили, що всі ці образи зовсім невинні. Хай там що, але це зовсім мала ціна за те, що можна більше ніколи не отримати. Два пенси й образа — непогана плата за те, щоб побачити білих, які виставляють себе на посміховище. Тож хоч карнавал і був поганенький (саме тому його і призначили на Чорний Четвер), він хвилював, хвилював і хвилював серця чотирьохсот чорних глядачів.

Дама, що важила тону, плюнула на них, але через свою вагу все одно не могла потрапити в ціль, і від безпорадної злості лише виблискувала очима. Танцівниця тисячі й одної ночі обмежила свій танок трьома хвилинами, замість звичних п'ятнадцяти, — й отримала в нагороду вдячність дітей, які не могли дочекатися Абу, заклинача змій, що мав виступати після неї.

Денвер купила шандри, лакричного кореню, м'яти та лимонаду за столиком, де стояла біла дівчина у високих жіночих чобітках. Від цукру, купи людей, що не вважали її головним атракціоном, а навіть інколи і віталися: «Гей, Денвер!», дівчина заспокоїлася і майже змирилася з тим, що Пол Ді не такий уже й поганий. Власне, в ньому щось таки було: коли вони втрьох стояли і дивилися, як танцюють карлики, погляди інших негрів ставали добрішими, м'якішими, і на обличчях у них з'являвся вираз, якого Денвер вже і не пам'ятала. Дехто навіть кивав мамі і посміхався, хоча ніхто, здається, не отримував такого задоволення, як Пол Ді. Він плескав себе по колінах, коли велетень танцював з карликом і коли двоголовий розмовляв сам із собою. Він купував усе, що просила Денвер та ще й те, чого вона не просила. Він заманював Сет до наметів, куди та не хотіла заходити. Пхав їй у рота цукерки, які та не хотіла їсти. Коли Африканський Дикун ударив у барабан і закричав «ва-ва», Пол Ді усіх повідомив, що зустрічався з ним в Роаноці. Пол Ді знайшов собі кількох приятелів, поговорив з ними, яку можна знайти роботу. Сет посміхалася у відповідь. Денвер пританцьовувала від задоволення. І дорогою додому їхні тіні досі трималися за руки, хоча тепер вони і йшли попереду.

ІЗ ВОДИ ВИЙШЛА жінка в повному вбранні. Вона ступила на сухий берег струмка і сіла під шовковицю, притулившись до неї спиною. Так і просиділа там увесь день і всю ніч, положивши голову на валізу, — навіть поля солом'яного капелюшка заломилися. Боліло все, та найбільше — легені. Наскрізь мокра, важко дихаючи, увесь цей час вона намагалася домовитися з важкими повіками. Денний вітерець висушив сукню, нічний вітер її зім'яв. Ніхто не бачив, як вона з'явилася, ніхто повз неї не пройшов. А якби хтось і проходив, він би ще подумав, чи підходити до неї. І не тому, що вона була мокрою чи спала, чи астматично дихала, а тому що попри все це вона посміхалася. Весь наступний ранок вона витратила на те, щоб піднятися із землі, пройти крізь ліс, повз самшитовий храм, через поле і зайти у двір сірого будинку. Вона так утомилася, що сіла на перше-ліпше зручне місце — пень неподалік від ґанку будинку номер сто двадцять чотири. Тримати очі розплющеними було вже не так важко. Вона могла протриматися хвилини дві чи навіть більше. Шия у неї, не більше блюдечка за діаметром, раз у раз згиналася, і підборіддя торкалося мереживного оздоблення сукні.

Такий вигляд у жінок, що п'ють шампанське, коли немає причин для святкування: їхні солом'яні капелюхи з'їжджають набік; вони весь час кивають, і чобітки у них не зашнуровані. Але шкіру вони мали зовсім не таку, як у жінки, що важко дихала на сходинках будинку номер сто двадцять чотири. Шкіра у неї була новенька, гладенька, без зморшок. Такими ж були і кісточки пальців.

Увечері, коли карнавал закінчився і негри поїхали додому, якщо їм пощастило, і пішли, якщо ні, жінка знову заснула. В обличчя їй світило вечірнє сонце, тож коли Сет, Денвер і Пол Ді повернули до будинку, вони тільки і побачили, що чорну сукню і незашнуровані чобітки під нею. Хлопчика поблизу не було.

— Гляньте! — сказала Денвер. — Це що таке?

Не встигла Сет наблизитися, щоб роздивитися обличчя незнайомки, як з невідомих причин їй край приспічило в туалет.

— Ой, вибачте, — сказала вона і побігла за будинок.

Такого з нею не траплялося, відколи вона була немовлям і за нею доглядала восьмирічна дівчинка, яка показувала їй маму. До вбиральні вона так і не добігла. Прямо біля її порога підняла спідниці, і з-під них полився нескінченний потік. Як коняка, подумала вона, кінця і краю немає. Ні, скоріше схоже на те, як вона мало не затопила човен, коли народжувала Денвер. Рідини було так багато, казала Емі. «Тримайся, Лу. Так ти всіх нас утопиш». Але зупинити воду з розірваного лона не можна було, як і зараз. Лишалося сподіватися, що Пол Ді не вирішить її шукати і не побачить, як вона сидить попід-убиральнею, наливаючи таку глибоку калюжу, що без сорому і дивитися на неї не можна. Коли вона вже почала думати, чи візьмуть її на карнавал розважати людей іще і такими дивами, все скінчилося. Вона причепурилася і побігла до ґанку. Там нікого не було. Усі троє уже увійшли в дім: Пол Ді і Денвер стояли перед незнайомкою і дивилися, як вона п'є воду, кухлик за кухлем.

— Вона попросила пити, — сказав Пол Ді. Капелюха він уже зняв. — Нічого собі, спрага.

Жінка зробила останній ковток із крапчастого кухля і простягнула, щоб налили іще. Чотири рази Денвер наповнювала кухлик, і чотири рази жінка так припадала до неї, немов перейшла через пустелю. Коли вона скінчила пити, на підборідді лишилося кілька крапель, але вона їх не витерла. Перевела сонні очі на Сет. Погано їла, подумала Сет, і молодша, ніж дозволяє судити її одяг, — дороге мереживо на шиї, капелюшок заможної жінки. Шкіра у неї була бездоганна, якщо не рахувати трьох вертикальних подряпин на лобі, таких тоненьких, що їх можна було прийняти за волосинки, м'якенькі, як у немовлят. Густе чорне волосся незнайомка забрала під капелюшок.

— Звідки ти? — запитала її Сет.

Жінка підвела голову і потяглася зняти чобітки. Відкинула сукню аж до колін і спустила панчохи. Коли під панчохами показалися п'яти, Сет побачила, що вони у неї, як і руки, м'якенькі й новенькі. Мабуть, приїхала у фургоні, подумала Сет. Із тих дівчат із Західної Вірджинії, що шукають у житті чогось кращого, ніж тютюн і сорго. Сет нахилилася зав'язати чоботи.

— Як же тебе звуть? — запитав Пол Ді.

— Кохана, — відповіла та, і голос у неї був таким низьким і грубим, що всі троє переглянулися. Першим вони почули голос, лише потім — ім'я.

— Кохана. Це твоє прізвище, Кохана? — уточнив Пол Ді.

— Прізвище? — здивувалася жінка. — Ні. — І знову повторила своє ім'я, повільно, немов утілювала кожен звук у форму.

Сет упустила чобітки, Денвер сіла, а Пол Ді посміхнувся. Упізнав старанну дикцію людини, що, як і він, не вміла читати, але запам'ятала літери, аби продиктувати їх у разі потреби. Хотів запитати, звідки вона, але вирішив цього не робити. Якщо молода чорна жінка звідкись тікала, вона тікала від загибелі. Чотири роки тому він був у Рочестері і бачив п'ятьох жінок, що приїхали з чотирнадцятьма маленькими дівчатками. Усіх їхніх чоловіків — братів, дядьків, батьків, синів — забрали один за одним. Із собою вони мали лише одного папірця, де було вказано адресу пастора на Девор-стріт. Після війни минуло лише чотири чи п'ять років, але жоден з білих чи чорних цього не знав. Путівцями та коров'ячими стежками між Скенектаді та Джексоном блукали купки негрів. Розгублено, але наполегливо шукали вони одне одного, бо колись кузен чи тітонька, чи приятель сказали їм: «Заходь до мене. Якщо будеш у Чикаго, заходь». Хтось утік із родини, що більше не могла його утримувати, хтось тікав до родини; хтось тікав від мертвого врожаю, мертвих родичів, живих погроз, захопленої землі. Хлопці, молодші за Баглара і Говарда, рештки родин, де лишилися жінки з дітьми, та самотні чоловіки, на яких полювали і які полювали самі, чоловіки, чоловіки, чоловіки. Скористатися послугами транспорту вони не могли, бо не мали ані грошей, ані пристойного одягу, тож і блукали путівцями, виглядаючи на обрії ознаки життя і розраховуючи лише одне на одного. Вони йшли мовчки, обмінюючись лише ввічливими фразами, і коли зустрічались, не розказували і не розпитували про горе, що гнало їх з місця на місце. Білі не виносять балачок. Це всім було відомо.

Тож він і не став допитуватися у молодої жінки в зім'ятому капелюху, звідки і куди вона йде. Якщо захоче розказати, якщо набереться достатньо сил, щоб це зробити, сама розкаже. Може, їй зараз потрібне саме те, що вони можуть запропонувати. Крім цього головного питання, кожен мав безліч інших. Пола Ді цікавило, чому в неї такі нові чобітки. Сет розчулило ім'я, і спогади про могильний камінь пом'якшили її серце. А Денвер уся аж трусилася. Вона дивилася на цю сплячу красуню і не могла надивитися.

Сет повісила капелюха на цвях і повернулася до жінки.

— Яке чудове ім'я, Кохана! Чому б тобі не зняти капелюха, а я нам щось приготую. Ми щойно повернулися з карнавалу біля Цинциннаті. Багато там було цікавого!

Сидячи на стільці, прямо посеред промови Сет, Кохана знову заснула.

— Міс. Міс, — легенько потрусив її Пол Ді. — Чи не хочеш ти прилягти?

Вона трохи розплющила очі й підвелася на свої м'якенькі новенькі ніжки, які ледь упоралися з цією важкою працею, але довели її до вітальні. Опинившись у кімнаті, жінка негайно впала на ліжко Бебі Сагз. Денвер зняла з неї капелюха і накрила ноги ковдрою з двома жовтогарячими прямокутниками. Дихала жінка, як паровоз.

— Схоже на круп, — сказав Пол Ді, зачинивши двері.

— У неї лихоманка? Денвер, не помітила?

— Ні, вона холодна.

— Таке може бути. Під час лихоманки кидає то в жар, то в холод.

— А холери у неї бути не може? — припустив Пол Ді.

— Гадаєш?

— Уся та вода. Точний знак.

— Бідолашна. І нічим ми їй не допоможемо. Доведеться самій боротися. Негарна ця хвороба, якщо це вона.

— Вона не хвора! — заявила Денвер з такою пристрастю, що вони посміхнулися.

Спала жінка чотири дні. Прокидалася, сідала в ліжку, просила води. За нею доглядала Денвер, охороняла глибокий сон, прислухалася до важкого дихання і, з любові й відчайдушного власницького інстинкту, який раптом її охопив, немов власну ганьбу, приховувала нетримання Коханої. Прала простирадла потайки, коли Сет йшла до ресторану, а Пол Ді тинявся біля барж, чекаючи на можливість їх розвантажити. Дівчина кип'ятила спіднє і вимочувала його в синьці, молилася, аби лихоманка минула без ускладнень. І догляд її був таким старанним, що вона забувала поїсти і сходити в туалет.

— Кохана? — шепотіла Денвер. — Кохана? — І коли шпаринки чорних очей відкривалися, повторювала: — Я тут. Я тут.

Іноді, коли Кохана довгий час мовчки лежала із замріяними очима, тільки губи язиком облизувала і важко зітхала, Денвер упадала в паніку.

— Що сталося? — хвилювалася вона.

— Важко, — бурмотіла Кохана. — В цьому місці важко.

— Хочеш сісти?

— Ні, — відповідав сухий голос.

Через три дні Кохана помітила жовтогарячі прямокутники на ковдрі. Денвер зраділа, бо через це пацієнтка довше не засинала. Здавалося, що її цілком захопили зблідлі клаптики жовтого, вона навіть спробувала піднятися на лікті і доторкнутися до них. Ця спроба її зовсім виснажила, тож Денвер повернула ковдру так, щоб хвора могла дотягнутися до найгарнішої її частини.

Денвер стала такою терплячою, якою зроду не була. Коли мати не втручалася, вона була взірцем співчуття, яке оберталося роздратуванням, щойно Сет робила спробу допомогти.

— Вона хоч ложку чогось сьогодні з'їла? — питала Сет.

— Якщо у неї холера, їсти не варто.

— Упевнена? Це ж лише підозри Пола Ді.

— Не знаю, але їсти їй іще зарано.

— Мені здається, хворих на холеру не нудить увесь час.

— От іще причина не їсти.

— Але ж вона не може померти з голоду.

— Дай нам спокій, мем. Я про неї подбаю.

— Вона щось казала?

— Я б тобі передала.

Сет подивилася на дочку і подумала: «Так, вона була самотньою. Дуже самотньою».

— Цікаво, куди подівся Хлопчик? — сказала Сет, щоб змінити тему розмови.

— Він не повернеться.

— Звідки ти знаєш?

— Просто знаю. — І Денвер узяла з тарілки шматочок солодкого хліба.

Повернувшись у вітальню, Денвер хотіла присісти, але Кохана розплющила очі. Серце у Денвер закалатало. І справа була не в тому, що це вперше вона дивилася в обличчя, на якому не було жодного сліду сну, і не в тому, що очі у жінки були великими і чорними. Та й не в тому, що білки цих очей були занадто вже білими — блакитно-білими. Справа була в тому, що в глибині цих великих чорних очей не було зовсім ніякого виразу.

— Принести тобі щось?

Кохана подивилася на солодкий хліб у руках Денвер, і дівчина простягнула їй скибочку. Жінка посміхнулася, і серце Денвер перестало калатати і заспокоїлося, немов мандрівник повернувся до свого затишного дому.

Відтоді, що б не трапилося, можна було завжди розраховувати на те, що солодке її заспокоїть. Немов вона народилася заради солодощів. Мед і віск, у якому він зберігався, солодкі сандвічі, чорна меляса, що застигала в бляшанках, лимонад, карамель і всі солодкі десерти, які приносила додому з ресторану Сет. Вона жувала цукрову тростину, доки від тієї майже нічого не лишалося, і тримала волокна в роті ще довго після того, як висмоктувала сироп. Денвер сміялася, Сет посміхалася, а Пол Ді казав, що його від цього нудить.

Сет уважала, що це потреба організму, який одужує після хвороби і набирається сил. Але ця потреба лишилася і після того, як здоров'я повністю відновилося, бо Кохана нікуди від них не пішла. Схоже, не було куди. Вона нічого не згадувала, не знала, що робить у цій частині країни і звідки сюди потрапила. Вони думали, що на пам'ять вплинула лихоманка, так само, як і на рухи. Молодій жінці було десь дев'ятнадцять чи двадцять, вона була стрункою, але рухалася так, немов важила більше і була старшою, трималася за меблі, підпирала голову руками, немов та була занадто важкою для шиї.

— Тепер ти будеш її годувати? — запитав Пол Ді і сам здивувався, як нешляхетно і роздратовано пролунали його слова.

— Денвер вона подобається. Клопоту від неї ніякого. Я подумала, що варто почекати, доки її дихання полегшає. Мені здається, що вона і досі хрипить.

— Цікава ця дівчина, — сказав Пол Ді.

— Чим же?

— Поводиться, як хвора, говорить, як хвора, а от вигляд у неї зовсім не як у хворої. Гарна шкіра, блискучі очі, сильна, як бик.

— Вона не сильна. Ледь ходить без підтримки.

— Саме про це я і кажу. Не може ходити, але я бачив, як вона однією рукою підняла крісло-гойдалку.

— Нічого ти не бачив.

— Не віриш? Запитай Денвер. Вона була поруч.

— Денвер! Ходи-но сюди на хвилинку.

Денвер припинила мити ґанок і заглянула у вікно.

— Пол Ді каже, що ви з ним бачили, як Кохана однією рукою підняла крісло-качалку. Це так?

Під довгими важкими віями очі у Денвер були більш неспокійними, ніж завжди. Немов вона готова була збрехати, хоча і дивилася прямо в очі Пола Ді.

— Ні, — відповіла вона. — Я такого не бачила.

Пол Ді нахмурився, але нічого не сказав. Якщо

досі двері між ними і були відчиненими, то тепер вони зачинилися.

КРАПЛІ ДОЩУ ТРИМАЛИСЯ за соснові голки, немов хапалися за життя, а Кохана не могла очей відвести від Сет. Сет нахилялася, щоб струсити вологу або набрати скіпок для вогнища, а в цей час її облизували, смакували, пожирали очі Коханої. Як давня знайома, вона затримувалася в кімнаті, де була Сет, і не йшла звідти, доки її не просили. Вона прокидалася іще до світанку, чекала на кухні, доки спуститься Сет спекти хліба перед тим, як іти на роботу. При світлі лампи і над вогнем плити їхні дві тіні сходилися і розтинали стелю, немов два меча. О другій, коли поверталася Сет, вона вже стояла біля вікна або на порозі; тоді виходила на ґанок, на сходи, на стежку, на дорогу, доки, нарешті, у неї не стало звичкою ходити Блустоун-роуд щодня далі і далі, щоб зустріти Сет і проводити її до будинку номер сто двадцять чотири. Немов щоранку вона сумнівалася, що старша жінка повернеться додому.

Сет тішила відкрита і тиха відданість Коханої. Таке захоплення з боку дочки (якщо б та на нього була спроможна) її б дратувало; вона б за серце хапалася від одної лише думки, що виховала свою дитину такою залежною. Але компанія цієї милої, хоча і особливої гості радувала її, як учителя радують фанатично віддані учні.

Настав час, коли лампи доводилося запалювати рано, бо з кожним днем ніч наставала раніше. Сет виходила на роботу в темряві; Пол Ді в темряві повертався додому. Одним таким вечором, темним і прохолодним, Сет розрізала брукву на чотири частини і лишила їх тушитися. Дала Денвер чотири пінти гороху перебрати і замочити на ніч. А тоді сіла відпочити. Біля теплої плити вона задрімала і мало не заснула, аж раптом відчула дотик Коханої. Легенький як пір'ячко, але важкий від бажання. Сет ворухнулася й озирнулася. Спершу побачила новеньку м'якеньку руку Коханої на своєму плечі, а тоді вже її очі. Було в них неприборкане благання. Сет погладила пальчики Коханої і поглянула на Денвер, погляд якої був прикутий до гороху.

— Де твої діаманти? — Кохана впилася очима в обличчя Сет.

— Діаманти? Що б я з ними робила?

— Носила б у вухах.

— Якби ж то. Були у мене якось кришталики. Подарунок від дами, на яку я працювала.

— Розкажи, — попросила Кохана і щасливо посміхнулася. — Розкажи про свої діаманти.

Це стало чимось на кшталт ласощів. Як Денвер відкрила чарівний вплив солодощів на Кохану і довірилася йому, так і Сет дізналася про глибоке задоволення, яке Кохана отримувала від історій. Для Сет це було дуже дивно (настільки, наскільки для Коханої — приємно), бо кожна згадка про минуле життя завдавала болю. Усе в ньому було або болючим, або втраченим. Вони з Бебі Сагз мовчки погодилися не говорити про це; на всі запитання Денвер Сет відповідала дуже коротко або обмежувалася незакінченими фразами. Навіть із Полом Ді, з яким вони мали дещо спільне і з ким можна було говорити принаймні якоюсь мірою спокійно, біль завжди давав про себе знати, — немов залізом розтерло кутки рота.

Але коли вона почала розказувати про сережки, зрозуміла, що сама цього хоче, що їй подобається. Може, це через віддаленість Коханої від самих подій чи через її жагу почути — в будь-якому разі вона відчула несподіване задоволення. Серед стукоту гороху і гострого запаху тушкованої брукви Сет пояснила, що колись у її вухах висіли кришталики.

— Дама, на яку я працювала в Кентуккі, подарувала їх мені, коли я виходила заміж. Тобто, тоді вони називали це одруженням. Гадаю, вона зрозуміла, як погано я почувалася, коли зрозуміла, що не буде ані церемонії, ані пастора. Нічого. Мені здавалося, щось має бути — аби засвідчити, що все йде як треба. Мені не хотілося б просто перелягти на інший матрац, набитий кукурудзяним листям. Чи просто перенести кошик з речами до його хатини. Вважала, що має бути якась церемонія. Може, навіть із танцями. Маленька гвоздичка в волоссі, — посміхнулася Сет. — Весілля я ніколи не бачила, але бачила весільну сукню місіс Гарнер у прасувальній кімнаті, чула, як вона часто його згадує. Два фунти смородини в торті, казала вона, і чотири цілих вівці. Іще й наступного дня доїдали. Мені теж такого хотілось. Може, якогось частування, щоб ми з Голлі та всі хлопці з «Милого Дому» сіли за стіл та скуштували чогось смачненького. Запросити інших чорних з Ковінгтону чи «Високих Дерев» — Сіксо там частенько бував. Але нічого не планувалося. Вони сказали, що не проти, аби ми були чоловіком та дружиною, і все. Оце й усе.

Ну, тож я вирішила принаймні сукню зшити, що відрізнялася б від того мішка, в якому я працювала. Тож я поцупила тканини і накрутила собі таку сукню, що ти не повіриш. Верх зробила з двох пошивок, що знайшла у неї в кошику для штопання. На передню частину сукні пішли шарф, на який упала свічка і пропалила дірку, і одне з її старих саше, на якому ми випробували праску. Найдовше я думала, із чого ж зробити задню частину. Ніяк не могла знайти річ, якої б одразу не хватилися. Бо пізніше довелося б розбирати сукню і повертати все на свої місця. А Голлі терпляче чекав, доки я її закінчу. Знав, що я нікуди без неї не піду. Врешті-решт, я зняла сітку від комарів із цвяха в сараї. Ми через неї варення цідили. Я її випрала, як могла, і причепила позаду спідниці. Можеш собі уявити, якою я була в тій найгіршій у своєму житті сукні. Тільки завдяки вовняній шалі я не скидалася на якусь божевільну торговку. Мені ще й чотирнадцяти не було, тож я дуже пишалася собою.

Отже, місіс Гарнер, мабуть, і побачила мене в тій сукні. Мені здавалося, що ніхто і не помітив моєї крадіжки, але їй було відомо геть усе. Навіть наш медовий місяць: у кукурудзі з Голлі. Бо спочатку ми пішли саме туди. Це було у суботу вдень. Він удав, що захворів, щоб не довелося йти на роботу в місто. Зазвичай по суботах і неділях він працював, щоб розплатитися за свободу Бебі Сагз. Але в той день він сказав, що захворів, я надягла сукню, і ми пішли в кукурудзу, тримаючись за руки. І досі пам'ятаю запах печеної кукурудзи звідти, де були Поли і Сіксо. Наступного дня місіс Гарнер поманила мене пальцем і повела до своєї спальні нагорі. Відкрила дерев'яну коробочку і витягла звідти пару кришталевих сережок. Сказала: «Хочу, щоб ти це взяла, Сет». Я відповіла: «Так, мем». «У тебе проколоті вуха?» — запитала вона. І я сказала: «Ні, мем». «Ну, то я це зроблю, — заявила вона, — і ти зможеш їх носити. Хочу, щоб вони були твоїми, і ви з Голлі були щасливі». Я подякувала, але так і не надягала їх, доки звідти не вибралася. Одного разу після того як прийшла в цей самий дім, Бебі Сагз розв'язала мою нижню спідницю і дістала їх. Я сиділа ось тут, біля плити, з Денвер на руках, а вона проколола мені вуха, і я змогла їх носити.

— Ніколи не бачила тебе з сережками, — сказала Денвер. — Де вони зараз?

— Немає, — відповіла Сет. — Їх давно вже немає. — І більше від неї не почули ані слова.

Аж до наступного разу, коли вони втрьох крізь вітер і дощ добігли додому з оберемком простирадл і нижніх спідниць. Важко дихаючи і сміючись, вони розклали білизну на стільцях та столі. Кохана пила воду з відра і дивилася, як Сет витирає рушником волосся Денвер.

— Може, розплести коси? — запропонувала Сет.

— Ага. Завтра. — Денвер аж пригнулася від думки, що густий гребінець смикатиме її за волосся.

— Сьогодні завжди тут, — сказала Сет. — А завтра ніколи не наступає.

— Боляче, — поскаржилася Денвер.

— Причісуйся щодня, от і не буде.

— Ой.

— Твоя жінка ніколи не заплітала тобі волосся? — запитала Кохана.

Сет з Денвер обернулися до неї. За чотири тижні вони так і не звикли до гравію її голосу і до пісні, яка в ньому ховалася. Голос цей був на межі з музикою, і модуляції його були не такі, як у них.

— Твоя жінка ніколи не заплітала тобі волосся? — питання явно було призначено Сет, бо саме на неї і дивилася Кохана.

— Моя жінка? Тобто, моя мати? Якщо і заплітала, то я не пам'ятаю. Я лише кілька разів бачила її в полі і раз, коли вона працювала з індиго. Коли я прокидалася вранці, вона уже ставала до роботи. Коли місяць сяяв яскраво, то вони і при місячному світлі працювали. А в неділю вона спала як колода. Мабуть, вона няньчила мене два чи три тижні — інші саме так і робили. Потім повернулася до риса, і я смоктала груди іншої жінки, в чиї обов'язки це входило. Тож на твоє питання можу відповісти, що ні. Не пригадую такого. Не заплітала вона мені волосся. Більшість ночей вона навіть зі мною і не спала, наскільки я пам'ятаю. Гадаю, хатина була дуже далеко від поля. Але одну річ вона таки зробила. Взяла мене і понесла за коптильню. Там вона розстебнула перед сукні, підняла груди і показала на тіло. На ребрах я побачила коло і хрест, витаврувані на шкірі. Вона сказала: «Це твоя мем. Ось, — і показала. — Я єдина, в кого лишилася така позначка. Інші уже мертві. Якщо зі мною щось станеться, і ти не впізнаєш мене по обличчю, впізнаєш за цими знаками». Так мене налякала. Я тільки і думала, як це важливо, і як мені потрібно сказати у відповідь щось таке ж важливе, але нічого не могла придумати, тож просто сказала, що думала. «Так, мем, — сказала я. — А як ти мене впізнаєш? Як ти мене впізнаєш? Зроби і мені знак, — попросила я. — Зроби і мені знак», — тихо розсміялася Сет.

— Зробила? — поцікавилась Денвер.

— Дала мені ляпаса.

— За що?

— Тоді я не зрозуміла. Аж доки і сама таку позначку не отримала.

— Що з нею сталося?

— Повісили. Коли її тіло зняли, вже було не розібрати, чи є там коло з хрестом, чи ні. Як я не дивилася… — Сет зібрала з гребінця волосся, нахилилася і кинула його у вогонь. Воно вибухнуло зірками, на них повіяло горілим. — О боже! — сказала вона і випрямилася так швидко, що гребінець, якого вона встромила в коси Денвер, упав на підлогу.

— Мем? Що з тобою, мем?

Сет підійшла до стільця, взяла простирадло і розправила так широко, як дозволяли руки. Згорнула навпіл, іще раз і ще раз. Потім узяла інше. Жодне з них ще не висохло, але згортати їх було так добре, що не хотілося зупинятися. Потрібно було зробити щось руками, бо вона пригадала дещо, що вже і думати забула. Щось особисте і ганебне, що притулилося в шпаринці мозку просто поруч з тим ляпасом і хрестиком у колі.

— Чому її повісили? — запитала Денвер. Вона вперше почула про матір своєї мами. Досі вона знала лише одну бабусю — Бебі Сагз.

— Я не дізналася. Їх було багато, — сказала вона, але поки вона згортала вологу білизну, все ясніше пригадувала жінку на ім'я Нен, яка взяла її за руку і потягла від кучі, доки дитина не роздивилася позначку.

Нен вона знала найкраще, та цілий день була поблизу, доглядала за малюками, готувала, мала одну цілу руку і половину іншої. І казала різні слова. Тоді Сет ці слова розуміла, але тепер не могла їх ані пригадати, ані повторити. Саме тому вона мабуть і пам'ятала так мало з того, що було до «Милого Дому», хіба що пісні і танці і як багато там було народу. Вона забула, що казала їй Нен, разом із мовою, якою та це казала. Тією ж мовою розмовляла і її мем, і тепер її вона вже не повернеться. Але суть… Вона в тих словах була, завжди була. Притискаючи вологі простирадла до грудей, Сет намагалася виділити суть із коду, якого вона вже не розуміла. Ніч. Нен тримає її здоровою рукою, обрубком іншої розмахує в повітрі. «Я тобі розкажу. Все розкажу, маленька Сет», — і розказала. Розказала, що мати Сет і Нен обидві були з моря. Обидві ходили по руках усієї команди. «Вона викинула всіх, крім тебе. Одного від команди вона викинула на острові. Інших, від інших білих, також викинула. Без імен викидала. Тобі вона дала ім'я чорного. Його вона обіймала. Інших вона не обіймала. Ніколи. Ніколи. Кажу тобі. Я тобі розкажу, маленька Сет».

На маленьку Сет це не справило враження. Доросла жінка Сет сердилася, але сама не розуміла чому. Хвилею накотило бажання знову опинитися поруч з Бебі Сагз. У тиші, що настала за сплеском цієї хвилі, Сет подивилася на двох дівчат, що сиділи біля плити: на свою шовковисту недалеку гостю і вразливу самотню дочку. Вони були такими маленькими і такими далекими.

— Пол Ді повернеться з хвилини на хвилину.

Денвер з полегшенням зітхнула. Поки мама згортала білизну, загубившись у власних думках, дівчина стискала зуби і молилася, аби все це скінчилося. Денвер не любила, коли мама розказувала історії не про неї, тож тому і просила розказувати лише про Емі. Усе інше — мерехтливий, яскравий світ, який ставав іще важливішим, бо в ньому не було Денвер. І саме через свою відсутність у ньому вона його і ненавиділа і хотіла, аби і Кохана ненавиділа його теж, хоча шансів на це було дуже мало. Кохана хапалася за кожну нагоду підкинути дотепне питання і змусити Сет заговорити. Денвер давно помітила, з якою жадібністю слухає вона розповіді Сет. А тепер помітила іще дещо. Питання, що пролунали з вуст Коханої: «Де твої діаманти?», «Твоя жінка ніколи не заплітала тобі волосся?» І найбільш приголомшливе: «Розкажи про свої діаманти».

Звідки вона знала?

КОХАНА СЯЯЛА, І ПОЛУ Ді це не подобалося. Жінки, як і суниці, починають це робити перед тим, як викинути свої тоненькі пагони: сутність зелені змінювалася. Тоді з'являлися вуса, за ними пуп'янки. Коли відмирали білі пелюстки і показувалася ягідка м'ятного кольору, листя золотилося і ставало восковим. Саме такий вигляд мала зараз Кохана — золотилася і сяяла. Пол Ді не давав Сет спати, щоб пізніше, коли він спуститься білими сходами туди, де вона пекла хліб, а Кохана не зводила з неї очей, голова у нього була ясною.

Увечері, коли він повертався додому, а вони втрьох накривали стіл до вечері, її сяяння було таким промовистим, що він дивувався, невже Денвер і Сет цього не помічають. Чи помічають? Звісно ж, жінки можуть побачити, як і чоловіки, коли одну з них охоплює бажання. Пол Ді уважно придивлявся до Коханої, щоб побачити, чи вона сама це розуміє, але та взагалі не звертала на нього уваги — часто навіть не відповідала на його питання. Дивилася, але рота не розтуляла. Вона живе у них уже п'ять тижнів, а вони знають про неї не більше, ніж у той перший день, коли знайшли її сплячою на пеньку.

Вони сиділи за столом, який Пол Ді розтрощив того дня, коли з'явився в номері сто двадцять чотири. Ніжки, які він полагодив, стали міцнішими, ніж були. Капусту вже з'їли, а на тарілках лишилися купки блискучих кісток від копченої свинини. Сет викладала на блюдо хлібний пудинг, виправдовуючись собі під ніс, вибачаючись наперед, як це роблять кухарі-ветерани, і Пол Ді раптом помітив щось в обличчі Коханої, в її звірячому захопленні, коли вона дивилася на Сет, що змусило його заговорити.

— А братів і сестер у тебе немає?

Кохана доторкнулася до ложки, але на нього і не глянула.

— У мене нікого немає.

— Що ти шукала, коли сюди прийшла?

— Це місце. Я шукала місце, де можу побути.

— Тобі хтось розказав про цей будинок?

— Вона розказала. Коли я була біля мосту, вона мені розказала.

— Мабуть, хтось із минулого, — втрутилася Сет. Колись будинок номер сто двадцять чотири був станцією, куди доставляли листи, і вже звідси вони вирушали до своїх адресатів. Новини тут розбухали, як суха квасоля в джерельній воді, — доки не ставали такими м'якими, придатними до їжі.

— Як ти сюди потрапила? Хто тебе привіз?

Вона нарешті глянула йому просто в очі, але нічого не відповіла.

Він відчув, як затамували подих Сет і Денвер, як напружилися м'язи їхніх животів, як виповзло з них липке павутиння, переплівшись між собою. Але він вирішив натиснути ще більше.

— Я питаю, хто тебе привіз.

— Я прийшла пішки, — відповіла вона. — Здалеку-здалеку-здалеку. Ніхто мене не підвозив. Ніхто не допомагав.

— У тебе нові чобітки. Якщо ти так довго йшла, чому твоє взуття не зносилося?

— Поле Ді, припини надокучати.

— Я хочу знати, — заявив він і стиснув у кулаку ручку ножа, немов кілок.

— Я взяла чоботи! Взяла сукню! Шнурки не зав'язуються! — скрикнула вона і з такою злобою на нього поглянула, що Денвер торкнулася її руки.

— Я тебе навчу, — сказала Денвер, — зав'язувати чобітки. — І в нагороду отримала усмішку Коханої.

У Пола Ді виникло відчуття, що велика срібляста риба вислизнула у нього з рук за мить до того, як він устиг схопити її за хвіст. І тепер вона опускалася в темну глибину, лишивши по собі тільки розводи на воді. Та якщо вона сяяла не для нього, то для кого ж? Ніколи ще не зустрічав він жінки, яка починала би сяяти не для когось конкретного, а так, узагалі. Досвід підказував, що світ з'являвся тоді, коли було на кому сфокусуватися. Як та жінка за тридцять миль: була тусклою, наче дим, доки вони з нею чекали в полі на Сіксо, та засяяла, наче зірочка, щойно той з'явився. Він ніколи в таких речах не помилявся. Відчув його і тієї миті, коли подивився на мокрі ноги Сет, інакше він не набрався б хоробрості обійняти її того дня і прошепотіти ніжні слова в спину.

Ця жінка, Кохана, без дому і без родини, затьмарювала всіх, хоча він і не міг сказати, чому саме, враховуючи той факт, що чорні тікали вже останні двадцять років. Під час, до і після війни він бачив негрів таких приголомшених, голодних, утомлених, позбавлених усього, що дивно було, як вони взагалі щось пам'ятали та могли хоч слово сказати. Були і такі, що, як і він, ховалися в печерах і полювали на сов; що, як і він, крали їжу у свиней і стрибали в колодязі, щоб уникнути суду Лінча, облави, патрулів, солдатів, снайперів, загонів і жартівників. Якось він зустрів негра років чотирнадцяти, що сам жив у лісі і казав, що іншого місця і не пам'ятає. Бачив дурну чорну жінку, яку схопили і повісили за те, що крала качок, яких уважала власними дітьми.

Рухатись. Іти. Бігти. Ховатися. Красти і рушати далі. Лише раз він зміг лишитися на одному місці — з жінкою, з родиною, — та й то лише на кілька місяців. Майже два роки провів з ткалею в Делаварі, найгіршому для негрів штаті, крім графства Пуласкі в Кентуккі і, звісно ж, тюремного табору в Джорджії.

І від усіх тих негрів Кохана відрізнялася. Це сяяння, ці нові чобітки. Його це хвилювало. А може, той факт, що він не хвилював її. А може, час. Вона з'явилася саме того дня, коли вони з Сет залатали свою сварку, вийшли в люди і добре провели час, як справжня родина. Денвер, так би мовити, відійшла; Сет сміялася; йому пообіцяли вірну роботу; № 124 позбувся духів. Починалося щось схоже на життя. І от тобі грець! Хвора жінка не може нахлебтатися води, її пускають у дім, лікують, а вона і пальцем не ворухне.

Він хотів, щоб вона забралася звідси, але її пустила Сет, тож він не міг її виставити з не свого будинку. Одна справа поганяти привидів, і зовсім інша — вигнати безпорадну чорну жінку на вулиці, заражені Кланом. Відчайдушно прагнучи чорної крові, без якої йому не жити, дракон плавав по Огайо.

Сидячи за столом, колупаючи в зубах шпичкою, Пол Ді вирішив дізнатися, звідки вона. Порозпитати негрів у місті і з'ясувати, звідки вона могла взятися.

Не встиг він про це подумати, як Кохана вдавилася родзинкою, яку дістала з хлібного пудингу. Впала зі стільця і забилася, тримаючись за горло. Сет плескала її по спині, а Денвер намагалася відвести руки від горла. Кохана, спираючись на руки і коліна, вивернула із себе всю їжу і важко дихала.

Коли вона заспокоїлася, і Денвер прибрала за нею, вона сказала:

— Піду спати.

— Ходімо до моєї кімнати, — запропонувала Денвер. — Я там за тобою догляну.

Кращої нагоди і придумати не можна. Денвер мало голову не зламала, вигадуючи, як змусити Кохану перебратися до неї в кімнату. Важко було спати над нею, переживати, чи не захворіє вона знову, а може, засне і не прокинеться, або (Боже, відведи), підведеться з ліжка, вийде у двір і просто піде собі геть, як і прийшла. Там і поговорити легше буде: вночі, коли Сет з Полом Ді сплять, або вдень, коли вони ще не повернулися додому. Милі, божевільні розмови, сповнені незакінчених речень, мрій і непорозуміння, цікавішого навіть за порозуміння.

Коли дівчата пішли, Сет почала прибирати зі столу. Поскладала тарілки в миску з водою.

— Чим вона так тебе роздратувала?

Пол Ді спохмурнів, але нічого не сказав.

— Ми вже сварилися через Денвер. Чи потрібно влаштовувати ще одну сварку? — запитала Сет.

— Я просто не розумію, в чому справа. Ясно, чому вона вчепилася в тебе, але ніяк не второпаю, що ти в ній знайшла.

Сет повернулася від тарілок до нього.

— А тобі що з того, хто в кого вчепився? Годувати її не важко. Я просто беру з ресторану трохи більше, оце й усе. І Денвер має непогану компанію. Ти сам знаєш, і я знаю, що ти знаєш, тож навіщо сперечатися?

— Не скажу. Просто якесь відчуття на серці…

— Тож і відчувай собі, чом би й ні? Просто подумай, як це добре — знати, що і ліжко маєш, де спати, і ніхто не примушує тебе щодня валитися з ніг, аби його заслужити. Подумай, яке це добре. А якщо і це не допоможе, подумай, як це — бути чорною жінкою і тинятися дорогами, де кожне боже створіння зможе на тебе накинутися. Відчуй це.

— Я все це добре знаю, Сет. Не вчора народився і ніколи в житті жінки не образив.

— Тож ти такий один у цілому світі, — відповіла Сет.

— Не двоє?

— Ні. Не двоє.

— Що тобі зробив Голлі? Він же завжди був біля тебе. Ніколи тебе не кидав.

— А кого ж він кинув, як не мене?

— Не знаю, але точно не тебе. Це факт.

— Ну, тоді гірше. Він кинув своїх дітей.

— Ти не знаєш.

— Його там не було. Не було там, де він обіцяв бути.

— Був.

— Тоді чому не показався? Чому мені довелося відправляти дітей, а самій затримуватися, щоб його відшукати?

— Не міг спуститися з горища.

— Горища? Якого горища?

— Того, що над головою. В сараї.

Повільно-повільно, наскільки це було можливо, Сет підійшла до столу.

— Він бачив?

— Він бачив.

— Він тобі сказав?

— Ти мені сказала.

— Що?

— Того дня, коли я сюди прийшов. Ти сказала, що вони вкрали твоє молоко. Я тоді не знав, що сплутало його плани. Оце воно, мабуть, і було. Мені лише відомо, що його щось доконало. Не ті роки, коли він працював по суботах, неділях і вночі. Вони його не зачепили. Але коли він пішов тоді до сараю і щось побачив, то зламався, як гілочка.

— Він бачив? — Сет обхопила лікті, немов боялася, що вони розлетяться.

— Бачив. Мусив бачити.

— Бачив, що ті хлопці зі мною зробили і дозволив їм дихати далі? Бачив? Бачив? Бачив?

— Гей! Гей! Послухай. Я все розповім. Чоловік — не сокира. Він не може рубати, обтісувати і різати без зупинки. Колись він починає розуміти. Буває таке, чого відрубати не можна, бо воно всередині.

У світлі лампи Сет закружляла по кімнаті.

— Він сказав: «До неділі». Вони взяли моє молоко, а він бачив і не спустився? Настала неділя, а його не було. Настав понеділок, а Голлі не було. Я думала, він помер, тому і не з'явився; тоді подумала, що його впіймали, тому він і не з'явився. А тоді подумала: «Ні, він не мертвий, бо якби помер, я б знала», а тоді прийшов ти, через стільки років, і не сказав, що він помер, бо і ти не знав, тож я подумала: «Отже, він знайшов собі краще життя». Бо якби він був десь поблизу, обов'язково прийшов би до Бебі Сагз, якщо не до мене. Та я не знала, що він бачив.

— Яка тепер різниця?

— Якщо він живий і бачив, то і ногою на мій поріг не ступить. Тільки не Голлі.

— Це його зламало, Сет. — Пол Ді підвів на неї очі і зітхнув. — Ти і сама могла про це здогадатися. Останнього разу я бачив його біля маслоробки. Сидів там, і все обличчя у нього було в маслі.

Нічого не сталося, і вона була за це вдячна. Зазвичай, коли вона щось чула, перед очима поставала картинка. Але того, що казав Пол Ді, уявити вона не могла. Нічого не спадало на думку. Обережно-обережно підібралася вона до наступного питання.

— Що він сказав?

— Нічого.

— Ані слова?

— Ані слова.

— Ти з ним говорив? Ти йому щось сказав? Хоч щось!

— Не зміг, Сет. Просто… не зміг.

— Чому!

— Бо мав повен рот заліза.

Сет відчинила двері і сіла на сходинках ґанку. Без сонця день став блакитним, але й досі можна було розрізнити чорні силуети дерев у полі. Вона потрусила головою, намагаючись побороти свій упертий мозок. Чому він не може ні від чого відмовитись? Ані від нещасть, ані від розкаяння, ані від ненависних картинок, занадто огидних, щоб їх сприймати? Немов жадібна дитина, що за все хапається. Хоча б раз міг сказати: «Ні, дякую, я вже наївся і більше ані шматочка не влізе? Я повний». Чорт забирай тих двох хлопців з моховими зубами. Одного, що присмоктався до моїх грудей, і іншого, що тримав мене. І їхнього вчителя, що стояв там, дивився і записував. Мені і досі цього вистачає, дідько забирай, більше не можу нічого додати. Не можу додати чоловіка, що спостерігав за цим, наді мною, на горищі, — ховався зовсім поруч, у єдиному місці, де його ніхто б не шукав, і дивився на те, на що я дивитися не могла. І не зупинив їх — дивився і дозволяв цьому відбуватися. Але мій жадібний мозок каже: «О, дякую, мені б іще», тож я додаю ще. І якщо вже починаю, зупинитися неможливо. От і мій чоловік, що сидить біля маслоробки і розмазує по обличчю масло і кисляк, бо молоко не йде йому з голови. І йому здається, що про це знає весь світ. І якщо тоді його зламали, то він уже точно помер. І якщо Пол Ді його бачив і не зміг урятувати чи втішити, бо язика проковтнув, то Пол Ді може іще багато чого розказати, і мозок учепиться за цю інформацію і не скаже: «Ні, дякую. Не хочу нічого знати і пам'ятати. У мене є чим зайнятися: хвилюватися, наприклад, про завтра, про Денвер, про Кохану, про старість і хвороби, не кажучи вже про кохання».

Але таке майбутнє мозок не цікавило. Перевантажений минулим і прагнучи ще більшого, він не лишив місця для того, щоб уявити, не кажучи вже про розпланувати, наступний день. Саме як того дня серед дикої цибулі — коли майбутнє звелося до іще одного кроку. Інші дуріли, чому вона не могла? У інших мозок зупинявся, відвертався і перемикався на щось нове, і з Голлі, може, сталося саме це. Як би мило це було: вони вдвох біля молочного сараю, сидять собі, розмазуючи по обличчю грудкувате масло і не звертаючи увагу на все інше. Відчувають, яке воно слизьке, липке, втирають у волосся, дивляться, як воно вичавлюється крізь пальці. Яким полегшенням було б там і зупинитися. Закрити. Зачинити. Давити масло. Та її три дитини смоктали солодку ганчірку під ковдрою по дорозі в Огайо, і ніякі мрії про масло не могли б це змінити.

Пол Ді зробив крок через поріг і торкнувся її плеча.

— Я не мав наміру тобі це розказувати.

— Я не мала наміру цього чути.

— Я не можу забрати слів назад, але я можу дати їм спокій, — сказав Пол Ді.

«Він хоче розповісти мені, — подумала вона. — Хоче, щоб я запитала, як почувається він: як боляче, коли у тебе повен рот заліза, як хочеться його виплюнути, так сильно, що аж сльози підступають». Вона про це вже знала, інколи бачила, іще до «Милого Дому». Чоловіки, хлопці, маленькі дівчатка, жінки. Очі ставали дикими, язики не знаходили собі місця. Після того як залізний прут виймали з рота, в губи і в кутки рота втирали гусячий жир, щоб їх пом'якшити, але ніщо не могло вигнати з очей ту дикість.

Сет зазирнула в очі Пола Ді, щоб побачити, чи не залишилося там слідів.

— Ті, кого я бачила в дитинстві, — сказала вона, — після цього поводилися як дикуни. І що б з ними не робили, нічого не допомагало, бо дикість виникала там, де раніше нічого не було. Коли я дивлюся на тебе, я її не бачу. В твоїх очах немає дикості.

— Її можна вкласти, але можна й позбутися. Я пройшов і через одне, і через інше, і не знаю, що гірше.

Він сів поруч. Сет глянула на нього. У тьмяному денному світлі його обличчя, бронзове, з виступаючими кістками, заспокоювало серце.

— Ти хочеш мені про це розказати? — запитала вона.

— Не знаю. Я ніколи нікому про це не розказував. Жодній душі. Інколи співав, але жодній душі не розказав.

— Розкажи. Я можу вислухати.

— Може. Може, ти і вислухаєш. Просто я не певен, що можу розказати. Правильно розказати, тобто, бо це не через залізо, не в ньому справа.

— У чому ж тоді? — поцікавилась Сет.

— У півнях, — відповів він. — Проходити повз півнів і дивитися, як вони дивляться на тебе.

Сет посміхнулася.

— На тій сосні?

— Так, — посміхнувся у відповідь Пол Ді. — Там сиділо десь із п'ятеро їх, і принаймні п'ятдесят курок.

— І Містер теж?

— Я його не одразу побачив. Довелося зробити ще кроків із двадцять. Він злетів з огорожі і сів на діжку.

— Він любив ту діжку, — сказала Сет і подумала: «Ні, тепер не зупинитись».

— Ага. Як трон. Знаєш, то я його з яйця дістав. Він би помер, якби не я. Курка уже пішла, і курчата, що вилупилися, побігли за нею. Лишилося одне яйце. Схоже було, що пусте, але я помітив, що воно ворухнулося, тож постукав, розбив, і звідти з'явився Містер на тремтячих ногах. Я спостерігав, як цей сучий син росте і ганяє всіх на дворі.

— Він завжди був непримиримий, — сказала Сет.

— Так, точно непримиримий. І кровожерливий, ще й злий. Тільки кривими ногами кивав. Гребінь у нього був великий, розміром з мій кулак, і такий червоний. Отож, сидів він на діжці і дивився на мене. Присягаюся, посміхався. З голови у мене не йшов Голлі. Я навіть не думав ні про що інше. Тільки про Голлі, а ще раніше про Сіксо, та коли побачив Містера, зрозумів, що і мене це стосується. Не лише вони. Я теж. Один збожеволів, інший зник, одного спалили, а я лизав залізо із руками, скрученими за спиною. Останні чоловіки з «Милого Дому».

Містер… Він здавався таким… вільним. Кращим за мене. Сильнішим, витривалішим. Сучий син навіть з яєчної шкаралупи самотужки вилізти не зміг, але він був королем, а я… — Пол Ді замовк і стиснув руки. Він довго їх так тримав, доки світ не заспокоївся і не відпустив його. — Містерові дозволили бути і лишатися тим, ким він був. Навіть якби його варили, то варили б півника на ім'я Містер. Але я б ніколи не зміг знову стати Полом Ді, живим чи мертвим. Учитель мене змінив. Я став чимось іншим, і це щось було менше за півника, що сидів на сонці на діжці.

Сет положила руку на його коліно і потерла.

Пол Ді лише почав, те, що він розказував, було лише початком, та її пальці на його коліні, м'які та заспокійливі, його зупинили. Досить. Досить. Якщо розказати більше, то вони обидва опиняться там, звідки немає шляху назад. Він лишить решту там, де воно і має лишатися: в тій бляшанці від тютюну, похованій в його грудях, де колись було червоне серце. Її кришка вже заіржавіла. І він тепер не заглядатиме під неї перед цією милою, сильною жінкою, бо якщо вона відчує слабкий запах того, що там є, йому стане соромно. І їй буде боляче дізнатися, що у нього не б'ється серце, червоне, як яскравий гребінець у Містера.

Сет терла і терла, притискаючи руку до робочого одягу і до кам'яних виступів, з яких складалися його коліна. Вона сподівалася, що його це заспокоїть, як і її. Немов тісто місила в напівтемряві ресторанної кухні. До того, як приходив кухар, вона стояла на клаптику вільного місця, не більше лавочки завдовжки, спиною до бідонів з молоком. Місила тісто. Місила, місила тісто. Немає нічого кращого, щоб почати серйозну денну працю з видавлювання минулого.

НАГОРІ ТАНЦЮВАЛА КОХАНА. Невеличкий подвійний крок, подвійний крок, новий крок, повільний крок, повільний крок і притоп.

Денвер сиділа на ліжку, посміхалася й імітувала музику.

Вона ніколи не бачила Кохану такою щасливою. Помітила, що пухкі губки молодої жінки відкрилися від насолоди. Цукор чи якісь новини, що вона почула від Денвер. Дівчина відчувала тепле випромінювання від шкіри Коханої, коли та слухала, як мама розказує про минуле. Але такої радості вона ніколи не бачила. Не минуло й десяти хвилин, відколи Кохана впала на підлогу, викотивши очі, здригаючись і хапаючись за горло. Та полежавши кілька секунд у ліжку Денвер, вона вже вскочила і заходилася танцювати.

— Де ти навчилася танцювати? — запитала її Денвер.

— Ніде. Дивись, як я роблю. — Кохана вперлася кулачками в стегна і перестрибнула з однієї босої ноги на іншу. Денвер розсміялася. — А тепер ти. Давай! — сказала кохана. — Ти теж так можеш.

Її чорна спідниця розліталася в різні боки.

Денвер похолола, підвівшись із ліжка. Знала, що вдвічі більша за Кохану, але злетіла, холодна і легка, немов сніжинка.

Кохана взяла Денвер за руку, іншу положила на плече дівчини. І вони почали танцювати. По колу, по колу в маленькій кімнаті, і Денвер сміялася, чи то від запаморочення, чи то від легкості і холоду. Заразливий сміх, який і Кохана підхопила. Двоє дівчат, пустотливі, як кошенята, крутилися туди-сюди, туди-сюди, доки втомлено не попадали на підлогу. Кохана відкинула голову на краєчок ліжка, відновлюючи дихання, і Денвер побачила кінчик того, що бачила цілком, коли Кохана роздягалася, готуючись спати. Не відриваючи від нього очей, вона прошепотіла:

— Чому ти називаєш себе Коханою?

Кохана заплющила очі.

— Бо в темряві мене зовуть Коханою.

Денвер підсунулася ближче.

— Як там? Де ти була раніше? Розкажеш?

— Темно, — відповіла Кохана. — Я там маленька. Ось така. — Вона підняла голову з ліжка, лягла на бік і скрутилася.

Денвер прикрила губи рукою.

— Тобі було холодно?

Кохана скрутилася ще більше і покачала головою.

— Жарко. Нічим дихати, немає місця, щоб повернутися.

— Бачиш когось?

— Багато. Цілий натовп людей. Деякі мертві.

— Бачиш Ісуса? Бебі Сагз?

— Не знаю. Не знаю їхніх імен. — Вона сіла.

— Розкажи, як ти туди потрапила?

— Я чекаю. Тоді іду мостом. Залишаюся там, у темряві, вдень, у темряві, вдень. Довгий час.

— І весь цей час ти на мосту?

— Ні. Згодом. Коли я вийшла.

— Навіщо ти повернулася?

Кохана посміхнулася:

— Побачити її обличчя.

— Мем? Сет?

— Так, Сет.

Денвер трохи образилася, що не вона була причиною повернення Коханої.

— Ти не пам'ятаєш, як ми разом гралися біля струмка?

— То було на мосту. Ти бачиш мене на мосту?

— Ні, біля струмка. Там, біля води в лісі.

— О, я була у воді. Бачила там діаманти. Могла до них доторкнутися.

— Що тебе зупинило?

— Вона мене лишила. Саму, — сказала Кохана. Вона підняла очі, зустрілася поглядом з Денвер і спохмурніла. Може. А може, й ні. Може, то так здавалося через малесенькі подряпини на чолі.

Денвер ковтнула.

— Ні, — попросила вона. — Ні. Не кидай нас, добре?

— Ні, ніколи. Я маю бути тут.

Раптом Денвер, що сиділа, підгорнувши ноги, нахилилася вперед і схопила Кохану за руку.

— Не кажи їй. Не розказуй мем, хто ти. Будь ласка, чуєш?

— Не наказуй мені, що робити. Ніколи не наказуй мені, що робити.

— Та я ж на твоєму боці, Кохана.

— Вона. Саме вона мені потрібна. Ти можеш іти, але її я маю лишити, — її очі стали неможливо великими, чорними, як нічне небо.

— Я нічого тобі не зробила. Нічим тебе не образила. Я ніколи нікого не образила, — сказала Денвер.

— Я теж. Я теж.

— Що ти робитимеш?

— Лишатимуся тут. Тут моє місце.

— Моє місце також тут.

— Тоді і ти лишайся, але ніколи не наказуй мені, що робити. Ніколи.

— Ми танцювали. Лише хвилину тому ми разом танцювали. Давай іще.

— Не хочу. — Кохана підвелася і лягла на ліжко.

Тиша розлетілася по стінах, як переполохані птахи. Нарешті Денвер почала дихати рівніше, заспокоївшись після погрози неминучої втрати.

— Розкажи, — попросила Кохана. — Розкажи, як Сет народила тебе в човні.

— Вона ніколи про це не розповідала, — зізналася Денвер.

— Розкажи.

Денвер залізла на ліжко і згорнула руки під фартухом. Відколи вони побачили на пеньку Кохану після карнавалу, вона жодного разу не навідалася у свою лісову кімнату, та й не пригадувала, що колись і була там аж до цієї відчайдушної миті. Не було там нічого такого, що б ця дівчина-сестра не давала їй з верхом: калатання серця, мрії, товариство, небезпеку, красу. Вона двічі ковтнула, щоб приготуватися до розповіді, щоб зібрати докупи всі ниточки, що почула за все своє життя, і сплести тенета для Коханої.

— У неї були добрі руки, каже вона. У білої дівчини, каже вона, були тонкі, слабкі руки, але добрі долоні. Каже, що одразу це помітила. Гадаю, що саме ці долоні і змусили її думати, що дівчина зможе перевезти нас обох через річку. Але не давав їй злякатися рот. Вона каже, що білим ніколи не можна довіряти. Невідомо, що вони можуть утнути. Кажуть одне, роблять інше. Але коли дивитися на рота, то можна зрозуміти. Вона каже, що дівчина плела нісенітницю, але навколо її рота не було нічого злого. Вона привела мем до цього навісу і розтерла їй ноги, це вже щось означало. І мем повірила, що дівчина її не кине. За біглого раба можна було отримати гроші, і вона не була впевнена, що цій Емі не потрібні гроші, бо вона ж увесь час повторювала про цей оксамит.

— Що таке оксамит?

— Тканина. Така м'якенька і товста.

— Розказуй далі.

— Отже, вона розтерла ноги мем, і ті ожили, і вона плакала, каже, бо тепер вони боліли. Але це змусило її повірити, що вони зможуть перебратися до бабусі Бебі Сагз і…

— Хто це?

— Я ж щойно сказала. Моя бабуся.

— Мати Сет?

— Ні. Батькова мати.

— Продовжуй.

— Там уже були інші. Мої брати і… маленька дівчинка. Вона послала їх уперед, щоб ті чекали у бабусі Сагз. Потрібно було трохи затриматись. І тут допомогла Емі.

Денвер замовкла і зітхнула. Саме цю частину історії вона любила. Вона підібралася зовсім близько до неї. А любила її тому, бо йшлося там лише про неї; але й ненавиділа її, бо почувалася, немов заборгувала, і тепер вона, Денвер, має розплачуватися. Але кому вона винна і чим платити, дівчина не розуміла. І тепер, коли дивилася на пильне та зголодніле обличчя Коханої, як та сприймала кожне слово, питала про колір речей та їх розмір, коли відчувала її бажання про все дізнатися, Денвер починала бачити те, про що говорила, а не лише чула: ось ця дев'ятнадцятирічна дівчина-рабиня — лише на рік старша за неї — іде через темний ліс до своїх дітей, які вже далеко. Вона втомилася, мабуть, перелякана, а може, і заблукала. Але найголовніше, що вона сама-самісінька, а в животі у неї дитина, про яку потрібно подбати. За нею, мабуть, гоняться собаки; а може, і зброя там є; і точно вже ті мохові зуби. Вночі вона не так боїться, бо і сама того ж кольору, але вдень кожен звук здається пострілом або тихим кроком мисливця.

Тепер Денвер це бачила і чула — завдяки Коханій. Відчувала те, що мала відчувати її мати. Бачила, як це мало бути. І чим пильніше придивлялася, чим більше дрібниць згадувала, тим більше подобалася Коханій. Тож вона передбачувала питання і вливала кров у ті уривки, якими ділилися мама з бабусею, і змушувала битися серце історії. Власне, монолог перетворився на діалог, бо дівчата лежали поруч, і Денвер колисала зацікавленість Коханої, немов коханець, що відчуває задоволення, піклуючись про свою кохану. Темна ковдра з двома жовтогарячими латочками була з ними, бо Кохана хотіла спати під нею. Тканина пахла травою і накривала, немов руками — неспокійними руками заклопотаних жінок, сухими, теплими, шорсткими. Денвер говорила, Кохана слухала, й обидві намагалися відтворити те, що сталося, саме так, як воно сталося, те, про що знала лише Сет, бо тільки вона пережила ці події і мала час, щоб переосмислити їх: тембр голосу Емі, її дихання, що нагадувало жар від багаття. Погоду, що швидко змінювалася на тих пагорбах, — прохолодна вночі, спекотна вдень, з раптовими туманами. Якою неспокійною була вона з білою дівчиною: неспокій народжувався з відчаю і підігрівався невловимим поглядом Емі та ніжністю її губ.

— Вам не можна блукати цими пагорбами, міс.

— Хто б говорив! Я тут у більшій безпеці, ніж ти. Якщо тебе спіймають, зітнуть голову. Не знаю, хто б за мною гнався, а от тебе точно вистежують. — Емі притиснула руки до підошов рабині. — Чия це дитина?

Сет не відповіла.

— Ти навіть не знаєш. Боже, поможи, — зітхнула Емі й похитала головою. — Боляче?

— Якщо торкнутися.

— Добре. Чим більше болить, тим краще. Ніщо не може зцілитися без болю, розумієш. Чому ти крутишся?

Сет підвелася на ліктях. Від довгого лежання на спині занило між лопатками. Від вогню в ногах і вогню в спині кидало в піт.

— Спина болить, — відповіла вона.

— Спина? Ну, дівчино, у тебе і болячок. Перевернись, я подивлюся.

Довелося докласти таких зусиль, що Сет мало не знудило, але на правий бік вона перевернулася. Емі розв'язала сукню і вигукнула «Боже, поможи», коли побачила. Сет вирішила, що все дуже погано, бо після звертання до Господа Емі довго мовчала. В цьому мовчанні враженої Емі відчувалася зміна. Спини Сет торкнулися пальці цих добрих рук. Сет чула дихання, але дівчина мовчала. Сет не могла поворухнутися. Лежати на животі чи спині вона була не в змозі, а щоб утримувати позицію на боку, доводилося впиратися ногами, і ті боліли. Нарешті Емі заговорила. І голос у неї був, немов уві сні.

— Це дерево, Лу. Черемшина. Бачиш, ось стовбур — червоний і розсічений, повний соку, а це гілки від нього відходять. У тебе ціла купа гілок. І листя є, і схоже, навіть квіти. Маленькі квіточки, і такі ж білі. На твоїй спині ціле дерево. Квітуче. Цікаво, що ж там собі думав Господь. Мене теж кілька разів сікли, але я такого і не пригадую. Ох, і злі руки в містера Бадді! Бив лише тому, що ти на нього подивилася… Точно кажу! Якось я на нього глянула, і він помітив і кинув у мене кочергою. Гадаю, він здогадався, про що я подумала.

Сет застогнала, і Емі обірвала спогади — пересунула ноги Сет так, щоб ізсунути вагу тіла, що лежало на вкритому листям камінні, з кісточок.

— Так краще? Боже, хіба можна так помирати? Ти тут помреш, розумієш? Нічого не можна зробити. Дякувати Творцю, що я на твоєму шляху трапилася, щоб не довелося тобі помирати в хащах. Натрапила б на змію, вона б тебе вкусила. Ведмідь би з'їв. Краще тобі, Лу, було лишатися там, де ти і була. Але по спині бачу, що ти там не витримала, ха-ха. Хто б не посадив це дерево, містера Бадді він точно переплюнув. Я рада, що не на твоєму місці. Ну, допомогти тобі я можу лише павутинням. Того, що тут є, не вистачить. Подивлюся назовні. Можна взяти мох, але там бувають жучки і багато чого іншого. Може, варто відкрити ці квіточки? Нехай гній витікає. Як гадаєш? Цікаво, що було у Бога на думці? Мабуть, ти щось накоїла. Не тікай звідси нікуди.

Сет чула, як вона наспівувала в кущах, збираючи павутиння. Вона зосередилася на тому мугиканні, бо щойно Емі вийшла, дитина почала крутитися. Непогане питання, думала вона. Що ж було у нього на думці? Емі лишила сукню розв'язаною, і Сет відчула порив вітру, який значно полегшив біль. Від полегшення став боліти менше і розпухлий язик. Емі повернулася з повними руками павутиння, з якого повитягувала здобич і розстелила на спині у Сет, примовляючи, що це все одно що ялинку на Різдво прикрашати.

— До нас приходила стара негритянка. Вона нічого не знала. Шила для місіс Бадді — навіть тонке мереживо, але зшити двох слів не могла. Вона нічого не знала, от як ти. Ти нічого не знаєш. От і помреш. Не я. Я дістануся до Бостона і куплю собі оксамиту. Кармінного. Ти ж про такий навіть і не чула, еге ж? Тепер ніколи і не почуєш. Та ти і не спала ніколи з сонцем на обличчі. Я кілька разів це робила. Я кормлю худобу ще до світанку, а спати лягаю, коли стемнішає. Та якось мене підвозили у фургоні, і я заснула. Спати, коли на твоє обличчя світить сонце, — найприємніше, що може бути. Двічі я це робила. Одного разу, коли була малою. Мене ніхто тоді не турбував. Іншого разу, там, у фургоні, це знову сталося, і курчата повтікали. Містер Бадді мене висік. Кентуккі — погане місце. Бостон — добре. Там жила моя мама до того, як її віддали містеру Бадді. Джо Натан каже, що містер Бадді — мій батько, але я йому не вірю. А ти?

Сет підтвердила, що і вона не вірить, що містер Бадді був батьком дівчини.

— А ти свого батька знаєш?

— Ні, — відповіла Сет.

— Я теж. Просто знаю, що це не він, — і вона підвелася, закінчивши роботу.

Сонце, від якого спалахувало її волосся, робило очі блідими. Розгойдуючись, дівчина заспівала:

Раптом вона перестала гойдатися і сіла, обхопивши коліна худими руками, обійнявши своїми добрими-добрими долонями лікті. Повільні очі зупинилися і встромилися в бруд під ногами.

— Це пісня моєї мами. Вона мене навчила.

Після пісні Емі сиділа тихо, потім повторила останній рядочок і підвелась, вийшла з-під навісу і трохи відійшла, щоб постояти, притулившись до молодого ясеня. Коли вона повернулася, сонце було уже в низині під ними, і вони були над ним, у блакитному світлі Кентуккі.

— Ти ще не померла, Лу? Лу?

— Ще ні.

— Можемо побитися об заклад. Якщо проживеш ніч, виживеш. — Емі поправила листя, щоб було зручніше, і опустилася на коліна, щоб іще раз розтерти розпухлі ноги. — Іще раз добряче потру, — сказала вона, а коли Сет втягнула повітря крізь зуби, зауважила: — Замовкни. Маєш тримати рота закритим.

Обережно, щоб не прикусити язика, Сет закусила губи і дозволила рукам рухатися в такт пісні «Гудуть бджоли тихо, гудуть низенько». Потім Емі відійшла до іншого краю навісу, сіла і, нахиливши голову до плеча, почала заплітати косу, сказавши:

— Не надумай помирати тут, біля мене вночі, чуєш? Не хочу бачити, як твоє огидне чорне обличчя на мене витріщається. Якщо помиратимеш, іди кудись, де я тебе не побачу, чуєш?

— Чую, — сказала Сет. — Зроблю, що можу, міс.

Сет не думала, що іще побачить щось у цьому світі, тож коли відчула, як стегно штовхнула нога, не одразу прокинулася, подумала, що то смерть. Вона сіла, задерев'яніла, затремтіла, Емі оглянула її вогку спину.

— Вигляд у тебе не кращий за диявола, — сказала Емі. — Але ніч пережила. Боже, поможи, Лу, ти пережила цю ніч. І це через мене. Я непогано доглядаю за хворими. Як гадаєш, зможеш іти?

— Усе одно потрібно злити воду.

— Подивимось, як ти підеш.

Вийшло не дуже добре, але цілком можливо, тож Сет пошкандибала, тримаючись спочатку за Емі, а тоді за молоде деревце.

— Це я зробила. Добре доглядаю за хворими, еге ж?

— Так, — погодилася Сет. — Добре.

— Потрібно йти із цього пагорба. Ходімо. Відведу тебе до річки. Тебе влаштує. А я піду до Пайка. Відвезе мене прямо до Бостону. Що це в тебе на сукні?

— Молоко.

— Ох, у тебе і вигляд.

Сет опустила очі на живіт, торкнулася його. Дитина померла. Сама вона ніч пережила, а от дитина померла. Якщо так, то тепер її ніщо не зупинить. Вона донесе молоко до своєї маленької дівчинки, навіть якщо доведеться плисти.

— Ти не зголодніла? — запитала Емі.

— Я поспішаю, міс.

— Гей! Повільніше. Хочеш черевики?

— Як?

— Я знаю, — сказала Емі і дійсно придумала.

Вона відірвала два шматки від шалі Сет, набила їх листям і обв'язала ноги, ні на мить не стуляючи при цьому рота.

— Скільки тобі, Лу? У мене вже чотири роки кров іде, але я дитини не понесла. Не можу стікати молоком, бо…

— Знаю, — кивнула Сет. — Ви прямуєте до Бостона.

Опівдні вони побачили річку, і дуже скоро підійшли так близько, що і почули. Ввечері вони вже змогли з неї напитися, якби захотіли. На небі з'явилися чотири зірки, коли вони знайшли не човника, щоб переправити Сет, не поромника, який би перевіз таких сумнівних пасажирів — нічого такого, — а справжнього човна, якого можна вкрасти. І мав той човен одне весло, безліч дірок і два пташиних гніздечка.

— От тобі і маєш, Лу. Ісус дивиться на тебе.

Сет поглянула на милю темної води, яку потрібно розтинати одним веслом, і вести поганого човна проти течії, що поспішала до Міссісіпі за сотні миль звідси. Вона здавалася домом, і дитині (яка таки не померла), мабуть, теж. Щойно Сет підійшла ближче до річки, у неї теж відійшли води, щоб приєднатися до хвиль. Від цього і від явних ознак скорих пологів вигнулася спина.

— Навіщо ти це робиш? — запитала Емі. — Чи у тебе в голові мозку немає? Негайно припини, Лу. Ти найдурніша на цьому світі. Лу! Лу!

Сет більше нічого не придумала, як залізти в човна. Вона чекала солодкого биття, що приходить за приступом болю. Впала на коліна і переповзла через борт. Човен захитався, і не встигла вона закинути на сидіння загорнуті в листя ноги, як її плоть розірвалася. Стікаючи потом під літніми зірками, вона розкинула ноги в різні боки, бо вже з'явилася голівка, як повідомила їй Емі, немов вона і сама цього не знала, немов то хруснула гілка горіха, немов то блискавка розірвала шкіряне небо.

Немовля застрягло. Обличчям догори, захлинаючись у материній крові. Емі припинила кликати Ісуса і почала лаяти його батька.

— Штовхай! — верещала Емі.

— Тягни, — шепотіла Сет.

І сильні руки вчетверте взялися до роботи, і саме вчасно, бо річна вода, просочуюсь крізь дірки, вже діставалася до стегон Сет. Вона завела одну руку за спину і вхопилася за мотузку, а Емі вчепилася в голівку. Коли над річкою з'явилася ніжка, вдарила човна і відштовхнула Сет, та зрозуміла, що все позаду, і дозволила собі ненадовго знепритомніти. Прийшовши до тями, вона не почула плачу, лише заохочувальне гукання Емі. Так довго нічого не відбувалося, і жінки вирішили, що втратили дитину. Раптом Сет знову вигнулася і викинула послід. І тоді дитинка захникала, і Сет глянула на неї. Від животика її тяглося двадцять дюймів пуповини, немовля тремтіло від вечірньої прохолоди. Емі загорнула його у свою спідницю, і дві мокрі жінки виповзли на берег, щоб подивитися, що ж там надумав Господь.

Спори папороті, що росла в низинах біля річки, потяглися до води сріблясто-блакитними стрічками, які й не побачиш, доки не опинишся поряд, не ляжеш прямо біля води, коли промені сонця уже низькі і виснажені. Дуже часто ці спори плутають з комахами, але це насіння, в якому спить ціле покоління, впевнене у своєму майбутньому. І на якусь мить дуже легко повірити, що кожне насіннячко його має — стане тим, що закладено в спорі, проживе свої дні так, як і заплановано. Але ця впевненість триває не довше миті; а це, мабуть, довше, ніж життя спори.

На березі річки в літній вечірній прохолоді під сріблясто-блакитною зливою боролися дві жінки. Вони не сподівалися зустрітися знову в цьому світі, але тієї миті вони про це і не думали. Але там, тієї літньої ночі, оточені папороттю, вони працювали разом, старанно і добре. Патруль розсміявся би, побачивши цих двох покинутих, двох беззаконних утікачів — рабиню і босу білу жінку з розпатланим волоссям, — що загортали десятихвилинне немовля в дрантя, яке служило їм одягом. Але поряд не трапилося ані патруля, ані пастора. Під ними чавкала вода. Ніщо їм не заважало. Тож вони робили свою справу старанно і добре.

Настали сутінки, і Емі повідомила, що має іти, що вона не хоче, аби серед білого дня її спіймали на людній ріці разом з утікачкою. Вона вимила в ріці руки й обличчя, встала і подивилася на сповиту дитину, прив'язану до грудей Сет.

— Вона ніколи не дізнається, хто я. Скажеш їй? Розкажеш, хто допоміг з'явитися на цей світ? — вона підняла голову і подивилася туди, де було сонце. — Краще скажи. Чуєш? Скажи, міс Емі Денвер. З Бостону.

Сет відчувала, що засинає, і сон той буде міцним. На самому краєчку, саме перед тим, як у нього зануритись, вона подумала:

— Як гарно. Денвер. Дуже гарно.

НАСТАВ ЧАС УСЕ облишити. До того як прийшов Пол Ді і сів на сходах ґанку, її підтримували слова, пошепки сказані у вітальні. Допомагали їй терпіти цнотливий дух; полірувати дитячі обличчя Говарда і Баглара і тримати їхні образи цілими, бо уві сні вона бачила лише частини їхніх тіл на дереві; ховати чоловіка в тіні, але там… десь. Тепер обличчя Голлі між пресом для масла та маслоробкою набрякло, збільшилося, заполонило її очі і викликало головний біль. Їй так захотілося відчути пальці Бебі Сагз, які вдавлювалися в потилицю, змінюючи її форму. Стара примовляла: «Облиш, Сет. Меч і щит. Облиш. Облиш. Облиш і те, й інше. Положи біля річки. Меч і щит. Не втручайся більше у війну. Облиш увесь цей безлад. Меч і щит». І під наполегливими пальцями, прислухаючись до тихого повчаючого голосу, вона так і зробила. Положила свої важкі ножі, якими захищалася від нещастя, розкаяння, жовчі і болю, відклала один за одним на берег, під яким бігла прозора вода.

Дев'ять років без пальців і голосу Бебі Сагз — це занадто. А слова, які прошепотіли у вітальні, — це замало. Вимазане маслом обличчя людини Бог не робить приємнішим, ніж потрібно: як збудована арка чи пошита сорочка. Потрібна якась церемонія, що звільнить. Сет вирішила піти до галявини, де колись танцювала Бебі Сагз у сонячному світлі.

До того як будинок номер сто двадцять чотири і всі в ньому замкнулися, до того як над ними опустилася завіса і відділила від усього світу, до того як він став іграшкою духів і перетворився на житло знервованих, сто двадцять четвертий був веселим і людним, тут Бебі Сагз, свята жінка, любила, застерігала, годувала, карала і заспокоювала. Де на плиті кипів не один, а два горщики, де лампа горіла всю ніч. Незнайомці тут відпочивали, а діти тим часом переміряли їхнє взуття. Тут лишали повідомлення, бо той, кому вони призначалися, одного дня обов'язково сюди б заглянув. Говорили тихо і по ділу, бо Бебі Сагз, свята, не схвалювала багатомовності. «Важливо знати, коли зупинитися», — казала вона. І: «Господь знає, коли зупинитися».

Саме перед № 124 злізла з фургона Сет з новонародженою дитинкою, прив'язаною до грудей, і вперше відчула щирі обійми своєї свекрухи, яка дісталася самого Цинциннаті. Яка наважилася на це, бо життя рабині «забрало у неї ноги, спину, голову, очі, руки, нирки, лоно і язик», і не лишилося нічого, як жити серцем, — яке вона одразу ж і змусила працювати. Не дозволивши жодного почесного титулу перед своїм іменем, вона проте дозволила невеличке ласкаве прізвисько; вона стала відлученим від церкви пастором, який ходив до своїх парафіян і відкривав своє велике серце тим, хто міг ним скористатися. Взимку і восени вона несла його до африканської церкви методистів і баптистів, святості і освячених, до церкви спасителя і визволених. Незвана, без сутани, непомазана, вона дозволяла своєму великому серцю битися в їх присутності. Коли наступала тепла пора, Бебі Сагз, свята, ходила за кожним чорним чоловіком, жінкою або дитиною, які змогли пережити, і несла своє велике серце на галявину — розчищене від дерев незрозуміло для чого місце далеко в лісі, до якого вела стежка, відома лише оленям і тому, хто розчистив цю галявину. Щосуботи опівдні, в розпал спеки вона сідала на галявині, а люди чекали серед дерев.

Розташувавшись на великому пласкому камені, Бебі Сагз схиляла голову і мовчки молилася. Люди серед дерев стежили за нею. Коли вона опускала свою палицю, вони розуміли, що вона готова. Тоді вона кричала: «Нехай діти прийдуть!», і вони вибігали до неї з-поза дерев.

— Нехай ваші матері почують, як ви смієтеся, — казала вона їм, і ліс дзвенів. Дорослі дивилися на них і не могли стримати усмішки.

Тоді:

— Нехай вийдуть дорослі чоловіки, — кричала вона.

Вони по одному виступали з-поза дзвінких дерев.

— Нехай ваші дружини і чоловіки побачать, як ви танцюєте, — казала вона їм, і земля здригалася під їхніми ногами.

Нарешті вона визивала жінок.

— Плачте, — наказувала їм. — За всіх живих і мертвих. Просто плачте.

І не ховаючи очей, жінки заливалися сльозами.

Отак усе і починалося: сміх дітей, танцюючі чоловіки, ридаючі жінки, а тоді все змішувалося. Жінки переставали плакати і починали танцювати; чоловіки сідали на землю і плакали; діти танцювали, жінки сміялися, діти плакали, доки, втомлені і виснажені, усі не падали на галявину, мокрі, хапаючи ротом повітря. І тоді, в тиші, Бебі Сагз, свята, віддавала їм своє велике серце.

Вона не казала їм очиститися або йти і не грішити. Не казала, що вони благословенні землею, її успадкованою лагідністю чи розкішною чистотою.

Вона казала, що єдина милість, яку вони можуть отримати, — це милість, яку вони можуть уявити. Якщо вони її не бачать, то і не матимуть.

— Ось, — казала вона, — на цьому самому місці, ми є плоттю; плоттю, що ридає, сміється; плоттю, що танцює в траві босоніж. Любіть її. Любіть щосили. Там вашу плоть не люблять. Зневажають її. Не люблять ваші очі; воліють скоріше їх забрати. Не люблять і шкіру на вашій спині. Воліють здерти її. І, люди мої, вони не люблять ваших рук. Вони їх лише використовують, зв'язують, викручують, відрубають, лишають пустими. Любіть ваші руки! Любіть їх. Піднімайте їх і цілуйте. Торкайтеся ними інших, голубте своє обличчя, бо його вони теж не люблять. Ви маєте його любити, ви! І рота вашого вони не люблять. Там вони бачать його розірваним і прагнуть розірвати знову і знову. Те, що з нього вилітає, вони не слухають. Ваші крики не досягають їхніх вух. Те, що ви кладете до нього, аби годувати своє тіло, вони вихоплюють і дають замість цього об’їдки. Ні, вони не люблять вашого рота. Ви маєте його любити. Це саме та плоть, про яку я тут кажу. Плоть, яку потрібно любити. Ноги, яким потрібно відпочивати і танцювати; спини, які потрібно підтримувати; плечі, яким потрібні руки, сильні руки, про які я вам кажу. О, люди мої, там, почуйте мене, не люблять ваші шиї без ярма, випрямлені. Тож любіть свою шию; торкайтеся її руками, прикрашайте її, голубте її, тримайте прямо. І усі ваші внутрішні органи вони б радше віддали свиням, тож їх ви також маєте любити. Темна, темна печінка — любіть її, любіть її, биття серця, любіть і його також. Більше, ніж очі або ноги. Більше, ніж легені, якими ви ще вдихнете свіжого повітря. Більше, ніж лоно, що виношує життя, ніж статеві органи, що народжують життя, почуйте мене, любіть ваше серце. Бо це ваша нагорода.

Більше вона нічого не казала, піднімалася і танцювала, припадаючи на кульгаву ногу, те, що хотіло сказати її серце, а люди відкривали рота і наспівували замість музики. Тримали довгі ноти, утворюючи чотиритактну гармонію, ідеальну для того, щоб щиро любити свою плоть.

Зараз Сет хотілося там опинитися. Принаймні прислухатися до того місця, що колись бриніло піснями. А якщо вийде, то й отримати відповідь від померлої матері свого чоловіка, що тепер їй робити зі своїми мечем і щитом, господи Ісусе, тепер, через дев'ять років після того, як Бебі Сагз, свята, виявилася брехухою, відмовилася від свого великого серця, лягла на ліжко у вітальні і почала цікавитися лише кольорами, більше нічим.

— Ці білі забрали все, що я мала, про що мріяла, — казала вона. — Обірвали струни мого серця. Немає у світі гіршого нещастя за білих.

№ 124 замкнувся і змирився зі злобою духів. Лампа більше не світилася вночі, сусіди не заходили. Не велося більше розмов за вечерею. Не було босих дітей, що гралися зі взуттям незнайомців. Бебі Сагз, свята, вірила у свою брехню. І не було милості — уявної чи справжньої — не було сонячних танців на галявині, які б це змінили. Її віра, її любов, її уява і велике старе серце почали виснажуватися через двадцять вісім днів після того, як приїхала її невістка.

Але саме на ту галявину і хотіла потрапити Сет — щоб віддати належне Голлі. До того як зміниться світло, доки це ще було зелене благословенне місце, яке вона пам'ятала: в серпанку, що здіймався від рослин, у гнилому запаху ягід.

Вона накинула шаль, наказала Денвер і Коханій зробити те саме. І в неділю вранці вони пішли туди втрьох. Сет йшла першою, дівчата тупотіли за нею, навколо не було ані душі.

У лісі вона не одразу знайшла стежку, бо тепер тут часто влаштовували відпочинок для мешканців міста зі столами, що ломилися від їжі, банджо і наметами. Від старої стежки лишився ледь помітний слід, але над нею і досі схилялися каштани і скидали свої плоди в траву.

Вона зробила все, що могла, але Сет і досі звинувачувала себе у хворобі Бебі Сагз. Скільки б Бебі не заперечувала, Сет усе одно знала, що горе прийшло у сто двадцять четвертий тоді, коли вона зіскочила з фургона з дівчинкою, прив'язаною до грудей, у спідньому білої дівчини, що шукала Бостон.

Ідучи перед двома дівчатами по яскраво-зеленому коридору з дубів і каштанів, Сет вкрилася таким же потом, як і тоді, коли прокинулася серед бруду на березі Огайо.

Емі не було. Сет була самотньою і слабкою, але живою, як і її дитина. Вона спустилася до річки і вдивилася в сяючу воду. Вдалечині плив пліт, але вона не могла розібрати, чи білі на них, чи чорні. Її почало лихоманити, і вона подякувала Богу, бо тепер її дитинка точно не змерзне. Коли пліт наблизився, вона зробила кілька кроків уперед і опинилася перед трьома чорними рибалками — двома хлопчиками і старшим чоловіком. Зупинилася і почекала, доки до неї звернуться. Один з хлопчиків показав на неї рукою, і чоловік озирнувся через плече, — на мить, бо і цього вистачило, щоб усе про неї дізнатися.

Вони довго мовчали. А тоді чоловік запитав:

— Хочеш на інший бік?

— Так, сер, — відповіла Сет.

— Хтось знає, що ти прийдеш?

— Так, сер.

Він знову поглянув на неї і кивнув на камінь, що стирчав з плоту, як нижня губа. Сет підійшла до нього і сіла. Камінь поглинав сонячні промені, але навіть і близько не був таким гарячим, як вона. Занадто втомлена, щоб рухатись, вона там і лишилася, задрімавши на сонці. З неї котився піт і заливав дитину. Мабуть, вона так і заснула, сидячи, бо коли розплющила очі, перед нею стояв чоловік з паруючим шматком підсмаженого в'юна в руках. Дотягтися до нього було важко, більше хотілося понюхати, аніж з'їсти. Вона попросила води, і він зачерпнув трохи глечиком з Огайо. Сет випила всю і попросила ще. В голові знову дзвеніло, та вона і думати не хотіла, що пройшла весь цей шлях, стільки витерпіла, щоб померти не на тому березі річки.

Чоловік глянув на її розчервоніле обличчя і покликав одного з хлопчиків.

— Зніми пальто, — наказав йому.

— Сер?

— Ти мене чув.

Хлопець зняв пальто і захникав:

— Що ви робитимете? Що мені тепер носити?

Чоловік відв'язав дитину від її грудей і загорнув

у пальто, зав'язавши рукава.

— Що я носитиму?

Старий зітхнув і, помовчавши, сказав:

— Хочеш його повернути? Ну то спробуй зняти з дитини. Положи її голою на траву, а сам надягай це пальто. І якщо зможеш це зробити, то іди геть і ніколи не повертайся.

Хлопець опустив очі і повернувся до іншого. З в'юном у руці і дитиною біля ніг, Сет знову задрімала. В роті пересохло, піт котився градом. Настав вечір і чоловік торкнувся її плеча.

На відміну від того, що вона очікувала, вони пливли річкою угору, далеко від човна, якого знайшла Емі. Саме тоді, коли вона вже вирішила, що її везуть назад у Кентуккі, чоловік повернув пліт і стрілою перетнув Огайо. Він допоміг їй вийти на крутий берег, а хлопчик без пальто ніс дитину, яка тепер це пальто носила. Чоловік привів її до вкритої гілками хатини з земляною підлогою.

— Чекай тут. Сюди прийдуть. Не рухайся. Вони тебе знайдуть.

— Дякую, — сказала вона. — Якби ж то я знала ваше ім'я, щоб вас не забути.

— Стемп, — відповів він. — Стемп Пейд. Бережи дитину, чуєш?

— Чую, чую, — сказала вона, а сама нічого вже не чула.

Через кілька годин побачила жінку, хоча і не чула, як та підійшла. Низенька молода жінка з мішком привіталася.

— Побачила знак уже давно, — сказала вона. — Але швидше прийти не могла.

— Який знак? — запитала Сет.

— Стемп лишає двері відчиненими, коли когось перевозить. Прив'язує білу ганчірку на стовпі, якщо з дитиною.

Вона опустилася на коліна і висипала те, що було в мішку.

— Мене звуть Елла, — сказала вона, положивши перед Сет вовняну ковдру, бавовняну тканину, дві печені солодкі картоплі і пару чоловічих черевиків. — Мій чоловік Джон там, на стежці. Ти куди ідеш?

Сет розказала їй про Бебі Сагз, куди відправила трьох своїх дітей.

Елла відірвала від тканини стрічку і перев'язала дитині пуповину, прислухаючись до дірок — до того, чого втікачі не кажуть, про що не питають. Вислуховувала неназваних, не згаданих людей, що лишилися. Витрусила з чоловічих черевиків камінці і спробувала натягти їх на ноги Сет. Не налізли. Вони з жалем розрізали їх по п'ятці: шкода було псувати таку цінну річ. Сет надягла пальто хлопчика, не наважуючись запитати, чи не чули тут про дітей.

— Вони пробралися, — сказала Елла. — Частину тієї партії перевозив Стемп. Лишив їх на Блустоун-роуд. Це недалеко звідси.

Сет не знала, що і робити, такою вдячною вона почувалася, тож вона почистила картоплину, з'їла, сплюнула і урочисто з'їла ще одну.

— Вони радітимуть, коли тебе побачать, — продовжила Елла. — Коли ця народилася?

— Учора, — відповіла Сет, стираючи піт з підборіддя. — Сподіваюся, і вона виживе.

Елла подивилася на крихітне брудне обличчя, що виглядало з вовняної ковдри, і похитала головою.

— Важко сказати. Якби мене запитали, я б відповіла: «Не люби нікого», — і ніби щоб пом'якшити різкість своїх слів, посміхнулася Сет: — Сама народила?

— Ні. Біла дівчина допомогла.

— Тоді нам краще рушати.

Бебі Сагз поцілувала її в губи і відмовилася пустити до дітей. Вони сплять, сказала жінка, а у Сет вигляд просто жахливий, щоб будити їх посеред ночі. Вона взяла новонароджену і передала її молодій жінці в очіпку, наказавши не мити немовляті очі, доки не отримає сечу її матері.

— Вона вже плакала? — запитала Бебі.

— Трохи.

Вона провела Сет у вітальню і при світлі спиртівки вимила її, частина за частиною, починаючи з обличчя. А тоді, чекаючи, доки нагріється іще вода, сіла поруч і продовжила шити сіру ковдру. Сет задрімала і проснулася помити руки. Після кожного купання Бебі накривала її ковдрою і ставила на плиту інший горщик з водою. Розриваючи простирадла, зшиваючи сіру бавовну, вона спостерігала за жінкою в очіпку, яка наглядала за дитиною і плакала над їжею. Коли вимили ноги Сет, Бебі оглянула її ступні і легенько їх промокнула. Помила між ногами, нагрівши два горщики води, і перев'язала живіт і промежину простирадлами. Нарешті повернулася до невпізнанних ступень.

— Відчуваєш?

— Що відчуваю? — запитала Сет.

— Нічого. Піднімайся.

Вона допомогла Сет перейти в крісло-гойдалку й опустила її ноги у відро із солоною водою і ялівцем. Так Сет і провела решту ночі. Скоринку на сосках Бебі розм'якшила салом, а тоді змила. На світанку мовчазна дитина прокинулася і напилася материнського молока.

— Молися Богу, що все закінчилося так добре, — сказала Бебі. — Коли закінчиш, поклич мене.

Бебі Сагз уже повернулася йти, аж раптом помітила на простирадлі щось темне. Вона нахмурилася і придивилася до невістки, яка схилилася над немовлям. На ковдрі, що вкривала плечі Сет, розцвіли троянди крові. Бебі Сагз прикрила рота рукою. Коли годування скінчилося, і дитинка заснула — з напівзаплющеними очима, посмоктуючи язичка уві сні, — старша жінка без зайвих слів змастила розквітлу спину і приколола до спини сукні м'якеньку тканину, складену вдвічі.

Усе це було іще не справжнім. Іще ні. Але коли її сонні хлопчики спустилися, коли принесли дівчинку, що вже повзала, то вже було неважливо, справжнє чи ні. Сет лежала в ліжку під, біля, над, серед, та найголовніше з усіма ними. Маленька дівчинка плюнула прямо в обличчя Сет, і та так голосно розсміялася від задоволення, що маля, яке вже повзало, заблимало очима. Баглар і Говард гралися з її спотвореними очима, підбиваючи один одного торкнутися їх першим. Вона не переставала їх цілувати. Цілувала шию і потилицю, маківки і долоньки, та коли вона задерла сорочечки, щоб поцілувати тугі круглі животики, хлопці вирішили, що з них досить. Вона зупинилася ще й тому, що вони сказали:

— Татко приїхав?

Вона не плакала. Сказала: «Скоро» і посміхнулася, щоб вони думали, що очі у неї сяють тільки від любові. Через деякий час Сет дозволила Бебі Сагз відігнати хлопців і надягла сіру бавовняну сукню, яку свекруха почала шити вночі. Нарешті вона відкинулася і заколисала на руках дівчинку, що вже повзала. Обхопила лівий сосок двома пальцями правої руки, і дитинка відкрила ротика. Вони обидві були вдома.

Увійшла Бебі Сагз і посміялася з них, розказала Сет, якою сильною була дівчинка, якою розумною, уже навчилася повзати. Потім підібрала жмут лахміття, що колись було одягом Сет.

— Нічого з цього не варто лишати, — сказала вона.

Сет підняла очі.

— Стривайте, — зупинила свекруху. — Подивіться, чи не лишилося чогось у нижній спідниці?

Бебі Сагз помацала пальцями зіпсовану тканину і відчула щось схоже на камінці. Передала Сет.

— Прощальний подарунок?

— Весільний подарунок.

— Добре було б, якби до них і жениха додали. — Бебі опустила очі на руки. — Як гадаєш, що з ним трапилося?

— Не знаю, — відповіла Сет. — Його не було там, де ми мали зустрітися. Я мусила йти. Мусила. — Сет зазирнула в сонні очі дівчинки, що смоктала груди, і перевела погляд на обличчя Бебі Сагз. — Він зможе. Якщо мені вдалося, то Голлі точно зможе.

— Ну, тоді надінь оце. Може, вони освітлюватимуть його шлях.

Вона була переконана, що син помер, але передала камінці Сет.

— Мені потрібно проколоти вуха.

— Я проколю, — сказала Бебі Сагз. — Скоро ти до них звикнеш.

Сет помахала сережками, щоб розважити дівчинку, що вже повзала, а та знову і знову тягнулася до них.

На галявині Сет знайшла старий молитовний камінь Бебі і згадала запах листя, що мерехтіло на сонці, тупотіння ніг і крики, від яких з дерев падали каштани. Під захистом серця Бебі Сагз люди давали почуттям волю.

Сет тоді провела вже двадцять вісім днів — цілий місячний місяць вільного життя. Від чистої прозорої слини, якою дівчинка влучила в її обличчя до масної крові минуло двадцять вісім днів. Дні зцілення, легкості і справжніх розмов. Дні товариства: вона познайомилася із сорока чи п'ятдесятьма іншими неграми, вивчила їхні імена, погляди, звички; дізналася, де вони були і що робили; відчула їхні радості і смуток як свої, і від цього стало легше. Одна жінка навчила її читати, інша — гаптувати. І всі вчили, що то воно таке — прокидатися на світанку і вирішувати, що робити вдень. Так вона і пережила очікування Голлі. Потроху, і в будинку № 124, і на галявині, вона віднайшла право на себе. Одна річ — звільнитися, і зовсім інша — відновити право на вільну себе.

Тепер вона сиділа на камені Бебі Сагз, а Денвер з Коханою дивилися на неї з-поза дерев. Ніколи не дочекається вона того дня, коли Голлі постукає в двері. Не знати цього було важко, але знати — іще важче.

Лише пальці, подумала вона. Дозволь мені знову відчути твої пальці на шиї, і я все відпущу. Сет нахилила голову і відчула їх. Тепер дотик був легшим, немов пір'ячко пролетіло, але то, безсумнівно, були ті ніжні пальці. Довелося трохи розслабитись, щоб полегшити їм роботу, таким легким був той дотик, майже дитячим, скоріше поцілунок пальців, а не розтирання м'язів. Але і за це вона була вдячна; далека любов Бебі Сагз дорівнювала будь-якій близькій любові. Бажання, не кажучи вже про наміри задовольнити свою потребу вистачило, щоб підняти дух до таких висот, коли можна було б зробити наступний крок: попросити поради, попитатися, як жити далі з мозком, жадібним до тих новин, які нікого не зроблять щасливими в цьому світі.

Вона розуміла, що Пол Ді вже щось приніс у її життя — щось, чому вона хотіла довіритися, але боялася. Тепер він додав іще більше: нові образи і старі спогади, які розривали її серце. Порожнє місце незнання про Голлі — місце, іноді забарвлене справедливим обуренням через його можливе боягузтво, дурість або просто невдачу, — це порожнє місце неясних новин тепер сповнилося новеньким смутком, і хто знає, скільки його було ще попереду. Багато років тому — коли № 124 був іще живим, — у неї всюди були подруги і друзі, з якими можна було поділитися горем. Тепер не було нікого, бо ніхто не наважувався прийти в дім, де жив привид, а вона відповідала на їхній осуд непохитною гордістю ображеної. Але тепер вона мала з ким розділити це горе. Він вигнав духа геть того ж дня, коли з'явився в домі, і відтоді привиду і чути не було. Благословення. Але його місце посіла інша примара: обличчя Голлі, вимазане маслом і маслоробка; його власний рот, повний заліза, і тільки Богові відомо, що іще він міг розказати, якби захотів.

Пальці, що торкалися шиї, стали сильнішими, сміливішими, немов Бебі Сагз набралася сили. Великі пальці вона притиснула до потилиці, іншими погладжувала збоку. Міцніше, міцніше, пальці повільно рухалися вздовж хребта, описуючи кола. Сет навіть не злякалася, а здивувалася, коли зрозуміла, що її душать. Принаймні, так їй здалося. В будь-якому разі, пальці Бебі Сагз так здавили шию, що дихати було неможливо. Підскочивши з кам'яного трону, вона вхопилася за руки, яких не було. Коли до неї підбігла Денвер, а за нею Кохана, ноги вже не втримали Сет.

— Мем! Мем! — кричала Денвер. — Мамо! — І перевернула матір на спину.

Пальці її відпустили, і Сет великими ковтками хапала повітря, доки не впізнала обличчя дочки, що схилилася над нею, а поруч із нею Кохану.

— Усе гаразд?

— Хтось мене душив, — сказала Сет.

— Хто?

Сет потерла шию і спробувала сісти.

— Гадаю, бабуся Бебі. Я попросила її потерти мені шию, як вона це колись робила, і все було добре, а тоді вона просто збожеволіла.

— Вона б такого не зробила, мем. Бабуся Бебі? Ні.

— Допоможи мені вийти звідси.

— Поглянь. — Кохана показала на шию Сет.

— Що там? Що ти бачиш? — запитала Сет.

— Синці, — відповіла Денвер.

— На моїй шиї?

— Ось, — сказала Кохана. — А ще тут і тут.

Вона простягла руку і торкнулася темних плям, що наливалися кров'ю і ставали темнішими за шкіру на шиї. Пальці у Коханої були надзвичайно холодними.

— Тут нічим не допоможеш, — зітхнула Денвер, але Кохана уже нахилилася вперед, погладжуючи руками вологу шкіру, що була на дотик як замша, а вигляд мала як у тафти.

Сет застогнала. Пальці у дівчини були такими холодними і вправними. Заплутане, нещасливе приватне життя Сет трохи відступило, пом'якшало, і жінці здалося, що проблиск щастя, який вона вбачила в мерехтливих тінях дорогою на карнавал, цілком можливий, якщо вона приборкає новини, якими Пол Ді поділився і які лишив при собі. Не вмиратиме, не падатиме і не плакатиме щоразу, коли перед очима постане ненависний образ. Не збожеволіє, як подруга Бебі Сагз, молода жінка в очіпку, в тарілці якої завжди було повно сліз. Як тітка Філіс, що спала з розплющеними очима. Як Джексон Тілл, що спав під ліжком. Вона просто хотіла жити далі. Як може. Разом із дочкою в домі з привидом у неї це непогано виходило. Чому ж тепер, коли замість привиду з'явився Пол Ді, вона не витримала? Чому боялася? Навіщо шукала Бебі Сагз? Найгірше лишилося позаду, чи не так? Один раз вона вже вижила, еге ж? Із привидом у домі вона могла витримати, діяти, щось вирішувати. Тепер лише натяк на те, що сталося з Голлі, і вона заметалася, немов кроленя, яке шукає мамку.

Пальці у Коханої були божественні. Їхній дотик і можливість знову дихати прогнали біль. Сет відчула спокій, за яким сюди і прийшла.

«Ото ми, мабуть, видовище», — подумала вона і заплющила очі, щоб побачити: три жінки посеред галявини біля каменю, де любила сидіти Бебі Сагз, свята. Одна сидить, підставивши горло добрим рукам однієї з двох, що стоять перед нею на колінах.

Денвер спостерігала за обличчями двох інших. Кохана не зводила очей зі своїх пальців, і їй, мабуть, подобалося те, що вона бачила, бо вона нахилилася і поцілувала ніжну шкіру під підборіддям Сет.

Якийсь час вони так і лишалися, бо ані Денвер, ані Сет не знали, як не робити: як зупинитися і як не насолоджуватися виглядом і дотиком губ, що цілували і цілували. Тоді Сет, ухопившись за волосся Коханої і блимаючи очима, відсунулася. Пізніше вона була переконана, що зробила це, бо подих дівчини був наче запах молока. Вона нахмурилася і суворо сказала Коханій:

— Ти вже занадто доросла для цього.

Перевела погляд на Денвер і, побачивши, що паніка дуже скоро перетвориться на щось інше, квапливо встала, розбивши картинку на шматочки.

— Нуж-бо! Піднімайтеся! — помахала вона дівчатам.

І лишали вони галявину точнісінько так, як і прийшли: Сет попереду, дівчата позаду. Мовчки, як і раніше, але тепер мовчання було зовсім іншим. Сет розхвилювалася, не через поцілунок, а через те, що було до нього, коли їй було так добре відчувати, як під пальцями Коханої зникає біль, ці пальці, які вона кохала, і ті, що заспокоювали її, доки не почали душити, дещо їй нагадали, але воно не втрималося в пам'яті. Але одне вона знала точно, Бебі Сагз її не душила, як їй здалося спочатку. Денвер має рацію, і в затінку дерев з ясною головою — подалі від чарів галявини — Сет пригадала дотик пальців, які знала краще за свої. Вони вимили її, частина за частиною, перев'язали промежину, причесали волосся, змастили соски, зшили їй одяг, вимили ноги, змазали спину і кидали все, що робили, аби розтерти потилицю Сет, особливо в перші дні, коли вона часто падала духом під тягарем усього, що пам'ятала і що не пам'ятала: вчитель, що писав чорнилом, яке вона сама і зробила, доки його племінники бавилися з нею; обличчя жінки у фетровому капелюсі, коли вона впала в полі. Серед усіх рук у світі впізнала б вона руки Бебі Сагз, як і добрі руки білої дівчини, що шукала оксамит. Але вісімнадцять років прожила вона в домі, повному дотиків з іншого світу. Саме ці пальці і відчула вона на своїй потилиці. Може, саме туди і перебрався дух? Може, після того як Пол Ді вигнав його з будинку № 124, той оселився на галявині? Слушно.

Тепер вона не дивувалася, чому вирішила взяти з собою Денвер і Кохану, — вона вчинила імпульсивно, але то було неясне бажання, щоб її захистили. І дівчата її врятували. Кохана так розхвилювалася, що поводилася, немов дворічна дитина.

Немов невиразний запах диму, що лишився після того, як згас вогонь від вітерцю, що повіяв з вікна, розвіялася і підозра, що дотик дівчини був таким самим, як і дотик дитини-привиду. Лишилася слабка тривога, втім, недостатньо сильна, щоб вона не помітила бажання, що наливалося в ній зараз: вона жадала Пола Ді. Байдуже, що він казав і знав, вона хотіла, аби він лишився в її житті. І хотіла вона цього більше, ніж зберігати пам'ять про Голлі, саме це рішення і пішла шукати на галявину, і знайшла. Довіра і спогади, так, і вона повірила, що це можливо, коли він обіймав її біля плити. Його вага і стан, справжня борода, вигнута спина, вправні руки. Очі, що чекали. Неймовірна людська сила. Його розум знав її думки. І стерпіти її історію було просто, бо вона і йому належала. Її можна було розказувати, удосконалювати і розказувати знову. Те, чого вони не знали одне про одного, — те, що ніколи не втілювали в слова, — все це прийде з часом: як у нього в роті опинилося залізо, якою була ідеальна смерть її дитини, що вже добре повзала.

Їй хотілося повернутися — і якнайшвидше. Знайти цим лінивим дівчатам якусь роботу, щоб зайняти голови, в яких крутилася безліч запитань. Вони квапилися зеленим коридором, уже значно прохолоднішим, бо сонце пересунулося, і раптом їй спало на думку, що ці двоє схожі, немов сестри. Вона з подивом зрозуміла, що обидві слухняні і цілком надійні. Сет розуміла Денвер. Самотність зробила її потайливою, відлюдкуватою. Роки життя з привидом так її притупили, що й повірити не можна, і загострили так, що, знову ж таки, і повірити не можна. В результаті Сет отримала боязку, але дуже вперту дочку, заради якої і померти була готова. Про іншу, Кохану, вона знала менше, майже нічого, крім того, що не було такого, що б та не зробила заради Сет, і що їм з Денвер подобалося товариство одна одної. Тепер їй здавалося, що вона розуміє чому. Вони гармонічно демонстрували і сприймали почуття. Те, що одна віддавала, інша залюбки брала. Вони трималися поза деревами, що оточували галявину, а тоді кинулися до неї із зойками і поцілунками, коли Сет удавилася, — саме так вона все собі і пояснила, бо не помітила ані суперництва між двома дівчатами, ані переваги однієї над іншою. В голові була лише вечеря, яку вона хотіла приготувати для Пола Ді, — щось складне, що потрібно приготувати саме так, — аби відсвяткувати новіше, сильніше життя з люблячим чоловіком. Маленькі картопельки, підсмажені до золотавого кольору з усіх боків, щиро приправлені перцем; молода квасоля в стручках, здобрена лимонною цедрою; жовтий гарбуз, збризнутий оцтом і присипаний цукром. Може, кукурудза, зрізана з качана і підсмажена з зеленою цибулею і маслом. Навіть хліб на дріжджах.

Подумки вона обшукала всю кухню ще до того, як до неї потрапила, і голова була так зайнята рецептами, що вона не одразу помітила під білими сходами дерев'яну діжку з Полом Ді в ній. Вона посміхнулася йому, і він посміхнувся у відповідь.

— Схоже, літо скінчилося.

— Ходи сюди.

— Ага. Дівчата йдуть слідом.

— Я нікого не чую.

— Я маю братися за вечерю, Поле Ді.

— Я теж. — Він підвівся і не дав їй і кроку зробити, тримаючи у своїх руках. Її сукня швидко намокла. Його рот опинився біля її вуха. Її підборіддя торкалося його плеча. — Що готуватимеш?

— Думала, квасолю.

— О, так.

— Підсмажити кукурудзу?

— Так.

Навіть і питання не виникло, чи зможе вона все зробити. Як того дня, коли вона приїхала до будинку № 124 — була впевнена, що молока вистачить на всіх.

Кохана увійшла через двері, і вони мали почути її кроки, але не почули.

Подихи і бурмотіння, подихи і бурмотіння. Кохана почула їх, щойно за нею грюкнули двері. Вона підстрибнула від різкого звуку і повернула голову на шепіт, що лунав з комірчини за білими сходами. Вона зробила крок і мало не розплакалася. Вона була вже так близько, а тоді іще ближче. І це було набагато краще, ніж гнів, який охоплював її, коли Сет робила чи думала щось, що не стосувалося неї. Вона могла винести довгі години — дев'ять чи десять щодня, крім вихідного, — коли Сет не було вдома. Могла винести навіть ночі, коли вона була так близько, але побачити її не можна було — лежала поруч із ним за стінами і дверима. Але тепер — навіть білий день, на який так розраховувала Кохана, яким привчила себе задовольнятися, скоротився, зменшився від того, що Сет приділяла увагу іншим речам. Переважно йому. Тому, хто сказав їй щось таке, що змусило її бігти в ліс і розмовляти з собою на камені. Тому, хто вночі ховав її за дверима. І хто обіймав її зараз, пошепки розказуючи їй щось за сходами, після того як Кохана врятувала її шию, а тепер готова була і сама задушити цю жінку.

Кохана обернулася і вийшла. Денвер іще не підійшла або чекала десь на вулиці. Кохана пішла її шукати, зупинившись, щоб подивитися, як пташка-кардинал стрибає з гілки на гілку. Стежила очима за кривавою плямою серед листя, доки не загубила її, і тільки тоді пішла назад, прагнучи побачити ще раз.

Нарешті вона повернулася і побігла крізь ліс до струмка. Стала біля самої води і дивилася на своє відображення. Коли поруч з тим з'явилося обличчя Денвер, дівчата глянули одна на одну у воді.

— Ти це зробила, я бачила, — сказала Денвер.

— Що?

— Я бачила твоє обличчя. Ти змусила її задихатися.

— Я цього не робила.

— Ти казала, що любиш її.

— Я допомогла, хіба не так? Хіба я не вилікувала її шию?

— Згодом. Після того як мало не задушила.

— Я цілувала її шию. Я її не душила. Її душило залізне коло.

— Я тебе бачила. — Денвер схопила Кохану за руку.

— Обережніше, дівчино, — сказала Кохана і, висмикнувши руку, щодуху кинулася вздовж струмка, що співав на іншому боці лісу.

Лишившись на самоті, Денвер подумала, чи вона і справді не помиляється. Вони з Коханою стояли серед дерев і перешіптувалися, а Сет сиділа на камені. Денвер знала, що на галявині молилася Бебі Сагз, але то було давно, коли вона сама була немовлям. Вона тут ніколи не була, тому і не пам'ятала. Вона знала і хотіла знати лише той світ, що зводився до будинку № 124 і поля за ним.

Дуже давно вона знала більше і хотіла більшого. Ходила стежкою, що вела до справжнього іншого дому. Стояла під вікном, прислухаючись. Чотири рази вона на таке наважилася: відійшла від номера сто двадцять чотири вдень, коли мама з бабусею стежили не так пильно, перед вечерею, коли всі справи було закінчено; вільна година перед тим, як механізм мав перейти до вечірнього режиму. Денвер пішла шукати будинок, до якого ходили інші діти. А коли знайшла, побоялася підходити до дверей, зазирнула у віконце. Леді Джонс сиділа на стільці з високою спинкою; на підлозі перед нею розсілися діти, підібгавши ноги. Леді Джонс тримала книжку. У дітей були грифельні дошки. Леді Джонс щось казала, але дуже тихо, Денвер не чула. Діти повторювали за нею. Чотири рази Денвер приходила подивитись. На п'ятий леді Джонс спіймала її і сказала:

— Заходьте у двері, міс Денвер. Це вам не вистава.

Тож вона отримала цілий рік товариства своїх однолітків, і заразом навчилася читати і рахувати. Їй було сім, і ті дві години вдень були для неї дорогоцінними. Не в останню чергу тому, що вона робила це сама, і була задоволена і здивована задоволенням і здивуванням матері і братів. За п'ять центів на місяць леді Джонс робила те, що білі люди вважали непотрібним, якщо не протизаконним: збирала у своїй маленькій вітальні чорних дітей, які мали час та інтерес до навчання. Монетка в п'ять центів у вузлику хустинки, прив'язаної до паска, яку вона відносила леді Джонс, викликала у неї тремтіння. Зусилля, щоб вправно тримати крейду і не скрипіти нею, велика W, маленька «і», краса літер в її імені, напрочуд сумні рядочки з Біблії, яку леді Джонс використовувала замість підручника. Денвер тренувалася щоранку, щоб виблиснути вдень. Вона була така щаслива, що навіть не помічала, як її уникають однокласники, — вигадували причини і змінювали крок, аби тільки не йти з нею. Положив цьому край Нельсон Лорд, хлопчик такий само розумний, як і вона; запитав про маму, і це питання, що назавжди позбавило її і крейди, і маленької «і», і решти того, чим були сповнені дні. Вона мала б розсміятися, почувши його слова, або штовхнути, але ні в його голосі, ні в обличчі не було підлості. Лише цікавість. Але те, що піднялося в її душі, коли він спитав, уже давно там лежало.

Туди вона так і не повернулася. На другий день Сет запитала чому. Денвер не відповіла. Дуже боялася запитати у братів або ще у когось про те, що запитав у неї Нельсон Лорд, бо навколо того, що піднялося в душі, збиралися дивні та жахливі почуття до матері. Пізніше, коли померла Бебі Сагз, вона навіть не здивувалася, що втекли Говард і Баглар. Не погодилася із Сет, що хлопці втекли через привид. Якщо так, чому вони так довго терпіли? Вони прожили з ним стільки ж, скільки і вона. Але якщо Нельсон Лорд має рацію, недивно, що вони були такими похмурими і намагалися триматися якомога далі від дому.

Тим часом жахливі і некеровані сни про Сет вилилися в зосередженій увазі, яку Денвер приділяла духу дитини. До Нельсона Лорда його блазенство її мало цікавило. Оскільки мати і бабуся поводилися в його присутності дуже терпляче, вона сама була до нього байдужою. І раптом він став дратувати її, виснажувати своїми витівками. Саме тоді вона і пішла за дітьми в домашню школу леді Джонс. Тепер у ньому зосередилися всі ті злість, кохання і страх, з якими вона не знала, що робити. Навіть коли вона наважилася повторити питання Нельсона Лорда, вона не чула ані відповіді Сет, ані слів Бебі Сагз, нічого відтоді. Два роки ходила вона в тиші, занадто твердій, аби пробитися крізь неї, але очам її це надало такої сили, що вона сама ледь могла повірити. Наприклад, бачила чорні ніздрі горобця, що сидів на гілці за шістдесят футів від неї. Два роки вона взагалі нічого не чула, а тоді почула гуркіт, що підкрадався сходами. Бебі Сагз вирішила, що то Хлопчик поліз туди, куди йому заборонялося. Сет подумала, що то пострибав сходами гумовий м'ячик, з яким гралися хлопці.

— Чи той собака здурів? — вигукнула Бебі Сагз.

— Він на ґанку, — відповіла Сет. — Самі подивіться.

— Що ж я тоді чую?

Сет роздратовано опустила кришку плити.

— Багларе! Багларе! Я ж вам казала не гратися з м'ячем у хаті. — Вона подивилася на білі сходи і побачила нагорі Денвер.

— Вона хотіла піднятися нагору.

— Хто? — Сет скрутила ганчірку, якою витирала кришку плити, в кульку.

— Дитина, — відповіла Денвер. — Хіба ви не чули гуркіт?

І одразу ж виникло питання: чи Денвер узагалі щось чула, чи дитина, що вже повзала, вигадала щось нове.

Повернення слуху Денвер, відрізаного відповіддю, яку вона не мала сил вислухати, увімкнене гуркотом, з яким її померла сестра намагалася залізти сходами, стало сигналом до наступного повороту долі людей у будинку номер сто двадцять чотири. Відтоді дух озлобився. Замість зітхань і нещасних випадків з'явилася цілеспрямована і навмисна злоба. Баглара і Говарда дратувало товариство жінок у домі, і вони, наче німий докор, проводили якомога більше часу, підробляючи в місті: носили воду або годували худобу. Доки злоба не стала такою особистою, що вигнала обох. Бебі Сагз утомилася, лягла в ліжко і не встала, доки її велике старе серце не здалося. Крім рідких прохань, пов'язаних з кольорами, з її вуст не злетіло ані слова — до останнього дня її життя, коли вона підвелася з ліжка, повільно підійшла до дверей вітальні й поділилася із Сет і Денвер уроком, який засвоїла за свої шістдесят років життя рабині і десяти років вільного життя: не було у світі більшого нещастя за білих. «Вони не знають, коли зупинитися», — сказала вона і повернулася в ліжко, вкрилася ковдрою і лишила їх довічно розмірковувати над цими словами.

Невдовзі після цього Сет з Денвер спробували визвати дух дитини і домовитися з ним, але безрезультатно. Для цього потрібен був чоловік, Пол Ді. Він закричав, відігнав духа і сам зайняв це місце. Та незважаючи на карнавал, Денвер віддавала перевагу злій дитині, а не йому. Кілька днів потому, як у них оселився Пол Ді, Денвер проводила якомога більше часу у своїй смарагдовій схованці, самотня, як гора, і майже така ж велика, розмірковувала про те, що всі, крім неї, когось мають, а її навіть привид покинув. Тож коли вона побачила чорну сукню з розв'язаними чобітками під нею, аж затремтіла від прихованої вдячності. Якими б не були її сили і як би вона ними не скористалася, Кохана належала їй. Денвер стривожило, що Кохана хотіла завдати Сет шкоди, але завадити цьому вона не могла — такою невтримною була її потреба любити. Те, що вона побачила на галявині, присоромило її, бо вибір між Сет і Коханою уже було зроблено.

Вона йшла до струмка, повз зелений самшитовий будиночок, і думала, що б сталося, якби Кохана дійсно вирішила задушити матір. Чи вона б це дозволила? Вбивство, казав Нельсон Лорд. «Хіба твоя мама не була у в'язниці за вбивство? Вона тебе з собою не брала?»

Це було друге питання, яке так довго не дозволяло поставити Сет першого. Те, що повстало в душі, лежало саме в такому місці: темрява, камінь, інші речі, що рухалися самі собою. Вона вирішила оглухнути, щоб не чути відповіді, і, як маленькі квіточки мірабілісу, що жили лише заради денного світла, а коли його не ставало, міцно стуляли свої пелюстки, Денвер зосередила всю свою увагу на дитині і перестала помічати інше. Доки не прийшов Пол Ді. Але шкода, якої він завдав, нейтралізувалася таємничим воскресінням Коханої.

Попереду, біля самої води, Денвер побачила її силует. Вона стояла босоніж у воді, трохи піднявши чорну спідницю, гарненька головка схилилася, уважно зосередившись на чомусь.

Змахнувши свіжі сльози, Денвер підійшла до неї, прагнучи хоч слова, хоч якогось натяку на прощення.

Денвер зняла черевики й увійшла у воду поруч із нею. Вона ледь змогла відірвати очі від голівки Коханої і подивитись, куди ж та спрямувала свій погляд.

Уздовж берега повільно пливла черепаха, повернула і вибралася на суху землю. Неподалік від неї у воді була ще одна, рухалася в тому ж напрямку. Чотири лапи під виступаючою нерухомою чашею. В траві до першої рухалася інша, щоб швидко-швидко залізти зверху. Неприступна сила — поставити лапи біля плечей першої. Обійми ший — перша потягнулася до третьої, і їхні голови квапливо-квапливо-квапливо доторкнулися одна до одної. Голова тієї, що у воді, була так високо, шия витягнулася, як палець, назустріч іншим, ризикуючи всім, аби тільки доторкнутися до морди тієї, що стояла на суші. Але ті двоє не звертали на неї уваги. Вага їхніх панцирів, стукіт, принижували цей поцілунок і глузували з нього.

Кохана відпустила спідницю. Та розпливлася навколо. Поділ темнів у воді.

ОПИНИВШИСЬ ПОЗА ПИЛЬНИМИ очами Містера, благословенне буде його ім'я, головного півника над усіма півниками, Пол Ді затремтів. Не одразу та й не так, щоб усі побачили. Коли він повернув голову, щоб востаннє глянути на Брата, повернув настільки, наскільки дозволяла мотузка, прив'язана до вісі возу, і пізніше, коли щиколотки закули в кайдани і скрутили руки, не було ані найменшого натяку на тремтіння. Воно з'явилося вісімнадцять днів потому, коли він побачив ями; тисячу футів землі — п'ять футів завглибшки, п'ять футів завширшки, — в які опускалися дерев'яні ящики. Двері-ґрати, що піднімалися на петлях, як у клітці, вели в три стіни і дах зі старого мотлоху і червоної глини. Два фути над головою. Перед ящиком було три фути відкритої траншеї, і там щось повзало і метушилося, запрошуючи приєднатися до цієї могили, що називалася житлом. Окрім цієї, було ще сорок п'ять. Його послали сюди після спроби вбити Брендівайна, чоловіка, якому його продав учитель. Брендівайн послав його у зв'язці з десятьма іншими через Кентуккі до Вірджинії. Він навіть не знав, що спонукало його спробувати, — крім Голлі, Сіксо, Пола А, Пола Еф і Містера. Але тремтіння скінчилося, не встиг він і усвідомити.

Та все одно його ніхто не помітив, бо почалося воно зсередини. Щось почало хвилюватися в грудях, потім передалося на лопатки. Схоже на пульсацію — спочатку легеньку, потім несамовиту. Немов чим далі вели його на південь, тим більше кров, заморожена, як крижаний став, за двадцять років, відтаювала, розламувалася на шматочки, що, розтанувши, не мали іншого вибору, як крутитися і вирувати. Іноді це тремтіння відчувалося в нозі. Потім переходило до поясниці. Коли його відчепили від возу і він не бачив нічого, крім собак і двох хатин у світі сухої трави, скаламучена кров гойдала його з боку на бік. Та ніхто цього не бачив. Зап'ястки, які він підставив під кайдани того вечора, не ворухнулися, і ноги впевнено тримали його, доки на них чіпляли ланцюги. Але коли його заштовхнули в ящик та опустилися двері клітки, руки відмовилися слухатися. Помандрували за своєю власною волею. Нічого не могло їх зупинити, ніщо не могло привернути їхньої уваги. Вони не втримали ані пеніс, коли він хотів помочитися, ані ложку, коли хотів піднести до рота квасолю. Диво слухняності повернулося до них на світанку.

Усі сорок шість чоловіків прокинулися від пострілу гвинтівки. Усі сорок шість. Троє білих ходили поміж траншеями і відчиняли двері одна за одною. Ніхто не виходив. Коли відімкнули останній замок, ці троє повернулися і підняли ґрати, одні за одними. Один за одним вийшли чорні — швидко і не чекаючи, доки їх підштовхнуть кінцем гвинтівки, якщо провели тут більше одного дня; швидко і з гвинтівкою, як Пол Ді, якщо щойно прибули. Коли всі сорок шість вишикувалися в ряд, іще один постріл дав команду вибиратися нагору, де тягнулися тисяча футів найкращого в Джорджії ланцюга, викутого руками. Усі нахилилися і зачекали. Перший чоловік підняв кінець і протягнув його через петлю на кайданах на ногах. Випрямився, зробив крок уперед і передав ланцюга іншому в'язню, який зробив те ж саме. Ланцюг передавали далі, і кожен ставав на місце свого попередника. Колона чоловіків повернулася, вони опинилися обличчям до ящиків, з яких вийшли. Ніхто ні з ким не говорив. Принаймні словами. Те, що мало бути сказаним, казали очі: «Який же поганий цей ранок, Боже, поможи його пережити», «Я не здамся», «Новенький», «Легше, легше».

Приєднання до ланцюга завершилося, вони опустилися навколішки. До того часу роса уже перетворилася на серпанок. Місцями він був досить густий, і час від часу, коли мовчали собаки, просто дихали, можна було почути голубів. На колінах у серпанку чоловіки чекали, доки почне знущатися якийсь охоронець, або два чи три. А може, всі схочуть. Познущаються над якимсь негром, або ні над ким, або над усіма.

— Сніданок? Хочеш поснідати, негре?

— Так, сер.

— Голодний, негре?

— Так, сер.

— От тобі маєш.

І чоловік на колінах отримав постріл у голову, може, як ціну за те, щоб забрати свій член з собою до Ісуса. Тоді Пол Ді цього не знав. Стоячи в тумані на колінах, дивився на свої безпорадні руки, принюхувався до охоронців, прислухався до тихого бурмотіння, такого схожого на голубиний туркіт. Пол Ді був переконаний, що він наступний, і його знудило, хоча шлунок був зовсім порожній. Охоронець, що за ними спостерігав, ударив його по плечах гвинтівкою, і той, що знущався, вирішив не чіпати новенького якийсь час, щоб не забруднити штани та черевики негритянською блювотою.

— Еге-е-ей!

Це перший вигук, крім «Так, сер», що дозволявся чорному щоранку, і той, хто стояв у голові ланцюга, вклав у нього всю свою силу. «Еге-е-ей!» Пол Ді так і не зрозумів, як той чоловік знав, коли вигукувати цю милість. Його так і називали — егей-хлопець, і Пол Ді спочатку думав, що давати сигнал в'язням підніматися з колін і танцювати під музику ланцюгів йому наказували охоронці. Пізніше у нього виникли сумніви. Він і досі вважав, що «Еге-е-ей!» на світанку і «Гу-у-у-у!» ввечері були обов'язками егей-хлопця, бо він один знав, коли досить, коли забагато, коли закінчувати, коли настає час.

Вони танцювали, заковані в ланцюги, до поля, через ліс до стежки, що закінчувалася дивовижно красивим польовим шпатом, і там руки Пола Ді не слухалися шаленого дзюрчання крові та зосереджувалися. З кувалдою в руках та егей-хлопцем на чолі, люди бралися до праці. Вони співали і довбали, ковтаючи слова так, що нічого було не розібрати; виспівували слова так, що вони набували іншого значення. Вони співали про знайомих жінок; про дітей, якими колись були; про тварин, яких самі приручили, чи бачили, як це зробили інші. Співали про хазяїв і хазяйок; про мулів і собак і про безсоромність життя. З любов'ю співали вони про могили і сестер, що давно померли. Про свинину в лісі; їжу в горщику; рибу на вудці; цукрову тростину, дощ і крісла-гойдалки.

І довбали. Жінок, яких колись знали, але тепер ні, ні; дітей, якими були, але вже не стануть. Вони так часто вбивали хазяїв, так досконало, що доводилося повертати їх до життя, щоб іще раз здерти шкуру. Співаючи любовних пісень для місіс Смерть, вони розбивали їй голову. І більше за інше вони вбивали кокетку, яка називалася Життя, за те, що вона їх вела за собою. Змушувала думати, що наступний схід сонця буде її вартий; що іще один удар часу нарешті змінить усе на краще. Лише коли вона помре, вони опиняться в безпеці. Ті, кому пощастило, — хто прожив тут досить довго, щоб покалічити її, спотворити, або навіть поховати, — наглядали за тими, хто і досі перебував в її обіймах, плекаючи надію і зазираючи у майбутнє, згадуючи і повертаючись назад. Саме їхні очі промовляли: «Який же поганий цей ранок, Боже, поможи його пережити»; чи «Пильнуй», маючи на увазі: «Може, це той самий день, коли я не витримаю, або порішу всі неприємності, або втечу», і саме від останнього потрібно було їх захищати, бо коли хтось дійсно втікав, — усіх, усіх сорок шість зв'язували ланцюгами і не казали, кого або скільки вб'ють. Ризикувати можна своїм життям, але не життям свого брата. Тож очі казали: «Заспокойся» і «Тримайся за мене».

Вісімдесят шість днів — і все. Життя померло. Пол Ді довбав його щодня, доки не лишилося ані стогону. Вісімдесят шість днів його руки не трусилися, щоночі серед шорхання пацюків, чекаючи на «Еге-е-ей!» на світанку, готові вхопитися за кувалду. Життя відкотилося мертвим. Принаймні так він думав.

Ішов дощ.

Із сосон і болиголову спустилися змії.

Ішов дощ.

Кипариси, тополі, ясені і пальметто без вітру схилилися під п'ятьма днями дощу. На восьмий день голубів уже не було видно, на дев'ятий зникли саламандри. Собаки опустили вуха і не піднімали очей від своїх лап. Працювати було неможливо. Ланцюг надівали повільно, про сніданок забули, танець перетворився на повільне пересування по мокрій траві і непевній землі.

Вирішили закрити всіх в ящиках, доки або дощ не припиниться, або не розпогодиться трохи, щоб білі, чорт їх забирай, могли ходити, не замочивши гвинтівку, і собаки не тремтіли. Ціпок протягнули через сорок шість петель найкращої ручної роботи в Джорджії.

Ішов дощ.

У ящиках чоловіки чули, як у траншеях піднімається вода, і видивлялися щитомордників. Сиділи в брудній воді, спали в ній, мочилися в неї. Полу Ді здавалося, що він кричав; рот у нього був відкритим, і звідти виривався роздираючий горло звук, але то міг кричати і хтось інший. Щось бігло по щоках. Він підняв руку, щоб витерти сльози і побачив темний брунатний слиз. Крізь дошки даху стікали струмки бруду. Коли обвалиться дах, подумав він, мене розчавить, як комаху. Все сталося так швидко, що він і подумати не встиг. Хтось смикнув за ланцюг — один раз — досить сильно, щоб збити його з ніг у багнюку. Він так і не зрозумів, звідки прийшло розуміння, але він знав, — і зробив: схопився обома руками за ланцюг ліворуч і смикнув його щосили, щоб і наступний чоловік зрозумів. Вода доходила уже до щиколоток, дісталася до дерев'яного настилу, де він спав. І раптом води не стало. Яма почала просідати, і крізь ґрати полізла багнюка.

Вони чекали — кожен із сорока шести. Не кричали, хоча деяким для цього довелося докласти чимало зусиль. Сльота піднялася уже до стегон. Тоді ланцюг смикнули ще раз — цього разу ліворуч і не так сильно, як перший, бо той уже був укритий брудом.

Усе почалося, як ранкова процедура надівання ланцюга, але різниця полягала в силі цього ланцюга. Один за одним, починаючи з егей-хлопця, вони пірнали. Опускалися в багнюку під ґрати, наосліп, навпомацки. Декому вистачило розуму обгорнути голову сорочкою, прикрити лахміттям обличчя, надіти черевики. Інші просто занурювалися, опускалися в багнюку і через силу піднімалися на поверхню, хапаючи повітря. Дехто втрачав відчуття напрямку, і сусіди, помітивши непевні рухи ланцюга, їх витягували. Бо якщо загубиться один, загубляться всі. Ланцюг, що їх тримає, врятує або всіх, або нікого, і егей-хлопець став провідником. Вони перемовлялися через той ланцюг, як Сем Морзе, і, великий Боже, усі піднялися. Як мерці, яким не відпустили гріхи, як зомбі, що піднялися з могил, тримаючи в руках кайдани, вони довірилися дощу і темряві, так, але насамперед егей-хлопцю і один одному.

Вони просувалися повз сараї, де в глибокому розпачі лежали собаки; повз дві хатинки охоронців, повз дві стайні, де спали коні, повз курей, що поховали дзьоби в пір'я. Місяць не допомагав, бо його не було видно. Поле перетворилося на болото, стежка зникла. Здавалося, що вся Джорджія тече, розмивається. Вони продиралися крізь живе гілля дубів, і обличчя обліплювало мохом. Джорджія поглинула всю Алабаму і Міссісіпі, тож між штатами не лишилося кордонів, та це вже і не мало значення. Якби вони знали це раніше, вони б не тільки уникли Альфреда і польового шпату, але і Саванни, і пішли б до Сі-Айлендсу на ріці, що текла від Блакитного Хребта. Але вони не знали.

Настав день, і вони знайшли притулок серед багрянику. Настала ніч, і вони переповзли вище, благаючи Бога, щоб дощ не припинявся, прикриваючи їх і утримуючи людей удома. Вони сподівалися знайти якусь халупку, самотню, подалі від великого будинку, де раби крутили мотузки або пекли картоплю. Але знайшли вони табір хворих черокі, на честь яких назвали троянду. Вони втратили кожного десятого, але лишилися впертими, і вирішили краще бути вигнанцями, аніж жити в Оклахомі. Хвороба, що косила їх зараз, дуже нагадувала ту, що знищила половину їхнього населення двісті років тому. Між тим лихом і цим вони встигли відвідати Георга III в Лондоні, видати газету, наробити кошиків, провести Оглеторпа крізь ліс, допомогти Ендрю Джексону боротися з греками, наварити кукурудзи, укласти конституцію, звернутися з петицією до короля Іспанії, побувати піддослідними в Дартмуті, заснувати божевільні, пописати власною мовою, вчинити опір поселенцям, постріляти ведмедів і перекласти Священне Письмо. І все це дарма. Озброєні білі підійшли до ріки Арканзас, під керівництвом того ж президента, за якого вони боролися проти греків, і знищили ще чверть від того населення, що лишилося.

От і все, вирішили білі і відступилися від черокі, які підписали угоду, щоб мати змогу жити в лісі і чекати кінця світу. Хвороба, від якої вони зараз потерпали, були лише незручністю у порівнянні зі спустошенням, яке вони пам'ятали. Але все одно вони захищалися як могли. Здорових відправили за кілька миль звідси, хворі лишилися з помираючими — або вижити, або приєднатися до них.

В'язні з Альфреду, Джорджія сіли півколом біля табору. Ніхто не вийшов, але вони сиділи. Минуло кілька годин, дощ став дрібнішим. Нарешті із будиночка висунула голову якась жінка. Настала ніч, нічого не трапилося. На світанку до них підійшли два чоловіка з прекрасними візерунками на шкірі. Жоден не сказав ані слова, і тоді егей-хлопець підняв руку. Черокі побачили ланцюг і відійшли. Коли повернулися, кожен тримав кілька невеличких сокир. За ними прийшли двоє дітей з горщиком каші, яка від дощу ставала холоднішою і рідкою.

Черокі називали їх людьми-бізонами і тихо перемовлялися з в'язнями, що черпали кашу і розбивали кайдани. Тим, хто вибрався з ящиків Альфреду в Джорджії, було байдуже до хвороби, про яку їх попередили, тож вони лишилися відпочити, усі сорок шість, і подумати про свій наступний крок. Пол Ді навіть не уявляв, що робити, і, здавалося, знав менше за всіх. Він чув, як товариші у нещасті говорили про річки і штати, міста і території. Чув, як черокі описували початок світу і його кінець. Вислухав про інших людей-бізонів, — троє з них були в таборі для здорових за кілька миль звідси. Егей-хлопець хотів іти до них, інші хотіли йти з ним. Хтось хотів піти; хтось хотів лишитися. Через кілька тижнів Пол Ді лишився єдиною людиною-бізоном, і не було у нього жодного плану. Він не міг думати ні про що, крім собак, що бігли за ними, хоча егей-хлопець і казав, що дощ не лишив тваринам жодного шансу. Один, остання людина-бізон серед хворих черокі, Пол Ді нарешті прокинувся і, признавши свою неосвіченість, запитав, як пробратися на Північ. Вільну Північ. Магічну Північ. Гостинну, милосердну Північ. Черокі посміхнулися і озирнулися. Дощ, який тривав цілий місяць, перетворив усе навкруги на пару і цвітіння.

— Туди, — показали вони. — Іди за квітами дерев, — сказали вони. — Тільки за квітами дерев. Куди вони, туди і ти. Будеш там, де хочеш бути, коли вони зникнуть.

Тож він пішов від кизилу до квітучих персиків. Коли ті поріділи, попрямував на цвітіння вишні, тоді до магнолій, бузку, пекану, волоських горіхів і опунцій. Нарешті, він дістався до яблунь, на яких квіти щойно почали перетворюватися на тугі фрукти. Весна крокувала на Північ, але йому доводилося щосили бігти, щоб устигати за своїм попутником. З лютого до липня він стежив за цвітінням. Коли квіти опали і не лишилося ані пелюстки, яка б спрямувала його, він зупинився, заліз на дерево на пагорбі і вдивився в обрій, чи немає там серед листя спалаху рожевого або білого. Квітів він не торкався і не зупинявся понюхати. Просто ішов за ними, темна постать у лахмітті, яку вело за собою цвітіння слив.

Так сталося, що ті яблуні росли в Делаварі, де жила ткаля. Вона схопила його, щойно він прикінчив ковбасу, якою вона його нагодувала, і він зі сльозами заповз до неї в ліжко. Вона видала його за свого племінника із Сіракуз, просто назвавши його ім'ям племінника. Минуло вісімнадцять місяців, і він знову шукав цвітіння, але цього разу шукав уже на возі.

Минув час, доки він зміг умістити Альфред у Джорджії, Сіксо, вчителя, Голлі, своїх братів, Сет, Містера, присмак заліза, вид масла, запах ліщини, папір у тютюнову бляшанку, що утворилася в грудях. Коли він дійшов до будинку номер сто двадцять чотири, ніщо в цьому світі не могло б його відчинити.

ВОНА ЙОГО ПОСУНУЛА.

Не так, як він побив дух дитини, — коли все дзвеніло і кричало, билися вікна і падали слоїки з варенням. Але вона його все одно посунула, і Пол Ді не знав, як це зупинити, бо здавалося, що він перебирається сам. Непомітно, доволі обґрунтовано він вибирався із будинку номер сто двадцять чотири.

Початок був простим. Одного дня після вечері він улаштувався в кріслі-качалці біля плити, втомлений до кісток, виснажений рікою, і заснув. Прокинувся від кроків Сет, яка спускалася білими сходами, щоб приготувати сніданок.

— Я думала, ти кудись пішов, — сказала вона.

Пол Ді застогнав, здивований тим, що лишився саме там, де бачив себе останнього разу.

— Тільки не кажи, що я всю ніч проспав у кріслі.

Вона розсміялася.

— Я? Та я тобі і слова не скажу.

— Чому ти мене не розбудила?

— Я будила. Кликала тебе двічі чи тричі. Близько опівночі здалася, бо подумала, що ти кудись пішов.

Він підвівся, побоюючись, що болітиме спина. Але вона не боліла. Навіть не хруснуло, навіть не затекло ніде. Власне, він почувався повним сил. Іноді так буває, вирішив він, на деяких місцях дуже добре спиться. Під деякими деревами; на причалі, на лавці, якось у човні, часто в копі сіна, не завжди в ліжку, і от зараз у кріслі-гойдалці, що само по собі дуже дивно, бо досвід підказував, що такі меблі — найгірше місце для того, щоб добре виспатися.

Наступного вечора все повторилося. І знову. Він звик кохатися із Сет майже щодня, тож щоб уникнути збентеження від сяяння Коханої, він уранці повертався із Сет нагору або лягав з нею після вечері. Але завжди знаходив причину проводити більшу частину ночі в кріслі. Казав собі, що це через спину: та була слабкою після спання в ящиках у Джорджії, тож потребувала підтримки.

Так воно і тривало і так би й лишилося, але якось увечері після трапези, після Сет, він спустився вниз, сів у крісло і не схотів у ньому лишатися. Встав і зрозумів, що і нагору підніматися не хоче. Роздратований, прагнучи відпочити, він відчинив двері в кімнату Бебі Сагз і впав на ліжко, на якому померла стара. Допомогло — принаймні так здалося. Ця кімната стала його кімнатою, і Сет не заперечувала: її ліжко, розраховане на двох, вісімнадцять років, доки не з'явився Пол Ді, служило одній. А може, так і краще: в домі молоді дівчата, а він їй не справжній чоловік. У будь-якому разі, оскільки його апетит перед сніданком і після вечері не зменшився, він не чув, щоб вона скаржилася.

Так воно і тривало і так би і лишилося, але якось увечері після трапези, після Сет, він спустився вниз, ліг на ліжко Бебі Сагз і не схотів у ньому лишатися.

Йому здалося, що будинок улаштував істерику: чоловік інколи відчуває неясну агресію, коли перебирається в житло жінки, і тоді хочеться покричати або зламати щось, чи хоча б утекти. Йому це було відомо — сам відчував багато разів у Делаварі, в будинку ткалі наприклад. Але така істерика у нього завжди асоціювалася з жінкою, що мешкала в ньому. Але тепер нервова напруга не мала ніякого відношення до жінки, яку він з кожним днем любив трохи більше: її руки серед овочів, губи, коли вона облизувала кінчик нитки, щоб утягнути його в голку, або відкусити, коли закінчила шити, кров в очах, коли вона ставала на захист своїх дівчат (а тепер Кохана стала її дівчинкою) або будь-якого чорного. До того ж, у цій істериці не відчувалося злості, задушення, бажання опинитися в іншому місці. Він просто не міг спати ані нагорі, ані в кріслі-качалці, ані в ліжку Бебі Сагз. Тож він перейшов до комори.

Так воно і тривало і так би і лишилося, але якось увечері після трапези, після Сет, він спустився вниз, ліг на сінник у коморі і не схотів на ньому лишатися. Перебрався в комору на дворі, і саме там, на відстані від будинку номер сто двадцять чотири, лежачи на двох мішках солодкої картоплі, впершись поглядом у бляшанку з жиром, він зрозумів, що його вигнали. Він не розхвилювався; його попередили.

Тож він чекав. Навідувався до Сет уранці, спав у коморі вночі і чекав.

Вона прийшла, і йому захотілося її повалити.

В Огайо пори року дуже театральні. Кожна приходить, немов примадонна, переконана, що саме завдяки її виставі у світі живуть люди. Коли Пола Ді вигнали з будинку номер сто двадцять чотири в сарай за ним, літо виходило за лаштунки, а на сцену виходила осінь зі своїми пляшками крові і золота. Навіть уночі, коли мав настати тихий антракт, відпочинку не було, бо голоси вмираючої природи були наполегливими і гучними. Пол Ді підклав під себе газети, ще й накрився ними, щоб хоч трохи допомогти тоненькій ковдрі. Але думки у нього були не про холодну ніч. Коли він почув, як рипнули двері за спиною, навіть не обернувся, щоб подивитися.

— Чого тобі треба? Що ти хочеш? — Він почув її дихання.

— Хочу, аби ти доторкнувся до мене зсередини і назвав моїм ім'ям.

Пол Ді більше не хвилювався про свою тютюнову бляшанку. Вона вже так заіржавіла, що і не відкрити. Тож поки вона піднімала спідниці і повертала голову через плече, було дуже схоже на те, як це роблять черепахи, він не відводив погляду від бляшанки з жиром, що сріблилася в місячному світлі, і тихо говорив.

— Коли добрі люди пускають тебе до себе і добре до тебе ставляться, ти маєш бути доброю у відповідь. А ти не така… Сет тебе любить. Як свою дочку. Ти це знаєш.

Кохана впустила спідниці, коли почула його слова, і глянула на нього пустими очима. Зробила крок, він і не почув, і опинилася зовсім близько.

— Вона не любить мене так, як я її. Я нікого не люблю, крім неї.

— Тоді навіщо ти сюди прийшла?

— Хочу, щоб ти торкнувся мене зсередини.

— Повертайся в будинок і лягай у ліжко.

— Ти мусиш мене торкнутися. Ізсередини. І мусиш назвати мене моїм іменем.

Поки його очі трималися за срібло бляшанки, він був у безпеці. Якщо затремтить, як Лотова дружина, і відчує якусь жіночу потребу побачити сутність гріха, що стоїть за ним; відчує жалість, може, до прокляття проклятих, або захоче потримати його в руках з поваги до зв'язку, що утворився між ними, він пропав.

— Назви мене моїм іменем.

— Ні.

— Будь ласка. Я піду, якщо ти це зробиш.

— Кохана, — сказав він, але вона не пішла. Підійшла зовсім близько, він навіть і не почув як, як не почув і шелестіння іржавих крихт, що посипалися з його тютюнової бляшанки. Тож коли кришка відкрилася, він навіть і не помітив. Зрозумів лише, що коли проник усередину, повторював: «Червоне серце. Червоне серце». Тихо, а тоді так голосно, що це розбудило Денвер, та й самого Пола Ді.

— Червоне серце. Червоне серце. Червоне серце.

ПОВЕРНУТИСЯ ДО ПЕРВІСНОГО голоду було неможливо. На щастя для Денвер, споглядання і само було їжею, якої б вистачило надовго. Але коли на тебе дивляться у відповідь — це поза межами апетиту; немов прорватися крізь власну шкіру туди, де голоду ще не відкрили. І це не мало відбуватися часто, бо Кохана рідко дивилася прямо на неї, або коли дивилася, Денвер точно бачила, що її власне обличчя — лише місце зупинки очей, поки розум за ними блукає в інших краях. Але іноді — в ті миті, які Денвер не могла ані передбачити, ані відтворити, — Кохана опускала щоки на кулачки і дивилася на Денвер з увагою.

Це було чудово. На неї не витріщалися, не поглядали, але втягували в поле зору зацікавленими, некритичними очима. Роздивлялися волосся як частину її, а не як матеріал чи стиль. Пестили поглядом губи, ніс, підборіддя, немов вона була садовою трояндою, біля якої на хвильку зупинився садівник, щоб помилуватися. Під тим поглядом шкіра Денвер розчинялася, м'якшала і світилася, немов фільдеперсова сукня, що колись підтримувала маму за талію. Дівчина піднімалася над власним тілом, почувалася невиразною і напруженою одночасно. Нічого не було потрібно. Просто бути тут.

У такі часи здавалося, що то Коханій щось потрібно, то вона чогось хотіла. У глибині великих чорних очей за відсутністю емоцій крилася простягнута долоня, благаючи пенні, якого б Денвер залюбки дала, коли б знала, чи достатньо про неї знала, а те знання неможливо було отримати з відповідей на питання, які час від часу ставила Сет: «Ти зовсім нічого не пам'ятаєш? Я теж свою матір не знала, але бачила її кілька разів. Ти свою бачила? Які то були білі? Жодного не пригадуєш?»

Кохана, почісуючи тильний бік долоні, казала, що пригадує жінку, що була поруч, і пригадує, як її забрали в тієї жінки. Крім цих спогадів, найяснішим був той, що вона вже казала, про міст: як вона стояла на мосту і дивилася вниз. І вона знала одного білого.

Сет вирішила, що це просто чудово і є ще одним доказом для висновків, якими вона і поділилася з Денвер.

— А де ти взяла сукню? Чобітки?

Кохана відповіла, що взяла їх.

— У кого?

Мовчання і почісування руки. Вона не знає; просто побачила і взяла.

— Ага, — кивнула Сет і зізналася Денвер, що вважає, що Кохану утримував якийсь білий заради власної насолоди і не випускав за двері. Що вона, мабуть, утекла на міст або ще кудись і викинула все з голови. Щось на кшталт цього трапилося з Еллою, але в тому випадку було два чоловіки — батько і син, — і Елла пам'ятає кожну мить. Більше року вони тримали її в замкнутій кімнаті заради втіхи.

— Можете собі уявити, — розказувала Елла, — що вони зі мною робили.

Сет уважала, що це пояснює ставлення Коханої до Пола Ді, якого та так ненавиділа.

Денвер не повірила, але й заперечувати не стала, вона опустила очі і не сказала ні слова про комору на дворі. Вона була переконана, що Кохана і є та біла сукня, що стояла на колінах поруч із мамою у вітальні, справжнім духом дитини, який був її єдиним товариством більшу частину життя. До того ж, вона мала свій перелік питань, що аж ніяк не стосувалися минулого. Денвер цікавило лише теперішнє, але вона була дуже обережною та удавала, що їй байдуже, а сама помирала від цікавості — так хотілося розпитати Кохану, бо якщо натиснути занадто сильно, вона втратить те пенні, на яке чекала простягнута долоня, а тоді втратить і місце поза межами апетиту. Краще вже насолоджуватися, мати дозвіл на те, щоб дивитися, бо старий голод — той, що був іще до Коханої, що гнав її до самшиту й одеколону посмакувати життя, відчути, що воно не пласке, не прісне, — був поза питанням. Ці погляди тримали його на відстані.

Тож вона не питала Кохану, звідки та знала про сережки, про нічні відвідування комори на дворі та про краєчок того, що вона бачила, коли Кохана лягала чи розкривалася уві сні. Погляд звертався до Денвер тієї миті, коли дівчина була обережною, пояснювала або брала участь у якихось діях, розказувала історії, аби розважити Кохану, коли Сет була в ресторані. Жодна робота не могла приглушити вогонь, що лизав і спалював її зсередини. Не допомагало, і коли вони викручували простирадла, так туго, що вода стікала по руках. І коли відкидали сніг зі стежки на дворі. Або розбивали три дюйми криги в діжці з дощовою водою; чистили і кип'ятили останні слоїки для запасів на зиму; замазували глиною шпарини в курятнику і гріли курчат під спідницями. Весь час Денвер мала пояснювати, що вони роблять, як і чому. Розказувала про людей, яких колись знала або бачила лише раз, і робила їх такими живими, якими вони і не були: біла жінка, що так солодко пахла, що приносила їм апельсини й одеколон, і добрі вовняні спідниці; леді Джонс, що навчала їх писати і рахувати за допомогою пісеньок; вродливий хлопчик, такий же розумний, як і вона, з родимкою на щоці завбільшки з п'ятицентову монету. Білий пастор, що молився за їхні душі, поки Сет чистила картоплю, а бабуся Бебі хапала повітря. Розказала вона і про Говарда з Багларом: хто з якого боку ліжка спав (верхня частина завжди лишалася за нею), і доки вона не перейшла до ліжка Бебі Сагз, не знала, що вони спали, тримаючись за руки. Вона неквапливо описала їх Коханій, щоб утримати її увагу, докладно спинилася на звичках, на іграх, яких вони її навчили, на страхітті, що вигнало їх із дому, спочатку на вулицю, а потім і зовсім далеко.

Сьогодні вони надворі. Холодно, і сніг такий щільний, як утрамбована земля. Денвер скінчила співати пісеньку, за допомогою якої леді Джонс навчала їх рахувати. Кохана тримає руки, а Денвер знімає змерзле спіднє і рушники з мотузки. Одну за одною вона кладе речі на руки Коханої, доки купа, немов велика колода карт, не сягає підборіддя дівчини. Решту, фартухи і брунатні панчохи, Денвер несе сама. Від холоду паморочиться в голові, вони повертаються в будинок. Одяг повільно розтає, стає ідеально вологим для прасування і тоді починає пахнути гарячим дощем. Танцюючи по кімнаті з фартухом Сет, Кохана бажає знати, чи бувають у темряві квіти. Денвер додає дров у плиту і запевняє, що бувають. Кохана кружляє, її обличчя підтримує комірець, талію обіймає пасок фартуха, вона каже, що хочеться пити.

Денвер пропонує підігріти трохи сидру, а сама гарячково розмірковує, що б такого зробити або розказати, щоб зацікавити і розважити танцюристку. Денвер тепер стратег, вона має утримувати Кохану біля себе від тієї миті, коли Сет іде на роботу, до години її повернення, коли Кохана починає тинятися біля вікна, тоді виходить за двері, спускається сходами, іде по дорозі. Усе це вигадування дуже змінило Денвер. Якщо вона колись і була ледачою, відмовлялася від будь-якої роботи, тепер стала жвавою, діяльною, робила навіть більше, ніж Сет їм лишала. І все заради того, щоб сказати: «Ми мусимо» або «Мем наказала нам». Інакше Кохана занурювалася в себе і починала мріяти, або ставала тихою і похмурою, і тоді шанси Денвер на те, щоб на неї дивилися, зводилися до нуля. Коли мати була поруч, Кохана з неї очей не зводила. Вночі, в ліжку, статися могло що завгодно. Вона могла захотіти, щоб їй розказали історію в темряві, коли Денвер її не бачила. А могла і встати і піти до сараю, де почав ночувати Пол Ді. Могла плакати, беззвучно. Могла навіть спати, як колода, і подих у неї був солодким від меляси і крихт пісочного печива. Тоді Денвер поверталася до неї, і якщо Кохана лежала обличчям до неї, вдихала солодке повітря з рота подруги. Якщо ні, доводилося тягнутися, зазирати через плече, щоб хоч трохи вловити цей запах. Бо навіть трохи — це краще за колишній голод, краще за той час, коли після цілого року написання чудових маленьких «і» та речень, що розкатувалися, як тісто для пирога, коли після товариства інших дітей до неї не доносилося ані звуку. Навіть трохи — це краще за тишу, коли вона відгукувалася на рухи рук і була байдужою до рухів губ. Коли вона бачила найменшу дрібничку, і кольори самі стрибали в очі. Вона відмовиться від найшаленіших заходів сонця, від зір завбільшки з тарілку і від крові осені, аби бачити бліде жовте світло, що випромінює Кохана.

Глечик із сидром важкий, але він завжди такий, навіть коли порожній. Денвер легко може принести його і сама, та просить Кохану допомогти. Сидр у коморі на дворі, поряд із мелясою і шістьма фунтами чеддеру, твердого, як кістка. Посеред підлоги лежить сінник, укритий газетами, з ковдрою в ногах. На ньому спали майже місяць, навіть коли випав сніг, і з ним настала справжня зима.

Опівдні на вулиці світло, всередині — ні. Крізь дах і стіни проникають промені світла, але вони дуже слабкі, щоб змінити щось. Темрява сильніша і ковтає їх, як мошок.

Двері відчиняються. Денвер не може сказати, де стоїть Кохана.

— Ти де? — шепоче вона, немов от-от розсміється.

— Тут, — відповідає Кохана.

— Де?

— Спробуй знайти.

Денвер витягує праву руку і робить кілька кроків. Спотикається і падає на сінник. Під нею шелестять газети. Вона сміється.

— От тобі і маєш. Кохана?

Ніхто не відповідає. Денвер розмахує руками і мружить очі, щоб відрізнити тіні від мішків з картоплею, бляшанки з жиром і копченого окороку від людської тіні.

— Припини гратися, — каже вона і дивиться на світло, аби переконатися, що вони досі в сараї, а не уві сні. У променях і досі літає пил, але до неї світло не дотягується.

— Ти ж хочеш пити? Хочеш сидру? — В голосі у Денвер звучить звинувачення. Зовсім трохи. Вона не хоче образити і не хоче видати паніку, що обліпила її, немов волосся. Звідти, де має стояти Кохана, ані звуку, ані ознаки. Денвер важко піднімається на ноги серед хрустких газет. Витягнувши вперед долоні, вона повільно просувається до дверей. Немає ані замка, ані клямки, лише дротяна петелька, що чіпляється за цвяшок. Вона штовхає двері. Темряву зміняє холодне сонячне світло. Кімната така, якою вони її побачили, коли увійшли, от тільки Коханої в ній немає. Немає сенсу продовжувати пошуки, бо все можна побачити. Денвер відводить погляд, бо втрата болюча. Вона повертається в сарай, і двері за нею зачиняються. Незважаючи на темряву, вона швидко рухається всередині, тягнеться, торкається павутиння, сиру, похилих полиць, на кожному кроці натикається на сінник. Якщо вона і спотикається, то не помічає цього, бо не розуміє, де зупиняється її тіло, яка його частина є рукою, ногою чи коліном. Вона почувається крижиною, яку відірвало від криги, що вкриває поверхню струмка, і закрутило в темряві, кидаючи на все, що навколо. Будь-якої миті вона може розбитися, розтанути, змерзнути.

Важко дихати, і навіть якби і було світло, вона не змогла б нічого побачити, бо плакала. Сталося саме так, як вона і уявляла. Легко, немов увійти в кімнату. Магічним чином з'явилася на пеньку, підставивши обличчя сонцю, і магічним чином зникла в сараї, заживо поглинута темрявою.

— Не роби цього, — попросила вона, схлипуючи. — Не роби. Не повертайся.

Це навіть гірше, ніж тоді, коли до будинку номер сто двадцять чотири прийшов Пол Ді, і вона безпорадно плакала над плитою. Це гірше. Тоді вона мала лише себе. Тепер вона плакала, бо і себе не лишилося. В порівнянні з цим горем померти — це все одно що пропустити сніданок. Вона відчуває, як її щільність розріджується, розчиняється в порожнечі. Хапає себе за волосся на скронях, щоб утримати його і хоч на мить зупинити це плавлення. Денвер схлипує, стиснувши зуби. Відчинити двері вона навіть і не намагається, бо за ними порожнеча. Вона вирішує лишитися в коморі, і нехай темрява проковтне її, як мошку. Вона не миритиметься з іще однією втратою. Прокинутися і не знайти в ліжку одного брата, а згодом — і іншого. Сидіти за столом, їсти ріпу і лишати рідину для бабусі; мамина рука на ручці вітальні, її голос промовляє: «Бебі Сагз померла, Денвер». І коли вона вже перестає хвилюватися, що станеться, коли помре Сет або Пол Ді її забере, сон, який може стати дійсністю, стає дійсністю, і вона лишається на купі газет у темряві.

Звуки кроків не попереджають про її появу, але ось вона, стоїть там, де нікого не було, коли Денвер шукала. І посміхається.

Денвер хапає край спідниці Коханої.

— Я думала, ти мене кинула. Думала, що ти повернулася.

Кохана посміхається.

— Не хочу того місця. Я маю бути тут.

Вона сідає на сінник і сміється, лягає на спину і дивиться на шпарини над головою.

Денвер нишком хапається пальцями за спідницю Коханої і тримається за неї. І добре, що вона це зробила, бо Кохана раптом сіла.

— Що таке? — питає Денвер.

— Дивись, — показує вона на шпарини, освітлені сонцем.

— Що? Нічого не бачу, — стежить Денвер за пальцем.

Кохана опускає руку.

— І я така.

Денвер спостерігає, як Кохана нахиляється, скручується, починає гойдатися. Її очі не можуть знайти собі місця; її стогони такі тихі, що Денвер ледь їх чує.

— З тобою все гаразд? Кохана?

Кохана зосереджує погляд.

— Он там. Її обличчя.

Денвер стежить за поглядом Коханої; там немає нічого, крім темряви.

— Чиє обличчя? Хто там?

— Я. Це я.

І вона знову посміхається.

ОСТАННІЙ ІЗ ЧОЛОВІКІВ з «Милого Дому», названий так тими, хто знав, повірив. Інші четверо також колись вірили, але їх уже давно немає. Той, кого продали, так і не повернувся; той, хто заблукав, так і не знайшовся. Один, він точно знав, був мертвий; один, він сподівався, теж помер, бо масло і маслоробка — це не життя і аж ніяк не причина, щоб жити. Він виріс з думкою, що з усіх чорних у Кентуккі лише вони п'ятеро були чоловіками. Їм дозволяли, заохочували виправляти Гарнера, навіть не слухатися його. Придумувати самим, як зробити; бачити, що потрібно, і братися за справи без дозволу. Купити матір, вибрати коня або дружину, носити зброю, навіть учитися читати, якщо заманеться, але їм не хотілося, бо не було нічого важливого, що б варто було записувати на папір.

Оце й усе? Саме це й означає бути чоловіком? Просто тому, що так вирішив білий, який мав знати? Який надав їм привілей не працювати, а вирішувати? Ні. У їхніх стосунках з Гарнером був справжній метал: їм довіряли, але найголовніше — до них прислухалися.

Він уважав те, що вони кажуть, гідним, а те, що вони відчувають, — серйозним. Факт, що він рахувався з думкою рабів, не позбавляв його авторитету чи влади. Але вчитель навчив їх іншого. Правді, що гойдалася опудалом серед жита: вони були лише чоловіками з «Милого Дому» в «Милому Домі». Крок за межі ферми — і вони перетворювалися на правопорушників. Сторожові пси без зубів; воли без рогів; кастровані коні, іржання і храп яких не можна було перевести на мову, якою розмовляють відповідальні люди. Його сила полягала в знанні, що вчитель помиляється. Тепер він замислився. Був Альфред у Джорджії, був Делавар, був Сіксо, та він усе одно замислився. Якщо вчитель має рацію, то це пояснює, як він став лялькою — його будь-якої миті могла взяти і покласти на місце дівчинка, що могла бути його дочкою. Кохався з нею, хоча був упевнений, що не хоче цього. Коли вона з'являлася, телиці з його юності (оце й усе?) розколювали його рішучість. Але щось більше за апетит принижувало його, примушувало сумніватися, що вчитель помиляється. Його пересунули, помістили туди, куди хотіла дівчина, і він нічого не міг із цим поробити. Заради свого життя він не міг піднятися блискучими білими сходами ввечері; заради свого життя він не міг лишитися в кухні, у вітальні, в коморі вночі. А він намагався. Утримував подих, як тоді, коли пірнав у багнюку; заспокоював серце, як тоді, коли тремтіли руки. Але зараз йому було набагато гірше, гірше, ніж коли вирувала кров, яку він угамував кувалдою. Коли він вставав із-за столу в будинку № 124 і повертався до сходів, спочатку його починало нудити, потім він відчував огиду. Він, він. Той, хто їв сире м'ясо, яке щойно померло; той, хто під квітучими сливами хрумтів голубиною грудкою, в якій ще билося серце. Бо він був чоловік, а чоловік міг робити те, що робив: нерухомо лежати шість годин у сухому колодязі уночі; голими руками битися з єнотом і перемогти; спостерігати за іншим чоловіком, якого любив більше за братів, підсмажуватися, не проливши ані сльозинки, щоб ті, хто його підсмажував, дізналися, яким має бути чоловік. І він, цей чоловік, що пройшов від Джорджії до Делавару, тепер не міг ані піти, ані лишитися де хотів, у будинку № 124. Ганьба.

Віддавати накази ногам Пол Ді не міг, але вважав, що і досі може говорити, тож вирішив вирватися в такий спосіб. Він розкаже Сет про останні три тижні: спіймає її одну, коли вона буде йти з роботи в «пивному саду», як вона називала ресторан, і все їй розкаже.

Він чекав на неї. Зимовий день був схожий на сутінки. Він стояв у провулку біля ресторану Сойєра. Повторював, уявляв її обличчя і збирав слова, як дітей, що мали вишикуватися в рядок і йти за вчителем.

— Ну… е-е… це не… чоловік не може… розумієш… послухай… справа не в тому… справа дійсно не в тому… старий Гарнер… я хотів сказати, що це не слабкість… не така слабкість, яку я можу подолати, бо… бо щось сталося зі мною… це дівчина робить… я знаю, ти вважаєш, що вона мені ніколи не подобалася, але вона це робить зі мною. Крутить мною. Сет, вона крутить мною, і я не можу цьому завадити.

Що? Дорослим чоловіком крутить дівчина? А якщо дівчина — це зовсім і не дівчина, а щось замасковане? Щось безчесне, що лише на вигляд є милою юною дівчиною, і суть не в тому, щоб кохатися з нею чи ні, суть у тому, що він не міг лишатися там, де хотів, у номері сто двадцять чотири, і небезпека була в тому, що він міг утратити Сет, бо не був справжнім чоловіком, щоб вирватись, тож йому потрібна вона, Сет, щоб допомогла, щоб знала про це, і йому соромно звертатися до жінки, яку він бажав, по захист, по допомогу, чорт усе забирай.

Пол Ді подмухав теплом у порожнечу стулених долонь. Провулком проносився вітер, так швидко, що у кухонних собак, які чекали на залишки їжі, пригладжувалася шерсть. Він дивився на собак. Собаки дивилися на нього.

Нарешті задні двері відчинилися, і вийшла Сет з горщиком їжі на руці. Побачила його і сказала: «О!», посміхнувшись від задоволення і несподіванки.

Полу Ді здалося, що він посміхнувся у відповідь, але обличчя так змерзло, що він не міг сказати точно.

— Чоловіче, ти змушуєш мене почуватися дівчиною, коли заходиш за мною після роботи. Такого іще ніхто не робив. Обережніше, я звикну до цього. — Вона швидко кинула найбільші кістки на землю, щоб собаки зрозуміли, що їх на всіх вистачить, і не почали бійку. Тоді висипала шкури якихось тварин, голови інших і тельбухи ще кількох — те, що ресторан не міг переробити, та й вона не стала б, — купкою під ноги тваринам. — Маю сполоснути ось це, — сказала вона, — і повернуся до тебе.

Він кивнув, і вона пішла до кухні.

Собаки мовчки їли, і Пол Ді міркував, що вони принаймні отримали те, за чим прийшли, і якщо у неї вистачило на всіх…

На голові у неї була брунатна вовняна хустка, яку вона насунула на лоба, щоб захиститися від вітру.

— Ти раніше звільнився чи що?

— Раніше звільнився.

— Щось сталося?

— Можна і так сказати, — відповів він і облизав губи.

— Не вигнали?

— Ні, ні. Роботи вистачає. Я просто…

— Гм?

— Сет, тобі не сподобається те, що я скажу.

Вона зупинилася і повернула обличчя до нього і ненависного вітру. Інша б на її місці примружилася б чи хоча б сльозу пустила, якби вітер так бив в обличчя. Інша жінка глянула б на нього зі страхом, благанням, навіть із гнівом, бо те, що він сказав, дуже було схоже на початок: «Прощавай, я йду».

Сет дивилася на нього твердо, спокійно, уже готова прийняти, відпустити або вибачити чоловіка, що втрапив у халепу. Погоджувалася, заздалегідь казала: все гаразд, бо не вірила, що з часом щось матиме значення. І якою б не була причина, все було гаразд. Ніякої провини. Ніхто не винний.

Він знав, що було у неї на думці, і навіть уважав, що вона помиляється, — він не кидав її, ніколи б не кинув, — справа в тому, що те, про що він хотів їй розказати, було ще гіршим. Тож коли він побачив в очах її принижене очікування, меланхолію без звинувачення, то не зміг нічого сказати. Не зміг сказати цій жінці, що не примружувалася проти вітру: «Я не чоловік».

— Ну, кажи, Поле Ді, сподобається мені чи ні.

Оскільки він не міг сказати того, що збирався, сказав таке, про що і не здогадувався, що думав:

— Хочу, щоб ти завагітніла, Сет. Зробиш це для мене?

Вона розсміялася, і він теж.

— Ти прийшов аж сюди попросити мене про це? Ти божевільний. Ти маєш рацію, мені це не подобається. Не вважаєш мене застарою, щоб починати все спочатку? — Вона взялася пальцями за його руку, щоб вони стали схожими на тіні на узбіччі.

— Подумай, — сказав він.

І раптом прийшло рішення: як утримати її, підтвердити свою мужність і позбутися чар дівчини — усе одним махом. Він притулив кінчики пальців Сет до своєї щоки. Вона розсміялася і відсмикнула руку, щоб той, хто проходитиме провулком, не побачив, як непристойно вони поводяться на людях, серед білого дня, на вітру.

Та він устиг отримати трохи часу, викупити його, власне, і сподівався, що ціна не буде завеликою. Не хотілося б заплатити за день монетою всього наступного життя.

Вони припинили пустощі, відпустили руки і, згорбившись, вийшли з провулка на вулицю. Тут вітер був тихішим, але сухий холод, що лишився по ньому, змушував пішоходів прискорювати крок, завмираючи всередині своїх пальт. Ніхто не стояв, притулившись до дверей чи вітрин. Колеса возів, що розвозили їжу або дрова, рипіли, немов їм боліло. Коні, прив'язані біля шинків, тремтіли і заплющували очі, їх наздогнали чотири жінки, що йшли по дві в ряд, постукуючи черевиками по дерев'яному тротуару. Пол Ді підтримав Сет за лікоть, коли вони відступили з дощок у бруд, аби пропустити жінок.

Через півгодини, коли вони дісталися краю міста, Сет і Пол Ді знову почали ловити пальці одне одного, хапатися за руки, крадькома плескати одне одного нижче спини. Радісно сором'язливі, що можуть бути такими дорослими і такими молодими одночасно.

Приймай рішення, подумав він. Ось і все, що потрібно було зробити, і жодна дівчина без роду і племені не може цьому завадити. Жодне ліниве, бездомне цуценя не може ним крутити, змушувати сумніватися в собі, міркувати, захищатися чи зізнаватися. Переконаний, що він може це зробити, він обхопив руками плечі Сет і стиснув її. Вона уткнулася головою йому в груди, і оскільки ця мить була цінною для обох, вони зупинилися й так і лишилися стояти — не дихаючи, навіть не зважаючи, чи проходитиме хтось повз. Зимове світло було тусклим. Сет заплющила очі. Пол Ді подивився на чорні дерева вздовж дороги, їхні руки піднялися, щоб захиститися від нападу. Дуже тихо, раптово, пішов сніг, немов подарунок з неба. Сет розплющила очі йому назустріч і сказала: «Милосердя». І Полу Ді здалося, що саме так воно і було: трохи милосердя, що навмисне послали до них, щоб відзначити їхні почуття, аби пізніше, коли виникне потреба, вони їх пригадали.

Падали вниз сухі сніжинки, досить великі і досить важкі, щоб розбиватися об камінь, немов п'ятицентові монети. Його завжди дивувало, як тихо це відбувалося. Не як дощ, а як таємниця.

— Біжимо! — запропонував він.

— Сам біжи, — сказала Сет. — Я цілий день на ногах.

— А я? Сидів? — І він потягнув її вулицею.

— Зупинись! Зупинись! — заблагала вона. — Мої ноги не для цього.

— То віддай їх мені, — сказав він, і не встигла вона нічого зрозуміти, підхопив її, закинув за спину і побіг дорогою повз брунатні поля, що перетворювалися на білі.

Коли нарешті видохся, зупинився, і вона встала на свої дві ноги, але від сміху ледь на них утрималася.

— Тобі потрібні діти, щоб гратися з ними в снігу!

Сет поправила хустку.

Пол Ді посміхнувся і зігрів руки подихом.

— Мені б хотілося спробувати. Хоча для цього потрібна жінка, що також цього бажає.

— Я б сказала, — відповіла вона, — дуже, дуже бажає.

Була майже четверта, і до будинку сто двадцять чотири лишалося ще майже півмилі. До них пливла постать, ледь помітна в снігу, і хоча це була та сама постать, що зустрічала Сет протягом чотирьох місяців, вони з Полом Ді так зосередилися одне на одному, що обидва мало не підскочили, коли побачили її так близько.

Кохана на Пола Ді навіть і не глянула; її допитливий погляд зупинився на Сет. На ній не було ані пальта, ані накидки, голова теж була неприкритою, але в руках вона тримала довгу шаль. Простягнула руки і спробувала накинути шаль на Сет.

— Божевільна дівчина, — сказала Сет. — Це ж на тобі нічого немає, — і відступивши від Пола Ді, Сет узяла шаль і накинула її на голову і плечі Коханої. — Маєш бути розумнішою, — обійняла вона дівчину лівою рукою.

Сніжинки немов застрягли. Пол Ді відчув крижану порожнечу там, де стояла Сет перед тим як з'явилася Кохана. Плентаючись за жінками, відставши від них на ярд, він усю дорогу боровся з гнівом, що скрутив шлунок. Коли побачив силует Денвер в освітленому вікні, не стримався і подумав:

«На чиєму ж ти боці?»

Сет сама це зробила. Сама того не підозрюючи, вона розрубала вузол єдиним махом.

— Тепер ти вже не спатимеш на дворі, Поле Ді. Чи не так? — посміхнулася вона до нього, і, немов вірний друг, закашлявся димар, у який з неба повіяло холодом. Шибки у вікнах здригнулися від пориву зимового вітру.

Пол Ді підвів очі від миски з м'ясним рагу.

— Ходи на другий поверх. Там твоє місце, — сказала вона, — … і залишайся.

Ниточки злоби, що потяглися до нього від того боку столу, де сиділа Кохана, знешкодила посмішка Сет.

Раніше тільки одного разу (одного-єдиного разу) Пол Ді відчув вдячність до жінки. Він виповз із лісу із каламутними від голоду і самотності очима, постукав у перші-ліпші двері чорного району Вілмінгтона. Запропонував жінці, що їх відчинила, нарубати дров, якщо вона дасть йому щось поїсти. Та зміряла його поглядом.

— Пізніше, — сказала вона і ширше відчинила двері.

Нагодувала його свинячою ковбасою — найгіршою стравою для того, хто помирає від голоду, але ані він, ані його шлунок не були проти. Згодом, коли він побачив світле бавовняне простирадло і дві подушки в її спальні, довелося квапливо витирати очі, щоб вона не помітила сльози вдячності за цей перший раз. Земля, трава, багнюка, лушпиння, листя, сіно, кукурудзяні качани, мушлі — на чому він тільки не спав. Про білі бавовняні простирадла навіть і не мріяв. Він зі стогоном на них упав, і жінка допомогла йому удати, ніби він кохається з нею, а не з її простирадлами. Тієї ночі — з повним шлунком свинячої ковбаси, в таких розкошах — він присягнувся, що ніколи не покине її. Щоб вигнати його з ліжка, доведеться вбити. Через вісімнадцять місяців, коли його викупила Норт-Пойнтська банківська та залізнична компанія, він усе ще був удячний за це знайомство з простирадлами.

Тепер він відчув вдячність удруге. Немов його зняли з прямовисної скелі і поставили на безпечну землю. Він знав, що в ліжку зможе дати ладу двом шаленим дівчатам, — якщо того захоче Сет. Витягнувшись на повний зріст, роздивляючись сніжинки, що проносилися повз вікно в ногах, дуже легко було відкинути сумніви, що охопили його на алеї за рестораном: він вимагав від себе дуже багато, аж занадто. Але те, що він назвав би боягузтвом, інші називали здоровим глуздом.

У коконі теплих обіймів Пола Ді Сет згадала його обличчя, коли він попросив її народити йому дитину. Хоча тоді вона розсміялася і прибрала його руку, її це налякало. В голові промайнула думка, як добре було б із ним кохатися, але народжувати іще одну дитину було страшно. Потрібно бути доброю, моторною, сильною… і знову няньчити. Доведеться жити іще довго. «Боже, — подумала вона, — позбав мене цього». Якщо материнська любов не є безтурботною, вона вбиває. Навіщо йому здалося, щоб вона завагітніла? Щоб утримати? Щоб мати якийсь знак, що шлях пройдено не дарма? Мабуть, у нього скрізь є діти. Вештаючись світом вісімнадцять років, він точно кількох залишив. Ні. Він ображався на дітей, яких вона мала. Дитину, виправилася вона. Дитину плюс Кохану, яку вона теж уважала своєю, і на них він ображався. Бо доводилося ділити її з дівчатами. Слухати, як вони втрьох сміються над тим, чого він не розумів. Система сигналів, якими вони користалися і які він не міг уторопати. Може навіть час, який вона витрачала на їхні потреби, а не на його. Вони були вже родиною, але він не був її головою.

Можеш зашити це для мене, мала?

Ага. Щойно закінчу нижню спідницю. У неї була лише одна, коли вона сюди прийшла, а міняти їх потрібно.

Чи лишився пиріг?

Здається, Денвер доїла останній шматочок.

І навіть не скаржилася, не була проти, що він спить де йому заманеться, і сьогодні поклала цьому край лише з увічливості.

Сет зітхнула і положила руку йому на груди. Вона розуміла, що збирає докази проти нього, щоб зібрати докази проти вагітності, і їй стало трохи соромно. Але вона мала стільки дітей, скільки хотіла. Якщо хлопці колись повернуться, якщо Денвер з Коханою залишаться — ну, буде саме так, як і має бути, хіба ні? Хіба все не змінилося одразу після того, як вона побачила тіні на узбіччі, що трималися за руки? І тієї ж миті, коли вона побачила на своєму дворі сукню і чобітки, щось змінилося в її душі. Не потрібно було навіть дивитися на обличчя, обпечене сонцем. Вона багато років бачила його уві сні.

Груди Пола Ді піднімалися й опускалися, піднімалися й опускалися під її рукою.

ДЕНВЕР ЗАКІНЧИЛА МИТИ посуд і сіла за стіл. Кохана, яка навіть не ворухнулася, відколи Сет і Пол Ді вийшли з кімнати, смоктала вказівний палець. Денвер трохи за нею поспостерігала і сказала:

— Їй подобається, що він тут.

Кохана палець із рота не витягла.

— Змушу його піти, — сказала вона.

— Вона розсердиться на тебе, якщо він піде.

Кохана засунула в рота ще й великий палець і витягла хворий зуб. Крові майже не було, але Денвер усе одно зойкнула:

— О-о-ой! Не боляче?

Кохана подивилася на зуб і подумала: «Ось воно». Наступною буде рука, кисть, палець на нозі. Вона втрачатиме частину себе за частиною, а може, й усі одразу. Або якось уранці, до того як прокинеться Денвер, і після того як піде Сет, вона розсиплеться. Дуже важко тримати голову на шиї, чи ноги на тулубі, якщо вона сама-самісінька. Серед того, що вона не могла згадати, був і час, коли вона вперше дізналася, що будь-якого дня може прокинутись і розсипатися на шматочки. Снилися їй дві речі: як вона вибухає і як її ковтають. Коли випав зуб — зайвий фрагмент, останній у ряду, — вона подумала, що все почалося.

— Мабуть, зуб мудрості, — сказала Денвер. — Боляче?

— Так.

— Тоді чому ти не плачеш?

— Що?

— Якщо боляче, чому ти не плачеш?

І вона заплакала. Сиділа, тримала маленький білий зуб на своїй гладенькій-гладенькій долоні. Плакала так, як хотілося плакати, коли побачила черепах, що одна за одною вилазили з води, одразу ж після того, як зникла серед листя криваво-червона пташка. Так, як хотілося, коли Сет пішла до нього, коли він сидів у діжці під сходами. Кінчиком язика вона торкалася солоної рідини, що зібралася в куточку рота, і сподівалася, що рука Денвер навколо її плечей не дасть їм розпастися.

Пара нагорі не чула ані звука, та під ними, на вулиці, навколо будинку номер сто двадцять чотири, падав і падав сніг. Утворював замети, ховав сам себе. Вище. Глибше.

ДЕСЬ У ГЛИБИНАХ РОЗУМУ Бебі Сагз жеврілася думка, що коли Голлі це вдасться, на все воля Божа, вони матимуть причину відсвяткувати. Якби ж тільки цей останній син зміг зробити для себе те ж, що зробив для неї і для трьох дітей, яких однієї літньої ночі привезли до її дверей Джон і Елла. Коли діти приїхали без Сет, вона злякалася, але відчула вдячність. Вдячність за те, що частина родини, яка вижила, — це її власні внуки, перші і єдині, кого вона знала: два хлопчики і дівчинка, що вже почала повзати. А як же Сет і Голлі, чому вони затримуються? Чому не приїхала Сет? Ніхто не може вибратися сам. І не лише тому, що мисливці хапали їх, немов канюків, і ловили в тенета, немов кролей, а ще й тому, що не можна було бігти, якщо не знаєш, як ходити. Якщо ніхто не покаже дорогу, можна навіки заблукати.

Тож коли приїхала Сет — брудна і поранена, але іще з однією онучкою на руках, — думка про визволення піднялася ближче до поверхні розуму. Та Голлі не з'являвся, Сет сама не знала, що з ним сталося, тож вона не чіпала цю думку, не бажала все зруйнувати, подякувавши богу зарано.

Усе почалося зі Стемпа Пейда. Через двадцять днів після того як Сет дісталася будинку № 124, він прийшов і подивився на дитину, загорнуту в піджак його племінника, глянув на матір, якій передав шматок смаженого в'юна і, з якихось йому відомих причин, пішов з двома відрами до берега ріки, де росли чорниці, такі смачні і радісні, що скуштувати їх означало майже те ж саме, що й зайти до церкви. Він пройшов шість миль до берега річки, скотився-збіг-скотився в яр, потрапити в який було майже неможливо. Дістався до кущів з гострими, як ножі, шипами, що подерли йому рукава сорочки і штани. Постраждав від комарів, бджіл, шершнів, ос та найзліших павуків у штаті. Пошкрябаний, побитий і покусаний, він таки дійшов, куди хотів, і обібрав усе до ягідки, так ніжно, що жодна не прим'ялася. Ввечері він повернувся до № 124 і поставив відра на ґанок. Коли Бебі Сагз побачила його розідране вбрання, закривавлені долоні, розпухле обличчя і шию, вона розреготалася і сіла.

Баглар, Говард, жінка в очіпку і Сет прийшли подивитися і також розреготалися, побачивши хитрого, рішучого старого чорного: посередник, рибалка, човняр, мисливець, рятівник, шпигун — ким він тільки не був, щоб дістати ці два відра чорниць. Не звертаючи на них уваги, він узяв ягідку і положив її до рота тритижневої Денвер. Жінки зойкнули.

— Вона ж іще мала для цього, Стемпе.

— Випорожнення будуть рідкішими.

— Шлунок розболиться!

Але зацікавлені оченята дитини і прицмокування ротика змусили їх підкоритися, згодувати їй ягідку за ягідкою, солодкі, як у церкві. Нарешті Бебі Сагз надавала хлопцям по руках, відганяючи від відра і послала Стемпа до колодязя митися. Вона вирішила зробити з ягід щось варте важкої праці цього чоловіка і його кохання. Так усе і почалося.

Вона замісила тісто і подумала, чи не запросити Еллу з Джоном, бо три, а може, й чотири пироги для них забагато. Сет запропонувала додати іще двох курчат. Стемп приніс окуня і сома, що стрибали в човні, — навіть вудку не довелося закидати.

Зацікавлені оченята дитини обернулися святом для дев'яноста людей. № 124 трусило від голосів мало не до ранку. Дев'яносто людей так добре їли і так багато сміялися, що він розсердився. Вранці вони прокинулися і згадали копченого окуня, якого Стемп Пейд тримав на гілці ліщини, прикриваючись лівою рукою від краплин жиру, що летіли в різні боки; кукурудзяний пудинг з кремом; утомлених, перегодованих дітей, що поснули в траві з крихітними кістками смажених кролів у руках, — і розсердилися.

Три (може чотири) пироги Бебі Сагз перетворилися на десять (може дванадцять). Двоє курчат Сет стали п'ятьма індичками. Одна крижина, привезена з Цинциннаті, — для того, щоб на ній розчавити диню з цукром і м'ятою для пуншу, — обернулася возом крижаних брил, якими наповнили діжку з полуницями. Номер сто двадцять чотири, що хитався від сміху, доброзичливості та їжі на дев'яносто чоловік, розсердив їх. Забагато, подумали вони. Де вона все це взяла, Бебі Сагз, свята? Чому вона і її родина завжди в центрі уваги? Як вона знає, що робити і коли? Давати поради, передавати повідомлення, лікувати хворих, ховати збіглих, любити, готувати, готувати, любити, молитися, співати, танцювати і любити всіх, немов то була її і тільки її робота.

А тепер від двох відер чорниць, із яких вийшло десять, а може, й дванадцять пирогів; від індички, якої вистачило мало не на ціле місто, зеленого горошку у вересні, свіжої сметани без корови, криги і цукру, здобного хліба, хлібного пудингу, хліба на дріжджах, пісочного печива, — вони розлютилися. Хліби і риби були Його прерогативою, — вони не належали колишній рабині, які, може, ніколи і не віддавала лепту в сто фунтів і не збирала окру з дитиною на спині. Яку ніколи не шмагав десятирічний білий хлопчик, як їх. Яка навіть не втекла з рабства — її викупив відданий син і привезли до річки Огайо на возі — папери на звільнення вона заховала між грудями (а привіз її той самий чоловік, що був її хазяїном — на ім'я Гарнер), і їй орендували двоповерховий будинок з колодязем у Бодвінів — білих брата і сестри, що дали Стемпу Пейду, Еллі і Джону одяг, майно і транспорт для втечі, бо ненавиділи рабство більше за рабів.

Це їх розлютило. Вони проковтнули соди наступного ранку, щоб заспокоїти шлунок, розтривожений такою щедрістю, нерозсудливою великодушністю в № 124. Пошепталися одне з одним у дворі про товстих пацюків, долю і неоплачену гординю.

Від запаху їхнього несхвалення повітря стало густим. Воно розбудило Бебі Сагз, і та варила онукам мамалигу і дивувалася, що ж це може бути. Пізніше, у дворі, розбиваючи тверду землю навколо коренів перцю, вона знову його почула. Підняла голову й озирнулася. За нею за кілька ярдів ліворуч Сет оббирала квасолю. Її плечі спотворювала змащена тканина, яку підклали під сукню, аби скоріше заживала спина. Біля неї в плетеному кошику лежало тритижневе немовля. Бебі Сагз, свята, подивилася вгору. Небо було блакитним і чистим. Жодного дотику смерті в ясній зелені дерев. Вона чула птахів і дуже тихе дзюрчання струмочка в полі. Цуценя, Хлопчик, закопував останні кістки від учорашнього свята. Від будинку лунали голоси Баглара, Говарда і дівчинки, що вже повзала. Здавалося, все на своїх місцях, — але запах несхвалення був дуже гострим. За городом, ближче до струмка, але на сонці вона посадила кукурудзу. Вони багато зірвали для гостей, але все одно лишилися достигати качани, вона бачила їх навіть звідти, де стояла. Бебі Сагз знову нахилилася з мотикою до перцю і гарбузів. Обережно, нахиливши лезо під потрібним кутом, вона перерубала стебло настирної рути. Її квіти вона увіткнула в дірку в капелюсі, решту відкинула геть. Тихе гуп-гуп-гуп нагадало, що Стемп рубає дрова, як і обіцяв учора. Вона зітхнула за роботою і за мить випросталася, бо знову відчула несхвалення. Обпершись на держак мотики, вона зосередилася. Вона звикла до того, що ніхто за неї не молився, — але ця огида в повітрі була новою. Це не білі — вона точно могла сказати, — тож мають бути чорні. І тоді вона зрозуміла. Її друзі і сусіди розсердилися на неї, бо вона переступила, віддала забагато, образила їх надлишком.

Бебі заплющила очі. Може, їхня правда. Раптом за запахом несхвалення, десь дуже-дуже далеко, вона відчула інший. Наближалося щось темне. Вона не могла зрозуміти, що саме, бо воно ховалося за іншим запахом.

Вона примружила очі, аби побачити, що ж то таке, але розгледіла лише високі чоботи, вигляд яких їй не сподобався.

Вона спробувала повернутися до роботи, але не могла. Що то таке? Що то за темна хмара до них наближається? Чим іще можна її вдарити? Новини про смерть Голлі? Ні. Вона була готова до цього, як ніколи у своєму житті. Останній з її дітей, на якого вона майже і не глянула, коли той народився, бо навіщо було запам'ятовувати риси обличчя, якщо ти все одно не побачиш, як воно дорослішатиме і змінюватиметься. Вона таке вже сім разів робила: тримала маленьку ніжку, проводила по пухких пальчиках своїми — але ніколи не бачила, як ці руки перетворюються на руки жінок і чоловіків, та все одно залишаються для матері рідними. До цього дня вона і не знала, який вигляд мають постійні зуби, або як дітки тримають голову, коли ходять. Чи Петті перестала шепелявити? Якого кольору врешті-решт стала шкіра Феймоса? Чи підборіддя у Джонні роздвоювалося чи то була просто ямочка, що зникла, коли змінилася щелепа? Коли вона востаннє бачила своїх чотирьох дівчаток, у них під пахвами і волосся не було. Чи Арделія і досі любить засмажену скоринку хліба? Усі семеро або померли, або їх забрали. Тож навіщо вдивлятися в наймолодшого? Але чомусь їй дозволили його лишити. Він був з нею — всюди.

Коли вона пошкодила стегно в Каліфорнії, її за вигідною ціною (дешевше, ніж Голлі, якому тоді було десять) придбав містер Гарнер і відвіз обох до Кентуккі на ферму, яку називав «Милим Домом». Через стегно вона шкутильгала, як триногий собака. Але в «Милому Домі» не було ані рисового поля, ані тютюнової плантації, і ніхто-ніхто не збивав її з ніг. Жодного разу. Ліліан Гарнер чомусь називала її Дженні, але ніколи не штовхала, не била, не лаяла. Навіть коли вона посковзнулася на коров'ячому багні і розбила всі яйця у своєму фартуху, ніхто не кричав: «Ах ти чорна сучко, куди ти дивилася» — і ніхто не збив її з ніг.

«Милий Дім» був зовсім крихітним у порівнянні з тими місцями, де вона бувала. Містер Гарнер, місіс Гарнер, вона, Голлі і чотири хлопці, яких через одного звали Полами, — от і всі мешканці. Місіс Гарнер наспівувала за роботою; містер Гарнер тримався так, немов світ був іграшкою, від якої він отримував задоволення. Ніхто не виганяв її в поле — все робили хлопці містера Гарнера, включаючи Голлі, і це було справжнім благословенням, бо вона все одно не впоралася б. Вона просто стояла поруч з Ліліан Гарнер, що наспівувала пісеньку, і вони вдвох готували, консервували, прали, прасували, шили одяг, робили свічки, мило і сидр; годували курчат, свиней, собак і гусей; доїли корів, збивали масло, топили жир, розводили вогонь… Нічого важкого. І ніхто її не бив.

Стегно боліло кожного божого дня — але вона цього не казала. Лише Голлі, що уважно спостерігав за її рухами останні чотири роки, знав, що для того, аби лягти в ліжко і піднятися з нього, їй потрібно було піднімати ногу обома руками, тому він і заговорив з містером Гарнером про те, щоб її викупити, щоб вона могла посидіти. Милий хлопчик. Єдиний, хто зробив для неї щось важливе: віддав їй свою роботу, своє життя, а тепер і своїх дітей, чиї голоси вона зараз чула, стоячи на городі і міркуючи, що ж то за темна сила криється за запахом несхвалення. «Милий Дім» був значно кращим за інші. Жодного питання. І байдуже, який би сум не ховався у неї на серці, в спустошеному серці, де жила її особистість, яка і не була особистістю. Вона журилася, що не знала, де поховані її діти, чи які вони на вигляд живі, але знала про себе не більше, ніж про них, бо ніколи не мала мапи, щоб дослідити себе.

Чи вміла вона співати? (Чи приємно було її слухати, коли вона співає?) Чи вона гарненька? Чи вона добра подруга? Чи може вона бути ніжною матір'ю? Вірною дружиною? Чи є в неї сестра і чи та любить її? Якби мати знала її, чи вона б їй подобалася?

У домі Ліліан Гарнер, звільнена від польових робіт, що зламали її стегно, і від утоми, що спустошила її розум; у домі Ліліан Гарнер, де ніхто не збивав її з ніг (і взагалі не бив), вона прислухалася до співів білої жінки, дивилася, як сяє її обличчя, коли повертався містер Гарнер, і думала: «Тут краще, але не мені». Гарнери, як їй здавалося, були особливими рабовласниками: ставилися до своїх рабів як до оплачуваних працівників, прислухалися до того, що ті казали, навчали того, чого ті хотіли. І він ніколи не спарював своїх хлопців. Ніколи не приводив до неї і не наказував «лягати з нею», як це було в Кароліні, і не продавав їхню чоловічу силу на інші ферми. Її це дивувало і радувало, але і хвилювало теж. Чи знайде він їм жінок? Чи знає, що може статися, якщо природа візьме над хлопцями гору? Він грався з небезпекою і мав це знати. Власне, його наказ не виходити за межі «Милого Дому» без нього був зумовлений не лише законом, але й небезпекою, що раби-чоловіки почнуть вести безпутне життя.

Бебі Сагз говорила якомога менше, бо що такого міг сказати її язик? Тож біла жінка вважала свою нову рабиню дуже доброю, хоча і мовчазною, та наспівувала собі під час роботи.

Коли містер Гарнер погодився на пропозицію Голлі, і Голлі так пишався, немов для нього її звільнення було найважливішою справою у світі, вона дозволила, щоб її перевезли через річку. З двох важких варіантів — лишатися на ногах, доки не впаде, або покинути свого останнього, а можливо, і єдиного, що лишився живим, сина, — вона обрала найважчий, щоб зробити його щасливим, і ніколи не питала його, як себе: навіщо? Навіщо свобода шістдесятирічній рабині, що шкутильгає, як триногий собака? І коли вона зробила крок вільною землею, повірити не могла, що Голлі знав те, чого вона не знала; що Голлі, який жодного разу не спробував вільного повітря, знав, що немає у світі нічого, кращого за нього. Її це налякало.

Щось трапилося. Що ж трапилося? Що ж трапилося? Знову і знову питала вона себе. Вона не знала, який у неї вигляд, та її це й не цікавило. Але раптом вона побачила свої руки і вражено зрозуміла: «Ці руки належать мені. Це мої руки». Тоді відчула поштовх у грудях і відкрила іще щось нове: власне серце. Хіба вона завжди там була? Ця штука, що б'ється? Вона відчула себе дурепою і голосно розреготалася. Містер Гарнер обернувся через плече, зміряв її своїми великими карими очима і посміхнувся.

— Що такого смішного, Дженні?

Вона сміялася і не могла зупинитися.

— Моє серце б'ється, — відповіла.

І це була правда.

Містер Гарнер розсміявся.

— Тут нема чого боятися, Дженні. Просто живи, як жила, і все буде гаразд.

Вона прикрила рота, щоб не сміятися занадто голосно.

— Люди, до яких я тебе везу, дадуть тобі все, що потрібно. Це Бодвіни. Брат і сестра. Шотландці. Я їх уже двадцять років знаю, коли не більше.

Бебі Сагз подумала, що зараз слушна мить запитати те, що давно вже хотіла.

— Містере Гарнер, — сказала вона, — чому ви називаєте мене Дженні?

— Тому що так було написано у твоїх паперах, жінко. Хіба не так тебе звуть? Як ти сама себе називаєш?

— Ніяк, — відповіла вона. — Я себе ніяк не називаю.

Містер Гарнер аж почервонів від реготу.

— Коли я забрав тебе з Кароліни, Вітлоу називав тебе Дженні, і в паперах написано саме Дженні Вітлоу. Хіба тебе там не називали Дженні?

— Ні, сер. Якщо і називали, то я не чула.

— На яке ім'я ти відгукувалася?

— Ні на яке. Сагз — ім'я мого чоловіка.

— Ти заміжня, Дженні? Я не знав.

— Так би мовити.

— Знаєш, де він, твій чоловік?

— Ні, сер.

— Це батько Голлі?

— Ні, сер.

— Чому ж ти і його називаєш Сагз? У його паперах написано Вітлоу, як і в твоїх.

— Мене звуть Сагз, сер. За чоловіком. Він не називав мене Дженні.

— Як же він називав тебе?

— Мала — Бебі.

— Ну, — знову почервонів містер Гарнер, — на твоєму місці я обрав би Дженні Вітлоу. Бебі Сагз — негодяще ім'я для вільної негритянки.

Може й ні, подумала вона, але Бебі Сагз — це все, що в неї лишилося від «чоловіка», якого вона мала. Серйозного, меланхолічного чоловіка, який навчив її шити взуття. Вони вдвох уклали угоду: якщо хтось матиме нагоду втекти, скористається нею; утечуть разом, якщо зможуть, якщо ні — по одному, але ніхто не обертатиметься назад. Він скористався своєю нагодою, і оскільки вона більше про нього ніколи не чула, вважала, що йому пощастило. Як же він дізнається про неї, якщо вона називатиме себе тим ім'ям, що вказано в якихось дурних паперах?

Вона не могла звикнути до міста. Більше людей, ніж у Кароліні, і стільки білих, що неможливо було і дихати. Усюди двоповерхові будинки, усі тротуари з ідеальних дерев'яних брусків. Дороги завширшки за цілий будинок Гарнерів.

— Це місто води, — сказав містер Гарнер. — Усі подорожують водою, а те, що не може перенести ріка, беруть на себе канали. Цар, а не місто, Дженні. Тут можна знайти все, про що ти колись мріяла. Залізні плити, ґудзики, кораблі, сорочки, гребінці для волосся, фарби, парові двигуни, книжки. Побачиш швейну машинку, очам своїм не повіриш. Оце місто так місто. Якщо мусиш жити в місті, то саме тут.

Бодвіни жили прямо в центрі на вулиці, повній будинків і дерев. Містер Гарнер зіскочив і прив'язав коней до залізних прутків.

— Приїхали.

Бебі підхопила свій вузол і з великим трудом — бо давали про себе знати хворе стегно і години, проведені у возі, — спустилася. Містер Гарнер уже піднявся на ґанок, а вона ще й на землю не ступила. Біля відчинених дверей вона помітила обличчя чорної дівчини. Пішла стежкою до задніх дверей. Чекала, як їй здалося, дуже довго, доки ця ж сама дівчина не відчинила двері кухні та не запропонувала їй сісти біля вікна.

— Дати вам щось поїсти, мем? — запитала дівчина.

— Ні, люба. Хоча від води я б не відмовилася.

Дівчина пішла до раковини і накачала чашку води. Передала Бебі Сагз.

— Я Джейні, мем.

Бебі, зачарована раковиною, випила всю воду до останньої краплі, хоча на смак та мало чим відрізнялася від ліків.

— Сагз, — сказала вона, витираючи рота рукою. — Бебі Сагз.

— Приємно познайомитись, місіс Сагз. Ви тут лишитесь?

— Не знаю, де я лишуся. Містер Гарнер — це той, хто мене сюди привіз, — каже, що знайшов щось для мене. — І додала: — Знаєш, я вільна.

Джейні посміхнулася:

— Так, мем.

— Твоя родина живе поряд?

— Так, мем. Ми всі живемо на Блустоун.

— А нас розкидало, — сказала Бебі Сагз, — та, може, ненадовго.

«Боже, — думала вона, — із чого мені починати?» Попросити когось написати старому Вітлоу. Дізнатися, хто забрав Петті і Розу Лі. Хтось на ім'я Данн купив Арделію і повіз її на захід, як вона чула. Тірі і Джона можна не шукати. Вони втекли тридцять років тому, і якщо їх шукати, а вони і досі ховаються, можна накликати на них неприємності. Ненсі і Феймос померли на кораблі, що відпливав з Вірджинії, не встигли на ньому і вітрило підняти до Саванни. Ось і все, що вона знала. Новини приніс наглядач з плантації Вітлоу, більше від бажання підкотитися до неї, ніж з добрості душевної. Капітан три тижні чекав у порту, доки не завантажать повний корабель. І серед тих рабів, які не витримали, казав наглядач, двоє були з прізвищем Вітлоу, і звали їх…

Але вона знала їхні імена. Знала, і затуляла вуха руками, щоб не чути, як вони злітають із його вуст.

Джейні нагріла трохи молока, налила його в миску і поставила поряд із тарілкою з кукурудзяним хлібом. Після недовгого умовляння Бебі Сагз підійшла до столу і присіла. Вона покришила хліб у гаряче молоко і зрозуміла, що зголодніла, як ніколи у своєму житті, а це вже про щось говорило.

— Їм вистачить?

— Так, — сказала Джейні. — Їжте скільки хочеться. Це ваше.

— Тут іще хтось живе?

— Лише я. Містер Вудруф виконує роботу на дворі. Приходить о другій тричі на тиждень.

— Тільки двоє вас?

— Так, мем. Я готую і перу.

— Може, твоя родина знає когось, кому потрібна допомога?

— Обов'язково запитаю. Знаю, що жінок беруть на бойню.

— Що там робити?

— Не знаю.

— Гадаю, щось таке, чого чоловіки не хочуть.

— Кузина каже, отримуєш стільки м'яса, скільки хочеш, ще й двадцять п'ять центів за годину. Вона влітку ковбасу робить.

Бебі Сагз почухала маківку. Гроші? Гроші? Їй щодня плататимуть гроші? Гроші?

— А де ця бойня?

Відповісти Джейні не встигла, бо до кухні увійшли Болдвіни з усміхненим містером Гарнером. Одразу було зрозуміло, що це брат і сестра, обидва в сірому, з обличчями, занадто юними для такого сивого волосся.

— Ти щось поїла, Джейні? — запитав брат.

— Так, сер.

— Не піднімайся, Дженні, — сказала сестра, і добрі новини стали іще добрішими.

Коли вони запитали, яку роботу вона може виконувати, замість того, щоб перелічити сотні обов'язків, які вона виконувала, Бебі Сагз запитала про бойню. Вона застара для цього, відповіли їй.

— Вона найкращий чоботар у світі, — похвалив її містер Гарнер.

— Чоботар? — здивовано звела густі чорні брови сестра Бодвін. — Хто тебе навчив?

— Один раб, — відповіла Бебі Сагз.

— Робиш нові чоботи або просто лагодиш?

— Нові, старі, які завгодно.

— Добре, — кивнув брат Болдвін. — Це вже щось, але потрібно іще.

— Прання візьмеш? — запитала сестра Бодвін.

— Так, мем.

— Два центи за фунт.

— Так, мем. А куди брати?

— Що?

— Ви сказали: «Візьмеш». А куди брати? Де я буду?

— О, ти лише послухай, Дженні, — сказав містер Гарнер. — Ці двоє янголів мають для тебе будинок. Це в якомусь сенсі їхня власність.

Будинок належав їхнім бабусі і дідусеві до того, як ті переїхали в місто. Не так давно його здавали в оренду цілій купі негрів, які поїхали зі штату. Для однієї Дженні будинок був завеликий, як вони сказали (дві кімнати нагорі, дві внизу), але це найкраще і єдине, що вони могли запропонувати. В обмін на прання, шиття, консервування тощо (а ще й черевики) вони дозволять їй там лишитися. Якщо, звісно, вона підтримуватиме чистоту. Негри, які нещодавно звідти виїхали, не підтримували. Бебі Сагз погодилася з пропозицією, хоча і шкода було, що гроші упливли, але будинок зі сходами їй сподобався — байдуже, що вибиратися ними вона не змогла б. Містер Гарнер розказав Болдвінам, що вона ще й куховарила добре, і замість доказів показав свій живіт. Усі посміялися.

— Якщо щось знадобиться, кажи нам, — додала сестра. — Ми не підтримуємо рабство, навіть такого типу, як у Гарнерів.

— Розкажи їм, Дженні. Хіба ти жила в кращому місці, ніж мій дім?

— Ні, сер, — відповіла вона. — Кращого місця не було.

— Скільки ти прожила в «Милому Домі»?

— Здається, років десять.

— Хоч колись голодувала?

— Мерзла?

— Ні, сер.

— Тебе хтось хоч пальцем торкнувся?

— Ні, сер.

— Я дозволив Голлі викупити тебе чи ні?

— Так, сер, дозволили, — сказала вона, а сама подумала: «Але мій хлопчик лишився у вас, а я геть зламана. Він розплачуватиметься з вами ще довго після того, як я піду до Бога».

Їй сказали, що її відвезе Вудраф, і всі троє вийшли з кухні.

— Мені потрібно готувати вечерю, — сказала Джейні.

— Я допоможу, — запропонувала Бебі Сагз. — Ти низенька, до вогню не дотягнешся.

Було уже темно, коли Вудраф пустив коней підтюпцем. Молодий чоловік з густою бородою та опіком на щелепі, якого і борода не могла прикрити.

— Ти тут народився? — запитала у нього Бебі Сагз.

— Ні, мем. У Вірджинії. Тут тільки два роки.

— Зрозуміло.

— У вас буде гарний будинок. І великий. Там жив пастор з родиною. Вісімнадцять дітей.

— Боже милосердний. Куди вони поїхали?

— До Іллінойсу. Єпископ Аллен дав йому там приход. Великий.

— А які тут церкви поблизу? Я вже років із десять туди не ходила.

— Як так?

— Не було жодної. Мені не дуже подобалася передостання, але я все одно щонеділі ходила. Гадаю, Бог уже й забув, яка я.

— Сходіть до преподобного Пайка, мем. Він допоможе.

— Не потрібна мені допомога. Я і сама собі допоможу. От би допоміг він мені з моїми дітьми. Гадаю, він уміє читати і писати?

— Звісно.

— Добре, бо мені потрібно дещо відкопати.

Але новини, які вони відкопали, були такі сумні, що вона здалася. Після двох років листів, написаних рукою пастора, двох років прання, шиття, консервування, лагодження черевиків, вирощування овочів і сидіння в церкві, вона дізналася, що маєтку Вітлоу вже немає, а писати «чоловіку на ім'я Данн» не можна, якщо ти тільки і знаєш про нього, що він поїхав на захід. Хорошою новиною було те, що Голлі одружився, і на підході вже була дитина. На цьому вона і зосередилася, та ще на своєму власному служінні Богові, вирішивши, що робити з серцем, яке почалося битися, щойно вона перетнула річку Огайо. І все спрацювало, все було добре, доки вона не загордилася і не дозволила собі зрадіти невістці і дітям Голлі, — одне з яких народилося в дорозі, — і не влаштувала свято з чорницями, яке присоромило б і Різдво. Тепер вона стояла в городі, принюхувалася до несхвалення, відчувала, як наближається темрява, і бачила високі чоботи, які їй аж ніяк не подобалися. Аж ніяк.

КОЛИ З'ЯВИЛИСЯ ЧОТИРИ вершники — вчитель, один з племінників, один мисливець за рабами і шериф, — будинок на Блустоун-роуд був таким тихим, що вони вирішили, що спізнилися. Троє злізли з коней, один лишився в сідлі, з гвинтівкою в руках, поводячи очима то ліворуч, то праворуч, щоб перехопити кожного, хто спробує втекти. Ніколи не знаєш, де примудряються сховатися ті негри: під дошками підлоги, в коморі, — один якось у димохід заліз. Та навіть коли їх знаходили, потрібно було бути дуже обережним, бо найтихіші, ті, яких відривали від пресу або витягували із сіновалу, або той, хто ховався в димоході, поводилися спокійно секунди дві-три. Спіймані на гарячому, так би мовити, вони, здається, усвідомлювали, що не можна перехитрити білого і не можна обігнати його гвинтівку. Навіть посміхалися, немов дитина, яку спіймали з рукою в слоїку з варенням, та навіть коли діставали мотузку, щоб їх зв'язати, розслаблятися не можна було. Той самий негр, що йшов з опущеною головою і посмішкою крадія варення, міг раптом заревіти, як бик, і почати робити неймовірні речі. Схопити гвинтівку в рота; кинутися на того, хто її тримає, — вони були здатні на будь-що. Тож доводилося стримуватися, лишити зв'язування іншим. Інакше можна було вбити те, за що тобі заплатили, аби ти привів живим. На відміну від змії чи ведмедя, з мертвого негра не можна було здерти шкуру на продаж і не можна було отримати його вагу в монетах.

Дорогою до будинку йшло шість чи сім негрів: двоє хлопців ліворуч від мисливця і кілька жінок праворуч. Він помахав гвинтівкою, щоб вони зупинилися, і вони застигли на місці. Повернувся племінник, що ходив оглядати будинок, підніс пальця до рота, закликаючи до тиші, і підняв великого пальця, сигналізуючи, що те, що вони шукали, поряд. Мисливець за рабами зістрибнув з коня і приєднався до інших. Учитель і племінник обійшли будинок зліва, вони з шерифом — справа. Біля купи дров стояв божевільний старий негр із сокирою. Одразу можна було зрозуміти, що він саме божевільний, бо він щось собі рохкав — немов драний кіт нявчав. Ярдів за дванадцять від негра була жінка з квіткою в капелюсі. Мабуть, теж божевільна, бо стояла як укопана і руками махала, немов крізь павутиння продиралася. Але обидва вони дивилися в одному напрямку — в сарай. Племінник підійшов до старого негра і відібрав у нього сокиру. Тоді всі четверо рушили до сараю.

Усередині поміж тирси і бруду біля ніг негритянки стікали кров'ю два хлопчики, а та однією рукою притискала до грудей закривавлену дитину, а іншою утримувала біля ніг немовля. На них вона не глянула; просто розмахнулася і спробувала кинути немовля об стіну, не влучила і спробувала ще раз, та раптом нізвідки — поки чоловіки стояли і дивилися на те, що відбувалося, — у двері за ними проскочив старий негр, що й досі кричав по-котячи, і вихопив дитину з міцних материних рук.

Одразу ж стало зрозуміло, особливо вчителю, що повертати нема чого. Трьох (тепер уже чотирьох, бо одного вона народила, коли втекла) негрів, живих і здорових, яких можна було б повернути до Кентуккі, до роботи, яку край необхідно було виконувати в «Милому Домі», уже не було. Двоє лежали в тирсі з розплющеними очима; з третьої хльостала кров, заливаючи сукню головної — жінки, якою так хвалився учитель, бо вона, казав, робила добре чорнило, варила гарний, чорт забирай, суп, прасувала його комірці саме так, як йому і подобалося, ще й дітей років десять могла народжувати. А тепер вона здуріла через недбалу поведінку племінника, який перестарався, шмагаючи її, і вона вирвалася і втекла. Учитель суворо вилаяв того племінника, попросив уявити — лише уявити — що б зробила його коняка, якби її побили так, що і світу білого бачити не схотіла. Або Чіппер чи Самсон. Що б сталося, якби і собак він так побив? Їм більше не можна було б довіряти ані в лісі, ані деінде. Тоді скільки їх не годуй, хоч зі шматком кролятини в руках підходь, вони лише відступатимуть, добре, якщо руку не відкусять. Тож він покарав племінника, не дозволивши тому йти на полювання. Примусив його лишитися вдома, годувати худобу, годувати себе, годувати Ліліан, стерегти зерно. Подивимось, як йому це сподобається; нехай знає, що може статися, коли занадто сильно побити істот, яких тобі довірив Бог, які можуть виникнути проблеми і втрати. Тепер вони їх усіх утратили. Всіх п'ятьох. Він іще міг заявити свої права на дитину, що звивалася на руках у негра, що нявчав, та хто за нею доглядатиме? Бо з цією жінкою щось явно не так. Тепер вона дивилася на нього, і якщо інший племінник побачить цей погляд, зрозуміє: не можна погано поводитися зі створіннями божими й очікувати успіху.

Племінник, той, що пив її молоко, доки брат тримав жінку догори ногами, і сам не знав, що трусився. Дядько попереджав його, що таке може статися, але його слова не досягли мети. Навіщо вона це зробила? Через те, що її побили? Чорт, його ж били мільйон разів, і він білий. Якось, коли йому було дуже боляче і він мало не збожеволів, навіть розбив колодязне відро. Іншого разу накинувся на Самсона — кинув кілька камінців, оце й усе. Але ніколи биття не доводило його… Тобто, як можна… Навіщо вона це зробила? Саме це він і запитав у шерифа, який стояв поруч, збентежений, як і всі інші, але не трусився. Племінник важко дихав, насилу ковтаючи слину.

— Навіщо вона це зробила?

Шериф повернувся і сказав іншим трьом:

— Вам краще їхати. Схоже, вашу справу закінчено. Починається моя.

Учитель ударив капелюхом об стегно, сплюнув і вийшов із сараю. Племінник і мисливець пішли за ним. Вони й не глянули на жінку серед кущів перцю з квіткою на капелюсі. Не глянули і на сім чи близько того облич, які підійшли майже впритул, незважаючи на гвинтівку в руках мисливця. Досить з них негритянських очей. Широко розплющені очі маленького чорного хлопчика в тирсі; очі крихітної чорної дівчинки, що виглядають із-поміж пальців, якими вона вхопилася за обличчя, щоб не відвалилася голова; примружені очі чорного немовляти, готового розплакатися на руках старого негра, від власних очей якого не лишилося нічого, крім шпаринок, спрямованих на ноги. Але найстрашнішими очима були очі тієї жінки, бо вона мала такий вигляд, ніби в неї їх зовсім не було. Оскільки білки очей майже зникли, оскільки очі ті стали майже такими ж чорними, як і її шкіра, вона здавалась сліпою.

Вони відв'язали від учителевого коня мула, що мав відвезти збіглу жінку туди, де вона мала бути, і прив'язали його до огорожі. І поїхали геть, лишивши шерифа серед найгіршої юрби божевільних, яку вони колись бачили, і сонце світило прямо над їхніми головами. От іще докази проти так званої свободи людей, які найбільше у світі потребують нагляду і керівництва, щоб не скотитися до життя канібалів, яке їм так до вподоби.

Шериф теж залюбки поїхав би. Хоча б на сонечку постояв за сараєм, призначеним для зберігання дров, вугілля, керосину, — палива для холодних зим Огайо, про які він зараз і думав, ледь стримуючись, щоб не вискочити на сонце серпня. І не тому, що боявся. Просто змерз. І не хотів нічого торкатися. Дитина на руках старого плакала, а очі жінки, що не мали білків, дивилися просто попереду себе. І все б могло так і лишитися аж до четверга, якби один з хлопців на підлозі не зітхнув. Немов поринув у безодню солодкого сну і зітхнув, і це зітхання змусило шерифа діяти.

— Я маю тебе забрати. Не хвилюйся. Ти вже достатньо наробила. Ходімо.

Вона не ворухнулася.

— Ходімо тихенько, чуєш? І мені не доведеться тебе зв'язувати.

Вона стояла нерухомо, і він уже вирішив підійти ближче до неї і зв'язати мокрі червоні руки, та раптом на порозі за ним з'явилася тінь. Увійшла негритянка з квіткою в капелюсі.

Бебі Сагз помітила, хто дихав, а хто ні, і пішла прямо до хлопчиків, що лежали в тирсі. Старий підійшов до закляклої жінки і сказав:

— Сет, ти візьмеш мою руку і даси мені свою.

Вона повернулася до нього і подивилася на дитину, яку він тримав, у горлі в неї народився низький звук, немов вона зробила помилку: солі в хліб забула додати чи щось таке.

— Я вийду і пошлю за возом, — сказав шериф і нарешті вийшов на сонце.

Та ані Стемп Пейд, ані Бебі Сагз не змогли змусити її покласти дівчинку, що вже могла повзати. Вона вийшла з сараю, повернулася в будинок, але дівчинку тримала. Бебі Сагз забрала хлопців і мила їм голови, терла руки, піднімала повіки і весь час шепотіла:

— Пробач мені, пробач мені.

Вона перев'язала їхні рани, дала понюхати камфори, і тільки тоді звернула увагу на Сет. Узяла немовля, що заходилося плачем, з рук Стемпа Пейда і поносила на руках хвилини дві, тоді стала перед її матір'ю.

— Час годувати молодшу, — сказала вона.

Сет потяглася до дитини, не випускаючи з рук мертвої доньки.

Бебі Сагз похитала головою.

— Одну за раз, — і обміняла живу на мертву, яку віднесла до вітальні. Коли вона повернулася, Сет цілилася закривавленим соском у ротик дитинки. Бебі Сагз гримнула кулаком по столу і закричала: — Вимий! І сама вимийся!

І вони побилися. Як суперники за серце коханої, билися вони. Кожна намагалася забрати дитину. Бебі Сагз програла, коли посковзнулася в червоній калюжі і впала. Тож Денвер напилася материного молока разом із кров'ю сестри. Саме так і застав їх шериф, коли повернувся, позичивши воза у сусідів і наказавши Стемпу взяти віжки.

На дворі замовк натовп чорних облич. У тиші пройшла крізь нього Сет, тримаючи в руках живу дитину. Вона сіла до воза, і її профіль різко, мов ножем вирізьблений, виділявся на фоні радісного блакитного неба. Профіль, що вразив її своєю чистотою. Чи не занадто високо вона тримає голову? Чи не занадто пряма у неї спина? Можливо. Інакше співи почалися б одразу, тієї миті, коли вона з'явилася на порозі будинку на Блустоун-роуд. Така собі накидка із звуків, що швидко б огорнула її, як добрі руки, щоб утримати на ногах. Але сталося так, що вони дочекалися, доки віз заверне за ріг і поїде на захід, у місто. Та й тоді слів не було. Лише мугикання. Слів не було зовсім.

Бебі Сагз хотіла бігти, перестрибнути сходи ґанку і бігти за возом, кричати: «Ні, ні. Не дозволяйте їй забрати й останнього!». Хотіла. Навіть кинулася слідом, але коли вона встала з підлоги і вийшла на двір, віз уже зник, а до їхнього дому підкотив фургон. З нього зістрибнули рудоволосий хлопчик і білява дівчинка і через натовп підбігли до неї. У хлопця в одній руці була наполовину з'їдена солодка перчина, а в іншій — пара черевиків.

— Мама сказала, до середи, — він тримав черевики за язички. — Сказала, що ви маєте полагодити їх до середи.

Бебі Сагз глянула на нього, а тоді на жінку, що утримувала коня на узбіччі дороги.

— Вона сказала, до середи, чуєш? Бебі? Бебі?

Вона взяла черевики — високі, як чоботи, і брудні, — примовляючи:

— Пробач мені. Боже, пробач мені. Пробач.

За рогом по Блустоун-роуд скрипів віз. Усі в ньому мовчали. Віз качався і заколихував дитину. Гаряче сонце висушило сукню Сет, і та застигла, немов у трупному задубінні.

ЦЕ НЕ ЇЇ рот.

Той, хто її не знає, або, може, бачив її крізь шпаринку в ресторані, погодиться, що це вона, але Пол Ді знав її краще. Ну добре, щось таке навколо її чола — спокій чи що — трохи нагадує її. Але ось це точно не її рот, так він і сказав. Сказав Стемпу Пейду, який пильно на нього дивився.

— Не знаю, чоловіче. Як на мене, не схоже. Я знаю, який у Сет рот, і це не він.

Він розрівняв вирізку пальцями і знову на неї подивився, зовсім не розхвилювавшись. Із того, як урочисто Стемп розгорнув газету, як ніжно пальці старого розгладжували місця згину спочатку на колінах, а потім на розколотій колоді, Пол Ді здогадався, що ця вирізка мала його збентежити. Що б там не було написано, воно має його вразити.

Під навісом верещали свині. Цілий день Пол Ді, Стемп Пейд і ще двадцятеро заганяли і заштовхували їх під навіс на бойні. Хоча після того як фермери, що вирощують зерно, переїхали на захід, Сент-Луїс і Чикаго поглинули багатьох комерсантів, Цинциннаті у думках мешканців Огайо досі лишався свинячим портом. Його головною роботою було приймати, різати і переправляти вгору по ріці свиней, без яких сіверяни не хотіли жити. Десь із місяць узимку кожен волоцюга отримував роботу, якщо міг витримати сморід тельбухів і вистояти дванадцять годин, — навички, яких Пол Ді чудово засвоїв. Трохи свинячого лайна, що капало звідусіль, чого він торкався, лишилося у нього на чоботях, і він це усвідомлював, але стояв з легкою презирливою посмішкою на губах. Зазвичай він лишав чоботи в сараї, перевзувався в черевики і перевдягався в кутку перед тим, як іти додому. Маршрут його пролягав саме через середину цвинтаря, старого, як небо, багатого на тривоги мертвого Маямі, що більше не хотів лежати під могильними каменями. Над головами мерців ходили дивні люди, крізь земляні подушки прокладали дороги, колодязі і будинки будили їх від вічного сну. Розгнівані більше безглуздим ставленням до землі як до чогось святого, ніж тим, що порушили їхній спокій, вони вили на берегах річки Лікінг, зітхали на деревах на Кетрін-стріт і ганяли на вітрах над поросячими дворами. Пол Ді їх чув, але лишався, бо робота в цілому була непогана, особливо взимку, коли Цинциннаті повертав собі славу бойні та корабельної столиці. В кожному місті країни бажання свинини перетворилося на манію. Фермери, що розводили свиней, непогано наживалися, якщо, звісно, могли виростити достатньо і продати якомога далі. А ще й німці, що затопили північ Огайо, привезли з собою страви зі свинини і розвинули кухню до неймовірних висот. Кораблі зі свинями заполонили річку Огайо, і їхні капітани намагалися докричатися один до одного крізь рохкання худоби, і звуки ці були такими ж звичними, як і крекіт качок, що пролітали над головою. Овець, корів і птахів також перевозили річкою, і все, що повинен був зробити негр, — це прийти й отримати роботу: штовхати, вбивати, різати, білувати, складати в ящики і збирати тельбухи.

За двісті метрів від свиней, за сараєм на Вестерн Роу стояли двоє чоловіків, і тепер стало зрозуміло, чому Стемп увесь останній тиждень спостерігав за роботою Пола Ді, чому він затримався тут, коли скінчилася вечірня зміна, і дозволив Полу Ді його наздогнати. Він вирішив показати йому цей шматок паперу — газети — з малюнком, на якому була жінка, схожа на Сет, от тільки рот був іншим. Зовсім не такий.

Пол Ді витяг вирізку з-під долоні Стемпа. Шрифт нічого не означав, тож на літери він навіть не глянув. Просто подивився на обличчя і похитав головою. Ні. Розумієш, не той рот. І ні, що б там не казали ті чорні цяточки, чим би не хотів поділитися Стемп Пейд. Бо ніяк, дідько забирай, не може чорне обличчя опинитися в газеті, якщо історія про те, що кожен готовий почути. Серце стискалося від страху, щойно ви бачили в газеті обличчя негра, бо обличчя те було там не тому, що ця людина мала здорову дитину або піднялася над юрбою. Було воно там не тому, що цю людину вбили, понівечили, впіймали, обпекли, кинули до в'язниці, виселили, побили ногами, зґвалтували або надурили, бо навряд чи це можна було вважати новинами для газети. Це мало бути щось неординарне — те, що білі вважають цікавим, абсолютно іншим, вартим кількох хвилин скреготіння зубами та зойків. І важко було знайти такі новини, що вирвали б такий зойк у білих громадян Цинциннаті.

Тож хто була ця жінка з ротом, таким не схожим на рот Сет, але з очами, майже такими ж спокійними, як і у неї? Чия голова повернулася на шиї саме так, як йому подобалося, і у нього аж сльози на очі навернулися, коли він побачив?

Так він і сказав:

— Це не її рот. Я знаю, який у неї, і цей рот — не її.

Пол Ді заявив це, не встиг Стемп Пейд і слова сказати, і повторював, коли старий почав говорити. О, він чув усе, що той говорив, і чим більше він чув, тим дивнішими ставали губи на малюнку.

Стемп почав з частування, яке приготувала Бебі Сагз, але зупинився і повернувся назад, щоб розказати про ягоди, — де вони були і що в біса змусило їх там рости.

— Вони відкриті сонцю, але не птахам, бо внизу змії, і птахам це відомо, тож вони собі просто ростуть — соковиті і солодкі, — і ніхто їм не заважає, крім мене, бо ніхто не ходить до цього болота, крім мене, не багато ніг бажають ковзати берегами, щоб їх дістати. Мені теж не дуже хочеться. Але того дня хотілося. Чомусь хотілося. І ці ягоди мене виснажили, кажу тобі. Роздерли на шматки. Але все одно я набрав два відра. І приніс їх до Бебі Сагз. От тоді все й почалося. Стільки їжі ти більше ніколи не побачиш. Ми пекли, смажили, тушкували все, що Бог послав. Усі прийшли. Усі запихалися. Стільки наготували, що й щіпочки на завтра не лишилося. Тож я і визвався дров наколоти. І наступного ранку прийшов, як і обіцяв.

— Але це не її рот, — сказав Пол Ді. — Зовсім не її.

Стемп Пейд покосився на нього. Він хотів розказати, як непокоїлася Бебі Сагз того ранку, як вона вміла чути; як часто поглядала понад кукурудзою в бік струмка, що і він почав туди дивитися. Між змахами сокири дивився в той же бік, що і Бебі Сагз. Саме тому вони обидва і не побачили: дивилися не в тому напрямку — в бік води, — а біда прийшла дорогою. Їх було четверо. Їхали верхи, близько один до одного, схожі один на одного. Саме це він і хотів розказати, бо вважав, що це важливо: чому вони з Бебі Сагз нічого не помітили. І про вечерю теж, бо це пояснювало, чому ніхто не прибіг попередити, чому ніхто не послав швидконогого сина чи дочку через поле, коли побачили чотирьох коней у місті, прив'язаних до криниці, поки вершники розпитували. Ані Елла, ані Джон, ніхто не прибіг на Блустоун-роуд, щоб розказати про невідомих білих, які наближалися з дивним виглядом. Цей вигляд кожен негр запам'ятовує одразу ж, як починає смоктати материну тітьку. Це як піднятий прапор, що телеграфує і повідомляє про небезпеку, батіг, кулак, брехню ще задовго, як ті з'являться на людях. Ніхто їх не попередив, і йому завжди здавалося, що то не через утому від довгої вечері, а через щось інше, — щось на кшталт підлості, — лишилися сусіди осторонь, не звернули уваги, втішили себе тим, що хтось, мабуть, уже побіг з новинами до будинку на Блустоун-роуд, де вже майже місяць жила гарненька жінка. Молода та справна, з чотирма дітьми, один з яких народився за день, як вона туди дісталася, і тепер вони купалися в щедрості Бебі Сагз, в любові її великого старого серця. Може, вони просто хотіли дізнатися, чи Бебі дійсно така особлива, благословенна на відміну від них. Він хотів це розказати, але Пол Ді розсміявся і сказав:

— Ага. Не може такого бути. Може, якась схожість і є в чолі, але це не її рот.

Тож Стемп Пейд так і не розказав, як вона кинулася, схопивши дітей, немов яструб; як на обличчі у неї виріс дзьоб, як руки перетворилися на пазурі, як вона схопила їх: одного на плече, одного під руку, одного за руку, одному крикнула бігти в сарай, де лишилося тільки сонячне світло і тирса, бо дров уже не було. Усі вони пішли на вчорашню вечерю, тому він і прийшов рубати. Нічого не було в тому сараї, він це добре пам'ятає, бо заходив туди рано-вранці. Нічого, крім сонця. Сонце, тирса і лопата. Сокиру він виніс. Нічого не було, крім лопати і, звісно, пили.

— Ти забув, що я знав її раніше, — сказав Пол Ді. — Іще в Кентуккі. Коли вона була зовсім дівчиною. Я з нею не кілька місяців тому познайомився. Вже давно її знаю. І точно можу сказати: це не її рот. Може, схожий, але не її.

Тож Стемп Пейд цього не сказав. Замість того набрав більше повітря і, нахилившись до рота, який їй не належав, повільно прочитав ті слова, які не міг прочитати Пол Ді. А коли закінчив, Пол Ді сказав іще енергійніше, ніж уперше:

— Вибач, Стемпе. Це якась помилка, бо це не її рот.

Стемп зазирнув в очі Пола Ді і солодка упевненість у них мало не змусила його сумніватися, чи дійсно все це сталося вісімнадцять років тому: поки вони з Бебі Сагз дивилися в інший бік, гарненька маленька рабиня впізнала капелюха і побігла до сараю вбивати власних дітей.

— ВОНА ВЖЕ повзала, коли я дісталася туди. Лише тиждень, а може, й менше, і дитинка, яка вміла лише сидіти і перевертатися, коли я садовила її у фургон, уже навчилася повзати. Скільки клопоту ми мали, стежачи, щоб вона не залізла на сходи. Зараз діти стають і починають ходити, щойно ти їх випускаєш з рук, але двадцять років тому, коли я була іще дівчиною, немовлята довше лишалися немовлятами. Говард голівки не тримав аж до дев'яти місяців. Бебі Сагз казала, що це через їжу. Якщо не давати їм нічого, крім молока, то вони і не робитимуть нічого швидко. Але нічого, крім молока, я не мала. Гадала, що як зуби з'являться, тоді можуть і жувати. І спитати ні в кого було. У місіс Гарнер дітей не було, а вона була там єдиною жінкою.

Вона ходила. Кружляла кімнатою. Повз буфет з варенням, повз вікно, повз двері, інше вікно, шафу, двері комори, раковину, плиту — і назад до буфету з варенням. Пол Ді сидів за столом, і спостерігав, як вона з'являлася в полі зору і зникала у нього за спиною, обертаючись, як повільне, але надійне колесо. Іноді вона тримала руки за спиною. Іншим разом затуляла вуха, рота або схрещувала руки на грудях.

Якось навіть потерла стегно, коли повернулася, але колесо не зупинялося.

— Пам'ятаєш тітоньку Філліс? З Мінновілю? Містер Гарнер посилав за нею когось із вас, коли я народжувала кожну дитину. Лише тоді я її і бачила. Стільки разів хотіла сходити до неї. Просто поговорити. Збиралася попросити місіс Гарнер висадити мене в Мінновілі, коли вона поїде на служіння. Щоб забрала мене по дорозі додому. Гадаю, вона б погодилася, якби я її попросила. Але я так і не наважилася, бо це був єдиний день, коли ми з Голлі бачили одне одного при денному світлі. Тож нікого не було. Щоб поговорити. Тобто, хто б міг розказати, коли час жувати і що саме їм давати. Чи тому і з'являються зуби? Чи варто почекати, доки вони з'являться, а вже тоді і давати тверду їжу? Тепер я знаю, бо Бебі Сагз правильно її годувала, і коли я до них дісталася, дитина вже повзала. Зупинити її було неможливо. Вона обожнювала ці сходи, тож ми і пофарбували їх, аби вона бачила шлях нагору.

Сет посміхнулася, пригадавши. Посмішка розбилася навпіл і перетворилася на судорожне зітхання, але вона не здригнулася і очей не заплющила. Кружляла.

— Якби ж то я знала більше, але, як я вже сказала, мені не було з ким поговорити. Жодної жінки. Тож я спробувала пригадати, що бачила ще тоді, коли не приїхала до «Милого Дому». Що там робили жінки. Вони все знали. Як робити ті штуки, в яких дитину можна повісити на дерево, — аби можна було побачити, що з нею все гаразд, доки ти працюєш у полі. Яке листя давати пожувати. М'яту, здається, чи сассафрас. Чи сокирки. Я досі не знаю, як вони плели кошики, але вони мені були не потрібні, бо працювала я в стайні та в будинку, а от про листя забула. Це мені сталося б у пригоді. Я прив'язувала Баглара, коли ми коптили свинину. Усюди багаття, а він так і ліз туди. Я стільки разів його мало не втратила. Якось він заліз на колодязь, прямо на краєчок. Я кинулася до нього. Схопила саме вчасно. Тож коли я знала, що ми топитимемо сало і коптитимемо м'ясо, і я не зможу за ним наглядати, брала мотузку і обв'язувала його за ногу. Мотузка була доволі довгою, щоб він міг гратися, але не занадто, щоб не дістав до колодязя чи багаття. Мені це не дуже подобалося, але я не знала, що іще можна зробити. Це дуже важко, розумієш? Усе сама, і жодна жінка не допоможе. Голлі був добрим, але він увесь час відпрацьовував борг. А коли лягав трохи поспати, мені не хотілося його турбувати такими речами. Найбільше допомагав Сіксо. Не думаю, що ти пам'ятаєш, але якось Говард заліз до сарайчика, де доїли корів, і Руда Кора, здається, наступила йому на руку. У нього великий палець вивернувся. Коли я добігла туди, вона вже збиралася його вкусити. Досі не розумію, як я його витягла звідти. Сіксо почув його крики і прибіг. Знаєш, що він зробив? Вставив палець на місце і прив'язав через долоню до мізинця. Я б до такого ніколи не додумалася. Ніколи. Він багато чого мене навчив, Сіксо.

У нього паморочилося в голові. Спочатку він подумав, що це тому, що вона кружляє кімнатою. Кружляє навколо нього, кружляє навколо теми. По колу, по колу, не змінюючи напрямку, хоча від того стало б значно легше. Тоді він вирішив, що ні, то її голос, він занадто близько. Щоразу вона проходила принаймні за три ярди від того місця, де він сидів, але слухати її — то все одно що слухати, як дитина шепоче тобі на вухо, нахилившись так близько, що можна відчути, як губи утворюють слова. До нього доходили лише уривки того, що вона говорила, — і це добре, бо вона не дійшла до головного, — до відповіді на питання, яке він не поставив прямо, але яке було у вирізці, яку він показав. І в посмішці воно теж було. Бо він посміхнувся, коли показав їй газету, і коли вона розсміялася над жартом — що її обличчя якимось чином змішалося з обличчям іншої чорної жінки — він теж готовий був розсміятися.

— Можеш спростувати? — запитав він.

— Стемп утратив розум, — посміхнулася вона. — Остаточно втратив.

Але у тієї посмішки не було жодної нагоди вирости. Так і лишилася посмішка маленькою і самотньою, доки вона не прочитала і не повернула вирізку.

Може, саме через посмішку або кохання, яке вона побачила в його очах, — легке і безумовне, так, буває, дивляться лошаки, євангелісти та діти: з любов'ю, якої ти не заслуговуєш, — вона і розказала йому те, чим не поділилася з Бебі Сагз, єдиною людиною, що, як вона відчувала, мусила все пояснити. Інакше просто переповіла б свої слова, як їх передавала газета, і не більше. Сет могла прочитати лише сімдесят п'ять надрукованих слів (половина з яких була в газетній вирізці), але знала, що ті слова, які вона не розуміла, не мали в собі сили, аби змусити її пояснювати. Спробувала лише через посмішку і безумовне кохання.

— Мені не потрібно розказувати тобі про «Милий Дім», яким він був, але ти, може, не знаєш, чого коштувало мені вирватися звідти.

Прикривши долонями нижню частину обличчя, вона зупинилася, щоб іще раз замислитися над розміром цього дива, над його смаком.

— Мені вдалося. Я всіх нас звідти витягла. Щоправда, без Голлі. Тоді це було єдине, що я зробила сама. Прийняла рішення. І все вийшло, як і повинно було. Ми були тут. Усі мої діти, і я теж. Я їх народила, і я їх урятувала, і то було невипадково. Мені вдалося. Звісно, у мене була допомога, і багато, але саме я це зробила, саме я сказала: «Ходімо» і «Зараз». Я видивлялася. Я міркувала. Та було дещо інше. Егоїзм, якого я ніколи раніше не відчувала. І то було добре. Добре і правильно. Я була великою, Поле Ді, глибокою і широкою, і коли я розкривала руки, усі мої діти могли зібратися між ними. Такою широкою я була. Схоже, я їх навіть більше любити почала, коли сюди приїхала. А може, не могла любити, як належить у Кентуккі, бо вони були не моїми, і любити їх не можна було. Та коли я сюди приїхала, коли зістрибнула з фургона, не було в світі нікого, кого б я не змогла любити, якби захотіла. Розумієш, що я маю на увазі?

Пол Ді не відповів, бо вона і не чекала на відповідь, і не хотіла її, але він знав, про що вона вела. Слухати голубів в Альфреді в Джорджії і не мати ані права, ані дозволу отримувати від цього задоволення, бо в тому місті туман, голуби, сонячне світло, глина під ногами, місяць — усе належало чоловікам, що мали рушниці. Дехто з них був маленьким, інші — великими, та усіх їх він легко зламав би, як гілочку, якби схотів. Чоловіки, що відчували свою чоловічу сутність, відкладали зброю, і їх не бентежило, що без пострілів над ними сміятимуться лисиці. А ті «чоловіки», з яких і лисиці сміялися б, якби могли, не дозволяли тобі слухати голубів і милуватися місячним сяйвом. Тож доводилося захищатися і задовольнятися маленьким. Обирати найкрихітнішу зірочку на небі і володіти нею; лягати, так повернувши голову, щоб бачити свою кохану над краєм ями перед тим, як заснути. Кидати на неї сором'язливі погляди, коли надягаєш ланцюг. Леза трави, саламандри, павуки, дятли, жуки, королівство комах. Усе, що було більше, не годилося. Жінка, дитина, брат — велика любов тебе в Альфреді у Джорджії б зламала. Він точно знав, що вона мала на увазі: знайти місце, де можна любити те, що ти обрав, — і не потребувати дозволу, — оце і була свобода.

Вона кружляла, кружляла і говорила щось, говорила, замість того, щоб перейти до суті.

— У мене було не багато. Місіс Гарнер дала. Ситець. У смужечку, з маленькими квіточками між ними. Десь із ярд, вистачило лише б голову пов'язати. Але я хотіла пошити щось для своєї дівчинки. Красиві кольори. Навіть не знаю, як такий колір називається: рожевий, з жовтинкою. Так довго хотіла щось пошити і, як дурепа, все лишила? Не більше ярду, але я все відкладала, бо була втомлена або не мала часу. Тож, коли сюди приїхала, навіть іще до того, як мені дозволили встати з ліжка, пошила маленьку сукенку з тканини, що була у Бебі Сагз. Я просто розказую, що такого егоїстичного задоволення ніколи не відчувала. Я не могла дозволити, щоб усе повернулося, і не могла дозволити, щоб вона, або хтось із них, жили під владою вчителя. Повернення не було.

Сет знала, що кружляння кімнатою, навколо нього, навколо теми, так і лишиться кружлянням. Вона ніколи не зможе замкнути це коло, відповісти на всі питання, які можуть постати. Якщо не зрозуміють, вона не зможе пояснити. Бо правда була простою, а не довгим переліком квітастих тканин, дерев, егоїзму, мотузок навколо щиколоток і колодязів. Усе дуже просто: вона сиділа в городі, і коли побачила людей, упізнала капелюх учителя, вона почула крила. Маленькі колібрі засунули свої тоненькі, мов голки, дзьобики в пов'язку на її голові і затріпотіли крильцями. І якщо вона щось і думала, то лише: «Ні. Ні. Ніні. Нініні». Дуже просто. Вона полетить. Збере всі частинки життя, що сама створила, усі частини себе, цінні, гарні і красиві, і понесе, поштовхає, поволоче їх крізь завісу, назовні, далеко, туди, де ніхто не завдасть їм шкоди. Туди. Подалі від цього місця, де вони будуть у безпеці. І крильця колібрі тріпотіли далі. Сет припинила кружляти і виглянула у вікно. Вона пам'ятає часи, коли навколо двора була огорожа з хвірткою, що замикалася на клямку, коли № 124 був людний, як проміжна станція. Вона не бачила білих хлопців, що його повалили, повидирали стовпи і розтрощили хвіртку, лишивши № 124 спустошеним і відчиненим саме тієї миті, коли до нього перестали заходити. Тепер до двору заглядали лише бур'яни.

Коли вона повернулася з в'язниці, зраділа, що огорожа зникла. Бо саме там прив'язали вони своїх коней, саме там побачила вона, копирсаючись у городі, капелюха вчителя. Коли вона зустрілася з ним обличчям до обличчя, глянула прямо в очі, в руках у неї уже було дещо, що його зупинило. Він робив крок назад з кожним ударом серця дитинки, доки те зовсім не зупинилося.

— Я зупинила його, — сказала вона, дивлячись туди, де була огорожа. — Я забрала своїх дітей туди, де вони будуть у безпеці.

Незважаючи на шум у голові, Пол Ді почув, з яким наголосом вона вимовила останнє слово і подумав, що вона хотіла для своїх дітей саме того, чого не вистачало в № 124: безпеки. Саме це і було першим посланням, яке він отримав того дня, коли увійшов через двері. Вважав, що зробив будинок безпечним, позбавився небезпеки; викинув усе лайно, вибив звідси всю гидоту і показав і будинку, і всім у ньому, чим відрізняється віл від плуга. Він вирішив, що вона не зробила цього раніше, бо не могла. Що жила в № 124 з безпорадною, виправдувальною покірністю, бо не мала вибору; що без чоловіка, синів, свекрухи вона мала жити тут з дурнуватою дочкою, бо більше не було де. Колюча дівчина зі злими очима з «Милого Дому», яку він знав як дівчину Голлі, була слухняною (як Голлі), сором'язливою (як Голлі) і роботящою (як Голлі). Він помилявся. Сет, яку він тут знайшов, була новою. Привид у домі не турбував її, і з тих же причин вона радісно зустріла відьму в нових чобітках. Сет, яку він тут знайшов, говорила про кохання, як будь-яка інша жінка; говорила про одяг для дитини, як будь-яка інша жінка, але від того, що лишалося прихованим за цими словами, трощилися кістки. Сет, яку він тут знайшов, говорила про безпеку з пилою. І ця нова Сет не знала, де закінчувався світ і починалася вона. Раптом він зрозумів, що хотів донести до нього Стемп Пейд: те, що Сет заявляла, було важливішим, ніж те, що вона зробила. Його це злякало.

— Твоя любов занадто велика, — сказав він і подумав: «Та сучка дивиться на мене; вона прямо над моєю головою і дивиться на мене крізь підлогу».

— Занадто велика? — повторила вона, пригадуючи галявину, де від наказів Бебі Сагз із дерев падали каштани. Любов або є, або її немає. Маленька любов — то взагалі не любов.

— Так. Але ж у тебе нічого не вийшло, еге ж? — запитав він.

— Вийшло, — не погодилася вона.

— Як? Хлопці втекли сама не знаєш куди. Одна дівчинка мертва, інша навіть за двір вийти не може. А ти кажеш, вийшло.

— Вони не в «Милому Домі». Не потрапили в руки вчителя.

— Може, є щось гірше?

— Не мій це обов'язок — знати, чи є щось гірше. Мій обов'язок — уберегти їх від того, що я точно знаю, жахливе. Я це зробила.

— Те, що ти зробила, неправильно, Сет.

— Я мала повернутися? Відвезти моїх дітей назад?

— Мав бути якийсь вихід.

— Який?

— У тебе дві ноги, Сет, не чотири, — сказав він, і одразу ж між ними виріс ліс; тихий, без жодної стежечки.

Пізніше він довго міркував, що змусило його це сказати. Телички з часів юності? Або переконання, що за ним спостерігають крізь стелю? Як же швидко він переключився зі свого сорому на її. Від своїх таємниць у коморі до її занадто сильної любові.

Тим часом ліс поширив між ними відстань, надав їй форму і вагу.

Він не одразу надів капелюха. Спочатку покрутив його в руках, міркуючи, як зробити так, щоб той факт, що він іде, був схожий на вихід, а не на втечу. І дуже важливо було не йти, не подивившись. Він підвівся, обернувся і поглянув на білі сходи. Вона точно була там. Стояла прямо, як струна, спиною до нього. Він не квапився до дверей. Рухався повільно, і коли дійшов до дверей, відчинив їх, не попросивши Сет залишити йому вечерю, бо може трохи спізнитися. І тільки тоді надягнув капелюха.

Мило, подумала вона. Може, він вирішив, що я не винесу, як він це скаже. Що після всього, що я йому розказала, після того, як сам сказав мені, скільки у мене ніг, «Прощавай» розіб'є мені серце. Хіба не мило.

— На все добре, — пробурмотіла вона з іншого боку лісу.