Кола на воді

ПередмоваРани на сонці

Що є антонімом до слова «смерть»? Слово «життя», скажете ви. Ні, помиляєтесь, не життя є протилежністю смерті, а… Про це згодом.

Колись, багато років тому, мене відвідав один чоловік. Була зима, а він приїхав із Закарпаття, разом з великим чорним собакою, щоб зустрітись із авторкою книги «Господар». Він сказав мені дивні слова: «Я сподівався побачити каліку, а побачив здорову молоду матір з веселим дитям». «Як це?» – спитала я. «А у повісті “Соловейко” ви, тобто ваша героїня, вистрибуєте з вікна». Це ототожнення автора з персонажем змусило мене замислитись, чи добре я вчинила, написавши таку сумну річ, яка викликає у читача асоціації зі мною. Мабуть, щось подібне трапилося з книжкою «Грішниця» молодої письменниці з Чернігівщини Олени Печорної. Читачі могли подумати, ніби авторка сама переживала ті страшні речі, що випали на долю її героїні. Навіть у мене виникла підозра: можливо, авторка працює в такій структурі, яка опікується ізгоями суспільства: хворими на СНІД, алкоголіками, сиротами, тому й пише про це так виразно і з таким болем?

Та ні, Олена Печорна за фахом педагог, виховує двох дітей – і ось написала вже другу книгу, з не менш трагічним сюжетом. У психології творчості це називається «переддосвідним знанням» – дар перевтілюватись у персонажів різного віку, різного соціального статусу, протилежної статі. Це нечасто трапляється в літературі, цього не можна навчитись. Це – особливе сприйняття реальності як співпереживання. А від співпереживання до милосердя – один крок, хоча останнє й не належить до категорій літератури.

У новій книзі, написаній у жанрі мелодраматичного детективу, Олена Печорна знаходить для кожного персонажа місце у своєму серці. Хай то буде архітектор Анатолій, який шукає вбивцю своєї дитини, чи дівчина Ліля, хвора на анорексію, чи дідусь із притулку для старих, чи дівчатка, які наче метелики полетіли назустріч пригодам, чи слідчий, який врешті стає священиком, навіть убивця-маніяк… Персонажів у цій трагічній історії багато. Місто, що знемагає від спеки. Не столиця і навіть не обласний центр, і, можливо, тому воно справляє враження цілісного живого організму, який переживає кризу. Це не смертельна хвороба, однак найгіршим, що може трапитися з нами та з цим містом, буде опинитись між життям і нежиттям, у сірій зоні байдужості й егоїзму.

Іноді з’являються люди (найчастіше це діти, старі, диваки), які виводять нас із цієї сірої зони. Як у житті, так і в літературі вони гинуть, щоб ми очистились і зрозуміли, що альтернатива смерті – це любов і ніщо інше.

Є ще одне важливе, що спадає на думку після прочитання книг Олени. Сильні не захищають слабких, як би то мало бути згідно з логікою буття. Це слабкі допомагають слабшим. У романі «Кола на воді» осиротілі, ошукані, зневажені життям люди створюють товариство, яке допомагає дітям-інвалідам і дітям із тяжкими психічними травмами.

Важко передбачити, якими будуть наступні книжки Олени Печорної, яка тільки робить перші кроки в літературі. Їй доведеться ще опанувати мистецтво добору матеріалу, позбутися мелодраматичного пафосу, але нехай та відвага, із якою вона береться за надзвичайно гострі й важкі теми, залишається з нею. Її творчість може стати в майбутньому гідним викликом сучасній безсюжетній та егоцентричній прозі.

Галина Пагутяк