Колекція пристрастей

б) зголити (самостійно або з допомогою коханого чоловіка);

в) намастити медом і через деякий час зішкребти не дуже гострим лезом;

г) покористуватися депілятором фірми „Braun» або іншим депілятором

д) покористуватися спеціально призначеним для цього кремом;

е) намастити кров“ю вагітної кішки під час першої ночі, коли сонце ввійде в сузір“я рака;

є) намастити власною кров“ю, найкраще менструальною;

ж) закип“ятити власну сечу з ромашковим узваром, наповнити теплою рідиною ванну і провести в цій ванні як мінімум дві години (можна використати також сечу коханої людини);

з) звернутися за порадою до косметолога.

Я вирішила звернутися до мами. Мама порадила найкраще лишити все, як є, бо

по-перше, я ще все–одно замала, аби перейматися такими проблемами;

по-друге, подібні речі цікавлять в кращому випадку дівчат легкої поведінки;

по-третє, все це дуже шкідливо для здоров“я, можна залишитися навіки з яскраво червоною шкірою на ногах, порушити обмін речовин, а крім того, волосся і далі ростиме, причому щоразу швидше і густіше.

Я порадилася ще з однією, трохи старшою знайомою. Та вважала, що якби з нею трапилося щось подібне, то вона нізащо не вдавалася б ні до яких штучних методів. Це може дуже погано позначитися на протіканні майбутньої вагітності. Як саме, знайома пояснити не захотіла. Я спробувала обережно вискубати пінцетом декілька волосин і поспостерігати, що відбудеться далі. Шкіра на нозі на початку справді почервоніла, але швидко відійшла, ніяких зрушень в обміні речовин я не зауважила, не говорячи вже про майбутню вагітність. Ніби-то нічого страшного, але боляче. Обдумавши все ще раз, я вирішила не ризикувати, і докорінно змінила стиль одягу, щоб приховати те, чим у моєму віці перейматися ще все-одно рано. Це сподобалося не лише бабці, яка ніколи не була в особливому захопленні від „міні», а і переважній більшості однокласниць, які вважали мої ноги надто довгими, а мою зарозумілість через це надто непомірною. Кількість коротких серед суконь шкільних уніформ помітно зросла. З тієї ж причини я перестала одягати купальники і брати участь у поїздках на пляж.

По-друге, груди. Тобто з самими грудьми, як і з ногами, все було цілком нормально. З ногами дещо краще, але і з грудьми зрештою не так погано. Справа була в бюстгалтері або „ліфчику», як його часто називали. Багато мам вважали дуже важливим вводити цей новий атрибут дівочого гардеробу, щойно в доньки з“являлися перші, ледь помітні округлості. „Щоб сприяти розвиткові гарної форми»,– називалося це для дорослих, для дівчат же найважливішим було символічне перетворення з дівчинки на дівчину, навіть майже жінку, котре починалося з першої довірливої розмови з мамою про те, що коли раптом „там» почнеться кровотеча, то не потрібно лякатися, про те, як саме користуватися «тампаксами», гігієнічними прокладками та інтимним милом. І завершувалося купівлею першого бюстгалтера.

Моя мама обмежилася довірливою розмовою. Про бюстгалтер вона все ще не згадувала навіть тоді, коли всі однокласниці вже давно носили цей атрибут насталої жіночості, деякі вже навіть другий рік. Щоправда, їхні „округлості» були дещо пишнішими за мої, і спочатку я вагалася сама починати з мамою розмову про це. Але коли врешті наважилася, так і не дочекавшись ініціативи з маминого боку, то почула у відповідь ті ж аргументи, котрі вже колись спонукали мене відмовитися від літньої засмаги: „тищезамалащобдуматипротакідурниці»,

„цецікавитьвкращомувипадкудівчатлегкоїповедінки» і под. Ніхто не сприймав мої проблеми всерйоз. І я вирішила затятися. Я порушуватиму собі обмін речовин і майбутню вагітність незручним одягом, затеплим влітку, застаромодним взагалі; невиходом на сонце, вічно блідою шкірою; нехай ніхто не бачить мене, всі сміються з мене, вважають недорозвинутою, з волоссям на ногах, без бюстгалтера і з грудьми, формі яких вже ніколи не стати гарною; в мене так ніколи ніхто і не закохається, краса моя змарніє, зникне; врешті я просто помру з розпуки, ніким незрозуміта, нікому непотрібна. Аж потім всі збагнуть, кого втратили, але буде пізно. Ніякими бюстгалтерами чи депіляторами, не говорячи вже про спеціальні креми чи ванну, наповнену сечею коханої людини мені тоді вже не допоможеш.

Друга стать, інша ментальність і кілька корисних зауваг з приводу того, як оволодіти основами педантизму.

Те, що з моїм новим оточенням мені дуже пощастило, я зрозуміла відразу. Мені важко сказати, що саме уявляла собі моя майбутня “оперсім’я”, прочитавши у моїй анкеті, яку заповнила товаришка із німецької філології “середньо-початковий рівень володіння мовними ресурсами”, але треба віддати належне їхньому терпінню.

У перші дні мій “середньо-початковий рівень” виявляв себе переважно у тому, що я брала в руку яблуко і старанно повторювала за фрау Де Ляпорте: “дер апфель”, потім міняла яблуко на грушку і знову старанно повторювала: “ді бірне”, а потім, щоб продемонструвати свою не повну вже дрімучість, хапала банан і радісно посміхаючись, повідомляла: “айне банане”. Стежачи за цим захоплюючим шоу, мої дії намагалися наслідувати і близнюки: “Леся”, – повторювали вони за мамою і показували пальцями у мій бік. “Леся ніхт ферштеєн”, – пояснювали вони за мене сусідам чи продавцям у крамниці, коли у мене виникали труднощі із подоланням мовного бар’єру.

Перших два тижні пішли у мене на ознайомлення із предметами найближчого оточення: “дас бетт”, “ді лямпе”, “дер тіш”. Мені сильно кортіло порозвішувати на кожному із цих предметів записки із їх назвами, як робив свого часу Джек Лондон, розвішуючи у себе в помешканні цидулки із філософськими, літературознавчими та іншими науковими термінами у період, коли інтенсивно займався самоосвітою. Слова, які завдяки цьому постійно потрапляли йому на очі, він краще запам’ятовував. Або як робили герої твору Маркеса “Сто років самотності”, намагаючись не забути, що як називається.

На перших порах наше з фрау Де Ляпорте спілкування виглядав доволі ритуалізовано. Щоранку, після того, як Клеа відвозили до школи (німці завжди возять і забирають дітей на своїх «іномарках», незважаючи на те, на якій відстані знаходиться школа. Багатьом дітям, Клеа теж належить до їх числа, через це доводиться вставати і виходити з дому набагато раніше, ніж якби вони ходили пішки, оскільки на дорогах створюються пробки. Така дещо дивна традиція мотивується тим, що багато дітей ніби-то стають жертвами сексуальних маньяків. За весь час мого перебування в Гернсбаху такий випадок стався тільки один, та і той у Франкфурті, за багато миль від школи, де навчається Клеа), а герр Де Ляпорте їхав до свого банку, ми з Маріеттою, його дружиною, сідали на підлогу у вітальні і, передаючи одна одній мій «німецько-український-українсько-німецький» темно-брунатного кольору, провадили неквапні, а подекуди і геть сповільнені, рясно оздоблені жвавою жестикуляцією та мімікою, діалоги.

Першу розмову ми почали з розпорядку дня, за яким живе сім“я Де Ляпорте, а віднині житиму і я. На двері моєї кімнати було пришпилено листок з видрукуваним на комп“ютері «Tагесабляуфом», себто розпорядком дня, згідно котрого сніданок тривав від 8.04 до 8.26, «ігри з близнюками», – від 8.27 до 12.14, обід, – від 12.14 до 13.03, післяобідня перерва, – від 13.06 до 15.09, «ігри з близнюками», – від 15.07 до 17.03, післяобідня перерва, – до19.12, вечеря, – від 19.21 до 19.46, бейбісіттінг – від 20.01 до 21.11. Кожного разу, коли я спускалася на сніданок о 8.06 або поверталася з пообідньої прогулянки фрау Де Ляпорте мовчки дивилася на годинник.

Ця напрочуд терпляча жінка, напевно, потай не раз заріклася ще хоч колись брати «опер» слов`янського походження. З виразом приреченості на обличчі, вона майже щодня повинна була нагадувати мені, що чашки ставляться у машину для миття посуду з правого боку, а склянки, – з лівого, бо так їх потім зручніше ставити до шафи, де я знову ж таки, постійно, хоч і не навмисно плутала, в якому порядку потрібно вишиковувати горнятка: голубі поперед жовтих, а сині попереду чорних чи, навпаки, чорні попереду голубих, а червоні спереду від жовтих, або жовті попереду синіх, а голубі позаду червоних, чи червоні позаду голубих, а чорні попереду синіх. Найгіршим при цьому було те, що той порядок, в якому розташовувала горнятка фрау Де Ляпорте, мав під собою логічне обгрунтування (дорожчий посуд ховається за дешевшим на той випадок, якщо до шафи з горнятками досягнуть всюдисущі руки П`єр та Жеральдін), а я розташовувала посуд без жодного обгрунтування, постійно плутаючи дорожчі горнятка з дешевшими. Так само ненавмисне, але постійно я забувала, що посуд треба мити, напустивши в рукомийник води, а не просто під потоком води з крана, адже за воду потрібно платити, а під час миття моїм способом її витрачається набагато більше.

Важко давалася мені і решта домогосподарських премудростей на зразок: розвішуючи мокру білизну, потрібно блузки перевертати догори ногами, щоб не видно було слідів від прищіпок, а штани потрібно вішати за пояс, прищіпаючи при цьому кожну з половинок до іншого мотузка, бо так між обидва шари тканини потрапляє вітер, і штани сохнуть швидше; білизну, що важить менше, треба розвішувати позаду важчої, щоб все висихало одночасно і.т.д.

Я вже не кажу про систему класифікації сміття, для осягнення котрої потрібно пройти особливий спецкурс. Згрубша система ця виглядає так: окремі сміттєві категорії становлять скло, папір, пластик та рештки їжі.

При цьому скло розподіляється по кольорах: зелені пляшки не можна викидати в один контейнер із білими, а ті, в свою чергу, із брунатними.

Пластикові упаковки поділяються на ті, на котрих намальовано зелений кружечок, і ті, на котрих такого кружечка немає. Змішувати одні з другими в жодному разі не можна. Бо перші є екологічно чистими і надаються до повторної переробки, про безкружечкові упаковки сказати цього з певністю не можна.

До викинених решток їжі не можна додавати шкірки від цитрин і рештки ліків. При цьому суворо заборонено і виливати рештки ліків до каналізації.

Всі речовини із підозрою на токсичний вміст, старі батарейки, пензлі від побілки тощо належать до окремої категорії сміття і.т.д.

Підозрюю, що всіх нюансів мені збагнути так і не вдалося. Кожна із категорій сміття зберігається у спеціальних стандартних ємкостях відповідного об“єму і кольору, які називаються «тонами» або у пластикових мішках певного кольору із спеціальними написами. Тому тут дуже важливо нічого не переплутати. Бо якщо ви запхаєте свої пластикові відходи до сірої «тони» замість того, щоб запакувати їх до жовтого мішка, а папір викинете до контейнера з пляшками, на вашу адресу неминуче прийде чималий рахунок штрафу і суворе попередження на майбутнє. Те саме чекає на вас, якщо ви раптом не розрахували кількість продуктових відходів, що їх продукує ваша родина, і заплатили приміром лише за щотижневе забирання 30-літрової тони, тоді як насправді вам доводиться втискувати в неї майже 40 літрів. Вже не кажучи про сором, якого ви натерпитеся від сусідів, якщо раптом ваша «тона» стирчить перед дверима у четвер, тоді як загальновідомо, що сміття вашого будинку забирають по п“ятницях.

Для цього існує спеціальний графік, згідно якого, якщо Ви мешкаєте на вулиці А і маєте смітник розряду В, то ваше сміття забиратиметься кожної парної п“ятниці місяця рівно о 7.17. Якщо ж Ви мешкаєте на вулиці С і маєте смітник розряду D, то ваше сміття забиратиметься лише по парних п“ятницях місяця рівно о 8.28. Всі, хто ще досі є власниками механічних годинників, можуть звіряти їх за цим графіком. Якщо ж Ви, козел, і забули, коли саме потрібно виставляти на дорогу свій смітник, то виходу у Вас немає. Або ж Ви утримуєтеся від викидання будь-чого протягом наступних двох тижнів, що неможливо вже хоча б з огляду на кількість пластикового, паперового, та інших розрядів покриття, в котре запакована кожна куплена Вами річ. Або ж прямуєте до мерії, і купуєте за кругленьку суму спеціальний поліетиленовий пакет, без якого Ваше сміття ніколи не буде забране поза чергою. Свій графік сміттєзбирання існує для кожного із різновидів сміття. Не вірите? Я Вас добре розумію.

Уважність, уважність, і ще раз уважність,– хотілося перефразувати відомий анекдот. Стежити доводилося не лише за сміттям, горнятками і нормою витрати води. «Ігри з близнюками» зовсім не були чимось ідилічно спокійним, заколисуючим і відволікаючим від основних турбот. Справа в тому, що цих жвавих дітей треба було постійно тримати в напруженні, і за кілька годин «ігор» вичерпати до решти їхній запас енергії з тим, щоб вони могли заснути, а я, – оклигати для нової порції «ігор». Якщо ж якісь рештки енергії вичерпати не вдавалося, то під час обідньої перерви обов`язково траплялося щось непередбачене: нудьгуючі діти перевертали шафу з одягом, що займала півкімнати (тричі за моєї пам`яті) і чудом уникали придушення під вагою останньої, знаходили можливість відчинити ретельно перевірені мною перед виходом з кімнати дверцята від тої ж шафи (ключ від котрих весь цей час продовжував знаходитися в моїй кишені), витягти baby-oil і натерти нею власні дупці, зачіски, ліжка і підлогу в кімнаті, роздерти матрац, подушку чи щоки одне одного. Під час «денного сну» близнята полюбляли роздягнути одне одного і натерти вмістом своїх «памперсів» ту ж таки багатостраждальну підлогу. Ввечері їх одягалося у «спальні мішки» із спеціальним захистом, що запобігав самостійному роздяганню. Улюбленою нічною розвагою П`єра було нечутно прокрастися в цьому мішку сходами догори і зайти до моєї кімнати. Завдання не з простих, враховуючи дерев`яну загорожу на сходах, через яку йому доводилося перелазити, надзвичайну чутливість материнського сну, і можливість зіслизнути у міжсходинковий простір донизу, вже не кажучи про банальну можливість просто послизнутися.

Коли я могла вже без допомоги словника розповісти, що мене звати Олеся, народилася я в Україні, зараз перебуваю в Німеччині, років мені 23 і ще кілька не менш пізнавальних речей, справи пішли краще. Я вирішила розширити коло свого спілкування за межі сімейного і почала зав’язувати контакти із сусідами.

Одним із них був герр Мюллер, який завжди дуже привітно зі мною вітався і при нагоді любив розповісти про своє перебування у російському полоні та попросити мене вимовити словосполучення «железная дорога», звучання якого йому дуже подобалося. Щоправда, він постійно забував, що саме це означає і, щоб не плутатися, називав це «русіше м`юзік».

Решта сусідів чомусь не дуже спішила входити зі мною у ближчий контакт і переважно тільки ввічливо посміхалася на всі мої спроби зав’язати розмову, і заклопотано поспішала далі. Це стосувалося навіть домогосподарок, яким поспішати, відверто кажучи, не завжди і було куди.

Неподалік від деляпортівського будинку знаходилося училище, де готували «папірмахерів». В останньому не бракувало осіб, з якими мене не розділяв мовний бар`єр, всі вони були чоловічої статі, що теоретично мало би стимулювти процес спілкування. Але вони чомусь відлякували мене своїми, не обтяженими зайвою інтелігентністю, обличчями і виразами типу: «Ну шо, Вася, бля, єбаньом, сука, в Бадєн. Пракатимся і пажрьом заадно», які час від часу долинали до мене з їхніх вуличних розмов.